|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
[Рец. на кн.:] Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век. И. Г. Прыжов. Воронеж, 1869
Вперше за підписом П. Т-ев (Толмачев) надруковано в журн. «Вестник Европы» (1870, кн. 6, с. 754 — 801). Включалось до зібрання: Драгоманов М. Розвідки про українську народню словесність і письменство / Зладив М. Павлик. T. 1 // Зб. філол. секції Наук. тов-ва ім. Шевченка. Львів, 1899. Т. 2. С. 1 — 47 (у перекладі українською мовою). Ця стаття є розгорнутою рецензією на працю відомого російського фольклориста Івана Гавриловича Прижова (1827 — 1885), дослідника міфологічної зоології, і продовжувала серію українознавчих праць М. Костомарова, О. Пипіна та інших у літературно-художньому і громадсько-політичному журналі «Вестник Европы» (виходив у Петербурзі в 1866 — 1918 роках).
Подається за першодруком.
[1] Йдеться про видатних діячів в історії Київської Русі: літописця Нестора (пом. 1113), автора «Житія Феодосія, ігумена Печерського» (бл. 1091), гіпотетичного упорядника «Повісті временних літ»; Володимира Мономаха (1053 — 1125), великого київського князя, автора «Повчання», а також про безіменного автора «Слова о полку Ігоревім»; про останнього див. у кн.: Махновець Л. Про автора «Слова о полку Ігоревім». К., 1989.
[2 ]Острог — місто на Волині (нині Ровенської обл.), власність князів Острозьких у XVI — першій пол. XVII ст., де було створено авторитетну школу, друкарню, гурток антиуніатських літераторів, що й дало підстави сучасникам називати місто українськими Афінами.
[3] Острозькі: Костянтин Іванович (бл. 1460 — 1530) — великий литовський гетьман; Костянтин (Василь) Костянтинович (1526 — 1608) — український магнат, київський воєвода. Останній відомий своїм культурним меценатством, підтримкою православної церкви і ворожістю щодо селянсько-козацьких повстань К. Косинського і С. Наливайка.
[4] Могила Петро Семенович (1596 — 1647) — церковний і освітній діяч України. Засновник Києво-Могилянської колегії, згодом київської академії.
[5] Дмитрій Ростовський (Туптало Данило; 1651 — 1709) — український і російський письменник, церковний і культурний діяч, митрополит ростовський. Автор популярної чотиритомної «Четьї-Мінеї».
[6] Баранович Лазар (бл. 1620 — 1693) — український церковний, політичний, освітній діяч і письменник. Певний час виконував обов’язки київського митрополита, організував друкарню в Новгороді-Сіверському. Виступав за збереження політичної автономії України у складі Росії.
[7] Прокопович Феофан (1681 — 1736) — український і російський письменник, учений, культурний діяч. Будучи ректором Києво-Могилянської академії, виїхав до Петербурга, де за дорученням Петра І фактично став очолювати православну церкву.
[8] За відсутністю кращого (фр.).
[9] Міклошич Франц Ксавер (1813 — 1891) — австрійський філолог-славіст, словенець за походженням. Визнавав самобутність української мови.
[10] Шлейхер Август (1821 — 1868) — німецький мовознавець, один із засновників порівняльно-історичного мовознавства, чл.-кор. Петербурзької АН (1858). Автор «Компендіума порівняльної граматики індогерманських мов» (1861).
[11] Ламанський Володимир Іванович (1883 — 1914) — російський учений-славіст. Автор праці «Об изучении греко-славянского мира в Европе» (1870). Засновник цілої школи славістів у Росії.
[12] Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 — 1880) — російський і український філолог, славіст, історик, палеограф. Спочатку у статті «Погляд на пам’ятки української народної словесності» (1834) обстоював незалежність української мови, згодом визнавав її наріччям російської. Упорядник «Украинского альманаха», «Запорожской старины».
[13] Лавровський Микола Олексійович (1825 або 1827 — 1899) — російський вчений-славіст, автор праці «Про візантійський елемент у мові договорів руських з греками» (1853).
[14] Максимович Михайло Олександрович (1804 — 1873) — український вчений-історик, фольклорист, етнограф, літературознавець, перший ректор Київського університету. Драгоманов присвятив йому свою статтю «М. А. Максимович: Его литературное и общественное значение» («Вестник Европы». 1874. Кн. 3. С. 442 — 453).
[15] Головацъкий Яків Федорович (1814 — 1888) — український поет, історик, етнограф, фольклорист. Упорядник цінного збірника «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» (В 4 кн. М., 1878). Після еміграції зі Львова (1867) — голова Віленської археографічної комісії.
[16] Бодянський Осип Максимович (1808 — 1877) — український та російський філолог, історик, письменник і перекладач, професор кафедри історії й літератури слов’янських наріч у Московському університеті, редактор «Чтений Московского общества истории и древностей российских».
[17] Костомаров Микола Іванович (1817 — 1885) — український і російський історик, етнограф, письменник. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Автор численних історичних монографій з історії України та Росії (див. зокрема: Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд. К., 1990). Костомаров рецензував ряд праць М. Драгоманова, нерідко з ним полемізуючи; в свою чергу, Драгоманов опублікував біографічний нарис «Микола Іванович Костомаров» (Світ. 1881. № 1 — 2).
[18] Буслаєв Федір Іванович (1818 — 1897) — російський філолог і мистецтвознавець, академік Петербурзької АН (з 1860 p.). Фольклористичні праці 70-х років, зокрема «Мандрівні повісті і оповідання» (Рус. вестн. 1874. № 4; 5), які засвідчили відхід ученого від міфологічної школи до теорії взаємного літературного спілкування між народами, позначились на працях М. Драгоманова. Уклав «Историческую хрестоматию церковнославянского и древнерусского языков» (М., 1861).
[19] Цитата із відгуку В. Бєлінського на «Древние российские стихотворения, собранные Киршею Даниловым» (див.: Собр. соч.: В 10 т. М. 1979 Т. 4. С. 180).
[20] Тобто у «Збірнику українських пісень» (К., 1849).
[21] Йдеться про відому фольклорно-історичну збірку «Записки о Южной Руси» (В 2 т. СПб., 1856 — 1857), укладену і видану Пантелеймоном Кулішем. У ній вміщено ряд переказів, легенд, історичних дум і пісень поруч з описом середовища, де ці твори побутували.
[22] Тобто «Малорусский литературный сборник», виданий Данилом Лукичем Мордовцем (1830 — 1905), майбутнім українським і російським письменником, автором численних історичних романів, активним діячем української колонії у Петербурзі. У збірнику були опубліковані фольклорні записи М. Костомарова, здійснені ним на Волині.
[23] Шишацький-Ілліч Олександр Васильович (1828 — 1859) — український поет і етнограф, редактор неофіційної частини «Черниговских губернских ведомостей».
[24] Мокоша — давньоруська богиня плодючості, «мати урожаю» (див.: Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. M., 1988. С. 437 — 446).
[25] Тобто з використанням таких джерел, як «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію» (СПб., 1773), «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770» (СПб., 1777) Василя Григоровича Рубана (1742 — 1795), українського і російського письменника, та «Історії русів», приписуваної Георгію Кониському (1717 — 1795), українському письменнику, білоруському архієпископу. Перше видання «Історії русів» здійснено О. Бодянським під титулом «Сочинение Георгия Кониского» (M., 1846).
[26] «Чтения Московского общества истории и древностей» — точна назва: «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских».
[27] Погодін Михайло Петрович (1800 — 1875) — російський історик, письменник, журналіст, публіцист. Послідовник норманізму в історичних концепціях, заперечував факт самобутності українського народу. Зібрав велике архівосховище.
[28] Стасов Володимир Васильович (1824 — 1906) — російський музикальний і художній критик; з приводу його поглядів на можливе походження билин Драгоманов написав статтю-рецензію «Новий погляд на великоруський богатирський епос Влад. Стасова» (Правда. 1869. № 26 — 31).
[29] Гірей-Менглі (пом. 1515) — кримсько-татарський хан (1468 — 1515), який підтримував дружні взаємини з урядом Івана III і вів постійні війни з Польщею та Литвою, у 1482 р. його орда зруйнувала Київ.
[30] Йдеться про «Початкове, або Києво-Печерське зведення 1097 p.», що становило основу «Повісті временних літ» і звідки починались «Лаврентіївський літопис» (1116) та «Іпатіївський літопис», до останньої входив як складова частина «Київський літопис» про події з 1111 по 1200 p.; також про другу частину «Галицько-Волинського літопису» (бл. 1290), де використані князівська хроніка, літопис про литовських князів та антитатарські розповіді (див.: Літопис руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. К., 1989).
[31] Йдеться про так званий «Густинський літопис» поч. XVII ст., який містить виклад історії України з часів Київської Русі до 1597 р.,. засновується на численних історичних джерелах.
[32] Длугош Ян (1415 — 1480) — давньопольський історик, автор величезної «Historica polonica», цінної пам’ятки середньовічної історіографії, де широко використано архіви різних країн.
[33] Кромер Мартин (1512 — 1589) — польський письменник, автор полемічних антипротестантських видань, зокрема «De origine et rebus gestis polonorum libri XXX» (Базель, 1555).
[34] Гвагніні (y Драгоманова: Вагнини.) Александрі (1538 — 1614) — польський історик, з походження італієць; автор, очевидно, разом із М. Стрийковським, книги «Хроніка Європейської Сармації» (Краків, 1611).
[35] Білозерський Микола Михайлович (1833 — 1896) — український фольклорист і етнограф, редактор «Черниговских губернских ведомостей», видавець зб. «Южнорусские летописи» (К., 1856. T. 1), автор цінних спогадів про Шевченка.
[36] «Синопсис» («Київський синопсис») — перший узагальнений нарис з історії України і Росії, перше видання якого у Києві (1674) здійснив архімандрит Гізель Іннокентій.
[37] Лібели — пасквілі (від анонімних заяв, переважно доносів, до суду у римлян).
[38] Скорина Франциск (Георгій) (бл. 1485 — бл. 1550) — білоруський першодрукар, громадський і культурний діяч. У заснованій ним 1517 p. y Празі друкарні видав білоруською мовою Псалтир і Біблію.
[39 ]Фіоль Швайпольт (бл. 1460 — 1526) — першодрукар церковно-слов’янських книг кирилицею (Краків, 1483 — 1491).
[40] Будний Симон (бл. 1530 — 1593) — білоруський культурно-освітній діяч, один із керівників реформаційного руху у Білорусії й Литві. Виступав проти церковного догматизму, проти ігнорування рідної мови в писемності.
[41] Федоров Іван (бл. 1525 — 1583) — російський першодрукар, один із засновників книгодрукування на Україні. Створив Львівську (1573) та Острозьку (1581) друкарні.
[42] Ходкевич Григорій (пом. 1542) — литовський гетьман, у маєтку якого в Заблудові (нині Мінської обл.) І. Федоров і П. Мстиславець надрукували «Євангеліє учительне» (1569) і «Псалтир» (1570).
[43] Поцій (Потій) Іпатій (1541 — 1613) — київський греко-католицький (уніатський) митрополит (1600 — 1613), один із організаторів Брестської церковної унії (1596).
[44] «Апокрисис» — полемічний щодо Брестської церковної унії 1596 р. та папства твір Філалета Христофора, українського письменника 2-ї пол. XVI — поч. XVII ст. Висловлювалось припущення, що під цим псевдонімом ховався польський письменник Христофор Броневський (перекручено — М. Бронський).
[45] Тобто Івана Вишенського (нар. між 1545 — 1550 — помер 1620) — українського письменника-полеміста, автора численних посланій, в тому числі «Краткословного отвЂта Петру Скарзіе».
[46] «Акты Южной и Западной Руси» — видання матеріалів переважно з історії України та Білорусії XIV — XVII ст., здійснене Археографічною комісією (СПб., 1863 — 1892). Редактором більшості томів був М. Костомаров.
[47] Александр VI (в миру Родріго Борджіа; бл. 1431 — 1503) — папа римський з 1492 р.
[48] Лев X — папа римський в 1513 — 1521 pp.
[49] Йдеться про Людовіка XVI (1754 — 1793) — французького короля (1774 — 1792) з династії Бурбонів. Під час народного повстання був засуджений за контрреволюційні дії.
[50] Макіавеллі Пікколо (1469 — 1527) — знаменитий італійський політичний письменник.
[51] Цвінглі Ульріх (1484 — 1531) — швейцарський церковний реформатор і політичний діяч, ідеолог одного з найрадикальніших напрямів у протестантизмі — цвінгліанства.
[52] Савонаролла Джіроламо (1452 — 1498) — італійський релігійно-політичний реформатор, проповідник ідей аскетизму, республіканського правління під зверхністю папи. Страчений після звинувачення в єресі.
[53] Лютер Мартін (1483 — 1546) — діяч церковної Реформації у Німеччині, який проголошував врятування душі через особисту віру, дешеву церкву, секуляризацію церковного майна.
[54] Скарга (Павенський) Петро (1536 — 1612) — польський політичний діяч, ксьондз-єзуїт. Користуючись підтримкою короля Сигізмунда III, сприяв посиленню католицизму в Польщі і прийняттю Брестської унії 1596 р.
[55] Смотрицький Мелетій Герасимович (бл. 1578 — 1663) — український письменник-полеміст, філолог, церковний і освітній діяч. Автор першої української граматики (1618). Виступаючи проти Брестської церковної унії, видав ряд полемічних творів, згодом прийняв греко-католицьку віру.
[56] Самойлов Олександр Миколайович (1744 — 1814) — російський державний діяч, командував таврійським армійським корпусом, згодом генералпрокурор і державний скарбник.
Бунт Косинського — перше велике селянсько-козацьке повстання на Україні під проводом гетьмана Криштофа Косинського (1591 — 1593). Почавшись із його особистого невдоволення утисками польсько-шляхетської влади, воно переросло в широкий протест народних мас проти польського засилля на Україні.
[58] Сагайдачний (Сагайдачний-Конашевич) Петро Кононович (пом. 1622) — гетьман українського реєстрового козацтва. Під його керівництвом було здійснено успішні походи проти султанської Турції і Кримського ханства.
[59] Борецький Іов (пом. 1631) — український церковний, політичний і освітній діяч. Перший ректор Київської братської школи, київський православний митрополит (1620 — 1631).
[60] Адріан (1636 — 1700) — останній всеросійський патріарх.
[61] Довгалевський Митрофан — український письменник XVIII ст. Автор ряду драм та курсу поетики.
[62] «Летопись Самовидца о войнах Хмельницкого» — український козацько-старшинський літопис XVII ст., де широко показана народно-визвольна війна 1648 — 1654 pp., стверджується ідея автономії України. «Літопис Самовидця» уперше підготував до друку і видав член Київської громади О. І. Левицький. Його авторство приписують генеральному підскарбію Романові Ракушці-Романовському (1623 — 1703).
[63] Йдеться про щоденник, який, за припущеннями С. Величка, нібито уклав секретар Богдана Хмельницького Зорка Самійло. Радянські вчені твердять про міфічність цієї особи (див.: Петровський М. Н. Псевдо-Діаруш Самійла Зорки. К., 1928).
[64] «Сказание о войне казацкой» — перша частина чотиритомного козацько-старшинського літопису Величка Самійла (помер після 1728). У ній використано козацькі літописи про події 1648 — 1659 pp., іноземні хроніки С. Окольського, С. Пуффендорфа та інші джерела.
[65] Грабянка Григорій Іванович (пом. бл, 1738) — український козацький літописець. Будучи гадяцьким полковником, клопотався про повернення Україні автономії. Автор великого літописно-історичного твору «Действия презельной и от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского, с поляки... Року 1710».
[66] Тут ідеться про десятитомний щоденник українського мемуариста Марковича Якова Андрійовича (1696 — 1770), який обнімає період 1717 — 1767 pp. Виданий частково під назвою «Щоденні записки генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича» (M., 1959. Ч. 1 — 2).
[67] «Диариуш» Ханенка — щоденні записи представника української старшини Миколи Даниловича Ханенка (1691 — 1760), онука гетьмана Правобережної України, які написані на підставі особистих вражень автора у Москві 1722 р.
[68] «История русое» — історичний твір, написаний досі не встановленим автором у кінці XVIII — на поч. XIX ст. Відбиваючи історичні події з найдавніших часів до 1769 p., цей твір був позначений ідеєю автономізму України і європейського республіканізму. Ця видатна літературна пам’ятка мала величезний вплив на Пушкіна, Гребінку, Гоголя, раннього Куліша, Костомарова, Шевченка.
[69] Пуффендорф Самуель фон (1632 — 1694) — німецький правознавець та історик. Будучи з 1677 р. державним шведським історіографом, включав
у свої праці відомості про визвольну війну на Україні в 1648 — 1654 pp. Розвивав ідею природного права.
[70] Полетика Василь Григорович (1765 — 1845) — збирач документальних матеріалів з історії України XVI — XVIII ст. О. М. Лазаревський припускав думку про його участь у створенні «Історії русів».
[71] Румянцевський опис Малоросії, або Генеральний опис Малоросії — перепис 1765 — 1769 pp. населення і господарств Лівобережної України з метою запровадження підвищеного оподаткування. Його матеріали нині зберігаються в Центральному державному історичному архіві (далі: ЦДІА) УРСР у м. Києві та рукописному відділі ЦНБ АН УРСР.
[72] Чепа Андріан Іванович (1760 — бл. 1822) — колекціонер документів з історії України. Служачи в канцелярії малоросійського губернатора П. О. Румянцева, зібрав великий архів, у більшості згодом втрачений.
[73] Шафонський Опанас Филимонович (1740 — 1811) — історик, статистик, етнограф, лікар, автор «Чернігівського намісництва топографічний опис з коротким географічним і історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено» (К., 1851).
[74] Лазаревський Олександр Матвійович (1834 — 1902) — український історик. Досліджував історію Лівобережної України. Здійснив ряд важливих документальних публікацій («Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича». К., 1893 — 1897. Вип. 1 — 3 та ін.).
[75] Симоновський Петро Іванович (1717 — 1809) — український історик. Автор «Краткого описания о казацком малороссийском народе и о военных его делах», виданого О. Бодянським (М., 1847), де обстоював політичну автономію України.
[76] Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788 — 1850) — російський і український історик і археограф. Автор «Истории Малой России» (В 4 т. М., 1822), багатого фактичним матеріалом «Словаря достопамятных людей Российской земли» (В 5 ч. М., 1836).
[77] Рігельман Олександр Іванович (1720 — 1789) — російський історик, військовий інженер, топограф. Автор компілятивного «Летописного повествования о Малой России и ее народе и козаках вообще...» (В 4 ч. М., 1847).
[78] Міллер Орест Федорович (1833 — 1889) — російський літературознавець, фольклорист, професор Петербурзького університету. У праці «Илья Муромец и богатырство киевское» відчутний вплив міфологічної теорії. Драгоманов полемізував із положеннями його доповіді «О великорусских былинах сравнительно с малорусскими думами», виголошеними на археологічному з’їзді у Києві (див.: Киевлянин. 1874. №109). Пізніше він доповнив лекції Міллера «Русская литература после Гоголя (за исключением демократической)» своєю статтею «Т. Г. Шевченко» (Неделя. 1874. № 37).
[79] Археографічна комісія в Києві (або Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві) — наукова установа, створена 1843 р. при канцелярії київського, подільського й волинського генерал-губернатора. Вона видала ряд цінних джерел з історії України.
[80] Після поразки повстання Косинського Северин Наливайко (пом. 1597) у 1594 — 1596 pp. об’єднав навколо себе селян та козаків і зробив ряд походів у Молдавію проти турків та на Волинь і Білорусію — проти польського коронного війська. Під час облоги повсталих поблизу Лубен незадоволена старшина видала Наливайка гетьманові Жолкевському.
[81] Братковський Данило (пом.. 1702) — український громадський діяч і письменник. За виступи проти ополячення та покатоличення українського населення, за підтримку антишляхетського визвольного руху був замучений польською шляхтою у Луцьку.
[82] Палій (Гурко) Семен Пилипович (в 40-х pp. XVII ст. — 1710) — фастівський полковник, керівник визвольної боротьби проти польської шляхти (кін. XVII — поч. XVIII ст.).
[83] Немирич Юрій (пом. 1659) — високоосвічений український шляхтич. Разом із Виговським був ініціатором укладення Гадяцького договору.
[84] Виговський Іван Остапович (пом. 1664) — гетьман України (1657—1659). Очолив шляхетсько-старшинську верхівку, яка дотримувалася пропольської орієнтації. Не чужий амбіцій і корисливості. Використовуючи антиросійські настрої окремих старшин, Виговський уклав із польським королем Гадяцький договір (1658), який містив важливі пункти щодо автономії України, хоча й не зреалізованої в тих умовах. Неприязнь Виговського до Москви і до простолюду стала причиною народного повстання.
[85] Гізель Інокентій (1600 — 1683) — український освітній і церковний діяч, історик. Був ректором Києво-Могилянської колегії (з 1645 p.), архімандритом Києво-Печерської лаври (з 1656 p.).
[86] Кримське ханство — татарська феодальна держава на території Кримського півострова, пониззя Дніпра, Приазов’я і Прикубання у 1449 — 1783 pp., яка проводила здебільшого протурецьку політику і спустошувала українські і російські землі.
[87] Султанська Турція загарбала Кам’янець (Кам’янець-Подільський) у 1672 р. і повернула його шляхетській Польщі 1699 р. в результаті поразки у війні з Росією, Австрією, Польщею та Венецією.
[88] Свирговський (Свірчевський) Іван (пом. 1574) — український гетьман, який разом із молдавським господарем Івоном вів збройну боротьбу проти турків, визволив частину Валахії, але внаслідок зради бояр потрапив у полон і загинув.
[89] Цебто «Русалка Дністрова».
[90] Чалий Сава (пом. 1741) — полковник надвірного війська магнатів Потоцьких у Немирові. Перейшов під час повстання гайдамаків на їх бік, згодом присягнув на вірність польсько-шляхетському урядові, за що був скараний гайдамаками.
[91] Калниш (Калнишевський) Петро Іванович (бл. 1690 — 1803) — останній кошовий Запорізької Січі. Здібний воєначальник, він, хоча й скорився указу Катерини II про зруйнування Січі, був ув’язнений у Соловецькому монастирі.
[92] Кішка Самійло (пом. 1602) — гетьман українського реєстрового козацтва (1599 — 1602). Після майже 25-річного турецького полону організував повстання невольників і, вирвавшись з неволі, повернувся на Україну. Цей факт оспіваний у народній думі. Згодом гетьман Кішка водив козаків у похід до Молдавії (1600) та до Лівонії (1601 — 1602).
[93] Йдеться про засновані козаками монастирі: Межигірський у Києві та Трахтемировський (Трехтимирівський) під Каневом.
[94] Підкова Іван (пом. 1578) — молдавський господар (1577 — 1578). Бувши свого часу запорізьким козаком, спираючись на козацькі загони, вів антитурецьку політику. Підступно захоплений у Немирові і страчений за наказом польського сейму у Львові. Виведений у народній думі в образі Серп’яги.
[95] Кумівщина — бій між селянсько-козацькими повстанцями під проводом Павлюка і польсько-шляхетським військом польного гетьмана М. Потоцького під селом Кумейками (нині Черкаського р-ну Черкаської області) 6 (16) грудня 1637 р.
[96] Бібіков Дмитро Гаврилович (1792 — 1870) — російський державний діяч, київський військовий губернатор (1837 — 1852), київський, подільський і волинський генерал-губернатор, міністр внутрішніх справ (1852 — 1855). За його участю було розгромлено Кирило-Мефодіївське товариство, велася політика на зменшення польського впливу на Правобережній Україні, проведено інвентарну реформу 1847 — 1848 pp.
[97] Шульгін Яків Миколайович (1851 — 1911) — український історик. Автор праць з історії Лівобережної України 2-ї пол. XVII — XVIII ст. та з історії Коліївщини. Давав кошти М. Драгоманову на видання «Громади».
[98] «Киевлянин» — літературно-політична газета Південно-західного краю, яка виходила в 1864 — 1918 pp. y Києві і здебільшого займала реакційні позиції щодо українського питання, хоча й публікувала окремі виступи д. Свидницького, М. Лисенка, І. Нечуя-Левицького.