"Листи на Наддніпрянску Украіну"

Листи на Наддніпрянску Украіну

І.

„ Листи з Наддніпр'янскоі Украіни" д. Вартового. Йіх метод. „Сервілізм", инакше монархізм старших украінских писателів XIX ст. Початок лібералізму й демократизму на Украіні: В. Капніст, „Исторія Русовъ", Рилєєв. Інтернаціональна політична наука і національне почутє на Украіні.

В наших „Чудацких думках про украінску національну справу" ми мали пригоду говорити про те, як філософія наівних московских шовіністів (руссанёты як колись йіх звали в Росіі) прийшлась по серцю й деяким украінским патріотам, котрі те ж усвоіли собі манєру рішати всі трудні справи „без німецкоі науки — своєю мудростю", „своимъ умомъ", „по глазомЪру", „безь нЪмецкихъ инструментовъ" і т. д. Ми показували примір такого „глазомЪру" в статях д. Баштового про украінску національну справу, в „ДЪлЪ".

Тепер на стороні тоі справи явився новий вояка, — Д. Вартовий, котрий написав чимало „Листів з Наддніпрянскоі Украіни" в ґазеті „Буковина", в богато рацій радіти з появу тих листів: вони написані живо, прекрасною мовою, дають кілька вірних почастних заміток, а головне діло зривають ту играшку в кузьмірки, котра було опанувала певні украінскі кружки „безполітичних культурників", „неутральників" у галицких справах і т. и. Д. Вартовий видимо хоче вхопити чорта за роги, то б то оглянути украінску національну справу з усіх боків і в усій єі, по крайній мірі політичній і соціальній глибині, так що „Листи" его не пройдуть без сліду для виясніня сеі справи.

На лихо, „глазомЪръ" причепився і тут! Д. Вартовий сам отверто признався, що він „ніякий історик", — ну, а звісно, що для політики потрібна історія, як для медіціни фізіологія. А до того д. Вартовий видимо поклав собі обходитись в загалі без наукового точного методу, а руководитись тілько „глазомЪромъ" по своему зрозумілого етнографічного патріотизму *) [*) Треба завважати, що се взять човник, не стілько самобутний украінский, скілько украдений у московских сашобитників. Так Катков колись писав: „Спрашиваютъ, какой мы партіи? - Русской. Тутъ все сказано" і т. д. і т. д.]. Через те Листи д. Вартового можуть послужити приміром самого безпардонного субєктівізму в обсуджуваню справи досить складноі і важноі.

Ми ґоворимо з д. Вартовим в самій „Буковині" з поводу того, як він вольно від обєктівноі правди виставив наші погляди на літературне житє на Украіні й у Галичині. Тут ми вважаємо потрібним поговорити про загальну філософію украінскоі справи в „Листах" д. Вартового. Почнемо з історіі, бо хоч д. Вартовий і признав себе ніяким істориком, а багато говорить про історію, по крайній мірі украінскоі національноі самосвідомости.

Д. Вартовий вказує, так рельєфно, як сего доси ніхто не робив, на московско-монархічні заяви чільних украінских писателів: Котляревского, Квітки, Гулака, Стороженка, і поясня ті заяви недостачою національноі украінскоі самосвідомости - тим, що „в тодішньому украінскому діячеві сиділо дві душі — одна украінска, а друга російска". Він назива монархічний настрій думок тих наших писателів — сервілізмом. Ми не згоджуємось на такий термін. Сервілізмом власне можна назвати пошану до якого пана, як до фетіша по єго самій истоті, а надто пошану, котра має егоістичні цілі. Тілько ж монархізм, виходящий з певноі політичноі доктріни, котра все таки, по своєму, має на цілі громадске добро, сервілізмом признати не можна. Уся напр. культурна Азія й Африка, котрим далеко не бракує чесности й сміливости, монархічна. Нігде стілько не вбивали царів, як там, а китайский філософ Менгдзи навіть виложив цілу теорію законних революцій і законних царевбивств, а все таки не доказав иншого ідеалу політичного, як монархія, звісно, розумного й доброго царя. У нас у Европі історія двічі виробляла такий же монархічний ідеал: раз в римско-византійску добу, а в другий не так давно: в ХV-ХVII ст. Тілько наукові спомини про грецко-італіянскі республіки, спомини, щасливо сполучені з примірами краін, в котрих задержались зостатки домонархічного порядку, — як Швейцарія, Нідерлянди та Англія з Шотландією, — вирятували Европу від азіацкого політичного ідеалу, тай то навіть у ХVШ ст. більша частина західноі Европи перейшла через період „освіченого деспотизму" котрого міцні зостатки живуть ще й доси навіть у такій висококультурній землі, як Германія.

Росія, з Украіною, в політичному житю власне проходять европейский ХVII-ХVІII вік, і через те не дивно, що тут навіть у XIX ст. ще бачимо повну силу монархічного ідеалу у чеснійших людей. Виводити той монархізм з недостачі національноі самосвідомости— є чистою фантазією. У Москалів напр. національна самосвідомість ніколи не потемнялась, а чому ж ми бачимо й у них монархізм? Инший може скаже, що така вже власне національна вдача (душа) Москалів. Так. ми вкажемо на те, що й у Москалів були в свій час віча, земскі собори, котрі зовсім відповідають подібним радам у середневічніи Західній Европі, були теоретики "народосовЪтія," як кн. Курбский, Голицин, Довгорукі, котрих теоріі зовсім відповідають теоріям англійских Фортескью, французких Комінів і т. і.; чистісінькі Москалі брали з своіх царів конституційні записі і в початку XVII ст. і в 1730 р. Москалі в ХVII-ХVIII ст. також ускочили в бюрократично-монархічний період, як Французи в ХVІ-ХVII і також виходять з него за помічю науки в XIX ст. як Французи в ХVIII ст. (Ми вже мали пригоду: Либерализмъ и Земство) нагадувати параллель між історією Московщини й Франціі, як тіпічно і контінентальноі держави, і таку хронологічну таблицю : Франція виділяєся з Каролінгского конгромерату в 843 р. - Володимерщина зо старих князівств у 1243 р. Початок etats generаux французких в 1302 р. — перший земский собор у Москві в 1550 р. Остатній збір еtаts gеnеrаuх в 1614 р.— остатний земский собор у 1698 р. Проба поновити etats genеrаuх в 1649-51 — проба конституційноі грамоти Ганни Івановни в 1730).

З другого боку сам д. Вартовий признає, що в XVII ст. в наших украінских козаків була досить розбуджена національна свідомість, а тим часом державний ідеял козаків тих був власне монархічний, хоч обставини житя навязували йім фактичні республіканскі порядки. Ідеал Богдана Хмельницкого був власне дрібно-шляхецкий монархізм (король з козаками — проти королят-магнатів, теорія, не далека від „за царя противъ бояръ" Ст. Разина). Згодом більше образовані люде, як Виговский, Немирич (значний шляхтич, соцівіанин, перебувший в Нідерландах) внесли більше політичного лібералізму в круг старшини Хмельницкого, та внесли туди й більше шляхетчини, котра так обуряла массу поспільства й козацтва, так що масса та тим наче не хотіла знати лібералізму Виговщини і стала за царя. Тим часом міщанство й попівство украінске й собі стояло за монархічний ідеал і навіть з самого початку Хмельниччини казало Москалям виразно, що хоче, щоб цар московский взяв Украіну під свій прямий уряд. Те, що киівскі архиереі не хотіли присягати цареві, не хотючи перемінити номінальне своє підданство грецким патріархам на реальніще московским, зовсім не перечить сему украінскому монархізму украінского попівства в ХVII ст. З тих усіх монархічних напрямків вийшла революція в 1663 р. в котрій перед вело Запорожє і котра власне підрізала украінский автономізм і зачатки лібералізму украінского.

З того часу искорки лібералізму можна бачити тілько в грамотах запорожців кінця ХVII ст. а верхом его може служити умова Костя Гордієнка з Орликом і Карлом XII у 1710 р. умова цілком для того часу утопічна, та до того й емігрантска (про се ми говорили докладно в І. вип. Політичних пісень Украінського Народу XVIII. ст.) Далі лібералізм проявляєся перед самою смертю Гетьманщини в петиціі козацкоі шляхти 1767 р. (требовались між инчим сейми) а також в шляхецких Наказах депутатам всеросійськоі комісіі 1767 р. Тут можна вже бачити вплив західно-европейского парляментарізму через молодих козацких шляхтичів що, як Скоропадский, побували в Західній Европі. Тілько ж той лібералізм лучився з замірами обернути поспільство наше в кріпаки, і через те тим паче зостався безплодним. Катерина не дала сеймів, а дала крепацтво, а потім "дворянскія собранія" богатшоі шляхти, і тим задовольнила нашу „історичну шляхту".

Свідомий лібералізм, як і свідомий демократизм зародився на Украіні вже після смерти наших історичних автономних інстітуцій і далеко більше на абстрактно-европейскому, ніж на історично-національному грунті,— і що інтересно, хоч і гірко те признати, появився перше зовсім не на нашій етнографічній мові. Першим проявом того демократизму треба признати „Оду на Рабство" В. В. Капніста, в котрій оплакуєся крепацтво, стверджене Катериною II в 1783 р. Ода та писана звичайною тоді російскою літературною мовою. В Галичині, певно, мало хто зна сю Оду, то ми з неі приведемо головні уступи:

Пріемлю лиру мной забвенну,

Отру лежащу пыль на ней

...………………………………….

Унылый, томный звукъ пролью

Отъ струнъ, рЪкой омытыхъ слезной

Отчизны моея любезной

Порабощенье воспою!

........……………………………..

Куда ни обращу зЪницу,

Омытую потокомъ слезъ,

ВездЪ, какъ скорбную вдовицу,

Я зрю мою отчизну днесь .*) [Редакція „Основи" (1861, Мартъ) згадуючи Оду Капніста з поводу закону про волю крепаків, замітила, що й Шевченко уявляв крепацку Украіну вдовою]

………………………………………

ВездЪ, гдЪ кущи, села, грады,

Хранилъ отъ бЪдъ свободы щитъ,

Тамъ тверды зиждетъ власть ограды,

И вольность узами тЪснитъ.

ГдЪ благо, счастіе народно

Со всЪхъ сторонъ текли свободно, —

Тамъ рабство ихъ отгонитъ прочь,

Увы, судьбЪ угодно было,

Одно что бъ слово превратило

Нашъ ясный день во мрачну ночь.

Позаяк тоді по всій Европі "освічений деспотизм підрізував зостатки крепацтва й сама Катерина поставила перед "Имп. Вільним Економічним Товариством" на суд справу увільненя крепаків у Росіі, **) [Див. про се в книгах В. Семевского "Крестьяне въ царствованіе императрицы Екатерині II" і „Крестьянскій вопросъ въ Россіи въ XVIII й въ первой половинЪ XIX в." Ми дуже рекоменуємо ті книги Галичанам, бо там зібрані факти і про крепаків на Украіні, а також оглянуті літературні виступи проти крепацтва Великорусів і Украінців.] то Капніст мав рацію сподіватись, що незабаром цариця скасує крепацтво на Украіні як і в всій Росіі, і те обернув другу половину своєі оди до самоі Катерини :

Ты . . . . Царица . . .

………………………………..

Дашъ зрЪть намъ то златое время,

Когда спасительной рукой

Веригъ постыдно сложишъ бремя

Съ отчизны моея драгой.

Тогда — о лестно упованье! —

ГдЪ въ первый разъ узрЪлъ я свЪтъ,

Тамъ, вмЪсто воплей и стонаній,

Роздастся шумъ рукоплесканій

И съ щастьемъ вольность процвЪтетъ.

Як звісно, Капністові прийшлось ждати аж до 1861 р. поки знайшовся царь, котрий зніс крепацтво в Росіі, яле се не вменшує історичноі ваги оди єго. Треба додати, що автор оди був потомок того чужинця, котрого Петро І увів у число украінских полковників „для обрусенія", сказати б по теперішньому, і котрий, як і єго діти, дався в знаки нашим козакам та поспольству. Та на решті европейскі думки XVIII в. пробили собі дорогу до сімйі Капністів і дали нам автора Оди на Рабство і комедіі "Ябеда" — предтечі "Ревізора" Гоголевого. В. В. Капніст власне був звісний в Петербургзі як великий знавець чужих мов, старих і новоевропейских.

Першим проявом політичного лібералізму украінского треба признати „Исторію Русові" ІІсевдо-Кописького, котра, як тепер можна знати, вийшла з сімйі Полетик (див. Кіевскую Старину 1893, І, 41—76, звідки досить ясно видно, що та книга написана була коло 1810 р. і стоіть у звязку з тодішніми констітуційними планами Александра І. і его першого міністра Сперанского. Треба завважати, що ще батько автора „Исторіи Русовъ", Гр. Полетика, депутат 1767 р. був один з немногих тодішніх украінских козацко-шляхецких лібералів — противників крепацтва). На щасте, на сей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом, відповідно тим розмовам про увільненє крепаків, що велись у европейско-російскій громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Александра І. *) [ *) 3 громадским і придвірним лібералізмом тих часів. Галичане можуть познакомитися з книги Пипіна: „Общественное движеніе при АлександрЪ І." Звязком між полтавскою шляхтою і ліберальним кружком Александра І, котрий царь звав навіть „Соmіte du sаlut рubliс" і котрому признавав за ціль „d'аbоlir lе desроtіsmе еn Russie", служив міністр В. П. Кочубей, властитель Диканьки. Вас. Полетика,— котрий певно був автором „Исторіи Русовъ", — був великий політичний патріот „Малороссійкаго Отечества", по своему автономіст, але при тому не сепаратист, і всего менше патріот етнографічний. Він ідеалізував порядки козацкоі „Малоросіі" і думав, то констітуційна Росія як раз буде те ж саме („Новые русскіе законы, писав він, будутъ то самое, что наши старые малороссійскіе"). Приятіль В. Полетики, А. Чепа говорить про „Исторію Малороссіи", котру писав ІІолетика, як про „славную вЪтвь россійской исторіи" і заінтересований більше всего певними „правами" —перш усего, звісно, шляхти, а зовсім не етнографічними ознаками украінскими. Так він каже, що доки „права дворянъ русскихъ были ограничены до 1762 г. (коли шляхта московска мусіла обовязково служити царям) то „малороссійское шляхетство почло за лучшее быть въ оковахъ, чЪмъ согласиться на новые законы. Но когда поступили съ ними по разуму й изданъ указъ Государя Имп. Петра III о вольностяхъ дворянъ (1762) й Высочайшая грамота о дворянствЪ (1787) когда эти двЪ эпохи поровняли русскихъ дворянъ въ преимуществахъ съ малороссійскимъ шляхетствомъ, тогда малороссіяне начали смЪло вступать въ россійскую службу, скинули татарскія и польскія платья, начали говорить, нЪтъ и плясать по русски" (К. Ст. І. сіt. 54) 3 сих виписок видно думки й мову тодішніх патріотів „Малороссійской націи", або „отечества, як вони себе звали і не без раціі.] Але впять „Исторія Русовъ" написана була мовою не украінскою, а російскою! До того перша поетична проба звязати европейский лібералізм з історичними традіціями украінскими була зроблена навіть не Украінцем, а Великорусом, Рилєєвим.

Рилєєв вартий того, що б на нему спинитись довше, як через те, що він був пешим у Росіі писателем, котрий попробував зужити в поезіі украінских історичних традіцій, так і через те, що про него звичайний Галичанин мало що знає.

Кондрат Рилєєв, род. в 1795 р. і повішений в 1836 р. за актівну участь в політичному товаристві (СЪверное Общество), котре встроіло повстанє 14 Дек. 1825 р. — був родом Великорус, але ознакомлений з Украіною. Батько єго там служив вояком і набув у Кіеві дім, котрий зостався власністю К. Рилєєва до его смерти. Сам К. Рилєєв бував у Кієві, а окрім того проживав чимало в Слобідскій Украіні, в Острогожску (де й женився), в Харькові і др., був досить ознайомлений з украінскою мовою, знав твори Котляревського і народні пісні, між инчим певно по виданю кн. Цертелева (1819 р ), звісні тоді хроніки малорускі і т. и. В загалі се був чоловік добре по своєму часу образований. По тодішньому звичаю в російскоі шляхти, Рилєєв провів частину молодого віку в службі вояцкій і се помогло его образованю, бо він ходив у походах 1813—1815 р. в Західну Европу, прожив час у Дрездені, де був добре принятий в домі Репніна (тодішнього віце короля Саксонского) про котрого скажемо далі, потім у Парижі. Перенявшись европейскими ліберально-демократичними ідеями і маючи чималий поетичний талант, Рилєєв звернувся до сторичних споминів російских, шукаючи в них форм для своіх ідей і спинився любовно й на украінских традіціях.

В 1822-1825 р. Рилєєв напечатав ряд поезій під назвою „Думы", в котрих формально наслідував Немцевича Spiewy Нistoryczne, але також і украінскі пісні. В переднім слові до видяня 1825 р. Рилєєв говорить: „Дума — старинное наслЪдіе отъ южныхъ братьевъ нашихъ, наше русское, родное изобрЪтеніе. Поляки заняли ее отъ насъ. Еще до сихъ поръ украинцы поютъ думы о герояхъ своихъ: ДорошенкЪ, НечаЪ, Сагайдачномъ, ПалЪЪ, — и самому МазепЪ приписывается сочиненіе одной изъ нихъ. Сарницкій (Аnnales Regni рoloniae, t. II, k. 1198) свидЪтельствуетъ, что на Руси пЪлись элегіи въ память двухъ храбрыхъ братьевъ Струсовъ, павшихъ въ 1506 году въ битвЪ съ валахами. „Элегіи сіи, говоритъ онъ, у русскихъ думами называются".

Для своіх патріотично-ліберальних „думъ" Рилєєв вибрав сюжети з історіі вільного Новгорода, Московщини, а також південноі Русі, староі і козацкоі. Першою думою в него стоіть Вадимъ, — новгородець, про котрого літописі вдержали память, як про першого, що повставав проти князів-варягів і котрий вже в XVIII ст. стив почитатись у російских національних лібералів за йіх предка (В XVIII ст. Княжнин написав трагедію „Вадимъ", котру заборонила цензура). З дум на старо-кіевскі сюжети в Рилєєва для нас важна дума „Ольга при могилЪ Игоря", де Ольга говорить своєму сину:

Такъ, сынъ мой, Игорь отомщенъ;

Но самъ виновенъ въ смерти онъ, —

і далі оповідаєм про смерть Игоря, назвався на не бути тираном. Далі з тоі ж епохи взяв Рилєєв сюжет думи РогнЪда, до котрого обернувся потім і Шевченко.

З козацко-украінских часів Рилєєв написав думу Богданъ Хмельницкій. Тут говориться про битву при Жовтих Водах так:

И вотъ сошлися два народа:

И съ яростью вступили въ бой

Съ тиранствомъ бодрая свобода,

Кипя отвагою младой....

Й воцарилася свобода

Съ тЪхъ поръ въ украинскихъ степяхъ

И стала съ счастіемъ народа

ЦвЪсть радость въ селахъ и градахъ.

1825 р. Рилєєв видав поему „Войнаровскій" — про Мазепиного племінника, котрий скінчив житє в Якутску. Сам Мазепа виставлений в сій поемі мало симпатичним, та за те Войнаровский змальований щирим ентузіастом вільности, котрий вірить словам Мазепи, що єго повстанє проти Петра буде

Борьба свободы съ самовластьемъ.

Войнаровский, росказуючи свою долю історику Міллеру, говорить про те повстанє:

Такъ мы свои разрушивъ цЪпи,

На гласъ свободы и вождей,

Ниспровергая всЪ препоны,

Помчались защищать законы

Среди отеческихъ степей....

і кінча своє оповіданє словами:

Чтитъ Брута съ дЪтства я привыкъ

Зящитникъ Рима благородный

Душею истинно свободный,

ДЪлами истинно великъ.

........................

МнЪ надо жить: еще во мнЪ

Горитъ любовь къ родной странЪ ;

Еще, быть можетъ, другъ народа

Спасетъ несчастныхъ земляковъ

И, достояніє отцові,

Воскреснетъ прежняя свобода!...

Перед сим фіналом Рилєєв уклада в уста свого героя похвалу его жінки козачки, що знайшла єго і в Сібіру:

Ея тоски не зрЪлъ москаль;

Она ни разу, и случайно

Врага страны своей родной

Порадовать не захотЪла

Ни тихимъ вздохомъ, ни слезой.

Она могла, она умЪла

Гражданкой и супругой быть

ИI жаръ къ добру души прекрасной,

Въ укоръ судьбинЪ самовластной,

Въ самомъ страданьи сохранить...

Видавши „Войнаровского", Рилєєв почав писати ще дві поеми з украінскоі історіі: „Наливайко " і „Xмельницкій", але не вспів викінчити йіх. З тих поем звісні тілько вривки, з котрих ліпший ИсповЪдь Наливайка, котра була напечатана ще за житя автора і переложена двічі па французку мову, а також на італіянску і на голландску. Ми приводимо тут усю ту ИсповЪдь.

Не говори, отецъ святой,

Что это грЪхъ! Слова напрасны:

Пусть грЪхъ жестокій, грЪхъ ужасный....

Что бъ Малороссіи родной,

Что бъ только русскому народу

Вновь возвратить его свободу —

ГрЪхи татаръ, грЪхи жидовъ,

Отступничество уніатовъ,

ВсЪ преступленія сарматовъ

Я на душу принять готовъ.

И такъ ужъ не старайся болЪ

Меня страшить. Не убЪждай !

МнЪ адъ —Украйну зрЪть въ неволЪ,

Ее свободной видЪть? — рай!...

Еще отъ самой колыбели

Къ свободЪ страсть зажглась во мнЪ;

МнЪ мать и сестры пЪсни пЪли

О незабвенной старинЪ.

Тогда, объятый низкимъ страхомъ,

Никто не рабствовалъ предъ ляхомъ;

Никто дней жалкихъ не влачилъ

ІІодъ игомъ тяжкимъ и безславнымъ;

Козакъ въ союзЪ съ ляхомъ былъ,

Какъ вольный съ вольнымъ, равный съ

равнымъ. *) [ Порівн. Шевченка "до Бр Залєского". ]

Но все исчезло, какъ призракъ.

Уже давно узналъ козакъ

Въ своихъ союзникахъ тирановъ.

Жидъ, уніятъ, літвинъ, полякъ —

Какъ стаи кровожадныхъ врановъ,

Терзаютъ безпощадно насъ.

Давно законъ въ ВаршавЪ дремлетъ,

Вотще народный слышно гласъ:

Ему никто, никто не внемлетъ.

Къ полякамъ ненависть съ тЪхъ поръ

Во мнЪ кипитъ и кровь бушуетъ.

Угрюмъ, суровъ и дикъ мой взоръ;

Душа безъ вольности тоскуетъ.

Одна мечта и ночь и день

Меня преслЪдуетъ, какъ тЪнь;

Она мнЪ не даетъ покоя

Ни въ тишинЪ степей родныхъ,

Ни въ таборЪ, ни въ вихрЪ боя,

Ни въ часъ мольбы въ церквахъ святыхъ.

„Пора!" мнЪ шепчетъ голосъ тайный,

„Пора губить враговъ Украйны!"

ИзвЪстно мнЪ: погибель ждетъ

Того, кто первый возстаетъ

На утЪснителей народа;

Судьба меня ужъ обрекла.

Но гдЪ, скажи, когда была

Безъ жертвъ искуплена свобода?

Погибну я за край родной, —

Я это чувствую, я знаю,

И радостно, отецъ святой,

Свой жребій я благословляю!

Так Великорус ліберал, очевидно, вкладав своі думки в уста украінского історичного героя, котрий, як тепер показала критична історія, був мало йіх достойний, та діло не в тім! Діло в тім, що все таки рямки украінских історичних традіцій давали привід до вкладаня в них таких думок, котрі будила в освіченого Росіянина новоевропейска наука і практика. То були перші проби проповіді новоевропейского лібералізму в формі украінских традіцій, і, звісно, ніхто не скаже, що в Рилєєву говорила украінска, а не російска душа, говорючи термінологією д. Вартового. Тим часом думи й поеми Великоруса Рилєєва сіяли не тілько в усій Росіі з Украіною, ліберальні думки, а безспорно й піднімали, спеціально на Украіні, національну свідомість. Ще в 50-ті роки, я памятаю, „Войнаровскій" і "ИсповЪдь Наливайки" переписувались в наших потайних тетрадках поряд з творами Шевченка і читались з однаковим запалом.

Інтересно, що й ІІушкин у поемі "Полтава" (1828) так передає недовольство козаків украінских урядом Петра І:

Теперь бы грянуть намъ войною

На ненавистную Москву!

Когда бы старый Дорошенко,

Иль Самойловичъ молодой,

Иль нашъ ПалЪй, иль Гордієнко

ВладЪли силой войсковой,

Тогда бъ въ снЪгахъ чужбины дальной

Не погибали козаки,

И Малороссіи печальной

Освобождались ужъ полки.

А далі у Пушкипа Мазепа так виклада своі заміри дочці Кочубея:

Безъ милой вольности и славы

Склонили долго мы главы

Под покровительство Варшавы

Подъ самовластіемъ Москвы.

Но независимой державой

УкрайнЪ быть уже пора —

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра!

Оттакі то формули знаходив собі в російскій поезіі лібералізм, опертий на украінскі історичні спомини в самих Великорусів. Сі формули випередили подібні проби на мові украінскій і самих Украінців.

Під упливом ліберального европейско-російского настрою в 1823—1834 на Украіні дійшло навіть до практичного прояву нового лібералізму, коли там, серед охвицерів склалось поряд з "Южнымъ Обществомъ" „Общество Соединенныхъ Славянъ", котре грало найактівнішу ролю в оружному рrопиnсіaтепtо коло Білоі Церкви в январі 1826, що б поправити невдачу Петербургскоі проби 14 декабря 1825 р. зроблену „СЪвернымъ Обществомъ", де видне місце займав Рилєєв. (Ми говорили про „Общество Соединенныхъ Славянъ" в переднім слові до „Письма Костомарова къ издателю Колокола"). В сему товаристві майже всі члени були з украінскоі дрібнішоі шляхти (Горбачевский, Драгоманов і т. и.) та (на жаль нам тепер !) в нему не було ніякоі украінскоі етнографічноі свідомости, ні знатя народнього житя. Се мусіло статись між инчим і через те, що украінска шляхта ще за козацких часів у ХVII ст. почала складатись з елементів ріжнонаціональних: були в ній і Украінці, і Поляки, Волохи, Татаре, Серби, навіть Греки і Жиди, а потім Москалі. Сей увесь ріжнорідний клас не міг моделюватись по приміру визчого соціально елементу украінского і мусів, по силі річей, у XVIII ст. змоделюватись по приміру панства російского. Для украінізаціі єго треба було більше часу й демократичних ідей.

Так сталось, що нові европейскі ідеі демократизму і лібералізму, котрі згодом мусіли довести освічену громаду украінску й до національного автономізму, появились на Украіні в перший раз не в украінскій одежі, не на украінскій мові, а на російскій. Сталось се, мабуть, переважно через те, що европейство приходило на Украіну через столиці, Петербург та Москву та через всеросійську армію, котра, воюючи з Наполеоном, ходила по Европі (Ми в повищому огляді говорили тілько про прояви европейства у звязку з украінскими історичними традіціями, пропускаючи всякі инші єго прояви в російскій громаді й літературі в часи Александра І. Дійсно в тому европействі лежить корінь всего поступового в усій Росіі і почастно в Украіні XIX ст.) Ті, хто сидів на Украіні, або рідко з неі виходив, — як перші украінскі писателі XIX ст., ті могли більше задержати в себе украінского етнографічного почутя, та за те менше могли всвоіти собі европейского лібералізму й демократизму. Так то й почався фатальний поділ між вільнодумним і просвітним европейством і украінским етнографічним патріотизмом, поділ, котрий не скінчився й доси. Тілько ж без того европейства, котре нехай ішло, або й доси йде до нас на чужих мовах, — і украінский етнографічний патріотізм не міг би й не може набути ваги справді користного для народу нашого напрямку.

Коли сего не знають і не хотять знати такі націонали, як д. Вартовий, тим гірше для них. В усякому разі, коли вони не можуть собі точно виявити історію ліберальних і демократичних думок на Украіні, то нічого йім і братись за розмову про сю справу. Виводити певні політичні чи соціальні думки з почутя національного, з душі етнографічноі, значить чудним способом перемішувати круги ріжних річей. Політичні й соціальні думки суть послідком певноі науки, то б то проби краєвоі і інтернаціональноі. — Вже старий теократичний лібералізм напр. виходив з проби народів азіацких над монархією вояцкою, замісць котроі деякі народи (як се звісно про Египтян, Фінікіян, Жидів) пробовали ввести в себе теократію, тай то про жидівский (біблійний) лібералізм дехто з нових критиків думає, що в ему видно слід і грецкого впливу. У Греків республиканство було результатом проби монархіі і тіранніі своєі й азіяцкоі. Наш ново европейский лібералізм і демократізм є послідок проби нових і старих народів і політичноі науки інтернаціональноі. Політичні й соціальні теоріі таких Локка, Монтескьё, Руссо, К. Маркса также мало виходять з етнографічного національного почутя (душі), як і космографія Коперніка, або Ньютона, біологія Дарвіна і т. д. І в нас на Украіні свідомий лібералізм і демократізм появились тоді, коли до нас дійшла европейска політична наука, в світлі котроі ми стали розуміти й проби нашоі краєвоі національноі практики і історіі. Етнографічно-національне почутє (душа) спершу тут було ні при чому. Ми навмисне ставимо при слові національне і слово етнографічне, що б думка наша була ясніша, бо слово нація в европейскій термінологіі иноді значить держава, а не раса і на світі часто проявляєся автономізм політично-національний, осібний від етнографічно-національного. Так є патріотізм швейцарский, хоч раси швейцарскоі нема; голландский, хоч Голландці етнографічно суть часть дольних Німців; так нова Англія в Америці відпала від староі, хоч етнографічно вони однакові; так ірландскі націоналісти говорять по англійскому. І наш автор „Исторіи Русовъ" був по своєму націоналіст політичний, а етнографічного націоналізму в него не було майже ні крихти.

Під кінець сего листу дозволю собі обернутись до наших учених, а переважно до молодих. У нас тепер чимало появилось архівних дослідачів, та на лихо праця йіх або безсістемна, або йде по протореній уже дорозі і звертаєся на дрібязки і через те часто власне не дае ніякоі дійсноі користи, по крайній мірі нічого нового. Тим часом в нашій історіі цілі основні точки, напр. історія інстітуцій і ідей зовсім не оброблена, майже не зачеплена. — Напр. ми вже мали пригоду в „Народі" вказувати на те, що в нас нема ні одноі праці про козацкі й чорні ради, про зйізди нотаблів (свого роду сойми) ХVII-ХVIII ст. тоді як у Великорусів єсть уже докладні роботи про „вЪча", „земскіе соборы", „коммиссіи для составленія уложеній", до чого приклали руки й наші вчені, по крайній мірі Костомаров. Тепер ми мусимо обернутись до історіі літератури. Наші дослідачі в сій науці звертають увагу тілько на форму, а зовсім пропускають осередок, а надто ідеі, а вже зовсім не звертають уваги на твори Украінців, писані польскою мовою (як напр. в старі часи Шимонович, Оржеховский, Ш. Зіморович, автор Rохоlаnkі і др.) або російскою. Досить буде сказати, що в Исторіи литературы рускои д. Огоновского нема й слова про „Исторію Русовъ", без котроі абсолютно неможливий Шевченко. Тим часом, читаючи істориків літератури напр. російскоі, надибуєш Украінців, як Капніст, Яценко(въ) — видавець ліберального „Духа Журналовъ" в часи Александра І, реаліст НарЪжный (не кажемо вже про Гоголя), як Гамалія, перші славісти і славянолюбці, починаючи з Каразіна і т. д. Сі люде між инчими заносили певні ідеі і на Украіну, - з другого боку і в йіх твори заходив украінский матеріал, а до того може й украінскі традіціі, украінске житє давали йім і імпульс до певних ідей. Хто нам усе те докладно роскаже, коли не Украінці? Тепер прочитаєш де що про таке найбільше в Пипіна...

"Листи на Наддніпрянску Украіну"