Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Петлюра, Симон (Статьи)


СИМОН ПЕТЛЮРА

МЕМОРАНДУМ ДО ЮЗЕФА ПІЛСУДСЬКОГО 

Голова Директорії Української Народньої Республіки і Головний Отаман її Військ
До пана Начальника Польського Панства
 
Меморандум в справі відношення польських властей до військ і урядовців Української Народньої Республіки, що перейшли на територію Польщі та в справі державного і приватного майна УНР, що привезене було на цю територію державними установами республіки і окремими урядовцями, а також в справі поводження польських військових властей на території України, занятій польським військом по пропозиції Головного Отамана України.
Військові обставини, викликані відомою зрадою в листо- паді місяці галицьких українських військ під проводом генерала Тарнавського,— спричинилися до того, що Верховна Українська Влада і Вищий Уряд України змушені були опустити тимчасову столицю України, Кам'янець на Поділлі.
Не бажаючи допустити ворога України — добровольчу армію під проводом генерала Денікіна — до окупування як Кам'янця, так і інших міст на Поділлі, я мав честь звернутися до пана Начальника Панства з проханням зарядити заняття опускаємих українським військом місцевостей польськими військами.
Звертаючись з подібним проханням до пана Начальника Панства, я спирався на слідуючі підстави:
1) Поширення влади добровольчої російської армії, що має на меті відновлення «єдиної, неділимої Росії» в її довоєнних межах, небажане і суперечне не лише панствовим інтересам України, але і таким же інтересам Польщі, тим більш, що, опановуючи Поділля, спільний Україні й Польщі ворог — підходить безпосередньо до кордонів Панства Польського.
2) Я був і є прихильником щирого порозуміння і нав'язання тісних добросусідських стосунків між суміжними українським і польським народами на підставі їх співділання на ґрунті політичному і економічно-господарському, і
3) Українська Дипломатична Місія, вислана до Варшави, інформувала мене в тому, що в Високій особі Пана Начальника Панства, в Польському Уряді і кращих представниках польського народу — Українська Держава, український нарід і Український Уряд мають щирих прихильників самостійної, незалежної і дужої України.
Заряджуючи звільнення через Верховну Державну Владу і українське військо тимчасової столиці і інших міст Поділля, Український Уряд не мав сумніву в тому, що, вступаючи на територію України по запроханню, польські військові відділи і влада вступають, як заприязнені союзники, вступають не з метою окупації і використання тимчасового неладу в шерегах оборонців України, а з метою не допустити окупанта на посідаєму українською владою територію, з метою дати змогу українському військові і народові позбутися наслідків анархії, кинутої в їх шереги зрадою генерала Тарнавського.
Коли б Український Уряд, помимо авторитетних і з українських, і з польських джерел інформацій, припускав можливість іншого відношення до панствових, військових і громадських інтересів України з боку польського війська і польської влади,— то він не мав би жадної рації збільшувати критичне становище України під погрозою опанування її реставруємою Росією, ще й добровільно покликаною польською окупацією.
Урядові Української Народньої Республіки була відома та праця, яку якраз в листопаді місяці Українська Дипломатична Місія в Речі Посполитій Польській проробила спільно з делегацією, призначеною Польським Урядом для переговорів з Місією. Уряд Української Народньої Республіки був ознайомлений з тими засадами й жаданнями, які за спільною згодою Української Місії і польської делегації мали лягти в основу польсько-українських союзних порозумінь і дійсно лягли в основу деклярації Місії від 2 грудня 1919 року. Отже,— Уряд Український, порозуміваючись з Урядом Польським відносно заняття польським військом опущених військом українським місцевостей України,— був цілком певний тоді і зостається певен того і тепер, що обидві сторони в своїх стосунках мали і мають виходити, згідно вимогам міжнароднього права, не лише зі змісту, але і з духу поданої Українською Місією в імені свого Уряду, а прийнятої польською делегацією в імені її Уряду деклярації від 2 грудня, заповідаючої широкий союзний і приязний контакт між панствами польським і українським.
При такому напрямкові польсько-українських переговорів в Варшаві і особливо після подачі деклярації від 2 грудня 1919 р.,— Український Уряд, по зрозумілих причинах, не знаходив потрібним детально і скрупульозно умовлятися з Польським Урядом відносно того, які стосунки мають бути між українською цивільною владою і владою польською в тих місцевостях, де дійде до співпраці цих влад, які мають бути права і обов'язки польської військової влади супроти громадян і мешканців території Української Народньої Республіки, супроти державних установ, законів, державного майна республіки і майна приватного. Українська державна влада призначила законним шляхом, в особі одного із членів Кабінету Міністрів, Міністра Освіти і Культів проф. Огієнка,— свого Головноуповноваженого на керування цивільними справами опущеної тією владою території, дала йому певні інструкції, ознайомила негайно зі змістом деклярації від 2 грудня м. р. і з тими заявами, які ця деклярація викликала з боку польської делегації, і була певна, що польська військова влада, яка приходить по запроханню української влади на територію України,— своєю чергою посідає відповідні, засновані у дусі деклярації 2 грудня м. р., інструкції і вказівки.
Тим часом від окремих урядовців і приватних осіб на ім'я Верховної Української Влади і Українського Уряду стали поступати заяви про ті надужиття, яких допускається Польське Військове Командування над державними установами, державним та громадським майном, над політичними правами населення і його приватним майном.
Українська Верховна Влада і Уряд — хотіли спочатку бачити в цьому прибільшення і узагальнення поодиноких небажаних і гідних жалю випадків, але число скарг, їх настойчивість і гострота обжалуваємих випадків щодалі збільшувались. Пізніше стали поступати заяви від вищих військових і цивільних урядовців, які, через не залежні від них причини, опинились на території Польського Панства, деякі самі по собі, а деякі і з державним майном.
Позволю собі тут згадати про ті випадки гострого відношення і ті поневіряння, яких зазнали від аґентів польської влади на пограничній території Польського Панства як цілі військові відділи, так і окремі військові і цивільні урядовці Української Народньої Республіки.
Шерег відділів і груп, які в Борщеві, Гусятині і Підво-лочиську, після попереднього порозуміння з приділеним для зв'язку з українською владою старшиною польського війська капітаном Чарнецьким,— перейшли на польську територію, щоби або одержати пропуск на Шепетівку і далі, як це було умовлено між дотичними представниками української і польської влади, або одержати від української влади інший маршрут, урядовці були оповіщені польськими властями почасти конфінованими, почасти інтернованими. На натуральне здивування старшин і козаків української армії, військових і цивільних урядовців української республіки і на протести та заяви їх, що вони прибули на територію заприязненої Україні держави за дозволом компетентного польського органу і зовсім не заслуговують на таке до себе вороже відношення,— польські власті відповідали, що їм рішуче нічого не відомо про наміри польського уряду, про заприязненість між Україною й Польщею і вони не мають жадних вказівок на те, як ставитися до українських військових і цивільних урядовців, а тому і ставляться так, як вважають за потрібне.
Після конфінування та інтернування — польські власті почали переводити одбирання майна, яке було при прибулих. Одбиралось державне майно, що вивезене було для технічних потреб війська, державних установ української республіки, а саме: скарбові гроші, телеграфні, телефонні апарати, авта, приладдя й часті до авт, канцелярські пишучі машини й інше. При одбиранні державного майна — не завше шанувалась і приватна власність, так що шерег урядовців залишився без грошей і потрібних до вжитку речей. Вимоги, аби при одбиранні майна складались акти про те, що і в якій кількості одібрано,— залишались без задоволення, бо аґенти польської влади відмовлялись або непотрібністю актів, або браком часу на їх складання.
Після переведення обеззброєння військових частин і ви-влащення як військових, так і цивільних урядовців з державного, а почасти і з приватного майна, військові частини і окремі урядовці були згодом за посередництвом Української Дипломатичної Місії в Варшаві направлені назад до Кам'янця-Подільського, а здебільшого розпорядженням польського уряду перевезені в Ланьцут, в лагер інтернованих.
Але ці всі, хоч як неприязні Україні, акти агентів польської влади — не мають майже значення супроти тих актів, яких допустились польські військові власті в Кам'янці-Подільському і інших містах Поділля.
Відносно цих актів Головноуповноваженим Українського Уряду Міністром Огієнком прислано на мої руки великий матеріял.
Ознайомившись з цим матеріялом,— я і уряд української республіки могли би впасти в зневіру, коли б великому грону українських політичних і громадських діячів та проводарів народу не була властива віра в те, що опріч тієї Польщі, яка не в відповідний спосіб представлена на Україні, є ще й інша, лицарська Польща, речником якої є в першій мірі Високодостойний Пан Начальник Польського Панства.
Тільки глибока віра в те, що ця остання Польща буде рішати врешті справу співділання суміжних Панств, України й Польщі, дає мені змогу і право предложити Панові Начальникові Панства цей меморандум на належне уз-гляднення і висновки.
З шерегу поданих п. Головноуповноваженим Української Народньої Республіки неправних вчинків і виступів аґентів польської влади на Поділлі — подаю лише головніші, не вважаючи потрібним при їх існуванні говорити про дрібніші.
В першу чергу зупиняюсь на вчинках, які не можуть бути інакше кваліфіковані, як поґвалтування, під оглядом розумінь міжнароднього права, самостійности і незалежности України, а саме:
В моє розпорядження представлені опубліковані: при-каз «довудства» групи генерала Боиніна № 7465. III — від 2 грудня м. р., на польській мові. Приказ № 1-й коменданта повіту і пляцу капітана Оцеткевича на українській мові «Odezwa powiatu i placu w Kamienecu-Pod», підписана тим самим капітаном Оцеткевичем.
В приказі «довудства» групи генерала Бонніна в п. 3:
«Всі міністри, урядовці і службовці України Наддніпрянської, що знайдуться за Збручем по обнятті заряду комісаром польським, будуть мати право позостатись в Кам'янці в характері осіб приватних; в п. 5 приказу «довудство» «з інституцій українських зізволяє на функціонування в Кам'янці університету українського і школи юнкерів, яко інституцій приватних».
Отже, приказ «довудства»: а) касує українські уряди, які правомочно зоставлені Вищою Українською Владою на опущеній території України; б) позбавляє урядовців їх законних службових прав; і в) обертає Державний Український Університет і урядову школу юнкерів в «приватні інституції».
В приказі № 1 комендант повіту і пляцу оповіщає, що «всі попередньо видані зарядження тратять силу обов'язу-ючого». В п. З «приказу» комендант вимагає, аби «всі ма-теріяли, які коли-небудь були власністю урядів: австрійського, німецького, російського і українського,— мали бути зложені найдальше до дня 15 січня 1920 року команді повіту і пляцу». В п. 5 комендант вимагає, аби «всі подання і прохання до військових властей були редаговані в польській мові (з евентуальним переводом російським або українським) і були відповідно стемпльовані у касового старшини команди повіту і пляцу».
«Odezwa» в цілому представляє такий документ, який під оглядом порушення прав суверенносте УНР,— не надається до цитування окремими абзацами, і, говорячи про ту «Odezwu», треба би було наводити всю її цілком. Досить сказати, що в «Odezwieе» комендант повіту і пляцу вважає, що Кам'янець «co tak nierozerwalnie zlanczony z dola i niedola Rzeczypospolitej" „po dlugich latach niewoliі, ucisku i udreki do dawnie wraca macierzy"». П. комендант сподівається, що місто Кам'янець стане за взірець для інших міст, очевидно, Поділля, під оглядом польськости і офір-ности.
Як бачимо, комендант пляцу і міста находить можливим говорити:
а) про відміну огульно «всіх» заряджень, які були видані до обняття комендантської влади п. Оцеткевичем.
б) вимагає передачі коменданту?! майна, належного Українській Народній Республіці, і то однаково, як власного майна республіки, так і майна, належного їй по праву наслідування його від первісних власників, що полишили це майно напризволяще на території України;
в) всупереч основним законам України заводить в стосунках з польською військовою владою обов'язковою урядовою мовою мову польську, допускаючи евентуальне мову українську, поруч з російською, тільки як мову паралельного перекладу, замість того, аби законно жадати подань на державній мові УНР, з перекладом польським;
г) оповіщає Кам'янець на Поділлі і його повіт прилученим до Польщі, хоч польський уряд і прийняв декля-рацію Української Дипломатичної Місії в Речі Посполитій Польській з дня 2 грудня м. р., в якій деклярації кордон між Польщею й Україною з півдня і заходу зазначено по річці Збруч;
д) оповіщає про дальшу польську експансію в «kraj najblizszy», себто: на дальші українські простори на схід.
«Головноуповноважений Української Народньої Республіки Міністер Огієнко звернувся до п. коменданта м. Ка-м'янця і пляцу з протестом проти одбирання польською військовою владою на території Поділля, зайнятій польським військом, без жадного порозуміння з українською владою, державного, громадського і приватного майна без ваги, обчислення, обмірення, без опису і часто без розписок на мільярди карбованців. Головноуповноважений Міністер УНР справедливо і в формах якнайбільш коректних вказував, що подібне відношення до державної, громадської і приватної власности руйнує адміністративні апарати, руйнує земське життя, економічно-госввдарські, санітарні, просвітні і апровізаційні заходи української влади та спричиняється до зросту якнайбільше небажаного ворохобницького настрою у населення, що на подібне ж відношення до державної, громадської і приватної власности України з боку німецьких окупантів населення відповіло в свій час повстанням і кривавими бійками з окупантами.
Справедливий протест Головноуповноваженого Міністра УНР викликав телеграму — розказ Н. Д. фронту галіцій-ського, в якій телеграмі «довудство» за підписом шефа штабу полковника Кеслера відповідає, що нібито розкази Н. Д. щодо українців, видані з моєї. Отамана Петлюри, відомости. Що зокрема до Головноуповноваженого і Міністра УНР, то на свій коректний і цілком зрозумілий протест в загальних інтересах і населення, і влади польської і влади української — дістав в вищезазначеній телеграмі обвинувачення в «протиділанні» польським властям І і обіцянку, що проти нього Н. Д. вчинить належні кроки. І Примушений запротестувати якнайрішучіше проти не-! відповідаючого дійсності покликування на мою згоду як з Й тими зарядженнями, так і вчинками, які польські власті І провадять у відношенні і до населення, і до майна державного, народнього і приватного на території України, зайнятій польським військом на прохання української влади. Дотичні ж місця в телеграмі відносно Головноуповноваженого Міністра УНР — вважаю незаслуженою образою, скерованою не лише особисто супроти п. Огієнка, але і супроти влади УНР, членом якої є п. Огієнко і яка знаходиться формально, і бажано, аби знаходилась і по суті, в заприязнених дружніх відносинах з Польським  Панством.
Слідом за вищими польськими військовими установами ¦ в напрямку неґації української влади йдуть і нижчі агенти. Так, наприклад, в листі від 19. XI м. р. на ім'я п. Огієнка, І надісланім за згодою майора Борути, призначений поль-¦ ською владою головний лікар шпиталів українських (підпис нерозбірний) іменує п. Огієнка «Тимчасовим Міністром», мимо того, що п. Огієнко є повноправний член Кабінету Міністрів Уряду УНР, і опріч того вищезазначений урядовець польський заявляє, що всякі накази бувшої української влади «не мають значення».
Заходи Головноуповноваженого Міністра п. Огієнка І нав'язати правильні стосунки з Українською Дипломатичною Місією в Варшаві і тими членами уряду, які перебувають там,— не мали жадних скутків, бо телеграми п. Огієнка і листи йогр за призначенням не доходили, а по-силаємі кур'єри завертались польськими властями назад або арештовувались, а пакети відбирались і розпечатувались.
Безоглядні реквізиції засобів апровізації, майна і мешкань, контрибуції (в с. с. Ісаковці, Ляшковці, Гавриловці, Вітковці та інших), арешти громадських, земських діячів — тероризують населення, і, як констатує в своїй записці Кам'янецька Повітова Земська Управа,— це все зробило неможливою працю органів земського самоврядування. Для країни, в якій, після довгої розрухи, щойно стало налагоджуватися економічно-господарське життя,— припинення діяльности таких великої ваги організацій, як земства,— загрожує щонайлихішими наслідками і анулюванням досягнених уже результатів щодо відродження краю і піднесення добробуту його населення.
Руїна державних установ УНР, що зостались за розпорядженням Уряду УНР на місці, довершається ще і в інший спосіб. Так, військове командування обеззброїло в м. Кам'янці міліцію, а 26 грудня м. р. навіть обеззброїло Експедицію Заготовки Державних Паперів, де відбувається виріб українських кредитових білетів на великі суми. Таке обеззброєння, натурально, перш за все впливає на умови праці персоналу Експедиції і зменшує продуктивність тієї праці, а по-друге — виставляє Експедицію на небезпеку перед злочинними елементами, з боку яких не виключена можливість грабіжницьких нападів на Експедицію.
Така великої ваги справа, як реорганізація розложеного зрадою ген. Тарнавського українського війська і поповнення його новими елементами, провадиться в атмосфері недоброзичливого відношення польських військових властей в Кам'янці, що знову впливає як на успішність реорганізації і поповнення армії, так і на настрій реорганізуємих частин та людського матеріалу, яким частини поповнюються.
Як на приклад, можна вказати на випадок, коли зформо-вана в Кам'янці за розпорядженням польської команди і відправлена нею в супроводі підпоручника польської служби п. Неймана до Борщева,— партія була мало що не інтернована в Борщеві, і тільки після довгих переговорів старшин цієї партії з польською владою — старшинам удалося повернутися назад до Кам'янця.
Так само партія кількістю 65 чоловік старшин, направлена до Ланьцуту через Львів, у Львові була засаджена за ґрати і трактована як ворожі полонені, тільки після цілого шерегу клопотів партія ця добилася врешті того, що її до Ланьцуту направили як охотників до формуємо'! української армії, а не як полонених ворожої сторони.
Прикази польської влади про явку старшин української армії на зборні пункти для відпроваджеиня у місця, де по умові між мною і паном Начальником Польського Панства мають провадитись формування,— видаються в такій редакції, як начебто старшини ті підпадають інтернуванню в ла-герях для полонених і неспокійних елементів ворожого панства (приклади: оголошення команди міста і повіту Кам'янець-Подільського від 1 грудня м. р.). Ті старшини, які з'являються все ж таки для отправки, залишаються без засобів до переїзду, бо часто підводи не заготовлені і не зроблено розпорядження про маршрут.
Такі ненормальні форми співділания польських військових властей на Україні в справі реорганізації української армії ведуть до дуже прикрих наслідків. Зменшується кон-тйнґент бажаючих продовжувати боротьбу за самостійну Україну в шерегах при таких умовах реорганізуємо! армії, падає віра в можливість братерства по зброї української армії з армією польською, і навіть одержується, поки що ще остаточно не установлені, звістки про випадки, коли менш витримані старшини воліли підпасти під кулю польського жовніра, як підпадати трактуванню, гідному у відношенні до ворога польської влади.
Роблячи підсумок всьому вищезазначеному, я з якнайбільшою увагою поставився до представленого мені Головноуповноваженим Міністром УНР матеріалу.
Безпосередня моя участь на протязі двох останніх років в центрі українського політичного та державного життя, те знання української історії і душі українського народу, яке я міг придбати за попереднє своє життя,— цілком виразно дають мені змогу зробити консеквентні висновки з того становища, в яке поставились до місцевого населення українського Поділля представники польської військової влади і в яке вони поставили до себе те населення.
Ігнорування елементарних прав самостійности Української Держави, зневажування її законів, мови, урядових установ; непотрібне, нічим не викликаємо поневіряння військових і цивільних оборонців тієї держави, безоглядне забирання і привлащування державного майна на мільярди карбованців,— все це може викликати і викликає справедливе обурення та нарікання супроти тих чинників, які прислужилися до всього того.
Відповідно своєму розвиткові, своєму соціальному становищу, різні елементи українського суспільства по-різному реагують на те, про що вони чують і що вони бачать на території УНР, зайнятій військами дружньої і заприязненої нам держави — Польщі.
Але всі ці елементи об'єднуються в одному: росте хвиля незадоволення, як тією владою, яка, в щирому бажанні вивести Україну на широку дорогу щасливого вільного життя, запрохала на частину цієї України для дружньої співпраці польську військову владу, так і проти цієї запроханої влади.
В останній період української історії серед українського суспільства, як в вищих його і інтелігентніших колах, так і в колах нижчих, почав було ширитися і поглиблюватися настрій та рости свідомість про необхідність щирого і всебічного порозуміння з Польщею. Цей настрій і це пересвідчення уряд УНР взяв у свої руки і повів свою політику в напрямі зазначеного зближення. І саме тоді, коли здавалось можливим це зближення довести до жаданого кінця, коли можна було слова перетворити в діла, саме тоді з боку наших сусідів, з якими ми шукали і, здавалось, готові були знайти те зближення,— прийшли такі події, які вибивають із рук українського уряду можливість на те, щоб- провадити справи того зближення далі, а навіть підкопують і ті здобутки, які вже осягнеш і знайшли своє зафіксування в деклярації Української Дипломатичної Місії від 2 грудня м. р.
Серед гарячих, навіть, прихильників продовження політики зближення України й Польщі чуються тепер нарікання на те, що зазначена деклярація зостається мертвим словом супроти суворої, далекої від того слова дійсности. Особи, які досі хотіли працювати і працювали в напрямку нав'язання тісних стосунків з Польщею,— зараз зрікаються покладених на них завдань і звертаються до верховної влади з проханням про звільнення їх від праці і обов'язків, в корисність яких для української справи у тих працівників відібрано віру.
Зостаючись все ж таки особисто глибоким прихильником щирого порозуміння Польщі і України і маючи пересвідчення, що таким же прихильником являєтесь і Ви, Пане Начальнику, я запропонував Українській Дипломатичній Місії в Польщі вчинити відповідні кроки перед польськими властями, а разом з цим — я позволю собі предложити високій увазі Пана Начальника цей меморандум в повній надії, що це ще не пізно поправити ті помилки, які досі зроблені польськими військовими властями на Поділлі і які, коли їх не усунути надалі, а наслідків від них тепер же негайно не ліквідувати,— матимуть фатальне значення для України і відбиватимуться негативно на спокої та ладу сусіднього Польського Панства.
Вчинки, яких допустилось польське командування на Поділлі, можуть тільки плодити анархію, живити денікін-ство, давати сік для росту большевизму, себто: робити все можливе для того, щоби ні Україна, ні Польща не мали тих нормальних умов, за яких тільки і можуть стати сильними ті два сусідні Панства.
Голова Директорії і Головний Отаман Петлюра Міністер Закордонних Справ А. Лівицький
Дня 22-го січня 1920 р., м. Варшава.


Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.