Олександр Добровольський

Українське відродження на Донеччині й Луганщині в 1917-22 роках

Автор: Олександр Добровольський. 26 років. Віросповідання -прихожанин УПЦ Київського патріархату. Освіта - 2 курси істфаку (Донецький університет), півтора дефаку, курс філфаку й курс начфаку (Слов'янський педінститут). В національному русі - з 1989 року. В 1992 - командир Донецької Крайової команди УНСО. Один з організаторів Маяцьких подій 1993 року. Постійний клієнт СБУ. Мав певні проблеми з міліцією й прокуратурою. Живе в Билбасівці.

З вибухом Лютневої революції в Росії, ожив українських рух по всій Харківщині й Катеринославщині.

Вже в березні 1917 року в найбільш віддаленому на схід Луганському повіті Катеринославської губернії утворюється Українська повітова рада на чолі з командиром 26 українського полку Малашко. В Луганську відновлює роботу товариство "Просвіта", есерівська газета "Голос крестьянина" публікує звернення повітної влади до українських патріотів з закликом утворювати загони "Вільного козацтва". Влітку 1917 року щойно сфомовані загони "вільних козаків" на повний хід проводять свої вишколи під керівництвом кадрових офіцерів згадуваного полку в самому центрі Луганська, чим одразу викликають лють і занепокоєння місцевих більшовиків.

Не залишаються пасивними й сусідні Старобільський,Бахмутський, Слов'яносербський повіти. У містах Лисичанську, Бахмуті і Слов'яносербську владу прибирають у свої руки осередки українських партій соціалістів-революціонерів й соціалістів-федералістів (УПСР і УПСФ) у спілці з російськими меншовиками та есерами. Як і по всій Україні, українська місцева інтелігенція відроджує роботу "Просвіт", одначе тепер вони проникають і в глухі села краю.

Українська патріотка й меценатка Христя Алчевька за своєю ініціативою й власним коштом організовує в слободі Олексіївці "Просвіту" з українською книгозбірнею, слідом за Б. Грінченком торуючи стежку до пробудження національної свідомості українців Донбасу.

Виникає перша українська преса. Так, 1918 р. в Бахмуті вийшов перший номер часопису "Вільне слово", де між іншим, були опубліковані вірші молодого Володимира Сосюри. Українське відродження поступово набирає темпів, змушуючи рахуватися з собою навіть тамтешні російські пресові органи. Починаючи з літа 1917 року звернення й статті з українського питання друкує елітарний "Южный край". З Донбасу український рух поширюється на Дон, головно, навколо Таганрогу, у містах Ростові й Новочеркаську, де існували великі українські колонії або пролягала українська етнографічна територія.

До глибокої осені 1917 року (а в Маріуполі й Луганську до грудня 1917) українські партії й війскові організації "Вільного козацтва" через своїх представників у радах тримають під контролем, окрім згадуваних Лисичанська, Слов'яносербська, Бахмута, міста Юзівку, Єнакієво, Слов'янськ, Гришине, Констянтинівку, Дружківку, Волноваху, Ясинувату, Авдіївку, повіти Бахмутський, Слов'яносербський,Ізюмський, Луганський, Маріупольський, Старобільський. Водночас, в вище означених 5 повітах утворені й діють Українські повітові ради, а в Маріуполі навіть окрема міська Українська рада.

На виборах до Всеросійських Установчих Зборів 1917 року блок українських партій переміг в Бахмуті, зайняв 2-е й 3-є місця з невеликим розривом по Маріупорлю й Луганську, Бахмутському, Слов'яносербському й Луганському повітах. Українські партійні осередки організовуються по більшості міст Донбасу, з особливим впливом в Константинівці, Єнакієвому, Бахмуті, Луганську. В центрах шахтарського руху - Єнакієво й Горлівці, діють "Просвіти"

На середину 1917 року стають українськими 24,25 і 26 полки колишньої царської армії. В містах їх квартирування - Маріуполі, Бахмуті, Луганську утворюються перші загони "Вільного козацтва" . Поступово рух "вільних козаків" поширюється за лінією Бахмут-Лисичанськ-Луганськ й окремо - у Маріуполі.

З відомих причин подати якусь систематизовану картину загалом поки що немає можливості, однак навіть наведених вже фактів досить, щоб говорити про могутній сплеск політичної активності донецьких українців 1917 - початку 1918 років, серйозність й перспективність їх тогочасного руху.

Коротко розглянемо його витоки й умови розвитку Політичний український рух на Донбасі охопив головно райони компактного проживання українців - бувші сотенні й полкові міста Ізюмського та Острогожського полків Слобожанщини і частини Самарської та Кальміуської паланок колишньої Запорізької Січі. Тут він мав найбільшу кількість своїх прихильників.

За адміністративним поділом, на сьогодні це складає 3/4 території Луганської та Донецбкої областей. Але відчувається брак загальної організації. Орієнтація на Катеринослав і Харків, як губернські центри, призводить до вичікування та нерішучості у діях.

Українським патріотичним організаціям не вдається охопити своєю роботою головну масу шахтарів, що призводить до втрати районів Юзівка-Берестове-Горлівка.

На відміну від більшовиків, що організовували загони Чер­воної Гвардії при кожному своєму партійному осередку, ідея ут­ворення “Вільного козацтва” на місцях ставиться почасти під сумнів (Ізюм), або взагалі не підтримується представниками ук­раїнських партій (Ізюмський повіт). На фоні загальної ейфорії з приводу переходу на бік Цент­ральної Ради трьох полків, розташованих у Донбасі, не вдається провести кампанії агітації й пропаганди серед інших деморалі­зованих військових частин розваленої російської армії, що вже навесні 1917 року призводить до негативних наслідків.

Розкладається і йде по домівках запасний полк, що стояв у Слов'янську, Червоною Гвардією ліквідовується 3-тя кавалерійсь­ка дивізія у Гришино (Красноармійську), відкрито переходить на бік більшовицької партійної організації один з двох полків Лу­ганська. Далі розвал прискорено наростає. У грудні 1917 розбрі­дається 26 український полк (Луганськ), того ж місяця роззброєно 25-й український в Бахмуті.

З втратою впливу на солдатські й шахтарські маси, розвалом свого запілля по повітах, на жовтень 1917 року в Донбасі скла­лися умови, коли влада Київської Центральної Ради була реаль­ною лише по тих містах та селах навколо них, де квартирують українські полки і діють організації “Вільного козацтва” (Маріу­поль, Луганськ, Бахмут). Осінь 1917 позначилася у нашому краї локалізацією українського руху в трьох вищезгаданих містах, перетворених місцевими українцями на бастіони українського руху Донбасу. Територія ж інших міст та повітів являла собою роз­бурхане море більшовицької анархії.

Жовтнем 1917 року закінчується перший період українського руху Донецького краю. Листопадом-груднем 1917 р. розпочинається другий період українського руху Донбасу: втрата останніх своїх центрів й по­дальша окупація терену більшовицькими військами.

З трьох вже відомих нам міст, де українська влада опиралася на свої збройні сили, в найбільш небезпечному становищі пере­бував Луганськ. Затиснутий між Військом Донським й сільсь­кими районами Воронезької губернії, луганський повіт являв собою територію, з трьох сторін оточену ворожою стихією. У відповід­ності до цього несприятливого загалом розкладу сил, він стає першим об'єктом, захопленим більшовиками.

В кінці листопада, після того, коли стали зрозумілими агре­сивні плани Московського Раднаркому відносно Київської Цент­ральної Ради, більшовицька організація Луганська очолювана Ворошиловим й Лутовіновим, проводить роботу на зрив виборів до Українських Установчих зборів.

Домігшись перевиборів окремих депутатів, що не влаштовували комуністів в Луганській Раді, останнім в жорстокій боротьбі з представниками українських організацій і партій вдається про­тягнути резолюцію на підтримку жовтневого перевороту в Петер­бурзі.

Настає хитка рівновага сил, коли ні українські націоналісти, ні більшовики не мають явної переваги у місті.

Більшовики роблять перший крок у наступ. На протязі всього грудня 1917 їх Луганський актив шалено працює на розклад сол­датської маси 26 полку. Паралельно до цього, у Повітову Лу­ганську Раду, очолювану українським патріотом Малашко, біль­шовики намагаються провести до керівництва своїх прихильників, однак це їм зробити не вдається.

З тих небагатьох матеріалів, головно більшовицького поход­ження, до кінця не можна прояснити ситуацію, що склалася в пе­реломний грудень 1917 року на Луганщині. Українські націоналі­сти мають широкий вплив на селянський загал Луганського по­віту - це безперечно, а організацію Луганських більшовиків на протязі усієї революції й громадянської війни поповнюють на 90 % виключно робітники Луганських заводів. У самому повіто­вому центрі українцям вдається перетягнути на свій бік близько ЗО% населення міста, як випливає з результатів виборів до Ус­тановчих Зборів. В Луганську розквартировано український полк, у повіті діє “Вільне козацтво”, сусідні міста Слов'яносербськ й Лисичанськ також мають потужні українські патріотичні органі­зації.

Та на відміну від більшовиків, що підлягали єдиному керівному центрові й знали конкретну мету своєї боротьби - захоплення влади й встановлення диктатури, українські організації та пар­тії Луганщини у вирішальний момент продовжували перебувати в стані самозаспокоєння й соціалістичних ілюзій.

Маючи під своєю орудою велику збройну силу, керівництво “Вільних козаків” й 26-го полку навіть не спробували роззброїти більшовицькі регулярні частини, загони Червоної Гвардії, заборо­нити друкування й розповсюдження більшовицької преси, припи­нити комуністичну пропаганду серед бійців своїх частин.

Під впливом такої пропаганди розбрівся по домівках у кінці грудня український полк, бездіють “вільні козаки”. Натомність, з усіх районів до Луганська підтягується Червона Гвардія, готую­чись до захоплення влади в місті. В останні дні 1917 року наступив жахливий безглуздий фінал.

Починається 'більшовицьке повстання, захоплено Луганську міську й розгромлено Українську повітову ради. Розпускаються по домівках залишки 26-го українського полку.

Закрито єдину прихильну до українського руху газету “Голос крестьянина”. Керівництво “Вільних козаків” й українського полку, не прийнявши бою, ганебно тікає з міста, а такі “миролюбиві” організації: як УПСФ й УПСР, разом з Луганською “Просвітою” залишаються у повній владі шаленіючого більшоцького терору. Луганськ, як українське місто, не проявить себе вже ні в часи Гетьманату, ні в часи Директорії. Лишt 1921 року в одній з “Сводок” Чека з'явиться згадка про “малоросійскиє банди” і “петлюровскую агитацию” на терені повіту, але про це мова буде далі.

Так впав з вини самих українських організацій Луганськ, що мав можливості, але так і не став плацдармом України на Сході й її крайовим бастіоном. Але якщо так просто й майже без опору вдалося повалити українську владу у Луганську, зовсім інший прийом чекав на більшовиків у Бахмуті й Маріуполі. Бахмутський повіт, можливо, як ні один інший з земель До­нецька й Луганська, самотужки поставив й організував на кшталт центральної України справжній український державний апарат у повіті й місті. Кілька десятиліть української агітації й самовідданної праці бахмутської інтелігенції перетворили цей район на справж­ній центр всього українського руху півночі Донеччини, який не по­требував додаткових впливів та зусиль ззовні.

Самі більшовики називали його “кулацькою Вандеєю”. Пов­станський рух не припинявся тут й у 1922 році. Ніде українська й есерівська агітація не вкорінилася так сильно, як в селах нав­коло Сіверська, Ямполя, Бахмута, Лисичанська.

Ніде в області нема району, який дав би більше повстанських отаманів, українських гайдамаків і петлюрівців, ніж дав їх Бахмут. Й ніде, немає так багато безіменних могил розстріляних й замордованих українських героїв часів Визвольних змагань, ніж на Бахмутщині.

У 1917 році силами місцевої української інтелігенції у по­віті організовано Українську повітову раду. В самому Бахмуті та навколишніх селах діють “Просвіти”, осередки українських пар­тій, з літа 1917 року організовуються структури “Вільного козац­тва”. Напевно, виходить українська преса на зразок вже згаду­ваного “Вільного слова”. Бахмут не був більшовицьким містом, українські організації виходять тут на перші ролі в політичному житті. Розквартирований 25-й полк українізовано, він стає базою “Вільного козацтва”.

Українцям навіть вдається виграти вибори по місту до Уста­новчих Зборів й посісти друге місце у повіті, однак, як і у випад­ку з Луганськом, відсутність єдиного керівного центру й рішучої боротьби з більшовицькою агітацією призводить спочатку до розкладу українських військових частин, а слідом за цим - “нальоту” об'єднаних дружин більшовиків Краматорська, Дружківки, Слов'янська. Українська влада впала тут в грудні 1917, одноча­сно з більшовицьким переворотом у Луганську, та на відміну від останнього, більшовики не почували себе в безпеці, оточені зві­дусіль вируючим “петлюрівським повітом”. На Донбасі, до речі, Бахмутський повіт єдиний, де українська влада, номінально й фактично, утрималася до кінця січня 1918 року -- початку першої окупації України більшовиками.

Звернемося до споминів комісара Бахмутської повітової ра­ди робітничих, солдатських і селянських депутатів Є. М. Менде “Социалистический переворот в Донбассе”. Вони в усіх барвах розповідають, як була встановлена тут комуністична влада в 1917- 18 рр.

“...У самому Бахмуті без особливих труднощів нам вдалося створити наш міський виконавчий комітет... стосовно ж повітової влади... тут все виявилось значно складнішим... Президію І по­вітового з'їзду склала наша фракція, та есери вирішили зірвати з'їзд, спираючись на українські націоналістичні організації “спілку” та “просвіту”. ...З'їзд було зірвано і делегати розій­шлися.

Через місяць скликали II повітовий з'їзд Рад. Однак... він виявився ще бурхливішим, ніж попередній. Українські націона­лісти, підтримані есерами, різко виступили проти більшовиків... (Більшовицька фракція покинула з'їзд... Делегати ро'зійшілися, і II повітовий з'їзд не відбувся...

...Міський виконком вирішив скликати III повітовий з'їзд Рад, який зібрався напередодні III Всеросійського з'їзду Рад. Укра­їнські самостійники на з'їзд не приїхали: з місць їх більше не по­силали, “спілка” і “просвіта”, як і есери, втратили свій вплив серед селян, і їхнє місце зайняла наша партія. ...Так була встановлена Радянська влада у Бахмуті - у само­му центрі вугільного району”.

Трохи коментарів, яких, безперечно, потребують дані спо­мини.

На момент проведення III повітового з'їзду схід вже було від­різано від України більшовицькою інтервенцією. По просторах Луганщини й Донеччини гуляли московські комісари, огнем і ме­чем встановлюючи нову владу з півночі. Автор споминів скромно замовчує методи, якими вдалося досягти потрібного результату: розстріли і тюрми.

Інакше можна пояснити лише дивом, коли український район присилає замість своїх делегатів москалів.

Саме ці нові посланці прийняли постанову про підпорядку­вання Бахмутського повіту Москві, оголосили встановленою тут радянську владу й висловили готовність неухильно проводити в життя декрети Ради Народних Комісарів РСФСР.

Та зміна політичної ситуації в Україні у березні-квітні 1918 року примушує більшовиків покинути цей район. Хоч Бахмутський виконком встиг ще надіслати вітальну телеграму своїм московсь­ким господарям зі схваленням Брестського миру, однак вже у квітні 1918 р. у Бахмут вступили німецькі й українські війська. На короткий час, до осені 1918 року, тут було розквартировано 3-й гайдамацький полк на чолі з отаманом Волохом. Загони “Віль­ного козацтва” розпущено, замість них оголошено набір до лав гайдамаків. Добровольців було багато (Слов'янськ), й навіть з шах­тарських селищ, що підкреслює у своїх споминах Володимир Сосюра. Однак місцеві прихильники УНР не були задоволені геть­манською владою. Вже восени 1918 р. у повіті й місті вони підіймають повстання. На дуже короткий час (з жовтня по грудень) тут встановлено владу Директорії. Факт цей вартий особливої уваги істориків та дослідників, оскільки Бахмутське повстання - єдине відоме повстання на підтримку нової петлюрівської влади по всій Луганщині й Донеччині. В листопаді 1918 року німецькі війська відступають, у груд­ні того ж року місто й повіт захоплюють загони Краснова й біль­ше українська влада не поновлюється тут вже до часів проголошення 24 серпня 1991 року Незалежності України.

На протязі 1919-22 рр. на Бахмутщині діють великі пов­станські загони з місцевих селян, просякнуті сильним махновсь­ко-петлюрівським духом. Слідкувати за їх ліквідацією двічі при­їжджає сам голова ЧК Фелікс Дзержинський, однак останніх повстанців більшовикам вдалося розбити лише пізньої осені 1922 року.

Маріуполь, колишній центр, запорізької паланки Домаха, в роках 1917-18 знову став, як і двісті років перед тим, справ­жнім українським містом. На сьогодні історикам відоме лише одне з усіх міст Донеччини, де поруч з Українською повітовою радою була організована Українська міська рада. Це - Маріуполь. Безумовно, саме вона вплинула на рішення Маріупольської думи, яка визнала владу Центральної Ради.

Невідомо, щоб думи інших міст на Донбасі приймали так ухвали. Вже одне це може слугувати за високу оцінку резуль­тативності національної роботи українських організацій Маріупольщини 1917 р. Опорною базою українців у Маріуполі слугував 24 полк ро­сійської армії, що перебував у місті й був українізований навесні 1917 р. Командний склад полку являв собою відданих українських патріотів. Його офіцери стали першими організаторами “Вільного козацтва” у повіті, а коли в листопаді-грудні 1917 року склалася загроза більшовицького перевороту, утворили офіцерський “батальон смерті”.

Шляхом підступу, зімітувавши “відкрите голосування” з пи­тання розпуску, комуністичним агентам вдалося розформувати й демобілізувати, цю військову частину саме в момент комуністич­ного виступу в Маріуполі 30-31 грудня 1917 року. Як і у випад­ках з Бахмутом й Луганськом, слідом за ліквідацією українських військових частин, відбувається комуністичний переворот й розпочинається плановий терор проти всього українського активу. 31 грудня, в Новорічну ніч, почався перший етап більшовицької влади у цьому приморському місті.

Та вже 8 квітня 1918 року “українські буржуазні націона­лісти, меншовики та есери... вчинили заколот і захопили владу... цим вони полегшили наступ німецьких загарбників”.

Вступ до Маріуполя 20 квітня 1918 року гетьманських і ні­мецьких військ його мешканці вже зустріли вільними від терору комісарів та ЧК. Розпочався запис в гайдамаки, формування нового державного апарату.

Востаннє за часи Визвольних змагань 1917-22 рр. українсь­ка влада припинила своє існування у цьому місті в листопаді 1918 року з відходом гетьманських військ. Як і весь Донецький басейн, Маріуполь силою обставин був усунений від подальшої боротьби за українську державність.

Поваленням української влади у трьох головних фортецях українців Донбасу - - Бахмуті, Луганську, Маріуполі закінчується другий період української влади в нашому краї (листопад 1917- січень 1918 рр.). Гетьманщину 1918 року й короткий період Директорії кінця 1918 - початку 1919 років можна умовно об'єднати в третій (ос­танній) період існування української влади на Донбасі.

За часів гетьманату українські війська стояли далеко від кор­донів Луганщини й Донеччини - на Донщині й Східній Слобожан­щині.

Донбас стає запіллям української держави. Як не дивно, але саме про, цей період українського руху відомо чи не найменше.

Слов'янськ і Юзівка зустрічали українські війська хлібом - сіллю, а в Слов'янську, навіть, відбувся парад на центральній площі міста. Коли почався запис в гайдамацькі загони, чи не найбільше добровольців дали північні райони Донеччини й Лу­ганщини. Однією з хиб гетьманської влади у нашому краї стало те, що були розпущені загони “Вільного козацтва”. Якогось особ­ливого розквіту українського руху 1918 року в нашому краю не виявилося, хоча, за споминами деяких очевидців, була велика прихильність до українських військових формувань гайдамаків (Слов'янськ), З вибухом антигетьманського повстання проявив себе лишень Бахмут. За споминами більшовиків, емісар петлюрівського повстанкому, надісланий для роботи в Слов'янськ, діяв у Крама­торську.

Республіканські війська Директорії майже не захопили землі нашого краю, за винятком частини Красноармійського району, Слов'яногірська й короткого перебування в Слов'янську. З почат­ком 1919 року українська влада разом зі своїми військами оста­точно покидає Донбас.

Поки що лишаються повністю невідомими й невисвітленими питання про кількість добровольців серед шахтарів в українських гетьманських і республіканських військах. Відомо, що багато їх піш­ли служити в гайдамаки навесні та влітку 1918 року з місцевостей навколо Лисичанська. Та найкраще, певно, про це знають архіви КГБ.

Нерозкритою лишається й таємниця участі українських націо­налістів Донбасу в Катеринославському козачому республікансь­кому коші, утвореному 1918 року для боротьби з гетьманською владою.

Цікаво було би також погортати матеріали лідвідованого більшовиками 1921-22 рр. Катеринославського петлюрівського повстанкому, що охопив своєю організаційною мережею багато по­вітів губернії, архіви ГПУ та ЧК 1919-22 років Донецької губер­нії, бо, якщо йти за аналогіями сусідніх українських областей та керуватися споминами деяких очевидців (Юрченко. Пекло на землі), саме на цей час припадає “процес виявлення” ворожого радянській владі українського національного елементу. Та зараз про таке на Донбасі приходиться лише мріяти.

Роки 1920-22 характеризуються процесом остаточної лікві­дації “петлюрівщини” в Донецькій губернії. Не дивлячись на ко­роткочасність та в деякій мірі фрагментарність українського руху на Донбасі часів Визвольних змагань, він лишив по собі відчутний слід, особливо серед молоді.

Так, у березні 1920 року, на повітовій конференції Сло­в'янського комсомолу зазначалося, що село знаходиться під впли­вом українських націоналістів та боротьбистів. Усім комсомоль­цям повіту рекомендовано не вступати ні в які контакти з на­ціонально-свідомим активом; а навпаки всіляко викорінювати йогь на місцях. Є й згадки про українців-петлюрівців, діявших в повстансь­ких загонах на Луганщині.

Так, в зведенні по Луганському повіту за листопад 1921 року читаємо (“В уезде замечена петлюровская агитация... банды разодеты в малороссийские костюмы, говорят на украинском языке...”.

Нарешті, Донецьке ГПУ, підсумовуючи боротьбу з некомуністичними групами й антибільшовицькими повстанцями 1922 року зазначало, що на містах ще діють окремі осередки українських патріотів. Але... “...ведется работа по их локализации й ликвидации”.

1922 рік в нашому краї співпадає з утворенням перших авто­кефальних парафій УАПЦ на Слов'янщині і Старобільщині, у яких священниками часто ставали військові старшини частин УНР й гайдамаків.

Загалом, причиною того, що ми так мало знаємо сьогодні про український рух на Донбасі 1917-29 років, є більшовицькі комісари. Прийшовши на зміну царським чиновникам, ці борці “за світле майбутнє” в десятки разів сильніше ненавиділи “хахлацких самостийников” від своїх попередників, знищивши до почат­ку 1990-х навіть ті крихти пам'яті про українське відродження й українських діячів, що ще 10-20 років тому жевріли серед його учасників та очевидців. ЧК, ГПУ, а потім КГБ провели “ти­танічну роботу” у цьому напрямі, а тому варто висвітлити ц.: бік їх “діяльності” хоч трохи докладніше.

...Бахмутський (Артемівський район). У 1930-32 роках тут проходять один за одним процеси над вчителями, звинуваченими в українському націоналізмі. Арештовуються й розстрілюються виключно всі ще живі на той час українські діячі Визвольних змагань. Розкуркулюються, розстрілюються, висилаються на Пів­ніч сім'ї українських повстанців 1918-22 років. Апофеозом розгрому “українських націоналістів” Бахмутщини стає знищення книгозбірень. За деякими даними, в середині 30-х тут було спалено 70% всього бібліотечного фонду міста Бахмута.

...Перевальський район Луганської області. У 1930-32 рр. в селі Олексіївці більшовики палять як “націоналістичну” бібліо­теку “Просвіти”, засновану навесні 1917 року Христею Алчевською. У вогні зникає й томик листів переписки Алчевської з цілою плеядою українських діячів кінця XIX - - початку XX столітть.

...Луганськ. В середині 30-х заарештовано й розстріляно од­ного з організаторів “Просвіти” 1917, року у цьому місті, члена колегії захисників Платона Гайворонського.

...Слов'янськ, 80-і роки. Під загрозою арешту у м. Комсо­мольську кагебістами конфісковано “Ілюстровану історію України” Михайла Грушевського, що належала о. Валентину (Кольченку) зі Слов'янська. Вже в часи перебудови, на запитання власника чекісти цинічно відповіли, що раритети ніхто ніколи не повертає (У книзі на обкладинці був автограф самого М. Грушевського). Щікаво: приватну колекцію якого кагебіського генерала прикрашає зараз ця “Історія”?

Такий, далеко не повний, мартиролог втрат українців Донеч­чини та Луганщини щодо свого історичного минулого. Однак, сам він, укупі з тими скупими даними,- що головно збереглися на сторінках споминів кривавих душителів українського руху Донбасу 1917-20-х років, дає змогу зробити висновок: українське відродження тоді набрало величих розмірів. Козацький дух, після півторасторічної зневаги й забуття, ожив у формі численних “Про­світ”, українських партій, “Вільного козацтва”. Зараз можна впев­нено говорити, що за своїм розмахом український рух Донеччини й Луганщини 1918-20 років дорівнював деяким районам Київ­щини й Черкащини, однак через брак національно-свідомого загалу та віддаленість від головних центрів боротьби не зміг роз­винутися у своїх природних межах. Будучи віддаленими сотнями кілометрів від Києва, українці Донбасу у 1917-21 роках вели вперту боротьбу за свою державність, часом без надії на перемогу. Історія цього кривавого двобою ще чекає на своїх дослідни­ків, але вже зараз ясно одне: байки про “русский Донбасе” - ще один Московський міф, що відходить у забуття.