"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

16. Загальний огляд всесвітньої етногенези

(Народотворення)

Нація — порівнюючи новітній витвір суспільних процесів (соціогенези), що найяскравіше досі виявився в Европі. Соціологічне він мало ще досліджений і з'ясований. Етнологія, отже, „наука про постання народів, їхні властивості та поширення на землі", — фактично цікавилася й вивчала примітивні племена та початкові форми суспільного життя. Так само й генетична соціологія. Антропогеографія, що по думці проф. С. Рудницького, „у першій мірі покликана до всебічного розслідування тих груп людства, що їх звемо народами..." — фактично з'ясовує ролю й вплив природи у суспільнотворчих процесах, а отже й етногенези, цебто постання й формування народів. Властиво немає ще досі вичерпуючої наукової відповіді на те, „як зароджувалися й утворювалися народи, навіть історичні. Бо історія, що також цікавилася цією справою, з'ясовувала ці дуже складні процеси однобокою лінеарною методою, маючи на увазі головно поступово хронологічне їхнє чергування. Початки народотворення для неї здебільшого заникали десь у присмерку мітології та патріотичних або національних леґенд. Не слід забувати, що писана історія обіймає порівнююче невеликий період часу. Для європейського континенту з виключенням античної Греції та Риму, — це властиво післяхристиянська ера. Фактична ж історія людства й процес соціяльної його еволюції нараховує вже не одну тисячу років.

4. Людина й суспільство. Археологія відкрила нам людину, як суспільну істоту, виправдуючи отже відому тезу Арістотеля про неї, як про „суспільну тварину" (зоополітікон), а заразом спростовуючи новітні погляди з цього приводу чи то Т. Гобса, чи то Ж. Ж. Руссо, що обидва свою суспільну філософію виводили з помилкового припущення про асоціяльний стан первісної людини. Англійський філософ, автор клясичного твору: „Левіафан" (1551 p.), уявляв собі цього дикуна, як розбишаву, що немов вовк, вічно гризся зо всіма („людина людині — вовк"; „війна всіх проти всіх"); його французький колеґа, автор славетного тарктату: „Суспільний договір" (1768 р.) — навпаки ідеалізував цього первісного Робінзона, якого, за його думкою, здеправувала культура й громадський поступ, заложений від початку на суспільній несправедливості й господарському визиску. „Людина народилася вільною, але скрізь вона є в кайданах", — таким твердженням починається „Du Contrast Social" цей ідеологічний катехізис Великої французької революції. Гоббс і Руссо були представниками соціологічного контрактуалізму, цебто теорії постання організованого суспільства шляхом „соціального контракту". Вони обидва помилялися щодо напряму громадського розвитку. „Суспільна умова" — це не вихідна його точка, а скоріше кінцева мета. Індивід є витвором суспільства, а не навпаки. Людина, як слушно зауважив Гердер, — це стадна тварина (Herdentier). Людське стадо, - проформа суспільного розвидку та дальшими етапами якого є рід, плем'я, пранарід, нарід, нація. Таким чином соціологічно націогенеза й етногенеза уявляються, як спеціяльні, — хронологічно все пізніші, — прояви соціогенези, цебто суспільно творчих процесів взагалі. Типологія, цебто загальна схема цих процесів, зокрема в початкових їх фазах, по всьому світі майже однакова, і це говорить за спільне походження людського роду (моногенеза). Дальші й особливо вищі її форми — неоднакові на ріжних континентах, залежно від природи, географічного положення та історичного процесу.

5. Розподіл соціогенези й етногенези за континентами. Австралія, Африка, відтак країни навкруги рівника, — це зони примітивної соціогенези та розпорошеної ще громадської організованости. Азія, — континент сталих цивілізацій та історичних народів, а отже й вищих форм народотворення. Під цим оглядом особливо цікаві країни, що положені навкруги Середземного моря та в Передній Азії, де межують три континенти Старого Світу (Азії, Африки та Европи). Тут майже лябораторно можна вивчати процеси етногенези культурних та історичних народів. Прикладами насильно припиненої етногенези під впливом історії може бути трагічна доля питомої перуанської або мексиканської цивілізації південноамериканських тубільних народів: Інків та Ацтеків, з яких це останнє переживає свій національний ренесанс у сучасній Мексиці. Проте найвищих форм етногенеза, як проґрес народотворення, досягла лише в Европі.

Европа (передумовини етногенези). Европа, — це батьківщина нації. Тут процес етногенези знайшов своє завершення в націогенезі, цебто в утворенню модерних націй, вивчення яких є головним предметом і завданням націології, як спеціяльної науки. Тут постали й розвинулися новочасні національні рухи. Тут від середини XIX ст. ми є свідками того могутнього й величавого процесу, що влучно був названий пробудженням або відродженням народів і під впливом якого прокинулися до самостійного національного життя в першу чергу європейські, т. зв. неісторичні народи, але який згодом від початку цього століття захопив усю земну кулю, викликуючи націотворчий здвиг серед кольорових племен усіх частин світу. Націолог, якого цікавить механіка й динаміка націотворчих процесів, мусить отже якнайбільшу увагу звернути на Европу, цю робітню націогенетичної емпірії. Але в Европі так само найкраще можна вивчати етногенезу, цебто формування народів історичних і державних. Може виринути зовсім природне запитання: Через що саме наш континент опинився в такому упривілейованому положенню під цим оглядом?

Загальна відповідь на це була б така, що ніде на земській кулі немає другого континенту, де б передумовини для культурного та громадського розвидку були сприятливішими, ніж саме в Европі, де, як побачимо далі, зародилося людство й звідки воно поширилося по всьому світі. Приблизно в цьому самому порядку проходили відтак і процеси соціогенези й етногенези на різних континентах. Природа подбала про те, щоб в Европі рід людський міг розвиватися без тяжких перепон. Географічне її положення й підсоння сприяли суспільному та культурному поступу її мешканців. Хоча джерела й початки європейської культури лежать в Передній Азії, але дальший її розвиток через Грецію та Рим пішов і захопив Европу. Тут також витворені були вищі форми політичної й суспільної історії. Тут продовжувалися дальші етапи етногенези, що в Старому Орієнті (напр., Асирія, Вавилонія, Єгипет і т.д.) або в античному світі (Греція, Рим) — зупинилися на початковому щаблі формування народів, бо тоді перед 4000 — 2000 роками не було ще суспільних передумовин для повної кристалізації таких громадських колективів; внутрішні складники їх були замало зв'язані між собою в наслідок механічної, а не огранічної їхньої структури. Ці античні народи (від сумерійців-аккадійців, до античних греків, римлян та кельтів) ілюструють різні хронологічно послідовні етапи, так би мовити, мозаїкового типу суспільної структури, де поодинокі групи й кляси населення були різко розмежовані одна від одного, цебто існували попри себе в порядку певної суспільної ієрархії. Видатний чеський географ, один із найкращих знавців австралійської етногенези, покійний проф. Ю. Данеш, — слушно звернув увагу на відносно недавнє зформування сучасних культурних народів, одночасно з'ясовуючи причини цього явища. „Ті ознаки, — каже він у своїй останній праці „Постання й занепад тубільців в Австралії та Океанії", (1924 p.), — які ми уважаємо тепер типовими для окремих народів вищої культури та які підкресляємо й плекаємо, є вислідом лише недавньої доби інтенсивних істричних зносин".

Сучасні народи, об'єднані в собі головно книжною культурою й політичним розвитком, — є витворами зовсім модерними, великі мовні групи, як ми їх сьогодні розріжняємо, — можливо кілька тисячоліть старші у своїх основах.... Щойно модерна думократична культура вириває й долішні суспільні шари із споконвічного стану свідомого забуття й вирівнює в середині народи, неоднорідні їхні складники, різноманітно перемішані в єдину суспільність, культурно й політично рівноправну. В римській імперії та в державах февдальних зорганізованих попри себе жили майже без культурного зв'язку шари з надбутком культури обіч верств незвичайно варварських у тісному суспільстві гостро розшарованому, немов різні касти великих моравлиних або термітних громад. На щастя, зміни політичного буття були частими вже від часів передісторичних: пануючі кляси проковтнулися новими завойовниками або зміцнілими підданими; безнастанний вир змін ніколи не дозволював того, щоб людське суспільство розмежовувалося в гостро відмінні типи, між якими виключені були б перехід та перехрещування. Правда, під цим оглядом суспільна еволюція була дуже повільна і найвищих щаблів досягла лише в Европі.

Ніщо не гальмує так кристалізацію народів, а далі перетворення їх у модерну націю, як саме оці внутрішні суспільні перегородки. Прикладом такого внутрішньо-громадського роз'єднання може бути кастовий устрій. Клясичний його зразок — індуські касти. Якщо процес формування індуського народу так запізнився й тепер проходить із такими великими ускладеннями та дуже кволо, то в першій мірі спричиняє це кастовий устрій Індії, що майже одну п'яту частину всього населення цієї країни тримає на положенні безправних паріїв, отже, людських істот виведених за дужки громадського життя. Рабство в античному світі та кріпацтво в пізніших часах гальмували, звичайно, процеси народотворення, темп яких природно залежав й обумовлений був суспільним розкріпаченням людства.

Але це одна тільки з передумовин народотворення. Не менш важною під цим оглядом є інша, для якої в Европі також склалися сприятливіші обставини. Це певна стабілізація, цебто заспокоєння й територіяльне визначення й обмеження в просторіш суспільних процесів, а разом з тим і відповідно до цього їхня інтенсифікація, цебто здужчання. Річ ясна, що в примітивному стані, який характеризує розпорошеність та, ізоляція людських гуртів із одного боку, а з другого випадкове й періодичне їх скупчення для якоїсь мети (головно захисту від ворога або спільного придбання поживи) не може бути мови про згадану соціогенетичну стабілізацію. Також у номадів, що територіяльно дуже розкидаються, не має сприятливого ґрунту для народотворення. Їхні „орди" зокрема монгольські, є своєрідним прикладом сутодисциплінованої „розпорошености". Щойно хліборобство, з'вязане з територіяльною осілістю, витворює найкращі суспільні передумовини для етногенної „седиментації", тобто справжнього натарування-скупчення населення і перетворення його в компактнішу суспільність, яку можна назвати основою народу. Під цим оглядом Европа з усіх континентів опинилася в найкращому положенню. Процеси масової міграції, так зв. перенаселення народів тут завершилося вже перед кінцем першого тисячоріччя нашої ери. З VII ст. починається ліквідація того історичного хаосу, що був спричинений розпадом античного світу й мандрівки варварів. Наприкінці першого тисячоліття нашої ери починають визначатися перші політичні контури майбутньої Европи, а одночасно як на західній її периферії, так подекуди в її центрі розпочалися етногенетичні процеси, в наслідок яких впродовж майже тисячі років зформувалися сучасні європейські народи.

Чим далі на схід Европи, тим більше запізнювалася її етногенна стабілізація та млявіше проходило утворювання народів. А це тому, що тут і головно в південносхідній її частині, а передовсім в Україні, міграція азійських народів дуже затяглася та гальмувала розвиток етногенези. В Україні, напр., міґрація закінчилася щойно у XVIII ст., отже, коли у західній Европі процес кристалізації історично-державних народів був завершений і вона стояла на порозі своєї націо-генетичної фази, цебто формування модерних націй та пробудження й відродження т. зв. неісторичних політично-державно поневолених народів. Великою Французькою Революцією (1789 р.) довершується ця доба західноєвропейської етногенези і починається ера націогенези, цебто перетворення цих народів у модерні нації.

Політична кристалізація Европи в попередньому періоді та зв'язане з нею територіяльне розмежування її створили певні зовнішні кордони, в межах яких могли проходити ці народотворчі процеси, їхня інтенсивність залежала від згущення населення, що спроквола, але поступово зростало в процесі історії. Біологічна гущавина населення є передумо-виною для іншої, яку Є. Дюркгейм влучно назвав „моральною гущавиною" (la densite morale), розуміючи під цим громадську або суспільну її функцію. Цей самий вчений визначає наведене поняття ще, як гущавину також динамічну, цебто таку, що сприяє напруженню суспільного руху. Інакше він називає ЇЇ ще "моральною близістю" (la proximite morale), підкреслюючи цим культурне й духове зближення в лоні суспільства під впливом цього соціогенетичного чинника. З погляду етногенези й націогенези роля власне цього фактора має першорядне й далекосягле значення. І знову ж таки в Европі доби після середньовічної у зв'язку з винаходом друку, постанням науки, зростом населення, спрокволим обмеженням і розкладом суспільних внутрішніх перегородок. В наслідок, словом, культурного й соціяльного визволення, кульмінаційною точкою якою був 1789 рік — витворювалися сприятливіші обставини і передумовини для все інтенсивнішої етногенези та дальшої націогенези. Через це саме Европа стала континентом народів, батьківщиною модерної нації, виплекала свій тип етногенези й націогенези.

Азія. В інших частинах світу в минулому доводиться констатувати здебільшого лише нижчі фази народотворення. Ніде — навіть в Азії, де постали попередні людські цивілізації — етногенеза не досягла викінчених своїх форм. Як приклад можна навести нарід китайський, без сумніву, один з найстарших культурних та історичних народів світу, що зформувався в своїх етногенетичних основах раніше, ніж в Европі розпочалися народотворчі процеси, але який незабаром зупинився й немов законсервувався на довший час, затримуючи Китай під громадським оглядом в стані якоїсь істричної летаргії; з неї китайський нарід прокинувся щойно під час своєї національної революції в 1911 p., від коли в „Небесній Імперії", що впродовж соток років була символічним зразком культурного й громадського застою, — розпочався знову припинений процес народотворення, цим разом прямуючи шляхами новітньої європейської націогенези. Різні причини й чинники обумовили загальмування китайської етногенези. Але рішальним під цим оглядом були перевага закостенілого традиціоналізму, гальмуючого будьякий поступ; жахливе збюрократизовання мандаринського устрою, незвичайна трудність китайської грамоти, мало придатної як засіб масової освіти. Або візьмемо інший приклад — Японію. Модерна японська нація, як ми її знаямо тапер, зформувалася щойно в другій половині XIX ст. так само як, напр., в Европі нація італійська, використовуючи європейські культурні, наукові та політичні надбання. Ще яскравіше це явище кидається у вічі на пракладі Туреччини, що від здобуття Царгороду (1453 р.) та аж до кінця XVIII ст. була безнастанною загрозою Европи, а від середини XIX ст. опинилася в стані безнадійного політичного розкладу. Молодотурецька революція 1908 р. „розворушила цю хору людину над Босфором", на неминучий похорон якої нетерпляче чекала європейська дипломатія. Від так почався процес видужання Туреччини що потім пережила кілька катастрофальних війн до світової включно і під впливом Кемаля встала на шлях національного самоозначення, зновуж таки беручи приклад з Европи. Цих зразків можна було б навести ще більше: згадати хоч би Персію, що національно почала відроджуватися від революції 1907 p., або Індію, де новочасний національно-визвольний рух ідеологічно є зв'язаний з Европою. Це саме можна сказати про національне пробуджений Індо-Китай, з яким має тепер багото клопоту Франція; проголляндську Індію, де після світової війни відчувається наявна національна й суспільна ферментація.

Большевизм і національне пробудження кольорового людства. У цій новітній націогенезі не лише в Азії, але посеред кольорового людства всього світу, в першу чергу в поза-європейських колоніях національно-революційну ролю відіграв, без сумніву, московський большевизм. Так, як на прикінці XVIII ст. французька революція була прологом до національного пробудження й відродження Европи, так під впливом большевицької жовтневої революції остаточно прокинулася національне Азія, а відтак кольорове людство інших континентів. Багато цьому сприяла пропаганда

Комітерну в колоніях і виховання кадрів кольорових пропагандистів у Московському університеті для кольорових народів. Безперечний вплив мала на це також національна політика Совєтів щодо власних азійських інордців в напрямі їх культурно-мовного самовизначення, на потребу чого звернув увагу вже Ленін. Оскільки спочатку міжнародня орієнтація Совєтів була яскраво протиевропейська, а одночасно обличчям звернена на Схід — до Азії, таке прихильне ставлення до азійських „інородців" з боку радянської влади є зовсім зрозуміле. Дійсно вже за цієї влади більшість з них здобули власну абетку, піднесли рідну мову до щабля літературної, мали змогу плекати власну культуру; словом, національне самовизначилися. Представники цих нових східніх народів на цьогорічному конгресі совєтських письменників у Москві прилюдно констатували свої культурно-національні надбання в СРСР. Можна думати, що вони були щиріші й більш відповідали фактам, ніж, напр., заяви з цього приводу й там же українських або грузинських радянських письменників. Національна політика Совєтів істотно й фактично в обох цих випадках зовсім різна. Україна чи Грузія рішуче й безоглядно поборюється совєтським режимом під закидом національної контрреволюції, а одночасно ця сама влада сприяє національному пробудженню серед сибірських або середньоазійських тубільців, що політичне не грають і ніколи не можуть мати серйозного значення для Росії зі становища національної, а тим менше вже міжнародньої політики.

Коли, отже, представник Мордви, маленького фіно-угорського народця над Волгою, констатував на згаданому Московському конгресі совєтських письменників, що мордивське письменство постало щойно перед 10 роками, що це безумовний факт, як фактом є також те, що він далі казав у своєму привітанню: „... давніше слово „Мордва" було символом темряви. Поневолений мордивський нарід не мав ані абетки, ані письменства... . Щойно жовтнева революція нас визволила, сьогодні можна сказати, що маємо свою власну абетку і своє письменство". Або ось неменш цікава заява башкірця, отже, представника також фіно-угорського народу з Поволжжя, потатарщиного вже дуже за цасів царизму, коли „башкири не мали шкіл і коли тільки 3% башкирського населення вміло читати або писати. Татарський торговельний капітал, мулли і вчителі були вірними помічниками царизму. Татарська культура панувала

серед башкирів, пісьменники яких писали по — татарському аж до 1924 р. Сьогодні маємо свою літературну мову та письменство". На спеціяльну увагу заслуговує заява таджікстанського делеґата Лахнумі: „слово Таджік у старих словниках, — казав він, — пояснювалося так: Таджіки — це ім'я колись існувавшого племени. Сьогодні це не існуюче вже плем'я, не тільки що живе, але навіть стало політичне організованим народом, має всі передумовини для великого господарського і культурного розвитку...". Зокрема цікавий кінцевий уступ привітання цього делеґата: „Таджицькою мовою говорять в Індії, Персії та в Афґаністані; таджицьке совєтське письменство є для цих людей єдиним джерелом звісток про життя в СССР". Так з допомогою своїх азійських „інородців" большевики промощують шлях для своєї пропаганди в Азій взагалі. Поневолені народи використовують большевизм як засіб національно-визвольної боротьби проти своїх гнобителів: Китай — проти зазіхань - Японії; Індія, Афганістан, Персія — проти Англії. В Японії пропаганда Комінтерна знаходить чималий відгук серед закріпачених й господарських зруйнованих широких мас; в Кореї — це допомога в протияпонській кампанії і т. д. Так проти власного завдання й бажання цей московський продукт, перенесений до Азії викликає в першу чергу національний фермент; сприяє скорішому перебігу азійської націогенези в напрямі національного самовизначення азійських народів; словом є одним з чинників народження „Молодої Азії", так само, як перед 100 роками революції 1830 і 1848 років сприяли поширенню національних рухів в Европі, що тоді переживала свою національну весну, ідеологічно об'єднана довкола попередньо згаданого тут товариства — „Молода Европа". Так Азія, як континент, стає під стяг європейської націогенези, ідучи, звичайно своїм власним шляхом і навіть мріючи вже про всеазійське об'єднання (Паназія), що, річ ясна, політичне буде орієнтована проти Европи в першу чергу, але й проти З'єднаних Держав Америки, звідки паназіятизм запозичає доктрину Монрое про невтручання іншоконтинентальних держав у свої хатні справи. Азія для азійців! — таке є гасло цього молодого паназійського руху.

Большевизм зосередив свою головну увагу на Азії з моментів геополітичного характеру, цебто орієнтуючись політично на Схід. Зрештою, його вплив поширюється також на інші континенти, скрізь викликаючи народотворчий фермент серед кольорового людства, що у совєтській Москві добачає свого широкого оборонця та приятеля. В Африці вплив комуністичної пропаганди відчувається головно на півночі. В Північній Америці вона цікавиться спеціяльно поневоленими неґрами; в Південній — большевизм спричинив національне ферментування серед автохтонного індіянського населення, що починає спроквола прокидатися, вертаючи до традиції передеспанської ери (Mexiko).

Африка. З погляду етногенези цей „чорний континент" ще зовсім молодий. Він був мало сприятливий для інтенсив-ніших суспільно-творчих процесів, що тут все зосереджені довкола родини, як соціяльного ядра. Французький знавець Африки М. Деляфос (М. Delafosse) у своїй розвідці: „Неґро-африканські цивілізації" (1925 p.), характеризуючи цей континент з політично-організаційного боку, констатує, що тип „держави-родини" є „без сумніву найтривкішою зо всіх політичних організації чорної Африки...". Дальшим етапом у цім напрямі він уважає тип „держава-плем'я", або „держава-село", беручи на увагу, що осередком його є здебільшого сільська громада; ще вищим щаблем — тип „держави-кантону", що „панує в чорній Африці. В дійсності це маленьке королівство, що уявляє із себе об'єднання скоріше географічного, ніж етнічного порядку". Так само й найвищі форми чорно-африканських держав, які М. Меляфос називає імперіями, та які постають шляхом конфедерованих „держав-кантонів", — це також об'єднання скоріше політично-територіяльних, ніж етнографічного характеру. Суспільна розпорошеність, відсутність попередньо згаданої „громадської гущавини", обумовлені головно природними властивостями цього континенту, — все це гальмувало темпо й напруження народотворчих процесів в Африці, яка, оскільки йде мова про переважаюче в ній питоме муринське населення, щойно наприкінці минулого й головно в цьому столітті, особливо ж після світової війни, починає національне прокидатися та вступило на шлях етногенези.

Під цим оглядом певні надії можна покладати на дуже численну „Банту" — групу, що компактно заселює південь Африки, аж за рівник, — нараховує понад 30 мільйонів мешканців, що мовно є дуже споріднені. На ній зосередив свою увагу молодий панафриканський рух, що зародився після світової війни серед американських муринів, як своєрідна спроба „чорного сіонізму", бо його ідеалом є повернення муринів всього світу до Африки, як до своєї старої батьківщини. Звідси й гасло цього руху: „Африка для африканців!"

Проблематика африканської етногенези. Це, звичайно, „музика майбутности", а до того ще — не завтрашньої. Конкретне муринське питання загалом дуже складне. Через це М. Деляфос слушно перестерігає перед тим, щоб його передчасно узагальнювати та ставити вже у світовому масштабі. На його думку, краще трактувати цю проблему аналітичною методою в її поодиноких реальних виявах, отже, справу американських неґрів; чорних, Антіл, що мають вже парляментне представництво, питання ліберійських неґрів, що мають свою державу в Африці й не виправдали покладаних на них надій, як на аванґард суспільно-політичного поступу серед тубільчого чорного населення. Далі окремо треба трактувати справу суданських муринів або південних „Банту" — племен. (До речі, Банту — це власне назва цілого племени; в перекладі воно означає — людина.). Неоднакове є далі положення муринів у різних колоніях. Африка ж є справді пошматована між усіма європейськими державами, які мають колонії. Колоніяльні режими майже без винятку дуже жорстокі і використовують місцеве насе-лення жахливо та безоглядно винищують його. Німецький етнолог проф. Лушан (F. v. Luschan) — у своєму синтетичному огляді всесвітньої етногенези: „Народи, раси, мови" (1922 р.) характеризує європейську колоніяльну політику чотирма „с", а саме: „Sklavenhandel, Schnapps, Syphylis, Schwundwaren", цебто торгівля рабами, горівка, пранці (сифілітики) та виробничий брак. „Загалом цей фахівець песимістично задивляється на майбутність африканських автохтонів, гадаючи, що, стара (цебто чорна) Африка швидко прямує до занепаду".

Найбільш гостра критика колоніяльного імперіялізму завжди буде виправдана. Але не завжди без надійний песимізм щодо майбутности кольорових племен, жертв цієї колоніяльної політики. Европа економічно визискує чорних тубільців; суспільство їх пригнічує, політичне поневолює, але європейська духова культура, що потрохи просочується до них, будить приспану їхню думку та стає зброєю їх визвольних змагань. Є також інші чинники, що сприяють та поглиблюють національне пробудження африканських чорних автохтонів. Це паніслямізм, який особливо має вплив серед арабізованого чорного населення, та большевизм, що програмою поширює гасла національного самовизначення й визволення серед кольорового населення європейських колоній. Чинником рішального й далекосяжного значення була відтак світова війна, в якій кольорове населення європейських колоній, — а отже й чорне з Африки, брало активну участь і побувало також на боєвих фронтах Европи. Вплив війни 1914-1918 років на нього був подвійного характеру:

1. дуже розвіялася авреоля білої раси, а заразом впав її авторитет і пошана до неї;

2. одночасно зросло почуття власної й расової гідности, громадська свідомість і потреба боротьби за свою рівноправність. Можна сказати, що під гуркотіння гармат на змінному фронті в думку кольорового війська западали й почали жевріти іскорки Вільонових засад про право всіх народів на самоозначення, особливо ж незабутнє вражіння побут в Европі зробив на американських муринів, що у себе за океаном живуть під тягарем невмолимого бойкоту, а в Парижі почували себе рівноправними громадянами. У цій власне атмосфері юнацького расового оптимізму зародилася думка панафриканізму, про це тут була вже згадка й на чому доведеться це зупинитися в дальшому уступі про американських неґрів, серед яких зародився цей панмуринський рух.

Африка цікавить націолога звичайно зі становища етногенези чорної раси. При сучасному стані наукового дослідження цього континенту неможлива точна відповідь на запитання: Які вигляди має ця муринська етногенеза? Проте вже не має сумніву, що тардиційні погляди на неґрів, як на плем'я, зовсім нездатне до культурного розвитку та поступу, є дуже помилкові й здебільшого пояснються расовим упередженням до кольорового людства взагалі, а до муринів зокрема. Новітні досвіди над минувшиною Африки, особливо ж видатного сучасного німецького африколога Л. Фробеніуса, відкрили незвичайно цікаву питому культуру й мистецтво муринських племен. Так само на диво великий поступ американських негрів після скасування невільництва у 1863 p., а до того ще в дуже несприятливій атмосфері систематичного расового бойкоту і саботажу з боку білих, — як і культурні досягнення муринів у деяких інших позаафриканських країнах, напр., антільських, — фактично спростовують стару оцінку їх, як раси меншвартної й культурно пасивної. Оскільки ж іде мова про африканських муринів, то найкраще вони досліджені у французьких колоніях. Треба зазначити, що ставлення французів до своїх кольорових автохтонів, не має того расового упередження й ворожнечі, яке так характерне, для англосаксонських колонізаторів, скажім англійців у недавньому минулому до індусів, або американців до своїх муринів.

Під цим оглядом дуже вимовним є напр., такий факт. У Парижі поставили пам'ятник героєві світової війни — генералу Манженові. На ньому, довкола нього поставлені, скупчені вояки всіх військових формацій, серед них є також постать мурина, як, представника французької Африки. Трудно уявити собі такий пам'ятник десь в Англії й зовсім неможливо вже в Америці. Там біле населення, вороже до муринів, напевно знищило б його. Французька наука має великі заслуги щодо вивчення й систематичного досліджування чорної раси. Навіть більше: після світової війни — негр один час був дуже модним у французькій літературі. Я вже згадував тут про відомого французького негролога М. Деляфоса, що після довголітньої службової практики в колоніях, яка дала йому змогу ґрунтовно ознайомитися й вивчити побут місцевого кольорового населення, тепер є професором у паризькій колоніяльній школі та школі східніх мов. Він видав між іншим невеличку, але незвичайно цікаву публікацію: „Душа негра" (1922 p.), що є мініяторною хрестоматією усіх африканських племен, подаючи типові зразки духової культури кожної з них. Неправильним є також дуже поширений погляд про те, що муринські мови зовсім примітивні й непридатні для потреб вищої духової культури. Деякі з них уже вироблені не гірше за європейські національні мови. А. Демезон (Demaison) у нарисі: „Мови й література муринів" (1930 р.) зокрема звертає увагу на дві західньо-африканські мови: улоф, якою говорять сенеґальці — нарід селянський, але й добрих купців, та мандинж, що поширена серед суданських племен вздовж Ніґеру, як міжплеменна мова тримільйонового населення. Улофи мають дуже старе й багате усне письменство, яке плекають від давна місцеві трубадури, т. зв. „ґріо". Зрештою типовими його зразками є казки, прислів'я, що яскраво з'ясовують побут місцевого населення, далі героїчні пісні мітичні леґенди, які змальовують їхній світогляд. Обидві ці мови зовсім пристосовані вже до потреб сучасного культурного життя. Вирази технічні вони запозичають з європейських мов: морські з англійської, будівельні та церковні з португальської, а особливо ж з французької. Звичайно, у зв'язку з іслямом відчувається на них вплив арабської мови. Проте каже А. Демнезон, — „кожен рух, кожна думка, кожен намір, кожен прояв діяльности — як додатньої, так і від'ємної, мають своє власне означення, так само як і всі істоти й явища природи, що є в будьякому відношенні до щоденного життя, або творять до нього супровід...". Як граматично, так і що до свого словника ці мови багаті й зовсім розвинені. Зокрема ж мова „улоф". „Коли я, — пише цитований французький знавець муринської мови й літератури, — зустрічаюсь з чорним сенеґальським послом до парляменту Блез Діяньом, то ми звичайно, говоримо на мові його виборців. І ми можемо цілі години балакати про всі можливі речі, на політичні й літературні теми, як і про справи буденного життя, не маючи жодної потреби вжити бодай одне французьке слово. Звичайно, коли починаємо говорити про автомобіль, то ми мусимо випозичити з французької мови такі вирази, як: магнет, пневматика, вентіл або карбуратор. До речі, всі ці технічні назви міжнародні, а не лише французькі. Але я не маю сумніву, що в недалекій майбутності геній мови витворить і тут нові вирази так само, як „мандинж" винайшла вже слова для назви рушниці, бінокля, дзеркала та різних інших речей, яких чорні не знали ще до нашого прибуття".

Річ ясна, що муринські народи з так розвиненими мовами й втягнені цілковито у вир європейського культурного життя, природно вступають на шлях модерної націогенези та мріють про своє сомоозначення. У 1932 р. в колоніяльній рубриці паризького „Le tempe" була вміщена незвичайно цікава стаття про розмову з одним камерунським мурином, національне вже свідомим представником чорного народу Яунде. Коли його французький журналіст назвав Банту, він скореґував це відразу ж, представляючись, як Яунде з Камеруну. Дальший перебіг розмови — це один акт оскарження проти колоніяльної політики Европи, що зовсім нехтує тубільне населення, політичне шматуючи його, як німу худобу, залежно від дипломатичної гри європейських великодержав. „А проте — ми люди, — казав цей Яунде, — а не худоба, яку можна продавати кожних 20 років. Ми маємо право не погодитись не лише з тим, щоб змінювати хазяїв, але звичаї та „цивілізовану" європейську мову кожних 20 років...".

„Ми вже не дикуни, — казав цей каменяр чорного національного відродження, — там (цебто в Африці,-Б.) є проте люди! Ви називаєте тубільцями, але проте це люди... . Чорний чи жовтий нарід не сміє й не може бути змушений до того, щоб міняв своїх панів вихователів, а отже й мови порозуміння з європейцями в одному поколінню. Бо йде не тільки про одну мову, що такий нарід мусить вивчити. Кожного разу він мусить пристосуватися й підпорядкуватися до нових метод адміністрації, до нового розуміння юстиції, до нових відтинків і дуже поважних чужих цивілізацій. Я вас питаю, — закінчив цей модерний мурин свою розмову з європейцем на тему: — чи довго ви хочите нам морочити голову? Зовсім поважно: чи уважаєте, що це можливо?"

Так думає і говорить національне пробуджена чорна Африка. Звичайно, що не має вже сили, щоб зупинити ці стихійні процеси муринської або кольорової етно— й націогенези. Скоріше чи пізніше біла пануюча раса у своїх власних інтересах буде змушена до визнання цього кольорового національного ренесансу й до порозуміння з ним. На цей шлях мусіла вже вступити Англія, шукаючи нових компромісових засобів щодо вирішення індуського або єгипетського питання. Цього прикладу мусять наслідувати всі інші європейські держави, що мають колонії з автохтонним населенням, яке національно прокинулося й прямує до свого самоозначення й визволення. В північній Африці, — заселений народами хамітського походження (Марокко, Туніс, Алжір, Єгипет, Абесінія), расове й мовне зближеними з передньоазійськими, а взагалі ближчими до європейських, особливо ж південноевропейських процеси народотворення вже перейшли у стадію націогенези, цебто „формування модерних націй". Зокрема ж це стосується до колишньої „країни фараонів". Від середини XIX ст. Єгипет національно прокинувся й політичне розпочав вперту боротьбу за свою незалежність, яку він фактично вже здобув. Молодий єгипетський сучасний націоналізм має всі типові ознаки європейського. За ним від світової війни стихійно поширюється велико-арабський національний рух, джерело якого лежить у близькому сусідстві та вплив якого збільшується завдяки сучасному паніслямізму, що в Африці є народотворчим чинником безсумнівного значення.

Біла раса в Африці є в абсолютній меншості. Вона дуже тяжко акліматизується тут. Підсоння і природні умовини тут для її поширення, крім північного й південного побережжя, мало сприятливі. Отже, популяційне й біологічно тубільне кольорове населення має наявну перевагу над своїми білими колоніяльними панами. Коли воно культурно європеїзується й громадські зорганізується, коли самоозначуться серед них бодай кілька чорних і коричневих народів, а ці націогенетичні процеси вже відбуваються перед нашими очима, особливо ж після Першої світової війни, — тоді решта тубільного населення, річ ясна, підпаде впливу цих молодих африканських народів, що визволяться з — під політичного проводу Европи, здійснюючи своє гасло „Африка для африканців".

Америка. Так званий „Старий Світ", цебто Европа, Азія та Африка з погляду історичного розвитку народотворчих процесів творять безсумнівну та органічну суцільність. За новітніми даними антропології й етнології — батьківщина людства лежала в Західній Европі. Звідци рід людський поширювався передовсім до Африки, від так на Схід Европи та Азії, згодом і пізніше через північно-східні частини цієї останньої до Північної Америки. Заселення Південної Америки зв'язане також з Африкою. Хронологічно розселення людства тривало довго. Американсько-чеський антрополог Ал. Грдлічка, авторитет у цих справах, гадає у своїх викладах: „Про постання й розвиток людства й майбутність людства" (1924 p.), що поширення людей датується в Европі щойно від кінця останньої льодової доби, отже, приблизно з перед 30 000 років, інакше кажучи, з кінця т. зв. неандертальської фази примітивної людини. Східня Азія починає заселюватися значно пізніше, бо аж на початку „неоліту", цебто нової кам'яної доби. Щойно відтак прийшла черга на Північну Америку. „Що до заселення Америки, — каже цитований автор, — немогло мати місця у відносно пізніших часах, за це промовляє дві обставини. Америка зо всіх боків, — крім свого найпівнічніше-східнього виступу, — є так ізольована широчезними морями, що поява там людини була неможлива в доісторичній добі. Людина могла прийти лише із північного сходу Азії, але щоб вона дійшла аж до цих країніх меж, попереду мусіли бути заселені вже майже всі частини цього величезного контингенту, придатні для залюднення, що не могло б статися, річ ясна, у дуже давній минулості. Про таку давнину, про добу старшу за кілька тисяч років до Христа — не має жодних даних, як щодо східньої Азії, так і тим більше щодо Америки.

Коли в 1492 р. Колюмб відкрив Америку, включаючи її в сферу європейської та всесвітньої історії, вона була ще мало заселена, але витворила вже питомі свої форми соціо- й етногенези. На жаль, брутальна і хижацька інвазія Европи, а зокрема еспанських конквістадорів до середньої та південної Америки зруйнували й зрабували чималі надбання індіянської культури; примусове навернення тубільного населення на християнство, що переводилося в дусі фанатичного католицизму, знищило майже вщент усі пам'ятки духовної культури цих племен і народів. Щойно згодом наука почала реконструвати справжній образ їхнього побуту й життя, що основно різниться від тієї уяви, яка склалася про них під впливом офіційної історіографії переможців. Сьогодні вже ґрунтовно просліджені дуже цікаві, оригінальні цивілізації інків в Перу, ацтеків у Мехіко, маїв — в Юкатані. Під кожним оглядом вони витримують критичне порівнання з єгипетською, напр., культурою доби фараонів. Ще трагічніша була доля північно-американських індіян. Тут білий наїздник масово винищив їх так, як і бізонів. Чисельно невеличкі рештки цих „спартанців заходу", як влучно назвав їх Е. Т. Сетон, великий оборонець і приятель індіян, що знамените вивчив їх побут і минувшину, від так очистив пам'ятку цього героїчного племені від намулу традиційної брехливої опінії про них і врешті в дусі індіянської життєвої філософії поклав ідеологічні основи під сучасний скавтінґ, цебто лісознавство (ооса), — існують вже тільки у спеціяльних резерваціях. Так само фізично загибають вони в Канаді, на Алясці й Камчатці, де всього разом залишилось небільше 40 000. Інакше справа уявляється під цим оглядом в південній і середній Америці, де живе ще 2 мільйонів індіянського населення й де положення й вигляди його не є такі безнадійні, як на півночі цього континенту.

Це пояснюється тим, що процеси нової етногенези після XV ст. в обох частинах Америки пішли різними шляхами. На півночі тубільне населення було майже дощенту винищено. Англо-саксонські його пізніші пани рішуче відкинули та безоглядно поборювали політику расового „метисажу" (перемішування). Причину цієї нехоті треба добачати в загрозі з боку чорного населення, що від 1619 р. було експортовано головно з Африки й аж до 1863 р. було закріпачено, немов людська худоба на послугах білих плянтаторів, головно ж у південних штатах північної Америки. Зовсім протилежна під цим оглядом була расова політика у Південній Америці. Тут запанував відразу й скрізь расовий „метисаж", який сучасний дослідник латинських республік цього континенту Ґарсія-Кальдерон уважає характерною ознакою його новочасної етногенези. Еспанська пануюча меншість безсила була з огляду на значну численність тубільного населення та природні й географічні умовини, що тут значно різнилися від положення під цим оглядом у Північній Америці, — проводити політику расової гегемонії та ізоляції білих. Мішані подружжя, що трактувалися на півночі, як расовий злочин і зрада, на півдні стали нормальним явищем.

Тип метисаж запанував за рахунок білої раси, що тут опинилася в наявному занепаді, зокрема після визволення на початку минулого століття з неволі еспанського панування, коли Південна Америка революційним способом зірвала зв'язок з Мадрідом і своєю європейською метрополією.

Новочасна етногенеза в латинській Америці та індіянізм. Від так в т. зв. Латинській Америці почалися незвичайно цікаві для націолога народотворчі процеси. Ввесь континент у зв'язку зі своїм географічним рельєфом і природними умовинами розпався на низку окремих самостійних держав, процес формування яких тягся майже до останніх десятиліть минулого століття. Кожна з цих держав стала самостійним осередком відрубної етногенези.Так від середини XIX ст. постали за океаном у колишній еспанській колонії нові народи: аргентинський, парагвайський, чилійський, перуанський, болівійський, і т. д., з еспанською мовою та бразілійський з португальською. (Бразилія була, як відомо, доменою португальського панування й так само перед 100 роками визволялася з-під державної курателі Лісбони.). Але в дальшому цієї сучасної етногенези в Південній Америці появився новий чинник, що дав їй подекуди інший напрям. Крім метиса європейської культури, що переважав числово майже в усіх південноамериканських республіках, — залишилося там ще багато питомого індіянського населення, яке існувало там своїм традиційним побутом поза межами європейської культури й без жодного іншого контакту з білими панами, крім явно ворожого. В деяких державах, як, напр., у Мехіко, Перу, отже, країнах старої індіянської культури та історичних традицій, це тубільне населення було втягнене у вир сучасного національного ренесансу. Так почалося, отже, на порозі цього століття „індіянське відродження" Південної Америки, що нав'язується до національних традицій доевропейської доби. Американський соціолог Е. А. Росе (Ross), що спеціяльно досліджував проблематику південноамериканської сучасної етногенези, згадує в своїй книзі про Панаму, що напередодні світової війни у Кузко, столиці колишніх інків, зустрівся і мав розмову з одним із провідників молодоіндіянського руху, який уважався безпосереднім нащадком інків і користався великим впливом на місцеве тубільне населення. Він з'ясував Россові, що „політика в Перу — це боротьба між еспанськими метисами з Ліми й побережжя та тубільцями з Кузко й середини краю; він передбачав повстання, оскільки Кузко не стане столицею держави. Він мріяв навіть про республіку Кечуа (так називається стара рідна мова інків,-Б.) із столицею Кузко та під протекторатом З'єднаних Держав Америки, на зразок того, який вони мають тепер у Кубі. Цей самий автор констатував далі масовий рух серед болівійських індіян, метою якого є повернення тих земель, що їх поступово було відібрано пануючим неіндіянським елементом. Суспільно-господарські конфлікти на цьому національному ґрунті в Болівії від чверть століття стоять на денному порядку. „Боліційці, на думку проф. Росса, житимуть на кратері приспаного вулкана, як довго триватиме визиск індіян".

Індіянізація Мехіко. Найгостріше однак національне пробудження й здвиг індіянської поневоленої стихії виявився в Мехіко, отже, в країні старих індіянських традицій та значних культурних надбань. Безнастанні повстання й революції у Мехіко як спроби безоглядного автократичного їх подужаний (напр., під час диктатури президента П. Діяза) здебільшого спричиненні були цим суспільно-національним конфліктом між завойовниками-панами та закріпаченими індіянськими автохтонами. Совєтський режисер Айзенштайн у своєму відомому фільмі: „Буря над Мехіко", — звичайно, у большевицькому дусі складеному, яскраво підкреслив і змалював як суспільний, так і національний бік цієї визвольної мехіканської боротьби, що в революції 1917 р. закінчилася перемогою поневолених автохтонів. Французький письменник Марк Шадурн відвідав цю нову Мехіко й докладно ознайомився з її революційними надбаннями й успіхами. Він видав про цю свою подорож книгу документальної вартости: Анагуак або Індіянин без пір'я, так називається цей твір, що з'ясовує нам характер останньої мехіканської революції, яка однаково була спрямована проти втручання північноамериканського капіталу та проти культурної гегемонії Еспанії у колишній батьківщині ацтеків. Ця революція національне свідомо нав'язує на старі традиції свого народу. Вона хоче створити нову власну культуру, будуючи її на староіндіянських підвалинах. Вона радикально вирішила суспільні питання, проте відкинувши большевицькі методи під цим оглядом і зумівши добре забезпечитися перед небезпекою московської пропаганди. Нова Мехіко — це перша й, звичайно, не остання перемога індіянського елементу в Південній Америці. Навпаки, це успішний пролог на шляху спрокволої реіндіянізації цього континенту. Дехто з американських та англійських дослідників песимістично дивиться на вигляди цього індіянського відродження. Так, напр., Гантінґтон (El. Huntington) гадає, що „індіяни занадто відсталі, мають тяжкий спосіб думання й помалу засвоюють нові ідеї. Можливо, що вони зміняться у майбутньому, але факт, що 400 років зносин з білими так мало вплинули на них, не дозволяє зовсім сподіватися цього".

Дж. Брайс (І. Вгусе), що вивчав долю й розвиток демократії по всьому світі, закидає індіянам брак сталости та почину, хоч уважає їх чудовими вояками, але під командою білих або матисів. Ґарсія-Кальдерон, автор джерельної монографії: „Латинська Америка, її здвиг і поступ" (1913 p.), констатував перед 30 роками масовий занепад й виродження цих південноамериканських автохтонів. Всі ці закиди мають лише відносну вартість. Автори їх трактують індіян і підходять до них з європейською міркою, а іноді і з расовим упередженням білого пана до кольорового кріпака. Тому оцінка цих критиків є однобічною. Більше рації під цим оглядом має Л. Стоддард, також скептик і критик кольорового людства, а до того ще фанатичний прихильник всесвітнього панування білої раси, — коли у своїй алярмуючій книзі: „Здвиг кольорового людства" (1925 p.), він шанси індіянського руху оцінює куди вище, за вигляди муринського відродження, а загалом так висловлюється з цього приводу: „Правдива оцінка індіян фактично була така: залишений сам собі, він, без сумніву, міг би виявляти поступ, хоча значно повільнішим темпом за європейські або азійські народи. Але індіянин не був залишений сам собі: навпаки, він був охоплений нараз брутальними й фанатичними завойовниками, що дощенту винищили його власну культуру й потопили його у страшній неволі; його духова минулість була зірвана, а його розвиток зноровлений. Не маючи змоги розвиватися відповідно до своїх напрямних і від природи не здатний пристосуватись до звичаїв своїх еспанських завойовників, індіянин животів, нічого не навчаючись і багато забуваючи з того, що він знав...".

Такий стан занепаду й неволі тривав 400 років. Чи за цей час індіяни Південної Америки зовсім звиродніли й нездатні до дальшого розвитку? — таке питання ставити можна. Але з відповіддю на нього слід зачекати бодай кілька десятків років.

Є фактом, що вони прокинулися вже та що їх захопив всесвітній подих національного визволення й відродження. Нове Мехіко є покищо першою їхньою перемогою на цьому шляху. Приклад і безсумнівний успіх національного здвигу серед інших кольорових племен дозволяє припускати, що й справа південноамериканських індіян не так зовсім безнадійною. З погляду ж націології їхнє пробудження й новочасний здвиг мають чималий науковий інтерес. Південна Америка — це одна з найцікавіших лябораторій сучасної етногенези.

Північна Америка. Індіяни. Цей континент може цікавити націолога з погляду його етногенези щойно після 1492 року, цебто коли він опинився вже під впливом європейської колонізації. Доба старша — перед історичною подорожжю Колюмба, — що остаточно відкрила Америку для Европи, заслуговує на увагу більше з погляду соціогенези, — а саме, як країна первісних форм суспільства, що ґрунтовно дослідив серед індіянських племен групу ірокезів — Морґан, автор клясичного твору з царини генетичної соціології: „Стародавнє суспільство" (1877 p.).

Індіянське громадське життя передколюмбійської доби не перейшло за межі племінного устрою, отже, осягло лише початкових форм етногенези. Не може бути мови про якісь індіянські народи або навіть п'ять чи шість „націй" ірокезів, як про це писалося іноді у старинних працях. Ця індіянська соціогенеза цікава головно як тип т. зв. тотемістичного устрою, що відтак був сконстатований етнологією серед примітивних племен усього світу, а головно серед австралійських тубільців. За теорією В. Вундта, в добу тотемізму не людина панує над звіром, але звір над людиною... (цю характеристику можна поширити в розумінні панування природи взагалі). В клясифікації цього ж самого дослідника тотемістичний устрій — це вже друга й вища фаза первісної соціогенези, що є вислідом чималого попереднього суспільного розвидку. З погляду ж етногенези — це доба зформованого племінного устрою й початків зародження народу.

Европейська інвазія в Америку наприкінці XV ст. брутально припинила ці початкові процеси індіянської етно-генези, засудивши на поталу „червоношкірих" автохтонів цього континенту. В історії експансії білої раси масове винищення північноамериканських індіян є, без сумніву, однією з найганебніших сторінок. Біла історіографія свідомо зфальшувала на некористь індіян драматичний перебіг цієї трагічної боротьби. Щойно тепер, в наслідок протестів молодої неоіндіянської інтелігенції переводиться ревізія давніших наявно тенденційних поглядів на цю справу, — в напрямі реабілітації індіянських племен. Фактично й спочатку реабілітація відбувалася у красному письменстві. Хоч не читав чудового епоса Лонґфелоу — „Гіявата". — Про Е. Т. Сетона я вже згадував. Він у своїх писаннях, на підставі особистого досвіду й знайомства з побуток індіян, не лише зреабілітував це плем'я, досі затавроване, як від природи бандитське, але знайшов у ньому найкращі прикмети людської вдачі взагалі, слушно доводючи, що це біла людина скорумновала, заки винищила індіянське населення, яке перед її появою було краще і шляхетніше за нас. Сьогодні залишилося з нього однаково в З'єднаних Державах Америки, як і в Канаді, тільки малочисленні рештки. Сьогодні індіянин у своїй колишній батьківщині є властиво вже музейним рарітетом, особливо ж у Канаді. У З'єднаних Державах Америки, де його ізолювали в спеціяльних резерваціях, він також загибає. Тепер, правда, ставлення до нього з ґрунту відмінилося, але запізно масово відродити те, що впродовж попередньої доби по-дикунськи й систематично винищувалося; сьогодні в З'єднаних Державах Америки є навіть свого роду расовий культ цих американських автохтонів. Констатувати в собі бодай краплю індіянської крови належить навіть до аристократичного тону, так само, як міліґрам муринської крови дискваліфікує людину до восьмого покоління включно. Але все це запізно. Сучасна Північна Америка — це великий цвинтар індіянського племени, з якого, без сумніву, могла б постати своєрідна модерна нація, коли б фізично не була винищена майже вщент етнографічна індіянська сировина. Існує, правда, молода індіянська інтелігенція, національне свідома своєї відрубности; свідома також страшних злочинств, заподіяних білими завойовниками супроти їх батьків і дідів. Вона героїчно бореться й не без успіху за регабілітацію національної своєї гідности. Але, здається, що це вже справжні могікани, хоча депопуляція американських індіян начебто припинилася. Під цим оглядом доля й майбутність їх не має цих виглядів, як у Південній Америці, де вони кількісно є впливовим і масовим чинником у соціо- та етногенних процесах сучасної доби.

2. Муринське питання. Північна Америка з погляду етногенези (після 1492 р.) цікавить дослідника у двох напрямах. З одного боку, як свого роду суспільна лябораторія, де майже на наших очах відбувається цікавий процес етногенної синтези й формування модерної американської нації, а з другого боку, як країна незвичайно загостреного расового конфлікту між білим і чорним населенням на тлі безсумнівного утворювання муринського народу з потомків африканських негрів, що опинилися в Америці в ролі рабів. Спочатку зупинимося на цьому другому питанні, з приводу якого панує хаос не лише в опінії З'єднаних Держав Америки, але подекуди й у світовій громадській думці взагалі. Проблема чорного населення в Північній Америці приваблює увагу соціолога й націолога з кількох причин: насамперед вона є цікавим і дуже своєрідним прикладом сучасної етногенези. Своєрідним через те, що в цім випадку відбувається процес формування нового народу з етнографічної сировини, що расово уважається загально нездатною до суспільного вищого родвитку й поступу. Таким чином, цей процес вартий уваги, як свого роду соціологічний досвід до теоретичної дискусії над питанням про нерівність людських рас, або конкретно про існування вищих і нижчих рас. Слід зазначити далі, що згаданий „соціологічний досвід" проходить у З'єднаних Державах Америки в наявно ненормальних умовинах, а саме під незвичайно високим „суспільним тисненням". Під цим я розумію протимуринський расовий фанатизм, що всіма засобами, навіть наявно дикунськими, гальмував та унеможливлював громадський розвиток і культурний поступ місцевих муринів. Через це їхні фактичні надбання після скасування невільництва, а вони чималі заслуговують на спеціяльну увагу націолога. Словом, проблема американських муринів з боку соціо-націологічного має, мовляв, лябораторно-експериментальний характер для дослідника.

На жаль, писання білих авторів з цього приводу, особливо ж американських вчених, не відзначується належною науковою безсторонністю й не є вільні від расових упереджень. Муринська ж наука ще замолода для ґрунтовного збагнення цієї дуже складної проблеми, а чорна публіцистика — слабує, зрозуміло, на самозакохання й наявне расове упередження до білого племени в трактуванні цієї дражливої справи. Все це слід мати на увазі, якщо хто хоче докладно прослідити істоту проблеми американських неґрів. Ми можемо тут на ній зупинитися загально.

3. До історії американських муринів. Вже історія муринського населення в Північній Америці різно трактується обома зацікавленими сторонами. У білих авторів мурини появилися у майбутній батьківщині Вашінґтона в ролі рабів, привезених з Африки. В кінці серпня 1619 р. був привезений перший транспорт — а саме — 20 африканських муринів до Вірґінії, як це зазначено у щоденнику одного білого сучасника цієї події. Впродовж XVII, а особливо ж XVIII ст. імпорт цього „чорного товару" до Америки все зростав. Сприяла цьому машинізація й розвиток текстильної промисловости наприкінці XVIII ст., а одночасно з цим поширення бавовняних плянтацій в Південних Штатах Північно-Американської Унії та масове запотребування чорних кріпаків для праці на них. Відповідно до цього підносилися ціни на муринів. Коли спочатку дорослого неґра-невільника можна було придбати за 125—200 дол., то наприкінці XVIII ст. треба було вже платити від 450—800 дол. за душу, а в середині XIX ст., напередодні скасування невільництва, навіть 1200—1500 дол. В історії людства не багато є чорних сторінок за цю торгівлю живими людьми, а головно за те, що їх ловаили в Африці. Там на місці на 4 вбитих припадав один живий. По дорозі до Америки гинуло звичайно не менше 25% цього людського транспорту. Як їм жилося в американській неволі перед 1861 p., про це всі знають з незабутньої книги Бічер-Стоу (Хатина Вуйка Хоми, 1852 p.), що відіграла ролю оскаржуючого акту проти кріпацтва в Америці, та без сумніву, багато спричинилася до визволення з неволі американських муринів.

Чорні дослідники цього питання подекуди кореґують і головно доповнюють історію появи неґрів на американському континенті. Вони констатують, що перші мурини прийшли туди вже в XVI ст. не в ролі рабів, але дослідників обох Америк. Вони згадують про мурина Альонца Піетро, що був кермовником на одному з кораблів першої експедиції Хр. Колюмба. Мурини брали участь також у пізніших експедиціях еспанських мандрівників і конквістадорів, напр., Кортеза. Вони мають заслуги щодо досліду американського континенту, головно ж південної його частини. Негр Естеваніно керував дослідами у Новому Мехіко та в Аризоні. Еспанські перші колонізатори Південної Америки закликали до Америки муринських ремісників. Таким чином, вже перед 1619 р. були в обох Америках мурини, і то як вільні люди, а не раби. Масовий їх імпорт до Північної Америки почався після фактичного заведення рабства чорного населення в XV ст. Від так число муринів, зокрема в Північних З'єднаних Державах масово зростало. В 1715 р. було 58850 негрів-рабів; в 1775 р. — вже 501000, на початку XIX ст. один мільйон. Від 1807 року починаються перші обмеження й заборона торговлі муринами, але нелегально вона продовжується далі. В 1830 р. число муринського населення в З'єднаних Державах досягло 2300000 душ, а в 1860 p., отже, напередодні скасування невільництва воно подвоїлося: муринів числилося тоді 4441000 душ.

Чорні та білі дослідники не однаково також доцінюють вартість і значення муринського елементу в Північній Америці для остання це здебільшого „двонога худоба": некультурна, безпросвітня—темна. Деякі білі американці заперечують навіть, що Бог створив мурина; на їхню думку, це твір сатани. Іншого погляду щодо цього муринські негрологи. Вони констатують, що африканські негри з своєї чорної батьківщини принесли чималу спадщину. Багато з них було чудовими ремісниками в галузі будівництва й транспортної технології. В цій ролі вони активно брали участь у визвольній війні 1861 — 1865 pp. між північчю та півднем З'єднаних Держав. Що муринський елемент, всупереч страшній неволі, не був безпросвітньо темним і зовсім пасивним, а навпаки, він тужив за свободою і кращою долею, видко бодай з того, що ще перед скасуванням чорної неволі, чимало негрів за власні гроші визволялися з ярма; напр., у 1835 р. в Цінцінаті було вже 475 вільних негрів, які викупилися з неволі за сумарну квоту 215000 дол., а в 1860 р. — муринів звільнених власним коштом, було майже 500000. Коли візьмемо на увагу, як тяжко було викупитися з кріпацтва селянам у царській Росії, — згадаймо хоча б історію викупу Шевченка та його заходи щодо визволення його свояків, — тоді щойно належно зможемо оцінити факт самовикупу цих американських негрів, яким здебільшого жилося тяжче в рабстві білих плянтаторів, ніж царським селянам у поміщицькому кріпацтві. Ця обставина примушує до скореґування дуже поширеного погляду на американських муринів першої половини XIX ст., як на елемент культурно зовсім безвартісний і громадсько пасивний. До цього слід ще додати, що негри брали дуже активну участь як в протианглійській революції Північної Америки, так і у визвольній війні за скасування свого рабства. В цій останній — навіть масово; мурин був першим героєм, що загинув у бостонській демонстрації 5 березня 1775 р. Постать цього Кріспуса Атакса увіковічнена серед інших жертв цього масакру в т. зв. „колисці свободи" (Cradle of Liberty) в історичній „Famehill Hall" бостонської ратуші. Навіть американські історики мусіли констатувати героїзм муринських військових відділів, що боролися за визволення Північної Америки з-під панування Англії. Менше була оцінена роля негрів у визвольній війні за скасування чорного рабства, де, яе каже Г. В. Ґрейди (Н. W. Grady), — не раз „припадало 500 муринів на одного білого..." й під час якої негри дали багото прикладів справжнього героїзму й самопосвяти.

4. Скасування чорного рабства в Америці. Рух за визволення американських муринів почався під впливом європейської ліберальної філософії кінця XVIII ст. Фактично він виявився щойно у 30-х роках минулого століття. Прихильниками його були північні штати. Південні, — економічно зацікавлені в утриманню чорного рабства, — вороже ставилися до цих аболіціоністично-гуманітарних змагань. Коли в 1860р. обрано Лінкольна президентом З'єднаних Держав Америки — аболіціонізм переміг і це нестало приводом озброєного конфлікту між Півднем і Північчю цієї державної спілки. Півден відпав від Вашінґтону, заклавши свою окрему конфедерацію, столицею її став Річмонд, а президентом Дейвіс (аі). 22 вересня 1862 р. Лінкольн заповів звільнення з рабства усіх негрів в цій зревольтованій частині З'єднаних Держав Америки на 1 січня 1863 р. Горожанська війна з Річмондом і Вашінґтоном тривала ще зо три роки. Вона закінчилася перемогою аболіціоністичної Півночі. 18 грудня 1865 р. XIII додаток до конституції З.Д.А. стверджував цілковите скасування чорного рабства. XIV додаток до неї з 28 липня 1868 р. надав їм виборчі права. Врешті XV додаток з 30 березня 1870 р. ще раз підкреслив громадську рівноправність населення З.Д.А. без огляду на їх расове походження чи закріпачення в минулому. Цими актами 4,5 мільйона муринів формально були розкріпачені й громадські зрівноправнені. Кажу й підкреслюю формально, бо фактично вони ще й досі, отже, майже 70 років після скасування невільництва, є на півдні З.Д.А. громадськими паріями — кастою, яку нащадки білих панів поборюють всіма засобами. Таємна боєва організація: „Ku-Klux-Klan", що постала незабаром після закінчення сецесійної війни та завданням якої було „повернути муринів на їхні місце", подбала про те, що не лише безоглядно стероризувати вчорашніх чорних рабів, але й щоб фактично анулювати громадські права, забезпечені муринам попередньо згаданими додатками до американської конситуції. В міжчасі 1890 — 1910 pp. майже всі південні штати З.Д.А. обмежили виборчі права муринів, заводячи високий земельний чи податковий ценз. Одночасно скрізь на півдні постала ціла низка протимуринських законів і звичаєвих норм, якими негри були деґрадовані навіть у своїй людській гідності. Серед цих обмежень на увагу заслуговують т. зв. „Y im Crow Laws", якими забороняється особам „африканського походження" сідати поруч білих у потягах і трамваях. Для чорних таким чином заведені були напівдні З.Д.А. окремі залізничні та трамвайні ваґони, відносно відділи в них. Так само переведено було расове розмежування дітей у школах; від так в ресторанах, театрах, бібліотеках і навіть церквах, де мурини або мусять сидіти на спеціяльних місцях, або куди їм зовсім заборонений вступ. 29 штатів (із загального числа 49) забороняє мішані подружжя між білим й чорними, а деякі — і з мулатами, в жилах яких тече одна четвертина або одна восьма чорної крови. Жорстоко переслідується також конкубінат, цебто фактичне подружжя в таких випадках. Особливо ж нещадно карається вихід заміж або конкубінат білої жінки з мурином. За це звичайно негр буває жертвою т. зв. суда „лінчу", цебто дикунського самосуду натовпу. В міжчасі 1865—1922 pp. в З.Д.А. було загалом „лінчовано" 4157 осіб, з чого 3124 муринів і 1033 білих. Останніми роками після війни число проти муринських „лінчів" дуже зросло, а погроми негрів стали майже побутовим явищем у З.Д.А. Для зрозуміння цього факту слід зазначити, що антинегризм американців нагадує антисемітизм деяких європейських народів і до того ще середньовічної доби. Отже, як бачимо, визволення муринів перед 70 роками було дуже зглядне. Чорні кріпаки здебільшого опинилися з голими руками, — без засобів до існування, без можливости знайдення людської праці, а до цього всього вони були фактично оточені довкола невидимим муром герметично щільної ненависти з боку білого населення. Незабаром появилися нові замасковані форми закріпачення муринського населення у формі т. зв. „пеонажу", цебто використування їхньої праці за оплату натурою з боку білих землевласників. Лінкольн, що сам впав жертовю негрофобії, інакше уявляв собі визволення муринів. Крім особистої свободи, вони мали одержати наділи землі й господарську допомогу на перші часи, доки стануть на власні ноги. З цією метою 3.III.1865 р. була заложена спеціяльна установа „Freedmens Bureau" (Бюро для звільнених). Воно проіснувало до 1 січня 1869 p., багато зробивши для розповсюдження початкової освіти серед муринів (закладено понад 4000 шкіл). Але його компетенція у справах господарської й суспільної опіки була дуже обмежена. Зрештою, праця тієї установи гальмувалася ворогами скасування невільництва негрів. Таким чином вона не мала фактичної змоги й часу перевести як слід, діло „реконструкції" після сецесійної війни. Незабаром почалася хвиля нової негрофобії, що зовсім унеможливила якусь плянову акцію в цім напрямі. Мурини були полишені самі собі, оскільки не рахувати випадкової негрофільської філянтропії з боку деяких гуманітарних (особливо ж релігійних) організацій. Ці стихійні перешкоди для їх громадського розвитку й культурного поступу мав я на увазі, кажучи про високе „суспільне тиснення", під яким відбувається процес новітньої чорної етно- й націогенези в Північній Америці. Загалом ту громадську атмосферу, в якій живуть мурини у південніх штатах З.Д.А., можна схарактеризувати, як програмовий та систематичний бойкот і саботаж з боку місцевого білого населення. Ніколи біла людина не назве свого чорного сісіда або сусідку — паном чи панією, хоча б розходилося про найбільш заслужених негрів. В телефонних або інформаційних альманахах для прилюдного вжитку негрів подаються звичайно без титулів, але попереджує зірка для зазначення, що ця людина належить до кольорового племени. В містах на півдні З.Д.А. мурини, звичайно, живуть на периферії, окремо, немов, замкнені в чорному „гетто". Особливо ж муринська бідота мешкає в дуже негігієнічних умовинах. Цікаво, як стверджує це у своїй праці: „Сьогоднішня Америка" французький видатний америколог А. Зіґфрід, що білі муніципалітети свідомо оминають це муринське „ґетто", щоб модернізувалися ці частини міста, які є справжнім розсадником різних пошестей. Мовляв, хай загибає ця чорна сарана. На щастя мурини, шляхом санітарної та медичної самодопомоги поборюють ці негігієнічні умовний існування своїх земляків. Завдяки цьому їм вдалося в міжчасі 1910—22 pp. понизити смертнісь чорного населення на 20%, а щодо туберкульози, то навіть на 42%. Одночасно за цей час пересічний вік муринів був підвищений на п'ять років. Дуже красномовно характеризує негрофобію білих на півдні З.Д.А. т. зв. „credo" (вірую), що скадається з дев'яти точок. Зміст цієї расової філософії такий: Південні штати американської унії, де масово живуть мурини, є „країною білих" (а іе а' соу). Панами її назавжди мусять бути білі. Знаючи, що на одну білу людину припадає тут десять негрів, треба вжити всіх заходів, щоб не допустити до об'єднання й зороганізування чорних, бо інакше є небезпека „варфоломейської ночі" з боку цих останніх. Негри — це нижча раса. Муринська маса не піднеслася над рівень звірячої. Освічений негр не є кращим за вивчену мавпу. Негр не задовольняється малим, він хоче все. Через це небезпечно щобуть йому давати. Негр є дуже змисловий й через це небезпечний для білої жінки. Єдиним захостом перед цією загорозою є „лінч". Але не досить мурина лише вбити, треба його мучити, бо „вислід цього буває кращий, а зрештою, негр не страждає так, якоби на його місці це відчував білий". Коли білий чоловік зведе муринку, то це зовсім інша річ, бо вона „наперед годиться на це; увесь світ знає, що для муринки не має більшої гордости, ніж стати матір'ю від білого батька". Майже клясичною є сама теза цього протимуринського катехизму. „Ми розуміємо негрів — згучить вона — ми знаємо, щого їм треба. В істоті речі, вони нас люблять і ми чудово розуміємося. Північ не розуміє муринів: вона підлещується до них та псує їх; а врешті вони погорджують нею. Европейці ще менш розуміють їх. А ті, що розуміють, — тримаються тієї думки, що й ми. Хто ж іншого погляду на це, ніж ми, той не розуміє муринів". Негр — це брехун від природи. Ніколи не можна йому вірити. Мурин має виборче право, з чого виникають різні незручності. На щастя ми зуміли перекрутити та анулювати федеральний закон про це. Все ж таки слід бути на сторожі, бо негри можуть збльокуватися з республіканцями, що все захищають їхні громадські права.

Ця антимуринська програма, яка тут за браком місця наведена в скороченому переказі (текстуальне це знамените „сео" подано в джерельній праці французького негролога — колишнього проф. шикаґівського університету Ф. Л. Шелля: „Питання чорних у З'єднаних Державах") — дуже вимовна й через це не потребує жодних пояснень. Вона полегшує зрозуміння протимуринської політики на півдні З.Д.А., як це була тут з'ясована попередньо. До речі, дикунськими ексцесами звільнених негрів проти білих після скасування рабства й головно під час сецесійної війни, звичайно пояснюють ці південні негрофоби, свою протимуринську лють. Закид у дійсності дуже перебільшений і загально безпідставний. Генерал Дж. Б. Гордон, один із провідників визвольної акції, на запитання, як мурини поводилися після війни, відповів: „Вони трималися так добре, що в Джорджії (один з південних штатів, заселений компактно муринами) не рідко доводилося чути, що жодне інше племя на світі, звільнене з рабства серед таких обставин, не поводилося б краще". Як дивиться на цю справу расово неупереджена американська наука? Ось авторитетна заява відомого етнолога Фр. Боаса, що спеціяльно досліджував це питання. До речі, вона цікава ще через те, що трактує цю проблему з її расового й генетичного боку. „Мурини були раптово вирвані з африканського ґрунту й тому зовсім втратили свої старі закони та звичаї. Замість цього вони опинилися в рабстві й усього того, що з ним зв'язане. Далі, вони пройшли через етап повної дезорганізації й були втягнені в нещадну господарську боротьбу. Цього досить, щоб пояснити меншевартість досягнених ними надбань. Немає тому потреби побиватися з цього приводу за теорією дідичної їхньої меншевартости. ... словом, є всі підстави припускати, що коли мурин матиме відповідні полегші й нагоду, він буде здатний так само виконати свої громадські обов'язки, як його білий сусід. Можливо, що він не дає стільки великих людей, як біла раса, й що пересічно творчі його властивості не дорівняють прикметам білого племени. Але є велика сила чорних, що здатні випередити своїх білих конкурентів".

До речі, отже, буде тепер ознайомитися з тим, чого досягли американські негри після скасування чорного невільництва.

5. Надбання американських муринів після визволення. З одного боку американські негри самі подбали про те, щоб ознайомити культурний світ з тим, чого вони досягли за перших шість десятків років своєї фактично дуже обмеженої волі. Під цим оглядом заслуговує на увагу зразково складна інформаційна публікація Р. Елізе о негрів, або інакше кажучи, що кожен десятий громадянин З'єднаних Держав є мурином. З другого боку, попередньо цитований французький негролог Фр. Л. Шелль (Fr. Schoell) в другому додатку до своєї джерельної праці робить підсумок поступу американських негрів за добу 54 років (1866—1920 pp.). Більш деталізований балянс подає нарис Р. Елізера. Краще систематизований є підсумок Фр. Шелля. Через це доцільно користуватися обома цими джерелами, що доповнюють одне одного. Французький муринознавець визначає у своєму підсумку оці три головні ділянки: поступ на полі господарському, просвітньому й релігійному.

Незвичайно зросла за цей час земельна власність американських негрів. У 1920 р. їм належало 22 міл. акрів, цебто 34000 км квадратов. землі, вартістю 1,5 мільярда долярів та площею рівною першим англійським п'ятьом штатам в Америці, т. зв. „Нової Англії" (New-Hempshire, Vermont, Massachussets, Connecticut, Rhode Island).

Свою освіту та шкільну акцію американські мурини переводять головно шляхом грошової самодопомоги в дусі відомого чеського гасла: „Нарід Собі". Під цим оглядом особливої уваги заслуговує муринський Технологічний Інститут, т. зв. „Tuskegee Institute", заснований у 1881 року в чорному штаті Алабама заходами каменяра національного пробудження американських негрів Букер Т. Вашінґтона. Цей колишній кріпак, що після скасування чорного рабства, фактично опинився на положенню безпритульної дитини, все своє життя присвятив справі культурного піднесення муринського населення в З.Д.А. Йому самому не вдалося переробити в собі „комплексу меншевартости", прищепленого американським неграм у наслідок попереднього невільництва, а пізнішого расового бойкоту. Він не мріяв ще про рівновартість своїх земляків з білими сусідами, але хотів озброїти їх культурно й головно дати їм добру технічну освіту для забезпечення кращої долі. Так зародилася в ньому думка Технологічного Інституту для американських муринів, що був збудований за власні гроші негрів, власними їх руками. Тепер це дуже імпозантна установа, яка займає площу в 2 000 акрів, має 120 будинків, — 200 чоловік лекторського персоналу й понад 2 000 слухачів, річний кошторис її дійшов до 500 000 долярів. Американські негри слушно пишаються цим надбанням своїх культурних змагань. Іншою не менш заслуженою їх освітньою установою є „Ааа іеіу" в штаті Джорджія. На полі шкільно-культурному досягнення муринів справді імпонуюче. Не більше 20% анальфабетів; понад 10 000 людей з високою освітою, з яких багато закінчило найкращі північно-американські університети (Yale, Harward, Columbia), де немає бойкоту чорних слухачів — і все те за якихось 50—60 років та в незвичайно тяжких умовинах ворожої расової атмосфери. Таким вислідам щиро може позаздрити американським муринам не один європейський нарід. А коли до цього додати, що американські мурини мають своїх видатних вчених, письменників, мистців — особливо ж малярів і співаків, серед них не одного світової слави і відомих в Европі; коли пригадати далі, що прізвища 81 неґра були зазначені у відомому альманасі видатних американців — „Whos Who in America" — й коли, врешті сконстатуємо, що вони мають численну й дуже поширену власну пресу, що нараховує понад 450 часописів усіх типів (напр., „Chicago Defender", який виходить у накладі 250 000 й має 20 сторінок, — є, без сумніву, одним з найпоширенніших і найбільших часописів цього типу), то доводиться майже без заперечень визнати наявний національний поступ чорного населення в З.Д.А. З цього боку небагато поневолених народів світу можуть їм дорівняти.

Але, вертаючи до перерваного огляду цих досягнень, як їх спеціялізував Л. Шелль, наведемо ще останню рубрику з його

цитованої праці, що знайомить читача з поступом американських негрів у церковно-релігійній ділянці.

Навіть цей лише загальний підсумок культурних надбань американських муринів промовляє проти некритичної негрофобії білого населення в З.Д.А. Має рацію німецький етнолог Лушан, що під час світової війни практично ознайомився з муринським питанням у З.Д.А., коли у своєму огляді всесвітньої етногенези — каже з цього приводу: „Якщо неупереджений обсерватор хотів би дебуть пізнати суспільні умовний, серед яких живе кольорове населення Унії, скрізь він мусить прийти до висновку, що проти цього руху висовувані закиди є безмежно перебільшені; чим більше будемо вивчати там його подробиці, тим скоріше прийдемо до признання без застережень справді величезного поступу кольорового населення (автор має на увазі тільки американських негрів,-Б.) після визволення в 1863 році".

6. Світова війна й Панафриканізм. Тут було вже зазначено, що світова війна викликала загальний здвиг серед усього кольорового лядства. Особливо ж доводиться це констатувати відносно американських муринів. Після оголошення війни З.Д.А центральним Европейським державам було покликано до війська 330 000 негрів. З них 100 000 опинилося у Франції та 42 воювало активно на західньому фронті. Мурини показали себе добрими вояками. Чотири муринські полки одержали французькі найвищі відзначення. Перебування у Франції й гарне ставлення до чорного війська місцевого білого населення залишив серед муринів незабутній і расово-революнізуючий вплив. Це констатують згідно, як англійський публіцист Ст. Ґрагем (порів. його книгу: „Діти рабів", 1920 p.), так і американський його колеґа Г. Зеліґман (порів. його працю: „Муринське обличчя Америки", 1920 p.). Світова війна остаточно подужала той „комплекс меншевартости", як кольорового племени, що тут вже згадувалося, й від якого не міг вже визволитися піонер національного пробудження американських негрів Буккер Вашінґтон, докази чого можемо знайти в його цікавій „Автобіографії", яка безперечно є одним з найавтентичніших джерел до історії муринського руху й питання в З.Д.А. Провідник молодомуринського руху в Америці В. Є. Бурґардт — Дюбуа, пишучи після світової війни про кривди, заподіяні кольоровому людству білою расою, й констатуючи, що кольорові народи числово переважають над білими, каже далі, що на будече вони не терпітимуть знущання над собою ані однієї хвилини більше. Вони відповідять на дальші спроби продовжувати дотеперішню політику щодо них з боку білих „війною, а війна кольорових племен перевищить у нелюдському дикунстві всі війни, які світ бачив. Бо кольорове людство може багато де чого пригадати, й воно нічого з цього не забуло".

7. Змагання до расової рівноправности й панафриканізм. Реакція проти цього цього расового комплексу меншевартости почалася вже перед світовою війною серед „дітей рабів", з рядів яких вийшли каменярі молодомуринських змагань. Ідеологом і провідником цього руху можна уважати саме згаданого незвичайно талановитого вченого й письменника д-ра В. Є. Дюбуа, мулата з походження. Він видає знамените редагований муринський журнал „Криза" (Crisis), він був фундатором Ліґи для захисту кольорового людства (аіоа Association for the Advangement of Colored People) та ініціятором й огранізатором панафриканських конґресів, а передовсім автором двох дуже цікавих творів: „Душа чорного народу" та „Темрява", з яких перша є ключем до пізнання й зрозуміння муринської національної проблеми, друга ж це свого роду критично-поетичною візією присмерку білої раси. Цей провідник американських муринів заклав основи чорної націософії, ідеологічним виявом чого є панафриканізм. У відозві до світу II панафриканського конгресу, (що восени 1921 р. відбувася в Лондоні — Брюсселі, й на якому були представлені 26 груп муринського населення зі всього світу), — є докладно формульована програма домагань чорної раси. Головні її точки наведемо у розділі про націософію, куди вона відноситься своїм змістом. Тут слід зазначити, що вона базується на засаді „абсолютної рівности рас з боку фізичного, політичного й суспільного..." та виходить з того передбачення, що „є обов'язком культурного світу всіма засобами допомогти запізненим і поневоленим расам, щоб їм була дана змога повноти життя. Аванґард цього расового панафриканізму творить чорна молодь, що студіює в Европі, а головно у Франції. У Парижі в 1927 року почав виходити щомісячник як орган захисту чорної раси. Покищо панафриканізм це тільки національний фермент, — політичне значення якого лежить у майбутньому. Вплив цього чинника тим активнішає, що повернувши до Америки з європейського фронту, чорні вояки — зустрілися з старою а іноді навіть ще більш загостреною негрофобією. їм радилося — забути те, з чим вони приїхали звідти. Це було приводом до бурхливих „расових заворушень" у З.Д.А., починаючи головно з 1919 року. Чималу ролю в цих кривавих подіях відіграв господарський момент. Річ у тім, що під час війни у зв'язку з розцвітом військової промисловосте відбувся значний пересув чорного населення з півдня на північ і головно з сіл до міст. У Шікаґо цей приріст у міжчасі 1910—1920 років досяг максимума — 242,2%, в абсолютних числах піднеслись з 45 000 до 109 000. Одночасно збільшення білого населення рівнявся лише 20%. В Ню Иорку — приріст муринів за цю добу хоча менший, проте також великий, бо аж 67%. У містах південних штатів, негри живуть компактно, він хитається від 51 % до 58 % (Сен-Люі, Цінцінаті). Доки тривала війна й повною ходою йшли військові постачання, ніхто не звертав уваги на цю масову урбанізацію — (переселення до міст) муринів, мовляв, „чим більше негрів, тим ще краще для бавовни". Але після війни почалася расова реакція подиктована страхом перед майоризацією з боку муринів білої раси. Це було приводом до згаданих „расових заворушень", як в Америці називають погроми негрів. Це переляк білих має остільки свою рацію, що як повчає досвід Европи, місто поперше перетворює пасивну селянську масу в національне свідоме й активне населення, а подруге що про його національний характер рішає етногрефічна селянська маса найближчого окруження. Для південноамериканських штатів Північної Унії з компактним масовим муринським населенням — це дає певні сприятливі перспективи, за які промавляють також вища біологічна потенція та зріст чорного населення у порівнянню з білим.

8. Загальні націологічні висновки з муринської етногенези в Америці. На цьому можна закінчити цей подекуди довший екскурс про муринське питання в З.Д.А. З рогляду етно- й націогенези воно є типологічного значення. На ньому, мовляв, лябораторно можна вивчати процес народотворення з погляду його структури та складових чинників. Воно цікаве далі, як безсумнівний доказ національного пробудження кольорового людства та його здатности до утворення народів у модерному розумінню цього поняття. Етногенетично це питання цікаве також, як зразок національної кристалізації знизу, цебто з етнографічної сировини широких мас без горішніх верств, що відігравали націотворчу ролю в процесі народотворення т. зв. історичних народів, особливо ж в Европі. Воно врешті є типовим прикладом того, що народотворчий процес не є безнадійним навіть серед найнесприятливіших обставин. А це у свою чергу стверджує знову основну націологічну тезу, що пробудження й відродження не лише т. зв. неісторичних народів, але й відсталих рас, отже, кольорового населення, є історично творчим чинником сучасної доби. В цьому сенсі можна назвати її — „націоцентричною". Нація є таким чином героєм і центром історичного процесу, який переживає тепер увесь світ та все людство. З цього можна зробити тільки один етнополїтичний висновок, а саме що зайво й недоцільно механічно поборювати те, як цього хоче державний централізм, — що виростає органічно й що є природним виявом суспільного розвитку та культурних змагань нашої доби.

9. Етногенетика З'єднаних Держав Америки. Обидві Америки, як бачимо є незвичайно цікавими континентами з погляду сучасної етно- й націогенези. Північне Американські Сполучені Штати з цього боку особливо приваблюють увагу націолога. Впродовж 300 років, зокрема ж після 1776 року, коли П.А.С.Ш. проголосили свою незалежність, пориваючи державно-політичний зв'язок з Англією, зформувалася модерна американська нація. Ця американська націогенеза була дуже своєрідна: вона яскраво відріжняється від історчної європейської етногенези. Передовсім расове й етнографічне. Американський нарід є злепком з найрізноманітніших європейських національних складників. Ядром цієї національної амальґами був первісний англо-саксонський колонізаційний елемент. Врешті в процесі новітньої колонізації в Сполучених Штатах, особливо ж від середини минулого століття, його населення являло свого роду всеевропейську етнографічну мозаїку. Крім муринів, про яких була вже мова, та індіянських автохтонів, що в наслідок фізичного винищення та ізоляції в резерваціях не відігравали майже жодної ролі в народженні цієї американської нації, на її утворювання та кристалізацію впливали попри англосаксонського елементу, також скандинавський, слов'янський, романський, кельтський (ірляндці), жидівський. Річ ясна, що перетопити цей так різноманітний етногенний матеріял в один національний сплав — соціологічне не було легким процесом. Назовні, асиміляція європейських емігрантів у З.Д.А. довершувалося впродовш трьох поколінь. Мова під цим оглядом уможливлює контролю цього процесу. Звичайно, перше покоління не встигало ще вивчити англо-американської мови. Діти цих емігрантів були вже двомовні, забуваючи мову своїх батьків. Внуки ж — головно в містах знали вже лише американську мову. Практично не могли, отже, договоритися з своїми дідами. Здавалося, отже, що справа кристалізації американського народу таким чином вирішується, майже зовсім механічним чином й є лише питанням часу. Географічні та економічні умовини дуже сприяли масовому перебігу цієї національної американізації європейської різнонаціональної еміграції в З.Д.А. За думкою деяких вчених, як, напр., німецького географа А. Кірхгофа, Америка була якимсь природним „казаном" національної етногенези. Економічно й суспільне були тут незвичайно сприятливі передумовини для цього процесу. Витворювалася та „громадська гущавина", як вислід демократичного ладу З.Д.А., що дозволяла масове переміщування всього населення, незалежно від соціяльно або національного походження. Проте З.Д.А. переживають свою „етнічну кризу", яку після світової війни змалював відомий французький американолог А. Зіґфрід, автор джерельної парці: „Сьогоднішня Америка". Симптоми цієї кризи передбачав 30 років тому тодішній президент З.Д.А. — Т. Рузвельт, один з каменярів та ідеологів модерного американського націоналізму. Він один з перших відчув, що процес американізації нащадків європейських еміґрантів не є органічним, але здебільшого механічний. Він розумів, що асиміляція з боку мови не означає ще внутрішню націоналізацію, цебто психологічну. Прихильник „панамериканізму", тобто інтегрального націоналізму, Т. Рузвельт добре бачив, що багато американців європейського походження, особливо ж з кінця XIX ст., фактично є евро-американцями. Проти цього їхнього національного дуалізму скеровані саме промови й писання цього президента, видані книжкою під заголовком „Панамериканізм", 1903 р. Там на адресу цих емігрантів з Европи він казав: „Ми мусимо з них зробити добрих американців під кожним оглядом: щодо мови, щодо їх політичних поглядів і понять, як також і щодо їхнього розуміння відношення держави до церкви. Ми радо вітаємо німця або ірляндця, що хоче бути американцем, але ми не потребуємо жадного чужинця, що не хоче розлучитися з своєю національністю. Ми не потребуємо жадних німецьких американців або ірляндських американців, які хочуть у нашому політичному та громадському житті творити особливу верству. Ми не можемо потребувати нікого іншого, крім американців, й коли вони такими цілковито будуть, тоді нам є байдужим, чи вони німецького чи ірляндського походження". Така абсолютна й без застережень американізація нащадків європейських емігрантів є за думкою згаданого автора, запорукою для З.Д.А. того, що будуть здійснені ідеали, покладені в основу їх самостійносте та історичного призначення.

Т. Рузвельт не помилявся у цих своїх побоюваннях. Заокеанська еміграція в 3. Д. А. не поривала національних зв'язків з своєю європейською батьківщиною. Вона активно підтримувала їхню національно-визвольну боротьбу. Не раз ця боротьба навіть зосереджувалася на деякий час в Америці. Напр., ірляндська проти Англії; литовська проти Прусії та Росії; жидівська, коли погроми за царського режиму загрожували фізично існуванню східньоевропейського жидівства. Особливо ж це виявилося під час світової війни, коли в Америці зосереджена була визвольна акція середньо-європейських народів під проводом Т. Ґ. Масарика. Інтимний контакт американської еміґрації з європейською батьківщиною під час і після світової війни, викликав саме ту „етнічну кризу", якій А. Зіґфрід присвятив окремий нарис на сторінках німецького „Соціологічного Щорічника" (1927 p.). У цій кризі слід відзначити одну характерну рису: опозицію первісного англосаксонського ядра проти романо-слов'янської еміґрації, що уважається менш конструктивним елементом у процесі кристалізації американської нації. Є це боротьба за провід у З.Д.А англосаксонського елементу, як носія перших ідеалів та традицій народжуючогося американського народу в З.Д.А. Ця етнічна боротьба ускладнилася тепер ще через господарсько-суспільну кризу, в якій американська Північна Унія опинилася перед п'ятьма роками й яка, без сумніву, матиме вплив на американську сучасну етногенезу, довершуючи процес творення молодої американської нації. Тенденція цього процесу йде в напрямі цілковитої ліквідації національних своєрідностей нащадків європейських еміграцій. Цікаво, що одночасно серед цих останніх відчувається зовсім протилежна тенденція до заховання, бодай пасивно своєї національної минувшини. Зовсім засимільовані прануки починають культурно цікавитися долею й життям країн своїх прабатьків. З огляду на майже зовсім обмежену тапер еміграцію з Европи до З.Д.А. є невелика надія на успіх цих національно регенераційних заходів серед евро-американців. Скоріше чи пізніше вони засимілюються остаточно в дусі панамериканського націоналізму.

Є ще третій чинник, що відіграє першу ролю в етногенезі З.Д.А. — це монгольська еміграція, яка загрожує Америку з боку Тихого океану. В першу чергу це японська селянська еміґрація, яку полонила своїм кліматом Каліфорнія; відтак — китайська, зосереджена масово головно у великих містах. До них ставлення З'єднаних Держав Америки є расово вороже. Не таке, правда, як до муринів, але все ж таки дуже неґативне. Не зважаючи на всі заходи японського уряду, З.Д.А. рішуче переводять свою політику обмежень щодо японської еміґрації. Напрям расової політики З.Д.А. відносно жовтої раси програмово з'ясував В. Вілсон у своїй кандидацькій промові на президента в травні 1912 року, кажучи: „В справі імміграції китайських й японських „кулі" (coolies) я стою за національну політику виключення. В істоті це питання асиміляції різних рас. Але ми не можемо витворити однорідного населення з народом, що не зміщується з кавказькою расою. Нижчий тип життя цих робітників виганяє білих хліборобів; з інших оглядів він є незвичайно поважною промисловою загрозою. Успіх демократичних установ вимагає від нашого народу, щоб він був освіченим, інтеліґентним і патріотичним; держава мусить тому захищати його проти несправедливої ї непосильної конкуренції. Для його заспокоєння конче треба праці, що добре оплачується. Демократія спочиває на рівності громадян. Східні „кулі" ставлять перед нами до вирішення іншу расову проблему; ми мали вже досвід з цим". Жовта небезпека є однією з причин хронічного американо-японського конфлікту. Політичне напруження з приводу Пацифіку в останній лінії має расові мотиви. Аджеш для З.Д.А. побережжя Тихого океану — це є найзахідніший кордон та сторожа білого людства. Таким чином мон-гольська еміграція уважається етнічно чинником руїнницьким; проти якого скеровані всі зусилля й расові обмеження. А це тим більше, що жовта небезпека загрожує поважно З.Д. А. також з боку Середньої Північної Америки, на які Японія звернула особливу увагу, протеґуючи й підтримуючи там індіянське пробудження, а одночасно колонізуючи майже без перешкод ці країни, кліматичне сприятливі досить для японського населення.

10. Канада. Не можемо тут оминути Канади, країни цікавої сучасної етногенези. У дечому вона нагадує під цим оглядом відносини в З.Д.А., але кількісно, мовляв, „у мініятюрі". Аджеж Канада має нецілих 10 мільйонів населення, займаючи територію завбільшки З.Д.А. Це значить, що гущавина її населеня дуже квола. Відповідно до цього й динаміка канадійської етногенези слабша за попередньо з'ясовану американську. Також щодо свого характеру, вона де в чім відрізняється від цієї останньої. Правда, й тут діє дуже багато етнічних складників. Крім англійців та французів аж 67. Але кількісно, опріч українського числово найбільшого (400 000), вони взагалі занадто розпорошені, щоб могли відігравати якусь самостійну націотворчу ролю. Це лише етногенна сировина в процесі формування канадійської нації. Нації чи держави? Таке питання виринає перед дослідником, коли він візьме під увагу, що в націоналній структурі Канади два етнічні елементи переважають безсумнівно, а саме: англійський (55,4%) та французький (27,91%). Разом вони мають не лише абсолютну, але й кваліфіковану більшість (83,51%)! За них промовляє історична традиція. Вони розмежовані географічне. Пануючим чинником політичне є англійський, хоча, зрештою, канадійський державний устрій є базований на певного роду англо-французькому порозумінню. Проте ми є свідками формування канадійської політичної нації. Який вислід матиме цей процес? Коли б замість французів у Канаді другим національним компонентом був якийсь інший нарід, менш зформований й без власних історичних традиції в цій країні, не є виключене, що врешті-решт він, розтопився в англо-канадійськім морі. Але, беручи на увагу національну відпорність канадійських французів, — тяжко собі уявити такий кінець сучасної етногенези в цій країні. Отже, скоріше можна сподіватися, що згодом тут витвориться тип заокеанської Швайцарії. Через це я вжив виразу канадійська політична нація. Бо так само й Швайцарія уявляє із себе лише політичну націю, що культурно складається з трьох різнородних елементів: німців, французів та італійців.

Проте тяжко заперечувати, що канадійські англійці мають значні національні своєрідності, так само, зрештою, як і французи, а подекуди також українці. В кожнім разі вони почуваються канадійцями. Існує канадійський краєвий й державний патріотизм, що на зразок швайцарського об'єднує народи Канади без огляду на їхнє національне походження. Через це замість канадійські англійці, або французи чи українці, доцільніше казати — англійські, французькі, українські канадійці. В цьому сенсі постає й твориться політично-державна канадійська нація. Відкритим лишається питання, як цей процес виявиться згодом з боку мовного й культурного? Не лише точна відповідь на нього, але навіть певне передбачення при сучаснім стані канадійської етногенези ще неможливе.

11. Канадійські українці. Які перспективи мають канадійські українці? Ось друге питання, що природно виринає й цікавить особливо українського дослідника. Як сказано, український елемент після англійського та французького є третім, відносно найчисленнішим чинником канадійської сучасної етногенези. Географічне він є головно зосереджений у трьох канадійських провінціях (Альберті, Саскачевані й Манітобі). Суспільне це переважно селянський елемент. Біологічно й популяційне ще незанепадаючий, а навіть зростаючий. За останні часи серед канадійських українців можна констатувати наявний культурний поступ, а одночасно й поглиблення та поширення національної свідомости. Поруч з цим вони також політичне активізуються. Під цим оглядом у канадійських українців не злі вигляди. На будуче вони не мусять конче бути лише пасивним елементом канадійської етнополітики. Коли попередньо я висловив припущення, що Канада в майбутньому стане заокеанською Швайцарією, то за аналогією можна було передбачати, що українці згодом у Канаді будуть тим, чим італійці у Гелвеції. До речі, й числово між національні відносини в Канаді та Швайцарії дуже подібні. Тут — німці, французи та італійці; там англійці, французи, українці — майже в однакових кількосних пропорціях. В кожнім разі й під цим оглядом майбутнє канадійської етногенези незвичайно цікаве з націологічного боку. Автохтонний індіянський елемент у ній не відіграє вже, як це було попередньо зазначено, жодної ролі та є лише історичним спогадом або музейним раритетом.

П'ята частина світу з оточуючими її островами та Архіпелагом (Тасманія, Нова Зеляндія, а відтак — Меланезія, Мікоронезія, Полінезія) цікава більше з погляду первісної соціогенези, ніж сучасної етногенези. Проте і тут націолог може знайти чимоло вдячного матеріялу для своїх студій. Постання й формування окремого австралійського народу від середини минулого століття, далі європеїзація маорів на Новій Зеляндії та мелянезійських фідкійців — це народотворчі процеси, що заслуговують особливої уваги з боку науки про націю, як дуже своєрідна націогенетична емпірія. По черзі й загально зупиномося тут на головних прикладах австралійсько-океанської етногенези.

1. Австралійські тубільці та причини їхнього занепаду й вимирання. Австралія, як і Нова Зеляндія це найстарші частини земної кулі. Геологічне вони відокремилися від решти земної поверхні дуже рано. Цим пояснюється, що тут заховалися досить архаічні типи як тваринного, так і рослинного світу. Автохтонне населення, особливо ж в Австралії й вимерле вже в Тасманії належить до дуже примітивних типів людського роду. Тасманців Лушан порівнює з європейським первісним населенням доби ранішнього палеоліту (цебто старокам'яної культури). Завдяки своєї географічної ізоляції Австралія найпізніше зо всіх континентів була втягнена у сферу європейських впливів. Фактично щойно наприкінці XVIII ст. цей незвичайно оригінальний і цікавий світ був відкритим заходами англійських і французьких дослідних експедиції. Вже у той час він був слабо залюднений, нараховуючи не більше три чверті мільйона населення. Особливо рідко була заселена сама Австралія (не більше 150 000 душ), природно й географічне, крім східнього свого побережжя, — мало придатна для більшої популяції; особливо ж середина австралійського континенту в наслідок хронічної посухи. Туди європейська колонізація не змогла просунутися. Але там заховалися рештки тубільного населення, утікаючи з побережжя, звідки їх вигнав безоглядно жорстокий наступ білої людности, що масово й криваво винищувала скрізь австралійських автохтонів, уважаючи їх дикунами, нездатними до культурного поступу й трактуючи їх здебільшого, як двоногу тварину, засуджену на фізичне винищення. Причини занепаду австралійсько-океанських тубільців є останніми часами предметом спеціяльних наукових дослідів. Цитований тут попередньо чеський антропогеограф Ю. Данеш, кінцевий розділ своєї згаданої праці присвятив саме проблемі „вимирання тубільних племен". Цей автор, що особливо ознайомився з положенням автохтонів п'ятого континенту й був одним з найавторитетніших знавців австралійсько-океанської етногенези, робить такий понурий підсумок її розкладу й занепаду в наслідок зустрічі з білою расою. „Вплив, який на тубільне населення Австралії та Океанії мали зносини з європейськими або з представниками інших людських племен, що перебували під їх охороною, загалом був дуже несприятливий. Історія цих взаємин за незначними виключеннями переповнена огидливими сторінками, а остаточний їх вислід статистично з'ясований, є відстрашаючим. Цілковите винищення тасманців і безупинне вимирання австралійських тубільців і величезний загальний числовий занепад, як серед полінезців, так і меланезців, що на деяких островах абсолютно вже вигинули. Такий є жахливий підсумок за добу понад 100 років...". Цього дослідника, звичайно, цікавлять причини такого сумного явища. Аналізуючи їх, він констатує, що під цим оглядом данайським дарунком для Австралії та Океанії були європейські хороби, яких місцеве населення перед тим не знало, й що до яких виявило дуже малу відпорність. Венерияні недуги й туберкульоза справді десяткували австралійсько-океанських тубільців. Також інші епідемічні хороби нещадно косили їх, як, напр., „еспанка" під час світової війни. Другим данайським дарунком з Европи — алькоголь, що страшно виснажував і деморалізував океанських автохтонів. До цього слід додати опіюм та інші подібні отрути, які серед них злочинно й масово поширюють головно китайці та азійські емігранти взагалі. Дуже несприятливий вплив мав також той факт, що Англія й Франція використовували свої колонії в п'ятій частині світу для інтернування там своїх найтяжчих злочинців. Чимало з них тікало з карних таборів, але перебування їх серед місцевих тубільців було морально дуже розкладовим чинником. Цікаво, що навіть європейська матеріяльна культура була, як каже проф. Ю. Данеш, — „одним з найбільших шкідників, що підкопував життєву рівновагу примітивних племен". Дикун, як цікаво дослідив і довів це французький вчений Л. Леви-Брюль — має совєрідні способи думання; його відношення до праці ґрунтовно різниться від працездатности культурної людини. Дикун працює нерівномірно й нереґулярно, проте весь його час чимсь занятий. Поява білої людини з її високою технічною культурою серед цих примітивів нагадують наших попередників кам'яної доби, саме під цим оглядом мала дуже несприятливі наслідки, викликавши серед них справжню революцію. „Бо нараз, — як каже проф. Ю. Данеш, — торгуючи продуктами землі та моря, можна було дістати металеві знаряддя, вогнестрільну зброю, силу матерій і декоративних річей. Ці металеві знаряддя й зброя витримували безмірно довше, ніж їхні власні, зробленя яких вимагало стільки праці. Через це відчувалося серед них безмежний голод на метали; не раз із-за кількох цвяхів тубільці були в стані навіть вбивати. Металеві сокири, лопати, ножі, вістря для списів та інші надбання, які на думку білої людини, мали бути для абориґена добродійством, властиво вбивали його винахідність; руйнували його м'язи та виснажували життєву силу, уможливлюючи йому безмежне й нездорове ледарство...". Пропаганда серед них християнства місіонерами з одночасною забороною виконувати місцеві релігійні ритуали або громадські звичаї, з яких багато були корисними й доцільними з фізичного чи гігієнічного боку — витворювали в душі тубільця велику ворожнечу, яку він немав чим заповнити. Також його комуністичний або тотемістичний устрій був на перешкоді не раз до засвоєння європейської культури. Все це разом спричиняло розклад і занепад питомих форм його побуту, а поруч з чим йшло теж і фізичне масове вимирання тубільців п'ятого континенту та окружаючої його Океанії. Від XVIII ст. і до кінця світової війни число їх дуже зменшилося, напр., у Меланезії — у тричі, впавши з 3/4 мільйона на 1/4 мільйону. Якщо й давніше при незвичайній розпорошености та ізольованости місцевого тубільного населення суспільний розвиток не пішов далі початкової соціогенези, зупинившись на порозі етонгенези, а конкретно виявившись здебільшого у племенних формах громадського скупчення, то тепер, коли автохтони Австралії та Океанції масово вимирають, звичайно, не може бути мови про якісь вигляди серед них для новочасної націогенези. Виїмком під цим оглядом є племена полінезької групи, фізичний занепад яких припинився вже від середини XIX ст. та які виявили чималу здатність до засвоєння європейської культури, про що далі. Щождо т. зв. австралійських „негрів", які тепер залишилися здебільшого у резерваціях або живуть розкинено в неприступних закутках п'ятої частини світу, то про них загальна опінія була дуже несприятлива, їх уважали найпримітивнішими серед дикунів. Висловлювалися навіть сумніви, чи можна їх зараховувати до типу.

На доказ цього наводилися припущення, що подружжя між білими й австралійськими автохтонами є стерільні, цебто бездітні; загалом питомий австралієць уважався скоріше напів звірем, ніж людиною. Такий погляд на цю справу рішуче заперечує німецький етнолог Ф. Лушан. Він констатує, що серед живих австралійських автохтонів, зокрема ж тих, які перебувають у резерваціях, — небагато таких, щоб не мали в собі хоч трохи європейської крови. На підставі знайомства з їхньою матеріяльною й духовою культурою, яка все ще мало досліджена, Лушан гадає, що неслушно уважати їх зовсім нездатними до культурного поступу. Навіть більше того, є докази, що вони можуть засвоювати також європейську культуру. „У Мельбурні в 1914 p., — каже цей автор, — я познайомився з одним австралійським тубільцем, у жилах якого ймовірно не було ані однієї краплини білої крови, але який проте цілковито був на висоті нашої сучасної культури й залюбки займався астрономією".

Як-не-як, — практично політичного значення етногенетика п'ятого континенту та Океанії майже вже не має. Але безсумнівним є її інтерес з теоретично-наукового боку, беручи на увагу, що саме в Австралії та навкруги її заховалися найстарші форми людської соціо- та етногенези. Недивно тому, що останніми часами, — особливо ж після світової війни, — наука (антропологія, етнологія, антропогеографія, археологія й географія та генетична соціологія) занялися систематичним вивченням тубільчого населення цього закутку земного глобуса, одночасно виступивши на його захист.

2. Наукове значення австралійської етногенетики й панпацифічний рух. Одним із найцікавіших дослідників у цьому напрямі є австралійський вчений, проф. географії сіднейського університету, — Т. Ґріфіс-Тейлор. Йому завдячає наука з'ясування причин і перебігу первісного розселення людського роду по земній поверхні під впливом революційних змін у підсонню, викликаних чергуванням льодовикових і міжльодовикових фаз в географічній історії нашої плянети. Історична схема первісної етногенези людства, складена цим австралійським дослідником, узагальних рисах покривається з наведеним тут попередньо аналогічним нарисом американсько-чеського антрополога Грдлічки. Вона так само зосереджує початки поширення людства навколо Середземного моря, а відтак у Передній і Середній Азії, звідки воно далі розповсюджувалося по всьому світу. Звичайно, що проф. Т. Ґрифіса-Тейлора у першу чергу цікавило питання заселення Австралії та Океанії, з наукового боку давніше мало досліджене. Треба було з'ясувати, як тут зійшлися й звідки поширилися чотири дуже різні типи людини — відносно від світло-жовтих і коричневих племен Полінезії й Мікронезії, через чорно-коричневих меланезців до муринсько-чорних австралійських „негрів", не кажучи вже про найбільш примітивних і зовсім вигинувших тасманців. Існували різні гіпотези щодо цього. Припускали під цим оглядом впливи Африки, Південної Америки та особливо полудневої Азії. Перші три групи океанських автохтонів можна було зв'язати з малайцями. Гірше справа малася з австралійськими „неграми" й тасманцями. Загальною до недавна була думка, що це деґенеровані племена в наслідок довшої цілковитої ізоляції. Каменярськими дослідами проф. Т. Ґріфіса-Тейлора у геології був знайдений ключ до з'ясування первісних міграцій. Відкинений був погляд на темне й чорне населення Австралії й Тасманії, як на звироднілі рештки давніше культурніших племен. У них слушно добачуються у зв'язку з геологічною своєрідністю п'ятого континенту найстарші форми й типи людського роду взагалі. „В Австралії та Океанії, — як каже проф. Ю. Данеш, — заховалися культурні щаблі людського розвитку, що в Европі вимерли вже перед багатьома тисячами років, а в інших частинах земної поверхні є від давна зіпсовані та пристосовані залежно від різних впливів, які туди доходили та змінювали їх впродовж тисячоліть". Тільки в Австралії та Океанії, завдяки їх величезному віддаленню від інших континентів, і поруч з тим і повної географічної ізольованости „аж до наших часів заховалися непорушними, немовбито музейні зразки давноминулого людства". На наших очах вимирає цей живий музей людської старовини і щоб він не загинув бодай для науки так безслідно, як це сталося з тасманцями, у Гонолюлю, — столиці Гавайських островів, — після війни постав т. зв. панпацифістичний рух, завданням якого є „шляхом взаємного пізнання, обміну думок та з допомогою спільних установ й інститутів поширювати взаємне мирне порозуміння між народами й державами, що панують у країнах навкруги Тихого океану та його остаровах". Дальшим завданням цього руху є „докладне й систематичне вивчення примітивних племен і народів у межах Тихого океану". В 1920 року у Гонолюлю відбулася перша загальна панпацифічна Конференція, в якій взяли участь представники наукового світу з Австралії, Нової Зеляндії, Канади, З.Д.А. та Японії. На ній був переведений розподіл наукової праці між окремими державами, з тими передбаченнями, що вона знайде активну підтримку з боку відповідних урядів як центральних, так і колоніальних. Друга панпацифічна конференція у 1924 року відбулася в Австралії (у Сіднеї та Мельбурні), розглянувши конкретні питання у зв'язку з положенням тихоокеанських тубільців. Звичайно, що з погляду історичної націології змагання й досягнення панпацифічного руху матимуть велике значення, як матеріял до вивчення історії всесвітньої етногенези взагалі, але й правктично цей рух, без сумніву, спричиняється до покращання життя і далі решток автохтонного населення Океанії. Не виключено, що його висліди певно будуь відтак використані в колоніяльній політиці європейських держав, як також в інших континентах і застосовані до тамтешнього кольорового населення.

3. Европеїзація Маорів і постання новозеляндського народу. З націологічного боку найбільш цікавим є новітня історія новозеляндських автохтонів — Маорів. Вони належать до полінезійської групи, що антропологічно й етнологічно дуже наближається до кавказької раси. Давніші наукові погляди про маляйське їхнє положення уважають помилковими. Натомість висунена була теорія, за якою пращури полінезійців мусили прийти з півночі. За це промовляє не лише антропологічний їхній тип, тотемістичний культ звіря, нагадуючих своїм виглядом вовка та ведмідя, але й рештки меґалітних (великокам'яних) будівель та культур, з якими можна було зустрітися в Мікронезії та в Полінезії. Останнє розселення полінезців по Океанії, як про це свідчить жива традиція серед них і зокрема серед маорів, — відбулося десь перед 800 роками. Вихідною його точкою були острови Самоа. Не є з'ясовано, скільки та чи взагалі на первсне населення Полінезії вплинула Південна Америка. Згадані меґалітні будови й культура виправдували б до певної міри таке припущення. Під час цієї останньої полінезійської міграції Маори опинилися в Новій Зеляндії, витиснувши звідти культурно-примітивних тубільців, т. зв. моріорів. Тут маори розвинули свою питому багату й дуже своєрідну культуру й зорганізувалися у плем'я, їхній громадський устрій в основі тотемістичний, з громадського боку виявив ознаки суспільного комунізму й колективізму. Не є виключене, що радикалізм новозеляндського ладу обумовлений був колективістично-комуністичними традиціями маорського населення. Ал. Манес, німецький знавець п'ятого континенту й автор мистецького опису своєї подорожі до антиподів у 1909 p., — програмове названого „До країни суспільних чудес" — слушно каже, що „чим є Рим для мистця та історика, Мекка для правовірного махомеданина, тим є, або мав би бодай бути Велінґтон для соціяльного політика. Це головне місто Нової Зеляндії з осередком суспільно-поступової держави сучасности. Ми бачимо там в практичному застосуванні системи, які хочуть цю країну позбавити від страйків та хочуть її зробити раєм для робітників, — ми зустрічаємо там людей, що працюють у ролі суспільних інженерів законодавства та юстиції!

Зо всіх племен Океанії та Австралії саме полінезці виявили найкращу здібність до засвоювання європейської культури. „Можна сказати, — констатує проф. Данеш, — що вони так були підготовані до вищих державних і суспільних форм і нової абстрактнішої релігії, як наші арійські предки в Европі тисячу й більше років тому. На жаль, у більшості випадків політичний розвиток викликав тут безнастанні криваві сутички; бо одночасно з новими думками поширювалися теж вогнестрільна зброя". — Як бачимо, зустріч білих з тубільцями в Океанії, як, зрештою, й по всьому світі не була сприятливою, але навпаки, дуже ворожую. В Новій Зеляндії середина XIX ст. була добою кривавих війн з маорами, що по — героїськи захищали свою землю проти зазіхання білих колоністів. У 1840 р. між представником англійського уряду Гобсоном і маорами була складена умова, яка встановлювала політичну зверхність Англії над Ново Зеляндською територією, але полишало землю у власності маорського населення. Ця умова у другій своїй точці порушувалася європейцями, що було приводом до постійних збройних конфліктів з тубільцями, яких ці війни числово десяткували. Під час останньої війни з маорами, що закінчилася перемогою білих та конфіскатою маорських земель (у 1865 p.), Англія змінила свою тактику й рішила остаточно замиритися з місцевими тубільцями. Цю угоду розпочав у 1867 р. губернатор Ґрей, — у першу чергу давши їм право обмеженого представництва в новозеляндському парляменті, куди в 1868 р. увійшли чотири маорські посли. Це були піонери європеїзації маорського населення. Який успіх мали ці заходи? Ал. Манес присвячує цій справі один (XVII) розподіл цитованої своєї праці. Він влучно назвав його: „Від канібаля до джентельмена", на вступі так резюмуючи висліди цієї співпраці між автохтонами та білими: „На Новій Зеляндії" ми бачимо уваги гідне явище", — ще за короткий час двох людських поколінь були тубільні маори виховані від людоїства до парляментаризму". Нова Зеляндія зробила єдину цього роду спробу дати однакові права з європейськими емігрантами своїм автохтонам, що належать до полінезійського племени". Маори заголом інтелігентні та знамениті промовці, вони дуже швидко засвоїли основи й техніку модерного парляментаризму. Незабаром вони почали домагатися нової громадської рівноправности; конкретно однаково з білими представництва у парляменті та перекладача на маорську мову. Англійці погодилися на те, щоб маори мали свого „національного міністра" (Native minister). Від 70-х років почалося замирення в англо-маорських відносинах. Маорські посли в парляменті відзначалися, за думкою анлгійських їхніх колеґ, — „інтелігенцією, поміркованістю та доброю поведінкою". Незабаром два маорські представники були покликані англійським королем до новозеляндської палати перів. Згодом вони виконували функції не лише „національного міністра" для маорських справ, але й бували заступниками голови новозеляндського уряду взагалі. Так ступнево було переведено політичне й соціяльне зрівноваження новозеляндських маорів, що виявили цілковиту здатність до культурної європеїзації. Як і більшість океанійських тубільців, маори швидко вимирали; в 1876 році їх було нараховано всього 47000. Цей їхній занепад припинився. Останніми часами вони навіть мають природний приріст. Від 1916 р. і до 1928 р. число їх збільшилося з 47 776 до 65 004. Проте в порівнянні до загального числа новозеляндського населення 389 086 (1928 р.) — це замало. Маори чудово розуміють соціологічне значення цього біологічного факту. Через це новомаорська партія на початку цього століття виступила з програмою повного злиття маорів з європейцями і таким чином витворення новозеляндського народу. Цьому процесу сприяє природа, фізично маоризуючи новозеляндськє населення, серед якого мішані подружжя білих з європеїзованими автохтонами не є чимсь надзвичайним. Також популюційна політика Нової Зеляндії,

оскільки вона забороняє нову іміграцію в цю країну не лише кольорової але, останніми часами й європейської людности — співділяє в цьому напрямі: Ми є свідками отже народження й утворювання новозеляндської нації, як висліду своєрідної евро-маорської народотворчої синтези. Звичайно, як це буває у таких випадках, частина маорів, не примиримих і вірних традиціям своєї минувщини, опинилася поза цим процесом національної симбіози. Ці протестанти заховалися у неприступних горах Нової Зеляндії, де мають власні резервації, куди заборонений вступ білим.

Вони загибають, а з ними вимирає стара маорська культура. Дослідив її та змалював у знаменитій праці: „Вмираючий Світ" (1924 р.) австрійський природник Андрій Райшек (An. Roischek), що перед світовою війною був покликаний до Нової Зеляндії для законсервування типових зразків вимираючої місцевої фавни. Він пробув там 12 років. Чудово вивчив маорську мову; став приятельцем тих маорів, що жили в резерваціях; придбав їхні симпатії й довір'я. Останній маорський король Тавґіао обрав його своїм наступником, на доказ чого передав йому спеціяльну грамоту такого змісту: „Я вітаю тебе, як нашого приятеля. Король посилає Тобі це (відзнаку з пір'я тотемістичного птаха Гуйо,-Б.) — як вияв своєї любови (грамота писана у третій особі, бо Райшекові передав її дятько короля,-Б.), бачив, що Ти приятель, а не ворог маорів, як він спочатку гадав. Від сьогодні Ти можеш ходити по його території, куди тільки хочеш; хто тебе образить, той образить також мене — короля. Твоє ім'я від нині буде: Ihaka Reiheke Те Kiwi, Bangotira te Auturia", цебто Ватажок Рейшек, птах — Ківі князь австрійський". Цей Ан. Райшек був найкращим знавцем маорського побуту. Його книга: „Die Sterbende Welt" — це безсмертний пам'ятник цьому вимираючому племені, що порятунок знайшло у культурній європеїзації, поруч якого йде часткова біологічна маоризація новозеляндського населення.

Зрештою, автохтонна людність Океанії занадто географічно розпорошена й живе у малочисленних скупченнях, щоб вона могла бути активним етнічним сирівцем для новочасної націогенези. Не забуваймо, що територіяльно включно з Новою Зеляндію Океанія займає площу майже одного мільйона квадратових кілометрів, а заселяє її лише 2 мільйони людности, з чого на Нову Зеляндію припадає понад 1,3 мільйону. Фактично океанські тубільці розсіяні на безчисленних островах цієї частини світу справді в мікроскопічних дозах. Гнітять їх, визискуючи, кольоніяльні системи європейських великодержав; деморалізують розкладові чинники білої культури, про що тут згадувалося вже; десяткують епідемічні хороби, так само привезені з Европи. Проте там, де для цього є хоч трохи сприятливі умовний океанські автохтони швидко й успішно європеїзуються, напр., на Гаваях, де під проводом місцевого монарха Камегамега І було об'єднане все місцеве населення, цебто гаванський нарід. Цей талановитий володар завів на Гаваях режим освіченого абсолютизму. Але гавайці масово вимирають. Вмерла також й попередньо згадана їхня національна династія. Американська інвазія перевагою своєї технічної культури добиває рештки європеїзованих гавайців. За думкою проф. Ю. Данеша, сучасне гавайсько-американське напруження нагадує відомий конфлікт між бурами та англійцями в Трансвальській республіці. Подібним шляхом йшов розвиток на Таїті або Тонґо. Ця остання група островів політичне опинилася у сфері подвійних європейських впливів: спочатку (від 1876 р.) німецьких, а від так англійських, які врешті переважали, коли у 1899 р. Англія оголосила протекторат над Тонґом. Тонґо політичне дуже швидко європеїзувався, перетворюючись у тип конституційної монархії з краєвим власним парляментом. Тонґайці (всього їх не більше 25 000) мають сильно розвинені почуття своєї національне відрубности й гідности. Вони рішуче виступили проти того, щоб їх король одружився з європейкою місцевого походження, або навіть з таітянкою, примусивши його взяти собі за жінку танґайську принцесу. Тонґайці карають мішані подружжя своїх земляків з білими жінками: перший раз квоток 25 долярів, а другий 125 долярів. Вони уважають себе якоюсь елітою „серед південноморських народів і не хочуть, щоб їх змішували з іншими кольоровими народами, але щоб їх трактовано одноково з білими". (Ал. Манес).

Всі ці народи належать до полінезького племени, найздібнішого й найкультурнішого представника автохтонного населення Океанії. Під цим оглядом ні мелянезці, ані мікоронезці їм не дорівняють, а отже й менш цікаві, як етнічний елемент для культурно-національної європеїзації. Проте, як виїмок серед мелянезців, можна навести Фіджійців, які ще в середдині минулого століття були „найстрашнішими людожерами, а тепер здебільшого (4/5) зевропеїзовані". (Ал. Манес). Правда, на їх громадський розвиток мали наявний вплив дуже близькі взаємини з полінезьцями, які підготували серед фіджійців ґрунт для новочасної їхньої культурної європеїзації. Нам лишається ще розглянути долю й вигляди новітньої націогенези в Австралії, щоб закінчити цей загальний нарис світової етногенези.

4. Народження й творення австралійського народу. Тубільне чорне населення Австралії не мало майже жодного впливу на новочасну націогенезу цього найменшого як щодо простору (7,5 міл. km. кв.), так і скількости населення (коло 6,25 міл.) континенту. Культурно австралійські негри зовсім океанських тубільців найменше були здатні для масової європеїзації. Білологічно це також мало придатний матеріял для національної симбіози й мішаних подруж на зразок евро-маорського „метісажу" в Новій Зеляндії. Відтак кількісно й пропорційно вони творили дуже незначну етнічну меншість серед австралійського населення. Географічне й територіяльно ці чорні австралійці жили ізольовано й поза межами білих і жовтих емігрантів, що компактно населили й опанували п'яту частину світу. Таким чином сучасний національний процес в Австралії, а саме — формування австралійського народу, — йшов осторонь від них і поза їх впливом. Правда, Австралія також знає приклади мішаних подруж білих і з цими автохтонами, але це дуже рідке явище й виїмок, який популяційно не відіграє жодної ролі. Треба зазначити, що всупереч своїй расовій політиці, яка програмове є там ворожа до „метісажу" білих з кольоровими, австралійські „метіси" користуються всіма громадськими правами однаково з населенням європейського походження.

Як у З.Д.А. з первісного англійського ядра, з домішкою емігрантів майже з всієї Европи, згодом утворилася сучасна американська нація, так само в Австралії постав упродовж минулого століття новий австралійський нарід з перевагою в ньому (понад 90%) англійського елементу. Інші європейські етнічні впливи (німецькі, скандинавські) були кількісно незначні й відігравали в цьому процесі зовсім підрядну ролю. А ще меншу — кольорові елементи (головно жовто-монгольський), отжеж 98% австралійського населення є біло-европейсього походження.

З погляду націогенези Австралія має начебто ідеальні передумовини, як дуже ізольований і політичне об'єднаний континент. Коли після довгої боротьби постала нарешті 1 січня 1901 року австралійська державна спілка шляхом взаємного порозуміння між поодинокими складовими її частинами, — один з творців цього об'єднання — Єд. Бартон — привітав цей історичний факт словами: „Поперше у всесвітній історії ми бачимо один нарід для одного континенту та один континент для одного народу". Австралія отже, немов досягла максимального політичного ідеалу, про який мріють всі народи: цебто своєї національне територіяльнеї соборности. Проте всеконтинентальне об'єднання Австралії спочатку було більш механічне, ніж органічне. Під його формальною покришкою й надалі жервіли, час від часу прокидаючись знову старі краєві партикуляризми й політична ворожнеча. Продовжувалася запекла боротьба між децентралістичною традицією й централістичними тенденціями нової політики. „Не слід гадати, — зауважає з цього приводу Ал. Манес, — що австралійський континент, який у порівнянню з іншими частинами світу відзначається багатьма об'єднуючими елементами, є одноманітним під кожним оглядом. Навпаки, цієї еб'єднаности тут менше навіть, ніж, напр., у Німеччині. Тут як і там, панує фанатичний партикуляризм; тут як і там можна це у багатьох випадках зрозуміти й виправдати. Бо суперечності, напр., між тропічними Квінслендом з одного боку та від природи зовсім інше обдарованою Тасманією — з друге мусить, звичайно, виявитися в кожній з цих країн в іншій формі. Далі, та обставина, що напр., у Вікторії були охоронні мита, а у Новому Вельзі, — натомість вільна торгівля, заки постала всеавстралійська державна спілка у 1901 р. й усю Австралію окружила високим митним муром, річ ясна, мусить природно мати наслідки ще й досі; зрештою, не може лишатися без впливу та обставина, що Новий Південний Велз і Нова Зеляндія ніколи не були карними колоніями, таким чином, коли решта австралійських держав постали з карних колоній. Цитований автор трактує проблему австралійського населення в найширшому географічному обсязі,маючи на увазі, крім самої Австралії, також найближчі сусідні великі острови: Нову Зеляндію, Нову Ґвінею й Тасманію, цебто т. зв. Австролазію. Це правильно з історичного й до певної міри політичного боку. Але немає підстав для такого широкого трактування цього питання з погляду австралійської націогенези. Тут слід брати на увагу тільки самий австралійський суходіл. Бо під цим оглядом між Австралією й недалекою Новою Зеляндією є наявна суперечність, яку, зрештою, констатує також Ал. Манес, кажучи: „Ми дуже б помилялися, коли б припускали, що австралієць і новозеляндець — це те саме. Не зважаючи на коротку добу розвитку обох колоніяльних країн, можна вже проте визначити під багатьма оглядами різноманітні риси вдачі у населення Австралії та Нової Зеляндії. Раз-у-раз зустрічався особливо серед австралійських політиків - з питанням, чи знайшов я під час моєї дослідчої подорожі різниці між австралійцями та новозеляндцями; річ у тім, що дуже мало хто з австралійців відвідує Нову Зеляндію і всі вони незвичайно заздрісно дбають про те, щоб мали щось особливе і чим би різнилися від новозеландців".

Власне в Австралії і в Новій Зеляндії націолог має найкращу нагоду вивчити новочасну націогенезу й переконатися, що модерна нація в першу чергу є вислідом суспільних процесів і впиливів, а в другу вже — природних (геологічних і біологічних). Ми бачили, що з боку етнічної своєї структури австралійці є здебільшого (0.9) англійського походження. Вони говорять англійською мовою, що нерозійшлася ще тут із своїм європейським зразком та, як, напр., американська, що фактично й в процесі істричного розвитку стала окремою й самостійною мовою. Проте австралійєць не є вже англійцем і це під багатьма оглядами; головно ж з політичного, суспільного й навіть культурного боку. На формування австралійського народу найбільший вплив мали, безперечно, політичний і суспільно-господарський розвиток п'ятої частини світу. А саме перевага у ньому колективістичних змагань над індивідуалістичними. З цього боку є істотна різниця між формуванням австралійського та американського народу. Громадський розвиток та історія З.Д.А. аж до сьогоднішніх радикальних суспільних реформ предидента Рузвельта йшов під знаком антиколективістичного індивідуалізму й політично-економічного лібералізму. В Америці панували Морґани, Рокфелери, Форди. В Австралії ж професійні союзи й політичні організації робітництва. Вони є, — як каже Ал. Манес, — режисерами всієї політики. Вони виросли із спільного ґрунту; об'єднує їх той самий англійський прапор; вони мають спільну мову; однаково йшов їх розвиток. Було б тому дивним, коли б цих п'ять мільйонів (тепер майже 6,5,-Б.), що заселюють Австролазію, не розвинулися б і не розвивалися б тепер у новий нарід, особливо ж коли взяти на увагу, що не зважаючи на всі зносини між Австралією та Англією, значний відсоток сьогоднішнього австралійського населення народився в Австролазії й що дальша імміграція з метрополії є дуже незначна (а останніми часами рішуче обмежена спеціяльними законами на захист місцевого населення. -Б.).

Чим й як різниться австралієць від англійця? — Таке питання природне виникає у кожного, хто цікавиться націологічно справою австралійської етногенези. Відповідь на це дає цитований вже тут не раз німецький австралієлог. „Від англійця, — каже він, — різниться австралієць під багатьма оглядами. Не мусить це нас дивувати, коли взяти на увагу, який великий вплив має на людину підсоння. Англія — вогка та зимна; Австралія ж бодай здебільшого — тепла й суха; а в боротьбі між підсонням та атавізмом, подужаним буває цей останній, бо ж підсоння неможливо змінити. Австралієць і новозеляндець стали новим типом людини, особливо ж від того часу, коли майже зовсім зупинився приплив людського матеріялу з Европи...". Між Австралією та Англією є велика різниця не лише щодо природного підсоння, але й щодо суспільного клімату. Тут традиційний консерватизм, там — радикальний демократизм. Тут, принаймні перед світовою війною, — політичний лібералізм, дуже обмежуючий державний центр; там, навпаки, державний колективізм й фактично гегемонія пролетаріяту. Через це структурно австралійці й новозеляндці абсолютно різняться від англійців. Англієць під цим оглядом є представником типу старого істричного народу; натомість австралієць — молодого, майже без історії та з перевагою демосу. Англія пишається своєю чудовою аристократією. Політичний її церемоніял наскрізь архаїзований ще й досі. Цей старовинний ритуал визнає навіть соціялістична Labour Party, в руки якої перейде незабаром влада за Ламаншем. Основоположниками австралійського народу був карний елемент, за злочини депортований з європейської батьківщини, відтак — авантурники, щодо Австралії їх привабила надія найти там золото. Від цих двох структурних складників — елементів сучасний австралієць має в спадщині любов до газардових ігор, спекуляцій і всяких перегонів і рекордів. Щойно в третій лінії доводиться згадати про колоністів, які добровільно виеміґрували до Австралії: здебільшого це були фармери й скотарі, елемент етично бездоганний і дуже людяний, що в австралійській національній амальґамі невтралізував вплив попередньо згаданих відємних чинників. В синтезі ці моральні та громадські контрасти мали своєрідний національний тип. „Австралієць — каже Ал. Манес, — об'єднує в собі особливі суперечності. Хоча він є великим прихильником вільного, необмеженого життя, та не буває таким формальним і стриманим, як англієць; проте немає на світі іншої країни, деб вільна ініціятива була так обмежена й так багато справ реґляментовано законом, як у цій п'ятій частині світу...". Австралія є одночасно країною найширшої толєранції — єдиної, напр., що зовсім не знає антисемітизму, але й самопевного патріотизму та націоналізму, конкретно ворожого до всього чужого й навіть сусідньої Нової Зеляндії. Австралія абсолютно не цікавиться чужиною й під кожним оглядом хоче бути автаркічною. Вона досягла великого поступу в ділянці сіспільно-господарській, але виявила небагато питомої творчости на полі духової культури, отже, мистецтва, науки, літератури. Правда, така покищо доля майже всіх молодих новоутворених націй. Видко шлях розвитку їх іде від матеріяльного закруплення до духового розцвіту.

5. Марево „білої Австралії". В добі сучасного „панконтиненталізму" (Панамерика, Паназія, Паневропа, Панафрика) — неначебто найскоріше й без великих труднощів можна було б здійснити ідеал — Панавстралії, відносно — Панавстралазії. В дійсності це зовсім, не так і майже навпаки. Навіть собороницький ідеал австралійців, мріючих про те, щоб їхня батьківщина уявляла із себе „одно плем'я, один нарід, з одною мовою, під одним прапором" і на одному континенті, — Ал. Манес, — чудовий знавець цієї п'ятої частини світу, — бере це під великий сумнів. Річ у тім, що Австралія хронічно слабує на ту саму недугу, що й Франція: вона вилюднюється, бо не плодиться й обмежує імміграцію з Европи щоб утримати свій високий рівень життя. А до того Австралія взагалі, дуже слабо заселена. Територіяльно подекуди менша за З.Д.А. Австралія має 6,25 мільйонів людности, коли З.Д.А. — 120 мільйонів. „Континентом без людей" назвав її відомий мандрівник Колін Росе „рамою без образа" — називає Австралію Ал. Манес. Країною без дітей — також можна б її охрестити. Видко, що скрізь господарський та матеріяльний добробут йдуть в парі з масовою й поступовою депопуляцією. Нормально й без труду Австралія могла б вмістити 20-30 мільйонів людности, замість 6,25 які вона має. Фактично вся Австралія має менше населення ніж великий Лондон. До речі, в Австралії місто переважає над селем, — цим резервуаром і залізним фондом популяції та життєздатности нації. Ця незаселенісь п'ятої частини світу з одного боку, а з другого її хронічна депопуляція є великою загрозою для Австралії. Над нею повисло марево „жовтої небезпеки", — проти якої вона бореться ідеалом „білої Австралії" (White Australia). Жовті ж, головно ж китайці, вже віддавна захопились Океанією. Вони заливають надбутком своєї людности пацифічні острови, їхня роля посередників і головне продавців опікшу та інших отруйних „ліків" є справді руїницькою, особливо ж серед місцевих тубільців, масове вимирання яких вони таким чином злочинно прискорюють. Це здебільшого суспільно паразитний елемент, і зовсім зрозуміло, що Австралазія самими рішучими засобами поборює та обмежує цю „жовту небезпеку". Зокрема ж Австралія особливо притягає монголи, а передвсім — японці. Ці останні, як відомо, шукають притулку для надбутку свого населення. Шлях японської еміґрації йде вздовж Тихого Океану. В одному напрямі вона зайшла до Каліфорнії та Середньої й Південної Америки; в другому — подалася до Океанії, маючи на увазі особливо Австралію. Скрізь, крім Південної Америки, японська колонізація зустріла рішучий опір і відсіч. Особливо ж в політично-державно об'єднаній Австралії, де цілою низкою законів і кар суворо обмежена імміграція з Азії жовтого племени. Це робиться не лише з расових мотивів, але також і для захисту місцевоого робітництва перед дешевою конкуренцією з боку жовтих „кулі". Японці добре знають про подвійну гру австралійського уряду. Німецький економіст Шульце у своїй книзі про британський імперіялізм наводить цікавий лист одного японця до австралійського прем'єра Вотсона: „Ви, у Вас в Австралії, — писав цей японець, — дуже дбаєте про підтримку торгівлі: ваші парляменти потребують безліч грошей на будування доків, кораблярень, маяків тощо. Ви скрізь маєте своїх торговельних аґентів; також у нас. А відтак ви оголошуєте закони, якими усуваєте та висміюєте тих, кого самі закликали до себе. Своїм дітям ви даєте гроші на місії, що навертають поганців, до яких, на вашу думку, належить уся кольорова людність. Але й коли вони приймуть христіянство, ви дивитесь на них, як на загрозу й небезпеку. Всі христіяни моляться Богу: Хай прийде царство Твоє! Ніхто не заперечує, що цей заклик звернений до всіх людей. Кольоровим людям таким чином є відкритий шлях до неба, але не до австралійських країн. Нас уважають гідними того, щоб ми перебували з Богом, всіма ангелами та архангелеми у почесній присутності пророків і апостолів, але в очах п. Вотсона та його партії ми не гідні того, щоб сміти жити на австралійській території".

Цей лист — документ і матеріял до дуже актуальної проблеми взаємин між білою расою й кольоровим людством, що хвилює не лише Австралію, але всі колоніяльні европейсьькі держави взагалі. Австралазії, крім жовтої інвазії, загрожує ще також чорна й коричнева із сусідніх ближчих і дальших островів; відтак індуси та маляйці. Проти них суспільне бореться австралійська робітнича партія, висуваючи програмове гасло „білої Австралії". Іноді ця расово-суспільна політика переводиться з наявною шкодою для австралійської індустрії. Так, напр., квінслендська цукрова промисловість обслуговувалася виключно чорним і коричневим робітництвом. Після того, як від 1900 р. суспільне законодавство в Австралії заборонило працю кольорових робітників на австралійських заводах, вони мусили покинути Квінсленд, чим підрізаний був розвиток і поступ цієї промислової галузі, що відігравала велику ролю в місцевому господарському життю. Є дуже спірною справою, чи Австралії вдасться захистити свій прапор „білої раси"; головно ж забезпечитися перед зовсім реальною небезпекою з боку Японії, що після війни одержала мандат над бувшими німецькими колоніями у Мікронезії й таким чином здобула власну базу по сусідству з цим суходолом. Єдиним порятунком для Австолазії перед жовтою небезпекою було б відкриття навстіж зачинених дверей для європейської або принаймні для британської білої еміграції, збільшення якої рішуче поборює австралійське робітництво з мотивів суспільно-господарського характеру.

6. Підсумки світової етно- й націогенези. Так виглядає в загальному нарисі світова етногенеза й сучасна націогенеза. Найсильніше й найкраще перебіг її пройшов в Европі як в історичних, так і новочасних формах. В Европі в середині другого тисячоліття нашої ери зформувалися т. зв. історичні народи. Тут з кінця XVIII ст. і продовж XIX ст. відбувся процес національного пробудження й відродження т. зв. неісторичних народів. У XX ст. він перекинувся за межі Европи, захоплюючи по черзі з різними напруженнями й інші континенти: Азію, Америку, Африку та Океанію. Темпо сучасної націогенези є швидше, ніж ритм історичної етногенези. Молоді нації утворюються впродовж кількох десятків років, коли старі історичні народи потребували на це пару сот років. Пояснюється це сіспільно-господарськими причинами: більшою інтенсивністю й динамічністю сучасного громадського життя, його демократизацією, а поруч з тим і масовим поширенням культури серед усіх шарів населення; одним словом, згадано „densite morale" Дюргейка. Так отже нація стає кристалізаційним осередком й головним героєм сучасної й найближчої історії. Людство національне чим далі більше диференціюється. Постають нові народи. Відмолоджуються старі історичні. А серед них один із найстарших — жидівський. Після понад 2 тисяч років розпорошення та блукання по білому світі, цей Агасфер під впливом життєвотворчого сіонізму прокинувся із своєї національної летаргії й вертає знову до своєї втраченої прабатьківщини — Палестини, стверджуючи так красномовно тезу про універсалізм сучасного національного здвигу по всьому світу.

7. Гегемонія білої раси й національне пробудження кольорового людства. У зв'язку з цим національним ренесансом нашої доби одне питання починає бути особливо актуальне. Це проблема дотеперішньої гегемонії білої раси поза межами Европи над кольоровим людством. Багато дослідників спеціяльно цікавиться цією справою. Один із видатних попередньо цитований вже тут американський письменник Лотор Стоддорд присвятив з'ясуванню її дві джерельні праці: „Новий Світ Ісляму" (1921 р.) та „Здвиг кольорового людства" (1923 p.). В них він змальовує документально та остерігає від небезпеки для білої раси з боку національного пробудження кольорового людства. Він ілюструє її відтак кількома статистичними даними. Ось вони. Заселена територія кулі земної — „Ойкумена" (без полярних країн) — займає площу в 137 000 000 км. кв. Між білою расою та кольоровими племенами вона поділяється так, що на першу припадає 57 000 000 км. кв. (отже коло 0,4), а на кольорові — 80 000 000 км. кв. (цебто 0,6). Зовсім інший є політичний розподіл залюдненої території, бо 0.9 її під зверхністю білої раси й щойно 0,1 (коло 15,5 міл. км. кв.) — є доменою політичного впливу кольорового людства, з того 2/5 припадає на китайську державу (6,5 міл. км. кв.).

Цікаво буде наведені дані доповнити цифрами про розподіл людства за расами. Загалом число людей на землі обчислюється кругло у 1 700 000 000 душ. З цього на бліу расу припадає 550 міл., а отже, на кольорове людство — 1 150 міл. Біла раса головно зосереджена в Европі (коло 440 міл. після світової війни). Це значить, що на всі інші континенти залишається небагато більше за 110 міл., з них 0,9 припадає на З.Д. А. Як бачимо, отже, біла раса є справді розпорошена та потопає в морі кольорового людства. Конкретно в Індії, напр., на 350 міл. індусів менше, ніж 350 000 англійців.

Кольорове людство числово за расами поділяється так: жовта — числить кругло 500 міл.; коричнева — 450 міл., чорна — 150 міл., червона (індіяни) — коло 40 міл. З погляду зросту популяції перспективи білої раси є досить сумні: майже вся вона захоплена масово та поступовою депопуляцією. З кольорового людства, оскільки не рахувати австралійських та океанських тубільців, з погляду світової націогенези не граючих, як ми бачили, вже ролі, всі інші відзначаються великим природним приростом населення. Конкретно кажучи, коли біла раса подвоїться числово за 80 років, то жовта й коричнева впродовж 60 років, а чорна навіть за 40 років.

Річ ясна, що ці неоднакові популяційні відносини серед білого й кольорового людства матимуть незабаром вплив і на їх політичні взаємини. А це тим більше, що національне пробуджене кольорове людство, після свого культурного самоозначення буде домагатися й боротися за своє політичне визволення. Так назріває поступово між расовий конфлікт серед людства у світовому мірилі. Як буде він розв'язаний? Шляхом розуміння чи війни? — Тяжко передбачити та вгадати. Англія — найбільша з колоніяльних великодержав

— не виключає першого шляху, як доводять це її спроби договоритися й замиритися з національною Індією чи Єгиптом. Між расова ж війна, за думкою ідеолога неомурийського руху Б. Дюбуа, фактично означала б кінець людства. Отже, присмерк білої раси? Нащо й чому? Коли зовсім можливим є чесне та справедливе порозуміння з молодими кольоровими народами, яким тяжко заперечити право на національне й політичне замоозначення там, де вони культурно до цього дозріли. Словом вихід з цього неминучого конфлікту між білим і кольоровим людством був би можливий на підставі визнання расової й національної рівноправносте по всьому світі та для всіх культурних народів, незалежно від того, якого вони походження й кольору.

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"