|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
Михайло ДРАГОМАНОВ
Земля, де тепер живуть люди, що говорять так, як писано цю книжку, колись звалась Русь, а потім Україна, або Мала Русь, бо Великою Руссю звуть тепер Московщину. Земля наша велика. Вона простягається від Карпатських гір у Цісарщині за Почаєвом аж до Дону, від Пінських лісових боліт, що по річці Прип’яті, аж до Чорного моря. Це все краї не дуже холодні, багаті і лісом, і пасовищами, і чорноземними полями. Є тут чоловікові чим поживитися, є що і другим народам проміняти або продати. Та тільки, щоб можна було на якій-небудь землі людям добре жити, треба, щоб ніхто чужий не грабував їх і не перешкоджав їхній праці; треба, щоб і свої люди одне від одного не віднімали та не видурювали того, що чоловік собі придбав. Треба ще, щоб люди знали, як тим, що є на полі, у лісі та в землі, найліпше скористуватися для себе. Щоб дійти до цього всього, треба було скрізь людям довго жити на одному місці, упорядитися межи собою, та думати, та вчитися усяких наук, та ще і наперед багато праці та науки треба буде людям, щоб жити зовсім добре. Добрі науки здавна, ще до Христа, почалися у греків та італійців. До цих людей од нас і не дуже далеко і легка дорога ріками Дністром, Бугом, Дніпром та Доном у Чорне море, а далі у Середземне — до Греції та до Італії. Здавна греки та італійці приїздили до нашого берега Чорного моря, навіть і оселялися тут. Та ось біда! На нашій землі довго не можна було людям осісти на одному місці та вберегтися від чужих розбишак, що і хати розоряли, і пашню палили, і людей різали та полонили та розганяли. Понад Чорним морем простяглися степи, що йдуть далі на схід сонця аж у Азію, у такі краї, де живуть одвічні пастухи татарського та турецького роду, кочуючи з місця на місце. Ото ці пастухи — не те що хлібороби, здіймаються було цілими ордами та і йдуть на захід на свіжі пасовиська, а потім нападають на хліборобні народи, як-от на наших батьків, та й грабують їх, а далі осядуться було де-небудь недалеко, як ось у Криму, та щороку й набігають на нашу землю та й беруть наших людей у раби до себе або на продаж. Ще найменше лихо, як візьмуть з наших людей Дань чи окуп. Довго так було, трохи не тисячу років з того часу, як про нашу землю вже по книгах написано, що тут жив наш український народ, так саме, як і тепер.
От у цій книжці ми розкажемо, як то наші батьки терпіли й одбивалися від татарських та від турецьких розбишак і як-таки насилу одби- {стр.176} лись. Особливо ми розкажемо про козаків, бо вони найбільше положили праці, щоб одігнати від нашої землі турок та татар, щоб наш чоловік у своїй землі і хату будував, і поле орав та засівав, і дітей годував, не опасуючись чужого ворога. У других книжках розкажемо, як терпіли наші люди од поляків та своїх же людей, що поперевертались у польські пани, і як козаки й тут стали були у пригоді, і про те, як через безладдя та недостачу науки і розуму не сталось так, щоб зовсім добре було жити нашим людям у своїй землі.
Про те, що робилось у нашій землі до козаків, ми розкажемо дуже коротко.
Років ще за тисячу до нас, як батьки наші звалися слов’янами-Руссю, то доводилося їм терпіти від хозар [1], що жили по Дону та в Криму. Хозарська опіка була, як видно, для наших батьків не дуже тяжка, бо вони швидко скинули її з себе.
Не поспіли впоратися з хозарами, коли це на зміну хозарам прийшли, теж зо сходу, інші степовики — печеніги [2], а потім половці [3], та й почали дуже тіснити Русь. Вона повинна була вибратися з степів та й відсунутися від Чорного моря. Від цих половців чинилася тоді слов’янам дуже велика кривда, і вони мусили з ними довго боротися. Про них переяславський, а потім київський князь Володимир Мономах казав, як поз’їздились усі князі, що не може орач слов’янин вийти у поле землю орати, бо прийде половчанин, уб’є орача, а худобу його і сім’ю забере собі. З цього вже добре видно, що то за лихі були ті половці і яку вони напасть чинили у нашій землі. Але з часом слов’яни усе ж таки стали потроху брати гору над половцями.
Коли це наступила на Русь велика хмара: татари. 1238-го року, себто більше як шістсот років назад, велика татарська орда, з ватагом Батиєм, кинулась на нашу землю, стала бити й різати людей, розруйновувати городи й села. Люди, рятуючись од татар, мусили тікати далеко на північ, на Віслу, Німан і Прип’ять. Південна руська земля, Україна, на якийсь час мало не зовсім спустіла. Татари зосталися жити по степах од Волги до Криму, а часами посувались і далі. Наші люди мусили часами платити їм дань, а у північній Русі, де Москва, так татари переписали усіх людей і довго брали щороку поголовщину. Та років за двісті татарська орда розділилася й ослабла. Воно так завжди бува з ордами пастухів, бо пастухи переброджують з місця на місце, сваряться за пасовища і розбродяться по степах. А хлібороби, як живуть у одному місці, збираються докупи, будують городи, доходять до науки і ремества, видумують лучшу зброю та з часом стають дужчими від степовиків-пастухів. Ці страшні тільки тоді, як зразу набіжать великою ордою, як з першого разу татари.
Україна ще не вспіла поправитись після великого татарського лихоліття, а вже новий народ насунувся на неї з другого боку, від моря Балтійського, з тих країв, де город Вільна [4]. Цей народ звався Литва. Тільки це не були ті люди, що звуться й тепер у нас лицьвинами, що на плотах та на барках припливають до нас Дніпром або приходять копа- {стр.177} ти землю: це наші ж таки люди слов’яни, тільки трохи одмінно говорять. Письменні люди звуть їх білорусами, бо вони одягаються у біле і носять білі шапки, магерки. Литвинами у нас прозвали їх, бо вони були довго під литовським пануванням, а справжня Литва — то зовсім чужий народ, і говорить зовсім для наших незрозуміло. Попереду наші князі набігали на їх землю, навіть один орав Литвою, а після татар то вже Литва стала дужчою, особливо, як вивчилась у німців військової справи. Потроху підгорнула під себе Литва велику часть Білої Русі, а далі напала і на Україну. Українські люди боронились від Литви дуже мало, або навіть, як поспільство, то й зовсім не боронились. Робилось це так через те, що литв’яки, завоювавши Україну й Білу Русь, зоставляли усе так, як було й перше; а брали собі тільки на службу здатних до війни людей, та й тим роздавали землю. Окрім того, що вони зоставляли усе по-прежньому, вони ще визволяли людей від татарських податків і татарського хижацтва. За часи литовського панування українці знову почали посуватися до Чорного моря. І стало два великих царства: по обидва боки Дніпра, де Україна й Біла Русь, порядкували князі роду литовського, а далі на схід сонця і на північ, де Московщина, зосталися князі московські, старинного роду київських князів. На північ були два вільні городи Псков і Новгород, вони кликали собі князів, кого хотіли, найбільше ж з роду князів московських, а часом то й з литовських, аж поки їх зовсім підгорнули князі московські і волю в них одняли. Через кілька часу поляки вибрали князя литовського своїм королем [5], а далі шляхта польська і литовська згодилась злучити Польщу, Литву та Вкраїну з Білою Руссю в одну державу. Московський народ став потроху справлятися з тими татарами, що жили по Волзі, з казанськими та астраханськими, а Україна та Біла Русь ще раніше збулися тих татар, що жили коло Чорного моря. На південь Україна простяглася до Чорного моря. Над Чорним морем у Криму жила в городах і селах татарська кримська орда. Під її пануванням були ще чотири хижі орди, що кочували від гирл Дунайських до річки Кубані [6]. Великий степ од Чорного моря аж до українських осель лежав пустинею, і на ньому доволі мирно чабанували татари й українці. З городів і других осель сміливі люди ходили у степ на здобитки, і через те вкраїнські оселі все далі та далі посувались у степ. Найкрайнішими вкраїнськими оселями по Дніпру були Канів і Черкаси. Далі степ був безлюдний. А по Дністру вкраїнські оселі доходили аж до Чорного моря, і більш як за чотириста років назад навпроти того місця, де тепер Акерман, було вже торгове місто вкраїнське, і відтіля возили хліб морем до греків, як і тепер. Так жили тут наші й татари, хоч, може, і не без яких сварок за пасовища, аж поки турки року 1453-го завоювали Царгород, столицю царства грецького [7]. Скоро після того турецький султан підгорнув під себе кримського хана. З того часу кримські татари почали часто набігати на Україну і дуже грабувати її. Турки підмовляли татар, помагали їм. Тоді турки, покоривши собі багато християнських народів — греків та братніх їм слов’янсь- {стр.178} ких сербів і болгар та молдаван, з прожогу думали завоювати трохи не цілий світ. Та й віра турецька заставляла їх воювати з християнами. Віру цю проповідував спершу араб Магомет, більш як тисячу двісті років назад, шістсот років після Христа. Магометанська віра згоджується з християнською у тому, що признає одного Бога, та тільки не признає Тройці. Христос у Магомета був великий пророк, але менший від його, а не син Божий. Молитви і пости у магометовій вірі інакші, ніж у християнській, жінок дозволяє Магомет брати більш ніж одну, а на тому світі праведному, мовляв, дано буде силу жінок. Найправедніший, начебто, буде той, хто більше ширив віру магометову. Одну тільки цю віру магометанці вважають за праву, а всі інші то погані, нечисті. Людей іншої віри магометанці велять воювати і силоміць повертати у свою віру. Колись і всі християни так само думали про свою і чужу віру, як і магометанці, от і воювали й мордували одні одних багато сотень років. Не було того, щоб кожному жити собі мирно, працювати коло хазяйства та науки та мінятись один з одним тим, що напрацював та вивчивсь. Ні, треба було непремінно одне одного бити за те, що не так дума, як ми, та силоміць перевертати з однієї віри на другу. От і узлились християни на магометан, а магометани на християн. У той час, про який ми розказуємо, у сусідніх з нашими південних землях гору взяли магометанці-турки. Щоб турки мали спосіб воювати, треба було їм багато невольника для домової роботи, у гребці на кораблі, чи по їхньому — каторги. Дітей полонених турки перевертали у свою віру і робили з них своє найстрашніше військо — яничар.
От через турків і татари почали робити великі наїзди на Україну й Московщину, хапали бранок і бранців і продавали їх туркам. Замість торгу хлібом почався на узбережжі Чорного моря торг невольниками. А тут ще польські королі та московські царі, бувало, засваряться один з одним та й підбивають татар нападати на сусідню землю, а татари прийдуть помагати одному та й пограбують часами обидві землі. Що дальше, то більше розпускала орда свої загони по нашій землі: у один кінець до Києва, а у другий до Львова. Що більше набігали татари, то далі посувався на північ український люд, і все більше пустіла наша земля.
Року 1484-го зробив кримський хан Менглі-Гірей, приятель московського князя Івана Третього, великий наїзд на Україну; він узяв приступом Київ, зруйнував Печерський монастир [8], трохи не всіх киян забрав у неволю і з дуже великим полоном вернувся в Крим. З того часу татарва або своєю охотою, або з наказу турецького султана мало не щороку почала набігати на Україну, і з того часу розпочалась межи українцями й татарами мало не двохсотлітня війна.
Це друге татарське лихоліття було гірше, ніж перше. Тоді татари наскочили, порізали, побили та й вернулися додому, а тепер така різанина була щороку; щороку набігала татарська орда, грабувала, різала людей, палила села й верталася додому, набравши невольників, щоб на {стр.179} той рік знову набігти і знову робити те саме. Недаремне за той час межи українським людом склалася така пісня:
Зажурилась Україна, що нігде прожити:
Гей витоптала орда кіньми маленькії діти,
Ой маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала.
У другій пісні співається:
Ой в неділеньку рано-пораненько
Да ізбірав женців да Коваленко,
Да й усе женці да й одбірнії.
Поробив їм серпи да все золотії,
Ой повів женців на ярі долини,
На ярі долини, на яру пшеницю.
«Ой жніте, женчики, обжинайтеся,
І на чорную хмару озирайтеся,
А я піду додому пообідаю,
Жінку та діточок да одвідаю».
Ох і жнуть женці, розживаються,
На чорную хмару озираються:
Ой то ж не хмара, то ж орда іде,
А Коваленко та передок веде.
В’язали руки та сирицею,
А залили очі та живицею,
А скували ніжки та скрипицею.
«Ой повій, вітроньку, та з північеньки,
Та розкуй мої да руки, ніженьки,
Ох повій, вітроньку, з-під темної ночі,
Да на мої ж да на карії очі!»
Не можна було тоді людям удержатись на Україні. Не можна було хліб робити, бо не знав чоловік, чи збере він те, що посіє, не знав навіть, чи буде він завтра живий. Несподівано набігали татари, палили села, а людей, як не вбивали зараз, то брали з собою в Крим, а тамечки продавали туркам у неволю або зоставляли в себе для тяжкої роботи. Через те, що татари наїздили несподівано, трудно було людям од них ховатися, але усе ж таки можна. Щоб постерегти татарський наїзд, перед селами висипали могили, а на їх завжди стояла сторожа; тільки покажуться татари, вона повинна була давати звістку. А то посилали далеко у степ, верстов за двісті, або може й далі, чати, що все літо їздили з місця на місце, пильнуючи татар, і коли де забачуть, так дають, бувало, звістку селянам, щоб вони або ставали до оборони, або ховалися. Тоді люди покидали села і ховалися по лісах або навіть і в воді, — кажуть, що там вони дихали через очеретину.
Протоптала татарва на Україну багато шляхів, а з них найзначніших було три з правого боку Дніпра; цими шляхами татари найбільше наїздили. Перший шлях ішов повз Черкаси, Корсунь, Київ, прямуючи До Львова, і звався Чорним; другий від Очакова, повз Бар, теж до Львова, цей шлях звався Кучманським або Кучманом; третій шлях — теж До Львова поза Дністром і звався Волоським або Покутським. З лівого боку Дніпра був один шлях, що звався Муравським. Набігали татари {стр.180} різно — іноді вдень, іноді вночі, і коли сторожа не поспіє дати знати в село, що йдуть татари, так тоді, бувало, з села вже ніхто не втече. Усіх людей, і великих і малих, брали вони й ділили проміж себе, добро так само, а село запалювали, то після такого наїзду тільки по погорілих стовпах можна було пізнати, де було село. Що терпіла Україна від тих наїздів, можна довідатися з того, що як татари напали на Україну 1575 року, так вивели людей до Криму більш як 55 тисяч, 40 тисяч коней, 500 тисяч усякої худоби і без ліку отари.
Що татари робили з бранцями, можна довідатися з слів одного певного чоловіка; він каже, що старих або немощних, що за їх не можна було багато взяти, бо вони не годяться до праці, оддавали татари, мов тих зайців собакам, парубкам, а ті вчаться на них вояцького діла і б’ють їх камінням, або кидають у море, або вбивають яким-небудь іншим способом. На тих нещасних невольниках вчилися татарські хлопці стріляти з лука. А тії невольники, що продавалися, повинні пробути шість років у неволі, а після того вони ставали від пана вільні, але не мали волі йти куди-небудь з Криму. Котрі з невольників дужчі, так тих або вихолощували, або клали на лобі чи на щоках тавро, і вони, зв’язані або сковані, повинні були мучитись удень на роботі, а вночі по тюрмах та льохах; а давали їм їсти трохи здохлятини з черв’яками, такої, що навіть собака її не їла б. А вели бранців у Крим ось яким способом: їх гнали, обступивши верховими і підганяючи нагайками, значили тавром, розпеченим у вогні, по тих місцях на тілі, де і в худоби. Найздатніша здобич у татар були дівчата, а найбільше гарні. Про те, як вони вели дівчат, у пісні співається так:
Коли турки воювали,
Білу челядь забірали;
І в нашої попадоньки
Взяли вони три дівоньки.
Одну взяли попри коні,
Попри коні на ремені,
Другу взяли попри возі,
Попри возі на мотузі.
Третю взяли в чорні мажі...
Що ю взяли попри коні,
Попри коні на ремені,
То та плаче: «Ой Боже ж мій!
Косо моя жовтенькая!
Не мати тя розчісує,
Візник бичем розтріпує!»
Що ю взяли попри возі,
Попри возі на мотузі,
То та кричить:
«Ой Боже мій, ніжки мої!
Ніжки мої біленькії!
Не мати вас умиває,
Пісок пальці роз’їдає,
Крівця пучки заливає!»
Що ю взяли в чорні мажі,
То та плаче, то та кричить:{стр.181}
«Ой, Боже ж мій, очки мої,
Очки мої чорненькії!
Стільки країв проходили,
А білий світ не виділи!»
Вже було казано, що татари продавали своїх бранок і бранців у турецьку неволю або давали турецькому султанові дань бранцями, як це було року 1563-го, коли кримський хан узявся одіслати султанові 20 тисяч невольника. Ції бранці повинні були робити у турків на галерах, таких суднах, що їх турки звали каторгами. Галера була великий низький двохщогловий байдак, і пливла вона по воді і вітрилами, і веслами; оцими веслами й гребли невольники. На галерах було двадцять чотири або двадцять шість лавок, а на їх сиділо по 5 або по 6 чоловіка на кожній. Ліві лавки ділилися від правих проходом, а по цьому проході ходив галерний доглядач з батогом у руці і підганяв ним невольників, щоб гребли. Спали й їли ці нещасні невольники по змінах, не сходячи ніколи ні з галери, ні з своїх лавок. Вони не мали ніякого спочинку навіть і у свято. Гірка була тая неволя, і невольники тільки дожидали того часу, щоб утекти або щоб їх хто викупив. Такі невольники склали ось яку жалібну псальму або думу:
У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руку піднімали, кайданами забряжчали;
Господа милосердного прохали та благали:
«Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А з низу буйний вітер!
Хоча й би чи не встала на Чорному морі бистрая хвиля,
Хоча й би чи не повиривала якорів з турецької каторги!
Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла:
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло козацьке, молодецьке коло жовтої кості пошмугляло!»
Баша турецький, бусурманський,
Недовірок християнський,
По ринку він походжає,
Він сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на турки-яничари, зо зла гукає:
«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Із ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини і червоної таволги набирайте,
Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте!»
То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,
Із ряду до ряду заходжали,
По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,
По тричі в однім місці бідного невольника затинали;
Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтої кості обривали,
Кров християнську неповинно проливали.{стр.182}
Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:
«Ти, земле турецька, віро бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матір’ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вірною жоною!
Визволь, Господи, всіх бідних невольників
З тяжкої неволі турецької,
З каторги бусурманської
На тихі води,
На ясні зорі,
У край веселий,
У мир хрещений,
В городи християнські!»
Такі думи ще недавно співали кобзарі по всій Україні, а тепер хіба деякий зна кілька слів з них. Добре ще, що письменні люди років з тридцять тому назад позаписували од старих кобзарів ці думи, а то можна було б сказати, що наші люди, мов які звірі, і не пам’ятають, що діялося з їх батьками на їх землі. А хто не зна, що діялось у старовину, той не розумітиме й того, од чого тепер так, а не інакше все на світі робиться, не знатиме й того, що треба робити, щоб далі було краще жити людям. Не самі книги, але й старі пісні навчають, що то робилось у старовину, і через те тепер письменні люди дуже поважають старі кобзарські та мужицькі пісні, більше, ніж ті московські солдатські, лакейські та шинкові, що, не розуміючи діла, хлопці тепер співають на Україні. Отож зо старих книг та з пісень можна довідатися багато, як то терпіли наші невольники від татар та турків. Іноді лучалося, що рідня невольника довідається, де він, і дасть за нього викуп, тоді невольника одпускали додому. Іноді тих невольників викупали і не рідні люди, а чужі, найчастіше греки, надіючись, що їм вернуть тії гроші, які вони потратили. А то іноді мінялися бранцями: татари звертали українців, а вкраїнці татар. А то раз іспанці та італійці побідили турків і взяли в бран 130 турецьких галер, полон поділили межи собою, а 15 тисяч християнських невольників одпустили на волю. Як року 1671-го татари пограбували Волинь і Поділля, так вони списали усіх бранців і послали тії списки до поляків, спитатись, чи не викуплять вони кого-небудь, щоб не гнатися з усім ясиром (полоном) до Криму. Недаремне невольницькі думи ось як співають про викуп:
Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської
У городи християнськії, — до отця, до матусі.
Що не можеть він їм поклонитися, —
Тілько поклоняється голубонькам сивеньким:
«Ой ти, голубонько сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;
Полети ти в городи християнськії,
До отця мойого, до матусі.{стр.183}
Сядь, пади на подвір’ї отцевськім,
Жалібненько загуди,
Об моєї пригоді козацької припом’яни:
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, маєтки збувають,
Великі скарби збирають, —
Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють!
Бо як стане Чорнеє море согравати,
То не знатиме отець либонь матір,
У которої каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Цареграді на базарі.
Будуть ушкали, турки-яничари набігати,
За Червонеє море у Арабську землю запродати,
Будуть за них срібло, злото, не лічачи,
Сукна дорогі поставами, не мірячи,
За них брати.
Тогді далася бідному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки-ноги поз’їдали,
Сирая сириця до жовтої кості
Тіло козацькеє проїдала».
То бідні невольники на кров, на тіло поглядали,
Об вірі християнській гадали,
Землю турецьку, віру бусурманську проклинали:
«Ти, земле турецькая, віро бусурманськая,
Ти єси наповнена сріблом, злотом
І дорогими напитками,
Тілько ж бідному невольнику на світі невільно,
Що бідний невольник у тебе пробуваєть,
Празника Рожества, будь лі Воскресення не знаєть,
Все у неволі проклятої, на каторзі турецької
На Чорнім морі пробувають,
Землю турецькую, віру бусурманськую проклинають:
«Ти, земле турецька бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ войною,
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Діток маленьких з отцем і маткою.
Визволь, Боже, бідного невольника
На Святоруський берег.
На край веселий, між народ хрещений!..»
Тяжко мучилися невольники на галерах, але не краща була їхня доля й тоді, як вони зоставалися на роботі по кріпостях, для земляної або якої іншої роботи. Ось що розказують у книгах тодішні люди про ті роботи. Найтяжчі роботи, що у християнських землях роблять лиходії, здаються малими проти того, що терпить багато чесних людей У турецькій неволі. Невольників на ніч запирають у темні кам’яні погреби, а ранком їх виводять на роботу доглядачі, нещадно б’ючи й лаючи. Працюють ці нещасні коло будинків, що будує султан. Доглядачі карають зле за всяку дрібницю, за найменшу недбалість. Вони іноді такі злі, що не дають часу бідному невольникові з’їсти шматок хліба. {стр.184} Потомлених за день, їх іноді вночі знову тягнуть на нову роботу. А що найгірше, так це те, що їх разом з худобою запрягають у вози. Цих нещасних невольників замикають на ніч у підземні темниці, ліктів у п’ять завдовжки і завширшки і три лікті глибини. Туди спускають їх по мотузяній драбині, потім її приймають і накладають на дірку залізну дошку. На їжу їм дають хунт чорного ячного печива і трошки оливи. Траплялося, що султани вбивали цілі сотні християнського люду або за іграшку, або за те, що їм вони здавалися не дуже роботящими. А коли тих невольників виводять, бувало, на торги, так ведуть їх одного за одним цілими десятками, прикованих один до одного коло шиї, і такими десятками продавали з торгу; а ті, що продавали, вигукували, що це невольники свіжі, дурні, тільки що привезені з України.
Часто невольники самі тікали з неволі і верталися додому, але не завжди можна було теє зробити, бо перве діло трудно було утекти з самої неволі, а друге діло, що хоч би й утік, так трудно було так пробратися, щоб ніхто з татар не побачив. Як то нелегко було втікати з неволі, можна побачити з кобзарської думи, що розказує про утічку з Азова трьох братів. Вона розказує, що з-під Азова утікали три брати — двоє кінно, а третій пішки. Піший, бачучи, що йому не поспіти за кінними, почав просити їх, щоб вони його підвезли. Тоді вони йому на цеє сказали так:
«Братіку милий, голубоньку сивий!
Раді б ми тебе між коні узяти,
І буде нас Азовська орда наганяти,
Буде впень сікти, рубати,
І буде нам велику муку завдавати».
І теє промовляли,
Відтіль побігали.
І покинули його йти пішки. Тоді той менший брат доходить до Савур-могили [9] і тамечки умирає, а умираючи каже:
«Побило мене в полі
Три недолі:
Перва доля безхлібна,
Друга доля безвідна,
Третя доля — що своїх братів рідних не догнав».
Це хоч і дуже гарна дума, та ми не печатаємо її усієї, бо ще єсть такі кобзарі, що її співають. Як хто здиба такого, хай попросить проспівати.
З того, що говориться у цій думі про безвіддя і безхліб’я, бачимо, як то трудно було через степи тікати з неволі. І через те бранці, хоч не хоч, а мусили зоставатися у Криму, а до того ще й догляд був за ними добрий.
Вже сказали ми, що гарні дівчата були в татар та турків найціннішою річчю, вони за ними добре доглядали і у дорозі, як гнали полон до Криму, і дома. Іноді лучалося, що такі дівчата-бранки, змінявши християнську віру на магометанську, робилися жінками великих панів турецьких, а навіть іноді й султаншами. Так, у султана Сулеймана Першого була жінка Роксолана, попівна з Рогатина у Галичині [10]. Вона {стр.185} верховодила усім царством, підвела султана, що він звелів повбивати своїх родичів і навіть сина свого. А про жінку Османа Другого розказують ось що: її, маленьку, з простого роду, полонили татари і продали турецькому візирові Муратові, а його жінка оддала її одному туркові — Мустафі, а цей одпустив її на волю. Раз якось побачив її султан і дуже у ній закохався, але Мустафа сказав, що не може оддати її султанові за рабиню, бо вже одпустив її на волю, а хіба султан візьме її за жінку. Так воно й сталося, і султан кохав її більше, ніж усіх своїх жінок. Іноді ці бранки забували зовсім свою віру і робилися запеклими бусурманками, ненавиділи християн, як от хоч би ж тая сама Роксолана. А іноді вони усе ж таки пам’ятали про те, що були колись теж християнками і помагали невольникам утікати з неволі, як про те співається у думі про Марусю Богуславку:
Що на Чорному морі, на камені біленькому,
Там стояла темниця кам’яная.
Що у тій то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вже тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка, приходжає,
Словами промовляє:
«Гей козаки ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку,
По річах пізнавали,
Словами промовляли:
«Гей дівко бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм.
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой козаки, ви біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській Великодная субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень!»
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку,
Кляли, проклинали:
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала».
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка, {стр.186}
Теє зачувала,
Словами промовляла:
«Ой козаки, ви біднії невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте:
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати:
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
То на святий празник, роковий день Великдень,
Став пан турецький до мечеті від’їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає, до темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків, бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
«Ой козаки, ви біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте;
Тільки прошу я вас, одного города Богуслава не минайте.
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупляє.
Бо вже я потурчилась, побусурманилась,
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
Ой визволи, Боже, нас всіх, бідних невольників,
З тяжкої неволі, з віри бусурманської,
На ясні зорі, на тихі води,
У край веселий, у мир хрещений!
Вислухай, Боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!
Тепер вже добре видно, що терпіли від татар та турків українські люди, яку вони від їх приймали наругу і муку. Потроху і серед наших народились люди, що помстились над татарами і турками за їх наругу і почали боронити вкраїнські хліборобські села і посувати далі на південь сонця татар, а турків проганяти з берегів Чорного моря. Такими людьми були козаки, а що то були за люди і як вони воювали з татарами, про те ми тепер й розкажемо.
Козаками спершу звалися вольні вояки, що своєю охотою ходили у степ за здобиччю, або розбивали чужих, а часом і своїх, або поступали на службу до якого князя чи царя московського. Були козаки {стр.187} християнські й татарські. Були цілі села козацькі, особливо на півдні України й Московщини. У землі Рязанській вони здавна держали сторожу на границі. Багаті і вельможні пани на Вкраїні й Білій Русі, що володіли великими ланами на нашій Україні, залюбки підмовляли козаків, щоб укупі обороняти землі свої від татар, ходити самим на татар, одбивати у них полон людський, табуни та іншу здобич. Такі пани робилися ватажками козацькими. Їх, яко вельможних панів, стали знати далеко, і про їх діла позаписувано в літопису. А були й інші ватажки, зовсім не вельможного роду, як славний козак Шах. Найзначнішими з перших ватажків були Ланцкоронський [11] і Дмитро Вишневецький — до його потім прикладали пісню про Байду, — Богдан Ружинський, що, кажуть, перший з панів почав ходити у козаки. Разом з Ланцкоронським поминають і другого отамана козацького, славного лицаря Остапа Дашковича [12], старосту черкаського й канівського. Старостами тоді звалися урядовці, от як би тепер губернатори, тільки вони командували і військом, і судом і мали право карати на смерть у своєму старостві. Дашковича дуже боялись татари, і як кримський хан ішов воювати у Московське царство, так просив короля, щоб він звелів Дашковичеві не займати його. Дашкович служив і польському королеві, і московському цареві, і всюди його добре приймано, бо він був великий вояка, а навіть коли року 1522-го попався він у неволю до татар, так його й звідти випущено. Цей Дашкович перший казав польському королеві і сеймові, або раді виборній з шляхти усього королівства, щоб поставити на Дніпровому низу, за порогами, сторожу з 2000 чоловік, щоб пильнувати татар і не давати їм переправлятися на цей бік. Хоч же тая рада Дашковича дуже вподобалась королю і панам, але вони її якось занедбали, і той замір Дашковича не здійснився. Після Дашковича замір його про сторожу на Дніпрових порогах повів далі князь Дмитро Вишневецький, теж староста черкаський і канівський. Він спорудив на острові Хортиці замок і звідти робив наїзди на Туреччину. Для цих наїздів він іноді сходився з донськими козаками (се вже були не українці, а москалі), що теж воювали проти татар, але не так дуже, як українські. Своїми наїздами Вишневецький так розсердив кримського хана, що він року 1557-го з ордою прийшов добувати Хортиці, але, нічого не вдіявши, завернувся додому. Швидко після того він прийшов під Хортицю знову, вже з турецьким військом, і цього разу Вишневецький не встояв і пішов у Черкаси. Того ж року він перейшов на службу до московського царя Івана Грозного, але як той почав мордувати й різати людей ні за що, ні про що, так Вишневецький вернувся знову на Україну. Скоро після того волохи покликали його до себе господарем; тут у Волощині піймали його турки і замучили у Цареграді. Хоч же Дашкевичеві й Вишневецькому не пощастило спорудити козакам місце за порогами, щоб пильнувати татар, але ця їх думка не пропала марно; трохи згодом за порогами знову осіли козаки. Тим козакам, що жили в городах і хотіли воювати з татарами, не можна було цього робити, бо у городах за ними наглядали королів-{стр.188}ські старости, і вони з вольних ставали наче невольниками. На низу, там, де Дніпро пішов рукавами, у устя Чортомлика, вони спорудили собі пристановище.
На одному з Дніпрових островів козаки стали кошем і з того часу почалась Запорозька Січ. Окрім самого Дніпра, цей острів з лівого, татарського, боку боронили степова річка Конка і Великий Луг — невилазне болото. Таким способом піше військо ніяк не могло дійти до Січі. А від турецьких галер боронили її Дніпрові рукави, бо по їх берегах ріс тоді високий очерет. Розказують, що якось турецькі галери, женучись за козацькими човнами, заблудили у тих очеретах і козаки тоді багато з них потопили; з того часу турки вже ніколи не їздили у Дніпро до Січі. А від України, чи то від городів, Січ боронили високі пороги, бо через їх уміли плавати самі тільки запорожці.
У Січі запорожці жили без жінок. За те, що хто-небудь заведе у Січ жінку, рубали тому козакові голову. Найважніше діло в козаків у Січі було воювати з татарами за віру і народ християнський. Збираючись у похід проти турків або татар, запорожці закликали до себе людей з України, кажучи їм: «Хто хоче за християнську віру на кілку сидіти, хто за святий хрест радий щоб його четвертовано і колесовано, хто готовий прийняти усякі муки і не боїться смерті, — приставай у козацтво.Не треба смерті лякатися, бо від неї не встережешся. Таке життя козаче!» Не величалися запорожці родом. Сам отаман запорозький, після того, як на його місце обирали іншого, робився знову простим козаком. У Січ можна було приїхати кожного часу і од’їхати з Січі коли хто хотів. Не розпитували у Січі, хто і звідки приїхав, який чоловік, чи злодій, душогубець, а чи чесний козак, чи великий пан. А у самій Січі за злодійство (як украде) карали на смерть, а коли хто вб’є товариша, так того живцем, разом з убитим, закопували у землю. Ляхи не любили козаків; козаки були люди вольні, жили далеко від королівського уряду, не слухали королівського приказу, як король часом забороняє їм битися з татарами, щоб не дратувати татар і не доводити їх до війни з Польщею. Але королям треба було козаків для війни з москалями або з турками, і через те вони не одважувались скасувати козацтво тоді ще, як козаків було небагато; та небагато було ще й панів на Україні, і поспільство (простий народ) ще не так-то хотіло стати козаками, щоб вибитися з невольної служби панам. А далі, коли розвелось на Україні багато козаків, так знищити їх було вже не можна. А через те, що на низу їх не могла дістати королівська рука, вони могли собі робити, що хотіли, і, не зважаючи на прикази від короля не займати татар, вони не могли втерпіти, щоб не побити ворогів, бо й татари самі не зважали на те, чи мир, чи війна стоїть з королем на папері, а коли було їм треба, то набігали на Вкраїну за здобиччю. Запорожці нападали на татар і турків сухопуттям і водою. Запорожжя зробилось школою, де вчилися лицарі прості і вельможні, як воювати з нехристами. Ось що казав про них ляхам один лядський пан: «Не думайте, щоб я до них підлизувався, я ще у тому краю живу {стр.189} не дуже давно, і не у ньому зріс, але я раз побачив їхні добрі діла, і діла ті варті того, щоб пам’ятати їх навіки. Щоб ви знали, вони не один раз на рік ганяють татар. Вони боронять усіх християн, наче ті леви». І багато ще дечого гарного каже він про запорожців. А запорожці дедалі, то все робилися сміливіші і вже не вдовольнялися з оборони від татар, але самі почали ходити проти них походами. Вже ми казали, як набігав на татар Богдан Ружинський або Дмитро Вишневецький сухопуттю; трохи опісля стали нападати на татар і турків водою на своїх чайках (це такі великі дуже човни були). Днище тих чайок робили вони з видовбаної верби або з липи, а до них накладали дошки від двох до восьми сажнів заввишки. Чайки були без чардака, з двома стернами і з щоглою. По боках їх обкладали липовою корою або очеретом, щоб вони не потопали, коли у човен набереться води. На цих чайках їздили козаки по здобич аж у Туреччину і не один раз показувалися коло самого Цареграду. Так ось року 1594-го козаки напали на турецькі оселі під самою столицею турецького султана. Про це діло розказують ось що: «Козаки явилися на ста п’ятдесятьох довгих чайках, на яких було по 10 весел з кожного боку і, окрім гребців, по п’ятдесят чоловік добре споряджених з рушницями і шаблями. Проти них з Цареграду вислано 500 великих і малих суден; 10 000 людей побігло берегами до Босфору, тії протоки, що над нею стоїть Цареград, щоб оборонити його від козаків. Увесь день тихо простояли козаки і ввечері повернули у Чорне море з великою здобиччю». Про те, як нападали козаки на турків, розказують ось що: «Запорожці пускаються на море найбільше восени. У кожну чайку сідало чоловік 50 або 70 з усяким припасом. Коли вони, бувало, стрінуть турецьку галеру, або корабель, так вони робили так: спускали щоглу і заїздили так, щоб сонце заходило їм за спину. Через те, що чайки невисоко стояли над водою, їх і не видно було на морі. За одну годину до заходу сонця підходили вони на милю до турецького корабля, щоб не згубити його з очей, а опівночі нападали на бусурманів і потопляли корабель разом з людьми. Удень козаки на чайках не могли нічого вдіяти туркам, бо турки гарматами розбивали і топили їх чайки. А іноді бувало так, що наздожене козаків більша сила і що поб’є, а решту забере у неволю. Так попавсь у неволю запорозький отаман Самійло Кішка і довго сидів у неволі, аж поки довелось йому утекти. Про цього Кішку співали дотепні кобзарі таку думу:
Ой із города із Трапезонта виступала галера,
Трьома цвітами процвітана, мальована.
Ой первим цвітом процвітана —
Златосиніми киндяками побивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами арештована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
То в тій галері Алкан-баша,
Трапезонськеє княжа, гуляє;
Ізбраного люду собі має:{стр.190}
Сімсот турків, яничар чотириста,
Та бідного невольника півчвартаста,
Без старшини військової.
Первий старший між ними пробуває
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий, суддя військовий;
Третій — Мусій Грач, військовий трубач;
Четвертий — лях-потурнак,
Ключник галерський, сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять чотири як став на волі,
Потурчився, побусурманився,
Для панства великого,
Для лакомства нещасного.
В тій галері од пристані далеко відпускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Проти Кефи-города приставали,
Там собі великий та довгий опочинок мали.
То представиться Алкану-башаті,
Трапезонському княжаті, молодому паняті,
Сон дивен, барзо дивен на прочудо.
То Алкан-баша, трапезонськеє княжа,
На турків-яничар, на бідних невольників покликає:
«Турки, каже, турки-яничари,
І ви, біднії невольники!
Котория би міг турчин-яничар сей сон одгадати,
Міг би йому три гради турецькії дарувати;
А котрий би міг бідний невольник одгадати,
Міг би йому листи визволені писати,
Щоб не міг ніхто ніде зачіпати».
Сеє турки зачували, нічого не сказали;
Бідні невольники, хоч добре знали,
Собі промовчали.
Тільки обізветься між турків лях-потурнак,
Ключник галерський, сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же, каже, Алкане-башо, твій сон одгадати,
Що ти не хочеш нам повідати?»
«Такий мені, небожата, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера цвіткована, мальована,
Стала вся обідрана, на пожар іспускана;
Видиться: мої турки-яничари
Стали всі впень порубані;
А видиться: мої біднії невольники,
Которії були у неволі, то всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
У Чорнеє море пометав...»
То скоро теє лях-потурак зачував,
К йому словами промовляв:
«Алкане-башо, трапезонський княжату,
Молодий паняту!
Сей тобі сон не буде нітрохи зачіпати;
Скажи мені получче бідного невольника доглядати,{стр.191}
З ряду до ряду сажати,
По два, по три, старії кайдани і новії ісправляти,
На руки, на ноги надівати;
Червоної таволги по два дубці брати,
По шиях затинати,
Кров християнськую на землю проливати!»
Скоро то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко відпускали;
До города до Козлова,
До дівки Санджаківни на зальоти поспішали.
То до города Козлова прибували, —
Дівка Санджаківна на стрічу виходжає,
Алкана-башу в город Козлов зо всім військом затягає.
Алкана-башу за білу руку брала,
У світлиці-кам’яниці зазивала,
За білу скамню сажала,
Дорогими напитками напувала,
А військо серед ринку сажала.
То Алкан-баша, трапезонськеє княжа,
Не барзо дорогії напитки уживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:
Щоб не міг лях-потурнак Кішки Самійла одмикати,
Упоруч себе сажати.
То скоро ся тії два турчини до галери прибували.
То Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Словами промовляє:
«Ой ляше-потурначе, брате старесенький!
Колись і ти був у такій неволі, як ми тепера:
Добро нам учини,
Хоч нас, старшину, відомкни;
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали».
Каже лях-потурнак:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Добро ти вчини:
Віру християнську під нозі підтопчи,
Хрест на собі поламни.
А ще будеш віру християнську під нозі топтати,
Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати».
То скоро Кішка Самійло теє зачував,
Словами промовляв:
«Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський,
Недовірку християнський!
Бодай же ти того не діждав,
Щоб я віру християнську під нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську покладати.
Ваша віра погана, земля проклята».
Скоро лях-потурнак теє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає.
«Ой, каже, Кішко Самійлу, гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати,
Старії і новії кайдани направляти,
Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати».
То тії два турчини теє зачували,{стр.192}
До Алкана-баші прибували:
«Алкане-башо, трапезонське княжа!
Безпечно гуляй!
Доброго і вірного ключника маєш:
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає».
То Алкан-баша, трапезонськеє княжа,
Великую радість мало,
Пополам дорогі напитки розділяло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою Санджаківною уживало.
Став лях-потурнак дорогії напитки пити-підпивати,
Стали умисли козацьку голову ключника розбивати:
«Господи! єсть у мене що іспити і ісходити,
Тільки ні з ким об вірі християнській поговорити...»
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе саджає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубки в руки наливає.
То Кішка Самійло по два, по три кубки в руки брав,
То в рукава, то в пазуху, крізь хусту третю додолу пускав.
Лях-потурнак по єдиному випивав,
То так напився, що з ніг звалився.
То Кішка Самійло та й угадав:
Ляха-потурнака до ліжка вмісто дитини спати клав;
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,
На п’яти чоловік по ключу давав:
«Козаки панове! добре дбайте:
Один другого одмикайте,
Кайдани із рук, із ніг не скидайте,
Полуночної години дожидайте».
Тоді козаки один другого одмикали.
Кайдани із рук, із ніг не скидали,
Полуночної години дожидали.
А Кішка Самійло чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,
Полуночної години дожидав.
Стала полуночная година наступати,
Став Алкан-баша з військом до галери прибувати.
То до галери прибував, словами промовляв:
«Ви, турки-яничари, помаленьку ячіте,
Мойого вірного ключника не збудіте;
Самі ж добре поміж рядами проходжайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепера він підгуляв,
Щоб кому пільги не дав».
То турки-яничари свічі у руки брали,
Поміж рядів проходжали,
Всякого чоловіка осмотряли...
Бог поміг: за замок руками не приймали!
«Алкане-башо, безпечно почивай:
Доброго і вірного ключника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посажав,
По три, по два, старії кайдани посправляв;
А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв.
Тогді турки-яничари у галеру входжали,
Безпечно спати лягали,{стр.193}
А котрії хмельні бували, на сон знемагали,
Коло пристані Козловської спати полягали.
Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам між козаків устав.
Кайдани із рук, із ніг у Чорнеє море пороняв;
У галеру входжає, козаків пробужає,
Шаблі булатнії на вибір вибирає,
До козаків промовляє:
«Ви, панове молодці, кайданами не стучіте,
Ясини не вчиніте,
Ні которого турчина в галері не збудіте!..»
То козаки добре зачували:
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорнеє море метали,
Ясини не вчинили,
Ні одного турчина в галері не збудили.
Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:
«Ви, козаки молодці, добре, браття, дбайте:
Од города Козлова забігайте,
Турків-яничарів упень рубайте,
Которих живцем у Чорнеє море метайте!»
Тогді козаки од города Козлова забігали,
Турків-яничарів упень рубали,
Которих живцем у Чорнеє море метали.
А Кішка Самійло Алкана-башу із ліжка взяв,
На три часті розтяв, у Чорнеє море пометав,
До козаків промовляв:
«Панове молодці! добре дбайте:
Всіх у Чорнеє море метайте,
Тільки ляха-потурнака не рубайте, —
Міждо військом для порядку, за яризу військового, зоставляйте».
Тогді козаки добре дбали:
Всіх турків у Чорнеє море пометали,
Тільки ляха-потурнака не зрубали, —
Міждо військом для порядку, за яризу військового, зоставляли.
Тогді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку,
Не сива зозуля закувала,
Як дівка Санджаківна коло пристані походжала
Та білі руки ламала, словами промовляла:
«Алкане-башо, трапезонськеє княжату!
Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,
Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?
Коли б була од матері
Сорома і наруги прийняла,
З тобою хоч єдину ніч переночувала!»
Скоро ся тоє промовляли,
Галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку, у полуденну годиноньку,
Лях-потурнак од сна пробуждає,
По галері поглядає, що ні єдиного турчина на галері немає.
Тогді лях-потурнак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає:
«Ой, Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!{стр.194}
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці мого віку до тебе!
Бог тобі допоміг неприятеля побідити,
Та не вмітимеш у землю християнську входити!
Добре ти вчини:
Половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди:
Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда гуляш»,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-башу з дівкою Санджаківною
По зальотах поздоровляти;
То як будеш одвіт давати?..
Як лях-потурнак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-башу з дівкою Санджаківною
По зальотах поздоровляти.
То лях-потурнак чогось догадав:
Сам на чердак виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав;
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге по-турецьки,
Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячіте,
Од галери одверніте:
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає,
До вас не встане, голови не зведе.
Казав: як буду назад гуляти,
То не буду вашії милості й повік забувати».
Тогді турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат грімали,
Ясу воздавали.
Тогді козаки собі добре дбали:
Сім штук гармат собі арештували,
Ясу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько укланяли:
«Хвалим тя, Господи, і благодарим!
Були п’ятдесят чотири роки у неволі,
А тепера чи не дасть нам Бог хоть час по волі!»
А у Тендрові острові Семен Скалозуб
З військом на заставі стояв
Та на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове молодці! що сяя галера: чи блудить,
Чи світом нудить,
Чи много люду козацького має,
Чи за великою здобиччю ганяє?
То ви добре дбайте:
По дві штук гармат набивайте,
Тую галеру з грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте».{стр.195}
Тогді козаки теє зачували,
До його промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся
І нас, козаків, страмишся:
Єсть сяя галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє;
Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає...»
То Семен Скалозуб теє зачуває,
До козаків промовляє:
«А ви таки віри не доймайте,
Хоч по дві гармати набивайте,
Тую галеру із грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте.
Як турки-яничари, то упень рубайте,
А як бідний невольник, то помочі дайте!»
Тогді козаки, як діти, не гаразд починали:
По дві штуки гармат набивали,
Тую галеру із грізної гармати привітали,
Три дошки у судні вибивали,
Води Дніпрової напускали...
Тогді Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії, давнії корогви із кишені виймав,
Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове молодці! сяя галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє:
Се єсть давній бідний невольник,
Кішка Самійло, із неволі утікає.
Були п’ятдесят чотири годи у неволі,
Тепер чи не дасть Бог хоч час по волі!»
Тогді козаки у каюки скакали,
Тую галеру за мальовані облавки брали
Та на пристань стягали,
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба
Паювали,
Тую галеру та на пристань стягали.
Тогді: златосинії киндяки — на козаки,
Злотоглави на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки на біляки;
А галеру на пожар спускали.
А срібло-злото на три часті паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали:
На святого Межигорського Спаса,
На Трехтемировський монастир,
На святую Січовую Покрову давали,
Которі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи й лягаючи,
Милосердного Бога благали;{стр.196}
А другую часть поміж себе паювали;
А третюю часть брали,
Очертами сідали, пили та гуляли,
Із семип’ядних пищалей грімали;
Кішку Самійла поздоровляли:
«Здоров, — кажуть, — здоров, Кішко Самійлу,
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш із нами, козаками, по волі!»
Правда, панове, полягла
Кішки Самійла голова
В Київо-Каневі монастирі...
Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж лицарями,
Поміж добрими молодцями.
Утверди, Боже, народу християнського,
Війська запорозького
З усією черню Дніпровою,
Низовою
На многая літа,
До кінця віка!
По старих книгах не видно, щоб Кішка був у неволі 50 год, а так год з двадцять п’ять. Року 1602-го він умер у поході з ляхами проти шведів. З думи про Кішку видно, що вже за його часу наші не так то боялись татар і турків, як колись. Козаків уже намножилось, і українці почали вже таки собі в голові держати, щоб не тільки свою землю від татар та турків обороняти, але вкупі з сусідами християнами зовсім Крим од татар одняти, турків од берега Чорного моря, та й від самого Дунаю, прогнати. Почули про українських козаків і далекі народи та царі, що теж од турків зазнавали лиха, ось як венгри та й німці цісарські. Сам цісар присилав на Запорожжя посланця прохати козаків, щоб, коли турки підуть на Венгрію, то щоб козаки вдарили на них іззаду на Дунаї.
Ми вже згадували про Дмитра Вишневецького, як він року 1564-го ходив у Молдавщину, щоб помогти тамошнім християнам од турків. Трохи згодом, р. 1574-го, ходив у Молдавщину з українськими шляхтичами і козаками Іван Свірговський. Тільки молдавські пани, бояре, не за одно стояли: завжди між ними були зрадники, що держали за турків для своєї користі, аби гроші та землі собі захоплювати. І польський уряд не дуже радий був з того, щоб козаки зовсім узяли гору над магометанами та ще й порядкували такими землями, як Молдавщина, бо тоді козаки зовсім би перестали слухатися польського уряду. Та Польща була далеко від татар та турків. До щиро польських земель рідко й діставали татари, не те що до українських. Полякам не дуже хотілося зачинати з татарами й турками велику війну, щоб вигнати магометан од Чорного моря та од Дунаю, хоч часом і у Польщі багато {стр.197} розказувано про те, як би усім християнським народам стати вкупі та вигнати турок з земель християнських.
Утративши надію на Польщу, козаки українські стали оглядатись на Московщину. Вони сподівались, що царі московські одної віри з українцями, швидше стануть з ними вкупі проти турок і татар. З такою надією Дмитро Вишневецький удавався до Івана Грозного, царя московського. Тільки нічого з того не вийшло. Москва була однакова для кримських татар, як і Польща. Приходилось українцям самим справлятися з татарами та з турками. Що б воно далі було, хто його зна. Тільки саме тоді якраз, як українці знову просунулись близько до Чорного моря і стали побивати татар та турків, на самій Україні знялася бійка поміж православними та католиками, поміж українцями та поляками, поміж козаками та шляхтою, поміж посполитими людьми та панами.
У ті часи не тільки магометани вважали християн, а християни магометан за нечисть та погань таку, що не гріх її й бити, а самі християни проміж себе ненавиділи одні одних, як тільки хто хоть трохи не так у церкві служив або не так про віру думав. Усякий хотів силою чи хитрістю привернути другого до своєї віри, до своєї служби церковної. До нас віра християнська прийшла від греків, правиться в церквах по старих болгарських книгах, попи жонаті, причастя дається з хліба та з вина, про Духа Святого вчать, що він ісходить од Отця, а у Польщі віра Христова прийшла від латинців, чи римлян, правиться служба латинською мовою, причащаються миряни самим хлібом, а тільки попи хлібом та вином, попи не женяться, про Духа Святого вчать, що він ісходить од Отця і Сина. А до того скрізь, де віра подібна до грецької, от як у Єрусалимі, Сірії, в Єгипті, у греків, у сербів і у нас, у кожній землі найстарший церковний уряд свій — чи то митрополит, чи патріарх, чи, як тепер у Росії, синод або рада митрополитів та архієреїв. А там, де віра римська — у італійців, французів, іспанців, поляків, — над усіма архієреями, митрополитами та патріархами за найстаршого — патріарх римський, що звуть його папа, батько. Років триста п’ятдесят тому назад стали у Німеччині, Франції та й у Польщі багато людей од римської віри одвертатись, та не тільки папи, а й архієреїв, а то й попів не признавати. Тоді польські бискупи та ченці, а особливо єзуїти, ті, що присягали усякими способами папську силу боронити і збільшувати, задумали повернути наших українських людей у римську віру і придумали з деякими нашими архієреями року 1595-го унію [13], або спілку з римською вірою, цебто: хай служба в наших церквах зостанеться, як і була, а тільки щоб і над українськими попами та архієреями був старшим папа. От через цю унію пішла сварка та різанина між попами й панами, православними та уніатами — між такими ж міщанами, а далі й селяни стали підніматися проти унії.
Коло цього ж часу король польський Степан Баторій, чи Батур, побачивши, що вже дуже багато козаків стало на Україні, придумав {стр.198} таке: одділити з них шість тисяч, записати їх у леєстр [14] і цим лейстровим козакам дати таке право, як і панам, по-тодішньому шляхтичам, щоб вони були вольні і приходили на земські ради, або сейми, вибирали собі на радах гетьмана. А всі нелейстрові козаки, то мусили слухати старост та панів, як поспільство, якщо який пан получив од короля землю, де жили козаки. Старинна шляхта не хотіла рівнятися з лейстровими козаками, а нелейстрові козаки не хотіли перестати бути козаками. До того тоді багато вже панів позабирало від короля подарком землі і повертали селян у кріпаки. Понавозили з собою жидів, а жиди позаорендовували річки, перевози, шинки, церкви та брали за все мито-промито. Селяни цього не хотіли і приставали до козаків, а козаки бунтувалися проти шляхти та короля, а православні духовні та деякі православні пани просили козаків, щоб помогли боронити віру проти уніатів та католиків, що однімали церкви, не давали настановляти попів і всяку шкоду православним чинили.
З цього усього піднялась різанина та безладдя по всій нашій землі, і коїлось усе це більш як шістдесят років. Козаки, щоб стати проти панів і польського війська, прикликали до себе татар, а татарам то було й добре: вони забирали полон і з наших, і з поляків. Тоді гетьман козацький Богдан Хмельницький і все військо козацьке зробили раду у Переяславі року 1654-го і піддались цареві «восточному, православному, московському». Поляки не хотіли втратити нашої землі Піднялась велика війна між поляками та українцями і москалями, а татари стали помагати полякам і гуляли по Україні. Старшина козацька стала думати, як би собі стати дуками-багачами та панами над «голотою», як то в пісні співається, стала собі землі забирати та випрохувать у царя московського або вмовлятися з поляками, щоб знову Україну під Польщу повернути та щоб панами стати такими, як були польські пани. Од цього усього з’явились сварки та недовір у козачих полковників поміж собою, значними козаками і простими, поміж козаками та міщанами і селянами. Як умер Богдан Хмельницький, то бувало часами у козаків по два, по три гетьмани, та кожний писав один на одного доноси та ябеди в Москву, а часами і в Москву і в Варшаву заразом, і цареві з боярами, і королеві з панами.
До того московські воєводи хотіли порядкувати на Україні, як у себе, не вважали на вольності козацькі, а царь боявсь, щоб Україна знов не одійшла до поляків. Та й польські пани збивали московських воєвод і бояр, обіцяючи, що як умре тодішній король, то виберуть королем царя московського, то тоді однаково Україна буде його. Далі так рішили з Україною, щоб поділити її між Польщею та Московським царством, щоб Польщі дістався правий бік Дніпра, а Москві — лівий та на кілька років Київ.
Поки так сперечались та різались українці та поляки і москалі, то, звісно, татарам було добре встрявати в ці сварки та забирати полон з усіх. А як польські пани та московський цар поділили Україну, то правобічний гетьман Дорошенко [15], той, що про його в пісні співається: {стр.199} «веде своє військо хорошенько», піддавсь туркам, тільки щоб знову зібрати докупи всю Україну. Сам султан року 1672-го з великим військом прийшов на Україну, забрав собі Подільську землю [16]. Остаток правобічної України, те що тепер Київщина, польський уряд признав за Дорошенковими козаками, а вони мусили буть підданими султанові. Стало тепер три гетьмани козацьких: підданий московський Самойлович по лівий бік Дніпра та двоє по правий бік: підданий польський Ханенко та підданий турецький Дорошенко. Поки вони сперечалися проміж себе, татари та турки грабували Україну, а далі хоть Ханенко й Дорошенко зложили з себе гетьманство, після того як козаки на раді У Переяславі вибрали Самойловича [17] гетьманом обох боків Дніпра, та Самойлович і московський воєвода Ромодановський [18] не вміли та й не хотіли рятувати од турок правобічну Україну. Вони не дали помочі, як турки розоряли Чигирин, колишнє важніше місто козацьке, а далі гетьман та воєвода сховались на лівий берег Дніпра. А на правім боці ще десять років турки билися з поляками за те, кому ця Україна дістанеться, поки вона зовсім спорожніла. З цих часів у краях чигиринських зосталася дуже цікава пісня про попівну з містечка Ведмедівки. У Ведмедівці один чоловік розказував так: «Орда, як ішла, то люди ховались у замок, і під землею були такі ходи, що ними до води добирались. Там довго вони жили, поки орда піймала чоловіка, і той мусив їм показати, куди ввійти їм до брами. А там була попівна, котра не пускала їх у замок, аж поки вони її подужали й закололи, а людей порубали. Тітку моєї баби у Цареград з дочкою узяли. Вона потім утекла відтіля, а дочка там зосталася і заміж вийшла. Про цю попівну в нас співають:
Славний город Ведмедівка
Всіма сторонами,
Та не много жило людей
Та за ворогами.
На святую Пречистую
В усі дзвони дзвонять.
І старії, і малії
У голос голосять:
«Вийдіть, вийдіть, ведмедівці,
Проти орди з хлібом».
А попівна каже:
«Ой не будемо проклятим,
Не будемо коритися!
Єсть у нас ясне оружжя,
Будемо боронитися!»
Ведмедівська попівна
Голос учинила —
Сімсот турок-яничар
З коней повалила.
Тільки те не помоглось. Турки усе-таки
І старії й молодії
Кіньми збракували,
А молоду челядоньку
У полон забрали.{стр.200}
У ці часи правобічна Україна зовсім зробилася пустою, дуже спустошена була й Волинь. І самі турки побачили, що навіть і змагатися за порожню землю не стоїть. 1681 року помирились турки з москалями на тому, що Київ з розореними городами Васильковом, Трипіллям та Стайками був цареві московському, а од Києва до Запорожжя по обидва боки Дніпра щоб городів нікому не будувати. Через п’ять років і поляки зробили мир з Москвою [19], щоб Біла Церква, Паволоч і Немирів були за Польщею, а ті краї, де були городи Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Крилов, Чигирин, — щоб були навіки порожні. Так зроблено пустиню між трьома державами: Польщею, Москвою та Турцією з того краю, де ще за Богдана Хмельницького було шістнадцять козачих полків, де тепер знову живе так багато народу. Як згадаєш, що таке робилось у нашім краї двісті років назад!
Одначе і Московська держава, коли вже за нею зосталась хоч лівобічна Україна-Гетьманщина та Запорожжя, мусила піти тим же шляхом проти татар, яким хотів вести її Дмитро Вишневецький, або терпіти, щоб татари її краї пустошили.
У 1686 році в одному царському указі говорилося вже, що татари нівідкіля стільки не беруть невольників, як з України та з інших крайніх земель царських, та продають їх, мов скот.
Року 1687-го московський воєвода Голицин з великим військом московським та українським козацьким пішли на Крим. Це той самий Голицин, що про його згадується в пісні, мовбито од козака-дорошенківця:
Ой служив я царю бусурману,
А тепера буду служить восточному царю.
А восточний цар не діймає віри:
Посилає Голицина, щоб не було зміни.
Похваляється далі козак у цій пісні, що буде туркові «з душею розлука», та тільки мало біди наробили туркам Голицин та наші козаки. Вони мусили вертатись, бо татари випалили степи і коням нічого було їсти. Голицин став казати, начебто гетьман козацький Іван Самойлович з недовіру до поляків та москалів, боячись, що як поб’ють татар, то й козаків не повернули б у кріпаки, звістив татар про похід. Цього ж нічого й не було, а то видумали «донощики» з старшини козацької, щоб скинути Самойловича та самим на його місце стати, а Голицину і на руку було звернути свою невдачу на кого іншого. Самойловича одвезено у Московщину і гетьманом на Україні став Іван Мазепа.
Через два роки Голицин знов пішов на Крим, бо тепер, окрім Польщі, ще й цісар, і патріарх цареградський, і господар молдавський просили, щоб московські царі помогли християнам визволитися од магометан. Голицин дійшов до Перекопу, та побоявся вступити у безводну частину Криму і вернувсь назад. А поляки не могли багато дати помочі проти татар та турків, бо далеко було їм через безлюдну правобічну Україну.{стр.201}
Приходилось ждати, поки знову потроху наповняться степи українськими людьми. На правобічній Україні і справді знову появились козаки. Старший між ними став звісний лицар Семен Палій, що про його багато пісень та казок розказують. Оселився він на захід од Києва у Фастові та в Білій Церкві. До його у козаки стало тікати багато людей од польських панів з Волині та з Полісся, та й з Гетьманщини, де за часи Мазепи козацька старшина зовсім стала на панів перевертатись та кріпацькі роботи на посполитих людей і простих козаків накидати. Палій клопотавсь, щоб московський цар прийняв до себе і правобічну Україну, та щоб укупі однімати землю вкраїнську від польських панів та боронити від татар та турків. Та цар московський Петро тоді усі думки повертав на те, щоб здобути од шведів берег Балтійського моря, де тепер Петербург, і зовсім не туди його думка була повернена, куди Палій його кликав. А до того Мазепа боявся, що як будуть укупі козаки правобічні і лівобічні, то скинуть його з гетьманства за його панство і виберуть Палія. Він набрехав цареві на Палія, заманив Палія до себе та й одіслав його в Сибір. Козацтво навіки пропало на правім боці Дніпра, і хоч потроху край цей заселився, та тільки не вольними людьми, бо порожні землі позабирали польські пани, накликали сюди людей, обіцяючи їм свободи на строк, а після строку повернули потроху у кріпацтво. А цар Петро дуже руйнував українців тяжкими роботами, далекими походами та іншим. Мазепа [20] зійшовся з шведським королем Карлом 12-м та з паном Лещинським, що Карл поставив у Польщі королем, і прикликав Карла на Україну, щоб воювати царя Петра. Тоді цар Петро випустив Палія з Сибіру, а з козаків мало хто згодився помагати Мазепі, бо прості козаки його не любили. Під Полтавою Петро та Палій звоювали шведів та Мазепу. Карл та Мазепа втекли до турків. Прийшлось Петрові воювати і з турками, що хотіли оступиться за Карла. Цар Петро зрозумів, яка користь була б для його держави, якби можна було і на Чорному морі мати свої городи, робити кораблі, торгувати та знатися з більше вченими людьми італійцями та французами, так, як він з Петербургу знався з голландцями та англійцями. Він був здобув од турків Азов, та з Азова ще не можна було руським просто у Чорне море виїздити, бо Азовське море — сага Чорного, а обидва боки протоки, що веде з Азовського моря в Чорне, були у татар та турків. Цар Петро задумав забрати ті береги, де було козаки б’ються з турками, на захід од Криму, коло Очакова та гирла Дунайського. Та й молдавани запрохували Петра до себе, як було Дмитра Вишневецького та Свірговського. Петро й пішов був року 1711-го у Молдавію, та тут і виявилось, яке добро було б йому, якби правобічна Україна не була порожня, а була б людна, оселена вольними козаками, звичними до війни з турками. Петрове військо облягли турки, і сам він насилу вирятувавсь і зрікся Азова і степів на правім боці Дніпра. Не скоро, потроху ці степи одійшли до російського царства, за шістдесят років од Петра до Катерини Другої. Ще років сто тому назад не можна було небоязко чумакам нашим і в Крим по сіль {стр.202} та рибу поїхати. В одній чумацькій пісні, що співають по всій Україні, розказується, що
В неділеньку рано-пораненьку,
Як стало світати,
Стала орда вся чорная
З-під моря вставати.
Стали німці компанійці
Чумака збивати:
«Годі, годі, чумаченьки,
В Криму солі брати!
Запрягайте вози, воли —
За башту втікайте!»
Тобто за Перекопську башту.
Ой котрі чумаченьки
Теє зачували,
Запрягали воли, вози,
Ще й солі набрали;
А котрі чумаченьки
Того не чували,
Вони ж в тому превражому
Криму зо скотом пропали.
А в ті часи вже й військо царське стояло недалеко з генералом князем Довгоруким [21]. От і в пісні дальше співається:
«Ой хвалився Довгорук,
Що не здійме орда рук, —
Орда руки ізняла,
Чумаченьків заняла...»
Одних орда зайняла та погнала у неволю, а других порізала; прибігли запорожці рятувати чумаків, аж бачать:
Ой там лежать чумаченьки
Де три, де чотири.
Ой лежать наші чумаченьки,
Як в’ялая риба,
На них плаття і одежа
Кров’ю окипіла.
Таке то діяла з нашим людом орда ще сто років назад! А з другими ж народами, що живуть далеко од степів азіатських, з німцями, французами, англійцями, італійцями, таке вже років з тисячу як не случалось. Тим то вони і випередили нас в деякому реместві та в науці, бо їм було коли вчитись, сидячи не боязько дома та їздячи по світу. А в нас стало не боязько тільки років сто назад, як забрано Крим та берег Чорного моря. У всіх війнах російського царства з турками та з татарами за степи і за берег Чорного моря у пригоді були козаки українські і запорозькі. За часи цариці Катерини Другої до року 1783 Крим і увесь берег Чорного моря, де втікають наші ріки: Дніпро, Буг, Дністр, — були забрані до російського царства, і народові нашому стало просторо селитись по степах, перестав він боятись набігів та неволі татарської. По степах та по березі моря виросли великі городи: Катеринослав, Єлисавет, Херсон, Одес. Тільки тут, як і на Україні, аж до року 1861 народ був у кріпацтві у панів обмоскалених, московських і польських. Бо козацтво на Україні знесено, Січ зруйновано {стр.203} року 1775 [22], а скільки зосталось запорожців, переведено на Кубань, коло черкесів, кілька запорожців утекло до турків за Дунай [23], де вони сиділи аж до року 1829 і тоді перебрались і собі на берег Азовського моря.
А на Україні по лівім боці Дніпра після того, як Катерина року 1762-го скасувала Гетьманщину, козацька старшина зробилась панством, як і дворяни московські. На правім боці, як ми вже казали, після Палія засіли пани польські. Року 1793-го, як у остатнє ділили Польщу [24] між Росією, Пруссією та Австрією, або Цісарщиною, то правобічна Україна, де тепер Київщина та Подоль та Волинь, досталася Росії. А ще перед тим земля, де живуть наші ж люди, українці, Галичина одійшла до Польщі, до Цісарщини. І тут, і там наші люди довго ще зоставалися кріпаками: в польських панів у Галичині до 1848 p., а в Росії до 1861.
Після того, як Росія завоювала Крим і берег Чорного моря, татарських набігів уже більше не було. Татари стали жити в Криму мирно, працювати коло землі, а багато їх, щоб утекти від усякої кривди, од християнського уряду, перебралось у Турцію. Турецьке царство занепадало. Які були під ним християнські народи, то мало не всі повибивалися на волю, як от серби, болгари, молдавани і греки.
Дедалі в турків стає все менше та менше сили.