|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
Народна творчість та етнографія, Нр. 4/1991, Київ, с. 3-12.
М. П. Драгоманов входить в науку на початку другої половини XIX ст.— у час, коли на зміну романтикам прийшла нова генерація вчених, орієнтованих на досягнення світової науки. Не відкидаючи загалом того позитивного, що було у студіях романтиків, міфологів та антропологів, вчені нової генерації розглядають фольклор не стільки як вияв «національного духа», скільки як історичну пам'ять народу, втілення у вироблених традицією формах життєвого досвіду народу, його суспільних етико-виховних, політичних, історичних, правових та ін. норм і принципів, індивідуальних вражень і переживань. «Надзвичайно критичний ум, фаховий історик з широкою європейською освітою,— писав про нього І. Франко,— він вніс у студіювання етнографічного матеріалу строгий історичний метод, гостро виступив проти дилетанства і міфологічних апріорних фантазувань, жадаючи порівняльних студій і докладного відрізнення в етнографічних матеріалах того, що міжнародне, запозичене і того, що постало на власнім грунті»{Франко І. Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст. // Вибрані статті про народну творчість.— К., 1955 — С. 238.}.
Фольклористичний доробок М. Драгоманова складають численні статті, розкидані у різних російських та зарубіжних часописах, які друкувалися російською, українською, французькою, італійською та болгарською мовами, двох томів «Исторических песен малорусского народа. С объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (К., 1874, 1876), класичного збірника української народної прози «Малорусские народные предания и рассказы» (К., 1876), двох випусків «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст. з увагами» (Женева, Т. І, 1883; Т. 2, 1885), розвідки «Нові українські пісні про громадські справи (1754—1880)» (Женева, 1881). Розпорошені по різних виданнях статті М. Драгоманова зібрав, переклав українською мовою і видав у Львові М. Павлик під загальною назвою «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство» (Львів. Т. 1, 1899; Т. 2, 1900; Т. 3, 1906; Т. 4, 1907). Таким чином, фольклористичний доробок М. Драгоманова, вміщений у десяти книгах, які давно стали бібліографічною рідкістю, складає вагому частку наукового доробку вченого та українського народознавства загалом. Численні міркування, висловлювання про фольклор знаходимо також у багатій епістолярній спадщині вченого, у його публіцистичних працях. Зрозуміло, що охопити цей бік діяльності М. Драгоманова в одній статті практично неможливо. Тому ми зупинимось на найбільш суттєвих положеннях, висунутих і обстоюваних вченим і пов'язаних із загальною ситуацією української культури в другій пол. XIX ст. та{стр.4}
акцентуючи увагу на тому новому, що вніс М. Драгоманов в українську науку про народну творчість. Особливу увагу приділяємо моментам, співзвучним нашому часу, які органічно вписуються у сучасну проблематику українознавства, або які екстраполюються на наші сьогочасні проблеми.
Уже з студентських років М. Драгоманов активно включається в процес відродження українського культурного життя: поряд з навчанням займається викладанням у недільних школах, із жадібністю вивчає та пропагує серед своїх однодумців все, що появлялося друком у царині історії, літератури, фольклору та етнографії не лише в Росії, а й у Західній Європі. Знав мови, і це давало йому можливість вільно орієнтуватися у тогочасних наукових школах, напрямках.
Однією з важливих праць, в процесі роботи над якою М. Драгоманов формувався як фольклорист, був підготовлений ним разом з В. Антоновичем двотомник «Исторические песни малорусского народа». Задум видання систематизованого зводу українського фольклору виник у період розгортання діяльності Південно-Західного відділу російського географічного товариства. Планувалося паралельно видавати дві серії, які б не дублювали одна одну: серію експедиційних записів, яку очолив П. Чубинськнй, і звід фольклору, який би включав як попередні публікації, так і нові записи (зокрема, ті, що не увійшли до серії П. Чубинського). Систематичне видання фольклору було вирішено розпочати з історичної пісенності, зважаючи на її значення як важливого фактору в тогочасній суспільно-політичній боротьбі. Очолили підготовку зводу українських історичних пісень і дум М. Драгоманов і В. Антонович. Автори-упорядники поставили собі за мету звести всі відомі дотепер тексти пісень і дум, відділити справді народне від сумнівних, підроблених текстів, пояснити їх науково. За задумом організаторів видання, «се мала бути історія українського народу, розповіжена ним самим у поетичній формі»{Грушевський М. П'ятьдесят літ «Исторических песен малорусского народа» Антоновича і Драгоманова // Україна, 1924.— № 1—2.— С. 97.}. Упорядники прагнули «довести на автентичнім пісеннім матеріалі, що в українськім народі зховалися спомини про всі стадії його історії. Треба було довести безпосередній зв'язок України з Київською Руссю супроти імперіалістичних стремлінь російської історичної науки, що саме тоді з побільшеним запалом доводила новість української колонізації на Дніпрі, та історичне право великоросів на українську територію. Для сеї мети служили головно колядки з обстановкою дружинного побуту та пісні, що описували обставини, утворені частими нападами степовиків, а далі — пісні, котрі редактори зараховували до податків козаччини аж до Хмельниччини»{Грушевська К. Збирання і видавання дум в XIX і в початках XX віку // Українські народні думи — Т. 1.— 1927.— С. I—XXXIX.}.
Видання Антоновича — Драгоманова було найповнішим зводом української історичної пісенності не лише для свого часу, таким воно залишається і сьогодні, особливо у плані добору матеріалу та його наукового коментування. Загальна історична концепція «Исторических песен малорусского народа» була прийнята наукою, хоча збірник не був позбавлений серйозних прорахунків. Видання мало поважну як на той час пресу, з рецензіями на нього виступали такі вчені, як М. Костомаров, Я. Новицький, О. Веселовський, О. Міллер, М. Петров, О. Котляревський, В. Навроцький та ін.{Днв.: Андріївський О. Бібліографія літератури з українського фольклору.— К., 1930.— Т. І.— С. 221—222.} У радянський час, якщо не рахувати перших спроб критичної оцінки видання, здійсненої М. Грушевським, а особливо К. Грушевською{Грушевський М. П'ятдесят літ «Исторических песен малорусского народа» Антоновича і Драгоманова // Україна.— 1924.— № 1—2; Грушевська К. Збирання і видавання дум в XIX і в початку XX віку — С. LXXXVІІІ—CVIII.}, його використання було вкрай обмеженим. Сьогодні, коли ім'я і величезний доробок вченого{стр.5} стае здобутком широкого загалу, слід особливо обережно підходити до його оцінки.
На жаль, задуму видання систематизованого зводу дум та історичних пісень у його повному обсязі не судилося здійснити. Роботу у цьому напрямку М. Драгоманов припинив на півдорозі. Закриття Південно-Західного відділу російського географічного товариства у Києві, припинення видання українських книг, заборона українського слова тощо поставили крапку на українознавчих студіях того часу. Про видання у його цілісності ми довідуємось із плану, що зберігся в архівах В. Антоновича{Докладніше про це див.: Грушевська К. Збирання ї видавання дум в XIX і в початку XX віку.— С. LXXXVIII—CVIII.}.
Праця над зводом українських дум та історичних пісень стала поворотним пунктом у визначенні наукових інтересів М. Драгоманова. Приступивши до упорядкування та коментування матеріалу без будь-якого досвіду фольклористичної роботи, М. Драгоманов у її процесі стає висококваліфікованим вченим-фольклористом, із чітко сформульованим поглядом на історизм епосу українського народу. «Інтерес до народної творчості, до фольклору,— писала з цього приводу К. Грушевська,— в пізніших часах майже витіснив суто історичні інтереси Драгоманова, з якими він починав свою наукову кар'єру. Колишній професор історії — Драгоманов для науки заслужився передусім як дослідник народної творчості. З другого боку, пізніші фольклорні досліди Драгоманова дуже тісно пов'язані з його громадсько-політичним світоглядом, з його поступовим українством. Українство, народознавство, навіть соціалізм,— і дослідження народного життя й словесності, все це в оточенні Драгоманова раз-у-раз зв'язується в одну систему, яку переймають його учні й прихильники»{Грушевська К. Збирання і видавання дум в XIX і в початку XX віку.— С. CIV.}. Уже тут, у першій фольклористичній праці, М. Драгоманов вдався до порівняльних студій, у яких «відчувається одноцільний науковий метод і нема аматорського блукання між різними течіями й школами»{Там же.— С. СIV.}.
Звільнення з викладацької роботи, вимушена еміграція перервали плідну працю М. Драгоманова над виданням і студіюванням історичного епосу. Однак розпочата робота, що відкривала широкі перспективи нового підходу до трактування народної концепції історії, не давала спокою вченому навіть в еміграції, у важких для наукової роботи умовах. Залишалась неопрацьованою значна кількість першоджерельного матеріалу; надходили від кореспондентів нові записи. Одна за одною у Женеві виходять три його праці: 1881 — «Нові українські пісні про громадські справи» (1764—1880), 1883 p.— перша частина задуманої вченим як нова серія книги «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст.», 1885 p.— друга частина цієї книги. Таким чином, всі три праці становлять собою логічне продовження «Исторических песен», виданих у Києві; цю наступність вчений застережує й сам у післямові до першого женевського видання{Драгоманов М. Нові українські лісні про громадські справи.— С. 151.}.
З часу виходу названих праць принципові вихідні положення та висновки, до яких прийшов їх автор, залишились актуальними до нашого часу. І з тих же причин, на які вказував вчений понад століття тому. До XVIII століття Україна жила спільним з Європою життям. «Тільки міцний царський кордон, а потім одчуження від українського народу панських станів, власне з XVIII ст., положило межу між українцями і європейським світом»{Там же.— С. 164.}. Із цього часу український народ мав надіятись лише на самого себе, бо і вищі верстви суспільства перейшли на службу колонізаторам, або ж були винищені. «Од часу невдачі Мазепи і першої руїни Січі в 1709 р. письменні люди на Вкраїні скоро сполячились і змосковились, а потім і одвернули думки майже од усіх справ своєї країни і самі тільки мужики ще говорять{стр.6} про ті справи в своїх піснях, котрі зосталися єдиними українськими літописами XVIII—XIX ст. і майже єдиним показом того, що український народ ще не загинув»{Там же.— С. 152.}.
М. Драгоманов зосереджує свою увагу на тих пластах творчості народу, у яких відбито найтрагічніший період історії українського народу, період, коли після кількох століть протистояння зовнішній експансії Україна потрапила у пастку Московського царства, коли вона повністю втратила незалежність і була розірвана на шматки «загребущими сусідами». Правдивої писаної історії про цей період немає, констатує вчений,— бо те, що пишуть російські історики, наскрізь деформоване. Справжня історія України не може появитися, на думку М. Драгоманова, під московською цензурою, оскільки остання «спиня всякі вільні праці про Україну власне з тих часів, коли більша частина її підійшла безпосередньо під руку Московського царства з його панством і чиновництвом. Через це вся історія України і її теперішній стан показуються в дуже фальшивому світлі»{Там же.— С. 13.}.
М. Драгоманов згрупував всі наявні у нього фольклорні записи за тематичними циклами, тобто прив'язав їх до тих суспільних явищ, якими ці твори були покликані до життя. Це дало йому можливість прослідкувати крок за кроком процес занепаду українського духовного життя, поступову втрату тих традицій, що визначали національну своєрідність українців і були сформовані у невпинній боротьбі з зовнішньою експансією. Традицій, вершиною яких була українська сім'я, загалом демократичний суспільний устрій, неперевершені зразки героїчного епосу, писемної літератури, архітектури, образотворчого та ін. мистецтв. Порушення Росією угоди 1654 року між Богданом Хмельницьким і Олексієм Михайловичем, розподіл українських земель між Росією, Польщею і Туреччиною, розгром Запорозької Січі, ліквідація українського шкільництва та національної освіти загалом, запровадження на Україні кріпосницької системи, рекрутчини й солдатчини, роздаровування українських земель російським вищим військовим чинам та чиновництву за вірну службу цареві — все це спричинилося до катастрофічного руйнування національних надбань у всіх сферах суспільного життя і побуту. Коротше, робилося все, щоб загарбані українські землі перетворити в російські губернії, об'єднані лід красномовною назвою Малоросія.
Для нас важливим є спостереження М. Драгоманова про те, що незважаючи на всі зусилля Польщі й Росії, спрямовані на денаціоналізацію українців, незважаючи на полонізацію та русифікацію всіх сфер державного життя і навіть церкви, винародовлення українців не набуло бажаних темпів і масштабів. Це прийшло згодом, коли наступ на українство почала здійснювати радянська тоталітарна система, коли за фізичним винищенням кращих сил народу широким фронтом розгорнувся ментальний геноцид. У той далекий ще від нас час, у XVIII—XIX ст., неписьменному народові України «довелось здатись тільки на свій природний розум та на спомини про стару козацьку волю й на заостанки тодішньої освіти, котрі переховались у старих піснях. І все-таки неписьменне українське мужицтво, котре було залишене на самого себе, або навіть котре письменніші люди затуманювали для своєї користі,— вміло вберегти в собі своє достоїнство та людяність, і показати доволі вільного розуму, од котрого не вкрилась ні одна громадянська неправда, ні один случай ні в Росії, ні в Австро-Венгрії, котрий справді мав вагу для життя громад на Вкраїні. Поряд з тим,— продовжує вчений,— наперекір всяким державним границям,— безписьменні українські мужики в Росії й Австро-Венгрії вміли помінятись проміж себе думками про ці справи, коли нони одинаково були важні для українців по обидва боки границі»{Там же.— С. 141—142.}.{стр.7}
Вчитуючись у ці слова вченого, починаєш розуміти, чому він поставлений у ряд лютих ворогів царської Росії, а згодом її сладкоємців. Безвихідь самої ідеї української незалежності полягає, за М. Драгомановим, насамперед у тому, що народ не має своїх освічених поводирів, не має власної інтелігенції, яка б не лише розробила, а й втілила в життя стратегію і тактику національного відродження. Майже всі освічені українці перестали бути українцями у прямому значенні цього слова, оскільки поставлені на службу Росії, Польщі, Австро-Угорщини, Румунії. Більша їх частина просто гордує своїм народом, а «ті, котрі бажають підняти й український народ проти теперішніх недоладних порядків,— то піднімають той народ не для самого його, а для Польщі, для Росії, для Угорщини, для Волощини, Австрії і т. д.» Зречення української інтелігенції свого народу, навіть задля «вищих ідей», за влучним порівнянням М. Драгоманова, це те саме, коли б німецька та італійська інтелігенція під час загарбання частини німецьких та італійських земель Наполеоном почала спілкуватись зі своїм народом по-французьки і закликати його боротися за волю, республіку і соціалізм, але не власний, а французький. Зовсім інше становище займала б Україна, коли б її інтелігенція признала себе українською, не відділяла себе від народу, серед котрого вона живе, тобто робила так, як це робиться у французів, німців, італійців, «і на самих щиропольських і щиромосковських, волоських, венгерських землях та думала б, говорила б, писала найбільш по-українськи, робила б перш усього для України, приймала б український народ перш усього для нього самого й для його України»{Там же.— С. 143.}.
Читаючи фольклористичні студії М. Драгоманова, ми переконуємось, що Біломор-канал та інші аналогічні великі будови XX ст. не є винаходом унітарного режиму радянської доби. Їх прототипи сягають петровських і катерининських часів, адже російські царі будували, розширювали і зміцнювали імперію в першу чергу за рахунок завойованих народів, прагнення яких до волі відволікали сили імперії. Одним із таких «впертих» і «невдячних» народів, що прагнув власної державності, були українці. Тому ліквідація українських шкіл (щоб народ не мав і писемних джерел про своє минуле), русифікація церкви, введення на українських землях російського (або зрусифікованого) чиновництва відбувалися паралельно із розпорошенням найбільш свідомої у національному плані та відповідно активної частини українців — козацтва, інтелігенції (в тому числі й церковної) по великих просторах Росії, переведення козацьких полків у гусарські та пікінерські полки російської армії. Інша ж частина українців виселялась на «будови віку», зокрема на оборонні «лінії»{«Лінія» — фортифікаційні споруди та суцільний рів ширшою 4 сажені і глибиною 2 сажені, що тягнувся від Царицина на Волзі до гирла річки Орелі на Дніпрі.}, на будівництво російських міст. Про масштаби цих примусових робіт говорить і літописець: кожного року, починаючи з 1716 року, з України депортувались десятки тисяч козаків і не менша кількість селян. Роботи на «лінії», а також інші аналогічні роботи по зміцненню Московського царства, нічим по суті не різнилися від каторжних робіт у їх найжорстокішому вияві, і привели український народ до ще більшого зубожіння, а Козацьку Республіку перетворили у Руїну.
Значний внесок здійснив М. Драгоманов у вивчення української народної прози, зокрема своїм фундаментальним виданням «Малорусские народные предания и расказы» (К., 1876). Збірник став першою спробою наукової класифікації народної прози, серйозним осмисленням різночасових нашарувань знань народу про самого себе, про свою історію та про оточуючу природу, втілених у вироблених традицією формах казки, легенди, притчі, переказу, оповідання. Системний підхід до такого складного багатокомпонентного і поліфункціонального явища, яким є народна проза, був значним кроком у переході від звичайного нагромадження емпіричного матеріалу, спорадичних аналі-{стр.8}тичних спостережень до його наукового осмислення. З великої кількості прозових творів, нагромаджених в архіві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873—1876) та взятих ним з окремих приватних колекцій (І. Новицького, А. Димінського, М. Мурашка, В. Менчиця, С. Руданського та ін.), дослідник відібрав кращі зразки, згрупував їх у тринадцяти відділах «по їх відношенню до народного життя і природного розподілу сторін цього життя і народного світогляду»{Драгоманов М. Замечания о систематическом издании произведений малоруськой народной словесности: Предисловие // Малорусские народные предания и рассказы.— К., 1876.— С. XV.}. Певна тенденційність М. Драгоманова в оцінці генезису народної оповідальної творчості не вплинули на систематизацію цих матеріалів, в основу якої він бере «відбиття народного життя, минулого й сьогочасного, в пам'ятках народного слова»{Там же.}.
Фольклорні збірники, видані М. Драгомановим, засвідчують високий рівень осмислення конкретного емпіричного матеріалу з позицій досягненої європейської науки про народну творчість. Причому якщо одні видання («Исторические песни малорусского народа». «Малорусские народные предания и рассказы») акцентують увагу на самому матеріалі, його доборі та оптимальній класифікації (адже сам добір матеріалу та його розміщення відбивають рівень його теоретичного осмислення), то женевські видання підпорядковують фольклорний матеріал науковому аналізу з позицій історичної концепції автора. З усього видно, що М. Драгоманов володів не лише величезним запасом польових матеріалів від різних збирачів з більшості регіонів України, а й мав уже значну підготовку з теорії предмету. Будучи істориком за фахом, М. Драгоманов не став надмірно захоплюватися пошуками у фольклорі історичних прототипів фольклорних героїв і персонажів. В українській фольклористиці цей етап був пройдений ще в епоху романтизму, зокрема у діяльності М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезнєвського, М. Гоголя, А. Метлинського та ін.
М. Драгоманов цілком усвідомлював грандіозність завдань, що стояли перед українською фольклористикою і щодо подальшого нагромадження першоджерельного матеріалу та вивчення цього матеріалу з позицій історико-порівняльної теорії. Українська наука, говорив він, може досягти значних результатів у вивченні «нашої багатої народної словесності» тільки при залученні до цієї роботи цілої когорти добре підготовлених спеціалістів.
Надзвичайно важливою для теорії фольклористики є думка М. Драгоманова про історичність поетичного мислення українців. Навіть найдавніша пісня про похід Малого Гирея (Менглі-Гирея), «що зберігаючи сліди історичної події або епохи, зберегла їх, по змозі, в найконкретнішій формі, подаючи або конкретні подробиці побуту, або події, або ім'я. Видно, що пісню первісно зложив народ, котрий сам бачив і брав участь в подіях, а не тільки чув про них,— і через те він іноді задержував скупі числом перекази й риси, але ясні й конкретні, а не приплутав їх до чужих. Через те навіть у найдавніших своїх пам'ятках українська поезія зберігає великою мірою історичний, а не казковий характер»{Там же.}.
Досі належно не оцінені і творчо не засвоєні погляди М. Драгоманова на український театр (народний і професійний). Вченому явно бракувало емпіричного матеріалу як з царини народного театру, так і з шкільної і професійної сцени, оскільки його висновок про швидке придушення християнською культурою зачатків драматичної словесності й мистецтва, «що були у поганському богослужінню, побутових обрядах і іграх»{Драгоманов М. Найстарші руські драматичні сцені // Розвідки...— Т. 1.— С. 185.}, не набули цілковитої підтримки у працях його послідовників. М. Драгоманов розглядає Україну, а почасти й Поль-{стр.9}шу, як той місток, через який європейська культура, в тому числі й театр, переходила із Заходу на Схід. Засвоюючі досягнення західноєвропейського театру, Україна вже в XVI—XVІІ ст. мала значні досягнення в галузі театрального мистецтва. «Із західно-руських країн разом із переходом учених українців і білорусів на службу в Московське царство в XVII с., театр перейшов і в країни великоруські, де мало-помалу розвинувся, правда під новими європейськими впливами...»{Там же.— С. 186.}
Думка про міграцію театру, як і про міграційні процеси в інших галузях культури із Заходу на Схід, висловлена вченим не стільки як підсумок певних спостережень, скільки у плані постановки питання, яке належить ще вирішувати. Слушність саме такого обережного підходу до проблеми показали наступні дослідження. Зокрема, І. Франко не прийняв тези М. Драгоманова про можливість запозичення релігійної частини української вертепної драми від німців, колонія яких у Львові XV ст. була досить численною. Однак вій не відкидає думки про можливість такого впливу{Франко І. До історії українського вертепу XVIII в. // Зібр. творів. В 50 т.— К., 1982.— Т. 36.— С 205—206.}.
Так чи інакше, джерела українського театру донині ще не досліджені, зокрема не вивчені давні форми народного побутового театру, драматичні обрядові дійства, що в найконденсованішому вигляді втілені в обрядових весняних і літніх іграх, обрядових дійствах при мерці. Зовсім не досліджено український ярмарковий театр та інші види давнього міського театру, феномен гумористів-штукарів, акторів-імпровізаторів, які завжди користувалися незмінною популярністю серед народу. Роботи тут непочатий край, особливо якщо користуватися методикою порівняльного аналізу, запропонованою М. Драгомановим і І. Франком, с коригованою відповідно до сучасного рівня науки.
М. Драгоманов звернув увагу і на такий елемент української культури, як віршування. Відсуваючи нижню межу писемного віршування в XVI ст., вчений пропонує впритул підійти до цієї занедбаної проблеми у національній філології, залучивши до дослідження багатий доробок усного народного віршування. Розподіл віршів на два великі розділи — політичні й церковні — досить умовний, якщо зважити на те, що у віршах народ відбив весь спектр суспільних і побутових проблем, що супроводжували його життя. Розподіл віршів на політичні і церковні здійснений, виходячи із самобутності сюжетів одного розділу і мандрівного їх характеру у другому випадку.
М. Драгоманов ніколи не шукав легких шляхів у науці, зручних тем і проблем, вирішення яких могло бути досягненим без особливих зусиль. Навпаки, він ніби навмисне звертав увагу на найскладніші проблеми, які хоч і не входили в коло найактуальніших проблем тогочасної науки з погляду її суспільно-політичної ваги, але вирішувати які слід було уже з причини їх існування. Постановку питань та напрямки їх наукового розв'язання, мабуть, теж слід вважати як один з показників рівня вченого та його наукового потенціалу.
Заглиблення у давне минуле народу, намагання відтворити цілісну картину із понять, що збереглися у народній творчості як рудименти, мали на меті не лише реконструкцію справжньої історії народу, його культури на тій чи іншій стадії історичного розвитку. Головною метою таких пошуків була спроба заглянути із минулого у сьогочасне суспільство, показати той жахливий стан, у якому опинилася Україна у своїх тисячолітніх змаганнях до кращої долі. Кожним своїм словом, кожним рядком, кожною працею М. Драгоманов відстоював право України та українців на власне життя. Не те жалюгідне існування, яке він має у складі імперії як упосліджена жертва російської експансії, а як народ із достойним минулим, високорозвиненою колись культурою, якою він щедро ділився із сусідами, в тому числі{стр.10} й з росіянами, із найтіснішими зв'язками із європейським світом, тісними контактами (не завжди драматичними) зі Сходом.
У цьому ключі слід одінювати і розвідка про Шолудивого Буняку («Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях», «До оповідань про Шолудивого Буняка»), про песиголовців («Песиголовці в українській народній словесності»), про характер втілення мандрівках сюжетів в українському фольклорі («Корделія — Замурза», «Турецькі анекдоти в українській народній словесності», «Байка Богдана Хмельницького», «Два українські «фабльо» та їх джерела», «Байки Лафонтена та східні оповідання», «Слов'янські оповідання про пожертвування власної дитини», «Слов'янські варіанти одної євангельської легенди», «Слов'янські переробки Едіпової історії» та ін.).
До оцінки порівняльних студій М. Драгоманова слід підходити диференційовано та в залежності від напрямку цих досліджень: з'ясування генетичних чи культурно-контактних зв'язків, або ж типологічної подібності. Як історик, вчений спонтанно генералізував напрямок історико-культурних контактів, розглядаючи схожі сюжети і мотиви у фольклорі різних народів як результат запозичення на шляхек історії. Хоча і тут спостерігаємо деяку непослідовність. Зокрема, в женевських фольклористичних працях він приходить до висновку про те, що українці більше контактувала із тими сусідами, із котрими перебували у дружніх стосунках. В іншому випадку він вдається до пошуків запозичень та генетичних зв'язків між конфліктуючими народами, хоча багато аргументів таких взаємозв'язків і запозичень не витримують критики. Будь-яке фольклорне видання, не кажучи вже про дослідження без порівняльних виходів у фольклор інших народів, на думку вченого, є ні чим іншим, як лише стосом сирого матеріалу, суб'єктивного у плані розташування та непевного у науковому плані{Драгоманов М. Шолудивий Буняка в українських народних сповіданнях // Розвідки... — Т. 2. — С. 155.}. В іншому місці при аналізі байки-притчі Богдана Хмельницького М. Драгоманов зазначає, що перехід твору чи групи творів від одного народу до іншого супроводжується суттєвими змінами на морфологічному рівні, які втілюють не стільки риси того народу, від якого твір помандрував у світ, скільки того середовища, у якому цей твір прищепився і увійшов у місцеву традицію.
Байки легендарного Езопа стали надбанням різних народів світу. Записані в тій чи іншій країні як зразка місцевого фольклору, ці байки є з одного боку втіленням інтернаціональної ідеї народу, який їх засвоїв, видозмінив, пристосував до власних уподобань, художніх критеріїв і моральних принципів{Драгоманов М. Байка Богдана Хмельницького // Розвідки... — Т. 2. — С. 1—24.}.
Один характер спільності мають біблійні легенди, дидактично-моралізаторські притчі, джерела яких сягають усної традиції в окремих народів ще до народження Христа, і зовсім інший характер проникнення сюжетів і мотивів в український фольклор зі Сходу, з одного боку, та з Півночі — з другого. Крізь призму зіставлень, зближень, запозичень і порівнянь М. Драгоманов пише всі свої розгорнуті рецензії, огляди, методичні настанови для молодої генерації фольклористів. Майже всі його рецензії містять цікаві доповнення до проблематики, що розробляється в рецензованих працях. Всі вона витримані в об'єктивній тональності, яка аж ніяк не свідчить про епічний спокій їх автора при оцінці цих робіт. Крізь врівноважене нанизування фактів, виголошення виважених висновків проглядає пристрасний характер людини-борця, яка не поступилася шаленому натиску царистської ідеології навіть у найскрутніший для себе та для своєї родини час. Кожну із цих рецензій, писаних людиною енциклопедичної еридиції та неупереджених поглядів на предмет, можна вважати взірцем жанру.
Відкинута майже на століття, українська фольклористика не зможе зробити суттєвого поступу без творчого засвоєння здобутків філолога дореволюційної доби та першого пореволюційного десяти-{стр.11}ліття, без широких публікацій цієї спадщини як мовою оригіналу, так і в перекладах на українську мову. У перекладах саме тому, що найбільш свідомі прибічники української ідеї, української ментальності в умовах російського абсолютизму змушені були вести боротьбу за українство російською мовою та в російських виданнях під наглядом російської цензури. М. Драгоманов із своїм безкомпромісним служінням науковій істині був безпосереднім ворогом російського чиновництва, оскільки категорично заперечував методику керівництва наукою за допомогою циркулярів, написаних з великодержавницьких позицій. Пошуки наукової істини повинні бути підпорядковані високим моральним принципам та об'єктивним критеріям. «Чисту страву слід робити чистими руками» — ще одне кредо вченого, якого він дотримувався все життя.
Усвідомлюючи неможливість всебічного висвітлення наукового доробку М. Драгоманова у статті та навіть одній монографії звернемо увагу ще на кілька моментів, екстраполяція яких на сучасний стан народознавства і культури загалом не потребує коригування. Нині, як і в добу М. Двагоманова, спеціалістом у галузі фольклористики вважає себе майже кожен, хто знає з десяток пісень, анекдотів, хто прочитав кілька популярних брошур з проблематики, потримав у руках збірники П. Чубинського або ж записав кілька зразків фольклору від своєї землячки. Такі «знателі» (М. Шашкевич) не лише заполонили своєю продукцією редакційні портфелі видавництв, а й успішно долають занижені вимоги цих видавництв щодо видання народної творчості. Внаслідок у цій галузі спостерігаємо поверхове трактування багатьох основоположних елементів предмету — аж до його профанації. У практику видавництв увійшло переведення фольклорного твору із живого діалекту на літературну мову, навіть гірше — на стерілізовану неживу штучну мову, своєрідне кліше, далеке від естетики народного побутового мовлення, у якому тільки й живе фольклорний твір, виявляючи всі грані свого естетичного потенціалу. Видання фольклору із застосуванням суміжної естетичної системи, у даному разі літературної, нівелює найважливіші ознака фольклору як автономного явища мистецтва слова. Йдеться не про цілковиту неможливість фольклорних парафраз і адаптацій (це мало місце і на побутовому рівні), а про почуття міри і збереження естетичних засад фольклору. Відсутність наукових і науково-популярних праць, які б задовольнили зрослий інтерес до фольклору, і в той же час збільшення числа псевдо-знавців, дилетантів-самоуків, які далі найповерховіщого трактування явищ народної культури не йдуть, призволить до затемнення самого поняття предмету та його історії. «Винаходяться» все нові жанри, ведуться пошуки «того, не знаю чого», дедалі більше розмиваються найелементарніші критерії аналізу фольклорного матеріалу, бо без опанування інструментарієм такого аналізу, володіння дослідницьким методом вести мову про явище словесного мистецтва, хай і народного побутового, не то інше, як пустопорожнє дилетанство. Втрачають нерідко критерії підходу до автентичності фольклорних матеріалів та їх трактування і періодичні видання та видавництва, а іноді навіть наукові осередки, десятиліттями перетворювані на ілюстраторів керівних чиновницьких постулатів і настанов Однак це тема окремої розмови, яка має бути складовою частиною більш широкої проблеми розгортання (відповідно до вимог нашого часу) вивчення і популяризації явищ народної культури, виходу із провінційного примітивізму у її трактуванні Ця проблема органічно пов'язана із вивченням наукової спадщини М. Драгоманова.
М. Драгоманов був безкомпромісним до різних виявів дилетантизму та поверхового трактування явищ народної культури. Рецензуючи, наприклад, працю С. Стодольського «Етнографія Слов'янщини» (Львів, 1887), він висловлює чимало міркувань про етику вченого, критерії наукового аналізу явища, висловлює думки, то не втратили своєї актуальності й сьогодні. Приводом до написання цього своє-{стр.12}рідного кодексу вченого послужила не стільки примітивна книга О. Стодольського, скільки дедалі помітніше скочування української науки на позиції провінційного примітивізму, що особливо було помітним у виданнях, розрахованих на масового читача або так званих популярних виданнях. Вчений застерігав, що саме у популярних виданнях кожна теза має бути науково виважена і аргументована, оскільки неспеціалісти у даній галузі сприймають ідею автора на віру, без критичного розбору, та оскільки саме такі видання формують громадську думку про явище.
Підсумовуючи сказане, хочемо висловити надію на найшвидше включення доробку М. Драгоманова у контекст сучасного культурного процесу на Україні, на видання його наукової спадщини. Причому це слід робити негайно, зважаючи на актуальність і велику наукову вагу цього доробку.
Розпочавши свою працю по національному відродженню «на нашій, не своїй землі», як писав Т. Шевченко, у надзвичайно несприятливих умовах російсько-чиновницького тиску та завершуючи її у вигнанні, М. Драгоманова ні на мить не сумнівався у тому, що у нього немає іншого шляху в науці. Він був не лише генератором ідей українського відродження, тією консолідуючою силою, що згуртовувала розпорошені сили української ідеї, а й новатором у кожній сфері українознавства, за яку б не брався. Фольклористика не випадково стає в центрі наукових зацікавлень вченого: погляди народу на свою історію, втілені у фольклорі, розкривали широкі можливості осмислення минулого країни з народних позицій та з позицій підходу до створення історії України не за вказівками ідеологів «єдиної і неділимої», а на справді наукових засадах та у об'єктивному перебігу цієї історії. Включивши у коло своїх інтересів народну творчість, вчений власним прикладом демонстрував однозначність напрямку української науки як магістрального в тогочасних історичних умовах. Фольклор України, говорив вчений, не поступається своїми якостями усній творчості найрозвиненіших народів Європи, він є втіленням високого духовного потенціалу своїх творців і носіїв, їх віковічних прагнень до волі і незалежності. Культивований у пору протистояння іноземній експансії, фольклор розвинув у собі ті якості, які консолідували народ у боротьбі за незалежність. Він був найефективнішим засобом виховання духовних якостей українця: відчуття рідної землі, чесної праці, високої моральності у всіх сферах суспільного життя. Він залишався одним із важливих чинників виховання національної самосвідомості, і не лише у трагічні періоди відродження. Таким він був і в часи М. Драгоманова, таким він залишився і пізніше. Ось чому з ним велася нещадна боротьба з боку великодержавного шовінізму, завжди і на всіх рівнях підтримуваного російською церквою. Ці та багато інших достоїнств привертали до нього увагу української передової інтелігенції. Головним чином через це М. Драгоманов став вигнанцем з рідної землі. Тому майже до нашого часу не могло бути й мови про належне вивчення і популяризацію його фольклористичної спадщини в сучасній Україні.
СТЕПАН МИШАНИЧ
Київ