|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
РОМАНЧЕНКО I. С.
Доцент кандидат філологічних наук
Наукові записки. Том II. Львів 1948. Стор. 172-189.
Обдарована поетеса Леся Українка належить до тих письменників минулої доби, які своєю творчістю, пройнятою високим ідейним революційно-демократичним звучанням в поєднанні з досконалою поетичною формою, найбільш імпонують нашій соціалістичній добі.
Глибока ідейність і революційно-демократична партійність — найхарактерніші ознаки творчого методу Лесі Українки — вигідно виділяють її на тлі епохи декадансу кінця XIX і початку XX століття. Слово Лесі Українки лунало як нове, прогресивне, революційне і збуджувало навкруги активно-діяльне ставлення до життя, до боротьби за повалення струхлявілого капіталістичного світу, звучало в унісон відправним думкам марксизму.
Те саме можна сказати й про епістолярну творчість Лесі Українки — виразниці революційно-демократичного напряму в історії української літератури. Перечитуючи зараз неопубліковані листи Лесі Українки до свого дядька М. П. Драгоманова, ніяк не відчуваєш, що ці документи написані понад 50 років тому. Від них віє свіжістю думки, революційним пафосом, закликом боротьби проти реакції, натхненням служити високим ідеям трудового народу.
З листів довідуємося, що молода ентузіастка пишалася, що серед її роду є декабристи, що революційні традиції її родинного оточення свято зберігаються і культивуються, нарешті, що має такого близького політичного діяча і ученого, як М. П. Драгоманов. Любов до М. П. Драгоманова у Лесі Українки поєднуєтеся з прагненням здобути від свого кореспондента, ученого діяча якомога більше порад, вказівок, зауважень про своє поетичне перо. В той же час в листуванні відчувається цілком природний молодечий запал висловити і свою думку на те чи інше важливе суспільно-політичне чи культурно-соціальне явище. З цих позицій листування Лесі{стр.173} Українки з Михайлом Драгомановим дуже повчальне й цікаве не лише для усвідомлення cвітогляних концепцій кореспондентів, але й для зрозуміння віянь, настроїв, прагнень тієї епохи.
Заздалегідь треба сказати, що між світосприйманням Лесі Українки і Михайла Драгоманова ніяк не можна поставити знак рівняння. В період їхнього листування (1888—1895) Леся Українка несміливими кроками лише вступала на літературне поприще. Вона ще недостатньо розбиралася в усіх склад ногтях класової боротьби тодішнього суспільства. Отже, не диво, що Леся Українка ще не розв'язала для себе ідейних позицій свого рідного дядька, авторитет, якого як ученого дуже позначався.
Драгоманов в цей період вже сходив з літературної арени і відбирав ідеологію буржуазного лібералізму. Глибоко-правдива оцінка В. І. Леніна, що Драгоманов в польскому питанні відбивав „точку зору селянина, настільки ще дикого, сонного, прирослого до своєї купи гною“, (1) — може бути застосована до всієї його діяльності останнього періоду. Протиріччя в громадсько-політичних поглядах Драгоманова в цей період значно загострилися. Лише в ставленні до українського буржуазного націоналізму Драгоманов стояв ще більш-менш на ясних позиціях. Він провадив вперту боротьбу з українським, націоналізмом. Саме ці погляди автора роботи „Чудацькі думки про українську національну справу“ цікавили молоду письменницю, і вона всебічно вивчала їх і потім відповідно відгукувалася в творах та листах.
Не можна сказати, щоб дитячі та юнацькі роки життя Лесі Українки були типовими для української молоді 80—90 pp. минулого століття. Родинне оточення з переважаючими над усе літературними симпатіями не могло не мати свого значення на становлення світоглядних позицій Лесі Українки. Не випадково в 13 років Леся Українка уже автор поезій „Конвалія“, „Сафо“ та ін., які далеко нетипові для такої молодої поетеси, але досить характерні для її панівного оточення. Іван Франко в глибокій і вірній оцінці всієї творчості Лесі Українки деякі її ранні поезії кваліфікував словами Кальхаса з „Прекрасної Олени“ — „Квіти і зорі, зорі і квіти — отсе й весь зміст тих поезій“ (2). Не можна з цим не погодитися цілком, хоч вірш „Досвітні огні“ своїм тоном трохи цьому ніби заперечує:
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, —
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
Вся рання лірика молодої поетеси дійсно офарблена, тим кольором, який був такий типовий для Олени Пчілки та їй близьких по духу і перу осіб і який ніяк не вкладається в безтурботний кальхасовський афоризм.{стр.174}
Оточення молодої Лесі Українки було різноманітне. Були й такі, що намагалися легально діяти, зрозуміла річ, в межах прагнень тодішньої української буржуазної і дрібнобуржуазної інтелігенції. Досить буде нагадати діяльну єдність дружніх родин Косачів-Старицьких-Лисенків, в яких імена Олени Пчілки, М. Старицького і М. Лисенка вже самі за себе багато промовляють.
Серед старших друзів Лесі Українки, крім уже сказаних, треба ще відзначити Миколу Ковалевського, — одного з активних прогресивних членів київської „Старої Громади“, що не зрадив її першим переконанням і не впав в опортунізм, як переважна більшість колишніх однодумців. Це не значить, що „Стара Громада“ була революційної партією. Ні в якім разі! Це про „Стару Громаду“ Леся Українка писала, що вона „спить під павутинням“ (3). В надрах її були елементи прогресивні, але й були цілком реакційні. Так чи інакше, але таємний гурток т. зв. „прогресистів“{Визначення Лесі Українки групи київської молоді, що таємно збиралася і читала нелегальні твори, надіслані Драгомановим із закордону.} серед київської молоді, про який згадує в листах Леся Українка, був явищем передовим для свого часу.
Здогад проф. Музички А. В. (який не був обізнаний з листами Лесі Українки до М. П. Драгоманова), що в таємний гурток „прогресистів“ вперше увів Лесю Косач — Микола Ковалевський, сьогодні вже перестає бути питанням. Леся Українка розкриває в листах до Драгоманова, що „наш єдиний друг“, „наш спільний друг“, цебто Микола Ковалевський, не перестає дотримуватися чистоти і принципіальності своєї відданості ідеям, що серед киян молодих зростає „сила нова“; що молодь все інтенсивніше виривається із „герметично забитих скриньок“; що твори демократів читаються на „червоних“ засіданнях молоді і роблять свою велику справу. Про ці засідання таємного гуртка „прогресистів“, з їх „такими червоними необачними словами“, згадує Леся Українка у вірші „Забуті слова“.
„Червоні“ слова залишили в свідомості письменниці барви і мелодію, що й „тепер, як і тоді мені бунтує кров“.
І та мелодія не може заніміти:
Не раз, як тільки лист од вітру зашумить,
Чи блиснуть проти сонця ярі квіти,
Вона зненацька в думці забринить.
Неначе хто її поставив на сторожі,
Щоб душу в кожний час будить від сна,
Щоб не заглухли в серці дикі рожі,
Поки нова не зацвіте весна.
Про ці ж „червоні“ засідання, де одвага буяла щира, завзяття, навіть героїзм, запалюваний творами політичних емігрантів, згадує Леся Українка і в поезії „Віче“. В останньому вірші Леся згадує жінку з тими полум'яними „червоними“ словами, що будили „нашу кров“. Треба думати, що це Олександра Косач — пізніше політична {стр.175} засланниця, або не менш запальна Олександра Судовщикова, якій присвячений молодечий вірш „Сон“, де змальовано Тітана, прикованого в скелі до органа за те, що „забажав освіти“ людям. Не виключена можливість, що цей Тітан, який „має гук подати“ і „перекинути світовий стрій одвічний“, — символізує постать політичного емігранта, загнаного в Женеву і „прикутого“ до такого „органу“ як перша вільна українська преса „Громада“, що кликала й молодих „прогресистів“, в тому числі Лесю Українку та Олександру Судовщикову, „недужою та смілою рукою“, теж той „орган порушить“.
Так крок за кроком, як в родині Косачів-Лисенків-Старицьких, де постать Драгоманова була овіяна ореолом слави великого ученого і політичного діяча, так і в гуртку „прогресистів“, студіювалися твори історика і публіциста, — зростає у Лесі Українки та повага до М. П. Драгоманова, не лише до „вельмишановного дядька“, але й до авторитетного наукового діяча
Іван Франко твердить, що Леся Українка в 1888 році вже доходить в своїх поезіях до вищої майстерності. Нема сумніву, що це було здобутком дуже інтенсивної праці над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки. Певна річ, що й різні впливи сприяли її зростанню. „Не знаю напевно, — пише Франко, — але здається, що не помилюся, коли між тими впливами на першому місці поставлю вплив її дядька, незабутнього сівача живих і широких ідей серед нашої суспільності, Михайла Драгоманова. Леся вела з ним оживлену переписку, і покійник уже тоді з великою надією дивився на її талант і певно не залишив ніякої нагоди прояснювати, наводити його на кращу дорогу до щораз вищої мети“ (2). Ці ще не зовсім упевнені міркування Івана Франка сьогодні, в світлі відомого нам листування Драгоманова і Лесі Українки, стверджуються документально.
Відоме нам листування Драгоманова і Лесі Українки розпочинається з 1888 р.{Перший лист Лесі Українки до М. Драгоманова датується 25.III.1888 р.} (цебто тоді, коли Лесі Українці пішов 17 рік). Драгоманов ділиться з Лесею Українкою своїм вражінням про галицькі громадські відносини, про „галицьку політику викрутасів“, сповіщає про свої творчі плани, скаржиться на тодішніх українських письменників, особливо галичан: „Читаєш молодих літераторів наших і не можеш собі уявити, де вони вчаться“, — пише М. П. Драгоманов. Просить Лесю Українку перекласти йому деякі твори, сам виконує різні прохання молодої кореспондентки і тішиться, що його небога, ще так недавно сиділа на груші в садку, а тепер уже на Пегасі. Багато надсилав М. П. Драгоманов для Лесі Українки бібліографічних порад з історії релігії, філософії, соціології. Леся вчилася у дядька, як студентка.
У своїх листах вона акуратно відповідала М. П. Драгоманову, виконувала всі його прохання, поради, ділилася своїми спостереженнями над життям української інтелігенції, інформувала про стан зростання революційного руху серед інтелігенції, просила порад,{стр.176} чекала критичних зауважень на свої творчі плани. Отже, не підлягає запереченню близькі ділові і творчі взаємини М. Драгоманова з Лесею Українкою.
„Погано“ — пише Леся Українка Драгоманову, — що досі ніхто не говорив зі мною так з приводу моїх творів, як Ви. Критика моїх знайомих і рідних більше спрямована була на мову, стиль, тощо, а ніхто не хотів чи не міг взяти діло в корінь, як це зробили Ви. Я дивуюся, як у мене не розвилася манія грандіоза, де ж таки з 10 літ попасти в поети; я справді думаю так, але разом з тим думаю, що вона таки не розвивалася. Ну, що ж, візьмемося з другого кінця, може що-небудь і вийде, в 23 роки ще можна починати спочатку“ (3).
Леся Українка за перші десять років своєї літературної діяльності значно дозріла і в ідейному і в художньому плані. Справедливість вимагає сказати, що Леся Українка ніколи не була так сліпо захоплена всіма драгоманівськими концепціями, як це властиво було М. Павликові, який нічого не бачив поза Драгомановим. Франко і Леся Українка засвоїли лише драгоманівську віддану любов до праці, до науки. Незабаром Франко і Леся Українка, під впливом в ідейному відношенні переросли Драгоманова, знайшли своє власне творче лице і з ним увійшли в історію української літератури, як виразники її революційно-демократичного крила, a Дpaгоманов утвердився в таборі буржуазних лібералів.
Перший твір Лесі Українки, присвячений М. П. Драгоманову, це — переклад з Віктора Гюго „La pauvres gens“. Під заголовком „Сірома“ (Бідні люди) він був поміщений вперше в „Народі“ за 1891 р. № 10—12. Причому Леся Українка поему В. Гюго, написану дванадцятискладовим силабічним віршем, трансформувала дуже вдало у чотирьохстопний анапест. Посвята „любому“ і вельмиповажаному дядькові Михайлові“ не є звичайна собі чемність і повага, а вдячність за різні поради, якими учений знавець світової історії та літератури збагачував молоду письменницю. Для перекладів з „Ріг-Веди“ Леся Українка теж скористалася не лише порадами, а й підстрочними перекладами М. П. Драгоманова. Це ж саме треба зауважити і до перекладів Лесі Українки з Гейне.
Відомо, що Леся Українка разом з М. Славинським переклали ряд творів Гейне, особливо з книги „Buch der Lieder“. Драгоманов, діставши цю книгу, писав: „Переклади з Гейне читаються легко, — це вже багато, тільки досить далеко переложені. Особливо злість Гейне не вийшла може через те, що ви з М. С[лавинським] добрі люди“ (4). Дійсно цим чудовим віршам Лесі Українки трохи бракувало Гейнівської гостроти і „злості“.
Коли в перекладницькій діяльності Лесі Українки спостерігаємо певний вплив консультацій проф. Драгоманова М. П., то в деякій (правда невеликій) частині оригінальних поезій бачимо навіть рекомендацію готових тем чи сюжетів. Ми маємо на увазі одну із ранніх поем молодої поетеси „Роберт Брюс, король шотландський“.
Після „Місячної легенди“ поема „Роберт Брюс, король шотлад-{стр.177}ський“ є одна із перший спроб Лесі Українки (в цьому жанрі) стати на шлях соціальної сюжетності. Поеми „Русалка“, „Подорож до моря“, „Самсон“, що були написані раніше, е по суті данина старій традиційній школі, як по змісту, так і по формі. Від „Русалки“ до „Роберта Брюса“ поетеса зробила великий стрибок. Поема „Роберт Брюс, король шотландський“ не є якась компіляція чи запозичення з Джона Барбура, що склав на цю тему велику поему „Вгисе“, чи з Вальтер Скоттівського роману „The Lord of the Isle“, чи з оди Роберта Бернса „Bruce tu his men at Bannocburn“. Для використання цих джерел Лесі Українці не треба було вдаватись. Драгоманов сам створив якусь компіляцію і подав поетесі готовий матеріал, який Леся Українка по-свойому і обробила. В листі до М. П. Драгоманова Леся Українка пише: „Тема Ваша (Брюс) припала мені до серця, надто уступ з павуком цікавить“. Таким чином сюжет цієї поеми підказаний Лесі Українці Драгомановим. Кому й присвячена ця чудова мистецька річ. Через деякий час Леся Українка остаточно оформила цю поему і надіслала М. П. Драгоманову, який 1893 року писав: „Спасибі за Брюса. Ти трохи по-свойому розмазала історію його, — ну та це нічого“.
Хоч „трохи і по-свойому“ написала Леся Українка поему „Роберт Брюс“, але частково перегукувалася з утопійною теорією „громадівства“ М. П. Драгоманова.
Драгоманов, як відомо, виступаючи з позицій буржуазного лібералізму, переоцінював історично-визвольну роль селянства в другій половині XIX століття. Леся Українка на межі XIX і XX століття, коли обізналася з марксизмом, то ці думки Драгоманова не розділяла. Але в поемі „Роберт Брюс“ наявна деяка ідеалізація шотландського селянського руху. Щоправда, Леся Українка показала Його в історичному аспекті як свідомо організований і розумно-доцільний рух для того часу і тим самим відійшла від Драгоманова, „по-свойому“ написала.
Після „Роберта Брюса“ Леся Українка зараз же написала славнозвісну свою поему „Давня казка“. Енергія виразу, пристраснополемічна скерованість, чітка політична наснаженість — характерні ознаки поеми. „Давня казка“ — це відповідь Драгоманову на закид, що у неї недостатньо в перекладах з Гейне передається злість гейнівської іронії. Тепер Леся Українка особливо загострила стріли своєї сатири і писала:
В мужика землянка вогка,
В пана хата на помості;
Що ж не дарма люди кажуть,
Що в панів біліші кості?
У мужичка руки чорні,
В пані рученька тендітна,
Що ж не дарма люди кажуть,
Що в панів і кров блакитна!{стр.178}
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?
{Франко вважає, що й тут злості немає, а лише добродушний і щирий гумор (5).}
Як „Роберт Брюс, король шотландський“, так і „Давня казка“ знаменують собою етапний період в творчому методі письменниці. Відтепер нова соціальна загостреність дикції поезії Лесі Українки набуває все зростаючого свого виявлення і майже контрастує своєю ідейною скерованістю з ранніми творами, написаними не без допомоги Олени Пчілки.
Таким чином Драгоманов скерував музу Лесі Українки на глибшу внутрішню психологізацію почуттів, на сатиричну „злість“ проти ненависного буржуазного міщанського тугодумного і тупоумного філістерства і відтягнув її від „квітів і зор та зор і квітів“, як писав Іван Франко.
Драгоманов перший сконстатував, що рання муза Лесі Українки „розумненька і тепленька дівчина, та ще молода, мало бачила світу і картин не набралась“ (6). А тому рекомендує поетесі більше читати російських, та світових поетів, від яких можна багато почерпнути, а також і студіювати наукову літературу історично-філософського змісту. Листи Драгоманова до Лесі Українки переповнені бібліографічними відомостями, що саме треба прочитати з історії релігії, літератури, культури, з історії соціології тощо. Твори й поради Драгоманова „розкрили мені очі на релігію“, — писала Леся Українка. Наша письменниця все студіює, ділиться враженнями від прочитаного і трансформує засвоєні культурні здобутки в горнилі своєї творчості.
Однодумців у Драгоманова в той час, особливо в поглядах на релігійне питання, було небагато. Тому Драгоманов так дорожить кожним творчим проявом Лесі Українки і все заохочує її обдаровання на актуальні проблеми тодішнього соціального буття. Боротися з клерикалізмом, що в певній частині паралізував проблиски здорового раціонального думання, таке було завдання Драгоманова. До цієї діяльності залучено було й Лесю Українку, яка за замовленням Драгоманова переклала працю Моріса Верна, і надрукувала її спочатку в „Народі“, а потім в 1903 р. ця праця вийшла, дякуючи Іванові Франкові, окремою книжкою, у Львові, з передмовою Драгоманова (7).
В своїй передмові Драгоманов відзначав заслуги Моріса Верна перед такими істориками релігії як Граф, Раск, Вельгаузен, Ренан та ін. Підкреслює автор передмови нахил Моріса Верна наблизитися до школи раціоналістів.
Головне значення опублікованої праці Моріса Верна в перекладі Лесі Українки з передмовою М. Драгоманова, лежите не в тому, щоб установити деякі явища з історії єврейської релігії,{стр.179} а щоб дати галицькій специфічній інтелігенції страву для критичного ставлення взагалі до основ релігії, посіяти критичне зерно до клерикалізму. Важливо було для Драгоманова, щоб стаття Моріса Верна відвертала інтелігенцію від богословія і штовхала більше до історії та соціології. Така спрямованість думок М. П. Драгоманова стверджується й в листах його до Франка (8).
Поява циклу поезій „Сім струн“, з посвятою „дядькові Михайлові“, становить новий ланцюг зв'язків Лесі Українки з Драгомановим. Посвятою Леся Українка засвідчує:
1) Своє визначення, що на рідній Україні не чути вільних пісень, що уярмлений народ тільки чує „вільні пісні у сні“.
2) Свою свідомість, що „злотиста квітка надії“ зацвіте й на Україні.
3) Що для цієї мети не досить лише платонічно любити батьківщину, свою безталанну матір.
4) Що треба іскристою зброєю „розбивати грізні чорні хмари реакції“.
5) І ця боротьба буде не легка, що треба буде конче битися, бо „сором хилитися, долі коритися“.
6) Що світлі вільні ідеали самі не приходять, а треба безнастанно торкатися натягнених струн життя, поетам промовляти своєю музою до сердець трудящих мас і будити їх до боротьби.
7) Що тільки в такій боротьбі впаде „темна ніч“ і засяє зоря перемоги.
„Сім струн“ — це конкретизація ідеалів, прагнень, спрямовань талановитої письменниці, що ідейно переростає свого ученого дядька. Леся Українка зазначає, що рідний край чує вільні пісні лише в сні, що треба гострити нову зброю на поборювання соціального лиха. Драгоманов писав, що треба „шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям“ (9). Леся Українка ніби з цим погоджується, але під „всесвітньою правдою“ розуміє не щось абстрактне, космополітичне, як це було властиво Михайлові Драгоманову, а як революційну акцію. Згоджується вона з Драгомановим, що однієї „своєї мудрості“ далеко не досить що треба засвоювати широку прогресивну культуру і дивитися на життя перспективно; торкати не лише одну якусь струну нашого соціального буття, а давати тверді, упевнені акорди на всіх добре настроєних струнах.
Відповідаючи на лист Драгоманова про настрої української інтелігенції, Леся Українка констатує, що „європеїзм“{Під „европеїзмом“ Леся Українка в даному випадку розуміє настрої цілком протилежні до „теорії своєї хати“.} все більше і більше шириться серед молодих киян, а київська „Громада“ в деякій своїй частині, коли щось і робить, то в „герметично-забитих скриньках чуєш якийсь гук, а не знаєш до чого він““. В іншому листі Леся Українка узагальнює настрої реакційної частини української інтелігенції, розташованої на обох боках Збруча і пише:
„У нас, бачте, сидить у многих головах ідея про „дві правди“,{стр.180} що ми, мовляв, можемо бути собі і вільнодумцями і Ренанів читати, а для мужика це „опасно“, та й нащо його бідного з „непосредственности'“ збивати, „аналогізмом роз'їдаючим“ душу труїти, од рідної, традиційної, релігійної „почви“ одривати. Шкода тільки, що ніхто незна як слід, яка вона, тая „почва“. Не можу з певностю сказати, щоб не взяти гріха на душу, — але мені здається, чи не походить ся думка про „дві правди“ щей від панського страху перед освіченим мужиком, що ось то мужик, начитавшись усякої премудрості, зовсім „от рук отобьется“ (3).
Леся Українка дала чітку і вірну класову характеристику теорії „двох правд“ і цим самим виявила свою співзвучність з думками передових революційних діячів.
Великий Ленін не раз учив, що жити в суспільстві й бути вільним від нього ще ніколи й нікому не вдавалося. Тому той, Хто заявляє, що він в політику не втручається, що він стоїть на чисто наукових чи літературних засадах, що він вільний від будь-якої тенденції, що він „об'єктивний“ чи „безсторонній“, — той власне допускає або недоусвідомлене самоошуканство, або звичайне окозамилювання, чи приховане обдурювання інших, як певний прояв класової боротьби. Зрозуміла річ, що можна не належати до організації, „намагатися“ не втручатися в суспільні акції життя, але бути активним громадянином, наприклад, письменником, ученим тощо і, в той же час, заслонюватися різними вигадками із арсеналу теорій „мистецтво для мистецтва“, „аполітичної культури“, „моя хата скраю — я нікого не знаю“ і т. п. суб'єктивних нісенітниць, — це значить провадити свою „неполітичну політику“, як казав М. П. Драгоманов, або дійсно бути „безсторонньою“ анормальністю.
Бути опортуністом, дотримуватися теорій „покірне телятко дві матки ссе“, „скачи враже, як лан каже“, служити і „вашим і нашим“, — це значить виявляти буржуазно-реакційну партійність.
Проти гнилого опортунізму, що звив собі особливе кубельце в затхлій атмосфері українських „неполітичних політиків“ Драгоманов нещадно виступав. В боротьбі з клерикально-націоналістичним угодовством М. П. Драгоманов мав особливо немаловажне значення. „Нехай ми будемо вічно прокляті, але принципами не торгуємо“ — виголошував свій девіз М. П. Драгоманов не без впадання в протиріччя.
Від своїх учнів, товаришів, близьких знайомих вимагав теж послідовності, принципіальної чіткості. Леся Українка уважно прислухалася до зауважень Драгоманова і, щоб „не впасти в опортуністичну біду“, навіть запитувала дядька, в який орган львівської преси можна надсилати свої твори. Взаємини редактора „Буковини“ Осипа Маковея і Лесі Українки найкраще ілюструють це положення. Коли Маковей виявив себе досить виразно діячем іншої політичної орієнтації, ніж основні співробітники „Народу“, „Хлібороба“ та „Життя й слова“, Леся Українка вважала за необхідне порвати свої раніше досить прихильні зв'язки з противником так званого радикального руху{стр.181} в Західній Україні. Але Леся Українка не була б письменницею-демократкою, коли б лише порвала зв'язки з Маковеєм, бо то був би тільки пасивний протест, а не боротьба. Ось чому наша письменниця розгортає активну діяльність проти опортунізму та націоналізму. „Безпардонний патріотизм“ (10) — досить гірка пілюля Н. С. Ж. (псевдонім Лесі Українки) на адресу опортуністів з їхніми блюзнірськими тенденціями не „вести опозиції проти уряду“, з їхнім націоналістичним тупцюванням на одному місці, з їхнім небажанням вийти за свої вузькі етнографічні межі.
Ще уїдливішою відповіддю на дописи „Буковини“ і зокрема на статтю „Про своїх людей“ — є сатирична поема Лесі Українки „Пророчий сон патріота“ (10), присвячена редакторові „Буковини“ Й. Маковею. Тут письменниця гостро висміює клерикально-угодовську політику „Буковини“, що взяла в оборону творців т. зв. „новоерівської угоди“, а саме митрополита С. Сембратовича, Ол. Барвінського, Ю. Романчука та Н. Вахнянина. Глузує Леся Українка з вузького шовінізму „Буковини“, її сліпої ненависті до російської культури (11).
В „Австро-руських споминах“ М. П. Драгоманов дав досить чітке свідчення, що Галичина його особливо приваблювала ще за часів „Слова“, що він спочатку цілком прихильно ставився до „української“ партії, чи до народовців, а до „руської“ чи „москвофільської“ партії завжди був настроєний цілком вороже, як до реакційної течії у своїй основі. Вже в другому періоді свого життя Драгоманов розчарувався в народовцях і взагалі в галицьких соціально-політичних і культурних взаєминах, хоч і визнавав наявні елементи демократично-прогресивного розвитку літературної справи в Галичині. Відкрив М. П. Драгоманов в Галичині елемент „вузько-думний, реакційний і лакейсько-кар'єристичний, — що більше відповідає національній формулі рутенський, котрий примазується то до „руської“ партії, то до „української“, або до обох вкупі, і котрий мусів би бути виєлімінований, як правдиві пута на ногах галичан“ (12).
Проти цього рутенства в усіх його проявах М. П. Драгоманов скеровував всі свої гострі стріли і немилосердно його бичував.
Так само й Лесю Українку спочатку Галичина дуже приваблювала, як земля, де можна, користуючись деякими пильгами „свинської конституції“, друкувати свої твори. Відомо, що Леся Українка почала друкувати свої поезії вперше у львівських виданнях. Загальне захоплення у Лесі Українки галицькою дійсністю було помітне, і М. П. Драгоманов вважав за свій обов'язок трохи застерегти молоду письменницю від ідеалізації галицких відносин.
Глибші стосунки Лесі Українки з галицькою інтелігенцією примусили її переоцінити своє ставлення до літературно-громадських відносин в Галичині, а незабаром цілком усвідомити правдивість застережень і визначень М. П. Драгоманова. Леся Українка, так як і Драгоманов, скоро розчарувалася в галицькім „народовстві“. В зв'язку з цим Драгоманов писав М. Павликові: „Сестра і Леся{стр.182} розкусили до дна галицьке народовство і ентузіастично стають на наш грунт. Будемо мати гарячих двох адвокатів, таких, яких я навіть не ждав“ (13).
Наведені слова Драгоманова находять своє підтвердження не лише в листах Лесі Українки до М. Драгоманова, але і в листуванні письменниці з Маковеєм. Йосип Маковей — співробітник „Народнього Часопису“, що вважалася українським додатком до офіціальної польсько-австрійської газети, розхвалював цей орган і запрошував Лесю Українку надсилати свої вірші до цієї газети. На це Леся Українка з принципових революційно-демократичних позицій відповіла:
„З ваших слів про неї („Народну Часопис“) я не набралася великого довір'я до цього офіціального органу. Бувши у Відні, я бачила перші числа цієї часописи — вони мені не сподобались; мені здалось, що редакція грає в ляльки з народом... Коли „Нар. Час.“ видається зовсім в напрямку „Правди“, то вона, значить, не зійдеться з моїм напрямом, бо я, напр., не бачила досі можливості писати в „Правді“ (14).
Про „Правду“ Леся Українка писала в листі до Павлика, що вона неначе те молоко, що продають по містах“ (15).
Не краще оцінила Леся Українка і „Зорю“ за те, що там „запанувала левицько-чайченківська школа, що й протиснутись крізь неї трудно“ (3).
Вузькодумний, кар'єристичний, опортуністичний елемент в галицькій дійсності, особливо в „Правді“, виводив Лесю Українку просто з рівноваги. Так само як і Драгоманов, Леся Українка не визнавала ніяких „кривих доріг“, ніякого „лояльного патріотизму“ чи буржуазного націоналізму в усіх його деталях, ніякого компромісу. В листі від 17/ІІІ.1891 року до М. П. Драгоманова письменниця, називаючи галицьких народовців „тихим болотом“, писала:
„Що ж до народовців, то мені (та й не одній мені) їхні криві дороги, дикі патріотичні вигукування та поклони урядові дуже обридли, навіть не через те, щоб я раніше знала настільки такий спосіб поступування шкодить цілій нашій справі, — одного часу мене запевняли, що для нас і нема інших доріг, як тільки криві, але просто самопочуття правди одвертало мене від такого „лояльного патріотизму“. Вже тая „політика“, „лояльність“, криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, „повага до народних святощів“, „уміркований лібералізм“, „національна релігійність“ etc. etc. все оте вже так утомило нас, молодих українців, що ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того „тихого болота“ (3).
Через три роки після цієї надзвичайно вірної характеристики „народовців“, що звучала в унісон з думками Драгоманова, Леся Українка дає ще більш виразну і влучну оцінку львівським „прав-дянам“. Термін львівські „правдяни“ в устах Лесі Українки стає синонімом обмеженості, вузькоглядства.
„Страх як вони грають такими словами, як „толерантність“, „моральна тиранія“, „патріотизм“, „українство“ і т. п., обертають{стр.183} їх на всі боки, як самі хотять. У них напр. „толерантність“ вимагає миритись з клерикальними виданнями „Просвіти“ і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іншого видавництва, то се вже виходить „моральна тиранія; для них видання „Ист[орических] песень А[нтоновича], Д[рагоманова] здається дуже патріотичним ділом, а інші видання самого вже Драгоманова] — антипатріотичними“ (3). А про „вождів“ типу Барвінського, Леся Українка писала: ...„У кожного з них mania grandiosa в великій степені, іменно кожний з них думав: „L'etat с'est moi“.
Цю ж саму оцінку дає Леся Українка галицьким буржуазним націоналістам і в листі до М. Павляка:
„Ох, галицькі справи, галицькі справи!.. Далебі інший раз думаєш: ей взяти б віника, замахнути разів два-три, вимести всю барвінщину, романчущину і багато іншого в придачу, то принаймні чисто було б“ (15).
Цілком природно, що Драгоманов, одержуючи подібні листи від Лесі Українки, дуже радів, що лави прогресивних борців все збільшуються; що фронт наступу на рутенців, ретроградів, угодовців міцнішає; що голос Лесі Українки хоч молодий, але сильний і б'є в ту саму точку, в яку й він безупинно бив і б'є, починаючи з 1872 року; що в особі Лесі Українки виросла письменниця, яка буде викорчовувати із свідомості широких мас інтелігенції різну „барвінщину“, „конищину“, як кваліфікував Драгоманов опортуністичну дію ватажків львівських „правдян“.
Наскільки співзвучні були деякі тактичні погляди Драгоманова і Лесі Українки в питанні про „барвінщину“, можна судити також із такого факту, як епізод спеціального запрошення Драгоманова взяти участь в Науковому Товаристві ім, Шевченка. Запрошення було підписане Барвінським і Драгоманов не прийняв його. В листі до Лесі Українки Драгоманов розповідає цей випадок, гадаючи, що Леся Українка не поділятиме його тактики в даному питанні. Леся Українка пише:
„Не думаю вас лаяти за те, що ви не вступили до Товариства їм. Шевченка, а думаю, що певне п. Барвінський зовсім сором загубив, коли зважився посилати вам запрошення з своїм підписом. Коли Барвінський голова, то які це то там уже руки й ноги будуть при такій голові?“ (3).
У львівській „Правді“ було вилито багато бруду на адресу Драгоманова. Причому диригува всім ходом ворогів Драгоманова не хто інший, як голова Наукового Товариства ім. Шевченка буржуазний націоналіст Барвінський, а тепер, ніби глузуючи, підписав запрошення Драгоманову бути членом Товариства.
Безпринципність в поглядах — властивість львівських „правдян“, — була абсолютно ворожа як Драгоманову, так і Лесі Українці. Природно, що Леся Українка і М. Драгоманов одностайно засудили т. зв. „новоерівську угоду“, компромісову, дуже образ-{стр.184}ливу для української передової інтелігенції і для всіх трудящих мас.
„Мені тепер такою нещасною, легкодухою та дурною видається ота „угода“, що аж сором за галичан, як вони могли намислитись на таку дурницю“ (3).
Леся Українка ніяк не могла примиритися з туподумним, буржуазно-націоналістичним та клерикальним фаталізмом „правдян“. „Одно мені дивно, — чим „правдяни“ горнуть до себе своїх адептів? Чи тими загальними місцями, що виголошують кожний раз однакові в кожному номері, чи своїми труїзмами, чи може своєю унією в різних варіантах? ...Як би я могла, то я б віником вимела усе те „героїчне“ сміття (річ іде про релігійну літературу — Ів. Р.) на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити. Може Вам чудно, що такі труїзми так палко словами побиваю, але я про сі речі не можу спокійно говорити...“ (3).
Націоналістична дріб'язковість інтересів і гризня були характерні для українських буржуазних націоналістів. На це часто М. Драгоманов звертав увагу Лесі Українки. В листах Лесі Українки виголошуються думки про націоналізм не протилежні до висловлювань М. П. Драгоманова. Називає Леся Українка буржуазних націоналістів „баранячою кошарою“ і гнівно викриває їх людоненависницькі „теорії“.
„Думають, що досить говорити по-українському (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріотичного робітника на рідній ниві, чоловіка з певним переконанням і т. п. ...От напр., „переконання“ декого з баранячого стану: одурити москаля, одурити австрійця (німця), одурити поляка, щоб вони нам самі своїми руками жар загребли, а потім їх на тому жару присмажити. (Так наче б сі три народи справді тілько на шашлик годились). Мені приходилось самій чути і читати подібні „політичні Profession de foi“. Або, напр., таке... я не ходжу зроду в російський театр; не читаю... російської літератури; їм не „бліни“, а „млинці“, а коли б то були бліни, то я б їх не їв...“ і т. п. Простіть, що я може набридла Вам і розстроїла нерви такими дурницями, але ж після сього Ви може краще зрозумієте, які в цих людей мозги. Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими йменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару“.
І трохи далі: „Наш добрий друг назвав раз мене і моїх скількох товаришів „постыдными дезертирами“ за те, що ми зреклися назви українофілів, але що ж робить, коли її страшно носити тепер, щоб не уподобатись крученому барану в христіанському стаді. „Ви, — казав друг, — повинні боронити честь старої корогви, а не зрікатись її“. Ми ж думаємо, що краще зробити нову корогву, ніж латати стару і ради того латання ризикувати власною честю. Ті люди, що колись тримали цю корогву, заснули, в сні не почули, як корогва випала їм з рук і попала в баранячі копита, люди{стр.185} сплять, а тепер і не думають вертати собі своєї корогви, чого ж ради ми будемо за неї коп'я переломлювати?“ (3).
Коли М. П. Драгоманов вмістив в „Народі“ за 1891, № 22 рецензію на повість Нечуя-Левицького „Над Чорним морем“, то Леся Українка вважала за обов'язок висловити і свою думку про деякі націоналістичні „збочення“ І. С. Левицького.
„Бога ради не судіть нас по романах Нечуя, — пише Леся Українка до М. П. Драгоманова, — бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах; як би вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того „Чорного моря“, а прочитавши його можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір'я дерти, пожалься, боже, того пера і чорнила! Мені тілько жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. „корифеїв“, а то, про мене, хоч би їхніми творами греблі гачено“ (3).
Така різка оціночна думка Лесі Українки стосується лише націоналістичних поглядів Нечуя-Левицького, а не являється узагальнюючим засудом всієї творчої спадщини автора „Миколи Джерї“. Йде справа лише про твори з образами Радюків та Комашок — цих так званих „позитивних“ образів в творах Левицького, „смішних дурнів“, як гостро заплямував їх Драгоманов.
Можна було б ще навести ряд висловлювань Лесі Українки про націоналістичні викрутаси деяких українських діячів, як доказ того, як це видно з листування, що в цьому питанні погляди Драгоманова і Лесі Українки далеко не розходилися.
З початком 1895 року листування Лесі Українки з М. Драгомановим обривається. В 1895 році Леся Українка жила в Болгарії біля хворого М. П. Драгоманова і від нього за короткий час почула більш ніж за цілі роки на Україні:
О, не забуду я тих днів на чужині,
Чужої й рідної для мене хати,
Де часто так приходилось мені
Пекучу, гірку правду вислухати.
Уперше там мені суворії питання
Перед очима стали без прикрас.
(„До товаришів“).
Почитайте ліричні твори Лесі Українки 1895—1896 pp., порівняйте їх з творами попередніх років і цілковито упевнитесь, що муза Лесі Українки надто змужніла, стала гостро-політичною. „Слово, чому ти не твердая криця“, „Товаришці на спомин“, „Поет під час облоги“, „До товаришів“ та ін. — твори надихані революційним звучанням. Запальна енергія, пекельний вогонь ненависті{стр.186} ло ворогів і невгасима любо| до народу, непримиренний борець прометеївського характеру, непохитність, незламність, принциповість, ненависть до опортуністичних „дощиків осінніх“ — такі риси поезії Лесі Українки 90 pp. Тепер Леся Українка в ідейному відношенні далеко випередила свого дядька і стала антиподом Драгоманова.
Драгоманов прищепив Лесі Українці лише свідомість обов'язку поета, що мусив служити „єдиною своєю зброєю“ народові. Леся Українка чудово давала собі звіт, що це обов'язок дуже тяжкий, бо:
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
Йому вже до щастя нема вороття!
Тепер письменниця відчула нове щастя служити визвольній боротьбі свого рідного народу. Поезія Лесі Українки з сентиментально-романтичної виросла в червону квітку, що пробиває камінь і яку звуть „ломикамінь“.
Обов'язки поета-громадянина найкраще висловлені в поезії „Ритми“:
Я не на те, слова, ховала вас,
І Напоїла кров'ю свого серця,
Щоб ви лилися, мов отрута млява,
І посідали душі, мов їржа...
Хотіла б я вас виховать, слова,
Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,
Щоб краяли, та не труїли серце,
Щоб піснею були, а не квилінням.
Вражайте, ріжте, навіть убивайте,
Не будьте тільки дощиком осіннім,
Палайте, чи паліть, та не в'яліть!
А скілько розкидано в поезіях Лесі Українки думок, скарг, прокльонів, обурення на адресу опортуністичної частини українського громадянства. З цих висловлювань яскраво вирізьблюється постать Лесі Українки — революціонера-демократа.
Був момент, коли Леся Українка мріяла присвятити себе праці над творчою спадщиною М. П. Драгоманова. ..Одно слово з нього (з творів Драгоманова — Ів. Р.) варте більше, ніж усі мої слова минулі і ще ненароджені“ — гіперболічно писала Леся Українка (15).
Смерть Драгоманова справила на Лесю Українку гнітуче враження. Доказом цього може бути вірш в альбом Аріадни Драгоманової-Трушевої, де поетеса навіть впала в розпач:
„Для мене, сестро, не бажайте щастя.
Ми з ним чомусь не можемо ужитись“ (16).
Після смерті Драгоманова, Леся Українка і Михайло Павлик задумали видати творчу спадщину великого ученого і діяча. Одному Павликові не під силу було підняти таке завдання, а Леся Українка хворіла весь час і, крім того, не зважувалася відривати себе від музи. Павлик радив Лесі Українці переїхати до Львова,{стр.187} сидіти нишком, „скинутись“ усякої політики, тоді урядові і позаурядові кола не зачеплють її, а значить дадуть змогу працювати над виданням творів Драгоманова.
Леся Українка на цю пораду дала блискучу відповідь, яка виявляє нашу письменницю, як справжнього відданого борця за справу перебудови старого світу, справжнього політичного громадського діяча, який виразніше, на новій основі, конкретизував думки про так звану „неполітичну політику“ деяких „культуртрегерів“. Відповідь Павликові ще раз стверджує, що Леся Українка далеко випередила Драгоманова. Поскільки цей матеріал мало відомий навіть в колах спеціалістів, я лист Лесі Українки до Михайла Павлика наведу майже повністю.
„Прикрим здався мені один, виставлений уже у Вас Umstand, що я мусіла б „скинутись усякої політики“. Я хотіла б знати докладніше, як я маю це зрозуміти? Невже так, що в Галичині я мала б ще „тихше“ жити, ніж на Україні? Коли так то це страшна жертва душі. Я ще може могла б не мішатись до краєвої політики в тім значінні, що не займалася би особистою агітацією, не вступала би у члени краєвих партій, бо до одного я не почуваю в собі таланту, другим мало інтересуюсь, бо думаю, що яко літератор, я ліпше зроблю, коли виступатиму зовсім незалежно, хоч нехай і одиноко. Але скинутись „усякої політики“ в літературі і в моїх зносинах з метрополією, ніяк не можу, бо не тільки переконання, але й теперамент мій до того не дозволяє, а ще не дозволяє, знаєте що? дядьків заповіт. Ми говорили з дядьком не раз на такі теми і він казав; що він хотів би, щоби я через кілька років „стала жити десь на вільній землі“, з тим, щоб власне до кінця набратись, а не скинутись політики, з тим, щоб по змозі моїй, провадити далі те, чого я вчилась у нього і чого мала навчитись за життя за ті „скілька років“, прожитих на Україні, а не за тим, щоб стати тільки консерваторкою паперів, хоч і дуже цінних, та все таки, не моєю працею писаних. Дядько хотів, щоб і моя праця і моя думка росли і жили, щоб я ні літератури ні політики не скидалась, щоб я шукала свого шляху, була б не епігоном його, а духовною дитиною.
Він би, я знаю, не порадив мені, щоб я „скинулась усякої політики“ хоч би навіть для того, щоб не могла чепити „того, що коло мене“, а вже менш усього через те, щоб не могли мене чепитись. Ні, друже, спитавши по щирості своєї душі, я не можу обіцяти, що буду жити на вільній землі тихше, ніж жила на зовсім поневоленій... У мене рука не здійметься на таке самовбивство, я ще не маю цеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть, як слід не спробувала свої сили і — маю вже її занедбати, придушити, „скинутись“? (17).
В цьому ж самому листі Леся Українка зауважує, що „скинутися політики“ вона не має права ще й тому, бо цього не дозволяють її родинні традиції. Адже в її родині є декабристи (Яків{стр.188} Драгоманов — член Півд. Т-ва), є політичні емігранти (М. П. Драгоманов) є засланці (Олександр Косач?).
Із наведених слів чітко, виразно вирізьблюється постать політичного і громадського діяча, демократки Лесі Українки.
Підводячи підсумки наведених положень, заснованих головним чином на новознайдених ще неопублікованих листах Лесі Українки до М. Драгоманова і матеріалах, що зовсім ще донедавна були малодоступні для радянського читача і дослідника, можна зробити такий висновок:
1. Взаємини Михайла Драгоманова і Лесі Українки в світлі новознайдених листів з'являються надзвичайно повчальними, бо розкривають ще більше не лише постать Драгоманова, але й дають новий матеріал для соціальної біографії і для еволюції поглядів, творчого методу геніальної дочки українського народу — Лесі Українки.
2. Одержавши від Драгоманова „путьовку в літературне життя“, Леся Українка незабаром, вже на іншій основі, під впливом ідей марксизму, передової російської літератури та революційно-демократичних традицій Шевченка, опанувала найпрогресивніші ідеї нової доби і вступила у вищий новий етап своєї творчості, який визначив письменницю, як революціонера-демократа.
3. Це зазначила й дожовтнева більшовицька преса в 1913 році: „Леся Українка, стоячи близько до визвольного громадського руху взагалі і пролетарського зокрема, віддавала йому всі сили, сіяла розумне, добре, вічне... Добра і вічна пам'ять письменниці — другу робітників“ (18).
4. Не слід переоцінювати вплив Драгоманова на Лесю Українку. Треба сказати, що Леся Українка в 900-х рр. вже далеко випередила світоглядними переконаннями свого ученого дядька і кінець-кінцем не сприйняла від нього ліберально-буржуазного анархізму, відкинула його утопійно-романтичну „громадськість“. Не поділяла Леся Українка і хибні націоналістичні погляди Драгоманова на польське повстання 1863 року, що цілком розминалися з поглядами марксистів.
5. Леся Українка під впливом ідей марксизму знайшла свій справжній творчий метод і стала найвидатнішим класиком революційно-демократичного крила в історії української літератури.
6. Михайло Драгоманов під кінець свого життя остаточно перекочував в табір буржуазних лібералів-земців і був зовсім далекий від ідейних спрямовань Лесі Українки.{стр.189}
БІБЛІОГРАФІЯ
1. Ленін, В. І. Твори, 3-е вид., т. XVII, ст. 420.
2. „ЛНВ“, 1898, III, ст. 15, 16.
3. Із неопублікованого листа Лесі Українки до М. Драгоманова. Архів листів в копіях зберігається в Рукописному фонді львівського філіалу Бібліотеки Академії наук УРСР.
4. „Червоний шлях“, 1923, № 4—5, ст. 191.
5. „ЛНВ“, 1898, ІІІ, ст. 23.
6. „Червоний шлях“, 1923, № 4—5, ст. 189.
7. Моріс Верн. Біблія або книга Старого Завіта. Переклад Л. У. З передмовою М. Драгоманова. Львів, 1903, ст. 80.
8. Драгоманов, М. Листи до Івана Франка і інших. Львів, 1906, ст. 17.
9. Драгоманов, М. Чудацькі думки про українську національну справу, Львів, 1892, ст. 30.
10. „Народ“, 1895, № 9.
11. „Буковина“, 1895, № 27 і 31.
12. Драгоманов, М. Австро-руські спомини. Львів. 1880, ст. 46—47.
13. Драгоманов, М. Переписка з М. Павликом. Львів, т. VI, ст. 137.
14. Листування Лесі Українки з Й. Маковеєм. Львів, 1938, ст. 29.
15. Із неопублікованого листа Л. Українки до М. Павлика. Архів Львівського філіалу Бібліотеки Академії наук УРСР.
16. Рукописний фонд Львівського філіалу Бібліотеки Академії наук УРСР.
17. Деркач, М. Д. Леся Українка (Причинки до життєпису на основі її листування з М. Павликом). „Нові шляхи“, 1930, т. V, ст. 236.
18. „Рабочая Правда“, 1913, № 15.