"Без права на реабилитацию, Книга 1"

В.М.Мазаров

Микола Лебедь: покликання – кат

Коли влітку 1998 року на сторінках деяких радикал-націоналістичних видань з'явилася "посмертна згадка", свідчило це лише про одне: закінчив свій життєпис один з тих, кого аж ніяк не віднести до найкращих представників роду людського. Можна багато просторікувати щодо співвідношення факторів об'єктивного та суб'єктивного плану, недвозначних моментів зламу історичних епох, але є, на наш погляд, незаперечним: Микола Лебедь (в літературі подекуди зустрічається і інше написання цього прізвища - "Лебідь", але тут і надалі користуватимемося розміщеним на обкладинці його книги "УПА") в історії України залишиться тим, ким він був насправді. Колаборантом і організатором етнічних чисток.

До націоналістичного руху син дрібного кравця з Жидачівщини долучився ще в гімназійні роки. Лебедь належав до другої хвилі, яка на відміну від своїх старших керманичів, що еволюціонували від доволі консервативних (а то і ліберальних) до радикальних поглядів, отримувала вишкіл в дусі інтегрального націоналізму УВО-ОУН. Радикалізації теоретичних уподобань та практичних дій сприяла вкрай напружена ситуація в Польщі, де на складні економічні проблеми накладалося різке загострення міжнаціональних відносин як результат курсу режиму маршала Пілсудського.

Йшлося про намагання законсервувати на теренах Галичини і Волині дискримінаційну специфіку соціально-класової структури, штучно стримувати зростання представництва українців в робітничому класі, мінімізувати їх роль в торгівлі, освіті, культурі, тим більше - в органах управління. Зокрема, влада різко обмежувала прийом представників непольських національностей на державні оборонні, залізничні, поліграфічні, нафтодобувні та ін. підприємства. Згідно даних перепису 1931 р. серед греко-католиків (методика перепису підміняла національну належність конфесійною) Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств частка зайнятих в сільському господарстві складала 88,7%, робітників та ремісників - 5,8%, тих, що проживали на доходи від торгівлі, роботи на транспорті - 0,8%, зайнятих в громадській діяльності, освіті та культурі - 2,1%, домашню прислугу - 1,1% (1). Соціальний визиск в умовах загальної економічної кризи, від якої на зламі 20-30-х років XX століття потерпав весь капіталістичний світ, ставав ще помітнішим.

Поряд з цим польська влада вживала дії, спрямовані на асиміляцію, в першу чергу українців. З цією метою проводилися форсовані заходи по мінімізації (де-факто - ліквідації) мережі культурно-освітніх установ.

Таким чином влада буржуазної Польщі прагнула зменшити ризики, пов'язані з можливим плебісцитом відносно долі "східних кресів" - Східної Галичини та Волині, переданих Польщі згідно рішенням Паризької конференції країн-переможниць у Першій світовій війні. Версальський мир був хиткий, а 6 референдумів відносно державного самовизначення окремих територій, проведені на його підставі, не давали однозначних гарантій на утримання загарбаних земель. Так, населення Північного Шлезвігу, анексованого Прусією ще в 1866 р., висловилося за приєднання до Данії, а у Верхній Сілезії 717122 голосам за перехід до Німеччини протистояло 483514 тих, хто бачив своє майбутнє в Польщі (Див.: 2).

Більш "дієвим" виглядала політика посилення гноблення - і класового, і національного. Як перше, так і друге були справою, звичайною для капіталістичної Європи в міжвоєнний період. Статистика свідчила: в 1920-січні 1931 рр. до Ліги націй було подано 314 петицій відносно порушень прав національних меншин, з яких розглянуто лише 21. Практично половину (155 з 314) складали скарги на національну політику польської держави. З 79 петицій, поданих з українського питання розглянуто лише 1. Більше того, розглядаючи криваву "пацифікацію" ("умиротворення") селянства Галичини та Волині в 1930-31 роках, Рада Ліги Націй в січні 1932 р. на доповідь японського делегата винесла постанову, якою засуджувалися дії... українських селян (Див.: 3).

Альтернативу такій політиці пропонувала КПЗУ, яка організаційно входила до складу Комуністичної партії Польщі. В спеціальній резолюції V Конгресу Комінтерну підкреслювалося, що українське питання є одним з найважливіших національних питань середньої Європи, вирішення якого диктується інтересами пролетарської революції як у Польщі, в Румунії і Чехословаччині, так і у всіх прилеглих країнах. Конгрес, записано в резолюції, "визнає необхідність проголошення комуністичними партіями Польщі, Чехословакії і Румунії лозунгу об'єднання розірваних імперіалізмом на частини українських областей в Радянську робітничо-селянську республіку" (4). Саме реалізація такої програми дала змогу об'єднати етнічні українські землі в єдине ціле в рамках Української РСР.

Інший шлях був обраний націоналістами, які за словами слабкого політика, але вдумливого письменника В.Винниченка, "зовсім не мали на увазі ніяких соціальних чи навіть глибоко політичних революцій. Їм ходило переважно те, щоб вирвати з під польського панування Галичину" (5).

До різкої радикалізації дій націоналістичних угруповань активно був причетний і Лебедь. Вперше його ім'я широкому загалу стало відомо під час Варшавського процесу над організаторами вбивства 15 червня 1934 р. бойовиком ОУН Мацейком ("Гонта") міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. З 12 підсудних троє були засуджені до смертної кари, яку пізніше замінили довічним ув'язненням. Серед них, разом з Бандерою та Карпинцем - "Микола Лебедь, літ 25, абсольвент гімназії" (6).

Звільнений з ув'язнення після блискавичного краху буржуазної Польщі в вересні 1939-го, Лебідь пристав до очолюваних Бандерою прихильників кардинальних змін в ОУН. В утвореному в результаті розколу в ОУН, Революційному проводі на Лебедя були покладені функції другого заступника провідника та куратора створюваного спеціального підрозділу - Служби безпеки ОУН (СБ). Структури, якій пізніше навіть не схильні до сентиментів командири УПА закидатимуть дискредитацію оунівського руху. "Служба безпеки була зорганізована на німецький зразок. Більшість командирів СБ - це колишні курсанти з німецької поліцейської школи в Закопаному (з років 1939-40). Ними були переважно галичани" (7).

Специфічні контакти з гітлерівцями стали в нагоді, коли бандерівський провід (втім, як і його опоненти-мельниківці) зробив остаточну ставку на фашистську Німеччину.

Прийняття такого рішення багато в чому було викликано невдалими спробами розгорнути повномасштабну збройну боротьбу на території, що після вересня 1939-го стала частиною Радянської України. Хоча автори випущеної під егідою робочої групи при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА монографії ведуть мову про "антирадянське збройне повстання ОУН" в жовтні 1939-липні 1941 років (саме таку назву має параграф 1 розділу 1 книги), вони визнають: "збройний виступ націоналістів не мав характеру одномоментного вибуху на всій території Західної України...Виступи мали ознаки початку партизанської війни" (8). Додамо - без особливих надій на успішний підсумок.

В цих умовах, навесні 1941 р. Лебедь в Кракові зустрівся з представником гітлерівських спецслужб Айкерном. В ході переговорів стало зрозумілим, що націоналістичні структури розглядаються як реальні допоміжні сили в майбутніх бойових діях. Умови співпраці з гітлерівською розвідкою Лебедем були сформульовані так: 1) рівноправність бандерівської організації з мельниківською ОУН; 2) постачання зброєю та боєприпасами; 3) матеріальна допомога. Політичні вимоги, пише, спираючись на архівні джерела, сучасний дослідник, не розглядалися (9).

Проте одним з результатів зустрічі стало включення до передових частин вермахту каральних підрозділів "Нахтигаль" та "Роланд".

Аналізуючи природу націоналізму, Д.З.Мануїльський слушно вказував: "Український буржуазний націоналізм завжди працював як наймит на чужого пана. Український націоналізм ніколи не був національним, бо він завжди обслуговував інтереси чужоземних панівних класів. Він ніколи не був самостійним, бо він ніколи не орієнтувався на сили власного народу, а орієнтувався на багнети чужинців" (10). З цим важко не погодитися, зустрічаючи твердження В.Кука, що на другий день війни вони разом з Я.Стецьком, М.Лебедем та І.Равликом (незабаром - одна з чільних фігур в поліції Львова) на легковій автомашині, зареєстрованій в військовому відомстві, рушили в напрямку Львова (11). (Принагідно наведемо враження колишнього перекладача вермахту українського походження: "...дістали звичайний вояцький мундир без відзнак...незграбний мундир, забраний з трупів (блузка дірява і захляпана кров'ю") - 12).

В "Українському державному правлінні", яке бандерівці намагалися створити після декларативного "акту 30 червня", серед 41 прізвища потенційних урядовців значився і "6. Лебідь М. - безпека" (13).

Саме він несе безпосередню відповідальність за формування на тимчасово загарбаних радянських територіях структур окупаційної влади, включаючи підрозділи допоміжної поліції, які уже з перших днів разом з гітлерівцями включилися в винищення оточенців з частин Червоної Армії, представників державного, партійно-комсомольського активу, працівників правоохоронних органів, симпатиків Радянської влади з числа місцевого населення, а також представників національних груп, чия ліквідація була засадовою вимогою ОУН. Так, в одній з директив СБ до чинників, які мали бути "унишкідливлені", відносилися:

"1) москалі, надсилані на українські землі для закріплення.

2) жиди, так індивідуально, як і національна група.

3)чужинці, переважно азіати, якими колонізує Москва Україну з наміром створити в Україні національну шахівницю.

4) поляки на західноукраїнських землях, що не зреклися мрії про відбудову Великої Польщі" (14).

Бандерівці мали програму масштабних етнічних чисток і в умовах окупаційного режиму приступили до її реалізації. Наведемо лише один з багатьох прикладів.

"УПА дала польському населенню наказ опустити українські терени Волині і Полісся" - дещо "меланхолійно" пригадував Лебедь. І далі: " нехай нікого не дивує, що боротьба прийняла в деяких місцевостях спонтанні, гострі форми" (15).

Більш детально оці "гострі форми" визначено в директиві командування УПА "Північ", очолюваного Климом Савуром: "Ми повинні провести гостру акцію по ліквідації польського елемента. При відході німецьких сил з сіл використати можливості для ліквідації всього чоловічого населення від 16-ти до 60-ти років... Цю боротьбу ми не можемо програти і за будь-яку ціну повинні зменшити польські сили. Лісові і розташовані близько лісових масивів села повинні зчезнути з обличчя землі..." (16).

В літературі фігурують різні оцінки кількості жертв різанини, проведеної бандерівцями на Волині. Так, Віктор Поліщук, не претендуючи на повноту дослідження, говорить про 2000 місцевостей, в яких були скоєні акти вбивств. Загальне число загиблих оцінюється ним в 50-70 тисяч осіб, що складає 20% тодішнього польського населення Волині (17).

Аналогічна (а то й ще жахливіша - як у випадку з геноцидом єврейського населення) картина і по іншим національним групам. І за всім цим - фігура "урядуючого провідника" ОУН, яким восени 1941-го офіційно став Микола Лебедь.

Особа №1 в ОУН(б) С.Бандера, а також його перший заступник Я.Стецько, які виявили таку недоречну на погляд німців ініціативу з проголошенням державності, після нетривкого перебування під "почесним арештом" були доправлені до Заксенхаузену. Принагідно зауважимо, що сам факт їх утримання в цьому таборі адептами видається за аргумент на користь "антинацистської" діяльності ОУН. Проте спогади одного з чільних оунівців Д.Андрієвського про комфортні умови перебування не залишають камені на камені від такої версії. "Я, - згадував Андрієвський, - опинився в невеликій келії. Перед тим, як ввійшли, СС поставив на стіл чашку кави, сказав, що я мушу в 9 годин бути в ліжку...Бандера...питав про моє здоров'я, чи дістаю пакунки, чи маю досить їсти і чи не бракує грошей. Пропонував мені свою поміч і одного дня виніс на прохід та намагався всунути в руку кусень масла" (18).

Але за умов, коли і Бандера і Стецько були обмежені в можливостях оперативного керівництва організацією, на перший план висунулася постать людини №3 в офіціальній ієрархії ОУН(б). І саме з цією постаттю чимало учасників подій та дослідників пов'язують лінію на мінімізацію спротиву фашистським окупантам. В матеріалах III Надзвичайного збору українських націоналістів чітко простежується прагнення довести: "віссю оборони були дві справи - вивіз до Німеччини на каторжні роботи і грабунок хліба" (19), виправдавши відсутність активних бойових дій проти гітлерівців з боку структур ОУН і УПА. Більше того, на трьох (осінь 1941 р., березень 1942 р., лютий 1943 р.) конференціях ОУН(б) гору брала лінія, що не допускала збройних конфліктів з німцями, а головним проголошувала "фронт боротьби з московським імперіалізмом" (20).

Зміна тактики бандерівського керівництва стала вимушеною реакцією на вагомі підстави. До них слід віднести, в першу чергу перелом в ході війни, пов'язаний з перемогами Червоної Армії, і початок визволення території України від німецько-фашистських загарбників. По-друге, активізацію антифашистського руху, яку один з керівників СБ ОУН В.Макар описував таким чином: "Терен виривається нам з рук. З однієї сторони - почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони - червона партизанка стала заливати терен" (21).

Це було набагато серйозніше за особливості характеру тимчасового провідника. Хоча Лебедь, писав один з провідних діячів СБ ОУН, "не любив слухати думок, які вимагали ревізувати ним висловлені погляди, був вибуховим, грубим у відношенні не лише до рядових членів ОУН, але також до членів Проводу" (22), в організації з яскраво вираженим "фюрер-принципом" це було скоріше правило, ніж виняток. Мімікрія до "боротьби на два фронти", посилення антинімецької риторики і конкретних заходів, спрямованих на підготовку до спротиву поверненню в західні області України Радянської влади вимагали замін найбільш одіозних фігур. А Лебедь, який втратив титул "урядуючого провідника" ОУН(б), відносився саме до таких.Проте без посад він не залишився. А влітку 1944 року Лебедь став генеральним секретарем закордонних справ щойно створеної бандерівцями Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Однак, попри всі намагання видати УГВР за "верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за УССД" (23), ця структура значного впливу на розвиток ситуації не мала. Тому того ж 1944-го за межами України опинився один з тих, про кого Ярослав Олександрович Галан скаже: "На кривді і крові народу виріс суспільний прошарок, позбавлений будь-яких етичних норм, ненажерливе зборище безцеремонних торгашів, готових продати навіть рідну матір, якщо тільки хто добре за це заплатить. З вигнанням фашистів кар'єра цих людців скінчилася. Проте їм важко з цим примиритись, тому вони ненавидять народ, ненавидять Червону Армію, ненавидять Радянську владу" (24).

Микола Лебедь відносився до числа тих, чиї діяння цілком підпадали під класифікацію злочини проти миру та людяності. Відомо, що в перші повоєнні роки чимало військових злочинців, включаючи колаборантів, одержали по заслугах. Державні інституції Союзу РСР та Української РСР неодноразово вимагали притягнення до відповідальності оунівських верховодів. На словах вчорашні союзники по антигітлерівській коаліції визнавали справедливість таких вимог. "Як тільки Бандера буде нами арештований, його справа як військового злочинця піде звичайним шляхом, встановленим міжнародними угодами" - запевняв в жовтні 1946 р. заступника головнокомандуючого радянської воєнної адміністрації в Німеччині генерала П.Курочкіна його американський колега Л.Клей (25). Контакти, встановлені керівництвом ОУН з англійськими та американськими спецслужбами, можливості їх використання в умовах "холодної війни" переважили тягар злочинів.

Подальші десятиліття життя Лебедя, як може здатися на перший погляд, - на відміну від періоду суворої конспірації цілком на видноті.

Переховуванняв ченців-васіліян в Італії (26). Створення після зустрічі у Відні (весна 1945 р.) уповноважених проводу ОУН (В.Охрімович, М.Прокоп, Д.Ребет та М.Лебедь) з С.Бандерою, С.Ленкавським та Я.Стецьком закордонного центру ОУН(б), а потому і закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) (27). Подальший розкол на "ортодоксів" ("теоретиків" з еміграції) на чолі з Бандерою та "ревізіоністів" ("практиків" з "краю"). Багаторічна видавнича діяльність: засновник і голова корпорації "Пролог" у Нью-Йорку (1952-74), заступник її голови (1982-85), фундатор мюнхенських видань "Сучасна Україна", "Сучасність", "Український самостійник", член управи українського товариства закордонних студій (Мюнхен, 1956-91), член видавничого комітету "Літопис УПА" (Торонто, з 1975) (28).

Проте, слушно зауважує вельми зацікавлена особа: "Секретні архівні матеріали та документи Миколи Лебедя, що відносилися до розвідувальної діяльності та зв'язків з підпіллям в України та були пов'язані з американською чи англійською розвідувальними службами, залишаються й досі недоступними" (29).

Хоча окремі сторінки повністю прикрити так і не вдалося. В 1975 р., пише вітчизняний дослідник Б.А.Мартиненко, в американській пресі з'явилися відомості про "Операцію "Огайо". В ході її реалізації згідно рішень наради представників американської розвідки (листопад 1948 р., Франкфурт-на-Майні) з таборів для переміщених зі Східної та Південно-Східної Європи осіб було відфільтровано потенційних шпигунів і диверсантів. Разом з цим тих, хто в силу якихось причин для цього не підійшли, передавали до названого аналогічно операції спецпідрозділу "Огайо", сформованого з "фахівців" СБ ОУН на чолі з Лебедем. Допити з подальшою фізичною ліквідацією проводилися щонайменше у 80 точках західної зони окупації, а цифру в 100 знищених вважають заниженою самі американці (30).

Специфічні послуги були востребувані і надалі. Такий обізнаний автор, як В.Верещак, твердить, що Лебедя, попри солідний вік американці під час агресії в Індокитаї використовували як спеціаліста для боротьби з комуністичними партизанами В'єтнаму (31).

Після буржуазного перевороту 1991-го року він продовжував гнути звичну лінію, заявивши одного разу на черговому засіданні виконавчого комітету "Літопису УПА": уряд України повинен притягнути до відповідальності колишніх співробітників НКВС. "Хоча б двох-трьох на рік" (32). Встиг побувати в Україні, але своїм тут так і не став. Тож і завершив за океаном свій недолугий життєвий шлях, який красномовно підтверджує істинність слів Ярослава Галана: "люди без батьківщини показали, на що здатна каналія, яка з політичного бандитизму і зрадництва зробила собі професію" (33).

Источники

1. Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. Львов, 1983. – С.152.

2. Левин И. Национальный вопрос в послевоенной Европе. М., 1934. – С.61.

3. Там же – С.106-109.

4. Галушко Є.М. Нариси історії ідеологічної та організаційної діяльності КПЗУ в 1919-1928 рр. Львів, 1965. – С.150.

5. Винниченко В. Відродження нації. – Ч.III. – К., 1990. – С.397.

6. Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен, 1968. – Т.I. – С.389.

7. Туди, де бій за волю. Лондон-Париж, 1989. – С.153.

8. Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси. К., 2005. – С.31.

9. Кентій А.В. Нариси історії Організації Українських Націоналістів (1929-1941 рр.). К., 1998. – С.145.

10. Мануїльський Д. Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини. Доповідь 6-го січня 1945 року на нараді вчителів західних областей України. К., 1946. – С.18.

11. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Документи і матеріали. Львів-Київ, 2001. – С.XI

12. О.П. В чужому мундирі // Визвольний шлях. – 1966. – №7/8. – С.899.

13. Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали. К., 2001. – с.40.

14. Матеріали та документи Служби безпеки ОУН(б) у 1940-х роках. К., 2003. – С.50-51.

15. Лебедь М. УПА. – Частина I. –  Дрогобич, 1993. – С.53, 129.

16. Цит. по: Наконечний В.А. Злочини ОУН-УПА на Волині (З ким і проти кого вони воювали). Луцьк, 2001. – С.11-12.

17. Поліщук Віктор. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця). Донецьк, 1996. – С.331-332.

18. В боротьбі за українську державу. Львів, 1992. – С.614, 618.

19. "Ідея і чин". Орган Проводу ОУН, 1942-1946 // Літопис УПА. – Т.24. – Торонто-Львів, 1995. – С.225.

20. Там же. – С.48.

21. Дзьобак В. Конфлікти в ОУН (Б) і їх вплив на Український Рух Опору (1941-1944 рр.). К., 2005. – С.48.

22. Мудрик-Мечник С. З приводу книжки "Микола Лебедь". Новий Ульм-Львів, 2001. –  С.11

23. Українська Головна Визвольна Рада. Книга перша. 1944-1945 // Літопис УПА. – Т.8. – Львів, 1992. – С.27.

24. Галан Я. Право на гордість // Галан Я. Твори у 4 т. – Т.4. – К., 1980. – С.625.

25. Семиряга М.И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы второй мировой войны. М., 2000. – С.784.

26. Гриньох І. У 40-ліття видання першої документальної праці, присвяченої Українській Повстанській Армії // Лебедь М. УПА... – С.20.

27. Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси... – С.462 і далі.

28. Див.: Содоль Петро. Українська повстанча армія. 1943-49. Довідник. Нью-Йорк, 1994. – С.93-94.

29. Петро Й. Потічний. Літопис УПА – Історія. Документи і матеріали // Літопис УПА. – Т.42. – Торонто-Львів, 2005. – С.9.

30. Мартыненко Б.А. Нацистские военные преступники в США и других странах НАТО. К., 1988. – С.153-158.

31. Верещак В. Правду не одолеть. К., 2003. – С.86.

32. Літопис УПА. – Т.42. – С.316

33. Галан Я. Люди без батьківщини // Галан Я. Твори у 4 т. – Т.2. – К., 1977. – С.111.

"Без права на реабилитацию, Книга 1"