"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

Велика війна викликала жваве зацікавлення національними питаннями не тільки з практичних мотивів, цебто з погляду на визвольні змагання поневолених народів, що домагалися фактичної реалізації свого права на самоозначення, яке засадничо було визнано обома воюючими таборами. Під час цієї критичної доби, коли завалювалася в безодню історії спорожнявші підвалини державного абсолютизму, коли в пожежі та крові народжувався новий світ і творилися контури майбутніх міжнаціональних і суспільних відносин, до національної проблеми був, природно, виявлений також і чималий теоретичний інтерес. Звичайно, не у бездоганно чистій та абсолютно науковій формі, що було неможливо з огляду саме на занадто складний характер конкретних справ цього порядку й наявно субєктивну заінтересованість у них, тих, хто їх підносив, Тому зовсім зрозуміло, що література про національні питання з цієї бурхливої доби, має більше пропаґандивний, ніж суто теоретичний характер; що в ній переважають праці націографічного, отже, описово-інформаційного типу над націологічними розвідками, яких цікавить у першу чергу науковий бік цих проблем. Часто ці праці були мішаного характеру, цебто в них переплітається ввесь час практика з теорією. Спеціяльна преісторія націології мусить цій воєнній літературі на національні теми також свою увагу. Бо не зважаючи на те, що здебільшого вона має вже лише історичний характер, й цікава, як джерельний матеріял до процесу самоозначення майже всіх поневолених народів цілого світу, проте серед цих публікацій в повені фактичного матеріялу, можна віднайти також цінні статті до національної ідеології й теорії, як вони були формульовані провідниками та представниками ріжних народів.

Націологічна акція Німеччини. На попередніх сторінках я змалював заходи й надбання з цього боку у Франції та Англії. В додаток до цього слід тут пригадати, що також Німеччина виявила під цим оглядом незвичайну активність. Тут постала низка спеціяльних товариств з метою систематичного вивчення та пропаганди різних національних справ: напр., української, польської, грузинської, вірменської, ірляндської, флямандської, пруської та паніслямського руху й т.д. Було засновано далі кілька спеціяльних видавництв, де виходили брошури й публікації інформаційного та пропаґандивного характеру, претендуючи на наукове трактування національних питань. Ось декілька зразків таких видань для прикладу: збірка публікацій „Німецького передньо-азійського Комітету", програмово-націологічного характеру: „Країни та народи Туреччини" („Lander und Volker der Turken"); або інша серія брошур на актуальні теми, що виходили у Франкфурті (Frankfurter Zeitgemasse Broschuren). Деякі німецькі журнали видавали спеціяльні числа, присвячені окремим національним питанням; напр., — мюнхенський щомісячник „Suddeutsche Monatshefte" випустив окремі числа про Бельгію, про східньоевропейських жидів (Ost-Juden). Виходили далі збірники про цілі комплекси національних питань, як, напр., колективна праця про Росію, названа „Колос на глиняних ногах" (1916 p.), що вже заголовком вимовно виявляє свій більш політичний, ніж науковий характер.

Зомбарт. Загалом доводиться ствердити, що наука взагалі, а в Німеччині особливо, під час війни не змогла утриматися на належній висоті теоретичної об'єктивности, здебільшого й майже без застережень опинившись на послугах офіційної політики. Як приклад згадаю, клясичну під цим оглядом, брошуру відомого німецького економіста й соціолога Зомбарта: „Крамарі й герої („Handler und Helden"), що була виявом „патріотичних міркувань цього вченого, але претендувала на також наукове схарактеризування національ-них вдач англійців і німців. Отже, за думкою Зомбарта, англійці це типові крамарі й тільки; натомість німці — це герої без докору і страху. „Найяснішою ознакою нашого німецького духа, — каже він, — є те, що ми вже на землі здійснюємо об'єднання з Божістю". Звідки логічний висновок, що німці — це народ Богом вибраний (Das Gottesvolk). Звичайно, отакі патріотичні міркування, навіть вчених, не мають нічого спільного з наукою. Ця публікація Зомбарта цікава як „документ доби" та яскравий приклад прострації наукової думки під час війни. Вона може бути зразковим прикладом в негативному розумінні попередньо цитованого методологічного правила Масарика, що не має потреби й не вільно вихваляти свій нарід коштом приниження другого, хоча б його ворога, як в даному разі — англійського. До націології, звичайно, цієї брошури Зомбарта не доводиться враховувати. Навіть навпаки: вона може бути клясичним прикладом того, як не мають бути писані націологічні розвідки, претендуючи на науковість.

Ф. Навмана „Середня Европа" (Mitteleuropa). Щоб закінчити цей огляд літератури більш пропаґандивного й тенденційно-політичного, ніж дійсно наукового й націологічного характеру, згадаю ще про одну програмову німецьку публікацію, що хоча суто політична за своїм завданням і змістом, була також спробою певної ідеології й пляну виразно націологічного напрямку. Маю на увазі книгу відомого німецького політика Фр. Навмана — „Mitteleuropa", яка після своєї появи під час війни набрала великого розголосу і викликала живу політичну дебату. Автор, що написав цей свій твір тоді, коли почала вже виявлятися трагічна безнадійність осамітненої Німеччини, висуває ідею й тезу свого роду нового політичного континенту „Середньої Европи", яка ще більш скріпленого об'єднання Німеччини з Австро-Угорщиною, довкола яких згодом мають гуртуватися країни й народи, що лежать на схід від Росії. Концепція навманівської „Середньої Европи" постала з переконання автора, що для Німеччини є виключене порозуміння з Францією, яка політичне зв'язала свою долю з Англією й згодом має стати якоюсь Португалією — більшого та кращого формату - по боці брітанської великодержавної унії. З другого боку на Сході є природний ворог Німеччини — московський колос. Між цими двома політичними бар'єрами лежить „Середньоєвропейська країна, що простягається з півночі від Балкан до Альп, Адріятичного моря до південних кордонів дунайської рівнини". Візьміть карту в руку, — пише Фр. Навман, — у вступному розділі своєї цієї програмової монографії, — й подивіться, що лежить поміж Вислою та Воґезами, що знаходиться поміж Галичиною й Боденським озером. Ця площа мусить творити у Вашій увазі єдність; багато розчленену братню країну (Bruderland), оборонний союз; господарську область...". Автор поборює політичний партикуляризм у межах цієї Середньої Европи; він висловюється за міжнаціональне взагалі, а зокрема за германо-слов'янське порозуміння; на його думку є фатальним непорозумінням уважати Першу світову війну „виявом" рішаючої боротьби між германами та слов'янами; свою „Середню Европу" Фр. Навман трактує не як випадкову концепцію, обумовлену лише фактичним політичним положенням, в якім опинився центральний бльок, але як історичну неминучість. Бо, за його думкою, тільки в політичному, господарському й військовому об'єднанні зможуть утриматися поодинокі середньо-европейські народи. Часи малих держав і суверенностей, мовляв, минули вже назавжди. Автор непохитно вірить у те, що війна витворить середньоєвропейську душу...". З'ясуванню й характеристиці її саме присвячена його праця, що трактує цю тему всебічно, починаючи преісторією Mitteleuropa та докладно відтак змальовуючи всі питання, зв'язані з цією концепцією, а саме: релігійні, національні, господарські, військові, митні, конституційні. Докладнішим статистичним оглядом проектованої „Середньої Европи" та критичним покажчиком відповідної літератури вона кінчається.

Побіжно ця навманівська „Mitteleuropa" немов була працею суто націологічного характеру. В дійсності так не є. Навпаки, вона може бути прикладом політичної й наукової тенденційности. Середнь-европейське питання з націологічного боку дуже цікаве, особливо ж у географічній та господарській площі. Після світової війни воно раз-у-раз виринає у виді різних проектів дунайської федерації чи бадай господарського зближення; на жаль, і здебільша так само, як і у Навмана, з певними політичними комбінаціями (мадярські, австро-угорські ревізіоністичні пляни). Я докладніше зупинився на проекті „Седедньої Европи" так би мовити, з педагогічних міркувань.

На цьому прикладі можна добре показати загрозу для теоретичної націології з боку практичної політики. При цій нагоді до речі буде зформувати таку тезу у зв'язку з завданням цієї праці: Теоретична націологія не має бути на послугах практичної політики, науково виправдуючи коньюнктурні її комбінації, саме навпаки, практична політика, — в данім разі суто політична, — мусить керуватися вказівками, що випливають з аналізи фактичного положення, науково з'ясованого й доведеного теоретичною націологією.

Ця теза в першу чергу обов'язує, звичайно, теоретичних дослідників національних питань. Ми бачили на прикладі Зомбарта, що під час світової війни наука у своїх політичних виступах не завжди була на належній висоті. На жаль, цей німецький дослідник капіталізму не є під цим оглядом якимсь винятком, але скорше типовим явищем. Досить перечитати два останні розділи розвідки славетного покійного німецького майстра науки В. Вундта: „Народи та їхня філософія" (1915 p.), що є апотеозою німецького ідеалізму й не скрізь об'єктивною критикою французів та англійців, щоб переконатися у слушности попередньо зробленого закиду.

Німецькі націологічні писання. Серед німецьких письменників багато прислужився під час війни для націології відомий соціялістичний теоретик і нестор марксьвської науки К. Кавтський. Уже задовго до війни почав він цікавитися національними питаннями. З під його пера в кінці минулого століття вийшла наукова розвідка, що появилася також у перекладі на українську мову: „Народність і її початки" (1898 p.). Відтак цей автор забирав голос з приводу польського питання, чесько-німецького соціялістичного спору й виступав із критикою цитованої тут вже джерельної монографії О. Бауера: „Соціял-демократія та національна справа". Світова війна була для К. Кавтського приводом для кількох публікацій націографічного й націологічного характеру. Автор, правда, скрізь у них трактує національну проблему в дусі марксизму, й це надає його писанням на цю тему певну однобокість. Проте, соціологічно беручи, його розвідки про національні справи належать, безперечно, до найґрунтовніших у німецькій націологічній літературі, а взагалі можуть бути зараховані до фундаментальної цієї доби є тепер саме дуже актуальна публікація: „Раса і жидівство" (1914-1915 pp.), що доводить всю безпідставність модних расових теорій і базованого на них арійського расизму. Критичною є і дальша його праця: „Сполучені Штати Середньої Европи" (1916 p.), де К. Кавтський реаґує на попередньо зазначену тут монографію Ф. Навмана „Середня Европа", а при цій нагоді річево розглядає як цей самий проект, так і інші його варіянти, виказуючи їх тенденційність і необґрунтованість.

Суто теоретичною є його розвідка: „Визволення народів" (1917 p.), що була спробою обґрунтування права народів на самоозначення, а фактично може уважатися спробою нарису націології на засадах марксівської теорії. Після революції 1917 р. ця публікація вийшла у Києві в перекладі на українську мову. Сам автор уважав її теоретичним вступом для дальшого досліджування деяких конкретних національних питань, особливо актуалізованих світовою війною. В передмові до цієї праці К. Кавтський заповідає ці майбутні свої нариси, що мали трактувати в національнім аспекті справи: Сербії, Бельгії, Ельзас-Льотаринґії та Чехії. Дійсно незабаром вийшли дві його націографічні публікації. Сербія й Бельгія в історії (1917 р.) та Ельзас-Льотаринґія (1917р.), що в історичній ретроспективі націологічною методою з'ясували складні і заплутані проблеми: югослов'янську, валонсько-флямандську й ельзаську. Революція, очевидно, перешкодила автору довести до кінця цей започаткований його плян. Після війни він під вражінням своєї подорожі до відновленої грузинської Держави, К. Кавтський видає покищо останню свою націографічну публікацію: „Грузія — соціял-демократична республіка" (1921 p.). В молодій націологічній літературі всі ці праці видатного соціолога марксівської школи все займатимуть чільне місце. Особливо цікаві вони своєю методологічною витривалістю й послідовністю у трактуванні найбільш складних національних взаємин.

На жаль, не можна цього сказати про решту німецької літератури націологічного характеру. На ній занадто тяжить тавро політичної тенденційності й громадського психозу, спричиненого війною. Відтак вона була занадто актуальна й не пережила своєї бурхливої доби. Сьогодні її вартість здебільшого тільки історична.

Націологічні мотиви в німецьких антропо-географічних працях. Націологічні питання порушувалися часто і публікувалися також й німецьких публікаціях інших наукових відділів, напр., в антропогеографії або політичній географії. Серед праць цього характеру слід згадати оригінальну розвідку відомого географа А. Пенка (A. Penok): „Природні області Росії" (1918 p.), як безперечно цікавий матеріял до націографічного розмежування Сходу Европи за антропогеографічними засадами. Сюди ж можна зарахувати також і нове видання старої праці А. Геттнера: „Росія" (1916 р.) а також монографію М. Фрідіріхсена: „Лімітрофи європейської Росії", (їхні географічні властивості та значення для війни. 1915 p.). Згадані публікації були спробами виявлення національної різноманітности небіжки царської Росії, а на засаді цього заперечення рації існування цього державного колосу й неминучість його розпаду. З боку наукової об'єктивности вони, звичайно, не дорівнюють згаданим тут попередньо критичним розвідкам і працям Сетона Вотсона, скерованим проти Австро-Угорщини; проте в політичній літературі, що доводить політичний анахронізм московського державного велетня та його суперечність і непримиримість із побідним наступом національного принципу та з наявним і непереможним здвигом національно-визвольних рухів на Сході Европи — ці німецькі публікації пробили перші виломи й досі догматичний науковий канон про природну й географічну єдність Росії.

К. Реннер. У зв'язку з попереднім уступом і зокрема з тим, що було сказано про К. Кавтського, слід тут зупинитися на К. Реннерові (К. Renner), одному з найвидатніших представників австрійської націології, також соціялістичного (т.зв. австро-марксистського) напрямку. Цього дослідника питання нації все цікавило в державному аспекті та з правного боку. Він усе намагався розв'язати політичну „квадратуру кола", цебто за його влучним виразом конфлікт між нацією та державою. Вже перша його публікація: „Держава і нація" (1889 p.), видана під псевдонімом Synoptikus висоває й трактує це питання. У своїй другій більшій монографії: „Боротьба австрійських народів за державу" (1902 p.), автор робить спробу застосувати наукову методу до національних справ на конкретному і дуже складному прикладі австро-угорської манархії, правильно передбачаючи, що оскільки впродовж 10-20 років габсбурзька монархія політичне не змодернізується, й не знайде ключа до вирішення своїх гострих національних конфліктів, то про її долю й навіть саме існування рішатимуть сторонні чинники. Для К. Реннера наддунайська ця дуалістична імперія не була політичним анахронізмом. Уважаючи не можливим до переведення ідеалистичної національної держави (в цьому саме за його думкою й полягає політична „квадратура кола" цієї проблеми); він гадав, що майбутність належить типу „держави народів" (Nationalitaten або Volkerstaat), який представляла власне Австро-Угорщина. Для цього вона мусила конче політичне і конституційне модернізуватися й демократизуватися, словом, стати свого роду монархічною Швайцарією. Як націолог, К. Реннер багато присвятив енерґії й наукового хисту для обґрунтовання й захисту цієї своєї тези. Джерельна його праця: „Підвалини та розвиткові завдання австро-угорської монархії" (1906 р.) докладно з'ясовує й мотивує цю націологічну теорію на тлі проблематики габсбурської держави. В обох цих працях видатний австрійський націолог поборював політичну безідейність, що була „найвищою засадою політичної практики Австро-Угорської Імперії, одночасно вказуючи реальний шлях до виходу з фатального лябіринту, в якому опинилися народи Австро-Угорщини, завдяки справді програмовій безпрограмовости віденської урядової політики.

К. Реннер не був лише націологом-теоретиком, але й етнополітиком-практиком. Він рішуче відкидав заклик своїх критиків, що уважали його націологічні теорії утопічними й не до здійснення. Реннер слушно покликався на те, що його теорія „персональної автономії" унеможливила чесько-німецьке порозуміння на Моравії, що примінення її на Буковині сприяло замиренню національного ворогування в цій країні, що його націологічні засади були покладені в основу нової конституції для Боснії і Герцеґовіни, на жаль, вже запізно, мовляв, у дванадцяту годину існування Австро-Угорщини.

Світова війна, сиґнал до якої вийшов саме із цієї анектованої югослов'янської провінції, — фактично була початком кінця цієї дуалістичної держави, що систематично нехтувала всі вказівки новочасної історії, що базувала свій лад на гегемонії панських народів, марно намагаючи спинити переможний наступ своїх народів-кріпаків. К. Реннер навіть у цю трагічну добу не втратив ще надії та віри в рацію існування Австро-Угорщини. Доказом цього його програмова публікація сутонаціологічного характеру „Відновлення Австрії" (Oesterreich Erneuerung, 1915) в передмові до якої він ретроспективно пригадує свою ідеологічну минулість і востаннє апелює до громадської опінії цієї держави на захист своєї улюбленої думки про наддунайську Швайцарію. „Справа відновлення Австрії, — каже він у цій передмові, — може бути лиш справою всіх її народів і кляс". Цей заклик прийшов уже запізно. Австро-угорські народи — кріпаки, національне пробудження яких К. Реннер своєчасно констатував, передбачаючи неминучість політичної іхньої боротьби за національне визволення, — (чехи, словаки, югослов'яни), — рішуче розійшлися вже з Віднем і Будапештом, уважаючи світову війну найвідповіднішою нагодою для здійснення своїх самостійницьких змагань. Мовляв, — пост фактум, — вийшла остання праця Реннера — „Право самоозначення народів з особливим застосуванням до Австрії. Фактично це було нове, поширене й перероблене видання його старої, цитованої вже тут монографії. „Боротьба австрійських народів за державу". Коли перша її частина: „Нація і держава" (1918 р.) вийшли з друку, габсбурська монархія вже була в безнадійній агонії. Через це певно не появилась заповіджена друга частина цієї монографії, що мала конкретно змалювати „Установи національної автономії". Політичне, отже, цей твір видатного австрійського націолога належав до історії від самого моменту своєї появи. Проте він лишається цікавою спробою національної системи застосованої до певного конкретного випадку. Австро-Угорщина, як держава, розпалася, але як державний тип існує й далі в різних варіянтах. Теоретично Реннер може мати сатисфакцію, що тип чистої національної держави, — це національний ідеал, який на 100% не до переведення в політичній дійсності. Більшість існуючих держав — це свого роду Австро-Угорщини в мініятюрі. Звідси проблема національних меншостей та потреба правного їх захисту міжнароднього характеру. Ренерівська „квадратура кола", цебто дилема, національна держава або державна нація, претендуюча на гегемонію в державах різнонаціонального складу, лишаються все актуальною справою та однією з найважніших проблем наукових досвідів з боку сучасної націології.

Зразки французької, американської та англійської націології. Ми бачили, що під час світової війни Париж став одним з головних осередків національно-визвольних змагань поневолених народів, що боролися по боці Антанти. Французькі державні діячі висловились за право народів на самоозначення. Видатні французькі вчені активно допомагали ознайомленню свого загалу з деякими конкретними національними питаннями у зв'язку з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Так, старий чехофіл та історик кінця чеської самостійносте й трагедії після поразки на Білій Горі 1620 р. проф. Ер. Дені (Е. Denis) видав під час війни спеціяльну книгу про словаків (е оасе, 1917), яку можна вважати не тільки самостійним націологічним нарисом про Словаччину, але й цікавою спробою націологічного трактування питання чехо-словацького об'єднання. Як вступ до цієї монографії, згаданий вчений дав документальну критику Австрії саме з націологічного боку, доводячи повну її залежність від Німеччини, захопленої пангерманістичним месіянізмом.

Нічого дивного, що цікавість французьких вчених від реальних національних питань поширилися на національну проблему, як таку взагалі. Під цим оглядом французька молода націологія нав'язує на славну традицію Е. Ремана: істоту нації вона трактує в аспекті психо-волюнтаристичному, отже, як вияв масової національної свідомости та колективної волі до самостійного існування. Так це питання про націю ставить і з'ясовує Г. Озе (Н. Наuser) у своій розвідці: „Національна засада" (1916 p.). Французька така концепція нації є критикою й запереченням німецького її розуміння, базованого передовсім на суто антропологічному, цебто расовому підкладі. Полемізує з ним Р. Жоане у другому виданні цитованої вже тут його монографії: „Le principe des Nationalits". На його думку культурний світ, залежно від двох різних концепції, можна розділити на дві групи. „Перша концепція, — каже він, — складена французами є „виборча" (елективна), розуміє націю, як факт свідомости, ознакою чого є воля народу; друга німецького походження — добачає в ній факт біологічний (природний), виявити який є завданням науки". Треба запам'ятати дуалістичне розуміння нації в сучасній науці, бо саме з націологічного боку воно дуже важке з огляду на своє політичне використовування. Психо-волюнтаристичне розуміння нації поділяє вся модерна французька соціологія. Один з найориґінальніших її представників, покійний Ед. Дюркгейм (Е. Durkheim) — напередодні своєї смерти дав таку дефініцію нації: „Народність (nationalit) — це є людська громада, члени якої з причин етнічних або історичних хочуть жити під одними у тими самими законами; хочуть утворити державу... Серед культурних народів уважається тепер засадою, що ця спільна воля, коли вона настирливо виявляється — має право бути узглядненою й навіть, що саме вона є єдино тривкою підвалиною держави".

Можна сказати, що такий погляд переважає в сучасній науці та в національній ідеології. На цьому базувалася національна програма американського президента В. Вілсона, конкретизована в його відомих „14 точках". Свою націологічну ідеологію й теорію, бодай в головних тезах, він зформулював уперше в своїй промові (27. V. 1916 р.) у Вашінґтонській Лізі Миру. Головні її тези були такі:

1. Кожен нарід має право вибирати собі таку владу, під якою хоче бути;

2. Малі держави мають таке саме право на те, щоб їхня зверхність і територіяльна незайманість були шановані, як цього бажають великі й сильні народи, та як вони цього вимагають;

3. Світ має бути звільнений від кожної загрози порушення миру через напад чи непошану до прав народів і народностей.

Офіційно президент В. Вілсон з'ясував оцю свою націологічну програму у своїй заяві до Сенату 22.1. 1917 р. в справі майбутнього миру, де він розвинув і мотивував потребу Союза Народів, як наддержавної установи, заведення якої мало бути забезпечення міжнароднього миру. За його думкою, Ліґа Націй мусіла б мати ефективну міць для унеможливлення замахів на її авторитет чи спротив проти її рішення з боку будь-якої держави чи народу. В. Вілсон відкидав далі засаду політичної „рівноваги сил", пропонуючи замість неї принцип „політичної кооперації". Тому він зробив й цій заяві внесення в справі поширення відомої американської „Доктрини Монрое" на ввесь світ, щоб вона, отже, стала загальною засадою. Конкретно він формулював цю думку так: „Жодному народу не вільно поширити свою формулу влади на інший нарід або ж іншу народність; власне навпаки: кожен нарід — однаково, великий та могутній чи малий — мусить бути вільним і сам без загрози й обмеження встановити для себе свою державну форму та розвиток. Пропоную, — казав далі В. Вілсон, — щоб в майбутньому всі народи зріклися союзництва, що веде до перегонів у потужності, що заганяла б їх до сіток інтриґ та егоїстичної конкуренції, а власні їхні інтереси затемнювала б чужими впливами. В концепції великодержав не має бути місця для складних союзів... Пропоную, отже: Влада за згодою підвладних; свобода морей..., обмеження зброєння, що військо і фльоту зробило б засобом для утримання порядку, а не знаряддям нападів і егоїстичного насильства...".

Тиким мав бути дух „Нової Европи" та післявоєнного світу за думкою цього американського ідеаліста, що стояв на первісних позиціях американської демократії та був вірним нащадком своїх великих попередників — Вашингтона і Лінкольна.

На мировій конференції В. Вілсон був у ролі політичного Дон Кіхота серед великодержавних Санчо-Панчів, якого, врешті, зрадила його власна батьківщина, ізолюючись від Европи, не визнаючи Союзу Народів та залишаючись на позиціях своєї американської доктрини Монрое. Проте зі становища майбутнього відродження й відновлення всього світу, а Европи зокрема і передовсім, після сучасної політичної дезорієнтації та реакції — ідеологічна програма В. Вілсона, маючи на увазі скріплення міжнароднього солідаризму наближення й співпраці не втратила завсім свого значення й лишається реально невикористаним ще матеріялом до практичної націології. Завданням теоретичної націології є методичне усистематизування засад і тез покійного американського президента, як дуже цінного матеріалу етнополітичного характеру.

Англійська націологія, що дуже успішно розвивалася головно після Першої світової війни, а під час її виявила, як ми бачили, більше нахилу до націографічних і етнографічних справ, проте і за час війни дала деякі цікаві твори з обсягу теорії нації. З цього боку на увагу заслуговують монографії видатного англійського дослідника національної проблеми Р. Мюра (R. Muir), а саме: „Націоналізм та інтернаціоналізм" (1918р.) й головно його суто націологічна праця: „Національна влада, її зріст та засади", що є джерельною розвідкою про постання та формування у першу чергу європейських історичних і великодержавних націй. Це, свого роду — європейська історична націологія. В дальшому параграфі цього нарису ми матимемо змогу ознайомитися з новітніми досягненнями англійської націології.

Українська націологічна література. Також українська націологічна література значно поширилася після війни. Під час війни з українського боку велася передовсім велика пропаґандивна акція, головно заходами Союзу Визволення України", що видав на багатьох мовах і навіть по-турецькому, інформаційні публікації про українське питання. Накладом партії українських есерів була видана ціла низка націографічних розвідок, головно соціялістичних авторів (К. Кавтського, Р. Реннера, Ж. Жореса, X. Житловського і т.д.), але й Ренана а також знову видані клясичні „Чудацькі думки про українську національну справу", М. Драгоманова. З націологічного боку заслуговує на увагу виданий у Москві збірник „Украинский вопрос" (1915 p.), як вдала спроба націографічної синтези українського питання. Можна тут згадати й дві мої праці з обсягу націології, а саме: Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономічні прямування (1916 p.), що були першим систематичним оглядом національних питань у межах царської імперії та докладної аналізи її саме з націологічного боку; відтак мою публікацію: „Національна справа" (1918 p.), де була дана назва цієї нової науки про націю, зроблена спроба покладення першого фундаменту під нею; окрім цього запроектовані з одного боку „Деклярація прав народів", як програмова ідеологічна база для майбутнього миру та будування дійсно нової Европи. (Цікаво, що проект „Деклярації прав народів" був ухвалений в червні 1916 р. у Льозанні на ПІ-му Конгресі поневолених народів; отже, майже у той

самий час, коли я, ізольований в австрійському конфінаті, складав свій, не знаючи про те, що діялося під цим оглядом в антантському таборі, а з другого, „Націологічний інститут, як спеціяльна установа для вивчення сучасних національних рухів і питань. За моєю думкою, він мав бути заснований в столиці самостійної України, в Києві. Я гадав, що визволений український нарід, який на собі зазнав і відчув страшний національний утиск, має виявити ініціятиву в напрямі зорганізування і зосередження націологічних дослідів після світової війни, що уявлялася всім нам кривавим прологом до нової ери в історії культурного людства. На жаль, сталося інакше. Саме після війни Европа опинилася на роздоріжжі. Україна була закута в нові пута. В історії почався, немов якийсь відлив назад. Весь світ був захоплений нечуваною досі кризою, що крім причин господарських і суспільних у великій мірі була викликана також загостренням національно-державних суперечностей. Через це сьогодні націологія, деклярація прав народів, Націологічний Інститут — це все постуляти в своїй попередньо згаданій праці. Ми зараз побачимо, що над з'ясуванням їх працює тепер розпорошено вся Европа. Національна справа силою фактів і вимог життя науково досліджується в різних країнах і багатьма народами. Теорія нації викладається у високих школах. Для досліду нації постали спеціяльні установи — часописи, видавництва, товариства. Націологія твориться, отже, непереможно на наших очах. На жаль, і часто на шкоду справі — розпорошено й несистематична, з перевагою, звичайно, політики над наукою. Але сьогодні тяжко вже заперечувати факт її існування та актуальність її самовизначення. Що було зроблено і чого досяглеся в цім напрямі за останніх 15 років - про це мова у наступному розділі.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"