"О. І. Бочковський. Вступ до націології"

23. Нація й територія.

Територія звичайно уважається однією з найголовніших ознак нації. Очевидно, є безсумнівний зв'язок між існуванням і розвитком людських скупчень і землею, яку вони заселюють. Завданням спеціяльної або нової науки, — антропогеографії — є вивчення та з'ясування цього зв'язку. Це молода наука, батьком якої був німецький видатний вчений Фр. Рацель (Fr. Ratzel), автор джерельної праці „Антропогеографія", 1982), — брала під увагу, крім території, також ролю інших природніх чинників у життю людства, а саме: підсоння, фавни, фльори, й т. п., словом усього природного оточення (середовища), в якім відбувається розвиток людських скупчень від найпримітивніших початкових форм до найвищих сучасних шаблів суспільної організованости. Сам цей зв'язок між людиною й середовищем (millieu) в процесі розвитку антропогеографії різно трактувався: або як абсолютний та непереможний вплив природи на людину, цебто в розумінні геодетермінізму, — так було на початку, або, як свого роду взаємини між природним оточенням і виявами діяльности зорганізованої людської праці. Таке становище, що переважає у сучасній науці, а головно у французькому розумінню т. зв. „людської географії" (geographic humaine), — я б назвав георелятивізмом.

Звичайно, тут не місце для докладного розгляду проблематики антропогеографії. Про сучасний її стан читач добре може довідатися з ґрунтовної праці французького спеціяліста в цій ділянці Л. Фефра (L. Fevre) „Земля й розвиток людства" (1927), що є синтетичним і критичним оглядом дотеперишніх надбань у царині антропогеографії. Нас цікавить тут антропогеографія остільки, оскільки вона спеціяльно з'ясовує значення території, як націологічного, відносно політичного фактору. Треба сказати, що в цьому випадку переважає все ще в науці становище геодетерміністичне, зокрема же, оскільки йде мова про державу. Яскраво зазначив його Фр. Рацель, кажучи, що земля „все та сама й все вміщена у тій самій точці і просторі та є свого роду непохитною підвалиною для змінливих людських змагань". Земля, за думкою цього вченого, „править долею народів з сліпою брутальністю". А якщо люди забувають іноді про це, то „земля нагадує їм про свою владу; поважними вказівками пригадує їм те, що все життя держави має свої коріння у землі". Подібно на цю справу дивиться також шведський державознавець Р. Челлен (R. Kjellen), один з фундаторів наймолодшої науки геополітики, що спеціяльно має вивчати взаємини між землею та людським політично-організованим життям. У своїй праці: „Держава, як вияв життя" (1917), він прирівнює державу до лісу, непереможно й непохитно зв'язаного з землею, на якій він росте й яку захоплює необмежене під свою владу. Фр. Рацель поширює панування землі також на народи. З цього приводу він висловився аксіомою: „нарід мусить жити на землі, яку він дістав від долі, і він мусить на ній померти, підлягає її законам". Не менш детерміністичне трактував цю справу німецький правознавець Р. Ґерінґ, що у своїй недокінченій праці: „Передісторія Індоєвропейців" прийшов до цього, з погляду етногенези цікавого висновку: „земля — це нарід". Розуміється, що це питання вимагає з'сування з націологічного становища.

На попередніх сторінках (10, 62) було вже тут підкреслене значення території, як народотворчного елементу. Вона є передумовою етногенези. Щойно на даній території, природно чи політично (тобто державно) визначеній певними кордонами, можливе інтенсивне народотворення. Заселення та опанування якоїсь території, що згодом стає своєю, народом, обмежує, а відтак припинює міграційні процеси, які, звичайно, гальмують нормальний перебіг етногенези. Певними кордонами визначена територія сприяє поширенню й поглибленню суспільних взаємин між населенням. Нарід взагалі, а зокрема модерна нація є саме вислідом таких взаємин. Чим вони інтенсивніші, тим органічніше проходить процес етно- й націогенези. В цьому розумінні територія є одним з найголовніших чинників етногенези. Нарід у процесі історії зживається з своєю територією, що стає згодом для нього батьківщиною. Так народжується спочатку місцевий патріотизм, який в процесі історії в новітній добі перетворюється в націоналізм, що є ідеологічним спадкоємцем першого.

Як бачимо, між територією й народом справді існує дуже інтимний зв'язок, особливо ж на початках етногенези. Немов мітичний Антей, нарід з них черпає живі й творчі сили для свого життя. Традиція цього зв'язку з рідним краєм ніколи не пропадає в свідомості народу. Навпаки, він переховує її в всіляких національних символах, голловно ж у своїй словесній та поетичній творчості, іноді звічнюючи її навіть у національних гимнах, як, напр., чехи у свойому — „Де моя домівка!" Посідання своєї території є для народу запорукою майбутнього його існування. Чудово цю думку висловив фінський поет Юхані Ахо у своїй збірці поетичних малюнків: „Галузка ялівця", написаних під час трагічної зими 1899 p., коли московський царизм розпочав був безоглядну кампанію на знищення автономії Фінляндії. Перша з алегорії цієї збірки символічно каже: „Мій нарід, немов ялівець", якого не може знищити жодний буревій, жодна природня сила. Через це прабатьки фінського народу оселилися в цій малопридатній та суворій країні, яку марно спокушувалися захопити інші племена". Цитований фінський автор порівнює далі свій нарід ще з іншою рослиною, а саме з вереском. Вона також дуже типова для Фінляндії: „немов вереск, — каже він, — ми тримаємося обома руками та навіть зубами нашої землі. Той, хто хотів би нас від неї відірвати, вхопив руками лише стебло, але коріння залишилося в ній і знову виросло".

Юхані Ахо гарно висловив таку глибину патріотичних почувань і любови до рідного краю. Він не ідеалізує своєї батьківщини, навпаки, дивиться на неї зовсім тверезими очима й бачить її зо всіма не лише гарними, але й від'ємними прикметами. „Там вдома, — пише він, — сонце світить косо й зимно. Земля є поріпана й неродюча, рослинність там на півночі лише трохи вища за малу березку; люди там мрійні й задумливі; їхня інтелігенція пересічна, а круговид обмежений... Все тут, звичайно, мале, але все це наше, а у всьому цьому є чимало доброї нашої праці..." Висновок фінського поета з цих патріотичних міркувань такий: „Коли людина всього не знає, й коли над собою бачить знову лагідну блакіть обрію, (Юхані Ахо писав це, вернувшись саме з Франції. Б.), тоді Фінляндія не здається йому слабшою за інші країни світу, а її положення безнадійніше за решту країв..." Навіть навпаки, поет у національно-творчому захваті в трагічну хвилину історії совгот народу підбадьорює його визвольну боротьбу месіяністичною візією, порівнюючи Фінляндію з античною Грецією та уважає свою батьківщину новочасною північною Гелядою.

Славетний фінський письменник мовою поета висловив у наведених цитатах певні антропологічні факти, стверджуючи символічно органічний зв'язок між народом і землею, яку він заселює. Наука ще не відслонила кавзального (причинового), відносно кондиціонального (умовного) характеру цього зв'язку або взаємин. Певно, що вони в процесі історії еволюціонували. Занепадали згодом перевага природи над людиною. Яскравіше виявляється обопільність цих взаємин. Людина починає у свою чергу бути „коректором" землі, а подекуди й природи. В цьому допомагає їй культура, а головно техніка. Трагічно згинувший німецький філософ Т. Лессінґ — нещодавно висловив цю думку в цікавій статті „Природа пристосовується" до людини: її потреб та вимог. Це передусім стосується саме до території, яку людина справді моделює, як хоче й може. Але у свою чергу вона також підлягає і впливам. Бо природа й земля незаперечно моделюють певні національні типи, що помилково не раз ототожнюються з расами, так різні етнічні елементи, перебуваючи довший час спеціяльно на певній території, державне об'єднаної й політичне зорганізованої, перетоплюється згодом в один нарід. Цей процес відбувається нормально й без перешкод у першій стадії етногенези, коли суспільне народи ще пошматовані, коли культурно вони необ'єднані навнутрі, коли національне вони масово не усвідомлені. Тоді процес етнічної асиміляції в напрямі пануючого племени, що найскоріше розвинулося до щабля народу, — є можливий. Натомість у фазі новочасної націогенези, отже, в добі масового поширення культури, дуже помножених громадських взаємин та всенародньої національної свідомости, — є безвиглядна, навіть примусова асиміляція молодих відроджених народів, які щойно тепер вийшли на кон історії. Цим пояснюється та національна мозаїка або розмежування народів у країнах різнонаціонального складу, по обох боках етнічного чи мовного кордону: напр., у Швайцарії, в півніцній Чехії, у Бельгії. Здебільшого міжнаціональні кордони остаточно встановлюються на межі етно- і націогенези. Відтак вони пересуваються в той чи інший бік, відносно небагато й залежно головно від господарських причин. Під впливом націогенези майже скрізь доводиться констатувати відновлення первісних міжетнічних кордонів шляхом націоналізації винародовлених міст на користь національного захованого села, про що вже тут була мова (ст. 112). Процес усуспільнення національних кордонів йшов у напрямі від заходу Европи на схід. Це тому, що історично Західня Европа з національного боку давніше й скоріше визначилася за середню та східню частину, де розвиток історичного процесу гальмувався багатьма різними причинами, а передовсім турецькою інвазією через Балкани та азійським кочовництвом на сході (головно в Україні). Завдяки цьому скрізь тут запізнився й заштютався перебіг первісної етногенези. Щойно під впливом новочасної націогенези виразніше з'ясувався національний характер цих частин Европи. Є безсумнівним, що географічний чинник відіграв тут не останню ролю. Бодай загально зупинимося отже на цьому й то тим більше, що його вплив головно у зв'язку з характером території, про яку саме мова.

На початку цього уступу мушу зробити одне застереження проти поперньо тут згаданого геодетермінізму, що в середині минулого століття знайшов оцей клясичний вислів в праці французького вченого В. Кузена: „Вступ до історії філософії": — дайте мені — казав він, — карту певної країни, її конфігурацію, її підсоння, її водну систему, її вітри та всю її фізичну географію; дайте мені її природні поклади, її фльору і фавну і я зобов'язуюсь наперед вам сказати, яка буде людина цієї країни, та яку ролю гратиме цей край в історії не випадково, але неминуче: не тільки в ту чи іншу добу, але завжди, а врешті також ідею, яку ця країна покликана представляти". Ця універсальна формула може бути хіба прикладом географічної метафізики, такого бо фаталістичного зв'язку між людиною й природою немає, або в кожнім разі він належить до давноминулої преісторії людства. Там, де появилися вже людські скупчення й постали зв'язки суспільної організації, почалася завзята боротьба людей проти необмеженого абсолютизму природи й ступневе визволення з-під її залізної диктатури. Вже на початках етногенези, яка нас тут цікавить, людина не була таким безпомічним рабом природи. Територія у цій добі грає ролю бази, на якій краще відбувається процес етнографічної консолідації. А в новітніх часах націогенези, цебто у фазі перетворювання цієї етнографічної сировини у масово усвідомлену модерну націю, рішальним чинником є вже не природне оточення, але, мовляв, „суспільна хемія" між-громадських відносин, сприяючих своєю інтенсивністю цій національній кристалізації.

Відомий французький історик Ж. Мішле (J. Michelet) у своєму знаменитому „Малюнкові Франції" (Tableau de la France - 1869) робить спробу антропогеографічного з'ясування взаємин між природою та людиною. Для цого головним географічним чинником є земля як „географічна база", без якої нарід, — цей фактор історії — висів би, немов у повітрі, як на тих китайських малюнках, де немає землі. Слід зауважити, казав він, що шляхом харчування та через підсоння, вона сотками способів впливає на людей. Яке гніздо — такий птах. Яка батьківщина, така людина". Тим поетичним образом Ж. Мішле гарно змалював ролю території у процесі етногенези. Бож земля — це справді гніздо народів.

Дальшим кроком у цьому напрямі було з'ясування впливу не як чогось однобічно арбітрального, але, як взаємини між землею та людиною у зв'язку з культурним її розвитком, громадською організованістю, а головно технічною винахідливістю та працездатністю, завдяки чому людина почала перемагати природу, щоб стати нарешті її паном.

Людська організована співпраця міняє обличчя землі. Людська праця, базована на технічному поступі, є силою, з допомогою якої людина визволяється з рабства природи. Насмілюються навіть виправляти її. Сам Мішле, говорючи про бельгійську Фляндрію, мусів констатувати, що вона була „витворена, так би мовити, проти природи й є ділом людської праці".

Отже, модерна наука, досліджуючи взаємини між природою (головно й конкретно землею) та людиною, залишила в процесі розвитку становище фаталістичного геодетермінізму, щоб вийти на вірний шлях творчого георелятивізму, якого головно дотримується новочасна французька „людська географія".

Геодетермінізм занадто узагальнював для виправдання своїх універсальних формул. Георелятивізм — аналізує людські взаємини з природою, а отже й з територією, мовляв, мікроскопічною методою. Його шлях отже відворотний від спеціяльної аналізи конкретних географічних фактів до загальної антропогеографічної синтези. Геодетермінізм радо оперував широкими категоріями, як „географічними індивідуальностями". Напр., безсумнівною географічною індивідуальністю, є, скажім, півострів. Конкретно, напр., Піренейський. З цього поспішний геодетерміністичний висновок — також історичної єдности за Піренеями та виправдання Еспанії, як етнографічне, а згодом і національне суцільного тіла. Проте політична історія цієї держави в минулому й сучасному вимовно заперечує такі передбачення й висновки. Піренейський півострів виявився країною традиційно-хронічного автономізму, внаслідок саме внутрішної географічної його різноманітности, що стала природною підвалиною для давнішої його етнічної та новочасної національної диференціяції, яка від середини XIX ст., програмове скерована була проти мадридського централізму. Докладніша аналіза Піренейського півострову з географічного боку вповні виправдує цей національний автономізм поодиноких його частин, що конкретно виявився в новочасних політичних руках — каталонському, баскійському, галісійському, щоб назвати головні та й найбільш розвинені з них. В основі протиеспанських змагань лежить, мовляв, географічна рація стану. Не згадуючи вже про Португалію, що, як слушно це ствердив Ал. Кірхгоф, — перша й найскорше (бо вже в XIII ст.) національне відокремилась". Це була країна, — каже згаданий автор, — яскраво визначених інтересів побережжя; через це постав тут окремий нарід, хоча на півночі й на сході він мав близьких етнічних родичів...". Скандинавія за старими науковими поглядами уважалась також „географічною індивідуальністю". — Все начебто тут промовляло за етнічну її спільноту. А проте національне відокремилася не лише Швеція, але й на наших очах політичне відпала від неї Норвегія, що в середині минулого століття національне розійшлася з Данією. Ж. Брен (J. Bruhnes) правильно пояснював шведо-норвезький політичний розвід антропогеографічними мотивами, різними економічними інтересами цих країн у зв'язку з природою, а німецький географ А. Ренк (A. Renck) етно-національну трипарцію Скандинавії з'ясовує саме географічними причинами, добачаючи тут між іншим аналогію з національним розподілом на три частини Східньої Слов'янщини, про що мова, далі. Попереду вже була тут згадка про різні шляхи націогенези в Північній та в Південній Америці. Там моногенеза, тут полігенеза. Першу А. Кірхгоф уважає вислідом відносної географічної одноманітности З'єднаних Держав Америки. Так само націогенетичний поліморфізм Південної Америки можна зв'язувати з внутрішнім дуже різноманітним п рельєфом. Природні умовини й географічна невиразність Африки спричинили запізнення її етногенези. На цьому континенті найдовше відчувався геодетермінізм відносно його населення. Така Сагара, як непереможна перешкода для людини примітивної культури, або така муха „тце-тце" (glossina mordicans), поширена на 1/3 Африки вирішила про долю соціогенези рівникової частини цього континенту. Французький дослідник Превіль (Preville) зауважає з цього приводу: „Вона (цебто ця муха) зробила те, чого не змогли здійснити міцні законодавці: вона спрямувала чорні племена на певні шляхи, а це мало на них такий вплив, що вони серед підсоння степів витворюють родинну й суспільну організацію, зовсім протилежну тій, яка є властивою для арабських пастухів. Европейська модерна медицина небезуспішно почала поборювати це найстрашніше лихо Африки. Примітивна Африка була вдячним континентом для вивчення головних типів цебто під впливом мезологічних чинників (середовища). Польський антрополог і соціолог Л. Крживіцкі (L. Krzywicki) один том свого „Систематичного курсу Антропології", а саме: про „раси психічні", присвятив між іншим вивченню та з'ясуванню цієї справи (§§ 37-41), плястично змальовуючи основні етнічні типи у зв'язку з природою, а саме: — гірський, степовий, приморський та острівний. Кочовників пустелі та надрічний, за І. Мечніковим, констатував еволюцію людських цивілізацій від типу надрічного, через морський до новочасно океанічного.

Звичайно, що в процесі етногенези кожен такий географічний тип виявлявся також колективно-психічно, обумовлюючи витворення того чи іншого варіянту національної вдачі. Не слід однак цей вплив розуміти фаталістичне. Не треба забувати, що у фазі націогенези важливіше значення за природне середовище має суспільне та культурне. Море й острів моделювали, напр., англійську та японську етногенезу. Проте, хоча Японію іноді називають азійською Англією, є велика різниця між цими двома модерними націями, різниця зумовлена неоднаковим історично-культурним та суспільним їхнім розвитком. Або, як своєрідним є мініятурним та суспільним їхнім розвитком. Або, як своєрідним є мініятурний ісляндський нарід, також острівний та витворений під впливом морської стихії. Сутохліборобського типу є український та китайський нарід. Але ніхто не буде заперечувати наявних різниць між ними, спричинених приналежністю їх до двох суходолів, зовсім протилежних культур та історичних світів.

З цього можна отже зробити такий висновок: загальної географічної типізації ще не досить для з'ясування ролі природнього середовища географічного чинника з націологіч-ного боку. Вона потрібна тільки як свого роду вступ до дальшої антропогеографічної специфікації, цебто докладнішого вивчення цілого комплексу мезологічних відносин у кожному окремому випадку. Під цим оглядом, напр., цінною є праця німецького фахівця 3. Пасарґе (S. Passyge) „Краєвидні зони землі" (Die Landschaften der Erde, 1923) — саме як загальний вступ до антропогеографії земного глобуса. Але відтак кожен з цих типових краєвидів має бути спеціяльно дешифрований антропогеографічною методою для з'ясування популяційних та етно-національних відносин у ньому.

Саме на прикладі Сходу Европи легко переконатися, як географічні узагальнення можуть заводити на маніваці. Між східньою та західньою частиною нашого континенту є чималі різниці з географічного боку. Загально беручи, географічна диференція Европи слабшає в напрямі від заходу на схід. Тому для західньоевропейського дослідника колишня царська Росія уявлялася дуже одноманітною, як земленистий краєвид. Від Леруа-Больє почавши, багато європейських видатних географів, як, напр., Ал. Кірхгоф або А. Гетнер, — констатували антропогеографічну одноманітність Сходу Европи й робили з цього передчасні етнополітичні висновки. Мовляв, кажучи словами Леруа-Боллє — „російська земля створена для єдности..." „різноманітність у ній рас і племен — це тільки історична спадщина..." Автор свого часу клясичної французької публікації про царську імперію наявно помилявся, хоча з довшого перебування в Росії мав нагоду добре

вивчити цю державу та її населення. Помилявся він не тільки тому, що, як француз, трактував етнополітичні справи під кутом державного централізму, але й через те, що на Сході Евррпи етно-національні відносини значно складніші, ніж у західній частині цього континенту, де вони виразніші й скоріше тому устійнилися. М. Драгоманів — один з перших звернув на це увагу, промощуючи таким чином шлях до модерного антропогеографічного зрозуміння Сходу Европи. У своїй монографії: „Историческая Польща й великорусская демократія" він писав з цього приводу: „Історія кожного народу зумовлується географією країни, яку він заселює, або інакше кажучи землю (ґрунт), на якій він живе. Щасливі ті народи, яким довелося зайняти країни, вигідні й, так би мовити, легкозрозумілі, цебто такі, прикмети й відносини в яких легкозрозумілі навіть і тоді, коли нарід стоїть ще на невисокім шаблі розвитку (отже за моєю термінологією в добі етногенези. Б.). Але лихо тому народові, що мусить жити в країні, географічні прикмети якої затягають його в складні відносини, що можна опанувати тільки на високому культурному рівні під умовиною дуже яскравого розуміння, витривалости й послідовности... (цебто у фазі вже націогенези. Б.). Отже, такі і дуже „тяжкі" країни дісталися майже всім слов'янам, що заселюють велику східню рівнину Европи з її продовженням на Заході до долішньої Ельби, цебто полякам, білорусам, українцям і москалям. Рівнинний характер цієї країни сприяє поширенню її мешканців. Зв'язуючими нитками служать лише ріки, але тому, що вони перехрещуються завдяки своїм протокам, то їх басейни легко переходить один у другий, ї їхнє населення переплутується між собою"... Мушу ще зацитувати тут загальну тезу М. Драгоманова щодо Сходу Европи: „Таким чином, — каже він, — географічно-історичні умовини країн поміж Балтійським і Чорним морем спричинили те, що там народи, відкинені від морського побережжя, мусіли наштовхуватися один на другого, з наявною шкодою для себе." У вз'язку з тим постав етнічний рух на цих територіях, а саме: в напрямі на південний схід, один з варіянтів відомого німецького „Drang nach Osten", що мав саме з географічних причин свої, мовляв дальші підваріянти: литовський, польський, український та московський. Другим, з етно-національного і політичного боку куди небезпечнішим — особливо ж для України — був інший „натиск", а саме: азійський „Drang nach Westen", також геограцічного походження, що кілька сот років викликував безнастанну міґрацію степових кочовиків поперед усієї України, унеможливлюючи нормальний перебіг її етногенези та державно-політичної кристалізації.

Щойно модерна географія почала з'ясувати, мовляв, мікроскопійною методою антропогеографічні відносини на Сході Европи. А. Пенк, — видатний німецький географ, — був одним з каменярів дослідів у цьому напрямі. Його цікава розвідка: „Природні кордони Росії. Матеріял до політичної географії європейського Сходу" виразно розмежувала народи Сходу Европи взагалі, а зокрема східньо-слов'янські, на підставі антропогеографічних критеріїв. Виходячи з правильної тези, що „існують на рівнині природні кордони, які розмежовують між собою великі одноцільні комплекси європейської землі". Ал. Пенк за даними геологічними, кліматичними та гео-морфологічними встановляє такі головні природно-географічні райони в європейських межах б. царської Росії: Фінляндію, Балтику Литву, Конгресову Польшу, Білорусь, Україну, відокремлених антропогеографічно від Московщини, а врешті — Басарабію. Варязька зона, — каже він, — відділяє москалів від білорусів, так і українців, а між цими останніми справжнім кордоном є поліські болота". Для цієї природної три партиції Східнього Слов'янства Ал. Пенк, про що вже тут згадувалося, добачає аналогію в розмежуванню трьох сусідніх скандинавських народів. Учень А. Пенка проф. С. Рудницький застосовував цю методу свого майстра для визначення України, як географічної та антропогеографічної індивідуальности на Сході Европи. З численних його праць на цю тему згадую тут дві, що систематично й аналітично трактували це питання. Маю на увазі німецьку його могографію: „Ukraine, Land und Volk" (1916) та українську публікацію „Українська справа з становища політичної географії" (1923). До української справи я ще вернуся на дальших сторінках, а тепер хочу тут трохи зупинитися над питанням, мовляв, „механіки" взаємин між землею й населенням, а отже, й між нацією та територією.

Беру свідомо в лапки „механіка", маючи на увазі технічний бік мезологічних впливів і взаємин на ґрунті природного середовища. Я вже зазначив тут на вступі, що кавзальний або кондиціональний їх характер, оскільки розходиться про людину взагалі, а зокрема на вищих щаблях її культурно-громадського розвитку, — науково ще не є остаточно з'ясованим. Не слід бо забувати, що мезологія (відділ соціології, ще спеціяльно вивчає ролю природного оточення в суспільному розвитку (та антропогеографія — це, ще молоді наукові дисципліни, які нещодавно тільки уконститувалися. Вони, звичайно, не розпоряджують ще догматичними тезами з приводу, навіть основних питань свого фаху. Вони стверджують лише безсумнівний зв'язок і навіть залежність всього, що живе, від оточення, в якому відбуваються життєві процеси. Батько антропогеографії Фр. Рацель у передмові до свого капітального твору констатував: „Ми не знаємо, до яких вищих сфер належить душа людей. Що ми знаємо про людей, це належить до землі, речево, фізично та з історично-еволюційного боку". Трохи нижче він конкретизує цю свою думку, кажучи: „Народи й держави, як живі істоти, зв'язані, без сумніву, з цим самим ґрунтом, що й рослини та тварини, оскільки можна їх з цими порівнювати: вони не є, проте, властивими організаціями, а тільки аґреґатними організаціями, які щойно завдяки діянню духових і моральних сил стають не лише подібними до найвищих організмів, але навіть дуже перевищують їх щодо повноти життя та здатности". А кінцевий висновок міркувань автора славетної „Анрополеографії" такий: „Людський дух — це зовсім нове явище на нашій плянеті, найсвоєрідніше й навпливовіше із всього, що розвиток життя приніс до того. Рослини впливають на рослини, тварини одні на других, але жодна інша істота не впливає в такій мірі й так тривко на так багато інших істот, як людини, що найглибше перетворила обличчя землі".

Заки людина стала „царем природи", вона споконвічно була її кріпаком. Шлях між цими двома точками історії людства дуже далекий. Він міряється сотками тисяч років. Він означає поступовий розвиток від анімального примітивізму до вершин сучасного культурного поступу. Одночасно це був шлях спрокволої емансипації людини від природи. З цього висновок: коли мова про вплив природи на людину, передовсім треба брати під увагу момент часу. Під кутом археології та преісторії, або навіть різних етапів людства ця справа буде все різно виглядати. Друге методологічне правило, про яке слід завжди пам'ятати, та яке особливо й справедливо підкреслює Рацель, таке: є майже неможливим досліджувати, мовляв, „простолінійні відносини між народом і землею". Звичайно, вони більш складні і з культурним поступом безнастанно ускладнюються. Можна тому зовсім погодитися з тезою автора „Антропогеографії", яка каже: „Більшість впливів природи на вище духове життя виявляється за посередництвом господарських і суспільних відносин, що у свою чергу бувають між собою якнайближче зв'язані". Коли ми хочемо, отже, вивчати взаємини між теорією і населенням у зв'язку з природою взагалі, то ми мусимо брати під увагу весь комплекс усіх мезологічних і антропологічних моментів плюс час, цебто історією даної країни та її народу. Це значить, що мусимо взяти під увагу географічне її положення та характер, поверхню, простір і вигляд, геологічну будову, склад ґрунтів, зовнішний рельєф, річну й гірську систему, рослинний та тваринний її світ, етнічне походження й склад її людности, популяційні відносини, форми політичного, суспільного та господарського ладу, щабель культурного розвитку, історичні взаємини із сусідами, — й щойно тоді, шляхом докладної наукової аналізи можливо буде з'ясувати взаємини між мезологічними чинниками та організовданим людським життям, цебто ту мезологічну „механіку", що нас тут цікавить.

Англійський націолог С. Герберт (S. Herbert) у своїй публікації „Національність та її проблематика" (1920) таким чином узагальнює ролю й значіння мезологічного чинника в історії розвитку людства. Спеціяльні ознаки кожного людського суспільства є передовсім вислідом діяння природного оточення, до якого мусимо врахувати не тільки рельєф країни, але й її положення на кулі земній, її підсоння, опади тощо. Ці впливи мають рішальне значення, бо від них залежатиме підвалина активности людських істот, що заселюють країну: їхнє харчування, їхнє вбрання, тип їх мешкання та способи існування. А від цих речей у свою чергу залежать та здійснюються в поступово зростаючій мірі: форми їхньої влади, форми їхнього родинного життя, їхньої інтелектуальної культури та навіть релігії й моральности".

Звичайно, попередньо мусить бути пророблено тисячі мезологічно-антропологічних аналіз шляхом вивчення поокремих конкретних питань, заки буде можлива справді наукова типологія взаємин між людством, землею і природою, а відтак і філософія цих відносин та впливів. Наука є щойно на початку цього довгого і досі мало ще дослідженого шляху. Отже, покищо можна ствердити тільки факт цих обопільних взаємин але передчасно ще остаточно їх характеризувати. Можна відкинути фаталізм їх, бо вони змінні й відносні в часі та просторі. Не підлягає сумніву, що саме земля є мезологічним чинником рішального значення, як це стверджує зрештою мітологія всіх народів. Земля, це немов мати людства, очевидно, що вона моделювала колись перші людські раси, на які природа наклала своє незапечатне тавро. Цікаво, що констатують деякі нові спостереження дослідників; континенти все ще виявляють свою етногенну творчість, боронячи автохтонного типу свого населення. Напр., індіянізацію колоністів не тільки в Південній Америці, де цьому сприяв загальний метісаж, але й в З.Д.А, як бачили, є непримиримо фанатична. Проте там, що вже констатував великий французький географ Є. Реклю „впродовж сто п'ятидесяти років мурин на четвертину наблизився до білих". А. Фіно, що захищає рішуче теорію впливу природного середовища на зміну фізичних рас, зауважує з цього приводу: „Річ ще більш характерна: мурин і „янкі" (цебто американець. Б.), обидва наближаються під впливом підсоння до автохтонного типу червоношкірих..." Так само Прунер-Бей констатував, що „англо-американець у другім поколінню має вже ознаки індіанського типу..." Була стверджена також „монголізація" білих колоністів в Азії. В цьому можна було б добачати голос „матері-землі". Точну механіку цього процесу ще не знаємо; покищо спостерігаємо його динаміку. Але знову повторюю: недоцільно було б з цього робити передчасних узагальнень. Аджеж в Европі — болгари й мадяри — впродовж століть заховали тавро свого євразійського походження. Правда, мадяри оселились знову на землі, що нео-морфологічно частинно нагадує їх батьківщину. Степовики, вони розташувалися передовсім на „пустах" (puszta).

7. Мовно-національні та природні кордони

Зрозуміла річ, що дослідника приваблює бажання знайти якусь формулу, яка б зафіксувала ці взаємини між народами і територією. Вона хотіла б вирвати у природи ключ до цієї таємниці. Але дотеперішні спроби в цьому напрямі все ще мало успішні.

Під цим оглядом цікавою слід уважати спробу австрійського географа Є. Гансліка (Е. Hanslik) визначення національних кордонів мезологічно-антропологічною методою. З'ясуванню та ствердженню цієї справи він присвятив дуже оригінальну свою розвідку: „Культурна географія німецько-слов'янського мовного кордону" (Kulturgeographie der deutsch-slavischen Sprachgrenze — in „Vierte: f. Soz. u. Wirtsch. Geschichte" 1910, VIII), в якій обґрунтовує на підставі спостережень Ветштайна [Wettstein], що зробив ботанічну подорож по чехах) тезу, що мовний кордон між німцями і слов'янами не є якоюсь новою лінією, зумовленою тільки історичним процесом, але що в цьому випадку розходиться про лінію наперед визначеною природою. Так, отже, всі великі бої, що колибудь були ведені з приводу цього мовного кордону, без огляду на те, чи це були війни політичного характеру чи господарські змагання, а передовсім велика колонізація в XIII ст., — виявляються як природний процес, як витворення природних кордонів Европи впродовж історії, як піднесення природних кордонів до щабля культурних." Що ж спостерігав Ветштайн під час свого мандрування по Чехах? Він констатував, що слов'янське населення цієї країни непохитно перебуває на території понтійської (цебто чорноморської. Б.) фльори; натомість німецьке — так само є зв'язане з районами балтської фльори. Інакше кажучи, що „карта фльори чех до подробиць покривається з національною картою". (L. Hartmann) — Л. Гартман, покійний видатний австрійський націолог, аналізуючи ці твредження, (на II конгресі німецьких соціологів [1912] у своїй доповіді: „Нація, як політичний фактор"), приймає цю гіпотезу „Гансліка-Ветштайна" й між іншим цією тенденцією наближення національних кордонів до природних пояснює відносну стабілізацію в розмежуванню народів у процесі етногенези. Напр.: від XIII ст. також стабілізувався мовний німецько-італійський кордон у південному Тіролі. Дуже мало, бо на якихось кілька кілометрів у той чи інший бік змінився добре досліджений німецько-французький кордон у Швайцарії, залишаючися таким, яким він був за часів бургундської держави (XIV ст.). Історичний запис під цим оглядом належить, без сумніву, валоно-флямандсткому мовному кордону, що майже не змінився від V ст. нашої ери. Наведені ці факти, звичайно, цікаві з націографічного боку. Але вони потребують ще докладного й всебічного наукового з'ясування. Без сумніву, що під час початкової етногенези природні географічні виразно визначені райони ставали, мовляв, гніздами для поступової етно-національної кристалізації. Але питанням проте лишається, чи мовно-національні кордони можуть бути зведені до природних? Чи стабілізація їх не мала, напр., політичні та господарські причини, отже не була спричинена суспільними факторами? В дебаті з приводу чесько-німецького кордону, проф. М. Вебер зауважив, що цей факт можна просто пояснити перевагою німецької колонізаційної техніки над слов'янською, яка не дозріла ще до найтяжчих завдань викорчовування узгір. Одночасно цей вчений констатував відсутність природно-географічного кордону й у зв'язку з цим заплутаність польсько-німецьких мовних взаємин на Сході Німеччини. Не треба забувати, що існує чимало фактів, які заперечують, відносно корегують гіпотезу проф. Е. Гансліка. Нації в процесі свого наступу — це немов повінь, яка намагається залляти все навкруг себе. Звичайно, вона йде по лінії найменшого опору. Звідси, напр., Drang nach Osten, — бо географічне найменший опір для поширення колонізації Европа другого тисячоліття виявляла в напрямі на Схід. У західній своїй частині вона етно-національно почала стабілізуватися від ХП-ХШ ст.ст. Констатує це також Л. Гартман, кажучи: „Інакше (ніж на Сході) в Европі, де простір (територіальна, Б.) вже заповнена, природних кордонів було досягнено та один нарід наштовхується на другий. Тут, отже, де немає вже порожніх просторів безуспішними мусять залишитися всі мовно-загарбницькі прямування". Це все так. Але національна експансія не зупинюється ані перед природними перепонами, як гори, море й т.д. Доказом цього може бути факт розселення, напр., українців по обох боках Карпат, каталонців і басків по цей і той бік Піренеїв; або колонізація французької Бретанії кельтським населенням із тамтого боку Ламаншського каналу. А. Кіргоф не без певної рації констатує, що „народи вільно мандрують через усі природні кордони; натомість держави будуються по змозі в замкнених межах і через це намагаються досягти гірських хребтів та морських побереж, щоб серед здобутих таким чином кордонів всебічно перетопити в одно з політичне провідною нацією чужонаціональні частини. Під час етногенези так звичайно бувало. Через це пізніші національні кордони не раз покриваються з давнішими історично-політичними, як з наведених тут попередньо німецько-італійський в Тіролі, німецько-французький у Швайцарії, а подекуди й франко-флямандський, визначений в головних рисах ще за часів римського панування в сучасній Бельгії". Не є випадковою річчю, — каже цитований німецький вчений, — що національні держави Европи більше відповідають природньому розподілу нашої частини світу, ніж розмежування її народів та її мов". Такої думки тримався також і шведський соціолог Р. Челлен, оскільки державу в її відношенню до землі порівнював із лісом. Але до цих міркувань слід зробити одне застереження: держава своїми природніми кордонами сприяє перебігові етногенези. Тоді діє її асиміляційний вплив і сила, про яку каже Ал. Кіргоф. Але ці асиміляційні заходи втрачають спроквола свою дієву міць у фазі націогенези, зумовленої майже виключно соціологічними чинниками, в міру її поглиблення та поширення, цебто в добі переможного відродження недержавних народів, перед наступом яких стара держава скоріше чи пізніше звичайно капітулює або пристосовується до їх політичних вимог. Під час націогенези нераз відбувається коректура етнічних давніших кордонів шляхом національної активізації етнографічне захованого села та національне засимільованого міста. Через це ми є свідками стабілізації мовно-національних кордонів не тільки на Сході Европи, але й деяких їх виправлень, точніше висловлюючись, політичної активізації також на Заході (напр., ірляндського, флямандського, каталонського, баскійського, бретонського тощо). Точна націографічна карта Европи — це завдання до виконання. Існуючі мовно-національні карти — це тільки суроґати справжніх національних карт, які опрацювали на підставі націографічних дослідів народознавча картографія.

Докладне й вичерпуюче опрацьовання цієї теми вимагало б окремої праці. Як я вже згадував, з'ясуванню цього питання присвятив проф. С. Рудницький дві свої публікації. Зрештою, можу назвати тут ще дві популярні розвідки, що також всебічно трактують дану тему. Маю на увазі популярні книжечки проф. О. Терлецького: „Вплив природи на історію України" (1930) та „Україна заборолом культури й цивілізації перед степовиками" (1930). Відсилаю читача до них для докладнішого ознайомлення з цим дуже вжливим питанням не лише з погляду науки, але й національної проблематики. Мене воно тут цікавить більш загально у зв'язку із завданням цього розділу". Я хочу лише продемонструвати на цьому кілька мезологічних тез для ілюстрації взаємини між територією та нацією, отже, й передовсім — геополітичне значення території, яке іноді міняється в процесі історії. З цього боку географічне положення України відіграло дуже велику ролю та мало безсумнівний вплив на історію українського народу. Україна була тією межовою країною інтерконтинентального типу, образово кажучи, вона була запіллям Европи на порозі Азії. Це мало й має для неї першорядне історичне значення. З цим бо є зв'язана її культурна дилема: Схід чи Захід? Евразія чи Европа? Питання остаточно не вирішене ще й досі, хоча в традиції начебто перевагу мала Европа. Перед цією культурною дилемою Орієнт чи Окцидент, що зрештою може бути трактована як синтеза цих двох світів, підряднішого значення є географічне протиставлення України як півдня супроти московської півночі. В історії України ця синтеза виявилася виключно з політичного боку, а саме, як великодержавний Drang nach Suden — до теплого моря — Москви.

Україна не лише межова країна, але це країна без меж, — отже країна коридорного, мовляв, типу, яку німці називають Durchzugsland — що вільно на українську мову можна було б перекласти символічно назвою „перекотиполе". На своїй північносхідній периферії Україна географічне відкрита. А оскільки сусідами її на Сході були азійські кочовики, то зовсім зрозуміло, що природно-географічно беззахистна саме з цього боку Україна стала улюбленим майданом для їх безнастанних наїздів, які впродовж майже тисячі років раз-у-раз заливали її монгольсько-тюрською стихією, гальмуючи нормальний перебіг української етногенези та руйнуючи спроби українсько-державного будівництва, В зв'язку з цим стоїть міграція, як характерне явище української історії, виснажуюча її від XI до XVIII ст., та спричиняюча перевагу в неї динаміки над статикою, що у свою чергу дуже несприятливо відбилося на процесі кристалізації українського народу, затримавши на довший час українську націогенезу. Спільником азійських кочовників був український степ — це страшне „дике поле", в боротьбі з яким Україна в другому тисячоріччі нашої ери була головним заборолом Европи та який опановувало нарешті українське козацтво — цей аванґард національно-визвольної боротьби українського народу, втілення його мілітарної сили та організаційного хисту. Але з цим степом зв'язане також українське хліборобство, зумовлене природно-географічними моментами (чорнозем). Під цим полем аж до новітньої доби таїлися безмежні природні багацтва України — підвалини модерної її індустріялізації, завдяки яким Україна стає краєм необмежених потенціяльних можливостей, краєм майбутности. Це з одного боку. А з другого — ці самі дарунки природи — „чорнозем" та мінеральні багацтва — скеровують у бік України увагу сторонніх імперіялізмів, а передовсім найближчих географічних сусідів, що завдяки цьому стали історичними ворогами національно-визвольних та самостійницьких змагань українського народу.

Не є моїм завдянням докладна характеристика України з антропологічного боку. Через це я не аналізую тут окремі мезологічні чинники, що відіграли неоднакову ролю в процесі української історії. Вони цікавлять мене тут як цілий комплекс природньо-географічних сил. Отже, треба зазначити, що під цим оглядом, хоча Україна не має природніх кордонів на Сході, вона уявляє із себе „Виразну географічну суцільність" (С. Рудницький). Її географічна відрубність зумовлена своєрідністю геологічної та геоморфологічної структури, підсонням, зокрема ж гідрографією (водною системою), а у зв'язку з цим і властивим собі рослинним та тваринним світом, що разом узяте зумовлює „самостійне становище цієї країни, у відношенні до Сходу Европи". Коли відрізнення є за Ґіддінґсом однією з передумов соціогенези й коли географічний чинник діє як націотворчо-диференціюючий, то з цього боку Україна мала передумовини для своєї відрубної етногенези. Це констатує також Ал. Пенк, гадаючи, що з антропогеографічного боку Україна від Московщини є достатньо (вистачально) розмежована.

Лишається отже зробити висновки, цебто відповісти на питання: чим була природа та територія в історії постання й розвитку українського народу? Доводиться ствердити, що вони сприяли витворенню кращих об'єктивних, ніж суб'єктивних передумов для українського самостійництва — Україна має всі природні та господарські дані для свого великодержавного розвитку, її географічне значення, зокрема після Першої Світової Війни, наявно зростає у зв'язку з національно-політичною активізацією Азії, в чому дуже заінтересовані всі європейські великодержави. Але головний шлях до Молодої Азії веде саме via Україна. Через це українська справа починає бути коньюнктурною за кордоном. Звичайно, це має своє значення. Але цього ще не досить. Бо в кожному національно-політичному питанні головною дієвою особою має бути нація. З цього боку, на жаль, мезологічно-антропогео-графічна спадщина для українського народу гірше. Його етногенеза руйнувалася азійськими наїздами. Його державно-політична традиція зривалася, заки вона усуспільнилася. Через це політично український нарід був та є пошматований державними політичними кордонами. Українська націогенеза назагал запізнилася, її перебіг гальмувався політичними репресіями держав, що запанували на українських землях. Великий національний зрив 1917-1919 років був героїчним зусиллям скинути чуже ярмо та здобути власну самостійність. Мало зорганізована українська національна стихія, без попереднього політичного досвіду, не змогла подужати несприятливих ворожих сил. Самостійність України впала, але залишила живу й творчу традицію незабутої й незабутньої визвольної боротьби. Для старої України небезпечною була природа. Для нової — люди. Природа опанована та є на послугах молодої нації. Нація прокинулася, але потребує відповідної організації й консолідації для подужання внутрішньої розпорошености й нескоординованости власних сил. Історична коньюнктура починає бути для України сприятливою. Буде залежати від хисту та політичної зрілости української нації, чи вона зможе використати нову коньюнктуру для свого державного визволення. Було б невиправданим песимізмом мати сумнів щодо цього. Це вже питання часу тим коротшого, чим скоріше буде переведена національна консолідація живих і творчих сил українського народу. Це значить, чим скоріше український нарід стане модерною нацією, для чого маються всі дані всупереч дошкульним обставинам, що гальмують природній розвиток українських націогенетичних сил.

Питання території в процесі постання й творення нації не є ще остаточно з'ясоване націологією й лишається дискусійним. Спір іде про те, чи можна уважати територію об'єктивною ознакою або прикметою нації? Багато старинних і сучасних дослідників нації це заперечує. Напр., Й. Нойман у своїй праці: „Нарід та Нація" каже з цього приводу: „Але, що торкається... спільноти осідку чи тієї спільноти „географічної підвалини", яку має на увазі більшість дослідників, а серед них Манчіні та Маміяні при трактованні цієї справи, то не тільки різні нації в багатьох випадках живуть на цій самій землі поруч себе, але можливо, що якраз їхня національна відрубність межувала ці народи спільного осідку. Бо саме те, що є властиво народам, жене їх у багатьох випадках до нарізного розселення, до опанування далеко від себе лежачих гірських або побережних округів. Як германи, завдяки своєму активному маринізму, віддавна окружали північне море, так греки південні моря Европи. Германи відштовхували кельтські, північнослов'янські й латвійські елементи у внутрі країни; греки ж — південнослов'янські й турецькі. І як у даному випадку викликало це національна здатність й нахил до мореплавства, так в інших знову могло спричинити таке своєрідна безтурботність або особливий національний хист, напр., до гірництва. Рівнина була полишена в слов'яно-гер-манських прикордонних смугах здебільшого слов'янам; гори ж стали німецькими, бо німці виявили більше хисту до опанування важкої гірської господарки та до вживання плуга як у горах, та і в долині".

Нойман, як націолог, у своїх дослідах виходить усе від нації. Через це — територія, для нього не є самостійною національною ознакою, але об'єктом народотворчих впливів з боку національно зформованого населення.

Так само жидівський націолог — X. Житловський заперечує територію, як головну національну ознаку. Покликається він на кочові племена, добачаючи в них доказ можливости „існування національносте без території". Але головно він має на увазі циган і жидів, як типово, а територіяльних народів. Арґументація цього дослідника не є однак переконливою. Щодо кочових племен Житловський помиляється антропогеографічно. Чеський географ, проф. В. Дворський, захищаючи у своєму викладі: „Нарід і земля" (1919) протилежну тезу, (а саме, що „нарід постає й розвивається під впливом життєвих умовин, які дає йому земля; що певні здатності й властивості лише довгим перебуванням стають спадковими, цебто що не має такого космополітизму, аби скупчення людей, змінивши свій осідок, стало отак просто хатнім живлом на новій землі), слушно констатує, що кочовий нарід не менше зв'язаний з територією, ніж осілий. Також і він може розвиватися тільки на певному типі землі й тільки на певному типі може жити, як кочовий. Навіть найпримітивніша блукаюча людина зростається зі своїм пралісом чи своїм лісо-степом". Цитований автор цим стверджує загально відомий факт біологічного пристосування людини до природного оточення, серед якого вона живе, цебто т. зв. — „органічний патріотизм".

А тепер про циган і жидів. Це стереотипний арґумент націологів проти території, як ознаки нації. Але поперше тяжко говорити про циган, як про нарід. Це розпорошене плем'я, яке не пройшло стадії етногенези, однією з причин чого був саме брак якоїсь певної території. Щойно після світової війни під впливом всесвітнього національного здвигу можна констатувати деякі симптоми народотворчого процесу серед центральноєвропейських циган. Але цікаво, що ці прямування йдуть у парі з їхньою культуризацією й переходом до осілого життя. У Чехо-Словаччині закладена була перша національна школа з добрим успіхом, у Румунії має бути скликаний перший всециганський конгрес з метою порозуміння й зближення європейських циган.

Як-не-як, приклад циган ще нічого не доводить і не може бути арґументом проти значення території, як народотворчого чинника. В кращому разі це виняток з правила, зрештою, так само, як і жиди або вірмени. Щодо жидів, то ми бачили, яким національним прокляттям, безпросвітньою трагедією стала для них їхня безтериторіяльність. Вона спричинила національну деформацію й суспільний розклад жидівського народу. Сіонізм, як новочасний прояв жидівського націоналізму, своїм програмовим завданням поставив територіялізацію народу Агасфера, що має бути передумовиною їхнього націо-соціяльного відродження. Не слід забувати далі, що перед своїм розпорошенням по світу жиди пройшли вже свою етногенезу й що в релігії вони мали національний цемент, який аж до емансипації у XIX ст. рятував їх перед денаціоналізацією, що зрештою, практично виключалась бойкотом та ізоляцією жидів („ґетто", „черта оседлості"). Відтак жидівський месіянізм все був тим народотворчим чинником, що давав жидам віру й силу для поборювання еміграційного лихоліття.

До речі, національна еміграція також може бути доказом проти території. Наводить його проф. С. Старосольський у своїй „Теорії нації". І знову це виняток, а не правило. В кращому випадку доказ, що новочасдна нація, зформована націогенезою, залишає свою національну приналежність, незалежно від території. Це тому, що у ній територіяльний патріотизм еволюціонував до ідеоспихологічного націоналізму, необмеженого жодними географічними кордонами, й для якого батьківщина є чимсь духовим. Все ж таки еміграція живе в постійному духовному контакті з своєю старою батьківщиною, звідки черпає живі сили для свого національного існування. Коли цей контакт занепадає або уривається, тоді еміграція починає винародовлюватися та національне вмирати.

Історія доводить і переконує, що територія без сумніву є народотворчим чинником, а отже й посередньо одним із конструкційних елементів нації. Це погляд між іншим сучасної англійської націології, яка вводить територію в саму дефініцію нації. Напр., проф. А. Е. Ціммер гадає, що нація уявляє із себе певну форму колективної свідомости особливо до напруження, інтимности та гідности зв'язаної з даною країною — батьківщиною", (див. його працю: „Нація й влада"). Виходючи з цього визначення нації, інший видатний англійський націолог С. Герберт таким чином його уточнює: „Національність, каже він, — це форма родової свідомості (consciousness of kind), зв'язана з даною рідною країною (home — country), що об'єднує людей незалежно від їх політичних взаємин і думок, релігійних вірувань і господарських інтересів. Ця дефініція нації слушно підкреслює соціологічну своєрідність національних відносин та їх перевагу над усіма іншими суспільними взаєминами між людьми. Мушу додати, що серед французьких дослідників є прихильники попередньо наведеного погляду. Напр., Р. Моніє (Mounier) зараховує націю до суспільних груп територіяльного типу. „Батьківщина, — каже він, — це передовсім територія. Нарід, що не має „національної території" , не є народом або державою... Проте й загалом доводиться констатувати, що націологічна дискусія з приводу території є подекуди занадто абстрактна й науково формалістична, а відтак методологічно плутана: не розрізняє належно практичного від теоретичного; випадкового від типового; бажаного від реального; відносного від постійного. Звідси й велика різноманітність становищ і поглядів з приводу питання, яке нас тут цікавить. В. Дворський, оборонець теорії автохтонности, що різко розрізняє тубільців від колоністів на певній території, каже, напр., ,,зв' язок чоловіка з землею, в якій народився не тільки він, але й його попередники, земля, що його годує й захищає, викликує уяви в супроводі зовсім інших почувань, ніж звичайне посідання якоїбудь території. Нарід і батьківщина — це різні імена для означення різних аспектів, одного і того самого поняття. Як слову нарід відповідає уява суцільної групи людей, так слову батьківщина відповідає уява суцільної географічної одиниці. Пошматовані смуги землі не можуть бути для нікого батьківщиною". Це становище антропогеографа у цій справі, що природно з наголосом підкреслює значення території в життю нації. Протилежне часто боронять націологи негеографи, як, напр., Житловський або Ренан, що у свою чергу акцептують соціологічний характер та істоту народотворчого процесу, відкидаючи т. зв. об'єктивні ознаки нації. Як звичайно, правда лежить посередині між цими протилежними становищами. Добре її формулює проф. П. Мілюков у „Національному питанні", кажучи:... „ознаки національности всі умовні та жодна з них, окремо взята, не є необхідною для схарактеризування певної національности".

Конкретно ж щодо території, то думка така: Територія, як і мова, потрібні, звичайно, для утворення національносте. Територія потрібна, як середовище для зносин (среда, общество) — й мусить мати такий простір, щоб ці зносини (общение) могли обходити досить численну групу. З другого боку, вплив території — це й є той вплив географічного середовища, що буває важним чинником змін і пристосовань. Підсоння, пожива, навіть географічний краєвид, без сумніву, впливають на фізику й психіку людини, хоч як тяжко простежити, наслідки цих впливів в окремих випадках. Конфігурація гір і долин, ток рік встановлюють географічний зв'язок місцевостей, за яким іде зв'язок народів, заселюючих даний географічний комплекс... Проте для того, як вплив території виявився й народність утворилася під її впливом (етногенези. — Б.), вона без сумніву може не змінюючись, визволитися від зв'язку з первісним місцем осідку..."

В цих словах добре сформульований був гео-релятивізм у націологічному його розумінні. Цей націологічний гео-релятивізм рахується з територією, як з однією з головних передумов народостворення, цебто уважаючи її етногенетичним чинником, але не ознакою чи прикметою нації. Зрештою лишається націологічною аксіомою, що народи органічно зв'язані з землею, як це яскраво стверджує всесвітня мітологія, підкреслюючи якнайінтимніший зв'язок між людиною й землею. Є фактом, що кожен нарід цупко тримається своєї землі. З цим зв'язаний його політичний і національний патріотизм, обидва сутотериторіяльного походження. Боротьба за територією є одним із провідних мотивів людської історії. Давніше вона мала династичний і державний характер, але в новітніх часах у ній домінує, безперечно, яскраво зазначений національний мотив. Маю на увазі боротьбу поневолених народів проти історичного" у державних на етнографічній території перших і ренаціоналізацію цієї останньої. Можна тому погодитися з думкою Фр. Рацеля, що „нарід занепадає, коли втрачає землю". Бо засуджені на безплідну смерть, немов мітичний Антей народи відновляють і черпають свої творчі сили із рідної землі своєї батьківщини.

Чудово змалював любов до рідного краю та хати, як прояву взаємин між людиною і землею Ґ. Мопасан у своєму трагічному щоденнику „Орля" (Ноrlа), де на вступі він каже: „Я люблю цю країну та люблю тут жити, бо я маю тут свої коріння; ці глибокі й ніжні коріння, що прив'язують людину до землі, де народилися та перемогли її прадіди; що прив'язують її до того, що там думають та їдять; до звичаїв і до харчів; до місцевих висказів; до вимови селян; до запаху землі, сіл і навіть повітря. Я люблю хату, де я виріс. З моїх вікон я бачу Сену, яка тече біля мого саду поза шляхом майже біля мене: велику та широку Сену, що прямує від Руану до Гавру, вкрита пароплавами, які пливуть..."

"О. І. Бочковський. Вступ до націології"