"Листи на Наддніпрянску Украіну"

Огляд зросту думок про самостоячість украінскоі літератури не зовсім входить в цілі наших листів і заслугує осібноі студіі. Та все таки ми мусимо тут сказати дещо в сій справі хоч в загальних рисах.

Ми вже вказали на те, що старші украінскі писателі і сам Шевченко зовсім ще не думали про осібну літературу украінску, а надто рівну в усему з російскою. І доси єсть таікі украінскі писателі, котрі і зостались на сім же ступні. Думки про самостоячу украінску літературу проскакують у Костомарова перед єго арештом, очевидно під упливом західнославянских патріотів, ческих і іллірских. Тілько ж в часи „Основи" Костомаров обявив всі літературні заходи украінских писателів діллетантством, окрім праці коло популярноі літератури, в котрій одній вбачав серіозне діло. В огляді украінскоі літератури, зробленому для книги Гербеля „Поззія славянъ", Костомаров виразно признав, що украінска література істнує і може істнувати лишень "для домашнього обиходу", як підрядна російскій. В пізніщих статях своіх у „ВЪстн. Европы" він розвивав подібну ж думку, не хвалючи навіть намірів перекладати на украінску мову таких авторів, як Шекспір, а напираючи на потребу літератури про простий народ і для него. В сі часи Костомаров дав чудненький образ твору вкупі російского і украінского, — в повісти "Черниговка", в котрій все, що йде від автора, написано по російскому, а розмови дієвих осіб написані по украінскому.

В часи „Основи" енергічно виступив з думкою про самостоячу украінску літературу д. Куліш, котрий придумав для російскоі літератури і термін: „сусідня, або за Есманьска словесність". (Есмань — річка на східній границі Чернигівскоі губерніі). Куліш перший у нас почав писати тоді критичні і історичні статі по украінскому, — історичні, з рештою, на пів популярні, як „Хмельнищина". ІІізніще Куліш напечатав по украінскому у „Правді" „Перший период козацтва", одну з найліпших у нас праць історичних, став печатати переклади Бібліі, — та в той же час був обернувся і до російскоі літератури більше прихильно, очевидно, признаючи і єі не тілько сусідньою, а все таки, по своєму рідною Украінцям. Тепер він ужива термінів: староруска для украінскоі мови і літератури і новоруска для російскоі, пише по російскому своі наукові твори з явно панрускою тенденцією, а в той же час перекладами своіми на украінску мову з Шекспіра, Байрона і др. розширя украінску літературу за границі простонародности, а своіми орігінальними украінскими творами (про зміст котрих тут не до речі говорити), те ж не простонародніми по сюжетам, зручно вбогача нашу літературну мову.

Думка про повну самостоячість украінскоі національности і літератури енергічніще проявилась у декого з новіщих украінских писателів, папр. у Нечуя, котрий почав писати по украінскому романи з житя людей університетского образованя (Уривки з „Чорних Хмар" явились у „Правді" 1873 р. Раніще в Галичині стали появлятись з подібними намірами повісті д. Кониського, але вони були мало звісні в Росіі, та й дуже вже слабі з усіх боків, окрім мови). Як уже сказано, романи ті слабіщі, ніж повісти Нечуя з простонародного житя, та й з ідейного боку не показують великоі освіти в самого автора. Нечуй же написав по украінскому і досить обширну наукову студію: „Світогляд украінского народу", але студія та не могла звернути на себе уваги в науковому світі, бо в ній не видно знакомства з станом мітологічноі науки в Европі, та і в самій Росіі погляди учеників Грімм-Куновскоі школи, таких як Афанасьєв, за котрими пішов Нечуй, вже стали застарілими.

В остатні 10—15 років думка про повну самостоячість украінскоі літератури виголошувалась часто і рішучо і в Галичині і в Росіі (в остатній найенергічніще д. Оленою Пчілкою) та, як уже сказано, практичні заходи коло тоі самостоячости були не великі і не сильні. В беллетристиці найбільше підперли сю думку праці д. Чайченка, про котрі ми мали пригоду говорити, — в поезіі лишень деякі переклади. По части публіцістики і науки варті уваги деякі статі в „Правді" і „Зорі", між котрими сурьозну наукову вартість мають тілько статі в „Зорі", про сімю на У краіні в ХVІ-ХVII ст. Цілі книги публіцістичні і наукові по украінскому появили російскі Украінці лишень у Женеві. Про сі всі праці треба сказати, що се все лишень проба роботи для ширшоі літератури украінскоі, але ще не література.

Треба завважати, що єсть ще одна причина, котра спиня зріст літератури украінскоі, по крайній мірі політичноі і примушує навіть автономістів-Украінців писати по російскому. Тепер безспорно інтеллігентному Украінцеві лекше читати писане по російскому, ніж по украінскому. Окрім того, доля автономіі Украіни залежить від загальноі політичноі реформи Росіі. Значить всякий, хто пише про політичні справи навіть украінскі по украінскому, зразу обрізує собі 9/10 публіки з тоі, котру міг би мати, і не осягає ніякого реального інтересу, бо політичні справи біжуть. Тілько тоді, коли в Росіі встановлена буде політична воля, за помічю в першій лініі всеросійскоі агітаціі на всеросійскій же мові, — настане для украінских політиків і публіцистів потрібний спокій, при котрому вони могтимуть потроху виробляти собі украінску політичну літературу і відповідну для неі свою публіку. Тепер же по украінскому варто писати про політичні речі .лишень для Галичан.

В загалі можна сказати, що думка про зовсім самостоячу літературу украінску єсть думка більше австроруска, ніж російско-украінска. Воно й натурально, бо в Австрійскій Русі тепер єсть для такоі літератури більше реальноі підстави. Горе тілько, що ідейна відсталість австро-руских писателів навіть у порівнаню з російско-украінскими лежить колодою на дорозі поступу тоі літератури. Яку будучність та література матиме в Австріі, не станемо загадувати. Порахуємо ліпше здобутки єі до сего часу.

Здобутки ті більш формальні, ніж реальні, більше в кадрах і підставах літератури, ніж у самій літературі. Найважніщі з тих підстав — учебники шкільні, елементарні й гімназіальні. Тут народовцям, а надто „Просвіті" належить повна заслуга, хоч улекшена офіціальними обставинами й заходами. Для російскоі Украіни поки що та педагогічна література галицка великоі вартості мати не може, як через ріжницю обставин шкільних, так і через дуже малу старанність галицких авторів і перекладчиків коло обробки мови. Мова та російским Украінцям видаєся важкою, мішаною, часто зовсім варварскою. Ліпше оброблені лишень учебники по словесности: дд. Партицкого, Ол. Барвінского і др.

По части вищоі науки австроруска література появила дуже не багато, не глядючи на те, що в ній вже більше 40 років істнують рускі університетскі катедри. Найліпша праця на сім полі австро-руска і така, котру будуть найліпше читати в Росіі, — се „Исторія литературы рускои" д. Ом. Огоновского. Тілько ж се лишень звод матеріалу найбільше про нову малоруску літературу XIX ст., а властиво науковоі обробки єго автор не дає, бо, видимо, по своєму напрямку і по слабости загального образованя, не способен дати. Мова сеі праці старанно оброблена і легка, хоч манера солодковата і без потреби підроблена під народні пісні часто дратує.

Слідити за европейскою передовою думкою в науці й політиці пробують в Галичині лишень радикальні виданя, котрі, за виємкою беллетристики, найбільше, хоч все таки мало, читаються в Росіі з усего, що печатаєся в Австрійскій Русі. Але проб тих дуже мало. Число йіх, видимо, спиняєся недостачею робітників і коштів виданя в Австрійскій Русі.

Після всего попереднього огляду можна сказати, що справа повноі самостоячести украінскоі чи малорускоі літератури ще й доси нова. Вона поки що більше тілько поставлена, як питанє, ніж розрішена пробою, хоч усе таки можна сказати, що в остатні часи досить замітно вбільшились ознаки можливости значного розширеня тоі літератури. В усякім разі на сім полі украінским автономістам ще предстоіть багато праці, а поки що вони поступатимуть дуже не резонно (не науково!), коли вбачатимуть саsus bеllі в тих, чи инших поглядах на сю справу з боку сусідів і своіх земляків.

Така миролюбна думка має і свою практичну, політичну вагу, а надто в Галичині.

В часи „Основи" думка про широту украінскоі літератури довела до сварки украінофілів (з котрих більша частина була власне украінскими славянофілами) і московских славянофілів, з котрими, як напр. з Аксаковими, Шевченко і Куліш перше дружили і в органах котрих Куліш викладав своі літературні погляди („Епилогъ къ Черной РадЪ" в „Русской БесЪдЪ"). Незгода між Украінцями і масою московских славянофілів, певно, наступила б, в міру того як у остатніх розвивались би національно-державні централістичні думки, котрі зближали йіх з російскими централістами-бюрократами западницкоі школи, як Катков. Та все таки тепер чудненько, коли згадаєш, що сварка між двома славянофільскими школами в Росіі вийшла власне за справу більше теорітичну, ніж практичну, і що, після гарячоі сварки, в кінці і Костомаров і почасти Куліш прийшли до думок про відносини украінского письменства не так далеких від тих, які в 1862—63 рр. висказували і Вол. Ламанский і Ів. Аксаков.

Тепер старе московске славянофільство вимира в хвилях бюрократично-реакційного централізму, від котрого воно не вміло обмежитись. В теперішніх славяноблаготворительних кругах не видно навіть такого Ореста Міллера, котрий все таки благодушно плакав, що „южнорусскимъ братьямъ" не вільно читати по своєму навіть євангелія, і високо ставив Шевченка. Тепер голос в оборону украінского слова в Росіі почуєш лишень від ліберальних „западників", потомків того Бєлінского, котрий хоч хвалив украінскі пісні і намір Квітки писати украінскі популярні книжки, та сміявся над думкою про украінску літературу і навіть над Шевченком, — та від „народників", таких, як д. Златовратский, хоч і тут здибаєш такого д. Скабичевского, котрий, похваливши Шевченка, дивись! — ускубне украінство і новіщу украінску літературу, видимо, єі не читавши. Та все таки хто зна? Може в Росіі і возродиться яке славянофільство розумніще, ніж теперішнє славяноблаготворительство, і впять стане хоч на точку Вол. Ламанского і Ів. Аксакова 1862 р. в справі украінскоі літератури. А з другого боку і ті западники, ліберали і народники, котрі не хвалять поліційних заборон проти украінского слова, хоч при тому ображаються дуже широкими претензіями украінских автономістів, не відповідаючими йіх реальній праці, являють з себе такий громадский елемент, котрий зовсім легковажити не слід.

Звісно, в украінскій, як і в усякій справі головне діло працювати самому, не складаючись на чужу ласку. Та все таки на віщо-ж сваритись з сусідами за той бік справи, котрий ще недопевнений пробою? Досить буде, коли нам признано буде те, що вже ми виробили своєю працею. Дальніще рішить дальніща праця.

Справа про широту украінскоі літератури, відносно до російскоі, получила тепер особливу вагу, політичну. Через етнографічно-літературні формули тепер стали на ножах партіі народовецка і москвофільска. Російскі украінофіли рішучо стоять на боці народовців, як російскі славянофіли і централісти на боці москвофілів. Трохи орігінальний погляд висказав д. Вартовий в однім з своіх недавніх листів у „Буковині" (л. XIV). Він подає голос за те, що коли б тілько галицкі москвофіли держали себе подібно Костомарову, котрий, при всій свій „прихильности до Москви" не зрікався украінскоі народности, працював на єі добро і т. д., або подібно Наумовичу в 60—70 роки, коли той писав народні книжки чистою народною мовою, — то можна б було Украінцям миритись з такими галицкими москвофілами.*) [*) Подібний погляд висказували й ми, між инчим в статі про Костомарова, посланій в „Правду" на запит украінского єі сотрудника. Але редакція „Правди" зважила за ліпше не допустити до громади нашоі відповіді.]

В таких словах видно початок иншого погляду на річ, ніж у звичайних украінолюбців. Остатні згори анахтемують галицких „общерусів", хоч ся анахтема часто була дуже чудною і прямим лицемірством. Бо ж під сю анахтему дійсно мусять підойти не тілько такі люде, як Максимович, Костомаров і др. а й більша частина всіх теперішніх украінолюбців у Росіі, котрі звичайно дуже мало пишуть по украінскому, або й зовсім не пишуть, тоді як пишуть по „московскому". Навіть з числа Украінців, вибраних почесними членами товариств народовецких, один не напечатав ні слова по украінскому, другий напечатав лишень кілька коротких біографічних справок, а оба багато печатали по московскому і з думками історично-етнографічними досить общерускими — в усякім разі відмінними від народовецких теорій.

Тількож, не глядючи на початок такого безстороннього суду над галицкими москвофілами, д. Вартовий в кінці розмови прокляв тих москвофілів навіть досить фанатично. Причина такого звороту лежить, звісно, в фанатизмі самих галицких москвофілів, але також і в абстрактній постанові всеі справи у д. Вартового.

Він вважа москалефільство більшости інтелігенціі украінскоі в Росіі за річ натуральну при даних обставинах, тоді як австрійских москвофілів зве просто ренегатами тому, що, мовляв, в Австріі нема московскоі культури. Тілько ж і в Польщі ХVII—XVIII ст. не було московскоі культури, а чому ж напр. Іов Борецкий, Б. Хмельницкий, С. Палій і др. були москвофілами, хоч політичними, бо тоді про культуру в загалі мало думали?

Ми вже мали пригоду говорити про те, як невірно складати появу москвофільства серед Русинів австрійских на саме тілько ренегатство "погодінскоі колоніі" і т. д. Ренегатство тут було і єсть, але були й суть і глибші причини, хоч може й патологічні.*) [*) Ренегатом можна назвати напр. Климковича, котрий з гарячого украінофіла раптом став москвофілом, але трудно назвати ренегатами напр. Зубрицкого, або Дідицкого, котрі з Рутенців стали по трохи москвофілами. Важко навіть назвати ренегатом Головацкого, котрий те ж по троху переходив від рутенскоі малорускости до москвофільства. Після того і д. Ом. Огоновский буде ренегатом, бо став із Рутенця украінофілом.] Перша причина — реакція домовим обставинам, котрі гнітуть австрійских Русинів, а друга — певний аристократизм, котрий відрива людей від мужицтва, між инчим і з єго етнографічними ознаками, як мова. Найліпший доказ тому можна бачити на Венгерскій Русі, де найчесніщі люде, патріоти-москвофіли. Поліпшити такий стан діла украінолюбці можуть не фанатичним анахтемуванєм, а лишень працею коло своєі культури і демосу в загалі, а окрім того розважним, можливо спокійним поступованєм з москалефілами, не виключаючи згори всякоі згоди з ними, но крайній мірі в деяких точках.

Правда, тепер ся згода дуже втруднена. Д. Вартовий справедливо показує на реакційність галицких москвофілів, на йіх дружбу (або ліпше сказати: службу) з Побєдоносцевским елементом у Росіі. Тілько ж для правдивого суду в сій точці треба згадати і те, що значна частина украінофілів галицких те ж реакціонери і слуги свого роду Побєдоносцевщини. Тут, значить, суть діла не в тих, чи инших національних фільствах, а в реакційних думках. Так треба й поставити справу!

До реакційности галицких москвофілів, вказаноі д. Вартовим, ми ще додамо страшенну політичну деморалізацію йіх генерального штабу, ще більшу, ніж деморалізація відповідних народовецких кругів. Сі дві ознаки роблять всякі зносини з тим штабом неможливими для всякоі людини, привикшоі до скілько небудь чистоі компаніі.

Але окрім того генерального штабу єсть другі москалефільскі елементи в Галичині — провінціальні москалефіли, перемішані з Рутенцями, і студентска молодіж. Ся молодіж в остатні роки було подавала надію на те, що заложить свою радикальну партію, по крайній мірі в деяких точках, — в політичних і соціальних, подібну до руско-украінскоі радикальноі партіі. Читателі „Народа" знають, що ми не дуже то покладались на ті надіі і остерегали наших молодших товаришів від дуже завчасного братаня з молодими москвофілами. Тепер уже можна сказати, що з надій тих не вийшло нічого, окрім маніфестацій проти львівского митрополіта, котрі, навіть відклавши на бік йих грубу форму, сами по собі ще нічого не означають.

Тілько ж можна сказати, молоді москалефіли нічого не зробили ще власне через свою молодість, в часи котроі всім ліпше приготовлятись до громадскоі праці наукою, ніж пускатись у актівну роботу, та ще й політичну. Може й так! Та до того ми додамо, що, як видно но деяким публичним ознакам, спинила москалефільску молодіж від виступу з своім радикалізмом, іще одна, дійсно хороблива причина: молодіж та не зважилась одірватись від львівского генерального штабу москалефілів, а той не зважиться одірватись від російских Побєдоносцевских кругів.

Поки так стоятиме справа, — тут буде саsus іnсurabilis. Тілько ж усе таки стояти перед москвофілами з апріорною анахтемою буде нерезонно. Особливо від молодіжі все ж можна сподіватись, що приступивши до якоі громадскоі праці, хто небудь з неі візьмеся і за народне діло і тоді навіть зрозуміє і вагу народньоі мови і хоч скілько небудь зблизиться з народом і національно. Відмірювати зарані міру такого зближіня і національного почутя і грозити анахтемою за недостаточну міру було б нерезонним. Dunque vedremо! — ліпше скажемо ми, а не sperіаmо benе! як говорять Італіанці в безнадійних пригодах.

Обернувшись до москвофілів-Рутенців на провінціі, ми знайдемо там більше симпатичного. Безспорно між ними єсть люде добросовістні, котрі по своєму хотять полегкости своєму народу від усяких болячок і гніту і дещо роблять в сему напрямку. Звісно, брак політичного образованя, а також натиск львівского генерального штабу не дає тим людям виступити на чистий шлях. Але тут треба скласти надію на силу обставин і теперішнього світового поступу. Точки спільні украінским поступовцям з чесніщими москалефілами можуть згодом визначитись, по крайній мірі на полі соціальнім і політичнім.

Вже й тепер дехто з москалефілів починають розуміти важність економічних справ в смислі більше-менше радикальному.*) [*) В свій час Наумович не мало попрацював для ширеня серед народу думки про кооперацію. Дещо в сім напрямку роблять і тепер дехто з москалефілів. Єсть москалефіли, котрі підпирають між народом думку про солідарність (змову) перед панами в справі найму на полеві роботи і т. и. В таких точках чесніщі москалефіли на провінціі сходяться з ліпшими народовцями. — Р. S. Після того, як усі наші листи були написані, відбулись 29 сентября окружне віче в Стрию, де провінціальні народовці і москвофіли, а також радикали радились досить мирно і солідарно прийняли резолюціі в таких важних політичних справах, як реформа виборчого права, скликанє всенароднього віча ві Львові і т. и. Також звісний народовець, д. Олесніцкий сконстатував, що Стрийщина єсть краєм, де „люде обох партій працюють згідно над піднесенєм народу", а москвофіл д. Антоневич виступив з обороною щирости намірів народовця д. Романчука, хоч сам з ним і не згоджуєся.] Єсть такі, котрі розуміють потребу політичних реформ в напрямку демократичному, напр. загального виборчого права. Па полі культурнім деякі москалефіли не зовсім відмовляють вартости народній мові, по крайній мірі в літературі елементарній. Коли що пошкодило в сій точці в остатні часи, то власне нова ера з єі поліцейскими погрозами москалефілам, бо поліцейске украінофільство мусіло також роздратувати галицких обшерусів, як поліцейська общерускість в Росіі роздратувала украінофілів.

Найбільшою перепоною між украінскими поступовцями і москалефілами стоіть клерікалізм остатніх. Тілько ж упять таки треба згадати, що клерікалізму чимало і серед народовців. Тут треба скласти надію на зріст і серед Галичан думки, котра все таки дедалі все більше шириться і на сході Европи, а власне, що в справах віри треба кождому залишити свободу вірити, чи не вірити і що, відповідно сему, найліпше впорядкованє справи релігійноі єсть не тілько повна толеранція, а й поділ церкви від держави, про котрий галицкі радикали поставили думку навіть селян, і селяне приняли єі не без сімнатіі. А треба завважати, що так, як складаються справи в Галичині, то виходить, що москвофіли, навіть клерикали, навряд чи не спосібніші прийняти сю думку, ніж народовецкі клерикали з переконаня, чи з політики.

Всякому видно, що в Галичині ведеся сістематично переробка уніі на латинске католицтво, та ще й за поміччю державноі і краєвоі власти, з котрих остатня тепер панско-польска. Загал народовців не зна, як єму бути в сій справі. Більшість недовольна початою і поступаючою „церковною реформою", і не так давно висилала проти неі протести, котрі возила в Відень спільна з москалефілами депутація, в якій був і священник — проф. Ом. Огоновский. Тілько ж нова ера спутала ту оппозіцію, і тепер одна частина народовців (фракція „Правди") явно сприяє реформі, тоді як друга (фракція „ДЪла") щось бормоче проти неі, та не зважуєся на рішучу оппозіцію. Москалефіли ж рішучо недовольні реформою, при чому деякі з них сімпатизують з православієм.

Православіє греко-російске не може бути симпатичним поступовцям, як і всякий инший ислам. Та в наші часи свободи совісти і проти православія не личить так виступати, як виступають напр. народевецкі органи з часів процесу Наумовича і Грабар, то б то криками про державну і національну зраду, і підпирати в сій точці панско польску католицку поліцію. Мало того, наклін до православія, при загальнім недовольстві Галичан польско-католицкою реформою уніі, може послужити в Галичині влане справі свободи совісти і поділу церкви від держави. Галицкі православні і в загалі сторонники „чистоти восточного обряду" і независимости уніяцкоі церкви, бачучи проти себе державиий і краєвий уряд, мусять, як усякі діссіденти, требувати свободи совісти, автономіі конфессійних громад і в кінці поділу церкви від держави. А се все такі речі, котрі входять і в програму поступовців.

Так в Англіі і Шотландіі радикальні протестанти, забуваючи свою давню ненависть до папского Риму, як до нового Вавилону і сідала апокаліптичного дракона, помагали католикам в справі скасуваня привілегій епископальноі державноі церкви в Ірландіі, з надією, що потім настане черга такоі ж реформи і в них дома, — великобританці вільнодумці робили те ж, в надіі дійти до повного поділу церкви і держави. І до того тепер іде Великобританія після Ірландіі!

Окрім того політіка єсть перш усего політіка, то б то упорядкованє справ державних і соціальних. Не ма нічого більше не резонного, як перемішувати з ними справи культурні, — як національно-літературні, релігійні і т. д. Нарешті сам же д. Вартовий говорить, що для оборони національности треба певних державних прав, а для того що б народ міг розуміти вартість своєі національности і боротись за неі, треба, що б єго добробут економічний був піднятий. Після сего зовсім не резонно буде накладати згори анахтему на тих москалефілів, котрі будуть працювати для розширеня політичних прав нашого народу в Австріі і для піднятя его добробуту. Аби тілько права ті розширились, а добробут той піднявся, то і національність наша сама собою піднімеся. Ждати иншого значить не вірити в саму жизненність тоі національности. Значить, і від москвофілів, чи общерусів галицких слід требувати не того, що б вони поділяли наші національно-літературні погляди, а що б вони працювали для розширеня політичних прав народу нашого і єго добробуту, а тоді народ сам піде по нашій національній дорозі, а не по йіхній, і переломить і йіх у сій точці.

Анахтеми ж тут нічого не поможуть, а боротьба з москалефілами „всякими способами", — в тім числі і поліцейскими, яку ведуть народовці, а надто фракціі „Правди", — тілько пошкодить, окрім того, що вона ж гидка сама по собі. Звісно, теперішнім галицким москвофілам, навіть ліпшим, страшенно далеко від того, що б стати на порядну дорогу, але замісць анахтем, ми ліпше зробимо, коли будемо показувати йім на ту дорогу.

Так то з ріжних боків виставляються точки можливоі солідарности поступовців украінских навіть з австро-рускими москвофілами,— точки, котрі в суммі своій зовсім рівноважать солідарність тих поступовців з народовцями украінофілами в справі національній. При теперішнім стані партій в Галичині, поступовці-радикали найліпше зроблять, коли найменше будуть бавитись в играшки парламентарноі „тактики" зо всякими другими партіями, а звернуть найбільше уваги на те, що б прихилити до своіх оснівних прінціпів найбільшу часть людей, а надто з простого народу, котрий в рускій людности Галичини єсть класом, хоч найбідніщим, а все таки найбільше независимим і найважніщим вже по своєму числу. Тілько ж ті поступовці мусять не стояти з апріорними анахтемами ні проти якоі рускоі партіі, а мусять, виставивши своі національні, як і соціальні і політичні прінціпи, бути готові до солідарноі, або до параллельноі політики зо всякою партією, котра прийме яку небудь точку з йіх програми, — з москалефільскою, як і украінофільскою. А в точках спеціальних радикалізм fаrа dа se — сам за себе постоіть!

Розумна політіка потрібує ідеалізму, широко- і далеко-глядного, а сентіментальність і фанатичне доктринерство кружкове також неподібні до него, як і оппортуністичне хилянє на всі боки!

"Листи на Наддніпрянску Украіну"