ІСПИТ ІСТОРІЇ І СОЦІЯЛІСТИЧНІ КАСТРАТИ

Ні демократична, ні большевицька російська революція не хотіла розподілу імперії. Прагнула її скріплення - новими методами і спритом нової, морально ще не вичерпаної касти, новою містикою.

Тому шанують большевики Пушкіна, бояна Петрівської імперії, того, хто з відшумілої доби,

Кагда Расія молодая,

В бореньї сіли напрягая,

Мужала с генієм Петра,

з тієї доби видобув її патос для нащадків. І для большевиків - які його патосом напомповують виснажену п'ятирічками душу московського народу. Цим патосом живе напевно та Росія, що вже вилуплюється з червоного комуністичного яйця.

В Пушкінові не було ні скепсису Гоголя, ні демонізму Лєрмонтова, ні сатанізму Достоєвського, ні тим не менше радикального заперечення Росії Чаадаєва. В нім була безоглядна "осанна" імперії, він славив "Нєви дєржавноє тєчєньє", "град Петров", що стоятиме "нєпакалєбімо, как Рассія", він погрожував "надмєнному сасєду". В його поезіях -"пишно, гордєліво" блищав для нього образ царської Росії і того, хто

Рукой желєзной

Рассію вздьорнул на диби.

Він проголошував, що

От фінскіх хладних скал

До пламєнной Калхіди,

От потрясьонного Кремля

До стен нєдвіжнаго Кітая

була одна "русская земля".

Він п'ятнував "клєвєтніков", усіх, хто не схилявся в поросі перед Москвою. Тим зухвальцям він готував спільну могилу в рівнинах Росії -"срєді нєчуждих ім гробов". Він жалкував, чому Мазепа не скінчив своє життя "на плахє", для нього Европа й Америка були "мєртвєччіна", в порівнянні з "пишнатой" імператорської Росії. У його віршах дзвеніло "тяжелозвонноє скаканьє" імператорського кентавра, який чавив під ногами племена і народи.

Бояни большевизму лише перелицьовують його. Оте "державним шагом" Блока запозичене у Пушкіна, а його "Скіфи" - пародія на "Клєветнікам Рассіі". І в "казьонній" ідеології сталінської чи пізнішої Росії, переспів із нього - "савєтская родіна" від Білого до Чорного моря з одним російським народом. Большевицька "стєнка" для зрадників це та ж сама, звеличувана Пушкіним, "плаха" для Мазепи! Совєтські "бандіти" - це ж його "ізмєннікі"! Лишилося й для ворогів Москви хвалькувате вимахування п'ястуком "надменнаму сасєду". Цілу чванькувату бутафорію імперського патріотизму ленінці також запозичили в миколаївського камер'юнкера Пушкіна!

Російська революція не виреклася давнини й віддала до складу старі бебехи - ідею петербургського царату. Вона лише "збагатила" ту ідею, перенісши столицю назад до Москви, "збагатила" практикою Івана IV, з його компартією, "чекісти" якої з Малютою Скуратовим на чолі носили при сідлі голову пса і мітлу: знаки собачої відданості та невблаганної "чистки"... "Жєлєзчий марш рабочіх батальйонов" перших років революції хутко змінився у важке, наче слонове, методичне і смертоносне гупання старомосковських "сабіратєлєй землі русскай". У такому вигляді звалилася російська революція на Україну і власне цим виглядом позначила свої завдання і методу.

Що ж протиставила їм, оцим "песиголовцям" революція українська? Одразу виникає нове питання - що слід розуміти під "українською революцією"?

Московська революція - це не був Керенський, що старався з'єднати її собі "пріятнимі бєсєдамі", як "бойкую Наталку" возний Котляревського. Російська революція - це були Ленін, Євгенія Бош, Криленко, збунтована "матросня". Так само й революцію французьку втілювали не маркіз-шантеклєр Ляфаєт, ані червоний граф Мірабо, а Марат і Робесп'єр.

З одного боку - Росія, переражена програною війною, відпадом і бунтом "окраїн", які вона вважала своїми вічними підданими, ошаліла від люті. А проти неї - простягнута долоня згоди наших Маратів... Чи міг їхній "розум" збагнути, що цю долоню нова Росія стисне так, як стиснув долоню Дон Жуана камінний командор...

Навіть тоді віра в долоню російського командора не була оправдана. Хоч би тому, що не тільки в 1917, але її у 1948 роках були такі, які бачили наївність тих оман... Як Бакунін до Лєлєвеля, так з простягнутою долонею підходили висланці ліберальної Росії тоді, між іншим, і до Міцкевича. Але він відповів їм інакше. Відповів багатьма фактами про заслання своїх земляків, про Сибір та арештантські "роти", про різкії, тілесні кари, про те, як знущався над вашими "братами-слов'янами" царат... "А що ж ви тоді робили? - питався він. - Чи піднесли братерський голос? Чи вказали цареві, що тут пімста, нелюдська несправедливість? Ні! Ви були йому і знаряддям і поміччю! Відійдіть геть від мене, царські наймити! Змийте перше плями з крови Авеля на руках ваших, а тоді щойно як слов'яни приходьте на пораду до вільного слов'янина"...

Коли Міцкевич уже тоді кидав такі слова в обличчя російської ліберальної демократії, то чому того не зробили наші Марати в 1917 або 1918 роках? Та демократія ще не показала своїх зубів? Показала, ще й як, іще перед першою світовою війною (Струве, Мілюков й інші) та з вибухом революції.

В одному часописі читаємо спогади про розстріляного большевика Григорія П'ятакова, який добре дався нам узнаки. "За перший день масового терору (в Києві) жертвами П'ятакова впало 20 000 українців. В числі жертв були визначні українські соціялісти-революціонери, які повірили в большевицьку самостійну Україну та лишилися в місті, щоб пристати до большевиків".

Чому після таких фактів - а скільки їх було тоді! - не тільки тоді, а й тепер, на еміграції, представники тих власне партій, які теж падали масово жертвами П'ятакових, - усе ще розмовляли із Сталіном (як Винниченко) чи з Раковським (як М. Грушевський), або тепер признають, що в праці большевиків на Україні було "все ж таки багато позитивного" ("Трудова Україна" шаповалівців у Празі)? Чому пишуть, що "московський большевизм спричинився в нечуваній мірі до поширення клясової свідомости серед робітництва Росії і поза нею і що це його велика історична заслуга"? Чому пишуть, що "розмови про "чужість" і окупаційний" характер радянської влади на Україні треба вже залишити"? Що ця влада, отже, наша рідна? Чому не кликали вони большевиків насамперед "змити пляму від крови Авеляна руках", а тоді вже розпочинати розмову про "спільні цілі" тих, які "кохають свободу"? Чому непримушений стискав ту закривавлену руку Каїна М. Грушевський? Чому ідея патріотизму, ідея "отчизни нашої", "козацької отчизни", така голосна й гаряча у Величка, вмерла в душах тих людей? Чому на її місце виплинув дух сучасних комбінаторів і лакеїв?

Ненависть до насильства теж була двигуном усякої революції. Чому ж революційні соціялісти старанно уникали в своїй пропаганді "тонів ненависти до чужого народу"?

Відповіді на ці запитання привели б нас у коло загадок чисто патологічної натури. Але не про відповіді йде мені тут, лише про ствердження факту, що люди з такою душею не могли хотіти, не могли роздмухати той пожар, який почався в Україні з упадком царату...

Мільйони розпорошених енергій, затаєних бажань, причаєної ненависти, оправданої віками гніту, хоч і не ясно усвідомленими, з великими позитивними ідеалами, які ту масу одушевляли, - чекали магнету, що зібрав би їх докупи, щоб стрімкою лявіною скинути на голову розбитої імперії. Чекали, аби по всій Україні пронісся клич, подібний до того - "Прокинься Фляндріє!" Того клича не було. Його висунули пізніше, його накинула соціялістичним провідникам сама нація, почасти проти їх волі й бажання, тоді, коли момент до найкращої мобілізації тих почувань був уже втрачений.

Інакше робили провідники російської революції супроти нас! Під якою наліпкою не важно, - але завжди, в перші ж роки після жовтневої трагедії, вони розпікали до білости ксенофобію своїх мас. Вони розпалювали їх ненависть не до капіталістичної, а до Європи взагалі. Кликали до оборони країни, але проти кого? Проти чужинців! Те, що називали їх "акулами імперіялізму", не мало значіння, це був "фасон де парлє". Тут була просто інтенсивна проповідь ворожости до чужинців, як таких, мобілізація одідичених під царату ксенофобних інстинктів маси.

"Від часу - пише Карлейль - коли ціла Европа тряслася, мов у пропасниці, зігріта словами Петра Амієнського; коли рушила визволяти Гріб Господній, - ніколи в ній не спалахувало полум'я такої гарячої віри, як під час французької революції. Відколи замовкло протестантство, відколи не лунав голос Лютера, ні бубон Жіжки, відколи ніхто не кликав боронити Божу Правду перед брехнею Люципера, - не бушувало серед народів полум'я такої віри... Вибух того почуття - це було правдиве чудо. Чудо, яке і досі з жахом згадує світ".

Маколей закидав Піттові, що він не збагнув дійсної суті французької революції, що йому треба було поборювати не державу, а "нову секту" (нове плем'я, нову породу людей), повну фанатичного захоплення, безмежної пихи, дикого завзяття і зухвалої жадоби оновити світ" (певно, "на свій спосіб"). Люди, які натхнули цією вірою мільйони, символізували ту революцію.

Символом флямандської революції XVI століття (проти Іспанії) став у літературі не Панца-Гольдзак, а Уленшпігель, той самий, що цілу країну вздовж і впоперек із криком "Прокинся, Фландріє!". Той, що обіцяв утомленим царство утопії на землі не швидше, аж у фляндрських садках, на кожній галузці, зависне по одному еспанцеві"...

Ці люди були провідниками революції. Вони втілювали й формували її запал і патос, цілий світ її думок.

Треба розрізняти багато речей. І санкюлотів, паризьких ланців, які бігли здобувати Бастілію чи на границі битися з наїздниками, - і автора "Марсельєзи", що дав тим ланцям ідею. І Руссо, який надав їхньому безвладному поривові напрям і сенс, - і Марата, що неосвідомлену ненависть паризької вулиці сканалізував у систему терору, натхнув подувом боротьби за "справедливу справу".

Треба розрізняти "озорство" п'яної матросні, крадені годинники і убивства кожного, хто носив "шляпу", від тих, які дали тому "озорству" ідейний приклад і печать великого духу гаслами "смерть буржуям" та "грабі, награблєнноє", від тих, які бажанню північних приблуд поживитися працею і достатком "благасловєнной Маларассіі" дали "ідейну" підставу боротьби з "контрреволюцією", "прєдатєлямі" та "клєвєтнікамі Рассєї"...

Маса - і ті, що формували її неясні інстинкти, її підсвідомі, невпорядковані, хаотичні пориви у приступні, запальні кличі... Без такого оформлення - ідейного і емоційного - немає динаміки руху, немає успіху...

В тім, хто саме у нас оформлював усі ці пориви й інстинкти, - і був великий трагізм української революції, - революції проти большевицької орди. Ця революція - говорю про стихію - була для багатьох несподіванкою, чудом. Переміна вишневого раю у Дантівське пекло, а двоногих степових "волів" у грізних Ярем - у цьому крилася жахлива несамовитість для Коссак-Щуцької, Айгорна, Леніна.

Була в тім пеклі величезна неспожита сила молодости та бажання відплатити займанцям - сила національна. Були й оселедці та шлики (замість червоної фригійки "безштаньків"-санкюлотів), була романтика старокозацьких часів, як князівська романтика в революції Хмельницького. Були притьмарені спогади яскравого минулого, і, мов роз'юшений бик, металася Україна по закривавленій арені, роздрочена і поранена, шукаючи, на кого кинутися...

Революція в Україні чекала гасла, цілі. Чекала, щоб хтось узяв її в карби, щоб ці гасла, накипілі у віках зневаги, виллялися в одному яскравому кличі, як отой "Прокинься, Фландріє'", як початок гімну "марсельських" добровольців або як "Заповіт" Шевченка. Ця наша стихія, яка зірвала береги в березні 1917 року, не була безформною, вона мала свої тверді заповіді, дарма, що не вириті в скрижалях. Їх прагнула вона тепер - давнім предківським звичаєм - списами вискородити в анналах історії.

Однією з тих заповідей була пошана власности. Така пошана, що за межу "справляли вони ворогові кулі і гармати", як ті Стефаникові селяни. Така пошана, що того, хто простягав руку по їхнє добро, конокрада, живим "з рук не випускали", а "кидалися на нього, мов голодні вовки" (як в оповіданні Стефаника "Злодій"). Така була їхня відвічна правда, їхній героїчний кодекс моралі, що був заразом і героїчним кодексом Вандеї! Цю сувору правду життя нашого селянина відчули на своїх спинах і большевики.

Соціалістичні "Марати" нашої революції, які хотіли її вести, повинні були надати тій правді всіх шляхетних барв ідеалу, великої правди землі, змобілізувати в її імені народний ентузіазм. І то не тільки проти "байстрюків Єкатерини", але і проти зайшлого збольшевизованого "босяцтва". Не тільки проти тих, хто право приватної власності толкував лише на свою користь, але і проти тих, хто це саме робив з правом соціалізму. Наш селянин казав - "чужа хата - гірше ката", "хоч не красне, але власне", "кум не кум, а в город не лізь", "сват не сват, а мого не чіпай". У цій ментальності було стільки власницького інстинкту, стільки ворожости навіть до "кума" чи "свата" або "таваріща", коли він некликаний приходив ділитися не своїм, стільки ненависті до кошарницького ідеалу соціялізму! Треба було той жевріючий інстинкт роздмухати в пожежу революції, надати йому яскравих формул, зробити двигуном імпозантного вибуху. Але українська революція мала інших вождів, їхні душі карбували інші різьбарі; не ті, які ліпили душу селянина. Його власницький інстинкт - був для наших соціялістів забобон! Вища, поступова форма володіння землею - це ж для наших "Маратів" був колектив! Вони ж у своїй програмі - як і большевики - мали "соціялізацію" чи там "націоналізацію" землі... Дядькові вони видаються кошарами кріпаків? Дядько є реакціонер! Прив'язаність до свого, власного, - це ж "міщанство! А забивати людину за крадіж безсловесної худоби; це ж чорт-зна що! Це брак гуманности й освіти! А Вандея - це символ контрреволюції! Таж "ми" за "поступ"! Однаково, хто і звідки ним нас обдарує.

Так звучала відповідь соціялістичних "Маратів". Це не був голос, який ішов із серця народних мас, не був голос їх інстинкту. З тих слів говорила чужа мудрість. Що ж дивного в тому, коли підсвідома стихія, яка вийшла з берегів, не знайшла собі відповідного виразу в свідомій волі провідників? Що та воля провідників була лише кривим дзеркалом затаєних бажань стихії? Правда, пізніше таки довелося почати оборону свого не тільки проти "панів", але і проти "сватів" та "кумів" з Півночі. Проте нагле створення нового фронту лише збило з пантелику масу, яку досі тягли в інший бік.

Друга сторона - та, що сунула на нас із Півночі, як колись перси на Елладу, - не знала ні "садків", ні "хрущів", ні "соловейків". Зате знала глибоко закорінене в ній право голої сили. А, крім того, вміла ще щось, не вона, а ті, які вели її. Кириленки вміли надати егоїстичному, вовчому апетитові своїх мас вигляд боротьби за велику "вселюдську" ідею, за соціялізм. Там не було суперечности між "апетитами" маси й ідеєю провідників. З ідеї соціялізму вони зробили конденсатор звірячого голоду своїх мас. Ординарній захланності північної раси варварів надавало це слово динамічної сили розгону, виправдуючи його "морально" в їхніх серцях. Той, хто вступав у компартію, купував розгрішення за всі вчорашні й завтрашні гріхи, які соціялістичний зайда чинив або гадав чинити у "благословенній Малоросії", - розгрішення з боку "громадської думки", з боку "світлих ідей поступу і справедливості!".

Ця ідея, яку зручно прищепили московські словоблуди безладному рухові своїх мас на Півдні, - ця ідея большевизму виправдала їх не лише у власних очах, а навіть в очах "культурних" європейських снобів. Скільки ж то Істратів, Жідів, Ерріо, Томів Манів гляділо на єгипетські роботи на Україні та на большевицьких фараонів, як теля на нові ворота. Або як Вольтер на "Семіраміду півночі" - Катерину II.

Здемаскувати цей обман, назвати біле - білим, чорне - чорним, здемаскувати велику брехню нашого часу - заборчий соціялізм, знайти для своїх мас клич, щоб вони кинулися, мов "голодні вовки", на напасника, озброєного хоч не знати якими "гарними", в суті брехливими гаслами - це було завдання над силу й мозок наших соціялістичних провідників. Душа їх була роздвоєна так само, як і почуття. Ані не любили вони до безтями свого, ані ненавиділи чужого. Як вони могли мобілізувати до боротьби нашу, в суті ксенофобну, приватновласницьку стихію проти північного соціялізму, коли їхній учитель Прудон казав, що "приватна власність - це крадіж"? Отруєні чужими мудрощами, вони були глухі на голос інстинкту свого народу, на його правду... Тому несформована ідея ниділа, а нерозгойданий динамізм гальмувався.

І не лише на цьому відтинку! Крім соціялізму, на час із Півночі сунула друга ідея, прибрана у свіжі шати революції - ідея одного "народу-Месії"; "от фінскіх хладних скал до пламєнной Колхіди". Передовою стежею цієї ідеї були сини "вибраного народу" бородаті "лапотніки" або ті, яких Клен назвав "горбоносими" Месіями, що у своїй крові мали атавістичну злобу до всього, маючого на собі хоч найменшу печать "мазепинства", Хмельниччини або гайдамаччини. Становище наших мас до представників тієї сили, як і до ідеї соціялізму - знане. Мусимо признати, що у відношенні до "правди" Леніних, Троцьких та їх кліки на певнішій дорозі був інстинкт наших Гриців і Ярем, аніж розум "поступової інтелігенції".

Дати владу чи вплив тій кліці зайд на Україні (народня мудрість це вичула) - значило б дати їй в руки батіг і наган на нас. Свободу для себе на Україні вони, ті зайди, розуміли як примусове виселення з неї наших селян, як творення на нашому чорноземі пекла для безправної більшості й раю для упривілейованої чужої меншости. Недовір'я хлібороба до насильника, цей куняючий в національній душі комплекс почувань власної вищости, мала революція вкласти в яскраву програму, щоб створити рух, подібний - mutatis mutandis - до Хмельниччини. Але цієї програми провід нашої революції не створив, бо що сталося б тоді з поступом і братерством народів?!

Так зародок великого політичного руху проти панування ворожих Україні чужинців, яким - як і боротьбою з соціялізмом - була вагітна наша революція, - не побачив світла дня... Наші політичні акушери воліли його забити. Але він народився, народився потвором, щоб потім - за гріхи цих акушерів - покутував наш нарід, висміюваний та винищуваний гуманними соціялістами, щоб чухав по невчасі потилицю соціалістичний "хахол", повіривши в Маркса й Леніна, щоб надаремно в свинячий голос згадував народну мудрість: "аби був із неба, вірити чужинцеві не треба"…

Невтральними лишилися наші соціялістичні провідники революції і в справах релігії та Церкви. Чи ж вони могли стати на Україні Петрами Амієнськими? Могли визволяти святу Софію з рук недовірків, яких уважали братами в соціялізмі?

В усіх питаннях - в соціальному, в питанні "меншостей" - українська революція мусіла ставити чоло російській. Протести проти воюючого синодального православ'я і проти воюючого комунізму повинні були виллятися у форму боротьби в ім'я своєї релігії. Так, як в Ірляндії, де подібного роду релігійну війну викликала протикатолицька революція Кромвела, або як перед першою світовою війною в Еспанії, де націоналісти Франка билися проти республіканців Азані з відзнакою Пресвятої Діви на грудях.

Але відповідний момент не знайшов у нас (за малими вийнятками) нових Іванів Вишенських. Не чутно було в нас ні голосу православного Лютера, ні бубнів православного Жіжки. Забули, мабуть, що може тому і прийняв Київ грецьку віру, що серед усіх апостолів, які прийшли нас навертати, лише греки "хулящи всі закони, свій же хваляще", лише греки аж до заперечення чужого, аж до "хули" на нього, були віддані своїй вірі...

Чому московська церковна влада за Петра І, коли ламала Українську Церкву, не вагалася проголосити "єретицькими" всі наші найстаріші церковні звичаї, аж до вимови Богослужебних книг і акту хрещення включно? І чому, коли нам треба було відробляти недороблене, коли треба було раз на все зірвати з Церквою чужого цезаро-папізму Кремля, чому ми капітулювали перед Синодом? Перед Антонієм? Перед канонами, з яких нічого не робив собі Синод? Чому не лунала тоді в Україні така мова? Чому в нас було так мало - служителів Церкви, які виступали б проти безбожницької чи синодальної Москви так як виступали проти безбожницьких французів і їхнього цісаря Наполеона еспанські, вважаючи цю боротьбу "за добре діло, завдяки якому можна визволити рідний край від гніту чужого завойовника"? Чому така мова п'ятнувалася у нас протихристиянським шовінізмом? Чому не піднесено хоругви антисинодальноі революції мовою, яка б палила серця?

Це сталося з тієї самої причини, з якої ми не розгорнули стягу боротьби за власну державу з соціялізмом, з московською ордою та її союзниками. А коли й розгорнули його, то аж змушені обставинами й напором стихії, запізно, не формулюючи ясно завдання, не випалюючи нових гасел залізом в душі... Програма соціалістичних "рідних Маратів" не черпала своїх ідеалів з поривів своєї Землі, з її затаєних стремлінь, ані з її вповитих серпанком забуття традицій. Деінде черпали вони своє "Вірую". А з Марксами, з Дарвінами, з Ляссалями трудно було боронити хреста чи тризуба" проти совєтської п'ятикутньої зірки.

Ворожий нам соціялізм, що йшов не лише від Маркса, а й від Плеханова і Леніна, був для наших революційних провідників табу так само, як соціялізм Троцького та Радека, які ставили карту на большевицьку революцію. Ворожий нам у ще більшій мірі був сам російський нарід.

Тисячу разів промовляв наш історичний досвід устами мас: "москалеві годи, як трясці, а він усе бісом дивиться", "Москва сльозам не вірить"... Але все ж таки кожне покоління посилало до Москви нових прошаків і плакальниць. З усіх ідей "весни народів" 1848 року наша соціялістична інтелігенція, п'яна драгоманівським "братолюбством", засвоїла лише непоборне бажання розціловуватися з сусідами... Коли одні воліли "братів-соціялістів", другі "братів-хліборобів", то це були нюанси. Таким самим лишалося їхнє психічне наставлення навіть тоді, коли цей "брат" називався Каїн. "Народи відновляються лише в боротьбі" - звучала мужня проповідь Мацціні. "Душі, змарнілі в довгій неволі, відновлюються лише в ненависті" - писав він теж під час "весни народів" 1848 року. Але - не для братолюбців, які обсмаровували себе п'яними поцілунками, була ця проповідь. Їй прислухалася б, її домагалася б, як спрагла земля дощу, розбурхана революцією стихія на Україні, але ця проповідь не пролунала в час...

"Рідний, улюблений наш!" - так гукав до читачів у своїй статті про Пушкіна бувший поет Тичина. "Рідний, улюблений наш!" - гукали менші Тичинята до Сталіна. І так само гукали наші земляки колись до Толстого, Плеханова, Мілюкова, Леніна, Шаляпіна чи Павлової. А в одній статті київської "Ради" з 1914 року - навіть до двоголового орла російської імперії.

Але як могло бути інакше? Коротко перед революцією соціялістична шаповалівська "Українська Хата" поборювала "філістерську думку, що міняють національність найслабші елементи". Навпаки - найсильніші! " Українська Хата" обстоювала "право" кожної одиниці вільно кидати свою націю і приймати іншу національність, таку, "де її сили можуть бути прикладені з найбільшою користю"… Обурювалася "Українська Хата", що на такого перекинчика кидається "дике й безглузде слово "ренегат"! Це право (право ренегатства!) писав орган М. Шаповала "мусить тепер визнати кожний українець". Не сміє "своя нація деспотично заявляти йому - ти наш і... до скону мусиш лишитися нашим"! Бо це був би "найгрубіший і найстрашніший шкурний егоїзм загалу нації". Навпаки, нації просто заінтересовані в тому, щоби "перед індивідуумом якнайскоріше було відкрито шлях до вільного виходу з одної нації і до вільного переходу в другу". Того вимагає "розум, мораль, етика й толеранція"...

Соціялістичне поняття "свободи", російська література, політична й неполітична, різні організації і партії, буржуазні й соціялістнчні, - цілими серіями плодили на Україні перекинчиків. Коли соціялісти виправдували їх, то як же ж могли вони повставати проти того сонця, проти самого джерела тієї енергії, що ростила ренегатів - проти Росії, її народу, її культури, її демократії, її політичної місії, проти генія російського народу? А з Шаповалів, редакторів перед 1917 роком, виходили - після 1917 року "вожді нації".

Велика прірва ділила таку ментальність нашої тодішньої інтелігенції від ментальности народу, від ментальности Шевченка, який на вічні муки засуджував душу дівчини, що "кожному годила, що хоч і несвідомо, "цареві московському коня напоїла"...

Чи з такої ментальности, яка виправдувала ренегатство, могла зродитися та ненависть, що вибухнула до Еспанії у фламандців? У французів великої війни до тевтонів? В ірляндців до англійців? Чи люди такої психіки - а з них рекрутувалися наші пізніші соціалістичні провідники - могли стати акумулятором того народного гніву, який виріс у 1917 році на Україні з насіння Мазепи, Орлика, Полуботка й Кальнишевського? Чи з такою психікою можна було мобілізувати жадобу історичного обрахунку з "Пєтра творєнієм'"' Чи серед тих людей міг з'явитися український Руже де Ліль з своїм гимном, що закликав "нечистою" кров'ю ворогів зросити наші борозди"?

Історичний момент на цілий зріст ставив трагічну - і яку ж тяжку! -дилему: ми чи вони? І як теж могли, не кажу рішати, а хоч би ставити в цілий її зріст ту дилему люди, які виправдували вільний перехід від "ми" до "вони"? Які в ім'я "розуму й толеранції" виправдували національне ренегатство?

Так, іще один величезний збірник енергії нації, яку готувалася вихлиснути революція, - лишився невикористаний, то спізнено й невдалою рукою...

"Брати-соціялісти" і "брати-хлібороби", "брати-слов'яни", а часом і брати-ренегати. Чи супроти братів буває опозиція? Чи можна було сумніватися в їхній зичливості? Коли посол Мардонія, генерала перського царя обіцяв грекам мир, аби стали його союзниками, спартанці радили: "якщо ви мудрі, не підете за радою Мардонія, бо ви ж знаєте, що не можна довіряти варварам та що нема й зерна правди в їх словах"... Так само відповів атенець - "ми не можемо обернути Грецію в рабство. Навіть, коли б того хотіли, не могли б зробити того з різних причин. Перша й найважливіша - це статуї наших богів, спалені варварами й поховані під руїнами храмів. Це змушує нас швидше пімститися над справниками цього лиха, аніж заключати союз між ними".

Так могли дивитися на пропозиції Мардонія греки, які вважали ворогів за варварів, які знали, що варвар, який увійде в країну і стане її паном, не вшанує ніколи ні її богів, ані її храмів. Ось чому їхня відповідь була закликом до борні. Але чи такий заклик могли кинути по всіх кутках країни провідники нашої Еллади, які в глибині своїх душ ворогів з півночі вважали за братів, не за варварів? Які вірили, що варвари пошанують нашу віру, нашу мову й звичаї в ім'я спільної "великої правди" - соціялізму?

Влада, влада і ще раз влада - ось чим ішли до нас московські Мардоніі! Ми ж торгувалися - за храми, за богів... Остаточно переконалися у страшній помилці, але час, коли її можна було уникнути, коли можна було заздалегідь змобілізувати психіку мас проти варварів, - минув. Вогонь, що починав, тут і там, лизати фортецю московських Мардоніїв на Україні, не був підсичений і гас...

Багато мудріша була наша стара історична мудрість, дощенту винищена драгоманівством! Князі Вячеслав і Юрій противникам, які вдерлися в їхню землю і пропонували мир, відповідали - "обаче ожеся велите мирити, то не стойте на нашей земли"...

Він знав - чия влада, того і правда. Він знав, що правда варвара інша. "Те, що є правдою по цей бік Піренеїв, є брехнею по тамтій..." - казав Паскаль, ніби передбачаючи часи генерала Франка і Блюма. Але такої простої мудрости не могли мати провідники нашої революції, виховані в ідеалі спільної правди для всіх, -"правди" Маркса, - і в пошанівку до варварів, в респекті та толеранції до ренегатів. Бо така була ментальність майже цілої нашої лівої інтелігенції перед 1917 роком.

Революція не знайшла адекватного виразу в нашій провідній верстві. Чужий був їй грізний патос тієї революції, чужа бсзкомпромісовість, не ясно усвідомлена мудрість старих Вячеславів, що на Україні як "іскра в попелищі тліла", що чекала лише на гасло, на відсвіження, на забарвлення моментами сучасности. Чекала надаремно...

Надаремно тому, що наші Марати були люди глибоко відсталі. В 1917 році вони думали й відчували думками та почуттями 1848 року.

1848-ий рік! "Весна народів"! Братерство людей проти тиранів! Доба великих потрясень, перекидуваних тронів, великого ентузіязму, визволення "неісторичних націй"" і - доба безмежної наївности!

На паризькім листопадовім обході в пам'ять польського повстання 1832 року (де головував поляк Дверницький) у 1847 році Михайло Бакунін, російський анархіст, простягав долоню польським революціонерам: "Ми ж діти одного племени, наша доля нероздільна й наша справа повинна бути спільна"... Мусить наступити "великий день згоди двох братніх народів"...

У Брюсселі на подібному обході Бакунінові віддячувався поляк Лелєвель: "повалімо перше тирана, - говорив він, - що нас гнітить (царя), й тиранію, яка упідлює нас, піднесімо справу люду, збудім його демократичний дух і тоді все улежиться за спільною волею... обидвох народів. Так! Немає поділу між тими поляками й росіянами, які кохають свободу! Брати поспішають на рятунок братів... Друже Бакуніне, подай нам братерську долоню, обіймімся сердечно"! (Подібно розціловувався із представником "демократичної" Росії" М. Грушевський 1917 року в Києві).

А польські легіонери в Римі уложили в 1848 році свій символ віри, в якому, між іншим, стояло: "слов'янщині простягаємо долоню... Ізраїлеві, старшому братові (?), братерська пошана й поміч на шляху до його вічного й дочасного добра. Рівне в усім право"... А на одному з таких свят у Парижі в 1848 році німець Евербек кричав: "німецька демократія подає демократії польській руку... Спір про границі зникне, коли справу розважатимуть з точки погляду братерства і взаємних уступок".

Ось уривки, щоб дати поняття про те повітря, яким дихали наївні сантименталісти 1848 року і яким дихали їх спізнілі епігони з часів революції 1917 року на Україні.

Скільки наївности крилося в тому потопі дзвінких і безплідних фраз! Скільки нічим не оправданої смішної віри! Яке ж тяжке було похмілля після того бенкету в головах його впорядників! Але голови наших соціялістичних провідників, які жили й діяли не в 1848 році, а значно пізніше, мимо тисяч розвіяних оман, усе ж були вщерть переповнені тими фразами. Тому в час вибуху 1917 року вони спершу тільки те й робили, що "простягали братерські долоні" російській демократії, "сердечно обіймалися з нею", "в ім'я спільної правди" раділи "великим днем згоди", не забуваючи (лише кілька літ перед ганебним чином 1926 року на вулиці Расін у Парижі) і "старшого брата - Ізраїля". Бо "нема ж поділу між українцями й росіянами, які кохають свободу"...

Приспали себе, - що було гірше - свій нарід нездійснимими оманами, коли нагло "в огні" Україну окрадену збудили події. Хто читав "Відродження нації" Винниченка, цей з нічим незрівнянний документ маніловської прекраснодушности й демократичного кретинства, - той має добре поняття про цю безпорадну, закохано-ентузіястичну, обурюючу ментальність тодішніх Маратів... Якими довірливо-розкоханими очима споглядали вони на "вздьорнутую на диби" революційну Росію, з червоним вершником на хребті, що готувався до нового полтавського рейду.

З одного боку - Росія, переражена програною війною, відпадом і бунтом "окраїн", які вона вважала своїми вічними підданими, ошаліла від люті. А проти неї - простягнута долоня згоди наших Маратів... Чи міг їхній "розум" збагнути, що цю долоню нова Росія стисне так, як "стиснув долоню Дон Жуана камінний командор...

Навіть тоді віра в долоню російського командора не була оправдана. Хоч би тому, що не тільки в 1917, але й у 1948 роках були такі, які бачили наївність тих оман... Як Бакунін до Лєлєвеля, так з простягнутою долонею підходили висланці ліберальної Росії тоді, між іншим, і до Міцкевича. Але він відповів їм інакше. Відповів багатьма фактами про заслання своїх земляків, про Сибір та арештантські "роти", про різки, тілесні кари, про те, як знущався над вашими "братами-слов'янами" царат... "А що ж ви тоді робили? - питався він, - Чи піднесли братерський голос? Чи вказали цареві, що тут пімста, нелюдська несправедливість? Ні! Ви були йому і знаряддям і поміччю! Відійдіть геть від мене, царські наймити! Змийте перше плями з крови Авеля на руках ваших, а тоді щойно як слов'яни приходьте на пораду до вільного слов'янина"...

Коли Міцкевич ужетоді кидав такі слова в обличчя російської ліберальної демократії, то чому тоги не зробили наші Марати в 1917 або 1918 роках? Та демократія ще не показала своїх зубів? Показала, ще й як, іще перед першою світовою війною (Струве, Мілюков й інші) та з вибухом революції.

В одному часописі читаємо спогади про розстріляного большевика Григорія П'ятакова, який добре дався нам узнаки. "За перший день масового терору (в Києві) жертвами П'ятакова впало 20 000 українців. В числі жертв були визначні українські соціялісти-революціонери, які повірили в большевицьку самостійну Україну та лишилися в місті, щоб пристати до большевиків".

Чому після таких фактів - а скільки їх було тоді - не тільки тоді, а й тепер, на еміграції, представники тих власне партій, які теж падали масово жертвами П'ятакових, - усе ще розмовляли із Сталіном (як Винниченко) чи з Раковським (як М. Грушевський), або тепер признають, що в праці большевиків на Україні було "все ж таки багато позитивного" ("Трудова Україна" шаповалівців у Празі)? Чому пишуть, що "московський большевизм спричинився в нечуваній мірі до поширення клясової свідомости серед робітництва Росії і поза нею і що це його велика історична заслуга'"? Чому пишуть, що "розмови про "чужість" і окупаційний" характер радянської влади на Україні треба вже залишити"? Що ця влада, отже, наша рідна? Чому не кликали вони большевиків насамперед "змити пляму від крови Авеля на руках", а тоді вже розпочинати розмову про "спільні цілі" тих, які "кохають свободу"? Чому непримушений стискав ту закривавлену руку Каїна М. Грушевський? Чому ідея патріотизму, ідея "отчнзни нашої", "козацької отчизни", така голосна й гаряча у Величка, вмерла в душах тих людей? Чому на її місце виплинув дух сучасних комбінаторів і лакеїв?

Ненависть до насильства теж була двигуном усякої революції. Чому ж революційні соціялісти старанно уникали в своїй пропаганді "тонів ненависти до чужого народу"?

Відповіді на ці запитання привели б нас у коло загадок чисто патологічної натури. Але не про відповіді йде мені тут, лише про ствердження факту, що люди з такою душею не могли хотіти, не могли роздмухати той пожар, який почався в Україні з упадком царату...

Мільйони розпорошених енергій, затаєних бажань, причаєної ненависти, оправданої віками гніту, хоч і не ясно усвідомленими, з великими позитивними ідеалами, які ту масу одушевляли, - чекали магнету, що зібрав би їх докупи, щоб стрімкою лявіною скинути на голову розбитої імперії. Чекали, аби по всій Україні пронісся клич, подібний до того - "Прокинься, Фляндріє!" Того клича не було. Його висунули пізніше, його накинула соціялістичним провідникам сама нація, почасти проти їх волі й бажання, тоді, коли момент до найкращої мобілізації тих почувань був уже втрачений.

Інакше робили провідники російської революції супроти нас! Під якою наліпкою не важно, - але завжди, в перші ж роки після жовтневої трагедії, вони розпікали до білости ксенофобію своїх мас. Вони розпалювали їх ненависть не до капіталістичної, а до Європи взагалі. Клакали до оборони країни, але проти кого? Проти чужинців! Те, що називали їх "акулами імперіялізіу", не мало значіння, це був "фасон де парлє". Тут була просто інтенсивна проповідь ворожости до чужинців, як таких, мобілізація одідичених від царату ксенофобних інстинктів маси.

На нас сунули з Півночі акули червоного імперіалізму, хоч і називалися вони Муравйови чи П'ятакови. Але чому ж у нас, навіть у розгарі боротьби з Росією, п'ятнувалося ксенофобію як злочин? Чому не було кинуте гасло боротьби з чужинцями, незалежно від їхньої клясової приналежності? Чому - після стількох досвідів - ще й тепер усякого, хто захоче заглянути життєвій правді в очі та протиставити ментальності більшовиків таку ж невблаганну ідею, як єдиний спосіб зламати волю большевицьку, - чому таких зневажають, уподібнюючи їх до власної мізерности? От як, наприклад, в одній статті Лесю Українку, з якої зробили противницю всякого фанатизму "й апостолку конечної потреби братерства з другими народами".

Але ця патологічна ментальність пояснює, чому наші Марати, наділені нею, не здолали протиставити фанатизмові П'ятакових такий же свій, чому великі підшкірні вибухові сили нації лишилися невикористаними.

Ці Марати ставили питання революції в зовсім іншу площину. Є кепські й добрі чужі соціялісти, є кепські й добрі Троцькі, є кепська й добра московська демократія. Тому завжди треба простягати руку - повчали вони - й наставляти на всякий випадок уста для поцілунку. Не можна знати, аніж прогавимо нагоду "великого дня згоди"?.. За рідкими вийиятками, соціялістичні провідники, які кермували нашою революцією, не ставили ніколи питання революції (хіба з примусу) в площину неминучої боротьби й неминучої проби сил, за "або ми, або вони".

Чому Енгельс одверто проголошував, що нічого великого в історії ніколи не сталося без ужиття сили? Чому одверто говорив про "гевальт" і її закони? Чому про це недвозначно говорив Ляссаль? Чому відгомоном грає ця прадавня мудрість ще в "Енеїді"? Бо існує завжди такий закон, що "вовк овець смиренних душить, коли в кошару завіта", що "курчатам тхір головки сушить, без крику мозок висмокта"... Чому дзвенить цей суворий закон життя в "Поученії Мономаха", який епічним тоном розповідає, як-то "Бог ни поможе і святая Богородиця, і ізбиша девятьсот половців"?.. У нього сила оправдана, а її благословляє Бог. Чому цей мотив одвічної боротьби, як чогось єдиного, що оправдує життя (не кажучи вже про Шевченка), дзвенить у Стефаника, що "доки ми ті сміючі очі (впалих на війні) закопуємо, доти й наша межа буде"? Не та межа встановлена спільною інтерпретацією Маркса чи Леніна у "великий день згоди". Чому проти большевизму не вживалося в нас мови, наприклад культурного француза: "Я маю велику пошану перед життям навіть супроти робак земного й істот, якими погорджую. Пошана перед життям! Пошана до життя перестає діяти там, де нікчеми хочуть зневажити життя інших. Для цих нікчем я теж пропоную витереблення. Чи жертви хижих звірів не можуть послуговуватися проти них бомбами, кулеметами? Хто ви є, що можете зносити те все? Вбивайте, як вас убивають... Витереблюйте нікчемну наволоч, яка трактує вас як псів. Покажіть, що нікчемну пиху насильства теж може досягнути наша пімста, коли й вирішитеся на насильство. Хто жив із погорди до інших, із насильства і зневаг..., треба, щоб і він упав жертвою насильства, зневаги й погорди".

Думаєте, що це сказав якийсь запеклий "фашист"? Ні, це слова Андре Сюареса, який ненавидів Гітлера, а Герінга інакше не називав, як "горилею"... Але такою є душа француза, яка прокинулася в ньому за Жанни д'Арк, далі у 1793 році, а під час війни 1914-1918 рр. символом якої став Клемансо. Збудити подібну душу в нас навіть тепер уважають Марати нашої революції за злочин. Чому ж слова, подібні до слів Сюареса, як горох від стіни, відлітали від твердих чіл нашої "еліти"? Чому супроти брехні Енгельса, .Леніна і П'ятакова ми не висуваємо свою велику правду? Чому релігії голої сили Півночі протиставляємо досі проповідь прекраснодухів 1848 року чи їх наслідувачів із нашої революції? Чому в 1917 році, коли життя цілого народу було поставлене на карту, коли треба було протиставляти одне другому, коли треба було апелювати всі сили, щоб її протиставити силі варвара, що йшла в Україну, - чому в такий момент говорилося про порозуміння "братніх народів" і про обійми? Чому проповідувалося, що життя - не джунглі, що один нарід завжди буде справедливий до другого ("брати-соціялісти", "брати-хлібороби"), що ніколи сила не є порядкуючим елементом, - а ним повинні бути ''згода й культура"?..

Марати революції 1917 року, як і взагалі наші соціялісти, народилися з душами фелягів, з душами, які не дозволили нашому фелягству розгорнути у тривожні часи 1917 року прапору, за яким несвідомо тужила маса...

Їхній прапор не міг згуртувати коло себе масу. Не був він ні протисоціялістичний, ні протимосковський, ні протиімперський, ані не висував боротьбу як конечну засаду життя. Доба висунула завдання на місці старого й поваленого світу будувати світ новин власний. Соціялістичні Марати не знайшли гасла, в ім'я якого можна було успішно згуртувати націю. Їхні половинчасті ідеї - це не був динаміт, якого потребувала революція. Не новий світ, а латання старого проповідували вони. Не всякий зайда був ворог, лише "пан". Не всяка російська церква ворожа нам, але та, що не шанує нашої мови… Не всі російські партії ворожі нам, а тільки деякі. Не всяка імперія ворожа нам, а лише централістична. Щось попустимо ми, щось вони - і "якось то буде"!

Соціалістичні Марати, яким довелося керувати революцією, мали панічний страх перед фразою. Ми б і за "садок", але ж ми не буржуї! Ми б і за Церкву, але ми ж не клерикали! Ми б і проти Троцьких, але ж ми не антисеміти! Чому не протиставили вони - як писав Карлейль - Божу Правду, свою правду - брехні диявола, брехні чужинця? Чому не створили нову породу людей (як колись у Франції), повну - як писав Маколей - "фанатичного захоплення, дикого завзяття й зухвалої жадоби обновити світ" або воскресити давню, героїчну Україну?

Вони не любили нічого пристрасно, ані нічого не ненавиділи. Вони в багатьох відношеннях були чужі інстинктові широких мас. І немає дивини в тому, що цей інстинкт вони вагалися викликати на поверхню, бо боялися, що потім не дадуть йому ради.

Ми в 1917 році, як англійці в 1789, мали перед собою страшного ворога, загарбницьку революцію; нам теж треба було протиставити силі - силу, закохану в своєму ідеалі, безкомпромісову супроти всього того, що ніс в Україну новий - червоний вершник на хребті Петрового коня...

Така збуджена в Україні сила могла б пірвати зовсім інакше масу, яка жадібно прагнула її, готова до посвят і ентузіязму. Дуже слушно писав Лімановський, що "в усіх боях за свободу, а навіть і в релігійних війнах, завжди бачимо в перших хвилинах найбільший запал, найбільшу жертовність і посвяту. Змарновання перших хвилин ентузіазму є страшним злочином проти нації.

Матеріял був чудовий. Лише його треба було видобути на поверхню. Треба було "розрити могилу", про яку писав Шевченко, із закопаними скарбами князівської і козацької діб, коли ми знали, що таке нація; що таке свій, а що таке чужий, що є слава і пригода, нагорода й кара; коли ми усвідомлювали, що таке милосердя, але знали й те, що таке безпощадна сила... Матеріял був, він був вартий наших Жіжок, де Костерів, Руже де Лілів, Кромвелів, Хмельницького... Треба було хотіти того, чого прагнула підсвідомо маса, - перевернути ворожий світ догори ногами і знати, що це можна зробити тільки силою... До цього душевне наставлення соціялістичних провідників нашої революції не було підготоване...

Власне тому нашій революції бракло стилю. Коли ми захочемо шукати стиль французької революції, то розгорнемо декрети конвенту, проклямації Бонапарта, промови Сен Жюста і памфлети Марата... В яких декретах, в яких листах і памфлетах та в яких промовах нашої тодішньої еліти шукатимемо ми за правдивим стилем нашої революції? Там того стилю ми не знайдемо. А щоб знайти його - мусимо пригадати Крути й Базар, зимові походи, повстанських отаманів, Соловки, в'язниці ЧеКа. Мусимо звернутися до великого багатоголового аноніму з Шевченком з шликами й оселедцями, що заповнював собою армію, до великого Аноніму, перед пам'яттю якого кожний у ці роковини встане з пошаною... Щоб знайти стиль нашої революції, мусимо його шукати в чинах мас, не в заявах проводу який тим чинам не дав адекватної організуючої формули і кличів. У революції, що йшла на нас із Москви, гасла її утопії будили жах, методи - обурення чи огиду, гумор - морозив кров... А тодішня наша ліва "еліта" протиставила тій силі "Сонячну машину" (Винниченка) - як утопію. "Соняшні кларнети" (Тичини) - як методу й соняшні чи "Вишневі усмішки" (О. Вишні) як гумор.

Тепер ці обпльовувачі наших дійсних традицій виють із подвійною силою, чіпляють модні наліпки й намагаються під цим фальшивим стягом знову провести в нарід збанкрутовані гасла. Кажуть, то світ хутко отямиться, а большевицька інтермедія закінчиться. Наступлять знову часи, коли спори між народами полагоджуватимуться взаємним порозумінням... Еволюція? Національний большевизм, чи краще - збольшевізований націоналізм? Це буде щось страшніше за царат і за його чорну сотню. Це буде дика реакція побитого, обуреного у своїх снах про панування над світом, переляканого втратою "окраїн", російського народу... Тоді щойно зрозуміємо ми, що значить боротьба на життя і смерть і що таке вовчий апетит народу-екстермінатора.

Не гадаю, щоб так легко можна було розвалити імперіялістичну Росію, але вона буде знищена. Лише не скорше, аж ми зрозуміємо, що здійснення цього велетенського завдання вимагає інших людей, людей іншої породи... Людей, які звернуться не до мальованих, а до правдивих, засипаних "рідним" туподумством, традицій нації, які віднайдуть її правдивий дух, заапелюють до інстинктів сильного і молодого народу. До того духа, який вогнем горів в його історичних чинах, у писаннях Мономаха або Величка, Шевченка, Руданського, Стороженка, Франка, Стефаника, Лесі Українки, новочасної нашої поезії, "Квадриги Вісника". Звернуться до завороженої і приспаної знахарями душі нації, яка, мов голодний вовк, прагне увільнитися з нерозритої могили, з клітки, куди її замкнули драгоманівство і рутенство. До національної душі, яка, майже ніким не кермована, спалахнула таким чудовим вогнем у 1917 році, вириваючи німу пошану, а часом крик люті і жах у тих, які галапасничали на її тілі.

Повинно повстати нове плем'я, дійсно рідне нашій національній стихії. Таке ж велике, як вона. Щоб інакшими буквами записати в історії новий 1917-ий рік.