ДО СТАРИХ БОГІВ

Воскресають лиш там, де є могили (Nur wo die Graber sind, gibt es Auferstehungen)

Моральна криза нашої інтелігенції буде ще довго злобою дня для українського громадського життя. Шукати її причини - не тема сеї статті. Тут хочу лише з нагоди студентського з'їзду звернути увагу ростучої генерації на одиноке, що на мою думку є тепер на потребу тій молоді, що має змогу вчитися. Перестерегти її, щоби не йшла слідами попереднього, недужого думкою і хворого душею покоління, що вирісши в темному льоху неволі, даремно силкується розпізнати підсліпуватими очима правдивий шлях. Спершу його бачили в можливім порозумінні, одні з "щасливою Австрією", другі з російською державністю, далі в єдинім революційнім фронті, нарешті в світовій революції, себто концепціях, що під маскою універсалізму брали за свій національний ідеал - ідеал чужого народу. Одні обмежували полети своєї фантазії Сяном з однієї, Збручем із другої сторони. Інші - широким розмахом думки - не хотіли лишити і

клаптика нашої землі поза границями... Росії. Сим чужим або неправдивим богам кланялася наша інтелігенція, в їх ім'я нищила себе взаємно, як римські глядіятори, і як ті самі глядіятори, навіть діставши засуд смерти, не забували послати свому панові: "Ave, Caesar, morituri te salutant", як се робили наші прочани до Москви, або ті, що складали свій "голд" надвислянській столиці - навіть по Ризі. Люди сього покоління апатично пересувалися по історичній арені, "bez pragnen jutra, bez wspomnien wczora", як казав один польський поет.

А головне без "споминів вчора", без тих споминів про діла батьків, що омолоджують душу немов старе вино, без морального зв'язку з ними, без традицій.

На се я й хочу звернути увагу. На традиції які не сміє забувати жоден нарід, що хоче жити. Особливо той, що відроджується до нового життя. Бо правдиво сказав Ніцше, що лише там можливе воскресіння, де є могили; що вдихнути живу душу можна лише в уже готовий, хоч хвилеве завмерлий організм, що завтра має лише той, хто мав вчора; що встати може лише нація, що має традицію. Деінде ту традицію шанувалося. В Англії вона була у всім публічнім, як і товариськім життю. Споминами "про стару Англію" та про "славну революцію" 1688 року живуть усі британці, а одним із найважніших аргументів, якими англійське робітництво поборювало доктрину большевизму, був той, що ся доктрина "не відповідала традиціям" їх країни. Республіканська Франція продовжує не одно діло своїх королів, а серед оборонців ідеї традиціоналізму здибуємо там такі імена, як Тен, Бальзак, Бурже, Вогює, Моррас. Нова Польща знов хитається між старими традиціями 1613 і 1667 р. І навіть у Росії, сій типово безтрадиційній (бо некультурній) країні теперішній, ворожий демократії та Європі порядок є традиційним продовженням старого, а державницька ідеологія Леніна з її бюрократизмом і зв'язаністю особистої та суспільної ініціативи, - марним плягіятом царату та його апологетів -Лєонтієва, Данілевського, Тютчева, Ухтомського. Студіюючи сих авторів, студіюючи політику царату, ми скоріше зрозуміємо большевизм, як перекидаючи картки "Комуністичного маніфесту", так само як француз, що простудіював епоху Рішеллє, ліпше зрозуміє завдання національної політики своєї країни, ніж той, що зачитувався ослабляючо-пацифістичними проповідями Жореса; так само, як англієць скорше розбереться в завданнях континентальної політики свого острова, переглядаючи історію Кромвеля або Піттів, аніж углиблюючися в твори Уельса, Белямі, та інших маняків утопії. Подібно, коли схочемо зорієнтуватися в цілях польської політики, воліємо читати пам'ятники ХVІІ-ХVIII віків, як модерну публіцистику прим. проф. Бодуена де Куртене.

Нація - це щось більше, як ті, що хочуть сьогодні робити її історію. Се велика спільнота тих, що живуть, і тих, що жили. Сі останні - далеко численніші від перших і - не все від них дурніші. Вони не щезли навіки з нашого життя. Сходячи з історичної арени, вони заповіли дітям і внукам свої погляди, ідеї і цілі, які здійснюють звичайно не одною генерацією. Борючися і вмираючи за національний ідеал, як вони його розуміли, вони, сі мерці, лишили нащадкам велику кількість мрій, поривів, змагань, спогадів слави і приречень пімсти, величезну силу колись активної народної енергії, що може й помацки, але вперто простувала до осягнення національної мети, цілу симфонію ідей, в яких вразливе вухо знайде свій сенс; ряд відірваних натяків, з яких думаючий політик випровадить ідеал нації, як математик із незрозумілих ляїкові знаків - ясне для всіх рішення задачі.

Виходячи з конкретних фактів, а передовсім із незмінних географічних обставин, щоденних інтересів нації, сі великі мерці, хоч інтуїтивно, але часто-густо влучно вгадували суть національного ідеалу, снуючи нитку традиції: антитурецької у балканських слов'ян, антиросійської або антинімецької у поляків, антиевропейської у москалів.

Вловити сю нитку традиції, що зачали снувати наші предки, засвоїти собі їх досвід, скондензований в переказах і чинах, і на сій підставі знайти формулу національного ідеалу - ось яке завдання поставила перед нашою інтелігенцією доля п'ять років тому назад, але розв'язати сього завдання ми чекаємо й досі; бо тяжко знайти іншу країну, де б нарід був більше прив'язаний до її традиції, а інтелігенція менше. Остання мала перед сими традиціями мабуть не більше пошани, ніж перед Гробом Господнім, вартуючі його жовніри султана. Про національні святощі в нас не писалося інакше, як беручи се в знаки наведення, а пануюча соціялістична доктрина вважала за лихий тон усяку аргументацію від історії. Що може бути спільного, здавалося їм, між св. Володимиром і - обезпеченням робітництва від нещасних випадків? Між "Словом о полку Ігоревім" і - соціялізацією землі? Між Гонтою і - "культурно-національною автономією"? Між синьо-жовтим прапором - і "першим мая"? Такі сумніви закрадалися в несміливу душу українського інтелігента, а що Шевченка він усе таки шанував, то він і зачав, прийшовши до влади, розв'язувати квадратуру кола, себто лучити те, що не давалося лучити. Вийти мусіло, розуміється фіяско або фарса. Бо коли Директорія, якій ми завдячуємо большевицьку деклярацію, розпочала свою еру всенароднім молебнем на Софійській площі, то се була фарса, се була офенбахівщина. Коли гетьман, віддаючи данину часу, іменував свого першого прем'єра "отаманом міністрів", се була також карикатура, лише в другий бік. Карикатурою було співати "Ще не вмерла" і вимахувати червоною хусткою, як і фарсою було називати іменами давних гетьманів полки, в яких запроваджувалося "совдепи". А накидати "соціялізацію" землі селянинові, що спійманого конокрада закопував живим у землю за нарушення своєї приватної власности, се було щось більше: се відгонило вже психологією гоголівського Поприщина, коли він зачав датувати свої записки 35-им мартобря. Менше сеї фарси було у Галичині, де витали ще над живими "тіні забутих предків", але однобокою була її традиція, що прославляла Хмельницького не тільки за те, як він почав, але й за те, як він скінчив; що знала лише його похід під Львів і союз із царем, а не хотіла знати його пізнішого укладу зі Швецією - сеї прелюдії Мазепинщини, яку на жаль через смерть старого гетьмана не дограно до краю.

Кінця сьому замішанню понять поки ще не передбачується, а причина його лежить власне в тім, що навіть на політичній сцені мусить бути гармонія межи текстом і музикою. Наші предки сю гармонію дотримували. Коли Іван Мазепа, щедро обдарував наші церкви, се не був фальш, рівнож як його заклик боротися за "Україну нашу Малороссійську". Але Директорія коло св. Софії - се фальш. Визволяти рідний край з "Інтернаціоналом" на устах - се фальш. Робити з великого співця Залізняка комуніста - се профанація, а добирати до Шевченкових Гайдамаків мелодію робітничої марсельєзи - се просто какофонія. Компонуючи її, в нас забували, що кожна велика історична акція мусить мати ідеологію, що випливає з самої її суті. Тому й не могла сотворити наша інтелігенція сеї ідеології, що шукала її початків не там, де вони були: не в національній, проскрибованій у нас традиції. Чехи виводили свій новий визвольний рух від Жижки і Гуса. Поляки від 1832 р. і 1863 років, французи тільки й могли розвинути подиву гідні завзяття в останній війні через те, що кожний з них не міг переболти ганьби з 1871 року, мріючи про реванж. Оповідь, що під час франко-пруської війни, коли династія вже впала, не здивоване питання Тієра, з ким властиво німці ще воюють, Бісмарк відповів: "З Людвіком XIV". - Він знав, що республіканська, як і цісарська Франція, обидві жили традиціями сього короля, як і те, що їх треба було знищити, коли Німеччина хотіла вийти побідником у війні. В Англії тільки тому вдалася так блискучо мобілізація 1914 р., що всі там знали, про що йде; то традиції боротьби з Голляндією, Еспанією і Наполеоном відповідали кожному британцеві, то він мав робити з огляду на непомірний зріст нового суперника Німеччини. Власне завдяки могутності своєї традиції могла Англія, як і за часів Нельзона, бути певною, що в слушний час кожний виконує свій обов'язок. Чому Сполучені Держави могли так скоро покласти кінець гостинним виступам Вільзона в Европі? Лише завдяки закоренілим традиціям, що в формі доктрини Монрое міцно сиділи в кожного янкі, не позволяючи йому жертвувати інтересами краю примхам кабінетного вченого. У Львові, повторяю, ся хоч і однобока традиція, ще живе і там статуя Я. Собінського на валах гетьманських є такою самою живою історією, як був для Бісмарка Людвік XIV. Але на Великій Україні майже ніхто не думав, що герої, які впали під Кругами, положили головами властиво в боротьбі з Петром І і Катериною ІІ...

Сі прикази минулого хотіли в нас заступити абстрактними "загально-людськими ідеями" і так нищили націю. Бо коли аргументуємо наше право на землю не тим, що на ній сиділи наші батьки, лише тільки правом того, "хто на ній працює" (значне соціялістичне гасло!), то відкриваємо до неї дорогу зайдам права нації. Бо коли аргументуємо право на "власну хату" не тим, що дістали його від батьків, лише правом сучасників на "самоозначення", то ледво чи зможемо відперти чужі претенсії до північної Чернигівщиии або до Холмщини. Бо коли правила політики для нації хочемо привести в злгоду лише з абстрактними ідеями справедливостями ("не убий" та інші засади міжнароднього пацифізму), то матимемо замість нації громаду сектярів, якій все одно, де вона живе, яка не прив'язана до жодної території і яка, подібно до німецьких кольоністів-менонітів, що їм віра не дозволяє вживати зброї, однаково добре чується і у себе вдома і на чужих їй українських стенах. Такі сектярі, для яких свій власний закон був вищий від законів дідів, є на найліпшій дорозі зрадити свою націю, як се робили французькі гугеноти, що збройно боролися проти свого краю в рядах протестантських військ, або наші "інтернаціоналісти". Навпаки лише тоді може нація утриматись, коли черпатиме правила свого життя не з сектярських заповідей, а з понять та ідей, що повстали в безнастанній боротьбі поколінь за збереження предківської землі і роду. Лише там, де сю останню заповідь ставиться понад усі інші засади "права" і "справедливости", повстане нація.

Нація є те, що протиставляє себе географічно, історично і політично своїм сусідам. І тому власне старалися ці останні знищити в нас поняття про нашу географічну відрубність (Малоросія, Малопольща), спомини про власне історичне минуле, про переказані дідами власні політичні змагання. Бо коли ми позбавлені сього, коли перетяті узли, що лучать нас із минулим, різниці між нами й сусідами затерті; коли наша територія - є їх територія, наша історія - їх історія, спускаємося ми до ролі американських імігрантів, людей з традицією забутою за океаном, людей, з яких можуть повстати рівноправні "горожане" нової, придбаної вітчизни, але ніколи нація з власними політичними змаганнями; може повстати подібна до жидівської "національна меншість", що відріжняється від пануючого народу лише вірою, мовою і звичаями, але - не нарід, свідомий своїх одрубних державно-політичних змагань. Бо для забезпечення сил прав (віри etc.) нація не потребує ні власної території, ні держави - не потребує бути нацією. Що більше! Не можучи обійтися без традицій, нарід, що губить власні, засвоює чужі. Так стається, власне, з американськими імігрантами, лояльними горожанами Сполучених Держав. Так стається і з іншими "інтернаціоналістами", що стають лояльними горожанами Росії.

Коли росіяне вивозять на Сибір родини розстріляних в українських містечках, аби пам'ять про екзекуцію не дійшла до нащадків, коли вони систематично виголоджують і вилюднюють Запоріжжя, найсильніше огнище протесту проти чужої влади, вони знають, що роблять. Знають вони також, що вони роблять, коли зачинають, виводити право нації до життя з засад абстрактної справедливості, які можна (не так, як вікові традиції!) "толкуваги" нині так, завтра інакше. Так само, коли по сей бік Збруча стараються вбити клин між нарід та його інтелігенцію, роблять се тільки для того, щоб забрати масам пам'ять про їх минуле, ту пам'ять, яка живе в освіченій верстві нації та на якій може одиноко осягнути свої права нація. Наші приятелі ліпіше від нас розуміють значіння традиції, полишаючи нам вірити у "загальнолюдські" ідеї "вічної справедливости". І навіть тоді, коли наші борці за нарід відкривають засади загально-людські, а кермуються лише інтересами нації, справа не краще, коли вони спускаються лише на силу власної діялектики, нехтуючи діялектику предків, які, повторяю, не все були дурніші за нас. З ними трапляється тоді те саме, що з протестантами, які коментують св. Письмо, як хто хоче, і не приймають його (як католики!) яко традицію переказану, бережену і тлумачену Церквою. В результаті - там одна міцна громада віруючих, тут - скільки голів, стільки умів. Скільки сього політичного протестантизму розвинулося у нас через незнання і нехтування власною традицією!

ЇЇ у нас ні тепер, ні передше не плекалося. Хіба були в нас історики, що тим займалися? Хіба плекав ті традиції Костомарів, присяжний оборонець фатальної переяславської помилки? Або Куліш, сей глибокий, недоцінений, але звихнений розум, що хоч мав державницький інстинкт, але не вірив у сили власного народу і писав блискучі романи на доказ, що Україна не доросла до самостійного життя? Або може останній, найбільше знаний з живучих наших істориків, який наші національні традиції бачив не в князях і не в тих масах, що тепер борються за самостійність, лише в "татарських" і "московських людях", що руйнували нашу держану в XIII і в XX віках? Яку традицію могли вони у нас виховати? А ті, хто се міг би зробити, відслонюючи нам національні ідеали народу, як Лазаревський, Єфрименкова, Липинський (говорю не про його політичні твори), хто їх із нашої інтелігенції читав? Бісмарк нищив у французів "короля сонця", бо той був для Франції цілою політичною програмою, а чим був для нас Мазепа? Мертве ім'я! В передреволюційні часи патріоти українські сходилися на нелегальні роковини Шевченка, але чи десь, колись якийсь гурток обходив жалобою сумною пам'яти день полтавського погрому? Навіть коли росіяни так, як Бісмарк Тієра, старалися нас переконати, що замикаючи "Просвіти" вони борються з мазепинством (що було святою правдою), наша інтелігенція протестувала проти "негідних наклепів". Наша нехіть до традицій, що підносили маси, була така велика, що ми не могли навіть використати героїчної боротьби холмських уніятів проти православ'я, так, що одну з блискучих сторін нашої історії забрали нам поляки. Традицію Почаївської Матері Божої, про яку чудові легенди склав наш нарід - забрали нам москалі, роблячи з неї знаряддя своєї агітації в Галичині.

Все, що пахло національною традицією, всі великі, масові пориви до самостійности, плямувалися в нас, як "полонофільство" (мазепинщина!), як "буржуазні вибрики" (протибольшевицьке повстання), всякі спроби створення національної ідеології плямувалося як шовінізм. Всякі хотіння засипати провалля між обома відломами нації і створити правдиву, оперту на традиціях соборницької ідеольогії, що не знає уступок ні в один, ні в другий бік - нищилися, і досі нищаться, злочинною рукою чужих наймитів. Під отруйним подихом нашої громадської опінії могли цвісти лише течії та настрої сентиментального українофільства, імпотентної опозиції, "самоотверження малороссіянства" і сяно-збручанського партикуляризму. І навіть тепер, коли на щастя на ново нав'язуються в постійних змаганнях нитки перерваної традиції, хочуть у нас знов її перетяти, викликаючи т. зв. Kriegshetzer'ів і співаючи стару пісню про братні народи. Так, і вони, противники нашої традиції, теж розривають старі могили, але не для того, для чого Ісус відслоняв вікно Лазаревої домовини, лише як гієни, щоби знищиш те, ще пощадив час. Де при таких обставинах було шукати нашій інтелігенції споминів, що служили б їй дороговказом в її боротьбі? Чим можна було загрівати упадаючі від зневіри серця? Де було взяти той ентузіязм, з яким клали своє життя на вівтарі рідного краю борці Вердена, або німецькі добровольці? Жменька повних посвяти безумців, яких імена все вимовлятимуться з непокритою головою, знайшлися і в нас, але що сказати про масу інтелігенції, що й досі хитається між запорозьким оселедцем і "Капіталом" Маркса, між рідним краєм і "соціялістическим отечеством", між Київом і Москвою, між "Ділом" і "Прикарпатською Русею"? Вона, ся маса, ще не найшла свого Бога і перед її безвірям хочеться перестерегти молоде покоління. Нехай воно, перебираючи із знесилених рук прапор боротьби за визволення нації, більше шанує, більше пізнає сю націю, більше в неї вірить. Хай закличе "на пораду" тіні своїх великих предків, як се робив у хвилині натхнення Шевченко, нехай углибиться в їх історію, нехай з їх учинків постарається схопити ідею, що може й напівсвідомо присвічувала їм, як наприклад ідея державного опанування чорноморських берегів і Криму, що певно присвічувала козакам, коли вони шарпали прибережні турецькі містечка, або як ідея великого валу від Балтики до Дніпрового гирла, що присвічувала Хмелеві, що пактував із Карлом X, або Мазепі, то накладав із Карпом XII. Нехай студіює наша молодь "повісті временних літ", а може ясніше представиться їй, яким абсурдом для нашої нації, яким запереченням її найбільше життєвих інтересів є спроби надати нашій політиці лише національний або соціальний, а не державницький характер. Може скорше дістане відповідь на прокляте питання - кудою йти. Переглядаючи стару історію, вона зобачила б, що ідея української незалежности існувала в політичній свідомости майже всіх европейських держав, що активним ангажованням в українській справі підкреслював її зв'язок з однією з найважніших ідей європейських політиків, ідеологією політичної рівноваги. Вона довідалася б, що політичні цілі наших найближчих сусідів, у тім і їх експансія на Україну, диктувалися їх стратегічно-географічним положенням, а не формою уряду. Вона побачила б, що нації повстають і живуть не пацифізмом, але війною, що воля нації до життя кпить собі і з браку "природних границь", і з так званих "історичних конечностей". Коли б ота наша генерація більше нишпорила в старих фоліянтах, вона заощадила б собі і безліч непотрібних понижень перед сусідами і дитячу віру в кожночасну зміну режиму і пуританську стидливість вступати в союз з "антантським імперіалізмом", чи з "пруською реакцією" і раптово, немов у пропасниці, кидання від одної орієнтації до другої, заощадили б безнастанного хитання між ентузіазмом і прострацією, між великим і смішним, між героїзмом і перекинчицтвом.

Я говорю про історію. Не менше варто вглибитися в етнографічні та соціологічні досліди над нашим народом, щоби зрозуміти його душу, щоби ліпше відгадати лінії нашої внутрішньої і зовнішньої політики. Москалі мали свого генія, що, освітлюючи душу російського мужика немов рентгенівськими промінцями , відкрив нам його світогляд. Се був Гліб Успенський. Ми ще не дочекали того, хто ввів би нас у тайни селянської філософії. Геніальні проби у Стефаника, кілька натяків у Черемшини, Коцюбинського і Франка, от се і все. Але за тим більше маємо ми сирого матеріалу в різних етнографічних збірниках і в устах народу, що в сі страшні чотири роки збагатив свій життєвий досвід і філософію не одною новою мудрістю, що лаконізмом форми і точністю виразу, а головно самою сентенцією потрапить іти на випередки з неодною партійною мудрістю нашої інтелігенції. Коли б ся остання хотіла більше пізнати село та його соціяльні і політичні ідеали з перших джерел, а не з творів Бакуніна і Маркса, не одного облизня заощадила б вона собі, не одну і не дві компромітації і не потребувала б тепер оплакувати, надроблючи біду міною, руїну своїх демагогічних затій, як оплакували її французькі Якобінці по 18 брюмера.

Що сказано тут про історію і народню філософію, можна сказати й про національну культуру та Церкву. Коли б ми дійсно знали про традиції нашої Церкви, не висловлював би один із найвидніших наших соціялістичних політиків свого здивовання, "що червона Москва може до сеї пори терпіти (sic!) головою Церкви такого монархіста, як патріарх Тихон" (див. "Гром. В." ч. 89), бо такої рабської залежності від держави, яку захвалює згаданий соціяліст, наша вільна Церква ніколи не знала... бо таких рабських понять про відношення Церкви до держави в нас не було...

З сим хитанням мусимо раз на все скінчити, мусимо вибрати: або "Свята Софія", або "релігія - се опій для народа", або рідний край, або - пролєтаріят, що "не знає вітчизни"; або власна держава, або - "соціялістическое отєчєство", що не зносить границь; або Мазепа, або Кочубей; або Хмельницький або Кисіль; або "громадівство", або націоналізм; або зречення з самостійної політичної ідеї, або власна державність; або Драгоманів, або національна непідлеглість; або безнастанне оглядання на засади "гуманности" і "справедливости", або безоглядний хід наперед; або ніби то інтернаціоналізм, що є лише покришкою для чужого націоналізму, ворожого нам суттю і формами, або власна національна ідеольогія.

Нарід, його минуле і теперішність у вияві його волі, думки і почування мусять стати предметом дослідів ростучого покоління, коли воно хоче відчути і зрозуміти колективний ідеал нації, коли хоче дійти до кінця дороги, на яку вступили попередні генерації, що освітлюють нам шлях.

Нехай бодай та частина молоді, якій химерна доля позволяє на те, візметься до сеї тяжкої, до сеї утяжливої праці студіювання національної традиції, нитку якої надаремно хоче перервати купка невідповідальних маніяків, що за Львовом не бачать Києва, або тих, що загіпнотизовані, як сновида місцем, блискучими московськими банями. Нехай вчиться розкопувати великі могили скарбів, ніж у копійкових брошурах мартівських егалітаристів, більше ясної постанови цілей і метод їх реалізацій. Може тоді перестанемо бути нарешті нацією без голови. Може тоді зникне прірва між національним ідеалом і людьми, що мають його здійснити. Може тоді титанські зусилля народу перестануть бути безсильним бориканням і дістануть свою ясну форму і мету. Може тоді зникне нарешті та диспропорція між генієм нації та її мозком, що завсігди була прокляттям нашої історії.

І не треба боятися стягти на себе наклеп реакційности. Бо лише те нове є тривале, що міцно коріниться в старім. Із французької революції перемогло не те нове, що хотіли запровадити своїми утопіями Робеспієр або Бабеф, а те старе, що перейшло до нового кодексу Наполеона.

Такою мені видається задача нашої молодшої інтелігенції за кордоном. Їй се зробити легше, бо свою провесну вона зустрічала в гаморі боротьби, а не в покорі; бо в її пам'яти нема спогадів десятків років ганьби, що спідлюють душу і характер. За сю працю треба взятися кожному, хто вірить у воскресіння нації, - бо, повторяю, національний ідеал вроблюється рядом поколінь; бо навіть останні зусилля - се лише синтеза попередніх; бо, не зважаючи на поставлені предками дороговкази, зіб'ємося з дороги, як се й дійсно сталося; бо нація, що не має і не шанує вчора, ніколи не матиме завтра.

Бо "воскресають лише там, де є могили" і де шанується старих богів...