Дмитро Донцов — уродженець українського Півдня, точніше Приозів'я, де, як пише Олесь Гончар, кожної весни "над відкритими степами... проносились страхітливі чорні бурі" і де "по всьому степу від Ногайська до Каховки зустрічали їх з корогвами. Велелюдні селянські процесії, виходячи в хмаровищах куряви насупроти стихії, падали навколішки, благали, щоб вщухло". Але одночасно "мабуть, ніде не було таких красивих міражів, як на півдні, в безводнім степу. Мов чисті, невтомні мрії, струмували вони цілими днями, не наближаючись, не відділяючись... Розкішними сріблястими ріками поперек сухих заробітчанських доріг" ("Таврія").

Таким був край, де народився й виростав Дмитро Донцов, хоч рід його з Таврії не виводився. Рід Донцових походив з тієї частини колишньої Слобожанщини, яка належала до Воронізької губернії. Населення Слобожанщини, з якої після ліквідації козацьких порядків, оформлено спершу Слобідсько-Українську, а пізніше, по розподілі, створено Харківську губернію, прилучивши північні повіти до Вороніжчини, це населення було нащадками вихідців з Правобережної України. Воно поселилось там, втікаючи перед польським гнітом і переслідуванням у зв'язку з невдалим повстанням Гуні та Острянина, а далі в час т. зв. руїни.

У XVII ст. Слобожанщина (в основному територія нинішніх Харківської, Сумської та південних районів Курської й Воронізької областей) належала до московської держави і не була заселена. Українські втікачі, козаки й селяни, поселюючись у ХVІІ-ХVІІІ ст. на Слобожанщині, заводили там козацькі порядки, організували власні полки й додержувались козацьких звичаїв. Серед організаторів українських поселень на Слобожанщині відомий був козацький старшинський рід Донців.

З ліквідацією Гетьманщини й козацьких вольностей, московський уряд скасував також козацькі порядки на Слобідській Україні, перетворивши її в провінцію, зорганізовану на зразок інших московських губерній. Колишня козацька старшина дістала російське дворянство. Такими дворянами стали також нащадки козацького роду Донців, змінивши своє прізвище на Донцов. Чи з тих саме Донців виводиться рід Дмитра Донцова, — устійнити сьогодні важко (цього сам Донцов не був певен), але є підстави припускати, що рід Донцова походить з тих, власне, українських поселенців на Слобожанщині з XVII ст. Коментуючи закид, що він, мовляв, російського походження, Донцов в одному із своїх листів каже таке про свій рід:

"Що мене "Вісті" звуть росіянином? Хай собі звуть. Це ж і Липинський писав, що я росіянин, бо "родився в краю, який росіяни звуть Новоросією"... За те Драгоман-ов, Петр-ов, Фітіль-ов, Вєтух-ов, це не росіяни. Глупість це все і злоба тих душевбогих людців... Коли Зінченко оповідає, що її батьки походять з того самого села, що мій батько, то це певно помилка. Мій батько (що вмер в 1894 р.) походив не з села, а з міста, і не з Полтавщини (як Зінченко), а з Слобідської України (укр(аїнської) частини Вороніжчини). Читаючи Д. Багалія "Історію Слобожанщини", я знайшов, що багато свого часу емігрувало звідти в нашу Таврію та що у нас було багато назвиськ, що часто стрічаються в Слобожанщині (Харківщина й укр(аїнська) Вороніжчина, Подоння). Взагалі на Україні це назвисько дуже поширено, в Московщині я його не стрічав. У Багалія ж читав я, що першим колонізатором Слобожанщини (що була й за Гетьманщини державно-московською територією) був полковник Федір Донець (з Правобережжя) та що в XVIII в. його нащадки — коли всі козаки убігалися о признання їм рос(ійського) дворянства — змінив своє назвисько на Донцов та ще й Захаржевський (це, щоб довести свою давню, ще з Польщі, шляхетність). Чи від тих Донцових походив мій батько, я не знаю, в кождім разі для мене це була вказівка, як Донці перемінилися в Донцових..."

У Таврію Донцови переселилися в половині XIX ст., бажаючи використати догідні там колонізаційні умови. Донцови купили біля 1,500 десятин землі, пригожої для зернового господарства, але батько Дмитра Донцова не захотів займатися хліборобством, а поселився у Мелітополі, невеликому ще тоді повітовому місті, розташованому над річкою Молочною, недалеко від берегів Озівського моря, організуючи там власне торговельне підприємство продажу сільсько-господарських машин. V Мелітополі Донцови мали ще декілька більших житлових домів, які здавали в аренду. Іван Донцов виявився добрим підприємцем, став відомим у Мелітополі, деякий час він був навіть городським старшиною.

Таврійська губернія, створена в 1802 р., була важливим районом торгово-зернового господарства. Хоч заселювання Таврії почалося відносно пізно, але вона має свою цікаву історію, що сягає неоліту. Ще її досі біля Мелітополя зберігається так звана Кам'яна могила, що була місцем виконування релігійних обрядів, а Мелітопольський курган з IV ст. до н. е. належить ранній скитській державі в час її розквіту; центр її знаходився в Криму. У час грецької колонізації цей простір разом з Кримом і Причорноморям знаходився під грецьким пануванням. В наступних століттях це був шлях, яким відбувалося велике переселення народів; пізніше це була "буфорна смуга" між Київською княжою державою та кочовими азійськими ордами. Коли ж у Криму закріпилися татари, тоді з Криму на північ, здовж річки Молочної, йшов так званий Муравський шлях, один з головних шляхів татарських походів на Україну та на московські землі.

Заселювання Приозів'я почалося після знищення татарської загрози, коли Крим перейшов під панування Росії. Це сталося щойно під кінець XVIII ст., а вже у 1815 р. покладено основи під Мелітополь. Царський режим сприяв колонізації Приозів'я. Тисячі десятин землі були роздані російським поміщикам, які почали заселювати свої володіння селянами-кріпаками з інших українських районів. Була також дозволена іноземна колонізація, завдяки якій поселилися там болгари, серби, молдавани, грузини, а дещо пізніше - німці та італійці. Зорганізувались тоді також і російські колонії. Ця мішана колонізація з перевагою, однак, українського елементу, позначилася на своєрідності Таврії, де зіткнулися різні культури, неначе відновляючи традицію давноминулих століть.

Зокрема, після закінчення Кримської війни, розпочався своєрідний похід українських селян "у Таврію за волею", і тоді десятки тисяч наших селян покинули свої оселі, подалися в Крим і Таврію і там поселилися. Тоді прибуло туди багато мешканців колишньої Слобожанщини, між ними і родина Донцових. Переселенці з російських земель творили окремі від вихідців з України колонії і не вимішувалися з українським населенням.

Оповідаючи про свої юні роки у Мелітополі, Д.Донцов, між іншим, згадував, що власне в околицях Мелітополя були такі російські колонії, але з ними українське населення не втримувало ніякого соціяльного контакту. Незважаючи на низький рівень національної свідомости українського населення (воно ще вважало себе за "малоросів"), почуття відмінности від росіян (або, як їх загально називали — "кацапів") — було дуже виразне. Навіть у школі, за словами Донцова, учні-українці не хотіли товаришувати з "кацапами", творили власні гуртки, залюбки співали українських пісень. Усе це діялося тоді, коли серед самих українців розговірною мовою була мова російська, тобто мова тих же "кацапів".

За статистикою з 1895 р., у Мелітополі й Таврії було близько 70 відсотків українців, решта ж населення творила собою широкий вахляр етнічних груп, які там поселилися протягом XIX ст. Переважала, як згадує Донцов, "середземноморська атмосфера", яка, звичайно, мала свій вплив на духове формування молодого Донцова.

Дмитро Донцов народився в Мелітополі 17 серпня (за ст. ст.) 1883 р. Крім нього, в родині ще було два брати і дві сестри. Побутові умови родини Донцових були добрі. Донцови мали великі прибутки з маєтків, які здавали в оренду, та з торговельного підприємства, яке успішно розвивалося. У домі Донцових, за тодішнім звичаєм, розмовляли російською мовою, хоч родина знала й українську мову. Донцов згадує, наприклад, що його мати влаштовувала т зв. читки для дітей і гостей, причому її улюбленим автором був Олекса Стороженко. В домі була власна бібліотека, яка, крім російських авторів і трохи українських, мала також переклади творів західньоевропейських авторів. Родина відвідувала український театр (гастролі українських театральних труп, які також побували у Мелітополі) і жваво цікавилася культурним життям.

Батьки Донцова повмирали в ранньому віці, коли йому було тільки одинадцять років. Батько помер у 1894 р. на 54 році життя, а мати, яка мала всього 39 років, у наступному році. По смерти батьків ним, його сестрами й братами опікувалася рідня по матері.

Дмитро Донцов здобув початкову й середню освіту в Мелітополі, закінчивши так зване реальне училище, яке підготовляло кандидатів до вищих технічних шкіл. Це училище закінчили також його брати й пізніше продовжували дальші студії в технічних інститутах, а по закінченні студій працювали як професійні інженери. Молодий Донцов не проявляв зацікавлення технічними дисциплінами й плянував вступити до університету. Для цього він мусів доповнити свою середню освіту в гімназії клясичного типу й скласти додаткові іспити, бо реальне училище не давало права на вступ до університету.

Донцов покинув Мелітополь у 1900 р. й переїхав до Царського Села біля Петербургу, де доповнив свою середню освіту. Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчив у 1907 р.

Перебування Донцова на студіях у Петербурзі протягом семи років мало великий вплив на його духовий і світоглядний розвиток. Петербург був тоді не тільки політичним центром царської російської імперії, але й місцем, де був сильний і активний український осередок і де українське культурне й навіть політичне життя могло вільніше розвиватися, ніж на Україні. Особливо активними в Петербурзі були українські студенти. Вони мали там свою Громаду, в рамках якої вели пожвавлену працю в різних ділянках українського життя. Не стояли українські студенти осторонь і політичних питань.

Розпочавши свої студії в Петербурзькому університеті, Донцов не обмежився визначеними програмою дисциплінами. Він включився в діяльність студентської громади і всебічно цікавився життям її, наполегливо вивчав соціяльні й політичні проблеми, студіював філософські твори, знайомився з творами російських та іноземних авторів. Особливо багато часу присвятив Донцов вивченню українського минулого, української історії та української літератури. Про це, між іншим, Донцов пише в своєму щоденнику, згадуючи, що в Петербурзі він "захоплювався вперше Кониським, "Київською Стариною", Уманцем (автором монографії про Мазепу) й головно Лесею Українкою".

Олександер Лотоцький у "Сторінках минулого" пише про своє знайомство з Донцовим у Петербурзі, згадуючи, що Донцова завжди можна було зустріти в петербурзькій публічній бібліотеці, обкладеного книгами й записками.

"В петербурзькій студентській громаді, — пише він, — дістав ідейне схрещення Дмитро Ів. Донцов. Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше можна було його зустріти в публічній бібліотеці, — там він збирав запаси того знання, що стало після основою його виразно національного світогляду. В численних рефератах на студентських зборах вже й тоді висловлював гасла, що їх пізніше розвинув у своїх друкованих працях. В пере-ломовий час творення національного світогляду в свідомості українського студентства, коли безоглядна критика "українського культурництва" та "українофільства" спрямовувала молоді українські сили до російського революційного табору, яскрава національна думка майбутнього популярного публіциста ще в той час переважала на теренах, де важилася альтернатива — українства чи російщини. В поглибленні національного моменту в ідейному світогляді студентства значна роля Д. Донцова — безперечна і в початкову добу існування української громади, в якій він був одним з активніших членів, і пізніше, коли сту-денство прислухалось до його голосу в завше оригінальних журнальних статтях та брошурах і запрошувало його до співробітництва в свойому органі — "Українському студенті".

Подібну характеристику дає й Дмитро Дорошенко в своєму спогаді про Українську Студентську Громаду в Петербурзі.

"Ще на весні 1903 р. я зауважив, — пише він, — у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за спеціяльною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов. Але я тоді з ним іще не був знайомий".

Дмитро Донцов належав до Української Студентської Громади тоді, коли її членами були такі відомі пізніше українські діячі, як: брати С. і М. Мазуренки, Д. Дорошенко, скульптор М. Гаврилко, М. Стасюк, О. Назарієв, мистець Ю. Могалевський, Валентина Яновська-Радзимовська, В. Садовський, Л. Мацієвич, П. Крат.

"Перебуваючи на чужині, — згадував пізніше Донцов, — викликало шалену ностальгію, яка спонукувала українську колонію над Невою гуртуватися в національні організації. В. В. Радзимовська... належала, як і я, до Української Студентської Громади, яка збиралася в Політехнічнім Інституті за містом. Там же бували сходини РУП-істів. Легальний "клюб", де зустрічалося щотижня наше студентство, був і в "Андріївській школі" на Василівськім острові".

Донцов не був членом РУП, бо в українському політичному житті він зактивізувався якраз у час, коли РУП прийняла соціялістичну плятформу й перейменувалася на УСДРП. Ставши членом УСДРП, Донцов включився в революційну діяльність партії у Петербурзі у 1905-7 рр. До петербурзгжої групи УСДРП належав увесь студентський актив, а з-поміж старших громадян — Л. Бич, Д. Лаврентієв, Л. Мацієвнч, А. Шабленко, К. Арабажин.

Революція 1905 р. сколихнула цілою російською імперією. Відчула її й українська громада в Петербурзі. Для Донцова 1905 рік має особливе значення, бо з цим роком в'яжеться його перший публічний виступ на політичному вічі в Петербурзі та його перший арешт. Про цей перший політичний виступ і про його наслідки Донцов писав:

"Разом з старшими українцями над Невою (О. Лотоцьким, Лаврентієвим, Л. Бичем, пізнішим головою Кубанського Краєвого Уряду в 1918), влаштували в осені 1905 р., в актовій залі Університету, перше українське політичне віче з жаданням незалежності! України. За це віче, як один з промовців, я був арештований і перевезений до Лукіянівської тюрми в Києві, де мали "пришити" мене до процесу київських РУП-істів".

Поліція перевезла Донцова до Києва тому, що при обшуку в нього знайдено було літературу Революційної Української Партії. Справа ця, однак, скінчилася без більших ускладнень, бо з уваги на загальну амнестію Донцова звільнено з тюрми без суду. Примусове перебування в Києві та знайомство з київським активом УСДРП, штовхнуло Донцова до активізації в рядах цієї організації. По звільненні з тюрми з листопаді 1905 р., Донцов виїхав до Петербургу, але вже в січні 1906 р. повернувся до Києва, де став членом київської групи УСДРП, до якої тоді належали такі діячі, як: Микола Порш, Симон Петлюра, Андрій Жук, Валентин Садовський. УСДРП почала видавати свою газету "Слово" за редакцією С. Петлюри й М. Порша. У цій газеті Донцов почав публікувати свої перші політичні статті. Одночасно він брав участь у праці серед київських робітників, організуючи клітини УСДРП і поширюючи соціалістичні ідеї між нашим робітництвом.

Згадуючи про доручення Київського партійного комітету УСДРП вести агітаційну роботу серед робітництва, Донцов каже, що цього завдання він не міг успішно виконати, бо така форма діяльности не відповідала йому. Це взяв до уваги Комітет і доручив йому підготувати інформаційний матеріял про УСДРП і соціялістичннй рух у формі невеликих брошур.

Ці брошурки Донцов приготував, але в зв'язку з арештуванням членів Київського комітету в 1906 р., а в 1907 р. самого Донцова, — вони не були видруковані й затратилися.

Про тодішню ситуацію в Києві й про УСДРП докладніше написав один з її привідних членів В. Садовський, який саме тоді переїхав туди з Петербургу.

"У той час, коли я прибув до Києва, — пише В. Садовський, — в РУПівських колах закінчувалась еволюція перетворення партії з групи з невиразним соціялістично-рево-люційним світоглядом — в організацію, що стояла на грунті ортодоксального марксизму. Джерелом цього марксизму в нас були в першу чергу російські соціял-демократичні видання, при чому з тих двох фракцій, що па них незадовго перед тим поділились російські с.-д., більші симпатії серед нас мали більшовики, а твори Леніна мали спеціяльну популярність".

Рівень національної свідомости "не стояв... високо. Безперечно більшість пас виховувалася на читанні загальної економічної й соціялістнчної літератури, а не на читаннях українознавства. Навіть знання української мови не стояло па належній висоті; дехто говорив жаргоном, що з літературною мовою мав небагато спільного. Проте, мені здається, що всіх людей, що належали до нашого гурту, об'єднував виразний український патріотизм".

Соціялізм був модою і засобом, як зазначає Садовський; він додає, що "тепер, коли я пригадую імена всіх тих, що перейшли через РУП і пізніше через УСДРП й опинилися так далеко і від соціялізму, і від робітничого руху, насувається висновок, що в тодішньому нашому підпорядкуванні себе гаслам марксівської ортодоксії був до деякої міри момент використання політичної кон'юнктури". До людей, які розглядали соціялізм як засіб, В. Садовський зарахував і Д. Донцова.

В. Садовський каже, що Донцов, "будучи студентом петербурзького університету, не міг брати участи в студентському житті Києва", але все ж "активно працював від с.-д. партії серед робітників".

З твердженням В. Садовського про "кон'юнктуральне" сприймання соціялізму Донцовим і рядом інших наших діячів (напр., Д. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський) можна погодитися. Всі вони включилися в соціялістичний рух, бо цей рух, за словами Допцова, "ставив перед наші очі прапор боротьби з царатом, був одиноким тоді, справді революційним рухом".¹⁰) Соціялістами, в повному значенні цього слова, вони не були, хоч довгі роки стояли на соціялістичних позиціях, поширювали соціялістичні ідеї та в ім'я цих ідей ризикували волею й життям.

Д. Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім'я популярного соціялістичного публіциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета "Наша дума", він став одним з її редакторів. Перебуваючи знову в Петербурзі, Донцов продовжував активну діяльність у студентській громаді. Він брав активну участь і в праці місцевої групи УСДРП, яка, за його ж словами, "в той час — март, 1907 р. — ...була досить численна, майже не було жадного вищого закладу наукового як мужеського, так і жіночого, де б ми не мали своїх членів".

Але не тільки аспект боротьби з царатом цікавив молодого Донцова. Цю боротьбу вже тоді він розглядав як боротьбу за національне визволення українського народу від російської залежності!. Тоді, коли практично ввесь український соціялістичний актив знайомився з соціялізмом з російських публікацій і в російській інтерпретації, Донцов вивчав західніх клясиків соціялізму і намагався їх інтерпретувати з погляду українського інтересу в першу чергу. Наслідком цього була пізніша незвичайно цікава студія Донцова п. н. "Енгельс, Маркс і Ляссаль про "неісторичні нації". Різне розуміння марксизму й соціялізму взагалі стало скоро причиною конфлікту між Донцовим та іншими членами УСДРП, які ніяк не могли зрозуміти потреби й доцільности різкого наголошування національного моменту в соціялістичному русі та негативного наставлення Донцова до російських демократично-соціялістичних кіл. Для Донцова знову ж цей національний момент був засадничим, і він не бачив ніякої політичної доцільности в тому, щоб українські соціялісти і УСДРП вважали себе складовою частиною загальноросійського соціялістичного руху й плили у загальноросійському революційному, хай і соціялістичному чи демократичному, фарватері.

Зацікавлення питанням українсько-російських взаємин не було припадковим у Донцова. Він часто згадував, що ще в Мелітополі шукав за відповіддю на питання, чому українці й росіяни, товариші шкільної лавки в реальному училищі, сторонилися один від одного й чому "ми співали в клясі російські пісні без ніякого відчуття і приємпости, а на перервах між лекціями мури школи стрясалися від співу народних українських пісень, яких нас ніхто не вчив і які ми все таки знали й якими любувалися". В пам'яті Дощова зберігся живим фрагмент події, яка, як він твердив, безумовно мала вплив на його погляди, точніше на їхній пізніший розвиток, щодо розуміння українсько-російських взаємин. З нагоди відзначення 80-ліття Мелітополя міське управління видало спеціяльну пропам'ятну публікацію, в якій, між іншим, було підкреслено, що Мелітополь є на шляху, яким ішли "бедствия для великорусского й малорусского народов". Читаючи цю публікацію, "я усвідомив собі, й для мене стало цілком виразним те, що йдеться тут про два різні народи, а не про один народ з малоруською відміною", — згадував відтак Д. Донцов.

Вже в Петербурзі Допцов познайомився з брошурою Миколи Міхновського "Самостійна Україна", яка, як він пізніше ствердив, "па мене, ще молодого студента, зробила незатертий вплив". Зокрема високо оцінював Донцов те, що М. Міхновський правильно поставив питання українсько-російських взаємин. "Беручи участь в українськім революційнім русі до 1-ої моєї еміграції (1908 р.), я розумів і від М. Міхновського навчився розуміти цей рух як протиросійський взагалі, не тільки протирежимннй".

Це твердження Донцова має особливе значення, бо воно наглядно вказує на духовний процес, який відбувся у нього в час його ідейного та організаційного пов'язання з соціалістичним рухом. Пильно вивчаючи минуле України, зокрема українсько-російські взаємини гетьманського періоду та політику Росії па Україні після ліквідації Гетьманщини, Донцов уже в студентські роки прийшов до висновку, що немає ніяких реальних передумов для спільного шляху українського й російського народів і що російський народ завжди буде намагатися втримати Україну в залежності від себе. Майбутнє України й українського народу буде вирішуватися не в співпраці з Росією, а в боротьбі з нею. Прийшовши до таких висновків у своїх поглядах на шлях розвитку українсько-російських взаємин у майбутньому, Донцов почав ці висновки популяризувати у своїх статтях та своїх публічних виступах.

Динаміка й програма конкретної революційної діяльности в боротьбі з царатом, яку пропонував соціялістичний рух, Донцова захоплювали, але, як каже він, "я не міг погодитися вже тоді з інтернаціональними тенденціями цього руху, які в Росії ідентифіковано з русофільством. Я приймав плятформу боротьби з царатом, але відразу і завше разом з тим я ставив питання національне. На цьому тлі скоро дійшло до мого конфлікту і розриву з соціялістичним рухом і до мого виходу з УСДРП".

Цікаве світло на проблему формування національного світогляду Донцова кидають завваження Д. Дорошенка та О. Лотоцького у спогадах про Українську Студентську Громаду в Петербурзі.

Д. Дорошенко згадує, що в 1904 р. його було обрано головою Громади, яка тоді вже стояла на соціялістичних позиціях. Донцов не був ще членом Громади, а тільки кандидатом у члени, тобто переходив перевірку, яка була конечна з уваги на фактично конспіративний характер діяльности Громади. Членство Донцова було позитивно вирішене, але одночасно, як пише Дорошенко, виринула нова проблема, бо Громада з переходом на соціялістичні позиції почала відходити від ідеї української самостійности, і проти цього серед членів оформилася опозиція. Цю опозицію очолили О. Назаріїв, М. Шемет, М. Стасюк і Д. Донцов.

"Опозиція мала, так би мовити, національний підклад:

вона не хотіла йти на об'єднання з всеросійською соціял-демократію, вбачаючи в цьому передусім ослаблення національного моменту в українському русі. Я признавав у душі їм рацію, — пише Дорошенко, — але апелював до їхнього почуття громадської дисципліни й доводив небезпеку якогось розбиття чи розламу. Як пригадую собі, до розламу не дійшло, і наші опозиціонери ие вийшли з Громади, хоч у межах Громади творили, колії можна так висловитися, національну фракцію".

Знову ж О. Лотоцький пише у своїх спогадах, що "була в Громаді течія, що легковажила момент національний. Один час фактично існувала в Громаді національна фракція, до якої належали Д. Донцов, Д. Дорошенко, Наталія Щербань, О. Назаріїв, М. Стасюк".

Активність Донцова в Петербурзі й у Києві скоро звернула на себе увагу російської поліції, і в 1907 р., коли Донцов перебував у Києві, його вдруге арештовано. В тюрмі були тоді всі інші члени Київського комітету УСДРП, і над ними, як і над Донцовим, мав відбутися суд. Донцову загрожувала чотирилітня каторга, а далі заслання. Заходами брата й сестри та за допомогою його товаришки студентських років у Петербурзі Валентини Яновської-Радзимовської, після восьмимісячного перебування у Лукіянівській тюрмі Донцов вийшов на волю за порукою. Користаючи із цього звільнення, він негайно покинув Київ і нелегально виїхав за кордон. Для Донцова це був незвичайно щасливий уклад відносин, бо в тюрмі він важко захворів і ледве чи міг би був перенести каторгу.

Перебравшись нелегально через російсько-австрійський кордон, Донцов прибув до Львова 12 квітня 1908 р. (якраз у той день, коли М. Січннський виконав атентат на намісника Потоцького). Протягом 1908-9 років він перебував на лікуванні в Татрах (Закопане), де, між іншим, ближче познайомився з В. Липинським. Там такії ізіїї познайомився з видатним польським філософом і публіцистом С. Бжозовським з покоління т. зв. Молодої Польщі, творчість якого мала б мати, як дехто припускає, значний вплив на Донцова.

Закінчивши лікування, Донцов переїхав до Відня, де записався на студії права на віденському університеті. Студії у Відні Донцов продовжував до 1911 р. У Відні Донцов познайомився з студенткою Марією Бачинською, з якою одружився в 1912 р. Студії Донцов закінчив щойно в 1917 р. у Львові, одержавши на Львівському університеті ступінь доктора юридичних наук.

Попри студії у Відні і Львові, Донцов продовжував свою журналістичну працю, дописуючи до галицьких соціялістичних газет, до "Украинской жизни" в Москві (редактор С. Петлюра) та до "Літературно-Наукового Вістника" в Києві (редактор М. Грушевський). Коли в 1913 році в Києві заснувався соціял-демократичний орган "Дзвін", Донцов став постійним співробітником і цього журналу. В 1909 і 1913 рр. Донцов виступав з доповідями на студентських з'їздах у Львові. На 1-му студентському з'їзді він читав реферат на тему "Школа та релігія", а на 2-му з'їзді — "Сучасне політичне положення нації і наші завдання". Обидві ці доповіді появилися окремими брошурами. Окремим виданням появилася тоді й інша праця Донцова "Модерне москвофільство". Поселившися у Львові, Донцов працював у складі редакції соціял-демократичного журналу "Наш голос" разом з Л. Юркевичем (Рибалкою) та В. Левинським.

Публіцистична праця Донцова, зокрема його три згадані публікації, здобули йому серед українського суспільства та серед іноземних знавців східньоевропейської проблематики, а також і серед російських кіл, реноме та ім'я передового українського публіциста.