"Листи на Наддніпрянску Украіну"

Увага від автора. Перепечатуєно тут з „Буковини" і наші замітки з поводу XVI, ХVIІ і ХVIII Листів д. Вартового. Робимо се не лишень для того, щоб поправляти неточности нашого оппонента (се було б ділом безконечним, бо він майже ні разу, викладаючи наші думіки, не обійшовся без неточностів), а для того, що в сих увагах ми доповняємо ту сістему думок, котра виложена в попередніх наших Листах. До того ми і в сих увагах старались, при всякій можливости, нагадати історію важніщих боків украінского руху й остатні 20—30 років, напр. в справі відносин між російскими Украінцями і Галичанами, в справі популярноі літератури і т. и. В Росіі звичайно історію новіщих часів не дуже то знають, а історію думок і праць, котрі виходили з приватних кружків, всего менше. Тим часом правильний поступ не можливий без знятя минулого, бо инакше нові діячі будуть повторяти старі помилки, або з новим трудом відкривати Америки, котрі вже були відкриті колись і т. д. і т. д. З Листів же д. Вартового, як і з других ознаків, ми бачимо, що навіть між спеціальними украінолюбцями тепер дуже слабо звісні багато з характерніщих прояв громадскоі думки і праці в остатні 20—30 років на Украіні і в Галичині. То ми думаємо, що хоч короткі огляди деяких з тих прояв не будуть зовсім злишніми.

І я можу сказати, що залюбки прочитав ХVІ-ий лист д. Вартового, посвячений моій відповіді єму, напечатаній в ч. 20—22 і 24—25 „Буковини" сего року. З нами сталось таке, що рідко буває зі спорщиками, то-б то, що ми власне прийшли до одного, по крайній мірі в головних точках спору, хоч говоримо не одними словами. Ще для ліпшоі згоди скажу кілька слів з поводу остатнього листу д. Вартового, поправляючи его дрібні неточности й поясняючи деякі своі погляди.

Обговорюючи справу літературного образованя Украінців у Росіі, я вказав на те, що там батьки мусять давати своім дітям окрім Шевченка, ще Пушкина, Лермонтова, — і кажу, "Не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму"; д. Вартовий передає моі слова так, буцім я „гужу етнографічний патріотизм, кажучи, що є інтереси і висші від його",— а далі каже навіть, що я „глузую з етнографічного патріотизму". Думаю, що неточність д. Вартового тут явна без дальшоі розмови. Тепер з додам, що я не тілько не думаю глузувати з етнографічного патріотизму, а дуже ціню єго як одну з підстав солідарізаціі людей, та лишень думаю, що одним ім люде не живуть і не можуть жити. До него треба ще чогось.

Далі д. Вартовий каже: „Д. Драгоманов у своіх „Чудацких думках" жалієть ся, що його опоненти не по правді виводять з його космополітизму, що мов би він зрадив украінство і через те відкидають часть єго роботи". Заявляю, що я нігде не висказував жалю подібного тому, який приписує мені д. Вартовий в підчеркнутих словах, по крайній мірі не думав висказувати такого жалю. Він був би неприличною претензійностю завше, а в моєму стані емігранта, котрого писаня заборонені і в Росіі, а часто і в Австріі, зовсім чудним. Я не жалів ся і на те, що деякі земляки звуть мене зрадником, або й просто Москалем, а лишень вказував на се, як на ознаку сили аргументаціі певноі партіі наших старомодних національників.

Д. Вартовий все дивуєть ся моєму поділу літератури руских Словян на „російску, великоруску, украінску та галицку" і ставить?? коло слів „великоруска" і „галицка". Не буду говорити про літературу великоруску, а скажу слівце про поділ літератури галицкоі від украінскоі, щоб хоч пояснити свою думку, коли не переконати д. Вартового.

Я вже заявив, що дивлюсь на розвиток літератури і єі вагу для певних громад з погляду не самоі тільки мови і етнографічного грунту певних краін, а з погляду всеі суми історико-культурних обставин. З остатнього погляду вийшло напр. те, що голландска література зовсім одокремилась від німецкоі, коли етнографічно Голландці тілько ріжновидиність дольніх Німців, котрі живуть від Шельди до Мемеля. Досить окремі історико-культурні обставини Галичини і російскоі Украіни, а через те літератури іх треба вважати, коли не за зовсім окремі, та за дуже одмінні одна від другоі. Властиво се каже і сам д. Вартовий, коли строго осужує галицкі писаня. Я не буду тут пускатись в суд над ними, а вкажу тілько, і з поводу приміра д. Вартового, на те, що для російских Украінців галицкі писаня вдають ся не до смаку і по змісту і навіть по мові. А Галичанам-же, певно, вони до смаку. Вирази до смаку, не до смаку можна взяти в сім випадку за сіноніми своє, рідне — і не своє, чуже.

Подібно тому, як я казав, що малоруска література ще виробляєть ся, щоб зробитись самостоячою національною літературою, скажу і те, що спільність літератури украінскоі і галицкоі також ще тілько виробляєть ся. Вже один факт, що в російскій Украіні з галицких беллетристів не читають ся зовсім ніхто, окрім Федьковича, Франка та Кобринскоі, говорить на користь сеі думки, хоч і сумноі.

Які умови помогли-б тому, щоб скорше зближились, або й злились літератури украінска і галицка, про се довго-б треба говорити. Я по части говорив про се і не раз, де инде. Тепер скажу взагалі, що російскі Украінці і австрійскі Русини можуть зійтись лишень на грунті інтересів демосу і всеевропейских поступових ідей.

Не знаю вже справді, чи говорити мені про мою, як каже д. Вартовий, Дульцінею, то-б то російску літературу. Мені дуже сего не хочеть ся, бо я вже думав, що вже вияснилось, чому і з якою ціллю я ставав єі Дон-Кіхотом. Та мабуть таки треба сказати два слова ще. Коли д. Вартовий зволить прочитати моі „Чудацкі думки", писані в „Зорі" і в „Народі", та загляне в „Правду", то побачить, що „чарівники", котрі напр. називали російску літературу нічого невартою і навіть шкодливою, „продуктом жовтоі крови", „ташкентскою" і т. д., істнували не в моій "уяві", а в дійсности, в котрій навіть учені люде не радили давати Галичанам Спенсера і Тена в російскому перекладі. Я боронив згадану Дульцінею головно перед Галичанами ради того, що в ній тепер можна знайти культурного елементу далеко більше, ніж в галицкій літературі, і до того такого елементу, котрий, як спробовано було на „Академичному Кружку" 1875-76 рр., веде просто до народовства, далеко правдивіщого ніж правдянске. І в російскій Украіні я боронив сю Дульцінею лишень перед тими, хто на неі дійсно нападав (а таких „чарівників" д. Вартовий знайде між иншим і в „Правді'') і тілько ради реального краєвого матеріялу єі (в тім числі і украінского) і ради европейского елементу, котрого тепер в ній більше, ніж в украінскій. В своіх-же листах у "Буковині" я навіть і не бороню мою Дульцінею, а просто вказую факт, що такі писателі, як Гоголь, Тургенев, тепер стільки-ж рідні украінскій інтелігенціі, як і Шевченко, — і здає ся, і сам д. Вартовий признав сей факт. Коли-ж на украінскій мові появлять ся своі „Віі, Тарас Бульба, На канунЪ, Отцы и ДЪти" і т. и., я перш усего признаю сей факт. А до того, коли в літературі украінскій в загалі буде більше культурного елементу, ніж в російскій, то я перший буду радніщий проміняти сю Дульцінею на рідну прекрасну Олену. Коли д. Вартовий радить і тепер землякам читати Гомера, Данта, ІІІекспіра і т. д. в орігіналах, або хоч в німецкому перекладі, то я готов підписатись під єто радою обома руками. Тільки боюсь я, що не богато наших земляків піде за єго радою в російскій Украіні.*) [*) Я попрохав би д. Вартового вести рахунок за 5 років і потім показати, скілько знакомих єму украінских батьків довели своіх дітей до того, щоб вони знали мову німецку, так як російску.] А про Галичан позволю собі росказати таку пригоду:

В 1875—76 рр. у Відень зайіхав один молодий украінофіл з Киіва і добре зближив ся з Січовиками. Яко російский молодик, він ледви знав по німецкому, то-б то міг читати фахові книжки (зрештою мушу сказати, що й таке знанє німецкоі мови в нас зовсім не звичайне) але знав німецку літературу по російским перекладам. І що-ж він побачив у Січі? — що там ніхто, окрім одного, і не знав, що у Німців єсть романісти Ауербах і Шпільгаген, і через те він прохав, щоб киівскі приятелі вислали ему грошенят, щоб на новий рік подарувати в Січ орігінали названих німецких писателів від імени украінскнх братів. Я памятаю, яке здивованє і опозицію викликала ся просьба в наших приятелях-украінолюбцях, якого труду коштувало мені, ознакомленому вже з Галичиною, випрохати таки в них грошенят на се діло.

До того мушу звернути увагу російских Украінців ще на одну річ: в Росіі живе між иншими іллюзіями про Галичину, ще й така, буцім то освічені Галичане добре ознакомлені, коли не зо змістом, то з мовою німецкоі літератури. Але треба завважати, що остатнє було правдою до 1867-го р., коли німецка мова панувала в гімназіях і університетах в Галичині. Тепер же, коли там панує мова польска і подекуди введена галицко-руска, гімназісти і студенти галицкі часто дуже шкандибають з німецкою мовою і через те ім часто лекше прочитати напр. Спенсера по російському або по польскому, ніж по німецкому. А вже про англійскі орігінали і говорити нічого, коли і французку мову рідко хто знає навіть з літератів галицких.

Що єго робити в такім стані річей? Звісно, намовляти земляків до науки, до праці, — та чи-ж богато іх послухає нашу проповідь? Працювати? — та ж добра праця требує гурту!

А тимчасом треба образувати дітей, треба сіяти певні ідеі в громаді і навіть між самими сіячами... Що-ж дивного, що людина хапаєся за перші готові книжки на близькій мові, як напр. російска? І коли д. Вартовий придивить ся до речі близше, то побачить, що найбільше кричать против того зовсім не ті, котрі бажають, щоб Украіна з Галичиною мали своіх Гоголів, Тенів та Мілів і т. д., а ті, котрі не хотять, щоб наші люде йшли дальше питомих Тредьяковских та Булгариних.

Я-б не хотів сперечатись з д. Вартовим з поводу д. Кониського, бо єсть багато рацій, з поводу котрих спір наш не може йти, як би слід було. Але перед докором з боку д. Вартового в крайній сторонности не можу зовсім обійти сеі речі. Я заговорив про д. Кониського лишень з поводу того, що д. Вартовий поставив єго в числі наших беллетристів, таких, як Нечуй, Мирний і Чайченко. Власне не хотячи замовчувати сильніщих боків праці д. Кониського, я сказав, що він „має свою ціну, як писатель російский, як корреспондент деяких газет і автор деяких невеликих студій про краєві справи" (Д. Вартовий пропустив остатні слова, в котрих я розумів журнальні студіі д. Кониського), — але як беллетристові украінскому я мусів одректи значінє д. Кониському, по раціям, котрі і поставив. Д. Вартовий сам тепер говорить, що він невдоволений беллетристикою д. Кониського. В чім-же я помилив ся? Д. Вартовий каже все таки, що д. Кониський "почав писати великі повісти з інтелігентного житя тоді, як ніхто сего у нас не робив". Правда, але які повісти? Коли се повісти недоладні, то чи се заслуга, чи шкода? Повісти д. Кониського можна прирівняти до „патріотичноі беллетристики "Русскаго ВЪстника" з тою одміною, що в него нема і такого сліду таланту, який був напр. у Болеслава Марковича. Ми сказали-б, що "украінофільский" патріотизм д. Кониського наводив єго на менше реакційні тенденціі, ніж тенденція „патріотичних" беллетристів Катковского журнала, коли б в недавних утворах д. Кониського не проскочила подібна-ж нитка злости проти поступовоі молодіжи на Украіні. Хто-ж в Росіі признає літературні заслуги Катковских беллетристів і не признає, що самою своєю манерою малювати певні боки громадского житя, вони тілько заплутували громадскі думки?

Тепер д. Вартовий вказує і на публіцистичні праці д. Кониського, про котрі раніше не було в нас розмови. Ми і тепер скажемо, що признаємо заслугу за певними публіцистичними роботами д. Кониського, власне російскими, в котрих він, здержуємий рамками характеру тих російских часописів, в котрих він писав (Земство, Страна, ВЪстн. Европы, Русская Мысль) держав ся тенденцій демократичних і поступових, хоч і тут всажував иноді такі речі, як похвала єп. Пелешу, яко репрезентанту украінского народного напрямку. В публіцистичних-же працях на мові украінскій, в галицких виданях д. Кониський вагав ся на всі боки між поступом і реакцією, між демосом і панством, і може служити власне приміром того, як писатель працьовитий і по своєму щирий, може крутитись і закручувати других, коли він став до публіцистичноі роботи, не вияснивши собі основно-культурних і політично-соціяльних прінціпів і руководячись одним лишень формальним націоналізмом, етнографічним патріотизмом. При инших, більш нормальних відносинах між російскою Украіною і Галичиною такі ознаки публіцистичноі праці д. Кониського, впали-б тільки на єго писательску особу, а тепер вони наробили на лихо шкоди, котру приходить ся виясняти, хоч се і досить прикра робота, та при певних умовах і не так то легка.

При такому суді про украінскі писаня д. Кониського ми мусимо сказати, що вони могли-б мати досить велику заслугу: з огляду на мову, над котрою д. Кониський, видимо, багато працював і котру добре виробив, так що вона-б могла служити приміром для молодих писателів і читателів. Тілько як звичайному читателю розділити мову від змісту?

Д. Вартовий ще говорить про одну заслугу д. Кониського, кажучи, „що ніхто більш за дд. Куліша та Кониського не зробив для поєднаня між нами й Галичанами". Се по части правда, та й тут треба звернути увагу не на саму тілько форму поєднаня, а й на суть єго. А тоді вийде, що д. Кониський служив не стілько провідником у Галичину поступового духу, котрий жив в украінскому руху 60-их і 70-их ро-ків, скілько проводив на Украіну формальний націоналізм, темноту думок і безпрінціпну емпірістику львівских народовців, і сим чимало пошкодив украінскій справі по обидва боки Збруча. Звісно, таку ролю відбув д. Кониський, дякуючи і малому взаємному знаню між Украіною і Галичиною і тій темряві єгипецкій, котра взагалі окутала Украіну в в 80-ті роки, та все таки на нему лежить велика доля одвічальности. І тепер, коли та темрява почала розходитись, свіжим Украінцям прийде ся просто рвати звязки в Галичині, вироблені за поміччю д. Кониського, і приставати до других, котрі почали було вироблятись в 70-ті роки і котрих зросту багато перешкодив д. Кониський.

Ось наша отверта думка. Нам не так то легко єі говорити, але щире слово д. Вартового потребує рішучоі відповіді.

Париж, 23 сентября 1893.

Р. S. В зносці до ХVII-го листу д. Вартовий зачіпає справу, котра більше належить до змісту попередніх листів, а власне про те, на скілько можна признавати належащими до літератури, рідноі украінцям, праці, писані Украінцями з роду, але писані чужою мовою. Д. Вартовий згоджує ся брати до украінскоі літератури твори наших писателів до татарскоі доби, хоч і писані по староболгарскому, але не хоче брати туди творів нових писателів, як Капніст, Гоголь і др., писавших по російскому. Се справа складна і ми не беремось розрубувати спор дуже рішуче.Думаємо лишень, що писателі, котрі вийшли з певноі націі і говорили про житє єі, а також удержали певні ознаки питомого національного характеру, хоч і пишучи по чужому, повинні знайти місце і в історіі літератури тієі націі, а тим наче, коли вони читають ся єі інтелігенцією. Такий власне випадок з Мик. Гоголем, котрий мало того що писав про украінскі речі, а ще виявив ліпше, ніж хто другий, одну з основних прикмет нашого національного характеру, — юмор, подібно тому, як Шевченко лірізм. (Якось так вийшло, що на украінскій мові наші писателі показали чимало жарту, по більшій части досить низького, а юмору, або як кажуть Французи: „високого комізму", не показали). Через те Гоголь нам двічи рідний і, певно зістанеть ся таким і на віки, скілько-б не розрослась література украінскоі мови. Про теперішних російских беллетристів, з роду Украінців, тут ми сперечатись не будемо, без них признаки таланту бачимо тілько в Короленку, а зректись Гоголя на цілковиту користь Москалів, не можемо (собі дорожче коштує! як кажуть купці) і думаємо, що історик цівілізаціі на Украіні не обмине й предвістників Гоголевих: Капніста і Наріжного, так само як не обмине він і славістів, істориків і етнографів Украінців, як Максимовича, Бодянского, Костомарова і др., хоч вони і писали не по украінскому. (Д. Ом. Огоновский минув в історіі малороссійскоі літератури Гоголя, але бере туди всі наукові праці про Украіну вище названих учених). Французу кажуть, що всі роди літератури добрі, окрім скучного. Подібно можна сказати і про доктрини, що всі вони добрі, окрім смішних. А доктрина, по котрій Гоголь буде для Украінців нерідним писателем, в одній лініі з Моліером або Бальзаком, тоді як напр. д. Кониський буде украінским класиком, стілько-ж не вірна, скілько й смішна. Таких доктрин треба стерегтись, щоб не пошкодити своій же справі!

Треба сказати дещо і з поводу ХVII-го „Листу" д. Вартового. Там говорить ся про думки Костомарова, що наша література мусіла-б переважно бути простонародною. Д. Вартовий каже, що почасти се й моі думки і резюмує іх так, що ми радили украінским писателям „сидіти поки на самій народний літературі", то-б то на популярній, для простого народу.

Таке резюме не зовсім точне. (Д. Вартовий, певно, з прихильности до справи „горячиться", і через те часто неточний!) І Костомаров признавав літературу украінску не тілько для простого народу, а й про него. Се і єсть правдивий змисл терміну "простонародність украінскоі літератури", на котрий ударяв д. Куліш в єго звісній, на свій час так характерній статі. Під сей термін вкладають ся доси більша частина ліпшого, справді живого, написаного по украінскому від часів інтермедій XVII—ХVIII ст. і Котляревского. Се факт і се грунт для нашоі літератури, котрий треба мати завше на оці, котрий мусить звиняти тих патріотів, що тепер хотіли б як найбільше вдержати наших писателів на сім грунті, як Костомаров.

В подібнім гріху провинив ся, як каже тепер д. Вартовий, по части і я в своіх статях у „Правді" 1873—74-го р. Коли хто піднімав розмову про такі погляди, то треба перш усего представити йіх точно, а окрім того зрозуміти йіх ціль, котра зовсім не була в тому, щоб „помоскалити" наш нарід, як запевняв д. Вартовий в попередніх листах.

На сім ми скінчимо історичну частину нашого спору в сій точці, і перейдемо до практичного боку справи.

Тепер в усякім разі навряд, чи знайде ся Украінець,, котрий би радив нашим письменникам сидіти на самій простонародній літературі навіть в найширшому змислі сего слова. Навіть при найбільших сімпатіях до простонародности усякий мусить признати по крайній мірі волю кождому писателю вибирати собі сюжети, аби тілько праця єго вийшла вдячною, живою, — між инчим і по мові. А дивлячись так, приходить ся иноді радити новим украінским писателям, щоб оглядали сь на простий нарід і не впадали в свого роду Тредьяковщину, котра так часто кидаєся в очі писателів галицких, більше затягнутих в високу і широку літературу. Простонародність хай буде для наших писателів Антеєвою землею!

Далі в наші часи скрізь, а надто на нащій землі, всякі справи демосу мусять мати велику важність. Значить, для нас мусить бути дуже важною і література про простий нарід і для него. Отже треби сказати, що в остатні роки в украінских діячів ся думка, видимо, поблідла. Література етнографічна упала, популярізаційна те-ж. Майже вся робота кинулась до „високоі" літератури, хоч там,

як собі хоче д. Вартовий, — добрих овочів далеко не придбано. В справі літератури популярізаційноі новіщі украйнолюбці пішли назад навіть проти 60-тих років і не тілько по праці, а навіть по замірам.

В 60-ті роки, після відозви Костомарова, в Петербурзі, Полтаві і Киіві були зроблені планомірні початки певного енціклопедичного виданя популярних брошур, котрому можна було закинути хиба деяку вузость, а також народницку консервативність. Але найбільший гріх тодішних украінских діячів був у тому, що вони, наткнувшись на цензурну заборону в Росіі, не перенесли своіх видань в Австрію і не виповнили там свого плану популярноі енціклопедіі.

В 70-ті роки в Киіві взялись за поновліня видань 60-их років, а також виробив ся новий ширший план популярноі енціклопедіі в европейско-поступовому напрямку. Сей план важко було виповнити через дві перешкоди: слабе знатя мови украінскоі молодшими украінолюбцями, котрі горячіще брались за сю думку, а також слабе наукове йіх вихованє, котре показувалось в слабому знатю европейских мов. (Я говорю по власному близькому досвіду, бо в 1874—75 рр. у мене що тижня збирались „енціклопедісти" для обради праці по плану, котрий між инчим був виложений і в моіх статях у „Правді". Але при довшій праці і видержці плану можна-б було сему горю помалу помогти. В усякім разі в 1874 — 75 рр. Кияне вспіли видати більше популярних брошур, ніж скілько йіх вийшло перед тим і після того. Цензурна заборона 1876-го р. спинила сю публікацію в Росіі, але найгіршим лихом і тепер показалась власна невидержка украінолюбців. Одні тілько рішучі соціалісти якийсь час пливли проти ворожоі течіі і видали кілька брошур, в котрих були своі хиби, алє котрим не можна-ж відмовити і певних достоінств і в-усякім разі заміру перенести в наш нарід певний общеевропейский круг думок.

Робота ся украінских соціалістів спинилась через стіхійні нещастя, поліційні перешкоди в Росіі, доноси галицких старших партій і т. п. *). [Зрештою, я думаю, що деякі з соціял. брошур віденьских і женевских того часу можнаб-було тепер перепечатати в Галичині.]

А тимчасом увага украінолюбних кружків у Росіі відвернулась від літератури народноі до високоі, — і за 10 років ледви 2 — 3 популярних книжок появили ті кружки в Росіі і Австріі, та й то видали йіх без усякого плану. Лишень в остатні 3—4 роки видно більшу працю по сій части: популярні брошури украінскі появляють ся в Росіі, тамтешні украінолюбці печатають деякі брошури в Австріі, беруть досить дійсну участь в елементарних видавництвах в Галичині і Буковині. Се звороти на добру дорогу, — та на них треба глянути критично.

Тепер ми не маємо під рукою матеріялу для докладноі критики сих популяризаційних проб теперішноі доби. Скажемо тілько дещо в загалі. Проби сі слабують трема хибами: 1)безсистемностю і припадковостю вибору тем (напр. чому вибрано для розмови у Украінцями крижане море, коли йім не росказані основи загальноі географіі, ні не описана власна краіна?); 2) залежність вибору від російского письменства, в котрому справа популярноі літератури поставлена зовсім не раціонально, не глядючи на широковіщательні народницкі розмови, а по части дякуючи йім (примір: переклади брошур гр. Л. Толстого, користь від котрих дуже спорна, — переклад брошури про Сократа, в котрій характер атенского спорщика-ентузіяста представлений дуже не вірно і до котроі украінска перекладчичка додала злишне і не додала потрібного); 3) без'ідейність або ідеі поверховного і негуманного націоналізму (див. в „Народі" нашу рецензію на брошуру д. Чайченка про Квітку). Багато єсть причин на такі і инчі хиби, — але між тими причинами, безспорно, єсть загально мала увага до самоі справи, до самого обєкту популярноі літератури — простого народу.

Ми тепер не будем споритись з. д. Вартовим і згоджуємось з ним, що наша література мусить розвиватись і з гори в низ і з низу в гору. Але, зваживщи, що література живе для людей, а не люде для літератури, і зваживши, що в украінский літературі найбільше має потребу той простий нарід, котрий ніякоі мови не знає окрім украінскоі, а нарешті, що ся мова простого нашого народу єсть основа і живоі вищоі літератури украінскоі, ми все таки скажемо, що головна праця наших писателів мусить бути вироб літератури нашоі з низу в гору. Тут популярізаційна література мусить зайняти широке місце.

Під словом же популярізаційна література я розумію систематичний провід у простий нарід думок, вироблених найвищою інтелігенцією. Колись д. Куліш вказував на „простонародність" украінскоі словесности, як на єі найбільшу славу, як на єі осібну прикмету серед других. Коли-б нам пощастило виробити літературу строго-мужицку по мові, посвячену інтересам найбільшоі маси людности нашого краю, тепер соціяльно-найнизчоі, а в той же час літературу, одушевлену найвищими ідеалами европейскоі цівілізаціі, тоді б ми появили щось дійсно орігінального серед культурного світу, — такого, що про него і той світ заговорив би! Ну, та мабудь ся моя колишня мрія так мрією і зістанеся! Але в усякім разі перед нашими патріотами справа популярноі літератури стоіть більше пекучою, ніж перед другими. А тимчасом справа ся дуже занедбана в остатні часи і між иичим через те, що майже вся увага теперішних украінских літераторів звернута до „високоі" літератури. І дуже часто, коли бачиш далеко не блискучий плод праці якого земляка на сім полі, напр. зовсім слабі переклади великих европейскях поетів, мимомоволі думаєш: чи не ліпше було-б звернути працю напр. на переклад якоі елементарноі чи популярноі книжки? Та впять таки скажемо: Нехай собі люде працюють як хотять, аби працювали, та тілько треба-б, щоб хто небудь як найскорше і як найсерьозніще взяв ся і за популярну літературу, а до того в напрямку, котрий би справді був вартий заходу, то-б то в такому, котрий би переносив у нарід думки передовоі інтелігенціі, а не такі, з котрих вже інтелігенція сама виживає і котрі вона кидає народові, по слову: „На тобі, небоже, що мені негоже".

Такоі популярноі літератури не пустить тепер цензура російска, ні добровільна цензура старших гадицких партій. Для неі треба, осібного просвітного товариства в австрійскій Руси... Нехай би наші земляки про се подумали!

Париж, 29 сент. 1893.

Я лишень тепер получив ч. 38 „Буковини" 1893 р., де напечатано ХVII-ий „Лист" д. Вартового, і попрошу у Вас місця на відповідь.

Споритись мені далі тепер з д. Вартовим власне нема чого, бо він тепер не дає обєктів для спору, Д. Вартовий згоджує ся зо всім тим, що я кажу про хиби, котрі спиняють тепер зріст руско-украінскоі літератури, та тілько каже все таки, що воно не так страшно", і сподіваєть ся, що лихо поправить ся якось. Я сам сподіваюсь, що поправить ся, але власне лишень тоді, коли Украінці признають, що „воно таки досить страшно", зрозуміють прінціпи тих хиб, та візьмуть ся за прінціпіяльну-ж поправу іх.

Споритись же зза субєктивостів, котрих чимало розсіяно і в XVIII. Листу д. Вартового, по крайній мірі скучно. Я лишень поправлю одну з неточностів, котрих, як звичайно, з горячки, наніс д. Вартовий і в сей Лист. Тай то поправлю лишень через те, що д. Вартовий, неточно передавши моі слова, кладе за них відвічальність на цілий гурт і бачить в них доказ аж двічі згаданоі ім, на ділі фантастичноі, прикмети украінских радикалів, а власне, що ті „радикали люблять усюди вишукувати у своіх оппонентів (вище сказано: у кожному нерадикалові) сховане ретроградство".

Я вказав у 25 ч. „Буковини" на замітку д. Вільхівского, як на примір більш вірних і більш пожиточних для нашоі літератури поглядів, ніж ті, які виголосив д. Вартовий в напечатаних перед тим Листах. Д. Вартовий тепер покликуєть ся на те, що він у ХIII Листу, напечатаному в 29—30 чч. „Буковини", зійшов ся з д. Вільхівским, - і після того виводить про мене і радикалів у загалі те, що виписано вище. Діло-ж у тім, що д. Вартовий в перших своіх Листах: назвав літературу російску „шматом гнилоі ковбаси", за котру мовби то я „продаю матір", а кн. В. Мещерского і навіть „урядників" (жандармів сельских) репрезентантами рос. культури. Д. же Вільхівский сказав, що теперішна украіно-галицка література не може видержувати на Украіні конкуренціі з літературою російскою, бо остатня все таки поступова і жива, а перша, тепер реакційна і мертва.

Чи я-ж помилив ся, цітуючи д. Вартового? Чи в Листах єго не стоіть чорним на білому „шмат гнилоі ковбаси" і т. и.? А в усякім разі при чім тут „вишукуванє схованого ретроградства"? Се річ, котра, очивидно, зовсім сюди не належить!

Про те-ж, що в ХIIІ. Листу д. Вартовий показав думки, „однаковісінькі" з думками д. Вільхівского, скажу, що навіть, коли б се й було так, то що-ж, тут "кумедного", як каже д. Вартовий, у тому, що я, пишучи замітку, напечатану в 25 ч. „Буковини", не мав перед собою 29—30 чч. „Буковини" з ХIII-м Листом д. Вартового?! Тепер я мушу сказати, що з XIII. Листу під фірмою д. Вартовий появив ся трохи не новий писатель, котрому я посвятив осібні Листи в „Народі".

В сих листах я вказую і на згоду свою і незгоду з сим писателем, і радий би почути відповідь д. Вартового про обєктивні точки нашоі незгоди і радий буду „побалакати з ним", коли він сам того хоче, як можно думати по тому, що він цітуе з Сільвіо Пелліко. Тілько я-б дуже прохав єго не наносити в своі дальші Листи стілько субєктивностів і неточностів.

А поки що я попробую усунути один з корінів непорозуміня між нами з поводу вживаємих нами термінів партійних, і для сего зверну увагу д. Вартового на одну точку єго Листу ХШ, де він ділить теперішну украінску інтелігенцію „на дві громади: стару, або украінофілів, та молоду, або свідомих Украінців".

Хоч д. Вартовий і кида мені стереотипну фразу, що мовби то я „живучи далеченько, стою тепер не в курсі діла", та я скажу, що мені, хоч би і з Листів д. Вартового і з „Рrоfеssiоn dе fоі молодих Украінців", прекрасно відомі проби такого поділу украінскоі інтелігенціі. До того я ще осмілюсь сказати, що автори таких проб стоять в такому курсі, при котрому ніколи не зрозуміють постанови національноі справи і відповідних ій партій ні в одній европейскій стороні, в тім числі і в нашій! Сей поділ двічі, коли не тричі фантастичний і ультракружковий.

Не буду спинятись на поділі на старих і на молодих, як на речі, котру треба залишити хиба гімназістам, бо тепер, слава богу, і в нас, як і скрізь на світі, єсть і молоді і старі однаких думок, і поступових, і инших, і працюючі і непрацюючі. Скажу лишень про поділ д. Вартового по єго суті в додаток до того, що вже сказав у „Народі" з поводу ріжного вживаня ріжними людьми слова „украінофіли", котрими д. Вартовий не довольний з одного погляду, а напр. д. Арабажин і другі зовсім з другого.

Терміни партійних імен треба розуміти і вживати відповідно букві іх і історіі. Історія показує нам, що термін „украінофіли" появивсь в 50—60 рр., в часи видань Куліша і „Основи", параллєльно терміну „славянофіли" (московскі), з котрими з початку украінскі патріоти ішли вкупі, а потім розійшлись. Відповідно тенденціям і праці тих людей, котрих тоді прозвано украінофілами, можно було взяти під сей термін всіх учених і писателів украінских від часів Квітки, і слід і тепер взяти під него більшу частину старших і молодших писателів, котрі чи так, чи инакше пишуть про Украіну і для неі, (напр. від старого Мордовцева до молодого Чайченка) — так що поставити, як д. Вартовий, ознакою украінофілів те, що вони „нічого не роблять для укр. літератури" (навіть на самій украінскій мові) буде зовсім чудним. Очивидно, д. Вартовий мусить прибрати для людей, котрих він має на оці, який небудь другий термін, котрий би не мав такого виразного історичного і буквального змислу, що не допуска себе перекручувати по фантазіям.

Далі зовсім не годить ся і термін „свідомі Украінці" для ознаки новоі громади, про котру говорить д. Вартовий, бо і та громада прекрасно вкладає ся в термін „украінофіли", в єго буквальному і історичному змислу. Термін „украінофіли" появив ся не випадково, а зовсім раціонально, аналогічно другим подібним термінам, котрими звали другі подібні напрямки в Европі. В першій бо половині XIX ст., а надто після війни проти Наполеона в 1812-1815 р. скрізь по Европі розішлись націоналістичні напрямки, котрі названо германофільством, кельтофільством, славянофільством і т. д. Ознака всіх іх і наукова основа була в тому, що всі вони виводили певні політично-соціяльні і культурні тенденціі (чи поступові, чи реакційні) з певноі суті, або духу (dаs Wesen, dеr Gеіst) ріжних народів, чи рас. Самісінько так поступали і наші земляки — украінофіли.

Після 1848 р. подібні напрямки почали вимирати і тепер власне майже вимерли в більше передових сторонах Европи, зоставивши після себе слід лишень в науці етнологічній, котра і тепер, по при новому порівняючому методі (антропологічному і історичному) дошукуєть ся все таки біологічних і історичних відмін між національностями. В політичному-ж житю старий націоналізм вкінець розбила Бісмаркова німецка імперія (без 9,000.000 австрійских Німців, не кажучи вже про швейцарских, котрих в ту національну державу і пряником не заманиш, та за те з насильним прилученєм Альзатців, з насильною германізацією шлезвигских Датчан, лорренских Французів і познаньских Поляків) і поява інтернаціонального робітницкого руху. В політичній і культурній роботі тепер скрізь в заходній Европі висунулись на перший плян тенденціі космополітичні або універсальні, котрі, не одрікаючи краєвих і національних відмін між людскими групами, признають, що головні, основні ціли громадскоі праці однакові в усіх, по крайній мірі европейских народів.

Старі націоналістичні теоріі тепер лишень доживають віку серед одсталіщих народів Европи, або ліпше серед більше одсталих шарів іх інтелігенціі. Такими вимираючими тепер напрямками суть у Росіі славянофільство і украінофільство. Ті люде, котрих д. Вартовий зве "свідомими Украінцями", котрих в попередних Листах звав „національно-народовцями" і т. и., мусять бути любісінько названі украінофілами, коли тілько д. Вартовий вірно виложив іх погляди, коли вони дійсно вважають напр. дд. Нечуя, Коніского і т. и. за своіх літературних представителів, бо тоді вийде, що й вони опирають суть своіх тенденцій головно, чи переважно на суті або духу національности украінскоі, відповідно тому, як вони там єі розуміють. Такі люде можуть бути поступовцями, чи реакціонерами, як були в свій час тими, чи другими ріжні германофіли, кельтофіли, славянофіли (нагадаю, що колись славянофілами були по своєму а) Погодін, б) Хомяков і К. Аксаков, в) Герцен і Бакунін). Але все-ж таки основа, вихідна точка іх тенденцій буде стара: націоналістична, та сама, яка була в свій час у ріжних других— філів.

Отже украінскі радикали єсть у нас початок нового европейского напрямку: космополітичного, універсального, гуманістичного і т.д., початок людей, котрі звуть себе не украінофілами, а людьми, чи Европейцями украінскоі націі. Люде се напрямку рішуче поступового, — але поряд з ними можуть бути і люде напрямку поміркованого, консервативного, або й реакційного (чому початок бачимо в галицких ультрамонтанах), але завше такі, котрі опирають своі тенденціі на грунт не націоналістичний, а загально-европейский. Я не возьму на себе сміливости казати, що космополітизм сих людей — останнє слово науки і культури взагалі_; — я тілько вказую на те, що він появив ся і серед наших земляків, чим він одріжняєть ся від старого націоналізму, як би сей остатний не звавсь: чи „украінофільством, чи „свідомим украінством , чи „національно-народовством , чи иншою тавтологією. Навіть для того, щоб побороти сей космополітизм, треба ясно розуміти его вихідні точки, також само як і вихідні точки націоналізму.

Ми позвояємо собі сказати, що д. Вартовий своім поділом Украінців на украінофілів і свідомих Украінців і т. и. веде до затемнюваня справи, а не до вияснюваня.

Прінціпіяльно, — то-б то і раціонально, — украінска інтелігенція тепер може ділитись не на 1) украінофілів і 2) свідомих Украінців і т. п., — а на: 1) украінских націоналістів і 2) украінских гуманістів і т. и. Між такими тілько групами можливий і прінціпіяльний спор, при котрому треба памятати, що обидві групи однаково свідомі Украінці, а тілько мають не однакові вихідні точки, наукові основи, своіх тенденцій. Звісно, сей теорітичний спор може і мусів би не перешкаджати демократично-поступовим елементам в обох поділах виступати солідарно в громадскій праці. Поки що инших украінских універсалістів, окрім рішучих демократів і поступовців, инакше радикалів, — нема. Нехай же виявить ся рішуча і відповідна група украінских націоналістів, відділившись від своіх приятелів і авторітетів, ретроградствующих, або крутійствующих.

Софія, 20. Дец. 1893.

"Листи на Наддніпрянску Украіну"