П. Л. Тучапський
Публикация:Україна. Науковий двохмiсячник українознавства, Кн. 2-3 / 1926, стр. 114-124.
Ще з початку свідомого життя Драгоманова він був „космополітом", що не перешкоджало йому працювати на українській мові в київських недільних школах і брати участь в комісії для редактування українських популярних книжок, які задумала видавати тоді Київська Громада. А під кінець свого життєвого шляху Драгоманов вкладає суть своїх поглядів на національне питання в формулу: „космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці" {3 - М. Драгоманов, Листи на Наддніпрянську Україну. Вид. Т-ва „Криниця" К. 1917. С. 42. „Листи" писані в 1894 році.}.
При таких національних думках Драгоманову прийшлось воювати на два фронти: з одного боку на нього нападали російські—„фальшиві всесвітники", як їх називає Драгоманов, обвинувачуючи його в „українському націоналізмі", а другого — українські „національники" (знов таки вираз Драгоманова), закидаючи йому, мов-би то він зовсім не признає национальности і являється „обрусителем" і „об'єдинителем".
Підлягати цілком протилежним обвинуваченням — звичайна доля тих, хто, як Драгоманов, головою стоїть вище своїх противників.
Розуміння Драгомановим національности та її ваги однаково далеке як від поверхового космополітизму, нехтуючого національності, так і від вузького національного егоїзму („самолюбства", як любить казати Драгоманов), егоїзму, який бачить у національности альфу й омегу, „начало й кінець" всього. Для Драгоманова національність — факт, якого не можна ігнорувати, бо його ігнорування пошкодить інтересам поступу, прогресу народу цеї національности, а тим самим і інтересам всесвітнього поступу. Але так само пошкодить і інтересам народу тої або иншої національности і інтересам всесвітнього поступу, коли національність буде поставлена на п'єдестал, як щось само собі довліюче, як якась "святощ".
У своїх „Чудацьких думках про українську національну справу", одному з найкращих творів Драгоманова, він шляхом детального історичного аналізу приходить до висновку, що „сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось ин-{стр.115}шого, такого, що-б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра-б була спільною всім національностям" {1 - Михайло Драгоманов, Чудацькi думки про украiнську національну справу. Третє видання. Видавн. Т-во „Криниця". К. 1913. с. 18.}. Такою всесвітньою правдою являється людськість, всесвітнє братерство, признання за всіми людьми й всіми національностями права на вільний розвиток, вільний поступ.
З цього погляду Драгоманов признає повну рацію за тими національними рухами, які виникли, як протест проти національного пригнічення. „Коли... повстали в Европі рухи національні", каже він, „то... ті рухи оперлись власне на космополітичні думки: мовляв, коли всі народи однакові брати, то не слід, щоб один народ панував над другим" {2 - Там-же с. 20.}.
Але коли деякі в цих національних рухів (мова йде про XIX століття) в значній мірі перевели в життя свої бажання, то виявилося, що „...національна єднота в державі назавше може вести до більшої вільности і... думка про національність може бути причиною і насилування людей і великої неправди" {3 - Там-же с. 17.}. Приклади, з яких робить цей висновок Драгоманов, ось які: більша частина Італійців об'єдналася в одну державу, чисто національну, Італійське королівство, але-ж ті Італійці, які живуть в швейцарських кантонах Тессінськім і Гравбюнденськім, хоч вповні співчували боротьбі своїх братів за національне об'єднання й помагали їм в цій боротьбі, як могли, "ніколи не думали й не думають прилучатись до них в одну державу". Це тому, що швейцарські республіканські автономно-федералістичні порядки, з одного боку, не пригнічують їх національности, а з другого — дають більше громадської й політичної волі, ніж італійські королівські централістичні{4 - Там-же с. 14-15.}. Другий приклад — Німці. Після війни з Австрією 1866 р. i Францією 1870—71 р. Німці здійснили давню мрію про з'єднання коли не всіх, то великої більшости своїх земляків в одну велику державу — німецьку імперію. „От тепер", каже Драгоманов, „німецькі державники відібрали від Франції Альзас і Лотарингію, не питаючи її людей і явно проти їх волі. Як тільки можна, Альзасці й Лотарингці кажуть, що вони хотять вернутись до Франції, а Німці їм на те відповідають: ви Німці по нації, ви наші брати породою та мовою, то й мусите бути в одній державі з нами, а не з Французами. Добре братерство проти волі!" {5 - Там-же с. 16.}
Зазначимо мимохідь, як Драгоманов відноситься до приєднання „братів породою та мовою", „не питаючи їх", і яким насильством видається йому це „братерство проти волі".
В звязку власне з Німцями і їх політикою в національній справі (во ім'я „німецькости" не тільки приєднується проти волі Альзас і Лотарінгія, але німечаться познанські Поляки) Драгоманов обговорює питання про „примусове національство" та про всякі національні рухи, вдачі й т. д.
Ось як каже про це Драгоманов. „Поскільку Німці хотіли (при Наполеоні і після Наполеона) скинути з себе французьке панування та підняти пошану до своєї мови, — цей німецький національний рух мав рацію й не тільки не йшов проти космополітичної думки (про всесвітнє братство), а навіть просто опирався на ній. Але поскільку в Німцях пішла ненависть до всього французького, за тим тільки, що воно французьке, і прихильність до всього німецького тільки через те, що воно німецьке, — Німці звертались до старих, навіть за християнських {стр.116} національних думок... Згодом серед учених Німців виробились такі думки, що національність — це річ найголовніша для людини, а що всесвітня людськість — то щось навіть гидке; що Німець мусить тільки й думати об тім, щоб в усьому бути цілком Німцем: в усяких стосунках з чужинцями дбати перш усього про німецьку користь і, мало того, жити, як кажуть, тільки німецьким духом, мати завше німецький розум, німецьке серце, німецькі звичаї і т. д. і тим плекати в собі той осібний національний характер, чи дух, котрий-би то бог, чи природа навіки присудили Німцям" {1 - Там-же с. 21-22}. Цю останню думку Драгоманов зве „якесь примусове національство, котрого мусить держатись кожда людина з певної національности, чи хоче вона того, чи не хоче... (До цього приєднується) також примусова ненависть до других національностів". „Кажу, додає Драгоманов, „якесь національство", бо ніхто не може точно сказати, що то таке німецький розум, німецьке серце" {2 - Там-же с. 22.}. Від Німців „примусове національство", що опирається на теорію національного духу, характеру, вдачі, перейшло й до других народів, в тім числі до Слов'ян і зокрема до Українців.
Розбираючи теорію національного духу, Драгоманов яскраво показує в світлі найновішої науки всю фальшивість цеї теорії, давно закинутої на Заході та й у Росії, де книжка Данилевського „Россія и Европа", що викладає цю-ж таки теорію „культурно-исторических типов", знайшла співчуття тільки серед явних ретроградів. Драгоманов вказує, що нововідкриті археологічні матеріяли дають можливість з певністю констатувати, що взаємини між народами почалися „за сотки, за тисячу літ до Христа" і що фінікійська азбука, монета, грецька скульптура і філософія, єврейський монотеїзм, римське право і т. д. — все це зовсім не прояви того або иншого національного духу, а плід інтернаціонального взаємного впливу. „В самій усній простонародній словесності, котра вважалась колись дзеркалом народньо-національного духу, нова наука показала риси спільні всім народам, або просто взяті одним народом від другого через перехід байок, пісень і т. и. від Азії в Европу й навпаки" {3 - Там-же с. 39.}.
Треба не забувати, що сам Драгоманов був одним із найвидатніших європейських учених - фольклористів і через те останнє його свідоцтво має подвійну вагу.
Драгоманов не заперечує того, що в кождій національності є щось властиве тільки цій національності, але каже з цього приводу ось що: „Тепер багато з того, що вважалось колись за національне, признано спільним усім народам на певній ступені зросту або й продуктом інтернаціонального процесу, котрий почався давно... Тепер наука про національності мусить розібрати, що в певних ознаках нації є сталого, більш-менш біологічного, а що перемінне, — і багато ще треба праці наукової, зробленої найширшим, всесвітньо-порівнявчим методом, щоб дійти до можливости сказати щось твердо про суть національностів" {4 - Там-же с. 55 прим.}.
В безпосередньому звязку з питанням про національний дух і сталість національних ознак стоїть той культ „національних святощів", який проповідували деякі українські "національники", особливо галицькі з Волод. Барвінським на чолі. До таких національних святощів вони залічували народні звичаї, одіж, кирилівську азбуку, Юліянський календар, віру і, нарешті, — найголовніше — мову. Драгоманов по черзі показує, що деякі з цих „святощів", як звичаї, одіж, мають і свої добрі, і свої злі сторони, значить, плекати їх черев те тільки, що вони „свої", а тим більше творити якийсь культ їх — нема ніякої рації; деякі-ж, як кирилівська азбука, Юліянський календар, знов таки не які-небудь фетиші, до {стр.117} яких невільно доторкатися, і, напр., як видко з прикладу протестантів, введення Григоріянського календаря зовсім не тягне за собою „поримлення" та винародовлення тої або иншої нації. Зокрема, що до календаря, то з поводу думки проф. Сумцова, що мовляв треба зберегти Юліянський календар, бо наш народ звик до нього, Драгоманов каже: "Консерватизм це така річ, котру треба підрізувати при всякій пригоді, а справа календаря є одна з таких пригод. Взагалі й тут треба прикладати, як вищий критерій, всесвітній поступ на національному ґрунті" {1 - Там-же с. 147.}. На справі віри й мови, як „національних святощів", Драгоманов зупиняється докладніше.
„Дехто пробував", каже він, „поділити між європейськими племенами віроісповідання християнські, виголошуючи, що православіє відповіда Слов'янам, католицизм Романцям, а протестантство Германцям. Але-ж сама статистика кричить проти такого поділу, а історія й етнографія — ще більше. Чи можна, напр., уявити собі протестантство без романської Женеви? Чи не подібніші етнографічно Греки з Італіянцями, ніж зо Слов'янами? і т. д., і т. д. Очевидно, що теперішні релігії, як продукт культурно-історичного процесу інтернаціонального, ніяк не можуть входити в ряд ознак національних" {2 - Там-же с. 145.}. Що до релігії Українців, то по легендам, пісням, прислів'ям виходить, що в цій релігії „над грунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумільської, як і в Болгар, Сербів і Великорусів, так що", додає Драгоманов з певною іронією, „коли-б треба було застосувати до якоїсь із історичних релігій наш народ, то я-б застосував його скоріше всього до богумільства, і наперед хвалюсь, що переможу кождого свого противника в науковому спорі про цю справу" {3 - Там-же с. 145.}. Та й сами прихильники "національних святощів" не згоджуються між собою, яка-ж власне віра є українська святощ: на погляд одних це православіє, других — унія, третіх — навіть римський католицизм {4 - Там-же с. 145—146.}. Після всього сказаного вище ясно, що й віра не може бути національною святощщю хоч-би для найрелігійнішого Українця.
Те-ж саме Драгоманов думає й про мову. „Мова", каже він, „має найбільше практичної ваги, бо мова є спосіб, котрим люди розуміються, через котрий іде до людей освіта... Тільки-ж і вага мови не може доходити до того, щоб освічена людина дивилась на неї, як на святощ, вищу від людини. Мова все таки слуга людини, а не пан. Мова мусить рости і перемінятись відповідно зросту людини, громади. Людина вільна вчити й уживати й чужі мови". Драгоманов не заплющує очей на те, що в таких громадах, як наша, де людність розкололась на класи-національності, через що спиняється природній обмін між класами, збільшується погорда вищих клас до нижчих і зменшується пошана до себе в нижчих класах", справа мови дуже важна. „Тільки-ж в усякому разі", по його словам, „не можна голими фразами проти чужих мов та за нашу „милу, красну мову" помогти лихові"... Подати поміч тут можна, глянувши на мову не з „релігійного, а з радикально-демократичного й утилітарного боку". Треба „піднімати вагу нашої мови працею над літературою, котра була-б корисна народові і замінила-б йому в більшій часті пригод життя мови чужі". І Драгоманов знов з натиском повторює: „Мова не святощ, не пан людини, народу, а слуга його. Література мусить нести в маси народу просвіту як-найлегшим способом. Для того мова літературна мусить бути як-найближча до простонародньої. Тільки ставши на такий „практичний" ґрунт, українські народовці можуть перемогти {стр.118} москвофілів, бо на ґрунті релігійної величности мови москвофіли мають за російську мову не менш аргументів, ніж українолюбці — за українську" {1 - Там-же с. 148 і 152.}.
Вернімося на хвилину назад, до вихідного пункту Драгоманівських думок про "національство й людськість". „Ті думки, котрі я виложив от це про національство й людськість", пише Драгоманов, „я викладав не раз і на письмі й усно років за 25. Иноді мені траплялось почувати від земляків такий закид: „Нехай те все й правда, та воно тепер не на часі. Ми, Українці, тепер мусимо боронити свою національну мову, мов Ханаанці від Жидів, а сами ми нікому не грозимо та й нема страху, щоб наше національство стало подібне до старозаконного жидівського, котре довелось розбивати апостолам Павлам. Лишіть нас з нашим самооборонним національством, то ми колись, скінчивши оборону нашої нації, Пристанемо й до космополітизму".
„На це мушу відповісти так: Перш усього наше національство зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять иноді наші люди про Москалів, Поляків, Жидів, і подумайте, що-б сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли-б вдалось нашим національними узяти уряд на Україні в свої руки. Яке-б вони їм „обукраїнення" прописали! А поки що, таке людоненависне національство шкодить тим, що будить до нас ворожі спочуття й у наших сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть проміж людьми... А найголовніше — наука, правда ніколи не пошкодить, а тільки поможе. Навіщо ми будемо вменшувати свою силу в боротьбі за волю нашої нації, опираючись на науку застарілу, хибну, коли ми можемо власне опиратись на нову, вірнішу? Тепер-же всяка боротьба між людьми опирається на науку" {2 - Там-же с. 26-27.}.
Ті українські „національники", з якими бореться Драгоманов в „Чудацьких думках", виводили „обрусеніє" України з національної вдачі Великорусів: така, мовляв, це хижацька нація, що не може не давити, не гнітити инші нації, які на нещастя підпали під її владу. Примішували сюди українські „назадники" (так зве їх Драгоманов) і ту азіатську, „жовту" кров, яка ніби то тече в жилах Великорусів, через що вони, мов би то, зовсім не Слов'яни і не Арійці, а Туранці.
Всю тенденційну фальшивість останньої думки, яка являлась підновленням теорії Духинського, що не видержує наукової критики, Драгоманов показує в статті „Науковий метод в етнографії" (в збірнику галицького студентства „Товариш" 1888 р.) {3 - Див. "Автобіографію", "Былое" 1906, VI с. 212.}.
Що до того, що „обрусеніє" витікав з національної вдачі Великорусів, то, коли немає ніяких, національних задач, само собою зрозуміло, і цей погляд мусить упасти. Але Драгоманов цим не задовольняється й цілим рядом історичних прикладів, починаючи з глибокої старовини (в Асярії) й кінчаючи новими часами, приходить до такого висновку: „Наскільки нам звісна історія й теперішній стан Европи, то ми можемо сказати, що не було такої нації й національної держави, де-б не було свого „обрусенія , або й не зосталось слідів його й досі, і що, значить, системи подібні обрусенію суть ознакою не певної національности, а певного порядку громадського, котрий відповідає певному періодові зросту народів" {4 - "Чуд. думки" с. 72.}. З нових держав Драгоманов докладніше зупиняється на відносинах Англії до Валійців, Ірландців і шотландських горців, і Франції до Бретонців, Біскайців і Провансалів. Скрізь він вбачає ту-ж систему „обрусенія", національ-{стр.119}ного централізму. Особливо підчеркує Драгоманов діяльність в цьому дусі якобинського режиму (рапорт Барера).
Що до Росії, то Драгоманов каже: „В перший раз проявився рішуче централізм національний у Росії після польського повстання 1863 р., коли Катков виголосив характерні слова: „чому ми не мусимо й не можемо робити того в Польщі, що Франція робить в Альзасі, а Прусія в Познані? В словах цих ясно видно, що обрусеніє не є система, котра витікає з духу національного Великорусів, або а спеціяльно-російського державного ґрунту, а є, принаймні на добру частину, наслідуванням певної фази всеевропейської державної політики" {1 - Там-же с. 116.}.
В найтіснішому звязку в питанням про обрусеніє спеціяльно на Україні стоїть питання, як-же Українцям боротися з цим обрусенієм. Т. Левинський в своїй брошурі „Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині" каже, що Драгоманов „був приклонником політичної самостійности українського народу" {2 - В. Левинський „Нарис розв. укр. робітн. руху в Галичині". К. 1914. c. 27.}, але додає, що „конкретно він як Українець був російським державником" {3 - Там-же с. 28.}. На ділі Драгоманов „приклонником" самостійности ніколи не був. Він тільки казав, що він „не може мати проти сепаратизму нічого в боку принципіяльного". „В принципі", по його словам, „не тільки всяка нація чи плем'я має право на осібну державу, але навіть всяке село. Єсть-же й досі посеред Італії республіка С. Марино і певно люди в ній мають свої рації зоставатись осібною державою. Схотіли дві часті Аппенцелю поділитись на осібні півкантони і живуть собі так і т. д. і т. д., — то чому-б не то Україні, а навіть Миргородові і Сорочинцям не бути осібними державами, аби вони схотіли того й маля силу поставите на своєму"{4 - „Листи на Наддніпрянську Україну" с. 46—47.}. Не можна не спостерегти певної іронії в цьому принципіяльному допущенні можливосте для Миргороду й Сорочянець стати „осібними державами"... І справді, і для всієї України, а не то що для Миргороду й Сорочинець, Драгоманов не бачив ніякого ґрунту для державного сепаратизму" {5 - Там-же с. 47.}.
Цю відсутність ґрунту для політики державної самостійности Драгоманов перш за все вбачає в зовсім особливих рисах обрусенія на Україні. Приводимо довшу виписку з „Чуд. думок", дуже цікаву й характерну: "Нехай я стану свого рода „проклятою Мазепою" для певного сорту українських національників, але я мушу сказати, що прирівнання обрусенія напр. Польщі до „обрусенія" України є й неслушне й незручне. Нехай-би наука признала, що українська національність не тільки так само відрубна від московської як польська {6 - Порівн. слідуюче місце з „Чуд. думок": „Більшість навіть українських лінгвістів і етнографів признає, що... генеалогія Українців серед Слов'ян мусить бути не така: батьки—Слов'яни, сини: Чехи, Поляки, Серби, Українці, Великоруси, і т. д., а така: діди Слов'яни, сини Сллов'ян: Чехи, Поляки, Серби, Руси, — сини Русів: Українці, Білоруси, Великоруси. (Див. напр. Житецького)". "Чуд. думки" с. 150.}, але й німецька, або навіть фінська, то з того все таки не вийде, що „обрусеніє" України усе рівно, що „обрусеніє" Польщі. В Польщі відрубність національна й право на автономію чується не в учених кабінетах, а всюди в життю і маніфестується всякими способами серед польських мужиків, як і серед панів і літераторів. На Україні не так. Навіть заборона 1863 р. перешкоджала напр. Костомарову друкувати в Росії по українському біблію та популярно-педагогічні книжки, але не забороняла йому друкувати по українському Богдана Хмельницького, Мазепу й т. инш. Чого-ж він писав їх по московському? Чого пишуть по московському наукові твори всі теперішні українські вчені, навіть патентовані українофіли? Чого сам Шев-{стр.120}ченко писав по московському повісті або навіть інтимний „Дкевиикъ" ? Очевидячки того, що всі ті інтелігентні Українці зовсім не так почувають свою відрубність від Москалів, як напр. Поляки.
„Який-же резон ми маємо кричати, що „зажерна Москва" вигнала нашу мову з урядів, гімназій, університетів і т. и. закладів, в котрих народньої української мови ніколи й не було, або котрих самих не було за часів автономії, противуставляти цьому „нечуваному варварству" права Фламандців у Бельгії або Поляків і навіть Венгрів у Австрії? Варварством для XIX ст. являється тільки заборона української літератури 1863 і 1876 р. (ще під кінець ХVIII ст. за Іосифа II цензурний нагніт на чеську мову був дійсно не менший, ніж ця заборона!), а в усьому иншому Росія трактує Україну так само, як Франція Прованс. Похвалити за те Росію звісно не можна, але й ганьбити її більше ніж Францію теж нема рації" {1 - "Чуд. думки" с. 124-125.}. Ми бачимо, що Драгоманов не боявся дивитися правді прямо в очі й не боявся висказувати одверто такі думки, за які могли його назвати „проклятою Мазепою" засліплені національним егоїзмом українські націоналісти.
В другім місці Драгоманов каже, що не бачить „нігде, ні в якій силі громадській на Україні, окрім хиба частини польської шляхти і то дуже тепер наляканої урядом і мужиками, ніяких підстав для державного сепаратизму" {2 - Там-же с. 127.}. В галицькій „Правді" того часу (кінець 80-х і початок 90-х років) в дописах з України говорилося про існування в російській Україні „цілої партії" сепаративної чи австрофільської. Драгоманов рішуче відкидав таке запевнення, бо сепаратистичні або австрофільскі думки проявляють себе тільки анонімними дописами в „Правді". „Звісно", пише Драгоманов, „всяка противу-державна праця потрібує часами таємности, аноніму, псевдоніму, — але-ж, щоб увесь який сепаратистичний рух держався самою таємністю та проявлявся тільки фразами в анонімних дописях, того ми не бачили ні в однім серйознім національно-політичнім рухові, напр., у Італійців, Мадярів, Поляків і т. д. Що-ж то воно за ідея, що не знайшла собі за 20—30 років ні одної людини, котра-б без маски, сміливо проговорила її, котра-б не віддала за ту ідею не то життя, и навіть частини свого спокою, кар'єри і т. и. Очевидно, що таку ідею треба просто вважати за практично неіснуючу, — за „quantite negligeable" {3 - Там-же с. 127-128.}.
Мало того, що Драгоманов не бачив ґрунту для політики державного сепаратизму України, він бачив ще „багато інтересів спільних між Українцями і Росією, напр., справу колонізації країн між Доном і Уралом" {4 - Там-же с. 126. По думці Драгоманова, з усіх народів тодішньої Російської держави „найбільше мають шансів на сепаратизм Поляки", "та й то", додає він, "багато Поляків бачить, що при всіх теперішніх обставинах Европи... відрив Конгресівки від Росії був-6и економічною руїною для тієї Конгресівки". Там-же стор. 130—131. Порівн. погляди Рози Люксембург в брошурі "Промышленное развитіе Польши", рос. переклад вид. "Знаніе".}.
Тим не менше Драгоманов, розуміється, вважав необхідною боротьбу з обрусенієм, боротьбу за національні права Українців. „Коли ми признаємо", каже він, „що ми стратили свої національні права через брак свідомости нашої національности й не можемо дійти до них через повну політично-адміністративну систему, то нам може бути інтересним не тільки: 1) щоб національна свідомість росла серед наших власних земляків, а 2) щоб Великоруси помагали нам, а не перешкоджали ламати ту {стр.121} політично-адміністративну систему" {1 - Там-же с. 131.}. В цьому „ламанні" спільниками будуть, по думці Драгоманова, всі недержавні народи Росії й перш усього плебейські нації, і сами Великоруси, „бо система шкодить і їм, душить і їх" {2 - Там-же с. 130.}. Про зріст серед Українців національної свідомости з Великорусами нема чого говорити — це, по виразу Драгоманова, „наша хатня справа". Але в боротьбі з політично-адміністративною централізацією безперечно будуть помагати й Великоруси, яких-би поглядів вони не держалися на українську національність. „Нехай собі Великоруси як хотять дивляться на наше письменство, але нехай тільки поможуть собі й нам скасувати „предварительних цензорів", то ми вже й виграємо чимало. Те-ж саме й у других точках прав людини і товариства" {3 - Там-же с 132.}. Гарантію, що Великоруси „поможуть собі й нам", Драгоманов бачить у стремліннях всіх поступових Великорусів, в тому числі великої більшости великоруської преси, земств і т. д. Що до шкіл, судів, фінансів, то, на погляд Драгоманова, „найвідповідніше буде, коли боротьбу ту (проти державно-національного централізму) напр. ми, Українці, будемо вести на ґрунті не національному, а державно-адміністративному, тоб-то виставляти на перший план потребу автономії місцевої й краєвої, автономії громад, повітів, провінцій (губерній чи груп їх). Така програма буде мати за себе всіх розумних людей, якої-б національности хто не був, а там коли яка громада, чи країна, користуючись своїм правом, впорядкує собі школи з яким викладом національним, то це буде її діло; головне, щоб ніхто з гори не мав права їй перешкоджати. На такому порядку, а зовсім не на поділі держави по етнографічній карті держиться національна рівноправність у Щвейцарії" {4 - Там-же с. 133.}. Чи есть у Росії підстава для боротьби за таку перебудову політично-адміністративних порядків? Драгоманов рішуче відповідає: „Єсть". Він вказує на „ліпші земства на Україні й у Великорусiї", у яких ось які однакові напрямки: „демократизм і думка про децентралізацію, а також про натуральне групування повітів і губерній для практичних справ: економічних і просвітніх, у України, котрі відповідають натуральним поділам Росії географічно-етнографічним". По думці Драгоманова, ідеали російських земств однакові з програмою Кирило-Методіївського брацтва. Через те, думає він, "українські автономісти зроблять найрозумніше, коли рішуче звяжуть долю свою з долею земств на Україні й значить в усій Росії" {5 - Там-же с. 135.}.
Такий погляд на способи розрішення національного українського питання не являється в Драгоманова чимсь новим або випадковим. В свойому останньому більшому творі „Листи на Наддніпрянську Україну" він сам каже: „...я завше був і єсть прихильником політичної автономії Українців в формі автономії земської: громад, повітів і країн, в котрій, як я змагався показувати десяток разів, найліпше може виявитись і автономія національна" {6 - „Листи на Наддніпрянську Україну" с. 47.}. І справдi, в статтях в „Вѣстнику Европы" в 1873 р. „Восточная политика Германіи і обрусеніе", в „Передньому слові до „Громади", в „Исторической Польшѣ и великорусской демократіи", в „Вільній Спілці", „Чудацьких думках", „Листах на Наддніпрянську Україну" — скрізь проходить червоною ниткою думка про широке місцеве самоврядування, як спосіб задовольнення здорових національних потреб, тісно звязуючись з усім соціяльно-політичним світоглядом Драгоманова.
Треба одначе сказати, що між тим, як в попередніх своїх творах Драгоманов завжди виголошував автономно-федеральні погляди {7 - Див. особливо „Вільну Спілку".}, в {стр.122} „Чудацьких думках" (писані в 1891 р.) він вже каже: „Зрештою нам нічого носитися з самим словом федералізм, котре лякає людей, що привикли до звичайних централізованих держав європейських" {1 - „Чудацькi думки" с. 133.}. Він покликається на те, що „державному федералізмові після 1848 р. не так то пощастило в Європі", що навіть Швейцарія „вменшила державного федералізму, державної автономії кантонів", а в Австрії федералізм опирається на коронні краї, в котрих у кождому непременно давлять яку-небудь меншість, а федералісти-національники ще стремлять здебільшого до угруповання країв відповідно історичним споминам, що, коли гадати по прикладу корони св. Степана Угорського, мало подає надії, щоб усунуло згадане зло". Такий федералізм Драгоманов називає „розміном централізмів і національних гегемоній на дрібнішу монету" {2 - Там-же с. 133 і 134.}. „Взірцевою для держави не федеральної може бути тепер", по думці Драгоманова, „місцева і повітова автономія в Англії після нових законів (local governement)" {3 - Там-же с. 134.}.
Вже з того, що сказано вище, видно, як Драгоманов відносився до пригнічування меншости більшістю (пригадаймо ще його слова про „обукраїнення"). В „Вільній Спілці" він говорять і про представництво меншости в усяких виборних політичних установах {4 - Вольный Союзъ - Вільна Спілка. Опытъ украинской политико-соціальной программы. Сводъ и объясненія М. Драгоманова. Женева. 1884. с. 11 і 50.} і про те, що „всяка національна мова, головна й маюча найбільш практичної ваги ознака національности, — себ-то мова скільки-небудь значної групи населення, повинна користуватися безумовним („неотъемлемымъ") правом уживання в школі, суді й инш. публічних установах" {5 - Там-же с. 46.}.
Що до „хатньої справи" — підняття національної свідомости серед української людности, — то Драгоманов бачив тільки один шлях, щоб зарадити лихові: „Коли національна свідомість", каже він, „залежить найголовніше від науки й письменства, то ми мусимо перш усього сами налягти на те, щоб розвинути в себе ту й друге". Ці наука й письменство повинні бути свіжі, а не мертві, і тоді вони переможуть всі перешкоди: по думці Драгоманова, можна було-б нічого не давати в цензуру російську, а все друкувати в Галичині — „нехай-би так прожило українське письменство 5, багато 10 років, і показало, що в ньому є жива вода, то воно-б пробилось і через кордон і підняло-б свідомість національну в ширшій українській громаді" {6 - „Чудацькi думки" с. 131-132.}.
Оттакі способи боротьби проти „обрусенія" вказував Драгоманов.
І, тим не менше, українські націоналісти самого Драгоманова, як ми бачили, лаяли „обрусителем". Через що це могло трапитися? Через те, що Драгоманов дуже високо оцінював російське письменство і показував його велику вагу і для Українців.
Противники Драгоманова й тут примішували „жовту кров" Великорусів і проводили ту думку, що „в російському письменстві нема й не може бути нічого вартого" {7 - Там-же с. 30.}. Сами „Чудацькі думки" були написані Драгомановим власне з поводу надрукування в галицькій „Правді" допису ніби то з Еспанії з виписками в статті одного еспанського національника, який обурювався розширенням в Европі творів російських письменників: ці твори, мовляв, писані людьми азіятської, жовтої крови, перейняті не-европейським духом, „все говорять про нещасних та бідних, та оступаються навіть за покараних в криміналах". Автори їх, замість {стр.123} того, щоб радіти з життя, сумують. В такому-ж дусі було „повно" й самостійних розправ у галицькій „Правді" {1 - Там-же с. 10-11 і 30.}.
Драгоманов і виступав проти такої „неправди та проповіди людоненависництва".
По думці Драгоманова, інтерес у Західній Европі до російських письменників (Гоголя, Тургенева, Достоєвського, Л. Толстого й инш.) виясняється ось якими причинами: „...Москалі, котрі переважно склали російську державу, — віддавна мали собі державу дужу, нікому не піддану й ніким дома не загрожену, в них не мало ґрунту дражливе національство. Через те письменство російське, хоч і повстало пізніше других слов'янських, а зразу стало здоровіше ніж другі слов'янські, бо зразу приступило до того, щоб обговорювати справи людського життя, — громадського, родинного, особистого, — не з тим заміром, щоб непремінно сказати яку національну думку, щоб показати свою російську вдачу, а щоб дійти до правди. А позаяк Росіянин бачив перед собою прояви життя, хоч в основі подібні до тих, що є напр. і в Англії, Франції, Німеччині, та все таки де в чому відмінні, то західнім Европейцам тим цікавіше читати російські книжки, бо вони там знаходять своє, та инакше сказане. Виходить, що російське письменство через те найбільше цікаве для чужинців з усіх слов'янських, що воно найменше національствує, найбільше космополітичне по замірам і думкам, а при тім по одежі тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, це письменство само собою виходить національне й осібне, оскільки відмінне життя російське" {2 - Там же с. 24—25.}.
Вказує Драгоманов і на всеслов'янську вартість російської літератури и мови, як на дійсність, проти котрої упиратись, все рівно, що противу рожна перти" {3 - Там-же с. 62.}. Цей факт Драгоманов, стверджує прикладами Чехії, Сербії, Болгарії, польських емігрантів. Особливо цікавий приклад Болгарії. „Нігде в світі", пише Драгоманов, „тепер так не лають Росію, часом не саму тільки урядову, як у Болгарії, і нігде тепер так багато не купують російських книг, як у Болгарії-ж, і купують тих книг багато на кошт уряду, котрий на ножах з Росією. Читають Болгари російські книжки оригінальні, а також перекладні, бо як-же напр. студентові вищої школи історикові не прочитати Бокля або Спенсера чи Момзена, а коли він не знає ні англійської, ні німецької мови, то мусить читати по російському". Таким чином, „серед Слов'ян російська мова стала вже дійсно посередньою" {4 - Там-же с. 60—62.}.
Що до України, то Драгоманов констатує, що як-раз ті риси, які видаються еспанському національникові, а слідом за ним і українським „москвожерцям", ознакою „жовтої крови", співчуття до всіх „пригнічених i покривджених" — властиві й найкращим творам українських письменників (Шевченка, Франка і инш.).
Далі — Драгоманов згадує, як власне демократичний дух російського письменства причинився до того, що дехто з москвофільської молоди перейшов до українського народовства (між иншим Франко й Павлик {5 - Там-же с. 31. Див. про це в "Австро-руських споминах" і в „Автобіографії"}). І в дальнішому російське письменство своїм космополітизмом в національній одежі, своєю вселюдністю на національному ґрунті повинно бути взірцем і для української літератури {6 - "Чуд. думки" с. 32.}.
Нарешті Драгоманов підкреслює дуже велику вагу російської літератури й науки для Українців з чисто культурного боку. Діло в тому, що {стр.124} без російської літератури й науки серед Українців поширювалося-б неуцтво й некультурність, бо „знаття західньо-европейських мов дуже мало розширене серед Українців, навіть серед університетських і... дуже рідко хто з них, навіть з тих, хто вчиться на філологічному факультеті, читають книжки напр. французькі або німецькі, а вже про англійські й говорити нічого". „Подумайте-ж тепер", викликує Драгоманов, „яка мусить бути просвіта в такій громаді, коли вона ще збунтується й проти російського письменства?!" {1 - Там же с. 33.}. Сам Драгоманов завжди стояв на тому, щоб освічені Українці виучували принаймні дві-три західньо-европейські мови, щоб діставати „вироблені всім світом освітні думки й почуття просто з Західньої Европи, а не через Петербург і Москву", але-ж треба лічитися з фактом... До того треба додати, що все найкраще про Україну написане по російському та що українські вчені того часу далеко відстали від російських" {2 - Там-же с. 40—57.}. Ось через що Драгоманов вважає „потрібним виступати проти тих, хто відкидає російське письменство, як буцім-то нічого неварте, і тим відкидає найприступніший для загалу нашої громади колодязь, де все таки тече жива вода, й хоче засудити ту громаду на виключне вживання загнилої вже водиці, а то й просто мертвої ! — котра бучно зве себе „патріотичною" українською наукою, белетристикою і т. ин." {3 - Там-же с. 57—58.}.
Всесвітня правда, вселюдський поступ, справжні інтереси широких народніх мас, боротьба з усім обскурантним, людоненависним — ось що лежить в основі національних поглядів Драгоманова й ось що повинно бути для нас назавжди заповітом великого українського діяча.