|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
Письмо к издателю «Нового времени»
Вперше надруковано окремою брошурою (Женева, 1876). Стаття у зібрання творів не включалась. Авторська дата 27 листопада 1876 (Женева). Подається за першодруком.
[1] «Новое время» — літературна і політична газета, яка в 1868 — 1917 pp. виходила у Петербурзі. Забравши в 1876 р. редакцію в свої руки, О. Суворін (1834 — 1912) надав газеті дещо ліберального характеру, але вже й тоді вона підтримувала русифікацію в Польщі, а після 1877 р. відверто повернула до російського шовінізму.
[2] «Русский мир» — політична, економічна та літературна газета, яка видавалась у Петербурзі в 1871 — 1880 pp. Критикувала «західників», вела полеміку з демократичною пресою.
[3] Можливо, йдеться про Теофана Олександровича Василевського (літ. псевдонім — Софрон Круть; пом. 1915), українського публіциста, добровольця у сербсько-турецькій війні (1875 — 1878), який присилав у російські та галицькі газети статті із Герцоговини. Таким же добровольцем був і поет Іван Манжура, нагороджений сербською медаллю за відвагу.
[4] «Биржевые ведомости» — комерційна газета, яка виходила в 1861 — 1879 pp. y Петербурзі. Будучи органом ліберальної буржуазії, підтримувала конституційні свободи, земську діяльність, виступала проти засилля реакційного дворянства.
[5] Гольдштейн Д. А. — єврей-доброволець із Росії, який у битві при Аліксінаці проявив мужність і винахідливість, був відзначений генералом Черняєвим і помер у подальшому бою від ран.
[6] Тобто пророкування.
[7] Тут і в інших місцях Драгоманов послідовно викриває централізаторську політику царя Івана III Васильовича (1440 — 1505), який, прагнучи підірвати владу великого князя литовського Казиміра IV на сусідніх, українських, землях, підбив кримського хана Менглі-Гірея на захоплення Чернігова та Києва.
[8] Завжди гаразд (лат.).
[9] «Киевский телеграф» — неофіційна суспільно-політична і літературна газета, яка виходила в 1854 — 1876 pp. y Києві. У 1874 — 1876 pp., коли її фактично редагував М. Драгоманов, стала органом пропаганди демократичних ідей, національно-культурної діяльності, чим викликала її заборону з боку влади.
[10] Кандійське питання було викликане повстанням жителів острова Кандії (з осені 1886 р. по 1888 р.) проти турків за приєднання до Греції.
[11] Горчаков Олександр Михайлович (1798 — 1883) — міністр закордонних справ Росії (1856 — 1882).
[12] Рістич Йован (1831 — 1899) — сербський державний і політичний діяч. Під час сербсько-турецької війни 1876 — 1878 pp. домагався активних воєнних дій Росії проти Турції.
[13] Черняев Михайло Г. (1828 — 1898) — царський генерал, авантюрист, який очолював загони російських волонтерів під час визволення балканських слов’ян.
[14] Милан Обренович (1854 — 1901) — сербський король (1882 — 1889). Втягнувши країну у війну з Туреччиною, лише завдяки втручанню Росії врятував Сербію від поразки. Спирався на реакційні сили в країні, розпустив Народну скупщину (1875).
[15 ]Дізраелі Бенджамін (1804 — 1881) — знаменитий англійський державний діяч.
[16] Абдул-Керим-паша — командуючий турецькою армією.
[17] Тобто героїня роману І. Тургенєва «Накануне».
[18] Порта — Оттоманська імперія.
[19] Бакунін Михайло Олександрович (1814 — 1876) — російський революціонер, ідеолог анархізму. Його праці значно вплинули на формування конституційної програми М. Драгоманова, який видавав і аналізував спадщину цього діяча.
[20] Мартьянов Петро Олексійович (1834 — 1865) — російський політичний діяч, письменник, колишній кріпак. У праці «Народ и государство» та в «Письме к Александру II» із Лондона (Колокол. 1862. № 132) радив російському цареві скликати Земський Собор. Автора листа після повернення його в Росію було засуджено на заслання до Сибіру.
[21] Східний тупик (фр.).
[22] Толстой Дмитро Андрійович (1823 — 1889) — російський державний діяч, міністр народної освіти (1866 — 1880), міністр внутрішніх справ і шеф жандармів (1882 — 1889).
[23] Бісмарк Отто фон (1815 — 1898) — німецький державний діяч, об’єднав німецькі землі в одну державу під зверхністю Пруссії. В 1871 — 1890 pp. — рейхсканцлер Німеччини.
[24] Андраші Дьюла (1823 — 1890) — граф, угорський політичний діяч. В 1871 — 1879 pp. — міністр закордонних справ Австро-Угорщини.
[25] Гогенварт Карл Сигізмунд (нар. 1824) — австрійський державний діяч, міністр-президент і міністр внутрішніх справ. На останньому посту він пробув лише дев’ять місяців через відсутність підтримки його реформістських проектів цісарем.
[26] Тут порівняння з політичними діячами Стародавнього Риму Гракхами Тіберієм (162 — 133 чи 132 до н. е.) і Гаєм (153 — 121 до н. е.), які для зміцнення держави провели ряд реформ, чим викликали невдоволення сенаторів і власну насильницьку смерть.