Др. Іван Франко
(повитаний рясними оплесками, виходить на трибуну і промовляє):

Народ, що не шанує своіх великих людей, не варт зватися освіченим народом. От се ж і ми нині, бажаючи сповнити свій обовязок яко людей освічених, шануємо імя і заслуги Дра- гоманова по 30 роках єго праці. Та для нас се не тілько обовязок освічених людей, бо Дра- гоманов для нас є чимсь більше, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника. Через усіх тих 30 літ, а бодай від тоді, коли ми самі стали до прилюдноi роботи, голос єго був для нас заохотою, осторогою, вказівкою куди йти, голосом сумліня — що ро- бити, а чого не робити.

Тому, хто зимою сидить у теплій хаті, при веселім огні і при світлі, в кружку родини або добрих приятелів, не легко собі здумати, як то робиться тому, хто в ту саму пору, в хо- лод та куревільницю, без дороги і просвітку іде пустим полем або густим лісом. Так само й нині годі собі докладно здумати те положінє, в якім була поступова молодіж руска в Гали- чині перед 20 роками. Без знаня того, що нав- коло неі діється, без тямучих провідників, без книжок, без поради і заохоти ми йшли на осліп, читали що впало в руки і не знали, що зро- 26 бити з тими хлопскими сімпатіями, що у нас були принесені з батьківского дому і з тим невеличким знанєм народнього житя, котре ми з сел принесли до Львова. Тут тих сімпатій ніхто не подiляв, тим житєм ніхто не цікавив- ся; нам казали вчитися для хліба, любити що найбільше язик народа, а не сам народ.

Оттут то в великій пригоді нашому по- коліню став Драгоманов. Друкованим словом і листами він почав впливати на нас, вказую- чи нам інший, ширший світ по за тісними ме- жами нашоi Галичини, вказуючи, до чого йде теперішня наука і якоі праці та любови чекає від нас наш народ. Він нам показав, що наша любов до простого хлопа власне мусить бути підвалиною нашоi роботи, що знанє народнього житя ми мусимо розширювати і збогачувати, а не забувати.

Та я не буду тут розповідати своiх спо- минів, бо маю говорити про наукову діяльність Драгоманова. Певна річ, що сеі діяльности я не можу вам виложити так основно і повно, як би я бажав, бо се втомило б вас і многим не було би зрозуміле. А по друге — для пол- ноі характеристики Драгоманова і сего було б за мало, бо діяльність Драгоманова не ограничу- єся на самі наукові праці. Єго руку, сліди єго духа ми бачимо на кождім полі нашого житя.

Наукова діяльність Драгоманова розпочи- наєся разом з єго виступленєм перед публіку. Поперед усего треба одно сказати: Драгоманов не є і ніколи не був кабінетним ученим, таким, що тілько сидить у старих книжках та папе- рах і не дбає о те, що довкола него дієся. Єго наукова діяльність тим власне цікава, що вона як найтісніще вяжеся з дійсним житєм. У него на першім місці завсігди стоiть не книжка, а живий чоловік, маса людей. Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих пи- тань, котрі так чи інакше порушують думки і чутя окружаючоі єго громади. Оте живе чутє, той бистрий погляд, що завсігди добачує пот- реби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєнє — найліпше ха- рактеризує нам самого Драгоманова, характе- ризує єго також як ученого.

Се можна найліпше побачити з того що він говорив перед 20 роками. В імя науки він почав нам голосити не те, що б ми відсуну- лися від дійсного житя і єго потреб, як гово- рили нам наші вчені. Він говорив щось зовсім противне, а власне те, що ми повинні всі своi сили віддати на услугу тому народови, тому хлопови, що нас годує своєю працею, що жиє в біді і тьмі для того, що б ми могли дохану- ватися світла, розуму і вмілости. Він казав нам громадити ту науку і вмілість, — але не для хліба, не для того, що б мати з неі дійну ко- рову, а власне для того, що б ми мали чим і як відплатитися нашому народови за те, що ми від него одержали.

З фаху свого Драгоманов — історик і яко такий мусів би він, по думці наших учених, займатися царями, війнами, походами, різнями та всякими нещастями, які спадали на людей. Тимчасом він один із перших у Россіі, а тим більше у нас почав голосити інакше розумінє історіi, бачити в ній по за царями і війнами маси народні, іх тиху і невтихаючу працю, іх повільний розвій, зріст освіти і громадского жита.

Оттим то всякі сліди того масового житя і розвою були для него дуже цінні. У нас від давна вже вчені люде звернули увагу на те, що наш народ співає, оповідає про своє житє, свою бувальщину, своі радощі і смутки, на пісні, казки і оповіданя народні. Многі люде записували іх, збирали, друкували, де хто за- бирався до того, щоби відгадувати з них душу того народа. Драгоманов був у нас перший, що взявся до щиро-науковоi праці над тими творами народнього духа. Він разом з товари- шем своiм професором Антоновичем уложив бо- ширний нарис праці над тими творами і оба вони розпочали й виконувати той нарис, вида- ючи Історичні пісні украінського народа з ду- же цінними поясненями та вказівками для даль- ших робітників. В тій книжці оба наші вчені показали, які спомини зберігає у своій памяти наш народ з тисячолітнього протягу свого іс- торичного житя, які сліди в єго памяти поли- шили часи князів, часи татарского лихолітя і яке богацтво величніх образів полишилося й доси з часів козаччини аж до смерти Хмель- ницкого. На жаль, діло се, котре один англій- ский учений справедливо назвав предметом на- шоі національноі гордости, не було видавцями доведене до задуманого кінця і тілько значно пізнійше, за границею сам Драгоманов видав і пояснив у двох невеличких книжечках пісні, про конець козаччини на правім березі Дніпра і про Гетьманщину на лівім. А в третій, дуже гарній книжечці, він коротко, але вірно обма- лював на підставі пісень жите руско-украін- ского народа за остатніх 100 літ, порядки ре- крутскі та панщизняні, далі скасованє панщини і нові явища в тім житю — зріст бідности, найми, заробітки в фабриках і т. д. Осібно він обробив пісні про скасоване панщини в Гали- чині і на Украіні.

Не тілько пісні, але також і оповіданя на- родні, оті байки, казки та приказки занимали Драгоманова. Він не тілько сам видав, ще був- ши в Кііві, богатий і дуже гарно впорядкова- ний збірник народніх оповідань, але зробив більше ніж хто небудь інший на Украiні для іх наукового виясненя. Між піснями і повістя- ми він звернув головно увагу на такі, котрі давнійші вчені любили вважати власними тво- рами нашого народу, придатними до зрозуміня єго душі; Драгоманов, порівнуючи іх з піснями і оповіданями інших народів, показав, що се твори зайшлі, запозичені нами від сусід, а за- разом показав, яка то важна річ знати, відки і як ті твори заходили до нас і яку науку приносили нашому народови. Таким способом в тих „хлопских" та „бабских" піснях і казках, о котрих у нас і доси ще дехто говорить з по- гордою та лехковаженєм, Драгоманов навчив нас бачити сліди давніх культурних звязків нашого народа з другими, свідоцтва о таких духових зносинах і впливах, о котрих ми має- мо дуже мало інших, писаних свідоцтв. Замісць відгадувати душу народа, ми вчимося з них ліпше розуміти історичний розвій народа, осо- бливо розвiй его вірувань і єго фантазіi.

Особливо в остатніх роках, живучи в Со- фіi, столиці Болгаріi, Драгоманов надрукував по болгарски цілий ряд таких праць про опо- віданя та віруваня народні, в тім числі й наші. Праці ті поставили єго в ряді найліпших зна- вців того предмету в цілій Словянщині і о них з похвалою пишуть Німці, Французи та Аме- риканці і деякі вчені навмисно вчать ся нашоі мови, щоби читати наші пісні та повісти на- родні і праці о них Драгоманова, тілько у нас — жаль сказати! — дуже мало хто навіть чував що небудь о тих працях, а таких, що iх читали, мабуть і на пальцях почислити можна.

Та всі ті праці, котрі моглиб заповнити ціле житє иншого ученого і зробити єму не малу славу, становлять тілько частину того, що написав Драгоманов про Украiну. Він не ограничився на творах простого народа а на- писав також кілька цінних праць про наших найліпших писателів і вчених: Шевченка, Квіт- ку, Григоровича, Костомарова, Куліша і інших. Він видав у Кієві своім коштом повісті нашого буковинского писателя Федьковича, додаючи до них переднє слово, в котрім дуже розумно роз- повів про початки писменства на народній мові в Галичині і на Буковині. Також в російских часописах він писав богато про наше письмен- ство підносячи те що в нім було доброго а також вказуючи єго слабі боки. Про те він писав також у італіанских часописях, розказав дуже докладно про наше козацтво по німецки, а зо знаменитим французким географом (земле- писцем) Елізе Реклю описав Украіну в єго ве- ликім творі — описі цілоі землі. Коли ж уряд російский в р. 1876 заборонив зовсім украінску літературу в Россіі, Драгоманов один - однісінь- кій підняв против сеі заборони голос в зйізді вче- них і писателів цілого світа в Парижі, показа- вши на францускій мові, чим є украінске пись- менство, які плоди видало доси, яку важну при- слугу воно мусить сповняти для піднесеня про- світи великого руско-украінского народу і яку величезну шкоду для розвою просвіти в самій Россіі робить той дикий заказ.

Просвіта і письменство на Украіні поста- влені в таке дивне положенє, що дуже часто люде, навіть наскрізь чесні і дуже розумні, але виховані в інших поглядах, говорять, що укра- інска мова зовсім не придатна ані для школи ані для церкви, ані для уряду, ані для вищоі науки, що украінский народ не є властиво ні- який осібний народ, а тілько частина іншого — одні кажуть що московского, другі, що польс- кого. Ті думки тепер уже не виступають так різко, ховають ся по заулках, бо вони підкопа- ні і ослаблені всім тим, що зроблено у нас за остатніх 30 літ. Але тоді, коли Драгоманов роз- починав свою діяльність, воно було зовсім іна- кше; тоді навіть між чільними Украінцями ще мало хто вірив в самостійність украінского на- роду і в те, щоби єго мовою можна було писа- ти про все, що знають і чим займають ся вче- ні люде і писателі. Тому то деякі Украiнці, особливо славний історик Костомаров, що всі своi вчені праці, головно про Украіну, писав по россійски, стали були на тім, що для укра- інского народа поки що і на довгі літа вис- тарчить таке письменство, котре би служило потребам простого люду, подавало б єму поча- тки, азбуку, що б він привикши читати міг відтак лекше перейти до читаня і розуміня кни- жок россійских. Се названо тоді „письменство для домашнього обходу". Інші Украiнці висту- пили против сего, твердячи, що така рада ве- де до винародовленя Украiнців, бо всіх учені- щих людей відривати буде від украiнства і вести до московщини. Вони радили творити украінску літературу для інтелігенціi і вчених, не дбаючи про те, що в Россіі вся інтелігенція на Украіні помосковлена, а украінских учених, уживаючих украінскоі мови тоді й зовсім не було. В тій суперечці виступив і Драгома- нов зі своім словом. Рядом дуже гарних і ос- новних праць про стан і змаганя ріжних „не- державних" народностів у Европі, як Прован- сальців, Кельтів, Фламанців, Валлонів він пока- зав, що рух украінского народа до самопізнаня і просвіти на рідній мові не Є нічим нечуваним та поправним, але противно, є зовсім натураль- ний і конечний. Щож до границь, в яких би ма- ли держатися просвіта і письменство на Укра- іні, то Драгоманов замісць хитрих наукових доказів узяв за мірило потреба народа, самоі суспільности. Нема потреби поки що писати глибокі фiлософii та інші тяжко вчені праці по украінски, бо іх ніхто не буде читати; нато- місць конечно треба поперед усего подати укра- інскому народови на его мові початки всякого людского знаня, вияснити єму явища природи і громадского житя. Драгоманов беручи річ пра- ктично, серед россiйских обставин, склоняв ся до тих, що бажали украінского письменства для домашнього обходу, але розумів той домашній обхід далеко ширше, подав плян цілого круга популярних книжок по всім галузям науки — плян такий широкий, що ще й доси праця укра- інских писателів не здужала єго виповнити. Драгоманов знав добре, що коли украінский на- род привикне читати на своiй мові початки, то забажає на тійже мові читати і дальше; коли інтелігенція привикне тою мовою говорити і писати для народа, то згодом почне говорити і писати по украінски також між cобою і для себе. І для того по 20 літах, забираючи ще раз голос в тій справі, Драгоманов не думав вис- тупати протів тоi інтелігентноi літератури, що за той час виросла на Вкраiни і особливо в Галичині, та все таки ще раз з натиском підніс потребу пильнійшоі і більше науковоi праці над книжками для народа.

Питанє про те, чи Украiнці мають мати письменство тілько початкове, азбучне для про- стих людей чи таке як всі инші народи, т. є. для простих і для інтелігентних — се тілько часть іншого питаня: чи Украінці є самостійний народ, чи може вони часть Москалів, або По- ляків? А з тим питанєм вяже ся друге дуже важне: коли вони часть Москалів, то чому ім зовсім не зіллятися з Москалями, а коли часть Поляків, то чому ім не бути зовсім Поляками? Може нам нині таке питане видати ся чудним, але воно довгий час мало і не перестало ще й доси мати велике практичне значінє. Уважаючи нас Москалями Москалі промовляють до нас не тілько по московски, але в імя таких порядків, таких ідеалів і таких історичних традицій, ко- трі були чужі нашому народови; вважаючи нас Поляками робили те саме Поляки кличучи нас щоб ми з ними будували разом спільну вітчину — Польщу. Уважаючи нас Поляками, Москалі ін- коли готові були карати нас за іх провини ; уважаючи нас Москалями Поляка частенько об- даровували нас тою самою ненавистю, в якій мали Москалів. І в добрім і в злім отсє непоро- зуміне було для нас однаково недобре. І тут забрав голос Драгоманов і в знаменитій книж- ці „Историческая Польша и великорусская де- мократія" показав, як найліпші, найрозумнійші люде з Москалів і Поляків впадали в тяжкі по- милки і пропадали з найліпшими своіми намі- рами власне через те, що не вміли чи не хоті- ли бачити між Поляками а Москалями цілого ряду недержавних народностів, в тім числі і Украiнців, котрі чим раз голосніще домагаються своіх прав яко самостійного народа. Ще перед тим вияснив він був для россiйских державни- ків тоту дивовижну річ, як то вони після поль- ского повстаня 1863 p. взялись провадити „обрусеніе" краю не-польского, але й не мос- ковского і через те той край, непричастний повстанским замахам не тілько спинили в освіті, але підперли в тім краю визискуванє чиновників та колонізацію Німців, котрі не перестали бути німецкими патріотами і готові в разі війни служити не Россіі, а Німеччині.

Се ще далеко не все, що можна і треба би сказати о працях Драгоманова про Украiну, та я не хочу втомляти слухачiв надто довгим викладом. Скажу ще тілько пару слів о тих єго працях, які він писав для Украіни, а голов- но для украінского простого люду. Ніщо так не дає нам пізнати вдачі сего чоловіка, як власне єго праці популярні. Коли в письмах для інтелегеціі він часто буває ідкий та різкий, то в популярних писанях видно вповні єго щире серце, єго велику любов до простого лю- ду і его вмінє викладати тому людови найтяжчі, найбільше запутанi наукові питаня, викладати ix ясно, без лишніх подробиць, та притім зовсім науково. Ще живучи в Россіі він написав і ви- дав гарну книжечку „про украiнських козаків, Татар на Турків"; у Женеві він видав дуже важні книжки „Про багацтво та бідність", „Про хліборобство. Про те як де земля поділена і як би слід єі держати" та „Про те як земля наша стала не наша". Певно мало хто з вас знає ті книжки, та за те, мабуть усі ви знаєте єго най- новіщі книжки: „Шість сот років Швейцарскоі Спілки", „Про брацтво Хрестителів на Украіні", „Віра і громацкі справи", „Оповідана про заз- дрих богів" і в кінці „Рай і поступ". Тi книж- ки, з котрих деякі вже перекладено на польску мову, є правдивою окрасою нашоі популярноi літератури—та не тілько нашоі. Я певний, що іх будуть перекладувати на інші славянскі мови, бо не швидко де небудь у Словянщині найдеся популярний писатель, котрий би писав так ясно і приступно, з таким широким знанєм і був так горячо пронятим поступовими та народолюбними думками, як Драгоманов.

Нині у нас імя Драгоманова для многих ще є мов якийсь страхополох, а для вшанованя єго праці явились тут — хто? Громадка селян і молодіжі. Та я думаю, що се так і повинно бу- ло статися, що се натуральний виплив єго пра- ці і єго ідей. Драгоманов не дбав ніколи о те, щоб его любила широка юрба інтелігенціi, бо він ніколи не підхлібляв єі зопсутому смакови, єі лінивству та трусливости. Він завсігди обер- тався найрадше до молодіжі, а головна ціль єго думок і змагань був простий народ, єго просвіта і піддвигненє. І коли нині власне ті дві громадки шанують єго працю, то се знак, що та праця не пропала марно. Та думки єго мають то до себе, що раз запустивши корінє, не гинуть, а ростуть і кореняться чим раз да- лі; вони мов той квас, котрого крішка вкине- на до тіста будить в нім внутрішню працю, котра поти йде, поки все тісто не прокисне. Маймо надію, що се зробиться як найшвидше і як найповніще в інтересі розвою і добра на- шого народа !