Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Донцов, Дмитрий (Донцов, Дмитрий)


Bellua sine capite

 
"Бестiя без голови", - так охрестив козацьку нацiю колись київський воєвода Адам Кисiль, влучаючи и саме ядро української
проблеми. Кожний нарiд має свою болячку: Французи -вилюдненнє, москалi -потульнiсть i некультурнiсть, нiмцi - партикуляризм.
 
Нашою болячкою було її є -"безголов'є". - слово, яке так добре схоплювало разячу диспропорцiю мiж рухливим, вiдважним як бестiя, генiєм нацiї та її хаотичним мозком, мiж масою та її iнтелiгенцiєю, або як тепер кажуть "аристократiєю". "Брак
проводу", "невиразнiсть iдеалу", "полiтична незрiлiсть", ось назви недуги, вiдкритої вже лiт майже триста одним з людей, якi
найбiльше причинилися до того, що Україна стала "нацiєю без голови".
 
Ся Киселева дiагноза приходить на память особливо тепер, пiд час кризи нашого нацiоналiзму i кризи тої демократiї, на якiй
сей нацiоналiзм хотiв опертися. Говорю тут про кризу велико - українського нацiоналiзму, але, звичайно, ся справа обходить в однаковiй мiрi i Галичан. Бо всупереч, може, communis opinio  doctorum, тревале заспокоєннє нацiональних аспiрацiй Галичини, Буковини й Пiдкарпатської України неможливе без вирiшення справи Київа. Доводить се iсторiя, доводить се й приклад тих видатних Галичан, починаючи вiд Сагайдачного, а кiнчаючи дiячами 1917 - 1921 рр., якi переносили осередок своєї дiяльности на велику Україну, свiдомi того, що служать тим самим i своїй тiснiйшiй вiтчинi...
 
Отже криза українського нацiоналiзму i демократiї... Що сучасна демократiя переходить у цiлiм свiтi тяжкi часи, свiдчить
про се ряд фактiв, як побiда "нацiонального бльоку" на французьких виборах, а консерватистiв на англiйських, поразка
Вiльзона** i його полiтики в Сполучених Державах, великi удари, що їх зазнала демократiя в Росiї (большевизм!) i в Iталiї (фашизм!), змiцненнє консервативних груп у Баварiї, Прусiї та Австрiї й Угорщинi, де їм удалося навiть захопити владу (Зайпель***, Гортi****!).
 
Все се познаки якоїсь тяжкої недуги, яку переходять "великi принципи 1789 року" скрiзь, де їх iще недавно ставилося понад
усе. Гетьманщина, ся на жаль безуспiшна спроба "гортизму", i "отаманщина", ся невдала спроба наполєонiзму в нас, показали, що реакцiя проти демократiї зачалася на Українi. Яко спадок по сих двох спробах лишилася в нас боротьба двох iдеольогiй (третю, українськосовiтську лишаю тут на боцi), з яких кожда претендує на провiдну роль в українськiм нацiоналiзмi. Вульгарно висловлюючись, їх можна назвати правицею i лiвицею. Перша - се нацiоналiсти i "хлiбороби" рiжних кольорiв, до другої належить майже вся решта наших "партiй", соцiялiстичних i несоцiялiстичних, що творять один т. зв. демократичний табор. Для обох течiй настав тепер час зведення загальних пiдсумкiв їх зусиль, час, "переоцiнки цiнностей". Дуже продуктивною ся переоцiнка поки що не є, а обставина, що кожда говорить in causa sua, скриває вiд них дiйсну причину їх дотеперiшньої безсилости.
 
Ся причина лежить у тiм, що до критичних моментiв, до яких належить i наш, вiд року 1914, - нi монархiзм, нi демократiя не
пристосованi. Нерозумiннє сього факту нашими активiстами, правими й лiвими, i привело до невдачi перших спроб нацiональної консолiдацiї по вiйнi. Деiнде, в найважнiших краях Антанти (опрiч Iталiї), ся консолiдацiя досi iшла лєгальним шляхом, у напрямку консервативної демократiї. Але приклад сих країн не мiродайний для нас, що пережили вони. Щож до країв переможених i деяких зруйнованих переможцiв, становище яких до певної мiри анальогiчне
з нашим, - то там процес змiцнення розхитаного державного авторiтету iшов зовсiм одмiнною дорогою. Найцiкавiшою - в Росiї та Iталiї. Перша - з усiх переможених найбiльше потерпiла наслiдком вiйни, друга - найбiльш дiткнута нею серед переможцiв 1: обидвi навiщенi великою економiчною кризою, обидвi пiдмiнованi революцiєю, успiшною в мартi 17 р. в Росiї, недiйшлою в 20 р. в Iталiї, пiдчас невдалої окупацiї робiтниками фабрик i майстерень, - отже в становищi подiбнiм до нашого.
 
Якi ж форми приняв тут авторiтарний вiдрух? Вiдрух, що мав скрiпити розхитану державну машину? Сi форми, дуже подiбнi одна до другої, були дуже цiкавi. Як большевизм, так i фашизм, були - насамперед, рухами протидемократичними. Таким був большевизм, що зачав вiд розгону вибраних цiлою нацiєю Установчих зборiв, а скiнчив на диктатурi невеличкої, хоч i добре зорганiзованої партiї. Таким є i фашизм: його провiдник першим дiлом казав собi дати повновласть аж до
1924 р., незалежну вiд настроїв палати та її довiр'я, а парлямент є в його очах - "забавкою для народа".
 
I большевизм, i фашизм, у своїх початках були, хоч i антидемократичнi, але народнi рухи. Лєнiн виплинув у гору на
гребенi революцiйної хвилi, яко вибранець мас. Муссолiнi вступив  до Риму майже проти волi короля, що схаменувся аж в останнiй момент. Вiн вступив до завойованого мiста не як Денiкiн на чолi безсловесної, примусово затягнутої армiї, але на чолi десяткiв тисяч добровольцiв, якi тiльки тому не зробилися республиканцями, що король став фашистом. Се був отже революцiйний рух народнiх мас, хоч i антидемократичний у своїй iдеольогiї.
 
По третє, обидва рухи були рухами iнiцiятивної меншости, що накинула свою волю землякам. Фашисти не переговорювали з
провiдниками полiтичних партiй у парляментi, старалися лише позискати армiю i маси. Подiбно й большевики. Перед жовтневим переворотом, що дав їм владу, не шукали вони порозумiння нi з кадетами, нi з еСеРами, нi з меншевиками, не робили жадних коалiцiй: не шукали середньої лiнiї, щоби зєднати на нiй рiжнi групи. Вони дiлали iнакше. Рiшили, що їх плян акцiї (негайний мир i дике вивласнення посiлости) найбiльш вiдповiдає бажанню мас, i зачали переводити в життє свою програму, навiть заки прийшли до влади, мало журячись тим, чи сю програму подiляють Мiлюков, Керенський, чи Рубанович. Були тої гадки, що притягаючи до себе слабi i нерiшучi елєменти, слабнеш сам; що велике можна доконати
лише з вибраними партiйцями, готовими на все, певними перемоги.
 
Факти признали їм рацiю. Перед безоглядною волею сих людей, що не перебираючи в засобах, умiли йти до визначеної мети, замовкла всяка опозицiя, устав всякий опiр. Своєю безумною смiливiстю i готовнiстю все поставити на карту - зiгнули вони тих, якi не знали, що то є ризико i якi вiдразу зозумiли, що вiд них жадається не конверзацiї, але послуху.
 
Не роблю тут реклями нi фашизму, нi большевизму: чим скiнчить один - не знаю, що другий скiнчив повним банкротством
очевидно. Але менi тут ходить не про їх внутрiшню полiтику, лише про методи захоплення державного апарату i його скрiплення (се ж завданнє стоїть перед нами!), а в сiм вiдношенню i фашизм, i большевизм i досi лишаються клясичними прикладами того, як се треба робити.
 
Четвертою прикметою сих рухiв є їх безкомпромiсовiсть, непримиримiсть. У сiм таємниця їх успiху. Бо в революцiйнi часи
маси прагнуть абсолютної iдеї, ясного обєкту своєї обудженої ненависти, лєгенди про близькiсть остаточної катастрофи сього
грiшного свiта, перспективи неминучого, останнього бою. Лише такi лєгенди пiдтримують неослабну масову енергiю, що рветься на зверх, запалюють iмагiнацiю жадної чину юрби, а не коригованi досвiдом i розумом, переполовиненi водою посiбiлiзма iдеї демократичної справедливости для всiх. Тi, кого ще Марат з глумом прозвав des hommes raisonnables, невтралiсти, що займають золоту середину мiж правими i лiвими, - не могли притягти до себе мас, як не порушує i не притягає залiзних трiсок "невтральна" частина магнету. Се роблять лише його скрайнi кiнцi... Маса розумiє лише
абсолютнi, простi i скрайнi кличi i лише за тими iде, хто їх голосить. Ось чому пiшла вона за Лєнiном, а не за Керенським, за
Муссолiнiм, а не за Фактою***** i Джолiттiм**, за тими, що показали їм: один марево соцiялiстичного раю, другий - привид давнього Риму.
 
Отже причиною успiху обох рухiв були: їх народнiсть, умiннє порушити найглибшi iнстинкти маси, - їх непримиримiсть,
бойовiсть. Щож до протидемократичности їх програми (антипарляментаризм) i тактики (не коалiцiя, а coup d'Etat), то
вони сьому успiху що найменше не зашкодили, а при близшiм розглядi, то може й помогли; адже опинилися їх противники не на возi, а пiд возом, мимо демократичности їх програми й тактики...
 
Сказаного стане, щоби вказати на головнi причини поразки нашого нацiоналiзму, в обох його формах. Демократiя наша
скрахувала тому, що була... занадто демократична i замало... революцiйна. Правда, демократичне українство було народнiм рухом, маси винесли його на своїх плечах. Але воно було безсильне порушити й розбурхати народню стихiю до дна; безсиле дати їй яскраву, не затемнену жадними компромiсами мету-лєгенду, рiвну своєю величавiстю лєгендi свiтової революцiї, що принесла нам на багнетах своїх наємникiв Москва. Наша демократiя не дала масам образу "останнього бою", що - як несмертельна поема Шевченка - миготiла би пурпуром, кровю i золотом пожарiв, фасцинуючи уяву, пориваючи душу до великих дiл i жертв. У неї бракло на те iдеї, а тi, яка мала, були триманi у виполовiлих жовто - блакитних тонах, невиразнi й блiдi, як мова офiцiяльного бесiдника на щорiчнiм святi, здiбнi викликати захопленнє розчуленого до слiз фiлiстра, але не понурий ентузiязм героїв "Гайдамакiв", не ентузiязм того, хто грає va banque.
 
Cторонники Москви знайшли й кинули в маси своє гасло. "Смерть буржуям!" -така була брутальна формула, що дала розбудженим iнстинктам збунтованої юрби страшну порушуючу силу. Що могло протиставити сiй формулi демократичне українство? Також "Смерть буржуям"? Воно се пробувало зробити, але, саме вийшле з буржуазiї, з селянства, не могло надати сьому кличеви того абсолютного значiння, що iдеологи московського робiтництва. По друге, сей клич всеж таки суперечив "демократичним засадам". А їх понад усе шанувала наша демократiя. Опрiч того, як можна було нищити всiх "буржуїв", коли деякi з них були такими щирими народовцями, видавали "Кiевскую Старину" i писали українськi брошури про "пошести на рогатiй худобi", якi створили все те, чим жили й новiтнi українськi Робесп'єри? -Вони, сi останнi, могли викинути прапор боротьби з "комуною", як вони се нарештi й зробили, спонуканi до того масою, на жаль трохи zu spat... Але
самi взяти iнiцiативу боротьби з комунiзмом i вести її консеквентно, вони не могли: сеж була вiра росiйського "братнього" пролєтарiяту, сеж значило робити "контр-революцiю"!
 
Вони могли нарештi дати народу блискучу легенду боротьби за нацiональне визволеннє, що дiйсно могло би порвати широкi
верстви. Але як? Голосити отверто: "Проч з Москвою!", "геть чужинцiв!" - сеж заносило явним "шовiнiзмом"! Мобiлiзувати маси contra Москви - сеж значило ломити "єдиний революцiйний фронт" за Керенського, i розбивати "солiдарнiсть мiжнароднього пролєтарiяту" за Ленiна! А зрештою, проводирi української демократiї, вихованi на "Гром. Думцi", "Новiй Радi" i "Укр. Жизни", знали, що "демократiя -сеж мир!", - що демократiя є пацифiстична, що вона є завжди проти "реакцiї"! Як жеж могла вона роздмухувати пожар вiйни проти "революцiйної" Москви?!
 
Вони висунули (змушенi до того) клич самостiйности, але причепили до нього рiжнi "але", що затемнювали яркiсть гасла i
його вербуючу силу. "Самостiйнiсть, але - ..., о скiльки се не приведе до конфлiкту з московською демократiєю...
 
Самостiйнiсть, але... "не отделяясь отъ остальной Россiи! Український нарiд повинен стати паном на своїй землi, але... Бесарабiя й Крим можуть йти, куди хочуть, а Жиди - творити державу в державi! Геть чужинцiв, але -за виїмком Францiї, коли вона нам поможе проти Совiтiв, або з виїмком Росiї, коли поможе нам проти Францiї"...
 
Iдеї, за якi дiйсно не варто було нi жити, нi вмерти, i коли всеж таки за укр. демократiєю пiшли маси, то хiба веденi не лiхтаркою в руках слiпих провiдникiв, але тою ясною звiздою, яка ввижалася сим масам... Москва проголосила свободу нацiй "вплоть до отдъленiя" вiд Росiї, але рiвночасно призначила себе адвокатом революцiйної справи скрiзь, навiть у чужих державах. Тим внесла баламуцтво в настрої малоросiйських полiтикiв, а для себе здобула титул втручатися у внутрiшнi справи "самостiйних" нацiй i касувати сю самостiйнiсть, коли сього вимагали "iнтереси пролетарiяту". Українська демократiя навпаки, надала дiйснi права своїм окраїнам, i - стратила сувереннiсть навiть над властивою Україною. Французька i московська революцiя нищили огнем i мечем свої Вандеї i Тульони, українська - сама творила свої. Совiти йшли до своєї мети, ламаючи всякi демократичнi принципи, в iм'я яких вони нiбито повалили тимчасовий уряд, розiгнали Установчi
Збори, принесли вiйну замiсть мира, перекинули демократичну Центр. Раду i У. Н. Р... Цiлком як колись революцiйна Францiя, що зробила з народнього представництва iграшку кiлькох тиранiв, що залляла своїми армiями половину Европи -i впровадила культ нової богинi -"святої Гiльотини". Кривавий фантом присвiчував обом манякам Максимiлiянови Робеспєру i Володимиру Лєнiну, божевiльна утопiя, якiй судилося в обох випадках бути скоригованою життєм, але без якої неможлива нiяка революцiя, нiяка мобiлiзацiя мас... Українська демократiя мала блискучу нагоду повторити приклад французької, проголосити селянську революцiю в небезпецi, вiдкрити таку нагiнку на чужинцiв, яку вiдкрив Париж, посилаючи "австрiячку" Марiю Антуанету на шафот, змобiлiзувати ксенофобнi iнстинкти селянства, взяти в свої руки iнiцiятиву горожанської вiйни, вiйни села з мiстом, накинутої нам i Совiтами, i ходом подiй, лиш значно пiзнiйше, в недогiдних обставинах, розiрвавши з пролєтарською революцiєю i з Кремлем.
 
Наша демократiя могла б створити культ великої легенди, яку одну лише можна було протиставити мiтови соцiяльної революцiї, розiгрiти до бiлости той нацiональний "шовiнiзм", який один лише своєю непримиримiстю мiг зєднати маси i конкурувати з непримиримiстю совiтської iдеольогiї, заiнiцiювати як конвент. "полiтику неможливого, теорiю лютого божевiлля, культ слiпої вiдваги" (А. Toequeville. Melanges)... Се була б контр-акцiя, рiвновартна до акцiї Совiтiв. Але сього не мiг зробити демократичний Київ, не нищачи демократичних засад про конечнiсть згоди з "братнiм народом". Вiн не витримав першої огневої проби через те, що за часто оглядався на мертвi "демократичнi засади" i за мало звертав уваги на єдино-спасенний революцiйний чин. Українськiй демократiї ходило про вiрнiсть догмi, а не про розворушеннє, не про зревольтованнє
мас блискучим маревом утопiї; про компромiс, а не про абсолютну iдею. Совiти робили навпаки i тому на разi виграли.
Вони виграли на разi ще й через те, що офiцiяльне українство хорувало не тiльки на демократизм у програмi, але й у
тактицi. Маси не пiшли за українською демократiєю (так як се бажалося) не лиш через те, що та не мала виразної програми, але й через те, що не мала ясно виявленої волi перевести в життє хоч би й сю неясну програму. В критичнi моменти нацiя, як юрба охоплена панiкою, iде за тими, хто вказує їй дорогу, чий голос не тремтить, чиї очи не бiгають на боки в шуканню ратунку; за тим, хто знає вихiд, i має вiдвагу повести, або погнати до нього инших. Що значить "вести за собою маси"? Маршал Фош******* каже, що се значить -"передавати виконавцям iдею, яка одушевляє провiд" (la pensee gui anime ladirection). Вiн жеж вiдповiдає на питаннє -хто може "вести маси"? -так: "Висша iндiвiдуальнiсть, жадна
вiдлповiдальности" (nature superieure, avide de la responsabilite). Сих головних передумов до опанування юрби наша
демократiя не виявила. Як уже зазначено, бракувало їй передовсiм ясної iдеї, яку б могла передати масам. По друге -вона зовсiм не була "жадна вiдповiдальности" . Навпаки, все хотiла перекинути її: одна партiя на другу, а всi разом на "нарiд". "Вся власть совєтам!", "вся власть фашистам!" -се було зрозумiле для всiх: одна партiя, з маркантним, ясно окресленим обличєм, домагалася для себе повноти влади не в iмя засади народоправдства, лише в iмя засади - sic volo, sic iubeo! - Там була енергiя, за якою тужили маси, якi хотiли, щоб їх повела сильна i певна рука. Сеї енергiї не виявила наша демократiя. Вона все хотiла подiлити з кимсь свою владу, але не знала з ким. "Вся власть совєтам!" - се їй очевидно не личило. "Установчим зборам"? -також нi, бо анахронiзм сього гасла в тi часи ставав очевидним для всiх. Отже замiсть iнiцiятивної меншости видумали знов середину -"трудовий конгрес"; i не "буржуазний" парлямент, i не "пролєтарський совєт", "нiби щось, нiби нiц", нi Богови свiчка, нi чортови кочерга, генiяльна формула, яка вiдштовхувала мiщанство i не зєднувала робiтництва. Маси не тiльки не вiдчували на горi виразної волi кермувати ними, але й вигляду влади не могли собi
ясно уявити. В той час, коли треба було агiтувати i командувати, коли все навкруги горiло й напiв збожеволiлi люде шукали ратунку, наша демократiя роздавала вiдозву, що взивала на нараду над "сучасним становищем". Вона хотiла передовсiм шанувати "демократичнi прiнцiпи" i тому улягла тим хто сi прiнцiпи топтав ногами... В противнiсть великим, згаданим у горi рухам, український нацiональний рух 1917-21 р. був не стiльки народньо-революцiйний, як демократичний; або угодовий, або
безкомпромiсовий malgre lui, з iнстинктом влади, отрутим у самiм зародку рiжними "засадами" i опортунiзмом. Звiдси -всi нашi невдачi.
 
В иншу скрайнiсть впадає наша правиця. Богато є в нiй здорового i в кождiм упорядкованiм суспiльствi безперечно була б вона чинником державнотворчим (як доброю опозицiєю - наша демократiя), але - не в революцiйнiй суспiльности. Коли демократiя, хоч i однобоко (лише в соцiяльнiй области), хоч часто густо тiльки в теорiї, а всеж визнавала, що маса се все; що вона повинна грати ролю в iсторичних рухах, нашi монархiсти рiшуче й засадничо се заперечують. Вони не визнають за
масою навiть її руйнуючої функцiї. Для них майже всякий революцiйний рух мас, се "бандитизм", з якого (з природи рiчи) не
може вийти нiчого творчого. На думку наших монархiстiв, наш селянин, се втiленнє консерватизму: консервативний монархiчний устрiй одиноко вiдповiдає, мовляв, його психольогiї. Чи так є, чи нi - сього тут не розглядаємо, але монархiсти думають, що їх гадки слушнi i для моменту, який ми переживаємо, а тут вони впадають власне в помилку, зазначену висше; бо для революцiйної доби монархiя так само мало пристосована, як i демократiя.
 
Монархiсти думають, що без монархiї, як органiзуючого осередка не повстане українська держава. Без монархiї i її пiдпори i "без морально - здорових та до громадської роботи здатних останкiв як помосковленого, так i спольщеного українського дворянства" ("Хлiбор. Укр." Збiрн II, III, IV ст. 14, 18). Се, на мою думку, i є головна помилка наших монархiстiв. Бо якраз "дворянський" режiм царату i був тим, проти якого зачалася наша селянська революцiя, ще надовго перед московською, в 1902 роцi. Бо малоросiйське дворянство", хоч i як заслужене для української культури (див. цiкаву й змiстовну статтю Д. Дорошенка "Замiтки до iсторiї 1918 р. на Українi в "Хлiбор. Українi, збiрн. V i VI, Вiдень, 1921 р.), всеж, поминаючи на боцi деякi епiзоди (муханiвщина!), не знайшлося на височинi момента i, як верства, не змогло стати на чолi нацiональної революцiї, як се зробили колись його предки.
 
Наше "дворянство" не знайшло в собi дикої енергiї "Русичiв" - Хмельничан, що не лякалися "запорозького мотлоху", що вмiли i боронитися вiд нього i його, як треба, провадити. Кров Немиричiв, Виговських, Кричевських i Мещерських не плинула вже в жилах їх нащадкiв, винiжнених довгою добою особистого щастя "старосвiтських помiщикiв"; сi нащадки, як верства, в особах своїх "предводителiв" i "земцiв" могли в найкрасшiм випадку вiдiграти ролю цiнних культурних робiтникiв або навiть i
лiберальної фронди, але не ролю проводирiв зревольтованої нацiї.
 
Вони були лише "первенствующим сословiєм", але щоби стати командуючою клясою, їм бракувало богато... Анальогiї мiж 17 i 20 вiками не все можна перевести. В 20-му вiцi сталася на Українi революцiя, звичайна, буржуазна, але всеж революцiя, а її
органiзують звичано тi, що з неї вийшли, а не тi, проти кого вона була звернена. По части се признають i самi монархiсти. Самi вони бачуть трагедiю України в тому, "що нею не правлять тi, що володiючи засобами продукцiї i маючи власну силу могли би правити, коли б тiльки хотiли i вмiли правити"... В дальшiм викладi автор таке хотiннє у "дворянства" знаходить (на мою думку помилково, коли пiд "хотiннєм" розумiти iнтензивну волю до влади), але що до вмiння, то сам гадає, що його треба щойно здобувати (Хлiб. Укр. збiрн. V i VI ст. 73)... Чи не за пiзно? Бо се вмiннє, сеж нiщо инше як здiбнiсть опанувати революцiйну стихiю, а як се зроблять монархiсти, коли вони взагалi не допускають думки, щоб з революцiї могло вродитися щось нове, щось позитивне. Для них маси, що кидали плуг для самопала, - були чинником анархiстичним.
 
I в сiм була головна помилка правих, якi не розумiли, що пiд певними умовами "бандитизм" може стати порядкуючим чинником. Се станеться тодi, коли зумiти його опанувати, зумiти надати йому провiдну iдею, координувати його хаотичнi зусиля, звернути революцiйну лявiну до одної мети. Козацькi рухи колись також були звичайним "бандитизмом", безсистемним i безiдейним пльондрованнєм побережних мiст. Пiдчиненi загальному пляну i однiй iдеї (за Мазепи, а пiзнiйше за Катерини II) сi самi "бандитськi рухи" вилилися в полiтичну акцiю далекосяглого значiння: пiдбиття Криму й опановання чорноморського побережа. Розбiйничий сибiрський похiд Єрмака, унятий в зручнi руки царя Iвана, поклав початок
росiйської iмперiї в Азiї. Чим була цiла шуанерiя (селянськi повстання Вандеї за першої республики i консульства)? В своїх
формах такою самою жакерiєю, як i наша махнiвщина. Але кiлька вiдважних аристократiв, що почепили на її прапорi бурбонську бiлу лiлiю, зробили з жакерiї свiдомий полiтичний рух. Без Колiнса i де-Валєри iрляндське повстаннє мало чим рiжнилося б вiд нашої "отаманщини", без Хмельничан козацька нацiя дiйсно лишилася б "бестiєю без голови". Великi потенцiяльнi можливостi "бандитських" рухiв признають i нашi правi, але - тiльки в минулiм. Вони признають, що завданнєм української полiтики 17 в. було, як казав Бетлєнд-Габор, зробити так, "щоби всi неуки (козаки) навчилися слухати красших людий та признавали на вiйнi i в мирi твердi закони i засади"; признають, що без Хмеля цiлий нарiд козацький лишився б анархiстичною "юрбою i зграєю"; з признаннєм цитують того самого Бетлєна, що всеж називає козакiв "хоробрими лицарями" i хвалить їх за "мужнє рiшеннє добитись волi або згинути" (В. Лiпинський "Україна на переломi", Вiдень, 1920, стор. 150-151), отже визнають певне позитивне значiннє за "бандитською" стихiєю, але на жаль - не за сучасною! Що нашi
монархiсти не хочуть признати певної позитивної ролi за негативним революцiйним чинником i не стараються, подiбно до
Хмеля, опанувати революцiйну стихiю i повести її за собою - в тiм лежить причина безуспiшности їх акцiї. В сiм жеж треба шукати i причини нежиттєвости цiлої монархiчної концепцiї, бо на чiм має триматися монархiя, коли головна - на думку правих - пiдпора сеї монархiї не має здiбностий, потрiбних для всякої правлячої верстви? Давнiйшi способи виконування влади, якi хочуть застосовувати правi, пережилися. Не можна вже апелювати до права правлячих - командувати, нi до обовязку пiдвладних - слухати. Не можна апелювати до передреволюцiйної психольогiї мас, вона звихнута. Пiд час революцiї iнакше усталюється контакт мiж масою горожан i владою. Тут послух базується на ентузiязмi маси для iдеї, яку (вона вiрить) здiйснює влада; а сила останньої [базується] не на традицiї, але на невсипущiй енергiї правлячих, якi, певнi народнього спiвчуття, поволi вiдновлюють розхитаний державний апарат на старих засадах безоглядного послуху. Сього не хочуть
розумiти нашi правi, i се прекрасно розумiли великi провiдники революцiї, всi сi Кромвелi, Наполєони, Муссолiнi, Кемалi, Монки, Лєнiни, Хмельницькi i Коллiнси...
 
Можуть сказати, що нi один iз сих провiдникiв, хоч би й той самий Наполєон, нiякої влади не органiзував; що вiн пiдiбрав її,
що валялась на улицi, кинута там утомленою й вичерпаною нацiєю.
 
Отже, чому й ми, українськi монархiсти, не могли б, мовляв, ждати, аж знеможена рiзнею нацiя не пiшле до нас свого Гостомисла з просьбою: "Прийдiть i володiйте нами"! Але справа не така проста.
 
Неправда передовсiм, буцiм то Наполєон "пiдiбрав" покинену владу. "Пiдбираннє" сеї влади не йшло так легко, коли будучий цiсар упав зомлiлий з коня в день 18 брюмера. Опрiч того не можна говорити про втомленiсть нацiї, яка ще пятнацять лiт по сiм обходила пiд цiсарськими орлами цiлу Европу вiд Iлiрiї до Голяндiї, вiд Еспанiї до Москви. Нi, нацiя iшла за своїм спасителем не з утоми, лише тому, що вiн признав її революцiю i її зорганiзував; бо не допустив до повороту невдачникiв Dei gratia; бо створив для нацiї блискучу наполєонiвську лєгенду, пiрвав її в великiм революцiйнiм пiд'ємi. I дiйсно, вiйни, якi вiн провадив, через те, що утвердили iснованнє нової буржуазної Францiї серед феодальної Европи - були революцiйним дiлом, як i вiн сам революцiонером, бо коли б так не було, не посилали б роялiсти Кадудаля замордувати його, i не розстрiляв би вiн герцога Енгiнського, документуючи тим свою спорiдненiсть з тою стихiєю, яка послала на шафот другого Бурбона, шiснацятого Людовiка. Сеї спорiднености з революцiйною стихiєю, сеї вiдваги, запалу, енергiї, брутальности, свiжости й цинiзму вибраних натур, якi мав Наполєон i Хмельницький; всього того, що чудово iснувало обiк зi змислом порядку й державницьким iнстинктом, i чим вони опанували розгулюкану юрбу - сього не мають нашi "предводителi дворянства", i в сiм їх безсилiсть.
 
В однiм лише вони мають рацiю. Може надiйти хвилина, коли виснажена нерiвним змаганнєм нацiя схилить колiна перед тим, хто схоче нею правити. Але нiчого доброго се для наших правих не ворожило би! Де-iнде в таких випадках могла б знайтися в серединi самої нацiї сила, що переняла б владу. В конкретних обставинах українського життя ся сила скорше прийде з зовнi.
 
Навiть реставрацiя Людовiка 18-го i Франца Йосифа на Угорщинi в 1849 р. - не обiйшлися без союзницької помочи в однiм, без московської - в другiм випадку. У нас ся помiч не була б лише переходовою i у нас чужа помiч повела б до того, до чого вона допровадила за Катерини II в Польщi, за сукцесорiв Богдана в гетьманщинi... Нi - спекуляцiя на упадок революцiйної енергiї нi до чого не допровадить. Українська державнiсть не здiйсниться без "махнiвщини" i "зеленiвщини" так, як держава Хмельницького не була можлива без Гунi, Остряницi i Кривоноса, без тої дикої "зграї", яку треба було опанувати, без bellua sine capite, яка потребувала лише голови, Нашi демократи боялися остаточно спустити з ланцюга сю "бестiю", граючи лише на її соцiяльних, а не (також) нацiональних iнстинктах, а в тiм думали, що вся штука полягала на тому, щоби дати себе сею бестiєю вести. Се була махнiвщина pure et simle, яка нi до чого привести не могла.
 
Монархiсти знов думали, що "бестiя" повинна перестати бути сама собою, стати вегетерiянкою; або, як дикi звiрi в Колiзею виходити аж тодi, коли се треба було її тюремникам, коли її випускали з клiтки. Але на те її треба було спершу туди загнати. Се не було заняттє для монархiстiв. Вони признавали значiннє "iнiцiятивної меншости", але меншости Dei gratia, яка психольогiчно задалека вiд маси, i забагато має з нею порахункiв, щоб якимсь блискучим маревом пхнути її до чину, а тодi привести пiд залiзний закон порядку...
 
Инших метод iсторiя не знає. Хто хоче вїздити якого коня, мусить якийсь час скакати з ним. В таких краях, як Україна,
дiткнутих великою економiчною кризою i революцiєю, - можна захопити владу лише методами, на якi я вказав висше, - методами революцiйними. I тому власне наш нацiоналiзм давно вже повинен був вступити на инший шлях, а не на той, який йому вказували демократи i правi. Однi i другi були занадто великi лєгалiсти для сього бурхливого перiоду, який ми переходимо: однi чiплялися своїх формулок i в нашi днi величезних змiн - шукали взiрцiв у режiмах, що вже колись, десь iснували; другi робили те саме, не попускаючи нiчого зi своєї Dei gratia... Сим новим шляхом може бути тiльки шлях здорового, революцiйного нацiоналiзму, який не числиться з нiякими формулами, з нiчиїми правами. Нацiоналiзм, що
нацiональним рухам надає вигляд та iдеольогiю соцiяльних, а соцiяльним - цiлi i розмах нацiональних. Коротко нам потрiбний не нацiональний монархiзм i не соцiялiстична революцiя, лише нацiональна революцiя. Ся формула виключає непридатну для моментiв криз анархiстичнiсть демократiї i контрреволюцiйнiсть монархiзму.
 
Україна переходить добу затяжної полiтичної i господарської кризи. Совiтський режiм не годен еволюцiонувати, вiн може лише гнити. Цiла серiя чужих iнтервенцiй за останнi лiта, повстань, запровадженнє неп'у, тертя в правлячiй комунiстичнiй партiї, у вiйську, невгасаючий конфлiкт влади з селом - ось познаки тої крiзи, яка дуже можливо приведе до катастрофи росiйського уряду на Українi. Тодi ми станемо знов лицем до лиця з масовим рухом (не знати лише, в яких умовах) у Краю, бо нi про психiчну депресiю, нi про моральну демобiлiзацiю українського села - навiть пiсля росiйських даних говорити не можна. Через те, що революцiя проти царсько-помiщицького ладу у нас скiнчена; соцiялiстична - не має жадного грунту, а конфлiкт села з мiстом i України з Москвою триває далi - новий вибух в Краю, коли до нього прийде, мусить носити виразно нацiоналiстичний характер. Нi своєю iдеольогiєю, нi своєю психольогiєю угодовцiв - не надаються нашi демократи i монархiсти на провiдникiв сього руху.
 
Розвинути прапор сього консеквентного нацiоналiзму не можуть обидвi пануючi в нас течiї. В сiм вiдношенню обидвi вони угодово настроєнi. Обидвi ставлять клясу понад нацiєю i готовi шукати помочи у Москви. Однi - проти "реакцiї", другi - проти
"революцiї". Лiвиця досi не може позбутися фраз про "братнiй росiйський нарiд", про "солiдарнiсть працюючих верств усiх
народiв". Так само i правиця. На її думку "тiсний союз з Москвою" є завданнє, яке "стоїть знов сьогоднi перед нами" (Хлiбор.
Україна, збiрн. II, III, IV ст. 33 i 167), бо й тепер iснують "спiльнi iнтереси Росiї i України" (там же), а Москалi  є "нашими рiдними братами, по крови, духу i культурi" (siс!), є "братнею нацiєю" (там же, див. збiрн. V i VI ст. 63). Очевидно, що люде з такою психологiєю не можуть стати речниками нацiонального визволення в нашi часи...
 
Нiодна революцiя не вiдбувалася ще там, де не йшли в парi велика любов до своєї справи i велика ненависть до сили, яку треба було збороти. Хто сю ненависть гасить, той гасить рiвночасно й любов до справи. (Засаднича нехiть нашої лiвицi i правицi до "пiдсичування нацiональної ненависти", як не можна красше свiдчить про те, як цiла їх психольогiя пристосована до старих, передреволюцiйних часiв. В сi часи, для акцiї проти неприятеля треба було тiльки дати наказ з гори про мобiлiзацiю: армiя мала тiльки коритися наказам, i нiякої особливої ненависти проти ворога не потрiбувала мати. В революцiйнi моменти, коли наказiв не слухається, треба инших стимулiв до порушення мас). I се не є нiякий шовiнiзм, лише здорове вiдрухове почуваннє кожної iндивiдуальної, чи групової одиницi, яка шанує себе i яка прагне жити. Бо шовiнiзм се перебiльшене поняттє про власний нарiд i глумливо погордливе вiдношення до чужого.
 
Ненависть до чужої нацiї не має в собi сих епєментiв, отже не має нiчого спiльного з шовiнiзмом. Вона є тiльки конечною передумовою успiху в нацiональнiй боротьбi. Що сказали б ми про Гарiбальдi, Масарика i Братiяну, про Корфантого - коли б вони, як се роблять нашi демократи i монархiсти, кликали нарiд до визвольної боротьби, а рiвночасно переконували би про свою любов i лояльнiсть до австрiйського, мадярського або нiмецького народу, та про конечнiсть з ними "тiсного союзу?!" Певно й досi iснували б обидвi нiмецькi монархiї, коли б мали таких культурних, нешовiнiстичних противникiв...
 
"Iнтернацiоналiзм - як прекрасно зауважив в однiй промовi Муссолiнi се щось як любов: потреба в нiм задовольняється удвох, iнакше се безплiдний онанiзм" (Benito Mussolini "Discorsi politici" Milano, 1921 ст. 24).
 
Власне сим безплiдним заняттєм i займаються нашi демократичнi i правi... iнтернацiоналiсти. Заведенi в своїй любовi до "братнiх народiв", мусять вони шукати для заспокоєння своєї неподiльної пристрасти - les charmes de la solitude...
Стати на чолi нацiонального руху можуть лише новi люде.
 
Смiшно твердити, що для того, щоби зарадити крiзь нашого нацiоналiзму, потрiбний лише "перегляд програми". Мовляв, знайти нову рецепту i все буде гаразд. Сих рецепт мiнялося вже досить.
 
Соцiялiсти ставали денiкiнцями, погромцi большевикiв - "смєновєховцями", самостiйники - "федералiстами", демократи -
сторонниками "радянської системи" i т. д. Хто i що вiд сього виграв? Що змiнилося вiд того, що вони мiняли свої "програми"?
Нiчого, бо те, що нам потрiбне, се не програми, але характери. А звiдки вони могли в нас взятися у тої iнтелiгенцiї, що вибилася на чоло руху? - Всi вони виховувалися в поняттях бл. памяти "Нової Ради", коли вiрилося, що визволеннє принесе не боротьба, але "поступ" i "знаннє", не "око за око", але "гуманiтаризм": не революцiя, але еволюцiя. Се були люде, яких тепер большевики називають "мягкотелыми"; якi на всi терпiння, на цiлий гнiт над нацiєю знали лише одну реакцiю: безплiдний жаль i сентиментальне спiвчуттє, але нiколи - активну помсту (в високiй мiрi характеристичнi для сеї пасивної психольогiї є вiршi деяких наших поетiв з приводу голоду на Українi, що з'явилися в щоденнiй пресi: образи бiди, плаканнє над нею i - нi слова протесту проти того режиму, який є одинокою причиною голоду!); якi уважали, що великi свiтовi проблєми полагоджуються "переконуваннєм" противника; се були тi "нi холоднi, нi горячi", про яких говорить св. Письмо,
якi були за "культурнi", аби признати, що й насильство буває iнодi моральним. Тi, що виросли на суперечках iз Валуївським
указом, на оборонi нацiональних прав аргументами вiд "извъстнаго педагога Ушинскаго", на пропагаднi "Ковбасою та чаркою" i козакофiльськими маскарадами, на поезiї "вишневих садкiв", на соцiяльнiй моралi "Хатки дядька Томи" та "Die Waffer" баронової Зутнер. Се були тi, якi по вибуху свiтової вiйни виступали з заявами лояльности супроти царату, якi - як колись провiдники суверенної України - з сльозами вимовляли слова покути перед нiмецькими i бiльшовицькими трибуналами. Як могли вони викресати в масах iскру протесту, якої самi не мали? Програми... Програма була для всiх сих фiлiстрiв вiд демократiї - "єрунда", не програми лучили їх, а власне цiлий той душевний склад маломiстечкового
pater familias' a, який був усiм їм однаковий незалежно вiд партiйности, який лучив їх бiльше, як партiйнi рiжницi дiлили,
який був такий далекий вiд понурого патосу великої епохи, серед якої їм довелося дiлати, i вiд етузiязму мас, що мусiли зв'язати свою долю з ними... Вiд тої стихiї, на чолi якої вони припадково стали, - зачiпної, вiдважної, ксенофобної, дикої й
безкомпромiсової i безпощадної. Чи могла - на довший час - признати в них своїх провiдникiв маса, побачити в їхнiх не
договорених до краю iдеях ту блискучу феєрiю "останнього бою", що пiдтримує неустаючу волю до боротьби, в їх чинах - неугнуту волю, якiй кориться юрба?
 
Криза нашого нацiоналiзму не в тiм, що нацiя "не дозрiла", не в вадах "програми", лише в браку людий. Наша трагедiя була в тiм, що на чолi зревольтованої маси опинилися дiячi з чисто мировим складом психiки, розїдженi сумнiвами що до життєвої сили нацiї, не здiбнi нi на ризико, нi на широкий жест, надiленi всiми вадами й чеснотами переконаного фiлiстра i нi одною з тих, якими вiдзначаються тi, що ведуть маси. Не говорю тут про низшi верстви, анi про деякi виїмки, якi i в нас були; говорю про загальний тон нашої правлячої "аристократiї". А серед неї дiйсно тяжко знайти хоч кiлька маркантних iндивiдуальностей, чи трохи оригiнальних постатей, яких можна би було в сiм вiдношенню поставити наприклад на одну дошку з такими, немов з мармуру вирiзбленими фiгурами, як Дзєржиньський i Лєнiн, не кажучи про инших.
 
Спiр про "програми", "коалiцiї", "концентрацiї", "орiєнтацiї", що ведеться сими людьми, нi до чого не допровадить.
Се живi трупи, що забули вмерти. їх привиди не повиннi заваджати боротьбi живих. їм не видумати бiльше iдеї, для якої люде iшли б убивати инших людий. Не створити коло себе тої виключної волевої напружености, яка притягає юрбу. Краєви потрiбнi не вони, а їх "льозунги" i "партiї", нi їх "принципи". Йому потрiбнi новi характери, якi знають, чого хочуть, i якi не мали б нiчого з тої сентиментально-пацефiстичної iнтернацiонально-невiльничої психiки "бувших людий".
 
Коли вони в нас з'являються (там, за Збручем, є їх уже чимало), тодi "бестiя революцiї" дiждеться не тiльки голови, а й
намордника. Коли нi - будемо приневоленi признати рацiю блаженної памяти київському воєводi, пану Адаму Киселю i знов iнсценiзувати нову переяславщину з усiм тим, що за нею iде.


Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.