Як характеризує діяльність ОУН-бандерівців "коляборант" К. Паньківський

Справа тут не так-то й проста, якщо зауважити на те, що між націоналістами було і є чимало непорозумінь. Одні вважали себе "патріотами", інші - "зверхпатріотами", треті - "патріотами від Бога". Про народ, про трудовий люд України ніхто з них, звичайно, не думав. Всі такі "патріоти" вважали себе "націоналістичною елітою" над тим "народом". Однак, вся ця "еліта" в час минулої війни переважно прислуговувала гітлерівцям. А згодом опинилась за кордоном не по своїй волі, зрозуміло. Хто вигнав їх із "рідної землі"? Сталін і Берія? В цьому ще треба достеменно розібратися.

Однак, надамо слово Паньківському.

"Та не меншим парадоксом були взаємини ОУН з німцями і навпаки. Люди, що від років були у зв'язках з німцями, ідеологічно пов'язані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком, і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим, та вкінці після розвалу Польщі користувались у старому ГГ (генерал-губернаторстві - В.М.) привілейованими позиціями, не станули на чоло організованої української громади. Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і

потенційних керівників національного життя та що самі готувались на таких партнерів, відійшли на бік. Люди, що 30 червня 1941 року приїхали до Львова з німцями, повні ілюзій і мрій, бездумно проголошуючи в своїх публічних і особистих виступах, в публікаціях і закликах "союз", стали в один момент так само бездумно завзятими ворогами німців. Вони підняли проти німців боротьбу без ясної мети, яку можна було б осягнути, а тільки заради самої боротьби, без розуміння того, що боротьба проти німців робить їх хоч-не-хоч созниками большевиків, бо кожен успіх в боротьбі проти німців, а зате приспішував перемогу большевиків".[22]

Тут Паньківський, звичайно, грубо помилявся. Бо після "непорозумінь" з гітлерівцями 30 червня 1941 р. ОУН-бандерівців не збиралася активно боротися проти гітлерівської Німеччини. Вони аж до весни 1943 р. не вступали хоч би в який-небудь мізерний конфлікт з окупантами, а займали суворо нейтральну позицію і чекали на сприятливі умови для своїх тактичних і стратегічних дій. Ті ж окремі примітивні інциденти після весни 1943 р. до весни 1944 р. виникали на рівні низових підрозділів УПА в силу якихось непорозумінь ни з метою отримати зброю, якої не вистачало, або ж пререшкодити мародерству поліційних підрозділів окупаційних властей. Парадоксом, є те, що колишні диверсійні батальйони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" стали "охоронними" каральними підрозділами військ СС в боротьбі проти білоруських партизанів, та що Бандера, Стецько та інші керівники ОУН-бандерівців відсиджувались в цілості і ситості в Заксенхаузені, що всі оунівці (бандерівці і мельниківці) продовжували вірнопіддано служити в органах окупаційної адміністрації. Та й у формуванні дивізії СС "Галичина" брали участь не тільки мельниківці, але й бандерівці, прагнучи водночас переманити на свій бік частину есесівців-дивізійників.

Судячи по характеристиках, поданих у книзі "Роки німецької окупації" Паньківський добре знав інтегральних націоналістів Галичини в довоєнний період, хоч до них особисто не належав. Він, зокрема, писав: "Впродовж п'ятнадцяти років (1924 - 1939) я мав змогу спостерігати дразливий... істеричний націоналізм... Спочатку УВО, а потім ОУН. Позитивної програми поза загальною фразою "визвольна боротьба" і "духовне переродження нації" організація не мала...". Однак, зауважує Паньківський, "мусімо ствердити, що... націоналізм відіграв велику, позитивну ролю в поборюванні радянофільства й упадку духа після невдач визвольних часів..." Згодом прийшла молода генерація войовничих націоналістів і вже в 1932 р. крайова екзекутивна ОУН прийняла рішення про те, щоб на "все українське суспільство накликати репресії..." польських властей. Ця молода генерація діяла під ідеологічним впливом Донцова, "затроєна злісною партійщиною". "На спокійній галицькій землі зродився в рядах ОУН новий тип фанатичного професійного революціонера із сліпим послухом проводові, із посвятою аж до смерти, із одинокою вірою в націю і революцію, кличем якого стало: "Нація понад усе!". [23]

"Після приходу Гітлера до влади в Німеччині, - продовжував Паньківський, - його успіхи захоплювали й оп'яняли і польських, і наших націоналістів, його методи стали прикладом для наслідування. Політичний розум уже зовсім в тому часі не мав вартости. Першу і єдину ролю відогравали тільки пристрасті й емоції. Організація присвоїла собі право

бути безапеляційним суддею всім, чия діяльність їм не відповідала. Невгамонна демагогія стала ще дуже лагідною зброєю супроти тих, що не підчинялися. Терор супроти власних земляків... стосовано широко.., виконаний в імені організації, ставав актом віри, доказом шляхотности, патріотизму, і був морально виправданий... Чужих і своїх, - додавав Паньківський, - дійсних і уявних ворогів треба було безоглядно знищити...

...Надзвичайно важливу і вагітну на наслідки ролю, - продовжував визначену характеристику Паньківський, - відогравав масовий набір членства до організації без ніякої селекції. Навпаки, як показували судові розправи (польських властей над оунівцями - В.М.), в рамках шкільної кляси або сільської громади діяв примус бути членом ОУН. Із шкіл юнацтва виходили у переважній частині виконавці актів терору, велика частина знову під примусом. Слідом за тим мусіли йти нечесність, як метод, гіпокризія, явища конфіденціялізму, безцеремонне сипання перед поліцією і судом. Відбір без селекції проходив навіть при виборі членів крайової екзекутиви. Люди нижче пересічности ставали під моральним примусом "революціонерами", не витримуючи першої легкої проби у зустрічі з поліцією..." [24]

Зупинити цей фанатизм було неможливо, відзначав Паньківський, бо сили помірковані були заслабі. Тому в ОУН панувало жорстоке становище: "Провідництвр в організації, яка вважала себе тоталітарною і пропагувала тоталітаризм, було тільки на словах, фактично внутрі панував хаос, дивно сплетений із сліпою дисципліною найідейніших, але найменше вироблених одиниць...". [25]

Подібних характеристик не знайдеш в інших націоналістичних авторів. Паньківський бачив ці справедливі оцінки мов би зсередини.

Паньківський далі відзначав, що з приходом гітлерівців восени 1939 р. в Польщу, "до голосу прийшли всюди крайні націоналісти. На українському відтинку (тобто в Західний Галичині і Холмищі - В. М.) ОУН вийшла з підпілля на поверхню життя. Переважна частина керівних, але також велика кількість рядових членів ОУН, перейшли Буг і Сян до генерального губернаторства (тобто із західних областей України під захист гітлерівців - В.М.). Першу групу становили в'язні польських тюрем... Нова влада взяла їх під свою опіку та примістила на свій кошт не тільки в домах відпочинку і санаторіях. Перед ОУН відкрилися перспективи керівництва, не тільки почесті, але й відповідальність... Замість сподіваного керівництва, організація принесла нашому громадянству розбрат, двоподіл і братовбиство...". [26]

А далі Паньківський подав ще одну немаловажну інформацію:

"Самопевні, тверді члени групи Бандери ще й сьогодні не здають собі справи з того, що розбиття ОУН (мається на увазі розкол ОУН на ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців на початку 1940 р. - В.М.) було в обличчі подій не тільки організаційним, але навіть національним злочином...". [27]

Однак, назважаючи на всі ці непорозуміння, незгоди і братовбиство, Паньківський називає діяльність усіх оунівців в 1939 - 1941 роках в "генерал-губернаторстві" "медовими місяцями співпраці з німцями."