Думка явного сепаратизму від Австрії стала назрівати в умах молодих українських старшин австрійської армії (инших молодих українських інтелігентів не було, бо майже всі служили в рядах армії) вже по відомім маніфесті Франца Йосифа з 4. листопада 1916. р. про відокремленнє Галичини. Маніфест сей означав перечеркненнє пляну тодішньої Загальної Української Ради про утвореннє окремого автономного українського краю в Австрії і полишенне української Галичини під скріпленим польським пануваннєм, бо розширеннє автономії Галичини було однозначне зі скріпленнєм польського панування в Галичині.

Та дальші події, а саме смерть цісаря Франца Йосифа і скликаннє парляменту новим цісарем Карлом відвернули на якийсь час увагу Українців від акту з 4. листопада. Пішли ріжні обіцянки й торги, справа відокремлення Галичини зійшла з овиду.

Щойно загально-російська революція, що принесла й воскресеннє України, і приступленнє Америки до війни по боці антанти розбурхали в Австрії українську суспільність, найпачеж її молодше поколінне. І в краю і в українських полках на фронті й у запіллю і у Відні стало ферментувати, зачалися дискусії, наради, збори.

Вислідом того настрою був революційний військовий гурток у Відні, що оснувався 31. мая 1917. р. Його оснуваннє попередило кілька таємних нарад присутних у Відні українських старшин легіону У. С. С і австрійської армії. Членами його були: Р. Заклинський, М. Опока, С. Безпалько, В. Свидерський і автор сих споминів. Метою гуртка було відірваннє українських земель від Австрії і прилученнє їх до Великої України. Для сеї ціли постановив гурток вести іредентистичну пропаганду в рядах галицьких і буковинських полків, де до того часу — в противенстві до чеських, югославянських, а навіть польських полків — не було і сліду такої роботи. Гурток передискутував свою програму й поділився на підгуртки з 4—6 осіб. Був плян видати відозву до українських військ австрійської армії із зазивом до непослуху й деверції. *) [*) Дві такі літографовані відозви видав гурток в коші У. С. С., з них одну зі сконфіскованою промовою посла Загайкевича й коментарем до неї. Відозви сі перевожено в наплечниках до Відня, а звідси на італійський фронт.] Пропаганда пішла по краю і по наших полках. Багато зробило в сім напрямі „оброблюваннє" старшин, що приїздили з фронту на відпустку й переїздили через Відень до Галичини. З відомих причин не веди ми ні протоколів ні найменших записок. Знаю тільки, що подібні гуртки повстали в рядах У. С. С. і в деяких полках. Одначе віденський гурток по кількох (5—6) своїх засіданнях розлетівся. Причиною була небезпека відкриття, бо про гурток стало за багато людей говорити, як також примусовий виїзд деяких членів з Відня.*) [*) Гляди: Др. М. Лозинський, Галичина в рр. 1918.— 1920., стор. 23.]

Та кинена раз думка не пропала. Виміна гадок та дискусії не вгавали. Пішли наради і збори у віденськім акад. тов. „Січ", що була тоді під головуваннєм енергійного 3. Пеленського. Згадаю тут про збори з 25. квітня 1917. р., які ухвалили привіт Головній Українській Студентській Раді Київа**) [**) Гляди: „Вістник Союза визволення України", ч. 148, (18), стор. 23.] і збори з 3. грудня 1917. р., на яких ухвалено постанову, що найвищою владою для всіх Українців є Центральна Рада в Київі. Резолюції сих останніх зборів, вислані до львівських українських дневників, польські цензори сконфіскували, а проти учасників зборів розпочалося у Відні слідство за державну зраду. Зачалися ревізії в „Січи" й по приватних мешканнях і тягання до поліції. В українських студентських кругах було бажаннє довести до процесу, який повинен був спопуляризувати нашу справу в Европі, головнож в очах антанти. Але що кількох учасників зборів належало до військового стану (автор резолюцій був також австрійським резервовим офіциром), яким грозив військовий суд, з котрим не було тоді жартів, то Українська Парляментарна Репрезентація постаралася своєю інтервенцією, що слідство припинено.

В другій половині 1918. р. вже було видно, що центральні держави не встояться. Особливож Австро-Угорщина посилала ноти за нотами з мировими предложеннями. В місяцях вересні-жовтні воєнний розгром центральних держав висів уже в воздусі.

Українців у Відні було в тім часі небагато, військових ледви кільканайцять. В половині жовтня стали українські військові між собою вже явно радити, що нам робити на випадок розгрому Австрії. Молодші однодушно годилися в тому й настоювали на се, що треба створити українську військову організацію, яка повиннаб заложити у Відні перехідну українську військову станицю для сподіваних десяток тисяч поворотців з італійського, альбанського й инших фронтів, зорганізувати українське військове представництво, яке виступилоб як рівнорядний чинник при ліквідації спільного військового майна й кермувалоб українським військовим рухом у Відні. Скільки глибоко вкоріненої льояльности, страху й рабства було ще тоді в декого з наших громадян, свідчить хочби такий факт: До одної такої наради кількох українських військових втягнено раз також поважного представника нашої професури. Вислухавши нас, заявив він коротко: „Панове, не забувайте, що ви військові і що ви присягали," при чім зробив увагу, що він, мовляв, робить нам ласку, бо не зробить з сеї розмови відповідного вжитку...

Після Української Конституанти у Львові з 19. жовтня пішли події скорим кроком. Треба було скоро рішатися й нам. По 2—3 передвступних нарадах (на яких були 3. Пеленський, В. Біберович., І. Проць, І. Карач, я і ще дехто) скликано 27. жовтня більшу нараду в бічній кімнаті каварні Райхсрату. Зібралося 17 учасників, головним чином військових. Присутний був також сотник В. Байло від Військової Місії Вел. України, яка була вже від кількох місяців у Відні. Проводив нараді однор. добров. Дрогомирецький. Тут основно передискутовано потребу військового представництва і станиці й вибрано комітет з пятьох членів (Біберович, тоді завідуючий канцелярією У. П. Р., Пеленський, Дрогомирецький, Кобєрський, Кущак), який мав справу повести дальше.

Дня 1. листопада перед полуднем відбулося в українській клюбовій салі Австрійського парламенту зібраннє українських військових, головним чином старшин. Між присутними був підполк. (тоді) Варивода і сотник проф. др. Смаль-Стоцький.

При кінці наради прийшов до салі президент др. Е. Петрушевич і заявив коротко отеє: „Дуже дякую Вам, Панове, що Ви так скоро зібралися, щоб послужити справі рідної державности. Повідомляю Вас, що якраз вчора сказав я австрійському премієрови Лямашови в присутности п. міністра Горбачевського й мін. Тоґґенбурґа: Бувай здорова, Австріє! Між нами порвані всі нитки. Тепер ми самі будем рішати про себе!" Сю заяву приняли зібрані гучними оплесками.

Пополудні тогож дня відбулося в льокалі "Січи" велике зібраннє (до 100 осіб) під проводом підполк. Вариводи, який і створив збори. Промовцями виступали: Пеленський, Катамай, Бриндзан, Посацький, Кущак, Дрогомирецький. Говорив також проф. Стоцький. Збори визначили українським військовим представником підполк. Вариводу, а Парляментарна Репрезентація іменувала від себе військовим делегатом (політ.) проф. Стоцького. Командантом української перехідної станиці вибрано поручника Катамая, бо він уже був довший час командантом віденської станиці У. С. С. і добре в тих справах визнавався. Крім сього ухвалено багато инших справ, між иншими висилку військових відпоручників на всі прифронтові збірні точки, щоби спрямовували всіх наших людей до віденської станиці й не дали їм розпорошуватися по чужих націях, висилку делегатів до зелізничого полку в Корнайбурґу, де було багато Українців, висилку делегата до Вінер-Найштадту з такою самою цілю, усталенне служби по всіх віденських двірцях, виданне відповідної відозви до українського війська і т. п. Вибрано також відповідні комітети (технічно-організаційний, пресовий, для звязку з краєм). Збори мали бадьорий характер, всеж таки вчувалися тут і там песимістичні нотки.

Найблищого дня зложив я з тов. І. Процем відозву, яку після одобрення през. д-ром Петрушевичом видрукували ми в друкарні Гольцгавзена в накладі 10.000 примірників. При укладанню її було присутних кількох членів пресового комітету. Памятаю, що дискутували ми довго, чи підписати під відозвою „Військова Рада", чи инакше, бо вже тоді побоювався дехто слова „рада" (совіт). Згодилися таки на „Військову Раду", бо виглядало поважнійше, як пропонований „Комітет".

Тому, що ся відозва, перша українська відозва до українського війська після розвалу Австрії як історичний документ має свою вартість, подаю тут її текст без зміни.

З рук до рук! Жовнїри!

З рук до рук! Українцї!

Польське пакованє в Галичинї скинено. Українські жовнїри і робітники обсадили цїлий Львів і всї більші міста Східної Галичини. Українською Галичиною по Сян, українською Буковиною і українськими частями Угорщини править Українська Національна Рада у Львові, яка є тепер нашою найвисшою державною властю. Ми всї підлягаємо тепер тільки її приказам.

Поляки в Кракові не перепускають українських жовнїрів. Вони їх роззброюють, обрабовують і задержують в голодї і холодї.

Ми мусимо чимскорше добити ся всї між своїх, бо там ждуть на нас. Тому кождий український жовнїр мусить зголосити ся до Збірної Станицї української національної армії у Відні, десятий бецирк, артилерійські бараки (їхати трамваєм ч. 67).

Там кождий український жовнїр довідається, коли, куди і як переїде до Галичини. Там кождий дістане їду і пристановище.

Жовнїри! Збруї і амунїції не кидати! Держати її як святу річ при собі, бо вона буде нам конче потрібна дома. Нас дожидає ціла галицька Україна. Наша вільна нинї рідна земля виглядає нас зі всїх сторін світа!

Ми проливали свою кров і гинули поверх чотири роки за чужу справу. Тепер мусимо піти на поміч своїм батькам, братам, жінкам, своїм краянам жовнїрам, які скинули з себе польське ярмо, щоби на віки його позбутися і добуту свободу закріпити.

Жовнїри!

Коли хочемо вже раз зажити вільним житєм, коли хочемо знищити до тла польську неволю, коли хочемо дістати на власність розлогі панські лани, зрошені нашим потом і кровю, мусимо бути карні і мусимо слухати тільки своєї української власти, якою є Національна Рада у Львові.

Найблищого дня була вона готова і зараз виїхали з нею делегати на фронт.

„Перед хвилею ще в кіхтях австрійського орла, були ми вже вольними синами України, на службі української армії, зі синьо-жовтими відзнаками на рамени й такоюж розеткою на шапках. Ми їхали назустріч тисячам братів наших з італійського фронту, щоб занести їм радісну вістку: Ви вже не раби, а вольні сини й козаки вільної України.

Серце дріжало на спогад останніх вісток з Галичини: Львів, Перемишль, перші бої Українців за свою волю, перші жертви! Все те неначе лискавиця перелітало серед хаосу думок і почувань. Одно нестримне бажаннє заволоділо душею, чим скорше долетіти до них, росказати їм, показати дорогу та піднести в гору їх прибитого духа!"*) [*)І. Карач: Спомин з Бреннерпасу в пад. 1918, „Укр. Пр.” ч. 23.—25, р. 1919.]

З такими думками й почуваннями їхали наші делегати сповнити свій обовязок. А обовязок був не легкий, бо наші люде були прибиті, зневірені, перемучені, а до того Поляки, Чехи, Румуни й инші вели між ними сильну агітацію і тягнули їх між себе. Всеж таки більша частина українських жовнірів прямувала до української Збірної Станиці у Відні й не давалася зводити на манівці.**) [**) Великі заслуги поклало тут від. українське жіноцтво й делеґати робітничих товариств, що перші робили днями й ночами службу по віденських двірцях.] А скільки було випадків надзвичайного привязання, глибокої посвяти й пожертвування для рідної справи, сього не счислити. Памятаю випадки, де наші жовніри приїздили на станицю в повнім узброєнню і з крісом під плащем, хоч переходили по дорозі кільканайцять ревізій австрійських військових властей, які всі такі річи конфіскували. Треба дивуватися, як вони се могли перевезти!

Зараз в перших днях листопада зароїлися артилерійські бараки в X. окрузі Відня (Lааеrstrаssе), які роздобуто на перехідну станицю для Українців, нашими жовнірами і старшинами. Фізичний стан людей був пожалування гідний, моральний не кращий. Обдерті, голі, голодні, брудні... Тяжко було формувати з них боєві частини. Люде в більшости рвалися до дому, а тут кождий день приносив сотки нових жовнірів.

Зачалися — спершу з великими труднощами й небезпеками — транспорти наших людей до Галичини через Угорщину, почалася праця над формуваннем відділів для відсічи Львова. Кождого дня відбувалися в станиці великі віча (бесідники: Проць, Білинський, сел. Бариш, Пеленський, Пасічник і инші), на яких освідомлювано людей про вагу моменту, вияснювано сучасне положеннє і взивано всіх до оборони Рідного Краю. Промовцями виступали головно старшини, часами дехто з віденської української інтелігенції, але найкраще вражінне робили бесідники зпоміж мужви. Варта згадати, що вже тоді давалися чути між вояцтвом під впливом агітації з міста, повстання у Відні червоної гвардії і її майже щоденних маніфестацій більшевицькі нотки.

Перший курінь на відсіч Львова в силі 600 людей відійшов в короткім часі під проводом підполк. Кравса, того самого, що вірно витревав до самого кінця і робив відомий відворот через Галичину на Підкарпатську Україну.... З подивом гляділи ми на їх виснажені облича, але ясніючі очи, випрямлені спини, рішучість і тверду постанову після 4-річної служби чужим послужити і своїй справі.

Галицькій Україні, що стояла в розгарі важкої боротьби, стали прибувати на поміч свіжі полки й куріні. Віденська військова організація виконувала по силам своє завданнє.

Отсей малий спомин учасника української революційної організації в австрійськім війську буде цікавим документом для історика, який схоче психольоґічно освітити поведеннє Українців під Австрією.

Український нарід був під владою Австрії від 1772. до 1918. р. За той час Австрія перебула кілька воєнних хуртовин. З них найбільш небезпечні були три: велика європейська війна за Наполєона, т. зв. весна народів (1848. р.) і остання європейська війна, яка й розвалила стару монархію.

Весь той час Австрія не мала вірнїщого війська як українське.

Коли герой, син Корсики,
Своїх часів князь великий
Підвалини світа стряс —
А всі народи Европи
Під його звалені стопи
Застогнали в оден час —

Українцям ані не снилося виступати проти Австрії. „Русин-вояк" Могильницького се знаменитий памятник українському жовнірови під Австрією, памятник правдивий аж до розвалу Австрії. Коли останній цісар Австрії Карло ходив уже по кімнатах "бурґу" зажурений очерядним розвалом держави, коли полки ріжних народів зпід його скиптру масово переходили на бік ворога, — українське військо мало щойно перший рис на своїм монументі „Русина-вояка", свідомий рис, тут описаний. Акти слідства за державну зраду й факт сквапної застанови слідства кидають на сей свідомий рис дуже характеристичне світло.

На мою думку помиляються всі ті письменники, що у вірности українського війська Австрії бачать доказ рабства. Від 1340. р. перший раз під Австрією зазнав український нарід можности бодай слабого розвитку. Він інстинктовно боронив тої можности. А як тільки стара Австрія заявила, що хоче Галичину знов віддати Польщі, зараз появилася в українськім війську Австрії думка про непослух і дезерцію, зараз пішла пропаґанда по полках і в краю, пропаганда зорґанізована в самім серці старої Австрії у Відні, зараз почалося слідство за державну зраду.

І за се честь нашому війську! Маймож надію, що думка непослуху супроти чужих держав не загине в українськім жовнірі аж до часу, поки т наїздницькі держави не пропадуть так, як пропала стара, велика Австрія.

Осип Назарук.