День 11. грудня 1909. р. був для нас знаменитий, бо торговельні договори з Румунією і Балканськими державами мали принести користи промисловцям і робітникам в Австрії, а некористи хліборобам через отвореннє границь для ввозу худоби, та як відшкодованнє за се мала держава виплачувати по шість міліонів корон річно на ціли попирання годівлі і позбування худоби. Сі підмоги булиби пропали в pyках краєвих властей без користи для нашого хліборобського населення. Тому ми поставили як наше домаганнє, щоби квота звідсі припадаюча на підставі скількости товару наших українських хліборобів в Галичині була виплачувана нам безпосередно до рук{стр.530} нашої господарської орґанізації („Сільський Господар“), та зовсім окремо від польської квоти і без всякого співділання краєвих властей.
Президент міністрів барон Бінерт узнав наше жаданнє як зовсім оправдане,— хоча презес Кола Польського п. Ґломбіньскі противив ся, але тут не годен був подати арґументу стійного, бо того самого зажадали посли німецькі, чеські і словінські для своїх господарських орґанізацій... Сим нашим національно-економічним домаганнєм в обороні українського хлібороба доконали ми перелому — першого, щоб висвободити ся зпід польської влади.