|
Михаил Петрович Драгоманов (1841-1895) |
| Традиция - это передача пламени, а не поклонение пеплу. |
Жовтень. - Нр. 5/1958. - c. 145-151.
В історії української культури другої половини XIX століття тяжко знайти іншого такого високоерудованого, багатогранного і в той же час такого ідейно-суперечливого діяча, як Михайло Драгоманов. Він був істориком, публіцистом, літературним критиком, фольклористом, етнографом, економістом, редактором газети і журналу, популяризатором кращих надбань української, російської і світової літератур, політичним і громадським діячем, вихователем літературної молоді, а в останні роки свого життя — професором першого болгарського університету в Софії.
На кожній з цих ділянок М. Драгоманов залишив досить помітний слід, що і забезпечує йому видне місце в історії української культури.
В автобіографії, а потім у листуванні з різними особами, М. Драгоманов називає себе справжнім продовжувачем ідей Кирило-Мефодіївського товариства, «хлопоманом» — українським демократом» борцем проти національної обмеженості. Не можна сказати, що названі самовизначення не мають під собою якогось грунту. В різні часи Драгоманов переходив різні періоди свого світоглядного розвитку. Класові і національні взаємовідносини на Україні і в Росії того часу зумовлювали його хитання між дрібнобуржуазними демократами і буржуазними лібералами. Пристрасно шукаючи свого місця в суспільній, політичній боротьбі 70—80-х років, Драгоманов не завжди знаходив правильний шлях, але щиро прагнув вірно служити своєму народові.
Прихильник історичних російсько-українських взаємин, Драгоманов доводив,{стр.146} що возз'єднання України з Росією було природним результатом віковічного тяжіння всього українського народу до російського і що акт Переяславської Ради має величезне історичне значення для розвитку України.
Людина надзвичайно широкого розмаху думок, життєвих інтересів, світлих і життєстверджуючих почуттів, Драгоманов у той же час проявляв дивовижну непослідовність і вузькість в окремих судженнях і поглядах. Так, наприклад, виступаючи на захист українського селянства від польських панів, він орієнтувався не на революційне селянство, як це було властиво Чернишевському, а на відстале, обмежене, прикуте до купи гною, як казав В. І. Ленін. Внаслідок цього Драгоманов не збагнув революційної суті польського повстання 1863 року і за це був абсолютно справедливо розкритикований В. І. Леніним{В. І. Ленін. Твори. 4-е видання, т. 20, стор. 398.}.
Драгоманов не виступав за пригнічення т. зв. «чужих» національностей, ніколи не зневажав інші нації, постійно засуджував всяке «москалежерство», будь-яке розпалювання міжнаціональної ворожнечі, гнівно викривав усіх тих, хто намагався штучно створювати перегородки між націями та між народами.
Літературно-критична, публіцистична і фольклористична діяльність Драгоманова становить помітну сторінку в історії культури українського народу. Вартий спеціального дослідження і його життєвий шлях. Переслідування царським урядом та реакційними колами українського суспільства, засудження на вічну еміграцію, постійний скрутний матеріальний стан, безнастанні пошуки коштів на видавничі справи, велика матеріальна залежність від тих кіл, з якими назрівала конча потреба рішучого розриву — все це далеко неповний перелік тих важких перешкод, що завжди стояли на Життєвому шляху М. Драгоманова.
В кінці 80-х років, перелякавшись революційних виступів Драгоманова проти царської політики, колишні його спільники із так званої «Старої громади», очолюваної В. Антоновичем, припинили всяке фінансування видання «Громади» і особисте його утримання. Верхівка «Старої громади» прагнула ідейно обеззброїти Драгоманова, засудити його на самотність, посіяти ворожнечу між ним і передовими колами українського суспільства, що горнулися до невтомного громадського діяча. Наміри буржуазно-націоналістичної верхівки «Старої громади» провалилися. Драгоманов завжди був у тісному контакті з передовими колами українського суспільства. Замість старих, зрадливих «друзів» він знайшов справжніх, вірних товаришів, помічників, прихильників серед української прогресивної молоді (Іван Франко, М. Павлик, Леся Українка та інші).
Іван Франко не у всьому погоджувався з Драгомановим, але поважав і високо цінив його як свого вчителя і порадника. «Народ, що не шанує великих людей, не варт зватися освіченим народом. — говорив Іван Франко в день ювілею М. Драгоманова. — Драгоманов для нас є чимсь більшим, як заслужений чоловіком. Ми в нім шануємо друга» вчителя, провідника»{Михайло Петрович Драгоманов. 1841—1895. Його юбілей, смерть, автобіографія і спис творів. Зладив і видав М. Павлик, Львів, 1896, стор. 25.}.
Перебуваючи в еміграції в Женеві, Драгоманов знайшов чимало прихильників і серед болгарських, польських, сербських та інших слов'янських студентів, що вчилися тоді в Женевському університеті.
З допомогою болгарських друзів Драгоманов у 1889 році одержав запрошення на кафедру всесвітньої історії в Софійському університеті. В листі до Богдана Кістяковського в листопаді 1889 році Драгоманов дає пояснення причин переїзду із Женеви до Софії: «З одного боку болгари просили послужити їм, а свої знаходили мою роботу шкідливою їм і навіть з працями археологічно-етнографічними таке виробляли, що не можна інакше витолкувати, як нехіттю до космополітичного методу, шкідливого для їх націоналістичної школи»{М. Драгоманов. Листи до Івана Франка та інших. 1887—1896. Видав Іван Франко, Львів, 1908, стор. 164.}.{стр.147}
Драгоманов прибув до Болгарії в той період, коли болгарська буржуазія, захопивши владу в свої руки, поспішно заліковувала рани, завдані країні п'ятивіковим турецьким поневоленням. Балканські мініатюрні держави, писав В. І. Ленін, були в цей час економічними колоніями Європи.
З розвитком капіталістичних взаємовідносин, з посиленням робітничого руху швидким темпом розвивалася культура, література, мистецтво болгарського народу. «Після п'ятивікового гніту чужої народності Болгарія повернулася до життя індивідуальністю яскравою, повною творчих сил і швидко посіла гідне їй місце в сім'ї культурних націй», писав М. Горький.
В кінці 80-х років у Софії відкриваються вищі педагогічні курси, на базі яких в 1889 році засновується перший болгарський університет, в історію якого Драгоманов назавжди вписав своє ім'я.
Прибувши до Софії, Драгоманов потрапляє у звичне для нього середовище діячів культури, науки, мистецтва. Тому так швидко він асимілюється в ньому і розгортає зразу ж велику наукову, громадсько-політичну діяльність. Насамперед він ретельно вивчає історію болгарської культури, історію болгарської народної творчості. Дочка Драгоманова стверджує, що батько на перших порах просиджував у бібліотеках Софії по 8 годин на добу, вивчаючи одночасно і стан бібліотечної справи. Чудове знання світової культури дало можливість Драгоманову поставити перед керівництвом університету завдання негайно поповнити бібліотеку науковою літературою, без якої не може обійтися жоден викладач вищої школи. Праця Драгоманова в цьому відношенні, як стверджується окремими мемуаристами, дала ефективні наслідки.
Студентська молодь Софійського університету швидко переконалася у величезній ерудиції Драгоманова, тому аудиторії завжди були переповнені не лише студентами історико-філологічного, а й інших факультетів. На лекції професора Драгоманова приходили і викладачі, щоб послухати нове слово в історії світової культури.
Лекції болгарським студентам Драгоманов читав російською мовою, готував спеціальні конспекти, передавав їх студентам, які під його керівництвом перекладала конспекти на болгарську мову і потім літографічним способом розмножували їх. Все це забирало у Драгоманова дуже багато часу й енергії, але він працював з великою охотою і приємністю. Крім читання лекцій, Драгоманов вів семінари на факультетах і групах, вимагав від студентів читати історичні першоджерела в оригіналах. Студенти з великою повагою ставились до свого професора і завжди дуже старанно виконували всі його завдання, ретельно вивчали російську і західноєвропейські мови, щоб читати історичні пам'ятки в оригіналах.
Студент історичного факультету Цєнов згадував потім, що «ледве який генерал користувався такою повагою серед своїх солдатів, якою користувався Драгоманов у своїх слухачів».
Кращий учень Драгоманова професор Іван Шмшманов у листі до свого учня, згодом професора і дослідника болгарського фольклору М. Арнаудова, згадує, що Драгоманов був сердечною, доброю людяною, відданим патріотом своєї вітчизни, великим гуманістом, незрівняним ерудитом, прекрасним лектором, справжнім вихователем наукових кадрів болгарської інтелігенції.
В такому ж дусі відзначають заслуги Драгоманова перед історією болгарської культури, видавничої справи, журналістики й інші видатні сучасники Драгоманова — професори, передові громадські діячі.
За шість років праці в Софійському університеті Драгоманов дуже багато зробив для розвитку болгарської культури, особливо в галузі етнографі, фольклору та фольклористики.
Ще під час перебування в Женеві Драгоманов вивчав болгарський фольклор і в 1888 році в збірнику «Обштъ Трудъ» (Софія, II, стор. 73—78) надрукував ряд болгарських народних легенд з своїми примітками та поясненнями. Ці ж болгарські легенди в перекладі Лідії Драгоманової французькою мовою були надруковані у французькому журналі «Mélusine» (1888, № 9, 10, 12) для тих спеціалістів, які не володіють слов'янськими, мовами.
З 1889 року у Софії з ініціативи і при{стр.148} безпосередній участі Драгоманова починає систематично виходити «Сборник за народни умотворення, наука и книжнина» (видання міністерства народної освіти), де Драгоманов вміщує болгарською мовою такі великі свої праці, як «Слов'янські оповідання про пожертвування власної дитини», «Слов'янські оповідання про народження Костянтина Великого», «Слов'янські варіанти однієї євангельської легенди», «Слов'янські варіанти Едіпової історії», «Зауваження про слов'янські релігійні А етичні легенди». Крім того, тут друкуються його рецензії на ті етнографічні видання, які виходили в Москві.
Високу фахову оцінку болгарським працям Драгоманова дали І. Франко, М. Сумцов, І. Шишманов і М. Арнаудов.
І. Франко щиро заздрив болгарам, які тепло прийняли великого українського вченого і мають змогу користуватися його знаннями з галузі національної етнографії і фольклору. І Шишманов і М. Арнаудов заявляли, що ніхто з українських письменників не залишив такого великого сліду в розвитку болгарської культури, як М. Драгоманов. Ніхто так не популяризував болгарський фольклор, як Драгоманов. Дочка Драгоманова Лідія Шишманова і після смерті батька продовжувала цю популяризаційну діяльність, надрукувавши в Парижі в 1896 році збірник болгарських пісень та легенд у виданні Леру. Видання вийшло французькою мовою з поясненнями і примітками М. Драгоманова.
Першим болгарським ученим — продовжувачем Драгоманова в галузі етнографії і фольклору був І. Шишманов. У своїх працях він віддає належне Драгоманову, підкреслюючи, що великий український учений любив над усе усну творчість народу. В цій народній духовній скарбниці Драгоманов вбачав не тільки «душу народу», а й його історію, його політичні і суспільні ідеали, його психологію, мораль, етику. Багато разів Драгоманов писав, що українська народна пісня, болгарська народна творчість, як і народна творчість кожної надії всієї земної кулі, — щира порадниця і повірниця, народна совість, апофеоз красоти, гуманності, високої моралі. Безмежну любов до народної пісні він прищепив і своїм болгарським учням, розвинув у них творчу енергію до збирання і вивчення цього народного скарбу.
Етнографічно-фольклорні праці Драгоманова болгарського періоду відзначаються глибиною наукового дослідження і прогресивністю наукової методології. Драгоманов тепер більше говорить про фольклор як колективну творчість мас в певну історичну добу, зумовлену економічним і духовним станом народу, його боротьбою за існування. Він тепер наголошує на тому, що фольклор — галузь народознавства і тому повинна бути об'єктом вивчення не тільки фольклористів, а й істориків, психологів, економістів, мистецтвознавців тощо. Найвизначніше місце в народознавстві, каже Драгоманов, повинні зайняти філологи і соціологи, а не дилетанти-націоналісти. Важливо відзначити, що І. Шишманов у праці «Значението и за задача на нашато етнография» висловлює подібну думку.
Не відкидаючи національних рис в кожному фольклорі, Драгоманов, а за ним і його болгарські учні категорично заперечують «теорію» відокремленості, національної виключності якогось одного фольклору. Між фольклором різних національностей нема таких великих перегородок, які штучно створюють націоналісти.
«І коли поширилися досліди словесності на різноплемінні народи, то показалося, що в тій словесності багато спільного, незважаючи на племінні різниці, і що те спільне можна уложити в дві категорії: а) схожі через схожість людської природи, особливо через однаковий рівень розвитку, б) схожі через безпосереднє переймання одного народу від другого...»{М. Драгоманов. Розвідки про українську народну словесність і письменство. Зладив М. Павлик. Львів, 1906, т. III, стор 160.}
Фольклористику в її історичному аспекті Драгоманов і Шишманов поділяють на три етапи: міфологічну, націоналістичну та історично-порівняльну. Відкидаючи першу і другу, дослідники повністю стоять на засадах третьої і вважають її останнім досягненням науки.
Слід сказати, що Драгоманов не вільний був від деяких помилок і в поглядах на фольклор, іноді впадав у крайність і тоді невірно орієнтував своїх болгарських друзів і учнів.
На відміну від школи О. Веселовського,{стр.149} Драгоманов не ігнорував національної специфіки фольклору кожного народу, проте часто примикав до концепції компаративістів і шукав книжного впливу навіть там, де його й не було, де його і не слід було шукати. Іван Франко високо цінив фольклористичні праці Драгоманова, присвятивши їм спеціальну велику статтю, але застерігав його не захоплюватися «впливами», більше вчитуватися в народну творчість і шукати першоджерел не в книгах, а в житті народу. В листі від 27 березня 1891 року Іван Франко зауважив Драгоманову з приводу його праці «Славянскисте сказання за рождението на Константин Великий», що в ній занадто багато уваги приділено впливам індійських стародруків. Драгоманов в цей час читав курс лекцій з історії Індії, Персії, Вавілону і т. д., широко знайомився з багатьма джерелами цих країн, а також а етнографією. Під цим впливом він і написав свою працю про Костянтина Великого.
Цією темою займалося чимало дослідників (Олександр Веселовський, Якоб Грімм, Теодор Бенфей, Рейнгольд Келер та інші), але Драгоманов використав значно більше матеріалу, дав глибший аналіз його, хоч зате більше увійшов у книжну абстрактність, далі відійшов від життя.
І. Франкові було прикро, що Драгоманов аж надто вже захоплюється теоретизуванням за рахунок пояснення соціальних причин виникнення тієї чи іншої легенди, а тому й прагнув відвернути його від схоластики, спрямувати його думки більше до дійсності.
З Болгарії Драгоманов стежив за розвитком громадського і літературного життя в Росії і на Україні, надсилав свої праці до Києва і Львова. Чимало статей Драгоманова цього періоду були надруковані в «Народі» і «Хліборобі», які високо цінив Г. Плеханов.
Активність Драгоманова в нових умовах і обставинах викликала занепокоєння серед реакційних кіл Росії, Австрії і Болгарії. Знову розгорнулися інтриги навколо імені Драгоманова. Залунали голоси невдоволення Драгомановим не тільки на сторінках російської реакційної преси, а й деяких балканських держав. Царський уряд натискав на Австрію, щоб вона в свою чергу вплинула на Болгарію і повернула Росії російських політичних емігрантів, що оселилися в Софії. Австрійський уряд, довідавшись, що Драгоманов постійно активізує у Львові радикальну партію і в її органі «Народ» вміщує «обурливі» статті, охоче взявся допомагати Росії виловити політичних «злочинців». Зараз, коли таємні архіви австрійського міністерства закордонних справ перестали бути таємними, стало відомим жваве листування між дипломатами Росії і Австрії. Австрії і Болгарії в справі політичних «злочинців». Царська Росія тоді перебувала у не досить дружніх відносинах з Болгарією, тому й не могла безпосередньо натискати на Болгарію, а діяла через Австрію{Див. Г. Бокалов. Русская революционная эмиграция среди болгар. «Каторга и ссылка». М, 1930, № 4/65, стор. 137—146.}. Був складений список тих, кого Болгарія повинна була повернути Росії. На третьому місці в цьому списку стояло прізвище М. Драгоманова.
Уряд Болгарії перелякався, з одного боку, зовнішнього тиску по дипломатичних каналах, а з другого. — народжуваного у власній країні, не без активної участі російських емігрантів, соціалістичного руху, очолюваного Д. Благоєвим. Внаслідок такого стану Драгоманов опинився перед фактом, що уряд Болгарії не виявляв бажання продовжити з ним контракт для праці в університеті. «Попався я з Болгарією, як заєць у тенета», признається Драгоманов у листі до Івана Франка від 29 жовтня 1892 року. Вияснилося, що міністерство освіти Болгарії зволікало з підписом контракту з Драгомановим на наступні три роки, бо ніяк не певне було, що уряд затвердить цей контракт. Міністр освіти пропонував Драгоманову працювати без контракту, на погодинній оплаті і гонорарі. Драгоманов цю пропозицію відхилив і вже збирався виїхати з Софії. Під тиском передових кіл болгарської громадськості уряд підписав контракт а Драгомановим ще на три роки, а на ноту Австрії відловів: «Драгоманов — визначний борець за українську справу, і за те його в Росії гостро переслідували. Від нігілістичних замахів він завжди стояв дуже далеко. Тепер він працює професором тутешнього університету». Таким{стр.150} тоном, передова болгарська громадськість відстояла Драгоманова.
Після цього Драгоманов віддав ще більше сил для розвитку болгарської культури, працюючи не тільки в університеті, в й виконуючи різні громадські доручення. Колишній студент Софійського університету Ілля Димітров написав спогади про останню лекцію проф. Драгоманова 20 червня 1895 року, цебто в день смерті українського вченого. В цих спогадах повідомляється, між іншим, що Драгоманов мав наступну лекцію пропустити, в зв'язку з тим, що повинен піти з комісією для перевірки роботи Центральної народної бібліотеки. «Від доброго впорядкування бібліотеки, — говорив Драгоманов, — залежить те, що праці учених будуть удатнішими»{Див. Михайло Петрович Драгоманов. 1841—1895. Його юбілей, смерть, автобіографія і спис творів. Зладив і видав М Павлик. Львів, 1896, стор. 154.}.
Учні Драгоманова стверджують, що власна бібліотека їх професора завжди була до послуг тих, хто виявляв нахил до наукової роботи. З великою увагою і старанністю Драгоманов вирощував кадри наукових діячів болгарського народу.
Відповідаючи на привітання різних діячів, учених у зв'язку з 30-річчям літературно-наукової діяльності, Драгоманов насамперед звернувся із словом подяки до народу Болгарії за теплий і сердечний притулок, за добре, справді людське ставлення, за створення йому умов для наукової праці.
20 червня 1895 року перестало битися серце Драгоманова. Проводжати його в останню дорогу від України приїхали Михайло Павлик і Леся Українка. Їхав також і Іван Франко, але австрійська жандармерія завернула письменника-революціонера з кордону, не допустивши до Софії.
Похорон Драгоманова перетворився в могутню демонстрацію безмежної любові болгарської передової інтелігенції, болгарського народу до великого вченого, політичного емігранта з України. Похоронна процесія була дуже урочиста, багатолюдна. Труну студенти несли на плечах. Напівдорозі до кладовища процесію застав сильний дощ а великим градом. Ніхто з лав процесії не вийшов, всі йшли з вінками, віддаючи останню шану покійному професорові. Над труною лунали промови професорів, студентів, передової інтелігенції болгарського народу. В промовах наголошувалося на тому, що вмер пристрасний борець проти царського деспотизму, щирий і сердечний друг передової Болгарії, борець за прогрес всього людства. Ректор університету Димітрій Агура розпочав своє прощальне слово таким зверненням: «Браття! Згасла ще одна зірка на слов'янському небі і щезла в особі покійного Михайла Драгоманова велика душа».
Хвилюючу промову на могилі Драгоманова виголосив згадуваний уже студент Ілля Димітров, заявивши, що професор Драгоманов був найдостойніший учений Болгарії, що так безмежно полюбив болгарський народ, віддавши йому свої сили і знання. Від професорського колективу виступив професор Гр. Бєлковський і відзначив героїчний подвиг покійного Драгоманова в боротьбі за правду, за світло, за краще життя людства.
Не було в Болгарії такої газети чи журналу, які б не вмістили зворушливого некрологу про Драгоманова. Орган болгарської соціал-демократичної партії «Соціаліст», вісник незалежних болгарських демократів «Млада България», органи наукової думки «Мисъль», «Български Прегледъ» та інші відзначили велику втрату в особі Драгоманова — щирого друга болгарських трудящих і всіх слов'ян.
Михайло Павлик з допомогою Лесі Українки старанно зібрав усі промови над труною Драгоманова, всі некрологи болгарської преси і опублікував у книжці «Михайло Петрович Драгоманов», що вийшла у Львові в 1896 році.
Після смерті Драгоманова в Софійському університеті не. раз організовувалися наукові сесії, присвячені пам'яті великого друга болгарського народу, на яких відзначалися його заслуги в розвитку болгарської культури і науки.
В 1932 році передові діячі болгарського народу домоглися дозволу збудувати пам'ятник на могилі Драгоманова, і в 1934 році такий пам'ятник, за проектом проф. Парашука, був здійснений.{стр.151}
Сьогодні у новій, вільній, незалежній демократичній Болгарії, коли під благотворним впливом радянсько-болгарської дружби народи СРСР і народ Болгарії прямують до однієї мети, сердечно згадуються ті люди, які прокладали шлях до теперішнього життя і боротьби. Тепло згадується й ім'я М. Драгоманова. Такі наші болгарські друзі, як Петко Атанасов, Димітрій Братанов, Стойко Божков виступають в українській радянській пресі і заявляють, що Драгоманов вніс багато цінного в українсько-болгарські відносини. «Надзвичайно зростає інтерес до української демократичної літератури в Болгарії, — пише Петко Атанасов, — наприкінці 80-х і на початку 90-х років минулого століття з прибуттям у Болгарію М. Драгоманова. Завдяки йому в перекладі на болгарську мову з'являються твори таких визначних майстрів українського слова, як Іван Франко, Юрій Федькович, Михайло Коцюбинський, Марко Кропивницький та ін., які відіграли чималу роль в утвердженні реалізму в нашій літературі»{«Літературна газета», К., 1958, № 5.}. Таку ж заслугу Драгоманова відзначає і Стойко Божков у статті «Іван Франко в українсько-болгарських літературних зв'язках»{«Радянське літературознавство, 1957, № 3.}.
Нещодавно президент Болгарської Академії наук академік Тодор Павлов на знак радянсько-болгарської дружби і пошани до пам'яті М. Драгоманова передав Академії наук СРСР архів Драгоманова, що довгий час зберігався в Болгарії.
Член-кореспондент Академії наук УРСР Є. П. Кирилюк, який відвідав Болгарію в кінці минулого року, розповів у «Літературній газеті»: «Скрізь, на кожному кроці я відчував дуже приязне ставлення болгарського народу до Радянського Союзу, до радянського народу. Болгарська громадськість високо цінує культуру українського народу, не забуває того впливу, який маля Шевченко, Марко Вовчок, Іван Франко, Мих. Драгоманов на розвиток болгарської літератури, науки і культури»{«Літературна газета», К., 1958, № 6.}.
Немає сумніву, що Міжнародний з'їзд славістів, який цього року відбудеться у Москві, принесе нові матеріали на тему про значення Драгоманова для розвитку братніх слов'янських взаємин.
Іван РОМАНЧЕНКО,
кандидат філологічних наук.