ВІД АВТОРА

Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він завжди був противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких звязків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, та як то він чудом пережив роки німецької окупації....

Кость Паньківський.

Сьогодні нікого не здивуєш тим, як вулицями Львова та інших міст Галичини (та навіть і Києва!) дефілюють учасники "визвольних змагань" в бандерівських одностроях, марширують молодики із смолоскипами та з хижим блиском в очах (поки-що без зброї), як горять кострища книг на площах, а на громадських зібраннях ті ж бойовики з оскаженілим азартом шарпають і б'ють дідусів і бабусь, ветеранів Вітчизняної війни. І нічого дивного, що в такій анархо-розхристаній обстановці новоявлені "демократи", так звані "національно свідомі," чи відверті шанувальники й послідовники бандерівщини, відроджують старі, пошматовані часом міфи: і заяложену концепцію "галицького п'ємонтизму", і сумнівні за своєю суттю традиції, і тоталітарну ОУН (Організацію українських націоналістів) з її антинародною ідеологією і кривавою практикою, і все-все, що було так осоружне людям доброї волі в цьому багатостраждальному краї в часи австрійського цісаря, польської санації та в тіні фашистської павучої статистики. І ті "патріоти" все це називають "національним відродженням"!

Мало того, виховані чужими штудієнратами і культуртрегерами, націоналісти з Галичини тепер прагнуть стати наставниками і носіями культури для українців усієї України. Галицький фундаменталізм стає виключно войовничою ідеологією новітніх інтегральних націоналістів, його хочуть нав'язати як зразок трудящим всієї України, і примусити їх виконувати його догмати.

Я не випадково поставив епіграфом до цієї книги слова К. Паньківського. По-перше, вони відображають політичну, морально-психологічну суть, характер подій та явищ минулої війни та її наслідків. По-друге, К. Паньківський - не рядовий свідок, а особа неординарна в "українських справах" часів минулої війни. Він був заступником В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті), створеному гітлерівцями в 1940 році в генерал-губернаторстві із середовища українських ландскнехтів і кондот'єрів, потім головою УКК (Українського крайового комітету) як філіалу УЦК у Львові, і, нарешті - членом бандерівського "уряду" Я. Стецька, проголошеного 30 червня 1941 року.

По-третє, вони відображають настрої і тенденцію минулих і нинішніх "національно свідомих".

Справа в тому, що поширилось учора, і продовжує ширитись сьогодні, істеричне шумувиння про те, що націоналістичний рух 40-х років в Західній Україні був ніби-то "національно-визвольною боротьбою" українського народу, та що ОУН - УПА завжди опиралась на "власні сили", а в роки минулої війни націоналісти з ОУН вели війну "на два фронти" - "проти більшовиків і фашистів". Тому-то, не питаючи думки народу України, нинішні поборники інтегрального (всеохоплюючого) націоналізму не тільки реанімують колишні націоналістичні організації типу ОУН, але й творять численні нові організації й угропування під вивіскою націонал-демократiї, вихваляють творця українського войовничого націоналізму Д. Донцова, віддають шану колишнім бойовикам ОУН - УПА як національним героям, споруджують пам'ятники Коновальцю, Бандері та їх поплічникам, есесівцям 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина",вимагають державних пенсій і немалих компенасацій від "демократичної" влади (а отже народу), забувши про свої незліченні злочинства проти того ж народу.

Дикунські парадокси! В умовах всеохоплюючого катарсису, очищення і прагнення до гуманізації суспільного життя одні стараються назавжди відмовитися від усього злочинного життя, а інші - все злочинне, що було в минулому, реанімують і відроджують, проголошують гідним подиву. З одного боку, жертви засуджують і проклинають катів, з другого - кати оголошують себе жертвами і вимагають милосердя у жертв.

Нинішні "національно свідомі" від націонал-демократів до націонал-фашистів в Галичині (і не тільки в цьому краї) прагнуть не лише створити націоналістичну еліту, яка б запанувала над усім життям України, але й націоналістичну диктатуру типу Муссоліні й Гітлера, яку б очолила ця націоналістична еліта. Про таку диктатуру над власним народом вони сьогодні заявляють відкрито. Все це відбувається при всебічному потуранні місцевих, так званих "демократичних", властей.

30 червня 1990 року у Львові на площі Ринок відбулося "віче громадян Львова" з приводу "проголошення" українськими націоналістами 30 червня 1941 року "самостійної" України. На "вічі" "національно свідомих" у виступі одного з керівників СНУМу (Спілки націоналістичної української молоді), а тепер УНА - УНСО (Української національної асамблеї - Української націоналістичної самооборони), О. Вітовича прозвучали такі слова: "Ті ідеї, за які боровся Степан Бандера, актуальні й сьогодні. Це ідеї націоналістичності революційного руху на Україні. Ми, молода генерація націоналістів, беремо сьогодні ці ідеї знову на озброєння".

А далі учасники "віча" почули від того ж Вітовича таку пересторогу: ".. .завтра стануть нові полки і батальони членів ОУН, які поведуть націю до перемоги. Навіть якщо ця перемога буде окуплена кров'ю. Нація понад усе! Україна понад усе! То ж, слава Україні, слава безсмертним ідеям української націоналістичної революції, українському націоналізму! Слава Степану Бандері!"

Тут, як бачимо, опріч перефразованого расистського заклику нацистів "Deutschland uber alles!" ("Німеччина понад усе!"), є прямий заклик майбутніх батальонів і полків відродженої бандерівської ОУН здобувати перемогу, хай навіть "окуплену кров'ю".

Такі заяви не поодинокі. Шанувальники Бандери і бандерівщини подають голоси все частіше. 26 травня 1991 року на мітингу, присвяченому відкриттю пам'ятника воякам дивізії СС "Галичина" в селі Ясенові Бродівського району на Львівщині, прозвучав виступ депутата обласної Ради, голови Дрогобицького бойовика, а нині члена УНП (Української націоналістичної партії) Мирослава Глубіша. В ньому, зокрема, є такі слова: "Не буде зброї - не буде демократії!.. Недалеко відійшли ти часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Як треба буде, вона знову буде косити! Пощади вам тут не буде!"

Коментарі тут зайві. Однак варто привести доволі передбачливі слова С.Бандери:

"З минулого досвіду тільки тоді може нарід витягнути належні висновки на майбутнє, коли це минуле висвітлене в найважливіших, історичних моментах, а не закрите туманом мовчанки і неправди. По-друге, все це дуже недавнє минуле, тому й у сучасному живуть і діють ті самі мотори, ті самі сили, напрямки і концепції, які тоді діяли. І в найближчому майбутньому далі будуть діяти ті з них, які залишаються. Отже, роз'яснення вчорашнього служить роз'ясненню сьогоднішнього, і кидає жмутки світла на зародки вчорашніх подій в українському політичному житті".

Такі застереження, звичайно, мають сенс. Кинемо і ми "жмутки світла" на період минулої війни, на ті драматичні і трагічні дні німецько-фашистської окупації, які пережив наш народ. Рани цієї війни ще й досі кровоточать.

Тому і не дивно, що в нинішній доволі драматичний період постають численні питання, які хвилюють багатьох людей: яким був і є український войовничий націоналізм? Хто був його творцем? Якими були взаємостосунки українських націоналістів з гітлерівцями? Якими були батальони "Нахтігаль" і "Роланд"? Чи справді "Акт 30 червня 1941 року" був і є "національною подією"? Якою була дивізія СС "Галичина" -"національною" чи фашистською? Проти кого воювала Українська повстанська армія (УПА) в роки війни та в повоєнний період? Ці та подібні питання, по суті, зводяться до узагальнення: з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни?

Відповіді на це дуже важливе питання і подані у цій книзі. Звичайно, весь його багатогранний спектр просто неможливо охопити. Автор призначав матеріали даної книги для публікацій в газеті як відповіді на численні запитання читачів. Частково ці матеріали надруковані в незалежній газеті "Вільна Україна" у Львові і вже отримали немалий резонанс серед громадськості.

І ще одне застереження до читача. Може здатися, що в книзі надмірне цитування документів і літературних джерел. Вважаємо, що така манера є обов'язковою і надзвичайно необхідною, бо ж на поставлені читачами запитання відповідають націоналістичні документи і націоналістичні автори, а не автор цієї книги. І ще одне немаловажне: матеріали книги подаються так, щоб кожний читач долучився до відповіді на поставлене в заголовку питання.

ЧИ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ФАШИЗМОМ

Трактування діяльності ОУН - УПА націоналістичними авторами

Я, звичайно, маю свою усталену позицію історика і багаторічного дослідника історії України часів Другої світової війни та повоєнного періоду. Але вважаю, что цю позицію нема потреби визначати, а тим більше нав'язувати читачеві. На численні поставлені питання найкращі відповіді можуть дати документальні аргументи і факти, а читач сам розбереться в суті. Разом з тим однозначно вважаю, що всебічно і змістовно відповісти на них можна, перш за все, розглянувши найсуттєвіше із них: чи був український, так званий інтегральний, націоналізм фашизмом?

На це надто визначальне питання відповідають самі ж націоналистічні автори - різні "історики", "історіософи", "біографи" ОУН-УПА, які претендують на істину в останній інстанції. Наведемо кілька фактів, не коментуючи та не інтерпретуючи їх, а лише уточнюючи чи пояснюючи окремі малозрозумілі місця у тексті.

Ще напередодні війни провідна газета Організації українських націоналістів (ОУН) "Наш клич" досить чітко визначила напрям своїх політичних дій: "Це - суспільно-політичний рух, який існує сьогодні в усьому світі. В одній країні він виявляється як фашизм, в іншій - як гітлеризм, у нас - просто як націоналізм." ("Наш клич". 1938. 9 липня.)

Газета націонал-клерикалів в Галичині "Мета", нещодавно відновлена у Львові, недвозначно заявляла про мету українських войовничих націоналістів: "Український націоналізм мусить бути підготовлений до всяких засобів боротьби з комунізмом, не виключаючи масової фізичної екстермінації (винищення), хоч би й жертвою мільонів людських екзистенцій (існувань)." ("Мета". 1932. 17 квітня.)

Додамо до цього два цікавих застереження авторів-неукраїнців. Один із найавторитетніших у середовищі українських націоналістів-дослідників минулого, автор відомої книжки "Український націоналізм", американський "радянолог" й "українолог" Д. Армстронг констатує, що ОУН виникла з "терористичних напівфашистських організацій" - УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичноннї молоді під керівництвом Д.Донцова.[1]

Французький публіцист та історик Аллен Герен характеризує ОУН як організацію "пронімецької і профашистської орієнтеції", яка в міру зростання стала "фашистською організацією" не тільки політично, але й ідейно.[ 2]

А тепер звернемося до синтезуючих застережень. Колишній офіцер спеціаль-батальону Абверу "Нахтігаль" ("Соловей"), а нині політолог, Прокоп пише: "...У 1930-х роках націоналістичний табір пішов... ще далі,

точніше від авторитаризму і критики демократії до ідеологічного конформізму та намагання не тільки здобувати впливи в суспільстві... Це були вже риси т.зв. всеосяжносте, інтегральности чи, як пізніше цю течію названо в соціологічній і політично-науковій літературі - тоталітаризму. Цю філософію сприйняла не тільки ОУН, але також і легальна формація націоналістичного руху, що діяла в західних областях під польською окупацією, а саме фронт національної єдності під керівництвом Дмитра Палїєва."[ 3]

Тут треба дещо уточнити. Фронт національної єдності (ФНЄ) у 30-ті роки - це невелика легальна організація, яка відкрито проповідувала фашизм і будувалася за зразками гітлерівських загонів штурмовиків. Д. Паліїв як фюрер ФНЄ став пізніше офіцером есесівської дивізії "Галичина", був радником її командування, i загинув у боях під Бродами влітку 1944 року.

Далі М. Прокоп зауважує, що всі "українські" (тобто націоналістичні) партії та організації "чекали на війну", як на нагоду "для розгорнення боротьби за незалежність. А оскільки єдиною... силою, яка прагнула до зміни "статус кво", і мала для цього засоби, сили, була Німеччина, то на неї розраховували всі українські (читай: націоналістичні - В. М.) політичні групи...". [4] В "Енциклопедії' українознавства" (яка, до речі, нещодавно перевидана у Львові, і яку редагував і видавав В. Кубійович - керівник УЦК (Українського центрального комітету) в часи німецько-фашистської окупації Галичини, а затим видавець багатьох "наукових" праць націоналістів за кордоном) відомий історіософ І. Лисяк-Рудницький визначив зміст терміну "український націоналізм" так: "Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румуньска "Залізна гвардія", словацькі глінківці, польська ОНР (Обуз народово-радикальни).[ 5] І далі:

"Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху... Символічне значення мало запозичення українськими націоналістами деяких параферналій руху (напр., форми привіту)". Тут автор має на увазі запозичення націоналістами у гітлерівців вигуків "Слава Україні!", "Слава Бандері!" з викиданням наперед правої руки. Правда, І. Лисяк-Рудницький не зазначає, що ОУН бандерівців перейняла у гітлерівців і кольори (червоно-чорний) свого партійного стягу. І там же:

"Хоч часом в українського націоналізму була орієнтація на власні сили, однак у своїй зовнішній політичній концепції він поклався на союз з Німеччиною. Певні кола з райху підтримували ці сподівання і розрахунки..." Посилаючись на вищезазначені міркування І. Лисяка-Рудницького, відомий в діаспорі історик О. Субтельний дещо скромніше зазначає: "Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фашизму й тоталітаризму". [6] Така позиція, як бачимо, влаштовує нинішніх націоналістів, бо вони настирливо рекомендують (а в Галичині насильно нав'язують) цю книгу О. Субтельного у школах і вузах як основний підручник з історіїУкраїни.

У своїй праці "Напрями української політичної думки" вже згадуваний

І. Лисяк-Рудницький відвертіше зазначав: "У процесі свого природного зростання український інтегральний націоналізм, безсумнівно, брав собі за зразок сучасні йому фашистські рухи і режими на Заході..."

І тут же: "Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу отримати політичний виграш на прагенні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві".[7]

Свої міркування про український інтегральний націоналізм як різновид фашизму І. Лисяк-Рудницький завершив так:

"Для небайдужих спостерігачів, навіть для тих, хто сам брав участь у цьому русі, стало з часом очевидним, що український інтегральний націоналізм має серйозну внутрішню хворобу. Це призвело до притуплення морального відчуття, що виявилося у застосуванні фізичного і морального терору проти українських політичних опонентів. Волюнтаристський характер націоналістичної ідеології, опора на "міф", а не на знання завадили відчути реальність об'єктивно, а отже зробити раціональні і відповідальні висновки. Хоча інтегральний націоналізм підніс войовничість і життєздатність українського народу в часи воєнних потрясінь, він разом з тим знизив рівень його громадянської зрілості... Роки Другої світової війни принесли заразом апогей і кризу інтегрального націоналізму". [8]

На жаль, об'єктивний в цілому дослідник І. Лисяк-Рудницький піддався невластивим таким людям емоціям. Інтегральний націоналізм сьогодні не тільки реанімували, але й плодиться він не тільки в Галичині.

Хто був творцем "інтегрального" націоналізму фашистського типу

Його витворив Дмитро Донцов (Шелкопьоров), син херсонського землевласника і торговця хлібом, росіянин за походженням та водночас ідеолог українського войовничого націоналізму.

Мітька Шелкопьоров так був перейнятий ворожістю до Росії та росіян, що надовго заразив галицьких націоналів, хоч для цього в Галичині не було особливих підстав. І водночас "москаль" Шелкопьоров став речником українського націоналізму і шовінізму, так божевільно пройнятого русофобством. Чи не парадокс?

Інтегральний ("всеохоплюючий", "всеосяжний", або частіше - чинний) націоналізм насправді не був творінням самого Донцова. Взагалі все, що було в його працях було запозичене, а, вірніше, змавповане, списане з зарубіжних авторів - Шопенгауера, Ніцше, Барреса, Гюйо, Сореля, Морраса, Бергсона, Шпенглера та багатьох інших. Справжнім творцем ідеології інтегрального націоналізму у Франції був Шарль Моррас, виходець із Прованса, однієї з відсталих провінцій (що і спонукало Донцова так часто вживати термін "провансальство" з поваги до свого ідейного метра - в українській мові не знайшов відповідного слова).

Вже в 1923 році в статті "Чи ми фашисти?" Д. Донцов беззастережно заявляв, що той "політичний і морально-психологічний дух", яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийша в тому ж "Літературно-науковому віснику", який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а затим ОУН, Євгена Коновальця був переданий

в руки Донцова. Згодом він розвиває свої погляди (запозичені з фашизму і нацизму) в книзі" Націоналізм " (1926 р.). А в 1935 році Донцов тлумачив уже фашизм, як "щось своє": "Ви і ваші приятелі, - відповідав він своїм численним опонентам, - завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу "франсистів", або "огневиків" в Парижі (тут Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про "Вогнистий хрест" полковника де ля Рока - В.М.). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я".

Аналізуючи поведінку Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті "Колабораціонізм у Другій світовій війні": "Донцов... є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка "Народної волі". Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі "ідеї дев'ятнадцятого століття" і почав славити дивну концепцію "героїв", включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра." (Так англійською мовою читаються Моріс Баррес і Шарль Моррас - В. М.). [9]

Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, "творчого" насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги "Націоналізм" уточнював: "Націоналізм - се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм - се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд - праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис - в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії.:. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)".[ 10] Тут Донцов трактував націоналізм (звичайно ж, український), як бачимо, в абсолютно фашистському розумінні.

Біограф Донцова М. Сосновський в книзі "Дмитро Донцов: політичний портрет" не випадково зазначає: "Сучасні дослідники фашистського феномену 20 - 30-х однозгідно підкреслюють характеристичні прикмети фашистської ідеології, які в основному збігаються з засадами "чинного націоналізму" Донцова: антиматеріалізм, авторитаризм, етатизм, інтегралізм, скрайній етноцентритизм, агресивність в зовнішній політиці, расизм, романтичний антиінтелектуалізм, засада, що ціль освячує засоби. Ці дослідження теж вказують на схожості між фашистськими рухами, коли мова йде про державні інституції чи про внутрішню політику будь-якого фашистського авторитарного руху:

сновидна демократія, розгром добровільних громадських і політичних груп, товариств, партій і заміна їх "корпоративною" організацією, пбліційний режим, економічний прагматизм (економія підпорядкована політичним цілям), провідницька стистема з "дуче", "фюрером", "вождем", "провідником", однопартійна система й заборона діяння інших політичних партій поза фашистською".[11] Сосновський, як бачимо, повністю погоджується з тим, в чому звинувачують Донцова противники того ж Донцова.

Донцов був закоханний в Беніто Муссоліні, дуче італійських фашистів. В передмові до брошури про Муссоліні він писав: "В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберального світа, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар... своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. А Італію з країни-провінції зробив нацією, без якої не сміє нічого важного статися на нашім континенті, а подекуди й поза ним. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду "Вісник" і "Літературно-науковий вісник" від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз "Книгозбірня Вісника" вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів".[12]

Тут же Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана "Книгозбірня Вістнйка" - серія брошурок, в яких пропагувались "фюрери" європейського фашизму: М. Островерха - "Муссоліні: людина і чин", М. Макіявель - "Володар", Р. Єндик - "А. Гітлер", Л. Мосендз - "Штайн: ідея і характер", В. Темляк - "Вогнистий хрест: полковник ля Рок", М. Антонович- "Маршал Вперед (Блюхер)", Р. Керч - "Франко - вождь еспенців", Д. Варнак (Донцов) -"О'Коннель", Д. Варнак (Донцов) - "Кардинал Мерсіє", Д. Донцов -"Партія чи орден" та інші. Брошурки залежувалися на полицях книгарень, однак, войовничі націоналісти читали їх з захопленням.

Далі М. Сосновський зауважує: "Захоплений їхньою (тобто фашистською - В.М.) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала.., Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні "фасади" й "куліси", познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером.

У доволі широко знайомій націоналістам брошурі "Де шукати наших історичних традицій" Донцов заявляв, що люди типу Муссоліні - "люди одного світогляду, однієї психіки...", якою є і "наша психіка". [13]

Ця заява, звичайно, не потребує роз'яснень, бо, як відомо, люди одного психологічного складу, однієї ментальності думають і діють однаково.

Однак, все це не зупиняє, а, навпаки, надихає на "вищі ідеали" нинішніх шанувальників інтегрального націоналізму Донцова, тобто українського фашизму. Вони, всупереч Конституції незалежної України, всупереч рішенням Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочцнцями гітлерівської Німеччини, який засудив фашизм, як "злочин проти людства", пропагують сьогодні ідеї Донцова, ідеї "інтегрального" націоналізму, що був звичайним різновидом фашизму.

Диву даєшся! Хіба є десь в Європі пам'ятники фашистам, вулиці і площі імені Геббельса, Розенберга, Гітлера, Муссоліні, Морраса чи

Франко? Нема. А у Львові є і "Клуб імені Д. Донцова", і вулиця імені Донцова, і тривають в середовищі новітніх націоналістів традиції Донцова. Одним словом, сьогодні в націоналістичній Галичині донцовщина яскраво процвітає.

Як в 30 -ті роки реагували на інтегральний націоналізм Д. Донцова

Як приклад, з цього приводу наведемо відповідні місця із книги М. Конрада "Націоналізм і католицизм", виданої у Львові в 1934 р.

Микола Конрад (1876-1941) - священик, професор історії філософії й соціології Греко-католицької богословської академії у Львові, автор кількох книг, яких важко назвати богословськими. Однією з них є невелика книжка "Націоналізм і католицизм". В ній позиція автора значно відрізняється від писань багатьох клерикалів у Галичині. Та й не тільки в Галичині. Однак та позиція аж ніяк не відрізнялася від офіційної (апостольсько-ватиканської) точки зору. Справа в тому, що греко-католицька (уніатська) церква все тісніше входила в орбіту політичного католицизму, і М. Конрад був одним із чільних виразників його доктрини в Галичині. Правда, в книгу він вніс чимало своїх пристрастей та емоцій, які в офіційні релігійні писання вносити не дозволялось.

Конрад в книзі "Націоналізм і католицизм"[14] якраз переважну більшість матеріалів присвячує розгляду суті інтегрального націоналізму Донцова, називаючи його "модерним націоналізмом". Власне, позиція Донцова повністю імпонувала цьому священику-богослову якраз "за правильне розуміння націоналізму". Конрад, звичайно, мав на увазі ту інтегральність (всеосяжність ідей і дій), волю до влади, "творче" насильство, нетерпимість до політичних противників та інші вагомі компоненти, що були у Донцова.

Чим саме полюбився М. Конраду той інтегральний ("модерний") націоналізм?

"В Європі, - пише він, - всюди замітні націоналістичні рухи, а саме: французький, італійський, німецький, ляпівський у Фінляндії, мослівський в Англії, прещівський в Португалії, український у нас. Всі вони мають дещо спільного, а кромі того ще свої специфічні риси".

Далі Конрад з величезним захопленням, але досить коротко, знайомить читачів з французьким, італійським, німецьким та іншими фашизмами:

"Французький націоналістичний рух повстав з монархічної організації "Аксіон Франсез" (" Аксьон Франсез" - В. М.) під проводом Леоне Доде в Карла Морра (вірно: Шарля Морраса - В.М.). Він створив містику традиції і культ романської раси й генія...";

"Італійський фашизм створив ідею всевладної держави", де держава - найвища цінність. Початком дії став активний рух групи "політичних інтервентистів", які вчинили похід на Рим і згодом захопили владу. "Рух повстав як реакція проти безладдя, яке наступило після світової війни і зросту симпатій до комунізму", бо в Італії склалася ситуація, коли "на кожному закруті вулиць лунала пісня червоного Інтернаціоналу";

"В Польщі замітний націоналістичний фермент як рух "Молодих Стронніцтва Народовего".

До таких націоналістів фашистського типу М. Конрад відносить і "український модерний націоналізм", тобто інтегральний націоналізм

Донцова. Цей націоналізм в 1920 р. "найшов перший свій організаційний вияв в т. зв. "Партії національної роботи" з ідеологічним своїм органом під заголовком "Заграва". У 1925 р. цей рух перейшов до рядів студентської молоді і завзято боровся з комуністичними організіями, що були взяли верх між українським студенством. По завзятих боротьбах націоналісти взяли верх і підпали під духовний вплив Донцова".

Далі Конрад зазначає, що "модерний націоналізм" ще не має "одностайної, закінченої доктрини", але продовжує формуватися під впливом відомого німецького філософа Ф. Ніцше:"... Найбільший вплив на оформлення націоналістичної модерної ментальносте Європи має безперечно філософія Ніцша. Ніхто не зрозуміє наставления, кольориту думання та ідеології модерного націоналізму, хто не знає ніцшеанського світогляду".

Після такого присоромлення недолугих із середовища галицьких націоналістів священик М. Конрад з захопленнями знайомить читача з "філософією Ніцше", відзначаючи його крайній індивідуалізм, волюнтаризм ("гін до сили", "воля до влади", "жити інстинктами, афектами, проявами волі"), аморальність (в етиці - аморалізм, "мораль панів", націоналістичної еліти, якій "все дозволено", а добро, доброта - це слабосилість), антидемократизм (демократія - ворог людини). Ніцше - це "вияв сліпої сили без світла думки, стихійна гра сил, демонічний екстаз й оргії".

Спеціальний підрозділ Конрад присвячує "донцівському націоналізму". Тут священику, професору богослов'я імпонують: донцовський "героїзм абсурду"; "головною понукою наших діянь є наші інстинкти, пристрасті, афекти"; "головним двигуном націоналістичного руху має бути сліпа активність". Автор досить чітко пізнав головну суть та ідею "націоналізму Донцова": "Чин до чину, хоч би це був огонь, землетрус, чи страшний суд, хоч би він окупався сльозами і кров'ю мільйонів". (Виділено мною - В.М.). Тобто: боротьба для боротьби і те "хижацтво", яке проводить націоналістична еліта, повинно стати "насиллям, безоглядним терором", бо "ножем і кров'ю" треба накинути свою волю масам. От вам і біблійне "Не убий!" із уст священика і професора богослов'я!

Наприкінці М. Конрад визначає: "Націоналістична ментальність Донцова сперта на філософії Ніцша".

Читаючи все це, мурашки повзуть по тілі. Коли ж подумаєш, що все це писав слуга Божий, то хочеться неодмінно продовжити цитування його "писань" - хай прочитають нинішні читачі!

Чи підтримувала греко-католицька церква войовничий націоналізм

М. Конрад подає питання так: "Як ставиться сучасний католицизм до "модерного націоналізму"? Під "модерним націоналізмом" він розуміє, звичайно, не тільки "донцовський націоналізм", але й усі європейські рухи фашистського типу. І відповідає: "Терміном "сучасний націоналізм" розумію релігійний рух, оформлений католицькою ідеологією. Він тепер найживіше проявляється в організації "Католицькі акції"... Націоналізм

і сучасний католицизм є близькі собі ідеалізмом й активізмом... Націоналізм і католицизм - це могутні союзники в боротьбі з лібералізмом ісоціялізмом".

Для чого ж потрібний такий альянс католицизму і націоналізму?

Конрад відповідає: "Зібрати нову, енергійну, ентузіястичну еліту і поставити її під провід відомих і характерних вождів, і пхнути маси до чину, до рішучої і подібної боротьби з гнилим духом капіталізму і з сатанинським комунізмом, і до обнови людського життя приватного, родинного, національного, державного на принципах християнської справделивости й любови - це наказ XX століття... Сучасний католицький і націоналістичний рухи є новітнім хрестоносним походом - в католицизмі з гаслом : "Вірую! Так Бог хоче!", а в націоналізмі з гаслом: "Хочу! Voglio!"...Сполука релігійного етосу з націоналістичним патосом - це непоборна сила! Меч і хрест - ось надія народів і людства на нове краще завтра". (Виділено мною - В. М.)

Правда, Конрад визнавав, що "націоналізм... має свої зоологічні нахили", однак якщо Гітлер висловив заяву про необхідність "міцно охороняти християнство", а Муссоліні щиро поєднує фашизм з церквою і клерикалізмом, то це значить, що все гаразд. Тому так завершував свої "писання" Конрад: "і у нас є слідний зворот, спрямований до синтези націналізму і католщизму..." (Виділено мною - В.М.).

Отже, священик-богослов М. Конрад виступав не тільки завзятим захисником й апологетом фашизму й інтегрального націоналізму, але й ідентифікував фашистсько-націоналістичні рухи в Європі з "модерним націоналізмом" Донцова в Галичині, і, по суті, єднав доктрини, наміри і дії Гітлера і Муссоліні, Донцова і католицької (і греко-католицької) церкви. "Меч і хрест, - вказував ін, - непоборима сила хрестоносного походу"! Але проти кого?

"Писання" М. Конрада - не просто якісь маячіння священика-фашиста. Як активний клерикальний функціонер й ідеологічний поборник "Католицької акції", декларованої й організованої Ватиканом, він, по суті, беззастережно виконував і пропагував ті принципи, які здійснювало керівництво католицької церкви у міжвоєнний період, в руслі якої і діяла греко-католицька церква в Галичині.

Уся справа в тому, що з кінця XIX століття Ватикан і католицька церква в цілому, прагнучи розкласти і ліквідувати соціалістичний і усякий революційний рух, беззастережно впливали на соціальні і політичні процеси, висунули свою соціальну доктрину і почали об'єднувати своїх численних прибічників під прапорами політичного католицизму. Масово виникають організації клерикального напряму і змісту: молодіжні клуби і гуртки, жіночі союзи, просвітні товариства, політичні партії й угруповання (типу партій "Християнсько-демократичний союз" (ХДС) і "Християнсько- суспільний союз (ХСС) у Німечинні), бажаючи надати їх політичним діям католицького характеру і, беззастережно керувати всіма політичними процесами.

В орбіті цих дій почали активізуватись і галицькі клерикальні кола. Створені в 1890 р. об'єднання "Нової ери" реорганізовувались у 1911 р. в клерикальну партію "Християнсько-суспільний союз", яка об'єднувала релігійних і світських функціонерів українського походження для підтримки Ватикану і цісарського режиму. Партія припинила свою

діяльність тільки під час розвалу Австро-Угорської імперії, але позиції політичного католицизму не похитнулись, а ще більше розширились і зміцніли.

На початку 30-х рр. Ватикан оголошує новий "хрестовий похід" (про який і пише М. Конрад у своїй книзі) проти СРСР і революціних рухів в країнах Європи, заявляючи про організацію і діяльність так званої "Католицької акції". На початку 1931 р. націонал-уніати в Галичині активно підтримують цю "акцію", негайно створивши нову клерикальну партію "Український католицький союз" (УКС) під керівництвом митрополита Андрія Шептицького. Вслід за цим у Станіславі (нині Івано-Франківськ) створюються дві клерикальні організації - "Скала" й "Українська народна обнова" (УНО або "Обнова"). В 1933 р. інтенсивно формується ідеологічний націонал-клерикальний центр - "Генеральний інститут католицької акції" (ГІКА), відкривається ряд клерикальних газет і журналів. Спеціально для духовного впливу на молодь створюється напіввоєнізована організація "Католицька акція української молоді" (КАУМ), яка вела інтенсивну підготовку "захисників церкви". "Католицький союз, - писала газета Комуністичної партії ЗахідноїУкраїни "Сила", - стає зборищем запеклих ворогів Радянської України, які збираються засобом війни знищити її, і на її руїнах побудувати панську, фашистську Україну." ("Сила". 1931. 10 травня.)

Політичний католицизм, в цілому, і "католицька акція", зокрема, "іменем Бога" стаивли завдання організувати й очолити боротьбу проти революційних сил. І це їм значною мірою вдається досягти. Створюється міцний альянс клерикалів з націоналістами, так званий філетизм (клирекальний нацоналізм) як симбіоз цих двох явищ. Націонал-уніати в Галичині створили eklessiamilitans ( войовничу церкву), до якої і закликав у своїй книзі "Націоналізм і клерикалізм" М. Конрад.

Хто ще був "теоретиком" українського "інтегрального" націоналізму

Питання це надзвичайно резонне. До створення ідеології українського націоналізму як різновиду фашизму залучалося чимало діячів. Чимало авторів вже писали про нього, багато пишуть і сьогодні. Особливо часто і відверто розповідали про нього в 30-ті роки. Ось два характерних приклади.

"Чи справді маємо фашизм? - запитував досить відомий тодішній Галичині поет Юрій Липа. - Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони "роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні", ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу... Усі вони мають одну спільну тенденцію - одна спільна прикмета ціх світоглядів - це їхнє побожне відношення до джерел власної раси... "[15]

А ось ше один націоналістичний автор тих часів, що був фанатично закоханий у виключну і високу антропологію і расовість українця:

"...Палають вогні... Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях... Чуєш крик - Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль!.."[ 16]

В довоєнний період на теми ідеології і практики українського

войовничого націоналізму багато писали Ю. Вассиян, В. Марганець, Є. Онацький, Д. Андрієвський, 3. Книш (Михайлюк), М. Сціборський, Ю. Липа та інші націоналістичні автори. В усіх цих "теоретиків" досить близькі інтерпретації основних положень українського націоналізму. Проте з їх середовища особливо виділяється Микола Сціборський, офіційний теоретик проводу ОУН, один із заступників провідника організації Є. Коновальця, а затим і А. Мельника.

Націоналістам, особливо в Галичині, досить відома книга М. Сціборського "Націократія", яка вийшла друком в Парижі в 1935 р. Написана з претензією на науковість, книга містить чимало положень, які перегукуються з донцовськими. Власне, на положеннях Донцова і Сціборського і базувались ідейно-політичні засади ОУН в довоєнний період. Четвертий розділ книги так і називається - "Фашизм", де на всі лади вихваляється ідеологія і практика цього нового для світу політичного явища:

"Фашизм - це, насамперед, ідейна і духовна реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм... Фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідеї (спірітулалізм, волюнтаризм, ідеалізм) за рішаючих чинників історичного розвитку... Фашизм - це, насамеперед, націоналізм...

Провідна еліта творить і наказує, маси виконують і повинуються - така формула фашизму... Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу...

Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов'язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переносять початковий стан свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скеровує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати цього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів... "[18]

Отже, фашизм - це диктатура, диктатура "еліти", яка виконує місію "лікарів хворої епохи", а для народу лише залишається кричати гасло "Німеччина понад усе!".[ 19]

М. Сціборський продовжував:

"Їх (фашистів) ідеї, науку і досвід зобов'язана використати українська нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосуванні цих вартостей до повного національного будучого полягає одне із завдань українського націоналізму...".

Правда, Сціборський тут же зазначає, що "український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах". А далі бачимо, що ці "оригінальні націократичні основи" - звичайнісінькі копії фашистсько-нацистських положень із адепітв Гітлера і Муссоліні.

Ось вони:

"Національно-державницький імперіялізм - це неминуючий прояв історії... Основою існування є... боротьба і сила". [20]

Виходячи із того ж, фашистського, звичайно, "спірітуально-волюнтаристичного світогляду", український нацоналізм "сприймає власну націю за найвищу, абсолютно ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: "Нація понад усе!"

"...Свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до чужого... Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу, і дійсно наближаючись до нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь оригінальним і ні від кого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації... Націонакратія визнає, шо нерівність іманентна (тобто притаманна - В.М.) суспільству..."[ 21]

А далі, в запалі "творчості", М. Сціборський говорить про "національну диктатуру", основними принципами якої є: "...ударний, бойовий легіон революції - організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й його провідної верстви - еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлюватиметься не класовими і становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не "партійними переконаннями" (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) - лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників."[ 22] Отже, як ясно бачимо, йдеться тут про націоналістів-фанатиків, які і становитимуть ту "еліту". І ця націоналістична "еліта" пануватиме беззастережно в тій диктатурі націоналістів.

І на довершення цього, зазначав Сцібородський, "на чолі нації й державної організації стоятиме голова нації... Це буде вождь нації..."

Тріада "диктатура - еліта - вождь" і була беззастережно покладена в основу майбтутньої конституції націоналітичної України, яку від імені проводу ОУН розробляв той же М. Сціборський, поклавши в її фундамент симпатію до фашизму й адепти своєї ж праці "Націократія".

Однак ці задуми провідників українського войовничого націоналізму не здійснились. Проте сьогодні їх шанувальники не тільки реанімують їх божевільні "концепції" і "теорії", але й з притиском і безпардонним цинізмом видають їх за свої. Знову затято кричать про ту націоналістичну "еліту", знову мусується ідея націоналістичної диктатури і ставляться за зразок режими Муссоліні і Гітлера та інших диктаторів минулого. Про те сьогодні з відвертістю і неабияким завзяттям пишуть і "Націоналіст", і "Голос нації", і "Нескорена нація", і "Шлях перемоги", і "Державність", і "Республіканець", і всі інші націоналістичні "часописи" і видання різних реанімованих і нових партій та організацій.

Наведемо лише один уривок із численних публікацій на цю тему. А. Карпінський в невеличкій статті під назвою "Диктатура чи національний порятунок" відверто вимагає: "Прискорити процес творення національної еліти під проводом сильної особистості, встановити на певний період національну диктатуру" ("Напрям". 1991. №6. С 15; виділено мною - В.М.).

Над ким пануватиме ця "національна еліта" і "націоналістична диктатура", думаю, цілком зрозуміло.

Ідеї інтегрального націоналізму в соціальній поведінці членів ОУН

Д. Донцов у своєму "Націоналізмі" досить яскраво висловив підстави (вимоги) "волевого" ("модерного", "інтегрального") націоналізму так: " 1) зміцнювати волю нації до життя, до влади, до ескпансії;
2) стремління до боротьби;
3) романтизм, догматизм, ілюзіонізм;
4) фанатизм і аморільність;
5) синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму (в захопленні та в пануванні над іншими);
6) "творче насильство".

Тут же він вказував на, мовляв, "своєрідні ідеї" українського войовничого націоналізму - яскравість, виключність і всеобіймаючість. Тим читачам, які бажають вникнути в суть цих "рис" та "ідей" Донцова, слід прочитати все його "писання" під назвою "Націоналізм" (бажано третє видання).

ОУН же у своїй практиці повністю перейняла ті ідеї і риси українського інтегрального націоналізму, що були сформульовані Донцовим. В Організації були спеціально розроблені "Матеріали ідеологічного вишколу", де коротко сформульовані суть і цілі цього націоналізму, визначені вимоги до членів ОУН. Тут же визначались і "головні ідеї" (цілком за Донцовим): виключність, яскравість, всеоб'ємність. Ідеологію цього "модерного" (а, по суті, списаного із західних зразків) націоналізму зводили до восьми головних рис:

"- Догматизм. Це безмежна віра в ідею, фанатизм запалює свідомих на боротьбу.

- Ілюзіонізм. Це уява в образах, які в дійсності не існують, ілюзіонізм спонукає нас до боротьби.

- Романтизм. Проявляється як прагнення до боротьби. Аморалізм. Надзвичайна відданість якійсь справі, безпощадна боротьба з ворогами.

- Творче насильство. Це нетерпимість до всього, що хоче нашого упадку.

- Ініцітативна меншість. Ініціативу держави в нації має ініціативна меншість, а не маса (ініціативна меншість - це пануючий шар).

- Гераклізм. Це рішучість жертвувати теперішнім щастям заради вічного щастя". [23]

Виховні закони і правила в ОУН виконували "Десять заповідей українського націоналіста" (Декалог):
" 1. Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ані честі твоєї нації.
3. Пам'ятай про великі дні наших визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба.
5. Пімсти смерть великих лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а - з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати величезне злодійство, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів твоєї нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави навіть за рахунок пригнічення чужоземців". [24]

Сьогодні цей "Декалог" суттєво відредаговано нинішніми націоналістами, які бояться повторювати окремі фрази. Так, замість "величезного злодійства" записано "найнебезпечнішого чину", замість "ненавистю і підступом" - "ненавистю і безоглядною боротьбою". В останньому ж правилі повністю вилучено слова "навіть за рахунок пригнічення чужоземців". Так-то "прикрашають" свою історію нинішні шанувальники інтегрального націоналізму новими (вже "демократичними") іграшками!

Пишномовне словоблуддя і водночас найдешевший примітивізм формулювань "Декалогу" вимагали коментарів. Чимало членів ОУН просто не розуміли, чого від них вимагають. Тому з'явились "Короткі пояснення. Як зрозуміти декалог", в яких, зокрема, підкреслювалось, що націоналістична мораль - мораль завойовників, які не знають сумнівів і вагань. Мета боротьби освячує засоби, в боротьбі з ворогами націоналісти безпощадні: "потрібен револьвер, віроломство і яд - засоби, які може використати націоналiст", не звертаючи жодної уваги на осуд "цивілізованого світу". [25]

Особисті якості войовничого націоналіста перераховуються в "12-ти прикметах характеру українського націоналіста". Він повинен бути: "все готовий, безкорисливий, чесний, карний, активний і підприємчивий, відважний, рішучий, витривалий, врівноважений, точний, здоровий, обережний". [26] Все це, звичайно, потрібно було для того, щоб рішуче і без вагань застосувати "револьвер, віроломство і яд".

Опріч цього ще існували "44 правила життя українського націоналіста" та багато інших правил, настанов, вимог. Незаперечно, що ідеологи українського войовничого націоналізму буквально списували, мавпували всякі догмати з італійського фашизму і німецького нацизму, ставали їх затятими адептами.

Опріч вище зазначених обов'язкових правил поведінки вводились беззастережйо "мале націоналістичне привітання" - "підняття долоні правої руки на рівень лба, рука зігнута в лікті" (як салют у радянських піонерів!), і "велике націоналістичне привітання" (абсолютно змавповане у фашистів!) - "стійка "струнко", підняття прямо перед собою на рівень лоба простягнутої правої руки". "Малим привітанням" зустрічали друзів і знайомих. "Велике привітання" демонструвало готовність "найвище гасло нації утвердити діями правої руки" й обмін фразами "Слава Україні"! - "Вождю слава!" (типу: "Хайль Гітлер!" - "Зіг хайль!"). Простягнутою правою рукою потрібно було вітати прапор і тризуб, провідників організації. На II зборі ОУН (в квітні 1941 р.) бандерівці ввели партійний червоно-чорний прапор, точнісінько таких же кольорів, як у нацистів гітлерівської Німеччини.

В дусі намецького нацизму була видана в 1944 р. брошура "Матеріали політичного виховання", яка однозначно трактувала напрям націоналістичного виховання. Тут роз'яснювалось, що майбутнє української держави - "не якась філантропічна інституція", а політику її буде визначати "закон національного егоїзму", оскільки "націоналістичний світогляд відрізняється нетерпимістю".[27] Що ж це за держава? Націоналістична диктатура, диктатура ОУН-бандерівців!

Як С. Бандера оцінював взаємостосунки ОУН з гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни

Як відомо, Степан Бандера не був теоретиком, а лише практиком українського войовничого націоналізму. Вже в повоєнний час, перебуваючи в Мюнхені, він зрідка прикладався до паперу. Ці "писання" сьогодні поширені в Галичині під назвою "Перспективи української революції" (видання ОУН, 1978) з багатьма перевиданнями його шувальників. В цьому збірнику статей центральне місце займає доволі велика праця "Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном", яка в липні 1948 р. вийшла друком там же, в Західній Німеччині, окремою брошурою. Це не просто сповідь провідника ОУН-"революціонерів" як виправдання за минулі акції. В ній Бандера немов підводить певний підсумок діяльності ОУН-бандерівців і власної діяльності, і досить відверто визначає свою політичну позицію в час минулої війни та в перші повоєнні роки. Хоч, правду кажучи, та позиція не розкрита до кінця. Правда, послідовники українського інтегрального націоналізму і в минулому, і сьогодні ретельно правлять, ретушують, а то й просто витирають окремі положення цієї щирої відвертості Бандери. Ось місця iз цієї статті:

"З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські плани супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невольничої робочої сили...". [28]

Тут, зрозуміло, Бандера не називає, кого гітлерівці дурили "туманними кличами й обіцянками" і кого хотіли "запрягти до свого імперіялістичного воза". Читач, думаю, легко здогадається "кого". Зачитуємо далі:

"Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду: з одного боку, обіцяли державність, а з другого - викручуватись воєнними обставинами, українською непідготовленістю і т. п.". І тут же уточнює:

"Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці не підготовлені (до державотворення - В.М.), не об'єднані, розсварені, нема з ким говорити і т. д. А при тому була ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння..." (Виділено мною - В. М.)

Отже, як бачимо, українським націоналістам гітлерівці обіцяли "державність", але обдурили, посилаючись на "воєнні обставини", на "непідготовленість" націоналістів до державотворення, на "необ'єднаність", "розсвареність" їх між собою, чи на те, що "нема з ким говорити". Але зауважте, головне тут те, що Бандера розкриває тут тіньову, мабуть, одну із головних причин розколу в ОУН в лютому 1940 р. на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, який закінчивася, як відомо, великим братовбивством: "ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння..." Тут, звичайно, визначено досить важливе і при цьому досить чітко: гітлерівці не тільки інспірували, але й здійснили розкол в ОУН в своїх політичних планах та інтересах. Це - однозначно! А далі Бандера намагався пояснити позицію і поведінку гітлерівців:

"Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійносте України, а з другого боку, не хоче відразу викликати боротьби українського народу (читай: українських націоналістів - В.М.) проти себе. Невиразною політикою та кишкою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтриманням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СРСР, гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійності рішуче спрямовувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою...".

Тут треба суттєво уточнити. Як бачимо, Бандера досить легковажно підмінює термін "Україна", бо має на увазі українських націоналістів, говорячи про Україну. Звичайно, бендерівці добре знали, що гітлерівців абсолютно не цікавила ні червона, ні жовто-блакитна (а тим більше самостійна) Україна, а цікавив "лєбенсраум", життєвий простір, і дармова робоча сила на цьому просторі на користь Німеччини. Знаючи це, вони все ж вірно служили Гітлеру, сподіваючись отримати якісь крихти із столу хозяїна. Та й чи питали бандерівці трудовий народ України, чи хоче він тої "самойстіності" під штандартами і свастикою Гітлера. При тому ж, не Україну, а українських інтегральних націоналістів гітлерівці намагалися втягнути (і втягнули!) у свою війну проти Радянського Союзу і "тим зв'язати їх усією своєю політикою". Далі Бандера писав відверто, без викрутасів: "Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цього факту... Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її - готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії і тільки проти неї". (Виділено мною - В.М.). Як бачимо, тут вираз "і тільки проти неї" визначає досить багато, якщо не все.

Завершує свою думку Бандера щодо визначення спільної (з Німеччиною, звичайно) війни "проти большевицької Росії" такими - однозначними словами-застереженнями: "Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли - і до неї завжди признаємося..."

Отже, свою, як і ОУН-бандерівців, позицію у минулій війні Бандера вважав "єдино правильною" і до неї "завжди признавався", тобто - від неї не відмовлявся. Нагадую читачам, що стаття була написана Бандерою в 1948 році, коли вже чимало його сподвижників затято "не признавалися", кому вони служили і чим ще недавно займалися.

Про таких (а їх було і є сьогодні досить багато) писав Кость Паньківський, голова Українського крайового комітету (УКК) і заступник В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті) в часи війни в своїй книзі спогадів "Роки німецької окупації": "Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв'язків із німцями. А навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в'язнили, та як то він чудом пережив роки німецької окупації... "[29].

проти них. Краще б почитали статтю С. Бандери "Слово до українських націонашстів-революціонерів за кордоном".

Примітки

БАТАЛЬЙОНИ АБВЕРУ "НАХТ І ГАЛЬ" І "РОЛАНД''

Якими були батальйони "Нахтігаль'' і "Роланд"

Спочатку подамо дані про організацію цих формувань в системі гітлерівського Абверу. Степан Бандера писав: "На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силу куреня". [1] Тут же Бандера зазначав, що "військово-вишкільну працю" виконували в ОУН-бандерівців Р. Шухевич, Д. Грицай-Перебийніс та О. Гасин-Лицар. Досить добре відомо, що спеціаль-батальйон Абверу "Нахтігаль" ("Соловей", "Нічний птах") імені С. Бандери був сформований у березнi-квітні 1941 р. із бандерівців. Формування проходило військову підготовку в Нойгаммері в складі 1-го батальйону полку спеціального призначення "Бранденбург-800", який був підпорядкований Абверу-2 (відділ Абверу, що займався здійсненням диверсій у стані противника). Політичним керівником батальйону був Теодор Оберлендер (відомий німецький діяч, який займався німцями Сходу, оберфюрер СС), командиром батальйону з боку німців був обер-лейтенант Альбрехт Херцнер, командиром батальйону з боку українців - капітан Роман Шухевич.

Спеціаль-батальйон Абверу "Роланд" імені Є. Коновальця і С. Петлюри був сформований у квітні 1941 р. із бандерівців, мельниківців, петлюрівців і гетьманців і проходив військову підготовку в Зауберсдорфі поблизу Відня під керівництвом веркрайскоманди XVII м.Відня, яка також підпорядковувалась спеціальному формуванню Абверу "Бранденбург-800", але призначався батальйон для віськових дій на південному напрямку Східного фронту. Керівниками його були: Ріко Ярий з німецького боку та майор Євген Побігущий ("Рен") - з українського. По суті, керівником батальйону був майор Побігущий, бо Р. Ярий, як член проводу ОУН-бандерівців і водночас резидент Абверу в тій же ОУН, постійно виконував інші доручення.

Перш ніж говорити про ті так звані "українські" спеціаль-батальйони, треба дати коротку інформацію про формування Абверу "Бранденбург-800", в яке вони входили, та про "спеціальне" призначення цих формувань (що, якраз часто приховують націоналістичні автори). А суть тут така. В книзі німецького генерала Б. Мюллера-Гіллебранда "Сухопутна армія Німеччини. 1933-1945" зазначено: "Дивізія "Бранденбург-800" сформована 21 вересня 1943 р. на базі розгортання підрозділів 800-го будівельного учбового полку особливого призначення "Бранденбург", який був спеціальною частиною, яка перебувала в розпорядженні 2-го управління абверу ОКВ (Служба розвідки й контррозвідки ОКВ). Однак розгортання дивізії затримувалось. У жовтні 1944 р. вона була переформована в моторизовану дивізію "Бранденбург".[2]

Тут, як бачимо, автором оминаються гострі кути і дивізія представляється як звичайна військова формація, ще й за політикою "будівельна", "учбова"та водночас "спеціальна частина спеціального призначення". Що ж будували абверівці-диверсанти 2-го відділу, якщо полк, а затим дивізію названо "будівельною"? Аж нічого. Вони чинили руйнування, диверсії і масові вбивства!

Істину розкривають інші автори. Виходить, що полк спеціального призначення "Бранденбург-800" і дивізія спеціального призначення "Бранденбург" були "будівельними" та "учбовими" тільки для маскування. Насправді ж, ці формування були спеціальними частинами Абверу-2 (диверсіі в стані противника) тільки тому, що виконували спеціальні завдання на фронті та в найближчому тилу противника: організовували і здійснювали диверсії, очищували цілі райони противника від можливих і неможливих приготувань диверсій проти Німеччини. Загони цього формування створювали паніку і хаос в районі дії. Акції їх також призначалися і проти партизанських загонів і з'єднань, які вели часті і масові диверсії в тилу гітлерівських військ.

Історіограф Абверу Герт Бухгайт свідчить, що в час "Східного походу" гітлерівців тільки однією фронтовою розвідкою, підпорядкованою першому відділу (Абвер-1) управління Абверу при штабі верховного командування вермахту (ОКВ), було "знешкоджено", тобто ліквідовано, 20 тисяч радянських громадян. [3] Бухгайт не називає подібну дію 2-го відділу Абверу, який безпосередньо займався диверсіями і каральними акціями в стані противника і якому, власне, належали формування спеціального призначення "Бранденбург-800" і "Бранденбург", а їм, в свою чергу, - такі спеціаль-батальйони, як "Нахтігаль" і "Роланд".

В цьому напрямі яскраве світло кидає інший дослідник - угорський історик і публіцист Юліус Мадер, який провів доволі об'ємний аналіз багатьох досліджень дій Абверу часів минулої війни: "Закордон (Абвер, - вказував він, - мав широко розгалужений апарат для боротьби з активними противниками гітлерівського режиму, наполягаючи на якнайшвидшому знищенні груп опору і патризанських загонів. Абвер та його особлива частина "Бранденбург-800" орудували в 13 європейських країнах. Тільки в 12 із них (не рахуючи СРСР) нацистські окупанти вбили в ході воєнних дій, розстріляли і замучили в тюрмах понад 1 277 750 чоловік. Більшість цих жертв слід віднести на рахунок убивць із Абверу та їх професійних "мисливців на партизанів". [4] А скільки ними знищено радянських людей? Поки-що не підраховано. Думаю, що майбутні історики ще підрахують і ці жертви.

Таким чином, зробимо певні уточнення і підведемо підсумки. Формування спеціального призначення "Бранденбург-800" виникло ще до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу. Спочатку воно було спеціальним батальйоном, який у 1940 р. став полком спеціального призначення "Бранденбург-800", а затим в 1943 р. - дивізією "Бранденбург". Це не було звичайне військо, а спеціальне об'єднання диверсантів, карателів, башибузуків, сформоване з осіб кондотьєрів ненімецьких національностей, із тих країн, проти яких гітлерівці готували агресію. Так, 1-й батальйон, дислокований у Бранденбурзі (іменем якого і названо весь полк та дивізію спеціального призначення), був сформований з представників народностей Східної Європи (в основному територій СРСР)

і призначений для війни на "східному напрямку" (до нього і був приписаний батальйон "Нахтігаль"для вишколу в Нойгаммері і наступу на Львів); 2-й батальйон дислокувався в Дюрені (Рейнська область) і складався з ельзасців, зрадників-французів, бельгійців і голандців; 3-й батальйон був розквартирований в Бадені (поблизу Відня) і призначений для операцій на півдні, в країнах Південно-Східної Європи (до нього якраз, і був приписаний спеціаль-батальйон "Роланд"). При цьому роти, батальйони, а затим полки цього формування щодо своєї кількості значно, а то й в кілька разів, переважали звичайні нормативи комплектування.

Отже, "Нахтігаль" і "Роланд" були не просто звичайними військовими формуваннями в складі вермахту (націоналісти й досі намагаються називати їх "Дружинами українських націоналістів" (ДУН), а формуваннями Абверу спеціального призначення - для здійснення диверсійних і каральних акцій в стані противника. Для цієї мети вони і проходили військову підготовку в спеціальних школах для забезпечення виконання завдань. Є. Побігущий, керівник батальйону "Роланд", а затим шуцманшафт-батальйону, в своїх спогадах так і зазначає, що завданням загону було "вишукувати розробки совєтських частин і так забезпечувати запілля...". [5] А що таке "забезпечувати запiлля" добре відомо, бо це означало ліквідовувати ті "розбитки"!

Обидва формування, як свідчать майже всі націоналістичні автори, були здійсненням давньої мрії провідників ОУН сформувати за допомогою гітлерівців професіональні військові підрозділи і перетворити їх на основу своїх майбутніх націоналістичних збройних сил. Ця мрія, як відомо, збулася, але невдало і невдячно.

Дїї "Нахтігалю'' і "Роланду"

Це питання складне, бо Абвер, як відомо, не афішував свої дії. Відомо, що 30 червня 1941 р. спеціаль-батальйон "Нахтігаль" увійшов у Львів разом з 1 -м батальйоном полку спеціального призначення "Бранденбург-800". Гестапо та підрозділи СБ (служби імперської безпеки) ще не прибули у місто, а тому внутрішній порядок покладався на воєнного коменданта генерала Ренца та його польову комендатуру. Це і дало підставу польським і радянським публіцистам та історикам в 50 - 70-ті роки звинуватити брандербуржців і нахтігалівців у каральних акціях перших днів окупації Львова. Як свідчив відомий вчений і громадський діяч НДР А. Норден на прес-конференції в Берліні 22 жовтня 1959 р. з приводу розслідування злочинств боннського міністра Т. Оберлендера (колишнього політичного керівника батальйону "Нахтігаль" та інших подібних диверсійних формувань на Східному фронті, зокрема загонів "Тамара-1" і "Тамара-2" у Чечні), з 1 по 6 липня 1941 р. абверівці із "Нахтігалю", керованого Оберлендером - Херцнером - Шухевичем, спільно з брандербуржцями, фельджандармами і бохвкарями крайової екзекутиви ОУН-б, знищили у Львові 3 тисячі чоловік, в основному радянських активістів, євреїв і поляків, серед них понад 70 відомих вчених і діячів культури.

Віриться, що в недалекому майбутньому все це буде до кінця досліджено, незважаючи на дотеперішні "тумани" і "димові завіси", як у польській і радянській, так і в літературі українсько-націоналістичній.

Проте вже й тепер є окремі прояснення. Нещодавно в Лондоні вийшла книга польського автора Олександра Кормана "З кривавих днів Львова 1941 року". [6] Автор наводить численні факти, прізвища, свідчення очевидців цієї трагедії. Дослідник твердить однозначно: з 3 червня до 6 липня 1941 р. (час перебування спеціаль-батальйону "Нахтігаль" у Львові) польських вчених, євреїв і комуністів нищили гітлерівці, нахтігалівці та боївкарі із ОУН-бандерівців.

Корман наводить в книзі фотокопію звернення Степана Бандери, яке розповсюджувалось у Львові з 30 червня по 11 липня 1941 р. у вигляді летючок та афіш: "Народе! Знай! Москва, Польща, мадяри, жиди - то твої вороги! Знищуй їх!". В іншій інтерпретації ця листівка звучала так: "Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів української народної революції!".

Автор стверджує, що акцією винищення керував гауптштурмфюрер (капітан) СС Ганс Крюгер (Крігер), який пізніше керував гестапо в м. Станіславі. Вбивства проходили за списком, підготовленим службами Є. Врецьони (СБ ОУН-б) і "Легенди" (І. Климіва), керівника крайової екзекутиви ОУН-б. Арешти проводили відділи Абверу (бранденбуржці), фельдполіції і "Нахтігалю". Розстріли здійснювали вони ж. Сам Є. Врецьона особисто брав участь у розстрілах польських учених.

А. Корман наводить у книзі багато свідчень. Ось кілька з них: "Нахтігалівці" витягали з будинків комуністів і поляків, яких тут же вішали на балконах..."; "Українських вояків батальйону "Нахтігаль" мешканці Львова називали "пташниками"..."; "Пташники були в німецьких мундирах і з німецькими військовими відзнаками. Розмовляли на українській мові..."; "На вулицях Руській і Боїмів застрелили кілька польських студентів, яких привела боївка українських націоналістів..."; "...500 євреїв. Їх усіх замордували українці..." і т. д.

Автор наводить і факт про те, що дружина заарештованого професора Львівської політехніки Казіміра Бартеля (колишнього прем'єр-міністра Польщі) відвідала арцібіскупа Шептицького з проханням допомогти звільнити чоловіка, але той відповів, що "нічого зробити не може..."

В цілому книга Олександра Кормана - достовірне, змістовне дослідження. Однак, воно одностороннє, бо пройняте не вселюдськими, а переважно польськими пристрастями.

Незважаючи на брак вагомих і всебічних документів й аналітичних досліджень, ми тепер достовірно знаємо, що бандерівська акція перших днів окупації Львова - широкомасштабна і доволі відчайдушна: від проголошення "Акту 30 червня" до кривавого побоїща по винищенню радянських активістів, представників польської інтелігенції та єврейського населення. Керував цією акцією, безперечно, М. Лебедь -шеф служби-безпеки ОУН, а дещо пізніше - провідник всієї ОУН-бандерівців у краї. Його підручними стали: його заступник по службі безпеки ОУН Є. Врецьона та керівник крайової екзекутиви ОУН-б "Легенда" (І. Климів), лейтенант гестапо Я. Мороз та керівники "Нахтігалю" Т. Оберлендер, А. Херцнер і Р. Шухевич. Хоч над усім цим тяжіла важка рука гестапо (Г. Крігер) й Абверу (Т. Оберлендер).

Спеціаль-батальйон Абверу "Нахтігаль" спільно з 1-м батальйоном полку "Бранденбург-800", загонами фельджандармерії та боївкарів ОУН із ресорту "Легенди" - Климіва брали безпосередню участь у кривавих оргіях перших днів окупації Львова.

Подальша "доля" спеціаль-батальйонів

Після невдалих "порозумінь" з гітлерівцями в час створення "Акту 30 червня 1941 -го", тобто так званого проголошення самостійної України у Львові, яке здійснив Я. Стецько ("Карбович", перший заступник Бандери), з допомогою "Нахтігалю" імені С. Бандери та за наказом Бандери, та після арештів учасників цієї затії обидва спеціаль-батальйони були відізвані з фронту і наприкінці жовтня об'єднані в одне формування, яке негайно розпочало вишкіл для нового призначення.

В середині березня 1942 р. об'єднаний (тепер уже шуцманшафт) батальйон під командою Є. Побігущого ("Рена") був посланий в Білорусь і діяв у трикутнику Могильов - Вітебськ - Лепель в складі 201-ої поліційної ("охоронної") дивізії генерала Якобі проти білоруських партизанів і мирного населення.

В збірнику "Дружини українських націоналістів в 1941 - 1942 роках" (видання 1953 р.) Є. Побігущій пише: "Малярі мали б прекрасні мотиви для малювання", описуючи і вражаючись прекрасними білоруськими краєвидами тих місць, куди їх привезли.

Але їх сюди прислали, звичайно, не для малювання на пленері, а для того, щоб "охороняти мости", зауважує Побігущій. Ми добре знаємо, що "охоронці мостів" не воювали з партизанами, а лише охороняли мости постійно, день у день несучи цю службу. Водночас добре знаємо і про те, що "охоронці війська" гітлерівської Німеччини охороняли не мости, а несли охоронну службу в тилах гітлерівських військ, а це озночало, що вони постійно проводили каральні акції проти "бандитів" (як називав червоних партизанів Побігущій) та місцевих жителів, які допомогали "бандитам".

Відомо також і те, що шуцманшафт-батальйон, чотирма ротами, якими командували Р. Шухевич, М. Бригідер, В. Сидор і Павлик, став підрозділом 201-ої поліцейської дивізії і бригад та окремих оперативних батальйонів, якими командував фон-дем Е. Бах-Зелевскі, обергруппенфюрер (генерал-полковник) військ СС. Цей обергруппенфюрер СС керував боротьбою з партизанами на окупованих теріторіях Радянського Союзу і Польщі, особливо в Білорусі та в північній частині України. Підзвітні йому частини були переважно есесівськими, а тому 201-ша поліційна дивізія змушена була діяти як і вони.

Стає дещо яснішим, коли Побігущій -"Рен" пише про "бойові операції" (які, звичайно, аж ніяк не проводили "охоронці мостів") та про те, що обергруппенфюрер СС фон Бах "сказав на відправі всіх командирів, що це мій найліпший відділ, то він говорив це не для пустого говоріння, а заслуга в тому - старшин". Відомо також, що тих старшин, в тому числі Шухевича і Побігущого, не за "охорону мостів", а за "бойові доблесті" гітлерівці відзначили "залізними хрестами". Побігущій при тому констатував: "легіон виконав своє завдання. Так, і то на 100 процентів". Тут же він хвалиться, що командування дивізії прохало "легіон" охороняти командира дивізії. Отже, заслужили колишні нахтігалівці та роландівці такої честі! Недаремні, звичайно, такі відзнаки!

Той же Є. Побігущій у своїх спогадах більш відвертий: "Безумовно, що були часті бої проти партизан, перешукування лісів, напади на їх місця

постою...Курінь виконав добре своє завдання, як це говорив фон Бах, ствердивши, що з усіх 9 куренів, що охороняли середнє запілля Східного фронту, - наш курінь виконав найкраще завдання..." [7]

Тепер уже цілком ясно, що не "охороняли мости", а "охороняли середнє запілля" групи гітлерівської армії "Центр", яка наступала на Москву.

Інший автор, М. Кальба в книзі "Нахтігаль" (курінь ДУН) в світлі фактів і документів" (Денвер, 1984 ) пише, що "Нахтігаль" ніколи не був диверсійним формуванням і жодних диверсійних актів не виконував, хоч тут же визначає, що курінь "був прилучений до "Бранденбургу". А далі Кальба посилається на німецького автора Вернера Брокфорда, який писав про формування "Бранденбург" і, між іншим, вказував, що "Нахтігаль" "виявляв фантастичні діяння" в дусі "воєнного фільму американської продукції". Що мав конкретно на увазі Брокфорд поки-що невідомо, залишається поза кадром, але "фантастичні діяння" в дусі "воєнного фільму американської продукції" інтригують не тільки фантазію автора.

Однак, вже сьогодні досить чітко визначено, що шуцманфафт-батальйон не "мости охороняв" в партизанському краї в Білорусі, а діяв у складі каральних формувань обергруппенфюрера СС фон-дем Баха-Зелевскі проти білоруських партизанів і мирного населення, брав участь у каральних операціях "Болотяна лихоманка", "Трикутник", "Котбус" та інших. Що сусідом 201-ої охоронної дивізії і заповзятливим партнером у бойових діях проти партизанів і селян Білорусі була горезвісно відома в часи війни "бригада Дірлівангера", сформована із кримінальних злочинців, професійних садистів та убивць. Кілька чот "українського" формування в складі 15-го поліцейського полку брали участь у каральній акції, описаній в документальній повісті Володимира Яворівського "Вічні Кортеліси", в результаті якої звіри з людськими іменами стерли з лиця землі разом з жителями волинські села Борки, Заболоття, Борисівка і Кортеліси.

Той же Побігущій-"Рен" згадує, що перед Різдвом 1943-го р. "легіон розв'язали". Причини цього досі не з'ясовані. Чудово служили, отримували "залізні хрести", були найкращими в каральних військах СС фон-дем Баха-Зелевскі і раптом..., "розв'язали"! Побігущій згадує і про те, що обергруппенфюрер СС фон Бах заявив йому особисто, що "всі легіонери" (так Побігущій та інші автори називають поліцаїв-карателів) "поїдуть малими групами додому і там мусять зареєструватися в поліції у Львові".[8]

"Демобілізація" відбулася, але при дуже таємничих обставинах. Проте у Львові частину українських офіцерів та підофіцерів, в тому числі і Побігущого, гітлерівці тримали "в арешті", але "зміна політичних умов врятувала нас...". Йдеться тут, зрозуміло, про те, що в час формування 14-ої гренадерської дивіїСС "Галіцієн" їх покликали молодшими офіцерами тепер уже есесівського формування, де Побігущій -"Рен" спочатку був командиром полку, а затим батальйону в чині штурмбанфюрера (майора) СС. Так, нарешті, вимріяні офіцерські кадри з абверівсько-поліційних перетворились в есесівські. "Яка ж користь від ДУН?" - питав Степан Бандера в одній із своїх статей і тут же відповідав: "Особливе, що вони принесли з собою - це пізнання організації, стратегії і тактики партизанської боротьби, стасованої большевиками в другій світовій війні, та німецьких методів поборювання партизанських відділів. Це знання було дуже корисне в творенні УПА..." [9]

Як бачимо, Бандеру цікавив досвід боротьби гітлерівців проти радянських партизанів. А ще треба додати, що очолив УПА, став її "головнокомандуючим" нещодавній капітан Абверу та шуцманшафт формування Р. Шухевич, який в УПА негайно став генерал-хорунжим.

Отже, не досвіду "охорони мостів" навчились колишні нахтігалівці і роландівці, а боротьбі проти партизанів та мирних жителів Бiлорусі на німецьких методах" фон-дем Баха-Зелевскі та Дірлівангера.

Примітки

ПРО "АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941-го"

Суть "Акту 30 червня 1941-го''

Розглянемо "Акт 30 червня 1941-го року" очима його авторів і сучасників.

В Центральному державному архіві вищих органів державної влади (ЦДАВО) України є група документів, які безпосередньо стосуються цієї події. Серед них є і чорнові варіанти, де тексти правлені рукою самого Ярослава Cтецька, головного творця акції й керівника "уряду", створеного ним же. Експерти довели, що ці правки документів, а також рукопис під назвою "Мій життєпис" безсумнівно належать Я. Стецькові.

Як потрапили вони сюди? Архівісти не можуть відповісти на це питання, бо в документах не значиться їх надходження. Тим більше, що в архіві вже нема людей, які б пам'ятали про їх безпосереднє прибуття. Однак, можна сказати з впевненістю, що ці документи - фрагменти архіву гестапо в окупаваному гітлерівцями Львові, який не встигли вивезти чи знищити при втечі з міста, і який потрапив до рук радянських військ, а потім - до спеціальних органів.

Серед цих документів є такий, що його потрібно привести повністю. Текст його правлено і підписано рукою Стецька, який, як видно, призначався для публікації в пресі як інформація про подію. Подібний текст був опублікований на початку липня 1941 р. в окупаційних газетках, зокрема в Дрогобичі і Жовкві.

Документ іменується: "Звіт із Національніх зборів українців, які відбулися дня 30 червня 1941р." Наведемо його без жодних скорочень і правок.

"Дня 30 червня відбулися о год. 8-ій вечором у салях матірного Товариства "Просвіта" у Львові великі збори українців ("західних областей України" - закреслено - В.М.), на яких проголосили святочно відновлення Української державности й скликання першого Краевого Правління (Виправлено з великої букви - В.М.) на чолі з Ярославом Стецьком, Заступником Провідника (Виправлено з великої букви - В.М.) Організації Українських Націоналістів.

Збори пройшли серед небувалого одушевлення.

Збори відчинив урочисто ("урочисто" дописано - В. М.) промовою Заступник провідника ОУН Ярослав Стецько і передав привіт від Провідника ОУН Степана Бандери, візвав віддати честь борцям поляглим за волю України і відчитав святочний акт проголошення Української Державності.

Всі присутні бурею оплесків і сльозами радости вітали стоячи цю велику історичну хвилину та відспівали потім Національний Гімн.

Опісля о. Др. Гриньох, довголітній душпастир українського студентства, а тепер душпастир Українського Національного Легіону (виправлено з великої літери і затим закреслено слова "Степана Бандери" - В.М.) виступив у сірім вояцькім мундирі й передав привіт від Команданта (виправлено з великої літери -В. М.) легіону, сотника Романа Шухевича і всіх українських вояків, котрі присягали віддати Україні свою кров і своє життя.

Наступно говорив делегат Краевого Проводу Українських Націоналістів, підкреслюючи жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше - проте вже ситуація дозволяє, стає до безпосереднього державного будівництва.

Опісля відчитано перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про покликання Краевого Правління Західних Областей України з головою Ярославом Стецьком на чолі - до часу створення (Дописано рукою Стецька: "З волі Українського Народу". - В.М.) Центральних областей у Києві.

Наступно о. Мітрат Сліпий привітав Збори в імені Митрополита Андрея Шептицького, що Митрополит витає цілим серцем і цілою душею цей великий історичний почин відновлення Української Державности та взиває всіх вірних і ввесь народ стати негайно до праці для цього великого діла.

Усі промови пройшли серед бурі оплесків і проявів найбільшого ентузіязму.

Збори вислали як вислів почувань Українського Громадянства - привіт провідникові ОУН Степанові Бандері.

Привіт Творцеві й Вождеві Великої Німеччини АДОЛЬФОВІ ГІТЛЄРОВІ (Виделіено великими літерами - В.М.).
Привіт Славній Німецькій, непобідній Армії,
Привіт Митрополитові Андрєєві, й
Привіт усім героям за волю України.

Заступник провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема дуже горячо й щиро присутніх на зборах високих старшин німецької армії. (Цей абзац закреслено. - В.М.). Представник німецької армії, бувший полковник (Закреслено "полковник" і дописано "старшина"- В.М.) УГА, Прфоесор Кох привітав також присутніх на зборах і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з німецьою армією (Далі викреслено слова: "великого вождя німецького народу АДОЛЬФА ГIТЛЄРА". - В.М). Збори закінчено відспіванням національного гимну (Дописано: "і "Не пора.. ." - В.М.).

Далі рукою Стецька дописано: "Провірив. З Українських Національних Зборів".[1] І підпис Стецька. Отже, збори закінчилися співом "Не пора, не пора..." та криками "Слава Україні!" і "Хайль!". "Це засвідчувало наші справжні почування", - писала про це зборище газета "Самостійна Україна" від 10 липня 1941 р. Правда, "Хайль!" звучало частіше, хоч в залі було тільки три німці.

Отож, на цих зборах були пристуні аж 60 (за свідченням одних авторів) чи близько 100 (за свідченням інших) чоловік. Проте чимало істориків в діаспорі і сьогодні в Галичині називають їх "великими", "народними", "національними" зборами. Так їх називав і сам Стецько в книзі спогадів "30 червня 1941" (Торонто - Нью-Йорк - Лондон, 1967).

Однак, для контрасту (плюрализм так плюрализм!) наведемо враження від побаченного і почутого на цих зборах доктора богослов'я, отця Гавриіла Костельника:

"Зігнано було людей, мабуть, більше сотні - української інтеллігенції. Кажу "зігнано" тому, що це був перший день вступу німців до Львова. У місті лунали постріли, здалека чувся гуркіт гармат. Люди побоювалися виходити на вулицю, а ті, що виходили, не відривались далеко від дому. Серед присутніх чимало було греко-католицьких священиків, зібраних зусиллями бандерівського капелана отця Івана Гриньоха. Представником митрополита був коадютор Йосиф Сліпий, який поводив себе тут чи не як протектор тих, хто скликав цю нараду. Виявилось, що це непроста нарада. Оголошено було, - бігме, сором про це говорили тепер, - що всі ми пристуні являємо собою "народні збори", які мають проголосити утвердження української держави і затвердити "уряд", сформований за вказівками Степана Бандери якимось Ярославом Стецьком. "Народними зборами" цю нараду вирішено було назвати не просто для авторитетності її, а для того, щоб протиставити це збіговисько тим Народним Зборам, що були скликані у Львові в жовтні 1939 р., на яких було проголошено встановлення радянської влади в західній Україні. Тут були присутні і представники німецької влади в Західній Україні. Тут були присутні і представники німецької військової влади. Слово взяв голова "уряду" Ярослав Стецько - миршавенький чоловічок, який, не вміючи себе тримати на людях, тремтячим голосом зачитав акт проголошення "державної соборної самостійноїУкраїни" і проголосив, так би мовити, декларативну заяву "уряду". З того, що оголошував і говорив цей миршавий чоловічок, який іменував себе головою "уряду", запам'ятались дві особливості: це -неперевершена хвалебність німецькому фюреру і його непереможному воїнству, і погрози, страшні погрози всім, хто виявляє непокору "урядові" "української держави", який, говорив Стецько, "буде діяти в єдності з Великонімеччиною фюрера". "Політику ми будемо робити без сантиментів, - намагаючись взяти застрашливий тон, цілком серйозно провістив миршавий чоловічок. Ми винищемо всіх, без винятку, хто ставатиме нам на перешкоді. Керівниками всіх галузей життя будуть українці і тільки українці, а не вороги-чужинці - москалі, поляки, євреї. Наша влада буде політичною і воєнною диктатурою ОУН, диктатурою, для ворогів страшною і навблаганною..." Згадуючи про це, дивуєшся, як ми, душпастирі греко-католицької церкви, могли піддатись тій силі сатанинської ненависті до радянських людей, до всіх інакомислячих, що її проголосили на тому збіговиську діти наші, діти, що були виховані і виплекані нами..."

Що проголосили бандерівці 30 червня 1941-го року у Львові

Спочатку пошлемося на самого затійника акції - Ярослава Стецька -"Карбовича". В промові на "великих", "народних", "національних" зборах він, виявляється, сказав таке: "...Німеччину, яка веде війну проти Росії, уважатимемо нашим союзником, якщо вона визнає наше право на державну незалежність, з істотними ознаками суверенности. Тому творення національно-визвольної армії - закон хвилини! Без армії немає держави!

Німецьку армію трактуємо як гостей на нашій землі і ми є готові на тісну співпрацю з Німеччиною проти Росії, на базі рівноправності і визнання нашоїдержавности..." [2]

Важко повірити, що бандерівці вголос трактували німецьку армію "як гостей", та й ще "на базі рівноправності". Це вже Стецько-"Карбович" написав пізніше. Текст промови, з якою виступав Стецько на "великих зборах" 30 червня 1941 року у Львові, досі невідомий, його неподають ні Стецько, ні інші націоналістичні автори. Його, звичайно, приховують. Однак, ми можемо повірити отцю Гавриїлу Костельнику щодо тих стецькових погроз, з якими він звернувся до противників бандерівців у своїй промові. Нижче ми подамо кілька документів, зміст яких відзеркалює настрої бандерівців того драматичного періоду.

Що ж до самого "рішення №1" - "Акту проголошення (відновлення) Української Держави",то тут йшлося про те, що ОУН "волею українського нараду" (все це, звичайно, несусвітня брехня, ніхто не питав думки народу, тим більше бандерівці! - В.М.) проголошує (відновлює) українську державність. Справа в тому, що Бандера та його спільники досить серйозно вагались "проголошувати" чи "відновлювати" Українську державу. В документі, який зберігається у Києві в ЦДАВО України та іменується як "Акт проголошення Української Держави", слово "проголошення" закреслено і тут же дописано слово "відновлення" рукою самого ж Я. Стецька, бо підпис і правка в тексті цілком ідентичні. Так "проголошували" чи "відновлювали" українську державність бандерівці 30 червня 1941 року у Львові?

На це питання відповісти досить важко, бо цей "великий державний акт", виявляється і представляється так, як хочеться тому чи іншому інтерпретатору. Відомий політолог Іван Кедрин (Рудницький) в статті "Чому я згадав про "Акт 30 червня"?" пише про три різні тексти цього документу, що, на його думку, применшує вартість "акту" "з огляду новітньої історії України". [3] Це надзвичайно важливо не тільки "з огляду новітньої історії України", але й елементарних міжнародних правових норм.

А головне, численні націоналістичні автори, майже всі без винятку, виключать із документу пункт "3". Виключає його і сам Я. Стецько в своїх "спогадах", і К. Паньківський в книзі "Від держави до комітету", а тим більше виключають його нинішні шанувальники й інтерпретатори "Акту" - надто вже копрометує він його творців та нинішніх апологетів, викриває їх політичну позицію й етику, а, головне, суть справи. Однак поборники українського інтегрального націоналізму не в силах все це приховати.

Ось він, пункт 3 "Акту 30 червня 1941-го":

"Відновлена (в інших варіцтах - "новопостаюча" - В.М.) Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гiтлєра творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національно-Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі." [4] (Виділено мною - В. М.).

О, як бояться розголосу цього пукту і як його приховують минулі і нинішні інтегральні націоналісти в Галичині! Але чи питали вони тоді український народ його народну, національну думку? Не питали, звичайно. Чи хотів український народ "тісної співпраці і співдії" з фашистською Німеччиною, щоб "під проводом Адольфа Гiтлєра" визволитися "з-під московської окупації"? Не хотів, зрозуміло. Та й чи можливо звільнитися від одного тирана (Сталіна) за допомогою іншого тирана (Гітлера)?

Якраз з точки зору вище поставлених питань цікава бандерівська "Декляряція Правління Української Держави", видана Я. Стецьком та його помічниками відразу ж після здійснення так званого "Акту 30 червня". Наведемо "декляряцію" повністю:

"ДЕКЛЯРЯЦІЯ ПРАВЛІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Волею українського народу відновлено й проголошено Українську Незалежну Державу у звільненому, внаслідок побіди німецької збройної сили, місті Львові.

Українська Держава має свою тисячолітню традицію. Останньою історичною формою Незалежної Української Державности була Українська Держава в 1917-1920 рр., визнана урядами Австрії, Німеччини й інших осередніх держав, які заключили з Українською Державою союз у мировому договорі в Бересті.

Формально існувала Українська Держава - і досі у формі Союзної Української Республіки. Однак фактично вона не була незалежна й не мала в собі українського змісту та не відповідала волі й бажанням українського народу.

Сьогодні український народ відбудовує на руїнах московської тюрми народів свою справжню незалежну державність, пов'язуючи до давньої, тисячолітньої традиції, а зокрема до міждержавного акту, доконаного в Бересті в 1918 році.

Акт відновлення Укранської Державности, проголошений дня 30 червня 1941 року у Львові на Зборах Українського громадянства походить з волі цілого українського народу.

Безпосереднім виразником цього акту й усіх наших змагань була і є Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Вона проводила під час польської й московсько-большевицької окупації революційну боротьбу на визволення українського народу, відбудування Української Державности на основах правдивої незалежности і суверенности і протиставленні до нереальної фікції Радян-Союзної Державности.

Боротьбу цю проводить український народ під проводом ОУН і її провідника Степана Бандери дальше там, де ще сьогодні стоїть ворожа совітська влада і її війська. У тій боротьбі складала і складає ОУН безконечні гетакомби жертв.

Там, знову, де вже українська територія звільнена у висліді воєнних ділань Славної німецької Армії від ворожої окупації, - Організація Українських Націоналістів приступила негайно до перебудови цілого життя, опертого досі на фікції радянської державности, що була тільки формою поневолення - на основах правдивої свободи і державної суверенности України.

Довершення цього великого історичного діла і висловом бажань і

довголітної боротьби цілого українського народу, в якій він положив безконечну кількість кровавих жертв. Нова Українська Держава, базуючись на повній суверенности своєї влади, стає добровільною в рамці нового ладу Європи, який творить вожд німецької Армії й німецького народу Адольф Гітлер.

Ми мали змогу доконати акту відновлення нашої державности саме завдяки побідам Славної Німецької Армії, яка під проводом свого великого вождя вийшла на боротьбу за цей новий лад.

Виходячи з цієї основи, пов'язуючи дальше до міждержавного акту з 1918 р., до почувань найглибшої приязні, які має український загал у відношенні до Німецької Армії та світоглядових і ідеологічних заложень Українського Революційного націоналізму, Нова Українська Держава і її Влада - стають у процес будівництва нового ладу в Європі і цілому світі, за який розпочали боротьбу найбільші провідні мужі і народи нашої доби, та заявляє про свою волю і готовність взяти в цій боротьбі якнайбільшу активну участь.

Ми боремося і кровавимося від самого початку у боротьбі проти марксистсько-московської потвори, бо доля судила нам бути висуненими на перший фронт на сході Європи. І тому з найбільшою радістю привітали ми факт виступу до цієї боротьби також інших народів і держав, які прийшли нам у цей спосіб з найбільшою поміччю.

Отже, будемо з ними дальше йти й дальше боротися. Нашим першим змаганням буде тепер утворити якнайскорше українську Збройну Силу, щоби Вона відтяжила німецьку армію й пішла негайно в бій за новий і остаточний розвал московської тюрми народів.

Рівночасно будемо старатися сконцентрувати найбільші зусилля в тому напрямі, щоб звільнені терени якнайскоріше зорганізувати, привернути спокій, лад і порядок, усунути наслідки воєнних ділань, а зокрема урухомити й піднести якнайвище господарське життя. В той спосіб створимо здорові й сильні підвалини нашої Державної Незалежности й будемо рівночасно в стані дати незалежну економічну допомогу Німецької Армії. Слава Україні! Героям слава!"[ 5] (Тут і вище виділено мною - В.М.). Коментарі зайві.

Що відбувалося після проголошення "Акту"

Ейфорія з "Актом 30 червня 1941-го" тривала лише кілька днів. Першого липня 1941 р., на наступний день після проголошення "акту", в місті з'явилися оголошення і летючки. Функціонери ОУН-бандерівців спішно роз'їхалися в населені пункти Галичини шукати підтримки і схвалення у народу. Проведені ними "вітальні збори" з "урочистими" арками в окремих селах і містечках, на яких, звичайно, віддавлась перевага вихвалянню "побідоносної німецької армії та її фюрера", безапеляційно оголошувались "народним плебістом". Однак, окупаційна преса, яка почала видаватися тими ж націоналістами з дозволу та на догоду німецьких окупаційних властей, категорично замовчувала "Акт 30 червня". Навіть газети, які підпорядковувалися безпосередньо ОУН-бандерівцям, повідомляли про "великі", "народні" і "національні" збори у Львові досить стриманно, або промовчували. Зате на шпальтах газет на всі лади вітались і вихвалялись гітлерівці.

Тон в усій цій буфонаді, а затим мовчанню, задало послання митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., спочатку опубліковане в "Українських щоденних вістях", а затим передруковане в усіх окупаційних газетках. Тут митрополит поштиво вітав "Акт 30 червня" та вихваляв акцію гітлерівської окупації. Наведемо це послання повністю:

"З Волі Всемогучогр і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного почалася Нова Епоха в житті Державної Соборної Самостійної України.

Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну Подію.

Повідомляючи Тебе, Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності для Його церкви і послуху для Влади.

Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім'я Боже і з Божою благодаттю, буде доведено до успішного кінця.

Жертви, яких конечно потреба для осягнення нашої ціли, полягатимуть передусім на послушньому віддаванні справделивим Божим законам, спротивним розказам Влади.

Український Нарід мусить історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету, солідарності і життєвої сили, щоб заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім би міг розвинути усі Богом собі дані сили.

Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов'язків докажіть, що Ви дозрілі до Державного Життя.

Побідоносну Німецьку Армію вітаємо як освободительку від ворога. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Краевого Правління Західних Областей України Пана Ярослава Стецька.

Від уряду ним покликаного до життя очікуємо мудрого справедливого проводу та заряджень, які узглядняли б потреби і добро всіх замешкуючих Наш Край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності і суспільної верстви належать. Бог нехай дасть усім нашим Провідникам святу Мудрість з Неба.

Дано у Львові при Арх.Храмі Св.Юра І. VII. 1941 (-) + Андрей".

Це вихваляння війни, "розпочатої в ім'я Боже" (подумайте, який цинізм!) отримало продовження (правда, вже без згадування "Акту 30 червня") в "пастирському слові", виданому митрополитом Шептицьким 5 липня 1941 р.: "З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога починається нова епоха нашої Батьківщини. Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, витаємо з радістю і вдячністю за освобождения від ворога... Щоби Всевишньому подякувати за все, що дав і упросити подібних ласк на майбутнє, кожний душпастир відправить у найближчу неділю по отриманні цього заклику благодарственну Богослужбу та по пісні "Тебе Бога хвалим..." внесе многолітствія побіднонісній німецький Армії та Українському народові..."

Таким чином, напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз глава греко-католицької церкви назвав "справою в ім'я Боже"! Розвиваючи думку митрополита в його "пастирських посланнях", душпастирі цілком категорично твердили, що "Гітлер - Божий вождь, і війна - то є війна Божа. Тут не б'ється чоловік, а Бог в чоловіці, рука Божа йде вперед і побиває ворога".

Незважаючи на все це "тріумфальне" шумовиння, все ж і клерикальні

кола, й окупаційна націоналістична преса, і націоналістичні функціонери на місцях говорили і писали про "Акт 30 червня" досить стриманно і неврівноважено. Що ж сталося?

Справа в тому, що гітлерівцям бандерівські затії аж ніяк не сподобалися і розцінювались однозначно як підступне самовправство, вияв крайнього екстремізму і непослуху, непростиме хуліганство кишенькових політиканів. Такого гітлерівці не дозволяли нікому і не прощали нікому. Непослух бандерівців добряче розсердив нацистів, які аж ніяк не бажали мати якихось (хоч і примітивних) політичних конкурентів у своєму тріумфальному "поході на Схід".

Тому вже 1 липня 1941 р. голову "уряду" Ярослава Стецька було попереджено негайно згорнути і "розв'язати" цю затію. "Уряд" бандерівців, по суті, проіснував неповний тиждень, якщо тільки можна його діяльність назвати "урядуванням". Як писав у своїх спогадах Я. Стецько," 5 липня 1941р. відбулася нарада в головній квартирі Гітлера в справі нашого уряду і державності у приявності Кайтля, Ріббентропа, Гіммлера, Канаріса. На нараді після декількох хвилин Гітлер вирішив, незважаючи на пересторогу Канаріса, що "українські націоналісти -це фанатичні борці і ідеї української державності не можна легковажити", а, звертаючись до Гіммлера: "Parteigenosse Himmler, machen Sie Ordnung mit dieser Bande!" ("Партайгеноссе Гіммлер, наведіть порядок з цією бандою!").[ 6]

Стецько далі зауважував, що про цю команду Гітлера довідався його "міністр закордонних справ", тобто В. Стахів, від міністеріяльного радника, який, мовляв, протоколював розмову на цій нараді. Але такі "зауваги" пана "прем'єра" є, звичайно, сумнівними. По крайній мірі, досі не існує документальних свідчень про зміст такої розмови в штаб-квартрирі Гітлера.

Того ж 5 липня 1941 р. був заарештований у Кракові Степан Бандера. За словами Я. Стецька, на нього було "накладено почесний арештеренгафт". Даремно Стецько 3 і 4 липня посилав вірнопіддані листи - привітання Адольфу Гітлеру, Герману Герінгу, Іоахіму Ріббентропу, Беніто Муссоліні, навіть фюреру іспанських фашистів Франціско Франко та поглавнику хорватських усташів Анте Павелічу з визнанням щирої вірності ідеям фашизму та з надією отримати підтримку бандерівській затії. 7 липня довелося також писати на ім'я І. Ріббентропа, міністра закордонних справ імперської Німеччини, "виправдальну заяву". Але нічого не допомогло. Гітлерівці вимагали негайно припинити самоініціативу "націоналістичного ентузіазму" й відмовитися від вчиненої акції.

Дев'ятого липня о 4-ій годині дня "прем'єра" Стецька заарештувало гестапо. Йому відверто сказали, що все це діється "за дорученням Райхсрегірунгу" (тобто імперського уряду) та що він має негайно прибути в Берлін. Стецька було відвезено в будинок львівського гестапо. "На вечерю гестапо принесло... какао з хлібом", - зазначив поверженйй "прем'єр".[7] Далі шлях Стецька лежав у Краків, "столицю" генерал-губернаторства, а затим у Берлін, до полковника Абверу Е. Штольце. П'ятнадцятого липня його разом з Бандерою було звільнено "з забороною опускати Берлін та з обов'язком голоситися на поліцію", -уточнював Я. Отецько. Тут, як бачимо, все сталося без афектів і стресів.

Після розгону "уряду" Я. Стецькові,С. Бандері та іншим функціонерам ОУН часто доводилося виправдовуватися, каятися, писати різні пояснення - "ерклерунги", "комунікати", "меморандуми" чи просто вірнопідданчі заяви.

Так, в "Комунікаті", датованому 4 серпня 1941 р., бандерівці запевняли гітлерівців:

"...Українське Державне Правління закликає весь український нарід вести дальше непохитно безоглядну боротьбу, всякими засобами, завжди і всюди, проти Москви й большевизму. Українське Державне Правління взиває водночас Український Нарід допомагати всюди Німецькій Армії розбивати Москву й большевизм". [8]

Ще в першому "меморандумі", складеному С. Бандерою, О. Гасиним, І. Габрусевичем та В. Стахівим і датованим 23-м червня 1941 р., бандерівці досить завзято запевняли німецькі власті, що вже створилось немало підстав для багатосторонніх політичних порозумінь між українськими войовничими націоналістами і гітлерівською Німеччиною для "великої співпраці". "Меморандум" всіляко доводив, що "новий порядок в Європі аж ніяк неможливо будувати без України" (тобто українських націоналістів - бандерівців). Тут же автори відверто натякали, що ще в 1938 р. Виникли в Європі дві держави-сателіти гітлерівської Німеччини - Словаччина фашистів Тісо-Глінки і Хорватія усташів Анте Павеліча, та що, порівнюючи з цим, "українська проблема є набагато важливішою... "[9]

Однак найвищої завзятості досягли бандерівців в "меморандумі", посланому в Берлін 14 серпня 1941 р. Цей документ досить розгорнуто представляє засади співпраці українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною у трьох вимірах - в минулому, сучасному і майбутньому. Подамо основні позиції документу.

Визначення минулих умов співпраці подано в підрозділі "Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною". Тут, закрема, вказується:

"Українська військова організація (УВО), а згодом її наступниця -Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом німецького райху, спрямована проти Польщі та Москви. Ці організації сподівалися, що німецький райх сприятиме постанню незалежної соборної української держави. Зовнішньо-політична концепція ОУН грунтувалася на союзі України з Німеччиною...

ОУН була свідома того факту, що в спільній боротьбі України та Німеччини за нові порядки в Східній Європі Україні доведеться платити великою ціною крови. Як відомо, українські повстанці, оргнанізовані ОУН на Західній Україні, також спричинилися до швидкого наступального маршу німецького війська. .."[ 10] (Мається на увазі участь оунівців у нападах на відступаючі радянські підрозділи в перші дні війни -В.М.).

Далі автори "меморандуму" переконують гітлерівців у тому, що в Східній Європі в протистоянні проти Росії необхідна незалежна Українська держава: "Україна стане посередником між Німеччиною, як провідною силою перебудови (тобто створення "нового уряду" в гітлерівському варіанті - В.М.) та іншими народами дотеперішньої московської імперії..."

В підрозділі "Основи українсько-німецької дружби" вказано:

"Не тільки довгорічна українсько-німецька співпраця є доказом

дружньої до Німеччини настанови ОУН... Українська держава мусить підтримувати тісні взаємини з Німеччиною, щоб забезпечити свої західні кородони і водночас бути в постійній готовності до боротьби з Москвою.

... ОУН зацікавлена співпрацею з Німеччиною не з опортуністичних міркувань, а з огляду на конечність такої співпраці для добра України... ОУН сподівається, що в рамках німецької політичної системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і вільно..." (Виділено мною - В. М.). В підрозділі "ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною" бандерівці, незважаючи на "ліквідацію і приборкання створеного у Львові українського державного уряду", запевняють гітлерівців у тому, що "обстоюють дальшу тісну співпрацю з Німеччиною".

"Для ОУН співпрця з Німеччиною не була справою порожніх слів; співпрацю здійснено протягом років великими і тяжкими жертвами. ОУН сама повела боротьбу за державну незалежність України на шлях співпраці з Німеччиною; за це вона сама несе повну відповідальність перед українською історією. ОУН і надалі намагатиметься працювати на відбудову Української держави шляхом співпраці з Німеччиною...

...ОУН не має намір спричинятися до того, щоб місце керівного революційного й державотворчого чинника, яке вона нині має в українському політичному житті, опинилося в руках антинімецьких сил... ... ОУН захищає свою концепцію визволення України та відновлення Української держави у співпраці з Німеччиною, у відвертій та щирій співпраці, котра повинна гартуватися не тільки в часи миру, але й у час війни..." [11]

І на завершення в "меморандумі" вже вкотре повторено: "Німеччина повинна бути зацікавлена в тому, щоб співпрацювати з ідейними, динамічними українськими силами, котрі спричинилися до цієї співпраці з ідейних, політичних і патріотичних причин". [12]

Цілком зрозуміло, що цей "меморандум" абсолютно ясно визначає політичну позицію ОУН-бандерівців у час війни.

Ярославу Стецькові як безпосередньому творцеві "Акту 30 червня" і створеного ним "уряду" доводилося виправдовуватися перед гітлерівцями найбільше. Він часто писав у Берлін різні так звані "ерклерунги". Це були, звичайно, не "заяви", а "пояснення", хоч на німецькій мові слово "ерклерунг" означає і те, і друге.В одному із них, де зверху розмашистими літерами було написано '"Jaroslaw Stecjko", він писав: "Я заявляю відкрито і щиро, що я завжди розглядав і розглядаю німецький райх як друга України". [13]

Особливо цікавий з такого ж погляду документ "Мій життєпис". Це не просто автобіографія, яка звичайно додавалася до службових документів, а цілий біографічний трактат, сповідь і виправдання за "Акт 30 червня" перед гітлерівцями. В архівній справі їх аж два: німецькою та українською мовами. Там і тут проведена правка рукою самого Стецька. В документі особливо вражає те, що хоч автор і пише, що "студіював право і фільозофію у Львові, а короткий час у Кракові", а затим в ОУН був "ідеольогічно-політичним ляйтером (керівником)" і "політляйтером і редактором", текст виглядає примітиівно-убого. Здається, що цей "життєпис" писала малограмотна людина з примітивним літературним знанням.

Спочатку Стецько подає коротко свої біографічні дані - від

гімназійних років до часу написання даного "життєпису". Автобіограф старається виділити моменти свого "революційного" буття з наміром сподобатися читачам-гітлерівцям. Наприклад: "...Пересидів понад два місяці у тюрмі у зв'язку з атентатом на совітського консуля у Львові..." [14] Тут, звичайно, мається на увазі вбивство не консула СРСР у Львові, а секретаря радянського консульства А. Майлова в жовтні 1933р.".

"У червні 1934 року був знову ув'язений напередодні вбивства міністра Пєрацького.., засуджений на 5 років важної тюрми, як політляйтер і редактор в КЕ (Крайовій екзекутиві - В.М.) ОУН. На основі амнестії, виданої під напором публічної української опінії, відбував я, як і друзі, засуджені тоді, лише два і півроку тюрми." (Мається на увазі вбивство оунівськими терористами міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького влітку 1934 р. у Варшаві - В.М.).

"Після виходу з тюрми в грудні 1936 року виконував я фактично обовязки краевого керівника ОУН до серпня 1937 року. В серпні з наказу сл. п. Вожда Євгена Коновальця виїхав я до Німеччини, до Відня, де обняв підготову політичну і програмову II конгресу ОУН...

...Від літа 1939 року перебував я в Італії, в Генуї і Римі, занимаючись там же зовнішньо-політичною діяльністю, видаючи націоналістичну пресову службу на італійській мові та нав'язуючи співпрацю з італійськими чинниками. Окрім того редагував ідеольогічно-політичний орган "Ідея і чин". В серпні 1940 р. приїхав до Німеччини, де... відпрацьовував політичну проблематику ОУН...

...II збором обняв я за дорученням Провідника ОУН заступництво провідника і став шефом штабу Проводу ОУН, ведучи водночас політичну референтуру проводу... (Мається на увазі II збір ОУН-бандерівців у квітні 1941 року, де Стецько став першим заступником С. Бандери.)

... Як німецьке військо увійшло до Львова, прибув я туди, де як подав в окремому письмі під заголовком "Ерклерунг" з дня 15 липня 1941 року, проголосив відновлення Української Державності та обняв доручення Провідника Степана Бандери головство в уряді у Львові...

...Уряд приступив до практичної праці, організуючи господарство, адміністрацію, міліцію і т.д., замагаючи до того, щоб наладнати якнайтіснішу співпрацю з німецькими військовими чинниками та уможливити її й допомогти під кожним оглядом...

...За урядом стоїть ціле українське громадянство під проводом Митрополита і єпископів обох віросповідань. Митрополит Шептицький видав пастирський лист, в якому признав Уряд і візвав громадянство до підпорядкування йому. .."[ 15] Далі Стецько жалівся:

"8.7.1941 коло години 9-ої вечором при вулиці Войціха, 9 (нині вулиця Довбуша - В.М.), був виконаний атентат на мене, на авто, в якому їхав, невідомим осібняком, при чому був ранений шофер. Як ствердили відносні німецькі чинники у зв'язку з появою польських протинімецьких і протиукраїнських летючок, атентат найправдоподібніше вийшов з польських кругів, за що відносні німецькі штеллє (служби - В.М.) обіцяли відповідні репресійні заходи відносно поляків..."

В другій і третій частинах "життєпису" Стецько досить виразно і відверто розкриває свій світогляд і політичні наміри. Тут він, зокрема, зазначає:

"Ідеольогію і програму Організації (тобто ОУН-бандерівців - В. М.) я

спітворив. Вони в цілому ворожі марксизмові, демократії і всяким клясократичним ідеольогіям і програмам. В політичній площині стою на становищі монопартійного й авторитарного устрою України; в соціальній площині - національного солідаризму, що стоїть близько до націонал-соціялістичної (тобто нацистської - В.М.) програми, але ріжниться питоменностями української землі...

... Москва і жидівство - це найбільші вороги України і носії розкладових большевицьких інтернаціональних ідей...

...Стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації (винищення - В. М.) жидівства... (і тут же дописано рукою Стецька: "виключити їх асиміляцію і т.д. ");

......Я вважаю, що в теперішній світовій війні вирішується на давні часи доля України, і свідомий того, що лише через перемогу Німеччини можлива є відбудова Суверенної і Соборної Української держави...

...... Історична доля і геополітична дійсніть визначили шлях України... (Тут же дописано: "і Німеччини". - В.М.)

......Теж господарська структура України диктує її співпрацю з Німеччиною. Розуміючи те, що ми перемагаємо або падаємо з Німеччиною, яка зараз кровавиться, так як і український народ, на широких степах України за спільну справу, стоїмо на становищі повної, яка тільки буде необхідна для Німеччини, господарської підтримки всіма можливими заходами з боку України, бо тут іде про спільний успіх, чи то неуспіх. Тим більше, що величезні жертви, які поносить німецька армія в боротьбі з Москвою, ми свідомі, мусять знайти рекопензату (повернення, компенсацію - В.М.) для німецького народу. Суверенна Соборна Українська держава цю рекомпензату дасть і є зобов'язана дати... "[16]

...Тут Стецько і ставить, як він висловлюється, "штанд-пункт" у своєму "життєписі".

Яким був "Акт 30 червня 1941-го"

Питання це складне не за своєю суттю, а тому, що на нього було і є багато суперечливих, а часто полярно протилежних, відповідей. Ми ж не ставимо завдання висловлювати свою точку зору, свою позицію трактувати подію чи явище в своєму світоглядному баченні. Ставимо, перш за все, завдання відповідати документально, як кажуть, першоджерелами, або свідченнями безпосередніх учасників, сучасників подій і явищ, співтворців порушуваних процесів. По-друге, притягнути до відповідей багатьох атворів - істориків, політологів, літераторів, які аналогічно чи суперечливо трактують погляди і дії творців цих подій, процесів і явищ. Читачі, думаю, на основі попередніх матеріалів вже склали свою думку про "Акт 30 червня 1941-го".

Однак, звернемося ще до доволі своєрідної характеристики й оцінки "Акту 30 червня", поданої Іваном Кедриним (Рудницьким) в його статті "Чому я згадав про "Акт 30 червня"?", надрукованій в зарубіжній газеті "Новий шлях" в грудні 1982 року.

Іван Кедрин (псевдонім Івана Рудницького) (1896-1995). Відомий в Галичині в 20 - 30-ті роки і тривалий час в середовищі українськрї еміграції журналіст і політичний діяч, літератор і політолог. В 20 - 30-х роках був співредактором газети "Діло", органу партії Українське національно-

демократичне об'єднання (УНДО), яка в націоналістичному русі Західної України (особливо Галичини) стояла на лівоцентристських позиціях. Цю позицію займав і Іван Кедрин, який не змінив її і в повоєнні, вже емігрантські, роки життя.

І. Кедрин, характеризуючи й оцінюючи "Акт 30 червня 1941-го", не відкидає його категорично, чи не сприймає його абсолютно, як це робили і роблять його творці, послідовники й апологети, а дає своєрідну оцінку. Перш за все, він відзначав двоякість цієї події, її політичну двогранність: вона була "подією позитивною", бо "показала живучість ідеї української державності", а водночас в ній "існують поважні ідеї". [17]

Ми вже вказували на те, що "Акт" мав три різні і доволі суперечливі тексти. Цей факт Кедрин називає "прикрим моментом" всього "Акту 30 червня". І ось чому:"... насувається порівняння з усіма іншими... актами державного самовизначення України: ні в одному з них не було відклику до будь-якої чужинецької збройної сили, з якою українська збройна сила може співпрацювати і "творити новий лад". Співпраця з центральними державами (тобто з кайзерівською Німеччиною і цісарьскою Австро-Угорщиною - В.М.) після Берестейського миру спиралася, власне, на тому мировому договорові з 9 лютого 1918 року, де делегація української Центральної ради була визнана за рівнопрвавного контрагента делегацій 4-х держав - Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. І спрівпраця дієвої армії УНР (Української Народної Республіки - В.М.) з польським військом спиралася на Варшавській конвенції з 21 квітня 1920 року: в обох випадках Україна переговорювала з позиції слабкості, а не сили, і тому ті обидва договори були для України некорисні, але ж вони таки засвідчували, що Україна була тоді підметом, а не предметом міжнародної політики. "Акт 30-го червня" був проголошений не тільки з позиції слабкости, але не мав ніяких познак, що репрезентував українського контрагента супроти контрагента німецького - бо такого не існувало в реальній дійсності, а існував хіба в подіях і комбінаціях авторів Акту. І коли на поняття держави складається територія, влада і нарід, то якими компонентами орудували автори Акту з 30 червеня, які "творили" українську державу?!"[18] (Виділено мною - В.М.). Погодьмося, що тут резонно сказано, що автори "акту" не мали ні території, ні влади, ні народу, та й елементарних повноважень на таку акцію.

І. Кедрин вказує і на наступний "прикрий момент": "Акт проголошення" був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією...". Тут ще треба обов'язково додати: і без елементарної згоди українського народу Галичини, а тим більше всієї України!

"Прикрим моментом" є і фальшування навколо "пастирського листа" митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., в якому благословляється "Акт 30 червня". Кедрин в статті вказує на те, що він сам особисто розмовляв з цього приводу з самим митрополитом, та що бандерівці, по суті, обдурили митрополита, вказавши про погодження акції з німецькими властями й іншими партіями "українського" (тобто націоналістичного) напрямку.

І під кінець автор зауважує:

"Нема чого прославляти "Акт 30 червня" наче б від нього починалася історія України, наче б перед тим була пустка, наче б тільки "Акт 30-го червня" засвідчив існування українських патріотів-державників. Але й

нема чого гудити той Акт і відмовляти йому будь-яке значення і будь-яку вартість. Це таки був вияв Державницього патріотизму. - Чому не йти серединою дороги, чому не висловлювати в історії України все те, що позитивне, тримаючися водночас священного приницпу, що кожний має право висловлювати свої субєктивні погляди, прихильники, однодумці і величники "Акту 30-го червня" стягнули його з п'єдесталу, накручуючи його так, як їм подобається, зміняючи текст, приписуючи тій одній події, яка сталася 30 червня 1941 р. у Львові, епохальне, переломове історичне значення, якого та подія не мала і не має". [19]

Така позиція І. Кедрина стосовно "Акту 30-го червня". В ній, звичайно, є чимало суб'єктивного, але й багато такого, що допоможе читачу пізнати суть цієї події.

Як оцінюють "Акт 30 червня 1941-го" самі його творці

Звернемося, перш за все, знову до книги спогадів Я. Стецька, яка так і називається "30 червня 1941". Представимо читачам кілька характерних застережень її автора.

Але спочатку звернемо увагу на "Вступне слово" до книги, написане творцем українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим, де він визначає "суть Акту 30 червня" як "безкомпромісове проголошення своєї Правди" і називає цей акт "волею "лицарів абсурду". Тут, зрозуміло, "лицарі абсурду" визначаються Донцовим похвально, як герої України.

На початку книжки Я. Стецько "принципово" ображається, що його та всіх націонаілстів називають фашистами, а він же, виходить, робив тільки "спробу нав'язати взаємини з німецькою державою як можливою допоміжною силою в нашій боротьбі проти Росії." [20]. (Виділено мною - В.М.). Як бачите, читачу, "лицар абсурду" називає гітлерівську Німеччину "допоміжною силою"! Значить Стецько, вважав, що головною силою в боротьбі проти Радянського Союзу були вони, войовничі українські нацоналісти.

І далі:

"Наші опоненти дуже нечесно засуджують наші методи боротьби в Україні, мовляв, ОУН деморалізувала молодь, слухалася й зачитувалася в творах і візіях Донцова, який її розкладав, але якраз від тої ж ОУН очікували і ті опортуністи у той страшний час поради, захисту, рішення. Отже, наша мораль і ідеологія Донцова, видно таки давали нам героїчну міць, витривалість і рішучість станути до загину за велику справу!.."[ 21], - патетично заявляв Стецько.

Сьогодні шанувальники "Акту 30-го червня 1941-го" представляють акцію бандерівців, як "самовільну", "самостійну", "доконану" і "героїчну". Стецько ж визначає, що тій акції активно сприяли "чинники" гітлерівської Німеччини:

"Степан Бандера мав зорганізовану полк. Р. Ярим розмову з адміралом Канарісом, якому дуже чітко і ясно представив українські позиції, знайшовши повне зрозуміння, з погляду німецької рації в адмірала, який приобіцяв свою підтримку україснької політичної концепції. Уважаючи, що тільки при здійсненні її є можлива німецька перемога над Росією, адмірал зазначував, що зміна може статися, коли вирішальні чинники у

наслідку воєнних невдач переконаються, що іншого виходу немає". [22]

І далі Стецько продовжує ту ж лінію:

"Характерно, що всі німецькі кола мали генеральну інструкцію -ймовірно Геббельса чи Ріббентропа або Розенберга не заперечували тимчасово українських вимог, але стосувати тактику проволікання. Тільки цим можна виправдати стереотипний аргумент, який до часу упадку Києва повторяв і проф. Кох, і проф. Баєр та інші, мовляв, справа державності буде розглядана фюрером щойно після здобуття Києва, очевидно, після цього прийшов новий обманливий аргумент: після переможного завершення війни!.. Дискусії з "міністеріяль дірігентом" д-ром Бройтігамом, "міністеріяль діректором" д-ром Ляйбрандтом, високими урядовцями в міністерстві Розенберга (міністерства "східних територій", окупованих гітлерівською Німеччиною, яке очолював А. Розенберг - В.М.), які не поділяли політики Гітлера, і стояли на наших позиціях, не мали впливу на хід подій, хоча було нам необхідним усі дальші спроби робити у тому напрямі...Сугестії (навіювання, гіпноз - В.М.) з різних німецьких сторін були різні. З'являлися пропозиції з того, чи іншого міністерства, творити крайову Раду (Ляндрат), або - дорадчу Раду (Байрат) при німецькому Рейхскомісаріаті, чи при уряді ГГ (генерал-губернаторства в окупованій Польщі - В.М.), перемінивши УДП (Українське державне правління, проголошене Стецьком 30 червня 1941 р. у Львові - В.М.) на таку коляборантську німецьку прибудівку і т.п. Усі ці сугестії, сондажі приходили з різних боків з різними інтенціями (напругою, посиленням, наголосом - В.М.). Геббельс хотів мати здійснену свою концепцію "коляборантських урядів", аби перед народами співвідповідали за німецьку політику геноциду теж свої Гречухи... (тобто свої квісолінгівці -зрадники- В.М.)" [23]

І далі Стецько декларує дещо бадьоріше:

"Наша лінія була ясна. Ми знали, чого хочемо. Усякі сурогати ми відкидали. Розенберг мав свій плян на переходовий період, який ми теж відкидали, але й Гітлер його рівнож відкинув. Розенберг розважав два варіанти: а) словацький і хорватський, б) у переходовий час Німеччина сама виконує права суверінтету на здобутих територіях, а щойно згодом переходить до якоїсь словацької чи хорватської формули. Розенберг рішився на другу розв'язку, будучи переконаним, що німці без допомоги уярмлених виграють війну на Сході..."

Всі ці викрутаси і маніпуляції, як видно, творилися Стецьком для виправдання перед своїми ж спрільниками та з метою звичайнісінької демагогії. З приводу цього досить слушно зауважив історик в діаспорі Фелікс Кордуба в статті "Der Generalplan "OST"[24]: "На жаль, між нашими політичними діячами не знайшлася ні одна людина, яка б основано звернула увагу на назріваючу загрозу для українського народу від III рейху. Головна увага із більшовизмом та іншими окупантами українських земель і щораз то більшому "союзно-концепційному" орієнтуванні на націонал-соціялізм, як головну протибільшовицьку силу в Західній Європі..."

В цьому докорі колишнього вояка 14-ї гренадіерн дівізіон СС "Галіцієн" Фелікса Кордуби є певний резон.

Примітки

БАНДЕРІВСЬКА ОУН В РОКИ ВІЙНИ

Які цілі ставили бандерівці

На це питання ми вже в значній мірі відповіли в попередніх матеріалах. Вірніше сказати так: на це питання вже частково відповіли документально самі ж функціонери (Бандера, Стецько та ін.) ОУН-бандерівців. Однак, для повної ясності наведемо кілька програмових офіційних документів цієї організації напередодні та в час Великої Вітчизняної війни.

У грудні 1940 р.ОУН-бандерівців видала "Маніфест Організації Українських націоналістів під проводом Степана Бандери". Весь цей документ заповнений суцільними націоналістичними гаслами і примітивною пропагандистською демагогією. Наведемо лише кілька положень із цього документу.

"Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів - Московську імперію - творимо новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу світу..." [1] (Тут і нижче виділено мною - В. М.)

Ці наміри про "новий лад" і "новий політичний уклад", як бачимо, цілком відповідали нацистському "новому порядку" в Європі і світі.

І далі:

"Несемо новий лад Східній Європі і підмосковній Азії...". Отже, в "Маніфесті" бандерівці беззастережно декларували про те, що вони йдуть у фарватері тої політики, яку проголосили і втілювали в життя Гітлер і нацисти.

В спеціальній інструкції "Програмні документи ОУН Бандери", датованій квітнем 1941-го р., спеціально виділено "політичні постанови". Наведемо кілька з них:

"...ОУН бореться за Українську Суверенну Соборну державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СССР...

3. ОУН стає на чолі тих українських революційних течій та співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів й з тими державами, що змагають до повного розвалу СССР. ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Української Суверенної Соборної Держави..." [2]

Якщо в попередніх документах ставились загальні, навіть абстрактні гасла, і такі ж плани, то вже в травні 1941 р. ОУН-бандерівців видала нову інструкцію під назвою "Політичні вказівки ОУН Бандери", де в дещо закамуфльованій, але досить визначеній, формі говориться:

"...Власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціятивою здобути собі ролю підмета і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах Московської імперії.

Відкидаємо ролю обсерватора та пасивно-вичікувальну поставу супроти подій, що будуть на українській землі, а зокрема супроти війни інших держав проти Москви і їхнього порядкування..."[3]

Із вище зазначеного можна судити про те, що бандерівцям ще напередодні війни стало достовірно відомо про війну гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, до якої вони також так інтенсивно готувалися. Однак, вони не хотіли, як бачимо, бути звичайними обсерваторами (споглядачами) подій, а прагнули зайняти роль "підмета і партнера" в цій війні "проти Москви". Але чиїм партнером" і чиїм "співтворцем нового ладу" вони мріяли і хотіли так негайно стати? Цілком зрозуміло "чиїм"! Гітлерівської Німеччини!

Далі в тій же інструкції зазначено:

"...Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників..." (Виділено в документі - В.М.).

В Центральному державному архіві вищих органів державної влади України є документ, який ніби доповнює вище приведені положення. Він іменується "Боротьба та діяльність ОУН під час війни". Цей документ -досить неякісний відбиток з машинописної форми, однак окремі місця читаються чітко. В ньому виділені, зокрема, такі настанови: "Політичні вказівки", "Акції на ЗУЗ" (Західно-українських землях - В.М.), "Вказівки на перші дні організації державного життя" та інші.

Тут, зокрема, зазначено:

"Коли совєтармія розхитана, режім ослаблюється, ЧА (Червона Армія - В.М.) не здібна при наглому заскоченні із середини ставити тривалого опору - ОУН починає збройну боротьбу, збройне постачання, ТОТАЛЬНУ (виділено великими буквами - В.М.) боротьбу. Це значить: ОУН виходить явно і славно на арену життя. Починається вибух Української Революції." [4]

І далі:

"Боротьба мусить бути тверда, завзята, безоглядна й безпощадна. Героїчна, альказарська (альказари - захисники міст-фортець в часи середньовіччя - В.М.)...

... На ЗУЗ може бути лише преса націоналістичного змісту, як загалос і видавнича діяльність: це саме дотичить усіх других засобів пропаганди (радіо, театр, фільм і т. д.), рівно ж, публічні зібрання, де були б поширювані націоналістичні ідеї й кличі, забороняються...

... Виховання молоді взагалі й виховання її провідників належати мусять безподільно ОУН..."[ 5]

В підрозділі "Меншинова (тобто: національна - В.М.) політика" зазначено:

"Національні меншини поділяються на а) приязні нам, себто членів досі поневолених народів, і б) ворожі нам - москалі, поляки, жиди... Винищувати в боротьбі, закерма тих, що боронитимуть режим: переселювання в їх землі, винищувати головно інтелігенцію, якої не вільно допускати до ніяких урядів, і взагалі унеможливлювати продуковання інтелігенції... Польських селян асимілювати... Проводирів нищити... Асиміляція жидів виключається..."

В пункті "Загальні пригадки" наказано:

"а) Наша влада мусить бути страшна для її противників. Терор для

чужинців-ворогів і своїх-зрадників - творча свобода, подих нових ідей українця-володаря власної землі мусить з кожного чину, вф йґ кожному кроці пробиватися..." [6] (Тут і вище виділено мною - В. М.).

Відповідаючи на запитання, яку мету ставила ОУН в час минулої війни, слід тут же подати основну суть двох "меморандумів", які проголосила ОУН-бандерівців на початку вторгнення гітлерівців на територію Радянського Союзу.

Перший "меморандум" було передано німецькому урядові 23 червня 1941 р., тобто на другий день війни. Його складала комісія, до якої входили Степан Бандера, Олекса Гасин, Іван Габрусевич і Володимир Стахів.

В ряді націоналістичних видань цей "меморандум" датується 15 червня 1941 р., отже, бандерівцям було достовірно відомо не тільки про підготовку до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, але й про точну дату її початку.

Спочатку в "меморандумі" бандерівці старанно доводили, що є чимало вагомих підстав "для порозуміння" "між Україною (Точніше, між українськими націоналістами - В.М.) і Німеччиною" для "великої співпраці".

Висуваючи таку "дипломатичну" тезу, бандерівці глибоко помилялися, бо гітлерівці аж ніяк не допускали українських націоналістів до "співпраці" і "партнерства" у війні проти Радянського Союзу, добре знаючи нікчемність їх потенційних сил і політичних впливів у "східній політиці". Вони бачили в них лише третьорядних слуг, звичайних пособників у виконанні тих чи інших тактичних завдань.

Претендуючи на "партнерство" (на роль "підмета", як вони висловлювались) в "боротьбі проти большевизму", бандерівці переконували гітлерівців:

"Цей меморандум... базується на переконанні, що весь цей комплекс питань важливий за своїми вагомими наслідками не тільки для України, але також для Німецького Райху..." [7] Далі бандерівці старалися довести, що "без незалежноїУкраїнської держави новий порядок в Європі немислимий..."

Чого домагалася ОУН-бандерівців у цьому "посланні"? Перш за все, утворення (звичайно, з допомогою гітлерівської Німеччини та під її свастикою) "незалежної" української держави, в якій вони б панували. Все це, просили вони, повинно відбутися на початку воєнної кампанії: "Навіть якщо при вході в Україну німецькі війська спочатку будуть самозрозуміло зустрічати як визволителів, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде на Україну без наміру відновлення Української Держави й використання відповідних гасел..." [8]

Для грунтовнішного переконання тут навіть подано таку тезу:

"Нині європейський континет перебуває під впливом двох імперіялістичних концепцій: концепцією німецького імперіяльного думання, яке спрямоване на запровадження нових порядків у Європі, і концепцією російського імперіялізму, що базується на світовій Революції".

Бандерівці добре розуміли, що "Німеччина планує прилучити Україну до системи європейського континенту головним чином з економічних причин", а тому прохали дати їм і певну економічну "самостійність".

Всі ці наївні писання завершуються так: "...Інтереси обох народів вимагають природного союзу, німецько-українські взаємини мусять бути побудовані на справжній дружбі".

А хто буде "гарантом" такої дружби? - запитували бандерівці. І тут же відповідали: "Незалежні українські збройні сили, які відповідали би духу України, будуть гарантом німецько-українського союзу й зможуть послабити тиск Росії на Європу".

І на завершення автори "меморандуму" подають "хитрий" натяк: в 1938 році в Європі, мовляв, виникли дві нові держави (Словаччина і Хорватія) не без допомоги, звичайно, гітлерівської Німеччини. Однак, не вказуючи на різницю між ними та Україною, українська проблема є "набагато важливіша", бо "має міжконтинентальне значення".

Суть цього послання бандерівців досить чітко визначена: допоможіть створити незалежну Україну, панове нацисти, а ми будемо служити вам вірою і правдою!

Цілком іншого характеру "меморандум" ОУН-бандерівців до німецького уряду, датований 14 серпня 1941 р. Якщо попередній - це суцільні прохання і моління, то цей - суцільне виправдання "хлопчиків, що нашкодили". Тут і виправдання за самовільний "Акт 30-го червня 1941-го", і запопадливість своєму панові, і щире каяття у вірності йому."Меморандум" цей досить великий за розміром і поділений на відповідні підрозділи.

В підрозділі "Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною" бандерівці щиро і відверто констатують:

"Українська військова організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, з самого початку існування розпочали співпрацю з німецьким райхом, спрямовану проти Польщі і Москви. Ці організації сподівалися, що німецький райх сприятиме постанню незалежної соборної української держави. Зовнішньо-політична концепція ОУН грунтувалася на союзі України (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.) з Німеччиною..." [9] (Тут і нижче підкреслено мною - В.М.).

І далі: "...ОУН була свідома того факту, що в спільній боротьбі України (тобто українських націоналістів - В.М.) і Німеччини за нові порядки в Східній Європі Україні доведеться платити великою ціною крови. Як відомо, українські повстанці, органцізовані ОУН на Західній Україні, також спричинился до швидкого наступального маршу німецького війська". Бандерівці тут натякають на те, що у воєнній кампанії в час німецько-польської війни восени 1939 р. і влітку 1941 р. в наступі гітлерівської армії проти Радянського Союзу вони брали безпосередню участь на боці німців.

В підрозділі "ОУН і перебудова Східної Європи" бандерівці намагалися довести гітлерівцям необхідність створення української держави, яка "стане посередником між Німеччиною" та "іншими державами". А для цього, мовляв, потрібні "українські збройні сили", які "боротимуться при німецькому боці".

В підрозділі "Основи українсько-німецької дружби" автори "меморандуму" продовжують стверджувати плани про "довгорічну українсько-німецьку співпрацю", які заслуговують того, щоб гітлерівська Німеччина не тільки повірила в них, але й спиралася на українські націоналістичні сили, які "щиро визнають німецьку провідну роль в Європі". Мало того, ті сили хочуть "прилюдно брати участь в європейській боротьбі проти більшовизму... зі зброєю в руках".

В підрозділі "Акт 30-го червня 1941 року та українсько-німецька співпраця" бандерівці намагалися переконати гітлерівців у тому, що сам "Акт 30-го червня" відповідає інтересам Німеччини, бо служить розвитку гітлерівського "нового порядку" в Європі. Виправдовуючись за самоуправство в проголошенні "акту", автори запевняють, що для них існували певні інспірації, раз вони так поступили."... Саме напередодні вибуху війни, - стверджували вони, - згадані німецькі установи (Автори тут їх не називають. Мова йде тут, зрозуміло, про Абвер та деякі військові кола, з якими ОУН мала діяльні стосунки - В.М.) заявили, що вирішення української проблеми залежить від розвитку подій на Україні. Саме напередодні вибуху (німецько-советської) війни голова політичного відділу ОУН, теперішній голова українського державного уряду Ярослав Стецько, намагався через представника ОУН у Берліні влаштувати переговори з зовнішньо-політичним відділом НСНР-партії. Темою переговорів мало бути питання України. Ця спроба залишилася безуспішною, а ОУН залишалася без можливості узгодити свою тактику та політичну лінію з компетентними політичними установами Німеччини..." [10]

Як не жалілися бандерівці, але потрібно було шукати нових варіантів для прислужництва. Тому в підрозділі "ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною" вони вперто і затято повторювали: "ОУН обстоює дальшу тісну співпрацю з Німеччиною"; "ОУН і надалі намагатиметься працювати на відбудову Української держави шляхом співпраці з Німеччиною" (там же). І, нарешті, такий варіант: "ОУН не має наміру спричинитися до того, щоб українська історія осудила її співпрацю з Німеччиною, щоб місце керівного революційного і державотворчого чинника, яке вона нині має в українському політичному житті, опинилося в руках нових антинімецьких кіл". [11]

І тут же таке доповнення:

"ОУН обороняє свою визвольну концепцію, для здійснення якої вона жертвувала багатьма друзями. Таким чином ОУН захищає свою концепцію визволення України та відновлення Української держави у співпраці з Німеччиною, у відвертій та щирій співпраці, котра повинна гартуватися не тільки в часи миру, але й у час війни...".

На ці сльозливі "меморандуми" гітлерівці, як відомо, навіть не відповіли.

Що відомо про "арешти" бандерівців

Тут треба, перш за все застерегти, що відповідати на ці досить делікатні питання надзвичайно важко. І тільки тому, що тут і досі рояться численні тіньові ситуації, які ще й сьогодні до кінця не з'ясовані. З одного боку, їх не хочуть з'ясувати історіографи ОУН - УПА з чисто політичних міркувань, а з другого, - їх спеціально затінюють з тих же політичних міркувань. При тому, самі "арешти" і перебування провідників ОУН-бандерівців в концтаборі смерті Заксенхаузен також покриті туманом багатьох парадоксів.

Добре відомо чим закінчилась бандерівська затія з "Актом 30-го червня".

9 липня 1941 року у Львові був заарештований гестапо "прем'єр" Я. Стецько. Його та ще кількох підручних було відправлено в Берлін з розпорядження Абверу-2 до полковника Е. Штольце. 10 липня із Кракова в Берлін було доставлено і С. Бандеру. Обидва провідники перебували в стані "почесного арешту", як називав його сам Стецько, і незабаром, 15 липня, їх звільнили без права покидати Берлін.

В час цього "почесного арешту" і після нього почалися численні "зустрічі" Бандери і Стецька з гітлерівськими військовиками, партайгеносами чи просто чиновниками апарату багатьох відомств, де провідники українського інтегрального націоналізму вимолювали підтримку, не стомлювалися переконувати своїх опонентів у тому, що Німеччина "ніколи не переможе Москву без подомоги України" (тобто українських войовничих націоналістів). Водночас Бандера і Стецько безперервно писали різноманітні послання - "ерклерунги", пояснення, прохальні депеші під виглядом "комунікатів", "деклярацій" і "меморандумів" на ім'я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших фюрерів нацистської Німеччини, постійно виправдовуючись та прохаючи сприяння і підтримки.

З цього приводу наведемо уривок із дослідження історика з діаспори І. Каменецького, який поважно зауважував: "Надії на те, що після переможної ситуації держави курсували серед різних кіл українського суспільства (Точніше, серед українських войовничих і невойовничих націоналістів - В.М.), особливо в західних українських землях. Один із проявів таких надій і був лист Степана Бандери до Гітлера від 3 серпня 1941 року". [12] Автор в тому ж номері журналу приклав до тексту той бандерівський лист, зауваживши, що Бандера впевнено вірив у сприяння Гітлера в процесі формування Української "самостійної" держави. Мало того, в даному листі Бандера висловлював свою глибоку вірність і фюреру, і німецькій армії, яка "звільняє" Україну від московської окупації, "від Москви" (як він виражався) - постійного ворога українських войовничих націоналістів.

Поза тим Бандера звернувся з подібним листом і до Райхсміністра окупованих східних областей Альфреда Розенберга, в якому висловлював готовність і далі співробітничати з нацистським режимом, незважаючи на розгон гестапівцями уряду Я. Стецька. Цей лист закінчувався словами: "Я глибоко переконаний в тому, що Ваша екселенція прийме до уваги наше звернення в справі співробітництва з німецькими властями. Залишаюсь з визначенням глибокої поваги. Степан Бандера, провідник Організації українських націоналістів".

В час тих численних "зустрічей" гітлерівці чинили постійний тиск на Бандеру і Стецька та вимагали негайного зречення від "Акту 30-го червня". Провідники ОУН, зрозуміло, погодились на це. Та й чи могли вони не погодитись? В документі, спеціально підготовленому з цієї нагоди, вони яскраво описали свої тривалі стосунки з гітлерівським Абвером, військовими та політичними представникми гітлерівської Німеччини, підкреслюючи, що свою концепцію створення "суверенної і соборної" України "покладають виключно" на воєнний успіх і допомогу фашистської Німеччини. Мало того, вони активно пропагували і вкорінювали в свідомість частини українців, особливо галичан, ідеологію фашизму, заявляючи, що "ідеологічна спільність сприятиме політичній спільності".

Водночас вони затято переконували гітлерівців, що тільки ОУН-бандерівців є в Україні тою єдиною силою, на яку можуть опиратися німці.

Ці каяття аж ніяк не переконали гітлерівців. Німецькі фашисти переживали в той час буйну ейфорію перемог на Східному фронті, а тому, звичайно, не потребували плаксивих застережень випадкових політиканів, а тим більше їх набридлих зауважень і повчань. Це їх тільки ще більше дратувало. І тому 15 вересня 1941 р. Бандера, Стецько, Денкавський, Ребет, Стахів та інші бандерівці були заарештовані вдруге. Ганс Франк, нацистський кервіник так званого "генерал-губернаторства" в окупованій Польщі, до якого входив і "дистрикт" (область) "Галичина", записав у той час в щоденнику: "Розстріляно 15 бандерівців, 500 заарештовано". Проти всіх, хто вперто намагався проводити "власну політику", або критикував гітлерівську, гестапо застосувало репресії, бо не хотіло терпіти на загарбаних територіях усяких, навіть примітивних, політичних конкурентів. Тих же, хто впадав у нервозність та істерику, розстрілювали. Проте, чимало бандерівців, нарівні з мельниківцями та іншими угрупованнями націоналістів, перебувало в окупаційних адміністративних установах, в поліції і гестапо, в службі безпеки (СД), де ті ж гестапо та СД їх, мовби, не помічали. Все ж ОУН-банедрівців на певний час опинилась в немилості у гітлерівців. Тут, якраз, і починаються ті парадокси, якими так насичені взаємостосунки ОУН-бандерівців з гітлерівцями. Як їх пояснити?

Однак, як там не було, але на початку 1942 р. Бандеру, Стецька та ще понад 300 бандерівців гестапо перевело з-під "домашнього арешту", із тюрем в концентраційний табір Заксенхаузен, що неподалік Берліна.

Довідка про концентраційний табір смерті Заксенхаузен

Заксенхаузен, належав до провідних таборів нацистської Німеччини, а тому, про нього є досить багато достовірних свідчень. У нас також є важлива потреба сказати про цей неабиякий концтабір.

В липні 1936 р. в тридцяти кілометрах північніше Берліна, поблизу дачного містечка Заксенхаузен почалось будівництво чергового і великого концентраційного табору. Його споруджували в'язні (в основному комуністи і соціалісти, з якими розправлявся нацизм і якими тюрми були переповнені) під суворим наглядом есесівців. Будівництво тривало роками і табір перетворився у величезну фабрику смерті. Основна його частина була відгорожена від оточуючого світу трьохметровою кам'яною стіною з масивними залізними воротами, де красувався єзуїтський напис - "Праця робить людину вільною". Тут дійсно працювали, але ця праця була смертоносною.

Опріч основної частини табору в околицях Заксенхаузена, де містилось багато промислових об'єктів військового призначення, розташовувалось ще 53 філіали концтабору, де працювали команди в'язнів, які тут же ізольовувались у спеціальних бараках.

Однак, щоб суттєво уявити про таке пекельне середовище, як Заксенхаузен, треба подати таку інформацію.

По-людськи важко уявити, але в довоєнний і воєнний часи нацисти створили в Німеччині 55 стаціонарних концентраційних таборів та інших

місць масового винищення людей, 1082 їх філіали, 7205 так званих "трудових" таборів, 371 табір для біженців, 2071 тюрму, інші місця ув'язнення (в основному при осередках гестапо і служби безпеки (СД), 506 гетто для євреїв, 80 таборів для робітників "Організації Тодта", куди звозились люди з усієї Європи для примусових робіт. Всього ж, охоплюючи численні польові (пересильні) табори для військовополонених, які перебували під відкритим небом, нацисти створили в Німеччині та в окупованій Європі 14033 табори смерті. Ціла імперія смерті!

Однак у цій імперії смерть "на організованій основі", "на конвейєрі" існувала тільки в стаціонарних концтаборах. Тут працювали вдосконалені пристрої і механізми, машини і крематорії, які організовано, по заданій "програмі", планово, з німецькою пунктуальністю і педантичністю творили смерть. Серед таких "класних" фабрик смерті був і Заксенхаузен.

Наказом Рейхсміністра і Рейхсфюрера СС Г. Гіммлера від січня 1941 р. всі стаціонарні концтабори були розподілені на три категорії, в залежності від можливостей режиму в них.

Для більшої орієнтації наведемо кілька прикладів. Так, концтабори в Дахау, Заксенхаузені й Освєнцімі-1 належали до першої категорії і призначались для в'язнів "незначних злочинів" і пристарілих людей. Концтабори в Бухенвальді та Освєнцімі-2 належали для другої категорії і призначались "для небезпечних злочинців". Концтабір "Маутхаузен" призначався для "особливо небезпечних злочинців" без надії на "виправлення".

Сьогодні добре відомо, що в цю страхітливу "імперію смерті" було зігнано 18 мільонів людей з 30 країн Європи і світу, 11 мільйонів із них були ліквідовані в крематоріях, розстріляні чи загинули від голоду, хвороб і непосильної праці.

Концтабір в Заксенхаузені тільки на папері Гіммлера значився в категорії, призначеній для "незначних злочинців" і стариків. Через його ворота пройшо понад 200 тисяч в'язнів із 27 країн, половина із них так і не повернулась. Особливо жорстоко поводились есесівці з радянськими військовополеними, яких доставляли сюди із польових (пересильних) таборів напівживими дифстрофіками, яких вже неможливо було використати для рабської праці, а тому їх негайно розстрілювали і спалювали в крематорії. Відомо, що тут загинуло понад 20 тисяч радянських військовополонених - росіян, українців, білорусів, грузинів та представників інших народів СРСР.

Система "конвеєру смерті" в Заксенхаузені була страхітливою. Основна частина в'язнів призначалась для рабської праці і винищувалась шляхом фізичного і морально-психологічного виснаження. Всі інші в'язні призначались для кількох крематоріїв-стаціонарів і чотирьох душогубок на колесах.

В таборі проводились медичні експерименти над хворими в'язнями, випробовувались і вдосконалювались катівські тортури, знаряддя і методи масового винищення людей, які затим поширювались, як естафета смертоносного досвіду, на інші концентраційні табори.

В травні 1945 р. залишки вязнів концентраційного табору Заксензаухен були визволені Червоною Армією. Це були люди-привиди, більшість яких не могла триматися на ногах.

Перебування бандерівців у Заксенхаузені

Бандера, Стецько та інші бандерівці сиділи окремо в бункері "Целленбау", призначеному "тільки для вибраних". Поряд з бандерівцями в бункері "Целленбау" ("Камерний дім") перебували поважні особи, звезені з усієї окупованої гітлерівцями Європи. Це були люди різних переконань і рангів: і політичні діячі, і військові, і відомі вчені, і переслідувані нацистами священики, і багачі з усієї Європи в статусі заложників. Зокрема, серед них були: колишній канцлер Німеччини Ганс Лютер, вождь німецьких комуністів Ернст Тельман, колишні прем'єри Франції Леон Блюм, Фріц Тіссен, Пауль Рейно, Едуард Даладьє, колишній канцлер Австрійської Республіки Курт Шушніг, син маршала Італії П'єтро Бадольйо, син Сталіна Яків Джугашвілі, двоюрідний брат Молотова Василь Короткій, головний комендант Армії Крайової Польщі генерал Стефан Ровецький, керівник Румунської "Залізної гвардії" Хоріа Сіма, настоятель німецької церкви євангелістів пастор Мартін Нємоллер, адьютант маршала Пілсудського капітан Кунцевич, міністр оборони довоєнної Латвії генерал Дамбітіс, міністр закордонних справ Франції Рібо, виконавець невдалого замаху на Гітлера в 1939 р. Георг Ельсер і ще-ще багато відомих осіб, а також члени німецьких, французьких, голандських, італійських, австрійських та інших аристократичних родин. Всі вони, звичайно, перебували в різних умовах, переважна більшість із них отримувала допомогу від організацій Міжнародного Червоного Хреста своїх країн чи від своїх власних родин.

Ось у такому багатоликому і різнобарвному середовищі і перебували Бандера, Стецько, Ленкавський, Ребет, Стахів, Габрусевич, Ільницький, Гнатківська - Лебедь та інші бандерівці. Зокерма, С. Бандера сидів у номері 73 бункеру "Целленбау" майже поряд з керівником польської АК генералом С. Ровецьким ("Гротом") під номером 71 у відносно комфортабельних апартаментах, які забезпечували служби Міжнародного Червоного Хреста. В подібних умовах перебували й інші бандерівці. Їм дозволялось пересуватись по табору, зустрічатись між собою, вони отримували продовольчі посилки та гроші від родичів та ОУН-бандерівців. Нерідко вони покидали табір з метою контактів з "конспіративними" ОУН - УПА, а також з замком Фрінденталь (за 200 метрів від бункеру "Целленбау"), в якому перебувала школа агентурно-диверсійних кадрів тої ж ОУН-бандерівців. Дивна: в Заксенхаузені гітлерівці тримають під замком понад 300 кадровиків ОУН-б на чолі з Бандерою, а поряд, в замку Фріденталь, ті ж гітлерівці готують нові кадри для ОУН-б! "Це був один із парадоксів у ставленні між оунівцями та гітлерівцями", - слушно зауважив польський історик і публіцист Едвард Прус в книзі "Heros: spod znaku tryzuba" (Варшава, 1985). Інструктором у цій школі був недавній офіцер спеціаль-батальону Абверу "Нахтігаль" Ю. Лопатинський, через якого і здійснював С. Бандера зв'язок з ОУН-УПА.

Цікавий факт приводить біограф Бандери Петро Мірчук у книзі "Степан Бандера - символ революційної безкомпромісовості". Посилаючись на відомого націоналістичного діяча Д. Андрієвського, автор приводить цитату із його книги "Наше ув'язнення": "Бандера відразу виявив товариськість супроти мене (справа в тому, що Д. Андрієвський був

прибічником голови проводу ОУН-м А. Мельника - В.М.). Він питав про моє здоров'я, чи дістаю пакунки, чи мені досить їсти і чи бракує грошей. Пропонував мені свою поміч і одного дня виніс на прохід та намагався всунути в руку кусень масла". [13] Цей факт, як бачимо, говорить сам за себе і не потребує коментаря.

Кілька характерних штрихів про концентарційний табір Заксенхаузен і, зокрема, про бункер "Целленбау" подавав у своїй книжці спогадів "Армія без держави" отаман "Бульба"-Боровець, якого також прикрили тут гестаповці 1 грудня 1943 р. "Саксенгавзен, - писав він, - це було окремо царство есесів у царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для спеціально ізольованих груп в'язнів і навіть домики для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй й Європи. Нас помістили в одному з окремих бункерних бараків, що мав офіційну назву "Целленбау". Я попав у камеру "77"." [14] Далі "Тарас Бульба"-Боровець зауважував, що "Целленбау" мав 90 камер і поряд з ним (в камері "76") сидів французський міністр Дельбо, а в камері "73" -Бандера. "Тарас Бульба" - Боровець аж ніяк не жалівся на обставини свого перебування в "Целленбау". Ось кілька його зауважень.

Допитував його штурмбанфюрер СС Вольф при співучасті гауптмана Шульце. "Д-р Вольф... почав мене переконувати, що мені не загрожує... ніяка небезпека.., щоб я не перебільшував трагедії, що вони мене тут ізолювали виключно для моєї "безпеки"... Це - не в'язниця, не кацет, а тільки "почесна" ізоляція". [15]

Іще:

"В депозиті в нас були гроші і ми мали змогу купувати "Вінницьку махорку". За папір служив клозетний папір."

Отак!

І ще одна вкрай неординарна подія сталась між гітлерівцями і бандерівцями. Тепер її по-своєму коментують шанувальники Бандери і бандерівщини, або ті, хто сьогодні дивиться на минуле через перевернутий бінокль. Справа в тому, що й жовтня 1943 р. керівництво ОУН-бандерівців в краї представило "Відкритий лист панові губернатору Галичини доктору Отто Вехтеру з копіями Геббельсу, Гіммлеру, Кейтелю і Франку. В ньому бандерівці запевняли, що, як і раніше, залишаються вірними союзниками гітлерівської Німеччини і роблять усе можливе, щоб війна закінчилась "німецько-українською перемогою". "В Рейху, - вказують у листі, - працює близько 10 відсотків українського населення. Це є ще одним вкладом у війну за долю Європи. Всім своїм Центрам ми наказали здійснювати постачання точно і безперечно. Хто говорить про негативне ставлення Руху бандерівців до питання про поставки (продовольства гітлерівцям - В. М.), той бреше..." [16]

А далі в листі, крім запевнень у вірності, прохань і пропозицій, були й іронічні вислови, навіть попередження й погрози. Надворі був кінець 1943-го, гітлерівці втрачали на Східному фронті позицію за позицією, бандерівці думали, що настав час їх і пошантажувати.

Але гітлерівців це серйозно розгнівало. Губернатор дистрикту "Галичина" О. Вехтер, отримавши інформацію про те, що лист було написано і вислано з відома Бандери, наказав заарештувати його братів,

Василя й Олександра. Їх відправили в Аушвіц (Освєнцім), де вони згодом померли з голоду. Так інтерпретує цю обставину польський історик Е. Прус в книзі "Herosi spod znaku tryzuba". А в "Енциклопедії українознавства" в статті "Бандера" зазначено: "Обидва брати... вбиті в Аушвіці (Освєнцім) польськими співв'язнями". Тут, як бачимо, дослідникам цього питання потрібно ще буде розібратися в зазначеній ситуації. Однак, усім треба погодитись з тим, що ця подія - ще один парадокс у німецькій політиці стосовно українських нацоналістів із ОУН-бандерівців.

Тут якраз наступив відповідний момент, коли треба питання поставити так: з якою метою гітлерівці ізолюють в концентраційному таборі, разом з багатьма прибічниками, провідника ОУН, який завзято запевняв у своїй вірності нацизмові і всіма силами йому служив, і, водночас, тримають його в смертоносній атмосфері в умовах майже люксу, як високопоставленого заложника?

Перевжана більшість радянських і зарубіжних дослідників цього питання схильні бачити в цьому неабиякому факті політичне ігрище гітлерівців і керівництва ОУН-бандерівців. Правда, цю політичну гру різні автори розшифровують по-різному. Наведемо кілька характерних прикладів.

Відомий польський воєнний історик Ігнаци Блюм писав: "Гітлерівці інсценують арешт керівників українських націоналістів, відкриваючи тим самим можливість розгортання широкої політичної кампанії для розвитку українського націоналізму. Двоякий фарс створення уряду Стецька й арештів переслідують мету представити Бандеру в очах українських націоналістів як мученика, як справжнього борця за "самостійну Україну" і які в одиночку боролись проти німців в ім'я втілення в життя цього гасла...". [17]

З І. Блюмом ідентифікується французський історик і публіцист Аллен Герен, додаючи при цьому, що в час перебування в Заксенхаузені, і згодом гітлерівці використовували послуги Бандери "приховано і відкрито". Правда, становище Бандери, вказує автор, не позбавлене гіркоти. "Але гонористий полікан Бандера, - продовжував Герен, - знає, що за гіркоту не платять. До того ж, емісари Канаріса і генерала Лахузена (керівники гітлерівського Абверу- В.M.) всіляко стараються лити бальзам на рани свого агента "Сірого" (тодішня кличка С. Бандери в Абвері - В.М.). З одного боку, не можна допустити, щоб він змішував позицію підручних Гіммлера з їх позицією, а з другого - така инсценіровка дасть можливість ОУН-б остаточно отримати перемогу над ОУН-м. І дійсно, коли Мельник скомпрометує себе відкритим співоробітництвом з нацистськими службами, Бандера стане героєм, запертим у тюрму за свою відданість священій справі "самостійної України". І навіть, якщо потрібно буде кілька збройних сутичок бандерівців з німцями це байдуже, як кажуть, "ліс рубають - тріски летять". [18] (Виділено мною - В.М.)

Ярослав Галан в радіокоментарі від 29 червня 1943 р. "Хто такий Бандера?" зауважував: "Німецькі окупанти... усвідомили, що без допомоги націоналістичних провокаторів їм не вдасться розбити єдиного антинімецького фронту всіх українців без винятку. Тим-то гітлерівці втяли таку штуку: мельникові дозволили і надалі відкрито вислужуватися Берлінові, а Бандері наказали вдавати противника німців, щоб він міг, прикриваючись антинімецькими фразами, стримувати українські маси від

справжньої, непримиренноїборотьби з гітлерівськими загарбниками, від боротьби за волю України". [19]

Німецький історик Норберт Мюллер: "Фашистські органи все більше старались здобути вигоду із свойого альянсу з буржуазними націоналістами. Враховуючи той факт, що відкрите співробітництво з окупантами лише ще більш дискредитує їх в очах населення, на заключній стадії окупаційного режиму стали застосовувати більш витончені маневри. Так, наприклад, українські буржуазні націоналісти виставляли себе "ворогами" окупантів і мов би для боротьби з ними створювали великі збройні формування. Окупаційні органи, які спочатку придушували прагнення націоналістичних сил до самостійності, тепер пропускали мимо вух антинімецькі фрази і навіть поставляли націоналістам зброю і бюєприпаси, прекрасно знаючи, що вони будуть використані проти партизанів та інших сил народного опору." [20] (Виділено мною - В.М.).

Подібних суджень з цього приводу багато. Однак чіткої відповіді на питання поки-що не дано. В той же час з такими судженнями можна повністю погодитись, бо вони логічні і багато в чому визначають політичний зміст подій і процесів. Дослідникам треба ще уважно і глибоко проаналізувати ситуацію і документально й аргументовано її визначити.

Але як там не було, "мучеництво" С. Бандери в очах націоналістично настроєної частини населення ЗахідноїУкраїни у воєнний період ще більше зросло і зіграло свою неабияку роль.

Яким же був фінал "мучеництва" Бандери і бандерівців? 25 вересня 1944 р. стався безпрецедентний факт в практиці гітлеризму - Бандера з групою своїх прибічників був звільнений з концтабору смерті Заксенхаузен. Правда, частина історіографів ОУН - УПА (в тому числі і біограф Бандери Петро Мірчук) пишуть про те, що Бандера був звільнений наприкінці грудня 1944 р. Але це не відповідає дійсності. Безпрецедентний факт тому, що всі, хто попадав у лапи гестапо і служби безпеки (СД), а тим більше в концтабори смерті, вже на волю не повертались. Навіть тоді, коли гітлерівці впевнювались, що схоплена особа не винна у звинуваченні. Такою була звичайна фашистська практика.

Ця подія, як і наступні, в біографіях Бандери і Стецька замовчуються історіографами націоналістичного руху. Й досі нема відповіді на питання: чому Бандера та його прибічники стали такими потрібними нацистам?

Що ж далі? Історіограф ОУН - УПА Т. Гунчак про це пише так:"... Шеф головного бюро СС генерал Бергер 5 жовтня 1944 р. мав розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору..."[ 21] В цій "розмові" йшлося про "порозуміння" гітлерівців з ОУН-УПА. Однак пан Гунчак тут же робить досить поспішне застереження: "спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними...".

Ця заява Т. Гунчака абсолютно не відповідає дійсності. Пану Гунчаку, як відомому досліднику націоналістичного руху, добре відомо, що в "розмові" генерала Бергера з Бандерою 5 жовтня 1944 р. (і неоднарозово!) йшлося не так про "порозуміння" гітлерівців з ОУН-УПА, а про пропозицію Бандери очолити Український націоналістичний комітет (УНК), який був тоді у процесі творення. Як відомо, Бандера відмовився очолити УНК, посилаючись на те, що не хоче бути підпорядкованим

генералу Власову, якого хотіли гітлерівці поставти на чолі об'єднаних комітетів представників народів СРСР. Тому ж Гунчаку також добре відомо, що в жовтні 1944 р. Бандера зустрічався не тільки з генералом СС Бергером, але й з самим Рехсфюрером СС Г. Гіммлером. Про це вже багато разів писали різноманітні автори: "Потреба вашого вимушеного перебування під уявним арештом, - сказав Гіммлер Бандері на "зустрічі", - викликана обставинами, часом та інтересами справи, відпала. Починається новий етап нашої співпраці, більш відповідальний, ніж раніше. Може, до цього часу не все складалось так, як вам хотілось, але зараз нам треба спільно добре працювати, щоб виправити помилки минулого..." (Виділено мною - В.М.)

Тут, як бачимо, все зрозуміло: і "вимушене" перебування Бандери та його спільників в концтаборі, а викликане воно "обставинами, часом та інтересами справи", і висока ціна співпраці бандерівців з гітлерівцями, від якої перші так уперто й наполегливо відмовлялися в минулому, і так гучно хизуються (окремі, звичайно) сьогодні.

Тепер достовірно відомо, що Бандера і його спільники дали згоду на активне співробитництво з нацистами вже вкотре. Як же тоді пояснити те, що у всіх оунівців, які перебували "вимушено" в концтаборах, не втрачено було жодної волосинки на чупринках (за винятком О. Ольжича, який загинув в тому ж Заксенхаузені з досі невідомих причин)? Як пояснити й те, що в час, коли вже конав гітлерівський рейх, всі інтерновані оунівці не тільки залишилися недоторканими, але й опинилися в цілком захищених куточках Західної Європи?

Цікаві свідчення з цього приводу подав колишній абверівець, капітан вермахту Зігфрад Мюллер, який потрапив у полон до Червної Армії в травні 1945 р. в містечку Колін під Прагою. Наприкінці 1944 р. він служив заступником керівника Абверкоманди-202 південної групи гітлерівських армій і водночас був зв'язковим між центром Абверу і південним штабом УПА (УПА - ЗАХІД).

3.Мюллер: "На роботу в Абверкоманду-202 я прибув 1 грудня 1944 року і приступив до виконання своїх службових обов'язків...

Під час зустрічі з капітаном "Кірном" (командир Абверкоманди-202, справжнє прізвище Вітлець - В. М.) останній розповів мені, що в жовтні 1944 р. він мав зустріч із зв'язковим південного штабу УПА, разом з яким на ділянці Абверзагону-206 перейшов лінію фронту і вів переговори з південним штабом УПА. [22]

Як мені говорив капітан "Кірн", південний штаб УПА розташовувався в лісах гористої місцевості поблизу міста Львова. Персональний склад штабу УПА він мені не називав, однак зміст переговорів передав докладно...".

А далі З.Мюллер свідчив:

"Командуванням повстанськими загонами УПА було дано капітану "Кірну" принципову згоду на спільне з німецькою розвідкою проведення підривної роботи в тилу Червоної Армії, але з свого боку поставило такі умови:

- німецька армія забезпечує повстанські загони українських націоналістів обмундированиям, озброєнням, засобами зв'язку, медикаментами і грішми;

-...німецькі розвідоргани повинні створити на окупованій німцями території диверсійні школи для українських націоналістів і проводити навчання виділених УПА націоналістів радіозв'язку і військовій підготовці;

- диверсійні групи українських націоналістів будуть підпорядковані Абверкоманді-202 в оперативному відношенні, а в іншому підлягатимуть і залишаються у віданні штабу УПА...

Маючи відповідні повноваження генштабу німецької армії, "Кірн" прийняв умови українських націоналістів і зі свого боку поставив перед УПА умови німецького командування. Вони зводились ось до чого: південний штаб УПА надає в розпорядження Абверкоманди-202 таку кількість диверсантів, яку вважає за необхідне командування Абверкоманди-202. Право комплектування диверсійних груп з цих осіб Абверкоманда залишає за собою, визначає місце і об'єкти для диверсії.

Крім того, штаб УПА повинен подавати Абверкоманді-202 всі наявні у них шпигунські відомості про Червону Армію, а також інформацію про загальну кількість українських націоналістів у тилу Червоної Армії на ділянці південної групи військ німецької армії, тобто на ділянці від Варшави до Румунського кордону.

Пiведнний штаб УПА погодився з цими умовами, і було прийнято рішення про обмін офіцерами зв'язку між Абверкомандою-202 і південним штабом УПА. Посаду офіцера зв'язку від Абверкоманди-202 в південному штабі УПА "Кірн" запропонував зайняти мені.

3. Мюллер продовжував:

"Наприкінці 1944 р. представником південного штабу УПА в Абверкоманді-202 був призначений професор "Данилів" (колишній капелан спеціаль-батальйону "Нахтігаль" Іван Гриньох, він же "Орлов", "Герасимівський" та ін. - В.М.), приблизно 43 років, середнього росту, міцної будови, чорнявий, вільно володіє німецькою, французькою та англійською мовами, раніше працював професором філософії Львівського університету (тут Мюллер помиляється, бо І. Гриньох був викладачем теології у Львівській духовній академії - В. М.). Він мав офіцерський чин УПА - полковник". І далі: "У грудні 1944 року головне управління імперської безпеки (РСХА) звільнило з тюрми Степана Бандеру (тут Мюллер помиляється, бо С. Бандера був звільнений з концтабору 25 вересня 1944 р. - В.М.), який отримав під Берліном дачу від відділу 4-Д гестапо. Бандера з того часу перебував під персональним наглядом і працював за вказівками новопризначеного начальника відділу 4-Д оберштурмфюрера Вольфа. В тому ж місяці Степан Бандера прибув у розпорядження Абверкоманди-202 у м. Краків і особисто інструктував "Даниліва", а також підготовлену нами агентуру, направлену для зв'язку у штаб УПА...

З нагоди приїзду Бандери до Абверкоманди-202 капітан "Кірн" влаштував банкет на віллі нашої команди, що знаходилася на Гартенштрассе 1 (поблизу краківського стадіону), на якому виступали з промовами Бандера, капітан "Кірн" і професор "Данилів". Там я познайомився з Бандерою, а потім через кілька днів зустрівся з ним на діловому грунті.

27 грудня 1944 р. я підготував групу диверсантів для закидання їх у тил Червоної Армії із спеціальним завданням. Ця група складалася з трьох українських націоналістів - Лопатинського, "Демида" і ще одного радиста,

прізвища якого не пам'ятаю. (Тут йдеться про колишнього офіцера спеціаль-батальйону "Нахтігаль" та інструктора школи диверсантів ОУН -УПА в замку Фріндеталь поблизу Заксенхаузена Ю. Лопатинського та про В. Чижевського; прізвища радиста не встановлено - В. М.)

Степан Бандера у моїй присутності особисто інструктував цих агентів і передав через них у штаб УПА наказ про активізацію підривної роботи в тилу Червоної Армії і налагодження регулярного радіозв'язку з Абверкомандою-202.

Я був представлений групі як офіцер Абверкоманди-202, призначений на посаду офіцера зв'язку в штаб УПА з тим, щоб тоді, коли я прибуду до штабу УІІА., вони могли мене впізнати як представника Абверкоманди-202..."

Поза цими свідченнями капітана Зігфріда Мюллера є чимало відомостей про те, що С. Бандера брав активну участь у переговорах з гітлерівцями щодо створення українського комітету (УНК) і так званої Української національної армії (УНА). 12 січня 1945 р. такий комітет був створений. В нього увійшли представники всіх націоналістичних угруповань, в тому числі і бандерівці. Головою УНК, а затим і УНА (основою якої стала 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина") став генерал П. Шандрук, колишній петлюрівський і польський офіцер.

В останні дні конаючого гітлерівського рейху Бандера, Стецько і Гриньох були в містечку Колін неподалік Праги в розпорядженні Абверкоманди-202. Звідси наприкінці квітня 1945 р. з допомогою абверівців Бандера перебрався в район австрійського Тіролю, а затим в окуповану американцями Баварію. Останній пункт - Мюнхен, де він отаборився надовго. Стецько з Гриньохом в колоні відступаючих абверівців подалися також в зону окупації союзних військ.

Такий, як бачимо, цілком благополучний фініш колишніх "в'язнів" Заксенхаузена.

Як описують оунівці своє перебування в Заксенхаузені

На це питання важко відповісти, бо всі бандерівці, в тому числі і сам С. Бандера промовчують про своє перебування в Заксенхаузені. Думаю, що тільки з однієї причини: навколо вмирали насильницькою смертю сотні тисяч, мільйони людей, а вони залишались недоторканими в умовах бункеру "Целленбау", призначеному на "фабриці смерті" для вибраних. Та й ким вони там були? Заложниками політичного ігрища? Але ж із заложниками, як відомо, гітлерівці не панькались, а тримали в камерах до найближчого випадку, щоб негайно и безжально поставити до стінки!

Єдиний Я. Стецько (можливо, для виправдання "перед історією", чим він був так "занепокоєний") порушив це "етичне" табу. В своїх спогадах "30 червня 1941 "він пише так: "24 січня 1942 року в третій годині ранку перевезли мене з іншими друзями тюремною автомашиною, як звичайних злочинців, до концтабору Саксенгазен, де нас - Івана Габрусевича, Осипа Тюшку, Романа Ільницького примістили в поодиночних камерах у т. зв. бункері (мається на увазі, звичайно, вже згадуваний бункер "Целленбау" - В.М.)..." І ще: "Там перебували в різних часах німець-атентатник на гітлера в Мюнхені в 1939 р. Бюргербройеллер, далі - капітан Бест, англієць з "Інтеллідженс сервіс", схоплений на голляндському кордоні,

генерал Ровецкі, головний команди AK, адьютант Пілсудського, капітан Єжи Кунцевич, франц. міністр Дельбос, член уряду Белікуна, жид з Будапешту... Мабуть у січні 1942 року привезли до бункеру С. Бандеру і Волод. Стахова".

Як бачимо, Стецько не називає багатьох високопоставлених персон, які перебували в бункері "Целленбау". Зате тут же пожалівся на таку "непорядність" есесівців: "Цього дня від раннього ранку до пізнього апелю нас держали на незвичайно гострому морозі без накриття голови перед будинком адміністрації концтабору. Іван Габрусевич перестудився... Коли після купелі забрали у мене мій одяг, а дали кацетний, я відмовився його надіти. Обурені есеси: "Такого ще тут не бувало!" Два тижні я перебував на келії в білизні, заявивши, що тюремного одягу не приймаю. Викликане з Берліну гестапо - після мого незмінного спротиву - зарядило віддати мені мій одяг..."

На цьому "героїчному" вчинку Стецько і припиняє писати про будні концтабірного життя, а далі досить куцо зауважує: "28 вересня 1944 року з'явилися в моїй келії СС-штурмбанфюрери Вольф і Шенк... "Ви вільні", - сказав Вольф... Разом з Бандерою відвезли нас автомашиною до якоїсь береженої гестапом вілли під Берліном...". (Йдеться тут, звичайно, про віллу, яку гестапо виділило як помешкання для Бандери. - В. М.). І ще під кінець один натяк: "Тут приїжджали і вели переговори представники німців, але вони були без жодного успіху". Стецько натякає тут, якраз, на ті переговори ("розмови"), які вели керівники СС Бергер і Гіммлер. Важко, звичайно, повірити в те, що живучи на віллі гестапо і на харчі того ж гестапо (хоч і під наглядом і охороною), можна було відмовити такій персоні, як гестапо. От і всі "пекельні муки" Бандери і Стецька, як "мучеників" гітлеризму.

Примітки

ОУН НА НЮРНБЕРЗЬКОМУ ПРОЦЕСІ

Українські націоналісти - спільники військових злочинців гітлерівської Німеччини

На жаль і досі є недоступними всі матеріали Міжнародного судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини в Нюрнберзі, бо вони переважно не опубліковані. Сьогодні можна використати лише збірник матеріалів "Нюрнбергский процесс"[1], який так досі і не завершений. Тут, зокрема, представлені матеріали Абверу і свідчення його керівників з цього приводу. Проте численні матеріали, якими користувалася слідча частина процесу, так нам і досі недосупна, бо перебуває в архівах, чи друкувалась в ряді країн Європи (зокрема, в Польщі) у солідних фрагментах.

Цікавим є свідчення генерала Е. Лахузена, одного із керівників Абверу, на засіданні Міжнародного воєнного трибуналу 30 листопада 1945 р.

Але спочатку подамо коротку довідку про особу Е. Лахузена. Лахузен фон Вівремонт Ервін народився в 1897 році у Відні в дворянській французько-польській сім'ї. В роки Першої світової війни Лахузен - лейтенант секретних служб австро-угорської армії, затим - офіцер розвідки. Після розвалу Австро-Угорської імперії працював у службі інформації (служба розвідки Австрійської Республіки). В 1936 р. отримав звання підполковника. Сприяв загарбанню Австрії гітлерівською Німеччиною. Після аншлюсу (приєднання) Австрії до фашистської Німеччини був переведений у відомство адмірала Канаріса - Абвер. Служив спочатку в Абвері-1 (розвідка й контррозвідка), а затим очолив Абвер-2 (диверсії в стані противника). Нагороджений вищим нацистським орденом "Золотий німецький хрест" та іншими нагородами. Наприкінці 1943 р. був посланий на Східний фронт, де командував 41-м єгерським полком. В грудні 1944-го призначений начальником розвідувального бюро 17-го воєнного округу (Відень). В січні 1945 року отримав звання генерал-майора. В травні 1945 р. здався в полон американським військам. На Нюрнберзькому судовому процесі виступав у ролі свідка. Після закінчення процесу його звільнили американці ''в знак вдячності за значну допомогу західним союзникам в час першого Нюрнберзького процесу". В повоєнний період Лахузен отримував австрійську генеральську пенсію і жив у Тіролі (Австрія). Автор мемуарів про тривалу службу в Абвері, які опубліковані в 1958 р. в США. Помер в 1958 р. в Інсбруку (Австрія).

І ще важлива інформація. У відомстві Лахузена (Абвер-2) була дивізія спеціального призначення "Бранденбург", яка призначась для організації і проведення диверсій різного характеру в стані противника. В складі полку "Бранденбург-800" були сформовані і діяли спеціаль-батальови "Нахтігаль" і "Роланд", особовий склад яких складався із українських

націоналістів. Батальйони призначались для здйснення диверсій і каральних акцій. Отже, керуючи Абвером - 2, якому була підпорядкована дивізія спеціального призначення "Бранденбург", полковник, а затим генерал, Лахузен добре знав про українських націоналістів, діяльністю яких займався безпосередньо.

Тепер представимо уривки із стенограми засідання Міжнародного воєнного трибуналу від 30 листопада 1945 р.

"Еймен (головуючий в той день на процесі, начальник слідчої частини обвинувачення США, полковник юстиції - В. М.)

- Чи говорилось що-небудь, і якщо говорилось, то що саме, про співробітництво з українською групою?

Лахузен:

- Канаріс отримав наказ від тодішнього начальника ОКВ (Верховне командування збройних сил гітлерівської Німеччини - В.М.), який (тобто начальник ОКВ, генерал-фельдмаршал Німеччини -В.М.) представив його як директиву, явно отриману ним від Ріббентропа, так як ці директиви перебували в тісному взаємозв'язку з політичними намірами імперського міністерства закордонних справ. Канарісу було доручено викликати в українській Галичині повстанський рух, метою якого б стало винищення євреїв і поляків...

...Після цих розмов в особистому вагоні начальника ОКВ Канаріс покинув вагон і мав ще коротку співбесіду з фон Ріббентропом, який, повернувшись до теми України, сказав ще раз, що необхідно інсценувати повстання чи повстанський рух чином, щоб усі двори поляків були охоплені вогнем і щоб усі євреї були убиті.

Еймен:

- Хто сказав це?

Лахузен:

- Це сказав міністр закордонних справ Ріббентррп Канарісу. Я стояв поряд.

Еймен:

- Ви не сумніваєтесь, хоч би в якійсь мірі, що все було сказано саме так?

Лахузен:

- Ні, у, мене нема ні найменшого сумніву в цьому. Особливо добре я пам'ятаю фразу: "Повинні бути охоплені вогнем всі польські двори". Це було у відомій мірі новим. Раніше вживався вираз "ліквідація" и "вбивства"..."[2]

І далі: "Еймен:

Чи бажає Радянське обвинувачення задати питання свідку? Руденко ( Р. А. Руденко - головний обвинувач СРСР на процесі - В.М.)

- Свідку, я хочу поставити Вам кілька питань в порядку уточнення. Чи правильно я Вас зрозумів, що повстанські загони із українських націоналістів створювалсь за директивою німецького верховного командування?

Лахузен:

- Це були українські емігранти із Галичини. Руденко:

- Із яких емігрантів створювались повстанські загони?

Лахузен:

- Можливо, не звосім правильно гназивати їх загонами. Це були, які розташувались в таборах и проходили напіввіськову чи військову підготовку.

Руденко:

- I яке ж призначення мали ці загони?

Лахузен:

- Це були організації, як я вже сказав, які складались із емігрантів української Галичини, і які працювали з відділом розвідки за кордоном.

Руденко:

- Що повинні були вони виконувати?

Лахузен:

- Завдання їх полягало в тому, щоб з початком воєнних дій виконувати розпорядження вищих інстанцій, тобто ті директиви, які отримав мій відділ і які виходили від ОКВ.

Руденко:

- Які ж завдання ставились перед цими загонами?

Лахузен:

- Ці загони повинні були здійснювати диверсійні акти в тилу ворога й організовувати всеохоплюючий саботаж..."[ 3]

Читач, думаю, зрозумів чітко: йдеться тут про приготування гітлерівців до німецько-польської війни 1939 р. і про залучення до цієї акції українських націоналістів із ОУН у воєнних діях проти Польської держави.

Особливо виразні свідчення представив на процесі полковник Е. Штольце, заступник начальника Абверу-2 генерала Лахузена.

Коротка довідка. Штольце Ервін народився в 1891 р. в Берліні. В час Першої світової війни - солдат-артилерист. З 1923 р. служив в Абвері, спочатку був офіцером в Абвері-1, а затим - в Абвері-2. Заступник керівника Абверу-2 генерала Лахузена. Полковник вермахту. З серпня 1944 р.- заступник начальника диверсійного сектора в Управлінні імперської служби безпеки. З осені того ж року особливо секретним співробітником конаючої гітлерівської тоталітарної системи - начальником "Берлінського району збору доносень". В травні 1945 р. здався в полон радянським військам. Працюючи в Абвері-2, безпосередньо відповідав за зв'язки в ОУН і керував усіма операцями, в яких брали участь українські інтегральні націоналісти.

Свідчення полковника Штольце на Нюрнберзькому процесі 25 грудня 1945 р.:

"В березні чи квітні 1941 року мій начальник - керівник відділу Абверу - 2 полковник (нині генерал) Лахузен викликав мене до себе в службовий кабінет і поставив до відома про те, що незабаром передбачається воєнній напад Німеччини на Радянський Союз, і в зв'язку з цим запропонував мені використати всі дані про Радянський Союз, які мав відділ Абверу-2, для проведення необхідних заходів по диверсії проти СРСР. При цьому Лахузен заявив мені, що необхідно берегти все сказане ним про підготовку нападу на Радянський Союз в найсуворішій таємниці.

Далі я отримав вказівку від Лахузена організувати і очолити спеціальну групу під умовним найменуванням "А", яка повинна була займатися підготовкою диверсійних актів і роботою по розкладу в радянському тилу, у зв'язку з нападом на СРСР, який намічався.

В той же час Лахузен дав мені для ознайомлення і керівництва наказ, який поступив із штабу оперативного керівництва збройних сил, підписаний фельдмаршалом Кейтелем і генералом Йодлем (чи генералом Варлімонтом за дорученням Кейтеля, - точно не пам'ятаю), який містив основні директивні вказівки по проведенню підривної діяльності на території СРСР після нападу Німеччини на Радянський Союз.

Даний наказ був вперше помічений умовним шифром "Барбаросса". Надалі всі заходи по підготовці війни проти Радянського Союзу іменувались умовно "Операція Барбаросса".

В наказі вказувалось про те, що з метою нанесення блискавичного удару по по Радянському Союзу, Абвер-2 при проведеннi підривної роботи проти СРСР повинен використати свою агентуру для розпалювання національної ворожнечі між народами Радянського Союзу.

Зокрема, мною особисто була дана вказівка керівникам українських націоналістів німецьким агентам Мельнику (кличка "Консул-1") і Бандері організувати відразу ж після нападу Німеччини на Радянський Союз провокаційні виступи на Україні з метою підриву найближчого тилу радянських військ, а також для того, щоб переконати міжнародну суспільну думку про те, що відбувається мов би розклад радянського тилу..."

Далі Штольце уточнював:

"Для більш успішного керівництва всією розвідувальною роботою німецьких військ, призначеною для вторгення в СРСР німецькою воєнною розвідкою наприкінці травня 1941 р. був організований спеціальний розвідувальний орган під назвою штаб "Валлі", який дислокувався поблизу Варшави. Крім того, була підготовлена для підривної діяльності на радянській території спеціальна військова частина - учбовий полк спеціального призначення "Бранденбург-800", підпорядкований безпосередньо начальнику Абверу-2 Лахузену.

В завдання цього створеного в 1940 р. спеціального з'єднання входило захоплення оперативно важливих об'єктів: мостів, тунелів, оборонних підприємств і втримання їх до приходу авангардних частин німецької армії. При цьому, всупереч міжнародним правилам ведення війни, особовий склад полку був укомплектований головним чином за рахунок зарубіжних німців, широко використовував застовування обмундирування і зброї армій противника для маскування своїх операцій.

В процесі підготовки нападу Німеччини на СРСР командування полку "Бранденбург-800" припасало предмети обмундирування і зброї Червоної армії й організувало окремі загони з числа німців, які знали російську мову. .."[4] (Тут і вище виділено мною - В.М.).

Що ж до полку Абверу-2 спеціального призначення "Бранденбург-800", в склад якого входили, як відомо, спеціаль-батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", то полковник Штольце, грубо помиляється, коли свідчить, що він комплектується із "зарубіжних німців". Видно, свідок мав на увазі, говорячи про "зарубіжних німців", представників тих народів, які симпатизували фашистам і воювали на їх боці. Бо ж насправді батальйони

"Нахтігаль" і "Ррланд", як і весь полк (а затим дивізія) спеціального призначення "Бранденбург-800" із зрадників-кондотьєрів тих народів, проти яких гітлерівська Німеччина вела наступ й агресію - естонці, латиші, литовці, українці, росіяни, калмики, грузини, татари, туркестанці, чеченці.

Мов би продовженням, і в той же час значним уточненням висловленого вище, є свідчення того ж полковника Ервіна Штольце радянському правосуддю після того, як він потрапив у радянський полон. Ці неабиякі свідчення зберігаються у Києві в Центральному державному архіві громадських організацій (ЦДАГО) України.

Е. Штольце:

"...Для підривної діяльності в Польщі ми використовували українських націоналістів. З метою залучення широких мас для підривної діяльності проти поляків нами був завербований полковник петлюрівської армії, білоемігрант Коновалець, через якого в Польщі, областях Західної України здійснювались терористичні акти, диверсії...

На початку 1938 р. я особисто одержав вказівки від адмірала Канаріса про переключення наявної агентури з числа українських націоналістів на безпосередню роботу проти Радянського Союзу.

Коновалець охоче погодився переключити частину націоналістичного підпілля безпосередньо на роботу проти Радянського Союзу, оскільки вважав, що роботу проти поляків треба також продовжувати, бо ці заходи нами схвалювались.

Незабаром полковника Коновальця було вбито.

Після вбивства Коновальця український націоналістичний рух очолив полковник Мельник Андрій, якого, як і Коновальця, пізніше було залучено до роботи в німецьких розвідувальних органах..."

Запитання: "За яких обставин Мельника було завербовано як агента німецьких розвідувальних органів?"

Штольце:

"В роботі полковника Коновальця як нашого агента для збереження умов конспірації був завербований, за його рекомендацією, український націоналіст, ротмістр петлюрівської армії Ярий, за кличкою "Консул-2", який нами використовувався як агент-зв'язківець між нами й Коновальцем, а Коновалець, в свою чергу, як зв'язковий з націоналістичним підпіллям.

Ще за життя Коновальця Ярий був відомий Мельнику та іншим націоналістам, як близкий до Коновальця і як активний націоналіст, тому Канаріс доручив начальнику Абверу-2 полковнику Лахузену через Ярого зв'язатися з Мельником, який вже на той час переїхав з Польщі в Німеччину.

Таким чином, наприкінці 1938 р. чи на початку 1939 р. Лахузену була організована зустріч з Мельником, під час якої останній був завербований і дістав кличку "Консул".

Оскільки Мельник мав бути на зв'язку як агент особисто в мене, то під час його вербування я також був присутнім.

Повинен зазначити, що вербування пройшло дуже гладко, бо про діяльність Мельника ми знали в достатній мірі, і він, по суті, був агентом Коновальця в проваджуваній роботі проти поляків..."

Тут, для ясності читачам, слід подати коротку довідку про Р. Ярого, якому так довіряли абверівці і провідники ОУН, і який в стосунках ОУН і Абверу (і не тільки цієї органазації, але й гестапо) відігравав неабияку роль.

Ярий ("Ярри", "Ріхард", "Ріко") (1888 -1969) - австрійський підданий чесько-німецького походження. За родинною легендою - нащадок українського козака, пораненого в 1683 р. під Віднем в битві польських військ Яна Собеського проти турок. В 1912р. закінчив військову академію австро-угорської армії. В чині поручика служив на Східному фронті австро-угорської армії проти Росії. Затим в чині Ротмістра служив в цісарьскій контррозвідці. З 1918 р. перебував в Українській галицькій армії (УГА) командиром саперної сотні, а затим командиром кінного полку. В арміїУкраїнської Народної Республіки був офіцером 5-го Херсонського кінного полку. В 1920 р. був інтернований в Чехословаччині. Активний діяч УВО й ОУН, де був членом проводу. З початку 20-х років був резидентом німецької розвідки в ОУН, з 1937 р. - зв'язковим між провідником ОУН Є. Коновальцем і керівником Абверу адміралом Канарісом. Весною 1941 р. - командир спеціаль-батальйону "Роланд". Мав величезний вплив на С. Бандеру, активно підтримував його, але з липня 1941 р. порвав з ОУН-бандерівців. В повоєнний період відійшов від політичних справ. Жив у родинному маєтку в Австрії. Помер в 1969 р.

Далі надамо слово E. Штольце:

"... Після закінчення війни з Польщею Німеччина посилено готувалась до війни проти Радянського Союзу і тому по лінії Абверу вживались заходи активізації підривної діяльності, бо ті заходи, що проводились через Мельника та іншу агентуру, здавалися недостатніми.

З цією метою був завербований відомий український націоналіст Бандера Степан, який в ході війни був звільнений німцями з тюрми, куди був ув'язнений польськими властями за участь у терористичному акті проти керівників польського уряду.

Хто вербував Бандеру я не пам'ятаю, але останній на зв'язку перебував у мене.

В процесі активізації української націоналістичної діяльності, яку ми проводили через свою агентуру, вже на початку 1940 р. нам стало відомо, про тертя в керівництві націоналістичного підпілля, зокрема, між нашими агентами Мельником і Бандерою і про те, що ці тертя ведуть до розколу націоналістичного руху... "(Тут і вище виділено мною. - В. М.)

Далі Штольце в своїх свідченнях зазначав про те, що намагався примирити обох провідників ОУН, що цілком сумнівно. Треба думати, що розкол в ОУН (як про це се вже зазначали, посилаючись на думку Бандери) інспірований гітлерівцями в їх політичних інтересах і здійснювався руками вже згадуваного Ріко Ярого.

Штольце продовжував:

"... Після нападу Німеччини на Радянський Союз Бандера активізував націоналістичний рух в областях, окупованих німцями, і залучив на свій бік особливо активну частину українських націоналістів..."

Запитання:

"В якій мірі використовувались українські націоналісти в боротьбі проти партизанського руху, підпілля компартії на окупованій німцями Україні і яке керівництво в цьому було відділу Абверу?"

Штольце:

"Відділ Абверу активно використовував українських націоналістів у ході всієї війни з Радянським Союзом.

З числа українських націоналістів формувались загони для боротьби з

радянськими партизанами, поліцією вербувалась агентура з числа українських націоналістів для закидання за лінію фронту з метою диверсії, терору, шпигунства і т. д., однак подробиць усієї цієї роботи я не знаю, бо цим займались безпосередньо абверкоманди, абвергрупи, абверштеллє, спеціально в округах окупованої території.

Під час відходу німецьких військ з України по лінії Абверу особисто Канарісом були дані вказівки про створення націоналістичного підпілля (банд) для продовження боротьби проти Радянської влади на Україні, проведення терору, диверсій, шпигунства, спеціально для керівництва націоналістичним рухом залишались офіційні працівники - офіцери й агентура.

Були дані вказівки про створення складів зброї, продовольства, тощо. Для зв'язку з бандами агентура направлялась через лінію фронту а також викидалась на парашутах. Боєприпаси і зброя скидалися бандам на парашутах... "[5]

Ці свідчення датовані 29 травня 1945 року.

Примітки

"ПОХІДНІ ГРУПИ" ОУН Й УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ

Створення "похідних груп"

Напредодні вторгнення військ гітлерівської Німеччини в Радянський Союз оунівці (спочатку бандерівці, а затим і мельниківці) почали формувати (звичайно, з відома Абверу і гестапо) так звані "похідні", або "маршові" групи. Їх призначення: просування вслід наступаючим військам гітлерівців і створення в кожному окупованому німцями населеному пункті своїх осередків - "самоуправління". "Похідні групи" призначались, перш за все, для Центральної і Східної України. Основне завдання цієї акції -націоналістична пропаганда "самостійності" та "соборності" України серед населення цих районів, утворення "власних" адміністративних органів місцевого управління "в рямцях" окупаційного "нового порядку" гітлерівців, формування "власної" поліції та військових підрозділів. Все це, звичайно, належало створити з верхністю ОУН. Діяльність "похідних груп" повинна була показати гітлерівцям "талант націоналістів, щоб союзники (тобто гітлерівська Німеччина - В.М.) могли переконатися в гідностях українців (тобто українських інтегральних націоналістів - В.М.) та здатності їх до утворення державності", - так визначав сам Бандера свою політичну задумку.

Цю думку Бандери глибоко і значно інтерпретує інший націоналістичний провідник Василь Боровець - "Тарас Бульба" в своїй книзі "Армія без держави"[1]: " Україна до всього ставилася з застереженням і обережністю. Цю обережність деякі західні українські організації, особливо група С. Бандери, фальшиво зрозуміли як доказ політичної немочі, мовляв, раз там ніхто офіційно не зголошується до жодної політичної чи революційної діяльності, то це доказ, що в усій підсовєтській Україні ніхто до такого діла не здатний". І далі автор твердить так: "А раз на сході України нічого нема, то це означає, що треба тій Україні дати все, починаючи від поліції, цивільної адміністрації, політичної грамотності та практичної організованості. Треба негайно поширити активну роботу своєї партії, яка має задавати тон політиці та громадянському життю цілої країни".

Три "похідні групи" об'єднували сумарно чотири тисячі бандерівців. Перша група під керівництвом М. Климишина повинна була вийти із Сокаля через Житомир на Харків; друга, керована Д. Лемиком, - з району Сану через Вінницю на Киев; третя на чолі з 3. Матлою - із Санока через Дніпропетровськ на Одесу. Паралельно подібні "маршові групи" створили і мельниківці.

Тривалий час бандерівці запевняли (та й тепер запевняють), що "похідні групи" - це їх власний, самодіяльний витвір, без згоди та допомоги гітлерівців. Мало того, запевняють вони, "похідні групи" діяли, мовляв,

цілком самостійно і безконтрольно з боку німців. Все це, звичайно, розраховано на наївних. Бо хто повірить, що гітлерівці, маючи і СД, і гестапо (політичну поліцію), і польову жандармерію, і служби абверу (розвідка і контррозвідка), і розвідку СС, не могли помітити численні групи інородців, що плентаються в їхньому обозі?

Однак затія з "похідними групами" ОУН потерпіла повну катастрофу. Населення України не приймало їх націоналістичної демагогії, ставилось до них з недовір'ям, а то й вороже, як до прислужників фашизму. "Ми поводилися на Україні, - відверто писав із чільних націоналістичних діячів, учасник однієї із "похідних груп" ОУН-бандерівців Лев Шанковський у виданій в 1958 р. в США книжці "Історія похідних груп ОУН", - як британці поводилися в Індії, Бірмі та в інших колоніях". І продовжував: "...Світоглядово-політичні і філософічні положення західноукраїнського націоналізму з його аморальністю, макіавелізмом, виключністю і жадобою до влади були просто осоружні народним масам Східної'України". Правда, дещо пізніше, в своїй "Історії українського війська", той же Шанковський старанно витер ці відверто правдиві оцінки.

Затія з "похідними групами" закінчилась для ОУН жалісно. З одного боку, їх демагогічно не сприймало населення Східної і Центральної України, а з другого - після непорозумінь між бандерівцями і гітлерівцями з приводу відомого "Акту 30 червня 1941 -го", гестапо наказало учасникам "похідних груп" повернутися в Західну Україну, а тих, хто не підкорився цьому наказу, було заарештовано й ізольовано в тюрмах і концтаборах... Однак сьогодні, коли Україна стала незалежною державою, шанувальники інтегрального націоналізму і галицькі "п'ємонтисти" представляють учасників "похідних груп" РУН 1941-го як "національних (націоналістичних, звичайно) місіонерів" на батьківщині Котляревського і Шевченка. Як не кажіть, а все це - дивовижна іронія історії! Недавно мій добрий приятель із Полтави, який добре знає історію минулої війни, розповів мені про те, як сьогодні "національно свідомі" із Галичини часто налітають десантами з синьо-жовтими і червоно-чорними фанами в його рідне місто, рейдують по Полтавщині, і просвіщають "змоскалених" полтавчан "національними ідеями", духом галицького "п'ємонтизму" і культуртрегерства, а головне, - вчать земляків Василя Симоненка мові, якій самі так недавно навчились в радянській школі. "Розумієш, - скрушно завершив він, - ті запалені і знервовані люди - чистісенькі диверсанти із похідних груп" ОУН часів минулої війни".

Чи була "українська" поліція українською

Це питання ось уже понад пів-століття хвилює повоєнні покоління. Для одних та поліція - "національні захисники", основа "національних" збройних сил УПА, майже "національні герої". Для інших - найманці фашистів, ландскнехти, покидь розтерзаної війною знедоленої України, кати власного, польського та єврейського народів, чи просто бандити.

Хто ж вони насправді? Думаю, що відповісти на це птання досить легко. Бо для відповіді є дві надзвичайно вагомі підстави: по-перше, є численні документи, архівні і літературні, які всебічно характеризують цю формацію; по-друге, ще живуть тисячі і тисячі свідків подій минулої війни, очевидців того, що натворили ці "національні захисники" і "герої".

Вже в перші дні німецько-фашистської окупації в адміністративні установи та у військові комендатури окупантів стали збігатися люди, які завзято пропонували свої послуги. Хто вони? Це - різнобарвна суспільна шушваль, яка прагнула поживитися покидками зі столу нових господарів, хотіла командувати, понукати своїми односельцями, краянами, співвітчизниками, безкарно мародерствувати і грабувати, або просто зберегти свою шкуру в складних умовах війни. Частину поліцейських підрозділів, зокрема в Галичині, створили ще напередодні війни оунівські підпільні центри для того, щоб у випадку вторгнення гітлерівської Німеччини на терени України, заволодіти політичною ситуацією в краї. Так, зокрема, вже 30 червня 1941 р. у Львові діяли підрозділи "української'" поліції, створені обома (бандерівською і мельниківською) фракціями ОУН. 26 серпня 1941 року окупаційна газета "Львівські вісті" повідомляла, що "українська поліція - повноправний поліцейський відділ німецької поліції" 'і що вона "є надзвичайно компетентною у відношенні до українського, польського та єврейського населення". "Від кількох днів носить українська поліція на долішній частині правого рукава одностроїв червону пов'язку з написом "генеральгуернемау". Ця пов'язка-доказ того, що поліціянт є фактично членом української поліції. ("Львівські вісті". 1941. 21 листопада.)

Щоб заслужити "довір'я", українські поліціянти блукали вимерлими вулицями Львова та інших міст і сіл Галичини в пошуках жертв, вбивали без суду і слідства "підозрілих", конвоювали й озороняли в гетто і концтаборах, брали участь у масових розстрілах мирного населення, наводили жах на цілі села і містечка. А після екзекуцій, повернувшись в поліцейські "станиці", рахували патрони і звітували про використані (бо щоденно накожного "гвера" такому поліцаю видавали по десять патронів). Тому багато з них, крім німецького "гвера", носили ще мотузки з заготовленим зашморгом, бо були водночас представниками окупаційної влади і гестапо, збирачами окупаційних податків (контингентів) і екзекуторами, суддями і катами.

12 серпня 1942 р. у Львові розпочалася "надзвичайна акція" по вивезенню єврейського населення до концентраційних таборів. Гітлерівці наказали "українській" поліції щогодини доповідати в німецьку комендатуру про "кількість захоплених євреїв" та про "число витрачених патронів". Акція тривала дванадцять діб. Увесь цей час "українські" поліцаї нишпорили по підвалах та горищах будинків, з винятковою жорстокістю розправлялись з тим, кого знаходили. У доповідних записках поліцаїв наведено скільки євреїв затримано чи розстріляно в час переслідування, скільки патронів витрачено. У Львівському обласному державному архіві зберігаються сотні таких записок, і кожна з них - чергове свідчення про вчинені злочини.

У Центральному державному архіві вищих органів державної влади України в Києві зберігається документ, в якому зазначено: "на площі біля пошти (судячи по тексту, подія відбувалася в Станіславі, нині - Івано-Франківськ - В.М.) відбулось дня 10 липня (1942 р. - В.М.) урочисте прийняття української народної міліції в ряди німецької державної поліції. До установлених в ряди наших міліціянтів (біля 300 людей) та їх команди промовив з трибуни комендант гестапо п. Крігер (той самий гауптштурмфюрер СС Ганс Крігер, який керував масовими розстрілами у

у Львові в перші дні окупації -В.М). Привітом "Слава Україні!" почав свою промову, в якій вказав на тяжке і відповідальне завдання служби безпеки, апелював до почуття обов'язковості і точності, підкреслював велику працю німців та досвід, який українська міліція зможе тепер собі засвоїти, зокрема, коли вона має між собою старшин колишньої української армії (мається на увазі Українська галицька армія (УГА) - В.М.)..."

Далі в документі вказано:

"...Приймаючи нашу міліцію в ряди служби безпеки, п. комендант видав перший приказ про поздоровлення та закінчив свою промову словами: "Sieg! Heil!" Потім по відіграші орхестрою німецького гимну, роздані команді міліції нові опаски, після чого п. комендант разом з представниками обласної міліції прийняв дефілянду. По закінченню дефілянди діти обдарували п. коменданта китицями квітів. Трибуна прикрашена німецькими й українськими прапорами. Багато української публіки ".[2]

В документі, як бачимо, йдеться не про звичайну, так звану "допоміжну" чи "порядкову" поліцію, а про освячення підрозділу функціонерів служби безпеки (складався з 300 осіб - В.М.), які діяли під керівництвом гестапо і СД, тобто тими, руками яких гестапівці чинили свої криваві злочинства. Можна уявити, яке "повне довір'я" заслужили ті поліцаї з українськими іменами, коли удостоїлись служити в гестапо і СД!

На жаль, спеціальних зведень про кількісний склад так званої "української" поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні досі не виявлено: Та й чи вдасться виявити? Однак аналіз багатьох документів свідчить про те, що в дистрикті "Галичина" (Дрогобицька, Львівська, Станіславська і Тернопільска області) служило окупантам тільки в "допоможній" поліції близько 12 тисяч галичан, а на Волині (Волинська і Рівненська області) - понад 8 тисяч волинян. А скільки їх прислуговували гестапо, залізничній, лісовій та іншим полліціям?!

В. Боровець у своїй книзі "Армія без держави" намагався, як і всі інші націоналістичні автори, всіляко захистити "українських" поліцаїв. Він пише так: "На особливе визначення заслуговує українська поліція, що була на службі під командою німецьких вахмайстрів. На цих людей дехто пробував кидати різні звинувачення за співпрацю з німцями. Ці обвинувачення безпідставні". І далі: "Українська поліція під німецькою окупацією, за винятком деяких злочинних одиниць, стояла на дуже високоморальному рівні".

В таких заявах нема нічого дивного, бо "Тарас Бульба"- Боровець сам був на початку війни поліцаєм, організувавши на Волинському Поліссі (в Олевську і Сарнах) вірнопіддані окупантам загони "української" поліції, назвавши їх "Поліська Січ". Ця "Січ" виконувала не тільки "допоміжні" функції в наведенні внутрішнього порядку в регіоні, а очищувала поліські терени від червоноармійців, які відстали від своїх частин.

Той "високий моральний рівень" типового "українського" поліцая, про який писав "Тарас Бульба"- Боровець, і показує в своєму нарисі "Ліквідація" Ярослав Галан. Нарис написано письменником наприкінці 1944 р. по свіжих слідах описаного в ньому. Є відомості, що Галан спеціально виїжджав у Бібрку на Львівщині, де діяв "герой" його твору.

В цьому нарисі Галан писав: "Розглянемо фотокартку: глядко виголена фізіономія типового бандита. На голові в нього шапка-мазепинка - єдина поступка гітлерівців галицьким жовтоблакитникам. На шапці - кругла кокарда поліцая, яка нагадує пломбу, що нею за польських часів таврували вуха призначених для експорту свиней..."

"Хто такий Федь Коваль? - продовжував Ярослав Галан. - Куркуль з села Лопушна, але з тих куркулів, що то воліють не сіяти, не орати, а збирати. Довго чекав Коваль на свою годину. Вона пробила, коли в Бібрку з'явилися німці. Федь один з перших записався в поліцію. Це був єдиний можливий для нього шлях до кар'єри і... наживи".

Галан продовжував:

"Почалися "акції". Федь Коваль не копав ям для трупів. Це робили самі приречені. Він тільки стежив за ними: крадькома з-під спущених вій стежив за руками тих, що роздягалися. Коли на руці дівчини блищав золотий перстень, Федь непомітно підходив до неї і рухом досвідченого злодія здіймав перстень з пальця. Сережки виривав з м'ясом: церемонитись не було часу - за спиною Федя сотні людей стояли в черзі по його кулю.

Стріляв Федь відмінно. Німецький комендант Бібрки не міг ним нахвалитися: Федь ніколи не давав маху. Коли з наказу гестапівців людина бігла щосили на "дошку смерті", Федь влучав в її потилицю з відстані 20 i навіть 30 метрів. Найбільше мороки було з малими дітьми. Вони нізащо не хотіли наближатися до страшної ями, в якій ворушились в передсмертних конвульсіях сотні залитих кров'ю тіл. Федь то грозив, то показував ім цукорки. Коли це не допомогало, він хапав дитину за ніжку і підкидав високо вгору. Мале тільце, перевернувшись кілька разів у повітрі, падало в яму...

Коли ж гітлерівці пішли на захід, а в край прийшла Червона Армія, - продовжував оповідь Ярослав Галан, - Федь Коваль став "Морозом", комендантом куреня УПА і "воював... не за Гітлера, а за "соборну".[3]

Такі метаморфози сталися тоді не з одним Федем Ковалем - "Морозом". В березні - квітні 1943 р. на Волині, а затим восени 1943 р. в Галичині підрозділи "української" поліції за згодою того ж гестапо і наказом керівництва ОУН-бандерівців, "таємно", щоб створити перед громадкістю видимість втечі, з німецькою зброєю та всякою іншою амунцією перейшли в "підпілля", склавши тим самим основу майбутньої УПА. Інші поліцаї тікали на захід разом з гітлерівцями. Ще одна частина влилася в дивізію СС "Галичина" другого і третього формування, інші стали об'єктом диверсійно-агентурної підготовки в школах Абверу для закидання в тил Червоної Армії.

Однак при цьому треба застережити читачів, йдеться тут не тільки про "українських" поліцаїв, які поповнювали ряди так званої "допоміжної" поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні, яка охороняла установи і склади, чи регулювала порядок на вулиці. Власне, про цю поліцію, якраз і пишуть численні націоналістичні автори, щоб ввести в оману нинішнього читача.[ 4]

Йдеться, перш за все, про кріпо (кримінальну поліцію), про сіпо (службу безпеки), про шуно (охорона концтаборів і тюрем) та про великі підрозідли так званої "охоронної"" поліції ("шуцманшафтполіцай"), які вели боротьбу з радянськими та польськими партизанами та здійснювали каральні акції проти мирного населення. Так під час визволення західних

областей України Червоною Армією Львівська обласна комісія по розслідуванню злочинів німецьких фашистів та їх пособників опублікувала список злочинців, які чинили жахливі злодійства в трьох концтаборах Львова та в інших місцях масового винищення людей на території області. В список увійшло 190 маститих оберкатів - від генерал-губернатора Ганса Франка до рядового ката-виконавця. Серед них було чимало злочинців з українськими прізвищами. Йдеться також і про те, що горезвісні диверсійно-каральні батальйони спеціального призначення "Нахтігаль" і "Роланд", підпорядковані Абверу, в серпні 1941 р. були відкликані з фронту і переформовані в поліцейський (шуцманшафт) батальйон, і включені згодом в "охоронну" дивізію есесівських військ, яка вела боротьбу проти радянських партизанів і здійснювала каральні акції проти мирного населення Білорусі. Майже всі шуцманполіцаї цього підрозділу на чолі з капітаном Р. Щухевичем незабаром влилися в УПА. Капітан Шухевич став "головнокомандуючим" УПА, генерал-хорунжим.

Таким чином, всі ці злочинно-кримінальні кадри "української" поліції, шуцманшафту та СС становили не тільки командне ядро УПА, але її основу. А це, безперечно, суттєво визначало політичний і морально-психологічний характер української повстанської армії. То ж чи була ця поліція українською, національною? І чи була УПА такою ж формацією?

Остаточна відповідь на це питання дана в наступних розділах цієї книги.

Участь "української" поліції у винищенні єврейського населення

У масовому винищенні єврейського населення в Західній Україні, безперечно, брали активну участь "українські" поліцаї. Але не тільки вони. До цього злочинства причетні і бургомістри-українці з численними чиновниками, які вірнопіданно служили окупантам, і старости (війти) в селах із своїм активом, і керівники низових організацій ОУН (станичні), які догоджали окупаційним властям.

Напередодні війни в Західній Україні проживало близько мільйона євреїв (більша половина із них в Галичині). Всі ці мирні жителі були по-звірячому винищені в концтаборах і гетто, розстріляні, спалені, замордовані. Євреїв у селах і містах виловлювали, супроводжували в концтабори і гетто, грабували і розстрілювали поліцаї під командою гестапівців. Така "практика" була характерна особливо для невеликих містечок і сіл, де проживало багато єврейського населення.

Ми вже згадували вище про позицію заступника Бандери Я. Стецька, коли він писав виправдання перед гітлерівцями під назвою "Мій життєпис". Там він зазначав про необхідність винищення єврейського населення за зразками нацистів. Численні документи свідчать про те, що ОУН-бандерівців (як і вся ОУН) в питанні ставлення до єврейського населення займала ідентичну з нацистами позицію - тотального винищення євреїв! Вже за кілька днів до початку війни націоналістична окупаційна газета "Краківські вісті", яку видавав Український центральний комітет (УЦК), в статті "Жидівське питання на Україні" писала про "засилля жидів на українських землях" та про необхідність помсти і розправи над ними. (Газ."Краківські вісті". 1941. 18 червня.)

18-19 липня 1941 р. С. Ленкавський, шеф бандерівської служби

пропаганди, провів у Львові нараду, на якій обговорювалось і питання "Про меншини у Україні". Збереглася коротка стенограма цього збіговиська: "Гупало:

- Головне - багато всюди жидів. Треба не дозволяти їм жити. Вести політику не виселення. Вони будуть самі тікати. А може, виділити їм якісь міста, наприклад, Бердичів?

Ленкавський:

- Охарактеризуйте мені жидів.

Головко:

- З ними треба поступати дуже просто. Мусимо їх покінчити.

Левицький:

- В Німеччині жиди мають арійський параграф. Для нас більш цікавою є справа така, як у генерал-губернаторстві. Там позначено кожного жида. Кожний жид мусив бути зареєстрований. Потім їх призначили в гетто... Молоді, здібні до праці, йдуть до праці. Частину треба знищити. Хоч і тепер є вже дещо знищено...

Головко:

- Мені дуже подобається німецький погляд на жидівство.

Левицький:

- Мені здається, що німецький спосіб жидівської справи нам не дуже підходить. Мусимо індивідуально розглядати поодинокі випадки.

Ленкавський:

- Відносно жидів приймаємо всі методи, які підуть на їх знищення... "[5]

Всі ці факти - лише окремі фрагменти вже виробленої (на зразок нацистської) завчасно програми тотального винищення єврейського населення на українській землі. Буквально з перших хвилин окупації програма отримала беззастережну реалізацію. Пріоритет у цьому належав, звичайно, "українській" поліції.

Ось як про ті масові кровопролиття писав Юліан Шульмейстер у книзі "Гітлеризм в історії євреїв" (К., 1990), характеризуючи лише окремі факти в перші дні німецько-фашистської окупації м. Львова:

"Свідчення Ф. Фрідмана:

"В перші дні німецької окупації, з 30 червня по 3 липня, були викликані криваві і жорстокі погроми. Українські націоналісти й організована українська поліція (допоміжна поліція) почали на вулицях полювання на єврейських жителів. Вломлювались в квартири, хватали чоловіків, іноди всю сім'ю, не виключаючи дітей".

Свідчення Яніни Хешелес:

"Майорять жовто-голубі прапори. На вулицях повно українців з палками і залізяками, чуються крики... Поблизу пошти стоять люди з лопатами, українці їх б'ють, кричать: "Жиди, жиди!.." На вулиці Коллонтай хлопці б'ють євреїв мітлами, довбешками, камінням. Ведуть у тюрму "Бригідки", на Казимирівку. На бульварі знову б'ють..."

Свідчення Рубінштейн:

"На наступний день (після окупації Львова - В.М.) німці разом з українцями влаштували погром. Вбили тоді близько трьох тисяч євреїв..."

Свідчення українки Казиміри Порай (із щоденника):

"Те, що побачила сьогодні на ринку, могло статися в стародавні часи. Можливо, так поступали дикі люди... Поблизу Ратуші дорога засипана битим склом... Солдати з есесівськими емблемами, що розмовляють по-

українськи, мучать і знущаються над євреями. Примушують підмітати площу своїм одягом - блузками, платтями, навіть шапками. Поставили два ручні візки, один на розі вулиці Краківської, другий на вулиці Галицькій, примушують євреїв збирати скло і нести голими руками до візків... Б'ють палками і кусками дроту. Шлях від Галицької до Краківської залитий кров'ю, яка тече з людських рук..."

Із свідчень полячки Станіслави Гоголовської:

"На Руській побачила поліцаїв-українців, які вели якихось людей, яких били кілками і залізними ломами... На вулиці Коперніка попала в пекельну куговерть, панував жахливий гуркіт, крик і плач. Люди йшли з виразом відчаю і страху. Українські поліцаї стояли шпалерами вздовж тротуару, кричали: "Жиди, жиди!" Били, якщо хто-небуть намагався захищатися чи кричав, що не єврей, над ним вчиняли жахливе. Переді мною затоптали молодого чоловіка... "[6]

Подібних свідчень багато.

Другий єврейський погром у Львові гітлерівці здійснили повністю руками українських націоналістів 25 - 28 липня 1941 року. На цей раз приводом погрому була обрана помста за вбивство євреєм Соломоном Шварцбардом в 1926 р. в Парижі Семона Петлюри. "Дні Петлюри" націоналісти перетворили в страхітливу криваву оргію.

Свідчення рабинаД. Кахане:

"28 липня українські поліцаї вривались в єврейські будинки, хватали молодих чоловіків і відводили на Лонцького. Подібне повторювалося два дні, поки тюрма на Лонцького не переповнилась. Навіть двір був забитий євреями... Бере жах, коли згадую, що відбувалось. Їсти не давали. Кожний раз, коли заходила банда українських націоналістів, знущались, вбивали, кричали: "Це вам за нашого отамана Петлюру!."

Свідчення Ф. Фрідмана:

"В дні 25,26,27 липня знову на вулицях і в квартирах хватали євреїв Чоловіків і жінок, мов би взятих на роботу, частіше всього вбивали. Ці вбивства і знущання проходили як "акція Петлюри". В основному справа української допоміжної поліції... "[7]

Як діяла "українська" поліція у населених пунктах Західної України

Про страхітливі криваві оргії в Рівенській області засвідчив німецький інженер Г. Граббе що в 1942 р. був директори українського філіалу однієї німецької будівельної фірми в м. Здолбунові. В час поїздки по будівельних об'єктах свого підприємства він опинився в Рівному, коли в ніч на 13 липня 1942 р. було знищено 5 тисяч в'язнів Рівенського гетто. Сотня цих нещасних людей використовувалась його фірмою і Г. Граббе намагався врятувати їх, посилаючись на нехватку робочої сили. Бігаючи від одного начальника до іншого, безрезультатно звертаючись до властей, він протягом всієї ночі спостерігав за перипетіями цієї трагедії.

"13 липня близько 22 години українські поліцаї під керівництвом есесівців оточили рівненське гетто, встановили навколо нього прожектори. Розділившись на невеликі групи, поліцейські та есесівці вривались в будинки, ударами прикладів вибивали двері, якщо їх не відкривали

достатньо швидко, чи кидали у вікна гранати..." "Лунали крики жінок, що кликали дітей, і крики дітей, що загубили бітьків, - продовжував Граббе. - Але це мало хвилювало есесівців, які били нещасних і гнали їх бігом у бік вокзалу, де чекав товарний поїзд. Людей заштовхували у вагони. Над усім цим стояв несамовитий плач, плач жінок і дітей, чулись звуки ударів і пострілів. Всю ніч під ударами батогів і грохоту стрілянини перелякані жителі гетто метушились по спецально освітлених вулицях. Можно було бачити, як жінки притискували до себе іноді неживих дітей, діти несли кудись мертвих батьків, не бажаючи залишати на наругу їх тіла. Вздовж дороги були кинуті десятки трупів - жінок, дітей, стариків. Двері будинків були розхристані, вікна вибіті, всюди валялись одяг, взуття. Потрошені сумки, чемодани та інший жалюгідний скарб. В одному із будинків я побачив напівголу дитину з розтрощеною головою, якій, мабуть, не було і року, стіна і підлога навколо неї заплямовані кров'ю... "[8]

В 1943 р. вирішили завершити винищення єврейського населення Західної України. Розстріли в гетто злились у безперервну "акцію", а тих, кого не встигали знищити на місці, вивозили в концтабори смерті. Тих, кому вдалося втекти, розшукувала і виловлювала "українська" поліція в селах і лісах, посилали на смерть чи розстрілювали на місці. По суті, до кінця літа 1943 р. з єврейським населенням було покінчено. Тимчасова інструкція УПА від 7 версеня 1944 р. констатувала: "5. Жидівське питання. Проти жидів не проводили жодних акцій. Жидівське питання перестало бути проблемою (їх залишилось дуже мало). Це не стосується до тих, хто виступає проти нас активно." [9]

Такий фінал акції тотального винищення євреїв в краї. Однак, для пояснення цього фіналу звернемось до авторитету відомого історіософа за кордоном І. Лисяка - Рудницького, який в одному із своїх есе писав:

"Ми знаємо, що деякі українці, особливо ті, які були завербовані у поліцейські формування, брали участь у здійсненні нацистських злочинів."

І далі зауважував:

"Однак відомо, що українське націоналістичне підпілля жодного разу не піднесло свого голосу проти знищення євреїв. Є ситуація, коли мовчання морально не виправдане, коли воно стає рівнозначним співучасті. Мовчання ОУН та УГВР про страхіття, що їх чинили нацисти щодо єврейських громадян України, не було випадковим. Воно відображає моральну черствість і глибинну негуманність - риси, які український інтегральний націоналізм поділяє з усіма іншими тоталітарними рухами та системами. "[10]

Примітки

ЯК ФОРМУВАЛАСЬ УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ

Де і за яких обставин створилась УПА

"УПА зродилась на Волині!" - проголосив якось, будучи Президентом України, Л. Кравчук. Чи так?

Так, УПА народилася на Волині. Але спочатку скажемо про цю одіозну фразу. Кажуть, що вона була висловлена Л. Кравчуком на початку його президентства досить ейфорйчно, з "патріотичним" піднесенням чи притиском. Що ж, недавньому головному ідеологу Компартії республіки і "щирому" волинянину (і водночас "національно свідомому" українцеві!) це, звичайно, добре відомо.

Так, перші націоналістичні збройні загони появилися на Волинському Поліссі. З початком війни тут виникли збройні формування так званої "УПА - Поліська січ" "Тараса Бульби"- Боровця, а затим формування ОУН-бандерівців також під назвою УПА.

Причини виникнення таких формувань досить чітко визначені. Однак, деякі опоненти застережують: чому націоналістичні так звані "повстанські" загони виникли на "червоній Волині", де були доволі сильними революційні традиції лівого спрямування, а не в Галичині, по суті, центрі войовничого націоналізму? Тут щось, мовляв, неправдоподібно і навіть парадоксально.

Так, парадоксально. Але факт. Саме тут, на Волинському "червоному" Поліссі і виникають перші збройні націоналістичні формування. А для чого? - запитаємо. На це запитання відповідає однозначно "історіограф" ОУН - УПА Петро Мірчук у своїй книжці "Українська повстанська армія":

"Причиною цього, що перший відділ УПА повстає саме на Поліссю, було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще большевицькі партизани та польські "пляцуфки"..."

І далі додає:

"...потреба негайного переходу до збройної партизанки була найпекучішою..."[1]

Отже, "найпекучішою" була, звичайно, не необхідність протистояння німецько-фашистським окупантам, яких націоналісти так нетерпляче чекали і на яких хотіли опертися, а необхідність боротьби проти радянських і польських партизанів, які загрожували націоналістам як спільникам нацистів, і які вже активно діяли на Волині і, особливо, на Поліссі, в суцільних лісових масивах, з перших днів війни, і діяли ефективно. Цим націоналісти були серйозно занепокоєні. Тому і кидають у цей регіон усі сили, щоб протистояти цьому антифашистському рухові. Організаторами і керівниками створюваних збройних формувань були галичани: М. Лебедь ("Максим Рубан"), В. Сидор ("Шелест"), Д. Клячківський ("Клим Савур"), Р. Шухевич ("Тарас Чупринка") та інші.

Що ж до Галичини, то тут ситуація була полярно протилежною. Вже з перших днів окупації націоналістичне (ОУН-бандерівців) підпілля, масово тероризувавши радянський актив, встановило тут повний контроль над населеними пунктами, особливо в сільській місцевості. Існуючі тут загони "української народної самооборони" (УНС) тривалий час не виявляли себе, щоб зайвий раз не дратувати гітлерівців. Тільки влітку 1943 року, в час рейду партизанського з'єднання двічі героя Радянського Союзу генерал-майора С.А. Ковпака в Карпати вони почали активізуватися й організовуватись у мобільні загони для відсічі радянським партизанам, а восени того ж року підпорядкувалися загальному командованию УПА, провівши водночас кардинальну рефомацію цієї структури і повністю підпорядкувавши її проводу ОУН-бандерівців.

Ось як про це оповідав колишній командир партизанського з'єднання, що діяло влітку 1943 р. на Волині, Герой Радянського Союзу, полковник А. П. Бринський ("Дядя Петя"):

"...Посилилась небезпека з боку українських буржуазних націоналістів. З достовірних джерел ми знали, що в Луцьку і Ковелі керівники націоналістичних організацій - мабуть, налякані нашими успіхами і піднесенням антифашистського руху - вели переговори з представниками гестапо щодо спільної боротьби проти партизанів". Проти німців вони, звичайно, не воювали, але до свого старого гасла боротьби за "самостійну Україну" додали нове гасло - зберігати сили для боротьби проти Радянської Армії. "Курені" їх розташовувалися вздовж залізниць і ближче до міст, щоб підтримувати фашистські гарнізони і перешкоджати партизанам підійти до залізниць. В ім'я "України для українців" вони розпалювали національну ворожнечу, закликаючи до поголовного винищення всіх людей неукраїнського походження (за винятком, певна річ, німців). Переходячи від слів до діла, вони вбивали мирних жителів, палили польські хутори, ловили євреїв, що втекли з гетто. Поляки вже не раз зверталися до нас за допомогою, і мені довелося виділити частину наших сил для охорони польського населення... "[2] І далі таке доповнення:

"Становище першої бригади тим часом все більше ускладнювалось. Гітлерівці домовилися з українськими буржуазними націоналістами про спільну боротьбу не тільки проти партизанів, а й проти Червоної Армії, що наближалися. Для цього націоналісти мали заповнити своїми бандами партизанський край й очисти від партизанів райони між Західним Бугом і Стиром, саме ті райони, в яких базувалися загони першої бригади. Націоналісти прагнули виконати це завдання, стягаючи сюди сили з інших областей. Навіть з Галичини перекинули націоналістичні банди. Навколо Ковельського залізничного вузла вони аж роєм роїлися, охоплюючи дороги, що вели від Ковеля на Схід... "[3]

Така, безперечно, причинність створення загонів УПА на Волині. Але за яких обставин народилась УПА ? На це запитання досить чітко відповідають матеріали націоналістичного збірника документів "Літопис УПА". Звернемось до кількох із матеріалів.

Перша обставина. Керівник оперативного відділу штабу організованої УПА М. Омелюсік в невеликому огляді "УПА на Волині в 1943 році" досить визначено писав про суспільно-політичне становище на Волині в перший період німецько-фашистської окупації: "На Волині

німці залишили той правний стан, що був за большевицької окупації, особливо щодо права власности та нерухомости та всілякого роду господарських об'єктів. А що це зсе було націоналізоване, то правним спадкоємцем мусіла бути німецька держава. Власного нічого не було, навіть селянського дрібного господарства. За німецьким законом, виданим для України, суди, також і німецькі, не мали права розглядати справи про власність на нерухомости, лише право посідання. Тільки в Галичині ("Генеральна Губернія") українці могли мати земельну власність до 20 га..." [4]

До цього слід додати, що німецько-фашистський окупаційний режим на Волині і в Галичині досить різко відрізнявся в усіх відношеннях. В Галичині допускались (особливо в низових ланках) елементи місцевого самоуправління, яке здійснювали різного роду колабораціоністи з місцевого населення. Так, вже з перших днів окупації збір усяких окупаційних поборів (перш за все, так званих "контингентів" -сільськогосподарських податків) повністю взяли на себе служби і структури УЦК (Українського центрального комітету), створеного гітлерівціями з допомогою українських націоналістів і націонал-клерикалів в генерал-губернаторстві в 1939 р.), які протягом усіх років окупації доволі ретельно справлялись із своїми обов'язками екзекуторів. На Волині ж ці функції виконували гебітскомісаріати, крайсляндвірти спільно з сільськими старостами і їх активом з допомогою "української" та "польської" поліції, а часто каральних акцій "охоронних" військ СС. Горіли волинські села, масово знищувались їх жителі навіть за дріб'язкову "провину". Пограбовані дощенту селяни, по суті, були беззахисними перед окупаційним режимом.

Друга обставина. Вже з перших місяців німецько-фашистської окупації керівництво ОУН-бандерівців було вкрай занепокоєне тим, що на Волині і Поліссі множаться антифашистські сили радянських партизанів і підпілля. В спеціальному огляді інформаційної служби "Північно-західні українські землі" ОУН-бандерівців, датованому травнем 1943 року, констатувалося, що "більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся й північну лісову смугу Волині..."

Водночас ОУН-бандерівців була не менш занепокоєна зростанням і посиленням польського партизанського руху на Волині, який в силу обставин консолідувався з радянськими партизанськими загонами і підпіллям.

Активізація дій радянських і польських партизанів була, безперечно, натхнена розгромом гітлерівських військ під Сталінградом на початку 1943 року. Ця подія стимулювала, як відомо, весь рух антифашистського опору в окупованій гітлерівцями Європі.

Реакція ОУН-бандерівців на ці події була зворотньою. III-тя конференція ОУН-б 21 лютого 1943 року вирішила створити "осередки організованої сили" під назвою УВА (Українська визвольна армія). Відразу ж після Різдва 1943 року командуючий каральними ("охоронними") військами СС обергруппенфюрер СС фон-дем Бах-Зелевскі "розв'язав" (тобто відпустив додому) шуцманшафт-батальйон (сформований із спеціаль-батальйонів Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" і кинутий в Білорусі проти радянських партизанів і мирних жителів) під командою Побігущого-Шушхевича. Відразу бандерівської УПА, інша

частина у квітні 1943 р., на чолі з майором Є. Побігущим влилася в дивізію СС "Галичина", яка тільки-но почала формуватися. А з 15 березня по 10 квітня того ж року "з наказу головного командування УПА", як зазначено в документі, відбувався "масовий перехід усіх українців-шуцманів і поліцистів на цілій Волині й Поліссі зі зброєю в руках... в ряди УПА". Все це, вище зазначене, не випадкове, а ретельно продумана й організована акція.

І далі:

"Згідно з постановою конференції ОУН, охоплено цей рух в організаційні рами, а для фахового оформлення вислано туди (тобто на Волинь і Полісся - В.М.) старшин". Звідки вислано цих "старшин"? З тої ж Галичини, звичайно. Достовірно відомо що для організації УПА на Волині і Поліссі було послано (ще крім "старшин") близько тисячі галичан "для посилення морально-ідейної моці" націоналістичного руху. В цей же час розпочинається на Волині й "українсько-польська різанина" -масове винищення польського населення в краї.Чи не забагато збігів? Можна з впевністю сказати, що вся ця затія спланована завчасно акція ОУН-бандерівців!

Як бачимо, організаційно УПА на Волині постала не 14 жовтня 1942 р., як цю подію святкують необандерівці сьогодні, а на початку весни 1943 р. Про це так і зазначено в томі 5 "Літопису УПА": "Перші організаційні виступи відділів УПА припадають на лютий-березень 1943 року". Орагнізаційною основою, кістяком цих формувань стали карателі із шуцманшафт-батальйону, що недавно діяли в Білорусі проти радянських партизанів та білоруських селян, і понад чотири тисячі "українських" поліцаїв з Волині і Полісся, які вже набралися відповідного "досвіду" в розправах над українцями, поляками та євреями.

Про ці "перипетії"" і "таємниці" досить яскраво розповідає Василь Макар у листі до свого брата Володимира Марка в Галичину. Лист тут названо "До початків УПА" і датований від 2 серпня 1943 року.

Василь Макар ("Сіроманець", "Безрідний") народився в 1908 році в селі Поториця Сокальського району в Галичині. Цей "Сіроманець" був добре відомий на Волині в 1943 - 1944 р. Він був керівником СБ ОУН-бандерівців на ПЗУЗ (північно-західних українських землях), тобто на Волині і Поліссі.

Автор листа спочатку описує братові настрої на Волині весною та влітку 1943 р: "Заобсервую.., що назріва антагонізм між "москалями" (так галичани називали волинян - В. М.) та "австріяками" (так на Волині називали галичан), і це може прибрати поважні розміри, якщо відповідною політикою не усунеться цієї загрози. Як із одної, так із другої сторони взаємні обвинувачення і нарікання. І це від долу аж до гори. Приміром, таке: волиняки нарікають (на галичан - В.М.), мовляв, не то що сидять собі тихо, нічого не роблять, а щей говорять: "О, москалі, холера б їх забрала! Ти сі подиви, стріляють наших німців. Понабирали гандгранатів (ручних гранат - В. М.) і машингверів (автоматів - В. М.) та й б'ють наших німців". Інші говорять: "У себе, то не бійсь, не хочуть чіпати німака, а до нас то прийшли і т.п..." Ці "обвинувачення" і "нарікання" вимагають певного пояснення, бо нинішній читач, можливо, не завжди зрозуміє, про що тут йдеться. Справа в тому, що чимало волинян, що були завербовані в УПА мимоволі, переховувались у лісах і були залучені в націоналістичні

збройні формування насильно, в ситуації безвиході, а тому рвались до помсти за ту наругу, яку чинили гітлерівці над населенням. Бувало тут чимало випадків, коли, всупереч наказам командирів, такі "малоідейні" хлопці нападали на невеликі поліцейсько-каральні загони гітелірівців та їх посібників, які проводили реквізиції і мародерства в селах, звільняли своїх односельців, юнаків і дівчат, яких силоміць вивозили на каторжні роботи в Німеччину, чи з наміром отримати зброю і боєприпаси. В Галичині ж подібні дії були рідкістю і то не в 1941-1943-хрр.,авлітку 1944р., коли гітлерівські війська панічно відкочувалися на захід.

Далі автор листа зазначає, що із-за цих "обвинувачень" і "нарікань" було заборонено (і то, звичайно, службою безпеки, якою керував він сам) "організаційним порядком" сусідські взаємини в прикордонні між Волинню і Галичиною". "Це теж по-своєму коментують, - продовжував автор листа, - є багато випадків, що галічмени (тобто галичани - В.М.) продають волинякам за збіжжя і сало зброю. Це злочини, які треба карати смертю. Вони ж високо деморалізуючі, бо волиняни кажуть: "Як дати зброю, то нема, а за пашню та сало, то є".

Далі автор пояснює причини створення УПА на Волині так:

"... Повстанчу акцію на північно-західних і частично східних теренах ми мусіли почати і то не було зарано, як дехто каже, але виривався нам з рук. З одної сторони - почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони - червона партизанка почала заливати терен...

...Друге: ще тоді, коли чи не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села... Всіх людей вистрілювала, а забудування палили. У зв'язку з тим маса людей почала втікати в ліси і блукати самопас. Почались грабіжі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби і т.п. Отже ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі. Оце дві засадничі причини нашої повстанської акції. Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: "Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців?" і т.п."

І тут же додано:

"Тепер ми тим балакунам заткнули роти, а революцію усуспільнили. Тягар боротьби розложили на плечі усього суспільства, хоче воно тогочи ні, мусить нести його..." (Тут і вище підкреслено мною - В.М.). Слід до цього додати те, що дійсно досить швидко служба СБ "тим балакунам" заткнула роти, піддавши їх тортурам "на мокро" і "на сухо".

Далі автор повідомив, що німці довкола Луцька, Костополя і Ковеля винищили цілі села. А німцям, мовляв, допомагають "ляхи" (тобто поляки). "У відповідь ми нищимо їх безпощадно", - додав він.

Все це відповідало дійсності, опріч одного безперечного. Бо навколо Луцька, Костополя і Ковеля були знищені не українські, хоч і страждали українці, а, перш за все, польські села разом із жителями руками місцевих боївок ОУН і загонів УПА, керованих службою безпеки ОУН-бандерівців, яку очолював на Волині Василь Макар. Що ж до Галичини, то тут робилося все можливе, щоб не дратувати гітлерівців, особливо окупаційну адміністрацію, якій запопадливо служили всі колабораціоністи, в тому числі і з ОУН-бандерівців. Тим часом та ж ОУН робила все можливе, щоб якомога швидше інспірувати "повстанський рух" на Волині проти радянських і польських партизанів (а не проти "наших німців", прикриваючись тактикою "визрівання сил в Галичині". Бо, мовляв,

"завданням Галичини було постачати Волинь і Полісся зброєю і муніцією зі своїх магазинів та доставляти необхідних медикаментів."

Однак, тут же подано таким відкритим текстом:

"Безпосердньою причиною до явного виступу українських збройних сил (так званої "Української народної самооборони" в Галичині - В. М.) на галицькому терені був рейд большевицької партизанки під проводом Колпака... В обличчі цієї небезпеки, - вказано далі в документі, - негайно мобілізовано в Галичині збройні відділи та кинено їх проти червоних банд в Карпати." Прикриттям (і виправданням перед гітлерівцями) для цієї акції було те, що, мовляв, "німці не мають достатньої сили для забезпечення українського народу перед большевицькими бандами й тому український нарід в обличчі цієї небезпеки приневолений творити власні самооборонні відділи."

Це сталося рівно через чотири міясці після повстання загонів УПА на Волині. І не гітлерівці непокоїли ОУН-бандерівців, а радянські партизани!

Ці надзвичайно важливі застереження керівника служби безпеки ОУН на ПЗУЗ (тобто Волині і Поліссі) Василя Макара ("Сіроманця", "Безрідного") досить суттєво доповнює його брат Володимир Макар ("Вадим") у статті "Півнчіно-західні українські землі".[6]

Стаття написана, якраз, у той самий час, коли його брат Василь надіслав йому листа з Волині, тобто влітку 1943 р. Ця стаття має, звичайно, певну вагу, бо її автор був у той час працівником відділу інформації і пропаганди при проводі ОУН-бандерівців, який перебував тоді у містечку Винники під Львовом. Немаловажне і те, що відділом інформації і пропаганди керували Михайло Палідович ("Карпатський") і Мирослав Прокоп ("Володимир"), той самий Прокоп, що тепер є одним із "найвизначніших" історіографів "національно-визвольної боротьби".

В статті є чимало об'єктивної інформації. Так автор констатує:

"До початку 1943 року переслідувані німецькими окупантами українці, яким грозила смерть на місці або на каторзі в "райху", були приневолені здебільша шукати пристанища в рядах червоних партизан, хоч бачили їхню ворожу поставу до самостійницьких змагань України."

"Більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся і північну лісову смугу Волині... Їхні ряди поповнюються постійно червоними парашутистами - москвинами, білорусами, втікачами-поляками, жидами й циганами, а до часу виступу УПА ще й українцями... Загальне число червоних партизан на просторі між Берестям і Дніпром ще й сьогодні оцінюють на 10 - 15 тисяч... Головна їх увага в теперішній час звернена на нищення залізниць і поїздів. Всі важніші господарські об'єкти на опанованому ними терені понищені...".

Що ж до перших формувань націоналістів, то автор посилається на оунівські публікації:

"Хто вони, ці народні месники? Вони виросли в гущі народу. Це ті селяни і робітники, яким спалено хату, зруйновано дорібок, вистріляно родину. Це ті шуцмани, яким вистріляно товарищів і яких замкнено за колючі дроти. Це ті батальйонщики, яким велено стріляти у своїх батьків, матерів, сестер і братів. Це вкінці ці урядовці, яким за їхню працю викопано яму, куди мали лягати разом з родиною...".

Як бачимо, автор в "народні месники" зачисляє і "шуцманів", і "батальйонщиків", які стріляли своїх рідних, і "урядовців", тобто тих

"коляборантів", які ще недавно служили в органах окупаційної влади, а тепер опинились у формуваннях УПА. Така постава, звичайно, не дивна для пропагандиста ідей укарїнського інтегрального націоналізму.

Проте далі Володимир Макар справедливо зазначає:

"Перші організовані виступи відділів УПА припадають на лютий - березнь 1943 року. Штабові УПА йшлось передусім про здобуття добрих стратегічних позицій для розгорнення дальших плянових акцій. Ці найкращі позиції на ПЗУЗ (Полісся) були в руках червоних партизан. Їх передусім треба було здобути. Так прийшло до перших боїв УПА з червоними партизанами. В місяці лютім та березні відділи УПА вдарили по червоних в околицях Сарн. Столина й Володимирця... Лінія поділів "сфери впливу" УПА і червоних партизан проходить на північному сході по річці Случ, а в західному напрямі на північ від Сарн. Отже, відділи УПА займають покищо невигідне становище по краях лісів".

Отже, пропагандист із центру проводу ОУН-бандерівців констатує тут, що вперше організаційно відділи УПА заявили про себе щойно в лютому-березні 1943 р.; ці виступи були спрямовані не проти німецьких окупантів, а проти червоних партизанів; поки-що йшлося про "сфери впливу" між загонами УПА і загонами червоних партизанів.

Отже, автор тут, як бачимо, закамуфльовує головну причину втечі "української" поліції в ліси між 15 березня і 10 квітня 1943 р. Він вказує, що "головною причиною цього кроку була небезпека масового роззброєння й арештування, чи навіть розстрілу шуцманів-українців німцями". Це абсолютно не відповідає дійсності. Бо ж головною метою масового переходу "української-" поліції в ліси по команді проводу ОУН-бандерівців була необхідність скріпити органцізіційно (кадрово) і зміцнити збройно перші формування УПА на Волині і Поліссі.

Примітки

УПА-"ПОЛІСЬКА СІЧ"

Як саме виникла УПА

Відповідь на це запитання непроста. Тут існує багато суджень, політичних комбінацій і оцінок. Та й під цією назвою виступали два націоналістичних збройних формування, які й досі не можуть поділити свої "заслуги".

В "Енциклопедії українознавства"[1] вказано: "Перші загони УПА -"Поліська Січ" створив з вибухом німецько-совєтської війни отаман Т. Боровець-Бульба в районі Олевського на Поліссі для боротьби проти большевиків. Вони діяли незалежно від німців проти решток розбитих совєтських військ..."

Розглянемо, як вони діяли "незалежно" і проти кого діяли?

Почнемо з Василя Боровця ("Тараса Бульби") та з його книги "Армія без держави", яка нещодавно перевидана у Львові. Тут Боровець відверто зазначає, що на початку війни "націоналісти всіх напрямків беззастережно орієнтувалися на гітлерівську Німеччину". Однак ставлення до гітлерівців в Україні було різне: "...Революційне підпілля Центральної та Східної України (що було, безперечно, надто сумнівним в його реальному існуванні - В. М.) далі діяло з великою обережністю, чого не можна сказати про Західну Україну, особливо Галичину. На цих землях політичне життя одразу почало прибирати відкриті форми". [2]

Що ж це за "революційне підпілля", яке з приходом гітлерівських загарбників "одразу почало набирати відкриті форми" в Галичині? На це питання чітко відповідав сам Боровець-Бульба, тут же уточнюючи, що політичною лінією всіх угропувань націоналістів в Західній Україні була орієнтація на гітлерівську Німеччину. Але тактика була така: "Перемагає твереза концепція: перечекати цю фазу війни на поверхні пасивно, а в підпіллі вести активну роботу".

Тут же Боровець підкреслював, що з цієї концепції випадає ОУН-бандерівців, бо це організація, яка хоче здійснити все і негайно. І при цьому наводить наказ "міністра" з "уряду" Стецька І. Климіва - "легенду", тодішнього керівника крайової екзекутиви ОУН. Ось що наказував цей провідник:

" 1. На українській землі війна. Німецька армія вийша як наша союзниця в боротьбі з Москвою і за таку її треба вважати.

2. Головна роль у першій фазі боротьби паде на німецьку армію. Поки німці будуть бити Москву, ми маємо створити українську міцну армію, щоб потім спільними силами приступити до розподілу і перебудови світу.

3. Назначаю одиноким сувереном на Українській землі український народ та його виразником провід Української Нації з Степаном Бандерою на чолі. Всякі зазіхання на це наше право стрінуть наш рішучий збройний

спротив. Німецькій армії у боротьбі з Москвою помагатимемо всіма можливими засобами, але творитимемо сво. Українську армію.Боровець тут же додає: "думаю, що коментарів до цього "наказу" не треба. Цей наказ свідчить сам про себе та про його авторів".

Однак сам Боровець -"Бульба" чинить в даній ситуації ще "оригінальніше": "На тлі такої невиразної політичної ситуації України ... народжувалась наша нова революційно-партизанська армія. Від 22. 06. 1941 р. автоматично перестало існувати Українське Національне Відродження (підпільна організація в Олевську, Сарнах та в інших населених пунктах Полісся, створена Боровцем-"Бульбою" напередодні війни і підпорядкована "президенту" Української Народної Республіки (УНР) за кордоном А. Лівицькому - В.М.), а на його місці зродилася Українська Повстанська Армія. Я сам перестав бути "Байдою", а прибрав собі нове військово-революційне ім'я й почав підписувати всі накази та документи "Отаман Тарас Бульба".[3]

Ця "революційна" УПА під назвою "Поліська Січ" аж ніяк не була "партизанською", а звичайним поліцейським підрозділом, що діяв в інтересах німецько-фашистських окупантів. Ось як про це пише сам Боровець -"Бульба":

"Початкові дії УПА були невеликі. Ми навмисне не вступали в бої з відступаючими військами Червної Армії, а полювали головним чином на банди НКВС". І далі: "Ми переставляємо військо УПА на офіційну "міліцію", організуємо в Сарнах Окружну команду української міліції. Я обіймаю посаду окружного коменданта міліції... Загальним чином наша "міліція" (Боровець-"Бульба" сам ці слова бере в лапки - В. М.) в усьому Поліссі перевищує 10 тисяч вояків...".

І все це в перші тижні війни! Що ж сталося? А сталося те, що під привабливу назву і демагогічні гасла "Поліської Січі", яка мовляв, бореться за "незалежну" Україну, збіглося чимало "козаків" - незадоволених радянською владою місцевих селян ще з часів громадянської війни, романтично настроєних юнаків, а то й кримінальних злочинців місцевого і немісцевого значення, які бажали задовольнити свої корисливі інтереси.

А що ж творили ті "січовики-бульбівці"? Зупиняли на шляхах ("полювали", як писав Боровець - "Бульба") окремих червоноармійців, які відставали від своїх відступаючих частин, виловлювали відступаючих разом з радянськими військами біженців із Бреста, Ковеля, Луцька, Рівного та інших міст, радянських активистів, що намагалися евакуюватися, усіх, хто пробивався в напрямі на Київ, і тут же ліквідовували.

Однак про це найкраще скаже сам Боровець-"Бульба":

"Факт наявності таких великих партизанських з'єднань совєтської партизанки, яка вже починає проводити велику диверсійну акцію на Поліссі, змушує німецьке командування ставитися до нашої міліції з більшою толеранцією (прихідьністю, схваленням - В.М.), ніж по інших областях де нема лісу і партизанської діяльності. Ця обставина дала нам змогу діяти цілком офіційно протягом деякого часу. Від нас німці не мали змоги вимагати скорочення числа та централізації наших операцій так, як це вони робили в інших областях. Німці намагаються використати наші сили для своїх цілей, а ми намагаємося використати своє привілейоване становище для нашої рідної справи, тобто - вишколювати кадри, здобувати

зброю та очищати ціле Полісся від російсько-комуністичної диверсії, щоб зберегти всю Поліську котловину як базу для себе".

І ще: "Поліська Січ" уже своїми першими бойовими операціями здобула собі велику справу й розголос по Україні". (Виділено мною - В. М.)

Як бачимо, гітлерівці ставляться прихильно до "бульбівців" чи "бульбашів", як називали "міліцію" Боровця-"Бульби" волиняни, бо ті робили велику послугу окупантам - очищували Волинське Полісся від "червоних". А "бульбівці" були задоволені такою "толеранцією", "привілейованим становищем" (але перед ким?), бо мають офіційний дозвіл бешкетувати в усьому лісовому просторі, "вишколювати кадри" братовбивців. Цілком зрозуміло, для кого вони "здобували славу"!

Вже наприкінці липня 1941 р. отаман "Поліської Січі" - "міліції" звітував "президентові" УНР Лівицькому у Варшаву, де перебував під крилом гестапо його штаб. А звітувати було чим і про що. "Очищені" від "червоних" цілі райони Полісся, пограбовані і ліквідовані тисячі біженців - радянських активістів, євреїв, сімей офіцерів і службовців, червоних партизанів, які створювали тут осередки і бази антигітлерівської народної війни. "Президент", як відомо, порадив діяти більш наполегливо. "Ми домагалися від німців, - продовужвав Боровец -"Бульба", - визнати "Полліську Січ" як окрему національну військову частину".

З цією затією отаман носився перед керівництвом рейхскомісаріату "Україна", дислокованому тоді в Рівному. "Генерал Кітцінгер погодився лише на піввійськову - півміліційну акцію спеціально для Полісся", -зазначав Боровець - "Бульба". А "Тарасові Бульбі" хотілося значно більше.

Чого домагалися "бульбівцi"

Справа в тому, що "козакам" "Поліської Січі" (звичайно, не всім) хотілося дещо іншого, ніж її отаману. Бо навколо горіли села, гітлерівці насильно реквізували селянську худобу та інше майно, відправляли на рабську працю в гітлерівську Німеччину волинських юнаків і дівчат, гинули рідні люди від куль гітлерівських катів та їх прислужників. А поряд билися з гітлерівцями червоні партизани, летіли під укіс ешелони з гітлерівцями і технікою, які прямували на завоювання Сходу. Біль за народне горе проймала до глибини серця багатьох "січовиків". Вони рвалися до помсти, до розплати з ворогом. Тому-то океремі підрозділи "Січі" виходили з-під контролю отамана і намагалися захистити населення від пограбувань і катувань карателів.Це змусило Боровця-"Бульбу" маневрувати і дещо міняти свою поведінку. Він, звичайно, не поривав тісних зв'язків з гітлерівцями, однак водночас намагався показати перед "січовиками" і населенням Полісся свою "незалежність" і "самостійність". Отаман добре розумів, що для населення стала незрозумілою та затята, братовбивча війна з радянськими партизанами, які з весною 1942 р. активізували свої дії в лісових масивах Полісся, виводячи з ладу важливі стратегічні вузли комунікацій в напрямі на Київ. Під тиском цих досить переконливих обставин отаман змушений був "порозумітися" з радянськими партизанами, що діяли в краї.

"У перших днях вересня 1942 року, - зазначав отаман у книзі "Армія без держави", -... на визначене нами місце прибула совєцька делегація у складі п'ятьох офіцерів під охороною 15 автоматчиків. Делегацією

керував підполковник А. Лукін та капітан Брежнєв."[ 4] Переговори проходили на хуторі в селі Стара Гута Людвипільського району на Рівенщині. Ці переговори повинні були офіційно (мов би дипломатично) закріпити ті епізодичні усні угоди, які вже мали місце ще весною 1942 р. між "бульбівцями" і "червоними" партизанами. Підстав, як зазначено вище, було чимало, але головна з них та, що "бульбівці" з активізацією дій радянських партизанів, прагнули забезпечити собі спокій у навколишніх лісах. З травня того ж року бульбівці оминали сутичок з радянськими партизанами, що ставало попередньою підставою та основою для предметних переговорів.Однак, обидві сторони не могли принципово погодитись на поставлені (навіть на головні) умови. Так наприкінці листопада 1942 року відбулася друга зустріч делегацій. "У грудні 1942 р., - зазначав в книзі "Бульба"-Боровець, - обом сторонам стало ясно, що переговори ні до чого не доведуть".[5]

В той же час отаман вів активні переговори з гітлерівцями. В жовтні 1942 року рейхскомісар України Е. Кох доручив їх ведення рівненському гебітскомісарові Баєру та шефові служби безпеки Волині і Поділля оберштурмбанфюреру (підполковнику) СС Пютцу. 6 грудня 1942 р. Боровець звернувся до Пютца з такою заявою: "Наше нелегальне становище не означає, що ми перебуваємо у стані чинної боротьби з Німеччиною. Це є тільки примусова самооборона. Ми вважаємо Німеччину тільки тимчасовим окупантом, а не ворогом України. Коли Німеччина відкинула нас від участі в цій війні як підмет, ми постановили чекати її закінчення пасивним глядачем. Цебто вважаємо за зовсім природне вам і не допомагати, і не шкодити".[6]

Отаман, як бачимо, аж ніяк не збирався шкодити гітлерівцям. Зате з радянськими партизанами справи все більше загострювались. Більш-менш терпимі стосунки (в силу зазначених обставин) "бульбівців" з "червоними" тривали з весни 1942 р. до лютого 1943 р. Ось як це пояснював сам отаман:

"Однак від половини лютого 1943 року наш домовлений нейтралітет з Лукіним був остаточно, по-більшовицькому, односторонньо зірваний. Вони отримали з Москви наказ винищувати всіма силами та засобами всі ті національно-визвольні партизанські організації, яких їм досі не пощастило перетягнути на свій бік".[7]

Далі отаман "Бульба"- Боровець подає і причину, за якою, мовляв, було зірвано цей "нейтралітет". 19 литого 1943 р. начальник штабу УПА - "Поліська Січ" отаман Леонід Щербатюк - "Зубатий" попав у засідку радянських партизанів. Його і супроводжуючих розстріляли "червоні". "Зубатий" ожив, доповз до найближчого хутора, де йому подали допомогу. А вже 20 лютого бульбівська УПА офіційно вступила у відкриту боротьбу з радянськими партизанами.

Так пояснював розрив "нейтралітету" отмана "Бульба"- Боровець. Однак, із донесень розвідки радянських партизанів відомо наступне: "Довідавшись про цю угоду (мається на увазі домовленість між УПА -"Поліська Січ" і керівництвом радянськими партизанами, які діяли на Волині і Поліссі, про нейтралітет - В.М.), німці почали провокувати зіткнення між партизанами і бульбівцями. Створені ними так звані "козацькі загони" (сформовані із тих же українських націоналістів -В. М.) нападали на бульбівців під виглядом партизанів, що привело до розриву угоди бульбівців з радянськими партизанами".[8]

Якими були взаємостосунки між бульбівцями і бандерівцями

Відповідь на це запитання дає сам отаман "Бульба"- Боровець у своїй книзі. Досить рельєфно і політично визначено він характеризує розкол в ОУН, який стався на початку 1940 р.:

"Внаслідок розколу в полковника Мельника залишився верховний та середній провідний елемент організаційних кадрів, а група Бандери заволоділа низовими клітинами організації. Таким чином створилося дві організації. Одній відірвано руки й ноги, а другій бракувало голови". [9]

Особливої уваги заслуговує характеристика й оцінка отаманом "Бульбою" "Акту 30 червня 1941 -го", здійсненого бандерівцями у Львові. Отаман, як відомо, не був принциповим політичним опонентом ні ОУН-мельниківців, ні ОУН-бандерівців. Деякі Націоналістичні автори намагаються показати його навіть шанувальником політичної платформи Бандери. Але це категорично не так. Як же тоді розуміти те, що "Бульба" - Боровець докладає стільки зусиль до всебічного викриття Бандери і банедрівщини, хоч сам із своєю політичною практикою нічим особливим не відрізнявся від кривавої практики бандерівців? І як розуміти те, що бандерівці насильницькими методами ліквідували збройні формування отамана?

В своїй книзі Боровець зауважує, що водночас із ейфоричним проголошенням "Акту 30-го червня 1941 року" банедрівці поширюють ("пустили в масовий обіг") копію іншого документа під назвою "Акт консолідації українських політичних сил" (очевидно, мається на увазі документ Українського націоналістичного комітету (УНК), прийнятого 22 червня 1941 р. в Kpaковi, який "Бульба" сприймав за бандерівський, і зазначає, що цей документ було "підтасовано до загальних подій... з великою майстерінстю").

Враження від "Акту 30 червня" у Боровця неабияке:

"Насправді акт проголошення нової держави за плечима німецької армії та ще з участю німецьких офіцерів й інших високих урядовців, із привітальними телеграмами Стецько - Бандера - Гітлер і т.п. вказував на те, що його політичний провід як майбутній уряд України під німецьким протекторатом домовився у цій так важливій справі з німецьким урядом і має завдання репрезентувати Україну під німецьким урядом". При цьому отаман іронізує: "Наскільки ці два акти та їх початкові наслідки були переконливі, свідчить той факт, що "державу" пана Бандери в перших днях благословить архіпастирськими посланнями навіть така політично грамотна людина, як князь Української грецько-католицької церкви митрополит граф Андрій Шептицький". Далі ж "Бульба"-Боровець зауважував:

"Якраз найбільшою жертвою ошуканства актом "консолідації" зроблено митрополита Шептицького. Він благословив "державу" пана Бандери тільки тому, що його явно ошукував підвладний йому духівник отець доктор Гриньох та сам "прем'єр-міністр" Ярослав Стецько. Вони о 4 год. ранку 30.06.1941 р. з'явилися у митрополита Шептицького як спеціальна делегація від С Бандери, де заявили, що вони діють на підставі консолідаційної угоди з усіма політичними партіями та що їм "Український національний комітет" доручив проголосити створення української незалежної держави. Того ж самого дня до митрополита Шептицького з'явилася делегація німецьких офіцерів в особах ганса Коха та зондерфюрера Кайта, які заявили митрополитові, що місцева команда німецької армії не має ніяких застережень проти проголошення акту створення української незалежної держави".

Що ж до Ганса Коха, представника Абверу в так званих "українських справах", то тут отаман серйозно помилявся, бо позиція цього "знавця українських справ" добре відома: не маючи жодних вказівок відносно цього питання з боку керівництва Абверу і вермахту, він, зрозуміло, не міг щось декларувати від свого імені.

Досить цікаві зауваги Боровця стосовно самого "Акту 30 червня 1941-го":

Які ж позитивні та негативні моменти "державного акту" Бандери?

1. Акт 30.06.41 р. офіційно пригадав широкому світові, що в Україні нуртує воля до своєї суверенної державності.

2. Акт намагався ту волю скерувати в належно організоване русло.

3. Акт є історично доказовим документом, який навіки засвідчив, що Україна в 1941 році офіційно змагалася за свою суверенну державу.

Так, принаймні пояснюють цей акт його автори. А тепер поглянемо на його інші моменти:

1. Акт не був волевиявленням всього українського народу через репрезентативно-парламентські органи. Він був наспіх проголошених кількома випадковими людьми. З таких причин це не жоден акт націнально-державної політики, а самозванна двиресія і явна отаманія.

2. Проголошувачi цього акту автоматично анулювали Четвертий Універсал Української ради від 22.01.1918 року, яким була проголошена та затверджена Українська Народна Республіка.

3. Навіть із становища авторів цей акт не може мати ані політично-дипломатичної, ані революційної законності, бо був проголошений за плечима чужої армії без згоди політичної влади та держави тієї армії. Цей акт мав революційно-юридичну законність, якби він був проголошений не 30.06. 41 р., а раніше, і не за плечима німецької армії, а в підпіллі попереднього, совєтського, окупанта України. Німецька армія тоді застала б доконаний революційний факт, з яким, згідно з міжнародними законами, повинна б рахуватись і його респектувати.

4. Проголошення цього акту внесло юридично-державний дуалізм в українську національну політику. Така затія є доказом нерозуміння політичних законів авторами акту, чим компрометується державна традиція української нації перед широким світом.

5. Починаючи з 22.01.1918 р., ніхто не мав потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльності як екзикильний уряд окупованої ворогом країни (тут "Бульба"- Боровець, зрозуміло, натякає на "легітимний" і "екзильний" уряд "президента" А. Лівицького, якого ніхто не обирав, і який репрезентував за кордоном, а в час війни і в гітлерівській Німеччині, колишній уряд УНР). Яка ж може бути мова про відновлення тієї держави.

6. Акт викликав певну дезорієнтацію та анархію серед народних мас, якщо це був революційний акт проти волі Німеччини, то чому там трубилося офіційно: "Слава німецькому фюрерові"? А коли за згодою німців, то чому автори не домовилися з німецьким урядом, щоб він той акт шанував?

7. Редакція самого акту неграмотна. Жоден акт будь-якої суверенної держави ніколи не має бути інструментом вихваляння іншої чужої держави. Крім того, цей акт навіть не окреслює, якою має бути та держава: республіка, монархія, авторитарна диктатура чи що інше.

8. Акти про відновлення держав та дії їх суверенної влади можуть бути практиковані лише тоді, коли це робить або екзильний уряд на чужій території, куди ворог не має доступу, або на своїй території, тільки в такий час, коли політична та воєнна ситуація гарантує, що піднесений прапор найбільшої національної святині, якою є державність, не буде одразу будь-ким спрофанований. Таких передумов, навіть за кілька коротких днів, Степан Бандера, проголошуючи свою "державу" під німецькою окупацією, не мав.

9. Акт без жодної підстави був коментований у світовій публіцистиці як акт держави-сателіта під владою держав осі. По суті, такий факт не відповідав дійсності, бо Україна ні де-юре, ні де-факто не була сателітом держав осі, а тільки окупованою територією під німецькою, румунською та мадярською адміністрацією.

10. Що в Україні не завмерла ідея відновлення своєї суверенної держави, свідчить постійна революційна боротьба з великими жертвами крові, а не "опереткованими державними актами" типу акту С. Бандери від 30.06.41 р.

11. В часи Другої світової війни не було місця навіть для сателітної української держави, не говорячи вже про соборну українську державу та її суверенну владу. Це повинні були зрозуміти автори акту як кандидати на державних мужів.

12. Національна революція, її політика та збройні змагання - це не дитяча забава в державу та війну, а поважна справа, за яку ціла нація платить величезну данину кров'ю та духовними й матеріальними скарбами".[10]

І на завершення Боровець зауважив: "Акт... був доказом повного політичного анальфабетизму його авторів".

В цих оцінках, погодьтеся, чимало доказового і справделивого.

На завершення вище зазначеного "Бульба"-Боровець досить передбачливо застерігав, що "...ми змушені ці документи цитувати насамперед для самих нас, щоб висвітлити повністю ту політичну ситуацію, яка була в Україні під час Другої світової війни. Радиться це в основному з двох мотивів:

- щоб дати майбутньому історикові нашої доби дійсні факти і події;

- для того, щоб автори всіх тих примітивних "державних документів" з перспективи часу побачили самі себе в дзеркалі й не пробували безсоромно називати себе "проводом" усієїУкраїни".

Сказано, як бачимо, щиро і справедливо.

Чому бандерівці ліквідували УПА - "Поліську Січ"

Відповідаємо на це запитання застереженнями самого отамана "Бульби"-Боровця з його книги "Армія без держави". Автор справедливо зазначає, що на початку війни "український антикомуністичний військовий рух централізованим порядком поширювався на всю Україну з трьох головних баз":
"- з польської, що діяла за наказами уряду УПА; - з буковинської, що діяла за наказами ОУН;
- з львівської, що діяла за наказами групи С. Бандери".[11]

Отаман тут же зауважує, що претензійність ОУН-бандерівців на початку і в ході війни щодо всього політичного життя в Україні не мала меж. Бандера прагнув прибрати під своє крило всі органцізації військового характеру. "Бандерівці... домагалися від нас, - писав отаман, оповідаючи про події літа 1941 р., - щоб УПА (тобто УПА - "Поліська Січ" - В. М.) офіційно визнала їх "владу" та підпорядкувался наказам політичної лінії їх партії. Коли ж головна команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована, тоді вони почали цю суто армійську формацію усіляко продовжувати, називаючи її "анархічною атаманією", "демократичною гниллю" і т. ін".

3 кожним місяцем напруга взаємостосунків між бандерівцями і бульбівцями наростала. Коли ж весною 1942 р. окремі підрозділи "Поліської Січі", вийшовши з-під контролю Боровця, вступають в епізодичні сутички з гітлерівцями, які проводили масові реквізиції селянської худоби та іншого майна, та визволяли групи молоді, призначеної для вивозу на рабську працю в гітлерівську Німеччину, "натомість, - вказує "Бульба"- Боровець, - група С. Бандери, якою керував тоді Микола Лебідь, стояла за пасивний опір без партизанської диверсії. На противагу бойовій пропаганді УПА група Бандери-Лебедя видала в червні 1942 року антипартизанську листівку, в якій слушно остерігала український народ перед акцією совєтської та польської партизанщини на українській землі та з випливаючими з цього німецькими репресіями. У цій же листівці виявлялося намагання патріотичної акції УПА або ігнорувати, або ставити їх в один ряд із совєтсько-польською диверсією".

Стосунки вкрай загострилися з початком осені 1942 р. Саме в цей час провокації бандерівців переростають у збройні сутички. Боровець старався поладнати конфлікт дипломатичним шляхом. Але даремно. Така ситуація привела до швидкого зближення "Бульби"- Боровця з ОУН-мельниківців, проти яких також чинили тиск бандерівці. Після приєднання остання була перейменована в "Українську народно-революціну армію" (УНРА). Замість газети "Земля і влада" стала виходити "Соборна Україна". В складі УНРА була створена політична рада з представників "Української народно-демократичної партії", "Союзу комуністів-самостійників" і мельниківського проводу ОУН".[12]

На початку 1943 р. кілька загонів бульбівців були нагально роззброєні бандерівцями. Однак справжня війна між ними починається з літа 1943 року. 18 серпня того року бандерівці роззброїли основні загони УПА-"Поліська Січ". Переважна більшість їх увійшла до складу створюваної бандерівської УПА.

4 серпня 1943 р. отаман "Тарас Бульба" звернувся до ОУН-банедрівців з відкритим листом та з закликом припинити ворожнечу між усіма течіями націоналстичного руху та згуртуватися на багатопартійній основі (платформі) в боротьбі за Українську самостійну державу:

"Вислати цей відкритий лист до Вас змусила мене Ваша робота на терені, яка входить у таку стадію, коли до братовбивчої війни залишається тільки крок. Про це говорять Ваші провідники, відкидаючи всякі переговори порозуміння, а вимагають абсолютного підпорядкуання виключно проводові ОУН. Вони відверто заявляють, що для осягнення своєї партійної диктатури не завагаються розпочати братовбичву війну, коли б вона коштувала україснькому народові не сотні, а цілі мільйони жертв...".

І далі:

"З цих категоричних поглядів дозволю собі запитати Вас: за що Ви боретесь? За Україну чи за ОУН? За українську державу чи за диктатуру в цій державі? За український народ, чи тільки за свою партію? - Командуючий УНРА отаман "Тарас Бульба"-Боровець."[ 13]

А восени 1943 р. отаман розповсюдив таке звернення:

"Трудящі України!.. Якщо бандерівські фашисти починають кидати в народ демократичні лозунги і говорять, що вони також боряться за єдність і за повну свободу трудящих, то ж чому вони цю єдність розбивають прагненням встановити безконтрольну диктатуру методами боротьби, як знищення жінок і дітей, тероризування населення, безпощадним знищенням інших політичних угрупувань... " [14]

Однак, всі ці домагання отамана залишились без відповіді. Бандерівці діяли по-старому і вкрай жорстоко. З наближенням фронту отаман видав наказ від 5 жовтня 1943 р., в якому вказував залишкам УНРА не чинити опір частинам Червоної Армії, а штаб і друкарню перевів у підпілля під охорону невеликого загону. В листопаді того ж року "Бульба"- Боровець почав вести переговори з гітлерівцями у Рівному. Ті відправляють його в Берлін для "дальших переговорів" і тут же командирують в Заксенхаузен, в той же бункер "Целленбау", де вже тривлий час перебував С.Бандера. В жовтні 1944 року його відпускають "на волю" і залучають до створення Українського національного комітету (УНК) і до дальшої активної "співпраці".

А далі - шлях на Захід, під крило англо-американських розвідок й окупаційних властей в Європі.

Однак тут доведеться зробити значні уточнення. Справа в тому, що книжка спогадів "Тараса Бульби"- Боровця "Армія без держави", якою я користувався, вийша у Львові в 1993 р. Видавництво "Поклик сумління", яке перевидало цю працю, як виявилось, не має жодного сумління, бо вилучило з попереднього видання чимало підрозділів, а в інших зробило немало купюр. І хоч керівник цієї несумлінної затії Є. Гринів попереджав про це у "Післямові", однак все це - звичайнісіньке свавілля у видавничій справі, яке так властиво націоналістичним видавництвам. Вилучено якраз ті частини попереднього видання, де "Тарас Бульба"- Боровець писав про партійну боротьбу з УПА, про злочинства бандерівців.

Отож, беремо інше видання спогадів "Тараса Бульби"- Боровця "Армія без держави" (Вінніпег, 1981). У розділі "Ліквідація Поліської Січі" (якого нема у львіському виданні) Боровець відзначав, що "Поліська Сiч" виконала своє завдання, очистивши Поліську котловину від диверсії большевиків". Бульбівці тут добре "попрацювали", щоб заслужити довір'я гітлерівців.

Незважаючи на все це, адміністрація рейхкомісаріату "Україна" з центром у Рівному ставила завдання ліквідації такого формування, бо намагалася власними силами контролювати ситуацію на окупованій території. Тому "Тарас Бульба" шукав захисту у начальника тилу вермахту в групі армій "Центр" генерала Кіцінгера. Отаман наполягав залишити під його командою 10 тисяч бойовиків для охорони тилу німецьких армій в зоні волинського Полісся.

"Тарас Бульба"-Боровець:

"Генерал Кіцінгер заявив, що він тут безрадний. Німецьке командування має все це на увазі, але ця територія вже входить в орбіту

впливів цивільної німецької влади, а не армії. Отже, й питання безпеки цієї території вже не належить до компетенції німецької армії, а до компетенції рейхскомісара України та його адміністративних та поліційних органів. Він від імені німецької армії сердечно подякував воякам Поліської Січи за таку блискучу воєнну операцію проти спільного комуністичного ворога...".

Отже, розпорядження рейхскомісаріату "Україна" про ліквідацію "Поліської Січі" треба було негайно виконувати і 15 листопада 1941 р. отаман "Тарас Бульба" організував в Олевську дефіляду своїх бойовиків-поліцаїв, присвоїв собі звання генерал-отамана (генерал-хоружного) і наказав усій поліцейській братії розійтися по домах.

"Тарас Бульба" вирішив перечекати до більш сприятливих часів. Він залишив невеликий загін, а решті поліцаїв наказав прихопити зброю і також дочекатись "добрих часів". Наприкінці 1942 року отаман звернувся до всіх націоналістичних організацій з закликом "знайти спільну мову" й об'єднати всі збройні формування. Тимчасом ОУН-бандерівців перехоплювала ініціативу і, будучи тоталітарним об'єднанням, не терпіло жодних політичних конкурентів. "22 лютого 1943 р., - писав далі "Тарас Бульба", - до нашого штабу прибув член проводу ОУН-Бандери, мій особистий приятель, п. Олександр Бусел. Зроблена заява про спільні дії. Але мова про злиття не йшлася". Це, виходить, була лише розвідка, яка ставила за мету заспокоїти своїх суперників.

Однак, "9 квітня 1943 р. розпочалися ділові переговри між Головною командою УПА і ОУН-Бандери. Бандерівці вимагали: підкоритись ОУН-Бандері, визнати "Акт 30 червня 1941", беззастережно виконувати розпорядження ОУН-б. Отамана "Тараса Бульбу"-Боровця пропонували залишити як фахового партизанського командира, але в УПА запровадити систему партійних комісарів та службу безпеки, провести негайну мобілізацію в ряди УПА, очистити терени від польського населення".

Цим диктаторським вимогам отаман дав таку відповідь: УПА не може належати якійсь партії, а повинна бути "всенародною"; УПА не визнає "Акт 30 червня", бо вважає його незаконним; повстанський зрив в Україні не потрібний, "бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою".

"Тарас Бульба"-Боровець тут визначав позицію ОУН-Бандери так: "На все польське населення Західної України в березні 1943 року винесено колективний вирок смерти і наказано дотла випалювати всі оселі польських селян".

"Оголошено масову примусову мобілізацію людей в армію". (Тут і вище виділено мною - В. М.)

У зв'язку з диктаторським натиском ОУН-бандерівців на УПА-"Поліська Січ", керівництво формувань Боровця винесло постанову про зміну назви на УНРА (Українська народно-революційна армія) і негайний перехід її формувань у підпілля.

В розділі "Масові жертви лебедівської диктатури" "Тарас Бульба"-Боровець називає керівника ОУН-бандерівців М. Лебедя "диктатором" і тут же додає: "Замість боротьби проти зовнішніх ворогів, замість ударів по об'єктах військово-стратегічного значення Гітлера та по совєтських партизанах, нова армія Лебедя (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) заходилася винищувати національні меншини України". (Мається на увазі масове винищення польського населення; тут і нижче виділено мною - В. М.).

Як діяла ОУН-б проти УПА-"Поліська Січ"

"Починаючи від червня 1943 року, пропаганда цієї групи (ОУН-б) почала називати армією тільки свої нові військові відділи. А існуюча УПА з її багатим бойовим досвідом, з її висококваліфікованими старшинами в їх очах стала "бандою", а командування - агентами: раз -Берліна, другий раз - Лондона, і нарешті - червоної Москви. На цілий наш штаб Лебедь виніс заочні присуди смерті і наказав СБ ті присуди всіма засобами виконувати. Усіх переловлених наших вояків братія Лебедя агітувала переходити на їх сторону, а хто відмовлявся, то на місці розстрілювали. При зустрічах більших військових частин лебедівці відкривали братовбивчий вогонь". [15]

І далі:

"Всі ці непочитальні дії випливають з низькопробного розуміння світу і людей, з тоталітарної ідеології та дикої жадоби абсолютної влади. Мало того, що вони ведуть свою окрему політику, не рахуючись з багатьма іншими угрупуваннями; вони ще хочуть доказати перед цілим світом, що в Україні лише їх партія є тією реальною силою, яка веде визвольну боротьбу і має право на військово-політичний провід цілої нації. А щоб так було, треба всіх своїх противників фізично знищити. Ця засліплена мегеломанія Бандери та Лебедя коштує нашій нації сотні тсяч кривавих жертв в часі Другої світової війни, що їх при іншій політиці можна було б уникнути".[16]

"Тарас Бульба"- Боровець далі пояснював свою позицію:

"Командування нашої армії стояло влітку 1943 року перед альтернативою: або мобілізувати відповідну кількість нашого демобілізованого війська та дати відповідь засліпленим братовбивцям огнем і мечем (зброя і кадри були), або маневрувати так, щоб до масового братовбивства не допустити".

І далі:

"Всі молоді старшини нашого штабу, а особливо начальник політично-пропагандивного відділу хор. Полин (Іван Мітринга) обстоювали перший варіант. Полин-Мітринга ще в березні доказував, що коли наша армія не ліквідує в зародку нової диверсії Лебедя, тоді вони обов'язково будуть намагатися повністю знищити всіх нас, щоб таким чином опанувати армію. Як бувший провідний член тої партії, Мітринга-Полин прекрасно знав психологію та всі методи дії тих людей і очевидно мав повну рацію.

Решта наших старших офіцерів... обстоювали другий варіант. Я особисто був за другим варіантом, але остаточного рішення не виносив, поки не отримав директиви від Президента А. Левіцького. Президент абсолютно забороняв допуститися до масового братовбивства і наказував маневрувати так, щоб не доводити до жодних боїв з українцями.

Його мотиви: нема політичної доцільносте збільшувати число армії без держави в підпіллі, боротися за панівне становище серед свого народу.

Це допустиме тільки тоді, коли є державна влада". Отаман заначав, що вони пішли другим щляхом. На це Лебедь пояснив цю позицію слабкістю "демократичної гнилі", тобто бульбівців.

"Тарас Бульба" продовжував:

"Події розвивалися шаленим темпом. З кожним днем збільшувався масовий терор лебедівської отаманії проти свого власного народу. Всіх, хто не поділяв думки Лебедя та його програми, якою бездарною вона не

була, піддавали різним, дуже гострим репресіям. Їх оголошували "зрадниками української нації", "саботажниками українського ладу". З а це карали шомполами та розстрілами. В кінці липня 1943 р. Головна Команда УНРА видала відозву до українського народу, в якій протестувалося проти всіх тих заходів, осуджувалося їх, як непочитальні вчинки засліплених тоталітаристів, та підкреслювалося, що за всі ті злочини всю відповідальність несе персонально урядуючий провідник ОУН-Бандери, пан Лебедь...".[17]

А 10 серпня 1943 р. отаман видав відозву "Відкритий лист до членів ОУН Степана Бандери", де висловлював усі свої незгоди з акцією бандерівців. В ньому, зокрема, вказано:

"Ще в березні 1943 року неконспіративною поведінкою організаційної мережі передчасно спровоковано на загальне повстання українську поліцію, чим загнано багато людей в могилу та німецькі табори.. .".[ 18]

Далі у відозві зазначалось:

"Вже в час переговорів, замість того, щоб проводити акцію по спільно накресленій лінії, війскові відділи ОУН, під маскою УПА та ще й нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним сопособом польське населення й інші національні меншини....

...Це правда, що Ваша партійна мережа в Деяких областях Західної України досить поширена, - продовжувалось у відозві, - але чи цього вистачить, щоб збудувати велику самостійну соборну українську державу? Мало закинути сітку в глибоке море. Важливіша річ - витягти її звідти цілою. Скажімо, що Ви сьогодні маєте 10,20, 30. 40 або навіть 100 тисяч партизанів. Чи ця сила зможе оборонити Україну тоді, коли ця справа вимагає щонайменше тримільйонної армії та одчайдушної постави всього народу? При Ваших методах вистрілювання українців з Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців та бичування українського активу, як це було на Житомирщині, душення путом своїх найкращих людей. Ви не змобілізуєте тієї армії, а навпаки - знищите самих себе й тих, які єдині могли б збудувати українську державу".

І далі досить важливе застереження:

"З тих оглядів я дозволю собі запитати Вас: за що Ви боретесь? За Україну чи за Вашу ОУН? За Українську державу чи за диктатуру в тій державі? За український народ чи тільки за свою партію?..".

У відповідь на цю відозву підрозділи служби безпеки ОУН-бандерівців здійснили напад на штаб отамана 19 серпня 1943 р., в результаті якого загинуло немало людей. Частина керівного складу формувань "Поліської Січі" було захоллено, в тому числі і дружина "Тараса Бульби" Ганна.

Отаман писав: "Всі ці люди були терором примушені деякий час працювати в новому війську, а потім були погловно ліквідовані як свідки масових злочинів. Особливо була тортурована Анна Боровець, щоб виявити деякі теємниці чоловіка, а головним чином - де поховані магазини зброї та наші друкарні. Ця людина нічого не зрадила і була замучена на смерть..."

І тут же:

"15 листопада 1943 року партія Лебедя подала до відома, що "СБ устійнила, що Анна Боровець, як полька за національністю (вона була чешка), була польським шпигуном серед українців і тому її засуджено ревтрибуналом на кару смерти та вирок виконано 14.ХІ.1943 р."

Так бандерівці жорстоко помстились отаману.

В розділі "Котловина смерті" "Тарас Бульба"-Боровець продовжив опис трагедії своїх збройних формувань. Тут він, зокрема, знову зауважував про те, що бандерівці завзято виконують акцію винищення польського населення Волині. Він свідчив про те, що в червні 1943 року керівник ОУН-бандерівців М.Лебедь видав наказ "негайно i якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення." (Виділено мною - В. М.)

"Тарас Бульба" констатував:

"Всі вояки бачили, що таким чином партія Лебедя веде цілу армію на явну смерть. А за армією така сама доля чекає всю націю. Почалося велике невдоволення в лавах армії. Це невдоволення партійна СБ заходилася ліквідовувати системою масового внутрішнього шпіонажу, репресіями та розстрілами. Почалося масове дезертирство з армії в підпілля перед партією та СБ. У відповідь на дезертирство СБ почала тероризувати та розстрілювати цілі родини дезертирів. Почали брати закладників, ширити донощицтво і т.п." [20]

Отаман при цьому зауважував, що особливо лютував "наш внутрішній ворог - дикий, безоглядний, патологічний вождизм. Нам було ясно, що їх "провід" своєчасно накиває п'ятами з Полісся, а маса нещасного народу загине. Так воно, на превеликий жаль, і сталося. Великий "революціонер" Лебедь з цілою своєю партійною верхівкою та катами СБ втік за кордон, а народ загинув...".

Далі "Тарас Бульба" визначав свої тактичні наміри з наближенням фронту до теренів Західної України:

"18 листопада 1943 року була скликана нарада Головної команди УНРА. На цій нараді я з'ясував своїм колегам наведені вище міркування та запропонував схвалити такий конкретний плян:

- негайно пробувати укласти мир з німцями, щоб здобути від них можливість перебрати від них ті військові матеріали, які вони, однак, залишають чи нищать, і добитися офіційного дозволу на евакуацію нашого цивільного населення з Поліської котловини на польську чи іншу територію на заході. Спершу це буде німецька чи австрійська територія, а потім по війні ці люди матимуть змогу поселитися у вільному світі;

- запропонувати німцям звільнити з в'язниці С. Бандеру, щоб за його допомогою припинити саботаж Лебедя та щоб якнайскоріше переформувати масову УПА на партизанську армію, яка далі б діяла під совєтською окупацією;

- приготовану до суворо партизанських акцій УНРА, згідно із схваленим пляном, під командуванням отамана Зубатого-Щербатюка, як мого заступника, при наближенні совєтсько-німецького фронту, пляномірно переводити в совєтське запілля і далі діяти згідно з директивами нашого уряду;

- з уваги не велику серйозність нашого становища, де кожна година рівнозначна з цілими роками мирного часу, для прискорення переговорів з німцями я не маю нічого проти того, щоб очолити нашу делегацію. ..".[ 21]

З цими затіями стосовно тактики поведінки у такій критичній ситуації отаман "Тарас Бульба"-Боровець і поїхав на переговори з німцями в столицю рейхскомісаріату "Україна" місто Рівне.

Отаман продовжував:

"Вночі з 15 на 16 листопада 1943 року ми склали меморандум до німецького військового командування, в якому пропонували німецькій стороні:

1. 3 огляду на змінену ситуацію, де Україну знову окуповує СССР, припинити українсько-німецьку ворожнечу і скласти договір про спільну боротьбу проти большевизму.

2. Наші лісові партизанські війська реорганізуються на менші бойові групи і лишаються під досвідченим командуванням для дальшої боротьби в тилах СССР. Ці війська забезпечуються воєнним матерілом німецької армії, який залишається при відступі на захід.

3. Решту партизанського війська ми або демобілізуємо, або пропонуємо евакуювати його в дальші тили німецької армії і там реорганізувати його в регулярні бойові частини нової Української Націоналістичної армії при німецьких збройних силах.

4. Дати українській стороні дозвіл на евакуацію свого цивільного населення з-перед совєтсько-німецького фронту на німецьку територію та далі на захід.

5. Звільнити всіх українських політичних в'язнів, репресованих та військополонених і дати їм змогу включитися в нові регулярні та партизанські українські війська. Звести в нову УПА військових українців, що досі поодинці або окремими групами перебувають в німецьких військових частинах (дивізія "Галичина" та інші військові та поліційні частини).

6. Для здійснення цієї програми українсько-німецької співпраці покликати до життя в Німеччині Український національний комітет, зложений з представників усіх політичних угрупувань та авторитетних громадських організацій.

7. Переговори прискорити, бо інакше події фронту паралізують здійснення наміченої програми, займаючи решту української території".

17 листопада 1943 р. отаман "Тарас Бульба" разом з сотником Ждановичем виїхав до Рівного, щоб передати цей "меморандум" головнокомандуючому тилом верхмахту генералу Кіцінгеру.

Політичні питання треба було вирішити в Берліні. А тому 30 листопада отаман в супроводі того ж Ждановича прибув у Берлін. "1 грудня нас замкнули в поодиноках Саксенгавзенського кацету", - зауважив Бульба в мемуарах. - Десь в останніх числах жовтня 1944 року нас випустили з кацету".

Ми вже наводили кілька фрагментів із "епопеї"' перебування "Тараса Бульби" в Заксенхаузені. Там він сидів у тому ж бункері "Целленбау" ("для вибраних") у пристойних умова. Його камера була майже поряд з камерою С. Бандери. На цьому воєнна "епопея" отамана "Тараса Бульби" не закінчилася. Ми ще повернемось до її продовження.

Примітки

БАНДЕРІВСЬКА УПА

Як виникла бандерівська УПА

Відповідь на це запитання дають численні націоналістичні автори. Однак їх інформація й інтерпретації односторонні й примітивні, часто досить суперечливі, або відверто фальшиві, що не відображають реального стану речей.

Один із таких авторів - Микола Лебедь, кервіник служби безпеки ОУН, а після арештів Бандери і Стецька - кервіник ОУН-бандерівців. В книжці "УПА: Українська повстанська армія, її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську самостійну соборну державу", виданій в 1946 р. на Заході, він намагається показати народження УПА та її дії, але матеріали цієї спроби абсолютно не відповідають поставленим в заголовку проблемам - ні генезі, ні зростанню, ні діям. Отець І. Гриньох, колишній капелан спеціаль-батальйону "Нахтігаль", у "вступному слові" до книжки зазначає, що "праця" Лебедя "не є історією", а "це вірніш хроніка, ілюстрована документальним матеріалом".[1] А наспраді ж у цій "праці" нема ні хроніки, ні достовірних ілюстрацій й аргументів. Ця книжка наповнена інформацією, примітивними судженнями й оцінками. Однак, за цим камуфляжем і суцільними недомовками при уважному читанні прослідковуєгься ряд позицій, вартих уваги дослідника. А, головне, викривальних, точніше - самовикривальних матеріалів тут чимало.Перш за все, звертає увагу такий дисонанс. Історіографи УПА, вчорашні і нинішні шанувальники бандерівщини вважають, що Українська повстанська армія створена в жовтні 1942 р. При тому вперто запевняють, що УПА створена на Волині і Поліссі (подібно зухвалості колишнього секретаря Компартії України і колишнього президента України Леоніда Кравчука: "УПА зродилась на Волині!"). Історія її, мовляв, починається на Поліссі із створенням "першого відділу" на чолі з "Остапом" (С. Качинським, сином священика). При тому, народжується стихійно, мов би від непорочного зачаття.

М. Лебедь пише таке:

"...В грудні 1942 року провід Організації (тобто ОУН-бандерівців -В.М.) видає наказ тереновому проводові Волині переорганізувати існуючі вже дрібні збройні відділи та організувати широку розпляновану збройну самооборонну боротьбу українського народу... З кінцем грудня постала вже перша сотня УПА на Поліссі під командою сотенного Коробки-Перегійняка, що 43 р. згинув як командант тої сотні в наступі на ворога."[ 2] Отже, М. Лебедь ("Максим Рубан", фактичний керівник ОУН-бандерівців, організатор і керівник формувань УПА) починає історію цього формування (кому ж більш відоміше, ніж йому!) із створення "першої сотні УПА", якраз, під командою Перегійняка -"Коробки", тобто з кінця грудня.

Але й цю сотню він не вважає початком справжнього створення. Опріч цього, М. Лебедь досить рельєфно розкриває тогочасну ситуацію, яку не хочуть бачити чи старанно маскують і замовчують, шанувальники та історіографи УПА:

"Водночас (тобто водночас з виданням вже згадуваного наказу проводу ОУН-банедрівців в грудні 1942 р. про переорганізацію існуючих дрібних збройних груп в одне формування - В. М.) провід видав окремий наказ одному куреневі при німецькій армії, зложеному з мобілізованих українців, перекинутих на Білорусь до боротьби з червоною партизанкою (йдеться тут, безсумнівно, про шуцманшафт-батальйон під керівництвом майора Є. Побігущого і капітана Р. Шухевича, сформований із колишніх спеціаль-батальйонів Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" - В.М.), відірватися від німецької команди та перейти з новим вирядом на Полісся... Цей наказ не міг бути виконаний тільки тому, що курінь, поки наказ до нього дійшов, відмовив уже вдруге послуху німцям, був формально розв'язаний і здеморалізований (цей курінь в серпні 1941 р., в зв'язку з арештуванням членів українського державного правління (йдеться тут, зрозуміло, про "уряд" Я. Стецька, розігнаний гестапо на початку липня 1941 року - В. М.), відмовив послуху німецькій команді, внаслідок чого був стягнений з фронту на територію Німеччини і насильно переорганізований в ряди допоміжної поліції). Стрільців-рядовиків звільнили і відпустили додому, де вони мали зголоситися в місцевих станицях німецької поліції, а тих старшин, які не встигли втекти, німці арештували. Тому, що не зголошувалися в місцевих командах поліції, німці хвилево звільнили старшин, щоб не створювати паніки та таким способом евіденційно охопити всіх стрільців. Цей момент використано і з цією хвилиною майже весь склад куреня переходить в пiдпiлля, щоб здобуте військове знання використати для рідної справи та передавати його іншим для дальшої боротьби з ворогом.У згаданих збройних відділах Організації, що створювались в рр. 1941 -1942, скріплених з весною 1943 р. вишоленими кадрами українського куреня, треба саме шукати перших початків Української повстанської армії- УПА". [3] (Тут і вище виділено мною. - В. М.) Тут, як бачимо, про все досить відверто і "щиро" сказано.

Отже, провід ОУН-бандерівців в грудні 1942 р. видає наказ зібрати окремі збройні групи в одне ціле. Затим дає наказ шуцманшафт-батальйону під командуванням майора Є. Побігущого і капітана Р. Шухевича, який у той час перебував в Білорусі і "героїчно" бився з радянськими партизанами і мирним населенням, отримуючи нагороди і всякі похвали від есесівського командування, негайно перейти разом із зброєю в район волинського Полісся для організації збройного формування ОУН під назвою "УПА".

Однак, поки цей наказ дійшов в Білорусь (а це ж цілком поруч!), батальйон був розформований, бо, як писав М. Лебедь, "відмовив уже вдруге послуху німцям". Шуцмани-карателі з недавнього батальйону "охоронної" поліції карального корпусу СС під керівництвом обергруппенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі переходять у "підпілля" майже повним складом, щоб "здобуте військове звання (і досвід боротьби з радянськими партизанами!) використати... для "боротьби з ворогом" (тобто з тими же радянськими партизанами). Напрошується ще одне вагоме резюме, на яке повинен відповісти сам читач. Я допоможу відповісти на нього, поставивши кілька серйозних запитань. Як зрозуміти, що "Нахтігаль" і "Роланд" вишколюються в гітлерівській Німеччині,

посилаються як диверсійні підрозділи на Схід, затим занімаються з фронту, переформовуються в "охоронну" поліцію СС, посилаються проти білоруських партизанів як карателі, відзначаються там й отримують нагороду гітлерівців, а затим розформовуються, не без допомоги, а з прямих розпоряджень керівницітва СС, потім переходять із зброєю у "підпілля"? Є. Побігущий стає командиром полку дивізії СС "Галичина", а Р.Шухевич - головнокомандуючим УПА? Чи не закамуфльоване щось під цими ігрищами, шановний читачу? Виходить, так! Отже, за чиїмось сценарієм і творилась УПА. За чиїм сценарієм?

М. Лебедь у своїй книжці "УПА" вдався до прямих фальсифікацій. Як керівнику ОУН-бандерівців, а згодом УПА, йому, звичайно, була добре відома інформація про збройні формування УПА-"Поліська Січ" під проводом отамана "Тараса Бульби"-Боровця, в яких перебувало на початку окупації від 6 до 10 тисяч бойовиків. Однак він пише так:

"Одним із наших (тобто націоналістичних - В.М.) рухів був загін у силі від 150 до 300 вояків Тараса Бульби-Боровця, що іменував себе отаманом. Тому що довкруги його особи й організованого ним загону заіснували різні версії, доводиться дати по змозі об'єктивне посвітлення цього питання на підставі збережених звітів і протоколів".

"Тарас Бульба-Боровець з приходом німців на українські землі творить... за згодою та інструкціями адміністративних властей, що діяли в той час в імені Українського правління, в місті Олевську відділ поліції і називає його "Поліська Січ". Спочатку діє за інструкціями і напрямними Української державної влади (тут, звичайно, - суцільна брехня, бо Бульба-Боровець не виконував розпорядження проводу ОУН-бандерівців та його "уряду" Стецька, проголошеного 30 червня 1941 року у Львові, а підпорядковувався "президенту" УНР (А. Лівицькому - В.М.), пізніше щораз більше усамостійнюється, виступаючи як отаман "Поліської Січі". В час ліквідації німцями української адміністрації на Волині Бульба розпочинає переговори з німцями, щоб задержати свій відділ, як самостійну одиницю, але розмови покінчилися безуспішно".[4]

М. Лебедь продовжував дезінформацію. Але для чого? "В лютому 1942 р. Бульба з 15 - 20 людьми переходить у підпілля та перебуває в Сарненському і Костопільскому районах. В кінці 1942 р. нав'язує знову розмови з німцями (гестапо в Рівному) та по другій розмові їх перериває, боячись арешту. В тому ж самому часі веде розмову з представником большевицької партизанки полк. Лукіним, спеціально висланим із Москви, але ці розмови перериває. Щоб надати свому імені "славу", замовляє Бульба в маляра свій портрет з козацькою шаблею в руках на тлі прапорів і духів предків з вождівським виразом лиця. Відбитки портрету роздає населенню в своєму районі та розсилає листи з призначенням і покликанням адресатів до свого "уряду".

Такі речі можна було толерувати, незважаючи на те, що в Україні не потрібні були бундючні отамани, але борці, що боролися б не для своєї слави, чи своїх особистих амбіцій, а тільки за справи України. Команда УПА (тобто бандерівська УПА -В.М.) не протидіяла тому, коли німці і большевики, а частично і український нарід зв'язувала дії УПА з іменем Бульби". Весь цей камуфляж був, зрозуміло, потрібен Лебедю як керівнику бандерівських ОУН та УПА тільки для того, щоб скомпрометувати отамана "Тараса Бульбу"- Боровця.

Отамана бандерівці звинувачували, як бачите, навіть у тому, що він посмів раніше ніж вони називати свої збройні формування тим же іменем -"УПА"!

Далі М. Лебедь писав:

"...Зпочатком 1943р. Бульба з гуртом однодумців творить нову партію, під назвою "Українська національно-демократична партія", і приступає до творення збройного відділу, що нараховує до 150 вояків. В березні-квітні 1943 року Бульба веде переговори з штабом УПА - Північ (тобто з бандерівським формуванням - В.М.), одначе пропозицію штабу, включити себе в загальний український повтанський рух і ввійти до штабу УПА, Бульба відкинув".

Тут ми перервемо пана Лебедя і його пропагандистську нісенітницю і наведемо такі достовірні дані. В травні 1943 року Український штаб партизанського руху (за даними розвідки) констатував, що в загонах "Тараса Бульби"- Боровця УПА-"Поліська Січ" перебувало 6 тисяч бойовиків.[ 6] За даними ж Абверу на той же час - 5-6 тисяч бойовиків. [7] Для чого ж тоді Лебедь так нагло і безпардонно фальсифікував чисельність "Поліської Січі", нараховуючи в ній лише 150 вояків? І на фінал своєї брехні Лебедь подавав таке:

"На початку серпня, коли діїУПА обхопили цілість терену, отаманії довше толерувати не було можна, бо дані райони не могли творити окремої "республіки"; цього вимагала безпека терену і непевність, чи Бульба не схоче відновити розмови з окупантами. Тому в серпні р.43 сотня УПА під командою Дороша оточила цілу групу Бульби і перебарала її без одного пострілу. Група складалася з трьох полковників, кількох старшин і сотні стрільців у складі 63 осіб. Це були люди, що припадково попали до Бульби, ховаючись перед німецьким терором. На їх просьбу всіх прийнято в ряди УПА. Сам Бульба з групою 30 - 40 людей утік. На пропозицію згаданих уже трьох полковників, що звернулися ще раз до Бульби, командант УПА - Північ погодився і одночасно запевнив Бульбі прийняття в ряди УПА і повну безпеку, якщо він до 09.09.43 (реченець три тижні) зголоситься; коли ж він на те не погодиться, його потрактують як отамана-ворохобника. Висланий до Бульби його адютант Крук не повернувся". [8] (Виділено мною - В.М.). Але "Бульба"- Боровець "на поклон" до бандерівців не з'явився, бо добре знав, як інтегральні націоналісти розправлялися із своїми політичними суперниками. Справу ж, як відомо, довершили гестапівці, сховавши його в бункері "Целленбау" в Заксенхаузені. Тут, як видно, було зручніше пережити напружене становище.

Так романтично пан М. Лебедь описував отамана УПА - "Поліська Січ". А насправді ж, "армія без держави", як називав свої формування сам отаман, зникла з арени "національно-визвольної боротьби" не так-то й просто, як описував Лебедь, - "без жодного пострілу" (!), бо ж мала не 150 чи 63 вояків, а кілька тисяч озброєних "козаків". Служба безпеки ОУН, якою керував сам Лебедь, ще довго душила поодинці і групами тих колишніх бульбівців, які виявляли непокору бандерівцям. Це чергове "кровопускання" знищило сотні і сотні людей.

М. Лебедь, зате, в своїй книжці досить відверто визначав виникнення "Української національної самооборони" (УНС) в Галичині. Від кого ж оборонялись галицькі інтегральні націоналісти?

М. Лебедь:

"Щоб не дати Ковпакові (з'єднанню двічі Героя Радянського Союзу генерала С.А. Ковпака - В.М.) опанувати Карпати, що мали для нашої

боротьби першорядне значення, окремим наказом проводу Організації (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) формується на терені Галичини "Українська народня самооборона" (УНС). Цю назву впроваджено з тактичних мотивів, щоб обдурити німців принаймні на початку, що це не УПА... ".[9]

Теза "щоб обдурити німців", зрозуміло, вкрай примітивна і розрахована на недолугих, бо агентура гітлерівців (Абверу й гестапо), в якій працювали й бандерівці, активно діяла в усіх закутках Галичини і від неї аж нічого не можна було приховати. Однак, чому бандерівці не поспішали із створенням так званих "самообронних" загонів? Та й ще під іншою назвою - УНС?

Справа в тому, що влітку 1943 р. радянські партизани (зокрема, з'єднання генерал-майора С.А. Ковпака) здійснили легендарний Карпатський рейд. Метою рейду був вихід із рівненського Полісся через Львівську, Тернопільску і Станіславську області в Карпати, виведення з ладу прикарпатских нафтопромислів, якими кормилась німецька військова машина, і тилових комунікацій гітлерівців. Партизани ефективно атакували і зруйнували нафтопромисли Биткова і Яблунова, висадили в повітря кілька стратегічно важливих мостів та інших об'єктів. 4 серпня з'єднання розгромило ворожий гарнізон в м. Делятині, паралізувало залізничний рух в усьому Прикарпатті. Гітлерівці кинули проти ковпаківців великі сили СС та поліції, але не змогли оволодіти ситуацією. Вони навіть спрямували сюди батальйони есесівців із дивізії СС "Галичина", яка ще не встигла як слід вишколитись. Але все марно.

Лебедь:

"...Впродовж двох тижнів формуються окремі відділи, що їх поспішеним маршем команда УПА перекидає в Карпати для боротьби з червоною партизанкою". Ці загони, зрозуміло, значно посилюють дислоковані тут німецькі гарнізони і створюють перевагу сил. Ковпаківці, виснажені безперервними боями, зазнають поразки і відходять. Лебедь, правда, не згадує, що сформувати на домогу гітлерівцям загони УНС було досить легко, бо оунівське так зване "підпілля" було вже озброєне ще з перших днів війни і чекало тільки відповідного наказу, відсиджуючись в місцевих боївках та розпровлялось з усіма "ворогами" та "підозрілими".

Однак Лебедь тут же "пояснює" досить важливу обставину - чому ОУН-бандерівців так поспішала створювати загони УПА в Галичині:

"Може насуватися питання, чому Галичина не вступила одночасно з Волинню до відкритої боротьби? Причини передовсім тактичні. Галичина, найкраще зорганізована, боролася проти німецького терору іншими методами. Також німці... застосовували на цьому терені трохи іншу політику. Треба було якнайдовше вдержати цей терен у релятивному (відносному - В.М.) спокою, щоб могли мати своєрідну запільну базу для доповнювань інших теренів провідними одиницями, зброєю, медикаментами і т.д.".

До цього пояснення Лебедя ми ще повернемось і проаналізуємо його в аналогії і розбіжностях з іншими подіями і фактами.

Цікаво описує Лебедь у своїй книжці так звану "війну з німцями". Зокрема, він відзначає, що до кінця літа 1943 р. націоналісти в дистрикті "Галичина" у "війну з німцями" не вступали. Навіть вже створені загони "Української народної самооборони", вказував він, "не вступають з німцями в зачіпні бої". А що ж далі?

Лебедь пише, що першим виступом УНС проти німців був напад в липні 1943 р. поблизу Сколе на "карний табір української молоді". Ця

"акція", звичайно, не була складною, бо зібрані добровільно, а частково й примусово сотні юнаків з усієї Галичини в "службі праці" ("баудінст"), трудовому таборі, який особливо й не охоронявся. Табір без жодного спротиву було захоплено. "Визволені" юнаки поповнили "ради УПА". От і вся війна з німцями".

Далі Лебедь в своїй книжці не опише (опріч кількох "зачепних", тобто перестрілок) операцій УПА проти гітлерівців, бо серйозних боїв так і не було. Були лише випадкові сутички через взаємні непорозуміння, чи з метою отримати зброю і боєприпаси, яких часто не вистачало.

Зате, оповідаючи про зиму 1943-1944 рр., він пише:

"Тепер уже часто і більші німецькі відділи складають майже без бою (сумнівно, звичайно - В.М.) зброю розставленим по шляхах українським відділам самооборони, що мають завдання боронити населення перед відступаючим вояцтвом...".

І ще:

Німці, "оточені на постоях, в більшості випадків не бороняться, але здають зброю і просять тільки залишити їм частину зброї для власної оборони по дорозі до фатерлянду".

Це вже щось із сфери анекдотів! Уявіть собі: формування УПА, замість того, щоб "боронити населення перед відступаючим вояцтвом", розставлені обабіч доріг, якими ті німці відступають, і збирають (без жодного спротиву!) зброю у німців. Мало того, німці самі віддають свою зброю, просячи тільки залишити хоч щось, щоб зіпертися по дорозі до фатерлянду! Наприкінці книжки Лебедь зазначає, що гітлерівці "нав'язували перемир'я і співпрацю", але УПА на це не пішла. Загально ж відомо, що численні переговори на різних рівнях велися постійно, в них брали участь і Лебедь, і Шухевич, і Бандера...

Дещо інакше на запитання "Як створювалась УПА?" відповідає Петро Мірчук, "найвизначніший" історіограф ОУН-УПА в своїй книзі "Українська повстанська армія. 1942-1952".[10]

П. Мірчук:

"Перший відділ Української повстанської армії зорганізував на Поліссю в жовтні 1942 р. Остап, військовий референт крайового проводу ОУН на північно-західних землях"[11], тобто С.Качинський, син православного священика на волинському Поліссі. (Виділено мною - В. М.)

І далі:

"Причиною цього, що перший відділ УПА повстає саме на Поліссю було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще большевицькі партизани та польські "пляцуфки". І тут же додає: "А що на Поліссю, то... потреба негайного переходу до збройної партизанки була найпекучішою, тому і повстав тут саме перший відділ Української повстанської армії... ...характеристичним для тодішної ситуації на Поліссю й Волині є факт...", що перші націоналістичні збройні формування свою боротьбу "прив'язують повністю ударом по червоних партизанах та польських пляцуфках". Отже, перші бойовики УПА борються не з гітлерівцями, а проти радянських і польських партизанів!

А ось "перший бій з німцями". Мірчук вважає напад 7 лютого 1943 р. на казарму шуцман-поліцаїв в містечку Володимирець на Рівенщині якраз таким "першим боєм УПА". Автор, описуючи цю "подію", наводить повідомлення оунівського бюлетеня "Вісті з фронту УПА" (1943, ч. 1):

"Наступ" здійснено на сонну казарму, де спали шуцмани-поліцаї "української" поліції, на "козаків" з українськими прізвищами! Якраз, на тих самих, які кількома тижнями пізніше, в березні 1943 р., по команді ОУН-бандерівців та за згодою гестапо із зброєю перейдуть в УПА і стануть їх військовою основою! І треба ж було вбити 7 "козаків" і загубити свойого бойовика, щоб здобути 65 коців! Славетний подвиг в історії УПА!

Цей "героїчний" факт фігурує не тільки в книжці П. Мірчука, але мандрує по інших "писаннях" з історії УПА, як її "перший бій"!

Тут же Мірчук вступає в суперечку з М. Лебедем, який доводить, що сотня Перегійняка -"Коробки" вчинила "героїчний" подвиг як "перша сотня УПА". Висловлюючи свою незгоду з Лебедем, Мірчук тут же собі заперчує, бо наводить уривок з "Вістей" ОУН, де говориться саме про "наступ першої сотні УПА", на чолі з Довбешко -"Коробкою". Починає ж Мірчук історію УПА з жовтня 1942 р., коли, мовляв, зродився "перший відділ УПА"Качинського. Хто ж тоді бреше, історіограф УПА Мірчук, чи керівник ОУН-б та організатор УПА М. Лебедь? Але ж той же Лебедь вважав часом народження УПА весну 1943 року, коли в УПА перейшов шуцманшафт-батальйон Побігущого - Шухевича?

Далі П. Мірчук зазначає:

"Літом 1943 р. починає реорганізуватися в повстанську армію Українська народня самооборона в Галичині..."; "Осінню 1943 р. повстають перші повстанські відділи на Буковині й Басарабії, що приймають тимчасову назву БУСА - Букавинська українська самооборонна армія. В травні 1944 року відділи БУСА Переймають загальну назву УПА..." [13]

Досить цікаво П. Мірчук характеризує ті кадри, що становили й поповнювали УПА. Ось його неабиякі "роз'яснення":

"У вогні національного підйому танули основи німецької адміністрації, Українська поліція, залізнична і лісова охорони, служба праці ставали "політично ненадійними" і переходили до рядів УПА. Функціонери самоврядування, солтиси, війти, волосні писарі, члени комісій для хлібоздачі, службовики кооперативів почали таємно вступати в УПА, бо для них ближче була власна сорочка, ніж чужий кожух, тобто в нашому випадку - їм ближчий був місцевий командир УПА, ніж німецький жандарм."[14] (Виділено мною - В.М.)

Тут Мірчук, як бачимо, не обійшовся без певної іронії. Однак цілком зрозуміло, хто творив той "національний підйом". Його творили ті, хто ще вчора прислуговували гітлерівцям, а тепер ставали "національно свідомими". Такі "патріоти" і становили основу "національно-визвольних змагань" у час минулої війни.

"Дослідження" П. Мірчука "Українська повстанська армія" рясно пересипана "хроніками", "документами", "летючками", насиченими націоналістичними гаслами й ейфоричними кличами, чи просто безсоромною демагогією.

Зокрема, "хроніки" подають перелік "доблестей" УПА такого типу:

"На третій день Різдвяних свят 1945 р. біля села Горожанка Велика большевики окружили одну сотню куреня "Зубри". Після цілоденного запеклого бою повстанцям вдалося прорватися з окружения, при чому під час прориву, впродовж одної години впало 20 повстанців. Большевики втратили 304 бійців вбитими і 30 пораненими; знищено повстанцями 11

автомашин, одну танкетку і один танк, в якому їхав оглядати бій майор НКВД із своєю дружиною;.

... 6 січня 1945 р. курінь к-ра "Різуна" зліквідувва т.зв. вилазний пункт большевиків у Рипниці біля Калуша. При тому загинуло 120 енкаведистів;

... 16 лютого 1945 р. в селі Гербуртів, Рогатинщина, прийшло до великого цілоденного бою відділів УПА з залогами НКВД трьох районів (Рогатин, Бурштин, Букачівці). Большевиків розгромлено зовсім. На полі бою нараховано 69 большевицьких трупів. Здобуто багато зброї й амунції. Власні втрати 6 вбитих і 8 ранених;

... 29 квітня 1945 р. відбувся бій між одним із з'єднань УПА та спецвідділами військ НКВД, які силою около двох тисяч бійців готувалися до наступу на українське населення Крем'янеччини. В бою брали участь танкові частини НКВД. Большевики втратили понад 200 вбитими;

... 15.01.46 р. відділ "Дзвони" звів півторагодинний бій біля с. Бубнище (р-н Болехів, Станіславська обл.). Ворог силою понад 200 бандитів повів проти повстанців завзятий наступ, та кожний раз мусів відступати. Залишивши 20 вбитих, він відступив. Відділ, що не зазнав жодних втрат, вийшов до села де спокійно повечеряв і відійшов до лісу;

... 18.07.46 р. група повстанців мала сутичку з енкаведистами в с. Чехи (р-н Заболотці, Львів.обл.). Повстанці вбили секретаря комсомолу." [15]

Ось такий характер поданої "хроніки" оуно-упівських акцій. При тому майже всі такі інформації подають в кілька разів більші втрати з боку "ворога", ніж власні. Автор представляє тільки боротьбу упівців з "енкаведистами", не подаючи відомості про численні каральні акції проти населення, які так часто і жорстоко проводила служба безпеки ОУН, залучаючи до багатьох операцій підрозділи УПА та місцевої боївки.

Зате з боку НКВС - НКВД мають подібні, але зворотні тенденції. Ось одна із них: "В резульаті військової операції, проведеної бригадою НКВС з 29 серпня по 15 вересня 1944 року в Рогатинському, Войнилівському, Рожнятівськму, Галицькому, Жаб'ївському і Богородчанському районах Станіславської (нині Івано-Франківської) області, було вбито 2041 бойовика УПА. 1153 захоплено в полон, 2153 чоловіка затримано за ухиляння від мобілізації в Червону Армію. Втрати бригади: в час сутичок загинули три офіцкри і 36 солдатів".[16]

Неправдоподібними є й інофрмації П. Мірчука про диверсійно-терористичні акції УПА і збройного підпілля ОУН, які він називає "збройними і збройно-політичними акціями", спрямованими "проти віділлів МВД, МДБ, озброєних партійців та большевицької окупаційної адміністрації". Тут знову ж таки не враховуються акції (яких була переважна більшість) проти сільського радянського активу (так званих "сексотів"), місцевого українського і польського населення. Так, зазначає Мірчук, протягом 1947 р. у восьми західних областях України УПА і збройне підпілля ОУН провели 906 акцій, в час яких було ліквідовано 1018 "большевиків", переважно провідних членів НКВД". Тут знову не враховані Мірчуком ті сотні і тисячі галичан і волинян (вчителів, селян, робітників, службовців), які загинули від рук бойовиків ОУН - УПА. Зате "свої" втрати він обліковує в 325 "люда". Протягом 1948 р. Мірчук нараховує 1422 акції (хоч в дійсності в 1947 р. таких "акцій" було значно більше, ніж в 1948 р.), в час яких вбито 910 "большевиків", а

втрати УПА і збройного підпілля ОУН становили всього 347 осіб. Невідомо тільки, для чого все це творилось паном Мірчуком: з метою показати "доблесті" ОУН - УПА, чи таким чином замаскувати жорстокість їх бойовиків?

Відкритою кривдою є і таке:

"Зимою 1947-1948 рр. відбули рейд в Східну Прусію дві групи УПА, одна під командою "Ясеня" і друга під командою сотника "Прірви"..." Східна ж Прусія як відомо, стала в повоєенний час Калінінградською областю Російської Федерації, була заселена в основному росіянами та мала суворий прикордонний режим. Та й важко уявити такий вояж упівців, коли в той час земля горіла під ногами того ж збройного підпілля ОУН, а про УПА вже не могло бути й мови.

Представляючи організаційну структуру УПА і характеризуючи її групи, Мірчук подає назви підрозділів та псевдоніми їх командирів. Серед них, зокрема, є курені під назвами "Лайдаки", "Шакали", "Шавули", "Рубачі", "Буйні", "Смертоносці", "Вовки", "Сіроманці", "Хорти", "Чорні чорти" і т.п.; сотні "Різуна", "Крука", "Сокири". Такі ж імена мали і рядові бойовики, "доблесті" яких, звичайно, відповідали назвиськам. Питається: де, в якій національній армії є подібні назви частин, підрозділів, командирів і солдатів? Яку мораль і духовну сутність вони представляють? Чи не є це результатом аморальної ідеології українського інтегрального націоналізму, якій так завзято навчав Д. Донцов?

В нарисі "Українська повстанська армія" Лев Шанковський як колишній політичний виховник УПА віддає себе безмежно-космічній фантазії. Правда, на питання "Як виникла УПА?" відповідає так само, як і М. Лебедь та П. Мірчук.

"Із рамени ОУН під керівництом Степана Бандери, - пише Шанковський, - перші самооборонні відділи почав організовувати Сергій Качинський - "Остап", "для підсилення цієї роботи" прибув Василь Івахів ("Сонар", "Сом"), що був до цього часу командиром підпільної підстарщиньскої школи в Поморянах (на Львівщині - В.М.). Восени 1942 р. з найкарще вишколених вояків самооборонних відділів створено тут "першу сотню УПА", якою командував поручник Іван Перегійняк ("Довбешка", "Коробка").[17]

Шанковський продовжував: "На початку 1943 р. до УПА перейшов, майже у повному складі, Український курінь допоміжної поліції, що був переформований з двох куренів українського легіону (офіційна назва: "Дружина українських націоналістів"; тут мовиться, як бачимо, про шуцманшафт-батальйон під командою Побігущого-Шухевича, переформований з "Нахтігалю" і "Роланду". Тільки це не батальйон допоміжної (Hilfspolizei) поліції, а, як відзначає Шанковський, "охоронної" поліції, який входив в корпус охоронних військ СС обергруппенфюрера СС фон дем Бах-Зелевскі - В.М.). Цей курінь дав значну кількість старшинських і підстаршинських кадрів для УПА, а крім цього, з ходом часу, колишні легіонери укомплекутвали два курені УПА: "Дружинники" і "Галайда". Курінь "Дружинники" оперував у районі м. Броди; він дуже збільшився вояками дивізії "Галичина" після нещасливого бою дивізії коло цього міста, в липні 1944 р." [18] (Виділено мною - В. М.) Тут, як бачимо, є ряд суттєвих доповнень до інформацій в "писаннях" М. Лебедя і П. Мірчука. Далі все, як і у них:

"...Перша сотня УПА звернулась проти німців. Дня 7 лютого 1943 р. сотня ця зробила успішний наскок на районний центр - м. Володимирець. Розбито станцію німецької жандармерії, розбито "шуцманів" і козаків на німецькій службі, здобуто і трофеї. У бою визначився сотенний командир пор. Прегійняк -"Коробка". Тут Шанковський уперто зазначає, що "наскок" був "проти німців", хоч при цьому застереджує, що то були "шуцмани" і "козаки" (отже, українці) "на німецькій службі". Правда, пише про "трофеї", а не "коци", як це робить П. Мірчук.

Далі Шанковський відверто зазначає, що "значним піднесенням УПА" був "масовий перехід усіх українців-"шуцманів", що стався між 15.III. і 10.IV. "Шуцмани" перейшли до УПА переважно зі зброєю в руках...". Автор, відчувається, ставиться до цього "акту" з великим захопленням.

Чимало націналістичних авторів, в тому числі і Л. Шанковський, з особливим наголосом зазначають про те, що гітлерівці проводили "широкомасштабні" операції проти УПА. Шанковський, зокрема, пише так: "Офензиву проти УПА готував фон дем Бах методично... грозив страшним судом", а затим "приступив до проведення широкої терористичної акції проти українського населення". Все це аж ніяк не відповідає дійсності, бо широкомасштабна каральна акція (і до речі, не одна) корпусу охоронної поліції обергруппенфюрера СС фон дем Баха-Зелевскі (часто з залученням підрозділів бандерівської УПА), якого незабаром світова громадкість охрестить як основного садиста Варшавського збройного повстання, була проведена влітку 1943 р. проти радянських партизанів як реакція на ефективну "рейкову війну", яку провели радянські партизани напередодні та в час Курсько-Орловської битви. Окремих підрозділів УПА, розташованих в зоні дії карального корпусу охоронних військ, ця акція торкнулась лише частково і то з причин непорозумінь. Про це є чимало свідчень. Та й ще живі люди, які все це бачили чи були об'єктом розправи гітлерівців та їх пособників.

Що ж до східної і південної України, то пан Шанковський вдається, як і інші націоналістичні автори, до надмірних фальсифікацій. Він, зокрема, безсоромно зазначає, що оунівська підпільна організація "охопила всі області Південної України й найсильніше процвітала в Одесі, Кривому Розі та Донбасі". [19]

Все це не відповідало дійсності. Ніяких оунівських організацій тут не існувало, а якщо і були поодинокі оунівці, то вони приблукали вслід за наступаючими німецькими військами з Галичини в складі відомих тогочасних "десантів" під назвою "похідні групи ОУН". Залишки тих диверсантів і могли заявити про свої "активні дії" на сході і півдні України, виправдовуючись перед своїми провідниками за свою бездіяльність. Група ж "УПА - Південь", про яку згадує Шанковський та інші автори, насправді існувала тільки на папері. Вона була мізерною, сформованою повністю з галичан, і згодом витіснена з центральноїУкраїни як чужорідне тіло.

Шанковський визнає, що "безпосередньою причиною явного виступу українських збройних відділів у Галичині був рейд большевицьких партизанів ген. Ковпака". І додає: "Очевидно, відділи УНС (Української народної самооборони - В.М.) не мали потрібної сили перешкодити групі Ковпака перейти р. Дністер, але без успіху. Ковпаківці пішли в гори".

Тим часом, поєднавши свої незначні сили з гітлерівцями, особливо з частинами СС, що були кинуті сюди, загони УНС-УПА витіснили

радянських партизанів з Прикарпатт. Між тим Шанковський зазначає, що "німці поважно занепокоїлись повстанням і діями УНС в Галичині й почали планувати її ліквідацію".

Наприкінці Шанковський пише, що під час наступу радянських військ у Карпатах "совєти", мовляв, хотіли "схилити УПА на свій бік". Він повідомляє: "У своєму листі з дня II.IV (1944 року - В. М.) большевицький генерал Баландін поздоровляв "українських партизан", визнаючи їхні великі заслуги в боротьбі проти "спільного" ворога й пропонував Переговори..."(!). Суща брехня! Хоч би й тому, що взагалі в роки Великої Вітчихняної війни в Червоній Армії генерала з таким прізвищем не значиться.

Отже, якщо П. Мірчук намагався пояснити, що "на Поліссі... необхідність негайного переходу до збройної партизанки була вкрай необхідною..." у зв'язку з активізацією боротьби радянських і польських партизанів, які активно діяли в цьому регіоні то "Енциклопедія українознавства" недвозначно стверджує, що "УПА повстала на Поліссі й Волині насамперед для оборони населення перед німецьким напором та для оборони перед більшовицькими партизанами". Але ж чому гітлерівці тероризували населення Волині? Та тому, що те населення, підтримане партизанами, чинило активний і пасивний опір гітлерівцям.

Як не темнять націоналістичні автори, виникнення націоналістичних збройних формувань в районах Волинського Полісся (перших озброєних груп, які ще, звичайно, не були формуваннями УПА) не було випадковим. Гітлерівські тилові комунікації й охоронні підрозділи в тилах терпіли невдачі за невдачами у війні з радянськими партизанами. Тому командування вермахту серйозних і дійових змін в організаційно-військовій та політично-пропагандистській тактиці на окупованих територіях Радянського Союзу не робило. З цією метою рейхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг провів 18 грудня 1942 р. відповідну нараду, на якій обговорювались питання про створення груп з середовища місцевого населення, які могли б допомогти гітлерівцям у боротьбі з радянськими партизанами. Згодом такі воєнізовані загони і збройні підрозділи були створені. Німецький історик Нюрберт Мюллер у книзі "Вермахт і окупація" категорично стверджує, що "на Україні "Організація українських націоналістів" створила за згодою і при підтримці окупаційних органів значну кількість збройних банд, які під лозунгом боротьби за "незалежну Україну" тероризували місцеве населення і допомогали окупантам в їх акціях проти радянських партизанів". Таким чином, твердить автор, формування УПА і були створені "з санкції гітелрівців".[20]

Розкриваючи політичну суть ОУН - УПА, французький публіцист та історик Аллен Герен також відзначав, що "УПА - продукт давньої діяльності німецької розвідувальної служби".

"Бандерівська ОУН, - визнавали самі оунівці, - є типовою фашистською організацією, а УПА ніколи не була українським військовим формуванням - вона ніщо інше, як "Ваффен СС", створена за ідеями гітлеризму, яка перебрала повністю нацистську ментальність".[21]

Збройні націоналістичні формування, озброєні, інструктовані і натхненні гітелрівцями, повинні були виконувати такі завдання:

- стримувати боротьбу населення західних областей України проти

німецько-фашистських загарбників, оманою і насильством притягуючи на свій бік людей, незадоволених гітлерівською окупацією і тим самим перешкодити їх переходу на бік радянських партизанів;

- під демагогічними лозунгами боротьби "за визволення" і "незалежність" спрямувати зброю УПА проти радянських і польських партизанів, а також проти неукраїнського населення Західної України і східних районів Польщі;

- поповнювати каральні німецькі загони, щоб не ослабляти сили вермахту на Східному фронті;

- локалізувати дії радянських партизанських з'єднань в північних, поліських районах Волині, позбавляючи їх можливості розгорнути бойові дії в усіх інших західних областях;

- у випадку відступу німецьких окупантів з України почати підривну діяльність в тилу радянських військ.

З приводу цього ще раз зацитуємо відповідне місце із книги М. Лебедя "Українська повстанська армія": "Може насуватися питання, чому Галичина не виступала одночасно з Волинню до відкритої боротьби? Причини передовсім тактичні. Галичина, найкраще зорганізована, боролася проти німецького терору іншими методами. Також німці... застосовували на цьому терені трохи іншу політику. Треба було якнайдовше вдержати цей терен у релятивному спокою, щоб могли мати своєрідну запільну базу для доповнювань інших теренів провідними одиницями, зброєю, медикаментами і т. д." [22] (Виділено мною - В.М.).

Такі "пояснення" Лебедя частково мають "рацію". Галичина дійсно, в порівнянні з Волинню, де нестримно лютував кат українського і польського народів Еріх Кох, була відносно спокійною територією. Тут не було радянських партизанських загонів і широкого антифашистського підпілля, як на Волині, бо всі можливі сили опору вже були подавлені в перші дні окупації, зате діяли УЦК (Український центральний комітет) на чолі з Кубійовичем, УНР (Українська національна рада) на чолі з митрополитом

A. Шептицьким і К. Левицьким, УКК (Український крайовий комітет), керований К. Паньківським. Тут, в Галичині, окупаційні органи були буквально нашпиговані галицькими націоналістами, які неприховано колаборували з німецькою владою та гестапо. Тут формувалася дивізія СС "Галичина". Що ж до тактики створення "запільної бази", то вона аж ніяк не була такою, як зображав Лебедь, бо ОУН-бандерівців засилала на Волинь свої кадри масово і постійно, не довіряючи волинянам. Не тільки B. Сидор ("Шелест"), Р. Шухевич ("Тарас Чупринка"), М. Лебедь ("Максим Рубан"), Д. Клячківський ("Клим Савур"), Д. Грицай ("Перебийніс"), Я. Старух, В. Кук, О. Гасин як галичани, були організаторами і керівниками збройних формувань ОУН - УПА на Волині, але й низові командири УРП були галичанами, як і всі структури служби безпеки ОУН, що пройшли багаторічну школу донцовщини.

Проти вище зазначеної "тактики" М. Лебедя справедливо виступив радянський історик В.Чередниченко: "В питанні, чому саме загони УПА виникли на Поліссі й Волині, а не в Галичині, де нацисти так само жорстоко експлуатували населення, і де також був потрібний караючий меч народної помсти, бандерівські верховоди заявляють, ніби Галичина була для них своєрідної "запільною базою" продовольчих та людських ресурсів. Це знову знову ж таки фальсифікація. Причина полягала в іншому. Саме

тоді, навесні та влітку 1943 року, фашисти разом з мельниківцями мобілізували в Галичині українську молодь до дивізії СС "Галичина". Гітлерівці хотіли насамперед забезпечити дивізію СС найбільш бездатними кадрами., а вже після того надати свободу дій бандерівцям у стягуванні людей до загонів УПА". [23]

Далі В.Чередниченко уточнює:

"Боротьба загонів УПА проти радянських партизанів, що завдавали великої шкоди німецьким комунікаціям і знищили багато живої сили й військової техніки окупантів, була даниною українських націоналістів фашизму в скрутний для нього час. Гітлерівці таким чином до певної міри забезпечували свої тили, переклавши частину тягара нацистських експедицій на банди УПА, де верховодили перевірені агенти нацистів на чолі з колишнім заступником командира легіону "Нахтігаль" Шухевичем".[24]

Отже, з цим можна було б погодитись, якби не кілька досить важливих застережень:

- гітлерівці всіма засобами старались підкорити діяльність ОУН, а затим УПА своїм політичним цілям та інтересам;

- ОУН-бандерівців намагалась зіграти (і таки зіграла!) двояку політичну ситуацію: з одного боку, вони створювали видимість опозиції до нацистів, навіть боротьби проти гітелрівців (підставою для цього, мовляв, стали: ліквідація "Акту 30-го червня 1941-го" та втримання в ізоляції в концтаборі Заксенахаузен Бандери, Стецька та інших провідників ОУН-б), з другого боку, - створювали збройні формування УПА, діяльність яких стримувалась у "боротьбі проти німців" і всіляко заохочувалась у війні проти радянських і польських партизанів.

Все це незаперечний факт!

Що свідчать німецькі документи про УПА

На це запитання відповідати надзвичайно важко, бо доступу до солідних німецьких документів ми досі не маємо. Треба лише сподіватися на те, що історики в найближчому майбутньому матимуть доступ до архівів нацистів.

Ми маємо можливіть використати дві збірки документів, які підготували історіографи ОУН - УПА і видали під назвою "Літопис УПА" (зібрано й упорядковано.Т.Гунчаком). [25] Шостий і сьомий томи мають спільне найменування "УПА в світлі німецьких документів" (Книга перша: 1942 - червень 1944 р.; Книга друга: червень 1944 - квітень 1945 р.). Документи подані німецькою мовою в супроводженні коротких коментарів українською.

Розглянемо том 6-й. Читаючи "Передмову", написану Т. Гунчаком, необхідно зауважити, що те, про що він тут пише, абсолютно суперечить змісту тих документів і коментарів, які помістив у збірник сам же автор. Складається враження, що пан Гунчак сам не читав цих документів.

Том 6-й "Літопису УПА" відкривається "Меморандумом" ОУН-бандерівців до німецького уряду від 14 квітня 1941 р. Опріч визначень своєї мети, бандерівці тут цілком відверто зазначили, що борються за

самостійну Україну в просторі між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем. ОУН-бандерівців називає "українськими землями" не тільки Воронеж і Курськ, Старий Оскол і Камишин на Волзі, але й території Північного Кавказу (Чечні і Інгушетії) та ті, що прилягають до Каспійського моря. Отже, виходить, "українськими" є і землі нинішньої Ічкерії, і нинішньої Калмикії (!). Бандерівці доводили, що між українськими і російськими народами існують категорично відмінні культурні, національні, духовні, навіть расові розбіжності. Все це в даному "меморандумі" втовкмачувалось гітлерівцями.

Документи 3 - 28, переважно, інформують про УПА - "Поліську Січ" Боровця-'Тараса Бульби". Зокрема, документи 15-16 свідчать про переписку між шефом СД на Волині і Поділлі Пютцем та отаманом "Тарасом Бульбою". В листі від 24 квітня 1943 р. Пютц зокрема, звинувачував бульбівців у "безпорядках" на Поліссі і пропонував "вийти з підпілля", гарантуючи "життя і свободу". В листі від 19 травня 1943 р. Боровець -"Бульба" жалівся керівнику СД Пютцу на безогляний терор німецької поліції проти українського населення. Припинення цього терору, вказував отаман, є передумовою для подальшої співпраці з гітлерівцями.

В документі за номером 19 подано звіт шефа поліції та СД у Берлін від 21 травня 1943 р., в якому зазначено, що "Поліська Січ" тісно співпрацює з гітлерівськими службами в боротьбі проти більшовицькими партизанів. Незабаром та ж "Поліська Січ", маневруючи, відійшла "у підпілля", але "бажає співпраці з німцями", недвозначно вказується в даному документі.

В документах 20 - 21 зазначено, що "Тарас Бульба" готовий військово співпрацювати з гітлерівьским вермахтом для боротьби з радянськими партизанами, проте він не хоче мати зв'язків з німецькою поліцією.

В документі 24 подано дві інформації гітлерівців від 17 і 30 серпня 1943 р. про дії УПА - "Поліська Січ". Тут, зокрема, відзначено, що "бульбівські" підрозділи ведуть дії проти місцевої німецької адміністрації та поліції, але нейтрально ставляться до військ вермахту. З полоненими німцями "бульбівці" поводяться добре, подають їм першу медичну допомогу, інших роззброюють і негайно звільняють. Тут не зазначено, що це були лише окремі, поодинокі випадки. Зате інформатори вказують на те, що спостерігаються випадки зближення бульбівців з червоними партизанами, що небезпечно.

Документ 28 датований 22 листопада 1943 р., інформує Абвер про преговори гітлерівських служб з отаманом УПА-"Поліська Січ". Тут зазначається, що у зв'язку з відступом німецьких військ при віділлі Абверу "Схід" створено спеціальний штаб "Р" (Росія - В. М.) для "нав'язання контактів з повстанцями для спільної боротьби з більшовиками". Штаб, як відомо, дислокувався в Рівному. З цим штабом і повів свої переговори Боровець-"Бульба" в м. Рівному 19 листопада 1943 р. Під час цих переговорів отамана викликали в Берлін, де його було ізольовано (звичайно, як і бандерівців, з тактичних міркувань) службами гестапо в спеціальному бункері "Целленбау" в концтаборі Заксенхаузен. Правда, тут не вказано, в якій ролі - злочинця чи заложника - перебував тут отаман поряд з С. Бандерою.

Далі в збірці подаються документи, які доволі яскраво повідомляють про ОУН та УПА, але вже бандерівського напрямку. Зокрема, документ

27 подає звіт відділу Абверу "Схід" від 11 листопада 1943 р., де повідомляється, що сили УПА під керівництвом Клима Савура (УПА бандерівського напрямку під керівництвом Д. Клячківського - В.М.) становлять 20 тисяч, а разом з іншими формаціями - 25 - 40 тисяч бойовиків. Чисельність загону бульбівців - 5 - 6 тисяч.

Документ 31 представляє повідомлення розвідки XIII армійського корпусу гітлерівців, розташованого на підступах до Львова, від 21 січня 1944 р., де, зокрема, інформується про те, що УПА "уникає конфліктів з вермахтом".

Документ 33 подає інструкції під назвою "Ставлення до УПА" того ж XIII армійського корпусу гітлерівців, яка датується 29 січня 1944 р., в якій, зокрема, зазначено, що "збоку УПА є тенденції співпрацювати з вермахтом". Тут же дано розпорядження "вступати в контакти з відділами УПА і нав'язувати співпрацю в боротьбі з Червоною Армією і партизанкою.

Цю лінію продовжують документи 36 і 38. Перший документ, датований 15 лютого 1944 р., інформує про те, що в районі Кременця "налагоджено місцеву співпрацю з УПА", а другий документ, датований 28 лютого того ж року, - про те, що "відділи УПА не мали сутичок з німцями, лише з більшовиками". Подібні інформації подає і розвідка 4-ої танкової армії гітлерівців.

Документ 44, адресований командуванню армійської групи "Північна Україна" від 18 квітня 1944 р., подає лист командира УПА "Охріма" (псевдонім керівника УПА-Північ Д. Клячківського - В.М.). Автор листа як керівник УПА-Північ, пише про необхідність співпраці з гітлерівцями та про допомогу УПА зброєю і боєприпасами.

Документ 46 подає звіт Абверу від 22 квітня 1944 р."До питання національного руху в Галичині", де визначено, що частина галицької інтелігенції була в минулому грунтовно підготовлена австро-німецькими штудієнратами і культуртрегерами.

Документи 54-а, 54-6 і 55 інформують про переговори з УПА, зокрема, про результати переговорів доктора Штарка у Львові 3 червня 1944 р. Ця дата співпадає з тою,коли з гітлерівцями вів переговори "Герасимовський" - колишній капелан спеціаль-батальйону "Нахтігаль" І. Гриньох. Гітлерівці зобов'язувались постачати УПА зброєю, амуніцією і медикаментами, УПА - подавати розвідувальні дані та вести диверсійну роботу в тилу Червоної Армії.

Документ 60 представляє "Меморандум про поведінку щодо УПА", звернений до командування групи армій "Північна Україна", в якому, зокрема, подається роз'яснення про необхідність співпраці з УПА та численні рекомендації, як налагоджувати контакти для спільної боротьби з більшовиками.

Документ 67 подає звіт відділу Абверкоманди-202 командуванню групи армій "Північна Україна", датований 21 липня 1944 р. В ньому інформується про те, що УПА залишається за лінією фронту для подальших дій проти Червоної Армії. Вказується також, що штабом УПА заплановано зустрітися з представниками німців у Карпатах, щоб домовитися про підтримку зв'язків з Угорщиною, Чехословаччиною і вермахтом. УПА просить допомогти зброєю і медикаментами; існує спеціальний штаб УПА для подальшого контакту з вермахтом, представники якого просять зустрічі з С. Бандерою.

В документі 68 подається звіт Абверу від 22 липня 1944 р., де вказано про "неоціниму співпрацю з УПА".

Документ 70 подає звіт штабу сухопутних сил гітлерівської Німеччини від 31 липня 1944р., де вказано про те, що "сили УПА чисельні і їх варто використати в боротьбі з більшовиками".

Думаю, що такі інформації про зміст документів гітлерівців не потребують спецального коментування.

Продовжимо характеристику німецьких документів про УПА. В "Літописі УПА"[26] подані документи, за своїм характером близькі до попередніх, за часом продовжуючі їх. Але ці документи можна згрупувати тематично: пошуки контактів для співпраці між гітлерівським командуванням і керівництвом ОУН - УПА; матеріали про передання зброї та боєприпасів УПА; про співпрацю ОУН - УПА з польською АК (Армією Крайовою); про зв'язки ОУН з англійськими розвідувальними службами і т. д.

Документ 2 подає інструкцію "Про поведінку щодо УПА" командування армійської групи гітлерівських військ "Північна Україна" від 18 серпня 1944 р. своєрідної "запільною базою" продовольчих та людських ресурсів. Це знову ж таки фальсифікація. Причина полягала в іншому. Саме тоді, навесні та влітку 1943 р., фашисти разом з мельниківцями мобілізували., де, зокрема, заборонялось вживання терміну "Banden" (банди) для означення формувань УПА і пропонувалось витримувати умови співпраці.

Документ 3 належить командуванню армійської групи "Північна Україна" і датований 18 серпня 1944 року. Тут, зокрема, вказується, що переговори з УПА проводились поблизу м. Турка 11 серпня 1944року. 12 серпня УПА було передано німецьку зброю і боєприпаси. А 14 серпня відбулися "центральні переговори" із "зв'язковим штабом УПА". Такий спеціальний штаб УПА, який безпосередньо підтримував зв'язки з гітлерівським командуванням, був створений влітку 1944 року і діяв до кінця війни.

В документі 4 під назвою "Озброєння УПА", датованому 29 серпня 1944 р., дається перелік легкої радянської зброї, яка, як трофеї, була у німців, та яку необхідно передати для УПА.

Досить цікава інструкція міністерства окупованих східних територій від 18 вересня 1944 р. (документ 9), яка вказує на те, що "українські націоналістичні банди" завжди воювали проти Радянського Союзу і "ставилися досить нейтрально до вермахту". І тут же немаловажна деталь: "Рейхсфюрер СС дозволив зв'язок з українськими націоналістичними партизанами". (Виділено мною - В.М.).

Документ 10 подає меморандум німецького військового командування від 19 версеня 1944 р., в якому зазначено, що "зміцнення УПА... є позитивним, бо УПА зв'язало б сили для поборювання Червоної Армії та могло б послабити радянські дії на фронті".

Документ 12 подає звіт розвідки при армійській групі "Північна Україна" від 21 вересня 1944 р. про те, що "в квітні 1944 року УПА через свого провідника Максима Рубана (тобто Миколу Лебедя - В. М.) шукала контактів і нав'яазала їх з Англією". Цю ж лінію продовжує документ 15: рейхсфюрер СС від 11 жовтня 1944 р. інформує, що вістка про здобуття контакітв УПА з англійцями підтверджена. Про це ж інформує документ 24.

В документі 17 від 16 жовтня 1944 р. зброрйні формування УПА оцінено в 40 тисяч бойовиків. Однак документ 23 (звіт Абверу від 11 листопада 1944 р.) вказує, що кількість збройних сил УПА оцінюється від 80 до 100 тисяч бойовиків. Тут же зазначено, що ОУН-УПА ставить перед собою мету створення великої України на територіях Радянської України, Галичини, Волині, Полісся, Буковини, Бессарабії, степів по лінії Борисоглєбськ - Сальськ - Майкоп, Криму, Північного Кавказу, Курської області. Вказується також, що Абверкоманда-202 налагоджує зв'язки з УПА, передає зброю, вишколює диверсантів і радистів та проводить обмін розвідувальними матеріалами.

Документ 29 подає звіт відділу Абверу "Схід" про хід налагодження зв'язків УПА з АК (Армією Крайовою), підпорядкованою польському емігрантському урядові в Лондоні. Про це ж звітує оберштурмбанфюрер СС Вітіска (недавній шеф служби безпеки дистрикту "Галичина").

Досить великий матеріал подають документи 32 і 33, представляючи широкий звіт капітана "Кірна" (справжнє прізвище Вітелць - В.М.), командира розвідувальної групи Абверкоманди-202 при армійській групі "А" ("Північна Україна" - В.М.) від 27 листопада 1944 р. Група із семи чоловік на чолі з "Кірном" пройшла 180 кілометрів у тил Червоної Армії. Рейд почався 6 жовтня і закінчився 7 листопада 1944 р. Затим групу літаком доставили у Краків. Капітан "Кірн", зокрема, вказує, що, ведучи переговори із штабом УПА-Захід, він довідався про те, що в рядах УПА перебувають кілька сотень німецьких солдатів та офіцерів.

Про те, що в середовищі УПА є німецькі, і навіть італійські, солдати, подає документ 38.

Документ 49 представляє собою звіт німецького посольства в Братиславі (Словаччина) від 2 лютого 1945 р. до міністерства закордонних справ гітлерівської Німеччини під назвою "Українська повстанська армія (УПА)". Тут також вказується, що УПА налічує до 100 тисяч озброєнних вояків.

В документі 55 подається доповідна штандартенфюрера СС (полковника) Вітіскі від 20 лютого 1945 р. группенфюреру (генерал-лейтенанту) СС Мюллеру (шефу гестапо - В.М.) про те, що УГВР (Українська головна визвольна рада - В. М.) шукає контаків з альянтами (тобто, з західним союзним блоком держав - В.М.). Цим займається посланий у Швейцарію Євген Врецьона. Тут же зазначено, що УПА-Захід об'єднує близько 80 тисяч вояків.

Документ 58 подає огляд вищезгаданого штандартенфюрера СС Вітіскі, побудований на свідченнях тих, хто втік з радянського полону. Ці особи інформують, що в УПА перебуває велика група німців, серед них оберштурмбанфюрер (підполковник) СС фон Кістен із 14-ої гренадирської дивізії СС "Галіцієн", і навіть генерал, ім'я якого невідоме.

Аналізуючи матеріли 6-го і 7-го томів "Літопису УПА" в цілому, приходимо до висновку, що їх упорядник Т. Гунчак підбирав для публікації лише другорядні, часто політично невиразні документи німецьких військових та урядових відомств, які, звичайно, мало "компрометують" ОУН - УПА, а також представляв справу так, ніби тільки німці шукали "співпраці" з ОУН - УПА. Це звичайно, абсолютно не відповідає дійсності. Перш за все, такої співпраці, а, головне, підтримки й допомоги, шукали українські націоналістичні угрупування та їх керівники.

До цього належить додати рецензію на 6-й і 7-й томи "Літопису УПА"

історика із діаспори Ігоря Каменецького під назвою "Документи про українських партизанів" [27], де автор робить досить аргументовані і суттєві висновки:

"Німецьке військове командування старалося обминати сутички з УПА, скеровувати дії УПА проти совєтських і польських партизанів та використовувати їх для цілей розвідки".

І ще одне застереження:

"Тільки у виняткових випадках розраховували вони на поміч УПА у відношенні певних відтинків фронту";

"Взамін німецькі військові власті іноді передавали відділам УПА зброю та амуніцію, здебільшого із запасів здобутої совєтської зброї".

Що правда, то правда. Тому упорядник томів "Літопису УПА" пан Гунчак серйозно прорахувався, бо, замість висвітлення "доблестей" УПА, документи, представлені тут, виконують роль самовикривання.

Ми вже не раз зазначали, що правду про ОУН - УПА фальсифікують М. Лебедь, і П. Мірчук, і Л. Шанковський, "Літопис УПА", інші відомі і невідомі "історіографи" і націоналістичні видання. Однак, найбільше стараються в цьому творенні міфу про легендарність УПА нинішні автори, а серед них ті комутанти, які ще вчора носили в кишенях квитки членів КПРС чи писали про це суспільне явище цілком протилежне.

Наведу лише один приклад.

Є на Волині село Радовичі Турійського району. 7 - 9 вересня 1943 р. тут розігралися події, які не забуваються. Знайшли вони і сліди в "історії" УПА. Ось як про це пише "історіограф" ОУН - УПА П. Мірчук у вже згадуваній книжці "Українська повстанська армія":

"Цей бій розгорнувся несподівано. В приготуванні була більша віддлатна акція проти большевицьких партизан та польських боївок, що сконцентрувалися були в польській колонії Засмики. Підготовкою боєвої акції керував сам командир військової округи "Турів" к-р Бовчак. Для цього стягнув він три курені УПА: курінь к-ра Голобенка, з сотнями к-ра Байди, к-ра Кубіка і к-ра Залізняка. Курінь к-ра Щуки та к-ра Яреми, а також вишкільну сотню артилерії під командою к-ра Розважного. Та викликаний в пильних справах до Головної команди к-р Вовчак передав керування акцією своєму заступникові к-рові Рудому. Тим часом сотня к-ра Байди, яка повинна була забльокувати шлях Ковель - Радовичі, щоб не допустити польську поліцію з Ковеля на допомогу польсько-большевицьким партизанам в Засмиках, наткнулась на автоколону німецького війська. Як опісля, вияснилось, це була німецька військова частина силою 420 люда, яка їхала до фільварків та на села грабйти харчі. Сотня к-ра Байди вступила в бій з німцями, на допомогу їх прийшла сотня к-ра Кубіка. Німецьку частину розбито. Німці залишили 5 вбитими і 11 полоненими і втекли до Ковля.

Ранком чергового дня на місце бою прибула з Ковеля німецька військова частина силою одного полку з танкеткою і двома панцерними автами, а залізничним шляхом Ковель - Волинський прибув німецький панцерник. Прийшло до завзятих дводенних боїв, в яких німців цілковито розгромлено. Не орієнтуючись зовсім в кількості та в розміщенні повстанських сил, німці повелися надто свобідно і тим часом самі виставили себе на дошкульні удари частин УПА. Надто, в німецькому панцернику вже на початку був знищений радіоприймач і він, не

визнаючись в розгорненій боєм ситуації, засипав гарматним вогнем німецькі чатсини, які заняли були позиції сотні УПА, що відступила під натиском німців. Під вечір другого дня розбитий німецький полк відступив до Ковля. В дводенних боях німці, згідно з їх власними заподаннями, втратили вбитими і раненими 208 бійців. Втрати повстанців виносили 16 вбитих і З ранених. Добиччю УПА були 3 скростріли, 56 крісів та велика кількість муніції. Перемогу вшановано Службою Божою, яку на спільній могилі поляглих бійців УПА відправили місцевий парох та капелян УПА о. Лев.

Найближчого дня з Ковля над'їхали нові німецькі військові частини, що прямували на Радовичі. УПА привітала їх гарматним вогнем. Та німці у бій не вступали. Забравши з побоїща попередніх днів своїх убитих, вони поспішно відступили до Ковля".[28] Німецький полк та інші частини, діставши поразку, втекли до Ковеля. Кілька сотень примітивно озброєних упівців, та й ще з "артилерією" (тобто одною гарматою дрібного калібру, яка й не стріляла) перемогли укомлектований полк гітлерівців з танкеткою та бронепоїздом!

А суть тут така. Опис цього бою (по суті, сутички, яка сталася через непорозуміння) П. Мірчук подає перекручено, фальшиво. Дійсно, кілька 7 сотень УПА готували напад на сусіднє польське село Засмики (тепер підпорядковане сільраді Любитів Ковельського району). Так сюди були стягнені три курені упівців з військової округи "Турів", що діяла на Поліссі. А в Засмиках поляки несли кругову оборону проти нападів упівців і боївок служби безпеки ОУН, їх підтримували радянські партизани з місцевого загону з'єднання Героя Радянського Союзу полковника А.П. Бринського. Якраз в той час збройні формування ОУН - УПА масово винищували польське населення на Волині. 7 - 9 вересня 1943 р. і відбувся напад упівців на село Засмики та ще кілька сусідніх сіл та хуторів, де жили поляки. Засмики разом з його жителями й охоронцями були повністю ліквідовані.

Але в той час, коли бандерівці проводили свою "акцію", сталося звичайне непорозуміння. Німецька військова частина, розквартирована в м. Ковелі (не 420, як тут вказано, а набагато менше солдатів) прямувала грабувати навколишні села і наткнулася на підрозділ УПА. Виникла перестрілка. Німці прийняли упівців за радянських партизанів, яких в той час в районі Ковельського залізничного вузла було чимало. Бій розгорівся. На допомогу невеликій групі з Ковеля прийшла нова група німців силами батальйону (а не полку, як пише Мірчук) з бронепоїздом. Упівці відступили, їх позицію зайняли гітлерівці, а бронепоїзд з усіх гармат відкрив вогонь по своїх. Були втрати, але не такі, як пище Мірчук. Згодом німці помилку з'ясували, покинули позицію та повернулися в Ковель. Наступного дня (як і пише Мірчук) німці в бій не вступали (бо ніхто їх не обстрілював), а підібрали трупи і повернулися.

Читач, думаю, звернув увагу на таку нісенітницю у розповіді Мірчука: "Втрати повстанців виносили 16 вбитих і три ранених". Всім же відомо, що в бою поранених буває в кілька разів більше, ніж вбитих. Тут же Мірчук неправильно називає керівників акції УПА. Командиром військової округи "Турів", що діяла на Поліссі, в т.ч. і на Ковельщині, був "Рудий" (Стельмащук), його заступником - "Вовчак" (Шум), а не навпаки.

До речі, зазначу, що я особисто в той самий час (тоді 8-річний хлопчина) разом з матір'ю перебував у родичів на хуторі поблизу залізничної станції

Люблинець (тепер селище міського типу поблизу Ковеля). Ми чули гуркіт далекого бою. А незабаром, повертаючись, бронепоїзд обстріляв якийсь об'єкт поблизу нас. Інформовані про бій та його результати місцеві жителі говорили в той час про знищення бандерівцями польського села Засмики разом з жителями та про непорозуміння упівців з німяцми. Гітлерівці, виявивши свій прорахунок, не пішли на ускладення і не проводили акцій проти мирного населення, які звичайно в той час проводили часто.

Дещо інакше про цей бій під Радовичами пише його учасник В. Новак ("Крилатий") у томі 5 "Літопису УПА". Якщо П. Мірчук як результат першого дня бою означує втрати німців в 5 убитими, то В. Новак зазначає, що "в перших хвилинах бою німці мали великі жертви".[29] Далі ж автор вказує на втрати німців за весь час бою, які становили 208 вбитих і багато ранених". При цьому зазначено, що найбільше їх впало в перший день бою. Як бачимо суцільна плутанина. Однак, почитайте, як про це пише нинішній львівський історик Б. Якимович в недавно виданій книжці "Збройні сили України" (Львів, 1996):

"У триденному бою під Радовичами група "Турів" знищила майже 300 німецьких вояків, здобула багато військових трофеїв. Німці впали в паніку, говорилося про тисячі українських повстанців, а Ковель готувався до евакуацїї". При цьому автор пов'язує цю "акцію УПАз широкомасштабною операцією поліцейських частин генерала СС фон дем Бах-Зелевскі", спрямовану, мовляв, проти збройних формувань УПА на півдні Волині. Все це - безсоромна брехня!

Б. Якимович, звичайно, фантазує, коли пише, що "Ковель готувався до евакуацїї". Фантазії Мірчука про загибель 208 гітлерівців він доводить до "майже 300". Та й ніякої "муніції" упівцям не дісталось, бо після випадкової сутички з німцями вони панічно відійшли, в той час як їх основні сили нищили польське село Засмики.

До того ж достовірно відомо, що частина поліцейських з'єднань каральних військ СС під командою обергруппенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі були переведені з Білорусі (в склад яких до Різдва 1943 р. входив шуцманшафт-батальйон, керований Побігущим - Шухевичем) на Волинь якраз після рейду партизанського з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора С.А. Ковпака в Карпати з метою очищення волинських лісів від радянських партизанів, забезпечення охорони підступів до "столиці" рейхскомісаріату "Україна" Рівного, для умиротвоерння тилів гітлерівських армій групи "Півнична Україна", де гітлерівці передбачали наступ радянських військ восени 1943-го та взимку 1944 р. Поліцейські з'єднання генерала СС фон-дем Баха спільно з місцевими поліцейськими загонами (в складі яких були підрозділи "української" та "польської" поліції) у версені-жовтні 1943 р. охопили кільцем Рівне, провели ряд каральних акцій проти мирного населення Кременеччини (Тернопільска область) та поблизу Луцька. Згодом ці акції продовжили каральні з'єднання вже під командою генерала СС Пріцмана. Націоналістичні ж автори (в тому числі і Б. Якимович) намагаються представити ці операції СС як такі, що були спрямовані виключно проти УПА. Все це, звичайно, не відповідає дійсності, як і все те, про що ми писали вище.

Так перекручується недавня історія, незважаючи на те, що ще живі

свідки "боїв" УПА проти гітлерівців поблизу Радович, свідки тотального знищення села Засмики та його жителів, численні свідки інших "героїчних" акцій УПА.

Особливо багато різних дурниць писали і пишуть націоналістичні автори про Карпатський рейд генерала С. А. Ковпака влітку 1943 р. Рейд, як відомо, став славетним в історії партизанського руху Великої Вітчизняної війни зокрема, і Другої світової війни в цілому. Радянське командування ставило перед партизанами з'єднання відповідальне завдання - вивести з ладу нафтовий район у Пикарпатті, яким користувалися гітлерівці, і тим самим позбавити вермахт постачання пальним.

Націоналістичні автори пишуть про цей героїчний рейд, підкреслюючи "визначну" роль націоналістичних загонів УНС (Української народної самооборони), яка стала основою УПА в Галичині, а в той час всебічно прислуговувала гітлерівцям.

Так П. Мірчук писав:

"В Карпати стягено негайно більші відділи УНС і кинено їх проти загонів армії, большевицькі партизани не в силі були встоятись в боротьбі з українськими повстанцями. Загони Ковпака швидко розбито, а сам Ковпак з горсткою недобитків утік скоро на схід".[30]

Дещо інакше пише В. Косик:

"Формування, що налічувало 1700 бойовиків, добре озброєних, в тому числі й артилерією... ухилялось від великих боїв з УПА. Обходячи територію УПА, цей загін спустився до Сатаніва і, повернувшись на захід, розпочав рейд в Галичині. Але формування Ковпака зазнало поразки від німців на схід Коломиї на початку серпня 1943 р. не знаходячи підтримки серед населення, залишки формування, розбиті на сім груп, змушені були в жовтні повернутися в Білорусь..." [31]

Ще інакше пише О. Баган:

"Особливо небезйечним для українських інтересів був рейд кількатисячного комуністичного партизанського загону під керівництвом С.Ковпака в Карпатах. І ті, і другі розуміли, яке важливе стратегіне значення мають гори, де можна було організувати, з огляду на умови, надійну базу для партизанського руху. Цю небезпеку для себе зрозуміли і німці, які влітку 1943 р., коли Ковпак вже пройшов у самі гори, в серії боїв нанесли йому втрати і примусили піти в глибоке підпілля. Відділи УНС були ще на той час малочисельними і тому не могли так ефективно протиставитися червоним партизанам. Проте з часом, коли їхня кількість зросла, зміцніла, вони приступили до методичних бойових дій з метою витіснення противника з гір. У Чорному лісі УНС оточила великі з'єднання противника і знищила їх. Впродовж літа гори були повністю очищені від червоних партизанів, які відійшли на Схід, посіявши велику неприязнь до себе серед місцевого населення". [32]

Такі нісенітниці націоналісти називають сьогодні "історією національно-визвольного руху", повністю перекреслюючи справжню суть історичних фактів, подій та явищ. В Центральному державному архіві громадських об'єднань України зберігається рапорт командира партизанського з'єднання, двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора CA. Ковпака Й. Сталіну про Карпатський рейд. Ось як про це пише сам Ковпак:

"РАПОРТ
Виконуючи Ваше завдання, наше з'єднання у кількості 1500 чоловік 12 червня вирушило з району Сарн, що в Західній Україні до Карпат. Дорогий Иосифе Віссаріоновичу, повідомляю коротко про результати чотиримісячного бойового рейду.

Партизани пронесли прапор Радянської влади там, де протягом двох років не ступала партизанська нога. По всій Східній Галичині від Тернополя до Карпат порушено нормальну роботу транспорту, виведено з ладу великі сільські фільварки та лігеншафти, зірвано збір німяцми податків молока, м'яса та інших продуктів. Завдано удару по нафтових промислах.

Всього за чотири місяці в Галичині знищено:
1. Залізничних мостів -14 завдовжки 1166 п.м.
2. Мостів на шосейних дорогах - 38 завдовжки 2369 п.м.
3. Пущено під укіс ешелонів - 19.
4. Підірвано нафтовишок - 40.
5. Нафтоперегінних заводів - 4.
6. Нафтосховищ - 13 з 2500 т нафти.
7. Випущено нафти з нафтопроводів - до 50 000 тонн...

Роздано населенню:
1. Хліба - 600 т.
2. Солі - 30 т.
3. Цукру - 150 т.
4. Худоби - 150 голів.
5. Взуття - 1500 пар,
велику кількість мануфактури та іншого майна...

У Карпатах ворог поставив за мету повністю знищити загін. Він кинув зведені з Кракова, Парижа, Норвегії спеціальні СС поліцейські гірські полки 4, 6, 13, 24 і 26, а також 274-й гірськострілецький полк і пять батальйонів різних національностей - хорватів, мадьярів, туркменів, словаків. Боячись нашого проходу в Угорщину і далі в Югославію, тільки на невеликій ділянці кордону в 20 км ворог поставив заслонами три угорські гірськострілецькі полки.

З 12 червня по 14 версеня наша частина, перебуваючи далеко від Батьківщини, вела щоденний двобій з ворогом.

В цій тяжкій боротьбі нас надихала думка, що ми виконуємо наказ Батьківщини, що ми найдальші розвідники її, за 1000 кілометрів у тилу ворога виконуємо дещицю грандіозного плану розгрому ненависних фашистів, плану, розробленого і продуманого Вами.

Під час півторамісячних боїв знищено:
1. Вбито солдатів і офіцерів ворога - 3349.
2. Взято в полон - 89.
3. Танків - 3.
4. Бронемашин -1.
5. Літаків - 2.

У боях наше з'єднання зазнало серйозних втрат: у горах ми втратили все важке озброєння загону - гармати, танкові кулемети та міномети. В боях за Батьківщину загинули смертю хоробрих 228 бійців і командирів, поранено понад 150 чоловік, пропали безвісти 200 чоловік. Проте ворог не розбив загін, який забрався у саме його лігвище і цілив у

найдошкульніше місце - нафту. Загін вийшов із боїв ще міцнішим і сильнішим. У Галичині зорано грунт для широкого партизанського руху.

8 жовтня 1943 року.

С Ковпак".

Як бачимо, як би не хотіли минулі і нинішні націоналістичні автори фальсифікувати дійсність, партизанське з'єднання під керівництвом прославленого генерала діяло, незважаючи на великі втрати в боях з гітлерівцями та їх пособниками. З'єднання відійшло в район Житомирщини, переформувавшись в бригаду, яку очолив прославлений командир розвідки, Герой Радянського Союзу, генерал-майор П. Вершигора, після війни відомий радянський письменник і кінорежисер. Бригада з боями рейдувала в Польщу, де спільно з польськими партизанами задавала фашистам відчутних ударів.

Примітки

ХТО ТАКІ КОЛАБОРАЦІОНІСТИ

Хто був колабораціоністом під час війни

Ми не будемо всебічно визначати цю проблему, а тим більше теоретизувати з приводу поставленого питання. Колабораціоніст, як відомо, - зрадник, особа, яка співробітничала з окупантами. Відповімо на поставлене питання лише положеннями й оцінками дослідника із діаспори С. М. Горака із його статті "Українці i друга світова війна".

Тут треба застережити увагу читача на тому, що в заголовку статті, як і в тексті, йдеться не про українців, не про український народ, а про українських націоналістів. Така форма "писань" властива всім минулим і нинішнім націоналістам - представляти себе і говорити від імені України та її народу.

Вже у вступі до статті С. Горак переконує нас, що "українські маси перед лицем наступаючої німецької армії не уважали себе оборонцями совєтської системи і тим самим доказали штучність совєтського легалізму, який не видержав першої проби...".

Але ж Радянський Союз захищали всі його народи, в тому числі й українці, недарма ж серед них 2070 Героїв Радянського Союзу! Однак пана Горака важко переконати, бо він має натуру агресивну. Мало того, що він судить про весь український народ, розуміючи під ним українських націоналістів, він ще й поширює свої судження на всю Україну та її народ, маючи на увазі, зрозуміло, Галичину, яку у свій час покинув.

Тому він так безапеляційно заявляє:

"...Величезна більшість населення в початковій стадії війни не ставилась до нового окупанта як ворога, з яким режим був у стані війни. Поведінка українського народу в тих обставинах рівнялася масовому плебісцитові проти совєтського режиму і терору як форми володіння." (Виділено мною - В.М.). Але ж, незважаючи на сталінщину, переважна більшість українського народу самовіддано захищала свою батьківщину від фашистів.

Далі автор подає таке: "У кінцевій аналізі форм реакції українців до совєтського режиму та відношення до війни відмітити три основні групи:

1. "Комуністична верхівка" разом з частиною суспільства, числа якого не можна визначити". А далі автор додає: "Та все ж таки знання історії і події в Україні в роках 1941 -1944 дозволяє ствердити, що число українців льояльних до режиму в його відсутності не було більшим за 15 до 20 відсотків всього населення..."

"2. Частина населення, ще займала нейтральну позицію" (Горак зазначає, що цю частину, як і першу, також не можна визначати).

3. Національно-активна група". Останню частину "українців" Горак називає "групою". Що це за група?

Автор пояснює так: "Це - націоналістична еліта". Вона вбачала в гітлерівській Німеччині" природного та певного союзника та силу, здібну знищити СРСР".

Правда, тут же Горак визнає, що з ходом війни їхнє число маліло в користь першої, а ще більше в користь нейтральних". І завершує думку так: "Стрижнем тої частини були середовища націоналістів, демократів, консервантістів і, звичайно, церкви".

Горак виразно говорить про співпрацю ("коляборацію") третьої частини населення з гітлерівцями. І водночас всіляко вигороджує, захищає, виправдовує ту "коляборацію". Треба віддати належне: пан Горак чесно говорить, не приховуючи, як це часом роблять інші націоналістичні автори, про зрадництво третьої "групи" населення.

Проте висновок робить п. Горак цілком несподіваний: за ту "коляборацію" "відповідальною була тільки Москва".

А ле ж, пане Горак, коляборували ж то в основному в Галичині, де Москва аж ніяк ні при чому (хіба що хвиля репресій сталінсько-берієвського режиму в 1940 - 1941 рр., яка торкнулась, якраз третьої частини населення).

І ще:

"Українська "коляборація" являється категорично відмінною по формі і цілі від ситуацій, відомих у Норвегії, Франції, Голляндії і в інших державних народів після окупації їхніх країн німецькою армією. Для українців національної орієнтації (тобто: для українських войовничих націоналістів - В.М.) Німеччина без огляду на режим мусіла стати союзником, бо ворогів для них вистачало в Москві, Варшаві і Будапешті".

Цілком зрозуміло, що під "українцями національної орієнтації автор розуміє українських інтегральних націоналістів, і аж ніяк не зачислює їх до квісоінгівців. Отже, всі вони, як і націонал-демократи, і націонал-клерикали в Галичині, активно "коляборували". І з них пан Горак знімає всяку відповідальність і цінує той "досвід", який вони здобули у своєму зрадництві:

"Не є виною українців (тобто українських націоналістів - В. М.), ані доказом їхньої політичної незрілості, що Берлін відмовився від природного партнерства, бо вони, а не Берлін, вірно зрозуміли класичне примінювання союзів до дипломатів в мирі і у війні".

Горак жаліє, що "моральна, політична та військова поміч була для Сталіна, а не для тих, що уважали його смертельним ворогом" (мається на увазі допомога Радянському Союзу з боку країн антигітлерівської коаліції -В.М.) . Однак, тут же заспокоюється, коли говорить, що "всі українські середовища - від націоналістів... до клерикалів" були єдині "в одному переконанні - в необхідності ставки на гітлерівську карту". (Виділено мною- В.М.)

Далі пан Горак стверджує, що ця орієнтація на гітлерівську Німеччину часто створювала умови співпраці, яку сьогодні можна назвати "несвятим союзом". Цей "несвятий союз", як відомо, добре відомий галичанам, як і всьому українському народові.

Горак акцентує свою увагу на так званому "демократичному таборі" (який також активно й запопадливо коляборував): "З приходом німецьких військ партії були заборонені, а демократичні зокрема (тут і далі автор пише, звичайно, про Галичину, але це не перешкоджало провідним членам

передвоєнних партій включитися активно в політичне й громадське життя та займати керівні пости в новостворених інституціях, установах і організаціях. Таким чином, українська демократія стала також чинником, хоч у відмінній формі та в інших обставинах. Німецька окупаційна влада не тільки що їх толерувала, але радо їх бачила на різних керівних постах, оцінюючи їхнє знання, досвід і довір'я населення до тих відомих одиниць".

"Ото демократія!" - скаже читач. Скільки спекуляцій навколо тої нещасної демократії в минулому і сьогодні!

Далі пан Горак ріже правду-матку, ту рравду, яку так хотіли б приховати колишні і нинішні націоналісти:

"...Симпатії ОУН до нацистської Німеччини можна пояснити подібностями форми і змісту, які створювали логічні підстави для співпраці...". (Виділено мною - В.М.)

Кого ж числисть пан Горак до того "демократичного табору", функціонери якого так відкрито коляборували з гітлерівцями? Це -львівська Рада сеньйорів на чолі з митрополитом А. Шептицьким, перетворена затим в Українську національну раду в тому ж Львові, київська Українська національна рада, керована професором Величківським, Український крайовий комітет (УКК) у Львові на чолі з К. Паньківським, якого згодом замінено львівським відділом Українського центрального комітету (УЦК), керованого В. Кубійовичем.

Наприкінці пан Горак зазначає, що в повоєнний час "багато українців" (читай: українських націоналістів - В.М.) захворіли амнезією (тобто втратою пам'яті - В.М.). Один тільки К. Паньківський "відтворив правдиве тло". Автор має, звичайно, на увазі книги спогадів К. Паньківського "Від держави до комітету", "Роки німецької окупації" та "Від комітету до державного центру", де автор досить рельєфно описав усіх "українців", та ту "коляборацію", яку вони так запопадливо чинили. Ми нижче наведемо уривки із цих непересічних "творів".

Що ж до "коляборації" ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців, то Горак однозначно зауважує, що перша незмінно стояла на позиції "пронімецької орієнтації", друга, тобто ОУН-б, дещо маневрувала, хоч і не змінювала суттєво своєї зовнішньо-політичної орієнтації на гітлерівську Німеччину. Проголошуючи "Акт 30 червня 1941-го", бандерівці прославляли "героїчну німецьку армію" та її "фірера", "вітали побідоносну німецьку армію, як визволительку від ворога". Така відверта оцінка подана в статті:

"...В нашому акті признання (мається на увазі, звичайно, "Акт 30-го червня 1941-го" - В.М.) ОУН-б в той час не добачала принципових суперечностей, оскільки до того часу її діяльність німецький уряд толерував, сприяв на нижчому рівні зв'язків, симпатизував її цілям, а військові круги надіялися на корисну співпрацю в часі війни. В Генеральній Губернії ОУН, а після розбиття - обидві фракції, діяли півлегально в системі Українського центрального комітету в Кракові.

Також і творення "похідних груп" було добре відоме німцям. Дозвіл армії і її піддержка при творенні двох легіонів ("Нахтігаль" і "Роланд") впевняли провід ОУН-б в ставці на Німеччину і тому намагання створити протинімецький міт становища ОУН-б перед 1942 роком є зайвим та неповажним переписуванням історії..." (Виділено мною - В. М.)

Як поводили себе колабораціоністи під час німецько-фашистської окупації

Для початку відповімо коротко й однозначно: підступно, підло і злочинно, як усякі перевертні, ренегати і зрадники. Прикладів такої поведінки можна наводити безліч. Однак, не будемо виясняти весь спектр цієї мерзоти. Для належного "зразку" представимо "цілком пристойний" "Календар "За народ". Рік 1943" (Львів, 1942). Скільки тут лицемірства, підступності, плазунства, нікчемності, нахабства, цинізму та підлості, читач зрозуміє сам.

Представимо цей доволі об'ємний календар повністю, матеріал за матеріалом. Відкривається він статтею М. Добрянського "Український центральний комітет". Того самого М. Демковича-Добрянського, який сьогодні називається "українським істориком і політологом" і пише для "національно свідомих" в Україні та поза нею про історію українсько-російських непорозумінь і конфліктів (нещодавно появилось у Львові його дослідження "Україна і Росія".[1] Автор представляє в "календарі" Український центральний комітет (УЦК), як "національну" і безмежно благодійну установу, створену "національними силами". Цей третьорядний привісок німецько-фашистської окупаційної влади гестапо рекламує так: "В основному УЦК має подвійні завдання:

1. Бути посередником між німецькою владою і українським громадянством та бути його заступником на зовні.

2. Бути організацією для всього національного життя та ним керувати".[2] Все це, звичайно, неправда, бо УЦК був, власне, збіговиськом тих самих "коляборантів", які вірою і правдою служили гітлерівцям. УЦК не був ні "посередником" між німецькою владою і українським громадянством, ні тим більше керівником "національного життя", як про це пишномовно писав Добрянський, а звичайною організацією по збору окупаційних продовольчих податків (контингентів, як їх називали) з сільського населення генерал-губернаторства і дистрикту "Галичина". Туди, де він не справлявся, гітлерівці посилали поліцію та каральні загони. До цього слід додати, що УЦК беззастережно виконував волю гестапо на нагляду за українським і польським населенням, а це вже значило немало.

Далі ж автор патетично зауважує: "Ми є свідками, як серед найбільшого розгару війни держави налагоджують найважливіші проблеми, а німецькі державні мужі з притиском підкреслюють, що вони серед війни, незважаючи на всі труднощі, формують нову Європу".[3] Тут, як бачимо; досить цинічно звучить фраза про те, що "держави налагоджують найважливіші проблеми", в той час, як та ж Європа, а тим більше Україна, спливали кров'ю розтоптаного і закатованого населення.

Вслід за цим "коляборантським" писанням Добрянського подана невелика стаття І. Крип'якевича з доволі претензійною назвою для часів війни - "Процес творення суспільної організації в українській історії". На що натякав тут пан професор, добре відомо. Йому хотілося творити якісь ефемерні суспільні організацїі в Україні часів страхітливої війни, яких в минулому ніколи не було створено.

Далі відомий галицький расист (в ''мундирі антрополога") Ростислав

Єндик, що так багато писав у міжвоєнний період про вибраність українців серед народів світу, виступає із статтею "Расовість", де, опріч загальних й анальфабетних фраз про раси і нації, закликає "женитися з жінкою, що є динарської або нордійськоїраси".[4]

Зате І. Кер (Іван Керницький) в панегірику "Доблесне безголов'я (сценка)" досхочу насміхається над червоноармійцями, яких представляє зграєю чи то недолюдей, чи тварюк у людській подобі.

Потім Л. Шанковський (відомий "виховник" та історіограф ОУН -УПА) мудрує над "професійними організаціями" й "професійною освітою" (стаття "Українські професійни школи") в час, коли галицьке суспільство не могло й подумати про таку "освіту".

Тут представлена величезна інструкція якогось доктора Д.Бренса "Карно-адміністративне поступування". В ній є такі розділи: "Котрі органи влади і в якому розмірі можуть накладати адміністративнi кари?", "В яких випадках і куди можна заскаржити карне рішення?", "Про обмеження перебування в генерал-губернаторстві", "Що таке розпізнавальна карта?..". Затим подані роз'яснення-розпорядження цих та інших інструкцій: "Оплати за землекористування в Галицькій області", "Хто і в якому розмірі забов'язаний платити данину?" і т.п.

Зокрема, в розпорядженні "Як слід класифікувати на торгах призначену на заріз худобу?" зазначено: "Карою в'язниці і гривною до необмеженої висоти (так в тексті, хоч гривни, як такої, тоді не було - В. М.) або одною з тих кар буде покараний той, хто заріже худобу, не маючи карти зарізу".

Цим і закінчується цей календар галицьких коляборантів. Як бачите, "файний" був "календар"!

Мабуть, найбільш викривальними стосовно колабораціонізму "українців" в Галичині в роки минулої війни є доволі відверті спогади Костя Паньківського "Від держави до комітету" (Нью-Йорк - Торонто, 1957), "Роки німецької окупації"' (Нью-Йорк - Торонто, 1965) і "Від комітету до державного центру" (Нью-Йорк - Торонто, 1968).

Кость Паньківський - неабияка особа серед галицьких "коляборантів". Народився він у 1897 році у Львові в родині відомого в Галичині народовського діяча К. Паньківського. Адвокат. Адвокатську діяльність проводив у Львові. Брав участь у націоналістичному русі в 20 - 30-х роках. В час "перших совєтів" (1939 - 1941 рр.) працював у Львівському обласному аптекоуправлінні. В "уряді" Я. Стецька займав пост заступника міністра внутрішніх справ. Водночас був призначений генеральним секретарем Української національної ради (УНР), керованої митрополитом А. Шептицьким і "президентом" К. Левицьким. Затим став головою Українського крайового комітету (УКК), який в 1942 р. був підпорядкований Українському центральному комітету (УЦК), де поєднував посаду заступника його голови - В. Кубійовича.

На початку книги "Від держави до комітету" є досить цікаві розмірковування К. Паньківського про позицію, яку він зайняв у своїх спогадах:

"Мої спогади - без сумніву - зачеплять деякі справи, які є прикрими. Та найприкрішою з них є передовсім неправда, якій поклонялися деякі передові особи тих часів... "[5]

Паньківський щиро визнає, що для багатьох він є "опортуністом" і "коляборантом", однак він слідує документам, які в "цьому невдячному

нашому світі" мають "ненависну звичку виказувати прикру ворожість до найбільш освячених легенд".

Ще відвертіше К. Паньківський висловлюється у вступі до книги спогадів "В роки німецької окупації": "Мої спогади про часи німецької окупації Галичини - це частина, так сказати б, нереволюційної сторінки життя галицької вітки українського народу. Це не історія галицької землі в часах окупації, ані не історія крайового або центрального комітету. Про революцію пишуть революціонери, історію писатимуть колись історики". [6]

Автор, по праву, жаліється, що отримує часті погрози з боку так званих "противників" із "революційного табору". Ці "противники" злословлять і погрожують, зокрема, "поставити на ешафот", як про це заявив Я. Стецько у виголошеній доповіді в Детройті влітку 1958 р.з приводу 30 червня 1941 р. Якраз стосовно подібних інцидентів Паньківський категорично зауважує: "Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв'язків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в'язнили та як то він чудом пережив роки німецької окупації..."[ 7]

Паньківський при цьому зазначає, що чимало тих, хто співробітничав з німцями, "втратили пам'ять". Але він пише про таку співпрацю "позитивно і позитивно оцінює різні сторінки цієї співпраці". І тутже додає: "Якщо мова йде про мемуаристів й істориків, а також критиків, то мене вражали і вражають свідома й обдумана неправда, або в кращому випадку півправда, що нею вони воюють...". Тут, без сумніву, відчувається відвертість.

Притому автор зазначає, що багато таємниць тепер поховано в архівах, до яких важко дістатися. "Багато справ, - продовжує він, - залишилися темними посьогодні тільки для нас і я певний, що висвітлення: чому, колись, як і з ким співрпацювали різні наші політичні групи, в тому числі передовсім ОУН як цілість, а пізніше розколоті її частини, причинилося б до освідомлення нашого громадянства, до поглиблення політичної думки серед широких кіл того громадянства, а також до кращого зрозуміння наших проблем прихильною нам частиною чужого світу."[ 8]

Далі подаються такі "розмірковування" Панківського:

"Якщо ж мова йде про загал нашого громадянства, то вражає мене надмірна однобічність погляду на проблеми нашого національного життя. Бо не тільки члени ОУН, але й поважна частина нашого громадянства, навіть такого, що стоїть поза групами всіх відтінків ОУН і не зараховується до їхніх так званих поплентачів, бачить тільки "революційну" сторону життя, переоцінюють її значення, а це приносить шкоду нам як національній спільності. Я диблюся на наші державні прямування і на проблеми державного будівництва очима Вячеслава Липинскього. Якщо б я писав історію, то так, як він, писав би її за схемою дещо відмінній від прийнятого нашою історіографією, і з большою увагою не до сентиментально-опозиційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних прояв життя нашої нації". Такі визнання "щирого" коляборанства К. Панківського.

В книзі "Від держави до комітету (літо 1941 року у Львові)"

Панкійський зауважує на тому, що в міжвоєнний період "весь націоналістичний табір стояв на протисовєтському і протипольському становищі. Але особливих, конкретних плянів не мав."[ 9] А проте: "Тільки нелегальна ОУН, що мала свій провід за кордоном, була переконана, що той провід такі пляни має. Очі націоналістів звернені були на Захід. Там, у Німеччині, перебував ПУН - Провід українських націоналістів. Незважаючи на розчарування з Карпатською Україною (тут йдеться про те, що після захвату в 1938 р. Чехословацької Республікі гітлерівцями на Закарпатті, українські націоналісти створили маріонеткову "державу" під назвою "Підкарпатська Русь", яку незабаром Гітлер передав хортистській Угорщині - В.М.), панувало переконання, і то не тільки серед членів організації, але й серед громадянства, що в пов' язанні з Гітлером ця організація має вироблену концепцію співпраці на випадок війни і розвалу Польщі."[ 10]

Будучи ідейним націоналістом, але не поділяючи ідеологічні і політичні дії ОУН-бандерівців, Панківський інтригуюче розповідає про "Акт 30-го червня 1941-го року":

"Я довідався про те, що вже раненько 30/6 (тобто 30 червня 1941 р. - В. М.) під собор св. Юра прийшов в першими німецькими частинами відділ українських добровольців-націоналістів під проводом Романа Шухевича і о. д-ра Івана Гриньоха так званий легіон Нахтігаль. Тільки маленька блакитно-жовта стяжечка на ремені відрізняла їх від німецьких вояків. Митрополит Шептицький, якого вони відвідали, вислухавши о. Гриньоха, якого знав як свого вихованця й кандидата на професора теології, благословив вояків і дав благословення також і для майбутнього українського уряду...

... В палаті митрополита поселився званий у Львові професор історії східної Європи університету в Кенігсберзі, галицький німець кол. сотник Галицької армії - в той час гавптман (тобто капітан - В.М.) у відділі вйськової контррозвідки - д-р Ганс Кох. Разом із Кохом гостем митрополичої палати був його співробітник д-р Р. Фель, знавець польських і українських справ, якого ми тоді не знали...

... Около полудня прибули до Львова вже також перші представники ОУН в цивільному убранні: Ярослав Стецько, Євген Врецьона, Ярослав Старух і інші. Вони приїхали на автах вермахту та, зв'язавшися із своїми людьми в місті, скликали на вечір громадські збори до будинку товариства "Просвіта" на Ринку...

... Ті табори, які пізніше названо "Національними зборами", викликали різні коментарі. Учасники критикували їх невідповідну обстановку -невеликі, темні кімнати, в яких блимали свічки; непідготування зборів -запрошені не знали, що має бути предметом наради; незрозумілий тоді загаловий поспіх, нервовий настрій. Участь громадянства не була велика, бо людей скликано пізно, та й вечірня пора не сприяла, тому що дозволено було ходити тільки до дев'ятої години. Все ж таки було около сотні присутніх...

... Велике спізнення ініціаторів використали люди для обміну інформаціями та враженнями з довгого, багатого подіями минулого тижня. Але те спізнення псувало настрій. Поява Ярослава Стецька в теплий, літній вечір у військовому дощовому плащі з піднесеним - згідно з модою -конівром робила некорисне враження. Говорив тихим голосом, так щоб у

другій кімнаті його не чули і не знали, про що йдеться. У тих, що були ближче, застереження викликали надто самопевна форма "акту" ОУН про "створення держави" і "декрету провідника Степана Бандери" про "кликання правління"...

... Та передовсім у всіх учасників зборів, з якими я зустрічався, ті збори викликали розчарування і занепокоєння. Від передового представника ОУН, який прийшов до Львова разом з німецьким військом, проголосив "державність" та подав до відома іменування себе "головою правління", громада чекала свого роду громадського звіту про те, що зробила організація для справи за час довгих двох років, коли край мусів мовчати, та як вона розуміє своє завдання. Люди хотіли хоч приблизно знати, що несуть Україні і організація, і німці - яку конструктивну програму та який плян конструктивного домовлення має з німцями керівництво організації. Про ці справи на зборах не було мови. Дешева революційна агітка була змістом промови голови всіх дальших прибулих до Львова промовців з проводу ОУН...

... На закінчення промовив присутній весь час на зборах гавптман д-р Ганс Кох. Його промова прозвучала дисонансом. Формою - зокрема в порівнянні з блідою мовою Стецька - вона була гарна, та за змістом своїм - хоч мала моменти українсько-патріотичні і навіть нотки вроді: "Маєте тепер Україну!" - зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та візвав "до праці й співпраці з німецькою армією". Більш неприємно вражала своїм повчальним тоном та частина промови, що особливо не гармонізувала із виступом Стецька. Кох говорив про те, "що війна не закінчена і з усякими політичними плянами треба чекати на вирішення фюрера!" [11]

З приводу "Акту 30 червня 1941 -го" Панківський ще в "Передмові" до книги зазначав:"... ні один із співтворців акту 30 червня 1941 р., хоч майже всі вони в живих і ще й нині політично активні, не хоче подати автентичного (дійсного - В.М.) тексту того акту. Члени уряду Стецька подають його склад інакше, завжди неповний, відповідно до свого сьогоднішнього наставления до дійових осіб. Таких прикладів надто багато. Перед очима читачів постає фальшивий образ подій...". Ми ще звернемося до цього питання в наступних матеріалах, підтверджуючи ці "зауваги" Паньківського.

Наприкінці ж книги Паньківський подає "Додатки", де вміщує і сам "Акт проголошення Української держави", проголошений бандерівцями 30 червня 1941 р. у Львові на так званих "великих", "народних" і "національних" зборах. При цьому зазначає, що даний варіант "акту" був поширений у Львові на початку липня 1941 р. у вигляді "летючки" (листівки), що відповідає дійсності (ми вже писали про це в підрозділах 12 і 17 даної книги). Тут, зокрема, фігурує слово "проголошення" Української держави, а не її "відновлення". Присутній у цьому тексті пункт 3, який так пізніше старалися приховати його творці та нинішні апологети бандерівщини: "Новопостаюча Українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціялістичною Великою Німеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає українському народові визволитися з московської окупації. Українська національна революційна армія, що боротисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за суверенну соборну Українську державу і новий лад у цілому світі".

Тут же поряд Паньківський наводить ще один варіант "акту" опублікований в 1946 р. в українському часописі "Америка", де вже третій пункт відсутній. Автор при цьому зауважує, що документи, пов'язані з "Актом 30-го червня 1941-го", постійно фальсифікуються. Фальсифікуються ці документи і сьогодні, бо послідовники і шанувальники бандерівщині хочуть приховати тісні стосунки своїх попередників із гітлерівцями.

В перші дні окупації Львова, - пише К. Паньківський в книзі "Від держави до комітету", - "ситуація була прихильна до ОУН. Організація не мала ніяких труднощів... Певна деконспірація провідників ОУН та їх самопевні публічні виступи та поява добровольців у рядах німецького війська (маються на увазі спеціаль-батальйони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" - В.М.) потверджували переконання про домовленість ОУН з німцями..." .[ 12] ОУН зайняла під свою головну квартиру триповерховий будинок колишнього кооперативного товариства "Дністер" по вулиці Руській, де осіли Я. Стецько, Л. Ребет, Я. Старух та інші провідники бандерівців. Поряд розташувались служби пропаганди та поліції ОУН-б. Вже в перший день окупації на вулицях міста появились служби безпеки і так званої "народної міліції", підпорядковані ОУН-бандерівців на чолі з М. Лебедем та Є. Врецьоною. Їх сформували ще напередодні вступу гітлерівців у Львів крайова екзекутивна (крайове управління) організація.

Тим часом творилась міська управа, служби гестапо та СД гітлерівців. "Швидко, - пише Панківський, - на перше місце вибилося СД, а на задній план сходила ОУН".

Ось як описує Паньківський дві наради, які провела ОУН-бандерівців на початку липня 1941 року:

"... Перша з них була вужча, підготовчого характеру, відбулася в дні 4 липня в колишній дирекційній кімнаті товариства "Дністер", добре знаній мені з часів моєї адвокатури. Відкрив, проводив і доповідав, у невіданному своєму плащі, Стецько. Він інформував коротко про зговорення всіх українських "політичних чинників" у Кракові, за винятком "групи полковника Мельника" (мається на увазі зібрання усіх представників націоналістичних угропувань, які 22 червня 1941 р. в Кракові заявили про свою консолідацію та про створення Українського національного комітету (УНК), який гітлерівці не визнали - В. М.)".

Паньківський, при тому, зазначував, що Стецько часто підкреслював "революційність" Бандери й "опортунізм" Мельника. "В кінці, -продовжив автор, - Стецько заявив, що німців треба ставити перед доконані факти, не чекаючи на їх дозвіл чи згоду..."Та коли заговорив про розкол в ОУН, "на залі появився д-р Ганс Кох. Він чемно перепрошуючи, що, мовляв, перешкоджає, просив Стецька до сусідньої кімнати на розмову. По якомусь часі Кох відійшов, і Стецько закрив сходини, виправдовуючися недостачею та домовляючися на ширшу громадську нараду на неділю, 6 липня..."

Панькіський продовжував:

"Друга, ширша нарада відбулася в цьому ж будинку на горішньому поверсі в присутності около ста осіб в неділю 6 липня. Цим разом ми вибрали головою зборів през. д-ра Костя Левицького і він керував нарадою. Збори вислухали довшої доповіді Стецька. В першій її частині він говорив про заходи Бандери щодо консолідації громадянства."

Революційна ОУН виступила з ініціативою творення єдиного українського політичного центру на еміграції. Поставила своїм завданням створити з усіх політичних середовищ один координуючий центр. Це тяжко йшло, переговори натравлялися на труднощі з боку амбітних діячів. Все ж таки об'єднання досягнуто в Українськім національнім комітеті, який створено в Кракові дня 22 червня, і в склад його увійти уповноважені представники всіх політичних середовищ і напрямків, за винятком групи полковника Мельника... Другу частину своєї доповіді присвятив Стецько Мельникові і його послідовникам. Про Мельника говорив добре, виступаючи гостро проти його найближчих співробітників (Я.Барановського, М.Сціборського та О. Сеника, яких назвав польськими конфідентами (тобто шпигунами - В. М.).

Далі Паньківський зазначив, що в обговоренні цього питання виступали Я. Старух і Г. Костельних. "Мітрат о.Сліпий, який вечором 30 червня репрезентував митрополита, був присутній увесь час наради, але голосу не забирав, що викликало в учасників здивування і занепокоєння.

Збори прийняли рішення про скликання Ради сеньйорів із 16 осіб. Почесним головою цієї ради обрали митрополита А. Шептицького, "президентом - К. Левицького. Здавалось, все б залишилось так, як задумувалось, коли б не те звернення, яке зберігається в Центральному державному архіві вищих органів України. Тут, якраз, зберігається документ, який прийняли учасники цього збіговиська 6 липня 1941 р., як рішення:

"Творчі сили українського народу об'єднуються в одному спільному фронті будови власного державного життя" - так називається цей документ. Наведемо його повністю:

"Дня 6.VII.1941 р. відбулася у Львові нарада чільних представників українського громадянства в справі консолідації всіх сил довкола ідеї відбудови українськоїдержавності.

Присутні вислухали звітів про консолідацію, проведену з ініціативи ОУН під проводом Степана Бандери серед української еміграції та її великий успіх серед усіх відломів української суспільності з виїмкою відособленої групи інж. Андрія Мельника.

Дискусія виявила повну однозгідність усього українського громадянства, яке прагне цілою душею з'єднання всіх сил для спільної нам, єдиної великої і святої держави.

По дискусії прийнято однозгідно такі резолюції:

Представники українського львівського громадянства, зібрані в дні 6.VII. 1941 р., вітають переможні німецькі війська під проводом великого вождя Адольфа Гітлера, що несуть українському народові визволення від большовицького ярма та дають йому змогу відбудувати самостійну Українську державу.

Зібрані радіють акту консолідації українського громадянства на еміграції, довершеним в Кракові в дні 22.VI. 1941 р., та закликають гарячо всіх українців-патріотів з'єднати у велику історичну хвилину всі творчі сили для розбудови української самостійної держави, підчинятися Державному проводові, проголошеному у дні 30 червня 1941 р. у Львові".

А далі цей документ підписали всі присутні на нараді:

"Д-р Кость Левицький, о.рект.Сліпий, д-р Олександр Надрага, інж.Андрій П'ясецький, інж.Юрій П'ясецький, Кошик Тома, Курчаба

Зенон, Роман Заячківський, А. Богачевський, Ярослав Отельський, Дмитро Тихий, Д. Приступа, д-р Роман Осінчук, Василь Кудрик, д-р Дмоховський, Я. Маренін, Д. Марущак, П. Андращук, Б. Гаврилюк, В. Салевич, д-р О. Барвінський, Володимир Радзикевич, Стефанович, д-р Михайло Рояляк, Кость Паньківський, Василь Головка, Олекса Мусій, Михайло Чорнодольський, Віктор Супінський, Євстахій Савчук, інж. Євген Пиндус, Іван Мартюк, д-р Верович Богдан, д-р Антін Заплітний, Василь Синський, Степан Вольшановський, проф. д-р Володимир Кучер, Захар Рудик, Михайло Ковальчук, Антін Іванович, Михайло Кульчицький, Марія Яремова, Іван Бондар, Михайло Янович, Жигмонт (Янович) Олексин, д-р Олександр Бариляк, о. Дзерович Юліан, д-р Олександр Марітчак, Василь Кавуля, о. Антон Каштанюк,д-р Лев Дубас, Юліян Федусевич, Лука Турчин, Лідія Горбачева, Петро Мечник, Ярослав Білецький, д-р Степан Біляк, мгр. Мар'ян Дзьоба, мгр. Петро Пиндус, Л. Кобилянський, о. д-р Гавриїл Костельник, Іван Грабар, Теофіль Кульчицький, д-р Зенон Петрів, Дмитро Яців" (і два нечіткі підписи).[ 13]

Ось така представницька галицька "дефілянда".

Цікаво представляє Кость Паньківський фінал "уряду" Стецька -"Карбовича", при якому заступником міністра внутрішніх справ:

"Негайно наступного дня після громадської наради 6 липня склад уряду доповнено львів'янами. Назначено львівських членів без порозуміння з ними й не питаючи їх згоди... Дня 3-го, а може 9-го липня, мені доручено назначения заступника керівника ресорту внутрішніх справ..." [14]

"Усі події, - продовжував Паньківський, - пов'язані з правлінням, не мали тоді такого значення, якого їм надавала пізніша партійна публіцистика. Вони не дійшли до широкого відома, а залишилися справою вузького кола людей з проводу ОУН та втягнених у ці справи львівських позапартійних громадян. Серед тих останніх залишили ці дні - лагідно сказавши - несмак. Бо правлячі панове з ОУН, а зокрема центральна особа в правлінні, його голова (тобто Я.Стецько - В. М.), не зуміли з'єднати для себе в усій своїй діяльності та в усіх своїх починаннях ані особистої симпатії, ані потрібної пошани...". Паньківський з цього приводу зауважував:".. .Провідні особи ОУН... принесли з собою такі ж методи: неправду, старшування, а до того ще й розбрат і ненависть, від яких львів'яни за час большевицької окупації відвикли...". Паньківський пише і про те, що о. Гриньох, Стецько і Шухевич "одурили і самого митрополита, представивши справу так, що, мовляв, сиди зконсолідовані в УНК, є порозуміння з німцями. Вмовили його видати 1 липня пастирський лист ("Побідоносну німецьку армію вітаємо як визволительку від ворога..."). Та й саме, мовляв, послання перекрутили підпільні комантатори. Паньківський попрікає бандерівців:

"Люди, що претендували на національний і державний провід, мусіли б були мати почуття відповідальності за те, що роблять...". Проте ті люди, продовжував він, "захоплені успіхами Гітлера, ..були переконані, що в їх виконанні у Львові поставлення перед доконані факти і німецької влади, і власного громадянства пройде з успіхом. Вони не поставили справи державності як загальної справи, але поставили її як вузько партійну...".

І далі:

"Проголошення української державносте й організації війська не були оформлені як вислід волі і акт свідомої організованої національної

спільноти, але як накинений сторонній диктат. Тому українське громадянство не почувало себе співтворцем актів і не почувало себе відповідальним за них. Акти були "їх" актами, я уряд був "їх" урядом. Громадянство було бездушним глядачем і учасником, так як на мітингах за большевицьких часів..." .[ 15] (Виділено мною - В.М.).

Далі Паньківський пише про те, що "... провідники ОУН були в перших днях після заняття Львова під опікою Абвера, вони ходили, так сказати б, у тіні д-ра Коха. Та після виконання завдань, потрібних армії, ними заопікувалося СД". Що ж до "будови державносте в тодішній воєнній ситуації", то, на думку "львів'ян" і самого Паньківського, вона була можлива "тільки в порозумінні з німцями". "Коли ж показалося, що порозуміння не було, або домовлення німці зламали, революційна організація (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) мусіла б бути готовою принайменше демонструвати свій спротив і перед німцями, та навіть і перед власним громадянством...". [16]

Однак цього не сталося, а сталося навпаки:

"Провідні панове з ОУН, такі самовпевнені в зустрічах і виступах перед громадянством, виглядали в наших очах у розмовах з д-ром Кохом або Кольфом (офіцер служби безпеки у Львові - В.М.) збиточними хлопцями, які вибріхуються від закинених їм дітвацьких вибриків."

При цьому Паньківський зауважував, що ОУН-бандерівців отямилась тільки після подій першої половини липня, коли гестапо і служба безпеки, виконуючи розпорядження Берліна, припинили "діяльність" так званого "уряду" Стецька. "Вона (тобто ОУН-б - В. М.) перейшла знову в підпілля до терористичної діяльности, до якої звикла".

В центрах, тобто у Львові та інших значних містах Галичини, ОУН-бандерівців успіху не мала, відзначав Паньківський, зате вирішила надолужити в провінції. "Провідники ОУН виступили з ініціативою масових акцій, які і їм самим більше відповідали: 1) привітання німців як визволителів з побудовою тріумфальних брам; 2) маніфестаційних похоронів замучених большевиками; 3) сипання "могил слави". Захоплення безкритичних людей, зокрема молоді, такими акціями, в першу чергу сипанням могил, було надзвичайне. Здається, не було в Галичині села, в якому б не висипали такої могили".

Як серйозний аргумент Паньківський наводить уривок з редакційного повідомлення газети "Жовкіські вісті" від 10 липня 1941 р.: "У момент, коли будуємо самостійну соборну Українську державу, організуємо свої уряди, ентузіястично вітаємо союзну нам німецьку армію, як вияв нашої національної свідомосте, дозрілостй і радости, вивішуємо національні прапори і герби. Подаємо до відома всім громадянам, що нашим державним гербом є володимирський тризуб у формі, введеній Центральною Радою без меча і жадних інших прикрас. Національним прапором є синьо-жовтий прапор (вгорі синя краска, а внизу жовта) згідно з формою, уживаною в Східній Україні. Рівночасно наказуємо придержуватись тих вказівок". Такі розпорядження поширювала ОУН-бандерівців в перші дні німецько-фашистської окупації.

Тут же Паньківський приводить розпорядження протилежного напрямку:

"Управа ж міста Львова видала знову від себе такий наказ щодо прикрашування домів: "Доми й установи прикрашувати жовто-блакитними прапорами - вгорі має бути жовта, в долині - блакитна краска". [17]

Так маніпулювали з кольорами прапорів у час війни, вітаючи гітлерівців. Так продовжують маніпулювати й сьогодні, хоч незалежна Українська держава так досі остаточно і не вирішила, який парпор повинен стати національним. Правда прийнята Конституція України затвердила цей герб і прапор, забувши винести рішення про це на всеукраїнський референдум.

Читачам, мабуть, небайдуже довідатись про те, як розмірковував "коляборант" Паньківський про трирічну німецько-фашистську окупацію Галичини.

"...Роки німецької окупації багаті були на численні парадокси. Передовсім, німецький підхід і трактування Галичини й галицьких українців. Безоглядність і брутальність, з якою німці трактували не тільки населення всіх окупованих країв, але навіть своїх союзників не мала ніяких обмежень, ані границь. Та коли придивимося положенню українців у Галичині і порівняємо його з положенням в інших країнах, то побачимо, що, незважаючи на приєднання до ГГ (до "генерал губернаторства" з центром у Кракові - В.М.) і на часті заяви, що Галичина не тільки п'ятий дистрикт (область), у всьому рівний передовсім чотирьом польським дистриктам, - на долю Галичини припав окремий статус, лагіднішого трактування. При всьому лихові жахливих часів війни й окупації, та зв'язаних з тим надзвичайних тягарів, наше положення було таки привілейоване, зокрема в порівнянні з Східною Україною або польським населенням ГГ..." [18]

Далі Паньківський намагається пояснити цей "парадокс" таким чином: "Гітлер, як колишній австрієць, знав галицьких чи радше "австрійських русинів". Він ненавидів їх з щирої душі та мав для них, так зрештою, як для всіх слов'ян, тільки слова погорди. Чим пояснити таке, дійсно виняткове, прихильне трактування? Навіть у листуванні Розенберга з Гімлером в 1944 р., яке зберігається в актах нюрнберзького процесу, находимо згадку про "політично спеціально трактовану територію". Здається, що факт, що Галичина була колись частиною австрійської держави, відограв корисну ролю в трактуванні німцями Галичини й галицьких українців. Участь великого числа галицьких німців у рядах галицької армії в роках 1918-1920 мала також своє значення. Згадка про те позитивно підкреслювана була різними німецькими начальниками, починаючи від губернатора. Воно в багатьох щоденних ситуаціях допомогало й полегшувало тягар не одному з наших людей..." [19] (Виділено мною - В.М.)

Таким чином, як бачимо, Панківський трактує роки німецької окупації в Галичині досить виразно: окупаційний режим тут був "лагіднішим", "наше положення було таки привілейованим". Галичина навіть у листуванні між Розенбергом и Гіммлером характеризувалась "політично спеціально трактованою територією". Цю "лояльність" гітлерівців Паньківський пояснює тим, що Галичина "була колись частиною австрійської держави". Але до кого були лояльними гітлерівці в Галичині? Паньківський сам же відповідає: в страхітливих ситуаціях воєнного часу це ставлення "допомагало й полегшувало тягар не одному з наших людей". Значить, багатьом "нашим людям".

Тут він, звичайно, правий, бо численна маса "коляборантів" почувала себе на вершинах. "Доля судила мені стати на чолі крайового комітету, -

писав Паньківський про себе. - Майже повних три роки співпраці з німцями - від вересня 1941 року на пості голови УКК, а від 1 березня 1942 року в ролі заступника провідника і голови Львівського (Галицького) відділу УЦК, та вкінці навесні 1944 року - голови станиці Львівської УЦК - не були легкими... Ми звикли вже до німецького режиму, та - може ще важливіше - пристосовувалися до керівних осіб німецької влади, -відверто зауважував він."[ 20] Погані новини із Східного фронту, -додавав автор, - приймали ті "коляборанти" досить спокійно, бо той фронт був, мовляв, ще дуже далеко.

Мало того, вони раділи з того, що гітлерівці міняють до них ставлення. Весною 1943 р. німецькі окупанти після поразок на Східному фронті круто змінюють ставлення до своїх "підручних". Навіть за ініціативою гітлерівців надається поступово "самостійність" УКК (Українському крайовому комітетові), яким керував Паньківський, тобто "незалежність" від УЦК (Українського центрального комітету) в Кракові. Проте, жаліється Паньківський, цим намірам перешкодили: прихід партизанського з'єднання Ковпака в Карпати, упадок Муссоліні й капітуляція Італії. В тому часі помітний був ріст нашого значення та авторитету. Ми тоді стали навіть потрібними, а то й необхідними, дорадниками у вирішуванні різних близьких нам проблем...". І тут же щиро зазначає: "Ми не керували своєю долею і своїми справами, ми не були "майстрами". Майстром був Гітлер... В його тіні, під постійним наглядом його довірених і під їх натиском ішла наша праця..." [21] (Виділено мною - В.М.). Ця "праця" добре відома українському народові.

Чим же заслужили ті "коляборанти" лояльність гітлерівців? Прямим прислуговуванням окупантам у запопадливому збиранні сільськогосподарських податків (контингентів), у вербовці робітників на рабську працю в гітлерівську Німеччину, в зборі теплого одягу для німецької армії, а то й прямих "порадах" (доносах) місцевим окупаційним властям та гестапо. Так УЦК, як і УКК, вважав своєю "основною функцією" проблему "формувати новий порядок в дистрикті" за гітлерівськими зразками, звичайно, та здійснювати "опіку" над селянством. На ділі ж та "опіка" виражалась в слідуючому:

1) роз'яснення: "контингент - одна цеголка до перемоги над ворогом";

2) попередження: "в зборі контингенту німецька влада не легковажить";

3) острах: "генерал-губернатор видав розпорядок, який передбачає кару смерти за злобне невиконання контингенту". (Газ."Львівські вісті". 1942. 14 серпня, 30-31 серпня; газ."Станіславське слово". 1942. 6 вересня). Там, де не справлялись служби УЦК - УКК, туди посилались каральні загони "охоронної" поліції, які негайно і жорстоко розправлялися з тими, хто не сплатив контингенти чи порушив інші розпорядження окупантів.

Одним словом, добре почували себе в окупованій гітлерівцями Галичині тільки ті, хто співробітничав з окупантами. А що ж з тими, хто не співробітничав? У спеціальному документі "Зауваження і пропозиції" до генерального плану "Ост" від 24 квітня 1942 р., добре знайомому громадськості із матеріалів Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, було спеціально зазначено:

"До питання про українців.

По плану головного управління імперської безпеки, на територію

Сибіру повинні бута переселені також західні українці. При цьому передбачається переселення 65 процентів населення..."

Таку, як бачимо, долю готували гітлерівці для основного населення цього багатостраждального краю. Опріч, звичайно, "коляборантів", які заслужили "лояльність" окупантів.

І ще. В цій Галичині, де окупаціний режим, за свідченням Паньківського, був "лагіднішим" і де "коляборанти" з націоналістичного середовища були захищені австрійським минулим цього краю, а головне - співробітництвом з гітлерівцями, за три роки окупацiї загинуло понад один мільйон 200 тисяч громадян (із них у Львівській області разом з Дрогобицькою було ліквідовано близько 700 тисяч мирних жителів і понад 200 тисяч радянських військовополонених, в Станіславській області -понад 300 тисяч чоловік, в Тернопільскій - понад 260 тисяч мирних жителів та близько 30 тисяч військовополонених). Були ліквідовані понад 500 тисяч євреїв, які проживали в Галичині до війни. Близько 450 тисяч галичан було вигнано в гітлерівську Німеччину на рабську працю, чимало з них загинули від непосильної праці, голоду і хвороб: Тільки у Львові від рук гітлерівців та їх пособників загинуло півмільйона чоловік (в Янівському концтаборі - понад 200 тисяч, в "Цитаделі" ("Шталаг-328") - 142 тисячі військовополонених, в єврейському гетто ("Юденлаг") -136 тисяч чоловік. Львів був єдиним у світі містом, де перебували три концтабори смерті і, по суті, першим у смертоносному списку міст Європи (опріч блокадного Ленінграда, де люди гинули, в основному, від голоду), населення якого загинуло насильницькою смертю. Якщо в Україні в час минулої війни загинув кожний шостий громадянин, то в Галичині - кожний четвертий.

Такі страхітлива статистика гітлерівської окупації Галичини. Чи вина в цьому тільки одних гітлерівців?

Відповідь на це питання ще дадуть історики.

Як характеризує діяльність ОУН-бандерівців "коляборант" К. Паньківський

Справа тут не так-то й проста, якщо зауважити на те, що між націоналістами було і є чимало непорозумінь. Одні вважали себе "патріотами", інші - "зверхпатріотами", треті - "патріотами від Бога". Про народ, про трудовий люд України ніхто з них, звичайно, не думав. Всі такі "патріоти" вважали себе "націоналістичною елітою" над тим "народом". Однак, вся ця "еліта" в час минулої війни переважно прислуговувала гітлерівцям. А згодом опинилась за кордоном не по своїй волі, зрозуміло. Хто вигнав їх із "рідної землі"? Сталін і Берія? В цьому ще треба достеменно розібратися.

Однак, надамо слово Паньківському.

"Та не меншим парадоксом були взаємини ОУН з німцями і навпаки. Люди, що від років були у зв'язках з німцями, ідеологічно пов'язані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком, і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим, та вкінці після розвалу Польщі користувались у старому ГГ (генерал-губернаторстві - В.М.) привілейованими позиціями, не станули на чоло організованої української громади. Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і

потенційних керівників національного життя та що самі готувались на таких партнерів, відійшли на бік. Люди, що 30 червня 1941 року приїхали до Львова з німцями, повні ілюзій і мрій, бездумно проголошуючи в своїх публічних і особистих виступах, в публікаціях і закликах "союз", стали в один момент так само бездумно завзятими ворогами німців. Вони підняли проти німців боротьбу без ясної мети, яку можна було б осягнути, а тільки заради самої боротьби, без розуміння того, що боротьба проти німців робить їх хоч-не-хоч созниками большевиків, бо кожен успіх в боротьбі проти німців, а зате приспішував перемогу большевиків".[22]

Тут Паньківський, звичайно, грубо помилявся. Бо після "непорозумінь" з гітлерівцями 30 червня 1941 р. ОУН-бандерівців не збиралася активно боротися проти гітлерівської Німеччини. Вони аж до весни 1943 р. не вступали хоч би в який-небудь мізерний конфлікт з окупантами, а займали суворо нейтральну позицію і чекали на сприятливі умови для своїх тактичних і стратегічних дій. Ті ж окремі примітивні інциденти після весни 1943 р. до весни 1944 р. виникали на рівні низових підрозділів УПА в силу якихось непорозумінь ни з метою отримати зброю, якої не вистачало, або ж пререшкодити мародерству поліційних підрозділів окупаційних властей. Парадоксом, є те, що колишні диверсійні батальйони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" стали "охоронними" каральними підрозділами військ СС в боротьбі проти білоруських партизанів, та що Бандера, Стецько та інші керівники ОУН-бандерівців відсиджувались в цілості і ситості в Заксенхаузені, що всі оунівці (бандерівці і мельниківці) продовжували вірнопіддано служити в органах окупаційної адміністрації. Та й у формуванні дивізії СС "Галичина" брали участь не тільки мельниківці, але й бандерівці, прагнучи водночас переманити на свій бік частину есесівців-дивізійників.

Судячи по характеристиках, поданих у книзі "Роки німецької окупації" Паньківський добре знав інтегральних націоналістів Галичини в довоєнний період, хоч до них особисто не належав. Він, зокрема, писав: "Впродовж п'ятнадцяти років (1924 - 1939) я мав змогу спостерігати дразливий... істеричний націоналізм... Спочатку УВО, а потім ОУН. Позитивної програми поза загальною фразою "визвольна боротьба" і "духовне переродження нації" організація не мала...". Однак, зауважує Паньківський, "мусімо ствердити, що... націоналізм відіграв велику, позитивну ролю в поборюванні радянофільства й упадку духа після невдач визвольних часів..." Згодом прийшла молода генерація войовничих націоналістів і вже в 1932 р. крайова екзекутивна ОУН прийняла рішення про те, щоб на "все українське суспільство накликати репресії..." польських властей. Ця молода генерація діяла під ідеологічним впливом Донцова, "затроєна злісною партійщиною". "На спокійній галицькій землі зродився в рядах ОУН новий тип фанатичного професійного революціонера із сліпим послухом проводові, із посвятою аж до смерти, із одинокою вірою в націю і революцію, кличем якого стало: "Нація понад усе!". [23]

"Після приходу Гітлера до влади в Німеччині, - продовжував Паньківський, - його успіхи захоплювали й оп'яняли і польських, і наших націоналістів, його методи стали прикладом для наслідування. Політичний розум уже зовсім в тому часі не мав вартости. Першу і єдину ролю відогравали тільки пристрасті й емоції. Організація присвоїла собі право

бути безапеляційним суддею всім, чия діяльність їм не відповідала. Невгамонна демагогія стала ще дуже лагідною зброєю супроти тих, що не підчинялися. Терор супроти власних земляків... стосовано широко.., виконаний в імені організації, ставав актом віри, доказом шляхотности, патріотизму, і був морально виправданий... Чужих і своїх, - додавав Паньківський, - дійсних і уявних ворогів треба було безоглядно знищити...

...Надзвичайно важливу і вагітну на наслідки ролю, - продовжував визначену характеристику Паньківський, - відогравав масовий набір членства до організації без ніякої селекції. Навпаки, як показували судові розправи (польських властей над оунівцями - В.М.), в рамках шкільної кляси або сільської громади діяв примус бути членом ОУН. Із шкіл юнацтва виходили у переважній частині виконавці актів терору, велика частина знову під примусом. Слідом за тим мусіли йти нечесність, як метод, гіпокризія, явища конфіденціялізму, безцеремонне сипання перед поліцією і судом. Відбір без селекції проходив навіть при виборі членів крайової екзекутиви. Люди нижче пересічности ставали під моральним примусом "революціонерами", не витримуючи першої легкої проби у зустрічі з поліцією..." [24]

Зупинити цей фанатизм було неможливо, відзначав Паньківський, бо сили помірковані були заслабі. Тому в ОУН панувало жорстоке становище: "Провідництвр в організації, яка вважала себе тоталітарною і пропагувала тоталітаризм, було тільки на словах, фактично внутрі панував хаос, дивно сплетений із сліпою дисципліною найідейніших, але найменше вироблених одиниць...". [25]

Подібних характеристик не знайдеш в інших націоналістичних авторів. Паньківський бачив ці справедливі оцінки мов би зсередини.

Паньківський далі відзначав, що з приходом гітлерівців восени 1939 р. в Польщу, "до голосу прийшли всюди крайні націоналісти. На українському відтинку (тобто в Західний Галичині і Холмищі - В. М.) ОУН вийшла з підпілля на поверхню життя. Переважна частина керівних, але також велика кількість рядових членів ОУН, перейшли Буг і Сян до генерального губернаторства (тобто із західних областей України під захист гітлерівців - В.М.). Першу групу становили в'язні польських тюрем... Нова влада взяла їх під свою опіку та примістила на свій кошт не тільки в домах відпочинку і санаторіях. Перед ОУН відкрилися перспективи керівництва, не тільки почесті, але й відповідальність... Замість сподіваного керівництва, організація принесла нашому громадянству розбрат, двоподіл і братовбиство...". [26]

А далі Паньківський подав ще одну немаловажну інформацію:

"Самопевні, тверді члени групи Бандери ще й сьогодні не здають собі справи з того, що розбиття ОУН (мається на увазі розкол ОУН на ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців на початку 1940 р. - В.М.) було в обличчі подій не тільки організаційним, але навіть національним злочином...". [27]

Однак, назважаючи на всі ці непорозуміння, незгоди і братовбиство, Паньківський називає діяльність усіх оунівців в 1939 - 1941 роках в "генерал-губернаторстві" "медовими місяцями співпраці з німцями."

Примітки

ДИВІЗІЯ СС "ГАЛИЧИНА"

Створення дивізії

Будучи головою Львівського (Галицького) крайового комітету і водночас заступником голови Українського центрального комітету, К. Паньківський був не тільки учасником творення дивізії СС "Галичина", але й одним з її головних засновником: "Ми бажали дати світові знати, що існуємо і хочемо жити", - патетично заявляв він, намагаючись пояснити причину ствоерння цього есесівського формування.

Далі він запевняв, що "настанова загалу нашого громадянства до творення дивізії була позитивною, в її будові громадянство приймало активну участь". Але Паньківський не називає тих, хто належав до того "громадянства".

Паньківський подає коротку передісторію творення цієї дивізії: участь "українського легіону" під командою колишнього петлюрівського полковника Р. Сушка "в поході німців на Польщу" у вересні 1939 р., і про спроби ОУН-мельниківців напередодні та в перші дні війни створити на боці гітлерівців подібні формування. Але ця затія потерпіла невдачу. Зате ОУН-бандерівців створила в складі Абверу диверсійно-каральні батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", про які ми вже доволі часто згадували.

Панківський:

"Наприкінці жовтня 1941 року інформував мене Кольф (офіцер гестапо і СД у Львові - В.М.) довірочно, що з Берліну прийшов наказ зробити серед українців (тобто українських войовничих націоналістів - В. М.) набір добровольців до зброї СС (Waffen-SS). Він показував мені письмо, в якому було багато про расові прикмети різних частин Галичини. При наборі добровольців мала бути проведена сувора селекція. Мали приймати тільки таких, що відповідали расовим приписам, а такі були, як писалося, тільки на Поділлі (східні райони Тернопільщини - В.М.), Покутті й Гуцульщині". [1] Тут же Паньківський додавав: "Цей набір мав бути пробним і його мали перевести без розголосу", тобто таємно.

І далі:

"Кольф говорив мені, що акція мала добрі наслідки. Із великого числа зголошених хлопців прийнято около дві тисячі. Їх розподілили по кількох поміж різні німецькі відділи. І в числі тоді прийнятих до зброї СС був мій племінник, який був пізніше під Сталінградом та тяжко поранений чудом дістався із останнім транспортом до шпиталю в запіллі... На тому справа наших військових частин в 1941 р. притихла...".

"Аж у лютому 1943 року, -продовжував Паньківський, - виринула заново справа війська. Тим разом ініціятива вийшла, без ніякого нашого впливу, від галицького губернатора Вехтера...". Нижче ми побачимо, які

суперечливі застереження з приводу iнiцiятиви і творення дивізії СС "Галичина" подають різні націоналістичні автори і сам бригаденфюрер СС Вехтер. (Виділено мною - В. М.)

"Ми жили, - писав далі Паньківський, - в тому часі в атмосфері щораз то частіших розмов німецьких чинників у Галичині про потребу відокремлення Галичини від генерал-губернаторства, з огляду на окремі національні і господарські умови. Ще перед роком запровадив рейхсміністр Розенберг для східних земель крайову самоуправу в колишніх балтійських державах (Естонія, Латвія і Литва). Під кінець 1942 року, після успішної заготівлі контингентів та задовільного набору робітників, почав Вехтер і собі добиватися наших прав для Галичини, зовсім помітно прямуючи до ширшої особистої кар'єри, з дальшим прицілом на весь український простір. Галичина мала стати для нього трампліном. У рамках таких плянів Вехтера мусіло бути військо як невід'ємна і конечна їх частина". [2]

І далі:

"Зима 1941-1942 рр. була переломовою в історії успіхів Гітлера. Великі втрати казали шукати нових сил. Треба було відступити від "расових" приписів. Крок за кроком стандарт "чистоти раси" відпадав. Прийшла черга на естонців, лотишів і на нас...

... Одного дня ад'ютант губернатора Стястни запросив мене телефоном таємниче на розмову за чаєм, не подаючи, як це звичайно робив, предмету розмови. Губернатор, після короткого виступу про відрубність галицької землі від решти ГГ (до чого я був останніми часами звик), почав говорити про військові справи, натякаючи на можливості створення галицької дивізії в рамках плану творення нових ненімецьких дивізій зброї СС. Він сказав, що має на це основну згоду вирішальних чинників Берліна, а тепер потрібне запевнення успіху з нашого боку, зокрема УЦК, про якого співпрацю він просить. Ця розмова була прикрашена твердженнями про те, що добре виконала в 1942 році свої обов'язки в господарській ділянці....

...Губернатор, маючи у відповідь на свої заходи згоду Берліна на творення галицької дивізії, мусів виконати плян. Тому вже не стояло питання, чи ми хочемо дивізїї, чи ні, тільки в чемній формі була поставлена вимога співпраці в її творенні... Ми розуміли, що це справа великого національного значення і великої відповідальності, які переростають межі не тільки Галичини...(Виділено мною - В. М.)... Керівні кола суспільства нашого у Варшаві, Празі й Берліні прийняли факт творення української військової формації без вийнятку позитивно... Не було відповідального в нашому національному житті чинника, який був би проти творення дивізії... Всі наші владики з митрополитом Шептицьким на чолі оцінювали (цю акцію)... як поважний і цінний політичних козир.. .".[ 3]

І під кінець цих "одностайно-схвальних" зауваг Паньківський зазначає:

"Верхівки обох ОУН поставилися офіційно негативно. Причиною було те, що це не вони, а УЦК мав стати співтворцем дивізії. Внутрі обох організацій думки були гостро поділені. Низове членство і прихильники не поділяли поглядів на справу своїх провідників. Це виявилося у численному напливі добровольців із числа членів обох груп...".[ 4] Тут Паньківський фальсифікує начисто ситуацію, бо ОУН-мельниківців, по суті була співтворцем дивізії, а ОУН-бандерівців лише вдавала свою позицію.

Паньківський вказує на "національне значення" їх антинародної затії.

Такі спогади К. Паньківського з приводу творення есесівської дивізії в Галичині.

Досить патетично описує в своїх спогадах К. Паньківський дефіляду "освячення дивізії СС", яка відбулася 28 квітня 1943 р. у Львові:

"28 квітня 1943 року відбувся урочистий акт проголошення створення дивізії. У великій вітальній палаті колишніх цісарських намісників Галичини проти вул. Чарнецького, 14 зібралися з одного боку всі німецькі і окружні старости та повітові комісари, а з другого - духовенство, управа міста, державні установи, кооперація, преса, начальство і співробітники УЦК і УДК (Українського допоміжного комітету - В.М.) і делегатур, члени і уповноважені військової управи, та окремі визначні громадяни. Між почесними гістьми губернатора був ген. Віктор Курманович, який спеціально приїхав з Відня, і президент внутрішніх справ ГГ д-р Людвик Льозакер, що репрезентував генерал-губернатора Франка.." [5]

"Урочисту дефіляду" відкрив шеф правління губернатора дистрикту Бауер. Першим промовляв Вехтер:

"Раз-у-раз з усіх шарів галицько-українського населення (читай: галицьких войовничих націоналістів і "коляборантів" - В.М.) підношено бажання - не тільки співпрацею на широких полях Галичини, не тільки як селяни на полі, як робітники в промисловості, як співпрацівники правління, як члени поліції, також не тільки як робітники в сільському господарстві і збройовому промислі ген у Німеччині, але й як вояки зі зброєю в руці протиставитися большевизмовi та цим робом взяти безпосередню участь у боротьбі для забезпеки своєї батьківщини, в боротьбі за безпеку і майбутнє Європи..." (Газ."Наші дні". 1943. Травень).

Далі Паньківський пише про те, що Льозакер "відчитав маніфест генерал-губернатора" до "галицького населення":

"Завдяки вашій активній боротьбі проти большевиків в одному ряді з німецьким вояком будете мати змогу бути не лише співучасниками безсмертної слави європейських народів, але також завдяки вашій жертві, виборете і забезпечите на вічні часи для себе і своїх дітей змогу використати з благодатей євпропейської культури" (Газ."Краківські вісті". 1943. 30 квітня).

Далі говорив В. Кубійович, голова УЦК:

"Сьогодні для українців Галичини справді історичний день, бо нинішнім державним актом здійснюється одне з найщиріших бажань українського народу - зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі з більшовизмом. Це бажання, висловлюване при різних нагодах від 22 червня 1941 року, було вислідом переконань не лише провідних кіл, але й цілого народу, що большевизм є нашим найбільшим ворогом, який несе нам не лише матеріяльну й духовну руїну, але також національну смерть" (Газ."Краківські вісті". 1943. 1 травня).

Далі виступили: "М. Хронов'ят, один із керівників військової управи дивізії, і о. мітрат Василь Лаба, керівник капеланів дивізіїї. Паньківський не фіксує їх виступи в своїх спогадах, тому ми фіксуємо уривок з виступу останнього з іншого джерела. Цей виступ отця Лаби звучав як проповідь:

"Сей день, его же соствори Господь, відроджуємся і возвеселімся в онь. Чому маємо радіти в цей такий важливий воєнний час? Бо за згодою фюрера Великонімеччини дістаємо змогу створити стрілецьку дивізію. А

це воскресения Української галицької армії... До цього кличе нас Бог так, як колись кликав хрестоносців, які йшли на боротьбу з гаслом "Бог так хоче!" І сьогодні Бог так хоче!.." (Газ."Львівські вісті". 1943. 29 квітня).

"Пополудні, - продовжував Паньківський, - Вехтер прийняв у присутності вищих німецьких урядовців членів ВУ (військової управи дивізії СС "Галичина" - В.М.) і її уповноважених у краю. Він з'ясував завдання ВУ та ствердив і наголосив, що вона є "органом губернатора". Бауер відчитав список членів ВУ і уповноважених. Всі вони отримали номінаційні (ті, що підтверджують особу - В.М.) грамоти. До складу ВУ належали: Альферд Бізанц - голова, Осип Навроцький - начальник канцелярії (фактично керував справами), Євген Пиндус - перший, а Степан Волинець - другий заступники начальника канцелярії, мітрат о. д-р Василь Лаба - референт душпастиря, Михайло Хронов'ят - референт доповнень (організація і вербування), д-р Володимир Білозір - референт здоров'я, Іван Рудницький - референт правний, Михайло Кушнір - референт пропаганди, Зенон Зелений - референт молоді, Володимир Макарушка -референт старшин, Андрій Палій - референт допомоги родинам, Юрій Крохмалюк - референт історико-архівний, пізніш званий історико-військовим відділом ВУ." [6]

І ще: "Губернатор запросив на почесного голову військової управи ген. Віктора Курмановича".

Далі Паньківський зазначає:

"У соборі Святого Юра відслужено службу Божу, на якій були присутні також німці. Факт, що СС-бригаденфюрер, а пізніше СС-группенфюрер, провідник партії (нацистської, звичайно - В. М.) в Галичині, Вехтер, а разом з ним през. Льозакер й інші, були при богослуженні в католицькому храмі - був предметом різних коментарів..."

Після 28 квітня 1943 р. мобілізаційна машина лихоманково закрутилася. Мобілазаційні емісари вели обробку молоді в містечках і селах Галичини, напружено працювали на користь вербування в дивізію всі установи УЦК та УКК, націоналістичні осередки й організації, школи, греко-католицькі церкви. Заклики губернатора, військової управи перемішувались із закликами УЦК - УКК, подібно цьому:

"Українські громадяни! Надійшла довго очікувана хвилина, що український народ знову дістане змогу зі зброєю в руках виступити до боротьби... Я вірю, - закликав голова УЦК Кубійович, - що ці наші зусилля і жертви, це твердий, але певний шлях до нашого світлого майбутнього." (Газ. "Краківські вісті". 1943. 6 травня.)

Яке "світле майбутнє" готували народові України ці націоналістичні творці есесівської дивізії в тіні нацистської свастики?

Мобілізаційна машина вербування в дивізію СС стрімко закрутилася в усій Галичині. К. Паньківський з цього приводу патетично відзначав: "Не було романтики 1941, та зате була романтика 1943 року".[7]

I далі: "Дивізія побудована була на принципі добровільності і цього треба було триматися." А проте: "І у Львові, і в краю верх взяли люди з найкращими інтенціями (посиленням, напругою - В.М.), але без політичного відчуття, без зрозуміння положення, люди, які керувалися чистим сентиментом. Для декого з них факт створення дивізії був рівнозначний із загальною мобілізацією української збройної сили.

Ентузіазм, для якого не було ніяких підстав, переходив у гістерію. Кинули клич: "Всі до дивізії!", хоч було зрозумілим, що це було не до виконання і не мало змислу з загального національного погляду..." [8] А поряд з цим Паньківський зазначає: "Спроби примусового набору до дивізії з боку німців почалися в часах евакуації східних частин Галичини, весною 1944 року, а дійсний примусовий набір аж на терені райху восени 1944 року, коли Галичина була вже в руках більшевиків... На протязі травня і червня (1943 р. - В. М.),- писав Паньківський, - добровольців приписалося понад 90 тисяч. З цього числа лікарські комісії визнали здатними до служби понад 20 тисяч" [9] В. Кубійович подавав дещо інші цифри: "До дивізії зголосилось бл. 80000 добровольців, покликано до військової служби бл. 15000...". [10]

Іншу статистику ми побачимо в книгах інших авторів. Тут треба лише зауважити, що Дивізія протягом свого існування двічі суттєво (майже заново) формувалась, а тимчасом у Львові діяв стаціонарний мобілізаційний центр, який постійно проводив набір до дивізії. Однак, для більшої ясності, тут же подамо спогади відомого церковного діяча в Галичині, члена митрополичої капітули о. Гавриїла Костельника:

"Організацію дивізії СС "Галичина" офіційно прийняв на себе УЦК Кубійовича, але взяти участь у цьому ганьбищі наказано було всім без винятку - і установам, і окремим громадсько-політичним і церковним діячам дистрикту. Охочих взяти зброю, щоб піти на тепер страшний Східний фронт, не було. Хоч німці і вживали суворих заходів до того, аби ніхто нічого не знав... але у повітрі вже носилося невідомо ким пущене "Гітлер - капут"... Незважаючи на це, почалась кампанія вербування "добровольців" до "українського війська". Кажу в "українське військо", бо ми із зрозумілих причин старанно уникали вживати назву "дивізія есес", а часто-густо на запитання, що означають літери "СС", вербувальники відповідали, що це традиційна назва - січові стрільці. Кинуто було облудні гасла: "За Україну!", "На Москву!", "Тепер або ніколи!", "В бій на одвічного ворога!" Ми так загрузли в своїх злочинних зв'язках із окупантами - адже ми кликали їх, ми чекали на них, ми вітали їх і молились за них, за їхнього фюрера, - що цілком закономірним був і цей черговий, може найстрашніший за всю фашистську інвазію, наш злочин перед своїм народом - вимагати від нього найдорожчого: віддати свою молодь на поталу кровожерливому фашизму, кинувши її на бій проти кого? Проти своїх кровних братів - українців, росіян, білорусів. Митрополит благословив і наказав церкві взяти найактивнішу участь у наборі "добровольців".

Митрополит діяв не тільки за власною ініціативою, а й за наказом апостольської столиці, яка через католицьку церкву всіма силами сприяла створенню "добровольчих" легіонів для допомоги гітлерівцям проти росіян. Такі "добровольчі" легіони зусиллям католицької церкви були створені в католицьких країнах, як, наприклад, в Іспанії, Франції, Бельгії, Португалії, і зараз же кинуті на Східний фронт. Приклад католицької церкви був завжди обов'язковим і для нас, а тим більше тепер, коли гітлеревці, на яких Ватікан покладав всі надії в знищенні Радянської держави, терпіли поразку за поразкою.

І мушу сказати, що якби не допомога наших священників, єпископів, усієї церкви, УЦК не зміг би набрати жодної чоти цих "добровольців". Молодь ховалася від набору або втікала в ліса. Тих, кого окупаційна

влада затримувала, притьмом запирали в касарні, охороняли, щоб вони зразу ж не дезертирували. Тих, хто втікав, примусово направляли на роботу в Німеччину. Поставала загроза: справа створення дивізії може скандально провалитись. Директори середніх шкіл почасти із власної ініціативи, почасти за наказом зверху, позаписували в "добровольці" всіх учнів старших класів. Але й це не допомагало. Довелось кожному з нас, одному перед одним, а всім разом перед народом показувати "жертовний приклад" - віддавати своїх власних дітей на убій... Тяжко про це говорити, але й я сам вимушений був віддати своїх двох синів... Добре, що народ зрозумів це по-своєму: мовляв, самі накликали гітлерівських убивць, самі і допомагайте їм..."

Отака сповідь священника Гавриїла Костельника. Вона, як бачимо, полярно протилежна спогадам "щирого коляборанта" Паньківського.

Служба галичан в "українській поліції"

Досить відверто пише той же К. Паньківський у своїй книзі "Роки німецької окупації" про службу українців-галичан у так званій "українській" поліції. І не тільки в ній.

В усій розгалуженій системі гітлерівського поліцейського режиму в Галичині - кримінальної, порядкової, політичної, поліції безпеки та багатьох інших - знайшлося місце і для "українців", які пішли вірнопіддано служити "новому порядку" Гітлера. "Всі поліційні формації, - зазначав Паньківський, - приймали на працю на нижчих щаблях місцевих людей -українців і поляків." [11] Чимало їх "працювало" і в гестапо. Там займалися карколомністю і убивством, і така "праця" підходила для чималої кількості "людей". Згодом ці досвідчені вбивці опинилися в УПА, ставши опорою її підрозділів.

Важче було з кріпо (кримінальною поліцією), - зауважував Паньківський. "Тут націоналісти досвіду не мали, бо поляки не брали українців у поліцію. Тому гітлерівці переважно брали в туди поляків,тих, що знали "кримінальний пошук". Те ж саме було і з залізничною (Bahnschutz) поліцією, де засіли фольксдойчі й поляки, бо тут можна було поживитися і речами, і харчами".

"В половині серпня 1941, - фіксує Паньківський, - вийшло розпорядження губернатора про розв'язання міліції і про створення "української помічної поліції" (Ukrainische Hilfspolizei). Одночасно появився заклик команданта порядкової (орпо) поліції зголошуватись до служби...". Планом передбачалось прийняти в дистрикті "Галичина" 6 тисяч "українських" поліцаїв. "Але до служби прийшло знову багато, та головно молодих хлопців".[12]

Тут інформація Паньківського досить суперечлива, бо поряд було зазначено, що вже 2 липня 1941 року "міліція" (тобто ті підрозділи, що були сформовані ОУН-бандерівців в перші дні війни і на початку окупації (була підпорядкована СС) тобто гестапо і службі безпеки. При цьому, він мовби жаліється, що "утруднювало справу" те, що "німці зразу почали вживати" ту "міліцію" для своїх цілей, "передовсім на протижидівському відтинку". Ми вже писали раніше про участь такої поліції у винищенні євреїв і в проведенні каральних акцій проти "свого" населення.

Командантом порядкової поліції в генерал-губернаторстві був генерал-

майор Вінклер, командантом такої ж поліції в дистрикті "Галичина" -полковник Стах. При команді орпо у Львові був референтом "української" поліції майор Вальтер. Зведеного керівництва орпо в дистрикті не було. Кожний окружний командант порядкової поліції підлягав тільки своєму німецькому окружному команданту і, звичайно, гестапо і СД. Тому-то так часто така поліція в основному використовувалась не для звичайного наведення громадського порядку, а для каральних акцій, які проводились безперервно, вдень і вночі. В поліції, визнавав Паньківський, "тяжів дух нацизму". Цією фразою сказано ВСЕ, без спеціальних пояснень і коментарів.

"Платні були низькі" (ще одне суттєве визнання Паньківського), а тому вся поліція займалася мародерством. "Ще гірше, - продовжував Паньківський, - було з озброєнням. Воно було перестаріле, при тому один кріс (гвинтівка) припадав на дво поліцистів, а на один кріс приділено всього 10 набоїв". Але і цього вистачало, щоб впритул застрелити десять беззахисних євреїв чи всяких інших "ворогів". Про витрачені патрони кожної зміни поліцаї особисто звітували команданту поліції та залишали письмовий рапорт.

В той час, як на Волині в березні - квітні 1943 р. "українська" поліція, вимазана людьскою (в основному єврейською) кров'ю, по команді перейшла в УПА разом із зброєю, тут, в Галичині, поліцаї поодинці або групами, відходили в ту ж УПА, зате інші приходили на звільнене місце.

Паньківський пише і про таке:

"Ми ще перед створенням дивізії (СС "Галичина" - В. М.) говорили про потребу створення поліційних відділів крайової охорони, які могли б бути вишколені в протипартизанській боротьбі". Тому і не дивно, що чимало підрозділів УНС (Української народної самооборони) - витвору бандерівців в Галичині, в боротьбі проти радянських партизанів генерала С.А. Ковпака були сформовані із таких "досвідчених" поліцаїв.

І ще одна досить цікава деталь, про яку іронічно зауважує Панківський:

"В 1943 році команди (поліцаїв - В. М.) виробили проект змін однострою і відзнак. На місце українських мали прийти німецькі, але як? Замість золотих випусток для офіцерів мали прийти срібні, зовсім такі самі, як відзнаки німецьких підофіцерів".[13] Отже, тут, в Галичині, про "українську" поліцію гітлерівці піклувались, бо їй довіряли.

Згодом, вказує Паньківсьский, до "української" поліції прийшло немало досвідчених людей. Одним був Володимир Пітулей, колишній майор польської поліції. Його заступником став поручик Любомир Огоновський. В листопаді 1941 р. у Львові було відкрито поліцейську школу. Однак, як не старалися вислужитися ці поліцаї, есесмани дивилися на них як на виконавців найчорнішої "роботи".

Цікавий факт подає Паньківський на початку книги, який з цілком відомих причин замовчують всі інші націоналістичні автори: "В лютому 1942 р. Національна рада (якою керував митрополит А. Шептицький - В.М.) припинила свою формальну діяльність. Приводом до цього став лист, написаний митрополитом до райхсміністра Гайнріха Гіммлера у справі вбивства жидів та зокрема у справі притягнення української помічної поліції до участі в акціях проти жидів. Канцелярія Гіммлера переслала того листа до СД у Львові. Кольф (вже згадуваний офіцер гестапо і СД - В.М.) запросив мене та подразненим голосом вияснював

прикре положення свого уряду..." Паньківський при цьому додав: "Кольф дав прочитати лист митрополита до Гіммлера... Митрополит просив, щоб української поліції, яка без винятку складається з його вірних, не вживати до акції проти жидів".

Отже, "українська" поліція в дистрикті "Галичина" вже протягом півроку виловлювала и вбивала євреїв (про це ми вже писали в попередніх підрозділах), а про це мовчали всі ланки "громадськості" - від націоналістів до клерикалів. Нема жодного свідчення про те, щоб хтось заявив протест, усно чи письмово, в захист єврейського населення, яке страхітливо знищували тисячами. Нарешті, як бачимо, глас Божий прорізався в устах "миротворчого" митрополита!

Чи виправдовує К. Паньківський колабораціоналізм

Звичайно, виправдовує. Притому, виправдовує в своєрідній формі. В "Підсумках і висновках" до книги "Роки німецької окупації" він, прикриваючись словесним камуфляжем, всіляко доводить, що співпраця з гітлерівцями в роки Другої світової війни була неминучою. Але чия співпраця - українського народу чи українських націоналістів?

Як відомо, гітлерівських окупантів не задовольняло "державне правління" ("уряд" Стецька - "Карбовича"), проголошене бандерівцями 30 червня 1941-го р. у Львові і вони його негайно розігнали. По-перше, гітлерівцям не подобались ігрища кишенькових політиканів за їх спиною, їх політична метушня. Господарі становища ("Майстром був Гітлер" -писав Паньківьский) не могли допустити самоуправних вибриків самозванців, яких ніхто на такі акції не уповноважував. По-друге, гітлерівці аж ніяк не хотіли ділити (хай навіть повністю залежну від них) політичну владу з інородцями, яких планували знищити як слов'янське плем'я, чи поставити на коліна за своєю подобою. По-третє, окупантам потрібні були слухняні пособники в нещадній експлуатації краю, лакеї та виконавці, яких вони самі призначили для такої мети і які повинні беззастережно виконувати їх "панську" волю.

Після інциденту з "Актом 30-го червня 1941-го" гітлерівці, не бажаючи втрачати підтримку з боку українських войовничих націоналістів, тимчасово зманеврували. Тому вже 6 липня 1941 р. і було створено у Львові Раду сеньйорів, яка незабаром стала називатися Національною радою, почесним протектором якої став митрополит Андрій Шептицький, а президентом Кость Левицький, запопадливо слухняний німцям. "Українська національна рада у Львові, - писав Паньківський, - була для нас усіх "символом влади".[14] Звичайно, їм так здавалося.

В лютому 1942-го р. гітлерівці припинили діяльність Національної ради, хоч та "діяльність" зводилась до звичайної балаканини. Лист митрополита до рейхсміністра Гіммлера з проханням не використовувати "українських" поліцаїв в каральних акціях проти єврейського населення Галичини був лише примітивним приводом до розпуску. Просто гестапо і службі безпеки набридли хоч скромні, але ж все-таки ігрища в "національну" політику тої "національної" ради. "Із припиненням діяльності Ради всі функції президії... перейшли вповні до нас (тобто до УКК - В.М.).. ", - писав Паньківський. УКК, в той час підпорядкований УЦК, як відомо, був

створений гітлерівцями як допоміжна організація із "аборигенів" для збору воєнних поставок для вермахту і беззастережно виконував всі накази окупаційних властей. Тут вже було не до "національної" політики. Гітлерівцям потрібні були просто пособники в усіх чорних справах. І вони знайшлися.

В "Підсумках і висновках" Паньківський писав:

"Чи Національна рада діяла в згоді з поглядами громадянства, як речник того громадянства ("речником того громадянства", як відомо, Національна рада ніколи не була, бо була створена на збіговиську націоналістів Львова не без санкції гестапо і служби безпеки - В. М.), чи то групка безвідповідальних політиканів і самозванців пішла на співпрацю на свою руку? Чи співпраця галицьких українців із німцями була в даній ситуації потрібна? Чи діяльність національної ради, а згодом комітету на галицькій землі, була службою дійсно народові, чи вислуговуванням окупантові? Чи наше громадянство дійсно ділилось різко на самостійників і опортуністів? До якого часу коляборація є патріотизмом, а в якому моменті вона перестає бути згідною з національним інтересом і стає зрадою національної справи? Що це таке українське "германофільство", про яке стільки говориться?"[15]

Такі запитання (і досить резонно!) ставить Паньківський, виправдовуючись, і не розуміючи, що тим самим же викриває свою "філософію" колабораціонізму. Але як відповідає на них? Перш за все, зазначає "щирий коляборант" про те, що тоді, в 1941 р., "цих питань не ставили". Все, мовляв, було ясне - "українці", тобто українські націоналісти, стоять на боці Гітлера. Інші міркування просто не допускались. Ці питання, - веде далі Паньківський, - виникли "під впливом післявоєнних настроїв", бажанням скинути з себе відповідальність за все те, що ними творилось до війни і під час війни.

Думається, що це цілком справедливе застережння, бо всі ті, хто скомпрометували себе до війни і під час війни, почали старанно "відмиватися" після війни. Але даремно, бо історія злопам'ятна до злочинства і злочинців.

Однак, тут же, Паньківський вперто відстоює свою "коляборантську" тезу про те, що під час війни народ "мусить стояти у зв'язках з окупаційною владою" і "хтось мусить очолювати його репрезентацію...". Ось така логіка!

Далі Паньківський сам же звинувачує всіх і вся в співпраці з гітлерівцями:

"Всі ми дивилися в часах перед другою світовою війною надто в сторону німців, дехто в сторону Гітлера. Ми чекали від них, хоч для того не було реальних підстав, сприяння відновленню нашої державності не тому, що вони були нацистами, а тому що вони були ворогами наших ворогів...".[ 16]

В тому ж "коляборантському" ключі Паньківський і завершує свою книгу спогадів: провідні діячі ОУН "в більшості перебували тоді в Німеччині і стояли у зв'язках з німецькими чинниками... її (ОУН-бандеревців - В.М.) передові члени, що прийшли до Львова разом з німецьким військом, своїми публічними виступами і проголошеннями викликали у свого членства і некритичної частини нашого загалу переконання про те, що вони - союзники німців...". І на закінчення Паньківський подає таке "виправдання" своєї "коляборації": "Співпраця українців (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.), отже і

галицьких українців (тобто і галицьких інтегральних і неінтегральних націоналістів, що значить фашистів - В.М.) із німцями була в роках 1941-1944 неминучою".[17]

Ми підтвердимо ці попередні "зауваги" пана Паньківського. Керівник Українського центрального комітету Володимир Кубійович у своїй книжці спогадів "Мені 70" та в інших "писаннях", як менш відвертий "коляборант", ніж Паньківський, причини співпраці з гітлерівцями пояснює ясніше:

"Німцям йшлося про те, щоб мати по своїй стороні прихильність українського населення, на території якого мала відбуватися війна, і тому виявили готовність йти назустріч нашим бажанням".[18] Отже, цей "коляборант", як бачимо, досить виклично пояснює свою та інших "коляборацію": німцям хотілось того-то, а ми їм прислоговували.

Подамо коротку довідку про Кубійовича.

Народився Володимир (Влодзьо) Кубійович у 1900 р. в небагатій сім'ї селянина в Західній Лемківщині. Сам Кубійович писав про себе, що він досить рано виявив "готовність" стати на той шлях, який торував пізніше. Молодий географ Краківського університету наполегливо займався "географією України і сумежних кpaїв", але тільки для того, щоб протиставити "щось" проти "чогось". Його "географія", як він сам зазначав, "подобалася німцям". Він готував карти та описи місцевостей для військового відомства Німеччини. З початку 30-х років "географ" Кубійович став досить цінним агентом воєнної розвідки Німеччини. Тому і не дивно, що в окупованій гітлерівцями Польщі (в так званому "генерал-губернаторстві") його призначають головою Ukrainische Hauptausschuss (Українського центрального комітету), хоч він не перебував у списку лідерів націоналістичних формувань за кордоном. Правда, деякі автори стверджують, що Кубійович був помітною постаттю у середовищі ОУН-мельниківців.

Чим же приглянувся він гітлерівцям у час, коли нацистам запопадливо прислуговували тисячі маститих націоналістів з Галичини? Думаємо, тим, що Кубійович не був націоналістом-екстремістом, як відомі функціонери ОУН-бандерівців, а вважався "поміркованим".

В своїх аж трьох книгах спогадів ("Мені 70", "Українці в генеральній губернії. 1939-1941: Історія Українського центрального комітету" і "Мені 80") В. Кубійович (у порівнянні із своїм спільником по "коляборації" К. Паньківським) досить стриманий у розповідях про "коляборацію"свою та інших. Однак і він згадав чимало "перлів" із її історії. Наведемо окремі із них, поміщені в книжці "Мені 70".

"Функціонерами УЦК були переважно мельниківці із ОУН-м. - I далі. - Вехтер (группенфюрер СС, губернатор дистрикту "Галіцієн") намагався створити німецько-українську симбіозу, а навіть виділити Галичину із генерал-губернаторства. З його амбітивними планами було пов'язано створення української дивізії".[19]

Тут же Кубійович фальшує, коли відзначає, що створення дивізії СС "Галичина" "частинно пов'язане" з особою Вехтера:

"8 березня 1943-го року я написав листа до генерал-губернатора Франка з проханням вжити заходів у справі створення добровільної української збройної формації... У березні губернатор Вехтер виклопотав у Гіммлера принципову згоду на створення такої дивізії... Це був чималий

політичний акт. Утворення великого українського військового з'єднання зміцнило ролю українців у Галичині... Тільки у складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при спрятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава... Я радився з Шептицьким, який сказав: "Немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української дивізії".[20]

Після тривалих розмов та переговорів з "національними колами" Кубійович у листі до губернатора дистрикту "Галичина" Вехтера від 8 квітня 1943 р. повідомив "остаточно" про те, що "наша суспільність ставиться позитивно до формування дивізії". Ото-так авантюра "національних патріотів"! Прагнення створити українську національну армію з есесівського формування! Цілком зрозуміло, що ті "національнії кола", про які згадує Кубійович, - це галицькі войовничі націоналісти, які всеціло орієнтувалися на Гітлера, бо самі були фашистами. Але чи хотів такої армії народ Галичини, а тим більше всієї України? Його, звичайно, не питали. Про нього навіть не йдеться у спогадах Кубійовича, бо "українцями" він називає тільки галицьких націоналістів.

28 квітня 1943 р., як вище зазначено, В. Кубійович від імені керованого ним УЦК звернувся із закликом до населення Галичини, в якому, зокрема, зазначалось: "Найвищий дозвіл на виставлення стрілецької дивізії СС, що складатиметься з галицьких українців, - це для нас відзначення і одночасно спеціальна честь. Ми свідомі того, яке велике значення буде мати та найвища постанова. Тому ми хочемо зробити все, щоб вона найкраще виконувалася. Сформування галицько-української дивізії на зразок СС - це для нас не тільки віздначення, але й зобов'язання, щоб активну постанову у співпраці з німецькими державними органами продовжувати аж до переможного кінця війни". (Газ. "Львівські вісті". 1943. 28 квітня.)

Такій заяві Кубійовича не варто дивуватися. Він активно пропагував і діяв. В Центральному державному архіві вищих органів влади України в Києві зберігається заява (Erklarung) за номером "1", заповнена власноручно керівником УЦК Кубійовичем: "Я, підписаний Кубійович Володимир, запевняю, що я готов, як воєнний охотник (тобто доброволець - В. М.), вступити до СС - стрілецької дивізії "Галичина" й бути у військовій службі.Я знаю, що на основі цієї заяви зобов'язуюся виконати кожної хвилини негайно приказ покликання до СС стрілецької дивізії "Галичина".

Львів, дня 2 травня 1943 р. Підпис: В. Кубійович". [21] Зрозуміло, що цей "ерклерунг" був написаний тільки для формальності і пропагандистського фарсу, бо Кубійович не збирався служити в діючій армії. Вслід за першим номером поступили ще подібні заяви від "щирих українців" (тепер "національно свідомих"), різних "батьків народу" і "провідників нації". На цей раз вони були дійсно щирими патріотами Великонімеччини і Гітлера. Сповнений "національної" гордості за здійснення "чималого політичного акту", Кубійович вже в довоєнний час, як один із керівників Наукового товариства ім.Т. Шевченка за кордоном і видавець "Енциклопедії українознавства", писав у своїх спогадах: "Наша і моя праця мала найкращі успіхи від літа 1943 року. Її вершком було створення дивізії "Галичина". [22] (Виділено мною - В. М.)."Праця" ця, як бачимо, була на догоду фашизму та Німеччині, а не Україні.

З чиєї ініціативи виникла дивізія СС "Галичина"

Тут треба сказати досить визначено: лицемірять числені націоналістичні автори з приводу відповіді на це непросте запитання. Для цього, зрозуміло, є у них свої всім відомі причини - обшити український націоналізм в Галичині. Але ж це абсурдно, бо антинародно!

Ми вже знаємо, як питання ініціативи створення дивізії інтерпретували її творці - керівник УКК К. Паньківський і керівник УЦК В. Кубійович. Добре відомий в діаспорі, історик О. Субтельний в книзі "Україна: історія" (К., 1991) явно лицемірить, коли вказує, що "губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію".

Все, якраз, навпаки. Про це О. Субтельному як досвідченому історику повинно бути добре відомо. Правда, він тут же зазначає, що "опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни (маються на увазі неприємності з "Актом 30 червня 1941-го" - В.М.), найважливішим випадком співпраці українців (читай: українських войовничих націоналістів - В.М.) з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина". Що правда, то правда!

Ми вже знаємо про створення в диверсійній службі гітлерівського Абверу спеціальних батальонів "Нахтігаль" і "Роланд", сформованих в основному із бандерівців. Мельниківці також не дрімали. Вже в перші дні війни керівник ПУНу А. Мельник починає атакувати Берлін, посилаючи А. Розенбергу, тодішньому рейхсміністру окупованих східних територій, а затим також Г. Франку, керівнику генерал-губернаторства, їх численним помічникам та іншим нацистським бонзам "послання", "меморандуми", "листи" та "заяви" з пропозиціями створити військові сили "українців", тобто українських націоналістів, на боці гітлерівців "для поборення большевизму". Гітлерівці ж у той ейфорично-переможний час просто не звернули на них жодної уваги. Захоплені успіхами на Східному фронті, вони відверто нехтували примітивними політичними моськами - танки Гудеріана вже були на підступах до Москви!

Одне з таких "писань" націоналістів з Галичини добре відоме багатьом історикам, що досліджували історію Другої світової війни. Думаю, що воно добре відоме і Оресту Субтельному. 12 січня 1942 р. було подано "послання його превосходительству фюреру й рейхсканцлеру Німецького рейху Адольфу Гітлеру". В ньому, зокрема, недвозначно зазначалось: "Українська нація пов'язувала великі надії з розвитком обстановки в Східній Європі, що привела в середині минулого року до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Провідні кола українського народу були впевнені в тому, що зіткнення між націонал-соціалістичною Німеччиною і більшовицькою Москвою неминуче, і що тільки Німецький рейх під керівництвом Вашого Превосходительства був спроможний завдати більшовизму смертельного удару. Поразка Росії повинна була дати можливість Україні приєднатися до політичної системи Европи... Ми запевняємо Вас, Ваше Превосходительство, що провідні кола на Україні готові до тіснішого співробітництва з Німеччиною з тим, щоб вести боротьбу з спільним ворогом спільними зусиллями німецького і українського народів і встановити справді повний порядок на Україні і в усій Східній Європі".

Це "послання" підписали: граф А. Шептицький, митрополит, президент Української національної ради у Львові, М. Величківський, президент Української національної ради у Києві, А. Лівицький, заступник С. Петлюри - головного отамана УНР у Варшаві, Омелянович-Павленко, голова Генеральної ради комбатантів у Празі, А. Мельник, вождь українських націоналістів у Берлині".[23] Воно визначає всю суть тих політичних ігрищ, які вели націоналісти.

Однак незабаром обставини блискавично змінилися. Гітлерівський вермахт отримав воєнну поразку під Сталінградом. Вже через чотири дні після неї, 6 лютого 1943 року, з благословення того ж митрополита А. Шептицького провідник ПУНу А. Мельник знову пише "послання" начальнику штабу верховного командування вермахту, генерал-фельдмаршалу В. Кейтелю:

"...Здається, прийшов час включити Україну (читай: українських войовничих націоналістів - В.М.) в протибільшовицький фронт... Треба сформувати боєздатне українське військо... На жаль, протягом останніх двох років було загублено багато можливостей... Треба це питання перенести в сферу практичної дії без зволікань і прогаяння часу. Сподіваюсь, що проблеми формування української збройної сили в тому вигляді, в якому ми тут виклали, знайде у Вас, пане генерал-фельдмаршале, належне розуміння і увагу... Українські вірнопіддані, а найголовніше військові кола готові до розв'язання цього питання, якому ми в ім'я переможного кінця боротьби з Москвою надаємо найбільшого значення, прагнемо взяти участь і віддати себе в розпорядження головного командування збройних сил".

Це "послання" А. Мельника, провідника ОУН-м, досить відоме багатьом дослідникам історії Другої світової війни і навіть широкому громадському загалу. Як бачимо, численні свідчення про те, що націоналістичні провідники досить часто вимагали (вірніше, просили) у нацистів створення "вагомої" української військової формації в складі гітлерівського вермахту, мають незаперечну і серйозну підставу.

Однак, чи був губернатор дистрикту "Галіцієн", группенфюрер (генерал-лейтенант) військ СС Отто Вехтер ініціатором створення есесівської дивізії "Галичина"? На це питання Вехтер відповів сам:

На початку березня 1943 року губернатор Вехтер у "Маніфесті до зброєздатної молоді Галичини" висловив, зокрема, таке: "Раз у раз галицьке українське населення (читай: галицькі войовничі націоналісти - В.М.) висловлювало бажання із зброєю в руках брати участь у збройній розправі німецької держави. Фюрер, визнаючи наставления Галичини, вволив цьому бажанню включити себе до боротьби і дозволив на формування "СС-стрілецької дивізії Галичина". [24] (Виділено мною - В.М.).

Окупаційна газета "Львівські вісті" (1943, № 93), інформуючи про "урочисту дефіляду" з приводу освяти декрету губернатора про створення цієї дивізії, подала уривки з промови губернатора дистрикту Вехтера, в якій той, зокрема, зазначив:

"Неодноразові звернення галицько-українського населення до управи Галичини, до пана генерал-губернатора (тобто Г. Франка - В. М.), по проводу рейху нарешті увінчалися успіхом. Фюрер дав зволення сформувати дивізію з галицьких українців..." (Виділено мною - В.М.).

Тут, як бачимо, все ясніше ясного, бо крапку над "і" поставив сам Вехтер.

Дивізію захотіли створити в складі гітлерівського вермахту самі націоналісти в Галичині, перш ніж виникли ініціатори.

Аналізуючи літературу, присвячену 14-й стрілецькій дивізії СС "Галичина", треба зазначити, що серед багатьох авторів найпомітніше місце займає книга спогадів німецького автора В.-Д. Гайке "Українська дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій у 1943 -1945 роках" (Торонто - Париж - Мюнхен, 1970).

Гайке Вольф-Дітріх (1913 р. н.) - майор вермахту, уродженець Прусії. Народився і виріс в офіцерській сім'ї. В січні 1944 р. був відряджений в 14-ту гренадерську дивізію СС "Галичина", яка тоді перебувала в Нойгаммері, де завершувала своє формування. Спочатку був призначений начальником оперативного відділу її штабу в званні капітана, а затим начальником штабу в чині майора. Книгу спогадів про дивізію СС "Галличина", в якій служив до кінця війни, Гайке розпочав писати відразу ж після війни, перебуваючи в англійському таборі для німецьких військовополонених, і називав її спочатку "Sie wollen Freiheit" ("Вони хотіли волі"). Зрозуміло, що інтерпретація питання, закладена в заголовку книги, дуже сподобалася українським творцям дивізії, які опинилися на Заході, перш за все В. Кубійовичу, і вони доклали чимало зусиль, щоб допомогти Гайке написати і видати цю книгу. Перша назва не відображала суті цієї дивізії і вояків в ній,тому була замінена.

Служба в дивізії від початку 1944 року і до кінця війни (досі Гайке вчився у військовій академії в Берліні) була надзвичайно пам'ятною частиною життя автору, тому він писав про своє фронтове життя з неабиякою теплотою. Та й неодноразово Гайке запевняє читача в тому, що був щирим патріотом дивізії. Однак щирість у багатьох місцях книги переходить у фарс, або абсолютно відсутня, коли йдеться про виконання важливих бойових завдань. Тут, вірогідно, добряче попрацювали його наставники і "консультанти" типу творця дивізії В. Кубійовича.

Винити ж тут автора втакій нещирості можна лише частково. Бо ж дивізія, одним із керівників якої був майор В. - Д. Гайке, була есесівською і виконувала в основному поліцейські (каральні) функції та акції, що, звичайно, не подобалось і не подобається демократичній громадськості повоєнної Німеччини і всієї Європи. Незважаючи на все це, чимало сторінок книги проливають яскраве світло на реальну і на непідретушовану історію дивізії СС "Галичина".

В "Передмові" до книги В. Кубійович, колишній голова УЦК, один із діяльних і керівних творців дивізії, "щиро" підкреслив, що для німецьких старшин (офіцерів) дивізії, як і для начальника її штабу майора Гайке, ця військова формація "була звичайною німецькою дивізією, сформованою з українців". Це - суща правда. Але до неї треба, безперечно, додати, що для тих же німецьких офіцерів вона була і звичайною есесівською дивізією (Waffen-SS).

На початку книги Гайке зазначає, що через дивізію пройшло близько 32000 вояків. Тут немає нічого дивного, бо після катастрофи під Бродами на Львівщині в липні 1944 р., коли дивізія втратила майже весь свій особовий склад, вона ще двічі переформовувалась і постійно поповнювалась резервними та новими вояками.

Хоч Гайке прибув в дивізію лише на початку 1944 року, проте розділ перший він розпочинає з невеликої ретроспекції, подаючи коротко причини народження цього формування: "На початку 1943 року, після невдач

німецьких армій на Східному фронті, німці, забувши свою настанову, що "східна проблема може і буде вирішена тільки виключно пролиттям німецької крові", почали притягати до збройної боротьби з большевизмом народи Східної Європи..." Було створено дві латиські, одна естонська дивізії... Прийшла черга на українців в Галичині".[25]

"Ініціатором цієї дивізії, - як, зрозуміло, був інформований Гайке, -був губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, який за допомогою створення української дивізії хотів активізувати українське питання і приєднати українців до тіснішої співпраці з німцями".[26]

В той час як націоналістичні вербувальники дурили політично несвідомих юнаків Галичини, рошифровуючи "SS", як "січове стрілецтво" чи "січові стрільці", Гайке виразно зазначав:

"Офіційна назва дивізії від 30 липня 1943 року: SS-Freiwilligen-Division "Galizien" (CC - добровольча дивізія "Галичина) і від 27 червня 1944 року: 14.SS - Freiwillin-Grenadier-Division (galizische №1) (14.СС - добровольча гренадирська дивізія (галицька №1).[ 27]

Гайке тут же додає:

"Проте Гіммлер ясно застеріг, що в дивізії під жодним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова "Україна", "українець" "український" заборонялося вживати під загрозою кари. Вояки дивізії мають йазиватися не "українцями", а "галичанами".

Спочатку, згідно розпорядження начальника головного управління СС обергурппенфюрера СС Ганса Юттнера відповідальність за формування дивізії покладалася на бригаденфюрера СС Шімана. Шіман був на цьому посту до 19 листопада 1943 р. Від 20 жовтня того року до кінця існування дивізії її командиром був оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, якого 20 квітня 1944 р. підвищено до рангу бригаденфюрера (генерал-майора) військ СС.

Спочатку основний кістяк дивізії вишколювався в "Гайделягері", що неподалік м. Дембіци (Польша), а з кінця лютого 1944 р. - в стаціонарному військовому таборі в Нойгаммері (Сілезія, Німеччина).

І хоч 28 квітня 1943 р., в час проголошення декрету губернатора і дистрикту "Галичина" Вехтера, дивізія представлялась як стрілецька дивізія військ СС, гітлерівське командування, а вірніше управління військ СС, перший набір "добровольців" послано було в поліцейські частини ("охоронні" війська СС). Саме це старанно приховують усі націоналістичні і навіть іноземні автори і дослідники історії дивізії.

Гайке свідчить:

"Щойно 18 липня 1943 р. відбувся виїзд першої групи дообровольців із Львова на вишкіл. Спочатку їх розміщено в таборі "Гайделягер" (в Пусткові поблизу Дембіци). Їх розформовано в 4-й, 5-й, 6-й, 7-й, 8-й поліцейські полки". [28]

Тому від самих початків існування горезвісної дивізії розпочалася тривала і завзята боротьба УЦК (і самого губернатора Вехтера) з вищими військовиками вермахту і чиновниками управління військ СС за те, щоб перетворити дивізію з поліцейської формації в польову (фронтову) дивізію СС з новим комплектом тогочасного озброєння. Ця боротьба тривала аж до весни 1944 р., при тому без жодних результатів. Дивізія на той час продовжувала вишкіл як поліцейська. Однак питання про зміну призначення досі не було вирішено. Керівництво СС маневрувало та хитрувало, бо п'ять (хоч і малокомплектних, але все ж таки) поліцейських

полків, призначених для служби в "охоронних" військах СС, продовжували формуватись окремо, а основний кістяк дивізії (призначення якої ще не було визначене) перебував спочатку в "Гайделягері", а затим переведений в стаціонарний табір Нойгаммера. В дивізію, зазначає Гайке, прибув 20 жовтня 1943 р. її командир, оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, також поліцейських чин.

Цікаво представляє Гайке свого командира. Ф. Фрайтаг - колишній старшина німецької охоронної поліції (Schutzpolizei). Перед призначенням в дивізію був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліцейській дивізії (Polizei-Panzergrenddier Division). "Його фахове знання, доповнене фронтовим досвідом, було трохи вище песічного рівня німецьких офіцерів..."

І далі:

"Фрайтаг мав майже хворобливе честолюбство, яке у відношенні до його підлеглих часами набирало форм жорстокості. Фрайтаг хотів вибитися на верхівку, він бажав визнання і заслуг; мав підозру до людей, яка псувала життя не тільки його співробітникам, але й йому самому. Фрайтагові духові прикмети, особливо психологічний підхід до людей, не виявляли досить гнучкості на те, щоб побороти труднощі в командуванні саме ненімецькою дивізією. Він був теоретиком, який хотів командувати бойовою одиницею, сидячи за своїм канцелярським столом...".[29] Така характеристика, зрозуміло, була відвертою і визначала суть командира дивізії, одним із керівників якої був і сам автор.

І ще:

"У загальному Фрайтаг був пильною і послідовною людиною, яка володіла знанням воєнної тактики та уміла його застосовувати на практиці... Фрайтаг видавав накази й розпорядження із спокоєм... Все робив безоглядно. Часто, з питомою йому засліпленістю, він намагався прищепити усім націонал-соціялістичні ідеї.., тупо слідуючи теорії... За малу провину він ставив під військовий суд кожного, навіть свого найближчого співробітника... Він не міг зрозуміти української психіки, а хотів її втиснути в рамки пруського духу... Фрайтага поважали за його військове знання, його особливу пильність, його добру волю. Проте, як людину, його не сприймало ні українське, ні німецьке вояцтво дивізії. Це була насправді велика трагедія для дивізії..."[30] Ці характеристики особистості генерала СС Фрайтага, подані так безпосередньо Гайке, доволі суперечливі як логічно, так і психологічно. На наступних сторінках своєї книги автор рідко зупиняється на постаті свого командира. Однак, два моменти, подані далі, доволі вражаючі в розумінні тієї атмосфери, в якій перебувала дивізія СС "Галичина".

Коли ж у липні 1944 р. дивізія була розгромлена під Бродами на Львівщині, а її рештки оточені радянськими військами, генерал Фрайтаг впав у прострацію. "Генерал Фрайтаг повідомив, - пише Гайке, -... що він не в стані командувати дивізією, бо не має над нею жодного контролю...". Генерал Ліндеманн, командир сусідньої дивізії, яка також була в оточенні, прийняв під своє командування рештки 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", але залишив Фрайтага у розпоряджені свого штабу.

Наприкінці книги Гайке розповів про ще один курйозний факт. В останні дні війни дивізія спішно покинула бойові позиції проти радянських

військ і кинулась назустріч англійським військам, щоб здатися їм у полон. В містечку Тамсвег, де проходила колона дивізії, англійці утворили пропускний пункт, в якому затримували "чужонаціональні частини та всі частини зброї СС". Довідавшись про такий пункт, Фрайтаг остаточно здрейфив і застрелився, - оповідає Гайке про кінець дивізії та її командира.

Такий фінал. Але ми ще подамо чимало матеріалу про дивізію галицьких есесівців.

Переговори між губернатором дистрикту "Галичина" группенфюрером СС Вехтером і УЦК, з одного боку, і керівництвом військ СС, - з другого, про те, якою бути майбутній дивізії - польовою військ СС чи поліцейською ("охоронною") військ СС - затягувались. А тим часом маховик формування був запущений і діяв з німецькою пунктуальністю: зброя, різна амуніція, а, головне, старшинські і підстаршинські кадри (а це були переважно німці), поступали з усіх кінців Німеччини.

Гайке:

"Німецький персонал дивізії походив з поліції; його відряджено з єдиної в німецьких збройних силах поліційної дивізії", тої самої дивізії, в якій майбутній командир 14-ої дивізії СС "Галичина" Ф. Фрайтаг служив командиром полку.

Гайке досить негативно характеризує німецьких старшин і підстаршин, які прибували в дивізію:

"За малими винятками німецькі старшини і підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної дивізії. Через дуже молодий вік, брак життєвого досвіду і незнання людської вдачі, вони не могли справитися з важким завданням керування і піклування людьми. Кращі з них ще могли проводити фахове навчання, але не вміли встановити людських відносин і через те не здобули собі довір'я українців. Деякі з них, і то, на жаль, головне старші, прибули до дивізіїз наперед виробленим негативним наставлениям як до українців, так і до дивізії, яка, на нещастя, ще й називалася галицька."[ 31] Та й не було новиною, що всі ці поліцейські кадри старшин - звичайнісінький людський набрід, здатний лише на здійснення екзекуцій.

Характеризуючи процес формування дивізії, Гайке зазначав, що вже на початку її існування ряд підрозділів, особливо поліцейські полки, використовувались "у поборюванні большевицьких партизанів".

На початку лютого 1944 р. в дивізію надходить термінове розпорядження з управління військ СС генерал-губернаторства про сформування на базі дивізії "бойової групи" для боротьби з радянськими і польськими партизанами. "Бойова група" в складі одного батальйону і батареї легких гармат протягом доби доби відправлена в райони Чесанова, Любачева, Тарнограду, Білограю і Замостя (Польша). Через кілька днів була відряджена друга "бойова група" "для боротьби з большевицькими партизанами" в напрямі північно-західному від Львова. Гайке відзначив, що обидві групи "діяли досить успішно". Однак про ті "успіхи" Гайке не розповідає. Друга група, як добре відомо, діяла в Гуті-Пеняцькій, поблизу Золочева на Львівщині, проти польського населення і групи радянських та польських партизанів.

Гайке відзначає тут і таке:

"Незабаром до дивізії почали надходити різні повідомлення про погану поведінку вояків бойової групи. Цього треба було сподіватися. Адже

вояки ще не закінчили свого бойового навчання, а їхні німецькі старшини й підстаршини були молоді та недосвідчені. Не треба ще забувати, що бойову групу послано в околиці, в яких жило чимало польського населення, а то й чисто польські околиці. Стара ворожнеча між поляками й українцями мусіла виявитися. Але треба брати до уваги, що бойовій групі дивізії, як німецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного, або такого, що самі накоїли...".[ 32] Так наївно пояснював Гайке причини "поганої поведінки" молодих галицьких есесівців.

Що "накоїли" есесівці із каральних "бойових груп", добре відомо. Ми ще повернемось нижче до цього питання.

Отже, по суті, дивізія СС "Галичина" з липня 1943 р. була абсолютно поліцейською: з поліцейським генералом на чолі, з п'ятьма поліцейськими полками, з командним складом недавніх поліцейських формувань. Та й виконували підрозділи дивізії, що ще не встигла остаточно сформуватись, чисто поліцейські (каральні) функції і завдання. Все це незаперечно.

А що ж далі?

Гайке:

"Навесні 1944 року до складу дивізії врешті було включено поліційні полки чч. 4, 5 а згодом 6, 7, 8. Щоб добитися перенесення цих полків, треба було довгих і твердих домагань УЦК, губернатора Вехтера і самих вояків цих полків... Поліційні полки були сформовані з добровольців, призваних до дивізії першим набором. Вони проходили бойове навчання біля Гдині, Білостоку, в Меці, По, Тарб і Сольє-де-Борн у Франції. Тут вони мали такий склад: 4-й полк - Gal. SS-Freiw. Regiment, Галицький СС - добровольчий полк... Старшинами і підстаршинами поліційних полків були виключно німці". [33]

І далі:

"На початку лютого 1944 року 4-й полк було перекинуто до Галичини на боротьбу з большевицькими партизанами, де він згодом брав участь у боях з Червоною Армією під Тернополем. У Франції вояки закінчили вишкіл і навесні 1944 року їх у більшості надіслано до дивізії в Нойгаммер. Під час вишколу їх використовувано також для поборювання французьких партизанів. При ліквідації поліційних полків у Франції деякі вояки перейшли до лав французьских партизанів, напр. Група Осипа Круковського, яка становила окремий відділ в групі майора Легранда".[34]

Таким чином виходить, що 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина" тільки кілька місяців (березень - липень 1944 р.) була дійсно польовою і стрілецькою. Після ж розгрому під Бродами в липні того ж року, рештки її вже восени знову переформовують в тому ж Нойгаммері на базі запасного полку, який тут залишався на вишкіл, в звичайну поліцейську ("охоронну") дивізію СС і використовують не у фронтових, а в каральних цілях.

Цікаву деталь з цього ж приводу подає Гайке:

"Чоту польової жандармерії... перетворено на сотню понад 100 польових жандармів...", а також "приділено близько 50 собак, витренованих для охорони й гонки...". Для чого, думаєте? Та для переслідування окремих груп противника (партизанів) у час каральних акцій.

А вже на початку жовтня 1944 року дивізію в повному складі (вже заново переформовану) перемістили в Словаччину, де вибухнуло повстання проти фашистів, своїх і німецьких. Тут дивізії була підпорядкована

горезвісна "бригада Дірлівангера". Та сама бригада есесівців-головорізів, що вже була відома своїми страхітливими звірствами проти партизанів і мирного населення Білорусі. Ми вже оповідали про цю бригаду, коли писали про шуцманшафт-батальйон Побігущого-Шухевича (колишні спеціаль-батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"), який діяв у тісній взаємодії з "дірлівангерівцями".

Тут, в Словаччині, поряд з галицькими есесівцями та головорізами Дірлівангера діяли проти словацьких патріотів ще башибузуки з дивізії СС "Хорст Вессель", бойова група карателів "Шіль", мурульманський полк з армії РОА генерала Власова, інші частини гітлерівців-садистів. Як бачимо, Добра компанія зібралася! І все це, зрозуміло, не випадково.

Гайке ж, з відомих і невідомих причин, тут часто камуфлює, вдається до "виправдань", подібних цьому:

"Розуміючи, що в боротьбі з партизанами може легко дійти до зайвих жорстокостей чи надуживання щодо цивільного населення, командування дивізії весь час звертало увагу на коректне ведення боїв (можна повірити, що есесівці вели коли-нибудь "коректні" бої! - В.М.). Суворо заборонялися розстріли закладників чи полонених. Заборонено було нищити будинки, хоч часто партизанські позиції змушували до таких заходів. Очевидно, що в діях , коли цивільне населення сприяло партизанам, часом було дуже важко уникнути прикрих інцидентів.

За всі проступки завжди суворо каралося. Але і тут українцям також почали приписувати вчинки, яких дивізія ніколи не робила..." [35] (Виділено мною - В. М.).

Але тут же Гайке описує "доблесті" "бригади Дірлівангера" (яка як раз у той час за наказом вищого командування СС була введена до складу дивізії і підпорядкована її командуванню, а, значить, і начальнику штабу дивізії майору Гайке):

"При придушуванні повстання брала участь також так звана "Бригада Дірлівангера" (SS-Dirliwanger Brigade), спеціальна каральна формація зброї СС, де вояки, покарані за проступки проти військових законів, мали себе виправдати. У цій бригаді перебувало багато старшин і вояків з різних частин вермахту. Усі старшини, підстаршини і стрільці були здеградовані до найнижчого рангу гренадира... Командиром цієї бригади був бригаденфюрер (генерал-майор - В.М.) зброї СС о. Дірлівангер, протеже начальника головного управління СС обергруппенфюрера (генерал-полковника - В.М.) Г. Бергера. Дірлівангер не був жадний бойовий старшина. Він відзначався брутальністю і безглуздим керуванням бригади. Під час бойових дій він часто пиячив ночами, а спав удень...".[ 36]

Тут, звичайно, слід розуміти "виправдання" Гайке майже так: мовляв, сусідство бандита Дірлівангера та його бригади кидало чорну тінь на галицьких есесівців та на дивізію СС "Галичина" в цілому, яка, мовляв, вела себе "коректно" і благородно. Фантазія герра Гайке! Якщо зграя вовків напала на табун домашньої худоби, даремно шукати в цій зграї благородні вчинки!

Після багатьох і досить тривалих каральних акцій в Словаччині в час великого народного повстання дивізія СС "Галичина" була послана не на фронт, який блискавично наближався, а переміщено в Штірію і Карінтію для боротьби проти югославських партизанів під керівництвом маршала Тіто. Тут галицькі есесівці провели останні місяці війни. Гайке знову

зауважував: "Тут також, як і у Словаччині, деякі німецькі частини хотіли приписати свої проступки дивізії лише тому, що це було українське, а не німецьке з'єднання".

Можна подумати, що есесівська дивізія, яка виконувала "охоронні" (каральні) акції, прибула сюди, в Югославію, на прогулянку. Хоч тутже Гайке сам уточнює, що "головним завданням дивізії було поборювання партизанів".

Завершуючи групу матеріалів про свідчення В. - Д. Гайке, колишнього шефа штабу 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", ми не можемо не навести досить визначні місця із передмови до одного із видань його книги, написаної відомим американським дослідником українського інтегрального націоналізму Джоном Армстронгом, таким авторитетним серед націоналістів різних відтінків в минулому і сьогодні. В цій передмові, яка претензійно називається "Чи "легіонова політика" така безнадійна?", Д. Армстронг, зокрема, яскраво прояснює вагомі нюанси щодо ініціативи творення дивізії:

"Ініціатива творення дивізії виникла так в німецьких, як і в українських колах. Альфред Розенберг (рейхсміністр окупованих східних територій - В.М.), якому Гітлер доручив завідування окупованими східними територіями, звернувся в березні 1943 р. до СС за допомогою. Розенберг хотів притягнути Український центральний комітет (УЦК) до підтримки німецьких воєнних зусиль, тим остаточно послабити наміри деяких нацистів, які хотіли опертися виключно на російського генерала Андрія Власова. Майже в той самий час д-р Кубійович звернувся до генерал-губернатора Ганса Франка з пропозицією створити більшу українську бойову силу. На ділі це не був Франк, а його підлеглий Отто Вехтер, що мав близькі контакти з Гіммлером, і якраз він виступив з тим пляном в межах свого дистрикту Галичина. Це територіяльне обмеження перехитрило Гіммлерову фанатичну настанову, що слов'яни взагалі, а в даному випадку українці, не здатні носити зброю. В результаті нова формація дістала назву "СС дивізія "Галичина", що мало вказувати на обмежені територіяльні рамки, хоч всі розуміли, що рекрутами будуть, якщо не виключно, то в переважній більшості, українці з усіх земель..."[37]

Далі Армстронг "уточнює":

"...Ініціятива з українського боку вийшла від д-ра Кубійовича, провідника Українського центрального комітету. Для такого завдання Кубійович був повністю кваліфікований: повне знання німецької мови, видатний географ з міжнародною репутацією, трирічний досвід у контактах із службовцями Генеральної Губернії. Хоч він не репрезентував ніякої української партії, то все таки втішався серед усіх загальною пошаною за свої значні досягнення. Але понад усе (тут я покличуся на свої особисті контакти з д-ром Кубійовичем з пізніших часів) він завжди був холоднокровний і мав здоровий розсудок. В результаті, його міркування про потребу української військової сили, хоч в основному зроблені незалежно від нікого, вимагали підтримки майже всіх інших українських провідників".[38]

Армстронг при цьому додає:

"Проте найголовніша підтримка прийшла від Української греко-католицької церкви. Єпископ Йосип Сліпий (пізніше кардинал Сліпий) публічно схвалив творення дивізії. Виглядає, що й митрополит Андрій Шептицький, найбільш шанований українець, зробив це приватно. За їх

заохотою о. д-р Василь Лаба став відповідальним за священників дивізії. Основною вимогою Української греко-католицької церкви для підтримки справ дивізії було те, що українські священники, працюючи в дивізії, могли забезпечити молодим воякам-новобранцям духовну й моральну опіку та нейтралізувати всі спроби нацистської індокринації... Церква погодилася з думкою, що національна військова формація є необхідна для українських інтересів на довшу мету, і тому заохочувала добровольців вступати до дивізії. Ця підтримка церкви сприяла також тому, що до дивізії почали зголошуватися старші офіцери, які належали до передвоєнних галицьких партій, наприклад УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання - В. М.)... Одержання підтримки групи Мельника (ОУН-м) було нескладне. Як Кубійович вийшов з цією пропозицією, повстанці ОУН-м на Волині ще далі виступали проти німецьких окупаційних властей (автор тут, як бачимо, серйозно плутає, бо немає жодного факту, щоб ОУН-мельниківців виступала проти німецьких окупаційних властей, а, навпаки, є занадто багато фактів, що мельниківці тісно співробітничали з ними - В.М.). Під тиском совєтських партизанів і конкуруючих націоналістичних повстанців групи Бандери, послідовники Мельника швидко втрачали грунт під ногами. В часі набору до дивізії їх уцілілі партизанські сили (відділ "Хріна", пізніше "Волинський легіон самооборони") погодилися вступити на німецьку службу. Згодом, як пише майор Гайке, Волинський легіон противився включенню його до дивізії. Однак, в середині 1943 року ОУН-м повністю була згідна з набором до дивізії. Справді, фракція Мельника сама прийшла до висновку, що регулярна військова формація є необхідна. Мельник стояв близько до католицької церкви, а його прихильники співпрацювали з Кубійовичем; як високий офіцер Української галицької армії в 1918 -1920 p.p., Мельник розумів і дооцінював вагу регулярної військової формації і він справді волів керувати своєю політичною організацією на військовий лад...".[ 39]

І, нарешті, таке:

"Позиція ОУН-б є більш невизначена. Безсумнівно, послідовники Бандери на початку відкидали яку-небудь співпрацю при наборі до дивізії. Підпільна пропаганда ОУН-б в Галичині і на Волині (включно з летючками УПА, яку в середині 1943 р, перебрали бандерівці) засуджувала організовану німцями військову формацію. Замість того "нова" УПА далі закликала до збройної боротьби проти нацистів (тільки на словах, а не на ділі - В.М.) і СРСР. Деякі підпільні публікації повторювали ті заклики ще в половині 1944 р. Все-таки якось трудно збагнути, як міг набір до дивізії в Східній Галичині проходити так успішно, якщо ОУН-б, найповажніша сила серед української молоді, так сильно противилася такому наборові, як на це натякала підпільна пропаганда. Майор Гайке кидає деяке світло на ту справу, коли говорить про вояків дивізії, які відвідували відділи УПА й потім за їх дозволом верталися до своїх відділів... Особисті свідчення й опубліковані спомини деяких дивізійників, що мали близькі контакти з ОУН-б, твердять, що бандерівський командир УПА Роман Шухевич секретно доручав своїм людям добровільно голоситися до дивізії. Шухевич сподівався пізніше використати тих добровольців у партизанській боротьбі. Тому аж до літа 1944 р., коли дивізія вступила в катастрофічну битву під Бродами, а ЧА (Червона Армія - В.М.) окупувала Галичину, ОУН-б не виступала так

сильно проти дивізії. Згодом приклонники Бандери активно підтримували нове формування 1-ої української дивізії. Вкінці ОУН-б разом з Кубійовичем, церквою і ОУН-м признавали, що регулярна військова формація важлива для майбутньої України". (Виділено мною - В.М.).

Цi застереження Д. Армстронга абсолютно об'єктивні, хоч певні місця чітко не визначені.

Дещо інакше трактує взаємостосунки ОУН - УПА та дивізії СС "Галичина" о. Іван Гриньох у статті "Дивізія "Галичина" й українське підпілля", опублiкованій у збірнику статей і матеріалів "Броди" (Мюнхен, 1951). Іван Триньох у 1941 р. за рекомендацією митрополита та його коадютора Йосипа Сліпого служив капеланом спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль". Нагороджений нацистським "Залізним хрестом". В роки війни виконував часті та відповідальні доручення проводу ОУН-бандерівців. Від імені проводу в квітні - червні 1944-го року вів переговори з гітлерівцями. Стає віце-президентом УГВР (Української головної визвольної ради) і голова її закордонного представництва. Мабуть, найвищу характеристику о. Гриньоху дав К. Паньківський, представляючи його, як "одного з найвидатніших і найактивніших членів проводу ОУН-б і УГВР": "Він ніколи не був ані заарештований, ані переслідуваний німцями, а навпаки, під час перебування Бандери в контаборі з німцями в легальному контакті".[40]

Перш за все І. Гриньох у своїй статті відстоює думку про те, що творенням дивізії СС "Галичина" гітлерівці прагнули послабити діяльність бандерівців, привертаючи до своїх цілей частину активної молоді. "... Німецький маневр, - вказує автор, - ...в українському організмі не вдався, і вже за короткий час боротьба (між ОУН-бандерівців та організаторами дивізії - В.М.) була припинена. [41] Тому даремно шанувальники бандерівщини вперто відстоюють безпідставну позицію, що ОУН-бандерівцш, мовляв, весь час боролися проти створення дивізії СС "Галичина". Гриньох продовжує: "Передусім українське підпілля зрозуміло істину, що не вдасться перешкодити в організації дивізії, незважаючи на принципове заперечення самої концепції участі українців в німецьких частинах."[ 42] Тут отець Гриньох явно лукавить, бо ж бандерівці формували ще напередодні війни диверсійні батальони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд", де Гриньох сам був капеланом у формі офіцера вермахту і благословляв дії нахтігалівців на "геройські" подвиги. Проте тут же додає: "Початкове різне ставлення пізніше змінилося, і, рахуючись з реальними можливостями та фактичним станом, послано навіть певну кількість людей, що організаційно чи сімпатіями стояли на боці українського національно-визвольного підпілля, до дивізії, беручи до уваги моменти практичного характеру вишколення, добуття зброї та дбання, щоб не допустити до розгортання ворожнечі між дивізією й українським підпіллям". [43] (Виділено мною - В.М.) Далі Гриньох стверджує, що "на підставі офіційних стверджень німецького командування вже в перші місяці відбуло з дивізії і перейшло на бік УПА біля 600 осіб".

Під час перебування дивізії СС "Галичина" під Бродами, вказує Гриньох, "створилися найбільш дружні стосунки". УПА отримала "поважну матеріальну допомогу" з боку дивізії, і "два сильні курені УПА"споряджені зброєю й амуніцією, переданими вояками дивізії.

Проте, вказує автор, вже "після катастрофи на фронті" в УПА перейшла та частина есесівців, яка зберіглася. "В якій кількості, про це, на підставі існуючих закордоном матеріалів, не можна нічого певного сказати." І тут же додає: "...Не диспонуємо зараз багатими даними про бувших вояків дивізії в рядах УПА." До цього додамо, що дійсно свідчень про це досить мало, за винятком тих, які перейшли в УПА, ще вишколюючись в "Гайделягері".

Далі о. Гриньох пише про те, що після катастрофи під Бродами залишки дивізії, що опинилися в Старосамбірському районі, передавали зброю підрозділам УПА. Це абсолютно не відповідає дійсності, бо чимало утікачів просто загубили під час втечі навіть легку зброю.

Під кінець зауважимо, що якою суперечливою не була ця розповідь о. Гриньоха про стосунки "українскього підпілля" з вояками дивізії СС "Галичина", він все ж таки, всупереч націоналістичним авторам, стверджує однозначно, що ОУН-бандерівців не заперечувала проти створення такої есесівської дивізії.

Коли ж 14-та гренадирська дивізія СC "Галичина" майже сформувалась, її відвідав рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер. На жаль, В. - Д. Гайке досить примітивно подав інформацію про цю непересічну "подію":

"16 травня 1944 року дивізію відвідав рейхсфюрер СС Гіммлер. У відвідинах брав участь також губернатор Вехтер. Свою візиту Гіммлер почав промовою. На другий день відбулися бойові вправи з участю майжеі всіх родів зброї. Потім відбувся урочистий марш вибраних відділів дивізії".

Гайке відзначав, що Гіммлер виступив тільки перед старшинами, але суть тої промови не подає. Зате читаємо таке:

"Промову Гіммлера добре характеризує професор Колумбійського університету Джордж Г. Стайн у книзі "Елітарна гвардія Гіммлера": "У промові до старшинського складу, який складався переважно з німців, Гіммлер таки признав, що галичани - це дійсно українці, а при цьому, закликав до "братерства" між німцями й українцями. На закид тих, які вважали, що СС-і зацікавлені тільки в "гарматному м'ясі" для німецької воєнної машини, Гіммлер з сумнівною логікою зауважив, що, якщо це була б правда, то дивізія не вишколювалась би цілий рік. Він ще підкреслив, що приблизно 250 галичан вислано на старшинські курси й вони тепер в дивізії старшинами..."

І далі:

"В тій промові Гіммлер підкреслив, що губернатор Вехтер запропонував йому створення дивізії з "українських синів Галичини", згадав, що українці очікували від німців більші свободи, але Гітлер "у своїй мудрості вирішив інакше", виступив проти "політикування в дивізії" та тих, "які стріляють з-за куща", бо їх не можна вважати "патріотами". Він ще намагався виправдати генерала Фрайтага, що він не пропагує німців, а добирає на керівні пости старших тільки за їхніми здібностями. Врешті Гіммлер заявив, що він не обіцяє, так як англійці це практикують, "прав і свободи" для українців, бо тільки "поведінка, вартість і важливість поодиноких народів у майбутній Європі через зусилля кожного народу у цій війні вирішить їх долю."[ 44] Гайке під кінець зауважує, що Гіммлер висловив задоволення вишколом дивізії і пообіцяв всебічну підтримку.

Така інформація про прибуття рейхсміністра і рейхсфюрера СС

Гіммлера в дивізію нас аж ніяк не задовільняє, бо в ній нема основного - суті ставлення цього нацистського бонзи до затії створення "української військової формації". Думається, що Гіммлер ставився до тої формації, звично, бо в системі СС вже було чимало ненімецьких військових формувань. Нацисти були явно в цьому зацікавлені.

В Центральному державному архіві вищих органів влади (ЦДАВО) України є документ під назвою "Промова рейхсміністра Генріха Гіммлера до старшин дивізії СС "Галіцієн". Судячи з тексту, це - примітивно застенографований матеріал, при тому в скороченому, мов би протокольному, вигляді, який також не може претендувати на точний текст промови Гіммлера. Однак, наведемо з нього кілька уривків:

"...Фірер рішив в останніх роках, керуючись своїм здоровим розсудком.., що ця частина українського народу, що замешкує Галичину, і що 150 літ належала до рейху, має належати до генерал-губернаторства... На мою думку, для нас є найкраще виждати на його (тобто Гітлера - В.М.) рішення щодо порядку народів в Європі аж на кінець війни... Незабаром на фронті проти свого ворога москаля і большевизму зложите іспит своєї вартості, свойого вміння, своєї хоробрости, свойого послуху, своєї вірности і святости своїй присязі, що ви зложили перед Богом. Я знаю, що ви не підведете СС-ів і мене, що вас покликав, та що фірер може сказати на кінці цієї війни: "Дивізія, що її виставив чесний нарід Галичини, сповнювала свій обовязок, та що цей нарід заслуговує зайняти в Європі і відповідне становище..."

Таким чином, із усього цього абсолютно ясно, що рейхсфюрер СС схвалив створення такої дивізії у складі СС і залишився задоволений таким "творінням". Залишається лише втямити: чиї інтереси задовільнятиме це "гарматне м'ясо" - німецьких нацистів чи "незалежної української держави", заради якої так старалися кубійовичі та панківські?

Нещодавно появилася перед читачами книжка Тараса Гунчака "У мундирах ворога". Праця ця досить типова для пересічного націоналістичного чтива. Книжка появилася на хвилі "національного" (тобто націоналістичного!) "відродження", коли потомок есесівця з 14-ої "гренадирен дивізіон" "Галіцієн" Мирослав Глобуш, депутат Львівської обласної і Дрогобицької міської Ради народних депутатів, на мітингу 26 травня 1991 р, присвяченому відкриттю пам'ятника есесівцям цієї дивізії в селі Ясенів Бродівського району на Львівщині, заявив: "Не буде зброї - не буде демократії! Недалеко відійшли ті часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Якщо треба буде, вона знову коситиме!".

Ми вже зверталися до праць Т. Гунчака, коли йшлося про "Літопис УПА", укладачем якого він був. Як ідейний націоналіст із когорти "твердолобих і твердошкірих" Т. Гунчак достеменно вважає, що на підтасовці фальшивих документів можна творити не тільки "літописи УПА", але й історію українського народу!

Однак, як там не було, звернемося до "писань" того Т. Гунчака в його книжці "У мундирах ворога". В передмові автор резонно зауважує: "Дивізія Галичина, незважаючи на її не дуже значну роль у загальній розстановці сил, велетенській боротьбі, відомій як друга світова війна, залишається досить суперечливим явищем, предметом палких дискусій в. США, Канаді і навіть у Великобританії. Підставою для цих дебатів є приписувана цій дивізії участь у каральних операціях проти цивільних

мешканців. Водночас не чутно жодних спекуляцій стосовно багатьох інших чужоземних (ненімецьких) підрозділів Ваффен-СС, лише українська дивізія все ще викликає інтерес, не зважаючи на те, що останній постріл другої світової війни відлунав 48 років тому..." (Виділено мною - В. М.)

Як бачите, позиція пана Гунчака дивна! Жаліючись на те, що навколо дивізії СС "Галичина" ще й досі багато розмов на Заході, він забув поцікавитись, як же думають про неї в Польщі, в Галичині, Словаччині, Штірії и Карінтії, де вона діяла. По-друге, він просто забув про рішення Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, де СС засуджено також за "злочин проти людства", а дивізія "Галичина"аж ніяк не була "національною", як пише в книжці, а есесівською. По-третє, замовчується, що підрозділи дивізії (незаперечно!) чинили каральні акції і проти мирного населення Польщі ("бойова група Баєрсдорфа"), і на Львівщині та Тернопільщині (4-й і 5-й поліцейські полки в каральних акціях проти жителів Гути-Пеняцької, в Прикарпатті та під Тернополем), і в Словаччині (спільно з горезвісною "бригадою Дірлівангера"), і в Югославії. Нарешті, такому досвідченому досліднику, як Гунчак, повинно бути добре відомо, що дивізія лише кілька тижнів діяла під Бродами як польова (фронтова) військова частина. Весь інший час вона виконувала, по суті, каральні функції. Однак, виявляється, що пан Гунчак, все це не забув і добре знає. В післямові він, зокрема пише:

"...Українці опинилися тоді в дуже складному, майже бузвихідному становищі. За цих умов звинувачувати їх за те, що вони вдягали німецьку форму і служили в дивізії, яка структурно підпорядковувалась військам СС, означало б підтримувати ганебний принцип "вини за зв'язок". Дорічнішим було б запитати: чи була дивізія загалом або деякі підрозділи причетні до злочинів, які можна віднести до категорії злочинів проти людства? Справді, таке звинувачення висунули свого часу проти членів цієї дивізії деякі члени канадського суспільства, коли перші намагалися отримати право на імміграцію до Канади. Однак, коли Український канадський комітет зажадав від тих, хто звинуватив дивізійників, надати на підтвердження своєї позиції документальні докази, іх не знайщлося."[ 46]

І ще додає Гунчак:

"Питання невинності або вини членів дивізії чітко подала торонтська газета "Toronto Star" 17 серпня 1980 року після того, як були ретельно вивчені звинувачення, висунуті в тій же газеті Соль Літтманом. Під заголовком "Документів про військовий злочин немає" редактор писав:

"... відтоді, як ця українська дивізія була включена до складу німецьких збройних сил 1943 року, немає документальних даних про її причетність до жорстокостей або інших воєнних злочинів. Її членів в індивідуальному порядку перевірили Організація Об'єднаних Націй та канадські власті перед допуском їх до Канади...". [47]

В книжці "У мундирах ворога" Т. Гунчак, по суті, йде слідом за шефом штабу дивізії СС "Галичина" В.-Д. Гайке та його книгою спогадів. Тому представимо читачам лише ті місця, які найрельєфніше відповідають на запитання: якою була дивізія СС "Галичина"?

У вступі автор подає матеріал, який беззастережно говорить про те, що українські націоналісти буквально бомбардували гітлерівське керівництво вимогами дозволити створення "українських військових формувань" у складі гітлерівського вермахту.

Зачитуємо відповідні місця: "Ідея зміни статусу України через війну належала мілітаристській організації українських націоналістів (ОУН), яку було створено у Відні 1929 року. Ця організація, якій належало відіграти вирішальну роль у другій світовій війні, ухвалила політичну програму, метою якої було створення незалежної української держави, і ця мета залишила в тіні всі інші положення. Досягнути своєї мети ОУН планувала за допомогою німецької армії, яку її керівництво вважало своїм союзником... Керівництво ОУН, зокрема офіцери, які боролися з більшовиками 1917-1921 років, було переконане в тому, що єдиний шлях до досягнення політичної незалежності пролягає через військову силу, проте водночас вітало становлення щільних робочих стосунків з німцями. Ще 23 травня 1935 року деякі з них запропонували свої кандидатури для військової служби нацистам. Це, приміром, самозваний отаман українських козаків, Іван Полтавець-Остряниця. Другий самозванець, підполковник Михайло Шуляєв, на самому початку війни у червні 1941 року запропонував свої послуги в організації українського військового підрозділу... Полковник Шуляєв (тут, раптом, автор підвищив цього авантюриста у званні - В. М.) повторював свою пропозицію двічі: 4 березня 1943 року і 29 вересня 1944 року, але безуспішно. Німці усвідомлювали, що Шуляєв не має достатнього впливу задля того, аби здійснити все, що пообіцяв, і навіть не завдали собі клопоту відповісти на його епістолярні зусилля... 28 квітня 1942 року генерал Андрій Вовк, лідер національного руху українських козаків (цей "генерал без армії", як ще називав його Гунчак - В.М.), виступив із набагато серйознішою пропозицією щодо німецько-української співпраці. Крім питань військового співробітництва його меморандум стосується і політичної мети, такої, як створення української держави у межах європейської системи...

Обидві фракції ОУН, особливо фракція Степана Бандери, у якої з'явилося багато послідовників серед молоді Галичини, були спроможні знайти рекрутів для майбутньої боротьби проти СРСР. Для виконання своєї програмної мети - утворення незалежної української держави - у квітні 1944 року фракція Бандери організувала за допомогою німецької розвідки (Абверу) своє військове формування із 650 чоловік під кодовою назвою "Нахтігаль". Цій групі належало відіграти роль двигуна у майбутній політичній грі. Майже одночасно ОУН-б організувала другу військову групу, якій була дана кодова назва "Ролянд". Обидві групи діяли в межах німецької армії під орудою німецької військової розвідки Бранденбурзького полку (тобто полку спеціального призначення "Бранденбург-800", про який вже мовилось у даній книзі - В.М.)

... ОУН-б особливо ретельно працювала над налагодженням контактів із німецькою армією, вважаючи її прихильнішою до політичних прагнень України, ніж нацистський політичний апарат. Утворення "Ролянду" й "Нахтігалю" в межах вермахту додавало українцям підбадьорення. Керівництво бандерівської фракції ОУН, обнадієне своїми контактами з військовими колами Німеччини, вирішили перевірити позицію німецького керівництва. 30 червня 1941 р. у Львові Ярослав Стецько, перший заступник Бандери, проголошує відновлення української держави. Німеччина відповіла на цей односторонній акт негайними репресіями...

Ці кроки з боку Німеччини довели послідовникам Бандери нереальність їхніх надій на досягнення політичних цілей. Протестуючи проти арештів

керівництва бандерівської фракції, обидва військові формування, "Нахтігаль" і "Ролянд", відмовилися від виконання служби доти, доки заарештованих не звільнять. Незабаром після цього обидва формування розформували, і це поклало край надіям ОУН-б на використання їх як ядра майбутньої української армії... "[47]

Це вже суща неправда пана Гунчака! Йому добре відомо, що "Нахтігаль" і "Роланд" були відкликані з фронту, переформовані в шуцманшафт-батальйони "охоронної" поліції СС і послані в каральний корпус обергрупенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі для боротьби з білоруськими партизанами та населенням. На початку 1943 р. щуцманшафт-батальйон був (з невідомих причин) відпущений "додому", але майже весь склад батальйону опинився в народжуваній УПА на чолі з капітаном Р. Шухевичем (який негайно став генерал-хорунжим!). Частина ж офіцерів батальйону опинилась в дивізії СС "Галичина". Все це, звичайно, добре відомо пану Гунчаку.

Гунчак продовжує: "...Незважаючи на сумний досвід спіробітництва з Німеччиною і розвіяні сподівання, бандерівська фракція ОУН звернулася 14 серпня 1941 року з довгим меморандумом до німецького керівництва, в якому йшлося про те, що український народ (тобто, українські інтегральні націоналісти-бандерівці - В.М.) занепокоєний тим фактом, що на східному фронті жодне незалежне українське військове формування не бореться проти Червоної Армії. Меморандум, який, по суті, був уособленням поглядів Степана Бандери і його послідовників, залишився без відповіді, так само, як і другий, надісланий Гітлеру 8 вересня 1941 року іншою групою послідовників Бандери...

... Фракція Мельника дотримувалась іншої політики стосовно німців, і внаслідок цього не дійшла до такої конфронтації, яка склалась між Німеччиною й ОУН-б на самому початку нацистсько-радянської війни. Тому вони вважали, що все ще існує надія на досягнення Україною мети за допомогою німців. Керівництво цієї організації дотримувалося обраної лінії навіть після того, як у Києві нацисти стратили деяких найталановитіших її людей. Більше того, здається, група Мельника вважала, що фракція Бандери сама спровокувала репресії супроти себе своєю необачною поведінкою...

...6 липня 1941 року Андрій Мельник надіслав Гітлеру особистого листа з проханням надати повноваження його фракції утворити окреме українське військове формування, яке, за його припущенням, боролося б за визволення України... Водночас Альфред Бізанц, колишній офіцер Української галицької армії, який очолював підвідділ зі справ населення і суспільної опіки в дистрикті Галичина (насправді - полковник німецької розвідки), інформує Берлін, що генерал Михайло Омелянович-Павленко, генерал Микола Капустянський, полковник Роман Сушко, полковник Гнат Стефанів, полковник Петро Дяченко і капітан Михайло Хронов'ят, котрі були членами ОУН або симпатиками ОУН(м), виявили певний інтерес до організації українського військового підрозділу, який входив би до складу німецької армії...

...По війні стало відомо від професора В. Кубійовича про те, що він звертався до генерал-губернатора Ганса Франка 7 липня 1941 р., пропонуючи створити у вермахті українську армію чи українські військові з'єднання і рекрутів набрати з території Західної України. Лист залишився без відповіді...".[ 48]

І, нарешті, тільки після поразки під Сталінградом гітлерівці почали позитивно реагувати на прохання українських войовничих націоналістів. Ті факти численних прохань, які послідовно наводить Т. Гунчак, ми спеціально подаємо повністю (одне за одним), щоб рельєфно показати, що насправді ініціатива творення військових формувань націоналістів в складі гітлерівської армії виходила не від губернатора дистрикту "Галичина" группенфюрера СС О. Вехтера, а від самих українських націоналістів різних відтінків. Думаємо при цьому, що ці прохання не були одинокими. Їх було значно більше, ніж вказує пан Гунчак. І всі вони наполягали на одному - створити українські військові формування для допомоги гітлерівській армії "визволити" Україну і створити "незалежну" Українську державу в тіні нацистської свастики.

Описуючи процес творення 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", Т. Гунчак розкриває ряд моментів, які, власне, заперечують те, що так хочуть приховати вчорашні і нинішні шанувальники дивізії - вона формувалась і діяла як поліцейська частина, підпорядкована безпосередньо СС.

Гунчак:

"...Оскільки Вехтер був бригаденфюрером СС, то ж для нього було звичним звертатися саме до Генріха Гіммлера із проханням на дозвіл українського з'єднання СС.

Можливо, що ідею вони вперше обговорювали з Гіммлером 1 березня 1943 року. Під час бесіди 4 березня 1943 року Вехтер передав Гіммлеру листа із пропозицією, якщо Гіммлер це схвалить, обговорити з українськими провідниками створення добровольчої дивізії СС "Галичина". Вехтер також долучив проект звернення до молоді Галичини...

28 березня 1943 року Вехтер отримав відповідь Гіммлера, що створення дивізії він загалом підтримує. Щоби заручитися підтримкою впливових чинів із СС, Вехтер переговорив із Крюгером, генералом СС, а через два дні - з шефом штабу СС группенфюрером СС Бергером. "Натхнений успіхами цих переговорів, - пише далі Гунчак, - 12 квітня 1943 року Вехтер скликав нараду, на якій мали висловити свою думку про формування дивізії керівники партії, вищі функціонери з поліції та СС".

Далі Гунчак коротко інформує про цю нараду:

"Нарада, на якій були присутні 10 нацистських лідерів, виявилась досить продуктивною. Одразу ж ухвалили рішення про початок створення дивізії, яка мала називатися так: "СС - добровольча дивізія Галичина", або "Добровольча дивізія Галичина". Учасники наради домовилися, що, виходячи з психологічних та політичних міркувань, слід уникати слова "поліція" у назві формування...'' (Виділено мною - В.М.). Отже, йшлося про формування поліцейської ("охоронної", тобто каральної) дивізії в системі військ СС, і це треба було приховати "з психологічних та політичних міркувань". Дарма пан Гунчак так уперто захищає "невинність" такого формування перед своїми читачами і тут же подає їх справжню суть. Що це - простодушна наївність, чи така ж простодушна упертість в захисті "своїх"?

В "Додатках" Гунчак подає і текст протоколу цієї наради:

"Присутні: губернатор СС - бригаденфюрер д-р Вехтер, генерал-лейтенант поліції Пфеффер-Вільденбрух, шеф правління Бауер, представник СС і поліційного фюрера СС бригаденфюрер і генерал-майор поліції Штрооп, підполковник Вернер, майор Дегенер, СС-

штурмбанфюрер Зіляфф, полковник Бізанц, заступник керівника відділу пропаганди Тешлер, керівник президії правління д-р Нойман...

Губернатор Вехтер пропонує для дивізії такі назви: СС-добровольча дивізія "Галичина" або Добровольча дивізія "Галичина... "З політично-психологічних причин треба оминати в назві слово поліційна..."[49] (Тут і нижче виділено мною - В. М.)

"Пропонуються уніформи поліційних дивізій, ще заки для них впровадили відзнаки СС-ів (польово-сірі, з гвардійським облямуванням).

Ці уніформи гарні на вигляд і їх є вдосталь. Можна б прийняти поліційну відзнаку (Polizei-Hoheitszeichen). Дивізійною відзнакою, як в інших європейських добровольчих з'єднаннях, буде на правому рукаві щиток із спеціальним галицьким знаком, який є частиною традиції цього краю, але не є знам'ям великоукраїнських стремлінь ...

Фонди і кошти відносно персоналу і матеріялу покриватиме порядкова поліція (Ordnungspolizеi), - тільки ті, що пов'язані з військовою службою. Зате підготовку, вербування, покликання, транспорт виплачуватиметься з дистриктивного бюджету...

Кадри:

...для плянованого поліційного полку "Галичина" буде до диспозиції кадровий батальйон, що тепер є в марші до Любліну...

Вербування слід проводити великодушно. З огляду на пересічно низьку якість людського матеріалу, особливо під расовим оглядом прийматиметься людей також з расових груп III та IV...

Німецька націонал-соціялістична робітнича партія визнавала п'ять расових груп: 1) чисто нордійська, 2) домінантна норданська або фалійська,, 3) гармонійні мішанці з двох перших груп з малими домішками альпійської, динарської або середземноморської груп, 4) мішанці переважаючого східного або альпійського типу, 5) мішанці позаєвропейського походження ". [50]

"Присяга: присяга така сама як для інших добровольчих зєднань" (тобто, як і для інших формувань СС - виділено мною - В. М.).

У своїй книзі "У мундирах ворога" Т. Гунчак приділяє багато уваги питанням формування дивізії. "Нарешті, - пише він, - настав історичний день 28 квітня (1943 року - В.М.), якого так очікували Вехтер та українці з Військової управи. Німецькі власті не гаяли ні часу, ні коштів на те, щоб ця подія стала урочистою і святковою".[51]

"Того ж дня, - продовжує Гунчак, - Вехтер розіслав секретну директиву з інструкціями щодо проведення призову, під час якого ні в якому разі не повинно створюватися враження, ніби німці розраховують на допомогу українців і що українці є німецькі союзники. Призовні комісії мають наголошувати на тому, що українці активно залучаються до боротьби проти большевизму". Гасло "боротьба проти більшовизму" стало лейтмотивом усіх, хто займався вербуванням: організацій УЦК, священників, учителів шкіл, вихованих націоналістичних організацій, військової управи, всіх шанувальників гітлеризму."

"За пропаганду вербування відповідало прес-бюро Центрального комітету, підпорядковане відділові з культурних справ, очолюване Михайлом Кушніром. Прес-бюро мало в своєму штаті письменників і журналістів, які писали газетні статті і репортажі, де неприховано висловлювалось те, що в інших статтях і мемуарах лише пропонувалося

шляхом наведення аналогій. Серед авторів таких есе, статей та звітів були С. Баришко, Л. Шанковський, В. Балагура, О. Шаркавський, Б. Ольхівський, Ю. Косач, І. Крип'якевич, М. Колянківський і М. Карпинець. Матеріяли, які одержувало прес-бюро, посилалися до різних газет Галичини та Польщі, найбільш поширеними серед них були "Краківські вісті" та "Львівські вісті"...

Щоби покласти край антинімецьким спекуляціям та розповсюдити ідею створення дивізії, Військова управа відрядила своїх представників у різні регіони Галичини виступати з доповідями для публіки на теми: 1 ."З якою метою ведеться війна." 2."Більшовизм - найбільший ворог України." 3. "Кожен, хто бореться проти більшовизму, є другом України." 4. "Необхідність співробітництва з німцями... ".[52]

Далі Гунчак намагається передати атмосферу того "справжнього чи штучного ентузіазму", який створився в той час:

"Від зависокої дози ентузіазму постраждали не тільки українські ветерани. Подібний результат зафіксований... на публічних зборах, де заклик "Усі до дивізії!" призводив до масового добровільного запису...

Поминаючи сантимент, громадські діячі, головно ті, що були повязані з УЦК, отримали від Кубійовича інструкції зголоситися до дивізії, щоб тим дати приклад іншим...

Серед тих, хто допомагав у вербуванні, були вчителі середніх шкіл (гімназій). Завдяки їхнім зусиллям багато учнів влилося в дивізію, навіть не закінчивши навчання...

Вербування до дивізії, незважаючи на деякі перепони, виявилося значно легшим та успішнішим, ніж очікували. Окрім політично сумлінних індивідуалістів, які керувалися почуттям патріотизму і вірою в те, що дивізія - це початок української армії, були й такі, котрі записувалися заради того, щоб уникнути служби в будбатах, чи примусових робіт у Німеччині. Таким чином, у дивізію прийшли люди, назвати яких "добровольцями" було б не зовсім правильно. Навіть у різних інструкціях з вербування йшлося про категорії рекрутів, змушених вступати "добровольцями"...

Практично набір новобранців проводився спецкомісіями, звичайно, під головуванням крайсгауптмана (німецького окружного голови) або ляндкомісара (районного комісара). До комісії входили також місцевий офіцер поліції, делегат із Військової управи, священники, вчителі, адміністратори й громадські діячі".[53]

Далі Гунчак подає таблицю, седячи з якої, на початок червня 1943 р. в дивізію СС "Галичина" записалося 81999 чоловік, прийнято 52875, відмовлено в мобілізації 29124 чоловікам.

Однак на цьому призив у дивізію не припинився. Призивна організація, очолювана гауптштурмфюрером СС К. Шульце, яка перетворила діючу Військову управу на свій допоміжний орган, продовжувала мобілізацію в дивізію до кінця окупаційного періоду Галичини, тобто до серпня 1944 р., а певні поповнення робила і далі, аж до початку весни 1945 р., за рахунок втікачів з Галичини.

Приховати правду про цю дивізію неможливо і тому Гунчак змушений подати матеріал про те, що гітлерівці, скориставшись тим, що мобілізація проходить успішно, сформували не одне, а декілька формувань. Гунчак зауважує, що Шульце у своєму звіті опріч 11578 рекрутів, які перебували

у вишкільних таборах, не вказав, що "німці сформували також п'ять полків та один батальйон з надлишків, призваних до дивізії наприкінці липня і в серпні 1943 року". Якраз оті п'ять полків і батальйон відразу ж призначались для муштри як поліцейські ("охоронні") війська СС.

Описуючи ейфорію вступу галицької молоді до дивізії СС "Галичина", Т. Гунчак тут же подає кілька суперечливих фактів, якими заперечує свою ж позицію. Реальна ж ситуація з формуванням дивізії і поліцейських полків, які сформувались паралельно, так досі і не з'ясована до кінця. Автор робить таку примітку: "У цій інструкції пишеться: " 1. Повідомляємо, що ті, хто народився з 1920 по 1925 рік включно, повинні пройти попередню військову реєстрацію.

2. Повідомляємо, що ті, хто народився у 1918-1919 роках, повинні пройти попередню військову реєстрацію та прийти на добровільну службу до дивізії.

3. Всі без винятку унтер-офіцери, які служили в будь-яких арміях, у віці до 40 років зобов'язані з'явитися на реєстрацію". [54]

Другий факт:

"На той час, коли фронт наближається до Галичини, становище в суспільстві ставало напруженішим, що стримувало процес призову. Багато і хто просто лякався повернення більшовиків і того, що вони можуть вчинити з їхніми сім'ями. У звіті від 24 вересня 1943 року йдеться про ворожу, пропаганду та загальний негативний стан призовного процесу. Мабуть, особливий статус полків (тобто те, що вони були поліцейськими в системі військ СС - В. М.) та чутки, що 4 - 8-й полки боролися проти партизанів у Франції та Югославії (про Галичину, Польщу і Словаччину автор навіть не згадує - В. М.), також спричинили те, що багато молодих людей уникали призову до дивізії".

Ще один немаловажний факт наводить Гунчак:

"Щоб задовільнити потреби в людській силі, німці застосовували традиційні методи рекретування, а також запровадили насильницький набір української молоді до різних форм служби. 13 червня 1944 року Хронов'ят (член Військової управи, який відповідав за вербування до дивізії, колишній сотник УГА - В.М.) доповів, що це відбувається в різних місцях Галичини. У районі Бережан, наприклад, молодих людей хапали та відправляли служити до 9-ої та 10-ої дивізій СС (9-та танкова дивізія СС "Хоєнштауфен" і 10-а танкова дивізія СС "Фрундсберг" перебували влітку 1944 р., якраз, на підступах до Львова по сусідству з 14-ю гренадирською дивізією СС "Галичина" - В.М.). Уповноважений Військової управи у Зборівському районі Григорій Лучанко повідомив також, що із села Хоростець німецька дивізія, від'їжджаючи до Франції, забрала 40 чоловік. У Винниках, біля Львова, німецькі власті без узгодження з Військовю управою зареєстрували всіх чоловіків, які народилися між 1900 та 1930 роками. Здавалося, що не буде краю цій практиці, коли могли забрати людей просто на вулиці, в театрі, у школі та в інших громадських місцях. Різні німецькі комісії проходили Галичиною та забирали людей до Галицької дивізії і вермахту. Інші забирали чоловіків та жінок до організації Тодта (названо на честь Фріца Тодта, засновника батальйонів примусової праці) для роботи в Німеччині та для риття траншей перед наступаючим фронтом. Хлопців віком від 15 до 18 років забирали на службу до "юнаків-СС". Їх готували для протиповітряної

оборони. Пізніше й дівчат почали забирати з цією ж метою. Деяких із них після виповнення 18-річного віку переводили до дивізії".[55]

На завершення наведемо свідчення М.С. Чарторийського із його книжки спогадів "Між молотом і ковалдом" (Нью-Йорк, 1970).

"Мобілізація в СС-дивізію проходила ніби-то на базі "добровільності", а коли та "добровільність" показалася невистачальною, тоді почалося насильництво: лапанка, заклади, арешти, вивози, так що вже не було безпеки ні вдома, ні поза домом, ні в школі, ба навіть з церков почали німці виловлювати молодь до "прекрасної'Німеччини".

Т. Гунчак у книзі "У мундирах ворога" оповідає про те, як основна маса новобранців до дивізії СС "Галичина" проходила підготовку в "охоронних" військах СС:

"Одну групу українських новобранців, про наявність якої Військова управа дізналася випадково восени 1943 року, відправили без їх відома до поліційних загонів, де вони мали пройти рекрутський вишкіл. Набір новобранців для цієї програми відбувався таємно, адже це порушувало суть українсько-німецької угоди про те, що українців готуватимуть лише для фронтової служби. Те, що трапилося, не було ні примарою, ні результатом непорозуміння. Воно стало результатом прямої інструкції Гіммлера від 24 червня 1943 року про те, що з числа галицьких добровольців 12000 призначалися для формування так званих "поліційних полків". До того ж він віддав розпорядження шефу порядкової поліції забезпечити для цих полків 500 німецьких офіцерів та унтер-офіцерів. Поліційні власті та центральне бюро СС мали забезпечити зброю й обладнання".[56] (Виділено мною - В.М.). Гунчак додає:

"Гіммлер знав про небажання українців служити у поліційних загонах, тому розпорядився, щоб вони, з політичних та психологічних мотивів, називалися "Галицькими добровольчими полками СС" і позначалися відповідними номерами від 4-го по 8-й. У своїй інструкції від 5 липня 1943 року Гіммлер згодом поінформував офіцерів СС, які займалися питанням українських добровольців, що протягом липня необхідно набрати 12 тисяч новобранців для створення полків під номерами від 4-го по 8-й...

Звичайно, траплялися й такі, яких набирали для дивізії, але замість цього відправляли до "поліційних полків". [57]

Гунчак далі інформує, що чотири полки були повністю сформовані і проходили підготовку як окремі підрозділи на кількох полігонах "під наглядом поліції". Четвертий полк проходив підготовку поблизу Тріра в Німеччині." 15 січня 1944 року, - уточнює автор, - підрозділи полку, який налічував 1264 чоловіки, вирушили до Голландії на три тижні, а потім, у середині лютого 1944 року, відбули до Збаража, в Галичині. Під час перебування в районі Збаража 4-й полк здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів". Автор, звичайно, дуже добре знає, що поліцейський полк прибув до Збаража не для прогулянки, а "здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів". Але про це "хрещення" не пишуть ні Гунчак, ні інші націоналістичні автори.

Після того, як УЦК і губернатор Вехтер вимагали передати поліцейські полки до складу дивізії СС "Галичина", Гіммлер, вказує Гунчак, видав спеціальну інструкцію, щоб 4-й і 5-й поліцейські ("галицькі добровільчі полки СС") були передані дивізії. Однак, "поки виконувався наказ

Гіммлера, дивізія вирушила на Броди". Отже, це відбувалося наприкінці червня 1944 року. Значить, 4-й і 5-й поліцейські полки СС так і не потрапили до складу 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина" до битви під Бродами, а влилися в неї пізніше. Правда, це також замовчують всі автори, які писали про дивізію.

6-й поліцейський полк (1800 чоловік) був сформований із новобранців з передмість Перемишля, Ярослава і Львова і проходив навчання у Франції. Тут же вишколювався і 7-й полк (1671 чоловік). Правда, наприкінці грудня 1943 р. обидва полки отримали наказ передати 1995 вояків до складу дивізії. 6-й полк передав 1200, 7-й полк - 745 вояків. Решта продовжувала виконувати поліцейські функції у Франції проти місцевих партизанів - макі і франтинерів. Iз цих решток було створено поліцейський батальйон (900 вояків), який також не в повному складі, але переданий дивізії лише в червні 1944 року.

8-й "галицький поліцейський добровольчий полк СС" випадає з уваги і Гайке, і Гунчака, і інших авторів.

Гунчак зазначає:

"Таким чином, до кінця червня 1944 року всіх, крім кількох колишніх членів поліцейських полків, яких обманним шляхом підпорядкували німецьким поліційним властям (були й такі, скільки їх - невідомо! - В. М.), було передано дивізії". Отже ясно: п'ять полків і один батальйон перебували безпосередньо в каральних органах нацистів протягом року! Це ж більше, ніж повнокомплектна дивізія! Чи даремно їх годували гітлерівці? Звичайно, недаремно.

Тут, як бачимо, виходить звичайнісінький камуфляж пана Гунчака: існували п'ять поліцейських полків та один батальйон каральних військ СС, які так і називались "галицькими добровільними полками СС", всі вони були призначені для виконання каральних акцій проти партизанів і мирного населення, яке тих партизанів підтримувало. Ці підрозділи постійно використовувались гітлерівцями у Франції, Югославії, Словаччині, Польщі і в самій Галичині, і автор, зокрема, пише про це використання, і тут же водночас відстоює положення, що ті формування не чинили жодних каральних акцій.

І ще одне, немаловажне. Пан Гунчак зазначає, що в таборі "Гайделягері", де спочатку муштрувався основний кістяк дивізії, "персонал (тобто офіцери й підофіцери, які були переважно німцями - В.М.) прибув із різних поліційних підрозділів", а це, продовжує Гунчак, "спотворило їхні погляди та поведінку". А чи не спотворювало це погляди і поведінку юнаків з Галичини, якими командували такі командири? Незаперечно, що так.

Якщо досі йшлося про поліцейські полки "галицьких добровольців СС", які існували окремо, самостійно, і лише потім влилися в основний склад 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", то в підрозділі книги під назвою "Бойова група Баєрсдорфа" Т. Гунчак (як і В, - Д. Гайке) оповідає про те, що на початку лютого 1944 р. в дивізію прибув наказ керівництва СС "терміново сформувати бойову групу з метою боротьби з радянськими партизанами, якими командував український радянський ватажок генерал Сидір Ковпак". Тут автор, як і Гайке, грубо помиляється, бо йдеться тут не про партизанське з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора C.A. Ковпака, а про інші партизанські з'єднання, які успішно діяли тоді на території Західної України і Польщі. Вірогідніше, тут йдеться про 1-шу українську партизанську

дивізію під командуванням Героя Радянського Союзу, генерал-майора П.П. Вершигори, яка в той час здійснювала рейд на Сан і Віслу, виходячи з баз Західної України.

"Бойова група Баєрсдорфа", яку негайно сформували в дивізії, складалася з двох батальйонів піхоти, підрозділу розвідки (120 вояків). Кожний батальйон мав взвод саперів. Опріч цього до групи був приданий дивізіон польової артилерії. Трьома ешелонами групу негайно перекинули в район Любачів-Білограй-Томашів-Замостя-Тарногород- Чесанів.

"Ситуація, - продовжує Гунчак, - ускладнювалась українсько-польським суперництвом (йдеться тут про так звану "українсько-польську війну", яка в той час досягла вершини - В. М.) щодо території із змішаним населенням, у результаті чого з обох боків траплялися кровопролитні акції. В цій польсько-українській конфронтації радянські партизани, які являли собою багато національний конгломерат СРСР, ставали на бік поляків, ще більше загострюючи тим самим ситуацію. Це до того ж деякою мірою було на руку партизанам, які користувалися підтримкою місцевого населення, переважно одержуючи інформацію розвідувального характеру, дуже важливу для їхньої операції. "[58]

Далі Гунчак досить скромно описує "похід" групи галицьких есесівців проти партизанів та польського населення: "Операції групи переважно виглядали як нескінченні марші через території, наводнені партизанами. За винятком декількох незначних сутичок, група переважно йшла слідами партизанів. Лише одного разу вона вступила в бій біля села Хмелик, розташованого між Білограєм і Тарногородом. Партизани, зазнавши значних втрат у живій силі, відступили, проте, очевидно, ці втрати були не настільки важкими, щоб загони не могли діяти надалі. Відступивши зі Хмелика приблизно на 40 кілометрів, наступного дня вони атакували Білограй".[59]

От і вся розповідь пана Гунчака про півторамісячну операцію "Бойової групи Баєрсдорфа" проти радянських партизанів. Зате він тутже відзначив, що "недосвідчені рекрути уперше прийняли бойове хрещення". Пан Гунчак, видно, не читав спогади командира дивізії П.П. Вершигори і дослідження польських істориків, де чорним по білому зазначено, що партизани мали великі успіхи і ганяли по лісах "бойову групу" галицьких есесівців як зграю псів.

В підрозділі ж "Операції 4-го і 5-го полків" Гунчак описує акції двох поліцейських полків галицьких есесівців проти радянських партизанів в Галичині. Автор, мов би соромлячись, відзначає, що "5-й добровольчий галицький полк СС" виконував завдання, подібне "бойовій групі Баєрсдорфа". Однак про ці "подібні діяння" також не розповідає. Гунчак обмежується лише такою інформацією: "Очікуючи весняного радянського наступу, завдання полку полягало у встановленні оборони уздовж річки Буг (і ця вся "оборона", поки-що, в глибокому тилу! - В.М.). З воєнної точки зору позиція полку в північно-західному районі України була досить несподіваною. Наприкінці червня полк отримав наказ повернутися в Нойгаммер, де його включили до складу дивізії. Проте полк повернувся в Нойгаммер після того, як дивізія відправилася під Броди". [60]

Що ж тоді творив цей полк галицьких есесівців, посланий на боротьбу з радянськими партизанами,так і невідомо. Адже ж він, пане Гунчак, провештався в прифронтових умовах в тилах гітлерівських військ майже п'ять місяців.

Трошки більше уваги приділив Гунчак таким же "акціям" 4-го галицького добровольчого поліцейського полку СС. Полк діяв в районi Золочева - Бродів - Радехова - Зборова. Зокрема, автор скромно, але все же подає коротку згадку про акцію полку проти оборонців польського села Гута-Пеняцька на Бродівщині, в якій було начисто ліквідовано село і все живе в ньому (правда, автор навіть не згадав, що тут було знищено понад 800 польських селян і партизанів - В.М.): "Це трапилося, - пише він, - коли командування дивізії послало 4-й полк на штурм Гути-Пеняцької 23 лютого 1944 року. Атака укріпленого села не вдалася. Українці втратили двох чоловік - Олексу Бобака і Романа Андрійчука, які загинули в бою. 28 лютого полк розпочав атаку вдруге. Цього разу атака була успішною...". Автор не згадує, що двом загиблим воякам були влаштовані пишні похорони, на яких був присутній губернатор дистрикту Галичина, группенфюрер СС Вехтер.

Тут же Гунчак додає:

"Згідно з рапортом Хронов'ята, члена Військової управи дивізії, який займався вербуванням у полк, захопив село і після короткого відпочинку рушив далі. Після відходу дивізійників у поселення ввійшов німецький підрозділ і "повністю знищив село", результатом чого було повне зруйнування Гути-Пеняцької, за винятком церкви".[61] (Тут і вище виділено мною - В. М.).

Уявіть собі, читачу, таке: поліцейський полк есесівців атакував непокірне село, але штурм не вдався. П'ять днів пізніше, урочисто поховавши двох своїх вояків, полк озброєнних до зубів есесівців вдруге штурмує ледве укріплене село, яке захищає група партизанів, і здобуває його. Затим ідилічно відпочиває після благородних трудів, збирає свої лаштунки і відходить. Вслід вступає в те ж село нове, вже німецьке, військо, повністю знищує село, розстрілює в костьолі його жителів... І все це описується автором так, ніби нічого не сталося, ніби і не знищено понад 800 поляків.

Як і шеф штабу 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" майор В.- Д. Гайке, Т. Гунчак в книжці "В мундирах ворога" відзначає, що під час разгортання своїх позицій під Бродами дивізія мала "повну бойову готовність", складається з 29-го, 30-го та 31 -го полків повного комплекту і різноманітних спеціалізованих військових підрозділів. В ній перебувало: 346 офіцерів, 1131 унтер-офіцер та 13822 гренадирів, разом - 15299 вояків. "З організаційного боку, - зазначає Гунчак, - вона була типовою німецькою піхотною дивізією".

Серед тих, хто вийшов із "Бродівського котла", було 1000 чоловік із трьох полків та 1200 вояків польового резервного батальйону, розташованого поза кільцем оточення. Ще кілька сот уцілілих вояків пробивалися з оточення невеликими групами. "В цілому близько 3000 чоловік, які колись вирушили на Східний фронт, повернулись в Нойгаммер", - зауважує Гунчак.

Вже 7 серпня надійшло розпорядження рейхсфюрера СС Гіммлера про те, щоб 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина" була відновлена. Основою для відновлення (по суті, нового навчально-резервного полку (8000 чоловік), який перебував у таборах Нойгаммера). Про 4-й і 5-й поліцейські полки та інші поліційні підрозділи, що залишились після катастрофи під Бродами. Ні Гайке, ні Гунчак, ні інші автори більше не

згадують. Вони, як бачимо, "щезнули" у величезній масі каральних військ гітлерівської поліційно-військової машини.

Тепер дивізія поповнювалася новобранцями з Галичини, які тікали на Захід разом з гітлерівцями. Джерелом поповнення стали також підрозділи "юнаків-СС" при протиповітряній обороні вермахту, яких Гунчак нараховує приблизно 10 тисяч.

Ще не встигли в Нойгаммері відновити всі структурні частини дивізії, як командування СС видало новий наказ - сформувати посилений батальйон для боротьби із словацькими партизанами. Сформована для цього так звана "Бойова група Вільднера" тілько-но розгорнула бойові дії, як було наказано всій дивізії вирушати на придушення Словацького збройного повстання. Тепер усій дивізії галицьких есесівців довелося виконувати поліцейські акції проти словацьких партизанів і мирного населення.

Тут, у Словаччині, дивізія була підпорядкована команді обергруппенфюрера СС Г. Гефлє. І сусідство тут було неабияке: поряд діяли 18-та дивізія СС "Хорст Вессель", бойова група карателів "Шіль", мусульманський полк із "армії" генерала Власова та інші каральні формування. Треба думати, що і галицьких есесівців сюди покликало командування СС не випадково, а сподіваючись якраз на їх рішучі й "ефективні" дії.

Мало того, до складу дивізії СС "Галичина" була введена і спільно діяла вже згадувана "Бригада Дірлівангера", сформована із кримінальних злочинців: Правда, пан Гунчак не оповідає ні про "бойові дії" дивізійників-галйчан, ні про башибузуків з "Бригади Дірлінвангера". Про це найкраще можуть розповісти ще живі словаки, учасники героїчного Словацького збройного повстання.

Тут же Гунчак зазначає, що "після катастрофи, яка спіткала дивізію під Бродами, від 1000 до 1300 чоловік направили для підготовки та набуття досвіду у танкову дивізію СС "Вікінг". Їм менше пощастило, ніж тим, хто був у Словаччині... Українці страшно заплатили за цей досвід... За словами очевидця, близько 500 їх загинуло в бронетанковій дивізії СС "Вікінг". Однак, тут же, в примітці, Гунчак посилається на "найдетальніший рапорт", в якому вказано, що в дивізію повернулося лише 360 вояків. Отже, насправді втрати становили близько тисячі вояків.

А далі Гунчак зауважує, що ті, що залишились після того "набутого досвіду" в танковій дивізії СС "Вікінг", повернулися в свою дивізію 3 листопада 1944 р. "З цього приводу, - пише Гунчак, - штандартенфюрер СС Ульріх, командуючий дивізією "Вікінг", видав спеціальний наказ, в якому високо оцінив внесок українців в обороні фронту проти переважаючих сил противника".

Розповісти ж про останній, заключний етап "бойових дій" 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" - боротьбу проти югославських партизанів, - просто у Гунчака не вистачило бажання (чи, може, терпіння?). Він лише відверто зазначає, що "дивізія опинилась на ворожій території, що перебувала пiд контролем ідейно відданих маршалу Тіто партизанів-комуністів. Додатково ускладнювало ситуацію і те, що цивільне населення надавало допомогу цим партизанам. Тому вояки дивізії не могли, як у Словаччині, встановити з місцевим населенням щось на зразок дружніх стосунків". [62]

Як стала 14-а гренадерська дивізія СС "Галичина" "1-ою українською"

Це запитання безпосередньо пов'язане із створенням Українського національного комітету (УНК). Тому доведеться спочатку хоч коротко з'ясувати обставини створення цього одіозного формування.

У своїй книзі "У мундирах ворога" Т. Гунчак досить спрощено і легковажно зазначає, не даючи всьому цьому якоїсь політичної оцінки:

"В умовах агонії гітлерівське командування розпочало відчайдушно втілювати в життя так звану "нову східно-європейську політику", метою якої було мобілізувати людські ресурси Східної Європи на захист Третього рейху, що розвалювався. Ця нова політика включала в себе незначні політичні поступки народам (вірніше: націоналістичним екстремістам й авантюристам, що рвалися до влади - В.М.), чиї території німці вже не контролювали. Нова політика нацистів, що вже не становили монолітність за своїми поглядами і тактикою, призвела до створення Українського національного комітету, а в кінцевому результаті - до реорганізації дивізії в першу дивізію Української національної армії...".

Тут треба зауважити, що Український національний комітет (УНК) вже один раз був проголошений 22 червня 1941 р. в Кракові, де представники різних націоналістичних угрупувань (опріч ОУН-м) намагалися консолідуватись в умовах розпочатої війни на боці гітлерівської Німеччини, сподіваючись на її підтримку. Але таке об'єднання не сподобалося нацистам. Вони УНК не тільки не визнали, але й почали переслідувати ініціаторів його створення. Та й політична обстановка в той час була такою, що аж ніяк не сприяла консолідації різних груп націоналістів, які між собою смертельно ворогували.

Однак наприкінці війни обстановка круто змінилася. Тому сьогоднішня ідея створення Українського національного комітету, зауважує Гунчак, "бере свої витоки із планів генерала Андрія Власова та військового розвідувального управління східних іноземних армій, а також 4-го сектора пропаганди вермахту. То ж, питається, чи міг такий комітет бути національним?

Колишній радянський генерал Власов, ставши на службу нацистам, носився з ідеєю створення Російського національного комітету, якому повинні були підпорядковуватися "національні" комітети представників інших народів СРСР, які і так служили гітлерівцям. Німецьке командування не було зацікавлене в дробленні на частини своїх вірнопідданих.

"Гітлер не сприймав Власова до середини липня 1944 року, коли радянський літній наступ, який німці неспроможні були зупинити, змінив його погляди".[63]

Як відомо, "ідею" Власова підтримувала впливова група генералітету. Зате політичний відділ міністерства окупованих східних територій підтримував "права неросійських народів СРСР". "Архітектором розвалу Радянського Союзу" був Альфред Розенберг - голова цьогоміністерства. Щодо утворення окремішнього "національного" комітету "українців", то ініціативу його утворення очолив штандартенфюрер (полковник) військ СС Фріц Арльт, так званий "начальник керівної станиці східних добровольців" (тобто есесівців типу галицьких дивізійників).

Гунчак продовжує:

"Насамперед Арльт зайнявся українським питанням і призначив оберштурмбанфюрера (підполковника) Людвіга Вольфа начальником української станиці. Тоді ж німецька розвідка розпочала нову політику щодо Української повстанської армії, маючи надію на підтримку українського національного руху, як останню спробу мобілізувати східноєвропейські народи до боротьби з більшовиками...

Після того, як німці не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів, вони вирішили відпустити із концтаборів провідників українського національного руху Степана Бандеру, Ярослава Стецька, полковника Андрія Мельника та багатьох їхніх послідовників. 30 вересня 1944 року гестапо надіслало циркуляр, яким повідомляло різні інстанції, що 27 вересня 1944 року Степан Бандера та Ярослав Стецько звільнені з захзенгавського концтабору, де вони перебували від липня 1941 року... "[64]

Тут, по-перше, пан Гунчак фальсифікує дійсність, бо, якраз, Бандеру та його спільників гітлерівці звільняли не "після того, як не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів", а, власне, для того, щоб краще реалізувати свої плани. А, по-друге, добре відомо, що Бандера, Стецько та інші бандерівці після розгону "уряду" Стецька в липні 1941 р. спочатку перебували під "почесним арештом" (домашнім), 15 вересня були ізольовані в берлінській тюрмі, і лише на початку 1942 р. переведені в блок "Целленбау" концтабору Заксенхаузен.

Гунчак:

"Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів, вони можуть досягнути деякого порозуміння з УПА. З цією метою розпочали серію переговорів з такими людьми, як Бандера, Мельник, гетьман Павло Скоропадський, який керував Україною від 18 квітня 1918 року; Володимир Кубійович, представник Галичини; Олександр Семененко, юрист та мер із Харькова; Андрій Лівицький, президент українського уряду в екзилі (УНР); Кость Паньківський та Тарас Бульба-Боровець, провідник українського опру на Волині. Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери об'єдналися в опозицію до ідеї підпорядковування їх Російському комітету генерала Власова. Позиція українських лідерів знайшла безумовну гадтримку з боку інших національних лідерів, особливо з Кавказу, які також перебували в опозиції до ідеї керівницства та політичної гегемонії росіян... "[65]

Тут, як бачимо, пан Гунчак використав так званий політичний камуфляж. Суцільна брехня, що гітлерівці намагалися порозумітися відносно УПА з такими "фюрерами", як гетьман П. Скоропадський, А. Лівицький чи Тарас Бульба-Боровець, яких бандерівці не тільки не визнавали, але й старались знищити при першій можливості. Йшлося тут, зрозуміло, про створення українського "національного" комітету та про підпорядкування його Російському "національному" комітету генерала Власова, до якого всі українські націоналістичні угруповання були в непримиренній опозиції.

Гунчак додає:

"Неспроможні досягнути взаємопорозуміння (також і в питанні, хто очолить Український "національний" комітет - Бандера, Мельник, Скоропадський чи хтось інший - В. М.) ні з фракцією Бандерй, ні з фракцією Мельника, німці звернули свої погляди до вже майже не діючої УНР, яку

очолював президент Андрій Лівицький. Той відповів позитивно на пропозиції німців, рекомендуючи Павла Шандрука головою Українського національного комітету...".[ 66]

На початку березня 1945 року УНК видав "деклярацію", яку підписали П. Шандрук, як голова, В. Кубійович та О. Семененко, як заступники, i де оголошувався початок діяльності Українського "національного" комітету.

Отже, ідея, ініціатива і практична дія в створенні Українського "національного" комітету (УНК) повністю належали гітлерівцям.

Гунчак:

"Після досить тривалої дискусії президент Лівицький, від якого Шандрук отримав мандат на головування в Українському національному комітеті, обговорив ці питання із полковником Мельником, його співробітниками Осипом Бойдуником та Дмитром Андріевським. Шандрук також мав бесіду з Бандерою та Володимиром Стаховим із фракції Бандери. Як згадує Шандрук, усі поголосилися з його думками й підтримали його".[67]

Однак, зауважує при цьому Гунчак, треба було доконати гітлерівців, "якщо не лезом, то обухом":

"Шандрук відчував, що дивізія, яка хоч називалася "Українська дивізія", перебувала під німецьким командуванням і не відповідала повністю політичним та військовим цілям українців. Шандрук наполягав на тому, щоб дивізією командували українці, щоб усіх українців, розкиданих по всій німецькій армії, перевели в українські частини для подальшого формування Української національної армії, щоб вони виступали під українським національним прапором і прийняли присягу на вірність Україні та служили українським національним інтересам".[68]

Але все це було звичайною і примітивно нікчемною націоналістичною фантазією, бо ж ті "національні інтереси", про які так часто говорили українські "партіоти", аж ніяк не відповідали інтересам українського народу, а були лише пошматованою вивіскою, за якою неможливо було сховатися.

Гунчак:

"На всі ці пропозиції та вимоги Шандрука Арльт відповів, що він робить усе можливе. Арльт наполягав, однак, щоб Український національний комітет позитивно поставився до Комітету за визволення народів Россії генерала Власова. Шандрук відмовився, пояснюючи Арльту, що українці (тобто українські націоналісти - В.М.), які мають довгий історичний досвід стосунків з росіянами, просто не довіряють їм. Єдина річ, на яку погодився Шандрук, це обмін офіцерами з'вязку або навіть делегатами з Російським національним комітетом в інтересах ефективної боротьби з Совітами... "[69]

Така постановка, звичайно, являє собою примітивно-недолугу націоналістичну амбіцію, від якої не може відійти і пан Гунчак. Усім націоналістичним авторам, в тому числі і Гунчаку, здається, що "незалежну, соборну, самостійну" Україну можна здобути усяким підступом - антинародними зв'язками з гітлерівськими окупантами, участю в каральних органах СС проти "свойого" чи "чужого" населення тільки б здобути ту "незалежну" Україну в своїх власних інтересах чи то в тінi гітлерйзму, чи то в тіні продажної націоналістичної демагогії.

Однак продовжимо. Пан Гунчак, як видно, дуже втішається з того, що 12 березня 1945 року (уявляєте, читачу, - вже за кілька тижднів до

остаточної катастрофи гітлерівської Німеччини!) Альфред Розенберг, міністр східних окупованих територій (які вже були остаточно втрачені) "надіслав Шандруку листа, в якому, зокрема, зазначалося: "З метою забезпечення повної участі у вирішальній фазі війни проти більшовизму та наведенню порядку в національних стосунках у Європі від імені німецького уряду я визнаю національне представництво України, сформоване вами як український національний комітет. Я оголошую:

1. Український національний комітет є єдиним представництвом українського народу, визнаним німецьким урядом;

2.Український національний комітет має право представляти інтереси майбутньої держави України і висловлювати їх у деклараціях та проголошеннях.

Я буду вимагати, що усі українці, які служать в усій німецькій армії, були об'єднанні для формування української визвольної армії".[70]

Далі в книжці йдеться про те, що "командуючим" УНА було призначено (гітлерівцями, а не "українцями") П. Шандрука, колишнього петлюрівського генерала і польського полковника. Однак, націоналістів все це задовольняє. Гунчак пише:

"...Це була декларація, пронизана духом високої національної відповідальності...". Не важко уявити собі таку "відповідальність"!

Таким чином, пан Гунчак вводить в оману про обставини створення Українського "національного" комітету і Української "національної" армії тоді, коли вже конав гітлерівський вермахт і нацистський режим.

Що відоме про службу галичан в інших есесівських формуваннях

Ми вже відзначали, що "щирий коляборант" К. Паньківський у своїх спогадах "Роки німецької окупації" повідомляв, що вже в жовтні 1941 року гітлерівці провели в Галичині відбірковйй набір добровольців у війська СС (Waffen-SS) при "суворій селекції"". Тоді було залучено до військ СС близько двох тисяч юнаків. Серед них був і племінник Панькіського, якому вдалося щасливо винести ноги з-під Сталінграда. З цих "селекційних" добровільців гітлерівці окремого підрозділу не створювали, а розподіляли галицьких новобранців по різних частинах військ СС.

Про "інші" формування (тепер уже юнацькі) військ СС із галичан я прочитав нещодавно в книжці Зенона Зеленого "Українське юнацтво в вирі Другої світової війни". В передмові до цієї книжки колишній голова УЦК В. Кубійович підтверджує позицію К. Паньківського про те, що "з 1941 року німці притягли (в Галичині) невелике число українців до різного роду військових, поліційних і парамілітарних формацій". Далі той же Кубійович зазначає, що "з початку 1944 року, коли людські резерви були вичерпані, німці звернули увагу на використання нашого юнацтва, як хлопців, так і дівчат, до протилітунської оборони, як помічників при обслузі зенітної артилерії і на літунських верстатах". Тут же Кубійович приписує собі велику заслугу в тому, що саме йому вдалося досягнути того, "щоб німці не використовували цих юнаків проти танків". Головний організатор колабораціоністів в Галичині тут темнить, бо добре відомо, що невелику частину тих юнаків гітлерівці все ж таки використовували, як фаустників проти радянських танків.

Автор книжки 3. Зелений описує весь процес вербування і частково муштрування юнаків і дівчат, однак не подає жодного факту їх практичного застосування в бойових діях. Автор при цьому застерігає, що галицьких юнаків віком 15 - 18 років німці стали брати в "протилітунські війська" за зразком гітлерівської молоді (гітлерюгенд), в так званий "СС-гельфер" (помічників СС). "Хлопці носили уніформу із опаскою і знаком СС у ромбі на правому рукаві, а на шапці мали ромбову відзнаку з таким самим значком".

"В другій половині квітня 1944 року у Львів прибули 22 німецьких старшини з обербанфюрером Гавптом на чолі і почали акцію "добровільного набору українських хлопців" до протилітунської служби..." Центром цього набору стала військова управа (ВУ) дивізії СС "Галичина", очолювана полковником Бізанцем. Вербувальники запевняли, що юнаки проходитимуть трьохмісячні курси, а затим продовжуватимуть вишкіл в дивізії СС "Галичина".

На допомогу вербувальникам і військовій управі дивізії СС "Галичина" громадська колегія, у яку увійшли такі відомі в Галичині діячі, як: "проф. Т. Білостоцький, ред. М. Добрянський, проф. Гайдучок, мгр. Е. Жарський, мгр. Г. Коренець, о.д-р. Костельник, мгр. М. Кушнір, проф.С. Левицький, д-р Б. Лончина, ред. д-р І. Німчук, інж. Р. Олесницький, мгр. М. Охримович, інж. І. Сенів, д-р Ю. Старосольський, д-р О. Тисовський, д-р М. Шлемкевий".[71]

Отже, вся ця братія повинна була допомагати вербувальникам залучати в допоміжні структури СС юнаків і дівчат Галичини. І все це в той час, коли фронтові бої вже відбувались на порозі Західної України.

Перший табір для підготовки юних есесівців було організовано в містечку Переворську (табір імені Черніка). Тут знаходилися 300 юнаків. Через кілька тижнів, вже наприкінці червня 1944 р., 210 юнаків із Переворська перевезли до Львова, щоб провести пропагандистську дефіляду. Їх святково вітали губернатор Вехтер, керівник військової управи дивізії СС "Галичина" полковник Бізанц, голова УКК К. Паньківський та інші вербувальники.

Другий табір був організований в Неполомицях поблизу Кракова, де було 3000 юнаків. Затим такі ж табори почали діяти в Егері (1750), Троппав (1000), Кремсі (1550), Гульчині (200) і Мальті (200) в районах Австрії і Каринтії. Їх освячував головний капелан дивізії СС "Галичина" Василь Лаба в чині майора військ СС. В другій половині липня 1944 року вже було завербовано 7700 чолозік. Серед них дівчат, "помічниць СС", було понад 300.

Цікаве застереження робить 3. Зелений:

"Слід тут підкреслити, що німці з самого початку робили різниці між молоддю з центральної'України, Волині, Полісся та Підляшшя і молоддю з Галичини та Підкарпаття. Перших називали українками і вони носили жовто-сині опаски з тризубом у ромбі, а других - галичанками і на їх таких же самих опасках були левики в ромбі... ".[72]

Ще одна деталь: "Юнаки та юначки одержали понад 1500 кг печива. Зате: коло 12000 примірників часопису "Краківські вісті"; 10000 книжок історичного та іншого змісту; 5500 календариків; 6500 молитовників; 400 книжечок з колядками і т.д.". Як бачимо, "опіка" над юними есесівцями й есесівками була надзвичайно "солідною"!

Зате під кінець книжки 3. Зелений подає дані про те, що в цих юнацько-

есесівських формуваннях служили 10000 юнаків і юначок! І, нарешті, такий застережливий заклик із листівки того часу:

"Український юначе! Тебе закликає європейська молодь співпрацювати для нової Європи. Помагай, як допоміжний дружинник німецької авіяції в рядах юнаків СС... Фюрер Адольф Гітлер закликає і Тебе!"[ 73]

Уважно аналізуючи книжку "Українське юнацтво в вирі Другої світової війни", ми бачимо, що Зенон Зелений як керманич відділу опіки над молоддю в системі УЦК (Українського центрального комітету) і член військової управи дивізії СС Галичина", не досить добре знав усі "секрети" тієї справи, якою керував і виконував, бо його інформація досить куца і примітивна. Думаємо, що тут більше відіграла свою роль повоєнна ситуація, в якій організатор есесівської молоді просто не хотів "засвітитися" в "демократичному" світі. Тому, як доповнення, наведемо свідчення вже відомого "щирого коляборанта" К. Паньківського, який і більше знав, ніж 3. Зелений, і був відвертішим. Ось що він писав у книжці спогадів "Від комітету до державного центру ": "Тяжкий був шлях вояцтва дивізії. Та він видається нам простим, коли порівняємо його з шляхом юнацтва".[74]

Але цей "непростий шлях" юнаків із СС Паньківський не показує, хоч окремі інформації подає. Так, він зазначав, що "зразкова" школа підготовки юнаків-есесівців з Галичини була в Криниці, де "поруч з німецьким комендантом були також і українські вихователі під керівництвом учителя А. Антоновича". Справою виховання в усіх таборах займалися військова управа дивізії СС "Галичина" і УЦК. Від УЦК підготовкою молоді займався Т. Білостоцький. Юначок опікала О. Кузьмович.

К. Паньківський подає і таке:

"Офіційна назва юнацьких формувань СС - "протилітунська оборона юнаків СС". Хлопців, які закінчили вишкіл, розкидали в усі кутки рейху... Коли ж радянські війська витіснили гітлерівців за межі України і генерал-губернаторства, юнаками-СС опікалися урядова німецька організація -"Українська установа довір'я", якою керував німець українського походження М. Сушко в Берліні, "Керівна станиця східних добровольців" (керівник - Ф. Арльт) та її український відділ (очолював - Л. Вольф). Центральна картотека СС показувала, що в юнацьких формуваннях СС було понад 60 тисяч імен, серед них було 10 тисяч українців... "[75]

"Дивізія і юнаки були частинами, які піддягали, можна сказати, були складовими одиницями зброї - СС, тобто військових частин партії." Ця констатація надто важлива, бо інші автори про такі юнацькі формування СС в Галичині або не згадують, або представляють їх як допоміжні формування напіввійськового типу.

І ще кілька важливих зауважень автора:

"Вчителям признавали в основному ранг "зондерфюрера" (спеціальне звання, рівне поручникові) і всі ходили в уніформах... Що ж до юнаків-СС, то окремим, які добре служили, присвоєно звання підстарший - ступні ройових (роттенфюрерів) або десятників (оберроттенфюрерів)".

Паньківський вказував також на те, що головний капелан дивізії СС "Галичина" о. В. Лаба призначив "польовим духівником для юнацтва" о. Северина Сапруна, колишнього керівника ІНТ (Інституту народної творчості). "Його військовий ранг відповідав рангові підполковника СС". Для православних юнаків і юначок призначено о. Віталія Сагайдаківського.

А згодом всіх військових духівників для юнацтва стало чотирнадцять. Всі вони дженджурилися в ошатній есесівській уніформі.

Паньківський далі зауважував, що хлопці були в основному зенітниками, дівчата працювали "на рефлекторах" (прожекторах), частина з них були також телефоністками, задимлювали "літунські майдани" (аеродроми) чи виставляли "загороджувальні бальони" (аеростати).

Під кінець "щирий коляборант" (всупереч свойому шефу по УЦК В. Кубійовичу) зазначив, що "наприкінці січня 1945 року виникла нова загроза - вишколу юнаків для боротьби проти танків на фронті, тобто вже не допоміжна, а справжня військова служба (панцерфаустники)... Частину юнаків вдалося завербувати і послати на фронт... "[76]

Така (звичайно, неповна) історія з юнацьким формуванням військ СС в Галичині.

Примітки

[33] Збірник "Броди". С. 45.
[34] Там же. С. 45 - 46.
[35] Там же.
[36] Гайке В. - Д. Українська дивізія "Галичина". С. 52 - 53.
[37] Там же. С. 52.
[38] ЦДАВО України, фю 4620, оп. 3, спр. 378.
[39] Гунчак Т. У мундирах ворога. К., 1993. С 4.
[40] Там же. С 154- 155.
[41] Там же.
[42] Там же. С. 5 - 8.
[43] Там же. С. 8 - 10.
[44] Там же. С. 13- 14.
[45] Там же. С. 15.
[46] Там же. С. 167.
[47] Там же. С. 169.
[48] Там же. С. 18.
[50] Там же. С. 31 - 34.
[51] Там же. С. 47.
[52] Там же. С. 39.
[53] Там же. С. 43 - 44.
[54] Там же. С. 52.
[55] Там же. С. 53.
[56] Там же. С. 73 - 74.
[57] Там же.
[58] Там же. С. 75.
[59] Там же. С. 75 - 76.
[60] Там же. С. 129.
[61] Там же. С. 114.
[62] Там же. С. 115.
[63] Там же. С. 118- 119.
[64] Там же.
[65] Там же.
[66] Там же. С. 120.
[67] Там же. С. 121.
[68] Там же.
[69] Там же. С. 122- 123.
[70] Зелений 3. Українське юнацтво в вирі Другої світової війни. Торонто, 1965. С. 20.
[71] Там же. С. 88.
[72] Там же. С. 161 - 162.
[73] Там же. С. 225.
[74] Паньківський К. Від комітету до державного центру. Нью-Йорк -Торонто, 1968. С. 84.
[75] Там же. С. 84, 86 - 87, 90.
[76] Там же. С. 96 - 97.

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ І УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ

Створення УНК і УНА

Про створення Українського національного комітету (УНК) і Української національної армії (УНА) чіткіше писав К. Паньківський:

"Три роки тому, влітку 1941 року, кандидатом на партнера німцям була ідеологічно посвячена з ними ОУН. З якого б боку на те не дивитися, ОУН була, на жаль, розбита інтригами німців і неразумними амбіціями власних провідних діячів".[1] (Виділено мною - В. М.).

Ви про це, пане Гунчак, добре знаєте. Тай як не знати, коли все націоналістичне шумовиння часів минулої війни зводиться, якраз, до того, що все те націоналістичне шумовиння намагалося й намагається й сьогодні наввипередки, один перед другим, якнайкраще прислужитися нацистам. Добре відомо, що гітлерівці втручалися в справи ОУН як хотіли. Вони і "розбили інтригами" ОУН, щоб стало легше управляти "амбіціями провідних діячів", як про це вони неоднарозово заявляли.

В книзі спогадів "Від комітету до державного центру" Кость Паньківський недвозначно пише: "З українськими діячами німці почали говорити щойно в жовтні 1944 року. Розмови почав СС-обергруппенфюрер Г. Бергер, керівник відділу східної політики РЗГА (Головне імперське управління безпеки Німеччини - В.М.), одночасно керівник головного відділу політики у Східному міністерстві (мається на увазі міністерство окупованих східних територій під керівництвом А. Розенберга - В.М.). Але Бандера відмовився очолити українську репрезентацію. Тоді Бергер почав розмови з іншими українськими діячами...". [2]

Т. Гунчак у книзі "Україна: перша половина XX століття" (К., 1993), пишучи про цю зустріч Бандери з Бергером, зазначає, що йшлося тут про нав'язання стосунків з УПА та що "спроби німців порозумітися з УПА залишилися безуспішними", бо Бандера відмовився від співробітництва. Але не вiд спіробітництва з нацистами відмовився тоді Бандра, авід позиції Бергера очолити Український національний комітет! Це, звичайно, не одне і те ж.

Паньківський продовжує:

"Запросили всіх вище згаданих провідних людей (тобто С. Бандеру, А. Мельника, А. Лівицького, П. Скоропадського, В. Кубійовича, "Тараса Бульбу"-Боровця та інших - В.М.) до Берліна. Участь у розмовах брали з боку німців: Бергер, його співробітник проф. Бергард фон Менде (керівник кавказького відділу, який знав і українські справи), а з РЗГА - СС-штурмбанфюрер д-р Фріц Рудольф Арльт (тут Паньківський помиляється, бо Арльт був штандартенфюрером (полковником) СС - В.М.) і СС-оберштурмбанфюрер Людвіг Вольф. Арльт в тому часі був начальником "керівної її українського відділу. Він добре знав проблематику сходу

Європи, зокрема українські справи. Він був прихильником українських національних аспірацій. Колись, у 1939-1940 роках він відігравав свою ролю при організації української репрезентації в ГГ (генерал-губернаторстві - В.М.), яка оформилася як УЦК (Український центральний комітет - В.М.) у Кракові, а потім працював якийсь час урядовцем ГГ в ділянці українських справ. З українського боку виступали президент А. Лівицький, І. Мазепа, гетьман П. Скоропадський, А. Мельник, С. Бандера і І. Гриньох, В. Кубійович, В. Доленко і В. Дубровський...".[ 3]

І далі:

"Розмови відбувалися з одною особою і спільні, з кількома учасниками, українці відбували наради самі між собою".

Завдання цих незвичайних нарад - об'єднати всіх українських націоналістів в одне ціле та використати їх спільні зусилля в боротьбі проти наступаючих радянських військ. Гітлерівці водночас тиснули на всіх керівників націоналістичних угруповань з тим, щоб "українці" приєдналися до затії генерала Власова. "Натиск німців був дуже сильний", - зауважував К. Паньківський.

Далі автор зазначає, що проблему примирення між українськими націоналістичними угрупованнями проводив в основному А. Мельник. "Українці", вказував Паньківський, вимагали від німців "визнати українську державність". І це в той час, коли гітлерівська Німеччина вже корчилась у передсмертних конвульсіях!

Одначе ігрища продовжувались. "Натиск" німців, продовжував Паньківський, був досить "демократичним". Гітлерівці "пропонували" очолити Український "національний" комітет то Бандері, то Мельнику, то Скоропадському, багатьом іншим. Але всі ці націоналістичні провідники не хотіли брати на себе відповідальність в час, коли вже конала нацистська Німеччина.

Паньківський:

"15 березня 1945 року Шандрук заявив, що він стає головою УНК. Того ж дня президент Лівицький своїм наказом підвищив генерала штабу генерал-хорунжого П. Шандрука до генерал-поручика (щоб наш генерал був рівний з генералом Власовим). Тим самим наказом генерал-поручика М. Омельяновича-Павленко до генерал-полковника. Президент призначив ген. Шандрука одночасно командувачем Української національної армії (УНА)".[ 4]

Необхідно подати інформацію про УНК та УНА отамана "Тараса Бульби"- Боровця, яку він дав у своїй книзі спогадів "Армія без держави".

Після виходу "з кацету" (тобто з концтабору Заксенхаузен) у жовтні 1944 року гітлерівці сидіти без діла отаману не дозволили. Його то залучають до створення Українського національного комітету (УНК), то до організації Української національної армії (УНА). Якраз це і входило в плани "Тараса Бульби"- Боровця.

В березні 1946 року українські націоналісти і гітлерівці дійшли остаточної згоди про те, що під керівництвом вермахту і в його складі буде створена УНА під керівництвом генерала П. Шандрука. УНА повинна була сформуватись із різних "українських" підрозділів, які перебували в складі вермахту, військ СС та поліції. Певне місце тут відводилось і безпосередньо "Тарасові Бульбі".

Про Українську національну армію писали і досі пишуть сьогодні різні

націоналістичні автори, але всі вони приховували і приховують структуру, суть та її дійсну призначення. Єдиний серед таких авторів отаман викладає все начистоту:

"Нова армія (тобто УНА - В. М.) за схемою складається з двох основних частин:

- регулярної наземної армії, що мала завдання боротися на східному фронті проти ворога України - СРСР;

- іррегулярної частини, що мала офіційну назву - "Група "Б" УНА". [5]

Що ж це за група "Б", та й ще "іррегулярна"? Отаман чітко пояснював: "Группа "Б" мала проводити на Східному фронті "диверсійно-партизанські акції проти комуністів в Україні". Отамана, якраз, і було призначено її командиром".

І далі:

"До регулярних частин УНА мали входити:

- організована в Галичині заходами Українського центрального комітету (УЦК) в 1943 році одна піхотна дивізія "Галичина", що отримує назву - Перша дивізія УНА;

- всі наявні менші та більші українські добровільчі військові частини при різних німецьких з'єднаннях, що досі носять назву - Українське визвольне військо;

- всі особи української національности з-посеред військовополонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані і кацетники;

- всі добровольці української національності, що вже досі включені в ряди Російської визвольної армії (РВА) ген. Власова, які виявляють бажання перейти в свою національну армію;

- всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з'єднань".

Отака-то "регулярна" і "визвольна" УНА!

Отаман далі уточнював, що Группа "Б", якою йому доручено керувати, була запланована в 5000 вояків, але потім штаб обмежив її силу до 1500 вояків".

І ще:

"На підставі попередніх підрахунків, штаб УНА міг набрати до 250 тисяч воєнноспосібних українських кадрів, з числа тих, що зимою 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східному фронті".

А далі, виявляється, і таке:"Перекинення першого батальйону Групи "Б", що вже в кінці 1944 року був готовий і з ним я мав намір відлітати з своїм штабом в "Україну, не відбулося, бо в німецькій авіації вже не вистачало на такі операції пального (!). Нам, натомість, запропонували робити короткі десанти зараз за фронтом, на польсько-чеську територію, на що ми не дали згоди...". Так безвиглядно закінчилась вся затія УНА. Але отаман закінчував свою книжку спогадів "Армія без держави" на мажорній ноті, приводячи текст "Пісні про Поліську Січ УПА", де є такі слова: "Ми ще поставим жовтоблакитний На самім Кремлі!.."

Але повернемось до спогадів К. Паньківського "Від комітету до державного центру", де автор досить інтригуюче розповідав про подальшу долю 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", точніше про її драматичний кінець.

Після повного разгрому дивізії СС "Галичина" під Бродами в липні 1944 р. керівництво військ СС зробило все можливе, щоб сформувати її заново. Якщо жТ. Гунчак досить ейфорично подає процес нового творення дивізії, то Паньківський сповнений песимізму і тривог:

"Зрозуміло, що тепер характер дивізії став зовсім інакший. Залишки першої дивізії були в стані глибокого духовного пригнічення і знеохочені; новобранці були в більшості насильно зведені з усіх боків залякані люди. При недостачі уніформ тих вояків ганяли на вправи в їх цивільних зношених убраннях і черевиках, без зброї. Вони навіть свою вояцьку присягу складали в такому стані. Корисно вибивалися на тлі дивізії старшини i підстаршини, які прийшли із шкіл. Трагедія вояцтва дивізії була в тому, що перший виступ на фронті закінчився величезною невдачею. Переможне військо набирає вітального розмаху, що помножує його сили; переможений вояк губить свою самовпевненість."

І далі:

"Недостача військових частин змусила німецьке командування перекинути дивізію, в стані незакінченої реорганізації, без одягу і без зброї, вже у вересні на Словаччину, на фронт проти повстанців. І тут в надзвичайно складних обставинах довелось дивізії одночасно доводити організацію до кінця, продовжувати вишкіл вояцтва і нести фронтову службу проти партизан...". [6]

Паньківський тут же зазначав, що опріч непідготовленості дивізії і її оточення було бридким: "... головна біда була в якості тих формацій. Дивізії підпорядковувалась деякий час так звана бригада Дірлевангера, спеціальна карна формація зброї-СС, до складу якої входили вояки, покарані на всякі кримінальні вчинки і також здеградовані офіцери і підофіцери німецької армії. Кримінальні елементи тієї бригади робили злочини супроти словацького і жидівського населення і з бундючністю злочинця розпускали чутки, що все це роблять "чужинці" з української дивізії...".

Однак тут Паньківський натякає на те, що і в дивізії СС "Галичина" було чимало кримінального елементу: "Жага наживи і почуття безкарности за поведінку супроти місцевого населення штовхали німців на грабунки. Те все передавалося вояцтву дивізії..."

І ще:

"...Польові суди працювали без перебою... Смертні присуди, а за ними розстрілювання... ставали все частішими".

Панькіський:

"В другій половині січня 1945 року прийшов наказ головного німецького командування про переїзд нашої дивізії з фронту проти партизан у Словаччині до південної Стірії на кордон Словенії. Тут був подвійний фронт, проти Совєтської Армії і проти югославських партизан Тіта. Сюди прибувало чимало втікачів, ненімців і німців. Ще прибули нові вояки в чорних мундирах, вартові концентраційних таборів на терені східної Німеччини...". "Поповнення", як бачимо, неабияке.

Творців дивізії, а затим Українського "національного" комітету і проголошення 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" "1-ою українською дивізією УНА" тішила "поява генерала (тобто П. Шандрука - В.М.) в українському мундирі з тризубом на шапці, тризубом на рукаві",

- зауважував Паньківський.

Однак радіти не довелось: "Довідавшися про капітуляцію, генерал Шандрук, як командир УНА, дав наказ командирові дивізії ген. Фрайтагу стягнути дивізію з фронту на світанку 8 травня. Так зроблено. Таким чином 9 травня 1945 року, о годині 00.01, коли капітуляція почала діяти, дивізія... перейшла в район британських збройних сил...".[ 7]

Минулі і нинішні шанувальники галицьких есесівців розглядають 14-ту гренадірен дівізіон СС "Галіцієн" тільки як "1-шу українську дивізію", чи як "1-шу дивізію української національної армії (УНА)". Якраз під цим гаслом у серпні 1993-го р. пройшла в Києві так звана "міжнародна наукова конференція", присвячена 50-річчю 1 -ої української дивізії УНА. Чому ж "міжнародна", коли міжнародний судовий процес над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини в Нюрнберзі визначив фашизм та його злочинні організації (в тому числі і війська СС), як "злочин проти людства"? Чому "українська" і "національна", коли творці й учасники цього фашистського формування служили Гітлеру, виконували його фашистську волю, а не захищали інтереси української нації і народів України? Та тому, що нинішні націоналісти в Україні та поза нею (від націонал-"демократів" до націонал-фашистів) не виконували і не збираються виконувати міжнародних зобов'язань, заснованих на гуманізмі і демократизмі. Сьогодні вони, всупереч міжнародним принципам, нахабно заявляють, що їх "рідні есесівці" боролись за "незалежну Україну", а дивізія СС "Галичина" була "національним військом", а її підрозділи ніколи не брали участі в каральних акціях проти мирного населення. Факт, звичайно, безпрецедентний! Тому-то цi новоявлені "національно свідомі" і запросили на "свято"- збіговисько в якості "гостей" усіх колишніх есесівців. От і з'їхалися до Львова і Києва з усього світу ті, до яких і досі діє закон міжнародного трибуналу в Нюрнберзі "без строку давності".

Сьогодні серед шанувальників галицьких есесівців гуляє створений ними ж міф про "шанс України" при створенні дивізії СС "Галичина". В епіцентрі міфу лежать "виправдання" В. Кубійовича у "Вістях братства колишніх вояків 1-ої УД УНА" (Ч. 3 - 4 за 1954 рік) свойого "коляборанства" і "коляборанства" його наближених:

"Ми є за творення дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі:

1) Ми включені в боротьбу з більшовизмом не як безіменні;

2) Ми виходимо на політичну арену, хоч і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову;

3) Ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав'язок армії;

4) Це може бути точка виходу для дальших плянів;

5) Лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді.

Ця школа дасть дисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальноти і інші вояцькі чесноти.

Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм".[8] Ці "виправдання" Кубійовича зачитав на конференції один із організаторів її Іван Драч від імені української всесвітньої координаційної ради (є й така!), відкриваючи "міжнародну наукову конференцію" 21 серпня 1993 р., присвячену 50-річчю від часу створення " 1-ої української дивізії УНА". І тут же той же Драч сформулював суть міфу:

"Чи й треба казати про те, що вчорашні студенти і гімназисти, які масово записувалися до дивізії, добре знали: Німеччина війну вже програла, що вони були далекі від будь-яких намірів рятувати райх (а на такого характеру тезах наполягала радянська історіографія!); молоді патріоти вірили в можливість конфлікту Радянського Союзу і його західних альянтів і сподівалися на шанс для України, яка матиме свої збройні сили, що стануть її вагомим аргументом у дискусії, коли промовляє зброя?".[9] (Виділено мною - В.М.).

Якась "фантасмагорія" виходить у пана Драча, розрахована на недолугих! Тут вам не "протуберанці сонця", які недавно оспівував цей національний поет, а час, де б "промовляла зброя". Для Драча байдуже, що, як свідчать документи, чимало авторів і живих очевидців, дивізія есесівців "Галичина" формувалась як поліційна формація в системі каральних органів нацистів, з поліційними офіцерами і підофіцерами, з поліційним генералом на чолі, з усіма поліційними атрибутами, і діяла не як поліційна, а фронтова. Даремно мріяли націоналісти з Галичини, що дивізія каральних військ СС може стати зародком національних збройних сил. Поліційні формації ще ніколи і ніде не формували національну армію. Дивізія, пане Драч, від початку і до кінця свого існування (опріч кількох тижнів перебування під Бродами на Львівщині) виконувала каральні функції: проти партизанів Франції і Словаччини, радянських, польських та югославських партизанів та мирного населення, яке всіляко підтримувало партизанів. 4-й поліцейський (галицький добровольчий полк СС) полк двічі штурмував Гуту-Пеняцьку, польське село на Львівщині, в результаті чого загинуло мученицькою смертю понад тисячу поляків, жителів цього села, та польських і радянських партизанів.

Пану Драчу треба елементарно вникнути в суть справи, перш ніж говорити і писати про те, що дивізії, мовляв, приписують каральні акції проти мирного населення. Про яку ж "неперервність боротьби нашого народу за свою свободу" ви, поете, торочите, коли тут нема ні крихти народного і національного?! Якщо пан Драч вважає, що 14-та гренадерська дивізія СС "Галичина" творила "неперервність боротьби нашого народу за свою свободу", то інший пан, Михайло Косів, народний депутат України і відомий діяч Руху, шукає в творенні дивізії есесівців "доцільність вибору". У передмові до збірника "Порив" (Львів, 1994) він пише: "Віддавна непокоїть мене питання: чому в середині 1943 року, коли вже було очевидно, що Німеччина війну програє, значна частина політиків з ОУН (мельниківське спрямування) вдалася до формування дивізії "Галичина", що діяла у системі німецьких військ?".

Відповідь на поставлене питання пан Косів негайно знаходить. Справа, мовляв, у тому, що галицькі націоналісти шукали вихід з ситуації "двох зол" (гітлерівської Німеччини і Радянського Союзу) і вибрали "менше зло", тобто гітлерівську Німеччину. Косів зауважує при цьому: "Але ж - чи справді нацистська Німеччина була меншим злом? Для переважної більшості галичан, вихованих на грунті не лише української, але й німецької мови і культури та в австрійських навчальних закладах, звиклих до військового вишколу німецькою мовою ще від часів служби в австрійській армії, фашизм являється тимчасовим явищем, недугою, що вилікується і минає. Гітлер - перехідною фігурою, а Німеччина в цілому асоціювалася з європейською цивілізацією".

Пан Косів, який в останні роки нажив собі славу "проповідника еліти й елітаризму" і "викривача русифікації"", нарешті, як бачимо, заговорив про онімечення Галичини та про "німецьку цивілізацію", правда, не згадуючи, хто ж були в Галичині ті німецькі "культуртрегери" i "штудієнрати"! Треба чесно сказати, що австро-німецькі "наставники" i "носії культури" запаморочили голови багатьом минулим і нинішнім косівим. Тому сьогодні вони так запопадливо заговорили про "еліту", "німецьку цивілізацію", "європейську культуру" і Галичину, яка, мовляв, завжди уподоблювалась "цивілізованому Заходу".

"Отже, - резюмує пан Косів, - коли вибір випав на нацистську Німеччину, як менше зло, то для цього були вагомі політичні причини".

Однак, цих "політичних причин" штудієнрат Косів не може (чи не хоче?) назвати, бо вони були наскрізь просяклі смородом комірки галицького міщуха та орієнтацією його на "західні окціденти", особливо на нацистську Німеччину.

Дарма втішається культуртрегер Косів тим, як майстерно виправдовується "коляборант" Кубійович за своє тифозне "коляборанство". Елітарному панові з когорти галицьких нардепів добре відомо, що сучасна розбещеність не комуністами "посіяна", а лжекомуністами, які при нинішній нагоді стали негайно, і "щирими католиками", і "щирими патріотами", і "щирими націоналістами", і "провідниками національного елітаризму" в задушливій атмосфері моральної розбещеності, духовної зневіри і пустоти.

Тут же пан Косів порушує "кардинальне питання", яке він так хотів би поставити перед усім світом - це питання про колябораціонізм: "У загальному сенсі співробітництво з нацистською Німеччиною періоду III рейху вважається колабораціоналізмом, натомість співробітництво з комуністичною Росією періоду Совєтського Союзу колабораціоналізмом не вважається. Тільки через те, що останнє не визнано на міжнародному рівні". (Виділено мною - В.М.)

Власне, так. Проти гітлерівського нацизму (як і фашизму взагалі) воювали всі буржуазно-демократичні країни Заходу (в тому числі США, Франція, Англія та ін.) і соціалістично-тоталітарний Радянський Союз, як і прогресивні сили Італії, Німеччини, Іспанії, Угорщини, Румунії, Болгарії та багатьох інших країн світу. Цей демократичний альянс, який прийнято називати "антифашистським", і визначив у повоєнний період ті міжнародні норми, якими керується нинішній світ, і не вам, пане Косів, їх змінити. Це абсолютно справедливо. Тих же, що співпрацювали чи прислуговували фашистам, прийнято називати колабораціоністами. І це дійсно справедливо.

Пана ж Косіва дратує одне: "...Для нас співпраця з російсько-комуністичим режимом після того, коли цей режим знищив українську державу (але ж відомо, що Центральну Раду, гетьманат Скоропадського і Директорію Петлюри знищили самі українці - В.М.) і приніс нам усе те, що євреї називають голокост, а простіше - геноцид і катастрофу, було б не лише злочином, а й втратою усього святого. А тому, - продовжує він, -... ми маємо оцінювати події своєї історії тільки в такому контексті: співробітництво з комуно-російським режимом - колабораціонізм. Судовий процес над комуністичним режимом - неминучий", пророкує "провідник елітаризму" та "викривач русифікації".

А що ж тоді робити з вами, пане Косів, та з такими, як ви? Ви ж училися в радянській школі, в радянському університеті, були комсомольським активістом, навіть керували комітетом комсомолу університету, просвіщалися в радянській аспірантурі. Затим погралися в "дисиденство". Однак, вас не покарали, як Чорновола та Гориня, а послали вчителювати в радянську школу. Там вам не сподобалося, бо треба в поті чола трудитись, і ви пішли працювати у Львівський музей історії релігії та атеїзму. Тут, в музеї, ви не просто споглядали експозицію, а створювали її, вчили, як боротись проти католицизму, галицьких єзуїтів та проти релігії взагалі, наставляли, повчали (штудієнрат же!), писали про музей чимало кореспонденцій, буклетів і статей. Вже в умовах "перебудови" і наростання націонал-"демократизму" на "острові свободи" ви стали працювати науковим співробітником відділу наукового атеїзму в Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові. За образом (досить точним і талановито визначеним) вашого опонента в час останніх виборів у Верховну Раду України А. Шкіля, керівника обласного проводу УНА -УНСО, ви понад 15 років "розхитували маятник Фуко" у Львівському музеї атеїзму, а тепер розхитуєте "незалежність української держави", бо кричите про "національну (націоналістичну!) еліту", про русифікацію, тим самим розпалюєте ненависть до інших народів. Як це називається, пане Косів? Колабораціонізм, ренегатство, зрадництво, продажність, чи ще як?

І на закінчення вашої передмови вказано досить мудро: "Прокручуючи в пам'яті стрічку багатьох наших повстань, воєнних зривів, вибухів відчаю і помсти, військових замислів, майже в усіх них бачимо уже з самого початку - приреченість".

Так, приреченість! Бо всі антинародні авантюри приречені на крах і небуття!

Трактування діяльності ОУН - У ПА націоналістичними авторами

Мабуть, найбільш відповідною цій темі є книга Володимира Косика "Україна і Німеччина у Другій світовій війні", яку так щедро рекламували галицькі націонал-"патріоти". Вперше ця книга вийшла в 1986 р. французькою мовою під назвою "Німецькі націонал-соціалісти і Україна". Назва ця більш-менш відповідає тій суті, яка закладена в матеріалах книги, і то в тому випадку, коли під "Україною" розуміли "українських націоналістів". Але Україна - це не українські націоналісти, а величезна громада з понад 57 мільйонів, яка переважно є антинаціоналістичною. Однак галицькі націонали із Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові видали книгу під назвою "Україна і Німеччина у Другій світовій війні". Сам керівник НТШ пан О. Романів, більш-менш відомий природознавець, ставши (раптом!) "суспільствознавцем" та "істориком", у передмові зауважує про те, що в даній книжці можна було б запропонувати дещо ширшу, але більш точну назву - "Український національно-визвольний рух і гітлерівська Німеччина: протистояння у Другій світовій війні".

Тут треба категорично заперечити панові Романову. По-перше, поняття "Український національно-визвольний рух" не є "ширшим"

поняттям від поняття "Україна", а лише одним із складників широкої i об'ємної проблеми; по-друге, жодного протистояння українських інтегральних націоналістів і гітлерівських нацистів не було, а були, по суті, екзальтовані випади бандерівських політиканів на основі хвилевої неврівноваженої образи. За це й покарали гітлерівці неслухняних Бандеру, Стецька та їх прибічників, ізолювавши на певний час в бункері "Целленбау" концтабору Заксенхаузен. Тому матеріали книги В. Косика найбільш відповідають назві "Українські націоналісти і гітлерівські нацисти в Другій світовій війні: співробітництво та інтриги".

Треба віддати належне Володимиру Косику як апологету українського інтегрального націоналізму, якого в книзі так завзято захищає, що він не камуфлює, подібно "нашим" вітчизняним націоналістам, коли йдеться про ту чи іншу "істину", а передає її більш-менш документально, тобто відповідно документу, яким би він не був. Тому і звернемось до окремих місць його книги, які хоч частково відповідають на питання "З ким і проти кого воювали українські войовничі націоналісти в Другій світовій війні?"

В. Косик:

"Українці (читай: українські агресивні націоналісти - В.М.) зовсім не знали намірів Німеччини (така заява досить сумнівна, бо численні документи, навпаки, свідчать про те, що основні наміри гітлерівського керівництва проводові ОУН були добре відомі - В. М.). Протягом кількох місяців до початку війни вони намагалися підготуватися до такої можливості, не знаючи, що буде насправді. Обидві націоналістичні організації (тобто ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців - В.М.) прийняли рішення узяти участь у можливій війні проти Росії, відкритого ворога незалежності українського народу. Але плани і тактичний вибір двох українських політичних сил не були однакові...

На початку 1941 року Ріко Ярий (колишній австрійський офіцер та офіцер УГА, член проводу ОУН, резидент Абверу в ОУН під кличкою "Консул-2" - В.М.) отримав доручення від ОУН-Бандери встановити контакт з представниками ОКВ (Верховне командування гітлерівського вермахту - В.М.), щоб обговорити можливість створення української військової частини, вишколом якої зайнявся б вермахт. Передбачалось, що ця частина воюватиме на Східному фронті проти Радянської Росії. Насправді ОУН Бандери намагалась підготувати певну кількість людей, котрі могли б стати в Україні осередком національних збройних сил, які служили б справі української революції"". [10]

Косик продовжує цю позицію так:

"Але й ОУН Бандери бачила й іншу важливу причину йти на угоду з вермахтом. В умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині угода з вермахтом забезпечувала людям Бандери прикриття, за яким вони могли б здійснювати політичну діяльність, не зазнаючи надто великих неприємностей від гестапо...

Нарешті, не менш важлива була й третя причина. ОУН Бандери (як і ОУН Мельника) мала намір якнайскоріше проникнути на Україну і політично заволодіти територією зразу після того, як пройде фронт. Оскільки передбачалося, що будуть вжиті заходи, щоб унеможливити пересування емігрантів, то в такому випадку зв'язки з вермахтом були потрібні. ОУН Бандери мала намір таємно створити невеликі похідні групи, що разом становили б кілька тисяч осіб, для проникнення в Україну

і взяття там влади. Ці групи повинні були спиратися на допомогу людей з української військової частини, створеної при вермахті, які будуть користуватися свободою пересування... Переговори між Ріко Ярим і офіцерами резерву ОКВ (професори Г. Кох, Т. Оберлендер і Г. Геруліс) завершились у квітні 1941 року (тут автор явно фальшивить, хоч добре знає, що ці люди були працівниками Абверу-2 - В. М.). Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальйони: "Нахтігаль" і "Роланд"...

Коли ОУН Бандери вдалося укласти обмежену угоду з ОКВ, ОУН Мельника більше думала про можливість створення легіону чи справжньої української національної армії, що складалася б з емігрантів. Маючи це на меті, ОУН Мельника створила товариство колишніх українських вояків, сподіваючись, що вона зможе зайнятися організацією української армії. ОУН Мельника погодилась також послати певну кількість перекладачів на службу в німецьких частинах...".[11]

Так подає В. Косик інформацію про підготовку українських інтегральних націоналістів із ОУН до війни проти Радянського Союзу на боці гітлерівців, добре знаючи, що така війна інтенсивно готувалася.

В підрозділі "Початок збройного опору і його поширення" В. Косик зазначає: "На початку весни 1942 року центральний провід ОУН Бандери послав на Волинь одного зі своїх членів, Василя Сидора, якому було доручено допомогти у створенні збройних груп самооборони, що складалися б з членів Руху" (тут автор, видно, помиляється, бо в той час Василь Сидор ("Шелест") командував 2-ою ротою шуцманшафт-батальйону Побігущого - Шухевича проти партизанів Білорусі. Але, можливо, і був дійсно посланий, як ротенфюрер, із шуцманшафт-батальйону на Волинь по завданню ОУН-бандерівців - В.М.). У квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи "самооборони", якими командували Сергій Качинський - "Остап" і Іван Перегійняк -"Довбешка". Влітку було створено інші групи тієї ж "самооборони". Тоді ОУН-Бандери вже мала в розпорядженні понад 600 бойовиків, що могли стати "ядром майбутньої повстанської армії".[12]

В документах, доданих до книги, Косик представляє чимало різних "донесень" про події на Україні та про сили, що протистоять окупаційним властям. Інформація цих "донесень" сфальсифікована, складається враження, що гітлерівці в Україні мали справи тільки з бандерівцями. Однак сам же автор досить визначено зазначає, що "у повідомленні головного уряду безпеки Райху від 4 грудня 1942 р. ще не розрізняли радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців...". Це, якраз, дало підставу як пану Косику, так і багатьом іншим націоналістичним авторам писати, що рух бандерівців в Україні був основним. Все це, звичайно, примітивна і безглузда політична спекуляція. І не більше. По-перще, гітлерівці прекрасно орієнтувалися в обстановці, яка склалася в Україні у час війни, бо мали широко розгалужену сітку агентури і не могли плутатися в трьох соснах. Ця агентура складалася з тих же "українців". По-друге, не відповідає дійсності, що рух бандерівців в Україні "був основним". Як відомо, цей рух був локалізований в Галичині і частково на Волині. В центральних, а тим більше східних і південних землях України він був відсутній, за виключенням окремих та ізольованих одиниць, тобто членів "похідних

груп", які туди були послані з тієї ж Галичини і в силу обставин там залишились. По-третє, інформаційні служби органів імперської безпеки і розвідки страждали тим, що інформувати про радянських партизанів й антифашистське підпілля, які важко було виявити, було надзвичайно важко. В той же час осередки українських націоналістів різних відтінків легко виявляються гітлерівцями завдяки розгалуженій сітці "коляборантів", які кружляли навколо окупаційних властей, як голодні собаки. Ці "коляборанти", звичайно, співробітничали з гітлерівцями, не пориваючи зв'язків із "своїми", тобто націоналістичними осередками. Тому гестапо і СД знали всі подробиці дій націоналістів, а тому щедро про них інформували.

Судячи з тексту, Косик бере чимало інформативно-документального матеріалу із націоналістичних "летючок"-листівок, які аж ніяк не можуть служити достовірними документами. "Німці зауважили, що Бандеру прославляють в листівках як мученика", - зауважував автор. Що правда, то правда. Якраз версія "мучеництва" Бандери в той період (на що й розрахували затійники акції ізоляції Бандери) перетворилась у справжній міф, легенду і мала, звичайно, для гітлерівців і бандерівців солідну морально-психологічну і політичну підставу для тогочасної тактики.

Пану Косику так хочеться передати пріоритет у творенні збройних формувань ОУН-бандерівців, а водночас очорнити, принизити її суперників, що він пише таке:

"Навесні 1942 р., одночасно зі створенням груп самооборони ОУН: Бандери, з'явилися збройні групи Тараса Бульби-Боровця. У серпні 1941 р. "Тарас Бульба" організував збройний загін української міліції. Дозволений і озброєний вермахтом його загін, що налічував, мабуть, з тисячі стрільців і називався "Поліська Січ", займався прочищенням болотистого і лісистого району північно-західної України (частково Білорусі) від залишків Червоної Арміїта від радянських партизанів. Проте 15 листопада 1941 року, мабуть, під тиском СД, але офіційно через брак спорядження, його загін було розпущено і роззброєно вермахтом. У травні й у червні 1942 року "Бульба"-Боровець зібрав частину членів розпущеного загону і створив партизанське формування". [13] (Виділено мною- В.М.).

Косик тут же подав таку примітку:

"Т. Бульба твердив, що його міліція мала понад 10 тисяч бойовиків. Німецькі джерела цього не підтверджують. Дехто твердить, що його міліція, яку він назвав "Поліська Січ", мала назву "Українська повстанська армія", крім тверджень неприхильно поставлених до ОУН Бандери авторів, показів на це немає. І це не так важливе, бо важливішим є факт, що в 1941 р. Т. Бульба-Боровець зі своїм загоном міліції повстання проти німців не робив і не організовував".

Всі ці хитрування і маніпуляції, а подекуди і прямі інсинуації, пан Косик використовує для того, щоб піднести, посилити тогочасний вплив бандерівців серед частини населення. Однак, як би там не писалось в націоналістичних "летючках"-листівках, чи в книжці В. Косика, ОУН Бандери (віддаємо належне) ефективно використовувала в своїх цілях щире прагнення українського населення, особливо молоді, до нещадної боротьби з гітлерівцями.

Надзвичайно наївно і водночас самовикривально описана паном

В. Косиком "Війна між українцями та радянськими партизанами".[14] Автор досить часто зазначає, що радянські партизани діяли провокаційно, викликали своїми акціями каральні операції гітлерівців проти мирного населення. "Так, наприклад, - пише він, - 23 вересня 1942 року гітлерівці знищили села Борки, Борисівку і Кортеліси. Замкнені в церкві та в інших будівлях, 2832 мешканці Кортелісів згоріли в полум'ї...".

Пан Косик тут повністю забрехався, бо жителям Волині добре відомо, що в складі поліцейського полку "охоронної" поліції СС, що тероризував селян Кортелісів та багатьох інших сiл Полісся, діяли підрозділи шуцманів з українськими прізвищами та місцеві поліцаї. Народні суди над ними відбувалися в 60 - 70-х роках (над частиною із них заочно, бо підсудні живуть за кордоном) і довели їх участь у злодіяннях. Правда, тут же пан Косик визнає, що "ці каральні операції (гітлерівців - В.М.), зокрема на Волині, іноді проводилися з допомогою українських поліцаїв, яких примушували брати участь в екзекуціях, або копати ями (!). А тому, що поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у таких акціях, німецькі органи влади зарядили в березні 1943 року провести повну реорганізацію української допоміжної поліції..." (Виділено мною - В.М.).

Те, що "українські" поліцаї не іноді, а в переважній більшості брали участь у каральних акціях гітлерівців проти радянських партизанів і мирних жителів, у винищенні єврейського і польського населення, не викликає сумнівів. Про це свідчать численні документи і достовірні свідчення багатьох очевидців цих страхітливих злочинів. При тому, тих поліцаїв ніхто особливо не примущував, а вони самі запопадливо бралися за всяку найчорнішу і найкривавішу "роботу", особливо там, де можна було пограбувати і поживитися. Пан Косик сміхотворно запевняє читача, що гітлерівці примушували "українських" поліцаїв копати ями для страчених. Це - страхітлива насмішка, пане Косик, над пам'яттю загиблих, бо завжди ями копали жертви, а не поліцаї! А заривали ями зігнані тими ж поліцаями люди, які часто і самі ставали жертвами садистської сваволі катів.

Ще наївніше звучить ваша, пане Косик, заява, що "поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у (каральних) акціях", а тому "німецькі органи влади зарядили в березні 1943 р. провести масовий перехід "українських" поліцаїв на Волині у ліси, до УПА. В Галичині ж подібна акція сталася дещо пізніше, наприкінці літа 1943 р., і то не масова, а поодинці чи групами.

Насправді ж, тут істина досить проста: зростання народної боротьби проти окупантів змусило гітлерівців прийти до рішення, що ефективніше тримати тих озброєних поліцаїв у лісах для боротьби проти радянських партизанів, ніж тримати їх на постоях в казармах. Тому і була проведена операція "втечі українських поліцаїв до УПА". Операція проводилась таємно. Гітлерівські окупаційні власті створювали видимість "непокори" і "втечі", а керівництво ОУН-бандерівців було задоволено тим, що "українські" поліцаї створили кістяк УПА, яка поповнилася "досвідченими" кадрами. Звільнені поліцейські місця були незабаром заповнені "новими кадровиками" в Галичині - українськими "продай-душами".

Чимало націоналістичних авторів пишуть про те, що "українські" поліцаї на Волині пішли в ліси до УПА раптово, "по сигналу" керівництва ОУН-бандерівців. Насправді ж, цей перехід поліцаїв "із зброєю та

муніцією", як відомо, проходив у березні-квітні 1943 року протягом кількох тижнів. Як могли тривалому "переходу" не перешкодити такі гітлерівські органи, як гестапо і СД, на які опиралась окупаційна влада? Отже, версії про раптовість переходу ("по сигналу") - звичайнісінька фальшивка, розрахована на необізнаних, а, головне, на "виправдання". Але перед ким намагались і намагаються і досі виправдатись провідники українського інтегрального націоналізму та їх нинішні апологети? Перед українським народом? Перед тими жертвами каральних акцій, перед якими завинили ті "українські" поліцаї? Пан Косик, зокрема, ніде в своїй книзі не пише про те, що та "українська" поліція обагрила свої злочинні руки невинною людською кров'ю і, отримавши такий "досвід", згодом стала основою формувань УПА. Якою ж "українською" була та "повстанська армія"? Та й проти кого вона "повставала"?

Власне, добре знаючи, що "у повідомленнях головного уряду безпеки райху" гітлерівці "не розрізняють радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців", пан Косик сам підбирав у архівах документи того "уряду безпеки райху", щоб примножити, збільшити баланс дій УПА за рахунок радянських партизанів. Так, з документа № 165 дістаємо таку інформацію поліції безпеки і СД:"... що стосується діяльності банд в особливо загрозливих районах Волині -Поділля і Житомира, то останнім часом передані такі цифри: бойові сутички: Волинь-Поділля - 47, Житомир - 29; напади на місцевості: Волинь-Поділля - 42, Житомир - 36; замахи на залізниці: Волинь-Поділля - 26, Житомир -13". Документ датується: "Берлін, 22 січня 1943 року".

Мова тут, цілком зрозуміло, йде тільки про дії радянських партизанів, бо в районах Поділля і Житомирської області (східна Волинь) збройних формувань ОУН - УПА не було, за винятком окремих небоєздатних боївок. А, по-друге, йдеться тут про "замахи на залізниці", яких формування УПА абсолютно не проводили.

Достовірно відомо про цілу серію переговорів між керівництвом ОУН - УПА і представниками німецького командування на різних рівнях. Такі переговори набрали особливо інтенсивного характеру, починаючи з весни 1944 р. Гітлерівське командування було зацікавлене в тому, щоб мати солідні диверсійні сили, які могли б паралізувати тили Червоної Армії. ОУН-УПА хотіли всебічної підтримки, перш за все, значних поставок зброї, боєприпасів та медикаментів.

Націоналістичні автори в основному представляють такі переговори однобічно: мовляв, гітлерівці напрошувались на тісне співробітництво в боротьбі з "совітами", бо потребували допомоги, й ініціатива, нібито, на таких переговорах і "зустрічах" виключно належала німцям. Це, звичайно, абсолютное відповідає дійсності, бо ініціатива частіше виходила із центрів ОУН-УПА, які потребували політичної та морально-психологічної підтримки, і військово-матеріальної допомоги.

Але ось як це представяє пан Косик:

"3 червня 1944 року у Львові відбулися переговори на найвищому рівні між представником УПА і представником вермахту стосовно можливого співробітництва в деяких суто військових сферах. Представник УПА сформулював багато умов для такого співробітництва. Передовсім УПА зберігала за собою право вільно навчати свої загони і здійснювати операції без найменшого німецького втручання. УПА засуджувала

поводження вермахту і СД з українським населенням і вимагала повного припинення грубого поводження вермахту та каральних заходів. Крім того, УПА вимагала звільнення всіх українців (читай: українських войовничих націоналістів - В. М.), ув'язнених в концентраційних таборах і тюрмах. У разі підписання угоди всі німецькі служби, а також СД і гестапо, мали одержати відповідні інструкції. Можливе співробітництво мало залишатися в секреті, щоб радянські служби пропаганди не могли цим скористатися. Можливе співробітництво стосувалося лише боротьби проти більшовизму і Радянської Росії...".[ 15] І тут же додає, що переговори були перервані.

Пан Косик не називає представників ОУН - УПА, які вели переговори, умови, які ті представники виставляли на них. Та й при тому, виходить, що сторони ні до чого не домовились. Таке фальшування, звичайно, не на користь авторові, який претендує на "обєктивність дослідження", не на користь воно і тій справі, яку автор називає "національно-визвольною"... Та й чи народ Галичини, а тим більше всієї України, уповноважував ОУН - УПА на таке злочинне дійство?

А між тим пан Косик продовжує:

"Але тим часом бої між загонами УПА і німцями продовжувались..." Про які "бої" пише автор? Це ж - суща брехня! Бо в 1944 році між ОУН -УПА і командуванням відступаючих гітлерівських військ існувала (про це знають усі, хто хоч трохи знає історію Другої світової війни!) сувора домовленість про усяке сприяння сторін одна одній. ОУН - УПА прагнула створити ситуацію, при якій можливо, активно маневруючи, безболісно пережити фронтові умови та закріпитися в тилу Червоної Армії.

При цьому слід зазначити, що в умовах відступу гітлерівських військ мали місце окремі епізоди, коли формування УПА, бажаючи зміцнити боєздатність, роззброювали поодиноких солдатів вермахту чи навіть сприяли їм дістатися до своїх відступаючих частин.

І сам пан Косик погоджується, що угода між відступаючими частинами німецького вермахту і ОУН - УПА існувала. Він пише: "Незважаючи на урядову угоду, УПА зовсім не припинила напади проти німців, зокрема, як було вказано в німецькому донесенні, проти окремих солдатів і команд. У першій половині серпня загін УПА роззброїв 180 німців і 50 узбеків, 15 серпня відбувся бій між УПА та угорською армією неподалік Жаб'є (нині Верховина - В. М.), де було вбито 11 угорців. У Ластівці загін УПА напав на конвой зі зброєю, який охороняв німецький загін. У руки УПА потрапило близько 30 возів зі зброєю та боєприпасами".[16]

Такий "бій" з угорцями абсолютно невірогідний, бо автор вказує, що він стався 15 серпня 1944 р., тоді як ще у березні того року із Жаб'є (Верховини) були вибиті угорські та німецькі війська. Що ж до нападів на невеликі підрозділи німців з метою отримати зброю та боєприпаси, то вони мали місце, але не були частими.

Однак, ще більшою брехнею є таке повідомлення пана Косика:

"Останній бій між УПА і німцями відбувся 1 вересня (тобто 1944 р. - В.М.) на південь від Коломиї, у горах. Німці втратили двох солдатів убитими, 2 пораненими, одного солдата й одного капітана було захоплено в полон...".[ 17]

Такі "доблесті" не одинокі в книзі цього автора. Справа то в тому, що ще 28 березня 1944 р. радянські війська звільнили від німців Коломию,

31 березня - місто Косів, яке якраз є південніше Коломиї, а 29 березня -місто Надвірну, йке розташоване західніше Коломиї. Пан же Косик пише про "бій" 1 вересня, коли вже всі українські землі були повністю очищені від гітлерівських військ.

На таких "неточностях" побудована вся фактографія пана Косика.

Якщо Володимир Косик в доволі об'ємній книзі під назвою "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" розглядає взаємостосунки українських войовничих націоналістів і німецьких нацистів, то вже раніше часто згадуваний дослідник тих же питань Т. Гунчак в книзі "Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії" досить конспективно, але визначено висвітлює історію українського націоналістичного руху протягом півстоліття, яку називає історією України та її народу. Для пана Гунчака, як і для його націоналістичних колег по перу, не існує моралі (тим більше національної!) у виборі і трактовці об'єкту і суб'єкту наукового дослідження. Україна та українці для нього - це українські войовничі націоналісти, історія ж України, тобто історія українського народу (народів України) - то історія українського войовничого націоналізму.

Можна було б знехтувати тим "писанням", а тим більше тими "перлами", які так щедро видає пан Гунчак. Та й його книжка - конспект конспекту про діяльність націоналістичного руху в Західній Україні (а не в Україні в цілому, як про це пише в заголовку автор). Однак, наведемо кілька прикладів з книги, які характеризують дії українських інтегральних націоналістів в роки Другої світової війни.

Пан Гунчак на початку розділу "Друга світова війна" зауважує так: "Попри загальні твердження Гітлер не мав точного плану, що робити із Сходом Європи. Такий план виробив один із теоретиків фашизму Альфред Розенберг. Він передбачав розподіл Радянського Союзу на п'ять частин, з яких мали постати Велика Фінляндія, Балтійський протекторат, Українська держава, Кавказька федерація та Росія".[18]

І далі:

"Ідея розподілу Радянського Союзу стала притягательною силою, яка привела до німецького табору національно свідомих представників неросійських народів. Українці (тобто українські войовничі націоналісти - В.М.) займали серед них одне з помітних місць. Але ці поборники національної незалежності не знали, що Гітлер не поділяв думок Розенберга і готував їм місце рабів у нацистській імперії." Така постановка питання у витворі пана Гунчака - суцільна дитяча наївність, бо ці "національно свідомі" добре знали, що житимуть у залежності від Ґітлера, де уготовано народові "місце рабів у нацистській імперії" та де вони ("національно свідомі") стануть погоничами тих нещасних рабів.

При цьому п. Гунчак застерігає:

"...У пошуках підтримки своїх політичних прагнень ОУН вдалася до співпраці з німецькою військовою розвідкою. Можливість такого, як пізніше виявилося, мезальянсу стала особливо реальною з того моменту, коли Гітлер вирішив піти війною проти Радянського Союзу... Обидві фракції ОУН старались інформувати німців про свої політичні цілі. Зокрема, напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз вони надіслали Гітлерові два меморандуми...

Звичайно, плани німців аж ніяк не співпадали з політичними прагненнями ОУН, але вони мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку

співпрацюючи з німцями, з другого - самостійно шукала розв'язки проблеми української державності. Зрештою, 30 червня 1941 року, коли німці зайняли Львів, Ярослав Стецько, котрий репрезентував ОУН, проголосив, не повідомляючи про це німецьку владу, про відновлення крайового правління".[19]

Це "проголошення" пан Гунчак називає "поворотним" пунктом в українській політиці. В чому стався цей "поворот"? "Поворот" у ставленні до нацистів"? Аж ніяк! ОУН співпрацювала з гітлерівцями ще далеко до війни, хоч перед населенням Галичини всіляко вдавала, що бореться проти гітлерівців, хоч цієї "боротьби" також не було видно. Принаймні, окремі інциденти протистоянь УПА (вірніше, окремих її підрозділів) розпочалися лише з весни 1943 р. і мали епізодичний характер, відбувалися на рівні непокірних низових організацій та підрозділів.

Тут же Гунчак ставить досить категоричне питання:

"Які ж узагалі політичні сили існували в Україні під час Другої світової війни? Їхню кількість можна було б звести до чотирьох, а саме: німецька окупаційна влада; комуністичний підпільний і партизанський рух; польський підпільний і партизанський рух. Характерно, що всі чотири сили виключали одна одну. Лише польське підпілля на Волині та комуністичний рух час від часу співпрацювали проти українського самостійницького підпілля, але робили це без взаємної довіри."[20]

Пан Гунчак глибоко помиляється, коли видає Західну Україну за всю Україну. Чи насправді націоналістичний рух був рухом національним, рухом за незалежність і самостійність України? Так, він був "незалежним і самостійним", але незалежним від українського народу.

Мабуть, найбільший політичний камуфляж допускає пан Гунчак, коли пише про переговори керівництва СС з Степаном Бандерою. Гунчак: "Німці... всіма засобами намагалися зав'язати дійові відносини з УПА, обіцяючи українцям та іншим народам Східної Європи змінити політику відносно них.. .".[ 21]

І далі:

"Iз цією метою шеф головного бюро СС генерал Г. Бергер мав 5 жовтня 1944 року розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору. "Бандера - це незручний, упертий і фанатичний слов'янин, - писав генерал у своєму рапорті. - Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля -небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців". І тут же Гунчак додає, що спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними. Він як може фальсифікує факти. Добре відомо, що на зустрічі Бандери з шефом штабу СС генералом Г. Бергером йшлося не про УПА та співпрацю з нею, бо такі стосунки вже були остаточно налагоджені. Ще влітку 1944р., як свідчать численні документи, питання співпраці з УПА гітлерівцями були остаточно унормовані - збройні формування ОУН - УПА систематично отримували зброю, боєприпаси, медикаменти, засоби зв'язку і зв'язківців, диверсійні засоби і підрозділи підготовлених диверсантів, яких постійно готував абвер спеціально для закидання в тил Червоної Армiї. Йшлося тут про те, хто очолить так званий Український національний комітет (УНК) та про підпорядкування його російському комітетові, який очолював відомий генерал А. Власов.

Ось як про це (також вкрай суперечливо і закамуфльовано) писав сам пан Гунчак у своїй книзі "У мундирах ворога":

"Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів (йдеться про звільнення з концтабору Заксенгаузен С. Бандери, Я. Стецька та їх прибічників - В.М.), вони можуть досягнути деякого порозуміння з УПА. З цією метою розпочали серію переговорів з такими людьми, як Бандера, Мельник, гетьман Павло Скоропадський, який керував Україною від 28 квітня 1918 року; Володимир Кубійович, представник Галичини; Олександр Семененко, юрист та мер із Харкова, Андрій Лівицький, президент українського уряду в екзилі (УНР), Кость Паньківський та "Тарас Бульба" - Боровець, провідник українського опору на Волині...".[ 22]

Тут автор явно фальсифікує суть цих переговорів, запевняючи необізнаного читача в тому, що гітлерівці хотіли "досягти деякого порозуміння з УПА". Такі особи, як Мельник, Скоропадський, "Тарас Бульба"-Боровець, Кубійович та Паньківський не мали жодного відношення до бандерівської УПА. Навпаки, ця бандерівська УПА, а особливо бандерівська служба безпеки ОУН ліквідовувала під корінь усіх людей з їх оточення. Це добре знали гітлерівці.

Однак далі пан Гунчак дещо прояснює суть переговорів: "Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери (тобто лідери українських войовничих націоналістів - В.М.) об'єдналися в опозицію до ідеї підпорядкування їх російському комітету генерала Власова. Позиція українських лідерів знайшла безумовну підтримку з боку інших національних лідерів, особливо з Кавказу, які також перебували в опозиції до ідеї керівництва та політичної гегемонії росіян...

Неспроможні досягнути взаєморозуміння ні з фракцією Бандери, ні з фракцією Мельника, німці звернули свої погляди до вже майже недіючої УНР, яку очолював президент Андрій Лівицький. Той відповів позитивно на пропозиції німців, рекомендуючи Павла Шандрука головою Українського національного комітету. Напевне, причиною рекомендації Шандрука на цю керівну посаду було те, що він стояв здаля від політики... ".[23]

Цю закамуфльовану паном Гунчаком ситуацію найкраще вияснює Кость Паньківський у своїх спогадах "Від комітету до державного центру". Йшлося тут, звичайно, не про УПА, як неоднаразово пише Гунчак, а про те, хто має очолити Український національний комітет, та про підпорядковування його діяльності російському комітетові генерала Власова.

Більш помірковано і розсудливо, ніж інші націоналістичні автори, розглядає проблему "Україна в Другій світовій війні" історик Орест Субтельний у книзі "Україна: історія". І хоч автор, як і інші націоналісти в Україні та поза нею, зводить поняття "Україна" й "українці" до поняття "українські націоналісти", все ж на багатьох сторінках його книги є чимало досить критичного і навіть обєктивного матеріалу в оцінках фактів, подій, суспільних явищ і процесів. В підрозділі "ОУН і нацистська Німеччина" О. Субтельний досить відверто зазначає:

"Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР, розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення

незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку інтегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України (Гітлер передав маріонеткову державу "Підкарпатську Русь" хортистській Угорщині - В.М.), не мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися війною і поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хитких стосунках між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців існувала різна розбіжність поглядів на ОУН: Абвер (військова розвідка) на чолі з адміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав за спiвпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом із презирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того ж німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхнулися на проблему: яку фракцію підтримати - відносно поміркованих, але слабких мельниківців (ОУН-М) чи діяльних, але непокірних прибічників Бандери (ОУН-Б). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництво двох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українського народу".[24]

І ще одне досить цікаве застережння автора:

"У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН запланували - знову без їхньої згоди - організувати й контролювати місцеву адміністрацію в ново завойованих частинах України. З цією метою вони зібрали близько 2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУН-б, й розділили їх на похідні групи, давши тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали виявляти в кожному населеному пункті національно свідомих українців, створюючи навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливості молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони боротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало вбивство двох провідних членів ОУН-м Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у вересні 1941 року в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-б. Після цього епізоду вбивства і взаємні доноси німців у жорстокому конфлікті двох фракцій ОУН стали звичайним явищем".[25] Якщо чимало націоналістів в минулому і сьогодні відкидають начисто усяку "коляборацію" з німецьким окупаційним режимом, то пан Субтельний досить сміливо розвиває свою "філософію", і не витримує жодної критики з точки зору звичайної людської моралі:

"У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж це являло собою куди

складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому українці мали зберігати відданість: сталінському режимові чи польській державі, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, можливо, лише тимчасово)? І, нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя". [26]

Тут, як бачимо, пан Субтельний під "Україною" розуміє Галичину. В східній, південній і центральній частинах України, де ментальність населення значно інша, ніж в Галичині, колабораціонізм мав лише епізодичне значення і місце. Це визначали і традиції історичного розвитку, і стійкі традиції православ'я, і те, що мільйони батьків і синів перебували в рядах Червоної Армії, які разом з представниками інших народів Радянського Союзу мужньо воювали проти фашизму і захищали свою рідну землю від напасника.

Субтельний продовжує:

"На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилось до участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потреба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців незмінно виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах... При тому, - додає Субтельний, - що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС і проведенні акцій екстремінації (тобто винищення -В.М.) євреїв, участь українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто...".[ 27]

Субтельний тут же відзначає:

"Опріч безплідної інтермедії між ОУН і німцями в перші дні війни, найважливішим випадком співпраці українців (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.) з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина"..." (Виділено мною - В.М.).

І ще:

"Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили в 1944 році німецьку форму, було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни). Щоб осмислити ці цифри у широкому контексті, слід узяти до уваги, що майже 2 млн. українців воювали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чеській, американській та канадській арміях. Такою була доля народу без держави".

Тут, як і вище, пан Субтельний виправдовує колабораціонізм. Він, як бачимо, не враховує не тільки ідейно-політичні (світоглядні) переконання

людей, але й те, що українці Чехії, Канади чи США та Радянської України, принаймні, захищали свою землю і домівки від загарбників. Що ж тоді захищали українські войовничі націоналісти в Галичині, ставши на бік того напасника?

Ви, читачу, вже дещо познайомились з тим, як "історики" В. Косик, Т. Гунчак, О. Субтельний та інші, що проживають за межами України, висвітлюють участь "українців" у Другій світовій війні. До їх "писань" варто ще додати статтю Фелікса Кордуби "Der Genezalplan Ost" (у 40-рiччя походу III райху проти СРСР). (Ж. "Український історик", Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1981 .№ 1 - 4.)

Дослідник досить аргументовано аналізує нацистський "Генеральний план "Схід", його природу і суть. Розкриваючи його зміст, Кордуба зазначає: "На жаль, між нашими політичними діячами не знайшлася ані одна людина, яка обосновано звернула б увагу на назріваючу загрозу для українського народу від III райху. Головна увага у міжвоєнному періоді виправдовано концентрувалася на боротьбі із большевизмом та іншими окупантами українських земель і щораз - то більшому "союзно-концепційному" орієнтуванні на націонал-соціалізм, як головну протибольшевицьку силу в Західній Європі...".

Тут же автор досить несподівано заявляє: "...Щоб запобігти консолідації й координації IIІ райху заздалегідь подбали про те, щоб розбити ОУН на дві ворогуючі частини (мається на увазі розкол ОУН на дві ворогуючі групи - мельниківців і бандерівців - В.М.). Доказів для підтвердження такого факту є багато в різних німецьких публикаціях, а також у документації МВТ (тобто Міжнародного воєнного трибуналу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини - В.М.) у Нюрнберзі" (Виділено мною -В.М.).

Автор досить легковажно поставився до так званих "Дружин українських націоналістів" (ДУН):"...Зимою 1940 р. німці організували два батальйони з українців - "Нахтігаль" і "Ролянд", яких завдання хіба було під час маршу німецьких з'єднань до Львова співати українських пісень... бо до самостійних бойових дій вони не були ні вишколені, ані відповідно озброєні...".

Даремно тут Ф. Кордуба так іронізує, бо "солов'ї" з "Нахтігалю" були добре вишколені чинити диверсії та каральні акції, а у Львові вони не співали українських пісень, нещадно карали "ворогів" "самостійної" України під штандартами Гітлера.

В ході висвітлення питання освоєння гітлерівцями України Ф. Кордуба часто буває відвертим й обєктивним, що так не властиво багатьом націоналістичним авторам за кордоном. Так, зокрема, він зазначає, що гітлерівці сподівалися на те, що в германізації України та в її пограбуванні їм допоможуть "райхс- і фольксдойчери". "Між ними були наші патріоти", - зауважував при цьому він.

Доволі несподівано (і, мабуть, він єдиний у середовищі націоналістичних "істориків" ) Ф. Кордуба оцінює рух радянських партизанів. Колишній есесівець із 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", досить об'єктивно висвітлює одну із причин зростання партизанського руху в Україні: "...Примусова робота в Німеччині, зокрема постійне полювання за працездатними чоловіками і жінками, приневолювали безборонну людність до протидії. Одні скривалися в лісах,

інші приєднувалися до советських партизанів". Це спричинило до того, - продовжує автор, - що за даними деяких німецьких старшин людність в Україні в 60% бажала й вичікувала визволення Червоною Армією. А треба мати на увазі, що прихід німців на Україну із ентузіазмом вітало коло 95% людности". Невідомо тільки як підраховував усі ці відсотки автор, але зрозуміло, що він мав на увазі, перш за все, Галичину, а неУкраїну, хоч і тут ці факти відповідали дійсності. Далі Кордуба чітко визначає:

"Національна політика III райху на окупованих землях Східної Європи яку здійснював окупант згідно з його девізою "Beherrschen, werwalten und ausbeuten" (володіти, управляти й експлуатувати - В.М.), дуже багато причинилася до зросту закроєних дій совєтського партизанського руху". Тут же дослідник зазначав, що "совєтські партизани були господарями в селах". Що правда, то правда! І ще:

"... Безпощадне нищення червоноармійців у полоні - це основна причина повстання совєтського партизанського руху. Такого руху німецьке начальне командування у Східній Європі не передбачало, тому до протипартизанської боротьби не було приготоване... Тероризована і пограбована людність в Україні і Білорусі щораз більше склонювалася у сторону партизанського руху. Внаслідок цього дійшло до того, що в тилах німецьких дивізій організовано партизанами райони із совєтського адміністрацією. Літом 1942 р. партизани зв'язали великі німецькі військові з'єднання і поліційні сили. До осені 1942 р. вони знищили коло 3000 німецьких поїздів. Не будемо оперувати різними статистичними даними, які свідчать про великі успіхи советських партизан в Україні і в Білорусі, що, між іншим, стверджують німецькі джерела. На кінець 1943 р. в Білорусі оперувало 360 000 партизан, а в Україні 220 000".

Як відомо, націоналістичні історики всіляко фальсифікують і "ганьблять" Карпатський рейд двічі Героя Радянського Союзу, генерал- майора С.А. Ковпака. Ф. Кордуба ж зазначає: "Весною 1943 р. великі з'єднання советських партизан під командою Ковпака пробилися в Карпати, викликавши велику паніку серед людности. Під час акцій партизани знищили багато німецької адміністрації і різнонаціональних коляборантів".

При тому ж Кордуба відверто зазначає, що, якраз, "терористами" органи безпеки (гестапо i СД гітлерівців - В.М.) вважали членів ОУН, а УПА вони трактували як звичайну "банду"... Рівночасно із обома частинами ОУН деякі органи III райху співпрацювали. (Тут і нижче виділено мною - В. М.).

Тут же дослідник посилається на західнонімецького історика Райтлінгера (Gerald Reitlinger. Ein Haus auf Sand gebaut. Hitlers Gewaltpolitik in Russland 1941 -1944), який зазначав, що ОУН-бандерівців користувалися у гітлерівців, зокрема у адмірала Канарка, більшою повагою, ніж ОУН-мельниківців, бо вона, як і постать Бандери, була "більш динамічною", ніж ОУН-м та її керівник А. Мельник.

І ще, найсуттєвіше:

"У згаданій книзі Райтлінгер згадує, що С. Бандера створив ривалізуючу партію, у скороченні ОУН(б), яка була опозиційною до ОУН полк. А. Мельника, тісно співпрацюючи з німцями. Під час окупації

сов. України ОУН(б) тривало поборювала ОУН полк. А. Мельника. Вона користувалася німецькою зброєю проти німецьких урядовців, російських партизан і проти власних громадян..." Виходить, що і колишній есесівець Ф. Кордуба може писати щиру правду!

Досить характерною для діячів з Заходу є праця американського "радянолога" й "українолога" Джона А. Армстронга під назвою "Український націоналізм. 1939-1949".[28] Ми вже відзначили про те, як Д. Армстронг досить об'єктивно відзначив, що ОУН виникла із "терористичних напівфашистських організацій" - УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичної молоді під керівництвом Д. Донцова, які згодом стали фашистськими.

Книга ця вийшла двома виданнями в 1955 та в 1963 рр. Перші сім розділів подають картину розвитку українського інтегрального націоналізму в час Другої світової війни. Наступні розділи аналізують ставлення різних представників (в основному ОУН-бандерівців) "Національно-визвольного руху".

Можна уявити, що це за книга, коли Д. Армстронг дивився на досліджувані процеси і події не тільки за допомогою консультацій бандерівців, але й їх очима.

Ми не будемо аналізувати цю книгу Д. Армстронга, а постараємось подивитися на неї через окуляри двох авторів з "української діаспори" на Заході. Це ми робимо для того, щоб побачити, який викривальний матеріал таїться в цих та інших писаннях.

Спочатку про статтю Ігора Каменецького "Стан дослідів і публікацій в ділянці історії німецької окупації України в часі другой світової війни". [29] Судячи з тексту, автор належить до націоналістичного табору. Стаття ж, по суті, є рецензією - оглядом літератури.

Наведемо найбільш "яскраві" місця із статті. Автор пише, що книжка Д. Армстронга "оперта на документальних джерелах". Але яких? Виявляється, що ці "документи" - це й "інтерв'ю з представниками колишньої нацистської адміністрації та емігрантами з українських земель", що дало змогу Армстронгу "з'ясувати багато невідомих фактів(!)"

Однак, далі І. Каменецький дещо "тверезіє":

"(Армстронг) визнає, що на центральних і східних українських землях довгий досвід під більшовицьким режимом і нова політика репресій нацистів не сприяла в більшості випадків виявленню національних почувань... Армстронг вважає, що в загальному політично-пропагандистська кампанія ОУН на Наддніпрянській Україні була неефективна з уваги на її абстрактний характер і вузько-націоналістичний та нереалістичний підхід до проблем актуальних ла той час і у тій дійсності...

...Хоч Армстронг і критикує ОУН за неефективність методів і за початковий догматизм, все ж таки він вважає, що як підпільна, так і легальна праця ОУН під час німецької окупації зробили певний вплив на дальший ріст націоналізму в Україні. З другого боку, він цілковито негативно оцінює доцільність широко закроєного партизанського руху УПА. Аналізуючи різні політичні калькуляції провідників цього руху у звязку з міжнародною ситуацію в роках 1943 -1945, автор не бачить сенсу дій УПА. Він засуджує УПА з реалістичної точки зору як безпідставну деконспірацію підпілля, а це опісля вплинуло на винищення

найактивніших кадрів ОУН і на тяжкі втрати для українського населення".[30]

І ще одне досить характерне визнання:

"Армстронг надто поверхово порівнює обидві фракції ОУН з фашизмом і нацизмом і підкреслює, всупереч усім даним, що ОУН ставило навіть чистоту крови вище, ніж нацисти. Не заперечуючи певних тоталітарних впливів, в тому числі фашистської і націоналістичної ідеологій можна зауважити, що автор не завжди орієнтувався в ролі ідеологій та ідеологічних різниць між згаданими групами".

І далі І. Каменецький продовжує думку:

"Перебільшує автор і значення расизму в ОУН. Твердження, що ОУН більше наголошувала на приналежність крови, як німецькі нацисти, не обгрунтоване доказами".

Але Армстронг тут абсолютно правий, бо українські расисти писали значно більше про расовість, виключність, ніж німецькі нацисти. Почитайте, що писали про "українську расу" С. Рудницький в працях "Україна - наш рідний край" та "До основ українського націоналізму", Д. Донцов у багатьох своїх людиноненависницьких трактатах, Ю. Липа в "Українській расі", І. Мірчук у "Світогляді українського народу", Д. Ткачук в "Українському націоналізмі", Д. Штикало "Над світом сяє хрест меча" та інші расисти, і ви жахнетесь !

Дещо інакше пише про книгу Д. Армстронга "Український націоналізм" вже згадуваний Іван Лисяк-Рудницький.

І. Лисяк-Рудницький (1919 -1984) - відомий український історіософ, автор багатьох праць з історії української суспільно-політичної думки. Він вважав себе близьким до класичного лібералізму "в європейському розумінні", що "має в собі сильну дозу консерватизму".[31]

Вчений був захоплений Вячеславом Липинським і вважав його своїм духовним наставником. Прагнення об'єктивного висвітлення історичних процесів і явищ здобуло авторитет наукової громадськості. Однак, йому були властиві і явно націоналістичні настрої й оцінки, проте з точки зору того ж ліберал-консерватизму.

І. Лисяк-Рудницькому належить доволі точна і (в основному) справедлива характеристика українського інтегрального націоналізму. Ми вже подавали вище його визначення цього явища, подане в статті "Націоналізм". [32]

В статті "Український визвольний рух під час Другої світової війни"[33] автор подає не аналіз цього "руху", а по суті, рецензію на книгу Джона Армстронга "Український націоналізм". Будучи противником українського інтегрального націоналізму, він то входить в суперечку з Армстронгом, то схвалює його характеристики.

І. Лисяк-Рудницький погоджується з Армстронгом у тому, що причиною українського інтегрального націоналізму була реакція на дії "ультранаціоналістичних урядів Польщі та Румунії, а згодом й Угорщини, що відмовлялися задовільнити навіть скромні українські національні домагання, викликали цим екстремістську реакцію".[34]

Автор погоджується з Армстронгом і в тому, що ОУН "притаманне притуплення морального почуття". Обидва вони, звичайно, дуже добре розуміли, що криваві злочинства оунівців у часи війни та в повоєнні роки неможливо приховати, чого так прагнуть нинішни поборники бандерівщини.

Що ж до питання про "коляборацію" з німецько-фашистськими окупантами, то тут у Івана Лисяка-Рудницького з Джоном Армстронгом неабиякі розбіжності. "Був час, - пише Лисяк-Рудницький, - коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх "коляборантів" як зрадників-"квіслінгів".

Безсумнівна заслуга книги Армстронга в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які ангажувалися в легальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, - отже люди, що їх формально можна визначити як "квіслінгів", - насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини".[35]

Як бачимо, І. Лисяк-Рудницький захищає тих "коляборантів". Якщо Джон Армстронг у своїй книзі констатує наявність тих, хто вірнопіддано служив окупантам, то Лияк-Рудницький намагається мотивувати поведінку тих запроданців народу і прислужників.

Ось як про це він пише далі:

"Говорячи загально, українські національні сили (націоналістичні, бо вони ніколи не були національними - В.М.) діяли за часів німецької окупації у двох різних площинах. Однією з них була підпільна організаційна сітка і рух збройного спротиву, що його носієм стала Українська повстанська армія (УПА). Другою була легальна громадська праця, що її допускала німецька влада. Нацистська окупаційна система ставила таку діяльність у надзвичайно хитку ситуацію. Для неї існували сякі-такі можливості тільки на тих землях, що не підлягали юрисдикції "Рейхскомісаріяту Україна" (тобто в Галичині, яка входила в склад генерал-губернаторства - В.М.). Але навіть там надверхній характер цієї роботи мусів бути неполітичний, - хоч у дійсносте за нею завжди крилися політичні мотиви. Гідні пошани досягнення, що ними могли висвідчитися такі установи, як Український Центральний комітет (УЦК) в Галичині, чи Харківське міське управління, служить доказом того, що український національний рух, коли б тільки йому були дані мінімальні можливості, був спроможний стати будівною і порядкуючою силою".[36]

Тут І. Лисяк-Рудницький явно лицемірить, бо в одних працях називає цей "національний" рух близьким до фашистського чи фашистським, а тут, раптом, УПА іменує "рухом збройного спротиву" (але проти кого?), а УЦК та інші окупаційні допоміжні установи "будівничими і порядкуючими силами". Та й чи можна ті "сили у двох площинах" назвати "національними"? Чи представляли вони інтереси трудящих України, а тим більше тих, хто зі зброєю в руках на фронтах великої війни мужньо боровся проти фашистів? Правда, у своїх працях Д. Армстронг і І. Лисяк-Рудницький одностайно погоджуються з тим, що ОУН "притаманне притуплення морального почуття". То ж чи може цей аморальний дух бути насправді національним?

І ще одна немаловажна деталь цього питання. І. Лисяк-Рудницький погоджується з Д. Армстронгом у тому, що "національно-визвольний рух" аж ніяк не сягав глибоко в маси і не репрезентував усього народу. "Основні маси залишалися незаангажовані", - констатував, зокрема, Д. Армстронг. То ж, чи можна такий "рух" назвати національним?

Чи була ОУН демократичною організацією

Сьгодні шанувальники войовничого націоналізму часто говорять і пишуть про те, що з осені 1943 р. ОУН-бандерівців відмовилась від тоталітаризму і донцовського інтегрального націоналізму як різновиду фашизму, і стала щирою поборницею так званого "демократичного націоналізму". Інші говорять ще крутіше, заявляючи, що ОУН-бандерівців прийняла навіть у своїй соціальній "плятформі" принципи демократичного соціалізму. При цьому беззастережно посилаються на постанови ІІІ-го збору ОУН-бандерівців та I-го збору УГВР (Української головної визвольної ради).

Тому спочатку скажемо про постанови ІІІ-го "великого" збору ОУН- бандерівців, який відбувся в серпні 1943 року. В "Літописі УПА" є "Політична деклярація УПА", яку численні націоналістичні автори називають "постановою" цього збору. Можливо, тому, що ОУН-бандерівців, як партійно-тоталітарна організація (орден!), прикривалася тоді ширмою "УПА". Тут є досить несподівані заяви про те, за що боряться українські (войовничі та інтегральні, і всякі інші) націоналісти. Ось цілий ряд таких перерахувань:

" - За знищення більшовицьких колгоспів і німецьких громгоспів. За землю для селян без викупу, за вільне господарство і вільне користування продуктами працi.

- За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна - кооперативно-громадською.

- За участь робітника в керівництві заводами...

- За восьмигодинний робочий день...

- За вільну працію...

- За повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських і державних правах та обов'язках...

- За піднесення освіти й культури широкої народної маси шляхом розбудови шкіл...

- За вільний доступ молоді до всіх шкіл, за безкоштовне навчання...

- За повне забезпечення всіх працюючих на старість та у випадку хвороби чи каліцтва.

- За широку розбудову охорони народного здоров'я...

- За свободу друку, слова, думки, віри і світогляду..."[ 37]

Всі ці "заяви" були дійсно "несподіваними", бо, як показала практика, ОУН-бандерівців раніше не декларувала таких соціальних вимог і тим більше не збиралася все це виконувати. Можна лише домислювати наступне. В керівництві цієї організації знайшлися люди, які прагнули пристосуватись до суспільних умов. І, перш за все, на їх рішення вплинули політичні, соціальні і морально-психологічні обставини, в яких перебували українці в Радянській Україні. Такі "заяви" були "несподівані" і тому, що вони були проголошені в час, коли в Західній Україні вже було знищене повністю єврейське населення, на Волині і в Галичині здійснювалась кривава акція масового винищення польського населення, бандерівські боївки очищували містечка і села від тих, хто мав зв'язки з радянськими партизанами й антифашистським підпіллям. "Декларація" ж заявляла про те, що українські войовничі націоналісти боряться "за повне право національних меншин плекати свою власну по формі і змісту національну

культуру; за рівність усіх громадян України, без огляду на національність, в державних та громадських правах та обовязках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок".[38]

Все це було звичайнісінькою облудною демагогією, бо "українсько-польська різанина" якраз у той час переносилась з Волині в Галичину, набирала ще страхітливіших форм і провід ОУН-бандерівців ставив завдання "повністю очистити терени від ляхів".

Ця облудна демагогія особливо яскраво визначалась у час проведення так званої 1-ої конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії, проведеної ОУН у листопаді 1943 р. Таким же демагогічним і облудним був і лозунг, проголошений тут - "Свобода народам і людині!" На "конференцію" була притягнена група представників народів СРСР (в основному кавказьких народів, які співробітничали з гітлерівцями), які в силу обставин опинилися в рядах УПА, а з наближенням фронту негайно її покинули. Фарс цієї затії ОУН-бандерівців очевидний.

Продовжуючи цю досить важливу тему, слід зазначити, що, починаючи з ІІІ-го "надзвичайно великого" збору ОУН-бандерівців (на якому були присутні кілька десятків членів організації) у серпні 1943 р., відбулися (в силу об'єктивних і суб'єктивних причин) "протверезіння", "переоцінка цінностей", навіть "полівіння" в стані ОУН-бандерівців. Виникла "ревізіоністська течія" в керівництві організації. Її, як видно, очолили особи, які вели політично-пропагандистську і виховну роботу в УПА: Волошин Ростислав ("Павленко"), Позичанюк Йосип ("Шугай"), Дяків Осип ("Горновий"), Полтава Петро ("Волянський") та ряд інших. Про це, зокрема, пишуть у передмові до восьмого тому "Літопису УПА" так:

"... в 1943-1944 рр. в колах підпільних діячів велася широка дискусія про переоцінку політичних, соціальних, економічних, релігійних та інших питань у програмі українського визвольного руху. Про цю дискусію властиво немає в еміграції жодної документації, коли не брати на увагу її вислід - пізніших писань підпільних публіцистів і постанов чи рішень підпільних конференцій". [39]

Які причини спонукали виникненню такої "ревізіоністської течії"? Тут вирішальне значення мали три причини:

Після воєнної катастрофи гітлерівців під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. ОУН -УПА потрібно було негайно міняти тактику в умовах ускладненої ситуації і можливості дій в тилу радянських військ.

1. Досвід діяльності ОУН в 1941-1943 роках в східних і центральних областях України показав повну неприйнятність українським населенням політичних та соціальних позицій націоналістів із ОУН Бандери, тому і виникла потреба пристосування до реального життя.

2. В силу катастроф гітлерівців на Східному фронті і малоефективності та безперспективності дій УПА в умовах всезростаючої антифашистської всенародної боротьби в середині націоналістичних організацій і особливо в рядах УПА вже влітку 1943 року визріла і все зростала деморалізація й організаційний розлад, що примушувало провід ОУН-бандерівців піти на суттєві поступки й обіцянки в політичній і соціальній сферах (в чисто пропагандистських цілях) і таким чином намагатися втримати в своїй орбіті членів ОУН-УПА.

Тому-то влітку 1944 року ОУН-б намагається об'єднати всі

націоналістичні сили, які протистояли одна одній, під своєю зверхністю в єдиному центрі під назвою "Українська головна визвольна рада" (УГВР). Перший "великий" збір УГВР, який відбувся 11-15 липня 1944 року, прийняв "універсал" і "плятформу". В "Плятформі УГВР"зазначено:

"4. УГВР приймає для об'єднання національно-визвольних українських сил у боротьбі за УССД (Українську самостійну соборну державу) таку політичну соціяльну плятформу:

а) забезпечення народно-демократичного способу визнання політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва;
б) забезпечення свободи думки, світогляду й віри;
в) забезпечення розвитку української національної культури;
г) забезпечення справедливого соціального ладу в українській державі без клясового визиску і гноблення;
д) забезпечення справжньої законности в українській державі і рівности всіх громадян перед законом;
е) забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні;
є) забезпечення права рівних спроможностей на освіту для всіх громадян;
ж) забезпечення у трудовій господарській діяльності для всіх громадян вільної ініціативи, регульованої вимогами і потребами цілости нації;
з) забезпечення вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування;
и) усуспільнення основних природних багатств країни: землі, лісу, вод і підземних скарбів з передачею рільних земель у постійне користування хліборобським господарствам;
і) удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передача кооперативним обєднанням легкої і харчової індустрії права широкого вільного кооперування дрібних продуцентів;
ї) забезпечення вільної торгівлі в унормованих законодавством межах;
й) забезпечення вільного розвитку ремесла та права на творення індивідуальних ремісничих верстатів і підприємств;
к) забезпечення права на вільну працю для фізичних та розумових працівників і забезпечення охорони інтересів робітництва соціяльним законодавством.. ."[40]

Як показала практика, ніякого об'єднання "націоналістичних сил" (тобто різних партійних угруповань) із створенням УГВР не відбулося. Тим більше, бандерівці і не збиралися виконувати цю "плятформу УГВР".

На поставлене вище питання "Чи стала ОУН-бандерівців у роки війни демократичною?" пряму відповідь дає вже згадуваний історіософ Іван Лисяк-Рудницький у кількох своїх працях. Так, зокрема, у досить авторитетному есе "Напрями української політичної думки" І. Лисяк-Рудницький, розглядаючи доктрину українського інтегрального націоналізму та її перегляд на III-му зборі ОУН-бандерівців, зазначає:

"Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився в націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій (тобто ОУН - бандерівців та ОУН - мельниківців - В. М.) стримували

ревізіоністичні тенденції."[41] І тут же він пояснював атмосферу, в якій усе це проходило: "Роки Другої світової війни стали періодом найбільшого піднесення і кризи інтегрального націоналізму".

В іншій статті ("Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М. Прокопові)" І. Лисяк-Рудницький давав пряму відповідь на це ж питання.

Прокоп Мирослав ("Вировий") - відомий діяч ОУН. Народився в Перемишлі, у 1913 р. Вчився у Львівському, Берлінському i Мюнхенському університетах. Був редактором "Студентського вісника". Затим вояком спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль", потім редактором органу ОУН-бандерівців "Ідея і чин", одним із керівників пропаганди проводу ОУН-б. Після війни - в Німеччині. Один із редакторів бандерівського журналу "Сучасність" і видавництва "Пролог". Автор публікацій "Україна й українська політика Москви" (1956, 1981 рр.), "Напередодні незалежної України" (1993 р.) та багатьох інших.

М. Прокоп відстоював позицію, що ОУН-бандерівців після 1941 року перетворилась "з тоталітарної в демократичну". І. Лисяк-Рудницький виступив проти нього з серйозною критикою, суть якої визначена у даній статті.

На початку статті-відповіді М. Прокопові І. Лисяк-Рудницький застерігав свого опонента про те, що "інтегральний націоналізм - це фашизм", а природа ОУН "виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями".

Далі автор заперечує тезу М. Прокопа категорично, бо не можна, вказує він, при таких відповідальних оцінках обмежуватися "офіціальними документами декляративного характеру" (так він називає програмові документи ОУН-бандерівців, видані III-м збором ОУН-б - В.М.), які "не дають повного образу дійсності". Сказано тут, звичайно, зам'ягко.

Назвавши постанови III-го збору ОУН-бандерівців "документами декляративного характеру", які "не дають повного образу дійсності", І. Лисяк - Рудницький те ж саме відзначив і про документи створеної влітку 1944 року УГВР, бо її позапартійність, "проголошена пропагандивно... була фікцією".

Судячи з оцінок, автор вважає, що творці документів, виданих III-м збором ОУН-б та I-м збором УГВР, були "ревізіоністами", яких згодом та ж ОУН (тобто прибічники Бандери) категорично не визнала. Як відомо, в еміграції "ревізіоністи" утворили свою фракцію в ОУН під назвою ОУН-б або "двійкарі" чи "угаверівці". Загал ОУН-бандерівців продовжує стояти на націоналістичній ортодоксії 30-х років.

"Нова хвиля опору, - продовжував І. Лисяк-Рудницький, - що виникла в Україні в шістидесятих-семидесятих роках під назвою дисидентського або правозахисного руху, не була прямим продовженням колишнього оунівського націоналізму, від якого вона відрізняється своїми людськими кадрами, методами діяльності та ідейним спрямуванням. Недаремно бандерівське середовище на еміграції поставилося вороже до тих представників дисидентського руху, що їм пощастило опинитися на Заході". [42]

Чи щось змінилося з початку 40-х років? - резонно постає питання. І І. Лисяк-Рудницький відповідає:

"Ставлення ОУН до інших українських течій, партій й центрів та всіх

інакомислячих земляків було крайньо нетерпиме, а до політичних противників націоналісти застосовували морального, іноді теж фізичного терору. На це можна навести чимало прикладів ще з довоєнного часу. Розлам в ОУН 1940 року нічого не змінив у цьому відношенні. Обі націоналістичні фракції, мельниківська та бандерівська, надалі змагали до неподільної влади, причому бандерівська фракція, як численніша та динамічніша, показувала більшу безоглядність й агресивність".[43]

Те ж cаме, продовжував автор, проявилося і дещо пізніше. "Ця тенденція до монопартійної диктатури проявилася яскраво в "Акті проголошення Української держави з 30-го червня 1941 року", а в 1943 році "ОУН підпорядкувала собі УПА, насильно усунувши її первісне керівництво.

"Прокоп вважає, - продовжував автор, - що я не маю рації, приписуючи ОУН ксенофобію. Методологічне розходження тут між нами таке саме, що й попередньо. Я характеризував націоналістичний рух в цілому, тоді як д-р Прокоп виділяє із цієї цілости певні ізольовані та, на мою думку, нетипові аспекти. Знаємо, що під час німецької окупації пропаганда ОУН (р) знечев'я заговорила про "свободу народам, свободу людині" (мається тут на увазі лозунг так званої "конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії" в листопаді 1943 року - В.М.). Але це шляхетне гасло перебувало в суперечності з традиційним націоналістичним світоглядом і вільно сумніватися, чи відповідала йому тодішня практика бандерівської організації".[43] (Тут і нижче виділено мною - В.М.).

Далі автор продовжував:

"...Нема сумніву, що саме Донцов був ідеологічним ментором націоналістичного покоління тридцятих - сорокових років у Західній Україні та що націоналістичний рух увійшов в історію "з його духа печаттю". Донцов усім своїм авторитетом спрямував український націоналізм у фашистське русло. Він систематично насаджував ксенофобію і шовінізм, зокрема щодо Росії, - не тільки російського імперіалізму, але саме російського народу і культури. При цьому він принципіально відкидав універсальні моральні й інтелектуальні вартості, що спільні для всього людства. Вихованці Донцова повірили, що "інтерес нації" - це єдиний критерій, що вирішує все та що ним усе можна виправдати; у практиці національний інтерес також утотожнювався з інтересом партії, як єдиного репрезентанта нації. Наслідком такої школи було загрозливе зниження рівня політичної культури західноукраїнського суспільства, що його найактивнішою політичною силою в тому часі був націоналістичний рух. Не говорячи навіть про етичний бік справи, сліпе зненависництво утруднювало раціональне політичне плянування та відповідальні рішення. Дух донцовського шовінізму досі покутує серед частини української еміграції...".

І тут І. Лисяк-Рудницький застерігав:

"Слід тямити, що ОУН - УПА, що діяла на західноукраїнських землях, з російським народом практично майже не стикалася". Далі ж автор подав ще один вагомий аргумент:

"Як усі знаємо, в Україні сталася під час німецької окупації безпрецедентна трагедія і поголовний геноцид єврейського населення. Відповідальність за цей страхітливий злочин падає на німецький нацистський режим, хоч не можна заперечити, що допоміжну ролю зіграли теж деякі українці (органи місцевої адміністрації, "українська'' поліція).

Хто ж був покликаний запротестувати в імені українського народу проти гітлерівського злочинства? В тодішніх умовах це могло зробити тільки націоналістичне підпілля, що діяло незалежно від окупаційної влади. Чейже ОУН, особливо бандерівська, відбувала нелегальні конференції, проголошувала різні декларації, видавала безцензурну пресу тощо. Таким чином, не було ніякої об'єктивної перешкоди, щоб ОУН(б) не могла засудити геноциду євреїв та перестерегти українців перед співучастю в нацистських звірствах. Є ситуації, коли не вільно мовчати, бо той, що має змогу протестувати й цього не робить, цим показує, що він згоджується. Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму?

...Друга несамовита трагедія, що сталася в Західній Україні за роки Другої світової війни - це тодішня польсько-українська різня... Вина падала на обидві сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу нелегко встановити, хто "перший почав". Польський політичний провід напевне спричинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній терйтори'та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежності галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не локальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія по "очищенню терену" від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН (б).

...Своєю поведінкою супроти польської та єврейської меншостей оунівці не принесли доброї слави імені українського народу. Пам'ять про ці жалюгідні події утруднює співпрацю українських самостійницьких чинників з поляками та євреями..."[ 44] Мало того, зауважує автор, націоналістичні автори намагаються це приховати, або фальсифікувати:

".. .В писаннях про ці речі еміграційних мемуаристів і публіцистів часто знаходимо більше патріотичної міфотворчості та партійної апологетики, ніж об'єктивної, неприкрашеної історичної правди".

Як бачимо, всі ці писання самого І. Лисяка - Рудницького мають один суттєвий недолік - автору не вистачає сміливості сказати прямо і визначено: бандерівці брали активну участь у винищенні єврейського населення, а "українсько-польська різанина" була, власне, їх безпосередньою справою!

Врешті-решт в питанні так званої "демократизації" ОУН-бандерівців І. Лисяк-Руднйцький займав тверду позицію. В листі до В. Кубійовича від 8 січня 1968 р. він писав:

"Між Прокопом і мною є одне розходження фактичного порядку. Йдеться про те, чи наскільки "революційна" (бандерівська) фракція ОУН перейшла за воєнних часів на демократичні позиції. Д-р Прокоп твердить, що бандерівці здемократизувалися в 1943 - 1944 рр. Я ж, як Ви певне пригадуєте, казав у моїй статті ("Націоналізм" в "Ециклопедії українознавства"), що в націоналістичному середовищі відбувався ідейний фермент, але що нема достатніх підстав для того, щоб вважати, що ОУН (б) в тому часі прийняла концепцію політичної демократії."[45]

Цілком інакше дивляться на "демократизацію" ОУН-бандерівців сучасні націоналістичні автори в Україні. Цікаву з цього приводу позицію займає Василь Іванишин у книзі "Нація. Державність. Націоналізм". Тут він і засуджує, і виправдовує тих "опозиціонерів" та "ревізіоністів", які задавали тон на III-му зборі ОУН-бандерівців у серпні 1943 р.

Автор вважає, що всі ці ревізіоністські ферменти появились не випадково, а як наслідок "формування в середовищі ОУН трьох типів мислення: орденського, партійного і державницького". С. Бандера був лідером орденського типу мислення, А. Мельник - партійного. "Перший розкол" (мається на увазі і розкол в ОУН на початку 1940 р. на ОУН-м та ОУН-б - В. М.) - зауважує В. Іванишин, - не розв'язав проблеми "орден -партія", бо з відходом мельниківців ОУН і далі залишалася поліфункціональною організацією: їй і надалі треба було займатися одночасно і орденськими, і партійними, і державотворчими справами. До того ж кожну з них гранично ускладнила небувала в історії людства війна. Тому й у середовищі бандерівців знову почався опозиційний рух".[46]

Автор вважає, що той "опозиційний рух" стався на III-му зборі ОУН-бандерівців тому, що "провідник і чільні представники середовища були в концтаборах", а тому "явно взяв верх партійно-державницький підхід до формування ідеології та практики ОУН". І хто винен в тому, продовжує автор, що "наелектризована інтегральним націоналізмом ідеологія ОУН, яка була так зрозуміла і близька галичанам і яку понесли в час війни похідні групи на схід, більше відлякувала, ніж стимулювала людей, затероризованих більшовицькою системою й отруєних комуністичною пропагандою? Чи означало це, що ідейний комплекс ОУН був неправильний, шкідливий, неефективний? Неефективною виявилась система його пропагування. І тут знову були два шляхи: змінити пропаганду, адаптувавши її відповідно до рівня свідомості населення, або ж змінювати ідеологію ОУН, знову ж таки відмовляючись від сутністно-інваріантних (орденських) її ідей, принципів, гасел, - усе заради ширшого впливу ОУН на розгортання боротьби українського народу з окупантами і за українську державу".[47]

Захищаючи "орденські" (в дусі Донцова) принципи ОУН-бандерівців і, водночас, злегка нарікаючи на поведінку "опозиціонерів", які почали гратися в "демократію", В. Іванишин продовжує:

"ОУН у час війни змушена була зайнятися й чисто державними справами: творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність... Виявилося, що державницький підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа -ідеал, держава, якою вона повинна бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша - держава, яка можлива поки-що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУН стане світоглядною базою кожного українця..." .[ 48]

Автор, захищаючи бандерівщину від минулих і нинішніх "опозиціонерів", тут заявляє: "Бандера боровся за збереження ОУН як національного ордену, опозиція - за перетворення Організації в модерну націоналістичну партію демократичного типу". Така апологетика властива сьогодні не тільки Василю Іванишину.

Ще більш вражає розуміння автором лозунга "Україна для українців!":

"До сьогоднішнього дня надзвичайно драстичним є сформульований ще Махновським лозунг ОУН "Україна для українців!" Він дуже суттєвий в ідеологічній системі націоналізму і водночас служить для противників націоналізму чудовим прикладом його реакційності, національної обмеженості, ксенофобії - ворожості до представників інших народів, що проживають в Україні...". [49]

Автор тут, звичайно, лицемірить, бо, власне, всі націоналісти (опріч В. Іванишина) розуміють гасло "Україна для українців!", як ненависть до представників інших народів, які живуть в Україні. Одначе, він уперто твердить, що лозунг "Україна для українців!" з часу свого виникнення означав і означає одне: "Україна без окупантів!". Та на думку автора й сам націоналізм - це щось блаженненьке і милостиве, навіть благотворне для інших народів: "...Сутнісним в націоналізмі, - декларує він, - завжди було і є те, що він несе свободу не тільки своїй нації, кожному її представникові, але й іншим народам: націоналізм - не шовінізм, не імперіалізм".[50]

Схаменіться, пане Іванишин! Ви все ставите з ніг на голову!

І що ж в результаті? На основі цієї декларації про благодіяння націоналізму (як егоїзму нації) автор робить - безсоромний висновок: "Гасло "Україна для українців!" має не реакційний і не ксенофобський, а національно-захисний характер"! (Тут і вище виділено мною - В. М.)

Дещо інакше трактує "демократизацію" ОУН-бандерівців О. Батан у брошурі "Націоналізм і націоналістичний рух (історія та ідеї)". В усякому "ревізіонізмі" та "опортунізмі" він звинувачує ОУН-Мельниківців в цілому. А перш за все, він ставить у вину, те, що "оточення А. Мельника відмовилося тоді від творів головного ідеолога націоналізму Д. Донцова, протягом всьогочасу намагалося заперечити його ідеї і навіть до сьогодні продовжує цим займатися."[ 51] (Автор має на увазі виступ заступника голови проводу ОУН-м П. Дорожинського проти Донцова на зборі ОУН у травні 1993 р. в Києві - В.М.).

На підставі своєї "орденської" концепції бандерівці і провели в квітні 1941 р. IІ-й "надзвичайний" і "великий" збір ОУН. "На зборі, - пише О. Баган, - рішуче було засуджено опортуністичну політичну лінію А. Мельника і його прибічників, викрито їх хибні і злочинні дії (злочинні проти кого? - В.М.)". Далі автор зазначає: "Великий збір 1941 р. затвердив новий герб ОУН, окремий організаційний червоно-чорний прапор ОУН". Така снобістська інформація з деякою затіненістю нам добре відома: нинішні націоналістичні автори як шанувальники бандерівщини намагаються показати, що ОУН-б в 1941 році, мовляв, визначала курс "на власні сили" і в той же час брала на озброєння, як символ і міф, чисто нацистську символіку - червоно-чорний прапор!

І що надзвичайно дивно (всупереч пам'яті мільйонів людей України!), автор пише про те, що не вкладалося і не вкладається в голові: "У цей час на Україні з'явилися й цілі партизанські червоні загони, очолені комуністами. Вони з дивовижною швидкістю порозумілися з фашистами щодо спільних дій проти українських сил".[53] Але ж це, пане Баган, чистісінька паранойя у вашій уяві! Ви пишете і про те, що, мовляв, сьогодні мельниківці еволюціонізувалися і перейшли на "демократично-ліберальну платформу". "Нині ОУН-м кінцево еволюціонізувала до ліберальної ідеології і офіційно визначає це, називаючи її "демократичним націоналізмом".[54]

Саме це сьгодні заявляють і необандерівці. Але ж ви, пане Батан, просто по-людськи повинні усвідомити, що ніякого поєднання між націоналізмом і демократизмом не може бути, бо націоналізм - це егоїзм нації, а демократія - це співжиття, колективне правління народу, який засуджує всякий національний егоїзм!

Всупереч тому (ще живі люди, що добре знають настрої того часу!), що вся "національно свідома" Галичина орієнтувалася (в тому числі й ОУН-бандерівців) на гітлерівську Німеччину, ви, пане Батан, заявляєте такє: "Провідним принципом революційної ОУН залишався принцип постійної орієнтації тільки на власні сили", тоді, як вся історична дійсність відстоює протилежне.

Ви, авторе, самі собі заперечуєте:

"Готуючись до війни між Німеччиною і СРСР, тобто до можливості розпочати боротьбу за національні інтереси на власних землях (не питаючи, звичайно, чи хочуть українці такого "визволення" - В.М.) провід ОУН-б ставить собі за мету створення всеукраїнського представницького органу, куди увійшли б всі українські політичні партії і середовища. Цим ОУН ще раз підтвердила, що вона стоїть на платформі широких, загальноукраїнських інтересів...".[55]

Отже, бандерівці сподівалися, безперечно, на підтримку гітлерівців у створенні своєї влади над українським народом, тому і (компромісно, звичайно!) створюють Український національний комітет 22 червня 1941 р. (і це не випадково!), сподіваючись знайти певну підтримку з боку своїх прислужників. Але таких, як відомо, не особливо багато знайшлося в середовищі навіть затятих націоналістів, бо кожна фракція у своїх сподіваннях ставила на гітлерівську карту разгром Радянського Союзу, i на цій підставі сподівалася на реалізацію своїх націоналістичних амбіцій!

Ви лицемірите, пане Батан, коли пишете, що повстанським загонам на Волині протистояли "чотири ворожі сили": УПА, німецький окупант, червоні партизани і загони озброєних поляків. "Нестійкість у позиціях кожної зі сторін породжувала посилену жорстокість і ненависть". Це так. Але УПА не воювала проти німецьких загарбників, а тільки проти червоних та польських партизанів. Це було їх зобов'язаннями перед гітлерівцями, на яких вони так сподівалися.

І далі ви пишете таке:

"Організація (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) не тільки підготувала й організувала українську визвольну армію (визвольну від чого і від кого? - В.М.), а й надихнула її почуттям великої зреченості і бойовитості, збудила в усьому українському народі лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького. Заповіти великих ідеологів націоналізму - від Шевченка до Донцова - знайшли своє втілення у безмежному героїзмі тисяч борців за волю".[56]

Як же все це ви могли написати, пане Баган, добре знаючи, що переважна більшість українців воювала (на радянському боці) проти фашизму і беззастережно виконувала цю благородну місію. Та й ви добре знаєте і те, що почуття "великої зреченості і бойовитості" абсолютно не було в стані УПА, і що "лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького" аж ніяк не задовільняв антифашистський дух переважної більшості українців. Тай не поєднуйте, пане Баган, так протилежні в людському вимірі особи - Т. Шевченка і Д. Донцова!

Зовсім інакше О. Баган інтерпретує проблему "демократизації" ОУН-бандерівців в 1943 році, ніж В. Іванишин. Він зазначає: "Прагнучи адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосовувати її до "соціалістичних" переконань і психології наддніпрянських українців", ОУН-бандерівців на III-му "великому" зборі зманеврувала на такі "ревізіоністські" шляхи.

О. Баган пише:

"Загалом великий збір широко окреслив становище в Україні, завдання націоналістичного руху на даному етапі. Намагаючись якось змінити, пристосувати головні положення ОУН до нових умов, до потреби "увійти" в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники й учасники допустили введення до програми ОУН ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це був свідомий опортунізм, це швидше було щире прагнення, зробивши "гнучкішою" ідеологію націоналізму, посприяти загальному розвиткові і консолідації українського суспільства, якомога швидше включити в національні процеси населення Центральної і Східної України. Однак, як показали вже найближчі події, такі "поступки" у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже скоро завдали йому шкоди, повели на манівці. Ще й до сьогодні крутії від пера з різних таборів звертаються до постанов III-го великого збору ОУН 1943 р., віднаходячи в них "своє". Ті, що хочуть звинуватити ОУН в "тоталітаризмі" і "казармовому соціалізмі", знаходять там відповідні моменти. Ті, хто хочуть перетягнути ОУН на рейки демократизму і лібералізму, знаходять там і такі моменти". [57]

Дарма автор так драматизує ситуацію. Все це роблять не хтось "інші", а самі націоналісти. І все це закономірно. Бо всім так хочеться реабілітувати себе перед українською державою нинішнього творення, що верх беруть різні надумки, фантазії, міфи, легенди, а не історична правда.

О. Баган же бачить у всьому цьому (навіть у запереченнях В. Іванишина, поданих вище) лише вияв "слабості", "непослідовності" у відстоюванні націоналістичної ідеї. Цому, звичайно, не подобаються "ревізіоністські" рішення III-го "великого" збору ОУН-бандерівців. Тому він і намагається пояснити, чому так недоречно сталося. Перш за все, пояснює він, тому, що на рішеннях "позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів", які були в тюрмах (С. Бандера, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули І. Климів, Д. Мирон); по-друге, "надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов". Автор не враховує того, що коли проходив III-й збір ОУН-б, де йшлося про "пристосування до умов", про врахування настроїв населення Центральної і Східної України, Радянська Армія вже звільнила від гітлерівців Чернігів, Харків, вела бої на підступах до Сум і Донецька.

В той час залишається незрозумілою і така позиція автора. Ті "провідні кадри", які не сиділи в комфортабельних апартаментах в "Целленбау", а керували всіма акціями в краю, різні волошини, полтави, позичанюкй, горнові, що творили постанови IІІ-го збору ОУН-бандерівців, гинули в круговерті війни. Та й пану Багану добре відомо, що ніхто із рядових оунівців (а тим більше бойовиків УПА) абсолютно не знав про ці "демократичні" рішення. Та й ніхто не збирався тих постанов виконувати.

Правда, О. Баган тут же чистосердечно стверджує: "Потім, коли повернулися провідні діячі та ідеологи ОУН (мається на увазі повернення С. Бандери, Я. Стецька, С. Ленкавського та інших з-під "арешту" гестапо - В.М.), коли досвід виявив помилки постанов III-го великого збору і його "твердих" послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУН повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму. Організація знову в безкомпромісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III-го великого збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як "матеріал" для всяких "демократизаторів" і "соціалізаторів" ідеології і практики ОУН". (Виділено мною - В. М.)

Як бачимо, щирі поборники бандерівщини засуджують тих, хто завагався (про це ми напишемо дещо пізніше). Вони нещадно покарані, як каже Баган, "історією". Але цікаво для кого все-таки цей приклад повчальний ?

Яким був кількісний склад УПА

Галицькі засоби масової інформації, які сьогодні цілком належать націонал-демократам і націонал-фашистам, все голосніше й істеричніше кричать про "борців за волю", про "національних героїв" із "Нахтігалю", добровольчої дивізії СС "Галичина", формувань ОУН - УПА та про те, що "національно-визвольні змагання" охоплювали "все населення краю", були "всенародними". Про сотні тисяч живих вояків УПА і мільйони їх нащадків говориться у зверненнях необандерівців до Президента України. Чи справді так?

Питання це надзвичайно складне, бо, по-перше, нема солідних документальних фактів, а по-друге, різні автори подають різні дані про кількісний склад УПА - радянські, в основному, замовчували ці дані, а націоналістичні (за кордоном) подавали інформацію про кількість, яка сягала від кількох десятків тисяч до півтора мільйонів бойовиків.

Як свідчить "Енциклопедія українознавства" , "на перевалі 1943 -1944 років УПА була найчисленнішою й охоплювала не менше 40 тисяч осіб, в тому числі підпільні кадри ОУН".[58]

"Історіограф" ОУН - УПА Петро Мірчук в книзі "Українська повстанська армія" стверджує, що на початку 1944 року (тут і вище йдеться про один і той же період) УПА становила 50 куренів (80 тисяч) "власних" сил та 15 куренів (близько 20 тисяч) "заприязнених народів". Крім того, вказував Мірчук, УПА сприяло оунівське підпілля кількістю 100 тисяч осіб. Цифри тут значно перебільшені, особливо щодо "заприязнених народів", тобто різних пособників окупантів-неукраїнців (в тому числі українців - "східняків"), які в силу обставин опинилися в стані УПА (відомо також, що влітку і восени 1944 року в УПА перебувало також понад 300 німців, які були послані для зв'язку й інструктажу, чи відстали від своїх відступаючих частин). Аналіз, однак, беззастережно показує, що в УПА в той час перебувало не 15 куренів (20 тисяч), а близько дві тисячі неукраїнців. Коли ж фронт наблизився, вони переважно покинули ряди УПА.

О. Субтельний в книзі "Україна: історія" подає таке судження: "Хоч багато українських емігрантських джерел стверджують, що в апогеї своєї

сили (кінець 1943 - початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тисяч, більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30 - 40 тис. бійців".[59] Ці "обгрунтовані підрахунки", на наш погляд, аж ніяк не відповідають дійсності.

В. Косик у вже згадуваній книзі "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" в додатку "Документи" наводить німецький документ "Німецька пам'ятка про рух опору на території Радянської України", датований 1 листопада 1944 року, де вказується, що УПА поділяється на УПА-Захід, УПА-Північ та УПА-Схід і що "організація військ і навчання переважно здійснюються за німецькою моделлю" (підкреслено мною - В.М.). Ці ж формування готували і виховували німецькі інструктори - офіцери Абверу, поліції та СС типу Шухевича, Сидора, Гасина та інших, що пройшли підготовку в диверсійних школах гітлерівської Німеччини!

Далі в тому ж документі подано таке:

"Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно в 80 - 100 тисяч бойовиків регулярної армії... Цифри можливої загальної сили повстанської армії встановити неможливо. Українські дані коливаються між 400 тис і 2 мильйонами вояків". І тут же: "Діяльність УПА підпорядкована політичній лінії ОУН", в той час як націоналістичні автори в поті чола доводять, що УПА не підпорядковувалась ОУН, а існувала самостійно, як позапартійне формування.

В своєму ж тексті книги В. Косик не тільки використовує, а, по суті, повторює інформацію з приведеного вище документу: "Треба визнати, що устійнити кількість членів УПА не було і не є легко. За архівами УПА, тільки група УПА-Захід, що мала на 31 грудня 1943 р. 4460 бійців, на кінець 1944 р. мала близько 40 тисяч. Загальна кількість бійців УПА, отже, могла бути від 80 тисяч до 100 тисяч...".[60]

Тут нема нічого дивного, бо якщо під кінець 1943 року формування УПА концентрувались на всіх теренах Західної України, то наприкінці 1944 року вони спільно з гітлерівськими військами були потіснені в західні райони.

Т. Гунчак у книзі "Україна: перша половина XX століття" зазначає: "За німецькими даними до 1943 р. УПА мала під зброєю 80-100 тисяч вояків". Ці дані досить сумнівні і перебільшені, бо "до 1943 р.", значить, що то був 1942 рік, коли в УПА були лише кілька сотень бойовиків бандерівського напряму.

Аналізуючи подібні інформації націоналістичних авторів, численні дані архівних документів, де концентровані зведення радянських спеціальних відділів по боротьбі з ОУН - УПА, слід зазначити, що напередодні літнього (1944 р.) наступу радянських військ по визволенню Західної України від німецько-фашистських загарбників формування УПА спільно з кущовими боївками ОУН та озброєним активом оунівських організацій становили близько 90 тисяч бойовиків. Восени 1944 р. рейдуючі формування УПА були розгромлені в сутичках з військами НКВС, прикордонниками і спеціальними загонами служби державної безпеки. Залишки їх, за наказом проводу ОУН-бандерівців, перейшли у збройне підпілля, яке продовжувало дії невеликими диверсійно-терористичними групами. Однак про УПА, як таку, в наступний час вже не могло бути й мови. Про те, що УПА існувала до кінця 40-х років - звичайна байка вчорашніх і нинішніх апологетів бандерівщини.

Такою ж закамуфльованою байкою є недавно виданий довідник П. Содоля "Українська повстанча армія. 1943-1949". Автор розпочинає історію УПА з виникнення формування під керівництвом Сергія Качинського - "Остапа" восени 1942 р., хоч тут же акцентує на важливості ІII-оі конференції ОУН-бандерівців, що відбулася 17-21 лютого 1943 року, у творенні такої формації. "Весною і літом 1943 р., - зазначає він, -робиться спроба об'єднати всі повстанські відділи в одну армію під єдиною командою...".[ 61] Отже, УПА вдалося створити тільки після того, як вдалося ОУН-бандерівців провести такі заходи:

1) перевести з Білорусі шуцманшафт-батальйон (створений із розформованих батальйонів Абверу "Нахтігаль" і "Роланд") наприкінці січня 1943 р.;

2)перевести в ліси значну частину "української" поліції разом із зброєю (березень - квітень 1943 р.);

3) створити прецедент конкретної боротьби, розпочавши винищення польського населення на Волині (березень 1943 р.).

Таким чином, історія УПА починається у березні-квітні 1943р., а не з створення сотні С. Качинського - "Остапа" у жовтні 1942 р., як заявляють націоналістичні "історики".

По суті всіма матеріалами двох частин довідника автор доводить, що хоч перші збройні формування націоналістів із ОУН-б виникли на Волині, але творцями їх були галичани. Із 254 імен керівників ОУН, УПА, УГВР, поданих у двох частинах довідника, лише 63 особи були уродженцями Волині і при тому займали в них нижчі чи незначні посади.[ 62] По-друге, членами проводу ОУН-бандерівців у 1943 - 1944 роках із 10 - 12 всіх членів лише 1 - 2 були волинянами і займали в ньому третьорядні посади. Все це, безперечно, свідчить про те, що творцями УПА, як і всієї ОУН, були галичани на території непокірної Волині. Суть цього творення одна - боротьба з радянськими партизанами. А що ж Галичина?

П. Содоль відзначає, що "західні українські землі (ЗУЗ), тобто Галичина, тереном дії повстанської активності негайно не стали, бо місцевий нацистський режим від початку окупації не застосовував проти цілого населення методів тотального терору... В середині 1943 р. ОУН-б почала організовувати військові відділи також і в Галичині. На це мали вплив дві події: по-перше, проголошення 28 квітня 1943 р. створення нацистами "Стрілецької дивізії СС "Галичина"; по-друге, по теренах Галичини йшло рейдом від 7 липня 1943 року з'єднання під командою Ковпака... Ці дві події прискорили організацію на галицькій території регулярних військових відділів під командою поручника Олександра Луцького - "Андрієнка". Для маскування й дезорієнтації німецького режиму ці нові відділи виступали спочатку під назвою УНС".[63] (Української народної самооборони - В.М.)

Далі автор вказує, що в грудні 1943 р. УНС прийняла назву "УПА-Захід". Військова структура УПА в листопаді 1943 року перетворилась в головну команду - головний військовий штаб (ГВШ). Командиром УПА став підполковник Р. Шухевич, шефом ГВШ майор Д. Грицай-"Перебийніс". Ця реорганізація була закріплена в січні 1944 року, коли Д. Клячківський був формально призначений крайовим командиром УПА-Північ у рангу майора. Тоді ж УПА-Захід став керувати майор В. Сидор ("Шелест"), а УПА-Південь - В. Кук ("Леміш").

Автор навіть не згадує про М. Лебедя ("Максима Рубана") по суті, організатора і збройного націоналістичного підпілля, і служби безпеки ОУН, і перших збройних формувань УПА. Зате "організатором і довголітнім (1941 -1947) головним керівником СБ" називає М. Арсенича.

Що ж до кількісного складу УПА, то автор довідника П. Содоль маніпулює цифрами без жодного посилання на джерела:

"Один з найменш вияснених аспектів історії УПА та, мабуть, найконтроверсійніший - це точне число вояків у рядах армії, команда якої, проте, тримала правдиві про неї цифри в глибокій таємниці, та не оспорювала їх, коли про неї з'являлися перебільшені оцінки. Архівні документи в Німеччині подають у цій справі різні цифри, фіксуючи, переважно, число 100 - 200 тис. вояків на 1944 рік. Одне таке джерело твердить, що літом 1944 р. УПА-Північ нараховувала 90 тис, а УПА-Захід - 40 тис, тобто 130 тис разом; інший документ оцінює силу армії на кінець 1944 року до майже 250 тис. Але треба памятати, що автори таких джерел - отізвіти різних поліційних працівників та розвідчих груп третього райху, не мали ніякого доступу до правдивої інформації, і в останньому році війни були дуже схильні факти перебільшувати. Все-таки деякі історики на Заході цифру про нібито 200 тис. вояків у рядах УПА чомусь підхопили і її розпопуляризували... Здругого боку, більшовицькі джерела говорили десятиліттями тільки про "рештки банд", але точної, встановленої ними чисельности УПА ніколи не оголошували. Щойно в 1988 р. Академія наук УРСР авторитетно стверджує те, що з хвилиною відходу нацистів із українських земель (восени 1944 р.), в УПА було б 100 тис війська; інше партійне джерело констатує, що на осінь 1945 р. (це вже на рік пізніше) армія ніби мала ще майже 90 тис. вояків. А якийсь партійний історик твердить ще й те, що УПА в 1944 - 1945 рр. справді мала 90 тис. вояків, із тим, що з цього числа 72 тис. тоді загинули чи потрапили в полон або добровільно зголосилися режимові зі зброєю в руках. Із чого виходить, що під кінець 1945 р. на активній службі мали б бути ще щонайменше 18 тис. вояків УПА. Всі тут згадані цифри ще далі не підтверджені достовірними документами...

На ділі, оцінки чисельности вояків УПА, встановлені нацистами й більшовиками, сильно перебільшені, якщо зіставити їх із тим, про що говорять архівні документи УПА та ОУН, які зберігаються на Заході. Найавторитетніший з них - це документ Проводу ОУН від листопада 1949 р., в якому виразно стоїть, що на кінець нацистської окупації (вже в перших місяцях 1944 р.) УПА-Північ (мабуть, разом з УПА-Південь) мала 15тис., а УПА-Захід (вже під кінець літа 1944 р.) - 10 тис. вояків. Додатково, колишній начальник оперативного відділу КВШ УПА-Північ категорично заперечив наведені вище перебільшені оцінки про армію та заявив, що під кінець 1943 р. на Волині й Поліссі було близько 20 тис. озброєних людей, завваживши, що це число включає не тільки відділи УПА, але й сільські групи самооборони...

Загалом аналіз доступних джерельних матеріалів вказує на те, що сили УПА-Північ та УПА-Південь досягли свого вершка весною 1944 р., а тоді почали в скорому темпі драматично маліти через втрати в безперервних боях, що восени того року на Волині і Поліссі при зброї стояли неповних 14 куренів-бригад. Взірцем цього стану служить група "Тури", яка на 1 січня 1944 р. нараховувала 3048 вояків, та в якій на 15 серпня 1944 р.

залишилося всього 1270 вояків. УПА-Захід, натомість, була в першій половині 1944 р. ще в стадії кадрового розширення і досягла свого вершка щойно зимою 1944 -1945 рр. Зокрема, тільки в самих карпатських ВО на початку 1944 р. було не більше 10 бойових та вишкільних сотень, а з початком 1945 р. на цій території діяли вже 14 куренів. А від літа 1945 р. чисельність УПА-Захід постійно спадала рік за роком". Для чого вся ця затія з цифрами, які не мають жодних підстав? На це сам П. Содоль вказує чітко:

"Можна з певністю твердити, що свою найвищу чисельність УПА осягнула 1944-го, та що цей рівень ніколи не перевищував цифру 25 - 30 тис. вояків. Проте, сума всіх тих, хто воював у рядах армії (чи кілька тижнів чи кілька років) у різні періоди (від 1943 до 1949 р.), така сума -геть усіх разом взявши - дала б, самозрозуміло, в кілька разів вищу цифру. Але точної суми вояків армії неможливо встановити через брак фактів і документації. А ті історики, які чисельність УПА перебільшують, роблять цій формації велику кривду, бо цим применшують і знецінюють великі заслуги й успіхи, які собі ця армія, хай і лише 30-тисячна, але таки здобула".[65] (Виділено мною - В.М.).

Але ж, пане Содоль, 25 - 30 тисяч добре вимуштрованих солдатів - це всього півтори - дві дивізії середнього комплекту?! Чому ж ви називаєте свої малодосвідчені, поганоозброєні і схронові підрозділи "армією"?

Одне тут справедливо зазначив П. Содоль - це те, що він категорично заперечив "історіографу" ОУН - УПА Петру Мірчуку, який у своїй книжці "Українська повстанська армія. 1942 - 1952" вказував, що в УПА перебувало "около 20000 чужонацінального елементу", або "15 куренів заприязнених народів", тобто узбеків, татарів, кавказців, які втекли з полону і в силу обставин потрапили в стан УПА.

Содоль:

"Число неукраїнських вояків УПА швидко зростало й досягло свого вершка (правдоподібно від однієї до двох тисяч вояків максимум) восени 1943р.". А вже далі він же додає: "Всі відділи УПА, сформовані з інших національностей, були або розбиті, або перейшли на бік більшовиків".

І ще кілька серйозних зауваг про кількісний склад УПА. Нещодавно вийшла з друку у Львові книжка Б. Якимовича "Збройні сили України: нарис історії". Автор пише і про кількісний склад "героїчної" УПА так:

"Безглуздо стверджувати, що націоналістичний рух був випадковістю, або справою жменьки осіб. Дані про масовість цього руху, наведені в радянських джерелах, дозволяють визначити кількість людей, які перейшли через ОУН -УПА за час її існування, цифрою в кілька сот тисяч осіб, тому й називати цей рух антинародним, м'яко кажучи, нелогічно... Водночас, наводячи тут сумарну кількість осіб, які перейшли через УПА і мережу патріотичного підпілля, мусимо зробити певні застереження щодо чисельного складу армії... З великою певністю можна стверджувати, що свою найвищу кількість УПА осягнула 1944 р., що складало 25-30 тис. вояків. Відтоді через втрати, а пізніше демобілізацію, ця чисельність впала.. .".[66] Як бачимо, пан Якимович повністю повторює П. Содоля. Далі автор подає таке:

"Через брак документів точну кількість повстанців вирахувати просто неможливо, а вороги УПА у своїх звітах ці дані завищували, бувало, що й в кілька разів. Треба врахувати і той факт: ті, хто свідомо перебільшує

фактичну кількість вояків УПА, тим самим применшує їх великі успіхи у боротьбі з багаточисленним ворогом" (Підкреслено мною - В.М.).

Як свідчать численні документи, і серед них офіційні заяви колишнього Комітету державної безпеки (КДБ) Української РСР, у воєнні та в повоєнні роки через ОУН - УПА пройшло понад 300 тисяч осіб. Значна частина з них прийшла з повинною до органів радянської влади, частина була полонена й інтернована в тюрми і табори за скоєні злочини, які аж ніяк не могли служити в ім'я волі України. Досить велика частина членів УПА перед приходом радянських військ покинула формування, а затим через польові військкомати була мобілізована в ряди Червоної Армії. Ці люди воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни (на її завершальному етапі), багато з них заслужили ордени і медалі Радянського Союзу. Отже, сумарно (300 тисяч) все це становило невелику частку населення Західної України (із понад 8 мільйонів чоловік).

При цьому слід мати на увазі те, яким чином ці люди опинилися в орбіті УПА. Як свідчать документи, сама ОУН напередодні та в час війни об'єднувала понад 20 тисяч функціонерів. Правда, М. Прокоп зазначає, що "на переломі 1941 -1942 року... підпільна мережа ОУН-бандерівців охоплювала 12 тисяч членів і 7 тисяч юнацтва".[67] Важко назвати мотиви такого значного применшення членства ОУН-б.

Проте всі ті особи, хто був членами Організації, переважно були свідомими функціонерами. У роки війни та в повоєнні роки ОУН, як організація, зростала досить повільно, в силу її тоталітарності і замкнутості. Отже, організація (ОУН як партія-орден) в 20 тисяч членів у величезному морі людей - також досить невелика частка.

Що ж до УПА, то тут ситуація була вкрай складною. Починаючи з літа 1943 р., ОУН-бандерівців провела кілька хвиль насильницької мобілізації. Тих, хто не хотів служити в УПА, місцеві боївки служби безпеки ОУН знищували негайно, "на сухо" чи "на мокро". У нас мобілізацій, які проводили військкомати Червоної Армії в лісах та різних сховищах (не без допомоги, звичайно, агітації і залякувань оунівців) опинилось немало юнаків призовного віку, яких (в силу ситуації) також використала ОУН. Тому-то значна частина людей опинилась в націоналістичних збройних формуваннях під страхом смерті. Політреферент проводу ОУН-Захід "Архип" у своєму звіті влітку 1944 р. повідомляв: "Становище... не утішне. Якщо розібратися в обставинах, при яких наші стрільці попали в ряди УПА, ми змушені сказати, що лише незначна частина з'явилась ідейно, останні з'явились під примусом.. .".[ 68] Ось такою була та "всенародність"!

Зате в Червону Армію протягом весни 1944 р. - осені 1945 р. у Західній Україні було мобілізовано 750 тисяч чоловік, з них 350 тисяч брали безпосередню участь у боях з гітлерівцями. Половина учасників війни були відзначені орденами, переважна більшість - бойовими медалями. Двадцяти двом західноукраїнцям було присвоєно високе звання Героїв Радянського Союзу. Завершуючи цю коротку відповідь на питання про кількісний склад УПА, треба сказати тим, хто сьогодні кричить про "всенародність" і "героїзм" учасників ОУН - УПА: міф про "всенародність" УПА створено нинішніми шанувальниками бандерівщини тільки для того, щоб відмити закривавлені руки і душі, досягти реабілітації своїх злочинних діянь в очах українського народу! Найкраще, панове, прочитайте епіграф до книги П. Мірчука "Українська повстанська армія":

"...У землянках, у тіні крислатих дерев чистили повстанці кріси й гострили шаблі. А як ніч-мати сповивала темрявою села й міста, виходили вони зі своїх криївок. І супокій ночі прорізували свисти куль. Хтось скрипував востаннє і, вмившись своєю кров'ю, прощався зі світом..."

От і вся правда про тих "борців за волю" і "національних героїв", що вилазили ночами із криївок, щоб "хтось скрикував востаннє" і "вмивався своєю кров'ю"! От вона і вся правда про "всенародність"!

Як поширювались дії ОУН - УПА у різних районах Західної України

Це питання надзвичайно суттєве. Ми вже відзначали, що теза екс-президента Л. Кравчука "УПА зродилась на Волині!", як заява політичного діяча такого рівня, абсолютно не має підстав. Бо центром організації та дії ОУН і націоналістичних збройних формувань була Галичина, а не Волинь, а тим більше Волинське Полісся. УПА творили галичани, як ідейно, так і організаційно.

Починаючи з весни 1943 р. до весни 1944 р. на Волині всі і націоналістичні формування концентрувалися поблизу Луцька і Рівного, навколо Ковельського залізничного вузла, в районі Костопіль - Рівне, Здолбунів - Дубно - Кременець. Що вони захищали? Достовірно відомо, що така дисклокація не була випадковою. Всі загони УПА зосереджувались поблизу важливих стратегічних шляхів і центрів, охороняючи їх. Чи не мало це якоїсь безпосередньої спланованісті і визначеності? Звичайно, мало. Є всі підстави (а про це свідчать численні документи) судити про те, що між проводом ОУН-бандерівців і керівництвом тилових забезпечень гітлерівців були досить серйозні домовленості.

Звичайно, все концентрування дій ОУН - УПА мало цільову спрямованість, залежало від обставин і місця.

В Чернівецькій області, зокрема, поширення націоналістичного впливу на населення було незначним. На момент визволення області від німецько-румунських загарбників збройні націоналістичні формування тут були майже відсутні. Створена восени 1943 р. так звана БУСА (Буковинсько-українська самооборонна армія) залишилась фікцією, де нараховувалось кілька сотень бойовиків. Окремі невеликі збройні підрозділи були створені тут за зразком галицької "самооборони". Лише в частині сіл Вашківського, Вижницького, Заставнівського, Кіцманського і Путильського районів, що межували з Івано-Франківською і Тернопільською областями, і частково в Сторожинецькому, Садгірському і Глибоцькому районах існували невеликі боївки УПА. В інших районах вони були відсутні.

Дещо інша ситуація створилась у Закарпатській області. Тут, в основному, протиборство відбувалось між промадярськими ("Мадярони") і прочеськими інтересами. Українська проблема виникла лише в 1938 р., а затим у 1939 р. у зв'язку з проголошенням "самостійної" держави Августина Волошина. Органи хортистської служби безпеки гостро придавлювали "сепаратистські" настрої українців, не бажаючи мати політичних конкурентів. На початку 1945 року проводом ОУН-(б) були послані емісари, а затим загони "Довбуша", "Грізного" і "Зміюки" для

поширення впливу ОУН - УПА в краї, але вони "ніяких результатів не дали", бо "населення Закарпаття ставиться до ОУН вороже". [69]

Особлива ситуація склалась у Волинській і Рівненській областях. Тут перш за все відчувались традиції "червоної Волині", а затим зростання антифашистської боротьби червоних і польських партизанів. Протягом 1943 і першої половини 1944 року тут діяли партизанські з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора О.Ф. Федорова, з'єднання Героя Радянського Союзу полковника А.П. Бринського, Рівненське з'єднання Героя Радянського Союзу генерал-майора В.А. Бегми, загін спеціального призначення "Переможці" Героя Радянського Союзу полковника Д. М. Медведева, дві бригади польських партизанів, рейдували з'єднання прославлених партизанських командирів С. А. Ковпака, О. М. Сабурова, П. П. Вершигори, С. Ф. Маликова та інші загони.

Як бачимо, ситуація склалась тут не на користь ОУН - УПА. Їх збройні формування могли активізувати свої дії лише на півдні Волинської і Рівненської областей, в районах Володимира-Волинського, Горохова, Дубно, Рівного і Костополя. Особливо значна концентрація бандерівських загонів була в районах Костополя і Рівного, центра "рейхскомісаріату України", розвідувальних служб, служб СС, служб "Р" ("Росія"). На початку 1944 р. тут діяло 50 мобільних загонів ОУН - УПА, які працювали у тісній взаємодії з гітлерівцями.

Що ж до Галичини (Дрогобицька, Львівська, Станіславська нині Івано-Франківська і Тернопільська області), то її територія мала найбільшу концентрацію націоналістичних збройних формувань. Тут розташовувались головні бази, осередки підготовки кадрів і пункти постачання ("Чорний ліс" у Прикарпатті, район в чотирикутнику Рогатин - Бережани - Бубач - Калуш). Із донесень служб МВС - МДБ початку 1945 р. відомо, що тільки в районі Станіслава було 35 "уражених бандитизмом" сіл.

Після катастрофи "непобідних" армій Гітлера під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. В стані ОУН - УПА почалася деморалізація, а затим й організаційний розклад. Спочатку все виявлялось у вигляді "ревізіоністських" рішень III-го "великого" збору ОУН-б влітку 1943 р., а затим набрало масового характеру.

Влітку і восени 1943 р. бандерівська ОУН силою організованих формувань своєї УПА ліквідовує УПА - "Поліську Січ" "Тараса Бульби"-Боровця, кілька загонів мельниківців у південних районах Волині. Передбачаючи закономірний процес демократизації і розкладу, керівники ОУН-бандерівців стали на шлях кривавої ліквідації багатьох учасників своїх формувань.

18 лютого 1944 р. старшини формувань УПА на півдні Рівенщини провели в селі Козин Червоноармійського району спеціальну нараду, на якій було вирішено: "Всіх, хто вагається, чи піддається агітації совітів -розстрілювати на місці".[70]

Ця злочинна акція самоліквідації досягла кульмінації з виникненням НВРО. Після визволення Радянською Армією ряду районів західних областей України окремі націоналістичні керівники Рівненської, Волинської і північних районів Тернопільської областей (отже етнічних територій Волині), добре розуміючи, що кривава пособниця гітлерівців

бандерівська ОУН заслужила ненависть трудящих, вирішили пристосуватися до нових умов. Вони зрікалися назви "ОУН", прагнучи зробити її більш "моральною". Створена ними так звана НВРО - Народно-визвольна революційна організація, незважаючи на гучну назву, була такою ж чужою трудящим, як і ОУН. "Народно-визвольна революційна організація, - вказувалось у "Статуті НВРО", - дружно співпрацює з існуючими імперіалістичними організаціями інших народів в цілях конденсації боротьби. ..".[ 71]

На жаль, про цю організацію досить мало відомостей. Невідомі і її організатори. Націоналістичні автори всіляко замовчують про її існування та подальшу долю.

І хоч організатори НВРО аж ніяк не відмовлялися від антирадянської боротьби, бандерівська ОУН розправилась з "розкольниками" швидко і жорстоко. З метою проведення акції ліквідації "ненадійних", керівники ОУН-(б) в листопаді 1944 р. видали таке розпорядження:

"Таємно, таємно, таємно!

При новій ситуації складаються нові засоби боротьби з більшовиками

...Масовість нашого руху неминуче прискорить його повну ліквідацію... Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків... Вони подвійно небезпечні для нашої дальшої боротьби з більшовизмом, Їх масовий перехід на бік більшовиків підірве престиж ОУН -УПА, а їх активна боротьба, в яку вони, безумовно, включаться разом з більшовиками проти ОУН - УПА виключить будь-яку можливість нашої підпільної роботи навіть на західноукраїнських землях... А тому необхідно негайно і якнайбільше таємно в ім'я великої національної справи вище згадані елементи ОУН - УПА ліквідувати двояким способом:

а) висилати більші і менші відділи УПА на бій з більшовиками і створювати ситуації, щоб їх нищили більшовики на постоях і в засідках;

б) теренові боївки та інших осіб станичного та підрайонного масштабу, надрайонна і районна СБ повинні знищити під виглядом більшовицьких агентів.. .".[ 72]

Керівники націоналістичних формувань руками служби безпеки знищили багато своїх учасників. Так поблизу села Тинне на Рівенщині бандерівці задушили 37 чоловік, запідозрених у бажанні покинути схрони.

В Торчинському районі на Волині було знайдено вирок суду ОУН про розстріл районного коменданта Локачівського району Куліша ("Білого"), кущового керівника ОУН Бойка ("Рога"). Керівник СБ крайового проводу "Смок", запідозривши, що його боївка зневірилась і схильна покинути зброю, перестріляв усіх їх учасників. Особливо лютувала в час подібних акцій служба безпеки.

На початку 1944 р. збунтувався один із куренів УПА в районі Кременця Тернопільської області. Насильно мобілізовані селяни, усвідомлюючи нікчемність боротьби, вимагали відпустити їх допомогу. Керівники вдалися до погроз. Але вони нічого не могли вдіяти - курінь розбігся. Тільки за період з лютого 1944 року в радянські органи з повинною з'явилося близько 13 тисяч учасників ОУН - УПА..[73]

Атмосферу тривоги і розгубленості, яка охопила як рядових учасників націоналістичних формувань, так і їх провідників, кривава авантюра

яких потерпіла зловісний крах, передає лист політичного референта "Тараса" з Тернопільської області: "Більша частина членів не стоїть на висоті своїх завдань. До організаційної роботи ставляться дуже пасивно і критично. Свої обов'язки виконують недбало або ж зовсім не виконують. Так робить більшість членів. До цієї більшості треба зачислити всіх тих, хто насильно втягнений в організацію".[74] Такий, як бачимо, фінал цієї злочинної затії.

Примітки

[38] Там же. С. 125.
[39] Літопис УПА. Т. 8. С. 14.
[40] Там же. С. 37.
[41] Див. : Лисяк-Рудницький I. Історичні есе. Київ, 1994. Т. 2. С. 81.
[42] Там же. С. 490-491.
[43] Там же.
[44] Там же. С. 494 - 495.
[45] Там же. С. 540.
[46] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. Дрогобич, 1992. С. 149.
[47] Там же.
[48] Там же. С. С. 149- 150.
[49] Там же. С. 150.
[50] Там же. С. 151.
[51] Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух (історія та ідеї). Дрогобич, 1994. С 131.
[52] Там же. С. 133.
[53] Там же. С. 141.
[54] Там же. С. 133.
[55] Там же. С. 136.
[56] Там же. С. 143 - 144.
[57] Там же. С. 152.
[58] Енциклопедія українознавства. Париж - Нью-Йорк, 1980. Ч. 9. Словникова частина. С. 3378.
[59] Субтельний О. Україна: історія. К., 1991. С. 411.
[60] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. С. 445.
[61] Содоль П. Українська повстанча армія. Нью-Йорк, 1994. Ч. 1. С. 12, 14.
[62] См. там же: Ч. 1С. 63- 136, ч. 2. С 9-118.
[63] Там же. Ч. 1.С. 19-20.
[64] Там же. С 41, 47 -48.
[65] Там же.
[66] Якимович Б. Збройні сили України: нарис історії. Львів, 1996. С. 198.
[67] Прокоп М. Україна і українська політика Москви / Сучасність. 1981. Ч. 1. С 137.
[68] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 13, спр. 699, арк. 197.
[69] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 76, спр. 1476, арк. 29.
[70] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 18, спр. 295, арк. 27.
[71] Рівенський обласний державний архів, ф. Р-30, оп. 2, спр. 43, арк. 81.
[72] Цит за: Омельчук Ю. Змова. Львів, 1967. С. 116 - 117.
[73] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 13, спр. 669, арк. 196.
[74] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 13, спр. 669, арк. 198.

ЖЕРТВИ ОУН - УПА

Яка кількість жертв ОУН - УПА

Відповідати на це запитання надзвичайно важко. І з багатьох причин.

По-перше, тому, що націоналістичні центри й окремі підрозділи ОУН - УПА хоч і вели певний облік своїх диверсійно-терористичних акцій, але публічно про них не заявляли ні тоді, ні тим більше сьогодні, ні в спеціальних документах (звітах), ні в пресі та в своїх численних "дослідженнях" так званої "націоналістично-визвольної боротьби". Багатотомне видання "Літопису УПА" містить, в основному, "спомини" учасників "національно-визвольних змагань" та різноманітні пропагандистські матеріали, зрідка "хроніку" акцій, а вже згадуване вище "дослідження" "Українська повстанська армія" П. Мірчука, "УПА" М. Лебедя, "Історія українського війська" Л. Шанковського та інші націоналістичні видання подають лише окремі факти "героїки" ОУН - УПА, де гинули лише червоні партизани та "енкаведисти". Ліквідація ж "на сухо" чи "на мокро" сільських активістів ("сексотів") чи селян та представників сільскої інтелігенції, які відмовлялись їм служити, ними абсолютно не фіксувалась, а якщо і фіксувалась, то ретельно приховувалась і приховується.

По-друге, радянські (державні і громадські) установи, у тому числі органи НКВС та НКДБ, вели лише епізодичний облік терористично-диверсійних акцій ОУН - УПА та їх наслідків в окремих районах та в окремих періодах. Та й велася така робота сумбурно, непослідовно, неграмотно, а то й фальшиво. Ідеологи від КПРС і Компартії України вважали такі факти "епізодами" і всіляко намагалися видимість, мов би нічого не сталося. Тому зведення по районах, областях і в цілому по Україні відсутні, як і відсутній облік тих збитків і жертв, які понесли Радянський Союз і Радянська Україна в роки минулої війни. Правда, окремі спроби таких підрахунків велися, зокрема органами МВС, але доволі примітивно і приблизно. В останній час, формуючи відповідно пам'ятні випуски "Книги Пам'яті"(до 50-річчя Перемоги над фашизмом), зібрано доволі великі матеріали в усіх областях України. Однак ці матеріали, в основному, акумулюють факти воєнного періоду. Повоєнні ж події заторкані лише частково. Вибіркові ж інформації про жертви бандерівщини у Львівській області, зокрема, друкувалися в газеті "Вільна Україна" під рубрикою "Криваві сліди оунівців". На жаль, такі публікації не отримали продовження. Аналогічні публікації мали місце і в газетах інших областей Західної України. Що ж до "Книг Пам'яті", то з ними ще складніше, бо нинішні націонал-демократи, прийшовши до влади в західному регіоні України, не тільки не сприяють їх виданню, але, як можуть шкодять процесу їх укладання і публікації.

По-третє, відповісти на поставлене запитання надзвичайно важко з

точки зору етично-психологічної, бо спогади (а тим більше реальний облік жертв бандерівщини, з реальними прізвищами і реальними ситуаціями) про те не так далеке криваве місиво травмує нинішнє покоління, самих страждальців, їх дітей і онуків.

По-четверте, такий облік жертв націоналістичного розбою в Західній Україні (а тим більше в Галичині) сьогодні просто неможливий, бо не тільки відроджені організації неодонцовців та необандерівців чинять такому процесу різні перешкоди, але й погрожують тим, хто постраждав від націоналістичного бандитизму. Їм сприяють місцеві органи влади, які тепер пересічно в руках тих же націоналів - від націонал-"демократів" до націонал-фашистів.

Однак відповісти на це запитання доведеться, і розпочнемо відповідь з часів початку війни і тимчасової німецько-фашистської окупації Західної України.

Перші дні війни стали для багатьох націоналістів часом величезного політичного піднесення й ейфорії. "Нарешті, - гукали вони, - настала наша година. Наші сни, наші мрії стали дійсністю. Це наше воскресіння!.. На багнетах німецьких збройних сил несеться воля довгождана... Прийшла хвилина, в якій мусимо собі сказати: тепер, або ніколи!" (Газ."Краківські вісті". 1941. 23 червня. 9 липня.)

Тепер добре відомо, що націоналістичні формування в краї і за кордоном за наказом гітлерівського Абверу готували на початку війни збройне повстання націоналістів усіх відтінків у Західній Україні. Але його організувати не вдалося. Проте у багатьох місцях, особливо в Галичині, окремі підрозділи збройного підпілля ОУН-бандерівців пострілювали в спини відступаючим червоноармійцям, серед яких було багато українців. І падали вбиті і поранені.

Однак "тріумфальні арки" з написами "Слава Україні! Великій Німеччині!" і "гідна" зустріч гітлерівцям була влаштована у багатьох містах і селах. Водночас почалася дика розправа над активістами Радянської влади і тими "совєтами", які не встигли мобілізуватись у ряди Червоної Армії чи евакуюватись на схід. "Прихід німецьких орд, - згадував колишній активний член ОУН-б. Стецишин, - зустріли ми, як було наказано. Місцеві куркулі піднесли на вишитому рушнику хліб та сіль, німецький капітан сказав "гут, гут" - й організована націоналістична машина спрацювала. Буквально з першої хвилини почалося полювання на людей, які були в "чорному списку"... Вже на другий день почав функціонувати повітовий провід ОУН... Підвали бандерівської поліції були заповнені селянами. Арештованих жорстоко катували..."[ 1] Ось як "зустрічали" солдатів Гітлера оунівцї в ряді сіл Львівщини. В перші дні війни вони по-звірячому закатували 23 селян в селі Селиське Винниківського району, 23 селян села Семирівка Краковецького району. В селі Суходол Бібрського району вони замордували голову сільської Ради Репета, відрізали йому вуха, ніс, викололи очі і в такому вигляді водили по селу. Вбили також секретаря сільського виконкому Лабаса. В селі Чехи Пониковецького району вони замордували 20 активістів, влаштували "урочистості" після завершення кривавої акції. В селах Гаї і Глуховичі Красненського району бандерівці розстріляли 50 червоноармійців і сокирами порубали сільських активістів. Голову місцевого колгоспу Г.А. Кметя водили по селу з червоним прапором, затим викололи очі і порубали тіло на шматки.[2] І так в кожному селі, місті і містечку Західної України.

За неповними даними в перші дні німецько-фашистської окупації оунівці (чи з їх безпосередньою допомогою) було винищено в західних областях України понад 40 тисяч чоловік.

Про страхітливу обстановку терору перших днів окупації писали мельниківці, викриваючи своїх політичних суперників із тої ж ОУН:

"З початком німецько-совєтської війни... відділи диверсантів в німецьких мундирах, з німецькими автоматами та на німецьких танках приїзджають до евакуйованого советами Львова. Бундючні і самовпевнені диверсанти, діставшись до Львова, влаштовують протягом кількох днів садистські оргії (автори натякають на бойовиків спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль" - В.М.)... Аналогічні комедії з маніфестаціями, телеграмами до Гітлера і приячення мали місце по всіх містах та навіть селах Галичини. У таких маніфестаціях, чи "революційних" проголошуваннях уряду українських гітлерівців на чолі з Бандерою та Стецьком, брали, звичайно, участь відділи німецьких СС, словацькі та мад'ярські військові частини та "революціонери" в чорних одностроях, з німецькими автоматами та виказками гестапо в кишені, які дозволяли власникам їздити всіма військовими засобами пересування. Найбільші оргії влаштовувалися у Львові, де диверсанти почали при мовчанці німців грабити магазини та тероризувати населення для того, щоб приподобатися хлібодавцям з вермахту."[3]

Важко осягнути величезну кількість жертв часів минулої війни, бо справа тут не тільки в тотальній жорстокості гітлерівського окупаційного режиму. Чимало поляків та українців Галичини та Волині загинули і в час так званої "українсько-польської війни", яка бурхливо розпочалася ранньою весною 1943 р. Польський дослідник Рішард Тожецкі в книзі "Kwestia Ukrainska w polityce III Rzeszy (1933-1945)" вважає, що криваву акцію проти польського населення на Волині розпочали українські націоналісти угруповання "Тараса Бульби"-Боровця. Перші, хоча й епізодичні, акції мали місце ще в 1942 р. Однак весною 1943 р. ті криваві побоїща набрали масового характеру і нечуваної жорстокості".[4]

Українські ж націоналісти або абсолютно замовчують ці трагічні події, або ж одностайно вважають, що "українсько-польську війну" розпочали польські шовіністи (спеціально створені "пляцуфки"), інспіровані і натхненні лондонським еміграційним урядом Польщі, ще в 1942 р. в українських та змішаних селах на Холмщині (Західна Волинь). В той же час додають, що війна з боку "українців" була звичайною помстою полякам за їх тривале поневолення українських земель та знущання над українським населенням.

Рішард Тожецкі зазначає, що результатами війни стало винищення на Волині близько 40 тисяч поляків. Якщо криваву різню розпочали бульбівці, то продовжили і довершили її бандерівці. Не обійшлося тут і без провокацій. "На послугах націоналістичної партизанки (тобто УПА бандерівців - В.М.), - зазначає Рішард Тожецкі, - перебувало на терені понад 200 осередків української поліції, тобто 12 тисяч осіб... В березні 1943 р. на бік ОУН-б перейшло понад 5 тисяч українських поліціантів".[5] Автор вказує і на гасло націоналістичних бойовиків: "Покінчили з жидами, тепер те саме зробимо з поляками!". В той же час гітлерівці замінили опустілі осередки українських поліцаїв поляками. Це, мовляв, і послужило привідом для українських націоналістів до масового винищення польського

Водночас, підкреслює автор, упівці вимордували й українців, які симпатизували комуністам і полякам.

Я особисто пам'ятаю початок літа 1943 року, коли в нашому досить мирному селі, розташованому в кількох кілометрах від Ковеля, бандерівська зграя за одну тільки ніч вимордовувала 18 жителів. Юлію Божук залишили живою, щоб бачила смерть своєї дочки й чоловіка. Ще й тепер мати зберігає сорочку замордованої дочки з шістнадцятьма дірками (перед тортурами садисти запитали скільки дівчині років) від бандитських ножів. Подібні акції не поодинокі.

Рішард Тожецкі зауважує, що число жертв було б значно більшим, коли б не організація самооборони і не допомога радянських і польських партизанів на Волині. Інша справа в Східній Галичині, де українські націоналісти в другій половині 1943 р. розпочали масову (і цілком безборонну) акцію по винищенню польського населення. Тому-то до середини 1944 року тільки в кількох районах Львівщини націоналісти знищили 70 тисяч поляків. Відомий пронімецьки настроєний польський політик Владислав Студніцкі, зокрема, в час аудієнції в губернатора дистрикту Галичина группенфюрера СС Вехтера поставив питання про те, що українські націоналісти вимордовували в Галичині близько 200 тисяч поляків.

Тут же Рішард Тожецкі вказує на причини братовбивчої війни: 1) інспірації гітлерівців, що задовольняло їх антисловянську й антиєврейську політику; 2) шовіністична програма інтегральних націоналістів, здатних тільки вбивствами досягати своїх політичних цілей; 3) антагонізм українсько-польський міжвоєнного періоду, розігрітий до божевілля.

Чому, власне, на Волині розпочалася ця братовбивча війна? Автор справедливо пояснює, що розташування тут значних радянських і польських партизанських загонів і з'єднань давали підставу українським націоналістам для порахунків з польським населенням. І не тільки з польським.

З цим можна в основному погодитись.

В Центральному державному архіві вищих органів влади України зберігається "виїмок" (уривок) з бандерівського наказу "г.п.". Що означає це "г.п." - невідомо. Наведемо той "виїмок" повністю:

"З огляду на офіціяльну постанову польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати сільському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідовувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва після ліквідовувати, а не навпаки (Прошу на це звернути спеціальну увагу). Зокрема, проганяти з мішаних сіл поляків, що не мають тендценції асимілюватися. Зате не рухати тих, що мають українські родини, і особливо не тяготіють до поляків, а держаться тільки релігією. Ексмісійні доручення можна дати листівками (льокальними) без нашого офіціяльного підпису. В них підчеркнути поставу польського уряду і населення на теренах, занятих большевиками..." [6] (Виділено мною - В.М.).

А ось як цей "наказ" виглядав на практиці:

"Із звітів УПА (протоколи протипольських акцій).

Станіславщина:

березня 1944 р. група "Л" і група "Гаркуша" в кількості 30 осіб знищили 25 поляків і спалили один будинок в Солотвині.

березня 1944 р. група "Л" і повітова боївка провели акцію в с. Надороже поблизу Товмача. Будинки не палили, лише спустошили.

19 березня 1944 р. група "Л" і повітова боївка в кількості 23 осіб провели акцію в с Зеленівка (Товмаччина). Спалено 13 господарств, вбито 16 поляків.

28 березня 1944 р. група "Сулими" в кількості 30 осіб знищила 18 поляків і спалила чотири будинки поблизу с Жебрач (Волосів).

29 березня 1944 р. група "Л" здійснила акцію в с. Баби (Отиніша). Спалено 24 господарства, не було вбито нікого, бо всі сховалися в лісі. Причиною акції послужило те, що місцеві жителі погрожували, ніби з приходом більшовиків будуть бити разом з ними всіх націоналістів.

29 березня 1944 р. група "Семена" ліквідувала в Перерослі 12 поляків і спалила 18 господарства. В той же вечір спалили ще шість господарств.

29 березня 1944 р. районна боївка спалила в с. Грабовець (Богородчани) 12 господарств і вбила трьох поляків. Інші завчасно вийшли з села.

30 березня 1944 р. група "Залізняка" спалила 30 господарств і вбила 11 поляків у с.Тарновці Лісні.

5 квітня 1944 р. районна група "Залізняка" провела акцію в Порогах і Яблівці. Спалено 6 будинків, знищено 16 поляків.

6 квітня 1944 р. група "Залізняка" ліквідувала в с Росільне 14 поляків і шість господарств.

7 квітня 1944 р. група "Залізняка" ліквідувала у с. Звиняче 5 поляків і спалила два бараки.

8 квітня 1944 р. група "Іскри" знищила у с Майдан біля с Росільне 15 поляків і спалила один барак.

9 квітня 1944 р. група "Нечая" ліквідувала в с Пасічна 25 поляків. Інші втекли в Битків і Надвірну.

9 квітня 1944 р. група "Залізняка" спалила 5 господарств і знищила 5 поляків у с. Жураки і с. Монастирище.

11 квітня 1944 р. група "Довбуша" ліквідувала в с. Рафайлове 81 поляка.

16 квітня 1944 р. група "Довбуша" ліквідувала в с Зелене 20 поляків.

23 квітня 1944 р: групи "Іскри" і "Комара" спалили в с. Вікляни поблизу Товмача 16 господарств і вбили 14 поляків..

Як бачимо, такі вбивства і спустошення проводились лише кількома групами оунівських бандитів протягом кількох тижнів в досить вузькій зоні їх запланованих дій. Аналогічні криваві акції проводились в усіх районах Східної Галичини. Так втілювався в життя вище зазначений наказ проводу ОУН - бандерівців.

Якою була "українсько-польська війна"

Це не була війна. Війною її називають вчорашні і нинішні бандерівці, а особливо націоналістичні автори, що пишуть про це страхітливе явище. Це було жорстоке і підле братовбивство. Про нього ще можуть сьогодні розповісти старші люди на Волині і в Галичині. Однак, звернемось ще до кількох документів.

У попередніх підрозділах ми зазначали, що винищення польського

населення відбувалося організовано, за спеціальнім планом. Якщо на Волині такий план виконувався низовими формуваннями ОУН - УПА переважно невдало, бо цьому перешкоджали радянські і польські партизани, а польські села постійно тримали стан самооборони, чи покидали домівки і переселялись у міста, то в Східній Галичині бандерівці діяли безоглядно, систематично і безкарно, тероризували село за селом і тотально винищували польське населення. В Галичині розпал масового вбивства припав на весну 1944 року, коли вже Червона Армія стояла на підступах до Західної України. Характерно тут і те, що протипольськими акціями тут в основному займалися вже натреновані на вбивствах місцеві боївки, підсилені каральними групами служби безпеки ОУН та спеціальними підрозділами УПА. Бандерівці в цій справі бездоганно переймали досвід гітлерівських каральних служб.

Наведемо кілька прикладів:

"Стрийщина:

В ніч з 8 на 9 травня 1944 р. група "Явора" спільно з місцевою повітовою боївкою оточила с. Держів, в якому проживало багато поляків, щоб почати чистку польського елементу. Поляки почали тікати до костела і там зачинились. Інші сиділи в будинках, зачинившись в них. Тому почали підпалювати хати, спалено костел. Ляхів-утікачів розстрілювали. В цій суматосі стали жертвами і кілька українців, які тікали разом з поляками. В час цієї акції вбито 60 поляків.

Дня 10 травня 1944 року боївка групи "Іскри" ліквідувала в час засідки 16 поляків, які втекли в ліс із спаленого Держева".

Ось ще один досить характерний документ (із донесень УПА):

"Тернопільщина:

Повіт Перемишляни.

Дня 1 квітня 1944 р. вбиті в с. Біле 19 поляків, спалено 11 господарств.

Дня 2 квітня 1944 р. вбиті 9 поляків, дві єврейки, які були на службі у поляків.

Дня 5 квітня 1944 р. в с. Пнятин вбиті 5 поляків.

Дня 14 квітня 1944 р. вбиті 38 поляків в с. Жидовичі. В тому числі 4 жінки, які вчинили опір. Спалено 14 господарств.

Дня 15 квітня 1944 р. в с. Тучне вбито 66 поляків, спалено 23 господарства.

Дня 29 квітня 1944 р. в с. Утиховичі вбиті 9 поляків.

Дня 30 квітня 1944 р. в с. Тучне вбиті 4 поляки.

Дня 29 квітня 1944 р. в с. Прибин вбита одна польська шовіністка і 11 господарств спалено.

Дня 30 квітня 1944 р. в с. Глібовичі вбиті 42 поляки; поблизу сіл: Мівсева - 22, Містечко - 36, Зарубина - 27, Бечас - 18, Неділиска - 19, Грабник - 19, Галина - 80, Жабокруг - 40 поляків.

Всі ці акції здійснила повітова боївка з допомогою УПА "Орли".

Донесення від 12 травня 1944 р.

Подібних "донесень" безліч. І таких боївок було чимало.

В 1990 р. у м. Вроцлаві (Польща) зусиллями місцевої громадськості утворилося товариство жертв українських націоналістів - "Місія примирення і покаяння". У вересні того ж року товариство звернулось із відкритим листом до депутатів сейму і сенаторів Польщі. Автори листа, як повідомляла газета "Кур'єр варшавскі" від 24 вересня, у спокійному,

але рішучому тоні висловили протест проти прийнятої в серпні 1990 р. постанові сенату Польської Республіка що засуджує акцію "Вісла", яку в 1947 р. провело Військо Польськєе в південно-східній Польщі. Нагадаємо, що тоді за три місяці з цієї території було виселено близько 150 тисяч українців. В ході операції "Вісла", як відзначається в постанові сенату, було застосовано звичайний для тоталітарних систем принцип колективної відповідальності. Автори листа застерігали сейм про неповторення помилки, яку допустив сенат. Чому?

"Кур'єр варшавські" пише з цього приводу, що нові польсько-німецькі відносини будувалися шляхом визнання і засудження гітлерівських злочинів, спроб відшкодувати збитки жертвам. Дедалі голосніше говорять про сталінські злочини. А про людиноненависницькі злочини українських націоналістів у роки Другої світової війни і безпосередньо після її завершення - ані слова. "Змова мовчання" триває.

Голова "Місії примирення і покаяння" Тадеуш Свобода в інтерв'ю газеті "Кур'єр варшавскі" сказав, що дружнє сусідство можна побудувати тільки на правді і справедливості. Адже все ще жива пам'ять про сотні тисяч людей, по-звірячому закатованих українськими націоналістами при пасивній, а часто активній підтримці греко-католицької церкви. В роки війни керівництво підпільної Польщі багато разів зверталося до сповідуваних цією церквою принципів віри, але безрезультатно: Це викликало вжиття оборонних, антитерористичних заходів з боку Армії Крайової та інших формувань, що, звичайно, збільшило страждання населення Волині та Східної Галичини.

У своєму відкритому листі до парламенту Польщі Товариство нагадало, що в колишніх східних воєводствах було вбито близько 500 тисяч поляків, а також євреїв і українців, які відмовлялися співробітничати із злочинцями. "Чекаємо заяву на парламентському й урядовому рівнях, -говориться в листі, - яка ясно і недвозначно визначила б злочини, вчинені українськими націоналістами, як геноцид, а їхні формування фашистського гатунку - як злочинні організації, особливо ОУН, УПА, батальйон "Нахтігаль", українське ЕСЕС вахманшафт, українське хільфполіцай, шуцман ландестдінст. До злочинів геноциду не застосовний строк давності. Ми посилаємося тут на закон, який наказує переслідувати і судити цих злочинців".

І далі:

"Свідчень цих жахливих часів залишилось немало. Все ще живі очевидці. Члени вроцлавського Товариства готові негайно надати всім "неінформованим" властям і організаціям безліч матеріалів до розробки теми: "Злочини українських націоналістів проти польського, українського і єврейського населення в 1939-45 і наступні роки на території Речі Посполитої"".

Чи знає Верховна Рада України про таку заяву поляків? Чи відають про це ті шанувальники бандерівщини і Донцова в Галичині, які на всі кольори розфарбовують минулу діяльність ОУН - УПА, приховуючи їх криваву сутність?

По-різному трактують цю так звану "українсько-польську війну" численні націоналістичні автори. Так, О. Субтельний називає її "українсько-польською різаниною".[7] Він, зокрема, зазначає, що "безвідносно до того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні

націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з теріторій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична армія - Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави.-. ."[8] Автор при цьому зауважує, що "особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943 -1944 рр. українці (читай: українські інтегральні націоналісти - В. М.), й насамперед загони СБ, вирізали 60 - 80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини... Так чи інакше очевидно, що як українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління до покоління".[9]

Субтельний, на жаль, не вказує, що опріч Волині такі людські і матеріальні жертви були значно більшими в Східній Галичині, де та різанина набрала особливо кривавого і безкарного характеру.

Інший націоналістичний автор, В. Косик, безсоромно захищає українських різунів, намагаючись довести їх "правоту". "Винищення українців, - зазначає він, - почалося з 1942 року на територіях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава та інші райони на захід від річок Буг і Сян). З 1942 по 1943 рік було вбито більше 2 тисяч українців. З серпня - вересня 1943 року польські акції поширилися далі на схід у райони Галичини і Волині."[ 10]

Далі ж автор намагається "пояснити" ситуацію українсько-польської різанини на Волині: "На Волині ситуація була ускладнена через численні фактори, що посилювали антагонізм між українцями і поляками. Серед цих факторів треба назвати, з одного боку, присутність проросійських польських партизанів і комуністів, а з другого боку - використання німцями в репресіях проти українців польської поліції". Все це Косик зводить до наступного: "Українські села часто зазнавали нападів від радянських і польських партизанів, які діяли разом, грабували і залишали багато жертв. Саме в цій ситуації українські загони самооборони й загони УПА прийшли на захист українських сіл і у відповідь атакували бази, з яких здійснювались напади поляків".[11] Таке "виправдання" аж ніяк не відповідає дійсності. Косик, як бачимо, в усьому цьому кривавому конфлікті звинувачує лише поляків.

Справа ж у тому, що "українсько-польську війну" інспірували й організували гітлерівці, що, безперечно, відповідало їх політиці в так званому "слов'янському питанні". Її головна мета: використовуючи вікові антагонізми між українцями і поляками (звичайно ж, їх пануючими класами), повести справу до їх самовинищення. 5 серпня 1942 року генерал-губернатор окупованої нацистами Польщі Ганс Франк, згодом засуджений до страти за рішенням Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі як один із головних злочинців гітлерівської Німеччини, записав у своєму щоденнику: "Повинен відзначити, що в інтересах німецької політики слід підтримувати напружені відносини між поляками й українцями. Ті 4 чи 5 мільйонів українців, що живуть тут, дуже важливі як противага полякам. Тим-то я завжди стараюся підтримувати серед них будь-якими способами політично задовільний настрій, щоб запобігти їх об'єднанню з поляками".

Це, якраз, і почали здійснювати українські і польські націоналісти кількома тижнями пізніше після цього запису Франка в щоденнику. Згодом інспіровані епізодичні вбивства набрали масового характеру, особливо з боку українських націоналістів на Волині і в Галичині. Цю чітко визначену політичну режисуру замовчували і замовчують автори-націоналісти.

Те, що ця різанина набрала організованого і планового характеру, свідчить той факт, що курінь "Рудого" (Стульмащува, абверівська кличка "IV-Норд") тільки 29 і 30 серпня 1943 р. вирізав у Голобському, Ковельському, Старовижівському, Любомльському, Луцькому районах Волинської області 15 тисяч поляків. Майже повністю були знищені села Рівне, Лісняк, Ставинські Смоляри, Острівки, Острівецька Воля, Велика Гута, Нудиже, Засмики та інші. Бандерівські формування, що діяли в Рівненській області, знищили таким чином протягом кількох днів 25 неселених пунктів. Така ж доля спіткала села Стара Гута, Мости, Кути, Забара, Залужжя Шумського, Бариш Бучацького районів Тернопільської області; Троїця Заболотівського, Ляцько-Шляхетське (нині Липівка) Тисьменицького районів Станіславської обл. і; Гута-Пеняцька Львівської області і багато-багато інших сіл Галичини. При цьму, тут населення нищено "під корінь", тобто всіх до єдиного, від великого до малого.

Вище зазначені дані про кількість жертв "українсько-польської різні", на нашу думку, не відповідають дійсності. Тут ще треба серйозно попрацювати багатьом дослідникам. Без "патріотичної" пристрасті і "національної" упередженості. Мені довелося такими дослідженнями займатись не один рік. В результаті скажу таке: в 1943 -1944 рр. на Волині від рук українських терористів загинули 60-70 тисяч поляків; в Галичині значно більше - 140-150 тисяч. Сумарно це становить 200 - 220 тисяч людських життів! А скільки загинуло українців, мирних сільських жителів? Це ще й досі до кінця не підраховано.

Терористично-диверсійні дії бандерівців у повоєнні роки

Жертви націоналістичного розбою в часи минулої війни незліченні. Вони не підраховані і їх надто важко підрахувати. Ми вже вказували, що тільки в перші дні і тижні війни та німецько-фашистської окупації західних областей України загинуло від кривавих рук українських войовничих націоналістів приблизно 40 тисяч чоловік - радянських активістів, представників радянської влади, комсомольців і комуністів. За майже три роки страхітливо-жорстокої окупації ті жертви в кілька разів більші.

Відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників із Західної України та в перші повоєнні роки тут розігралася драма, яку з цілковитою упевненостю треба назвати громадянською війною. Про це досить визначено писав відомий радянський публіцист Юрій Мельничук: "Націоналізм нацьковував брата на брата, руйнував людяність, дружбу, кохання. Націоналізм творив на нашій землі пекельні злочини... Націоналізм підступно калічив людські душі і звивася, неначе гадина".[12]

Основну частину терористично-диверсійних дій бандерівці у повоєнні роки спрямовували не проти "енкаведистів" (як вони часто пишуть у своїх "хроніках" і "дослідженнях"), а проти місцевого сільського населення, використовуючи лісові масиви та віддалені від великих населених пунктів

місцевості для свого захисту. Використовуючи тактику швидких наскоків (яку самі називають "партизанською"), вони грабували і спалювали приміщення сільських Рад, шкіл, клубів, бібліотек, хат-читалень, магазинів, будинки активістів радянської влади, а то й цілі села. Так, банда надрайонного провідника СБ Д. Куп'яка - "Клея", на рахунку якої численні криваві злочинства в Камянко-Бузькому і сусідніх районах Львівщини, знищила сотні громадян, повністю спалила село Адами. На початку липня 1944 року бандити розгромили, пограбували і спалили понад 100 селянських дворів в Новомилятинському районі Львівської області. В Тернопільській області вони повністю спалили село Гнильче Бережанського району. В селі Високе Монастирищенського району в ніч на 22 вересня 1944 року бандити спалили школу, 106 селянських подвір'їв, під час пожежі загинули 52 жителі. 6 лютого 1945 року в селі Бариш Бучацького району бандерівці спалили 212 селянських подвір'їв, убили і спалили 98 жителів. Таких фактів страхітливого бандерівського розбою було багато.

Про розміри подібних злодіянь можна судити з подій, які відбулися в Тернопільській області в жовтні-грудні 1944 року: бандерівці за три місяці вбили 707 громадян, серед них 436 селян, 53 військовослужбовці, 169 представників партійно-радянського активу, 48 голів сільських Рад. Бандити насильно вивели до лісу ще 159 чоловік, доля яких досі невідома, спалили 214 селянських господарств, розгромили 58 приміщень сільських Рад, 6 маслозаводів, 5 спиртових заводів, пограбували 345 селянських господарств, спалили 21 міст, розбили 22 автомашини, 12 молотарок, 18 тракторів, пограбували 216 голів худоби та багато продовольства і всякого селянського майна. [13]

Заграви пожеж і крики катованих людей, замучені старі і діти - такі криваві сліди націоналістичних бандитів. Бандерівці з нечуваною жорстокістю розправлялися з усіма, хто не підкорявся їх наказам, не виконував їх волю. В березні 1944 року в селі Хорлупи Олицького району на Волині вони замучили 12 селянських родин із 58 осіб. В Держнівському районі на Рівненщині бандерівські бандити тільки в травні 1944 року вирізали 57 родин. В серпні того ж року в Демидівському районі банда під керівництвом колишнього поліцейського "Ломоноса" влаштувала звичайну "Варфоломіївську ніч": бандити задушили, зарізали і розстріляли 60 жителів. Банда "Дубового" в селі Мульчицях Рафалівського району за одну ніч вбила й пограбувала 50 селян. В селах Куличкові, Ваньові, Низах та Сільцях Бродівського району на Львівщині оунівські бандити знищили близько ста чоловік, серед них 25 дітей, 29 жінок, 33 стариків. У селі Ямельному Янівського району бандити з місцевих боївок закатували 53 селян. В селі Іспас Вижницького району Чернівецької області оунівські бандити тільки за одну ніч убили 47 жителів. Подібних фактів бандитизму було багато.

Тільки з лютого 1944 р. по січень 1945 р. залишки формувань УПА й оунівське збройне підпілля провели в західних областях України 3287 терористично-диверсійних акцій, протягом 1945 р. - 3424 акції. Всі вони були спрямовані в основному на перешкоду процесу відновлення Радянської влади. Майже всі ці акції завершувалися вбивствами й пограбуваннями.[ 14]

З липня і до кінця 1944 року націоналістичні формування знищили

тільки в Станіславській області 2725 громадян. [15] Аналогічні вбивства відбувалися в інших західних областях України.

Про характер цих вбивств можна судити за такими досить визначеними даними: з літа 1944 року по травень 1946 року (тобто за неповних два роки) у Львівській області (в межах того часу, тобто без Дрогобицької області, яка увійшла до складу значно пізніше) бандерівці вбили і закатували 5088 громадян, в тому числі: 44 вчителя, 218 голів сільських Рад та їх заступників, 406 бійців винищувальних загонів та груп самоохорони (переважно місцевої молоді), 3105 селян (серед них 497 дітей).[ 16] Отже, із 5088 загиблих на "енкаведистів" і "большевиків" припадає лише 1315 чоловік. Це, як бачимо, категорично заперечує ті вигадки націоналістів, поширювані ними так часто, про те, що, мовляв, ОУН - УПА "воювала" тільки проти "енкаведистів" і представників партійно-радянських органів.

Сьогодні багатьох хвилює та безвідповідальність, з якою виступають окремі офіційні державні установи, особи й представники преси, в розхристаний час так званого "демократизму" і політичної невизначеності суспільного життя. Так, "Рабочая газета" від 3 грудня 1988 року однозначно вказала, що в повоєнний час від рук українських націоналістів загинуло понад 30 тисяч громадян. В лютому 1990 року Комітет державної безпеки Української РСР зробив у пресі заяву, де, зокрема, також однозначно вказав, що від рук бандерівців у повоєнний час загинули понад 30 тисяч мирних радянських громадян і близько 25 тисяч військовослужбовців, працівників органів державної безпеки та прикордонників. Ці цифри, на жаль, стали гуляти в багатьох виданнях, особливо в пресі, як в Україні, так і за кордоном.

Такі безвідповідальні заяви є звичайним блюзнірством і непростимі перед пам'яттю десятків тисяч убитих, задушених, зарізаних, замучених, замордованих! Про які 30 тисяч чоловік може йти мова, коли (як вище зазначено) за неповних два роки в половині нинішньої Львівської області загинуло від рук націоналістичних убивць близько чотирьох тисяч чоловік! А це страхітливе кровопролиття, як відомо, тривало до початку 50-х років й охоплювало сім (!) західних областей (за винятком Закарпатської області, де такі інциденти й акції були епізодичними).

Абсолютно ясно, що в цифрі 30 тисяч не знайшлося порахунку тим, кого бандерівці насильно відвели в ліс і там жорстоко закатували, як і тим, які таємно були кинуті в колодязі чи закопані в лісі, як і тим, які кинуті з каменем на шиї в озера та ріки. В офіційних донесеннях не значаться досі й ті, які "пропали безвісті", серед них і жителі віддалених хуторів, про яких у той драматичний час забули не тільки секретарі сільських Рад (щоб зафіксувати зникнення людини), але й Бог! Органи ж КДБ вважали, що ці люди самі подалися до лісу.

За моїми підрахунками (а вони також хибують, бо я не мав вичерпних зведень по селах, районах і областях), тільки в повоєнні (1944 -1952) роки від рук збройних формувань УПА і служби безпеки ОУН і збройного підпілля ОУН загинуло близько 90 тисяч мирних громадян. Що ж до військовослужбовців, представників органів безпеки та прикордонників (25 тисяч), то ці дані приблизно відповідають дійсності.

Чому так сталося? Чому така безпорадність тих, хто про ці злочини говорить та пише? По-перше, у місцевих органів влади відсутній

елементарний облік, тих, хто загинув у роки війни та в повоєнний період. По-друге, відсутній такий облік і на районному, обласному та найвищому рівнях. По-третє, і досі існують величезні труднощі доступу в спецхрани.

Характеризуючи в цілому протиборство політичних сил в 40-і роки в західних областях України, слід зазначити, що це було злочинне братовбивство, яке на мові політичної історії іменується громадянською війною. Приречені на винищення оуно-бандерівські формування вдавалися до політичного бандитизму, який, по суті, тісно поєднувався з кримінальним.

Страх перед заслуженою карою, приреченість, ненависть і гнів до всіх, хто не поділяв їх злочинства, призводили до аморальної поведінки і вчинків, до маніакальної жорстокості і садизму. Восени 1944 року в селі Бенькові Великому Кам'янка-Бузького району на Львівщині оунівці повісили секретаря сільської ради Іванчука, а дружину з дитиною спалили живцем. Вони спалили ще чотири селянські родини, що складалися з 26 чоловік: одну за те, що чотири сини пішли служити в Червону Армію і били на фронті фашистів, інших - за те, що всіляко допомагали радянській державі в остаточному розгромі гітлерівської Німеччини.

Ось що розповів на сторінках газети Петро Угера, колишній учасник формування УПА, що діяло в Стрийському та сусідніх районах на Львівщині: "В селі Яблунівці молодь організувала самооборону і зі зброєю в руках охороняла від нас здобутки радянського життя, спокій свого села. Це розлютило верховодів банди. Вони вирішили вчинити над селом криваву розправу. Вночі велика група "есбістів" під керівництвом "Ромка" напала на село. Що діялось в цю жахливу ніч! Бандити палили людей живцем, замкнувши їх у хатах, розбивали об стіни голови дітей, ґвалтували неповнолітніх, знущалися з сивих. Однак села їм так і невдалося захопити в свої руки..."

Відомо, що одна із зловісних особливостей фашизму і фашистів полягала в тому, що під свої звірства вони підводили базу "історичної доцільності" і намагалися "логічно" обґрунтовувати катування, агресію і масові вбивства невинних людей. Виховані в дусі гітлерівського варіанту людиновбивства, гітлерівці дивились на свої жертви як на "недолюдей", з чванливим презирством "арійців". Керуючись тою зловісною "історичною доцільністю", вони поставили масові вбивства на "культурну" основу - пунктуально і педантично ліквідовували "недолюдей" в спеціально обладнаних концентраційних таборах, спалювали в крематоріях, душили в газових душогубках (газвагенах), заготовляючи для потреб рейху волося, шкіру, попіл катованих і спалених людей. Виконуючи, зокрема, акцію ліквідації, гітлерівці не метушились, старанно цілились, спокійно натискаючи на курок, сентиментально думаючи про своїх "фрейлен" і "кіндерів".

Переймаючи багатий досвід і методи гітлерівських "юберменшів" бандерівські душогуби діяли навпаки. Вони нервували і метушились, стріляли, не цілячись, вимазувались кров'ю своїх жертв, намагались себе підбадьорити самогоном, брутальними словами і лайкою. Особливо лютували "спеціалісти" ("пани майстри") із СБ ОУН - спеціальних каральних підрозділів. "Як ви розумієте цю службу безпеки? В чому ви бачите небезпеку?" - запитав головуючий судового процесу в справі оунівських бандитів, що відбувався в місті Червоноармійську Рівненської

області. Підсудний Бондаренко відповів: Більше всого ми боялись відновлення радянської влади. Ми розуміли, що тоді нам кінець. Ми знали, що український народ нас ненавидить і знищить при першій можливості. Він ніколи не простить нам вчинених злочинів. Тому небезпеку ми бачили в народному гніві".

Бандерівський розбій з його жахами породив багатов "лицарів" злочину. Тому оунівські документи просто рябіють від числених інформацій про те, скільки знищено людей "на сухо", а скільки "на мокро". "Скільки ви замучили і розстріляли людей?" - запитали бандита 3. Біляка на судовому процесі над оунівськими вбивцями в місті Дрогобичі у вересні 1944 року. Біляк мовчить... А потім заговорив... "Спочатку шість... пізніше п'ять... два... три... не пам'ятаю..." Вбивця загубив рахунок.

Подібною жорстокістю серед бандерівських душогубів виділявся О. Коваль, що скоїв багато злочинів у селах Сокальського, Буського, Кам'янка-Бузького районів Львівської області. На запитання головуючого народного суду, чому бандерівці знищують немовлят, підсудний, не роздумуючи, відповів: "Такі директиви дав нам провід ОУН. Нам наказано під час наскоків на село нікого не милувати. Це робили ми для того, щоб нас боялись і поважали, як грізну силу". "Що ж злого зробила вам тримісячна дитина?" "На дітей падає кров батьків", - цинічно відповів бандит.

17 січня 1945 р. тернопільська обласна газета "Вільне життя" розповіла про звірячу розправу бандерівців над жителями села Лозова Великоборківського району, до якого вдерлася банда. За чотири години бандити вбили 100 жителів села, серед них багато стариків і дітей. Кров холоне в жилах, коли читаєш про знущання бандитів над людьми. "Не можна знайти фарб, - писала газета, - щоб намалювати жахливу картину вбивства сім'ї Кузь. На ліжку, на долівці й на печі лежать скривавлені мертві тіла. На стінах і стелі застигли бризки людського мозку і крові... Звірі-бандерівці у Лозовій ломом по голові вбили семимісячного Петрусика і восьмимісячну Оленку Лачас, а потім відтинали їм рученята... Поглянула б та українська мати на свого виродка, того холоднокровного ірода, який відтяв сокирою ручку і ніжку трирічній Марійці Загребельній, а потім відрубав їй кучеряву голівку..."

Виховані культами "лютого божевілля" і "творчого насильства" (за Донцовим, звичайно), організаційними традиціями УВО - ОУН - УПА (принципом: "Щоб згуртувати товариство, треба когось спільно вбити"), бандерівці вдавалися до звірячого терору.

Націоналістичні різуни вишукували жахливі способи катувань: рубали руки і голови сокирами, відрізували вуха, виколювали очі, різали тіло на шматки, пробивали його цвяхами, спалювали живцем, вішали, кидали в криниці, ґвалтували жінок, відрізали їм груди. Відомий ще інквізиторам середньовіччя спосіб убивства "гаррота" (спосіб катувань за допомогою залізного кільця, яке затягувалося на шиї катованого, аж поки не ламалися шійні хрящі) широко використовувався вбивцями. Вони лише "раціоналізували" цей спосіб і назвали його "кренпульці". Залізне кільце заміняла звичайна мотузка, яку кати затягували на шиї за допомогою короткої палиці. Людина гинула в страшних муках. Так були задушені В. Лещишин в селі Мурованому, Ю. Тиха в селі Школовичах Пустомитівського району на Львівщині, В. Гладкий із села Стронятина і

А. Муць із села Ситихова Жовківського району тієї ж області та багато-багато інших.

"Дитина кричала, - уточнював деталі свого методу катувань бандерівець В. Головачук на судовому процесі, - але я заткнув їй рукавицею рота і потім закрутив цуркою петлю, накинуту на шию. Вона й замовкла..." Цей вовкулака не міг жити без крові, без стогону замученої жертви. А керівник боївкй СБ, що чинила злочинства в Здолбунівському районі Рівненської області, "Вороний" (Андрійчук), колишній начальник так званої "української" поліції в місті Мізочі на Рівненщині, спеціалізувався на власному "винаході" катувань - виривав у своїх жертв колінні чашечки.

Високий на зріст, кремезний, з тупим поглядом кат Олійник із банди Куп'яка - "Клея", що творила жахливі злочинства в Кам'янка-Бузькому, Буському та інших районах на Львівщині, не тільки власноруч вбивав дітей, жінок і стариків, але й виконував у банді ще й обов'язки ходячої шибениці. Крім автомата і пістолета, він завжди носив при собі ремінний зашморг, який зненацька ззаду накидав на шию жертві, а потім, підтягнувши її догори через плече, відривав від землі і тримав доти, поки та не затихала у нього на спині.

У своїх найжорстокіших злочинах бандити були невгамонні. Восени 1944 року в селі Біличах Любомльського району Волинської області вони спалили хату селянина Лаврещука, замордували трьох його дітей; в селі Боголюбах (нині Першотравневе) Рожищенського району бандерівці вдерлися в хату П. Ковальчука і сокирою відрубали голівки чотирьом дітям.

7 лютого 1945 р. бандерівці схопили в селі Сташевичі Старосамбірського району на Львівщині вчительку-активістку Катерину Шевченко. Вони витягли її на подві'я, прострілили обидві ноги, щоб не втекла, а потім почали катувати. Бандити викололи їй очі, по шматочку різали руки, вуха, губи, вирвали з грудей серце, пробили прикладом голову, а потім відрізали її.

А ось фрагменти бандерівського розбою протягом кількох місяців у Жовківському районі Львівської області: 23 грудня 1944 р. в селі Крехові бандити з боївкй "Грізного" напали на сім'ю Упбанських, схопили братів Володимира і Михайла і жорстоко побили, потім розрізали животи, виламали руки і добили кілками; в ніч з 23. та 24 грудня того ж року бандерівці вдерлися в село Воля-Висоцька, по-звірячому замордували тут 18 жителів, з них трьох дітей і сім стариків, а на трупах прикріпили написи: "За зраду української нації"; в березні 1945 року в селі Крехові бандити схопили вчительку М. Полуситок і довго катували, а через кілька днів селяни знайшли в лісі її труп, розрізаний пилкою на три частини; в червні 1945 р.у в селі Кунині боївка СБ вдерлася в хату голови сільського споживчого товариства І. Самуляка, бандити вивели господаря за село і після довгих катувань убили; через кілька днів та ж боївка СБ закатувала селянку П. Мурмило, труп якої було знайдено за селом з вивернутими руками і ногами, вирваним волоссям та виколеними очима.

"Це нелюди, а звірі, яких світ не бачив", -так говорили в той час про бандерівців трудящі західних областей України. Ярослав Галан, якого по праву називали "совістю Галичини", в 1946 р. так характеризував звірства бандерівців: "Ці ватаги ошалілих від запаху людської крові

бестій в кращому для них випадку увійдуть лише в історію криміналістики". "Показово, - зазначав французький прогресивний публіцист та історик Аллен Герен у книзі "Сірий генерал", - коли мова заходить про організацію (тобто про ОУН - В.М.), - історики як Заходу, так і Сходу вживають одне і те ж слово: бандити".

Досить добре відомо, хоч вся радянська офіційна статистика також неповна, що в західних областях України в роки минулої війни загинуло понад два мільйони громадян (з них понад 400 тисяч радянських військовополонених). Отже, 4/5 всіх загиблих (а це близько двох мільйонів) становило західноукраїнське населення. Опріч цього, понад 600 тисяч чоловік (а це в основному молодь) було вигнано на каторжні роботи в гітлерівську Німеччину, де частина їх також загинула від непосильної праці, голоду і хвороб.[ 17] Хто винищив таку величезну кількість людей?

Ми вже відзначали, що в перші дні німецько-фашистської окупації Західної України українські войовничі націоналісти всіх угруповань (перш за все, бандерівці) знищили близько 40 тисяч громадян. Це були представники лівих організацій (Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), Комуністичної спілки молоді Західної України (КСМЗУ), "Сіль-Робу" та інших об'єднань лівого спрямування), радянські активісти періоду 1939 - 1941 років, члени радянських установ і військовослужбовців, які не встигли евакуюватися на схід. Частина їх загинула разом з сім'ями.

Відомо, що до війни в Західній Україні (разом з Закарпаттям і Буковиною) проживало майже мільйон євреїв. Все це населення було зігнано в гетто містечок і міст, частину відправлено в концтабори на території Польщі і в Янівський концтабір у Львові і тотально знищено. У Львові, зокрема, тільки в гетто ("Юлазі") було ліквідовано 136 тисяч євреїв. Хто розправився з такою великою кількістю людей? Перш за все, сільські старости та їх пособники, які збирали євреїв і відправляли в гетто, "українська" поліція, яка не лише арештовувала сотні тисяч людей, але й брала участь у розстрілах; чиновники бургомістратів та цілий ряд інших колабораціоністів із середовища українського населення. Звичайно, виною всього цього кривавого побоїща був німецький нацизм. Але часто всі ці криваві злочини творилися руками пособників з українськими прізвищами, які виконували найчорнішу роботу.

Що ж до винищення радянських військовополонених, то тут також вимокла їх кров'ю та ж "українська" поліція та інші пособники гітлерівців. Так, відразу ж після визволення Львова, Надзвичайна державна комісія по розслідуванню злочинів гітлерівців та їх пособників у місті и області зареєструвала 190 найбільш закривалених злочинців (від генерал-губернатора Ганса Франка і губернатора дистрикту "Галичина" Отто Вехтера до рядового ката-виконавця). Серед них було чимало убивць з українськими прізвищами. "Українці" служили і в "кріпо", і в "сіпо", і в "шупо" та в інших типах гітлерівської поліції, брали участь в охороні польових і стаціонарних концтаборів і, звичайно,у винищенні радянських військовополонених. Так, у Львові в "Шталагу-328" ("Цитадель") було винищено понад 140 тисяч військовополонених. Їх розстрілювали і на "Пясковні" в Лисиничах, і в інших місцях львівського передмістя. Те ж відбувалося і в інших концтаборах: в офлазі у Володимир-Волинському, в польових концтаборах в Рівному, Ковелі, Луцьку, Станіславі, Тернополі, Дрогобичі, Камянка-Бузькій та в багатьох інших містах Західної України.

До цього слід додати, що в березні - квітні 1943 р. вся ця так звана "українська" поліція за єдиною командою ОУН та гестапо разом із зброєю пішла в ліси і утворила кістяк УПА. Сумарно (на Волині і в Галичині) це становило понад 12 тисяч "українських" поліцаїв, які вже здобули значний досвід в людиновбивствах.

Таким чином протягом трирічної німецько-фашистської окупації в західних областях України гітлерівці з активною допомогою українських войовничих націоналістів (чи безпосередньо силами ОУН - УПА) знищили понад два мільйони громадян, з них: близько мільйона євреїв, 200 - 220 тисяч поляків, понад 400 тисяч радянських військовополонених, понад 500 тисяч місцевих українців. Такий мартиролог трьох років війни!

Розкриваю невеличку книжку публіцистики вже покійного львівського поета Ростислава Братуня "Слово гніву". Книжка видана не так вже й давно, в 1975 р. Ось уривок із першого вірша цієї збірки:

... Ні шептицькі, ні УНДО без роду,
Ні ОУНу хижі горлорізи
Не могли зламати дух народу,
Міць його, сильнішу од заліза...
("Ярославу Галану").

Що правда, то правда! Цілком афористично і цілком справедливо звучать поетові слова: "Зрадою ж бо правди не здолати!".

Тоді, в повоєнні роки, Ростиславу Братуню бачились (не у ві сні, звичайно) наяву:

У темінь дику, горобину
Кричать сполохані сичі...
Я бачу наяву дитину,
Ножем зарізану вночі.
Я бачу: вбита катом мати,
Розп'яті батько і сини, І жменя
попелу від хати... Хто злочин цей
важкий вчинив?.. ("Слово гніву").

Тих катів, що чинили горобиними ночами злочини, і викриває словами гніву поет у віршах "Балада про сількора", "Балада винищувального батальйону", "Балада прощання", "Могила на узліссі" та багатьох інших.

Вірш "Могила на узліссі" наведемо повністю:

Його обманули. Сказали:
- Бери автомата. Стріляй!
...А він так любив Україну,
Розтерзаний ворогом край!
Вбивай не фашиста-заброду,
А смерть неси рідному брату.
Вбивай! Бери віхоть у жменю,
Пали його клуню і хату!
Йому почепили тризубця,
Що в серце уп'явся осою.
Казали вилазить бандитом

Зі схрону нічною порою.
Коли він сказав: - Я не буду,
Не буду, не буду вбивати!
Хай буде Бандера-собака
З своїми катами проклятий!
Піду я шукати дороги
До тих, в кого стрічки червоні....
Прошили кривавим ударом
Його вже посивілі скроні.
Могила його на узліссі.
Імення його-нам не знати...
Одна із тих сотень трагедій,
Яку від людей не сховати.

Але ховають і ховаються, та й ще як! У вірші-памфлеті "Ресторатор-людоїд" (думаю, що йдеться тут про колишнього керівника служби безпеки ОУН в Кам'янка-Бузькому районі на Львівщині Д. Куп'яка-"Клея", який сьогодні в Канаді володіє рестораном) Ростислав Братунь, зокрема, зазначав:

Цей убивця-горлоріз,
Що за море аж заліз,
Надрайонний шеф ес-бе -
Це гестапівський цабе!
Він і різав, і стріляв,
Він палив і розпинав,
На людей наводив ляк
Симпатичний пан Підляк...

Про того ж обер-ката-надрайонного провідника служби безпеки Дмитра Куп'яка-"Клея", який катував населення Кам'янка-Бузького, Бузького та сусідніх районів Львівщини поет розповідав і у нарисі "Земля звинувачує", поміщеному в цьому ж збірнику:

"У Низах, коло старовинного Белза, відкопали засипану землею криницю край села, знайшли кістки людські. Заговорили свідки злочину, яких бандерівці примушували під загрозою смерті звозити сюди трупи. Стало явним те, що так старанно оунівці хотіли заховати, від чого так ретельно на закордонних смітниках відхрещуються, мовляв, це не ми робили..."

Але про вбивців, продовжував автор: "Земля говорить. Люди говорять. Правду не вбити, не заховати на дні найглибших криниць...

Дев'ять домовин несли на плечах низівчани на місце вічного спочинку. І серед них - маленькі - дитячі домовини, дошки з яких могли б піти на колиску... Я був у Низах, я стояв над криницею, коли з неї діставали останки жертв бандерівців. Я йшов у сумній похоронній процесії. Німував, схиливши голову, над свіжою могилою. Я розмовляв з очевидцями низівської трагедії. Я читав протоколи слідства. Я ввібрав у своє серце ненависть суворого мовчазного натовпу і сплески жіночого ридання.

Іменем України! Іменем землі і народу ми проклинаємо мертвих і живих недолюдків, які хотіли розіп'яти нашу матір - Батьківщину! Хай наша

ненависть дотла спопелить кістки тих, хто дістав заслужену кару! Хай наша ненависть громом впаде на голови тих, хто втік від неї за кордон!.."

І далі:

"Тільки в селах Куличків, Ванів, Низи (колишній Прусинів) та Сілець оунівські бандити вбили майже сто чоловік. Серед них 25 дітей, 29 жінок, 33 старики. Вони не були ні комуністами, ні активістами...

Як вони (тобто бандерівці - В. М.) пнулися, щоб дорівнювати в усьому фашистській "надлюдині", як намагалися бути подібними до берлінських верховодів! Навіть жовто-блакитного прапора вони відреклися, а так, як і гітлерівці, взяли за свій - червоно-чорний, лишень побоялись свастику приліпити, бо такої крадіжки міг не пробачити "Вчитель великий" (тобто Гітлер - В.М.)... І навіть "конституцію", яку готували українському народові, сплагітували з муссоліно-гітлерівських зразків. І руку тягли на "слова", як гітлерівці "хайль"...

І ще Братунь додавав:

"Я перегортаю сторінки "історичного трактату" якогось Петра Мірчука "Українська повстанська армія" (виданого, звісно, в Мюнхені), де цей "учений" в "реєстрах боїв УПА", ставши в позу літописця, як прояв "державного розуму", фіксує спалення колгоспних садиб і сільрад, вбивства радянських і партійних активістів, комсомольців і солдатів Радянської Армії.

Звичайнісінький бандитизм підноситься до рангу "боротьби за визволення України",за визволення "від більшовиків", отже, за визволення народу від народу..."

Отже, Ростислав Братунь досить яскраво і визначено в книжці публіцистики "Слово гніву" характеризує злочини націоналістів-бандерівців. У вірші "їхнім дітям" поет абсолютно правий, коли писав:

Україна - завжди добра мати,
Що зустріне і простить в біді,
Та вона уміє проклинати
Низості і зрадництва плоди!

Ще більше невгамовно викривав злочини українських войовничих націоналістів у часи минулої війни та в повоєнний період інший добре відомий Україні Дмитро Павличко. Той самий Павличко, що зорі своєї поетичної творчості так затято писав:

Я син простого лісоруба, Гуцула
із Карпатських гір.
Мені всміхалась доля люба
У сяєві Кремлівських зір...
("Ясин простого лісоруба")

Або:

...В ленінському слові, як у світлі,
Я сам себе очистив і відкрив
("Я-комуніст")

Поему "Убивці" Д. Павличко написав після того, як в 1957 р. побачив наступне:

На Волині, у Дермані сталося,
Із землі просочилася кров!.,
Із криниць витягали побитих людей
Та знімали колючі дроти із костей.
Пізнавали сусіди сусіда свого
Та казали мені, хто замучив його.
Чоловіка свого пізнавала жона,
Називала проклятого вбивцю вона.
І сестричку свою пізнавали брати,
І від них я почув, як зовуться кати.
І від болю душа розкололась моя:
Чи ж моя Україна не знала біди,
Чи не мала Шевченка і Сковороди?
Як же сталося так, як це скоїлось так,
Що вона яничарів, убивць, вовкулак
Спородила так само... О мати моя,
Тебе зґвалтувала фашистів лая!..

В поемі Павличко відповідає катам України:

Це неправда, що за волю
Ви боролись у ярмі.
Лицеміри! Нашу волю
Убивали ви самі.
Це непрада, що за брата
Ви страждали у тюрмі.
Лицеміри! Того брата
Мордували ви самі.
Це брехня, що Україну
Ви любили будь-коли -
А могли б, то й Україну
У криницю затягли!..

Далі автор вказує на таку вражаючу "деталь":

...Невідомо, не раховано,
Скільки люду там поховано,
Скільки вбито не чужинцями,
А братами-українцями!..

Завершується поема такими словами:

...На світі не буде ніде
Такої зради й віроломства.
Панове, судний день прийде,
За кров і сльози буде помста!
І вас з далеких заграниць,
З куточків темних вирвуть, сполять,
Не нап'єтеся ви з криниць -
Вас кров'ю вашою напоять!

Примітки

ОУН - УПА ОЧИМА УКРАЇНЦЯ ВІКТОРА ПОЛІЩУКА

Із усієї літератури, яка появилась за кордоном, мене найбільше вразила книга Віктора Поліщука "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА (сповідь українця)". Книга вийшла українською і польською мовами в 1995 р. в Торонто - Варшаві - Києві, а в 1996 р. ця книга перевидана в Донецьку. На нього ми і будемо посилатися.

Віктор Поліщук зазначає, що він не комуніст і не націоналіст. Він належить до шанувальників бандерівщини. Українець з Волині (м. Дубно на Рівенщині), він не заклопотаний нинішнім "національним відродженням" в націонал-нацистському варіанті, чим сьогодні хворіють багато українських "патріотів", але бажає добра і щастя незалежній Українській державі. В 1940 р. він був репресований разом з сім'єю за "гріхи" батька-петлюрівця. В повоєнний час жив у Польщі, тепер - в США і Канаді. Юрист. Доктор політології. Автор кількох книг, серед них наукової праці "Ідеологія українського націоналізму за Дмитром Донцовим". Його остання книга - "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА" - воістину вражаюча сповідь чесного українця, якому соромно за злочинність тих, хто в минулому називали і продовжують називати себе сьогодні "щирими українцями", "національно свідомими", хоч на руках у них кров поляків, євреїв, росіян та українців. Автору соромно і за Україну, земля якої народила таких злочинцю, соромно і перед польським народом, якому завдано стільки невимовного горя. Отже, книга Віктора Поліщука - правдива і чесна сповідь українця.

Автор присвячує свою працю памяті жертв ОУН - УПА. Вказуючи на науковий характер книги, він водночас зауважує, що ті документи та інформації, що є в ній, подані публіцистично, у вільній інтерпретації. Всі вони відповідають на питання: хто, коли і для чого вчинив таку страхітливу справу народовбивства на Волині і в Галичині в час минулої війни? Справедливо зауважує автор і про те, що його праця може стати добрим посібником для кожного, хто цікавиться новітньою історією України і Польщі. Віктор Поліщук акцентує свою увагу на злочинності ОУН - УПА проти польського народу. Чому, власне, так? Та тому, що українські націоналісти постійно звинувачували поляків у тому, що вони, мовляв, "відкопують" українських націоналістів тільки для того, щоб їх спеціально звинуватити. "Вважаю, - пише В. Поліщук, - що проблему українського націоналізму слід не тільки "відкопати", але й вивернути її догори корінням, щоб можна було збагнути злочинну суть українського націоналізму. Без зрозуміння суті українського націоналізму ніколи не дійде до примирення між українським і польським народами..."

Тут же автор застерігає читачів, що писати про всі ці злочинства українських націоналістів досить небезпечно. "Один доброзичливець сказав мені: - Чоловіче, облиш писати цю книжку, припини цю затію, бо вони ж тебе вб'ють!"

Далі В. Поліщук вказує на причини, чому він взявся за цю тему, і, власне, взявся саме сьогодні.

По-перше, Польща й Україна стали сьогодні незалежними державами. А тому потрібно добре орієнтуватися в сучасній політиці, бо постала нова геополітична ситуація. "Захід активно допоміг повалити пануючі в Східній Європі державні устрої", тобто розвалити СРСР. Але він дбає про себе, а не про Україну, Польщу чи Росію. Водночас, засиллю жовтої раси (Китай) може протистояти тільки Росія. Отож, Польщі й Україні треба в цій ситуації розумно орієнтуватися. Для цього між польським та українським народами мусить панувати згода добрих сусідів. Для цієї згоди кожному народові треба визнати свою вину, повинитись. Тільки тоді і можлива згода".

Але українському, як і польському, народові нема чого вибачатися. "Весь український народ не несе відповідальності за діяльність ОУН -УПА". В той же час українські націоналісти "не почувають жодної вини", а кричать про "самостійну" Україну "на всіх етнічних землях".

Що ж до Польщі, то там є різні думки відносно цього. Одні кажуть так: що було, то було. Інші заявляють, що українці, як і німці, мають повинитися. Треті (максималісти) говорять про те, що замирення може статися лише тоді, коли українці повернуть Польщі землі до Збруча. В той же час оунівці ставлять вимогу про повернення Україні Холмщини, Пiдляшшя та Лемківщини. Автор же вважає, що Західна Україна - етнічна територія українців, але тут споконвіку жили і поляки. Однак, існуючі нині кордони є непорушними.

Друга причина - кривавий конфлікт між поляками й українцями в роки минулої війни. Автор називає його "українсько-польською війною". Це була не війна, а звичайна кримінально-кривава різня. Спір же проходить постійно відносно питання: хто почав? Віктор Поліщук наводить приклади взаємних звинувачень. Сам же він вважає, що "поляки захищались". Тому-то, пише він,"... існує потреба сказати правду. Гірку правду для українців, для українського народу. І про неї скажу я -українець. Ця правда гірка для українців, бо ж ОУН - УПА це не тільки західноукраїнське явище, ОУН - УПА в своїй пропаганді намагалася проповідувати, що вона діє від імені всього українського народу, що вона, ОУН, є виразником інтересів усіх українців, що УПА - це армія українського народу. Тому я, українець, хочу цьому заперечити. ОУН ні мені, ні для кількадесяти мільйонів українців ніколи не була рідною. УПА ніколи не була армією всіх українців. Кого і як вона репрезентувала -про це говоритиму в цій книжці".

І тут же додає:

"... В рядах ОУН і УПА опинялося багато українців не зі своєї волі, а якщо й з власної волі, то несвідомо... У родині не без виродка. Таким виродком була ОУН-УПА у здоровій, хоч і зболілій сім'ї українського народу".

Третьою причиною написання даної книги, зазначає автор, є те, що націоналісти з ОУН нічому не навчились і творять сьогодні все по-старому. Мало того, старше покоління націоналістів "не тільки не веде до злагоди, але й зі злочинів робить предмет геройства". Знаходяться і такі охоронці ОУН - УПА, як Іван Драч, який офірував 1000 карбованців на пам'ятник воякам УПА на Рівенщині, або Сергій Плачинда, що ставить знак рівняння

між націоналізмом і патріотизмом. А "підміна цих несумісних понять -одна з найбільших небезпек для сьогоднішньої України".

Далі автор зазначає, що такі "демократи", як І. Драч, сьогодні боронять ідеологію, яка вже давно зазнала катастрофу на політичній арені Європи. Це ідеологія Гітлера, Муссоліні, Франко, Салазара. "Німці, італійці, іспанці, португальці засудили фашизм-нацизм, а в нас, бачте, й досі провідною ідеологією є донцовський націоналізм", який "є різновидом фашизму". В Україні сьогодні проповідують фашистську ідеологію ОУН і ставлять пам'ятники Коновальцю, Бандері, Шухевичу, есесівцям дивізії "Галичина". Весною 1992 року Слава Стецько (голова КУН) на конференції ОУН-бандерівців у Києві заявила, що " наш український націоналізм - це антифашизм, антиімперіалізм, антиколоніалізм, антитоталітаризм". У відповідь на цю заяву, вказує Віктор Поліщук, "я буду тут доказувати, що український націоналізм - це фашизм, імперіалізм, тоталітаризм, а навіть расизм".

Визначення поняття "націоналізм"

У книзі Віктора Поліщука "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА" є чимало серйозних застережень. Справедливо розмірковує автор про те, що одне і те ж поняття різні люди, групи людей розуміють по-різному. Так, слово "націоналізм" для одних - поняття негативне, для інших -позитивне. Українські націоналісти ототожнюють націоналізм з патріотизмом, любов'ю до батьківщини. І В. Поліщук з цього приводу зауважує, що націоналізм і патріотизм - "полярно різні поняття". Бо націоналізм, як егоїзм нації, є хворобою, яка має антилюдське обличчя.

Автор зазначає, що в англійських словниках, на авторитет яких так часто посилаються українські націоналістичні ідеологи, просто нема слова "патріотизм". Англійці це почуття розуміють по-своєму - як прихильність людини до нації, до держави, що і називають "націоналізмом". Отже, вони вкладають у це поняття цілком інший морально-психологічний зміст.

Однак українські націоналісти, особливо в Галичині, хворі не тільки націоналізмом, але й "п'ємонтизмом і "галицьким фундаменталізмом". "Тенденція галичан, - вказує автор, - "приєднати" до Галичини решту України, яку вони, галичани, не зовсім і досі розуміють, які намагаються накинути всій Україні галицький спосіб думання, галицьке розуміння патріотизму, яке, по суті, є несприятливим для всього українського народу націоналізмом".

Сьогодні, вказує автор, українські націоналісти трактують і "соборність", і "самостійність". В поняття "соборність" вони вкладають не духовну і політичну єдність всіх етнічних частин українців, а часто свій зміст - "всі етнічні землі українські", що іноді набирає "імперіалістичного забарвлення". Таку, власне, імперіалістичну Україну з націоналістичною диктатурою і хотіли б побудувати націоналісти з ОУН. Слово ж "самостійна", "незалежна" Україна означає у них, перш за все, "націоналістична Україна", де пануватиме націоналізм і, звичайно ж, речники того націоналізму.

УПА була армією чи бандою? - питає Віктор Поліщук. І відповідає: УПА не була "збройною силою якоїсь держави". Тому важко назвати її

армією. А бандою? Так, учасники УПА вели себе, як бандити. Але злочинства вони чинили "з політичних мотивів". Отже, В. Поліщук дії ОУН - УПА справедливо називає політичним бандитизмом, який поєднувався з кримінальним.

Автор справедливо відзначає, що ОУН - УПА властиві фашистські, тоталітарні, расові, кримінальні нарости. Тому він досить доречно наводить слова відомого дисидента генерала Петра Григоренка, які він сказав на одній із конференцій в Канаді: "Не хотів би бути в українській державі, в якій би урядовали бандерівці".

Власне, націоналізм бандерівського (донцовського) типу і поширюється сьогодні в Україні. "...До недавнього часу, - пише В. Поліщук, - я вважав, що український націоналізм - це звичайна пухлина на тілі українського народу, яка, хоч і наробила багато шкоди, проте зникне зі смертю його творців, організаторів, злочинних виконавців. Тим часом показується, що український націоналізм - це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільше на Заході, в діаспорі, але також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає, розростається, поширюється на Україні. Навіть серед кіл правлячої еліти". Тут же Віктор Поліщук ставить резонне питання: "Чи провідні люди з-посеред української культури і політики справді не знають суті українського націоналізму?" І тут же відповідає, розмірковуючи: "Не виключаю цього. Але й не виключаю того, що для деяких коньюктурників український націоналізм став тим, що можна використати в просуванні вверх по громадській чи, краще, державній драбині".

Тому й сьогодні з'являються в Україні різні недолуго-наївні чи снобістсько-гротескні заяви. Так, голова Української селянської демократичної партії і письменник Сергій Плачинда навіть пише в статті "Сучасний український націоналізм як ідеологія" ("Літературна газета", 22 липня 1992 р.) про те, що "націоналізм - це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності" та про те, що "український націоналізм - гуманний, народний і мирний", а до нього причисляє, перш за все, три вітки ОУН: бандерівців на чолі з Ярославою Стецько, мельниківців - Миколи Плав'юка, "двійкарів" - устами чільного пропагатора Тараса Гунчака.

Віктор Поліщук досить аргументовано доводить злочинну сутність ОУН. В цій організації панувала проповідь макіавеллізму, що мета виправдовує засоби. "ОУН виховувала (і, на жаль, виховала) новий тип українця... Галичина - з невгнутим характером, фанатично відданого націоналізмові і його вождям, готового пожертвувати собою й іншими. Це, на жаль, правда. На смерть в ім'я українського націоналізму... ішли сотні членів УПА. І в той час убивали тисячі, десятки тисяч... безвинних людей... мучили, знущалися", посилаючись на ідеологів націоналізму, беззастережно зазначає, що ОУН була фашистською організацією, а український націоналізм був різновидом фашизму.

Віктор Поліщук наводить уривок з листа одного з провідних діячів націоналістів Дмитра Палива (пізніше керівника партії Фронт національної єдності (ФНЄ), створеної за зразком штурмовиків у нацистській Німеччині) до резидента ОУН в Італії Євгена Онацького 16 квітня 1932 року: "У нас тепер "хвороба" на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння, зрештою, зовсім зрозуміло. Але при цьому забуває, про

одне: передумовою фашизму є держава зі своїм апаратом. Фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? І в конкуренційній гарячці загадка неважка для розгадування: кожен студент 1-го курсу університету буде вважати не третьокурсника, а себе за стовідсоткового вартісного на той стілець".

Лист, як бачимо, був писаний тоді, коли на політичну (націоналістичну, звичайно) арену, як один із керівників крайової екзекуції ОУН, виходить Степан Бандера, недовчений студент. Чи не його мав на увазі Паліїв, говорячи про конкуренцію студентів 1 -го курсу на роль націоналістичного диктатора?

Так, ОУН була фашистською не тільки за формою, але й за, ідеологічною і практичною діями, - підсумовує Віктор Поліщук. Вона не була політичною партією, а своєрідним законом, укладеним за "Десятьма заповідями українського націоналіста" (Декалогом). На цьому "Декалозі" і ростили кадри злочинців. Автор підкреслює, що "між італійським фашизмом і українським націоналізмом тільки та різниця, що італійського фашизму не підтримувала католицька церква, натомість у Галичині прийшло майже до цілковитої змички уніатської церкви з ОУН, багато з-посеред чільних діячів ОУН походило зі священичих родин (С. Бандера, Я. Стецько), а декотрі навіть були священниками (о. Іван Гриньох)".

Однак, на завершення цього підрозділу книги Віктор Поліщук досить резонно зазначає, що "ОУН мала антихристиянський характер. Як зрештою, й італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм". Це витікає з десятої заповіді "Декалогу", бо присягу члени ОУН складали не на хрест, не на Біблію, а на... револьвер, що означало смерть за "зраду" організації.

У підрозділі "ОУН у світлі вчення Дмитра Донцова" Віктор Поліщук розвінчує антилюдську сутність українського інтегрального націоналізму.

Донцов

- умів орудувати цитатами із філософів Заходу (це видавав він за власні думки);

- списував усе із Фрідріха Ніцше;

- часто цитував із Євангелія і, перекручуючи, видавав за своє;

- критикував усе, що не входило в його поняття українського націоналізму;

- критикував усіх, хто не мислив так, як він, називаючи всіх "провансальством", "хуторянським універсалізмом" і т.п..

Воля до влади, догматизм, фанатизм, аморалізм, творче насильство, ініціатива меншості, вождівство еліти - це фундамент доктрини Донцова, на якій і будувалася ОУН, - робить висновок автор.

І тут же зауважує, що "Націоналізм" Донцова (по суті, головна "праця" цього штудієнрата українського нацизму) був надрукований у 1926 р. в Жовкві, в друкарні греко-католицьких отців-василіян. Ці "отці", звичайно, добре знали, що друкують.

Націоналістичному фанатизму навчив оунівців, власне, Донцов. Тому автор цілком резонно зауважує: "...Фанатизм довів до злочинів... Фанатизм українського націоналізму існує й досі, це - недуга, якою захворіли початково сотні, згодом тисячі й десятки тисяч українських націоналістів. Вони, ще живі, й досі не вилікувалися від цієї недуги, хоч і вони є розсадником цієї недуги, прищеплюють фанатизм своїм дітям і

внукам...". Тому-то автор з усією відповідальністю застерігає: "Коли б ОУН прийшла до влади в Україні - було б не до іронії". Одне гасло "Україна для українців!" що значить!

Віктор Поліщук пише і про те, як оживають в сучасній Україні різні шанувальники Донцова і донцовщини. Львівський "філософ" Олег Гринів, зокрема, в статті про творця українського інтегрального націоналізму (газ. "За вільну Україну", 12 грудня 1991 р.) репрезентує Д. Донцова як такого, що показав потребу боротьби українського народу за незалежну державу. "Це і є продовження донцовщини", - зауважує Віктор Поліщук.

А Тарас Гунчак (редактор журналу "Сучасність", теоретик з ОУН) лицемірно заявляє, що не поділяє поглядів Донцова, але схвалює його діяльність 30-х років. Власне, в 30-ті роки Донцов і став творцем українського інтегрального націоналізму та "батьком" злочинних функціонерів із ОУН.

Віктор Поліщук вказує, що "ця злочинна теорія, злочинна доктрина попада в руки хлопцям з села, які, не знали широкого світу, але які вже були просякнуті націоналізмом, винесеним з українських гімназій, що були розсадниками українського націоналізму. Хлопцям, які стали студентами, бо в їх батьків були гроші, щоб заплатити студії та помешкання у Львові чи й у Кракові. Тим хлопцям було по 20 - 22 роки: Така злочинна доктрина в руках недосвічених хлопців, це так, неначе дати малій дитині гострий ніж у руки".

А що ж цього вийшло? "Добра не вийшло.., - продовжує Віктор Поліщук. - Минав час, "вожді" ОУН втілювали в життя злочинні ідеї, сформульовані Д. Донцовим. ОУН ішла нога в ногу з гітлерівськими полчищами в поході на Україну, ОУН організовувала українську допоміжну поліцію - помічника "Зондеркомандо" у винищуванні євреїв, ОУН створила УПА, СС дивізію "Галичина". Ідеї Дм. Донцова жили, тріумфували...".

Ця аморальність, фанатизм, "творче насильство", агресивність в доктрині Донцова швидко дали про себе знати. "Волею, а не політичними розрахунками, - продовжує Віктор Поліщук, - не розумом покликала ОУН до життя УПА, пославши наперед на Волинь своїх досвічених фанатиків-організаторів терору, скерованого спершу проти мирного волинського селянина-українця. Підступом і терором ОУН втягнула волинських селян до масових вбивств поляків, а тих, хто не піпорядковувався ОУН в особі її служби безпеки, тих українців теж знищували, разом з цілими сім'ями. На бездоказовому пориві УПА перетворилася в армію різунів, паліїв, які винищували населення в час, коли дві багатомільйонні потуги вирішували долю війни". І тут же додає: "Дм. Донцов повертає час в епоху дикунства, коли суспільством не керував розум, інтелект, а лише воля, як сліпа діяльність, як зоологічна ненависть. І що ж, повернув багатьох у стан дикунства, доказом чого була, власне, діяльність ОУН - УПА, зокрема ж від 1942 року, а в поодиноких випадках і раніше. Бо ж розумна людина, коли навіть убиває здогадного ворога, то не "метиться на жертві, не виколює їй очей, не відрізує язика".

Віктор Поліщук при цьому зауважує, що багато людей не розуміють причин жорстокості і садизму оунівців. "Польські автори, не запізнившися Галичині під час війни, вони іноді навіть намагаються шукати причини в національних прикметах характеру українця. В цьому вони помиляються."

Тому автор закликає українців (і поляків також): "Читайте Дмитра Донцова! Прочитавши, вони самі зрозуміють суть українського націоналізму, суть ОУН - УПА". Тут же В. Поліщук застерігає сучасників: "...Під сучасну пору всі три фракції ОУН на чорне кажуть біле і навпаки. Щоб увести в оману український народ, щоб перехопити в свої руки владу. А тоді вони показали б, що дійсно думають про вчення Дм. Донцова"...

Далі в книзі пояснюються стосунки Донцова з ОУН і ОУН з Донцовим. Без сумніву, Донцов виховав бандерівців. Під час 1-го збору (1929 р.) у Відні, на якому і була створена ОУН, чільні націоналісти Юліан Вассиян, Степан Ленкавський, Степан Охримович заявляли про прийняття організацією світогляду Д. Донцова. Дещо інша концепція була репрезентована Дмитром Андрієвським, Дмитром Демчуком та іншими, але вона була прийнята. Для підтвердження цієї думки автор перефразовує відомі слова Володимира Маяковського: "Говоримо - Ленін, а на думці -Партія; Говоримо - Партія, а на думці - Ленін. Отже - говоримо український націоналізм Дм. Донцова, а на думці - ідеологія ОУН". "Різниця тільки в тому, що Дмитро Донцов ніколи не був членом ОУН, зате був він духовним батьком цієї організації", - додає автор.

Під кінець цього підрозділу Віктор Поліщук заперечує скандального "історика" й апологета бандерівщини Валентина Мороза, який в 1992 р., в інтерв'ю канадському телебаченню в Торонто заявив: "Є різні націоналізми - націоналізм демократичний, авторитарний, комуністичний". Однак, сам Мороз стоїть на позиції інтегрального (донцовсько-бандерівського) націоналізму. Автор категорично стверджує, що "немає, не було націоналізму комуністичного", хоч і був "націонал-комунізм" Миколи Хвильового і Миколи Скрипника.

В наступному підрозділі книги - "ОУН у світлі власних документів" - Віктор Поліщук зазначає: "Український націоналізм - це різновид фашизму"; з причини впливу вчення Донцова він став своєрідним, українського типу, "явищем сам у собі", в донцовській подобі; "Український націоналізм - це ідеологія і політичний, вождівського типу, рух, котрий ставить собі метою будь-якими методами, тому й аморальними, злочинними, зокрема індивідуальним і масовим терором, скерованим проти всіх, хто противиться йому, в тому числі й проти українців - побудувати на всіх українських етнічних землях, також на спірних територіях етнічного пограниччя, українську державу, яка шляхом експансії, спрямованої проти сусідніх народів, має поширювати свою територію до досягнення статусу української імперії..." В цьому імперському панстві "пануватиме націократія - вождівський, тобто авторитарний устрій", де "вождь нації" спиратиметься на "луччих людей" (еліту), на "ініціативну меншість"(касту). До цього, як бачимо, ОУН ішла шляхом терору і злочинств.

Співробітництво українських націоналістів з гітлерівцями

В розділі "ОУН по вибуху Другої світової війни" Віктор Поліщук досить концентровано подає вагомий матеріал про прислужництво українських войовничих націоналістів гітлерівцям:

- від 1921 року Ріко Ярий (один із наближених Є. Коновальця, А. Мельника, а затим С. Бандери) активно контактував із штабом нацистської партії;

- з 1932 року той же Ріко Ярий та Микола Сціборський (заступник Є. Коновальця в проводі та головний теоретик ОУН) були офіційно представлені ОУН при штабі Гітлера;

- ОУН лише виконувала те, що їй доручав керівник Абверу адмірал Канаріс та його підлеглі;

- з початком Другої світової війни ОУН виступала на боці Гітлера.

З початком Другої світової війни "великим і успішним помічником гітлерівців у цьому диявольському ділі став проф. Володимир Кубійович", - констатує В. Поліщук. Автор наводить свідчення В. Кубійовича, керівника Українського центрального комітету (УЦК), створеного гітлерівцями в генерал-губернаторстві в окупованій Польщі, який пише в своїй книзі спогадів [1] про те, що до УЦК був приставлений Теодор Оберлендер, який став "радником від Абверу". Це означало, що той Т. Оберлендер фактично керував справами УЦК.

Після розколу ОУН на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, зауважує Віктор Поліщук, "ОУН-б мала свого покровителя в особі Абверу, тобто гітлерівської військової розвідки, натомість ОУН-м, не пориваючи з Абвером, спиралася на гестапо, тобто на всемогутню тайну державну поліцію. Згодом патронат над ОУН-м візьме СС".

Що ж до керівництва ОУН-бандерівців, який стали називати революційним проводом (РП ОУН), Ріко Ярий за дорученням Степана Бандери взяв на себе зовнішні справи, що в конкретному часі зводилось до німецьких зв'язків; Роман Шухевич став організатором кадрів диверсантів, а на долю Ярослава Стецька припало ідеологічне підмурування всієї акції орієнтації на гітлерівців. Недарма 11-йз'їзд ОУН-бандерівців, що відбувся в квітні 1941 року, публіцист із ОУН-мельниківців Зиновій Книш назвав "з'їздом диверсантів".

Досить концентрований матеріал про злочинства ОУН-УПА подає Віктор Поліщук у другій частині книги, який співзвучний із наведеними тут же словами Дмитра Павличка:

Будеш, Україно,
Довго пам'ятати...
Виколені очі,
Очі-зоряниці.
Будеш пам'тати
Дерманські криниці!

Аналізуючи процес формування Української повстанської армії, автор аргументовано доводить, що УПА створена емісарами з Галичини. Їх було понад тисяча, галицьких бандерівців, вихованих донцовщиною і посланих на Волинь і Полісся. Спочатку ті "емісари" створили "кущові самооборонні відділи", які "не оборонялися, а нападали". Якими вони були? В. Поліщук відповідає: "Вистачило свиснути - і "військо" готове. З сокирами, вилами, дрюкачами, а то й з вогнепальною зброєю". УПА ж поставала поступово, "але жила ідея, принесена з Галичини на Волинь і Полісся, створити таку армію, яка б викинула з території України "зайдів" і "займанців". "Проти кого воювала ОУН - УПА?" - ставить питання Віктор Поліщук. Націоналісти заявляли і заявляють: вони воювали "проти гітлерівців і більшовиків". А насправді?

Відповідаючи на це питання, Віктор Поліщук подає визначення Володимира Кубійовича, керівника УЦК, головного "коляборанта" часів німецько-фашистської окупації Галичини, який був під контролем ОУН-мельниківців: "Ми в УЦК закликали наших людей витримати на своїх постах у комітетах, не провокуючи німців, і пам'ятати, що пронімецька акція допомагає більшовикам".

Отже, все ясно.

Віктор Поліщук:

"Не було "війни" УПА проти німців, не було теж війни проти більшовиків. Що не означає, що УПА не мала сутичок з червоними партизанами чи з невеликими німецькими відділами. Їх причиною і метою було закріплення за ОУН-УПА опанованого ними терену, або ж здобуття потрібної зброї і боєприпасів...".[2]

І далі:

"Немає в літературі фактів, які б доказували акції УПА проти німців з метою знищувати їх. Немає інформації щодо такої диверсії, як знищення залізниць, знищування прямуючих на схід воєнних транспортів-ешелонів... Є натомість, згадки про спорадичні сутички УПА з німецькими невеликими відділами. Про одну таку сутичку пише (мабуть, член ОУН-м) Григорій Стецюк:

"Бандерівці напали на адміністрований німцями фільварок, забрали не тільки масло, а й корови. Корови пригнали в село Ласково, що на Володимирщині, й пороздавали селянам на переховання. Німці, спохватившись, почали шукати корів, вони дуже легко по слідах зайшли в село Ласково. Коли відбирали корови, що ревли голодні, два бандерівці, з тих, що пригнали корови, відкрили по німцях вогонь. Німці ж не залишилися в боргу. Ті два бандерівці втекли в ліс, а німці спалили село, вбили 28 його мешканців". Отже, резюмує В. Поліщук, "були сутички, але не була "війна" з німцями, це не був "фронт УПА'' проти німців... Були, без сумніву, - продовжує автор, - сутички і бої з червоними партизанами. Зокрема з рейдуючими партизанськими відділами. Проте це були сутички і бої за терен, а не бої проти більшовиків, бо ж, поборюючи, знищуючи більшовиків, тим самим УПА діяла б на руку німцям, які не визнали створеної ОУН-б "держави" і за це бандерівці на них "погнівалися".

Зате бандерівці досить активно вели боротьбу проти поляків, очищуючи терени від "зайдів". При цьому ОУН-бандерівців звинувачує в усьому поляків. Націоналістичні автори постійно тлумачать, що поляки були засліплені споконвічною ненавистю до українців. М. Лебедь, організатор УПА, у своїй книжці "Українська повстанська армія" уперто твердить, що оунівці проводили боротьбу проти польських шовіністів, які зазіхали на західноукраїнські землі. Інші націоналістичні автори зазначають, що "українсько-польську війну" розпочали поляки, винищуючи в 1942 р. українців на Холмщині.

Віктор Поліщук справедливо стверджує, що в 1942 р. масових вбивств українців на Холмщині не було. Це були поодинокі вбивства, окремих війтів і старост, явно з провокаційною метою, щоб посварити українців і поляків. Все це інспірували гітлерівці напередодні очищення цих земель для німецьких колоністів. Отже, ці подинокі вбивства не могли вплинути на масові вбивства поляків на Волині в наступному році.

Але керівник ОУН-бандерівців М. Лебедь послав понад тисячу емісарів з Галичини, організував "кущові відділи самооборони", які згодом переросли в перші підрозділи бандерівської УПА і все почалося плановано - ранньою весною 1943 р. тут відбувалися масові і цілеспрямовані мордування польського населення.

Автор тут же наводить цитату із книги М. Лебедя "Українська повстанська армія": "Влітку 1943 р. Волинь повністю була під цілковитим пануванням УПА. Поляки, які отримали наказ залишити терени, добровільно те розпорядження виконали. Їх нерухоме майно перейшло у власність українського народу".

Все це звичайнісінька брехня! Бо, по-перше, УПА не панувала в той час на Волині. Цього їй не дозволяли великі партизанські з'єднання радянських партизанів. По-друге, те, що поляки отримали наказ ОУН-УПА "очистити терени", означало не "добровільність" виселення, а масове винищення цілих польських сіл на Волині влітку 1943 року. А, по-третє, майно замордованих поляків перейшло не у "власність українського народу", а його пограбувала і привласнила сама УПА, яка аж ніяк не представляла інтереси і волю українського народу.

Віктор Поліщук, вказуючи на злочини ОУН-УПА проти поляків на Волині і Поліссі, посилається на книгу Й. Туровського і В. Семашко "Злочини українських націоналістів щодо ліквідації польської людності на Волині 1939-1945".[3] Тут автори подають дані про те, що українські націоналісти ліквідували на Волині 60 - 70 тисяч поляків, що становило 20% усіх поляків у краї. По повітах це виглядало так:

Повіт Дубнівський- 6 800 замордованих;
повіт Горохівський - 4 200 замордованих;
повіт Костопольський - 7 000 замордованих;
повіт Ковельський - 7 300 замордованих;
повіт Кременецький - 5 100 замордованих;
повіт Любомльський -1 900 замордованих;
повіт Луцький -11 900 замордованих;
повіт Ровенський - 7 400 замордованих;
повіт Сарненський - 6 100 замордованих;
повіт Володимирський - 8 000 замордованих;
повіт Здолбунівський - 3 600 замордованих".

Ті ж автори зазначають, що найбільш кривавим був липень 1943 року, коли загинули близько 20 тисяч поляків, коли було закатовано 12 тисяч людей.

Хто був керівником такого страхітливого винищення людей? Віктор Поліщук називає двох осіб: в серпні 1943 року на чолі проводу ОУН-бандерівців стояв Роман Шухевич. Отже, масові вбивства на Волині здійснювалися під керівництвом Миколи Лебедя, а наприкінці 1943 року і протягом 1944 року - Романа Шухевича. Автор називає М. Лебедя "головним архітектором морду". І тут же приводить оцінку відомого націоналістичного діяча 3. Книша, який у книзі "Бунт Бандери" так і писав: "Лебедь - кат Волині".

Створення УПА та дивізії СС "Галичина"

Значну увагу в книзі "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА" Віктор Поліщук приділяє питанням створення УПА та дивізії СС "Галичина".

Спочатку автор подає інформацію із статті Миколи Лебедя в журналі "Сучасність" (1983, №№ 1,2.), де той пише про те, що в час, коли С. Бандеру і Я. Стецька заарештувало гестапо (початок липня 1941 р.), то він (Лебедь) мав зустріч з "представниками вермахту" Кохом, Оберлендером і Маркертом (всі співробітники Абверу, які займалися так званим "українським питанням"). Разом з ним на "зустрічі" були Ріко Ярий та Іван Климів-"Легенда". Як зрозуміти таку ситуацію? Одних керівників ОУН-б заарештовують, а з іншими керівниками тієї ж ОУН-б гітлерівці ведуть зустрічі і переговори. Чи не черговий парадокс у стосунках між бандерівцями та гітлерівцями?

Віктор Поліщук наводить ряд суттєвих аргументів щодо створення УПА. Ось уривок із книги Михайла Подворняка "Вітер з Волині" (Вінніпег, 1981) про те, як проводила УПА бандерівців свою "мобілізацію":

"...В певний час наказували зголошуватись в якомусь місці. Тут був присутній станичний, який поперджував, що непослух може коштувати смерті... Одні пішли добровільно, інших мобілізували примусово..."

М. Подворняк вказував і на те, що одночасно проходила також мобілізація речей, харчів. На кожне село була накладена якась данина. Кожне село повинно було дати якусь кількість м'яса, муки, полотна, вовни і т.д. По наказу готували одяг.

Далі В. Поліщук зазначає, що з літа 1943 р. мобілізація в УПА проходила насильно, під погрозами.

"Ось і вся правда про УПА", - зауважує Віктор Поліщук. І питає: "Чи то була армія?" Армія в криївках? Армія різунів, що горобиними ночами виходили на свій злочинний промисел?

"Моторошно стає на душі..," - продовжує автор, - читаючи матеріали про дії ОУН - УПА. Можна засумніватися у християнській вірі, можна засумніватися у правді, що людину створив Бог. Постають сумніви, чи рід людський "Гомо сапієнс", чи належить він до істот розумних? Те, що діялося під час війни і після неї до наших днів, викликає сумніви щодо "Гомо сапієнс" роду людського. Тим більше у контексті вчення Д. Донцова і дій ОУН - УПА виразна суперечність між християнськими ідеалами й теорією і практикою українського націоналізму. В українському націоналізмі немає місця на такі християнські чесноти, як добро, милосердя, любов до ближнього, благородність, пошана людської гідності, жалість. Натомість домінує ненависть, кровожадність, нехтування людським життям...". І автор з сумом додає: "Боляче писати мені, українцеві, про методи вбивств, застосовані ОУН - УПА".

Так, "Остап" - Сергій Качинський, син православного священника на Поліссі, командир одного із перших підрозділів, з якого фактично починається бандерівська УПА, був вбивцею. Історик УПА П. Мірчук представляє його в книзі "Українська повстанська армія", як героя: "Командир Остап став швидко відомим большевицьким партизанам та їхньому командуванню, придбавши собі в них своєю твердістю в боротьбі псевдо "Серьожа-садист"..." Ото-так "доблесть"!

Курінний "Різун" загинув 6 січня 1945 р. У 1992 р. його

ексгумовано й урочисто перепоховано нинішніми шанувальниками бандерівців-різунів. Про це нещодавно гучно писала націоналістична преса. Але, схаменіться, панове! Він же недарма "Різуном" названий! Не різав же він курей і качок!

Віктор Поліщук стверджує, що "як наші, так і зарубіжні архівні джерела й опубліковані документи свідчать: кістяком Української повстанської армії були члени ОУН, що пройшли "вишкіл" ще до війни в німецьких спецслужбах, а потім перебували у різних спеціальних німецьких частинах типу батальйонів "Нахтігаль", "Роланд" та шуцманшафт-батальйону 201, резидентурах, інших військових установах. За архівними даними, які нам довелося проаналізувати, близько 16% учасників УПА служили в німецькій армії, в українській та німецькій поліції і жандармерії. Так, функції керівників УПА прибрали до себе в недалекому минулому офіцери вермахту або німецькі агенти, серед них - Р. Щухевич, Д. Клячківський (командуючий УПА), М. Лебідь (один з організаторів формувань)..."

Досить суттєві матеріали подає Віктор Поліщук, коли пише про створення дивізії СС "Галичина".

Відомо, СС-дивізію створили в Галичині функціонери ОУН-мельниківців, УЦК і націонал-клерикали. Автор тут зазначає, що ОУН-бандерівців спочатку була занепокоєна творенням есеівської дивізії, бо боялась, що втрачає активний елемент. Однак пізніше заспокоїлась і поставляла в дивізію своїх людей.

Віктор Поліщук резонно запитує: "Чи дійсно вояки СС дивізії "Галичина" воювали за волю України?"

Автор продовжує полеміку, яка й досі триває в середовищі націоналістичних авторів: хто був творцем дивізії СС "Галичина"? Губернатор дистрикту "Галичина" группенфюрер СС О. Вехтер? Чи УЦК з В. Кубійовичем на чолі?

Віктор Поліщук приводить тут характеристики колишнього есесівця Р. Колісника, який у книзі "Останній постріл" (Торонто, 1989) зазначає, що творцем дивізії був губернатор дистрикту "Галичина" О. Вехтер, який вважав Галичину за "свою" територію, як колишню провінцію Австро-Угорської імперії. "Галичину, - пише Р. Колісник, - Вехтер вважав за спеціальну країну, в якій якнайскоріше слід відновити німецькі впливи, що перервалися з упадком Австро-Угорської імперії. Він хотів перевиховати українську молодь Галичини, виплекати в ній "галицьку регіональну свідомість", щоб у майбутньому "злити цю свідомість у загальну німецьку". Галичину він вважав за окрему територіальну одиницю, на якій живе населення, що мас "свою специфічну свідомість".

Віктор Поліщук також схильний думати, що губернатор дистрикту "Галичина", що группенфюрер СС О. Вехтер вважав Галичину "своєю" і "не був далекий від правди: в галичан фактично є якась окрема психіка, інший спосіб думання... Або цілковиту рацію має Отто Вехтер, або галичани не виросли ще з племінного способу думання і намагаються його накинути решті України, намагаються "приєднати" Україну до Галичини".

Ми вже відзначали, що керівник УЦК В. Кубійович вже в повоєнний час взяв відповідальність за творення дивізії СС "Галичина" на себе. Але даремно, бо окремим націоналістичним авторам така затія не сподобалася.

Слід відзначити, що Віктор Поліщук погоджується з тим, що творцями дивізії СС "Галичина", все таки, були українські націоналісти. Про це ж пишуть такі націоналістичні автори, як Василь Верига, Ярослав Пеленський, Андрій Білинський та інші, які до УЦК (Кубійович, Паньківський) додають ще співтворчість Дмитра Паліїва, фюрера галицьких штурмовиків ФНЄ (Фронту національної єдності).

І ще про дивізію СС "Галичина".

В. Поліщук досить суттєво відзначає, що "українські автори сором'язливо оминають справу створення в рамках СС дивізії "Галичина" поліційних полків з українців". І додає: "Промовчують, може, тому, що на цих полках тяжить закид участі разом з УПА і німцями в народовбивстві?"

Так, це - справедливе і досить суттєве зауваження автора. Ми вже писали вище про ті поліцейські полки. Справа в тому, що перший набір в дивізію СС "Галичина", оголошений у квітні-травні і проведений на початку літа 1943 р., дав змогу гітлерівцям сформувати п'ять поліцейських (галицьких "добровольчих") полків, які були швидко вишколені й ефективно використовувались у каральних акціях СС протягом 1943 -1944 року. Згодом організатори дивізії такі формування "опротестували" і ті полки були введені в склад дивізії поступово, частинами, але вже після розгрому основного складу дивізії під Бродами на Львівщині наприкінці липня 1944 р.

Віктор Поліщук, пишучи про ці поліцейські полки, використовує вагому аргументацію інших авторів. Він посилається, перш за все, на Олександра Кормана [3], який вказує на операцію з участю поліцейського полку під Замостям і Тарногрудом, яка називалась (під криптонімом) "Вервольф в Замостю". О. Корман пише також про участь поліцейських галичан-карателів у розправі 16 квітня 1944 р. в Ходачковому Великому на Тернопільщині, де загинуло 862 мирних жителів; в березні того ж року в Підкамені поблизу Бродів на Львівщині від рук галицьких есесівців загинуло близько 800 людей; в Семянівці поблизу Львова загинуло близько 30 осіб; акцію у Віцині Золочівського повіту, в якій брали участь відділи СС дивізії "Галичина". Часто ці акції відбувалися у співдії з УПА.

Віктор Поліщук подає матеріал про напад есесівців із дивізії "Галичина", відділу УПА та німців на польське село Гуту Пеняцьку на Львівщині. 22 лютого 1944 року радянські партизани залишили село, а 23 лютого Гуту Пеняцьку заатакували відділи СС дивізії "Галичина". Бої тривали п'ять днів. 28 лютого есесівці разом із відділом УПА захопили село, зігнали всіх мешканців до костела. В той час упівці грабували майно і вивозили пограбоване. Після грабунку будівлі підпалили. В костелі почалася розправа, в результаті якої загинуло 868 людей. Автор зазначає, що О. Корман подає список осіб, які загинули від рук вояків СС дивізії "Галичина" і УПА.

В книзі Юзефа Файковського і Яна Реліги "Гітлерівські злочини в польських селах 1939 -1945" (Warszawa, 1981) подається такий факт: 1 -2 лютого 1944 року відділи жандармерії, СС і СС-"Галичина" кількістю близько 3-х тисяч солдатів оточили село Борув, знищили 280 господарств і вимордували близько 300 людей. Не ідентифіковано 58 осіб. Врятувалися тільки кілька молодих чоловіків. Тут же автор подає інформацію про участь есесівців із дивізії СС "Галичина" у винищенні поляків в

Кєлецькому, Ряшівському, Тарнобжеському, Тарновському і Замойському воєводствах. Віктор Поліщук вказує також на те, що у В. - Д. Гайке, начальника штабу дивізiї СС "Галичина", в його книзі "Українська дивізія "Галичина" є карта, де вказано, що окремі підрозділи дивізії (видно, поліцейські) брали участь у розправі над повстанцями у Варшаві.

Віктор Поліщук констатує:

"Це була пряма співучасть відділів СС дивізії "Галичина" з гітлерівськими відділами СС і гітлерівською жандармерією у злочинах народовбивства" (Виділено мною - В. М.).

Що ж до зміни назви дивізії, - з 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина" в 1-шу дивізію Української національної армії (УНА), - то автор вважає, що ця зміна є "ефемерною", бо жодних змін не відбулося. Дивізія залишилась есесівською та гітлерівською.

Отже, даремно трублять сьогодні ще живі комбатанти та їх шанувальники про те, що есесівці дивізії "Галичина" воювали "за волю України". Вони захищали інтереси нацистської Німеччини і виконували волю Гітлера!

Тому Віктор Поліщук і наводить під кінець підрозділу уривок із газети "Новий шлях" (Торонто):

"...За час служби у дивізії "Галичина" включно з періодом перебування у полоні, дивізійникам прислуговує німецька стареча пенсія. Німецький закон каже, що ті, хто служив у так званих Ваффен-СС дивізіях під час Другої світової війни і брав участь у боях на фронтах і був під командою німецького Вермахту, їм прислуговує німецька стареча пенсія".

І автор резонно запитує:

"То чи було оте військо - СС дивізія "Галичина" - німецьке чи українське? Якщо українське, то з якої рації сучасна Німеччина ...платить їм пенсію?"

Роль церкви у діяльності ОУН - УПА

В розділі "Роль церков у контексті діяльності ОУН - УПА" Віктор Поліщук констатує, що "з теологічної точки зору християнство - це понаднаціональна релігія", і "християнські церкви покликані на те, щоб проповідувати Божу благодать". А тому "християнський священик мусить стояти вище національних ідеалів".

Однак!

"Кожен, хто вдумливо вчитається в писання Дмитра Донцова, яке стало наріжним каменем українського націоналізму, хто вглибиться в основоположні документи УВО - ОУН, то дійде висновку, що ідеологія і практика цих організіцій стоять у суперечності до християнства. Тому кажу з повною свідомістю: якщо український священик є одночасно українським націоналістом, то він зраджує Ісуса Христа, він обманює сам себе".

Тут же Віктор Поліщук додає:

"Український націоналізм постав у Галичині, отже там, де в стосунку до українців пануючою була і є Греко-католицька церква... Українці Галичини були віддані своїй церкві... І ось за таких умов постає і діє УВО

- явно терористична українська організація, предтеча ОУН. Стали поширюватися писання Дмитра Донцова. Неможливим є, щоб все це діялося поза відомом Греко-католицької (уніатської") церкви. На Святоюрській горі мусіли читати "Націоналізм" Дмитра Донцова, читати постанови І Конгресу українських націоналістів, мусіли їх аналізувати. А в цих писаннях, в цих постановах - сама суперечність з християнством...

...Вже сама поява "Декалогу" - десяти заповідей українського націоналіста, мусила б викликати рішучу реакцію, мала б бути проведена широка акція проти цього документа, проти його сформулювань. Адже "Декалог" - суто безбожницький маніфест. В ньому і слова немає про Бога. Натомість є "Дух одвічної стихії", стихії в ніцшеанському, а не християнському розумінні. В "Декалозі" є заклик до помсти, до підступу, до злочину вбивства".

"Інша справа на Волині, - відзначив Віктор Поліщук...Український націоналізм на Волинь проникав дуже поволі, на Волині радше поширювалися комуністичні ідеї й з цим мала клопіт Православна церква".

Як же діють в умовах війни ті обидві церкви та їх священики?

Ієрархи Греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким освячують дії ОУН-бандерівців, вітають "побідоносну німецьку армію". Таке ж творять і керівники Православної церкви на Волині. Вбито митрополита волинсько-житомирського Олексія Громадського. Вбито єпископа Мануїла тою ж ОУН. "То що вже казати про священиків у сільских приходах?" - ставить питання Віктор Поліщук. І відповідає: "Були між ними, як бачимо, відважні, котрі у згоді з християнськими ідеалами таврували злочини бандерівців, а були и такі, котрі боялися за своє життя, тому й мовчали".

Але були й інші.

"28 серпня 1943 року в селі Штунь, гм.Бережці, пов.Любомль православний священик Покровський у місцевій церкві вчинив акт посвячення ножів, кіс, серпів і сокир, як знаряддя мордів, і роздав їх своїм прихожанам, щоб мордували "ляхів". Два дні після цього селяни використовували їх для морду поляків з сусідніх сіл;

27 вересня 1943 року в селі Іванковичи Дубнівського повіту селяни святкували насипання високої могили в честь "визволення України". Місцевий священик у проповіді з цієї нагоди казав, що з української землі треба вигнати без можливості повернення ляхів, мазурів, крижаків і покручів. "Ляхи" - це поляки, давні жителі Західної України; мазури, це поляки, які поселилися в Західній Україні після 1-ї світової війни (дійсних польських колоністів у той час уже не було, бо їх депортували у 1940 році більшовики); крижаки - це мішані українсько-польські подружжя, а покручі - це діти з мішаних подружь".

Далі автор посилається на книгу вже згадуваного Олександра Кормана. Корман пише про участь греко-католицьких священиків у злочинствах проти польського населення. Так, отець Палагицький, парох церкви в Монастириськах (Букач), очолював терористичні групи боївок ОУН -УПА, які 28 лютого 1944 р. вчинили напад на населення в селі Коростятин. Отець Палагицький брав безпосередню участь у масовому вбивстві, під час якого, здебільша від сокир. Згинуло 78 людей - чоловіків, жінок і дітей, а 5 осіб було поранено. 20 березня 1945 р. в Коропці було спіймано боївку терористів ОУН - УПА силою 350 чоловік, яку очолював

уніатський священник Палагицький. Разом з ним у боївці була його дочка і кілька черниць.

Священник Романовський був співорганізатором масового морду у селі Бичківці, де знищено 63 поляків. Їх рубали сокирами, кололи вилами, душили шнурками, палили живцем. Після кількох років деякі злочинці не змогли перенести психічного стресу і мук совісті і покінчили життя самогубством.

В склад проводу станиці ОУН в селі Синків (Заліщики, Тернопільщина) входив отець Василь Мандзюк, який брав участь у мордуванні поляків, євреїв та лояльних українців. Є чимало свідчень, що поляків бандерівці катували в костьолах, у час богослужінь. Так 11 липня 1943 року в колонії Октавин боївка ОУН напала на поляків у костьолі. Після різанини всередині костьола, підпалено його вибухами гранат, а тих, хто тікав -перестріляли. 30 серпня 1943 року в селі Острувка вбитий ксьондз Станіслав Добжанський.

Ксьондз Вацлав Шетельницький у книжці "Забутий герой ксьондз Станіслав Франкль" (Рим, 1983) наводить наступні факти.

Парафія Баборів (Тернопіль). Ксьондза пароха Кароля Процика 2 вересня 1943 року бандерівці закололи багнетом.

13 лютого 1944 року оунівці вбили ксьондза Владислава Жигеля в Бєняві (Підгайці).

14 березня 1944 року під час нападу бандерівців на село Бобулинці (Букач) був застрілений ксьондз Юзеф Сушинський.

13 листопада 1943 року бандерівці схопили в селі Библо (Рогатин) ксьондза Антоні Вєжбовського та місцевого вчителя Врубля і замордували біля лісничівки на Подолянці.

В присілку Нирки (Заліщики) бандерівці вбили двох черниць в місцевому монастирі.

В ніч на 2 квітня 1944 року під час нападу на село Землянка (Калуш) бандерівці живцем спалили ксьондза Блажея Губу. В час акції загинуло 65 чоловік, село і костел спалені.

Парафія Фрага. 5 лютого 1944 року бандерівці замордували отця Віталія Борсука; 19 лютого того ж року мученицькою смертю згинули отець Йоахім Шафанець і чернець Рох Салек та багато інших подібних злочинів. Так на тридцяти сторінках цієї книжки.

Тут же Віктор Поліщук зазначає, що тільки у Львівській архідієцезії бандерівці вчинили напади на 128 парафій, вбили 48 ксьондзів, 4 пропали безвісті, вбили також 8 черниць, 7 ченців, спалили 6 костелів і знищили 7.

"Де, в чому шукати причини такої дикої поведінки ОУН - УПА?" - питає Віктор Поліщук. І відповідає: "Причина одна: ідеологія українського націоналізму, обгрунтована науково Дмитром Донцовим". І ще додає:

"Загроза більшовизму засліпила церковну ієрархію греко-католицької церкви". І нарешті, така заувага автора:

"Я не спроможний зрозуміти - чому поляк з роду графа Фредри, митр. Андрей Шептицький став українцем? Що ним керувало? Доручена місія Ватікану? З метою поширювання католицизму на Схід? На це українці не дають відповіді". А головне, "немає теж досі заяв про відношення Греко-католицької і Православної церков до того, що накоїла ОУН - УПА в час війни в Західній Україні".

Зате між українськими націоналістами досі ходить анекдот:.

"Українець пішов до сповіді. Отче, - каже він сповідальникові, - колись я убив енкаведиста... Священник перериває його: Сину мій, спершу говори про гріхи, а вже потім про заслуги".

Експансія націоналізму

Розділ II останньої частини книги Віктор Поліщук так і називає -"Експансія українського націоналізму на Україні". Ця експансія, вказує автор, відродилась у час горбачовської "перебудови".

Розглядаючи цю експансію, В. Поліщук робить досить справедливе застереження:

"Ще раз треба пригадати: коли б у котроїсь ОУН дійшло до перегляду основ інтегрального, тобто тотального, донцовського націоналізму, то це мусіло б тягнути за собою відмежування від злочинного минулого ОУН, засудження її злочинів. Тим часом, як бачимо, всі три фракції ОУН змінили свою тактику, підфарбували свою лексику під демократію, а в дійсності прямують до одного: до побудови української держави, як тоталітарно-націоналістичної, .чого яскравим виразом і є опубліковані фрагменти "Ухвали" ОУН...".

Але, підфарбувавшись, і дещо замаскувавшись, всі фракції ОУН, як і ті угрупування, що явно до них тяжіють, аж ніяк не відмовляються від злочинної ідеології і злочинного минулого. Мало того, вони реанімують все, чим жили і дихали українські націоналісти в тому злочинному минулому і прагнуть нав'язати те минуле нинішній Україні.

Віктор Поліщук:

"Першими рішили туди (в Україну - В. М.) емісари із ОУН-з (ОУН-за кордоном - В.М.), а між ними проф. Тарас Гунчак. Вказівки в цьому напрямі дав ще 1987 р. лідер ОУН-з Анатоль Камінський під час конференції в Нью-Йорку. Тоді він казав: "...нам концентруватися передовсім на двох справах: І) розбудувати на належному рівні штаб, людей для аналізу і розпрацювання актуальної дійсності на Україні і в Радянському Союзі, для визначення конкретних цілей і вироблення практичних засобів впливу на різні ділянки життя... Найкраще для цього надається "Пролог", за умов відповідної розбудови його апарату" (Ж."Сучасність". №4. 1988.) "Пролог" - то і є Т. Гунчак. Він дефілював між Львовом і Києвом, налагоджував звязки і постійно консультував, як діяти по-оунівськи.

Тут же Віктор Поліщук використовує уривки із статті Т. Гунчака про Д. Донцова ("Українська політична думка 1920-х років: монархізм, націоналізм, націонал-комунізм". - "Літературна Україна". 1991. 20 червня.): "...сильні народи повинні побороти слабших і нав'язати їм свій спосіб життя. Дуже важлива теза в ідеології Донцова є поняття "творчого насильства" й "ініціативної меншості" як сил порядкуючих. Аналізуючи той аспект чинного націоналізму, Михайло Сосновський (автор політичної біографії Д. Донцова - В.М.) відзначав, що Донцов "відкидав ідею демократії, лібералізму, гуманізму і соціалізму. Натомість, як підставу суспільно-політичної організації народу висунув він засади "ініціативної меншості", то значить групи людей.., яка прагне до влади".

Таке возвеличування Донцова емісаром Т. Гунчаком, зрозуміло, мало

неабияку реакцію в посткомуністичній Україні. Правда, зазначає Віктор Поліщук, дещо пізніше в газеті "Демократична Україна" той же Гунчак заявив, що "особисто... не поділяє поглядів Донцова", який, мовляв, "мав рацію лише в 30-х роках" (Газ. "Демократична Україна". 1992 . 25 березня.).

Врешті ОУН-з послала не тільки своїх емісарів в Україну, але й перенесла в Київ свій орган, журнал "Сучасність". "Так легше просувати ідеї ОУН - УПА", - зазначає В. Поліщук.

Другою вирушила в Україну ОУН-мельниківців та перенесла із Парижа в Київ свій орган "Українське слово". Засновано в Києві також журнал "Розбудова держави" (типу "Розбудова нації"). Появився в Києві і лідер ОУН-м Микола Плав'юк та його численні емісари. Спільно з Левком Лук'яненком вони редагують свої видання.

Найпізніше, "але зате найбрутальніше", - відзначає Віктор Поліщук, - рушила в Україну ОУН-бандерівців, яка відразу ж провела кілька своїх конференцій, де, звертаючись до Президента, Верховної Ради, почала вимагати реабілітації ОУН - УПА.

І знайшлися в Україні сили, які почали ті оунівські експансії підтримувати. Начальник соціально-психологічної служби Збройних Сил України (недавній сержант) генерал В. Мулява на конференції "Роль націоналізму в процесі державотворення України" виголосив промову, в якій заявив, що колір штандарту України повинен бути червоно-чорним (тобто бандерівським) (газ. "Гомін України", Торонто, 1992 р., 4 листопада.). Львівський поет Ростислав Братунь (про якого ми вже писали в попередніх підрозділах), який, як відзначає В. Поліщук, "десятиліттями гавкав на ОУН", в інтерв'ю "Робітничій газеті" заявив, що "націоналізм - вища форма патріотизму" ("Робітнича газета". 1992.11 грудня.). Дмитро Павличко, якого Віктор Поліщук вважав довгі роки "сумлінням українського народу", став писати текст маршу війська України, в якому є слова про наступність УПА в традиціях українського війська. А Президент України Леонід Кравчук, говорячи про постання УПА, сказав: "Цю дату треба відзначати саме як історичну, подобається це комусь чи не подобається" (Газ. "Гомін України". Торонто. 1999. 22 липня.). В Тернополі ж головну вулицю Леніна перейменовано на вулицю Степана Бандери. Подібних дій чимало.

Все це, застерігає Віктор Поліщук, - не якась собі пропаганда голови ОУН-бандерівців (тепер КУН) Ярослави Стецько, а реальна загроза для України. Бо ж, посилено подається з-за кордону фінансова допомога націоналістичній пресі в Україні, і не тільки їй. Сьогодні необандерівець Валентин Мороз кричить: "Бандера - то Шевченко XX століття!, Гітлер -то Христос XX століття!" Чи бачать всі ті представники "національної еліти" (І. Дзюба, М. Жулинський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), що творять?" - запитує під кінець автор.

Віктор Поліщук всі ті ігрища націоналістів, які творяться сьогодні в Україні, називає "відьомським балом ОУН". "Де ж ті українські письменники, котрі зуміли б показати глибину (або мілкість) злочинної душі вбивника з УПА?", - з сумом зазначає він. "Не враховуючи українських авторів, котрі писали в умовах більшовицького режиму, досі ніхто з українців не визнав вину ОУН - УПА за злочини народовбивства на поляках у час війни", - скрушно зауважує автор.".. .Я соромлюся того,

що вчинили мої земляки в час війни. Я соромлюся за тих, котрі вели євреїв на страту. Соромлюся дій УПА, соромлюся ОУН, яка винна у смерті поляків, євреїв, росіян, українців...".

Тобто, Віктор Поліщук соромиться тих, хто "з національності робить професію". Тому, пишучи цю книгу, щиро заявляє: "У цій книзі - мій біль, мій сором за злочини моїх співвітчизників".

Злочинно ототожнювати український націоналізм з українським народом. Сором чесного українця Віктора Поліщука і примусив написати цю сповідь. Він пише про це так: "Восени 1992 року приїхала до Торонто колишня наша сусідка з Дубна, українка Віра Корецька. В розмові зі мною вона повторила думку простого селянина з-під Дубна: ОУН - УПА так зганьбила наш український народ, що цієї плями з нас уже ніколи не змити. А я кажу - з українського народу можна і треба цю пляму змити, сказавши правду про злочини ОУН - УПА.

Тому, завершуючи книгу "Гірка правда: злочинність ОУН-УПА" Віктор Поліщук заявляє:

"За дії ОУН - УПА має відповісти теперішня влада незалежної України - її парламент, її Президент. Це вони мають офіційно засудити дії ОУН -УПА, це вони мають відмежувати український народ від тих організацій. І скласти заяву про прохання вибачити українському народові за дії його синів-виродків.

Те саме має зробити в першу чергу ієрархія Греко-католицької церкви, бо саме під її омофором постала ОУН. А також ієрархія Української православної церкви, бо це її жертва брала участь у масових мордах на Волині. Хоч і була ця паства спонукана до злочинів емісарами з Галичини. Бо ж без покаяння немає прощення!

Примітки

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Вже пора поставити крапку. Бо подібні викривання можна продовжувати без кінця. На поставлене запитання - з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? - відповіли самі націоналісти та ті автори, які писали про ОУН - УПА. Однак, ще раз нагадаємо читачам кілька суттєвих позицій:

"ОУН сподівається, - писали бандерівці 14 серпня 1941 року в "меморандумі", посланому в Берлін, - що в рамках німецької політичної системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і вільно..."; "Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, - писав Степан Бандера в 1948 році в брошюрі "Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном", - то Україна (читай: українські інтегральні націоналісти - В.М.) не могла прийняти неприхильно цього факту... Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її - готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти більшовицької Росії і тільки проти неї..."

Тут, як бачимо, Бандера ставить наголос на війні "проти більшовицької Росії" і "тільки проти неї". Завершував свою думку провідник ОУН такими однозначними застереженнями: "Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли - і до неї завжди признаємося..." Отже, свою (як і ОУН-бандерівців) позицію у минулій війні Бандера вважав "єдино правильною" і до неї "завжди признавався", тобто її схвалював і не відмовлявся.

А чи "признаються" у своїх численних злочинах нинішні шанувальники донцовщини і бандерівщини, які вже реанімували свої структури в незалежній Україні?

Вже понад півстоліття минуло з часів однієї з найстрахітливіших воєн, які знало людство. Зарубцювалися шрами землі, але рани людей ще болять і кровоточать. Відходять у небуття зболені життям ветерани Другої світової. Але Пам'ять народна живе в серцях живих і чесних людей. Історія, як відомо, вчить нинішні і прийдешні покоління уму-розуму. Але, як бачимо, недавня історія нічому не навчила нинішніх шанувальників й апологетів злочинного інтегрального націоналізму. Вони не тільки не відмовляються від злочинів минулого, але й тепер ставлять пам'ятники есесівцям 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", провідникам ОУН -УПА Є. Коновальцю, А. Мельнику, С. Бандері, Р. Шухевичу та іншим, славлять убивць поляків, євреїв, росіян, українців як "національних героїв України, їх іменами називають вулиці і площі, відроджують людиноненависницький дух донцовщини і бандерівщини. Окремі з націонал-фашистів, навпаки, не тільки реанімують злочини минулого в цілості і незмінності, але й намагаються найганебнішим граням історії надати ще ганебніших віддзеркалень.

Мало того, сьогодні з'явились такі шанувальники, які ідеологію войовничого, інтегрального націоналізму (за Донцовим) прагнуть перетворити на об'єкт наслідування, традиціоналізму, перетворюють її в галицький фундаменталізм, а криваву практику бандерівщини - в розгнуздану політичну істерію людиноненависництва і людиновбивства. Такі методи політичної дії вони вважають рятівними для сучасної незалежної і "демократичної" України.

Можливо, нинішні українські націоналісти не такі, як були в недавньому минулому? Можливо, уроки історії не пішли їм на користь? Ні! Маємо те, що маємо, як сказав один із "національних" політичних діячів. Вони нічого не забули і нічому не навчились.

Знову "національна еліта" ("луччі люди", "ініціативна меншість" за Донцовим, яку тепер називають "національно свідомими" чи "національно заклопотаними") об'єднуються в такий же тоталітарний "орден кращих людей", як і в 30 - 40-ті рр. Сьгодні вони кричать: "Ця організація (орден!) повинна складатися з ідейних однодумців і за своєю внутрішньою організаційною структурою повинна мати напіввійськовий характер. Це повинен бути своєрідний орден, про який писав Д. Донцов". ("Напрям". 1991. №4.)

Вони знову шукають "ворогів України", знову від істерії і людиноненависницької паранойї у них крутиться голова, напружуються нерви і чешуться кулаки...

Хто ж ті "вороги України"? "Коли говорити про теперішній історичний період, - пише один із затятих "національно свідомих", - то головним ворогом України була, є і, без сумніву, ще довго залишатиметься Росія". Бо "найкращий москаль - це мертвий москаль". Для цього, звичайно, можуть згодитися всі ті засоби, увесь злочинний досвід бандерівщини, здобутий в минулому. От і доводиться нинішнім шанувальникам ОУН -УПА оживлювати "поганьблені сторінки" минулої війни! "Коли йде боротьба на виживання, - пишуть неофашисти у "вільній" Україні, - не варто плакатись, що якийсь-то метод боротьби вульгарний чи жорстокий. Якщо перед тобою вороги, вони повинні бути знищені, скопрометовані, вигнані... Про моральність поговоримо, коли переможемо..."

"За українську ідею було пролито вже стільки крові, вже полягло стільки людей, не тих недомірків, недолюдей, яких ми бачимо щоденно на вулиці.., що якщо ми зараз програємо, якщо не скористуємось моментом, якщо ми зараз зупинимось перед тим, щоб пролити кров, цього не проститься нам ні на цьому світі, ні на тім". А поки-що нищать пам'ятні знаки на місцях захоронения тих, хто загинув від рук гітлерівців та оунівців, в центрі Львова спалюють кострища книг "ворогів", демонстративно шматують червоні, російські та польські прапори, посилають бойовиків УНА - УНСО на бойові діяння в Придністров'я, Абхазію і Чечню, зривають ордени з ветеранів війни і праці, та знущаються над ними. 9 травня 1997 р., в День Перемоги над фашизмом, група необандерівців у Львові зупинила колону демонстрантів-ветеранів війни і поглумилася над нею. Те ж сталося і 27 липня того ж року, в день річниці визволення Львова від німецько-фашистських загарбників. Аналогічні акції проводять войовничі націоналісти в Івано-Франківську, Тернополі та в інших містах Галичини. Такі свавільні побоїща та акти вандалізму творяться постійно при потуранні місцевих націонал-"демократичних" властей.

"Прецеденти світової історії показують, - голосять нинішні войовничі націоналісти, - що захистити націю, не дати їй вмерти не розвинувшись, може тільки націоналістична диктатура..." Зразком такої диктатури для них є фашистські диктатури Гітлера і Муссоліні ("Напрям", 1991, № 6, с 13 -15).

Така відверта проповідь фашизму не випадкова, бо цьому всебічно сприяють націонал-"демократи" і націонал-"реформатори", які прийшли сьогодні в Україні до влади. Вони потурають сьогодні усьому, що голосять і чинять націоналісти. Власне, з ініціативи шанувальників войовничих націоналістів нині і державотворці (від рядового націонал-"патріота" до Президента) заговорили про "національну мрію", "національну еліту", "національну ідею", при цьому перекручуючи зміст цих понять. Тому-то так безцеремонно фальсифікується історія, перериваються могили, знищуються пам'ятники, реанімується все ганебне, що було в минулому, реабілітуються "борці за визволення", "національні герої", есесівці з дивізії СС "Галичина" і різуни із боївок ОУН - УПА. Тут нічого дивного, бо, як визнають самі пропагатори, "сучасні концепції українського націоналізму", "...взагалі націоналізм... є явищем деструктивним, бо спрямований на руйнування.

Завершуючи цю книгу, я повинен навести досить яскраву і суттєву характеристику всього того явища, що називається українським войовничим націоналізмом, подану видатним поетом України Василем Симоненком. Дарма націоналісти, вчорашні і нинішні, зачисляють його у свою зграю. Наведемо цю характеристику повністю:

НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі,
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали "хайль!" охриплими басами,
І "Ще не вмерла..." голосно ревли.

Де ви ішли - там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям-
Плювала кров'ю "ненька Україна"
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі Сходу не вернулись "москалі".

Тепер ви знов, позв'язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів запрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.

Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте: ще не вмерла Україна,-
I не умре!