Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Петлюра, Симон (Статьи)


СИМОН ПЕТЛЮРА

ПРО ПЕРЕОЦІНКУ




Ярмо безцеремонних, невиправданих репресій і «запобіжних» заходів, що падають на українство, нечесні вигадки, безглузді інсинуації і злобні доноси з боку націоналістичних кіл російського суспільства, що знайшли своє завершення у книзі Серґєя Щоґолева і творять легенду «мазепинства» та «сепаратизму», байдужість, цілковите ігнорування нас з боку російських марксистів, застереження і обмеження з боку російських народників у визнанні за нами прав, політика російських конституційних демократів, яка іде ще далі щодо обмеження цих прав та яка підірвала їх престиж в очах українських суспільних кіл з аналогічною політичною програмою, переляк перед нашим національним відродженням, що породив зі сторони ідеолога ліберальної частини російського суспільства проповідь боротьби з нами нібито в інтересах російського народу, а насправді в інтересах російського імперіялізму,- ось та атмосфера, те живе коло фактів, з якими українство повинно рахуватися кожного разу, коли виникає питання про його ставлення до російського суспільства. Атмосфера, ледве чи сприятлива для взаємного розуміння і зміцнення серед українців довір'я до російського суспільства. Можна і треба відзначати ті факти, коли окремі представники його (див. відповіді на анкету «Укр. Ж.») чи органи, що віддзеркалюють певну течію російської громадської думки (напр., «Заветы»), виявляють зрозуміння до наших потреб, наших інтересів, виступають з визнанням наших прав і маніфестацією симпатій до справи нашого відродження. Редакція «Украинской Жизни», більше, ніж будь-який інший орган української громадської думки, схильна надавати значення таким заявам, вбачаючи в них симптоми пробудження інтересу до українства, розвиток якого лежить в інтересах також і самого російського суспільства, яке повинно ж колись зрушити з тієї «мертвої точки», на якій воно в цій справі стояло досі. Та було б помилкою переоцінювати ці заяви: не кажучи вже про те, що під сучасну пору ці заяви нечисленні, а тому незначна і та реальна сила, яку ми могли б використати,- таке переоцінювання було б явно шкідливим і небезпечним для нас самих.
Уся сукупність обставин, що оточують російсько-українські стосунки, приводить українців до одного висновку:
«Нас зрозуміють», нам приділятимуть увагу, «з нами почнуть рахуватися» щойно тоді, коли ми самі зрозуміємо, що головне завдання українства не у виправданні своїх цілей перед російським суспільством чи в збиранні достатніх доказів та арґументів, щоб воно переконалось у нашому праві на самовизначення, чого вимагає проф. А. Погодін. Ця робота має другорядне значення, а крім того, хоч як досконало й бездоганно щодо поставлених до неї наукових, літературних чи державно-суспільних вимог вона була б виконана, все одно під сучасну пору вона не може мати безпосередніх реальних наслідків, що змінили б стан речей.
Російське суспільство, навіть в його найдемократичніших верствах, через історичні умови розвитку, створило в собі дещо дивну і, за нормальних умов історичного життя, цілком неймовірну здібність до якогось потягу і до своєрідної догматичної, якщо так можна висловитися, «любови» до загальних формул і тез, яка мало виявляється в дії, а тому схожа до тієї холодної віри, позбавленої духа активнос'ги, яка завжди «без діл мертва є».
Саме такі риси характеризують ставлення різних демократичних партій Росії до формули, що прикрашає їхні політичні програми щодо права кожної нації на самовизначення. Наявність цієї формули в програмах партій нібито зобов'язує їх до чесного проведення її в життя, в дію, до го-товности сприяти кожній недержавній нації в її прагненні до відродження й розвитку. Та дійсність дає нам багато такого, що переконує нас у чому завгодно, лише не в тому, що взяте на себе зобов'язання послідовно здійснюється. Вся практика проведення в життя признаного програмою принципу радше свідчить про те, що відповідний параграф внесено було до програми для «декорації» або про те, що самі особи, які внесли його, невиразно уявляють собі всю важливість його для розвитку різноплемінної держави і ту відповідальність, яку бере на себе партія, вносячи цю формулу до своєї програми. Наведемо для ілюстрації два-три приклади хоч би з недавнього часу.
У XI кн. нашого журналу наведено було відповідь на анкету «Укр. Ж.» видатного члена Конституційно-демократичної Партії п. Юриста. Ця партія, як відомо, має в своїй програмі параграф про право кожної нації на самовизначення. Який реальний зміст поняття самовизначення, кожному теж відомо й зрозуміло. Зокрема цілковито ясно, що без народньої мови, як знаряддя освіти, нація не може успішно рости й розвиватися і що держава, яка обкладає членів цієї нації податками, зобов'язана з державних коштів забезпечити установи, що Їх метою є освіта та виховання.
П. Юрист, визнаючи як член К.-Дем. Партії право українців на самовизначення, висловлюється за те, що тільки народня школа з українською мовою навчання може діяти за рахунок держави, не визнаючи цього права за середньою та вищою, що їх українці, якщо хочуть, мусять утримувати на власні кошти. Тут непослідовність, недоговореність, що характеризує, на жаль, практику ставлення К.-Д. Партії до національних питань взагалі. Другий приклад. Член тієї ж партії та 2-ї Державної Думи п. П. Струве, визнаючи «право кожної нації на самовизначення», вважає за можливе ставити питання про боротьбу з українством, як з явищем шкідливим і небезпечним. Цим він плекає часто неусвідомлену ворожнечу до всіх виявів національних прагнень недержавних націй у тих верствах російського суспільства, які ще не доросли до розуміння великого принципу рівноправности національностей, породжує недовір'я, упередження до вимог братнього народу. К.-Д. Партія досі не зареаґувала на виступ п. Струве. Здавалося б, партія, що шанує себе і свої програмові формули, зацікавлена в доброму імені, не повинна зберігати холодну мовчанку після виступів свого члена, що суперечать основним вимогам партійної програми. Така позиція партії дає досить матерія-лу для недовірливого ставлення до неї з боку українського суспільства, породжує природний сумнів щодо щирости визнання партією прав недержавних націй на самовизначення.
Такі ж почуття викликає серед українців і позиція тих російських громадських організацій, які ставлять як ціль своєї діяльности об'єднання слов'янських націй на ґрунті культурного зближення і взаємного визнання національних прав, але, незважаючи на це, також зберігають холодну мовчанку, коли деякі їх члени у своїх виступах на загальних зборах чи в пресі заперечують основні принципи своїх організацій. У всіх ще в пам'яті «жест» члена Товариства Слов'янської Культури п. Кашкарова відносно українського руху, що його цей паладин слов'янської єдности викрив і оббрехав на сторінках «Утра России». І незважаючи на той одностайний протест, яким зустріло українське суспільство й преса негідні виступи п. Кашкарова, Товариство Слов'янської Культури не вважало за потрібне оббілити себе, відмежуватися від п. Кашкарова, чим поважно підірвало своє добре ім'я та моральне значення в очах українців.
Ми навели лише кілька прикладів, що ілюструють недого-ворення, половинчастість, а навіть і неприховану ворожість до наших потреб з боку впливової партії російського проґре-сивного суспільства і культурної організації, що вважає за свою основну мету зближення усіх слов'янських народностей, які насолюють Росію. Можна було б навести більше цих прикладів, взявши їх з практики інших, більш демократичних політичних угруповань та організацій, але це не додасть нічого нового до наших висновків. У неясних, заплутаних, а часом і недоброзичливих рисах тієї позиції, на яку стало по відношенні до нас російське прогресивне суспільство, бліднуть окремі, поодинокі вияви зрозуміння наших потреб, признання наших прав і сприяння в досягненні їх. І природно, що не ці окремі маніфестації доброзич-ливости і симпатій повинні українці класти в основу їх ставлення до російського суспільства. У теперішніх суворих умовах національна політика, що базується на традиційній вірі, рахуючися лише із програмовими формулами, хоч би як далеко з погляду демократичнеє™ вони не йшли, і що іґнорує конкретні застосування цих формул у житті, тобто ті факти, на яких випробовується щирість взятих на себе зобов'язань даної партії,- така політика ніяких реальних наслідків дати не може і служила б тільки доказом політичної наївности, що завжди доводить до банкрутства. Нації, що відроджується і не зміцніла ще культурно, не організувала в собі достатньо відпорної сили, ще переживає процес внутрішнього зростання з його хиткою і примхливою амплітудою знижень і піднесень у напрузі творчих сил, нації, що поставлена в залежність від сильного культурою та державною могутністю народу, не досить трохи шляхет-ности й високої культури окремих представників цього народу, що піднялись до розуміння такого, здавалося б, елементарного факту, як визнання за багатомільйонним народом його права на національне самовизначення. В теперішніх умовах українці повинні бути обережними в оцінці таких явищ, як вислів до них співчуття і симпатії. Віддаючи належне цим заявам, українці не повинні перебільшувати їх значення, переоцінювати їх, щоб на шальку ваги нашого національного активу не покласти уявного тягара, бо це відіб'ється від'ємно на здібності орієнтуватися, при точному врахуванні сприятливих і ворожих для нас факторів. Щодо цього маємо повчальний досвід із практики польсько-українських взаємин.
Ми вважаємо за конечне висловити все це саме тепер, коли у деяких колах українського суспільства можна зустрітися з перебільшеною оцінкою тієї можливої підтримки з боку російського суспільства, на яку ці кола в даний момент розраховують, а з другого боку, взявши також до уваги неправильне розуміння деяких органів української преси («Діло») позиції «Украинской Жизни» в питаннях ставлення до російського суспільства. Не можна, звичайно, вважати, що нас оточують тільки «вороги», як у цьому переконане «Діло». Увага до українства поступово прокладає собі шлях у колах російської інтелігенції, у її свідомість вкраплюється конечність глибшого зацікавлення ним, навіть якщо це зацікавлення походить із розрахунків, підказаних правильним розумінням потреб різноплемінної держави. А розбуджена увага дасть нам не тільки союзників «з розрахунку», але і справжніх друзів нашої справи, що у своєму ставленні до нас керуватимуться не лиш мотивами «реальної політики», але й вищими етичними мотивами. І з цього боку надруковані на сторінках «Укр. Жизни» відповіді на анкету мають певне значення, яке ми особисто не схильні перебільшувати, але ж і зводити його нанівець ледве чи було б правильним. Нехай це поки що окремі голоси, чисельно незначні, несміливі щодо обсягу визнаних за нами прав, нехай в них часто-густо виявляється незнання чи не цілком точне розуміння наших потреб, хай у них чуються інколи нотки якогось недовір'я до нас, що можна пояснити каламутними джерелами, з яких вони черпають усякі нісенітниці та наклепи на нас, чи то страху перед нашими «далекосяжними цілями». При оцінці цих голосів ми не повинні випускати з уваги історичної перспективи і сукупности умов, в яких доводиться українству завойовувати собі признання й повагу. В світлі історичної перспективи ці голоси, хоч вони становлять невеликий острівець серед трясовини нещирости й недоброзичливости згаданих вище політичних та культурних організацій, предстануть у дещо іншому освітленні, ніж уявляє «Діло», і наберуть значення повороту у ставленні до нас, що народжується у свідомості кращих представників російської інтелігенції, які виявляють зацікавлення до нової культури у процесі творення і очікують від неї «найвідрадніших результатів» (Луначарський) на полі цінних вкладів до скарбниці загальнолюдської культури.
Ми не ставимо прогнозів на майбутнє, але в логіці речей лежить зростання цього інтересу і збільшення чутливости до тієї культурної та громадсько-політичної сили, якою робляться з державного погляду українці. Українство пережило ту стадію свого розвитку, коли російське суспільство, і то найрізноманітніші його кола, вважали його за quantite negligeable. Щоправда, і тепер більшість цього суспільства ще не знає, «на яку ногу стати» у ставленні, до українства. Потенціяльна сила його занепокоює, хвилює тих російських людей, які не байдужі до національних проблем, що виникають у відродженій Росії, і, можливо, вже тепер не від того, щоб попрацювати над створенням сприятливого грунту для справедливого розв'язання цих проблем; але складний ланцюг усяких чуток, безглуздя й брехні, вигадуваних у «лябораторіях» російського й польського націоналізмів, огортає українство заслоною невідомого, нерозкритого, а за цією заслоною ляклива уява змальовує небезпечні можливості й грізні несподіванки.
«Ваші цілі і точні межі, далі яких ви не підете?» Ось питання чи вимога, що нам ставлять, а його психологічне підґрунтя: виправдайтесь в інсинуаціях «Утра России», «Kurjeraа Warszawskiego» і багатьох інших спеціяльних «поетів» у царині доносів, а заодно вже і в «твореній легенді політичного сепаратизму» і «мазепинства», що перестала бути темою для газет і правих зібрань, а встигла надхнути цілі «монографії».
І все ж, серед такого побоювання, недовір'я й незнання українства, широко розповсюджених у російському суспільстві, в чому воно і устами деяких представників, і в органах преси само признається, ми все ж маємо фактичні підстави говорити про початок зрушення на цьому полі. І не треба обходити перші просвітки в російсько-українських взаєминах іронічними заувагами, як це робить «Діло», а навпаки, треба відзначати їх, наближувати російське суспільство до правильного розуміння українського питання.
Для цього нам зовсім не треба в чомусь виправдовуватися і відповідати на запитання про остаточну мету нашого руху. Мета українства, що висвітленню її могла б служити хоч би «Укр. Жизнь» чи такі видання, як «Освобождение России й украинский вопрос» проф. М. Грушевського, не згадуючи вже плятформи української фракції 1-ї Державної Думи, добре відома тим, кого вона цікавила чи цікавить. І якщо постуляти, висловлені у згаданих джерелах, збігаються з інтересами різноплемінної Росії,- а це так,- то в чому ж нам себе вибілювати і для чого виправдуватися?
Невже ж треба серйозно заперечувати легенди про «ма-зепинство», сепаратизм, австрофільство? Таж кожній не-упередженій, сумлінній людині ясно, хто торочить цю легенду, кому вона потрібна для проповідування людиноненависництва серед російського народу. Кожний українець кваліфікуватиме справу здійснення цієї легенди як політичну нісенітницю, як ге5 пиіііиа, культивування якої є цілковито марним і безглуздим заняттям.
Українство повинно працювати над реальними, а не фантастичними цілями. І в площині саме цього реального і зосереджені його зусилля.
Оцінюючи всю суму наших надбань, спостерігаючи розширення меж нашого руху, поглиблення, зміст його, можемо ствердити - що б не казали вороги наші чи скептики зі середовища самих українців - успішність і зростання сили культурно-національного руху. Українство міцніє в собі самому, приховані в ньому творчі сили виявляються у створенні чимраз нових шляхів національної творчости і в спробах висвітлити та критично оцінити ті, що ними воно йшло або йде під сучасну пору. Часто-густо,- і це психологічно зрозуміле,- невдоволення цими шляхами викликає зайву непоміркованість у неґації вже створеного чи того, що твориться. Часто тут виявляється нерозуміння завдань дня і нездоровий, своєрідний «максималізм», на який, як на кір, у певному періоді хворіє суспільство, що рветься до відродження, і цим ми особисто схильні пояснити ту позицію щодо оцінки українських культурних цінностей, на якій стоять ті суспільні течії української думки, що їх речником є «Українська Хата».
У кожному разі, всі ці течії свідчать про творче шумування нації, про зростання її сили.
Нові шляхи вияву національної думки свідчать, що напруження культурних сил нації зростає. Новорічна дата при встановленні приблизного заіоо після підрахунку наших поразок і надбань є штучною, усе ж можемо сказати, що з приходом нового року українство збагачується новими джерелами для здійснення своїх назрілих потреб.
Курс поточної політики звузив до мінімуму, звів майже нанівець діяльність наших громадських установ і цим паралізував один з головніших способів виявлення національної волі і творчости. Нагромаджена енергія виливається у створення нових органів преси з різними цілями і програмовими завданнями, що пропонують своїм читачам різноманітний матеріял, але остаточно вони, кожний у своїй відмежованій ділянці, творять велику справу національного будівництва. Це явище, зрозуміло, вельми бажане, відповідає назріваючим потребам українства, диференціяції його внутрішніх інтересів, що вимагають спеціяльного обслуговування й насвітлення.
Зовнішнім показником зростаючої сили українства є цькування його, що йде сге$сепао з боку націоналістичних кіл Росії. На українстві починають робити кар'єру, його спотворюють, вигадують про нього всякі нісенітниці. Вже народилася ціла група «україноборців», що мріють про авреолю «рятівників вітчизни». Ця каламуть завжди супроводила великі історичні рухи, обляпуючи їх своїми брудними бризками, але вона не в силі остаточно заплямувати ті чисті цілі, що виходять з глибини життя.
Таким чином, українство з одного боку робиться силою, що повинна зацікавити широкі кола російських громадян, а з другого - воно на шляху до посідання достатнього апарату для виявлення своїх національних прагнень, ї кожна стороння людина, що уважно прислуховується до поклику суспільного життя, що чутлива до новонароджених проблем, які мають тенденцію у скорому часі стати на порядок денний громадсько-політичного життя усієї країни, має повну можливість ознайомитися з однією з таких проблем.
Але з цієї можливости поки що скористалися тільки одиниці. І психологічно зрозуміло, що деколи російське проґресивне суспільство виглядає для українців як глуха стіна, від якої безрезультатно відскакують гарячкові зусилля багатомільйонного братського народу жити і розвиватися.
Ми ж зі свого боку, відзначивши той, щоправда, незначний пролом у цій стіні нерозуміння та недовір'я, що його останнім часом пробило життя, побажаємо діячам на ниві українського відродження талановитого виконання взятої на себе роботи, а одним з її побічних наслідків буде і той, що до нас, як до сили, обернуться обличчям не лише одиниці, а групи й партії російського суспільства.



Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.