|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
О. Я. ЛИСЕНКО
Український iсторичний журнал. - Київ, Нр. 11/1968. - c. 73-79.
Останнім часом радянські історики і філософи часто звертаються до ідейної спадщини М. Драгоманова, вивчаючи й використовуючи в ній те краще, що характеризувало талановитого публіциста, історика й громадського діяча: пристрасний громадський пафос, боротьба проти реакційного самодержавного режиму, зв'язок ідейно-політичної концепції з потребами визвольного руху, віра в неминучість поступального, прогресивного розвитку суспільства. Після смерті Т. Г. Шевченка і аж до появи програмних статей І. Я. Франка видатне місце в історії передової суспільної думки України кінця 70-х років XIX ст. належить М. Драгоманову. Справедливо писав у 1914 р. А. В. Луначарський в статті «Шевченко і Драгоманов»: «Шевченко для українців, а за ним і для світової демократії, багате джерело світла! Але і Драгоманов залишається джерелом світла, що дивує далекозорістю, яскравістю і красою свого розуму, лишається великим учителем, котрий далекозорістю і правдолюбством не нижче самого Чернишевського»{Пам'яті Драгоманова. Харків, 1920, стор. 55.}.
Скоро минає 100 років з дня написання Драгомановим магістерської дисертації «Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт». В цій першій великій історико-філософській праці, і в інших поки що розкиданих і малодоступних широкому читачеві статтях і монографіях, Драгоманов сказав так багато слушного, свіжого по корінних проблемах суспільного розвитку, висловив таке багатство нових думок, відвів таке місце теорії у визвольному русі, що все це змусило тогочасну передову громадськість заговорити про нього як про одного з найвизначних соціологів і істориків.
М. Драгоманов був рішучим прихильником історизму в підході до суспільних процесів. Вимагаючи суворої об'єктивності в оцінці соціальних явищ, він справедливо вбачав хибність того чи іншого висновку в суб'єктивному, упередженому підході до них, у відсутності «уміння глянути на світ ширше, ніж сьогоднішні форми життя»{М. Драгоманов. По вопросу о малорусской литературе, Вена, 1876, стор. 33.}. Такого ж правила додержувався він і в оцінці діяльності окремих людей, які так чи інакше впливають на події. «Кожного чоловіка, кожного письменника тільки тоді можна оцінити як слід,— слушно зауважував Драгоманов,— коли роздивитись на нього власне історичним об'єктивним поглядом, та ще й на грунті тієї громади, в якій він виріс і працював... Таке дослідження розбива ідоли, святі мощі, та зате дає не тільки правдивий погляд «а померлих пророків, а ще й міцну нитку, щоб провести нас в будуще..»{М. Драгоманов. Шевченко, українофіли і соціалізм, Львів, 1906, стор. 22—23.} Величезний вплив публіцистичних виступів Драгоманова з різноманітних питань науки, освіти, політики, соціології саме й пояснюється тим, що він умів бачити загальне і осібне, національне і загальнолюдське, індивідуальне та громадське в їх тісному переплетінні і в цьому наближався до діалектико-матеріалістичного розуміння історичного процесу.
Яким же був критерій соціального прогресу в Драгоманова? Вже в перших наукових працях із загальної історії, зокрема в дисертації{стр.74} «Імператор Тіберій» (1864) та магістерській дисертації «Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт» (1869) у Драгоманова помітні сильні матеріалістичні тенденції в підході до суспільних явин. Він наголошує на тому, що суспільство прогресує головним чином завдяки діяльності народних мас. Не імператори визначають хід історичного процесу, як думали римські історики, а соціальні відносини основного населення держави. «Сукупність усіх історико-філософських питань,— писав Драгоманов про розуміння римськими істориками суспільних явищ,— приводила їх до того, що вони дуже мало вникали у внутрішні причини історичних явищ і в головну сторону політичного життя як старої Римської республіки, так і періоду революційного і часу імперії, в їх соціально-економічні відносини, а тому й не могли правильно оцінити жодної з цих епох»{М. П. Драгоманов. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. К.: 1869, стор. 90.}.
Як видно, за Драгомановим, основа прогресу — в динаміці соціально-економічних факторів. Віддаючи належне французьким матеріалістам XVIII ст. за їх звернення до людини як основи основ суспільного життя, Драгоманов разом з тим критикує їх обмеженість, їх намагання зводити розвиток людини до механічних законів природи, яким підлягає життя. «Зводити до таких результатів тисячолітню історію цивілізованого народу,— писав він,— чи не означає це вигати з історії царство неусвідомленого випадку тільки для того, щоб поставити на його місце випадковість, осмислену механічними законами? Чи не означає це замість наукового дослідження причин і наслідків зміни політичних і соціальних явищ дивитись на історію очима східного фаталіста-візіонера, який програмує, що «все на світі суєта і міраж, який тільки безумними приймається за дійсність»{Там же, стор. 219.}. Отже, Драгоманов наголошує передусім на об'єктивному і закономірному характері прогресу.
Звичайно, це не було відкриттям для другої половини XIX ст., бо такі ідеї висловлювались ще в кінці XVIII ст. Ці ідеї з позиції об'єктивного ідеалізму були викладені в «Філософії історії» і «Феноменології духу» Гегелем. Вони були науково обгрунтовані основоположниками наукового комунізму, і зайняли своє чільне місце в науці про матеріалістичне розуміння історії в середині 40-х років XIX ст. Однак потрібно враховувати також те, що Драгоманов був одним з перших мислителів Росії і України, який слідом за Герценом і Чернишевським в умовах жорстокого урядового терору, посилення реакції в усіх сферах політичного і культурного життя країни, панування релігійно-ідеалістичної філософії мужньо і послідовно відстоював думку про прогрес суспільства, зв'язуючи його з визвольним рухом.
Значно пізніше, вже на початку 90-х років, Драгоманов піднімається до наукового розуміння одного з найважливіших питань соціології, співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в історії. «Вся практична мудрість людська,— зазначав він,— може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон, і дослужитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить вас»{М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справку, Львів. 1892, стор. 294.}.
Ставлячись з глибокою повагою до тих мислителів минулого, які ішли наперекір пануючим політичним концепціям, відстоювали ідеї закономірних змін у суспільстві, Драгоманов вказував на величезну революційну силу таких ідей саме тому, що вони запалюють маси на боротьбу. «Думка про поступ в історії,— писав він 1880 р. в «Грома-{стр.75}ді» — стала підпирати всі змагання до зміни в громадських порядках... Зміни то миром, то повстанням. Думка про поступ позаду нас підпирала передові гурти і тоді, коли вони були ще малими, даючи їм певну надію, що подібно ж буде поступ і до вас і після вас. Так, наприклад, тепер соціалісти, заступники «четвертого» шару громадського, бачачи А признаючи те, що зробила в свій час для поступу громадського буржуазія, «третій шар громадський», тим більш хотять іти далі і підпирають свої надії на те, що таки вони доборяться до свого, приміром того, як доборолась до свого ота буржуазія»{М. Драгоманов. Шевченко, українофілі і соціалізм, стор. 83.}. Саме думка про поступ в історії, продовжує він далі, «стала грунтом і підвалиною всякої громадсько-політично-соціальної праці, мирної як і повстанської, і в цілих гуртів, як і в кожній людині осібно»{Там же}.
Ідею соціального прогресу Драгоманов протиставляє релігійній вірі в майбутнє. На його думку, ідея поступального розвитку історії «дає таку силу вільним робітникам, яку колись давала найліпшим з рабів божих віра в царство небесне»{Там жє, стор. 84.}.
Важливою особливістю поглядів Драгоманова на суспільний прогрес було також те, що він тісно пов'язував виникнення соціалістичних учень у XIX ст. з появою «вільних робітників у господарстві»{Говорячи про «вільних робітників», Драгоманов мав на увазі передусім трудівників міста і села, які, позбавитись феодально-кріпосницької залежності, дістали б змогу «вільно» продавати свою працю і здобули кращу, ніж раніше, соціально-політичну організацію.} та остаточним торжеством філософських ідей про «природний безупинний поступ».
Це вже було новим словом у суспільній думці України кінця 70-х років XIX ст. Тут буде слушно зауважити, що ті самі думки висловив двома роками пізніше І. Франко в роботі «Мислі о еволюції в історії людськості». Інша справа, як розумів Драгоманов цей безупинний поступ, яким шляхам він віддавав перевагу, як обґрунтовував їх доцільність на різних етапах соціально-економічного розвитку Росії та України, як ставився до революції і еволюції. Тут виявились і сильні, і слабкі сторони його соціологічних поглядів, обмеженість і помилковість у вирішенні конкретних питань визвольного руху. Та вже саме звернення до ідеї прогресу і намагання зв'язати соціальний прогрес з визвольною боротьбою, з соціалізмом було великим кроком уперед в історії передової суспільно-політичної думки в порівнянні з пануючими ідеалістичними доктринами. Щодо шляхів історичного прогресу, то Драгоманов був твердо переконаний у необхідності крутої ломки старих порядків. Не можна погодитись з існуючими до цього часу твердженнями, ніби Драгоманов був в основному еволюціоністом, поступовцем. Ті, хто дотримується такої думки, посилаються, як відомо, на статтю І. Франка «Суспільно-політичні погляди Драгоманова».
В умовах загострення класової боротьби в Галичині І. Франко виступив за творчий розвиток спадщини Драгоманова. закликав іти далі, а не сліпо слідувати за старими схемами й догмами. Пізніше, в листі до дружини Драгоманова, він визнав, що в оцінці постаті Драгоманова були наявні і його, Франка, чисто особисті міркування. Сама ж стаття була спрямована по суті проти епігонства, хоч у ній і містилася дещо однобічна оцінка суспільно-політичних поглядів Драгоманова. Слова Франка «не революція, а еволюція були девізом Драгоманова», як відомо, болісно вразили всю передову громадськість, яка бачила в особі Драгоманова в першу чергу непримиренного борця з самодер-{стр.76}жавством. Тимчасом ці слова стали на багато років відправною точкою для багатьох дослідників наукової і громадсько-політичної діяльності Драгоманова.
Такий принцип дослідження суперечить ленінській вказівці про те, що до визначення ролі і місця в історії видатних суспільних діячів потрібно підходити конкретно-історично. Усе життя М. Драгоманова — боротьба. Боротьба з релігією — за матеріалістичний світогляд, з самодержавством — за конституційну європейську форму правління, з націоналізмом — за свободу розвитку свого народу і одночасно за розвиток усіх народів, з реакційними суспільними інститутами — за соціальний прогрес, з схоластикою і національною заскорузлістю — за реалізм у літературі та мистецтві. Девіз Драгоманова — боротьба. Він любив повторювати слова Шевченка: «На те й лихо, щоб з ним боротись».
Звичайно, людина, яка проголошувала своїм девізом боротьбу, не могла бути еволюціоністом у тому розумінні цього слова, яким кваліфікують, скажімо, фабіанський рух. Тому неправильно розцінювати боротьбу Драгоманова за конституційну свободу в Росії як еволюціонізм. Адже в ті самі роки, коли Драгоманов проголошував своїм лозунгом встановлення політичного режиму в Росії на зразок європейських буржуазно-демократичних форм правління, він в ім'я досягнення справедливої мети закликав і до рішучих дій: «Якщо уже пішов із-за речі, яка справді, варта того, так бери револьвер, ніж, хоч вила, і не вертай, а стріляй, ріжся, коли треба»{М. Драгоманов. Собрание политических сочинений, т. II, Париж, 1906, стор. 219.}.
До речі, в цьому відношенні у Драгоманова було багато спільного з Герценом. Справді, драгоманівські видання «Громади» багато чим нагадували полум'яні сторінки герценівського «Колокола»; Герцен боляче переживає поразку революції 1848 р., а Драгоманов — Паризької комуни та політичну реакцію в Європі після 1871 р.; обидва мислителі звертаються до вивчення національно-визвольних рухів у Європі (ірландців, норвежців, італійців) з тим, щоб підштовхнути прогресивну громадськість Росії до боротьби за свободу. Не випадково політичною діяльністю та науковим доробком О. І. Герцена і М. П. Драгоманова цікавились К. Маркс і Ф. Енгельс, до їх праць неодноразово звертався В. І. Ленін.
Яке ж місце відводить Драгоманов еволюції і революції в суспільстві? Чи можна говорити, що він віддає перевагу одній якійсь з цих форм соціального прогресу? Що він взагалі вкладав у поняття «еволюція» і «революція»?
Еволюцію Драгоманов розумів як поступове нагромадження прогресивних сторін і моментів у суспільному житті, як такий історичний процес, що включає в себе також і революційні зміни. Поняття «еволюція» в нього значно ширше і місткіше, ніж у позитивістській філософії Конта і Спенсера. Це не тільки поступові, дрібні і незначні зміни, але й події корінні, які змінюють усю структуру суспільства{«Громада», 1878, Женева, стор. 70, 72 та ін.}.
Політичний і моральний крах бакунізму в Західній Європі приводить Драгоманова до думки про те, що самими лише бунтами, без чіткої політичної програми не можна добитись таких корінних змін у суспільно-політичній атмосфері Росії, про які він мріяв. Тому в першому ж номері «Громади» (1879 р.) він застерігає від легковажного підходу до такого важливого питання, як здійснення соціальної революції.
Як відомо, багатьом революціонерам здавалося, що з самодержавством ось-ось буде покінчено, що для цього досить більш-менш удало-{стр.77}го бунту. Вони недооцінювали великої підготовчої роботи до соціального перевороту, який, по суті, продовжується багато років, а не закінчується на другий день після повстання. Моральний крах бакунізму на Заході ще не означав того, що з ним покінчено і в Росії. Саме це мав на увазі М. Драгоманов, коли писав разом з С. Подолинським і М. Павликом у «Передньому слові» першого номера «Громади»: «Давати дуже велику вагу повстанням, а до того і вірити в те, що велика, корінна зміна усіх громадських і господарських порядків, котру звуть «соціальною революцією», може стати ділом одного великого повстання навіть в одній великій країні — це показує звичку думати більше про державні справи, ніж про громадські і господарські»{«Громада», стор. 69.}.
Таким чином, Драгоманов правильно вважав, що успішне повстання може вирішити лише головне питання революції: про політичну форму правління, про владу. Для вирішення ж багатьох соціальних і господарських питань, що виникнуть після цього, на його думку, необхідна еволюція. «Нова наука природня,— говорить він, маючи на увазі вчення Дарвіна про еволюцію в органічній природі,— мусить перевчити письменних людей... привчити пам'ятати, що всі порядки в людських громадах ростуть, а не робляться відразу, і що державні чи протидержавні заходи і повстання — тільки частина тих приводів, якими посуваються зміни в людському житті, а далеко не все»{Там же, стор. 70.}. Драгоманов не виступав проти повстань взагалі. Більш того, він визнавав, що «без оружного бою з гнобителями народу не обійтись». Він висловлює глибоку думку про те, що повстанням «можна кінчати з старими порядками, котрі вже підкопані з усіх боків», але встановити нові порядки саме повстання не може, бо «навіть повалені старі порядки вертаються на другий день після повстання»{Там же, стор. 70—71.}. А щоб такі порядки не повернулись, потрібні докорінні зміни в суспільстві не тільки в формі правління, але також і в сфері «громадській, родинній, науковій»{Там же, стор. 72.}.
Саме такі зміни, за Драгомановим, визначають ступінь прогресивного розвитку суспільства. Не віддаючи перевагу матеріальним чи духовним факторам, він схильний був розцінювати їх як рівнозначні, вважаючи, що «життя людське занадто складне, щоб пояснити його лише одним елементом»{Переписка М. Драгоманова з Ю. Бачинським, т. І, стор. 7.}. Звичайно, в розумінні Драгомановим суті суспільних явищ є момент еклектизму. Однак позитивне вже те, що він спрямовував свою критику проти однобічного пояснення складних суспільних явищ, що було характерним, наприклад, для позитивістської філософії, яка вбачала причину соціальних явищ головним чином у біологічній природі людини. З другого боку, в Західній Європі після поразки Паризької комуни поширився економічний матеріалізм, який спрощено розглядав питання про вирішальну роль економічних факторів. Полемізуючи з обома цими ворожими марксизму напрямами, Драгоманов писав: «Головним методом соціального руху є економічний прогрес, від церкви не залежний, і світська вільна наука і філософія»{«Народ», 1892, ч. 15—18, стор. 204.}. Таке трактування прогресу було, безумовно, також значним кроком уперед в умовах ще досить сильного впливу в Росії і на Україні позитивізму Конта, а також різних вульгаризаторів економічної теорії Маркса.
В плані розгляду соціологічної концепції Драгоманова і того місця, яке він відводив ідеї прогресу в суспільстві, безперечний інтерес{стр.78} має його ставлення до народних рухів і ролі в них окремих осіб. Результати революційних переворотів, зауважує він, мало залежать від почуттів і розрахунків їх ініціаторів, бо причини таких переворотів глибші, ніж це здається на перший погляд. «Ідея прогресу,— писав Драгоманов,— послабила поняття про випадковість або приписування особистості більшого значення, ніж вона мала в дійсності»{М. Драгоманов. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит, стор. 37.}.
Кількома роками пізніше в одному з листів до редакції журналу «Друг» Драгоманов знову повертається до питання про роль особи в історичному процесі, наголошуючи на тому, що ця роль тим політичніша і відчутніша, чим більше відповідає інтересам найширших мас, «історія яких важніша історії пануючих кланів». На думку Драгоманова, вплив видатних осіб на історичний розвиток залежить від того, наскільки вони розуміють потреби народних мас. «Гідні поваги лише ті,— писав він,— хто з найбільшою свідомістю переходить на сторону маси, plebis, тобто хто зраджує вищі класи і прагне злитись з масою, передаючи їй розумовий розвиток, успадкований від минулої історії»{«Друг», 1876, ч. 14—15, стор. 226.}.
Цю ж думку Драгоманов відстоює і в «Передньому слові» першого номера «Громади», коли закликає народ «самому, без панів і чиновників впорядковувати свою долю»{«Громада», стор. 23.}, ця ідея — лейтмотив багатьох його виступів і пізніше, зокрема, на сторінках створеного з його ініціативи журналу радикальної партії «Народ». Тому І. Франко мав цілковиту рацію, надзвичайно високо оцінюючи заслуги Драгоманова-соціолога щодо визначення ним ролі народних мас в історичному процесі. «Він один з перших в Росії, а тим більше у нас, почав голосити інакше розуміння історії, бачити в ній за царями і війнами маси народні, їх тиху і невтихаючу працю, їх повільний розвій, зріст освіти і громадського життя»{Михайло Петрович Драгоманов, 1841—1895. Його юбілей, смерть, автобіографія і спис творів, Львів, 1896, стор. 27—28.}.
Народ не тільки головний рушій соціального прогресу. Він і великий зодчий у духовній царині. Драгоманову по праву належить одне з найчільніших місць серед діячів демократичного напрямку в справі визначення провідної ролі народу в розвитку матеріальної і духовної культури. Учений-фольклорист з європейським іменем, він глибоко досліджував питання, як протягом століть український народ створював багату й оригінальну національну культуру, збагачуючи її кращими надбаннями культури російської і світової, водночас безкорисливо діличись своїми здобутками з іншими народами.
Палкий інтернаціоналіст і гуманіст, Драгоманов був ворогом «національного етнографізму» в мистецтві і виступав за тісний зв'язок літератури та мистецтва з життям народу, за мистецтво, що уособлює передові прогресивні ідеї, об'єднує навколо них людей різних національностей. Загальновідомі гнівні виступи Драгоманова проти «хуторянського» націоналізму, його глибока критика реакційних ідей народовців і москвофілів у мистецтві. «Наша література,— писав він у листі до В. Навроцького,— мусить виступати во ім'я демократизму і поступових ідей віку.., мусить розвиватися на міцній реальній основі»{Листування М. Драгоманова з В. Навроцьким — «За сто літ», кн. І, К., 1927, стор. 107.}. Світова культура, на думку Драгоманова, має розвиватися шляхом органічного поєднання національного й інтернаціонального, загальнолюдського й особистого. Таке поєднання має закономірний характер,{стр.79}
бо стосується найсуттєвіших соціальних питань розвитку всіх народів. «Чим більше народна література,— зазначає Драгоманов,— тим більш вглиб вона захоплює людей і тим більше збільшує соціально-культурне, всесвітньо-історичне тіло»{М. Драгоманов. По вопросу о малорусской литературе, Вена, 1876, стор. 21.}.
Драгоманов неодноразово виступав проти концепції «самобутнього розвитку» українського народу, з великим пієтетом говорив про прогресивні сили Росії, її «гідних поваги і шани людей, які готували суспільство до звільнення селянства з кріпацтва і які ще чимало послужать українському народові більш гідним чином, ніж колишні Дорошенки та Палії, а особливо Мазепи»{М. Драгоманов. Українське письменство 1866—1873 років. ЛНВ, кн. 12, 1902, стор. 122.}. Однак правильно твердячи, що «національність є тільки форма, а не ідея, і націоналізм не може бути принципіальною підставою ніякої громадської праці — ні соціальної, ні культурної»{«Народ», ч. 16, 1893, стор. 160.} — він зупиняється на півдорозі. Знайти діалектичну єдність соціального і національного, угледіти вирішення національного питання через соціальне Драгоманову було не під силу. Це зміг зробити лише марксизм.
У поглядах на історичний процес у цілому і на окремі його сторони, зокрема на прогрес, Драгоманов проявив себе глибоким мислителем. Його ідеї про закономірний і об'єктивний характер прогресу як неминучого настання корінних змін у суспільстві, про роль народу, цього основного рушія прогресу, про національне й інтернаціональне суперечать уявленню про Драгоманова як, головним чином, ліберального діяча і мислителя.
Звичайно, і в ліберальних мислителів трапляються прогресивні ідеї. Наприклад, у відомого, російського соціолога М. М. Ковалевського головним стержнем соціологічних поглядів також була думка про закономірний прогрес. Про прогрес писав навіть такий ідеаліст, як С. С. Гогоцький. Усе це так. Однак Драгоманов, слідом за Герценим і Чернишевським, пов'язував соціальний прогрес із визвольним рухом, з боротьбою народу за свою кращу долю. В Ковалевського, як відомо, прогрес — це «гармонія» і «солідарність» у суспільстві, а в Гогоцького — «усталеність», непорушність державних основ. У Драгоманова ж — це боротьба за найсправедливіший лад на землі (хоч багато в чому для нього і неясний), за визволення від нужди і рабського безправ'я, за такий національний розвиток, який не перечив би розвитку інших народів. В цьому корінна відмінність його поглядів на прогрес від буржуазно-ліберальних.
Роль Драгоманова в розвитку ідей прогресу в 70—80 роках досить помітна. Вона була б іще помітнішою і вагомішою, якби Драгоманов був тісніше зв'язаний з визвольним рухом безпосередньо, якби він жив не в еміграції, а на своїй рідній землі. Тоді для нього були б яснішими ті нові тенденції, що виникли в соціальних відносинах наприкінці 80-х — на початку 90-х років: значне зростання робітничого руху, поширення марксистських ідей, розвиток політичних форм класової боротьби трудящих.
Однак, навіть стислий аналіз поглядів Драгоманова на історичний процес свідчить про їх прогресивність для свого часу. В багатьох випадках вони відповідали корінним вимогам революційно-визвольного руху 70—80 років у Росії і на Україні, відіграли помітну роль у розвитку ідей прогресу, в підготовці до сприйняття передовими верствами суспільства історичного матеріалізму.