АВТОБІОГРАФІЯ

М. П. Драгоманова

1841 - 1889

Між паперами М. П-ча я найшов его рукописі  п. з.  „Автобиографическая замЪтка" і „Добавленіе" до неi. Обоє писані по російскому, очевидно з огляду на тих, для котрих статі були призначені і котрі  украінскоі мови не знають. Про призначенє першоi з названих статей М. П-ча, сказано далі; друга статя писана для д. Леона Сіхлера,  фольклоріста,  для якогось фольклорістичного виданя, бо до неi доданий М. П-чем невеличкий список „Сочиненій и изданій М. Драгоманова по folk-lore" (усего 9 назв). Сі обі статі я печатаю, в моiм перекладі, і додаю до того, у перекладі с французкого, єго автобіографiйку, писану очевидно для якогось нiмецкого виданя - виводжу се с того, що заголовок тоi біографiйки затитулований по німецки: „Michael Dragomanow, ein ukrainischer und russischer Schriftsteller''. Біографiйка та цікава для деяких подробиць житя М. П-ча, поділу єго праць і зводу єго поглядів зробленого ним самим. Вона писана іще в Женеві між 1882 і 1885 р. та на лихо, не скінчена, - бодай я найшов тілько 4 сторінки рукописі (великого листового формату).

Все напечатане далі я зважився назвати „Автобіографією" М. П-ча, хоть вона, як бачите, не повна і доведена тілько до 1889 р. Докладніще про деякі моменти житя й дiяльности М. П-ча є в отсих єго статях: „Два учителі" (Народ", 1894, 11 - 15 — про гімназіальні часи), Народні школи на Укpajіні (про педагогічну діяльність М. П-ча), Австро-рускі спомини (про єго діяльність в Австро-Угорщині) Дрібніці звістки є і в менчих статейках М. П-ча у II, ІV і V тт. „Громади".

Звістки про житє і праці М. П-ча подані в отсих виданях: Біографическій Словарь Унив. св. Владиміра (у Кієві); Dizzionario degli scrittori contemporanei A De Gubernatis; Dictionnaire des ecrivains contemporains, par A. De Gubernatis; Brockhaus Conversations Lexicon вид. XIII і XIV (в остатному без помилок), Брокгауза — Ефрона Лексиконъ, по рос. XIV вид. (1894, т. XI;) Проф. Alfons Thun „Geschichte der revolutionären Bewegungen in Russland, Leipzig, 1883, ст. 310—315; Ом. Огоновский Исторія лит. рускои (богато помилок i перекрутів); Ottův Česki naučny Slovnik ; Carnoy Dictionnaire des folkloristes; Kawelins u. Turgenews soc. pol. Briefwechsel mit Herzen, передмова Дра Б. Мінцеса.

М.П.

Я родивсь у сентябрі 1811р. в г. Гадячі, полтавськоi губерніi. Батько мій, як і мати, належали до дрібних дворян, що вийшли з украінскоі козацкоі старшини. Мій батько, як багато тодішніх украінских паничів, за молоду служив у Петербурзі, де розвив самовченєм деяке знанє, набуте у школі в батьківщині, і пішов у літературу; дядько, офіцер, брав участь у тайному товаристві Соеднненныхъ Славянъ. Вернувшись у батьківщину, в кінці 30-х років, — з ідеями, що були сумішкою християнства с філософією XVIII в. і якобінства з демократичним цезарізмом, батько мій не найшов собі місця у канцелярско-дворянскому складі повітового житя николаівского часу і, оженившися, більше сидiв дома і читав книжки, як не заходився коло процесів усякого дрібного люду, як крестьян (из бувших козаків), що доходили собі волі, рекрутів, неправедно узятих в армію і в загалі всяких притіснених. За те єго терпіти не могли місцеві урядники і більша частина поміщиків. Страсть до читаня і до свого роду політики з дитини перейшла на мене від батька, за показом котрого я, ще бувши учеником гадяцкоі повітовоі школи (1849—1853), прочитав майже всі цікаві книжки в єго бібліотеці, особливо подорожі та історичні твори (в тім числі двічі Исторію Государства Россійскаго, Карамзина). В 1853 р. я пішов у полтавску гімназію, де особливо ревне займався латинскою мовою інтересуючись римскою історією; грецкоі мови у нас не вчили, та я з великим упоєнєм читав Гомера і Жілліса Історію Греціі в перекладі. Я був у пятій клясі, коли почалася агітація в справі визволеня мужиків, що наповнила усю мою душу. Вiд тодіж я попав під уплив нового учителя історіi, що давав мені читати Герцена і вкупі с тим наказував, що для того, щоби вкорінити в собі гуманні й ліберальні ідеі, треба багато учитися і читати на чужих мовах історичні й політичні твори, бо, казав він, на російскій мові уряд може, коли захоче, заборонити усю літературу. З деякими товаришами я став читати виходивших тоді у перекладах: Шлоссера (Історію XVIII в.), Маколея, Прескота, і в орігіналі Гізо, — став учитися по німецки. Ми оснували рукописну часопись, котроі я був редактором. У 1859 р., як я саме кінчив гімназію, я зіткнувся з надзирателем гімназічного пансіона, — за що мене присудили виключити з гімназіі "съ тЪмъ, чтобъ впредь никуда не принимать". Попечитель, Н. Iв. Пирогов, предложив раді  гімназіi замінити мені виключене  простим увільненєм, після котрого я міг бути принятий у Киівский університет. — Я дуже обовязаний моєму батькові, котрий розвив у мині інтеллектуальні інтереси і с котрим у мене не було морального розладу і боротьби, річ дуже рідка у Росіі і тепер, а перше тим більше. Дуже я вдячний і гімназіі, в котрій мені пощастило  попасти: 1) на гарного латиніста,  що придавав  більше значiня літературі, ніж дрібницям граматики, — 2) неплохого натураліста, дякуючи  котрому,  я  не найшов  новизни в тому реалізмі, про  котрий молодіж у Росіі незабаром говорила як про щось  виключне і  супротивне  гуманізму, 3) прекрасного учителя історіі,  що преподавав нам курс новоі історіі до самого  1859 р. (до італіянскоі війни), вияснивши  нам  фактично змисл реформаціі, англійскоі і голландськоі революціі, фiлософiі ХVIII в., прінціпу  лібералізму  і національностів,  нарешті  соціалізму (по поводу 1848 р.), — дякуючи чому, ми вступили  в  університет  зі  змогою орієнтуватись серед того  Sturm und Drang,  який  тоді починався в російскій молодіжi. На щастє, і в університет я попав у попечительство Пирогова, котрий допустив у Киіві de-facto академічну волю, похожу на европейску.

З самого вступу в університет, в осени 1859 р. я попав у кружок студентів, котрі оснували перші недільні школи у Росіі (я не беру в щот Остзейских губерній. Я описав ті школи, як у загалі всю свою участь в справі народноі освіти в своій брошурі Народні школи на Украjіні. Тут я скажу коротко, що многі з нас узялись до діла с цілю політичноі пропаганди, та побачили єі неможливість серед дітей (из ріжних варстатів і прислуги) і єі непрактичність навіть серед дорослих, та неграмотних — і усердно занялись педагогічною стороною справи. Из кружка студентів, що займалися недільними школами, вийшло кілька учебників і популярних книжок, та в 1862 р. уряд закрив недільні школи, — і тим дав новий товчок революційному настроєві молодіжі, особливо у столицях.

У Киіві нашому кружку найшлося нове педагогічне діло. Тут самий уряд, для противудійства польскій пропаганді, рішився оснувати по селах школи, а для підготовленя для них учителів, — Педагогічну Школу в Киіві. Та грошей уряд на се діло дав крайне мало (10.000 р. на три губерніі). Тоді М. А. Тулов, — розумний чоловік, що оказався в шкільній адміністраціі кієвского округа, — обернувся до студентів, що заявили себе в недільних школах, і чоловік шість из них згодилися  давати dуроки (лекціі)  у "Временной  Педагогической ШколЪ" безплатно. Я був між тими студентами  і  преподавав російску  історію.  Рада тоі Вр. Пед. Школи, — в котрій  взяли  участь і деякі молоді учителі гімназіі,—була в l862-63 рр. комітетом, котрий фактично орудував справою оснуваня перших російских народних шкіл у західній Украіні. По обставинам справи, було признано киівскою шкільною адміністрацією допуст і народноі мови при початках науки, — і покладено було зложити Читанку (Lesebuch) так, щоби вона представляла постепенний перехід від народноі украінскоі мови  до (велико) рускоі і за тим до церковно-славянскоі. В користь того прінціпу висказалась тоді більша частина педагогічних рад гімназій  киівского учебного  округа,  котрим  міністерство поручило розглянути проєкт уставу шкіл. Прінціп той був майже принятий і в міністерстві (Головін). Та тоді у вищих кругах  повстала боротьба між двома партіями: одні хотіли віддати народні школи попам і Синоду, инчі світскому міністерству. Характерно, що ся справа причепилася до справи про поправу биту (матеріального) духовенства. Запевне, оборонці попівскоі школи виставляли єі як охорону Росіі від революційноі пропаганди. Киівскі попи напали на нашу Педагогічну Школу, як на таку, в котрій преподаютъ  „нігілісти"  і  „украінскі сепаратисти".  Попів піддержали  „Московскія ВЪдомости". Кінчилося тим,  що  міністерство, "чтобъ сдЪлать уступку  общественному мнЪнiю", прогнало із Пед.  Школи преподавателів студентів (замінивши йіх учителями гiмназіі— платними) як раз тоді,  коли  ті студенти, кінчивши  курс 1863 р. получили оффіціально право бути учителями навіть у гімназіях. Між такими був і я, — у друге без усякого  резону відірваний від любимого діла, та ще тоді, коли я мрів, випробувавши ще  раз свій курс на практиці, печатати єго !

  Щоби скінчити огляд часу своєго студентства, я повинен сказати ще про дві  важні не для одного мене обставини: про відставку Пирогова у 1861 і про польске повстанє  1863 р.

Деспотичний уряд  Росіі  не  міг терпіти чисто констітуційного ладу, устроєного Пироговим у киівскім учебнім окрузі та університеті і невважаючи на те, що царь двічі одобрив плани учебноі управи, предложенi єму Пироговим,  остатний  був  відставлений  весною 1861. Увесь педагогічний світ Киіва і єго округа і більше образована частина публіки рішилися заявити знаменитому ученому своє співчутє. У Киiві було устроєно єму два банкети,  на котрих  у-перше в  Росіі появилися співчутливі телеграми. На першім банкеті, даннім представителями шкіл, я був одним из депутатів від студентів і сказав промову, в котрій доказував, що реформа Пирогова, заміни дісціплiни солдатскоі — моральною і ограниченє самовіля начальників (котрі перше били учеників у класах полінами дров) законністю, -- внесла більше ладу в школі, ніж було перше. Промова моя визвала одні з найшумніщих оплесків і була дуже розхвалена в описі банкету, виданому професорами університета (під редакцією пр. Шульгина, потім редактора оффіціального „Кіевлянина" і моєго  політичного противника). Брошура Шульгина бистро розійшлася, в двох виданих, та в газетах промову мою не було позволено  перепечатувати (один Катков напечатав єі в своій двунедільнiй газеті „Современная ЛЪтопись Русскаго ВЪстника"), — а ректор  університету, проф.  Бунге (тоді один из найліберальніщих професорів, тепер міністер фінансів) получив увагу від міністерства за те, що позволив мені  виголосити мою промову — в користь законности і педагогичного авторітета!!

Для мене особисто виступ мій на банкеті Пирогову мав великі послідки: він підтовкнув у мині інстінкти політичні і в купі с тим познакомив мене з кружком ліберальних професорів i дав мені змогу розширити своі наукові занятя, переважно по всеобщій історіі, в котрій я займаючися зразу головно Римом, заінтересувався соціальною боротьбою остатних часів республіки і появою християнства, а затим і релігіозною історією старинного світа загалом. У 1862 р. Шульгин, — професор всеобщоі історіі, — виходючи в одставку, рекомендував мене раді університету, як будущего кандидата на профессора і предложив вислати мене, після скінченя курсу, за границю.

Польский рух мав великий уплив на моє політичне виховане. Рожденний на лівому березі Дніпра, я не мав наглядного понятя про Поляків, — і спочував ім, як жертвам російского деспотизму, хоть усе таки, як Украінець не зовсім забув про те, як і Польща притісняла Украіну (Іще дитиною я прочитав Исторію Малой Россіи Бантыша-Каменскаго). Прийіхавши на правий беріг Дніпра, у Киів, я побачив, що Поляки тут — аристократія, а не народ, і був потрясений тим, що навіть студенти Поляки бють своіх слуг і ходять у косцьоли, де усердно клянчать (ми, студенти „русскі", або „православні" усі були горячі демократи, а в релігіі — атеісти). Вкупі с тим мені кидалася в очи нетерпимість Поляків до Росіян і особливо до Малороссів, або Украінців.

Остатні чинили у Киіві вже 1859 р. осібний національний кружок, — хоть власне огромна більшість „православних" студентів киівского Університету (коло 500 душ из вільнослухачами) були родом Украінці. Той  кружок дбав про розвиток украінскоі мови і літератури і бажав самостійного стану украінскоі націі перед польскою і великорускою (російскою). Та в подробицях  політичні  й соціальні  змаганя Украінців були тоді дуже різнобразні і навіть не зовсім ясні. Були, запевне, серед тодішньоі украінскоі молодіжі і мріі про установу на Украіні чого небудь,  в  роді староі  козацкоі республики і про повстанє мужиків, як описаноі в поемі Шевченка Гайдамаччини 1768 р. та більшість не була так радикальна, і більше увлекалась літературними і національно - художественними інтересами, а також і педагогічними, бо всі Украінці стояли за народну мову в школах.  Позаяк російский уряд тоді не перепиняв украінским публікаціям і не перешкоджав пробувати вчити по украінски у школах і церквах, то особливоі ворожні до російского уряду в тодішних украінских кружках не було i навіть кружки ті були менче радикальні політично, аніж „русскі" кружки без спеціальноі украінскоі  окраски.  Инчі були відносини до Польщі. Польскі претензіі на володінє правобережною Украіною страшенно обурювали Украінців, котрі, по реакціі, готові були, подібно галицким Русинам у 1848 р., зійтися з царским урядом для боротьби с Поляками.

Сам украінець родом і бачучи в Киіві чимало с того, про що в решті Росіі понятя не мали, — я у многому розділяв змаганя і ідеі украінских націоналістів, та у многому вони мені видавались реакційними: я не міг розділяти байдужности йіх до російскоі літератури, котру вважав більше розвитою тепер, ніж украінска і більше повною загальноевропейських інтересів (я далеко більше находив виховавчого політично у „КолоколЪ" і „СовременникЪ", ніж у "Основі"); не подобалась мені і різкість у відносинах Украінців до Поляків, а думка про який небудь союз из царским урядом протів Поляків видавалася мені обурюючою і помильною. Мене, і деяких инчих, так думаючих, украінці прозивали космополітами, слово, котре ми брали за похвалу.

Тим часом польске повстане наближалося до Киіва. Поляки, навіть демократи, серіозно доказували, що мають право на західну Украіну, бо в ній дворянство, або, як тоді стали говорити „інтеллігенція" — польске. Реакція тим польским змаганям давала силу серед киівскоі „православноі" молодіжі" — Украінцям. Кредит „космополітів" падав по мірі того, як ставало звісним, що відповідні столичні кружки безусловно ставали на боці Поляків. Бачучи помилки „космополітів" і не розділяючи многого у змаганях Украінців, я ставав холодніщий до "політики" студентских кружків, перестав ходити на збори і увесь свій політичний жар клав у лекціі россійскоі історіі в Врем. Пед. Школі. Впрочім педагогічний інтерес зблизив мене з Украінцями. Коли я дізнався, що вони задумали видавати популярні книжки, я вступив у йіх корпорацію (громаду), котра зараз же вибрала мене в комісію для редакціі таких книжок. То було весною 1863 р., як раз у час проби польского повстаня коло Киіва.

Та тут вийшло щось  таке,  що  можливо тілько в Росіі. Реакціонери і державні централісти, котрих органом стали  „Московскія ВЪдомости" Каткова, воюючи с Поляками, напали і на Украінців, вбачивши в іх змаганях, навіть чисто літературних, сепаратизм, — і заявили, що увесь украінский рух — справа польскоі інтриги. Уряд розпорядив: заборонити печатати на украінскій мові книжки духовні (від евангелія), а також популярно наукові і педагогічні. Так спинилась і праця тоі  громадскоі комісіі в котру я попав.

Тим часом я скінчив курс; пойіхав на вакаціі, — і вернувшись, дізнався, як я росказував вище, що я прогнаний і з Пед. Школи. Треба було шукати новоі праці і для духа і для тіла, бо справа про мою пойіздку за границю відкладалася на довго: у філологічному факультеті між професорами ліберальна партія (один із членів котроі, Шульгин, мене рекомендував) ослабла, — а консерватори не були прихильні до мене. Щоби посунути свою справу, я рішив, за порадою Шульгина, представити діссертацію pro venia legendi зі своіх праць по рим- скій історіі, — про „Імператора Тіберія". А щоби чим небудь жити і мати змогу виховувати брата і сестру (батько мій перед тим умер) я взяв предложену мені посаду учителя географіі у 2-гій киівскій гімназіі.

Діссертацію свою я боронив у початку 1864 р. Вона зробила на публіку і на професорів доволі чудне вражінє. В ній я, зовсім не знаючи новіщоі заграничноі літератури по справі, на основі одних классиків, набрів на думку, що імперія римска не була завсім упадком римского світа після републіки, а була свого роду прогресом коли не політично, то соціально і культурно. Туж думку я розвив і в пробній лекціі — про стан жінки у перший вік римскоі імперіі, в котрій я виступив протів авторітета Ювенала, як у книзі про Тіберія виступав протів авторітета Таціта. Пізніще, у 1869 р. я розвив ті думки сістематичніще у книзі „Вопросъ объ историческомъ значеніи Римской имперіи и Тацитъ" (моя магістерска діссертація). На тім як віднеслися до моіх перших учених проб моі недавні товариші і професори, я у-перше зазнав те, як не привикла публіка у Росіі до обєктивности і до всякого роду сложних справ і сложних формул. Ліберали (в тім числі й проф. Шульгин) були скандалізовані моім,  так сказати, імперіалізмом, —  а  також соціалізмом ; ковсерватори — привитали було мене на діспуті за мою критику римскоі республики, та обидились моєю критикою Ювеналового консерватизму в жіночій справі.  Подібне случалося зо мною і після того  ві всіх дальших стадіях моєі літературноі  карєри,  —  до  чого  я  не швидко і не лехко привик.

В усякім разі факультет і рада киівского університету допустили мене в приват-доценти і навіть поручили мені з 1865 р. читати обовязкові для студентів лекціі, т. є. на правах штатного доцента, обіцяюча післати мене на свій (а не міністерский) кошт за границю, після того як я видержу магістерский екзамен. Та справитись мені с тим екзаменом було не лехко, бо обставини навалили на мене тоді чимало ріжноі праці. Я уже говорив, що мусів виховувати брата і сестру; за остатну я мусів давати уроки у пансіоні, де вона училася. Окрім того, у 1864 р, умерла мати моєі нареченоі і я мусів женитися швидче, ніж думав. Я опинився таким чином від разу чоловіком із сімєею в три душі, маючи усего 600 р. у рік від університету. Тілько через якийсь час університет прибавив мені до 1000 р. і потім до 1200р. та зате прибавилась і моя сiмя. Треба було добувати гроші газетною і журнальною працею. Я став писати корреспонденціі, літературні критики, а після того і передові статі в С. Петерб. ВЪдомости (редактор Корш, опісля усунутий гр. Толстим.) Найчастіще я писав про політичний стан т. зв. Югозападного краю (киівск. генер. губернаторство), стараючись розігнати туман, що напустили про него на публіку тенденціі аристократично-польскі і бюрократично-московскі. Від славянского зйізду в Москві 1867 р. редакція предложила мені писати про славянску справу і „вести полеміку з московскими газетами". Я написав тоді чимало фельєтонів і передових статей, у котрих старався розглядати російско польскі і в загалі славянскі справи с погляду демократично-федерального. Запевне, я не раз зачіпав і украінску справу, тим більше, що тоді я більше зблизився з киівским украiнофільским кружком, — сильно порідівшим з 1863 р, — і впять підійшов до украінскоі педагогічноі справи.

У 1865 р. введено було на лівому березі Дніпра земство, — а в купі с тим стала там на черзі справа про народні школи. Чернигівскі земці, між котрими було кілька людей з університетским образованєм і з украінскими тенденціями, звepнyли увагу на конечність уживаня украінскоі мови в місцевих школах. Тим часом і в киівскому генерал-губернаторстві побачили (навіть сам ген. губернатор Безак) конечність оживити народні школи, замерші після 1863 р. під вагою запанувавшого тоді клерікалізму, котрого навіть в учебному відомстві представителем був новий попечитель князь Ширинский - Шихматов. Майже одночасно і проф. Шульгин, котрий став з 1864 р. редактором оффіціозного журнала „Кiевлянинъ" (у 1865, 1866 рр. державшийся ідей хоть монархічного, та доволі радикального демократизму) і чернигівці предложили мені писати про шкільну справу на Украіні. Я й написав кілька статей про те у С. Пет. ВЪдомостяхъ, — між инчим: „Земство и мЪстный элементъ въ обученіи" і „О педагогическомъ значеніи малорусскаго языка." В остатній статі (N. 93, Спб. В. 1866) я між инчим розібрав непридатність для всяких, а особливо для украінских шкіл „Книги для чтенія въ школахъ кіевскаго учебнаго округа", виданоі кн. Ширинским-Шихматовим, замісць тоі, котра, як я згадував вище, складалася в 1863 р. учителями Вр.Пед. Школи. Книжка кн. III. Шихматова починалася церковно-славянскою частиною, потім давала статі на російскій офіціальній мові, потім — народні пісні й оповіданя — великорускі, і ні слова — украінского. Я пропонував: починати украінским елементом i пiдниматися постепенно до россійкого, — і в сім добачено було моіми критиками (особливо Моск. ВЪдомостями і самим кн. Ш. Шихматовим) — мій сепаратизм. На біду ж моя статя була поміщена 6-го апріля 1866 р., а 4-го апріля Каракозов стріляв у царя. Катков найсеріозніщим способом побачив звязь між моєю статею і вистрілом Каракозова (див. N. Моск. ВЪд. бачиться з 17 апр. 1866 р.) Кн. Ш. Шихматов покликав мене для пояснень, — і за тим доніс міністру (новому, гр. Толстому), що „Пр. Доцент Драгоманов належить до партіі украінофілів". Міністер приказав було предложити раді киівского університету розсудити, на скілько я можу оставатись преподаватем в університеті, та кн. Ш. Шихматов, не надіючись на певний успіх, предложив від себе „ограничитись поки що доглядом за мною". Догляд той трівав кілька років і був причиною того що коли я получив у 1870 р. степень магістра і був вибраний радою університету в штатні доценти і висланий за границю від університету, — попечитель (новий) не зважився потвердити мій вибір і, за порозумінєм из міністром, відложив потвердженє до моего повороту в 1873 р. — через що між инчим я не получав усеі суми грошей, котру звичайно видають у Росіі командованим за границю молодим ученим [1]. Тепер я мушу сказати, що донос кн. Ш. Шихматова рішучо прикував мене до украінского напрямку, бо я, по натуральній реакціі, занявся пильніще дослідом украінских справ, изразу педагогічноі, потім і національноі в загалі. Впрочім коло того часу повстали й инчі нитки, що привязали мене до украінского руху:

Займаючися старинною історією, я звернув особливу увагу на релігіі і мітологію арійских народів. Від старинних народів я перейшов до нових і тут остановивсь і на народних переказах і словесности Славян і між ними, запевне, Украінців. У 1867 р я с кількома приятелями поклали видавати збірники украiнскоі народноі словесности, що набралися у різних осіб із часу запалу до збираня етнографічного матеріялу недавними роками. До речі ж то були би майже єдині украінскі виданя, не заборонені тоді російскою цензурою. Швидко ми видали дві книжки казок і дві пісень, — а в 1869 р. я вкупі з проф. Антоновичем засів за звід украінских політичних пісень з історичним коментарем, — перші два томи котрих видані були у Кієві в 1874 і 1875 рр. під заг. „Историческія пЪсни малорусскаго народа, съ примЪчаніями Вл. Антоновича и M. Драгоманова", т. І, (ПЪсни вЪка дружиннаго и княжескаго, X—XV в.; пЪсни вЪка козацкаго: А) Борьба съ турками и татарами XV—XVI в.) т. II. (ПЪсни вЪка козацкаго : В) Борьба съ поляками до см. Богдана Хмельницкаго 1657 г." — Тепер я продовжаю се виданє сам у Женеві п. з. Політичні пісні укр. народу XVIII—XIX ст.; — і видав поки що у 1883 р. перший випуск: Запорожці 1709—1740. (В 1881 р. я видав резюме політичних пісень XIX ст. и. з. „Нові укpaйінські пісні про громадські справи).

    Студіі багатоі і прекрасноі украінскоі народноі словесности, а особливо політичних пісень, що показують поетичну історію украінского народу, росказану ним самим, заставили мене кріпко полюбити той народ і пережити усіми силами душі усі частности украінскоі справи у Росіі і Австро-Венгріі. Студіі ж пісень про боротьбу украінців с турками, — рівнаючи йіх с такими ж піснями народів балканских, заставили мене вдуматися в т зв. восточну справу, — а все вкупі приводило мене до думки про конечність широкоі постановки федерально-демократичноі справи в усій восточній Европі. Мені здавалось, що Украінці, а в частности Кієвляне повинні заграти важну ролю в сім ділі, — та для того, думав я, треба було йім конче як найбільше політичного образована: більше знакомства из західно-европейскою політичною наукою, а також з історією і станом і своєі батьківщини, і западних Славян. На нещастє, власне історіко-філологічний факультет у Кієві був особливо невдоволяючий по складу своіх професорів власне по тим катедрам, які були необходимi по моєму ідеалу. Я став пропагувати серед знакомих студентів, як свій iдеал, так і конечність приготовлятися до занятя відповідних катедр. Та пропаганда моя мало приносила овочів між инчим через те, що молодіж у Росіі остатними роками відплила від гуманітарних наук до прородничих і коли врешті і стала знов інтересуватися суспільними справами, то виключно економічними, та і тут кидалася на прості формули соціалізму, мало звертаючи уваги на спорні справи йіх здійсненя і прикладу в кождій краіні.

У 1869 p в Киів долетіли відгомони петербурских  студентских  ворушень,  визваних кружком Нечаєва, як опісля сказалося ширившого серед молодіжі вістку, що в західній Евpoпi 2.000.000 інтернаціоналістів готові повстати і піддержати соціальну революцію у Росіі. Та для початку тоі революціі, Нечаівці підбивали студентів домагатися корпораційних прав і закладів: кас зборів, столових. Маючи земляків і приятелів серед студентів, я, хоть і радувався, що пробудився рух серед молодіжі після сну, що заволодів нею після 1863 р., та старався усяко противудіяти студентскому політіканству, як зовсім безплодному. Я радив студентам ніяких демонстрацій не робити, ні за які корпораціі петіцій не подавати (ба с того не вийшло би нічого, окрім ні на що непотрібних виключок і висилок) а просто устроіти собі кружки і корпораціі і при тому головно для самообразованя і для студій своєі батьківщини (по провінціям); у загалі ж я радив студентам дивитися на себе не як на діячів, а як на приготовлявшихся до діяльности, і доти не вважав для студентів корисним братись за яку небудь суспільну працю, окрім проб навчаня робітників у маленьких частних шкілках (по конечности, тайних). Я був дуже довольний, що кієвскі студенти, після довгих спорів, рішили ніяких петіцій за студентскі корпоратівні права не подавати, та с жалем дивився, що заведені і в Кієві тайні студентскі корпораціі занялися більше касами, столовою, ніж самообразованєм і студіями своєі батьківщини. Та все ж таки с того часу в Кієві повстало кілька кружків і с такими цілями. В один из них покликано і мене, і я прочитав там реферат про стан жінки в украінскій народній сімйі. Після того реферата у мене була інтересна стичка с петербурским делегатом, що підняв у кружку справу про жінку. Делегат докоряв мені, по що я говорю про Украіну, як про щось осібне, коли в Росiі тепер іде справа „о соединеніи силъ для борьбы съ общимъ врагомъ", - т.є. урядом. (Про стичку ту, — початок моіх суперечок из великорускими революційними централістами і всеросійскими якобінцями, — я росказав у книжці Истор. Польша и Великорусская демократія). З инчих рефератів у кружку тямлю — виклад Капіталу Маркса, зроблений недавно кінчившим студентом, опісля моім близким другом, Н. Зібером.

Незабаром після того я вийіхав за границю, на два роки, та остався три. Пройіхав я найперше у Берлін, через Варшаву і Познань. У Варшаві я побачив наглядно „обрусеніе", а в Познані — „обпрусеніе". У Берліні я прожив вісім місяців у самий розгар війни с Францією. Я відвідував лекціі (особливо Моммсена) і бібліотеку, в котрій займався римскою і церковною історією (я тоді обробляв статі, с котрих дві: Духовное господство і Борьба за духовную власть и свободу совЪсти въXVI—XVII р. були опісля напечатанi у „Знаніи" і „Отечественныхъ Запискахь", — та перша голова моєі праці: „церковь и государство въ римской имперіи" не була пропущена цензурою у „Знаніи" і пропала у петербурских цензурно - редакційних архівах). Решту часу я посвячав на знакомство з великим европейским городом і єго житєм, особливо політичним. Особливо часто я бував на зборах робітників, — де мене вражали три речі: чистота костюмів робітників, йіх начитаність і те, що про соціальну справу говорять не найбідніщі, а найбогатіщі (і, запевне, найобразованіщі) робітники. Я сі обставини нагадав особливо тоді, коли, прийіхавши в Цюріх у 1873 р., застав там чимало молодих людей из Росіі, в тім числі і кієвских знакомих, котрі толкували про лагоду до соціальноі революціі російских мужиків, особливо голодних самарців.

Немногі зносини  з вищими клясами берлінскоі людности,  не виключаючи студентів і професорів, не збудили в мині сімпатіі до Прусаків: окрім грубости манєр (я завважав, що в Берліні тілько одні соціал-демократи визначалися чемністю), мене немило вражала національна нетерпимість, іменно той Uebermuth, котрий тоді німецка печать бачила в відносинах усіх народів до Німців. Особливо той Uеbermuth i Rasenhass показувався до Славян і в частности до Росіян. У Липскому я найшов більше мяхкости, та перші слова, які мені сказав один молодий професор, були: „ми з Росіянами будемо приятелями, поки вони не прийдуть відбирати у нас — Богемію!" Из Липского я пойіхав у Баутцен, Прагу (в Празі я був у час переговорів Чехів з Гогенвартом, про упадок котрого я дізнався у Відні, Відень — і став знакомитися с Славянами і, в частности, з нашими суплемінниками — Галичанами. При тому я збирав у різних бібліотеках матеріали для порівнавчого коментаря до Історичних пісень Малоруского народу. Як ті матерiяли, так і вражіня моі від славянских земель мені прийшлося зводити у Гейдельберзі та у Флоренціі серед занять по старинностям.

У Гейдельберзі (в осена 1871 р.) я написав статю: „Восточная политика Германія и обрусеніе", що була напечатана у н-рах 2 — 5 „ВЪстника Европы" 1872 p. Точкою виходу мого була думка, що після сполученя Італіі, упадку Наполеона, сполученя Германіі, слідуючий історичний момент мусить бути — упадок Турціі та абсолютизма у Росіі. Той процес, — котрий можна назвати емансіпацією Славян, — усложняєся тим, що германска раса йде на Восток, де намагає панувати над Славянами. Російский an>абсолютизм, на котрий многі у славянстві дивляться як на освободителя і конкурента воювничому германізму, є власне свідомий і несвідомий союзник остатного, особливо тоді, коли він, бажаючи наслідувати Прусію, пробує „обрусеніе" західних провінцій Росіі, подібно тому, як Прусія германізує своі восточні провінціі. Між тим се обрусеніе уже через те неможливе, що воно не може обпиратися на колонізацію; воно тілько ослабляє місцеві народні елементи і робить іх менче спосібними противудіяти чужому напору из заходу : в Литві, Білоруси і Західній Украіні — польскому, а в самій Польщі німецкому. Вивід: — замісць політики централізаціі та обрусенія в усій західній половині Росіі приличніща політика самоуправи краін і національностів, основана на демократичному прінціпі. Така політика дасть Росіі особливу силу і в західнім славянстві, і в східній справі.—Сі думки я підкріпляв у моій статі розбором німецких брошур і книжок, що радили Германіі захопити бассейн Вісли, а Австріі — Дунаю і Балкан, — оглядом відносин Поляків і великоруских централістів до відродин литовских, білоруских і украінских, — відносин російских лібералів, славянофiлів і уряду до польскоі справи, — нарешті я зробив проєкт ліберально - демократичних реформ у Польщі. — В 1875 р. я розвив тіж думки инчими фактами в статі „Евреи и поляки въ югозaпaдномъ краЪ" (те ж у ВЪст. Евр.), у котрій між инчим доказав, що т. зв. „польска інтрига", т. є. пiдчиненє польским поміщикам і йіх агентам, жидам, украінскоі людности, є не що инче, як плід російскоі консервативноі політики з часів Катерини II.

Тісно звязані с тими статями моі твори про Русинів (Украінців) у Галичині. Я написав кілька статей про сю річ іще в Росіі, — а потім у Флоренціі в 1872 р. написав велику статю, котру редакція В. Евр. розділила на дві (Русскіе въ Галиціи і Литературное движеніе въ Галиціи; В. Е. 1873). Познакомившися з Галичанами у Відні і ввійшовши в переписку зо львівскими літераторами моло-

[***]

Та я забігаю уже вперед. Вертаюсь до 1873 р. В початку того року, ще в Італіі я получив із Цюріха літографовану програму „Впереда", а літом, по дорозі у Росію прожив місяця 1 1/2 у Цюріху, де найшов не мало своіх кіевских знакомих, бувших студентів, більше або менче звязаних з редакцією „Впереда". Цюріхскі Росіяне розділялися тоді на бакуністів, або анархістів, що держалися програми Alliance socialiste, і на лаврістів, котрих ідеі були похожi на ідеі інтернаціоналістів фракціі Маркса, або німецких соціал-демократів. Мені здавалося, що обі програми ще передчасні для Росіi, у котрій навіть соціалістам найперше треба добиватись політичноі волі. Само собою розумівся, що моі ідеі найдено було в Цюріху відсталими і навіть кієвскі знакомi запевняли мене, що в Росіі, за той час як мене не було (2 1/2 року!) вспіла повстати робітницка партія як европейскі. Инчі говорили, що все мужицтво, від голодних тоді самарців, готово до повстаня. Впрочім один кієвлянин, дуже близкий до редакціі „Впереда", раз признався мені в дружній розмові, що таки переконаний, що „перша справа у Росіі буде справа — конституціі, а що те, про що ми тут говоримо в Цюріху, при нас і останеся". На мій запит, чомуж він того не каже на зборах у Лаврова і чому во „ВпередЪ" говориться инче? — він мені відповів, що коли те сказати, то вся молодіж відпаде від „Впереда", ніхто не захоче ні писати в нім, ні перевозити єго, — а з „лібералів" партіі дійства тепер не зложиш.

Розумієся, що мені усе те не подобалось, рівно як і відносини „Впереда" до украінскоі справи (розібрані мною в Ист. П. и Великор. демокр.). Тай у загалі я переконався, що всі любезности впередців до мене поясняються надією, що, при моій, ще тоді не підорваній популярности в Галичині, я можу помогти йім у перевозці йіх видань у Росію. Сю перевозку я й постарався йім улекшити, — а в дальші відносини рішив не пускатись, а вести свою працю самостійно.

Я дуже хотів остатись у Відні і почати своє виданє на російскій і украінскій мовах. Та, прийіхавши у Відень, застав молодих Галичан хоть і поступившими після 1871 р., та все таки ще мало європейцями, і рішив йіхати у Росію, тим більше що треба ж було взятися за видане Істор. пісень укр, народу і окрім того в загалі оглянутись у Росіі. Дорогою я побачив Галичину і тамошніх украінофілів. Я з ними не зійшовся, бо вони тоді були під упливом свящ. Качали, котрий, по реакці протів старих рутенців, так довго служивших партіі австро-німецких централістів, пристав до партіі магнатско-клерикальних федералістів, як кн. Юр. Чарторийский. Я находив той союз зовсім чудним для поклонників Шевченка, — і першим моім ділом після прийізду зі Львова у Кієв була редакція деклараціі (котру підписало 45 кієвских Украінців) протів брошури Качали „Политика Русиновъ" і протів обох галицких партій. Декларація наша казала, що основою нашоі політики можуть бути тілько: в культурі — раціоналізм у політиці — федералізм, у соціальних справах — демократізм.

У Кієві я застав чималий рух Украінців. Старші (по більшій частині учителі гімназіі) чинили зерно нововідкритого Югозап. Отд. Геогр. Общества, — молоді, студенти, збирались у кружки і працювали над словарем, подумували і про популярні книжки. Та не подобалось мені у кієвских украінофілів чимало чого: Вперше, уступчивість оффіціальному світу і залицянє до консервативних кругів, — а в молодіжі на- віть ворожня до „радикалів", як тоді звали соціалістів; за тим — велика відсталість від европейских ідей наукових і політичних, і претензія рішати усі  справи самим національним духом, як у московских  славянофілів.  На моє диво, студенти украінского кружка, навіть більше спосібні й учені, — не знали чужих мов і через те, вважаючи себе самостійними від „моссковскоі" цівілізаціі, дійсно не могли стати вище неі, а ставали навіть низче російских радикалів,  що  те ж неспосібні були черпати ідеі прямо  з Европи, та  все таки читали  Міля, Маркса, Лассаля і т. д. хоть у російских переводах.  Усе те  мені  здавалося тим більше ненормальним, що, по моєму,  найбільша частина національних відзнак Украіни від Московіі поясняєся тим,  що Украіна до XVIII ст. була більше звязана из Західною Европою і хоть из задержками  (дякуючи Татарам) та все таки йшла у купі  з Зах. Европою в суспільному і культурному прогрессi. Пробуток у Европі до решти переконав мене, що власне европеізм,— бо космополітізм, котрий не відкидав частних чальних варьяцій загальних ідей і форм,— [***] аща основа для украінских автономність мусить бути основана на фундаменті проводив у своіх уні- [*** — і що тепер усяка наукова, як ] верситетских лекціях, у рефератах і дебатах географічного товариства, у статях і розмовах из молодіжю, — запевне, в кождій сфері відповідним способом. У лекціях і рефератах я натискав на порівнавчий метод. У університеті я читав курс древньоі історіі, котрий почав оглядом історіографіі, потім перейшов до первісноі культури і далі до Древнього Востока (відставка застала мене на Ассіріі). В географічному товаристві я читав реферати про точки стичности між народними піснями украінскими і західно-европейскими. (Одна з моіх праць : Отголосокъ рыцарской поэзіи въ малорусскихъ народныхъ пЪсняхъ напечатана у II т. Записокъ Югозад. Отд. Р. Геогр Общ., друга — велика, резюме котроі я представив на кієвскому археологічному конгресі 1874 р. — ПЪсни и сказанія о кровосмЪшеніи (Едін у слав. нар. словесности і казка про розлучених братів і сестер) доси не могли найти собі видавця у Росіі). Порівнавчий коментарій я вніс і в Историч. ПЪсни Малор. Народа, перший том котрих я видав, укупі з проф. Антоновичем до Археол. Конгресу 1874 р. В політичну агітацію в Кієві я зразу вмішувався мало, будучи занятий ученою працею і справами галицкими. При зустрічах из молодіжю "радикального" і украінского напрямку, я завсігди говорив, що не розумію йіх розділу, бо, по обставинам Украіни, „тут плохий той украінофiл, що не став радикалом, і плохий той радикалі що не став Украінцем".

Мало по малу обставини таки втягли мене в політику, і найнеприємніщого для мене характеру. Я вже сказав, що попечитель відложив потвердженє мене штатним доцентом до моєго повороту из за границі. Я прийіхав до 1 Сент. 1873 р. і застав у Кієві самого міністра, гр. Толстого, котрий пробув у кієвскім окрузі коло двох місяців, ревідуючи єго. Увесь той час попечитель не потверджав мене, боючись, коли б я на вступній лекціі або на приємі не зробив чого небудь немилого гр. Толстому. Нарешті гр. Толстой відйіхав, і я був потверджений. Та вкінці пробутку гр. Толстого єго прихильники устроіли єму демонстрацію: обід с промовами, — котрі були напечатанi у „КієвлянинЪ" з додатком похвальних слів від редактора, Шульгина тим чудніщим, що тойже Шульгин кілька років тому, коли газета єго залежала від генерал-губернатора (ген. Безака), а не від міністерства народноі просвіти, часто виступав протів шкільноі політики гр. Толстого [4]. На сему дiло не стало : Моск. ВЪдомости написали статю по поводу кієвского обіду, в котрій згадували про те, як протів гр. Толстого буцім то штучно піднималася (ворогами Росіі) агітація у суспільности, та як тепер суспільність починає цінити сістему гр. Толстого: доказ — обід, даний у Кієві „матери городовъ русскихъ, откуда дважды пошло въ Россію просвЪщеніе".

Така ошука, обидна для Кієва, мене дуже обурила, — і я написав замітку, в котрій показував, що Моск. ВЪд. невірно представили смисл кієвских промов гр. Толстому. Так даремне було би брати одного з бесідників, ректора Бунге за поклонника классіцізму, коли він у свій час писав статі в користь реального образованя. Із усіх бесідників тілько тайний совітник Юзефович (іще в 1847 р. зрадивший Костомарова й инчих) прямо вихваляв гр. Толстого за те, що буцім то той спас школи від упадку, та тойже самий Юзефович на банкеті Пирогова боронив школу того часу від докорів в упадку і доказував вищість тоі школи над передущу. Моя замітка, поміщена у 12 н-рі „ВЪстника Европы", звісно, викликала протів мене гнів реакційних кружків Кієва і редактора "Киевлянина". Прямо напасти на мене осо- бисто зразу онималися, і через те стали нападати на Кієвске географічне товариство, котрого я був діяльним членом. Се товариство стали називати украінофільским кагалом, котрий, під прапором науки, проводить політичний сепаратизм. Нападки (у КiевлянинЪ, ГолосЪ, Русск. ВЪстникЪ) стали сильніщі, коли почались у Росіі масові арести соціалістів. Се случилося як раз тоді, коли в Кієві відбувався археологічний конгрес, на котрім украінский кружок грав видну ролю. Як тілько рознеслася чутка про арести, — зараз же появилась у „КіевлянинЪ" статя прийіхавшого на конгрес редактора галицкоі газети „Слово", органу староі партіі (Площанского), в котрій я представлений був шкідливим для руско-славянскоі єдности, польско-революційним агентом. Зараз після того „Кiевлянинъ" найбезсовістніщим способом перебрехав моі реферати на конгресі, приписуючи мені думку, що між украінскою і великорускою народною словесністю не може бути нічого спільного, бо Украінці — арійці, а Великоруси — туранці. [5] Кієвскі бріхні на мене перелякали перербургску цензуру, так що вона вирізала из ВЪстника Европы (Сент. — oкт. 1875 [6] велику статю мою: „Десять лЪтъ украинской беллетристики", — в котрій я старався показати, що украінский рух сильний не тоді, коли він ганяєся за поверховним на- ціоналізмом і мріями про державну самостійність, а тоді коли він має в виду загальнолюдскі інтереси демосу. Після того я вспів далеко ясніще провести ту ж думку в статях Новокельтское и провансальское движеніе во Францій (B.E 1875, Авг. і Сент.) Друга статя моя (і моєі жінки) Народныя нарЪчія и мЪстный элементъ въ обученiи, поміщена у В. Е. в Авг. книжці 1875 р. вспіла проскочити раніще кієвских доносів і стала була викликати толки у педагогічному світі,  та після доносів ті толки мусіли замовкнути.

Помалу мені стали даватися в знаки і адміністративні кігті. Мене покликав попечитель і заявив, що міністер не довольний мною, бо я буцім то заявив на вступній лекціі, що буду читати історію в соціалістичному напрямку. Оказалося, що д. міністер, або той доносчик, що доніс ему про мою лекцію (кажуть — професор X.) узяв слово соціологія за соціалізм [7]. Після того мені не позволено читати лекціі — про первісну культуру. Нарешті в маю 1875 р., вкінці семестра, попечитель звістив мені бажанє міністра, щоби я оставив кієвекий університет. Я запитав про причину. Попечитель сказав мені, що я в заграничних виданях проповідую „отдЪленіе Малороссіи отъ Россіи и присоединеніе ея къ ПольшЪ". Я від душі розсміявся і обіцяв представити попечителю польскі рецензіі на моі заграничні публікаціі (Il movimento ruteno і Література російска і пр.) рецензіі, в котрих мене прямо називали московским агентом. Подати в відставку і тим признати завини, абсурдні і несправедливі, я не схотів, завважавши, що міністер, як усякий начальник, у Росіі, може увiльнити мене без просьби, по 3-му пункту, як кажуть у Росіі.

Після того я пойіхав на вакаціі в Галичину, Буковину і Венгрію, при чому повіз із собою невеличку суму грошей, зібрану приятелями, на поміч герцеговинцям, що тоді тілько почали своє знамените повстанє. Се, я певний, була перша підмога для герцеговинців, із Росіі. В часі пойіздки моєі по Галичині я був на русинскім мітінзі в Галичі, запевне, тілько як глядач, — та тамошні „москвофіли" післали у Кіев проф. Гогоцкому телеграму, буцім то я проголосив відділене Украіни від Россіі і спілку єі с Польщею. Телеграма ся була передана в міністерство. Між тим міністер гр. Толстой получив від кієвского попечителя мою відповідь на пропозіціі подати в одставку, доложив про мене цареві, представивши мене, запевне, сепаратистом. Царь роспорядив: на-ново запропонувати мені подати просьбу про відставку із кієвского університету і за тим не приймати мене в южні університети (харьківский і одесский), та не закривати мені університети північні, великорускі. В купі с тим царь назначив комісію (із міністра народноі просвіти гр. Толстого, міністра внутр. справ Тімашова, шефа жандармів Потапова і тайного совітника Юзефовича) для розсліду украінского руху і принятя способів протів него. Про назначенє такоі комісіі царь сам звістив у Кiєві в початку сентября 1875 р.

Хоть приказ царя про мене получено було в Кієві  ще в початку августа,  та рішили не звіщати єго мені, поки царь не відйіде. Як тілько се сталося, 7 сентября 1875 р., попечитель на-ново запропонував мені подати в відставку. Я на-ново не схотів, — і був увільнений по 3—му пункту, що рівносильно прогнаню від усіх видів державноі служби.  Від  назначеноі царем комісіі можна було ждати нових репрессалий протів украінскоі літератури, і через те треба було узятись за способи продовжати єі за границею. Я став приготовлятись до вийізду в Австрію і оставався тілько, щоби скінчити початі праці: 1) Малорусскія народныя  преданія  и  pазсказы, — 2) Повісті О. Федьковича (із Буковини) з переднім словом про галицько-руське письменство, 3) Про  украінських  козаків,  татар та турків. Остатнє — популярна брошурка по поводу герцеговінского повстаня, що мала ціль звязати агітацію по восточній справі з національними украінскими традіціями. Кієвскі ж і одесскі украінці того часу сильно  інтересувалися сербским повстанем, як по своім славянским сімпатіям, так і через те, що ждали, що се повстане матиме такуж вагу, яку мало грецке повстане у 20-тих роках, а іменно розірве Dreikaiserbund (аналогія з легітімістичним Свящ Союзом) і підніме політичну агітацію на Востоці Европи і в Росіі (В цензурний формі я виразив сю думку в замітці у Кіевск. ТелеграфЪ при першій же звістці про початок герцеговинского повстаня, котру передав мені приятель-украінець, що жив тоді у Празі для печатаня повного збору творів Шевченка). Кієвскі і одесскі украінці ще з осени 1875 (довго до Черняєва) зложили комітети для відправки у Герцеговину добровольців. В Одессі, впрочім, участвували і „радикали" (Желябов), котрі там більше зближалися з украінцями.

В початку 1876 р. я пішов до кієвского генерал-губернатора, кн. Дондукова-Корсакова, просити пашпорту за границю, думаючи, як єго не дасть, йіхати без пашпорту. Від кн. Д. Корсакова я дізнався, що пашпорту він мені дати не може, бо в осени 1875 р. він получив від шефа жандармів, по приказу царя із Лівадіі, роспорядок узяти мене під самий строгий догляд поліціі с тим, що він, Д. Корсаков, має право в усякий час вислати мене в яке вгодно місце в далеких губерніях. Кн. Д. Корсаков, впрочім заявив мені, що він нічого не має протів мене і через те пішле в Петербург депешу, щоб дозволено мені видати пашпорт. Через три дні дозвіл був получений, і я вийіхав через Галичину і Венгрію у Відень, де став приготовлятись до виданя украінскоі збірки „Громада" (Die Gemeinde).

Між тим комісія по украінскій справі зібралася і в маю 1876 р. постановила: заборонити украінскі виданя, спектаклі й концерти, закрити кієвский відділ Геогр. Общества (котрий саме перед тим получив дві срібні медалі від головного петерб. Общества і подяку імператора за зробленє однодневноi переписі в Кіиві і в 2 1/2 р. напечатав чотири томи матеріалів) заборонити жити в украінских губерніях і в столицях Драгоманову і Чубинскому (остатний зробив, по порученю петерб. Геогр. Общества статист-етнографiчну експедицію в юго-западний край, зібрав матеріалів на 7 огромних томів, виданих петерб. Геогр. Общ. і особливо заходився коло основаня геогр. общества у Кієві, котрого і був віцепредсідателем. Опроче, за вставою кн. Д. Корсакова, Чубинскому було позволено остатись на 1/2 року в Кієві і потім він поступив на службу в Петербурзі). Таким способом я посередно був осуджений на еміграцію. В той же час австрійский уряд став конфіскувати украінскі брошури соціально-демократичного змісту, — і через те я рішив перенести видане „Громади" в Женеву, куди й переселився в осени 1876 р.

Тут я видав від тоді 5 томів „Громади" і кілька популярних брошур на украінскій мові,  не  рахуючи беллетристики  і  монографій ріжних авторів,  а  также кількох  брошур на російскій мові; окрім того дві книжки „Громади" видано було в 1881  р.  мною вкупі  з  С. Подолінским і галичанином  М. Павликом; та дві монографіі по украінскій народній  словесности (Нові укр. пісні про громадські справи і Політичні пісні укр. народу) видані мною осібно. Окрім того я написав кілька статей про Украіну і  єі політично-соціальні справи у le Travailleur, у Revue Socialiste і брошуру La litterature оukrainienne proscrite par le gouvernement russe (1878), котру потім я  переробив по італіянскому для Rivista Minіmа 1881 р. у значно більшому виді п. з. La letteratura di una nazione plebea.

План літературно-політичноі роботи я собі поставив такий: 1) перш усего дати, як найбільше матеріалу для студій Украіни і єі народу, єго культурних починків і змагань до волі й рівности, 2) як тим матеріалом, так і викладом західно-европейских ліберальних і соціально-демократичних ідей, помагати організаціі в украінских землях у Росіі й Австріі політичних кружків, котрі би взялися за визвіл народу культурний, політичний і соціальний.

Будучи соціалістом по своім ідеалам [8], я переконаний, що здійсненє того ідеалу можливе тілько в звісній постепенности і при високім розвитку мас, а через те і достижиме більше духовою пропагандою, ніж кровавими повстанями. Так як Украіна, — моя батьківщина розділена на дві частині: Австрійску і Російску, і так як у першій істнує певна політична воля, котроі в Росii нема, то, по моєму, діяльність соціалістів у кождій частині повинна бути ріжна: в Австріі можна братись за організацію властиво соціалістичноі партіі з робітників і селян русинів, — в союзі с поляками і жидами, — в Росіі ж треба перш усего добитись політичноі волі, соціалістичні ж ідеі можуть бути поки що ширені в Росіі тілько научно-літературним способом. Добути ж політичну волю в Росіі украінска нація, на мою думку, може не дорогою сепаратизму, а тілько вкупі з иншими націями і краінами Росіі, дорогою федералізму.

Відповідно сим переконаням я поклав собі ось який розділ літературноі праці. [9]

1) Писати по украінскому все, що безпосередно відноситься до Украіни і розширеня в ній соціалістичних ідей.

2) Писати по російскому ріжні речі політично-ліберального і федерального характеру, слідячи за всіми подіями, що волнують публіку в Росіі.[10]

Першій цілі служить у мене переважно „Громада", — другій — брошури і статі в російских журналах, — а тепер особливо газета „Вольное Слово".

Сербо-болгарский рух і потім війна с Турцією давали мені, запевне, наручний повід для проводу ліберально-федеральних ідей на російскій мові. Я попробував викладати йіх у Росіі і післав из Женеви, в кінці 1876 р. у петербургску газету „Молва" статю „Чистое дЪло требуетъ чистыхъ средствъ", у котрій пробував висказати, що тілько свобідна Росія може увільнити балканских славян. Та газета була за мою статю заборонена на 8 місяців [11], — і тоді я став проводити свою думку в брошурах, видаваних у Женеві: „Турки внутренніе и внЪшніе" (1876 [12]), Внутреннее рабство и война за освобожденiе (1877), До чего довоевались? (1878). У другій из тих брошур я виложив minimum політичних реформ у Росіі, котрий повторив і в брошурі „До чего довоевались ?" написаній переважно для офіцерів арміi.

Моі політичні брошури спершу визивали невдоволенє російских соцiалістів революціонерів, та брошура „До чего довоевались ?" була нарешті перепечатана петербургскою тайною друкарнею і принята за границею, як прокламація „Исполнительнаго Комитета русской соціально-революціонной партій",—а я сам зачислений був газетними репортерами в російскі нігілісти і террорісти, тоді саме, як мій критик „русскій соц. революцiонеръ-народникъ" Як. Стефанович поражав мене в „ОбщинЪ", як „констітуцiоналіста" i противника рус. соц. революціонерів.

Я дійсно постепенно чим раз більше ставав противником російских революціонерів. Окрім йіх великоруского централізму, антікультурних тенденцій, народнических іллюзій, макказіалізму способів (як фальшивих маніфестів Я. Стефановича и инч), аттентатів на кражі банків, кас державних і почт из убійством сторожів) мене розділяло з ними і поставленє політичних убійств, чи як вони казали „террора", в прінціп революційноі боротьби, тоді як я дививсь на той террор тілько як на натуральний, хоть і патологічний наслідок террора самого уряду. Протів усего того я повставав у брошурах починаючи з Листка Громади в 1878 р., у котрому я розібрав першу террорістичну прокламацію „Смерть за смерть", — потім у брошурі „Терроризмъ и Свобода" (1880), Le tyrannicide en Russie et l'action de l'Europe Occidentale. Опроче остатним часом самі террорісти россійскі і йіх адвокати приблизились до моего погляду (промови Же- лябова і Суханова в йіх процесах, книги Степняка La Russia Sotterranea, статя Крапоткина в Fortnightly Review і инч.). По деяким признакам і листам, що я маю від деяких російских революціонерів, по статі одного з них у „Вольномъ СловЪ" (нр. 52—53 : Пропаганда и заговоръ въ арміи) я бачу, що многі з них починають подаватися на мій бік і в справі про федералізм. Опроче, я певний, що мені прийдеся зломити ще не одну спису з російским якобінством, як і з російским царізмом.

Скажу нарешті: мені за все мое житє приходиться полемізувати з многими— з ріжними партіями, одночасно. Не проходить майже тижня, щоби я не зустрічався з виміреною протів мене статею, із табору національного: московского, польского, німецкого, — консервативного як і революційного; мені дістаєся навіть від украінофiлів (особливо галицких [13]). Ніщо так не противно мені, як полеміка. Після написаня кождоі полемічноі статі я кілька днів чуюся хорим.

Перед тим як ити в полеміку з яким-небудь кружком і навіть особою, я майже завше спробував усякі способи мирноі згоди і брався за печатну полеміку тілько тоді, коли бачив, що згода не можлива і особливо, коли натикався на mouvaise foi [14] і нещирість мого притивника. Веду я полеміку тілько доти, доки се видався мені потрібним для виясненя думки противника і моєі. Після того я умовкаю і терплю без відповіді усе, особливо особисті на мене нападки. А треба сказати, що в своій довголітній полеміці з ріжними таборами я ні разу не зустрітився з противником у-повні добросовістним, т. є. таким, котрий би виложив вірно моі думки, та потім і опрокидав би йіх своіми аргументами. Ні, — мені доля посилала усе таких противників, котрі починали с того, що перекручували самим безцеремонним способом моі думки, а кінчили бріхнями на мою особу. Мені се двічі сумно, бо я бажавби сам чому небудь навчитися у моіх противників, та я втішаю себе тим, що, значить, справа, котрій я служу, права, коли против неі не найшовся за стілько років добросовістний противник.

Женева, 22 Марта 1883.

Мені не багато остаєся додати про те, що робив я після написаня повищоі замітки, — котру проф. Тун зрезюмував у своій книзі „Geschichte der revolutionären Bewegungen in Russland" — опроче з деякими помилками.

В маю 1883 р. перестало істнувати видане газети „Вольное Слово", основаноі в августі 1881 р. товариством „Земскій Союзъ" для пропаганди прінціпів ліберально-політичноі реформи і адміністратіваоі децентралізаціі у Росii. Я діяльно участвував у сій газеті, помістивши в ній чимало статей, із котрих найбільша: „Историческая Польша и Великорусская демократія" вийшла і осібною книгою (1882,      ). В ній я оглянув історично і критично революційні рухи у Росіі з 60-х років у звязку с польскою і украінскою справою і в загалі справою політичноі волі і децентралізаціі в Росіі і закінчив єі програмою політичноі і адміністратівноі реформи Росіі на прінціпах автономіі земских  одиниць громад,  повітів, губерній або краін. У рамках сеі автономіі я клав  і  розвязку національних справ у Росіі,  висказуючись  таким  способом  протів усяких сепаратізмів і навіть націоналізмів на австро-венгерский лад за таку розвязку національноі справи, яка напр. істнує у Швейцаріі (де ні вся краіна ні навіть кантони зовсім не розділені по расовому прінціпу) і яка виробляєся у Белгіі  (між фламандцями і валлонами), Статя моя печаталась у „В. СловЪ" в 1881 р. тоді, як у „Земскому СоюзЪ" вироблялася своя програма реформи  у Росіі, — і  вийшло,  що наші програми  зійшлися  въ основах.  У кінці 1882 р.  мені було запропоновано спеціальним делегатом 3. Союза узяти на себе редакцію „В. Слова". Я згодився і  старався зробити з газети,  первісно основаноі с цілю дати змогу ріжним оппозіційним і революційним елементам у Росіі висказати свобідно своі думки, — прямо орган агітаціі в користь політичноі волі з земскою самоуправою;  при тому я давав у газеті чимало місця  соціальній справі,  маюча в виду показати російскій публиці, як соціалістичній, так і більше консервативній,  усі відтінки в постановці соціальноі справи в 3. Европі і Америці, щоби таким способом відвертати єі від сумарних присудів усякого роду по тій справі. (Більше про Земский Союз і „В. Слово" я говорю в статі своій „Земскій либерализмъ въ Россіи 1858—1883", що тепер печатаєся в 1 нрі газети „Свободная Россія"). Та в маю 1883 „Вольное Слово" перестало істнувати через роспадок „Земского Союза" під упливом розчарованя тих єго членів, котрі рахували на змогу добитися скликаня Земского Собору до часу коронаціі Александра III і нудились довгочасною агітацією в товаристві, від котроі я тілько й ждав користного результату.

В 1883 р. літом мені було достарчено із Росіі кілька політіко-соціальних програм, зложених у ріжних украінских кружках, що були в зносинах з актівними російскими революціонерами. Ті програми визначались від програм сих остатних, пройнятих більше або меньше якобінским централізмом (Народной Воли 1881 — 1882 рр., "Календарь Народной Воли" на 1883 р., де різко присуджалось „В. Слово", виставляеме як орган ворожий російскому революційному рухові і навіть Ігнатьєвский) і зближалися з моіми ідеями в пункті федералізму. В кінці іюня прибув у Женеву делегат двох із тик кружків с цілю виробити вкупі зо мною програму для основана політичного товариства „Вольный Союзъ", котре мало б ціль агітувати в тім дусі переважно на Украіні, та не спускаючи з очей і всеі Росіі. 3 довгих розмов с тим делегатом, а також і з инчим, що належав до „народовольческоі" організаціі, та діяв на Юзі, мав украінскі сімпатіі і готов був пристати до „В. Союза", — я побачив, що межи мною і тими делегатами повноі згоди нема: Вони не бажали, по моєму, в такій степені, як я, з'осередженя діяльности „В. Союза" на Украіні, а надто швидко хотіли роскинути єго працю на всю Росію; в тойже час вони вважали непотрібним скомплікованєм діла мою увагу до Австрійскоі Русі, а ще більше до політики західно-славянскоі; окрім того вони вважали потрібними навіть у ту мінуту солідарні відносини с кружками російских революціонерів (народовольців), котрих я вважав морально уже віджившими, а також небеспечними по йіх перепутанности з agents provocateurs (незабаром вийшовша подвійна роль Дегаєва, агента поліціі і „Народной Воли" одночасно, вповні потвердила моі побоюваня). Нарешті і моі співрозмовники нудилися довгочасною підготовляючою діяльністю для посгановки справи про політичну реформу Росіі згідно з нашими ідеями, а хотіли найбільше як найшвидче заманіфестувати себе яким небудь голосним случаем, в роді „народовольческих" предпринять, та тілько с федерально-украінскою окраскою.

По всему тому виробка програми йшла доволі помалу, — та нарешті під конецъ августа програма була кінчена, суть єі була напечатана і відвезена делегатом у Росію. Та тут поліція уже вислідила головних „вільноспільників" (між инчим і по звязкам йіх з „народовольцями") — і предполагаєме політичне товариство умерло в самім початку. Впрочім наші політичні приятелі побажали, щоби я все таки випустив печатно програму „Вільноі Спілки", — що я і зробив, бо не тратив надіі, що ідеі єі найдуть собі, хоть постепенно, співчутє в ріжних суспільних елементах у Росіі, особливо на Юзі й Востоці. Я тілько вважав тепер не відповідною цілі форму моєі книжки, — що відповідала уставу політичного товариства, — та переміняти єі було вже пізно. Та як мало я рахував на безпосередне одобрінє моєі книжки, видно с того, що я скінчив єі словами Ренана: Le moyen d'avoir raison dans l'avenir est, a certaines heures, de savoir se resigner а etre demodе [1]

І дійсно, — після 1883 p. я став demode навіть у більшоі частини своіх передущих приятелів. У т. назв. руских революціонерів я получив репутацію завзятого ворога; в той же час, під упливом урядового натиску і розчаровань, притихла в Росіі і ліберальна агітація і вт. зв. лібералів я став уважатись чоловіком наівним і при тому небезпечним, через радикальний і навіть „революційний" характер мого лібералізму. Реакційний напрямок і огида до мене проникли і в украінскі кружки. Навіть те, що я маю підставу вважати хоть по части за результат агітаціі, в котрій я участвував, а власне деякий цензурний попуск у Росіі украінскому слову з 1881-1882 р. (тоді гр. Игнатьев навіть допустив було в Росію галицко-украінофільску газету „ДЪло"), — поверталося протів неі, бо в украінофільских кружках явилась ідея, що тепер не треба роздражнювати уряд протів украінскоі літератури у Росіі заграничними радикальними і в загалі політичними публікаціями. В кружках тих появилася навіть свідома реакція усякій політичній постановці украінскоі справи і бажанє показувати єі тілько як діло культурне. Така постановка справи була ні раз не ліпша того, як перед тим російскі революціонери - народники думали зробити соціяльну революцію без політики і навіть без науки, тим більше що і украінофільскі „культурники" хотіли працювати для украінскоі культури, бокуючи не тілько від „політики", але й новоевропейскоі культури, бо напр. доказували конечність притягнути на свій бік — духовенство православноі церкви !

При такому напрямку в украінских кружках, там не подобалися не тілько моі політичні публікаціі, але й виданє мною поеми  Шевченка  „Марія". Я  напечатав єi в 1882 p. осібною брошуркою в орігіналі та латинскими буквами, переважно для тих Украінців у Галичині та по части і в Росіі, що не знають т. назв. кириловскоі азбуки і полишаються зовсім без украінского читаня з боку патріотів Русинів, котрі вважають Русинами тілько православних та уніатів, — а потім видав на  ново у велико-рускому перекладі в 1885 р. В поясняючих увагах до тоі поеми, в котрій Шевченко обробив в своєобразнiй раціоналістичній формі евангельску легенду, — я попробував популярно викласти результати світскоі історіко-літературноі критики „Нового Завіту" і палестинскоі цівілізаціі. Поряд с тим антіполітичним консерватизмом піднялися в украінофільских кружках тенденціі, як не сепаратистичні,— котрі визагали певноі сміливости, — то націоналістично-партікулярістичні: антагонізм протів усего великоруского, в тім числі і протів російского радикалізму, — що проривалися в анонімних дописях у галицкі виданя фразами, в котрих можна було добачити свого роду „політику", та австро полонофільску. І ту Ягеллонско-австрійску політику один із найбільших представителів московского славянофільства у Росіі, проф Вл. Ламанский — приписував мені між тим як власне тоді в галицких виданях усіх фракцій, в тім числі й украінофiльских, змоглися нападки на мене і моі ідеі ! Остатне поясняєся тим, що тоді в галицко-руских кругах рішучо переміг напрямок консервативно-клерикальний (Подро- биці і поясненя того див. у моєму листку „НаканунЪ новыхъ смутъ. Женева, 1386) На той раз галицкі нападки на мене йшли вкупі з заявами, що-ді „Др-ов тепер утратив усяке співчутє і в російскій Украіні". Ті заяви основувались як на чутках про настрій украінских кружків у Росіі, так і на любезности впливових російских украінофілів до галицких консерваторів і клерикалів, котрі дійшли до того, що один украінский літератор помістив навіть у BЪcтникЪ Европы панегирик новопоставленому Станіславівскому єпископу Пелешу, ультрамонтанину, котрого перед тим „ДЪло" оголосило, іменно після єго ультрамонтанскоі промови в соймі, представителем національноі політики — всіх Русинів, т. є. не тілько в Австріі, але і в Росіі.

Не маючи засобів на періодичне виданє і скучаючи повторінєм одного й тогож, я рішився ограничитися категоричним протестом протів фальшованя моіх думок, а для протівдіяня реакціі серед украінофілів продовжати виданє Політичних пісень укр. народу, а також кінчити повне стереотипне виданє поезій Шевченка, котре задумав один мій приятель, працюючий у друкарні "Громади" і до котрого я відносився трохи байдуже, бо вважав твори Шевченка з ідейного боку уже „пунктом пережитим". Тепер же я переконався, що не тілько для галицких, але й для російских украінофілів, навіть для найченіщих из них, треба ще не мало духовоі праці, щоби дігнати навіть Шевченка.

Тим то я післав у теж виданє, де явилася статя д. Ламанского про мій і інших украінофiлів Ягеллонско-австрійский сепаратизм („ИзвЪстія Славянскаго Общества" у Петербурзі) лист, у котрому заявляв, покликуючись і на „Вольный Союзъ", що моі змаганя в бажаню політичноі реформи усеі Росіі на основах волі і децентралізаціі і що ті змаганя є в гармонii з ідеями старих украінофілів Кирилло - Методієвского братства (Костомарова, Шевченка і инш.) У 1885 р. я видав II випуск „Політичних пісень украінского народу" XVIII- XIX ст. (пісні з остатних часів автономіі Гетманства Малоросійского і Слобідскоі Украіни в 1709-1765 рр.) і як недостача засобів не позволила нам випустити виданє поезій Шевченка до 25-их роковин єго смерти (26 февр. 1886 p.) а між тим консервативно-клерікальні манiфестаціі галицких украінофілів не спинялися, — то я мусів був напечатати у львівскій робітницкій газеті „Praca" (1886 нри 3 4) отвертій лист : „25-літні роковини смерти Шевченка а галицькі народовці", перепечатаний і по польскому в газеті „Kurjer Lwowski", нр. 62. В тому листі я нагадував заяву 45 киівских украінофілів 1873 р. і вказуючи на обставини, в яких був украінский народ, заключав про невідповідність якого не будь консерватизму, а особливо клерікалізму, навіть єго національним інтересам і про конечність перш усего повноі лаіцізаціі украінскоі політики. Не забаром після того я оповістив публичну підписку на повне виданє „Кобзаря", підписку, про котру не схотіли допустити звістки в своіх газетах галицкі офіціальні поклонники Шевченка, котрі коло того часу взялися за виданє Кобзаря, іще більше очищене від радикалізму, особливо релігійного, ніж допущене цензурою в Росіі.

За всі такі заяви і виданя я получив формальний виговор від бувших  своіх украінских приятелів із Росіі, котрі дійшли до того, що прямо назвали навіть моє видане „Політичних пісень укр. Народу" і повноі збірки поезій Шевченка для них шкодливими.  Через такі відносини Украінців до моіх видань, я доси не міг видати ні III вип. Політ. пісень укр. народу (що повинен був обіймати і найцікавіщі пісні про конець Запорожя в 1775 р.) ні поезій „украінского батька", Шевченка. Більше для апеляціі до послідуючого часу, ніж для переконаня моіх сучастних земляків і приятелів, я написав невеличку статю (24 сторони) „На канунЪ новыхъ смутъ", у котрій виложив свій погляд на стан політично-соціальних завдань у Росіі і почастно на  Украіні з Галичиною при теперішньому стані Европи, — а сам поклав з'осередити свою особисту працю в час наступившого реакційного антракту в Росіі і в Галичині, на скінченю деяких археологічних праць, що входили в мій замисл зложити очерк історіі цівілізаціі на Украіні. На мою превелику вгіху невеличкий кружок украінців, що не одобряв реакційного настрою своіх товаришів, предложив мені коло того часу зложити історію украінскоі літератури в тому дусі, в якому написана мною статя про Шевченка в IV т. „Громади".

Пропозіція та впрочім мала на думці тілько найновіщу літературу на украінскій мові в XIX ст., та я запропонував розширити працю і зложити Історію укр. літератури в 3-х відділах:

1) Доля украінскоі мови у з вязку з історією національноі самосвідомости і суспільноі діяльности з IX по XIX ст.

2) Устна (народна) словесність на Украіні.

3) Письменство на украінскій народній мові з XVI по XIX в.

Із сих відділів другий вимагав упередньоі спеціальноі розробки, можна сказати зовсім наново, бо доси навіть найученіщі украінскі дослідачі народноі словесности (напр. Костомаров) зовсім не прикладали до неі порівняючого методу і дивились на витвори єі, як на вповні самобитний продукт місцевого національного грунту. Через те я мусів узятися за ряд монографічних праць переважно про казки, новелли, апологи, легенди й історичні перекази украінскі, в порівнаню з фольклором ріжних народів. Деякі с тих монографій я вспів напечатати в ріжних виданях, та бажаючи найти йім більше публіки в Росіі, я мусів ховати своє авторство під ріжними псевдонімами. Шукатиж для себе публіки в Росіі я вважав потрібним як через те що тілько тут я міг викликати увагу до деталів свого матеріалу, а за тим і бажанє збирати єго і розробляти далі, а також через те, що я вважав конечним через приклад космополітичного порівняючого методу хоть до одноі частини культурного украінского матеріалу противудіяти ограничено-націоналістичному настрою украінофільских кружків, що розвився у них в звязку з загальною в Росіі „самобытничкскою реакцiєю. Деякi с тих своiх фольклорістичних заміток,  поміщених у парижскій Melusine, я  вважав  можливим  підписати своім іменем і нарешті став тут печатати (з 9 нру 1888) примітки до переводу болгарских релігійних легенд, зробленого моєю дочкою, Лідією, котра тепер (9-ого января) повінчалася з тамошним молодим ученим Іваном Шішмановим. До праці над болгарскими релігійними легендами я взявся через те, що вони разюче сходяться з украінскими і через те богумильска Болгарія представляє міст для переходу множества легенд із Востока в Европу, особливо в славянску, — так що дослід болгарских легенд робить конечну впередну працю для розуміня фольк-лору і на Украіні.

Поки я працював коло фольк-лору, деякі особи і кружки в Галичині і в Росіі приблизились до політичних ідей, котрі я викладав кілька років назад, — і стали пропонувати мені сотрудництво в йіх виданях. Так у галицкій збірці „Ватра" (1887) я напечатав замітку „Изъ исторіи вирши на УкраинЪ" с показом на вплив западних протестантских ідей на релігійну поезію укр. народу. В 1888 р. в галицкій збірці „Товарищ", виданій університетскою молодіжю, я напечатав кілька заміток про неуцтво і сервілізм у галицкій прессі під загальним заголовком Сміх і горе, а також критичну статю на одну етнографічну брошуру про Великорусів і Білорусів, у котрій автор - украінофіл сумарним способом показує Великорусів народом диким і не-християнским. у порівнаню з гуманно-християнскою расою Украінців. Редакція „Товариша" назвала мою статю „Науковий метод в етнографіі". Я вважаю сю назву трохи претензійною, хоть я й поклав у статі тій деякі загальні питана, напр про ріжницю між національними особливостями рисів дійсно расових, більше або менше сталих, від історичних, переміняючихся с часом. Окрім наукових цілів, статя моя мала ціль політичну: противудійство тенденційно - пессімістичному показу Великорусів і піднові теоріі Духінского, котру офіціальні галицкі украінофіли стали з якогось часу ширити в своій популярній літературі, думаючи тим служити інтересам украінскоі національности. Мені було приємно побачити що й один із украінофільских журналів у Галичині, „Зоря" відозвався прихильно про мою статю.

Літом 1888 р., доволі нежданно для себе я получив від одного з украінофілів, с котрими я найбільше розходився в понятях, пропозіцію "стати на передi" обновлюваного ним виданя львівскоі „Правди", і перш усего написати для неі програмову статю. Я відповів заявою про чималу вашу незгоду і пропозіцією написати свою програму с тим, щоби редакція помістила своі уваги на неі. Та він настоював на своій просьбі, кажучи, що він знав, до кого обертався, і коли тепер просить мене за програму для „Правди", так значить відрікаєся від педущих помилок. Через якийсь час і один галицкий народовець, котрий мусів був узяти на себе найблише орудуванє „Правдою", обернувся до мене с подібною ж просьбою. Я пiслав єму програму, - та просючи зібрати комiтет, розглянути єі в нім і в случаю незгоди з моіми ідеями, відкласти печатанє моєі статі або зазначити незгоду.  На се я получив звістку, що сам редактор i єго товариші вповні годяться з моєю статею і вже напечатали єі, з виключенєм двох тілько фраз, підписавши  „Видавництво  „Правди".  Та  получивши 1 нр. "Правди" я побачив  після моєі  програми - рiчи дiаметрально противні йій.  На моє домаганє, редакція оговорила деякі вопiющi противурічя, пояснивши йіх поквапністю, -  та  в дальших нрах напечатала теж, i при тому навіть у статях редакційних, річи незгідні с програмою, - так  що я  від  дальшоі  участи в тому виданю відхилився... Та за те „Зоря"  oдобрила мою програму, а популярна газета „Батькôвщина", — котру львівскі народовці вважили можливим передати під редакцію моєму другу Павлику, напечачтала виклад тоі програми.

Між тим кружок емігрантів російских, особи, що належали до ріжних фракцій „русскихъ соцiальныхъ революціонеровь" запропонували видавати „ліберальну" газету с прінціпами, близкими тим, які я проводив у моіх публікаціях і покликали в сотрудники й мене. Я запропонував для газети имя „Свободная Pоссія", котре пропонував іще видавцю „Вольнаго Слова", — і дав для першого нру дві статі: „Земскій либерализмъ въ Россіи 1856— 1883" і „Самодержавіе, мЪстное самоуправленіе и независимый судъ". Газета мусить появитися сими днями.

В той же час кружок польских демократів у Галичині обернувся до мене з пропозицію бути посередником для виробу згоди з Украінцями. Я відповів здогадами, що в Росіі згода Поляків і Украінців не доведе ні до чого без общеросійскоі загальноі програми... Та ся справа іще не вияснилася, а через те поки що мусить бути тайною для публіки.

Для бібліографічноі повноти я повинен згадати, що 25 янв. 1889 р. поміщена в римскій „Revue Internationale" моя статя „La question de la liberte religieuse en Russie", писана по поводу полеміки д. Побєдоносцева з „Alliance Evangelique", а також переговорів російского уряду з Ватіканом. У статі тій я доказую, що думки д. Побєдоносцева зовсім не розділяються образованою громадою у Росіі, не виключаючи й таких славянофілів, як Аксаков, — що в Россіі  найбільше терплять за релігію не „иностранный исповЪданія", а російскі сектанти, — що обовязкова полонізація католіцізму в Росіі введена була рішучо після прилуки західних губерній до Російскоі Імперіі, а що найбільшою терпимостю і волею вжитку живих мов у релігійному житю  ті краіни  користувались у XVI в. коли чинили  Литовско- руске княжество і коли там розширялися реформаційні ідеі, — що  релігійний мир  і  нормальний ужиток живих  народних мов у тих краінах можуть настати тілько з постановою в Росіі загальноі  релігійноі волі і парохіальноі автономіі.

1889

Февраля 10,     M. Драгоманов.
Женева.