Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895)
	Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу.

Михайло Павлик.

М. Драгоманов є професором — був професором у найвищій шкоді або університеті в Кієві, а тепер є в університеті в Софіі, що Болгаріi. Учив він і вчить студентів історіі — що діяли народи на світі. Звичайно універси-тетскі професори ні за що не дбають, лиш за ту свою науку — історію чи там що, — навіть не звертають уваги на власних студентів, на то, що вони діють, а вже що діє громада — то ім ані в гадці. Аби тій громаді і кілє на голові тесали — ім байдуже. Вони ще часом видають книжки за своi науки, але то все не йде до житя.

Отже Драгоманов не такий професор, не такий історик. Тямую раз, — як я пробував iз Драгомановим у Швайцаріі, — якийсь єго політичний противник каже єму: „По що Ви, Михайле Петровичу, мішаєтеся до політики? Ви би писали за свою історію — тай годі! А Драгоманов відповів ему: „Коли ж бо мені ще цікавіще робити історію, ніж писати за неі". В сій відповіди маєте всего Драгоманова. Все єго житє йде на роботу історіі на на- {стр.37} шій Руси Украіні, то є на переміну думок люд-ских і порядків на ліпші, справедливіщі. І робить він нашу історію так уміло, і так стало та завзято, як ніхто з Русинів-Украінців.

Основа людяности і завзятя надснована була у Михайла Петровича ще в родині. Він є козацкого роду (родився в місточку Гядячі, Полтавскоі губерніi, по тім боці Дніпра ріки, 6 (18) септембра 1841). Прадід его був старшим козацким і вітом місточка Переяслава, і сварився з урядом російским за то, що кривдив людей війском; вуйко (дядько) єго належав до „Общества Соединенныхъ Славянъ" 1824-5 р що бажало завести в Росіі волю; тай батько Михайла Петровича, Петро, був дуже людяний і свiтлий чоловік. Він не тілько сам обходився добре з простими людьмй-кріпаками (за панщини), а вчив і сина свого шанувати простих людей. До решти прихилився до простих людей наш Михайло Петрович у Полтаві, де ходив у гімназію. У Полтаві він бував на виставі штуки Котляревского „Наталка Полтавка" — де в перше по правді і по людски показано наших простих людей — і так ему подобалася та штука, що він єі всю переписав і навчився на память і дома, на вакаціi грав і виспівував перед челядю, котра ревне плакала, слуха-ючи особливо пісні Наталчиноі до панів: „Видно шляхи Полтавскіі і славну Полтаву — Пошануйте сиротину, не вводьте в неславу". До того, у Полтаві найшлися дуже розумні і людяні учителі: учитель латинскоі мови Полевич (Поляк) та учитель історіі Стронін, Украiнець. Оба вони займалися своіми ученикамн і по за школу — {стр.38} особливо Строніи давав ім читати свободолюбні і народолюбні книжки — російскі і украінскі.

У Строніна Михайло Петрович прочитав украінске оповідане М Вовчка п. з. „Панська Воля", і просто росилакався над ним із жалю над недолею простого народу за панщини і від тоі хвилі вони стали приятелями до самоі смерти Строніна. Тогди власне світл щі люде в Росії стали були писати і говорити за то, аби увільнити простих людей від панщини. І полтавскі студенти стали видавати писану газету, в о-бороні простих людей, і редактором тоі газети був Михайло Петрович.

Скінчивши гімназію, М. П-ч пішов до Кієва, у найвищу школу — вчитися історіі. У Кiєві рух за волею і простим народом був іще біль-ший. Люде стали займатися просвітою простого народу — стали видавати для него кни-жочки і заводити недільні школи. І власне першу таку школу в Кієві заложив Михайло Петрович, зі своіми полтавскими товаришами. Коли-ж уряд, зо страху перед просвітою простого народу, скасував недільні школи, — Михайло Петрович думав бодай підготовити учителів для сільских шкіл і вчив ix, за дурно, 2 роки. Але попи донесли на него, що він соціаліст чи нігіліст, і уряд не дав єму вчити. Тим-часом Михайло Петрович став і професором у гімназіi, ба дале і в університеті. Студенти університетcкі дуже полюбили єго, (бо треба вам знати, що він прекрасний професор) - і то був перший его гріх перед урядом. Незабавом тих гріхів набралося більше, бо Михайло Петрович не тілько не покидався своiх думок, а став чим раз більше виступати в обороні {стр.39} прав руско-украінского народу Він став доказувати, що в школах на Украіні учать зле — що книжки для шкіл простонародних (хоть ix видають високі урядники) злі, що в школах тих на Украіні треба дітей учити найперше в тій мові, якою говорить простий нарід — руско-украінскій; що в загалі треба дати волю руско-украінскій мові, бо наша мова не така як московска і московских книжок наш простий нарід не розуміє. Таке писав Михайло Петрович у російских газетах, а що не можна було в Росіі, то пробував писати у нас, у „Правді". На своє лихо, Михайло Петрович був 1875 р, на вічу в Галичі, як основувалося Общество ім. Качковского, і один чесний москвофіл зателеграфував у Кiєв, що Драгоманов був на поль-скім вічу і бунтував Поляків протів Россіі. До всего того боліла уряд російский праця Михайла Петровича над нашими простими піснями та оповіданями, — за котрі вам росказав товариш Франко — і праця инчих товаришів єго в так зв. „Юго-западномъ Отдѣленіи Импера-торскаго Географическаго Общества", що тоді було основано і стягло всіх світлих Украінців до праці в загалі над пізнанєм нашого простого народу. Уряд російский налякався тоі праці, бо вона збирала до купи роскидані частини руско украінскоі народности, показувала, що Украіна не то, що Московщина, виробляла свідому украінску інтелігенцію і зближувала єі з народом. Тут був тілько ступінь до збратаня нашоі інтелігенціi з народом і до самостійноі і поступовоi організаціi руско-украінскоі народности. Уряд російский зміркував се і виступив найбільше протів Михайла Петровича, {стр.40} через то, що він на правду найбільше причинявся до того. Каже ему уряд: „Забирайся ти, чоловіче, з професорства по добру; дамо тебе в Московщину, там будеш учити, аби лиш не на Украіні". Але Михайло Петрович відповів: „Ні, не заберуся; докажіть мені в суді, що я завинив протів права, і тогди виженіть мене". Так вони змагалися з собою цілісінький рік, і врешті уряд без суду скинув Михайла Петровича з професора і заборонив єму жити не тілько на Украіні, але і в столицях Росіі — у Петербурзі та Москві, а за одним заходом розігнав і „ІОго-западное Отдѣленіе Имп. Рус-скаго Географическаго Общества", і зовсім заборонив видавати книжки в нашій мові грати штуки в театрі і навіть пісні співати. Се сталося 1876 р.

Бачить Михайло Петрович, що в Росіі годі працювати для нашого народу, і >за порадою товаришів-Украінців він покинув Украіну для того, аби на вільній землі промовити за неі вільне слово. Він осівся в місті Женеві, що у Швайцаріі, заложив украінску друкарню, і тут став видавати, за підмогою Украiнців, книжки „Громаду", де росказано, що виробляють у Росіі нашим простим людям тай інтелігенціi, а окрім того, як би Русинам-Украінцям добуватися з того всего.

Ще на Украіні Михайло Петрович переконався, що найперша і найбільша перешкода до поступу народу в Росіі — політична неволя, і зміркував, що без політичноi волі у Росіі поступу не буде. Се він перший з усіх російских соціалістів заявив прилюдно в Росіі 1876 р. Бо, треба вам сказати, що всі російскі {стр.41} соціалісти - то є всі ті люде, що явно виступали протів російского уряду — тогди не хотіли конституціi в Росіі; вони гадали, що нарід у Росіі перескочить через конституцію просто в соціалістичні порядки, а конституція-ді була би добра тілько для богатирів. Я сам був свідком у Женеві, як російскі і польскі соціалісти перечилися за се з Михайлом Петровичем, — ми в Женеві збиралися що суботи і обгорювали по черзі всі справи в наших краiнах; тай по газетах російскі соціалісти виступали протів конституціi у Росіі завзято, майже так само, як і прихильники російского уряду. Але Михайло Петрович не дався збити з доброi дороги ані одним, ані другим: він друкував за політичну волю в Росіі книжочку по книжочці і врешті подав і плян тоі волі в книжці „Вільна Спілка ~~ Вольный Союзъ". І діждався того, що незабавом усі російскі соціалісти признали єму слушність, а і всі люде, що бажають добра для народів Росіі. Власне тепер, після смерти Александра III, усі світлі і добрі люде в Росіi стали на тім, що Михайло Петрович і мають в его писанях взір того, чого ім треба. І як раз тепер ми тут справляємо его свято. Отже се дійсно щаслива хвиля для нас і для Михайла Петровича, аби тілько скоро сповнилися в Росіі єго бажаня...

В Женеві Михайло Петрович трудився для народу кільканадцять літ і влдавав книжки. Та врешті не стало за що не тілько видавати, а й жити — і Михайло Петрович пішов до Болгаріi, виховувати Болгарам світлу і народолюбну молодіж. Добре воно дуже, і ми навіть повинни подякувати Болгарам, що пригостили {стр.42} Михайла Петровича. Але для нас, Русинів, се велика втрата і нарід руский може міти слушний жаль, чому той чоловік, котрим величали би ся перші університети на світі, чому той наш перший учений не в якім університеті у нас і не можз виховувати молодіжи для руского народу?! Чому він мусить заробляти на хліб межи чужинцями і не може працювати таки межи Русинами, на своій землі ?!

Та не думайте, братя, що він і так не працює для руского народу. Овшім, він і тепер працює для Русинів більше, ніж вони сами. Він і по болгарски пише за Русь-Украіну, він пише і для інтелігентних і для і простих Русинів, він в загалі займаєся всіми важними справами у нас і подає в них свій цінний голос, свою науку. Особливо з давна займився він нашою Галичиною і так нею опікуєся, що єго товариші в Кієві прозвали єго якось Михайлом Галицким. Він перший закликав руску інтелігенцію, аби полюбила простий нарід і щиро займилася єго долею, а коли старі єго не послухали, ще й стали єго ворогами, — він обернувся до нас, молодих, і ми єго порозуміли, і пішли за ним на службу простому народови, по правді. Тогди на нас кинулися старі Русини і все, що панувало, — але ми не покинули свого, і з часом, при помочи Драгоманова, бога то у нас поправилося: повстала радикальна партія, котра розбудила ширші маси руского народу — се видко особливо по наших вічах, от і по ранішнім вічу. Тай інтелігентні Русини инчих партій поправилися бодай на тілько, що вже не так кидаються,як набираєся, чи критику-єся ix за то, що роблять зле для народу. Тепер {стр.43} у нас загалом признають критику, — а се заслуга Михайла Петровича, бо він наш перший критик.

І критикує він тай сам працює на кож-дім полі: на полі політики, науки і письменства в загалі на полі усего житя руско-украін-ского народу. Він проорав нашу народну ниву широко і глибоко, і тілько на тій єго праці можуть у нас вирости дальші добрі плоди. Аби тілько як найбільше Русинів пішли в єго сліди.

Я скінчив за себе.