Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)
	Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.

До історії місії М. Драгоманова.

Публикация: Україна, кн.32 (сiчень-лютий) 1929, стр. 48-72

Сам Михайло Драгоманів назвав Івана Франка в своєму листі з 5 груддя 1886 р. до Михаила Павлика посередником між Женевою й Київом. Через згаданого посередника нераз переходили до Драгоманова гроші, обіцянки и замови роботи» {1 - Перепеска Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом, т V, с. 130.}. Про таку ролю Франка доводиться говорити головно по його першій подорожі до Київа в 1885 р. Коля Драгоманов попросив Франка дозволити післати другу статтю на його ймення й бути надалі посередником між ним і «Кіевскою Стариною», Франко відповів ось що в листі з 4 листопада 1885: «Я охотно приймусь посередництва, про котре Ви пишете. Бувши в Київі, я говорив, що радо приймусь посередничити між Киянами а Вами в посилці грошей, тим більше, що се для мене зовсім не небезпечно. Для чого вони не скористалися досі з тої дороги, — не знаю» {2 - Листування I. Франка i М. Драгоманова. "Збiрник Істор.-Фiлолог. Відділу", № 257, Київ. 1928, с. 127.}. Завдяки Франкові в ролі посередника між Драгомановим і Киянами неодно стає ясне в справі, що їй присвячені ці рядки.

Рік 1885 пройшов для Драгоманова серед особливо невідрадної фінансової скрути. I не диво, що відгомін повної матеріальної незабезпечености проривався в листах Драгоманова, хоча він не був із тих, що любили скаржитися на свою недолю. Не жалівся, а стверджував фактичний стан справи, коли, згадавши про свою страшенну втому серед фінансової еквілібристики, додавав до того такий малюнок у своему листі до Франка: «До того фінансова нужда ріже мене не тільки сама по собі, а по тій составі, в котрій вона на мене наляга. З Київа я не маю ні звука після того, як поїхала баришня, — а вона, як бачу, казала зовсім не те, що писав Тригубов торік, — так що, значить, я з ноября того року не маю нічого точного з Київа, - а те точне торішнє зовсім не сповнилось. Антонович обіцяв через два дні написати нове точне, — і ні слова! Виходить таке, що мені громада дала одставку ще гірше, ніж колись Толстой, — бо той хоч за 3 місяця перестеріг та й дав одставку чисту, ясну. В Петербурзі лежить дві моїх роботи. Обернувсь я до своїх людей, котрі сами визивались помогати мені в літературних справах. Писав і переказував, що коли мої наукові праці не годяться, то щоб знайшли хоч романи перекладати. Нема навіть одповіді! «Кіевская Старина» напечатала одну працю, — Антонович сам взявсь влагодити моє платне сотрудництво там (доси я писав безплатно); редакція грошей не шле, — а Антонович слова не пише. — Робиться щось невиданне: з 100 приятелів, — котрі «братались, сестрились», з працями, котрі доси переважно хвалили люде, в котрих навіть завзятіші вороги знаходили щось, накінець з готовностю робити яке вгодно діло, аби дали, — чоловік сидить, мов кішка на башті серед повені, дожидаючи кінця. Доси, як би не сестра, то був би кінець, - а в сестри своїх 5 дітей! — Я, звісно, все храбруюсь, все риюсь в своїх матер'ялах, все пишу, щоб викласти хоть в скільки небудь конечній формі те, що набрав та пригадав за 10 років, щоб хоч кому небудь зналось, як лизень злиже, — та нарешті бачу, що навіть ця праця переїда машину. Іноді зовсім об'єктивно бачу можливість нервного удару, або сходу з ума. А коли приходить думка стрибнути в Рону, то, вірте, не так діти, як III-й випуск Політичних Пісень, що ще не виданий, вдержують; хоч би його видати, — а там, що буде, то буде!... Та ба! 20,000.000 — не нація не може видати навіть 30—40 листів з того, що англичанин призвав за «національну гордость». Навіть найприхильніщі люде кажуть: дуже інтересно, добре оброблено, — та жалко, що до нас мало доходить» {3 - Там само, с. 143-144.}.

Лист Драгоманова дуже засмутив Франка, як писав останній до першого в листі з 28 грудня 1885 р.: «Справді, страшне мусить бути поло-{стр.49} женє, — стояло тут, — в котрім такий могучий дух, як Ваш, мiг так угнутися, так ослабнути, так зневіритися в людях і в самім собi» {1 - Там само, с. 144.} - Відповідаючи Франкові 2 січня 1886 р., назвав Драгоманов не зовсім вірною цю думку, буцім то він «впав, бо стратив віру в себе і людей». Нiколи не мав багато віри в себе, знаючи «свої невеликі сили». Знав тільки одно, а саме, що «gutta cavat lapidem», і працював, як міг. У сучасному моменті працював може більше ніж колись, та тільки обставини зробили його працю невидною нікому. Про людей держався завсіди правила: «не дуже на них складайся; обертайсь з усяким, як з найліпшим але не дивуйся, коли наскочиш на гіршого». Та що робити, коли зовсім не можна покладатися на наших земляків і коли вони «показують себе, — чи volens, чи nolens, — а гірше самого пессимізма?» {2 - Там само, с. 148.}

При кінці 1885 р. прийшли червневі грошi для Драгоманова й «зараз після того в початку 1886 р. новий бюджет до кінця року: 1200 р. заміткою про мінімалізм і зверх-бюджетну роскіш і фантастичними (по теперішнім обставинам) проєктами заміни праці (Драгоманова) тут — працею в іностранних і російських виданнях» {3 - М. Драгоманов, Листи до Iв. Франка і инших, 1887—1895. Львів. 1908, с. 57.}. Одначе , Драгоманов добивався не стільки одержати гроші, скільки «лист з програмою праці чи ліквідації женевських інституцій», чи видавати третій випуск пісень, що робити з складачем, що з друкарнею, складом книг тощо. «Такі питання, зовсім не філантропічні; а чисто ділові, обіцав мені вияснити Антонович, та й доси мовчить» {4 - Листування, с. 152.} — писав Драгоманов у листі до Франка з 14 січня 1886 р.

Чотири дні пізніше, 18 січня, відповів Франко на лист Драгоманова й повідомляв його, що з Київа вислано йому з «Кiевской Старины» гонорар, правда, смішно малий в порівнянні з тим, скільки роботи завдала стаття Драгоманову. З Петербургу довідався Тригубів, що статті Драгоманова будуть надруковані, а поки-що відти вишлють 300 руб. Драгоманову. Тут і запримічував Франко: «розказують також, що надіятись на сотрудництво в петербурзьких часописах дуже трудно, усі там бояться після краху «Отечественныхъ Записокъ». Хіба може так робить, як зроблено з останньою статьою — себ то посилати через моє посередництво. Я, звісно, радо згоджуюсь і пишу про те Трегубову» {5 - Там само, с. 153.}. Відписуючи Франкові при кінці місяця, 31 січня, писав Драгоманов на тему, що її порушив Франко, ось що: «Получив я од Белея гроші. Коли будете писати в Київ, то звістіть, що Кузьмичевський 50 руб. получив і дуже дякує. Маю звістку й з Петербурга, — далеко не таку рожеву, як те, що Вам писали з Києва. Кажуть, що почали старатись, щоб помістити одну мою працю в якомусь товстому журналі. Про гроші нічого не пишуть» {6 - Там само, с. 154.}.

Рівночасно, коли йшов лист Драгоманова до Франка, пересилав йому Франко від Киян 200 р. і лист, а від молодих програму з просьбою: 1) на лист написати як най скоріше відповідь на ймення Франка, а 2) до програми поробити свої уваги й вислати в Петербург на звісну Драгоманову адресу, а також, як можна, копію тих самих уваг прислати на ймення Франка для пересилки в Київ {7 - Там само, с. 156—157.}. По трьох днях досилав Франко 250 карб. від того товариша, що й лист його того самого дня вислано Драгоманову {8 - Там само, с. 157.}. У відповідь на листок Франка з пересилкою листу від київських приятелів і програми від молодих починав Драгоманов свій лист із 10 лютого так: «Оце получив 200 р. й Вашу записку, — а вчора лист і программу. На лист не так то скоро напишеш одповідь, — хіба вишлю завтра. Замітки ж на программу напишу ще пізніше». Але відослати замітки було не таким простим ділом для Драгоманова, бо йому дано дві адреси в Петербурзі. Він прохав сказати тому, що привіз лист і програму, чому не {стр.50} приписав нічого від себе, хто дав лист, хто програму, чи одержано в Петербурзі лист Драгоманова, чому нема відповіди на нього, бо «пора б уже кинути стару панську звичку обертатись з людьми мов з собаками; кинути без об'яснення папір, чи гроші, запитати чоловіка про що небудь, — та побігти й замовкнуть і под. Од такої звички ні особам, ні справі добра не буває » {1 - Там само, с. 167—168.}.

В одному з дальших листів, із 14 лютого, пояснював Франко, що «перші гроші (200 руб.) привезла сюди жінка Тригубова; вона ж привезла й лист і програму. Тільки ж лист од інших людей, а програма од інших». На перший лист прохав Франко прислати відповідь на свої руки, а він перепише її у Львові й вишле до Київа. Щодо уваг на програму, одну копію їх хай вишле Драгоманов у Петербург, коли знає кому, а другу хай шле на руки Франка, а він зробить те саме, що з листом, і перешле в Київ {2 - Так само, с. 161—162.}.

Свою відповідь на лист Киян, що його привезла до Львова Тригубова, почав Драгоманов писати 8 лютого. Її автограф заховався у Франка й з нього надрукував він текст згаданої відповіди в першому томику листів Драгоманова до себе (стор. 153—177). Зміст цього листу й дає можність уявити собі зміст того листу Киян до Драгоманова, що на нього дає відповідь Драгоманова, і потрібний для лекшого зрозуміння відповіди Киян, перехованої в копії, що її зробила Леся Українка для Павлика, в архіві останнього в Національному Музеї у Львові. Драгоманов дякував Киянам за лист, бо пережити те, що він пережив за останні 1,5 року «одиночного заключенія», не бажав і ворогові. «Ви кажете, що наші політичні публікації дали дуже «мінімальний плюс» (і зачіпаєте причини того), далі кажете, що ті публікації стали роскішшю» {3 - Цитати цього й дальших листiв Драгоманова до Киян наводяться на підставі його автографів.} — писав Драгоманов і запримічував, що «розібрати причини мінімалізма — дуже важко, не для криміналістки, а для фізіології, — на котрій мусить оснуватись і терапія». Першою причиною згаданого мінімалізму назвав Драгоманов невидержку договору з боку Киян. «Наші публікації звелись на писання двох-трьох індівідів, — коли вговорювалось писати більше дюжини» — стверджував Драгоманов і наводив наслідок такого стану: односторонність і монотонність публікацій і втрату на їх авторитеті. Ще гірша була друга причина, а саме, що Кияни «не тільки не додержали вговору до праці, — а з першого ж дня почали підкопуватись під вмовлені ідеї: починаючи од приступу до Слав. Благотв. Комитета, в момент добровольців, — і до спілки з галицькими народовцями; по середині були вскоки до Л. Мелікова з консерват. программом» тоді, коли инші товариші говорили в очі Драгоманову: «за нас «террористи» діло зроблять, то лучче їм (тайком) помогати, ніж явно з українським громадянством компрометуватись» і т. д. Такі причини більше руйнували діло ніж мала енергія при перевозі публікацій. А втім такої енергії й не ждав Драгоманов, «та ждав, що коли буде всестороння й консеквентна постановка наших ідей, — то компанія буде рости, а з тим буде рости й енергія всяких спеціялістів пропаганди. А коли само коріння зразу показало себе фальшивим і гнилим, — то яких же нових парослів можно буде ожидати?»

А що ідеї згаданих публікацій здорові, а не гнилі, то Кияни на думку Драгоманова помилялися в своїй оцінці публікацій, бо ж у них «висказувалась в перший раз після рукописів Шевченка політично-соціяльно-культурна программа українська — без цензури, перед усім світом, європейським і россійським». Не тільки світ «хоч трохи та запримічав Украйну через ті публікації», не тільки в листах із ріжних кутків Росії говорилося, «що коли вся жива молодіж українська не пурнула в море «народовольське», то тільки дякуючи тим публікаціям», але й була публіка, що її Кияни не бачили, «напр. усякі народи, що пере-{стр.51} їздять через Европу, студенти, що тут вчаться (а їх тепер більш 1000), офіцери, що були в Болгарії. Дуже потроху, але ця рибка все таки хапа нашого кукельвану». Гаслом Драгоманова був «найліпший політичний девіз»: gutta cavat lapidem non vi, sed semper cedendo. Дивно, що Кияни не бачили Галичини, а тим часом «все, що тільки єсть живого в Галичині, навіть у «народовців», єсть послідком коли не просто громадських публікацій, то того руху, котрого проявом були й ті публікації». Пригадавши кілька фактів на доказ своєї тези, писав Драгоманов: «Коли наша пропаганда йде дуже слабо в Галичині, а останніми роками навіть зовсім заслабла (тепер галицькі народовські видання стали дальше од женевських ніж 2 роки назад), то тут винні Ви з Вашим потворством подлостям В. Барвинського, Вашою санкцією паскудству «Діла» проти Павлика і накінець тим, що Ваші делегати благословили противунатуральний слюб Франка з Зорею». І саме реакційний поворот галицького народовства робить знову потрібними женевські публікації для Галичини й для Наддніпрянщини.

Кияни прохали Драгоманова прийняти їх «прямое заявление, что тепер все подобные издания для нас безполезны», бо вони «порешили вести дело внутри, в пределах возможного в разных сферах в направлениях, озабочиваясь главным образом созданием сочувствующих людей и групп». Як що це говорилось би було тільки про писання Драгоманова, він не починав би був споритися, тим більше, що трохи далі Кияни просили його «писати навіть за гряницею, хоч не на наших мовах». Але що Кияни заговорили про безкорисність усяких політичних і закордонних, себ то безцензурних, видань, а рівночасно думали про витворення людей, що спочували б «звісному політично-культурно-соцiальному ідеалу», тому відрізав Драгоманов: «Так треба ж його показувати! Де ж Ви його покажете? В теперішній російській підцензурній літературі?!! Так Ви менше маєте змоги зробити це ніж навіть великоруські ліберали та соціалісти, — бо Ваша программа сложніша й не може виложитись в «езопський язик», коротенькі натяки, аллюзії, — накінець по тому, що в Вас нема й не може бути в Россії цілком свойого органу, журналу, яких все таки великоруська оппозіція має десяток». Без закордонного друку доведеться Киянам завести свої таємні друкарні, гектографії або рукописання або «просто погребти себе як группу будучого». Всупереч Киянам, що малюючи сучасну апатію до «забороненного слова», порівнювали її з часами Миколи I й Герцена, Драгоманов доказував, що «Колокол» одержав авторитет саме через те, що Герцен «не мовчав у глупу ніч», і передповідав що «коли в теперішню глупу ніч українство не буде нічим себе заявляти ясним і голосним, — то ніхто не піде за ним, коли настане ранок». В політиці не можна далеко заскакувати уявою, але й не можна не дивитися дальше моменту й свого носа. Пригадуючи останні 25—30 років, стверджував Драгоманов, що «увесь прихильний українству рух в 60-ті роки був на кредіт стиків Шевченка оттаких, як Сон, Кавказ і т.и. Як тільки показалось, що за цею політичною поезією політична проза темненька, а потім висунулась программа Костомарова: «примирить с собою правительство», — так од нас свіжі люде й одвернулись». А що не сховати Шевченка в кишеню, краще вже бути відповідальним за діло. Драгоманов розумів, що не йому, в Женеві, пiдбадьорувати людей, але він завсіди казав і казатиме, що хто з українофілів не хоче ризикувати собою в Росії, хай там притаїться особисто, а за те хай за кордоном покаже «свою думку ясно й без урізок, — щоб була маяком для сміливих».

Кияни не хотіли українського друку, що чесно висказував би їх науково-прогресивні думки, але ж не могли «зав'язати рота романтікам {стр.52} і реакціонерам, крутіям і попросту дурням, котрі знайдуть собі місце в галицьких газетах народовських і єзуїтських», наслідком чого «галицькі народовці тільки в кінець підірвуть ту пошану, котра ще держиться в Россії до украйнофільства за кредіт Шевченка, — підірвуть у громадян», а Каткови будуть закидати їм зраду на користь Габсбургiв і папи. Далі заповідав Драгоманов написання двох брошур: «Украйнофільський консерватизм і протестанство на Україні» й «Австро-уніятська реакція й український рух в Галичині», щоб не залишити «без протесту безглуздий розрив з ліпшими традіціями нашого народу й громади, не кажучи вже про європейську культуру». Тій самій цілі мали служити брошура про першу добу львівського братства й викінчення видання стереотипного Кобзаря, останнє «вже задля одного того, щоб запротестувати проти кастрації Кобзаря галицькими народовцями, котрі так його обчистили, що ніякій россійській цензурі й не снилось». Це все minimum, що його чув себе Драгоманов «обов'язаним зробити в теперішню рішучу хвилю для нашої справи й партії».

Переходячи до сурогатів, що ними радили Кияни Драгоманову замінити женевські політичні друки, а саме до писання «в иностранных периодических изданиях и в русских периодических изданиях», назвав Драгоманов обидною форму говорення про згаданий сурогат, бо Кияни прохали «сослужить (їм) службу» й мотивували свою просьбу тим, «что эти самые работы дадут (Драгоманову) некоторую материальную поддержку». Виключивши деякі галицько-буковинські філологічні роботи в «Archiv für slavische Philologie», 3/4 всього, що за останніх 15 років писалось на чужих мовах про Україну, написав він або написано з приводу його публікацій і за його ініціятивою. Коли ж він і менше писав, ніж треба було й він міг би був, багато в тому були винні Кияни, що не посилали потрібних йому книг, навіть своїх видань, і не давали йому фактичних інформацій. Західно-європейська публіка цікавиться тим, що ухо й очі їй ріже, що знизується з її власним життям, а Україна «могла б інтересувати з двох боків: як один з факторів для переробу російського строя і як один з фокусів демократично-прогрессівного культурного руху, як би він був».

Далі наводив Драгоманов три факти з історії своїх літературних заходів. У часі сербо-болгарського руху 1875—77 рр. він сів писати статтю в формі листу до англійського професора Фримана, що тоді виступив за Болгарію й укупі за Росію, й бажав виложити йому український погляд на східне питання, але його київські приятелі влізли в Слов'янський Комітет, а Костомаров і Мордовець ні словом не проговорилися в «Новому Времени», що був і є український інтерес і погляд на східне питання, — й Драгоманов не рипався до Фримана. Другий факт, що його навів Драгоманов, це вивід, що при помочи двох київських делегатів «полетіла к бісу» задумана прогресивна газета, а зосталася коаліційна «Зоря», а це перешкодило його німецькій брошурі про українську літературну справу, бо він ждав програми галицької газети, щоб дати закінчення статті на тему: «ось зерно нової партії слав'янсько-европейської». Так само черев спізнену висилку текстів українських пісень перешкодили Драгоманову його приятелі виготовити по французьки томик української усної словесности. Та не зважаючи на те все, Драгоманов знайомив Европу з Україною, в останньому часі надрукував статтю про козаків і стояв у постійних звязках із фолькльористами ріжних європейських країв. А втім не така вже легка річ була пролізти в європейську пресу й ще заробляти тим гроші. Поперед усього тут треба було протекції, реклами, а від нього «тепер вернуть рило деякі навіть із (його) попередніх приятелів з європейських писателів», бо для одних він був «нігіліст», для иншик не терорист, а крім того «єсть такі, що й сепаратизма не {стр.53} дуже то люблять». Та й не треба думати, «щоб так уже Европу інтересувало все наше слав'янське, россійське». Його приятель, Степняк, що мав талант гаряче писати, ледви виживав з жінкою й без дітей. А наукові праці не давали сливе жадного заробітку в Західній Европі. Не тільки газети, а й журнали не платили нічого непостійним співробітникам за статті.

Не дуже багато можна було покладати надії й на російські газети. Не скривив Драгоманов, що йому страшенно защеміло на серці, коли вичитав із листу Киян, що «писання в цих журналах мусить бути заміною писания тут. Коли так, то ліпше було й не їхати з Pocciї». Не виїхав він із власної ініціативи, а вислали вони його тоді, коли він «мав вже готове, власною працею завойоване місце в російській прессi», а тепер, утративши його через виїзд і роботу, роблену по вмові з приятелями, мав би «знов улазити в ту прессу вже за чужою милостю й взагалi з гіршими шансами». Хоча праця в російських журналах для Драгоманова «не заміна вільного слова, та ще й українського, — а гірка каторга по неволі», він не зрікався її ніколи, не зрікався й тепер, але не з чуття достоїнства, а просто, щоб не розстроювати своєї рани ще більше, не пускався в подібні розмови, щоб запевнити Киян, що він не дуже гнався за матеріяльною підмогою. Працював для заграничної преси й для російської, із свого заробітку заплатив половину коштів «Волів», але тепер справа стояла гірше и він не хотів нічого иншого, як тільки найти місце для матеріялу й думок, що набралися в нього за кілька років праці. Та й тут про статті якогось політичного забарвлення небудо що й думати, а на наукові теми, що ними він займався, не дуже були ласі російські журнали. Обіцюючи виповнити прикази Киян, запримічував Драгоманов, що він був би «радніший подібні праці писати по свойому й друковати зовсім без плати, напр. в Галичині, — як би було де». А тимчасом один із делегатів Киян поставив умовою, щоб у «Зорі» не було праці Драгоманова.

Сказавши сливе про все, про що говорив лист Киян, переходив Драгоманов до того, про що він не говорив, а саме про найголовніше для Драгоманова й для служби: про політичні (історичні) пісні. Пригадуючи «мудрий господарський принціп, щоб кожний слуга робив ту службу, до котрої він здібніший, охотніщий і котрої другий на зараз не зробить», писав Драгоманов, як він спав і думав про те, щоб скінчити «Політичні Пісні» бодай ХVIII в. й після низки окремих нарисів «написати цілу Історію народньої словесности на Україні, — котре зробить значну частину Історії цівілізації на Україні», що нею задумував покінчити свою публічну кар'єру. Не пропускаючи ні одного рядка з того, що писалося про українську народню словесність, Драгоманов прийшов до виводу, що не тільки в нікого набуло такого матеріялу про цю справу, але й «ніхто на тепер, і значить, на 15 років уперед не обробить цього матер'яла ліпше» від нього. Може трапитися пожар, він може вмерти й може пропасти матеріял, зібраний тисячею людей за 100 років і стягнений в одні руки, не кажучи вже про те, що з Драгомвиовим «вмре 15 р. підготовки по бібліотеках Россії й Европи, в розмовах і листуванню з першими спеціялістами діла і т. и.». Прохав подумати про це й або знайти чоловіка, що зараз узявся б видати той матеріял, або помогти йому видати його. Не треба говорити, що яке цінне не було б те видання воно тільки з трудом піде в Росію, бо раз «хто хотів, той має «Політичні Пісні», а «друге й найважніше — такі речі видаються не на одну хвилю, а по крайній мір на 50 років, так тут треба й погляду дальнозоркішого». Два з половиною років назад він переказував через старого товариша, що коли дано б йому в двох роках по 3000 р., то вийшли б «за 2 роки 3—4 великих томів {стр.54} Політичних Пісень XVIII—XIX ст., — і всякий, хто розуміє видавницьке й авторське діло, скаже, що Україна б мала свій образ, намальований нею самою, і, по меншій мірі, в рямці, котра не псує того образа, — за ціну, дешевшу грибів». Але багатоміліонова Україна «не дала цієї ціни грибів на видання свого найліпшого продукта». Кияни згодились тільки на 1500 р. на рік і за них одержали 29 аркушів «Політичних Пісень». «Але ви скажете, — писав Драгоманов, — що й це більше, ніж Ви можете дати. Я й сам це знаю і вірте мені, що сльози в мене стають на глазах од благодарности всякий раз, коли получаю я од Вас гроші, так само як я плачу од болі душевної, коли Ви кидаєте мене на роки без слова, котре часто дорогше грошей. Я знаю, що Ви, як кружок приятелів, даєте без міри більше, ніж можете, — а все таки скажу, що як партія, тенденція, Ви даєте страшенно мало. Очевидно, Ви не вмієте організувати навіть украйнофільські елементи, а не то розширити їх. І коли Ви не можете знайти засобів, щоб видати такі національні речі, як Політичні Пісні та Кобзар, — то які ж можна мати надії, що Ви поведете й устну (!) пропаганду на користь українського возрожденiя? Та й над чим, й чим, будете вести пропаганду, коли в Вас не буде під рукою повного видання найліпшого українського писателя та повного ж збора того, що зложив народ про свою долю в найновіщі часи, найважніші для пропаганди?». Коли приятелі зречуться видання Політичних Пісень і Кобзаря, то зрікаються «усякої ролі в пропаганді українства, як національно-політичного руху», й зостаються «тільки діллетантами патуа й археологами-романтіками, та й то наскільки цензура позволить. Так ліпше вже — писав Драгоманов — зрікайтесь і теорій українства (Сідай, куме, на дно, не трать марно сили!) — тим паче, що Вас все рівно скубтимуть діллетантизм і романтiку». Цікаво й корисно боротися за живу справу, що для неї «можна й потерпіти, в надії доборотись свого, — а хникать, та ще й терпіти бог зна за що» не варто й безкорисно. В усякому разі це справа Киян, а Драгоманов зробить своє відповідно до своїх сил: видасть у біжучому році III випуск «Політичних Пісень» і 500 примірників «Кобзаря», «хай люде знають, що народ наш дума про козацтво, московське царство, — які в його спеціально політичні думки» й «хай світ бачить, що думав найліпший український писатель». Після того може вийти з чистим сумлінням в «отставку».

Слова листу Киян із проханням не «принимать сказанное за желание ликвидировать все дела и счеты» приймав Драгоманов за «желание позолотить пилюлю» йому й їм самим, бо инакше вони не починали б від того, щоб «об'явить право о бесполезности» його дотеперішньої «служби». Лист Киян приймав Драгоманов за «чистую отставку» й, зліквідувавши свої моральні обов'язки видання «Політичних Пісень» і «Кобзаря» «на страх свій особистий», постарається «зробити свою одставку як можна більше чистою» й виїде в Америку, бо в Европі ні один уряд не дасть йому місця, або втопиться, тим більше тепер, «коли українська література в Росії повертається по неволі й по волі в «Поезії Івана Подушки», а в Галичині прапором української нації ставиться Св. Унія. «Найоб'єктивніше признаючи себе побитим згідно з усіма правилами стратегії, як чоловік, що не розважив добре сил ні своїх, ні Киян», також об'єктивно він признавав, що теоретично був правий в своїх думках про потребу «поставити український рух на грунт європейський — ідейно й географічно, — і що тілько на цьому грунті українська справа може вигоріти взагалі й почастно пережити теперішню реакцію. Хто плавав у морі, той зна, що коли захопить тебе назадня течія, то нема небезпечніщого, як піддатись їй, — а треба держати голову вгору та все брикатись наперед, хоч би тебе несло все таки назад; наскочить хвиля напереднє — й випливеш на берег; коли ж піддасись хвилі назадній, то {стр.55} напередня перескоче тобі через голову, переверне, назадня течій вп'ять потягне по свойому, — і чоловік пропав або, по меншій мірі, затягнеться ще далі од берега і довго попоб'ється, поки все така не візьметься за раціональну методу плавати. Оттак і на історичному морю!» Таким поетичним порівнянням закінчив Драгоманов свою знамениту відповідь на лист Киян.

Прочитавши лист по його скінченні, побачив Драгоманов потребу вказати в додатку на вплив своїх видань і на те, що саме «попавсь в дуже поганий матер'яльний стан тим, що, поклавшись на цифри й строки, означені в позаторішніх листах і розмовах, повходив у строкові довги», та сказав кілька слів із приводу своєї малої продуктивности «в таких роботах, котрі б вдовольняли Українців всіх напрямків, т. є. в роботах наукових». Як усі його приятелі, так і він виступав у світ із невеликим запасом знаття про Україну. Властиво він щойно почав учитися українології коло «Историчных Песень», як треба було виїхати. Відповідно до умови, він мав писати в «Громаді» про європейськi справи, а українськими обіцяли зайнятися компетентніші від нього люди. Одначе, коли вони не дали нічого, він мусів довчитись украінології на чужині, на що треба було часу й праці. Й ось коли в деяких питаннях набрав стільки фактів, що вже була сміливість говорити, наскочили на нього цензурні строгості в Росії й «елімінація» його з галицької преси.

Одержавши відповідь Драгоманова Киянам, писав Франко у своєму листі з 22 лютого 1886 р. до нього: «Як переїде той Ваш лист на Україну, — не знаю, а ще важніше: як він застане Ваших товаришів. Боюсь, щоб не застав їх в погромі, бо як раз в минувшу суботу, коли від'їздив звідсі чоловічок з книжками і листами, дістали ми глуху вість, що в Київї арестовання... От тому я боюсь, щоб лист Ваш не прибув до Київа в таку пору, коли всі люде не росположені будуть і читати його і помогти зможуть ще менше, ніж звичайно. Страшно подумати, а все таки, здаєсь, правда, що головна вина Киян буде — зв'язки з Галичиною, і то як раз тоді, коли Галичина сама силуєсь рвати ті зв'язки» {1 - Там само, с. 165.}. На це відписав Драгоманов 25 лютого: «Письма мого до товаришів, звісно, не слід посилати не на вірняка. — бо як попадеться в руки поліції, то адресата не погладять по головці. Я писав лист той, думаючи, що його перевезе хтось з посланних, а тепер жалію, що потратив час. Я дуже боюсь, що лист так і застряне де небудь» {2 - Там само, с. 160.}. У своєму найближчому листі Франко вспокоїв Драгоманова: «Лист Ваш до українських товаришів, переданий через Прихильного, і, як маємо добру звістку, через границю враз із книжками перейшов благополучно. То само й уваги до програми соцiялістично-федеративної» {3 - Там само, с. 172.}.

В листі з 6 квітня повідомляв Франко Драгоманова, що по святах їде до Київа й Одеси та готов служити, коли Драгоманов має, що передати {4 - Там само, с. 178.}. Відповідаючи йому 11 квітня, питав Драгоманов, чи візьме Франко листи, направлені проти нього, бо він мусить намовляти Українців у Київї й Одесі, щоб рішуче виступали проти Франкової групи народовців {5 - Там само, с. 279.}. Франко відповів, що візьме листи Драгоманова, навіть проти себе направлені, «нехай судять люде» {6 - Там само, с. 181.}. Такий тон листування випливав із тодішнього сильного напруження у відносинах Драгоманова до Франка. Ближче пояснення слів Драгоманова приніс його лист із 24 квітня з таким місцем: «Ніяких листів «проти Вас» я давати Вам не думав і не дам. Даю Вам листок (по неволі коротенький) про справи прiнцiпiяльні. Навіть річей, скільки для персональних, хоч і тісно зв'язаних з прiнцiпіяльними, напр., про печатания моїх праць, я Вам поручати не буду»{7 - Там само, с. 182.}{стр.56}

Згаданий лист Драгоманова до Киян у принципiяльннх справах, надрукований з автографу в першому томику листів Драгоманова до Франка (стор. 211—220). В своєму листі Драгоманов із того, що робилося в Західній Европі, здогадувався надходу великих соціяльно-політичіних рухів і писав із приводу цього таке: «Щоб і з цього руху вийшла яка користь для краю, — а почастно для нашої України, - щоб він вп'ять не повернувсь у «нігілізм» і не розвіявсь, а також, щоб він не отбив нашу українську молодіж од українства, — треба, щоб старші не пропустили часу, і по крайній мірі поставили ясно свої політично-соціальні ідеали». Тут і запримічував, що найбільше могли мати ваги в сучасний момент, окрім програми політичної волі, соціяльні програми, середні між програмами європейських соціялістів (комуністів) і радикалів. Для цього треба було завести нелегальну й легальну пресу. Найприродніше було б, щоб Галичина була «опорою для української печаті й навіть місцем, де б могла практично проявити себе українська політично-соціяльна программа, поки пробудиться ширший і енергічніший рух в Россії». «Тільки ж в Галичині тепер діло стоїть так, що вона не тільки не може служити до того, щоб притягти до українства приготовляющийся рух в Россії, — а скорше напроти одпихає од українства прогрессівніщі елементи в інтелігенції в Россійській Україні, а надто коли їм буде даний резон вважати галицьких «украйнофилів» за представителяів української ідеї». Розвиненню цієї думки присвячений головний текст листу Драгоманова до Киян. Він думав, що з їх боку повинна б вийти декларація, «котра б розривала публічно солидарность з галицькими народовськими реакціонерами». Кияни повинні були б зажадати «ясного радікально-прогрессівного напрямку» від журналів, що їх піддержували, бо й «тепер в Галичині єсть люде, котрі самі недовольні характером теперішнього народовства, — котрі потроху навіть працюють в иншому характері. На лихо, ті люде сидять в провінції, або дуже ще молоді,—студенти й академики». Голос Киян «одних би, зібрав, других піддержав би і багато б кого охоронив од деморалізації».

По своєму повороті з Київа починав Франко ось як свій лист із 20 травня 1886 р. до Драгоманова: «Повернувши з Київа, спішу переслати Вам ті звістки, які есть у мене для Вас. Поперед всего: лист Ваш новий я завіз і передав Трегубову, у котрого читали його Михальчук, Житецький і Антонович. Попередній Ваш лист тож дійшов на місце і був читаний у гурті. Над ним була діскусія, котрої змісту не знаю; для уложеня на него відповіди вибрано трех людей. Я просив, щоб передано відповідь через мої руки, але міні сказано, що так скоро уложити її годі. З розмов і з оповідання Коваля {1 - Коавль-Ковалевський.} я зміркував, що успособленє до Вас серед старого гурту дуже некорисне, хоч, звісно, про розрив і ліквідацію яку небудь і мови нема. О кілько бачу навіть супроти минувшого року, загальний настрій умів радше понизився, ніж піднісся. В старшій громаді розстрій і розділ на гуртики, котрі поодиноко ще дещо й роблять, та на спільну яку небудь роботу не зберуться. Серед молодіжі розстрій ще більший, особисті пересварки і знеохоченє. Політичних гуртків я не зустрів майже ніяких, — недобитки їх тепер отсе виходять з універсітета. Кружків т. зв. культурних є кілька, хоч малочисленних, — ворогують між собою за особисті речі, а коли й хапаються до роботи, то більш в одиночку, ніж гуртом. Появилось декілько гарних талантів беллетристичних i кружки стараються перетягти їх кождий до себе». Між проханнями, що їх переказав Ковалевський через Франка, була й просьба, як що Драгоманов уважає це потрібним і можливим, написати брошуру про сучасний політичний стан України в усіх її частинах і про те, що Драгоманов {стр.57} уважав потрібним робити молодим і старшим Українцям. Основою брошури мало бути менше-більше те, що було основою листів Драгоманова до Киян, із виключенням усіх особистих рахунків, а метою «підняти духа громадського, вказати конечність політичної і громадської роботи і вказати дальше, яка політична і громадська робота тепер найпотрібніша і серед даних обставин можлива». Далі висловив Ковалевський бажання, щоб Драгоманов і з свого боку робив, «що можна, щоб зменшити розстоянє між Київом і Женевою через устроєнє посередної станції у Львові», де повинні були б друкуватися такі речі Драгоманова, що не заборонені австрійськими законами, а для Росії могли б мати актуальне значіння. Також сподівався, що він або хтось із його товаришів улітку ближче порозуміється з Драгомановим{1 - Там само, с. 184-185.}.

Звістки Франка з Київа назвав Драгоманов у листі з 27 травня дуже цікавими й «в суммі не такими навіть сумними», як він ждав, «бо хоч в ідеях там тьма, та все таки хоч совість єсть». За найгірше уважав Драгоманов те, що люди сварилися між собою із-за особистих причин. Згадавши за недостачу звісток із Одеси, питав Драгоманов, хто писав лист, що його привезла Тригубиха, що означав лист Лисенка й хто ті троє, що мали писати відповідь Драгоманову {2 - Там само, с. 187.}. В своїй відповіді з 7 червня Франко не міг вияснити бажаних питань, а що до Одеси повідомляв, що там не був, тільки прохав Ковалевського зробити копії з останнього листу Драгоманова й пicлати, куди треба{3 - Там само, с. 188.}.

Питаючи Франка в листі з 3 грудня, чи листується з Київом і чи легке те листування, запримічував Драгоманов, що йому треба б передати туди два питання, одно громадянам, чи одержить яку відповідь на свій лист, де між иншим він питав, що йому робити з друкарнею й складом, бо наслідком скінчення громадської пенсії мусить забиратися з Женеви й шукати собі де небудь заробітку, а друге до Ковалевського, чи й коли вишле 350 р. за біжучий рік, що належаться Драгоманову за роботу над історією української літератури, й чи та в які речинці висилатиме 600 р. на найближчий рік, бо наближається 1 січня, коли мусить платити довги або сказати шо небудь своїм кредиторам. Далі бажав запитати Антоновича як йому бути з «Кіевскою Стариною». Антонович написав Драгоманову, що згаданий журнал платитиме за праці, а тимчасом за свою останню працю Драгоманов і не одержав нічого й навіть не мав відповіди на свій запит {4 - Так само, с. 215.}. Питання Драгоманова переказав Франко до Київа, як писав у своїй відповіді йому{5 - Там само, с. 216.}.

В тому самому часі приготовлявся докір Драгоманова Франкові за його буцім-то не секретне виповнювання ролі посередника. В листі до Драгоманова з 1 грудня писав Павлик ось що: «Будьте ласкаві — про гроші на Кобзаря чи які инші видавництва не писати ані в Братство, ані нікуди, бо я переконався, що одна частина напр. Братства бере Вам се за зле. Коцовский стоїть перед сею частиною і дивиться на Ваші грошеві справи з Україною подібно Старинному. Раджу Вам зовсім перервати про се розмову» {6 - Переписка, V, с. 129.}. Драгоманов поперед усього пояснив справу Павликові в листі з 5 грудня. Братство звернулося з офіційним листом до Драгоманова, повідомляючи його, що назначило 150 гульденів на закуп 100 примірників «Кобзаря», й питало його, чи годиться дати йому 50% знижки та скільки є вже готових форм стереотипів. На ті запити й відповів Драгоманов, а поза тим нікому про ніякі гроші не писав окрім Франка. Коли останній або хто инший візьме це за зле Драгомаиову, «тим гірше для нього, — писав він, — а не для мене. Я знаю, що я чужих грошей дурно не заїв ні сантіма і своїх не ховав, коли ділові або товари-{стр.58}щам треба було. Знаю навіть і те, що коли нужда занесе мене туди або в такий стан, що мені не можна буде працювати для рідної ниви, — то нива ця не виграє, і це мені больніще, ніж що друге, — а нехай пустий язик чий небудь меде собі пусте!» А як молов що Коцовський, то стидно йому. Він сам звернувся з симпатіями з приводу листу Драгоманова до Киян. Драгоманов відразу побачив, що «публікація» у Львові його листування з Киянами «мала злі наслідки, пустивши поговір, що ось мов Кияне одрiкаються од Драгоманова». Досадний був для нього тільки висновок Львівян, а саме, що їм «можно одрікатися од думок Драгоманова» {1 - Там само, с. 130-131.}. З ради Павлика скористав Драгоманов у своєму листі з 20 грудня до Франка, пишучи ось що про цю справу: «Мене звіщають з Галичини, що там робить зле вражіння моя переписка про грошеві справи й про мій фінансовий стан. Правду сказавши, мені завше було дивно, по чому мої листи в Россію в тих справах сталися публічним достоянієм, — так що мені про це писали навіть люде, котрих я ніколи не бачив і котрі, при всій ширости до мене, не могли знати сущности моїх відносин до моїх українських товаришів. — Тепер я мушу звернути увагу Вашу й тих, кому мої листи стали відомі, — на те, що перше — я тільки тим писав про грошеві справи, котрі зроблені були, не мною, посередниками в тих справах між мною й товарищами; вдруге — що я писав не просьби, а запитання про висилки грошей, не мною назначенних, — і найбільш тоді, коли можна було думати, що вислані гроші пропали, або тоді, коли грозила небезпечність громадському добру, тiпографії, через неплату по векселям, котрі я давав, покладаючись на обіцянку вислати звісну сумму на звісний строк (напр. в іулю, — коли я не получив, і в декабрі). — а втретє, що всі мої фінансові відносини з товарищами не мали в собі ні крихти філантропичної й вийшли без всякої моєї ініціатіви і навіть після довгої моєї опори против». Тут оповів коротенько про свої фінансові справи від часу виемігрування й зазначував, що не тільки не жалівся, але навіть не докучав товаришам своїми рахунками та щойно почав добиватися докладности рахунків, коли врізалися бокові заробітки й він попав у довги. Словом, витворився такий стан, що йому нічого не зосталося окрім ліквідації й такий ліквідаційний характер мала його фінансові запитання в останньому листі до Франка {2 - Листування, сс. 218-219.}. Повідомляючи Драгоманова в листі з 18 січня 1887 р., що пересилає йому 300 р., що їх дістав від жінки як «довг Киян», заперечив Франко словам Драгоманова, буцім-то його «грошеві справи стались тут у Львові ділом публичним», бо Франко не знав і не чув про щось подібне {3 - Там само, с. 220.}.

Відписуючи Франкові 2 лютого 1887 р., Драгоманов повідомляв його, що «получив великий лист од Киян, — та жаль, що до нього не приложено звістки, хто його передає, — що ще вбільшує анонімність листу, — а з анонімности ніколи добра не виходить» {4 - Там само, с. 222.}. На це відповідав Франко в листі з 11 лютого: «Лист од Киян — є лист од Киян. Здаєсь, що ім'я писавшого тут ні причім, а то ще тим більше, що всі вони, як каже моя жінка, дуже бояться» {5 - Там само, с. 223.}. З копії, зробленої рукою Лесі Українки, подаю ось тут текст відповіди Киян. Ось він:

«Перш усього маємо перепроситись за те, що так довго не давали Вам одповіді на обидва Ваші листи (1-й — 8 февр. 1886 р., другий без дати), — вже минулась, — ми-б звичайно не турбували-б і Вас, і самих себе своїми писані Вами так, що Ви ніби одповіді і не питаєте, однак же ми не можемо залишити їх без того, щоб не показати Вам, які наші думки з поводу всіх питань, котрі Вами зачеплені; не можемо заткпшти їх без одповіді тим більше від того, що в де-чому ми з Вами ніби кардинально {стр.59} розіходимось, а між тим нам (не) хотілось-би, щоб така різність виходила від якогось непорозуміння. Як-би що Ви не були таким давнім товаришем нашим і нашого загального діла; як-би ми бачили в Вас чоловіка, що тільки на хвилинку заверне у нашу хату, а вийшов з неї, — так, і гадка вже минулась, — ми-б звичайно не турбували-б і Вас, і самих себе своїми розмовами; але-ж з Вами розійтись ми можемо тільки після того, як упевнимось, що ніякого непорозуміння нема, а що Ваш шлях пішов в одну сторону, а наш — у другу і що це сталось не від помилок кожного, а після довгого розсуду. От щоб показати Вам наш розсуд, ми і замірились написати цей лист. Але ранійш, ніж почати про саму істоту нашого непорозуміння з Вами, ми мусимо зробити ще один вступ, котрий покаже, що різність наших думок з Вашими з'являється в одній тільки частинi загального питання (не кажучи про дрібнішi діла), і в такій частині, котра не просто стосується до ідей, принцiпiв, а тільки іде поруч з їми.

Нема чого багато казати про те, що кожний чоловік виробляє свої ідеї, погляди на життя, одно слово — ту принципійну сторону, що робить його з таким або іншим моральним обличчам, і виробляє все це раз на цілий свій вік (звичайно, як що цей чоловік вже твердо стоїть на ногах, вже вийшов з того періоду життя свого, коли одні думки замінялися другими, коли він не знав ще, на яку ступить). Але, доживши де Христових годiв і носючи таке або інше моральне обличча, чоловік мусить придивлятись до тих обставин, в яких він живе, і, давлячись по обставинах, виробляти программу практичного свого діла, — і звичайно, ця программа не тільки може, а навіть мусить мінятись разом з тим, як міняються обставини. Як що ми бачимо, що чоловік змінив своїм думкам, принципам, то ми маємо право винуватити його, навіть прозвати апостатом; як-же він міняв тільки свою программу, прозивати його апостатом ми не можемо, а можемо тільки з нашого погляду винуватити його, що він не те робить, що слід, а часом буває й так, що ми потім скажемо йому ще й спасибі за цю зміну программи. Виходячи з цього, можно зробити такий витяг: як що жив цілий гурт і виробив собі разок принцiпів і як що потім дехто з цього гурту відрікся від цього разка, — то звичайно, остатнії з гурту відвернуться від нього, бо вони бачуть себе і його зовсім на рівних доріжках. Як-же дехто з цього гурту відрікся не від принціпів, а тільки уложив иншу программу своєї практичної роботи, то тут зовсім не такі стають відносини: гурт може не лічити його своїм членом, але не відрікається від нього, а навіть піддержує зв'язки з ним. Перемістіть тепер члени цих відносин — і вивід буде той-же самий, себ-то: гурт в більшісті членів міняє свої принціпи — остатні з гурту не тільки виходять звідтіль, але зовсім відвертаються від нього; гурт, не міняючи принціпів, в більшісті членів міняє тільки программу практичного діла — остатні з членів, як що не згодяться з цією программою, виходять з гурту, але не лічать його своїм ворогом і піддержують зв'язки з ним. Це все прийшлось написати Вам в одповідь на кінець Вашого 1-ого листу, де сказано: «Ваші остатні слова, в котрих Ви просите мене не принимать сказанное за желаніе ликвидировать всѣ дѣла и счеты, я приймаю за желаніе позолотить пилюлю... і я приймаю за чистую отставку». Перш усього подивимось, під яку з попереду данних пропорція, підійде вишереченннй лист наш. 1) Ми ніколи і гадки не мали, що Ви, як член гурту, змінили тим принціпам, що гурт сповідав разом з Вами — першої пропорції нема; 2) хочемо думати також, що і Ви не дивитесь на нас, як на апостатів ідей — хочемо вірити, що і другої пропорції нема; 3) не маємо права докоряти Вас, що Ви дуже змінили ту программу практичного діла, з котрою виїхали від нас — третьої пропорції нема; 4) ми де в чому змінили свою программу - {стр.60} це єсть. Чи виходить-же з цієї четвертої пропорції, що ми Вам в тому листі прислали отставку?

Почнемо з того, що коли ми порішили змінити нашу программу, чого, по нашій думці, требує практика теперешнього життя, — то ми лічили своїм обов'язком звістити про це Вас, яко активнійшого свого товариша, і оповіщаючи Вас, ми тільки бажали того, щоб Ви повірили нам і згодились з нашою новою программою. Думали-ж ми, що Ви повірите нам, от з якої причини: ми живемо тут, на місті, і бачимо все, що робиться на вкруги, а Вам доводиться жити в чужім краї, одірваному від свогочасних потреб місцевих, і тільки знающому про них з часописів (по часописях тільки можно познати загальний стан життя, а не частковий), та з листів знайомих Вам людей; ми-ж, здається, маємо право лічитись Вашими знайомими, котрим можно вірити, як що не більше, то стільки-ж, як i другим. І так, значить, ми писали Вам, сподіваючись, що Ви повірите нам; — де-ж — та «чистая отставка?» Як-же що Ви нам не повірили (про це скажемо просторійше далі), то ми мусимо Вам передати наші думки про ідеальний стан гуртового життя. Гурт, передивляючись усякі діла, які він робить, робив ранійше і які може трапиться йому робити, порішає, які з цих всіх діл корисні для його, а які некорисні (звичайно на той час); далі, він каже, що йому бажалось-би мати такий стан свого життя, щоб кожний член робив тільки корисне діло і відрікався від некорисного. Гурт не бере на себе виробляти поліцейскії «узаконенія», не хоче він виробляти параграфів, де-б стояло: отнюдь не дозволяется членамъ то-то и то-то, а, сказавши тільки, як-би бажалось йому жити, покладає все, що далі цього йде, на громадське серце членів. І так, як що Ви, не повіривши нам, не можете прийняти нашої программи, то ми, по своїй конституції отставки Вам не посилаємо, а покладаємо це діло на Ваш розсуд і на одповідь Вашого громадського серця. Просячи Вас ще раз подумати про наші доводи, ми кажемо Вам наперед, що не робимо ні в якому разі ліквідації з Вами, а тільки, звичайно, не можемо Вам запомагати в тих ділах, що ми взнаємо некорисними для себе, і раді завше запомогати Вам для роботи Вашої в загальних з нами ділах. Але просячи Вас ще раз подумати про наші доводи, ми скажемо дещо про ці самі доводи.

Ми сказали в першому листі, що ваші політичні публікації дали «мінімальний плюс» і для теперешнього часу стали «роскішшу». В одповіді своїй Ви спочатку ніби згодитесь з цим і тільки хочете розібрати причину цього «мінімалізму» і, хоч не для криміналістики, а для фізіології, шукаєте повинних в цьому ділі. Повинні виходимо ми, бо не видержали, договору, — як Ви кажете. Нехай і так! нехай буде поки, що цілком ми одні повинні в цьому мінімалізму. Але чи-ж міняється від цього стан всього питання в теперешній час? Як що Ви можете від щирого серця сказати, що ми навмисне не додержували договору, що ми навмисне не засилали до Вас нічого до друку від себе, — тоді Ваша правда: треба тільки відкинути на дальший чає цю непевність нашу — і діло можно повести далі. Але ми не почуваємо за собою такої провинности, та навряд і Ви сами будете нас винуватити в цьому; ми поки скажемо тільки, що, справді, ми мало зробили активного діла в цьому питанню, від чого Вам і довелось виступати з публікаціями, як Ви пишете, або самому, або у 2—3-х. Від чого-б воно не сталось так, — чи від того, що ми не могли зробити, чи від того, що не вміли, — однак же виходить, що цього не було і нема ніякої гарантії, що і далі буде. А коли так, то факт зостається фактом — і мінімалізм був, є тепер і звичайно буде і далі. Як-же це цілий гурт бачить, що через який час нема користі від того діла, яке він колись постановив вести, то з нашого погляду — було-б ировинностю тратити на це діло обческі сили і гроші.{стр.61}

Але обернемось тепер до того, чи справді ми одні повинні в цьому «мінімальному плюсу»; чи не було ще, окрім нас, і других причин, не од нас залежучих? З свого боку кажемо наперед, що розбирати будем це діло не для криміналістики, а теж для фізіологи.

Звичайно, Ви пам'ятаєте, що коли Ви виїжджали від нас, була певна надія, що діло мусить швидко стати на тверду постать, що тільки на перший раз потрібні від громади і матеріальні засоби і прадьові, а що далі знайдуться і передплатники, знайдуться і дописувателі. Може це була наша загальна помилка, коли ми покладали надію на тодішній стан життя в Россії і в Галичині, а може й те, що це була і не зовсім помилка, бо ми сподівались побачити своє видання виходячим у Відні — це раз, і виходячим швидко одно за другим, а найголовнінше — швидко після того, як Ви виїхали — це два. Вийшло-ж так, що Ви, навіть не порадившись з нами, переїхали до Женеви — це раз, а потім — минув рік, мало ще і не другий, — а видання нашого нема — це два. Звичайно, — на те були у Вас причини; але-ж, з нашого погляду, діло багато програло від цих двох причин. Що Ви не могли видавати умовленої часописі в Відні, — це так; але може, як що не у Відні, то і зовсім не треба було-б її видавати? От в цьому перша помилка, що Ви не порадились тоді-ж таки з нами; бо один вплив і одну вагу мало-б видання, що з'явилось у Відні, місці, далеко ближчому до нас і ріднійшому, і зовсім друге, — коли воно вийшло у Женеві, де воно легко згубилось між иншими россійськими виданнями соціально-революційними. Від чогось також сталось, що Ви не могли видати швидко першого нумеру, і видати так, як ми умовились, — щоб це була невеличка часопись, жива, торкаюча коротенько усякі наші питання. А зовсім не те враження робить така часопись, як ті гросбухи, що дуже помаленьку висувались на світ Божий! Бо як що перший том, де подані були провідні ідеї, ще міг бути прочитаним деким з «неприсяжних українофілів», то другий, мастодонтний том хиба за каяття хто перечитав, а особливо, як побачив, що там подаються звістки про те, що 3 роки назад робилось на Вкраїні. Вийшло ще й так, що поки з'явився перший том, минуло багато часу, а разом з цим багато де-чого змінилося в стані життя роосійського, бо після війни, хоч і немало облизнів з'їв уряд, все-ж таки він підняв голову, а найголовніше — тодi дуже гостро виступила революційна россійська партія, на котру дивились усі — і ті, що згодились з нею, і ті, що були антагоністами, а (на) наші публікації ніхто не звертав навіть уваги, — себ-то: тоді був зовсім не той час, щоб випускати їх. Ви не вірите нам, що і теперешній час ще гірший для таких публікацій, але ми маємо більше право не вірити Вам, бо щодня чуємо, як воно єсть насправжни.

Покінчивши питання про те, як і в чім ми повинні перед ділом, що не додержали вговору до праці, обертаємось тепер до другої вини, що Ви складаєте на нас. Мабуть, Ви запримітили, як попереду ми сказали: «хочемо думати, що і Ви не дивитесь на нас як на апостатів ідеї»; сказали ми так з тої причини, що не хочемо вірити, щоб Ви справді думали так, як написали: «з першого-ж дня ви почали підкопуватись під вмовлені ідеї». Це підкопування Ви бачите в наших деяких вчинках в Россії і в Галичині. В Роосії - ми вступили до слав'янск. благотв. комітету в момент добровольців: ми робили вскоки до Лор. Мелик, з консервативними программами. Це — як Ви кажете — більш руйнувало діло, ніж мала енергія до праці по самому видавництву. Нехай так! нехай буде по Вашому, що ми це все робили; але ми не розуміємо, чим це могло шкодити ділу видавництва в Женеві, а особливо перше - вступ до слав. комітету? Цей вступ був зроблений деким з Українцiв, котрі дивились на діло так: як що слав. комітет дав гроші братам-слав'янам чорти батька зна за що, то краще нехай ці гроші ідуть на дiло визво-{стр.62}леняя знищених слов'янських народів. Яка-ж тут могла буть шкода женевському видавництву?! Як що Ви далі кажете, що цей вступ перешкодив в писанню Вашого листу до Фримана, то й тут якесь ненорозуміння: хиба вплив, який робили Українці в слав. комітеті на напрямок його діла, чим небудь переінакшував ту постанову восточного питання, яку сповідають Українці і про яку мабудь і Ви хотіли писати? Цього не розуміємо і для того одповіді не можемо дати. Що до вскокiв з консервативними программами до Лорис-Меликова, то знов таки не розуміємо, про які программи Ви говорите: ніяких программ від Українців не було подано, а тим більше консервативних. Як-же що справді ми покладали надію на діяльність Лориса, то, живучи тут і бачучи все, мали на те деяке право, бо бачили, що ця течія дала якусь полегкість нам і нашому ділу в Росії, і зовсім не дивились на цю полегкість так, як дивиться тут дехто з людей, покладаючих, що вона з'явилась результатом ваших женевських видань. От задля чого, коли у Вас з'явився лист до Лорис Меликова (Соловья баснями не кормить), то він далеко не був нам на руку. А чому так? Тому, що ми, придивляючись до всього, що робиться навкруги нас, міркували собі: «краще маленька рибка, аніж здоровий таракан», або — «краще маленька дерев'яна хатка, аніж велика кам'яна болість»: а цього таракана і цю кам'яну болість ми дуже добре зазнали і до Лориса, і після нього!

Що до Галичини, про котру Ви кажете, що як і там з'явився цей «мінімалізм», то теж він залежав від нас, — то ми мусимо дати Вам таку одповідь. Ми ніколи не брались і тепер не беремось бути відповідними за все те, що там робиться, бо відповідати (за) вчинки можно тільки при двох умовах: 1) як що чоловік бачить можність впливати на другого і того не робить; 2) як що він дуже добре знає про все те, що робиться цим другим, і про всі ті обставини, в яких він живе. Обертаючись до цих двох пунктів, ми бачимо, що в відносинах наших до Гатчини нема і не було ні того, ні другого. Бо й справді, впливати на Галичину ми могли-б тільки тоді, як-би що у нас були міцні зв'язки з вею, такі міцні, що мало не щодня ми знали-б, що діється там, а Галичина знала-б, що діється тут, — тоді звичайно хтось на когось міг-би впливати: але Ви дуже добре знаєте, що цих зв'язків у нас нема, і не наша провинність в тому, шо їх нема. Як їх завести, коли ми не тільки не маємо змоги просто листуватись з Галичиною, але навіть не можемо відбирати тут усіх їх часописів? А коли так, то звичайно наші зв'язки стають тільки спорадичними, від чого залежить і те, що не знаємо навіть добре, — що, як і для чого там робиться. Хоч деколи нам, прочувши про що небудь, що вчинилось там, і здається, ніби це не гаразд зроблено, але навряд стане у кого сміливости зразу судити і винуватити Галичан за їх вчинки, бо—знов таки кажемо, — для чого треба дуже добре знати усі часткові обставини життя. Дивлячись здалека, іноді дивуєшся, навіть сердишся, коли бачиш, що не по твоїй думці зроблено, що небудь, але, придивившись потім ближче, не тільки не винуватиш людей, а навіть згодишся з тим, що на той час їх вчинки були зовсім розумними і політичними, а твої заміри були-б далеко несучасними, нетактичними. От задля чого ми, поки не настане для нас можність більше знати раз-у-раз про обставини життя в Галичині, не беремо на себе відповідности за все, що-б там не зробилось. А міжтим ми читаємо у Вашому листі, що Ви складаєте на нас такії вини: 1) що ми «потворствовали подлостьям Барвинскаго»; 2) ще ми дали «санкцію» паскудству Дѣла проти Павлика»; 3) що «благословили» противунатуральний слюб Франка з Зорею». Розберемо ці, ніби наші, вчинки.

1) Що до Барвінського, то перш усього мусимо Вам сказати, що Ви мабуть добре знаєте, який самостійний і твердий характер був у цього {стр.63} чоловіка (що, по нашій думні, його моральний плюс), і від цього з якою прямою і твердою программою він виступив, то політичний дiяч. А коли так, то яку-б ми мали можність переконати його, бачившись з ним тільки на хвилинку. Ви скажете, що треба було нам зовсім відвернутись від нього; але ми не мали на це ніякого права, бо тих «подлостей», про які Ви кажете, ми не бачили, а за те бачили, як багато користі він зробив для постанови народнього діла в Галичині. Ви може прозиваєте «подлостями» те, шо він прямо заявив, що відрікається від соціалiзму, але відвертатись від чоловіка за це ми не маємо права з двох причин: про першу ми скажемо далі, коли будемо говорити про наші думки з поводу діл наших тутешніх, місцьових {1 - Далі правдоподібно щось пропущено у відписі з оригіналу. М.В.}, там кредит народнього українського діла так упав, що народовій партії довелось з двох боків видержувати натиск: від Поляків, від москвофілів, а разом з тим, прихильників народової партії стало далеко менше, що відгукнулось на числі переплатникiв на часописі цієї партії, котрих багато поменшало, а за те побільшало їх на Слово. Саме в цей гарячий час і виступив до діла Барвінський, котрий побачив, що захистити народне діло можно, тілько відрікшись від соціалізму, котрий і в Австрії, не тільки у нас, лічиться урядом і більшістю публіки страшенним «жупелом». Побачивши це, він і заявив голосно, що українське народне діло він взнає цілком яко программу діяльности своєї і усієї народової партiї, а від усякого соціалізму відрікається. Чого-ж він добився цим відреченням? А того, що небагато часу минуло після цього руху, як з'явилась нова часопись народової партії, звичайне, пійшовши на компромісси, але дякуючи їм, пригорнувша до діла багато публики, чого не можна не цінити, бо в цім перше питання і перша потреба усякої партії. Порівняйте тепер з цим таке: — чи добули собі цю публику такі видання, як Громадський Друг, Молот, Дзвін? На якій-же стороні перевага, хоч не в чистих принціпах, але в справі загального українського діла? Як-же що додати до цього багато ще дечого, що зробив Барвінський, хоч, наприклад тільки віча і читальні, то для нас стає дуже ясним, яка велика сила була в цьому чоловіку і як важко було-б осудити його за те, що де в чому він не пішов по нашій думці і колишній программi.

2) Що до санкції, яку ніби ми дали паскудству Діла проти Павлика, то мусимо сказати, що про санкцію не може бути і мови, бо ми прочули подробиці про це діло дуже пізно, а перечитали дещо про це в Ділі, де нічого компрометуючого для Павлика не було сказано, особливо як що порівняти з тим, що було надруковано в Слові і Проломі, котрі Ви ніби берете під свою опеку, кажучи в другому листі, що вони більш українофільські, ніж Діло і Зоря. Але все це діло — їх місцьова справа політичних відносив; в котру ми не можемо тай не хочемо втручатись.

3) Противунатуральний, як Ви кажете, слюб Франка з Зорею має свою історію, про котру ми Вам коротенько і скажемо, щоб показати, як-то так ми його благословили. Коли Франко був у нас і ми розмовляли з їм про потребу нової часописі, ми розстались з ним на такій умові, що він буде видавати нову газету, в котрій ми хотіли приймати активну участь; дещо обіцяли запомогти і грошима. Але через який час часопись не появлялась, а замість її прийшов лист од Франка, в котрому він оповіщав, що не може ніяк зкласти редакції, бо нi з кого її зкладати. Коли так стояло діло, що ні з кого навіть зкладати редакції, не кажучи вже про те, що і на передплатників була невелика надія, — то ми не здивувались, як потім вже прочули, що Франко зійшовся з Зорею, бо противонатурального там нічого бути не могло: Зоря — часопись найголовнійша літерацька, а не політична, себ-то повісті та наукові, літературнi і історичні статті, що в Зорі містяться, ніякого лиха ділу робити не мо-{стр.64}жуть (та і не зробили його), бо найбільше лихо може бути там — це непоцінні статті наукові та невеликої ваги беллетристика; але це діло критики — тай тільки. Треба додати до цього, що на теперешню Зорю, окрім передплати да невеличкого дописування, від нас не йде ніякої запомоги грошової. Де-ж те благословіння, про яке Ви кажете?

До цього часу ми одповідували Вам на ті пункти, що Ви поставили, ніби признаючи «мінімальний плюс» наших публікацій і тільки шукаючи, хто винний в тому. Але як це у Вас явилося тільки частиною уступового періоду, бо Ви далі показуєте, що зовсім не такий вже мінімальний був плюс, — то і ми обернемось до цієї другої частини періоду і пояснимо, з яких причин ми зостаємось при своїй думці про мінімалізм. Ставимо і ми той самий девіз, який Ви взнаєте з а найліпший політичний девіз — «gutta cavat lapidem non vi, sed semper cadendo» — і розуміємо цей девіз так: всяка партія, зложивши в своїй голові ідеальний стан обчеського життя, покладає усі свої сили на те, щоб потрошку, по змозі, ці ідеали перестали бути тільки ідеалами і перейшли на реальну дійсність; а для цього треба, щоб та крапля раз-у-раз падала на камінь, та ще не відхилялась вітром по боках — тоді справді вона колись продовбає той камінь; як-же що крапля буде падати не на камінь, а повз його, та ще, не дай Боже — прямо таки в воду, то ніколи і нічого вона не продовбає, а тільки сама як і всьому буває кінець, висхне без надії не тільки колись щось довбати, а й просто таки капати. Звичайно, у всякому ділі, а особливо у такому широкому, як діло українське, цих камнів до довбання дуже багато, а разом з тим повинно бути також багато і тих крапель, шо довбатимуть. Дуже не легке діло порішити, який з цих камнів найважнійше продовбати швидче, а який можна відкласти на дальший час; а від цього виходить, що краще всього було-б заразом пустити усю крапельну машину — нехай кожний виділ крапель довбає своє. Але рідко буває такий гаразд у життю, щоб ця машина цілком уся могла буть у роботі: то дивись — на кілька камнів крапель не вистачає, то ще гірше — від якоюсь камня краплі вітер зносить. От тоді-ж-то і доводиться поміркувати, який камінь дасть більший плюс, а який менший. З початку 70-х років нам здавалось, що настав той час, коли можно пустити в роботу усю машину — і ми її пустили. Тепер, через 11 років, можво вже, придивившись до цієї роботи, сказати, який плюс вийшов на якому камені. Почнемо з того камня, котрий довелось довбати нашим політичним публікаціям в Женеві.

Ви кажете: «чи сяк, чи так, а в цих публікаціях висказувалась в перший раз після рукописів Шевченка політично-соціально-культурна программа українська — без цензури, перед усім світом, європейським і россійським, — і в мене є докази, що світ таки хоч трохи та запримічав Україну через ті публікації». Не сперечаємось, що це есть плюс, але не той, який мусів-би бути від цих публікацій, бо він зводиться на те: що про вас говорять по боках — тай тільки! А нам бажалось-би, щоб плюс цей хоч трошки з'явився в самому життю України, в тому, що, дякуючи цим публікаціям, піднялось і поширшало наше народне діло тут, у себе вдома, - бо це наша перша мета. Не зрікаючись однак-же цього плюса, в близький час, бо не таким духом віє од європейської політики, а що Європа, прочувши про нас, щось зробить на нашу користь, — мала надія в близький час, бо не таким духом віє од європейської політики, а ще буде колись, то — «поки сонце зійде, роса очи виїсть», — і нам треба так-сяк одбиватись од тієї домашньої роси, а не виглядати сонця десь з(а) хмарами. Звичайно, як би ми бачили, що сил усяких у нас багато, ми не зрікалксь-би і політичних публікацій, розлічуючи на користь, хоч і дуже маленьку, від Європи, — але сил цих — Біг-ма! Бажаючи-ж не залишати думки і про Європу, ми і прохали Вас (хоч і знали, що Ви це {стр.65} робите) час від часу нагадувати їм про нас; але що-ж робити, коли Ви кажете, що це не легке діло, — ми і не сперечаємось з Вами і віримо Вам, бо Ви там живете і більше нас знаєте, як стоїть це наше питання. Перейдемо до других плюсів, які Ви бачите. Ви пишете далі: «есть у мене листи з різних кутків Россії, в котрих говориться, що коли вся жива молодіж не пурнула в море народовольське, то тільки дякуючи тим публікаціям». Як-би це було справді так, тоді-б ми зразу сказали «пас» і згодились-би з Вами, що плюс був, та ще й далеко більший, ніж Ви кажете. Бо, звичайно, уся наша надія — це та молодіж, котра зостанеться нашим наслідком, і до рук котрої ми мусимо незабаром передати нашу справу. Але в тім то й горе, що ці листи до Вас з такими звістками прилетіли од якихсь людей-фантастів, котрі бачуть зовсім не те, що діється насправжки; котрі не дивляться, мабуть, на діла, а тільки бачуть, як люде, осідлавши коня високої політики, герцюють на йому, та не бачуть вони того, що погерщовавши трошки по рівненькому полю «словоизверженій», так таки до діла і не приступають. Як не гірко буде це сказати Вам, але-ж ми мусимо не таїти правди: за всі 11 років ми дивились на молодiж, та не тільки дивились, а — чи так, чи сяк — їднались з нею, і мусимо тепер признатись, що найменш корисна вийшла для вашого діла та молодіж, котра приставала до українства саме в той час, коли найширше стояли на черзі наші політичні публікації; говорили тоді дуже багато, а минуло 3—4 роки — і малого сліду не осталось ні од кого: десь так завіялись, що й очей ніхто не (по)каже. Чому воно так сталось, — ми і на це здається, не помиляючись, дамо відповідь.

Як що для кожного чоловіка окрім голої мови сповідання ідей, треба ще непремінио і практичного діла, щоб він міцно був прив'язаний до цих ідей, — то для молодіжі це єсть conditio sine qua non. А треба признатись, шо всі наші публікації до практичного, реального діла не вели; як-же що часами і вискакувало з їх яке практичне діло, то воно було нереальним, бо настав такий час життя, що нічого з цих діл зробити було неможливо. Ось з цього боку дивлячись, ми мусимо сказати, що не тільки плюса од публікацій не було, а навіть — мінус; а особливо, як що з'являлись такі публікації, як «Вільна спілка», що просто таки заводила молодіж у мрії, бо не давала нічого до практичного діла в теперешній час, не показувала, який перший крок треба зробити, щоб пійти по тій дорозі, котра десь в тумані неясного будущого тільки манячила. Знаємо, Ви маєте право сказати: як-же-ж так залишити молодіж без проповіді тих здорових ідей, що виходили з наших публікацій? Ми і не думаємо залишати їх без цієї проповіді, але покладаемо більш певну надію, що ближчі зв'язки та розмови і бесіда старих з цією молодіжжу зроблять більше, ніж робили ваші публікації, бо треба іще одну гірку правду сказати, що 4/10 тієї молодіжі, котра взнавала себе за українську, тільки по вершечкам перечитувала нашi публікації і, не перегризши їх, не добравшись навіть смаку, пускала їх в оборот, кажучи, що вона сповідає всі ці принціпи. А де-ж результати цього сповідання? Де те діло, котре-б показало нам, що це не пухирі з мила, а щось більш важнійше і ціннійше? Чи варт-же після цього тратити сили і гроші на ці публікації? Чи варт потім, іноді з великими жертвами, силкуватись про те, щоб, яко рарітет, перевести одну, чи дві книжки зза кордову? Ще раз скажемо: як що Вам пишуть, буцім молодіж запотребує таких публiкацій, то Ви спитайте попереду реальних доказів цього, а потім вже вірте!

Ще один плюс Ви бачите в цьому ділі — це для будущого, себ-то - кажете — «коли в теперешню глупу ніч українство не буде нічим себе заявляти ясним і голосним, то ніхто не пійде за ним, коли настане ранок». З цього поводу ми мусимо перш усього ще раз нагадати Вам, що {стр.66} ми не зрікаємось політичних публікацій на завше, а тільки кажемо, що тепер для їх не настав час, і що тоді, як ми розпочали це діло, теж був або не той час, що слідував, або ми його проминули. Звичайно, ранок колись настане — цього ми сподіваємось, та тільки не так швидко, щоб на цей ранок тепер звернуть усю увагу. Ми дуже добре знаємо, що ранок не настає зразу пicля глупої ночи, а попереду його потрошку починає на світ ,лагословлятись; от тоді-то, як ми побачимо, що вже на світ благословилось, ми й поміркуємо (а хоч не ми, то наші наслідники), що і як треба робити. Може ще хто скаже, що був який плюс у Галичині і що можно сподіватись бачити його і далі. Про це ми раніше сказали, що yе можемо бути суддями в цьому ділі, бо мало знаємо обставини галицького життя. Думаємо, що Вам самим краще знати про це; нам-же здається, що про який небудь плюс можно казати тільки тоді, коли бачиш, як раз-по-раз росте в публиці та провідна ідея, котру поставив собі на меті, та як усе більшає число тих людей, що стоять за цю ідею та чоловіка, що її проводить. Наскільки-ж ми чули, в Галичині, здається, ще менше, ніж у Россії, тих людей, що раді пійти за нашими політичними публікаціями, а коли так, то де-ж той плюс і яка надія, що,він швидко буде? Але, як ми певно не знаємо про подробиці життя Галичан, то не будемо більше й казати про це, а тільки можемо порадити Вам запитати про це у самих Галичан, та тільки питайте не у одних тамошніх приятелів, а ще і у декого з інших, бо щоб не вийшло так, як з Россією, що Вам напишуть з одного боку, буцім потреба в таких публікаціях сама гаряча, а як візьмешся провірити цю потребу, то побачиш зовсім інше.

З цього всього ми робимо витяг такий, що від наших видань для Россії плюса мало зовсім не було, cеб-то краплі падали не на камінь, а повз його, прямо у воду, де нічого не довбали, а позіходились у цій воді, без сліду; як-же що маленький плюс і був в Європі, то такий маленький, що не варт було тратити й крапель, щоб продовбати таку невеличку ямку, потрібних до другого каміня.

Бачучи, що не вистачає у нас сил на те, щоб вести далі політичні публікації, при такому мінімальному плюсі, і що ці сили потрібнійші нам тепер на друге діло, а від цього відрікаючись на який час від цих публікацій, — нам треба було-б сказати Вам, які діла ми ставимо тепер на черзі; але ми не зробимо цього, бо довелось-би дуже багато казати про усю нашу теперешню программу. Одкладаючи до слушного часу, щоб побалакати про це з Вами просторійше, ми тепер тільки звернемо Вашу увагу на те, яке найголовнiйше діло ми ставимо на черзі, і на те, що цього діла нам ні в якому разі не зроблять політичні публікації.

В листі Вашому бачимо, як скептично Ви давитесь на наш замір вести діло у себе вдома «въ предѣлахъ возможнаго» — як ми тоді сказали, — пеклуючись найбільш про те, щоб придбати собі більшість людей своїх. З цього приводу Ви кажете: «ви думаєте «создать сочувствущихъ людей и группы; сочувствующихъ — чому? Звісному иолітичночно-соцiально-кудьтурному ідеалу. Так треба-ж його показувати! Де-ж ви його покажете? В теперешній россійській підцензурній літературі?» З першого разу може здаватись, що Ваша правда: як його прикличеш до себе, коли не покажеш, хто ти такий? Але і тут треба трошки розібратись в цьому питанню.

Як-би ми бачили, що наші політичні публікації, де ми можемо показети себе з голови до п'ят, ходять на свободі і обертаються на книжному базарі, як і всяка інша книжка, тоді справді можно було-б сподіватись, що вони придбають нам нових людей, котрі сами прийдуть до нашої хати, побачивши, що ми таке. Але-ж наші публікації ходили дуже туго, тай не по волі, а тільки хиба зпід поли комусь даси перечитати їх — i звичайно даси по вибору, як що сподіваєшся - знайти в ньому суголос-{стр.67}ний грунт. Та треба ще до того додати, що даси такому чоловіку книжку, то й сам «не лінуйсь за ним іти», — як казав Данило Заточник колись, та додивляйся, щоб він з розумом читав її. Так чи ве краще буде, як що ми, заводячи зв'язки з людьми, будемо в розмовах з їми показувати себе з тих боків, яких нам не можно прилюдно показати в тутешній печаті та пустити в оборот на книжний базар? Ручаємо Вам, що, при енергії з нашого боку, далеко більшому числу людей можно показати себе «во весь рост», ніж через ті публікації, та ще і розсказати далеко більше, ніж те, що друкується в їх, а саме найголовнійше — ми, розсказуючи все це людям, будемо мати змогу пояснити, що такії-то наші бажання та ідеали, а така-то практична діяльність на цей час, чого ніколи наші публікації не робили.

Не можемо не звернути уваги і ось на яку сторону цього-ж таки питання. В теперешній час нам дорого придбати собі для діла (а не для гурту) не тільки таких людей, що кілком підпишуться з погляду ідей на нашім прапорі (хоч, звичайно, вони найдорогші), але і таких, що може багато ще чого й не дійшли з цих ідей, та все-ж таки можуть бути корисними в багатьох загальних з нами ділах. Ми потребуємо тільки, щоб чоловік мав на собі таке моральне обличча котре не носило-б на собі і тіні морального мінуса, а до того — щоб від нього не оддавало россійським урядом та поліцейщиною. А як що він ве взнає деяких соціальних теорій або що, то ми не відвернемось від нього, — а думаємо, що не тільки будемо ми праві, але й чисті душею, роблячи так. Ми будемо праві, бо бачимо, що наше народне діло тоді тільки стане твердим, коли за йото буде багато людей, коли ми будемо почувати, що це діло існує, як діло українське взагалі, а коли ми побачимо, що воно вже існує, тоді можемо розлічати вже всякі відміни і деталi. Ми будемо чисті душею, бо поруч з собою побачимо не ворогів загального українського діла, а тих, що стоять за його, хоч може вони й не всі підпишуться під нашою сощально-політично-культурною программою. Але треба-ж правду сказати: хиба не фарисейство було-6, хиба не чиста була-б фальш, як-би ще люде голосно кричали, що вони соціал-демократа (як це і бувало), а все життя своє складали-б зовсім не по цій теорії (що теж бувало)? Ні! відректись від наших принціпів ми й не думаємо, але тільки декотрі з їх ми поки-що не переводимо з доріжки наукової теорії на доріжку життя; бо бачимо, що цього зробити не можно, — та що не тільки прямої користі не дає, а навіть до сорому доводить.

Це все довелось сказати для того, щоб пояснити Вам, що ми не тільки не відвертаємось від усіх тих, що не підпишуться на нашім прапорі, а лічимо їх в теперешній час дуже корисними для себе. А таких людей ми можемо придбати собі не політичними публікаціями, а іншими, може й далеко вужчими для діяльности, доріжками. Ми не зрікаємось нелегальної пращ, та тільки будемо вести ті діла (хоч легальні, хоч нелегальні), котрі дадуть нам оцих людей.

Ви може спитаєте: чи був у нас плюс на довбанню краплями цього каміня? Одповідаємо — може був, а може й ні, і беремо гіршеє — нехай не було. Та тільки ми віримо і маємо надію, що з енергією ідучи по нашій программі, ми його придбаємо — і совість наша на старість буде покійна перед світом і людьми. От Вам наші думки і бажання, котрі ми просимо Вас ще раз об'єктивно розсудити. Ще і ще раз кажемо: ми не винуватимо Вас ні в чому; була наша загальна з Вами помилка тоді - і тепер ми хотіли-б взагалі в Вами, обачивши цю помилку, повернути на другу доріжку практичного діла, котре знайдеться й для Вас, стоячого в окремім стані. Ми віримо, що товариське — і тільки товариське — життя завше дасть змогу піддержати один одного і в згоді повести своє діло. Ми бажали-б, щоб Ви, не провіривши наперед об'єктивними даннимм {стр.68} всього, що ми Вам кажемо тепер, не робили своего рішення. Ми бажали-б, щоб Ви зоставались членом товариства і, живучи далеко, не бачучи всього того, що діється тут, не брали на свій риск і ва свою одповідь тих діл, що так або інакше торкаються і нас; щоб Ви про кожне таке діло радились з нами, бо без цієї умови — нема товариства. Не думайте, що нам легко просити Вас згодитись з нами в цих умовах; ми добре знаємо, як важко Вам, покинувши край і родину для того діла, котре Ви робили, тепер занехаяти його; нас дуже болить серце, як ми згадаємо, що Ви, стоячи в такім окремім стані, стративши свою першу літерацьку позицію, що колись була Вами завойована в Россії, тепер, по нашій думці, мусите обернутись знов до цієї роботи, та ще заховавши своє імня. Гірко це Вам, і повірте — не менш гірко воно і нам! Та що-ж будемо робити! Як-би це було тільки діло того або другого лиця, звичайно — ми-б не почували за собою права ставити Вас і себе в такий етап; але це діло обчеське — і для того з жалем та з болем доводиться поставити осторонь питання личне і зробити так, як того запотребув по нашій думці питання гуртове. Але ми ще раз кажемо: не робимо ми з вами ніякої ліквідаці взагалі; не хотіли-б її робити частково, а бажали-б Вас бачити, як і перше, серед свого товариства. Як-би Ви не порішили з цим питанням, ми ніколи, поки в нас є хоч маленькі сили, не покинемо Вас без своєї запомоги, так само, як сподіваємось — і Ви не покинете нас без своєї, — хиба Ви сами не зхочете цього. Ми тільки кажемо, що цю запомогу ми будем засилать Вам для Вас, а не для тих робот, що Ви захочете вести не по нашій теперешній программі, хоч, звичайно, нам більше бажалось-би повести і далі стан одностайного життя вкупі з Вами.

Ми скінчили свою одповідь Вам в загальнім питанні. Але тепер ще зостається сказати про два часткових діла і, признаємось, мусимо приступити до цього з особливим болем в серці. Ці два питання — Ваше видавництво Кобзаря і Ваша праця по виданню «Історичних Пісень». Про Кобзаря мусимо пригадати перш усього таке. Давно колись (років 6 назад) нам дехто з мандрівців наших переказав, повернувшись звідти, що оттак і так Кузька наміривсь зробити дошки до стереотипного Кобзаря; що це він робить на свій кошт, щоб потім, як буде усе зкінчено, передати увесь стереотип до компанії. Ми дуже зраділи цьому і зробили постанову, котра була і виповнена, заслати Кузці 200 карб. для викінчення роботи, а также йому властиво запомогти до життя ще 150 карб. Ми міркували собі: дуже буде корисно для нас мати раз-у-раз свій стереотип і, як настане змога і потреба, випускати видання його. На тому діло й стало. Після того нам переказали від Вас що треба ще грошей на викінчення цього стереотипу. Ми препоручили запитати, скільки-ж треба, і побажали пояснити собі це питання. В одповідь на це ми читаємо у Вашому листі, що Ви думаете видати стереотип на свою власну одповідь, а після того перечитали Вашу печатну публікацію до всіх Українців запомогти Вам зробити це видання. Звичайно, ми ні на кого з членів товариства не хочемо накладати узди і забороняти їм робити те, що говорить їм їх громадське серце. Звичайно також, що в цьому разі ми не будемо доказувати своїх юридичних прав на видання Кобзаря, бо все юридичне нам зовсім не по натурі. Але, крім юридичних відносин, є ще відносини товарискі, гуртові, котрі, нам здається, Ви — може й ненароком — на цей раз порушили. Розберемо, в чім діло. Кобзар — це праця тепер не одного, не двох, це праця всії України. Ви знаєте, яке це дороге нам діло — видання Кобзаря. Здається, — в цьому разі Вам не слід було брати це діло на свою власну одповідь, не порадившись з нами. Знов кажемо, — ми не стоїмо на своїх юридичних правах; ми думаємо тільки, що Ви взялись сами рішать те діло, котре мусять рішитись не одним. Може Ви праві, думаючи, що тепер саме час його видати; може поми-{стр.69}ляемось ми, думаючи, що треба було заждати з виданням, чи так, чи сяк — хто-ж дасть свій рішаючий голос? Хиба jus primae occupationis? Навряд Ви стоїте за цей принцін — і від того ми думаємо, що це з Вашого боку ненавмисна помилка. Нам-же здається, що видання Кобзаря тепер не на черзі — ось з якої причини. За останні 6 років ми видали в Россії 3 Кобзаря, що могли, і розійшлось за це время 20.000 примірників його. В цю зіму нам треба знов пускати видання, бо зосталось вже дуже мало його. От тут і з'являється питання про цензуру: ми боїмось, що видання Кобзаря закордонне може зопсувати діло нашого видання тут, а, признаємось, жертвувати тутешнім виданням для закордонного ми не маємо права, бачучи цифру 20.000 в 6 років. От ми і думали раніше випустити тут, а тоді видати і за кордоном — і тоді Вам не довелось-би пускати публікацій про запомогу, чим Ви нас-же соромите, а роз'яснити публиці, як стоїть діло — Ви знаєте, яку ми маємо змогу. Ви скажете, що це пусте діло, — що видання за кордоном нічому не перешкодить виданню в Россй, що як мають його заборонити, то й так заборонять, а як мають дозволити, то і так дозволять. Може воно й так, але це виходить «яко зерцало въ гаданіи», а риск все таки зостається риском; в такому-ж дуже цікавому ділі ми не хотіли-б нічого ставити на карту, а йти найпевншюю дорогою.

Що до Історичних Пісень, то багато разів ми переказували Вам про це діло; казали і про те, чому нам здається кращим видати їх не там, — так що тепер не будемо вже розпросторюватись про це, а скажемо просто: ми прохали Вас і показували дорогу, як можно вийти з цього стану, щоб і Ваші думки справдити, і наших не залишити, — це видання матеріалу тут, а Ваші дуже багаті коментарії в формі статті, чи цілого ряду статей там. Ви не згодились з нами і зробили по своєму — як же ми можемо запомогати Вам в цьому виданню, коли ми певні, що воно пошкодить нашим замірам тут?

Але що було, — того не вернеш! Нам бажалось-би тільки на дальше поставити інакше діло Вашого видавництва там, і щоб Ви, зостаючись в нашому товаристві, прийняли до увага це щире прохання Ваших приятелів назавше. На цьому бажанню, котре, volens—nolens, довелось кілька раз повторити, ми і закінчимо нашу одповідь Вам, просячи, знов таки, не думати, що нею правило яке-небудь суб'єктивне почуття».

Про свою відповідь Киянам згадав Драгоманов у дописці з 27 березня до листу з 16 лютого до Франка. Писав, що думав, що його жінка «вспіє переписати копію з листу до громадян в одповідь на їх (дійсно постидне по своїй безприціпности й безпам'ятности) посланіє», та всякі домові справи й хвороби не дали жінці навіть сісти за копію {1 - Там само, с. 228.}. Тому й писав Франко в листі з 14 квітня до Драгоманова: «Вашу відповідь на письмо Киян пересилайте сюда, — ми з жінкою радо приймемось її переписати і передати». Хоча по київській «пантофобій» були прервані всякі, навіть чисто родинні звязки, все таки Франко сподівавсь, що зможе переслати відповідь Драгоманова через Харків до Київа {2 - Там само, стор. 229.}. Драгоманов пішов за радою Франка й свою відповідь Франкові з 20 травня починав ось як: «Вже кілька тижнів я вагаюсь, чи посилати Вам мою епістолу до бувших приятелів. Одно, що внутрішній голос каже мені, що це все — об стіну горох, — а друге — боюсь, коли б епістола просто не вскочила в лапи поліції й по наробила біди. На лихо, я давно вже не маю ні слова од сестри й не маю зовсім ніякого сігналу з України, по котрому міг би хоч гадати про стан воздухів там. Що дня лягаю з думкою, що завтра вранці получу лист од сестри — й тоді рішу, що робити з епістолою, й шо дня обманююсь. Тепер посилаю Вам своє чудовище. Робіть з ним, що знаєте, {стр.70} аби тільки воно поліції не дісталось» {1 - Там само, с. 229-230.}. В найближчому листі писав Франко, що одержав «епістолію» й зараз жінка сідає переписувати її {2 - Там само, с. 282.}. Оригінал цього листу Драгоманова до Киян заховався в архіві Франка, тому й текст його знайшов місце в другому томику листів Драгоманова до Франка (стор. 4—79), а копію передано через Костя Арабажина {3 - Там само, с. 241.}, як писав Франко в листі з 19 жовтня до Драгоманова, що просив його 15 жовтня передаоати свій лист тільки тоді, коли матиме «певність, що перенощика не вхоплять на гряницi»{4 - Там само, с. 237.}.

Свій лист до Киян починав Драгоманов від пізнього часу їх відповіди, бо «це річ не пуста, а сама по собі дає ключ до наших справ і до наших незгод — писав Драгоманов. Нігде, окрім у нас, я не бачив, щоб товаришу спiвпрацьовники мовчали цілий рік!» Це виплило з їх байдужности до нього. Їх мовчанка була ще тяжча для нього після їх листу, «помильного по прінціпам, а й грубого по формі», як виходило з таких висловів, як «сверх-бюджетная роскошь». Такі мовчанки, не тільки не товариські, але й мають ту невигоду, що заки прийде відповідь, зовсім зміняються обставини, а коли зміняться й особи, що пишуть від гурту, то забуваються аргументи, факти, а часто навіть предмети розмови й часто замість фактів підставляються фантазії, яких не мало найшов він і в останньому листі Киян. Хоча радий був залишити полеміку й історію, а говорити про біжучі справи та провідні принципи, але «ніяк, не можна обійтись без історичних оглядів назад, коли вже не без полеміки».

По порядку заговорив Драгоманов найперше про «Громаду», що наче «одрубаний хвіст» у казці Богдана Хмельницького на завсіди стоятиме поперек його згоди з Киянами. Редакторство «Громади» поставило Драгоманова в стан цілком противний усім засадам його життя, починаючи від такої, щоб надіятися тільки на самого себе, стояти завсіди на своїх власних ногах. За згадане редакторство взявся тільки тому, що співробітництво приобіцяли йому виразно люди «не безусі, а власне «Христових годів» (инші навіть Петрових), — а вийшло так, «що перші ці люде й дезертували» з поля битви, коли Драгоманов «протрубив аттаку». «Форма «Громади» була придумана в славному комитеті 12 на Подолі; томи були придумані власне для того, щоб перше оснівно вияснити прінцiпи науковими статтями». «Після томів були положені листки», а «коло томів брошури для інтелігенції й народу». Не тільки тягар ггатання до «Громади» спав на Драгоманова, але він мусів і доучуватися, коли прийшлося писати замість спеціялістів від українознавства, бо ж згідно з умовою він мав писати статті про європейські релігійні питання. Так само в Київі передбачено, що «Громада» виходитиме в Женеві або Лондоні, коли австрійська цензура буде за тяжка для неї. Були й такі, що бажали зразу поставити «Громаду» в Женеві або Лондоні й «таких було трохи не більшість», так що Драгоманов насилу оборонив Австрію хоч на початок. На закид, що «в Женеві «Громада» загубилась між иншими російськими виданнями соціально-революлдиними», відповів Драгоманов, що скоріше можна сказати, що київська «компанія в 1876—77 р. загубилась серед київських россійських бунтарських кружків (звісно, ораторів їх), ніж «Громада» втратила що небудь з своєї оригінальности й самостоячести перед якими б то не було побічними кружками, виданнями і т. и.». В справі корисности своїх видань писав Драгоманов, що про це має письменні докази ріжних людей, Українців, Москалів і Поляків, що з них дещо перекладено на сербську мову, що деякі видання зовсім розійшлися, а питають за ними. Та навіть із київських товаришiв дехто писав йому инакше про них, як писали тепер Кияни. Опинившися {стр.71} над своею статтею «Соловья баснями не кормят» і над «Вільвою Спілкою», писав Драгоманов: «Тут я вже просто крикну: бога ради, не смiшіть людей. Ну, не вмію я писати, — пишіть Ви; ну, нема грошей печатати — не печатайте, не давайте мені, - але ж не доказуйте, що устна пропаганда ліпше печатної...»

Слушно уважає Драгоманов розділ культури від політики як одну з некультурніших видумок. Навкруги живе політична преса й навіть ті, що «в печаті й словом ведуть мов би то неполітичну агітацію, в сущности все ж або просто ставлять свій таки політичний ідеал, або косвенно підпирають тепер інший — теж таки політичний ідеал. Одними розмовами зпід тиха проти цих хвиль, котрі з усіх боків налягають на нашу навіть молодіж, — не одіб'ємось». Тільки в Галичині була українська політична преса, але вона не відповідала українським інтересам. А тимчасом вона говорила за ввесь Український Нарід і Наддніпрянці не тільки мусіли терпіти, щоб їх ідеали «калічились, затемнялись перед громадою, а навіть просто одповідати (може скоро й перед самим урядом роосійським) за те, що вона говорить». Підійшовши до Галичини, зупинився Драгоманов широко на справі відносин Киян до львівських народовців і на ролi яку Драгоманов відограв особистими звязками в Галичині. Це дуже цінний матеріал до теми: Драгоманов і Галичина.

Тому, що слова листу Киян про бюджетну справу часто зовсім не згоджувалися з тим, що було й що писалося від імення Киян Драгоманову, зупинився він довше й на цьому питанні в звязку з своїми еміграційними виданнями. Дальшу запомогу годився Драгоманов приймати тільки в такому разі, коли вона підійде під умову 1875 р. зараз після його димісії, себ то, що Драгоманов обертатиме свою працю на літературу про Україну й для України в тих принципах, що да них він признався в тому, що робив раніше, але в формах, які тільки він сам може вибрати. Прохаючи означити суму й речинці запомоги та держатися означеного докладно, питав заразом, чи вільно йому буде на будуче видавати такі публікації, як до того часу, бравши від них запомогу.

Дальша частина листу зверталася «до тих точок, або ліпше конкретних річей, — як писав Драгоманов, — зза котрих у нас вийшла незгода й по думкам про котрих можна судити й об тім, чи, об'яснившись на чистоту, ми можемо бути такими товаришами, котрі можуть запомогати один бік другому, — чи ми зовсім чужі вже. Ці речі: Кобзар і Політичні Пісні». Пишучи про історію «Кобзаря», Кияни позволили собі на «таке перекручування фактів, таку явну софістику, що справди не знаєш, що й казати». Що до Пісень запримічував Драгоманов, що йому у голову не могло прийти, щоб літературні люди предкладали таку дивовижу, щоб друкувати тексти Пісень на Україні, а коментар у Женеві. А згадавши про слова Киян, що його видання може пошкодити їхнім замірам, прохав Драгоманов: «Вудьте ласкаві, поясніть мені цю темноту, — бо тепер я можу тільки думати, що або нещиро, або не обдумавши написали, що комментарiй мій можна печатати й тут, — а що головне діло у Вас зі мною зовсім не в формі видання, а в суті в тім, що Ви не хочете, щоб з'явились публично ті прінціпи, котрі лежать в основі моїх видань».

Подавши свої заміри про зібраний у нього пісенний матеріал, заговорив Драгоманов про принципіяльну частину листу Киян. Бачучн окремість свого становища в тому, що тепер усяке діло стало для нього неможливе, бо одні діла скасувати обставини, а инших не признати його товариші, питав їх Драгоманов, яка має бути його участь в їх практичному ділі. Даючи 19 травня дописку до листу, датованого 12 лютого 1887 р., з приводу «доріжки» Киян, звертався до них Драгоманов iз такими словами: «подумайте й Ви ще раз об'єктивно: куди може привести наше діло та безпринципність і апатія, котрі Ви звете «новою доріжкою», {стр.72} і котрі, при всіх Ваших софізмах, так і зостаються в очах всіх (та певно, в глибині й у Ваших) просто безпринціпвістю й апатією».

Ще в грудні, 24, писав Драгоманов до Франка, що не має ні слова з Київа{1 - Там само, с. 249}. Щойно в листі з 22 лютого 1888 р. до Франка маємо звістку, що посланіє Драгоманова дійшло до рук Киян, а саме в таких словах: «Я абсолютно нічого не маю з України, окрім листу короткого на моє «широковещательное послание», котрий хтось мені прислав з Ніцци, та листу од Лисенка, присланого теж невідомо ким з невідомого місточка в Австрії. В першому листі говориться, що позаяк мій лист против моїй волі став майже отвертим і ві Львові й там, — то одповідати мені на нього важко, — а потому одповідь і одкладається до ліпшого случаю (певно, дорога вже не через Львів, а Ніццу не ліпша! {2 - Так само, с. 255.} Треба запримітити, що Микола Лисенко зостався одним із небагатьох вірним Драгоманову.

Фінансова еквілібрістика Драгоманова мучила його й далі. Вона скінчилася щойно з покликанням його на університетську катедру в Софії — в осені 1889 р.

Листування Драгоманова з Киянами не проминуло безслідно в творчості Франка. Перший лист Драгоманова до Киян, високий зразок епістолографії, по вислову Франка, «писаний з великим богацтвом аргументів і притім простим та ясним висловом, піднесеним дивною сердечністю та трагізмом тону, що так і хапає за серце» {3 - М. Драгоманов, Листи до Івана Франка. 1881 - 1886, с. 9}, спонукав Франка скомпонувати «Сучасну приказку», що перший раз появилася друком в його збірці «Semper tiro» з 1906 р., отже того самого року, коли й вийшов перший томик листів Драгоманова до Франка. Драгоманов писав до Киян, що коли вони зрікаються всякої ролі в пропаганді українства, то краще вже їм зректись і теорії українства, мовляв, «сідай, куме, на дно, не трать марно сили!» Франко пригадав оповідання, що скоротилося до наведеної приказки (у Франка: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно»), та приложив її до життя одиниці взагалі й нашого народу зокрема. За Киянами знову йшов Франко в оцінці здобутків місії Драгоманова в передмові до першого томику листів Драгоманова до нього, а зміст листу Киян до Драгоманова знав Франко без сумніву, бо ж привезла його до Львова його жінка. 

Подав Михайло Возняк.