|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
Р. С. МІЩУК
Чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці XIX століття — Михайло Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і прямувань, широкого діапазону практичної дії. Студент-викладач недільної школи, доцент університету св. Володимира у Києві, видавець безцензурних українських видань у Женеві, професор Вищої школи у Софії — між цими офіційними віхами біографії вченого місяці й роки напруженої праці над собою, заглиблення в історію власного народу і народів Європи, прагнення осмислити шля- ’ хи людської цивілізації й на підставі цього намалювати ясну перспективу творчого саморозвитку України.
В основі його невтомного творчого і громадського життя було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів — у сотнях статей, наукових розвідок, листів. Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки «Исторические песни малорусского народа» (у співавторстві з В. Антоновичем), «Нові українські пісні про громадські справи», «Малорусские народные предания», «Політичні пісні українського народу XVII — XIX ст.» та наукові студії поставили його врівень з європейськими ученими того часу; оригінальний літературний критик та історик рідного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених, який весь час слугував зміцненню зв’язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною та Європою, — такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність Михайла Драгоманова. «Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, — на думку І. Фран- {стр.606} ка, — найліпше характеризує нам самого Драгоманова» (Михайло Петрович Драгоманов. 1841 — 1895. Єго юбілей, смерть, автобіографія і спис творів / Зладив і видав М. Павлик. Львів, 1896. С. 27). І навіть досліджуючи грецьку чи римську історіографію, старі хартії вольності — конституційні свободи Англії чи Швейцарії, історичні пісні, вчений прагнув використати політичний, морально-етичний досвід попередніх епох та інших народів для просвіти українців, для впровадження в їхньому житті здобутків цивілізації. З іншого боку, спостереження над сучасним громадським життям у Драгоманова постійно контролюється історичними знаннями. Ерудиція історика у нього могутньо підпирає талант і пристрасть публіциста, факти завжди подані через особистісне сприйняття, авторитет наукової істини і моральність засобів її утвердження для нього самоочевидні. Можливо, завдяки цьому він ніколи не підладжувався під загальноприйняті погляди, не говорив підхлібно ні з друзями, ні з ворогами, не прагнув бути «модним», не вмів бути гнучким у поведінці навіть зі своїми спільниками. Як свого часу Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу рідного народу, так і Драгоманов у 70 — 90-х роках минулого століття підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та теоретичних узагальнень тощо. Власне, Драгоманов-українець невіддільний від Драгоманова-європейця. Це тип українського вченого-енциклопедиста, що знайшов своє яскраве продовження у могутніх постатях — І. Франка, М. Грушевського, В. Вернадського, А. Кримського.
Глибина інтелекту вченого, об’ємність його доробку, і досі малознаного у широких наукових колах, максималізм у судженнях чимало спричинилися до того, що його критикували і справа, і зліва. Починаючи з кінця 20-х років і аж до недавнього часу його вважали одним із ідеологів буржуазного націоналізму. Тим часом Д. Донцов, маючи на увазі послідовні федералістські погляди вченого, безапеляційно відкидав будь-яку його причетність до ідеї вільної України. Не вносили ясності і, здавалося б, взаємовиключні оцінки І. Франком позиції Драгоманова у взаєминах з ним особисто і галичанами, висловлені на початку XX століття. У радянський же час, незважаючи на окремі об’єктивні дослідження спадщини М. Драгоманова (зокрема І. Романченка, О. Лисенка, M. Бернштейна, P. Іванової, П. Федченка, В. Поважної та ін.), панувало поверхово-усереднене тлумачення праць ученого, завжди кориговане в негативний бік гостро тенденційною ленінською оцінкою монографії «Историческая Польша и великорусская демократия». Праці ж Б. Кістяківського чи M. Шаповала, І. Лисяка-Рудницького чи Е. Горнової були відомі лише поодиноким дослідникам. А хронічна відсутність більш-менш повного зібрання наукових студій вченого лише стимулювала позірну легкість оцінки його доробку, що, зрозуміло, не вписувався в якусь єдину зручну формулу (чи то націоналіста, чи то соціаліста...). Бо маємо перед собою, образ- {стр.607} но кажучи, гірський хребет із численними вершинами й долами... А в горах, як відомо, чим більше піднімаєшся і стежиш за органічними, іноді несподіваними переходами рельєфу, тим більше відкривається захоплююча перспектива висотних спостережень.
Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в Гадячі, тому самому містечку на Полтавщині, де колись була прийня та з ініціативи гетьмана І. Виговського Гадяцька угода, що давала ілюзії на відродження автономності України в межах оновленої спілки її з Річчю Посполитою. У родині Драгоманових пишалися своїм походженням із козацької старшини, незалежністю і навіть вільнодумством: один із дядьків Михайла брав участь у декабристському повстанні. Батько ж закінчив привілейоване училище правознавства у Петербурзі, згодом з невідомих причин перебрався у заштатний Гадяч. Серед місцевих жителів була про нього тривка слава як про небагатого, але совісного і справедливого чоловіка, здатного стати на прю з місцевими здирцями — таким його й вивів у своєму творі Панас Мирний. Життєві дороги Драгоманова і братів Рудченків згодом ще не раз перетнуться, і саме Михайло Петрович не лише підтримає напрям соціально-психологічної прози Панаса Мирного, а й видаватиме її у Женеві.
Контакти Драгоманових із їхнім далеким родичем поетом Амвросієм Метлинським і поетом Михайлом Макаровським живили сімейні зацікавлення українською старовиною, хоча у цій патріархальній родині було сильним тяжіння і до російської культури. І в майбутньому не лише син Михайло, а й донька Драгоманових Ольга (відома більше як Олена Пчілка, мати Лесі Українки) працюватимуть для української літератури.
Михайло Драгоманов спочатку навчався у нічим не примітному Гадяцькому повітовому училищі, а згодом у Полтавській гімназії (1853 — 1859) з її загалом рутинними порядками. Самостійність юнака, його внутрішня задерикуватість і несхильність до показної поштивості мало не обернулися виключенням зі школи. І якби не заступництво учителя історії О. І. Строніна перед попечителем Київського учбового округу Миколою Івановичем Пироговим, бути б Драгоманову із «вовчим квитком». Треба зазначити, що саме у Полтаві наприкінці 50-х років XIX століття вже поширювалися українофільські тенденції.
У гімназії Драгоманов почав серйозне знайомство з історичними працями М. Карамзіна, Д. Бантиша-Каменського, Ф. К. Шлоссера, В. Г. Прескотта, Т. Б. Маколея, Ф. П. Г. Гізо, зачитувався «Отечественными записками», «Современником», фундаментально опанував іноземні мови, зокрема латинь. На схилі віку Драгоманов згадував, що його учитель Стронін «переносив учеників у саму суть життя й інтересів кожної епохи, і при тому, звісно, будив симпатію до передового інтересу епохи, так що ученики переживали боротьбу за волю індивідуальної совісті в періоді Реформації, за просвіту в XVIII ст., {стр.608} за політичну волю, автономію нації і демократію з соціальною справою з кінця XVIII ст.» (М. Драгоманов. «Два учителі. Спомини». Друкується в даному виданні). Це вміння показати своїм слухачам серцевину історичного розвитку, відчути у минулому живий зв’язок із сучасною йому добою стало притаманним і самому Драгоманову-історику.
Драгоманов прийшов до Київського університету восени 1859, саме напередодні реформи 1861 року, коли всюди було відчутне бродіння ліберальних і революційних ідей у російському суспільстві. Незважаючи на те, що Київ як адміністративний центр Південно-Західного краю був досить провінційним містом, і тут відчувалося невдоволення суспільним становищем, серед студентів університету формувалися гуртки польського національно-патріотичного спрямування, виявлялися зацікавлення демократичними ідеями в дусі «Современника», поступово вироблялася програма української національно-культурної праці. Саме з числа студентів-шестидесятників багато хто стали авторами першого українського літературно-політичного журналу «Основа» (А. Свидницький, В. Антонович, Т. Рильський, Б. Познанський та ін.), входили до Київської громади, стали основою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства тощо. Правда, Драгоманов в ту пору мало цікавився безпосередньо політичними справами. Можна сказати, що девіз його педагога Строніна — якомога більше працювати над самоосвітою — в особі М. Драгоманова знайшов вдячний грунт. Коли в Києві почали створювати перші в тодішній Росії недільні школи, юнак став викладати історію в школі на Новім Строєнії, згодом цей же предмет — у Тимчасовій педагогічній школі. Вряди-годи він виявляє свою позицію публічно: під час проводів останків Шевченка з Києва до Канева, у зв’язку з полемікою між Пироговим і Добролюбовим щодо тілесних покарань у школах та під час проводів Пирогова з поста попечителя шкільного округу.
За певної схоластичності викладання на історико-філологічному факультеті Драгоманов виніс звідти добрий смак до самостійної дослідницької праці, і це не могло не впасти в око професору загальної історії В. Я. Шульгіну. Правда, його пропозиція щодо залишення М. Драгоманова на кафедрі до професорського звання була взята до уваги лише пізніше. А відразу по закінченні університету (навесні 1863 року) йому довелося піти вчителювати у 2-гу київську гімназію. Тоді ж була розпочата праця над підготовкою дисертації «Император Тиберий» на право читання лекцій, яка була захищена 1864 року й поклала початок його науковим спробам простежити логіку суспільного процесу.
З другої половини 60-х років Драгоманов постійно співробітничав у російській періодиці. У «Санкт-Петербургских ведомостях» він стає фактично оглядачем слов’янських проблем. Тоді ж з’являються його перші статті, присвячені національній, чи народній, школі на Україні, що викликало тривалу полеміку з «обрусителями», носіями монархіч- {стр.609} ної ідеї — попечителем Київського учбового округу О. Ширинським-Шахматовим, міністром Д. Толстим і навіть тим же В. Шульгіним — редактором офіціозного «Киевлянина». Аналіз державно-катковського підходу до українського і польського питань, поглядів російських слов’янофілів і польської преси на історичне минуле і сучасне українського народу рано чи пізно мав привести молодого Драгоманова до глибшого зацікавлення історією українського народу, до з’ясування перспектив українського національного руху.
У цей же час триває поглиблене вивчення Драгомановим історії Давнього Риму, держави, яка вперше закріпила правові основи цивілізації. Вивчення історії античності і Середньовіччя у Росії в 60-х роках мало внутрішній побудник: прилучити громадян до європейського політичного і культурного досвіду. У прокламації російських революціонерів «До молодого покоління» твердилося про молодість російського народу. Звідси була очевидною потреба в освоєнні не лише вітчизняної, а й світової історії. На відміну від нинішнього часу, в тодішній Росії активно перекладаються праці зарубіжних істориків, політологів, майже водночас із їх виходом на батьківщині. Так, «Всесвітню історію» Шлоссера перекладав М. Г. Чернишевський, який у статті «Про причини падіння Риму» (1861), критикуючи крайнощі «російського общинного соціалізму» О. Герцена, обстоював єдність історичного розвитку Заходу і Росії. Зрозуміло, чому античні зацікавлення Драгоманова не були втечею від реальної дійсності.
У 1869 році він захищає магістерську дисертацію «Вопрос об историческом значении римской истории и Тацит», де розглядає соціально-політичні теорії суспільства, передусім Гегеля і Гердера. Відтак, згадує при цьому ім’я забороненого Чернишевського, даючи підстави своїм противникам зачислити себе в ряди соціалістів. Конкретний же аналіз історіографії Риму, а також Давньої Греції в іншій праці — «Очерк историографии в Древней Греции» («Университетские известия». 1868. № 1) дозволяв Драгоманову твердити про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть випереджати реальні соціальні відношення в тій чи іншій країні. В останній праці він писав, що іноді «личные идеи и свойства отличаются наименьшей зависимостью от общего настроения и наибольшим произволом» (с, 2). Тут і в подібних випадках бачимо філософсько-історичну спробу обгрунтувати теорію історичного процесу, пов’язаного не лише зі зміною виробничих відносин, продуктивних сил, засобів виробництва, а й із виявленням у ньому міри людської свободи. Відзначаючи позитивістський і раціоналістичний склад мислення Драгоманова, Б. Кістяківський наголошував на тому, що це «не помешало ему возвыситься до признания высшей ценностью личность и, что еще важнее, до более углубленного понимания идеи личности, выразившегося в признании ценных свойств, присущих личности, и за каждой культурно-определяющейся народностью» (Кистяковский Б. Его политические взгля- {стр.610} ды, литературная деятельность и жизнь // Драгоманов М. П. Политические сочинения. Т. 1. С. X). Ідея прогресу як результату історичного перебігу подій і як його внутрішньої сутності стане наріжним каменем історіософських і культурософських побудов Драгоманова.
Важливо підкреслити, що, будучи прихильником теорії О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона, вчений нерідко виривався за рамки позитивістського вчення. Його приваблює аналіз не тільки співвідношення соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. Тут ще нема, зрозуміло, детального розгляду суспільства як цілісного живого організму, де постійно взаємодіють економіка, політика, соціальні відносини, духовна культура, де кожен елемент виступає як частина системного цілого, але і в працях «Государственные реформы Диоклетиана и Константина Великого», «О состоянии женщины в первом веке Римской империи», «Вопрос об историческом значении Римской истории и Тацит», «Положение и задачи науки древней истории» помітне прагнення історика до комплексного аналізу.
Один із найретельніших дослідників спадщини M. Драгоманова І. С. Романченко справедливо вбачав силу історичного методу Драгоманова в тому, що вчений і публіцист «умів бачити загальне і осібне, національне і загальнолюдське, індивідуальне і суспільне в їх тісному взаємозв’язку, в єдності конкретного історичного процесу» (Драгоманов M. П. Літературно-публіцистичні праці. T. 1. С. 10).
Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і держави; і хоча в нього немає єдиного цілісного дослідження історії державного права, історії цивілізації, в сумі його статті і монографічні дослідження тяжіють до комплексного осмислення історії і заперечують суто одномірне її пояснення лише економічними чинниками. Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тої чи іншої нації, або, іншими словами, її цивілізаційної програми і практики, визначає зміст більшості наукових студій вченого. Він не ідентифікує понять «цивілізація» і «культура», хоча за логікою авторських міркувань остання виступає внутрішньою якісною мірою історичного процесу на тому чи іншому його витку. Вона виявляє характер духовної життєдіяльності нації і конкретної особистості, її включеність у загальноцивілізаційний процес. Ось чому з кінця 60-х років М. Драгоманов приходить до занять фольклором і спостережень над сучасною українською літературою.
Тому підставою були й практичні потреби. Члени Київської громади в умовах діяння Валуєвського циркуляру 1863 року ставили за мету науковою працею, передусім в царині етнографії, фольклористики, історії України та археології, довести абсурдність офіціозних положень про несамостійність української нації та її культури, українофобським виступам окремих російських та польських шовіністичних видань протиставити писемні пам’ятки історії і духовності рідного народу. Широка наукова й культурно-просвітительська діяльність Київської громади, як і подібних осередків в інших українських містах, {стр.611} ще чекає свого уважного вивчення. Поруч із П. Чубинським, В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком, M. Старицьким Михайло Драгоманов був одним із найактивніших діячів цього об’єднання. І те, що перша спільна праця Драгоманова й Антоновича «Исторические песни малорусского народа» (в двох томах) викликала європейський розголос і здобула Уваровську премію, свідчить про глибоко продуману систему аналізу, багатий репертуар текстів, величезну копітку працю, виконану абсолютно на громадських засадах.
Драгоманов постійно підкреслював пріоритет В. Антоновича в написанні згаданої праці, яка й досі є окрасою української фольклористики. Проте аналіз його фундаментальної статті «Малороссия в ее словесности» показує, що багатьма своїми концептуальними положеннями вона попереджує «Исторические песни малорусского народа». Тут послідовно проводиться думка про Україну як перехідний місток між Південно-Східною Європою і Росією, про безперервність культурно-освітніх взаємин українських земель з іншими слов’янськими та інонаціональними духовно-культурними осередками, про своєрідні соціально-політичні й культурні традиції, які саме її, Україну, пов’язують з історичним досвідом Київської Русі і пізнішого перебування в складі Великого Литовського князівства, з проявом ідей Реформації та Відродження. Актуальними були думки вченого про республікансько-демократичний характер козаччини, явища принципово відмінного від бунтів О. Пугачова і С. Разіна. Не випадково князь Ширинський-Шахматов після прочитання статті Сліпушкіна про Богдана Хмельницького безапеляційно заявляв: «...це все будить стару пам’ять про те, що Україна була осібна, а тепер треба то все забувати» (цит. за: Громада. 1878. Кн. 1. С. 159). А з іншого боку, польські історики Дубецький і Корзон, нерідко використовуючи фіктивні дані, розвивали мотив культурно-колонізаційної місії Польщі на українських землях та некультурності місцевих жителів. Таку ідею, яку несподівано у 70-х роках підтримав П. Куліш, Драгоманов рішуче й послідовно заперечував. Власне, подальша фольклористична праця Драгоманова — підготовка та видання збірок «Малорусские народные предания и рассказы» (К., 1876), «Нові українські пісні про громадські справи» (1754 — 1880)» (Женева, 1881), «Політичні пісні українського народу XVIII — XIX ст. з увагами» (Женева. 1883, Т. 1; 1885. Т. 2) — засвідчує його орієнтацію на живу пам’ять народу — його усну поезію. Відомий письменник-історик Д. Мордовець, рецензуючи збірник розбійницьких пісень Арістова, відзначав саме історико-джерелознавчу цінність усної народної поезії східних слов’ян: «В ней народ становится историком своего прошлого, историком sine ira et studio (цілком об’єктивно. — P. M.), завещая потомству не только свой коллективный приговор над добрыми и злыми деяниями своих исторических предков... распорядителей судьбами русской земли, но и всенародную оценку светлых и темных сторон всей исторической жизни...» (Древняя и новая Россия. 1876. Кн 3. С. 405). Думається, що пильне вивчення Шевчен- {стр.612} ком, Костомаровим, а згодом і Драгомановим не лише козацьких літописів, а й історичних пісень та дум забезпечили конкретно-історичну оцінку діяльності Хмельницького та інших гетьманів.
В «Исторических песнях малорусского народа» переважає підхід до фольклорних творів як до своєрідних історичних документів, у подальших працях М. П. Драгоманов ставиться до них як до естетичного самовираження народу, яке має аналогії і в інших країнах. Ширше застосовується порівняльно-типологічний підхід, інколи навіть такі праці про міграцію сюжетів грішать втратою конкретного грунту. Проте визначальним для Драгоманова був погляд на міцну закоріненість народної пісні в соціальній дійсності, що само по собі не було запереченням зв’язку цієї поезії з якимись прадавніми уявленнями народу. Поруч із дослідженнями «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1872), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880, 1883) М. I. Костомарова праці Драгоманова відкривали широку перспективу майбутнім фольклористичним студіям, вони накреслювали сприйняття національної історії, відмінне від, скажімо, самодержавницької концепції «Истории государства Российского» M. M. Карамзіна, M. Погодіна, С. Соловйова та ін.
На фоні широких соціально-політичних рухів 60 — 90-х років фольклористична діяльність Драгоманова була не самодостатнім фаховим заняттям, а своєрідним показником політичних, громадських орієнтацій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів, у тому числі й народницьких, корінним його потребам. Інтерес вченого до поетичної історії слов’янських народів, передусім українського, російського, білоруського, був зумовлений потребами й дещо іншого порядку. Погляди на волю й неволю, сімейні й майнові взаємини, на товариські спілки, на всю сферу діяльності людини, які у західноєвропейських країнах були закріплені у конституційних деклараціях (хартіях вольності), у практиці українського селянства фіксувались передусім у фольклорі. Простежуючи зв’язок вірувань, переказів свого народу з аналогічними віруваннями, переказами інших народів, учений обгрунтував загальнолюдський, загальноцивілізаційний характер багатьох таких уявлень, зрощеність історії одного народу в багатьох моментах з минулим, особливо культурним минулим, своїх близьких і далеких сусідів.
Важливим стимулом для наукових інтересів Драгоманова стало його трирічне наукове відрядження за кордон (звичне в умовах царської Росії), де він мав змогу слухати лекції багатьох європейських професорів, працювати у бібліотеках та архівах Берліна, Праги, Відня, Гейдельберга, Цюріха, Флоренції. Там були підготовлені дослідження «Из истории отношений между церковью и государством в Западной Европе» і «Борьба за духовную власть и свободу совести в XV — XVII в.», які виявляли картину жорстокої боротьби між світськими урядами Європи та церквою за владу. Нетерпимість до чужої віри, {стр.613} до чужих переконань породила цілі релігійні війни і навіть вчорашнього протестанта проти католицьких догматів могла зробити вбивцею (скажімо, Лютер послав на тортури знаменитого медика Сервета). Для Драгоманова не було сумнівів у вищості наукової істини, яку можна доводити і перевіряти доказами, дослідами, над релігійними постулатами, що грунтуються на вірі. І все ж коли йдеться про свободу віросповідання, вчений підтримує реформаційні рухи, зокрема сектантство в Росії, які, на його думку, ближчі до інтересів простої людини, ніж ортодоксальна церква, і які дають певний простір для волевиявлення. Тому він так підтримує ідею видання Біблії українською мовою, прагне познайомити українського читача з працею французького релігієзнавця Ж. Е. Ренана, пише брошуру «Про волю віри» та ін.
За кордоном М. Драгоманов пильно приглядається до проблем існування так званих державних і недержавних націй, до урядової політики і політичних програм різних партій у соціальному та національному питаннях. Якщо досвід минулого живить думку Драгоманова-політика, дає йому вагомі аргументи для розуміння сучасних йому політичних ситуацій, то пильна увага до проблем свободи особистості, до взаємин індивіда і держави спонукає його і в історичних дослідженнях повсякчас розкривати логіку історичного процесу, простежувати звивисту, але неперервну лінію історичного прогресу.
Зіткнувшись за кордоном із німецьким шовінізмом стосовно слов’янських народів, М. Драгоманов утверджується на думці про перспективність федералістичної програми, висунутої свого часу Кирило-Мефодіївським братством. У численних своїх статтях («Восточная политика Германии и обрусение», 1872; «Новокельтское и провансальское движение во Франции», 1875; «Евреи и поляки в Юго-Западном крае», 1875; «Народные наречия и местный элемент в преподавании», 1875; «Очерки новейшей литературы на малорусском наречии», 1874) він підводить читачів до федеративно-демократичних ідей, якраз протилежних унітарно-централістським принципам державної політики Росії і Німеччини. Знайомство з літературою і громадською практикою народовців і москвофілів у Галичині гостро настроїло його проти «рутенства» обох партій. Якщо москвофіли живилися хибними уявленнями про Росію — із подачі московських слов’янофілів типу Погодіна, то народовці, будучи тісніше пов’язаними з інтересами трудових верств, дещо засвоїли із Шевченкових творів, хоча вчений дорікав їм у вузькості національних інтересів, у нездатності стати на загальноєвропейську точку зору. З цією метою він прагнув засобами російської літератури вплинути на характер галицьких видань, щоб підірвати в Галичині клерикалізм і бюрократизм і навернути молодь ( а серед неї були І. Франко, M. Павлик, О. Терлецький, В. Навроцький та ін.) до народних інтересів (див.: Драгоманов М. П. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичі праці. T. 1. С. 55). Надрукована {стр.614} у «Правді» стаття «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873), хоч певною мірою і схематизувала літературний процес, штучно відділяючи твори для простолюду від творів загальнонаціональних, а також листи Драгоманова до журналу «Друг» сприяли перетворенню цього останнього на суто демократичний український орган. З того часу М. Драгоманов стає активним кореспондентом галицьких видань, не раз викликаючи опозицію проти себе у «Правді», «Зорі» чи «Ділі», але в той же час надаючи їм і особливо революційно-демократичним виданням І. Франка, М. Павлика («Громадський друг», «Товариш», «Народ», «Житє і слово») своїми статтями гострої соціальної злободенності.
Повернення М. Драгоманова до Києва дало йому поштовх до занять у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, два роки він фактично редагує газету «Киевский телеграф», бере участь у роботі Київського археологічного з’їзду. Але наклепи рептильних видань із Галичини, доноси з Києва на адресу міністра народної освіти ретрограда Д. Толстого про нібито сепаратистські, соціалістичні переконання Драгоманова (причому слово соціологія на його лекції було сприйняте за соціалізм) стали невідпорним пунктом звинувачення. І у вересні 1875 року вченого було звільнено з Київського університету, на початку 1876 року він назавжди виїхав за кордон. Відтоді все життя його сім’ї і всі його видання аж до зайняття восени 1889 року кафедри загальної історії у Вищій школі Софії велися лише на субсидіях Старої громади і на нечисленних гонорарах. І в цих досить несприятливих умовах, коли царський уряд, ввівши в дію Емський указ, ополчився проти будь-яких маніфестацій культурної, не кажучи вже про державну, політичну, самостійності українського народу, Драгоманов створив українську позацензурну пресу. Фактичний повпред українства за кордоном, він виконав для своєї нації місію не менш поважну, ніж Герцен — для Росії, тим більше, що завжди мав на увазі історичні традиції, реальний стан і переспективи співжиття різних слов’янських народів, державних і недержавних. Він був послідовним прихильником ідеї соціалізму, вільного від гнітючого централізму і заснованого на принципах федералізму, максимальному застосуванні місцевого самоврядування. Оптимальне волевиявлення інтересів кожної громади і кожної особистості з огляду не на якісь вузькопартійні, а на загальнолюдські інтереси — такою була загальна справді демократична платформа цього вченого, блискучого публіциста і політичного діяча. Цей принцип він послідовно обстоював у своїх товариських взаєминах із російськими революціонерами А. Желябовим, М. Бакуніним.
За кордоном М. Драгоманов разом із С. Подолинським і М. Павликом налагоджує випуск спочатку альманаху «Громада» (1878 — 1880), (5 книг), а згодом і однойменного безцензурного журналу. Поруч із художніми творами («Лихі люди» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Марія» Шевченка та ін.) він уперше публікує зна- {стр.615} менитий лист В. Бєлінського до М. Гоголя (1880), листи І. Тургенєва і К. Кавеліна до О. Герцена як виразні свідчення тодішньої політичної думки.
При всій напористості своїх суджень Драгоманов ніколи не був доктринером, він завжди прагнув розглядати явища і факти історичним, об’єктивним поглядом, на тому грунті, де вони постали, в їхній еволюції.
Особливе місце у драгоманівській спадщині займає стаття «Шевченко, українофіли і соціалізм», у якій автор гостро скритикував формальний культ Шевченка у Галичині, що спирався на тенденційне препарування народовцями його творчості, не чуже й пізнішим літературознавцям. Сьогодні є застарілим пунктом твердження автора статті про малу начитаність Шевченка, неприйняття умовно-фантастичних прийомів у його поемах. Ю. О. Івакін на широкому матеріалі довів велику інтелектуальну наснаженість поезії Т. Г. Шевченка, оригінальність і новизну його умовно-поетичних форм. Проте позиція Драгоманова щодо деїзму поета, мабуть, не викликатиме сьогодні такої однозначної критики, як раніше. Набагато складнішим є питання і про соціалізм Шевченка. При всіх своїх вузьких місцях ця монографія ставила аналіз питання на широкий соціальний грунт, була продиктована, на думку А. Луначарського, автора статті «Шевченко і Драгоманов», потребами зміцнити соціальні можливості української літератури.
Якщо стисло окреслити віденсько-женевський період діяльності Драгоманова, то можна визначити в ній кілька принципово важливих проблем: це спроба популяризувати соціалізм, який був би прийнятний українській громаді й не гнітив би свободу індивіда, — громадівський соціалізм; це послідовна пропаганда конституційних гарантій — федералістського принципу державотворення, принципу широкого розповсюдженого місцевого самоврядування і принципу свободи особистості; критика унітарно-централізаційного принципу в побудові держави, партії тощо; пропаганда ідей соціального і духовного розвитку української нації; виведення її на європейський спосіб буття; критика репресивно-диктаторської ролі російського царизму як всередині країни, так і поза її межами. Зрештою, всі вони підпорядковані ідеї вільного розвитку української нації та ідеї людської свободи. У статті «Что такое украинофильство?», вказуючи на присутність у національних рисах як позитивного, так і негативного, Драгоманов наголошував: «...наилучшее условие для подбора национально-человеческих черт, конечно, свобода национального развития при свободном же общении наций между собой».
Знайомство Драгоманова з вченням М. Бакуніна давало йому підстави ототожнити «безначальство» із «самоврядуванням». Співробітничав учений також із «лавровцями», за іменем П. Лаврова, редактора соціалістичного органу «Вперед». Але контакти Драгоманова з російськими революціонерами в цей час помітно ослаблюються, {стр.616} передусім через розходження з ними стосовно форм боротьби (Драгоманов дедалі послідовніше відмовляється від терору), щодо принципу побудови партії і участі публіциста у новому виданні. У Женеві Драгоманов видавав газету «Вольное слово» на кошти Земського союзу, хоча, як виявилося, це були гроші від «Священної дружини», промонархістської організації. І як би не уточнювались деталі цієї досить заплутаної справи, принципово важливо, що драгоманівські публікації у цьому органі були послідовно антисамодержавницькими. У цьому виданні М. Драгоманов, оглядаючи історичні взаємини України і Польщі, критично висловлюється з приводу підтримки Герценом та іншими російськими революціонерами лозунга «історичної Польщі» на прапорах польського повстання 1863 року. Наскільки він справедливий для українців та білорусів, які потрапляли в сферу цього повстання? Герцен, як відомо, стверджував всеєвропейське значення польського повстання, але й він не врахував усю гостроту питання про перспективи недержавної нації, яка примусово асимілюється іншою.
Так зване слов’янське питання на Балканах, яке тривалий час визначало зовнішню політику багатьох європейських країн, постійно привертало увагу «старогромадівців» і М. Драгоманова зокрема. Співчуття до сербів і болгар, придавлених турецькою тиранією, не заважало йому бачити й від’ємні позиції російського панславізму як проурядової централізаторської політики.
Якщо в 70-х роках у статтях Драгоманова переважає об’єктивний виклад, то в 80-х аргументація підсилюється пристрасно полемічним тоном. Цикл брошур, спрямованих проти російського царату («Турки внутренние и внешние», 1876; «Внутреннее рабство и война за освобождение», 1877; «До чего довоевались», 1878 та ін.), викриває внутрішню гнилизну царської армії, де безстрашність простих солдат — визволителів сербів і болгар уживалась з продажністю та садизмом офіцерів. Із Києва писали Драгоманову про те, як добровольця поета Манжуру офіцер покарав за непоштивість 200 різками. У включеній в це видання брошурі «Турки внутренние и внешние», яка викликала великий читацький резонанс, публіцист висловлював далекоглядні міркування: «Государство, в котором под видом самодержавия господствует своеволие чиновников, в котором даже в податной системе существуют еще сословные привилегии, в котором господствует система насильственного обрусения всех невеликорусских элементов, полицейская охрана господствующей церкви и нет самой элементарной личной неприкосновенности... такое государство не может ревностно служить делу свободы и самоуправления славянских и неславянских племен даже под Турцией».
Борючись проти цього «внутрішнього потуречення», M. Драгоманов прагнув використати європейську трибуну для розвінчання подібного шовінізму і для пропаганди українського слова в світі. Паризька «La République Française» 16 квітня 1876 p. писала, що «русинам недоставало найбільше усього знати Європу і бути знаними» (цит. за: {стр.617} Правда. 1876. № 7. С. 279). На світовому конгресі у Парижі Драгоманов і використав авторитет І. Тургенєва, щоб ознайомити членів конгресу з доповіддю про реальну заборону царським урядом в 1876 році української літератури.
Останні роки Драгоманов прожив у Софії, де, як вже говорилося, став професором загальної історії щойно створеної Вищої школи, предтечі нинішнього Софійського університету. Незважаючи на прогресування хвороби, він, крім читання лекцій, постійно зайнятий дослідженням болгарського фольклору, підтримує систематичні зв’язки зі своїми українськими кореспондентами. На сторінках нових українських видань «Народ», «Житє і слово» та інших неодноразово з’являються статті і рецензії М. П. Драгоманова. Він відкидає думки скептиків про інтерес народу лише до хліба, мріє зложити історію української літератури в дусі статті «Шевченко, українофіли і соціалізм». І загалом попередні фольклористичні студії поруч із плановою працею, на його думку, і входять у його задум «зложити очерк історії цивілізації на Україні».
Тут, у Софії, народжується одна з найкращих праць ученого — «Чудацькі думки про українську національну справу», яка пройнята гострою критикою перелицьованої «московської» нетерпимості українських національників. Як позитивну програму вчений висуває ідею спільної боротьби українців і росіян проти політично-адміністративної системи, за свободу і децентралізацію. Характерно, що саме тут накреслена програма майбутніх широких історичних студій: «...треба оглянути історію нашу совокупно в усі її доби: княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську (з виділом цісарсько- й конституційно-австрійським) — і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії, культурі європейській... рівняючи її з історією других народів Європи». Таке завдання і досі лишається далеким від повного втілення.
Софія 90-х років міцно притягувала до себе погляди українців. Адже Драгоманов був одним з ініціаторів створення радикальної партії в Галичині, прагнув вплинути на духовний розвиток Лесі Українки, яка внутрішньою сутністю своєю так походила на дядька. І ті ідеї, які він колись обстоював в «Исторической Польше и великорусской демократии», в її продовженні — «Вольный союз — Вільна спілка: Опыт украинской политико-социальной программы», мали реалізовуватись у практичній діяльності партії. Тут немає можливості зупинятися на останньому документі, який, за свідченням В. Науменка (Відділ рукописів ЦНБ АН УРСР, спр. 1 / 49600),почасти готувався Старою громадою ще у Києві. Остаточне ж життя йому дав Драгоманов, створивши, по суті, перший ґрунтовний проект конституції для Росії, багато положень якої актуальні і для сьогоднішніх законотворців. Очевидно, що окремі його думки у нових історичних умовах сприйма- {стр.618} ються критично, але система наукового мислення вченого була вільна від будь-якої політичної кон’юнктури, тому й нині здатна дивувати нас тривкістю і несхитністю її основних положень. Справа тут у головному. Людина широкої натури, Драгоманов упродовж кількох десятиліть проголошував війну «всім релігійним, національним, політичним і соціальним ідеям, котрі не годяться з універсальним суспільним і науковим поступом», хоча б їх цілковите або часткове визнання українськими соціалістами могло здобути хвилеву популярність серед народу (Драгоманов M. П. Малоруський інтернаціоналізм. // Вибр. твори: В 2 т. Прага, 1937. Т. 1. С. 157).
Мабуть, ювілей Драгоманова (1895) був чи не першою такою широкою відзнакою українського вченого і громадського діяча, всеукраїнською і всеслов’янською маніфестацією його заслуг. Сам ювілянт скромно стверджував, що вся його праця — це політичне проведення в життя думок, висловлених кирило-мефодіївцями, і народолюбних ідеалів української інтелігенції 60 — 70-х років «з одмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в новіші часи» (цит. за: Михайло Петрович Драгоманов... С. 105). Образне порівняння свого подальшого життя з вибухом світла в лампаді перед тим, як їй згаснути, на жаль, виявилося пророчим. 20 червня 1895 року Михайла Петровича не стало.
На порозі його одвічної домівки висловлювалася надія на те, що «його дорогоцінні останки треба конче перевезти у той вільний куточок України — у Львів, де вони повинні лежати, підбиваючи людей до праці в його напрямі, доти, доки їх не можна буде перевезти у вільний Київ» (там же, с. 112), мріялося про повне видання його творів, про придбання його бібліотеки для Львівського університету. А журнал «Български пръгледъ» (1895, № 6. С. 67 — 72) не сумніваючись писав, що в умовах народовладдя вдячні нащадки поставлять цьому мученикові «один із найвидніших пам’ятників». На жаль, досі ці справедливі і в умовах будь-якої цивілізованої держави реальні побажання лишаються словами. І лише зараз крига починає поступово скресати. Повільне повернення нашому народові наукової спадщини, гідної його великої і нелегкої історії, сьогоднішня складна політична ситуація, велика світова опінія щодо імені Драгоманова змушують нас вчитуватись у слова цього вченого-енциклопедиста з такими високими моральними настановами: для чистої справи треба чистих засобів, любов до власного народу ніколи не служила перепоною для поважання інших народів, у будь-яких скрутних обставинах життя людині треба триматись високих переконань.
Дорогий читачу, хочеться сподіватися, що цей однотомник вибраних праць Михайла Петровича Драгоманова допоможе Тобі почати сходження ще на одну з прекрасних вершин людського розуму, що він допоможе Тобі у виборі своєї життєвої позиції у цей непростий час.