Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Петлюра, Симон (Статьи)


СИМОН ПЕТЛЮРА

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЕМІҐРАЦІЯ ТА ЇЇ ЗАВДАННЯ 

Українська еміграція опинилась після переходу українського війська через р. Збруч 21 листопада 1920 року у великому числі поза межами своєї Батьківщини. В одній тільки Польщі нашої еміґрації з Великої України не менше, ніж 35 тисяч. Кількість українців, що примушена була покинути Рідний Край одночасно з Московською Добровольчеською Армією, так само доходить до ЗО тисяч. Коли додати до цих чисел тих українців, що емігрували до Румунії, а також і тих, що на протязі 1921 та 1922 років вивтікали з України за кордон, то загальне число українських еміґрантів не буде перевищувати поважну цифру — 100.000 людей.
Опинившись за кордоном, еміґрація українська не могла притулку собі знайти в одній якійсь країні, а тимчасово, аж до повороту на Батьківщину, мало не по цілому світу розселилась. Найбільше число еміґрантів наших осіло в державах сумежних з Україною, а саме в Польщі та Румунії, а також в Болгарії. Поважна кількість їх і в Сербії розташувалась. Маються значні колонії еміґрантів-українців в Чехо-Словаччині, в Туреччині, Німеччині та Австрії. Менші колонії в Угорщині, Франції, Бельгії. Хвилі української еміґрації докотилась і до Єгипту та Америки, як Північної так і Південної, бо чимало наших примусових виселенців опинилось аж в Арґентіні, Канаді, Бразілії, Північних, Штатах Американських тощо.
Переважаюча кількість української еміґрації — це люди української національности. Менший відсоток припадає на громадян України інших національностей: жидівської, польської та найменше всього московської. 
СКЛАД ЕМІҐРАЦІЇ
З певного погляду всю еміграцію з України поділити можна на дві основні групи. До першої належать військові — старшини і козаки, що перебувають тепер згідно з законами та міжнародньою практикою в умовинах інтернування в спеціяльних таборах чи обозах («лагерях», по-московському кажучи). Є такі табори в Польщі, Румунії. Значна частина інтернованих наших вояків, постійно або спорадично, перебуває на різних «роботах». Почасти цими роботами інтерновані самі собі хліб добувають; почасти ж з їхньої праці користуються уряди або окремі особи тих держав, де інтерновані притулок собі знайшли. Згадані «роботи» провадяться «спілками» — партіями; певна частина інтернованих, що беруть участь в «роботах», працює поодинці, самотужки. Здебільшого умовини праці інтернованих вояків тяжкі, а та енергія, яку вони затрачають під час робіт, відповідною нагородою не скупляється: наших інтернованих робітників визискують дуже, хоч і дуже вихваляють та цінять за їхню працездатність і велику сумлінність. Треба зазначити, що наші інтерновані вояки — і ті, що в таборах сидять, і ті, що по різних «роботах» поневіряються, більш-менш заховали свою організованість, утримують тісний зв'язок поміж собою, одне одному з посліднього допомагають і кожної хвилини можуть стати організованими до повороту на Україну. Спільно з козаками перебувають старшини, навіть разом з ними в партіях на роботах працюють, не кажучи вже про те, що вкупі з ними гірку долю й недолю в таборах ділять.
До другої групи належать різні цивільні елементи української еміґрації: бувші урядовці та співробітники українських державних установ — звільнені тимчасово в довготерміновий відпуск, взагалі громадяни Української Народньої Республіки, що разом з військом її залишили Батьківщину, не бажаючи наражати життя своє на небезпеку під московською окупантською владою, робітники, купці, промисловці тощо. Серед цієї групи мається чимало людей різних про-. фесій: є професори університетів, гімназій, семінарій, є літератори, адвокати, артисти, малярі, інженери, техніки, професійні кваліфіковані робітники тощо. Деяка частина еміґрантів цієї групи знайшла собі заробіток у чужих країнах відповідно фаху своєму і заробляє не так уже злиденно, але більшість в дуже скрутному становищі перебуває, почасти через те, що не може, через незнання чужих мов, до місцевих обставин приспособитись, а почасти через перепродукцію на різних ділянках знання і праці місцевих сил. 
БОРОТЬБА НЕ ЗАКІНЧИЛАСЬ!
Вся українська еміґрація опинилась поза межами своєї Батьківщини через те, що не захотіла залишитись під ворогом, який оружною силою та підступом підбив під себе нашу Україну. Цим ворогом є Москва з її сучасним кому-иістично-большевицьким урядом та поставлений од цього уряду так званий уряд Совєтської України (на чолі з румуном-болгарином Раковським). Уряд Совєтської України є неправний, силою багнетів над народом нашим поставлений. Править він та порядкує на Україні тільки через те, що спирається на озброєну чужоземну московську армію та різні «чека», «особполитотделы» (большевицькі шпигунськожандармські установи), які розстрілами, тюрмами, примусовими тяжкими роботами та виселеннями в московські губернії тероризують, залякують і пригноблюють наш народ. Пануючи над нашим народом проти волі його, Москва та наймити її і пахолки, що в українському большевицькому уряді участь беруть, добре знають, з якою великою ненавистю ставиться до них все населення України та як воно жде, не діждеться того радісного дня, коли прийде сподівана воля і настане час розплати за все, що заподіяв лихого чужоземець москаль народу українському. Страх цієї кари, почуття небезпеки та розплати за десятки тисяч розстріляних, закатованих, за спалені хати, за розграблене різними реквізиціями і «продналогами», чи «розвьорстками» майно народне примушує московську владу з її українськими наймитами ще більше притискувати наш народ і в тяжкій неволі його тримати. Та яким тяжким не є становище українського народу під чужою окупантською владою, він певен, що влада ця довго не продержиться, а чи буде силою скинена з свого панування, чи сама завалиться. Передбачаючи цей радісний в житті України день, наш народ по змозі готується до нього, щоб використати його для національно-державної мети. Метою цією є здобуття, затвердження і зміцнення нашим народом своєї власної, не залежної від чужинців і сусідів, Суверенної Української Держави. Більшість нашого народу уявляє собі Українську Державу, як Українську Народню Республіку. 
НАДІЇ НА ЕМІГРАЦІЙНЕ ГРОМАДЯНСТВО
Працюючи над цією справою, всіх сил вживаючи для того, щоб здобути собі незалежну державу, український народ велику надію покладає на українську еміґрацію: він вірить, що еміґрація ця, на чолі з урядом українським, так само для добра України працює, своїх одповідальних обов'язків перед Батьківщиною і історією не забуваючи. Можна сказати більше: дехто з наших братів і земляків, під московською ворожою владою перебуваючи, сподівається, що власне уряд український, працюючи вкупі з рештою еміґрації, здобуде спасенну волю Україні і признання їй, як незалежній державі, од інших держав і народів. Може, отакі сподіванки й перебільшеними можна назвати, а проте, вони самі за себе промовляють, та ще більше почуття обов'язку в стосункові до Батьківщини перед цілою українською еміґрацією ставлять..
Українська еміґрація є органічною інтеґральною частиною цілого українського народу, що під чужою владою перебуває. Політичні думи, культурно-освітні стремління і організаційні змагання до утворення власної держави української нації повинні наскрізь пройняти і українську еміґрацію, яка в спеціяльних умовинах свого перебування на чужині, здебільшого в європейських державах, мусить тут виконати одповідальну частину загальнонаціональної і загальнодержавної програми української нації, а власне, ту частину, що її народ наш під окупаційною владою доконати не може, а яка, проте, має величезне значення в справі будівництва Української Держави. Не марнотратним, не яловим повинно бути життя і перебування нашої еміґрації поза межами Батьківщини, а повним глибокого змісту та пожиточних наслідків для рідного краю! Глибоке розуміння потреб нашого національно-державного руху і контактна согласована праця з тією роботою, що провадиться на Україні, ось що головним чином буде ціхувати працю еміґрації за кордоном, коли вона захоче як слід виконати свій обов'язок перед рідним народом. В свідомості нашого народу відбувається великий процес перегляду і ревізії тих шляхів, що ними нації до здійснення своїх державних ідеалів доходять; цей процес іде в парі з муравлиною працею: 1) консолідації національної волі; 2) усунення всього того» що зміцненню її перешкоджає, до роз'єднаности її приводить; 3) витворення реальних, дійсних, а не показних чинників державного будівництва України. Той, хто знає розмах-маштаб стихій-но-народнього руху за українізацію нашої церкви і її незалежність, як церкви національної, як церкви «Бога живого», той, хто спостерігає зріст і поглиблення свідомости національної нашого села, кристалізацію почуття відруб-ности національної від сусідніх націй — польської та московської,— той, хто здає собі звіт з таких фактів, як поширення ворожости до московських наїзників за насильства, грабіжництво і ґвалти їхні над українською людністю, як нехіть до московської книжки, а натомість любов і горливість до рідного слова друкованого, що дедалі, то все більше і більше зростає, той не може не побачити в цих і подібних їм явищах ознак національної свідомости народу нашого і великої підготовчої праці його до здобуття власної держави. 
ЗАГАЛЬНІ ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІҐРАЦІЇ
Согласно з цею працею повинна провадити свою працю і наша еміграція.
В першу чергу треба їй проревізувати-переглянути ті шляхи, якими йшла вона досі, щоб здійснити політично-соціяльні і державні ідеали українського народу, перевірити своє дотеперішнє поступування в справах, що тичаться будівництва української держави, і чесно поставитись до тих висновків, які логічно випливати будуть з цієї критичної роботи над собою: коли знайдеться помилка, то слід направити її, коли відчується фальш чи неправда, то знайти в собі мужність визнати їх і на майбутнє уникати.
В тій великій роботі, якої доконала українська інтелігенція в справі збудження національної свідомости українського народу та покликання його до чинної боротьби за власну державність, як таку державність, що дає найбільше забезпечення його політичним, і соціяльним, і культурно-освітнім змаганням, очевидячки, не могло не бути помилок, часом великих, часом і трагічних по своїх наслідках. Коли підходити до оцінки цих помилок, що їх допустились і вожді нашого народу, і окремі партії політичні, з погляду історичного,— то їх почасти можна визнати за неминучі і непобо-римі. Не завжди вина в історичних помилках цілковито падає на окремих осіб, хоч якою б сильною, значною була їх участь в тих чи інших історичних подіях.
Окремі особи примушені діяти, пляни свої чи свого громадянства переводити серед певних несприятливих обставин і з такими даними фінансовими, моральними, мілітарними засобами, з такими співробітниками, що при всіх зусиллях їх не в стані вони бувають подолати сил супротивних.
Отже, і українській еміграції, до перегляду своєї дотеперішньої праці на ґрунті будівництва української державности приступаючи, слід обачно поставитись до так званих «помилок» проводарів українського державного руху і ролі в ньому окремих осіб та поодиноких політичних діячів. Ми звичку погану засвоїли од інших — плюгавити своїх визначних людей, не шанувати ні їхньої праці, ні знання ними нашої державної справи, ні самопосвяти їхньої для неї. Часто-густо таким поводженням з ними, до того ж не завжди справедливим і обфунтованим, ми шкоду завдаємо самим собі, бо відпихаємо визначних людей од співробітництва з нами, вливаємо до їхньої свідомости певне знеохочення і невіру,— а в результаті такої необачности знесилюємо наші можливості, забуваючи, що не так багато маємо людей, що одповідали б усім вимогам, з якими підходити до державного чи політично-громадського діяча треба.
Слід берегти тих діячів наших, що мають сталеву волю, ясність думки, здатність до праці, тактовність в обходженні з людьми, політичну освіту, широкий маштаб в роботі і чесно ставляться як до своїх обов'язків, так і до державних грошей. Об'єктивна оцінка безкорисної ді<уіьности цих людей з боку громадянства, неминуче зв'язана з пошаною та довір'ям до них, дасть їм моральні сили з подвійною енергією для загальної справи працювати і наочно скутки своєї роботи громадянству показати.
Це не значить, що діяльність наших політичних та державних діячів повинна, проходити без критики чи під покровом тайни якоїсь. Навпаки, чим більше світла буде, безсторонньої критики, любов'ю до справи продиктованої, тим більше і користи для справи буде, тим ціннішою буде державному чи політичному діячеві та допомога, що ця критика принесе йому. Він її потребує, вона органічно необхідна для нього. На превеликий жаль, такої критики наш державний діяч досі майже не мав. Українська преса політична, а так само й практика політично-громадянських угруповань позначалась в цій справі рисами тенденційного іуртківства, обмеженеє&trade; і сектантства.
Дуже часто, замість об'єктивної оцінки своєї діяльности, наш державний діяч зустрічав з боку згаданих джерел критики повне нерозуміння своєї праці, наумисність, а то й злобу неоправдану. Ще частіш якась негативна дрібна риса чи помилка даного діяча роздувалась до неймовірних розмірів, а позитивніші, цінніші риси і заслуги його забувались до такої міри, що ніби витворювалась ілюзія повної невідповід-ности його до тієї праці, за яку він, з волі того ж таки громадянства, брався.
В такій молодій формації державній, якою є форма цієї державности української, подібне відношення до визначних наших діячів — це недоцільне, необачне і шкідливе марнотратство певних цінностей державних, марнотратство, що нічого спільного з інтересами нашого державного будівництва не має. І тим більше цих метод на еміграції треба позбутись, бо самі матеріяльні і моральні умовини, серед яких емігранти наші перебувають, не дуже сприяють рівновазі в оцінці діяльности як окремих людей, так і цілих угруповань.
Спокійна, об'єктивна оцінка тих наших державних діячів, , що працюють для загальної справи за кордоном, переведена з додержанням до них вимог обачности, дасть нам більш-менш певний критерій, з яким повинні до цієї одповідальної і тендітної справи приступати.
Коли такий діяч має зазначені вище риси державного мужа, коли він виявляє їх в складних умовинах еміграції, працює не для власної амбіції і слави, а для добра держави, коли в праці цій він уникає сепаратизму, а шукає зв'язку і контакту з іншими, коли при цьому уміє він підпорядковуватись державній дисципліні і авторитетним директивам та побажанням урядового характеру, коли одночасно з цим він виявляє певну сталість в переведенні програмових завдань державних,— то такому діячеві ми повинні своє довір'я віддати і морально допомогти йому в його одповідальній праці.
Коли ж серед нас знаходяться «діячі», що цих рис не виявляють, а натомість, претендуючи на ролю проводарів нації чи державних мужів її, показують, що нездатні до цього, бо швидко міняють свої погляди, свою тактику, замість сталости політичної шараштаюгься від однієї концепції чи тактики до другої, замість витримки і рівноваги позначають свою працю імпульсивністю, необміркованістю або доктринерством, то ясна річ, що таких претендентів на державних діячів не можна визнати за людей, вартих довір'я громадського і права керувати політичною думкою нації або верховодити державними справами її. Зрозуміло через що: такий діяч занадто дорого коштує і нації, і її громадянству. Він як мала дитина грається з покладеними на нього обов'язками, не почуває одповідальности за зроблені ним легковажно вчинки і з легкою душею та серцем, як метелик якийсь, перелітає від ілюзії праці, яку ніби він провадив, до певної бездіяльности. Не більшу вартість з погляду державного уявляє й той претендент на державного мужа, що замикається в вузьких межах нежиттьової доктрини, намагаючись нав'язати її громадянству, якому тісно в цих шорах перебувати, бо живе життя вимагає од нього не мертвих формул і тупого малпування збанкрутованих методів, а чуйного реагування на нові, змінливі вимоги і потреби. Ясна річ, що кожна сила для нашої справи повинна бути зужиткована. А в тім-то й річ вся, щоб зужиткувати її найдоцільніше і з найбільшою користю. Не кожний, хто претендує на ролю державного діяча, справді може без шкоди для державної справи братись за неї чи наближатись навіть до стерна її. Очевидячки, що схарактеризовані вище два протилежні типи претендентів на державних діячів не мають даних, щоб здійснити свої претенсії в інтересах державної справи. В більшій чи меншій мірі ці типи повторюються часом, де в чому модифікуючись, і поміж нашою еміграцією. Було б самогубством для наших національних інтересів підживлювати оскомину таких кандидатів до дальших їхніх претенсій на верховодство державними справами. Громадянство, що безкритично потурає таким амбіціям, часто хоробливим і смішним, а для нашої гідности державної образливим, показало б тільки, що воно не доросло до власної держави, бо не вміє як слід використати своїх діячів або не має ще відповідної школи і критерія, щоб розпізнати 'їхню здатність до одповідальної праці. Не кожний письменник чи учений, хоч би в своїй галузі перед усім народом нашим і мав аж он які заслуги, хоч би силу силенну книжок понаписував та слави великої собі за це зажив,— може бути добрим міністром, навіть повітовим начальником, а тим паче на чолі уряду стояти. Будівництво Української Держави менше од усього похоже на писання книжок з красного письменства, або минувшої історії, чи публіцистики. Воно вимагає від державного діяча великого знання техніки будівництва держави, прозорливости майбутнього, уміння орієнтуватись у складних обставинах сучасного життя, як українського, так і міжнароднього, почуття міри і такту, а найпаче систематичної, невтомної, так званої «чорної», праці, до якої не кожний здатен.
Еміґраційні умовини дають пізнати нам ближче і докладніш одне одного. Пізнаючи себе, мусимо установити питому вагу відповідности окремих осіб до державної праці, щоб потім, після повороту на Україну, не приряджувати до неї тих, хто тільки шкодити або вносити буде несистематичність та безладдя до неї.
Однією з головних причин, що привели нас до еміґруван-ня, було, як відомо, те тяжке становище, в якому опинилась наша озброєна сила, позбавлена можливости мати для своєї боротьби з ворогом конче потрібну кількість амуніції, санітарних ліків, одежі та інших предметів військового постачання. Починаючи з 1918 року і кінчаючи 1920 р., Україна фактично була забльокована і перебувала в таких обставинах, що не дозволяли урядові її заопікуватись як слід військово-амуніційним та всяким іншим задоволенням потреб нашої боротьби. Але й що перепону можна було б до певної міри подолати, коли б внутрішні стосунки на Україні одпо-відали головним вимогам військової боротьби. Остання може щасливий вигляд мати тільки тоді, коли, при всіх інших сприятливих обставинах, так зване «запілля» армії є організоване в спосіб, що зміцнює моральну сталість дієвої армії. Єдність народніх настроїв, спільність політичної думки, твердість уряду і сталість — це ті умовини, що забезпечують моральний дух армії. Де сила хоч однієї з цих умо-вин захитана, там державна влада не може бути певною, що армія до кінця виконає свої обов'язки, бо почуття одпові-дальности за них буде виснажене у неї власне розкладовим впливом дисгармонії в чинності зазначених вище факторів моральної сили армії.
Коли поглянемо на пройдений шлях боротьби нашого війська за українську державність, то мусимо признати, що тільки наша армія могла так довго витримувати тягар оруж-ної боротьби серед обставин, що цілковито не сприяли успіхові останньої. Не говорячи про умовини чисто мілітарного характеру, як-от: переважаюча кількість ворога, незабезпеченість постачання тощо, армія багато терпіла від невід-повідности, а то й браку моральних стимулів її боєвої сили.
Армія відчувала на собі хиби нашого державного верхово-дячого органу та його виконавчих апаратів на місцях. Армія знала, що українське громадянство не сконсолідувалось, не з'єднало всіх своїх сил для організації боротьби і не уявляє однолитого національного фронту, який своєю єдністю, согласованістю і вищою державною дисципліною давав би образ самопосвяти громадянства і підпорядкованости його державним інтересам, що їм так загрожувала смертельна боротьба з ворогом. Це було «прокляттям» для нашої армії. Але мало того: неконсолідованість, непідпорядкованість окремих партійних угруповань єдиній ідеї,— ідеї виборення власної державности, брак державної дисципліни у окремих осіб і партій відограли ролю фатуму в історії нашої боротьби.
Слід тільки оглянутись на етапи останньої, од 1917 року почавши, і ми побачимо, що найбільших, іноді, здавалось, несподіваних і дивних придбань ми осягали тоді, коли національна консолідація охоплювала найширші елементи нації, коли інтереси нації і держави брали верх над інтересами окремих кляс або угруповань партійних. Прикладом тому служити можуть перші часи Центральної Ради і перші часи Директорії. Навпаки, тоді, коли ця консолідація підупадала, а верх над нею брали інтереси партійні—групові, в такі періоди нашої боротьби ми терпіли невдачі і один за другим тяжкі удари од наших ворогів. Це лихо буде переслідувати нас доти, доки наші партії не зрозуміють і серцем не відчують тяжкої науки нашої історії новітньої. Справа здобуття Української Держави — це справа цілої нації української, а не якоїсь класи її чи партії,— от через що порозуміння, согласованість усіх чинників громадянських і співпраця їх є умовою, без додержання якої ми ніколи своєї мети державної не досягнемо. Не можна ж забувати, що таким шляхом консолідації всіх національних сил в справі організації своєї держави, принаймні на перших початках повстання її, йшли досвідченіші та організованіші нації, як-от чеська, наприклад. Цей шлях і для нас є єдиним, бо він забезпечує найменшу затрату сил, жертв, енергії з найбільшими позитивними наслідками.
Отже, пріоритет державности над партійністю, загальнонаціональних інтересів над клясовими та груповими, партійними мусимо ми на еміґрації зрозуміти і відчувати як категоричний імператив, як одну з головних умовин нашого державного будівництва! Зрозуміння ваги цієї тези навчить нас підпорядковувати себе і свою діяльність вимогам державної дисципліни, а це своєю дорогою не може не вплинути на поглиблення і зміцнення нашої організованости. Наша сила в єдності, а порука успіху наших змагань в державній слухняності!
Є всі дані думати, що еміґрація українська, пройнявшись змістом зформульованого вище постуляту будівництва української державности, не розійшлася б у цій справі з тими поглядами, які кристалізуються в настроях та свідомості і нашого громадянства, під ворожою владою на Україні сущого.
Той, хто з-поміж сучасної еміґрації української повернувся б на Батьківщину з старими збанкрутованими, що вже виявили свою деструктивність методами будівництва нашої держави, той, замість будувати, знову руйнував би її, знову б непотрібні жертви викликав би і знесилював би творчі змагання нації. Хай же менше серед нас буде тих, про яких кажуть, що вони нічого не забули і нічому не навчились! Навпаки, нехай буде більше таких, що вчаться на помилках своїх і мають мужність визнати їх, щоб надалі їх уникати! 
ВІДНОШЕННЯ ЕМІҐРАЦІЇ ДО УРЯДУ
Належимо до нації, що не тільки виборює з тяжкими жертвами і серед надзвичайно несприятливих обставин міжнароднього характеру власну для себе державу. Через те, може, не досить цінимо ті придбання, що здобули з обсягу дійсних атрибутів державности і що становлять собою дійсні ознаки, інтеґрально складові елементи поняття державности. Не маючи сьогодні території, що Ті окуповано ворожим урядом і її військом, ми до цього часу зберегли і свій власний уряд з верховною владою, і своє військо. Уряд в межах можливого виконує свої функції, а через свої представництва (посольства і дипломатичні місії) дає наочний доказ чужоземцям організованосте нашої нації і підготовле-ности її до самостійного порядкування власною державою. Це факт остільки великої ваги для дальшого поступу нашої справи в напрямку здобуття признання нашої суверенности чужоземцями, що його іґнорувати або недооцінювати може тільки політичний анальфабет. Тим часом серед нашої еміграції є чимало недисциплінованих, державно-невихованих елементів, які не тільки не шанують оцих здобутків національної боротьби на полі державному, а ще своїм безвідповідальним поводженням і понижують вагу наших придбань на полі міжнародньому. Хоч гірко й тяжко признатись у цьому, але наше еміґраційне громадянство — треба правду сказати — часто не давало своєму законному урядові тієї допомоги і підтримки моральної, якої він не раз од нього потребував і яка значно скріпила би виступи нашого уряду, перед окремими державами, організованими зв'язками їх, а то й перед Ліґою Націй. Займаючи в цих справах вичікуюче становище, ставлячись іноді з певним застереженням до таких виступів, українська еміграція, чи окремі елементи Ті, ясна річ, шкодили не урядові, а загальній нашій справі, даючи цим доказ своєї державної нерозвинености і недозрі-лости. Ледве чи сприяло це поліпшенню нашого становища серед чужинців, яким може імпонувати тільки організованість, державна дисциплінованість і одностайність тих, що претендують на власну державність і на признання її іншими. Брак цієї організованости, роз'єднаність, сепаратні нескоординовані виступи окремих об'єднань чи груп громадських в справах державних, що вимагають єдности і конкретизації змагань, міг викликати тільки здивування або шкідливе для нашої справи легковажне трактування її з боку тих, до кого ці виступи звертались. Коли серед нашої еміґра-ції почути можна іноді голоси, що обвинувачують нашу офі-ціяльну дипломатію за порівнюючи незначні здобутки її роботи, то значну частину вини в цій справі несуть на собі і ті елементи цієї еміґрації, які або своєю державною невихованістю псували працю офіціяльної дипломатії, або допускалися просто недопустимих вчинків, що честь і самоповагу нації, особливо в умовинах еміґрації, понижують. Вчинки добродія Супруна, бувш. фінансового аґента нашого уряду в Німеччині, що допустився до розтрати державних грошей і уживав всіх заходів перед чужим урядом, щоб уникнути одповідальности перед своім; недисципліновані, що нагадують неврастенічне самодурство і «скакання», б. члена Директорії А. Макаренка перед чужими урядами в різних справах; політичний шантаж п. Галіна в стосункові до уряду нашого, що моральну підтримку знаходив з боку окремих осіб (дуже нечисленних, правда) серед еміґрації, а мав на увазі егоїстичні вигоди ображеної амбіції; недостойне і непристойне поводження деяких представників української кооперації в справі державного скарбу і зловживанння урядовими дорученнями (Сербиненко і К-о) з проволіканням відчитности у витраті державних грошей та одночасним залицянням до большевиків, щоб кінці у воду сховати,— все це факти, з якими приходиться рахуватись у загальному підсумкові нашої політичної праці за кордоном, як такими, що поваги до нас серед чужинців не здобувають, а становище наших офіціяльних представництв захитують. Ясна річ, що у кожної нації, у кожного громадянства маються свої «язви», свої здеморалізовані і державне невиховані елементи, несподіваних вискоків яких не можна передбачити, бо поводженням таких елементів керує не рівновага, не підпорядкованість державним інтересам, а політична неврастенія, імпульсивність і почуття безвідповідальности.
З тим більшою суворістю морально здорові елементи нашого еміграційного громадянства повинні поставитись до подібних «вибриків» несталих і невихованих осіб еміґрації, як до актів державної недисциплінованости, надзвичайно шкідливих для нашої справи. На великий жаль, наше громадянство не так чуйно реаґує на розкладові явища нашого еміграційного життя, тоді як таке ніби потакання з його боку,— дає привід до дальших безвідповідальних вправ в тому ж таки шкідливому напрямку. Громадська опінія є великий чинник державного будівництва, і чимало негативних явищ нашого еміграційного життя і на світ приходить тільки через те, що ця опінія як слід не організована або занадто млява. Треба свіжого повітря і ясного світла, щоб розвіяти чад і притлумити безкарність державко недисциплі-иованих елементів нашої еміґрації. Здоровий розум і почуття обов'язку перед справою підскаже нашому еміґраційному громадянству, що за цю державної ваги працю, власне, воно само взятись повинно, бо та рука, що звичайно карає чи стримує, рука державної влади в сьогоднішніх тяжких умо-винах її пращ досягти таких пекарних чи недисциплінованих елементів не може. І тому треба тільки привітати виступи Національного Союзу, який мав, нарешті, горожанську мужність покінчити з байдужістю до деяких негативних явищ з життя еміґрації і став на той шлях, куди його давно уже кликало почуття обов'язку перед Батьківщиною.
Коли деякі асоціяції і зв'язки нашого еміґраційного громадянства стали на шлях консолідації і організованих виступів в справах, що торкаються моральної атмосфери життя еміґрації, то зрозуміння ними ширших обов'язків, які покладає на них сьогоднішний стан нашої державної справи, обов'яже їх виявити більше ініціятиви і енергії в напрямку скооперованої з офіціяльними нашими установами праці і встановлення контакту в таких заходах, які провадяться ними для тієї головної мети, що стоїть сьогодні перед українською нацією взагалі, а перед еміграцією її за кордоном зокрема. Роз'єднаностиі сепаратизму праці тут не може бути. Той, хто кличе до цього, несвідомо працює над нашим ослабленням і загибеллю і не дає собі звіту в злочинності свого поводження. І не треба ніколи забувати, що наша діяльність, все наше сьогоднішнє життя проходить на очах чужих людей, які з інтересом приглядаються до нас, їм незнаних і невідомих. З деяких поглядів український еміґрант зумів виробити собі вже добру славу серед чужинців. І в Німеччині, і в Чехії, і в Польщі, і в Румунії та Болгарії високо цінять українського робітника, як працездатного, сумлінного, розумного, знаючого. Про нього говорять, що коли береться до якоїсь праці, то виконує її чисто, швидко і не тільки для шматка хліба, а й через те, що любить таку працю;
український студент, що вчиться в вищих школах Европи, дивує професорів своєю горливістю до науки, старанністю і поборюванням труднощів; український інженер, технік, кваліфікований робітник швидко здобуває собі високу оцінку і довір'я. Того, хто бував з чужинців в наших таборах для інтернованих, вражає сила духа і віри нашого старшинства та козацтва в українську державну ідею, лицарське уміння терпіти, злидні переносити, бути в холоді і без одежі, а разом з тим не тільки духа не вгашати, а провадити власними силами велику культурно-освітню роботу серед самих же себе і витворювати певні цінності, не тільки для вжитку таборян придатні. Все це явища великої ваги, якими розкриваємо перед чужинцями цінні прикмети нашого національного «я», наших можливостей творчих, реальне втілення яких ми ілюструємо наочно в наших чинах фізичного чи інтелектуального порядку. Ці риси ще більше імпонували б чужоземцям, коли б ми в об'явах нашого громадського життя показали організованість, сконсолідованість і підготовленість до уміння розумно користуватись тими правами, що формальної санкції їх од чужинців в справі визнання державної незалежности української нації вимагаємо. Зуміймо тільки переглянути дотеперішню базу наших стосунків на цьому ґрунті, підвести баланс нашим придбанням і тоді не зможемо не побачити, як знесилювали нас зазначені вище явища гуртківства, непідпорядкованости інтересам державности, непошана примату державного й загальнонаціонального та винесення понад ним партійного чи групового начала. Не забуваймо ніколи, що в очах цілої України, підбитої московським ворогом, і уряд, і громадянство, які перебувають на чужині, є один організм, є щось ціле, збите, зцементоване єдністю державної думки і сконсолідованої дисциплінованої волі, а не розбіжна, первинна формація, що на власну руку верховодиться різними комітетами, в поодиноких країнах місцевими колоніями організованими. Коли б там, на Україні Великій, відчули розбіжність політичної думки серед нашої еміґрації, брак єдиної волі в праці цілого громадянства на чужині, то це боляче відчула б наша нація і гостро засудила б нас за нашу дріб'язковість та малий розум в справах великої і державної загальнонаціональне» ваги.
Позитивним явищем нашого еміґраційного життя за кордоном є організація національних комітетів в поодиноких країнах. Еміграція більш-менш знає корисну працю цих громадських організацій, але знає також, що по деяких з цих організацій провадиться вона не по тому річищу, якого вимагають істотні інтереси нації. Подекуди комітети намагаються надати життю даної колонії невідповідного напрямку, закрашуючи його в фарби певної партії, притлумляючи натомість моменти державности і загальнонаціональної єд-ности. Така тактика окремих комітетів чи навіть поодиноких осіб не може довго тягарем лежати на громадянстві, і воно, в інтересах державних, очевидячки, знайде в собі і здоровий розум, і мужність край оцьому неґативному і деструктивному явищу покласти. І чим скорше така операція буде переведена, пил, звичайно, де вона є доцільною і своєчасною, тим скорше ми позбавимось чинників, що затримують справу консолідації цілої нашої еміґрації, тим швидше станемо ми перед обличчям великих обов'язків, покладених на нас нацією, тим успішніше виконаємо їх, бо не будемо попустому, на дрібниці сил своїх витрачати, а на головні невідкладні цілі нашої державної програми їх направимо. Очевидячки, що тоді й уряд найбільших скутків у своїй діяльності для державної справи осягне.
 КОЖЕН ПОВИНЕН ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ ДЕРЖАВНОЇ СПРАВИ
Опинившись на еміграції, ми не кинули своєї боротьби за національно-державні ідеали. Той, хто уникає од неї, хто поступає по прислів'ю «моя хата з краю — нічого не знаю»,— той свідомо себе виводить з фаланги активних борців нашої справи. Це уникання подібним буде до тхірства і знайде свою оцінку належну серед тих, хто невтомно працюватиме, змінивши, може, методи і шляхи боротьби. В свій час таку поведінку самолюбних егоїстів пригадається, і знайдуться месники на них; як знайдуться вони і на тих, хто для «лакомства нещасного», для вигоди власної, а то й для шкоди недавніх своїх братів та товаришів по боротьбі в стан ворога переходить. Чи моральний засуд громадянства, чи караюча рука закону державного таких перекинчиків все одно знайде колись.
Все, що є морально здоровим, працездатним і національне чесним з-поміж нашої еміґрації,— все мусить провадити дальшу невтомну боротьбу за наші національно-державні ідеали, за виборення незалежности державної нашого народу. В умовинах перебування на чужині, серед різних народів і в різних державах, праця наша мусить бути поділена на ряд цілком конкретних завдань, органічно зв'язаних: з а) загальною програмою тієї праці, що її провадить уряд; і з б) місцевими можливостями даної країни.
ОРГАНІЗАЦІЯ ВИСТУПІВ ПЕРЕД СВІТОМ В СПРАВІ НАШИХ ДЕРЖАВНИХ ДОМАГАНЬ
Еміґраційні колонії через свої комітети чи інші екзекутивні органи повинні утримувати тісний зв'язок і постійний контакт з місцевими офіційними представництвами нашого уряду. Певна акція його, чи то в справах, дотичних становища еміґрації, чи то в справах, що їх починає уряд перед другими урядами чи якоюсь міжнародньою установою провадити, мусить бути і морально, а де треба, і документально організованим способом підперта. Цю методу співпраці громадянства з урядом треба зробити живою, перманентною традицією діяльности нашої активної еміґрації. В сьогоднішніх умовах така співпраця особливо буде пожаданою, бо міжнародня опінія і верховодячих урядових кругів, і політично-громадських угруповань світу повинна мати докази, що справа самостійности української держави не є персональним домаганням окремих осіб, а постулятом цілої нації української, вимогою організованого для цієї мети всього народу українського. Неустанно працюючи в зазначеному напрямку, еміґрація не має права губити ні одного слушного, принагідного випадку до заманіфестування своїх національно-державних постулятів в формі резолюцій, спе-ціяльних меморіялів і делеґування на відповідні з'їзди міжнародні чи конґреси та конференції представників своїх.
Той здобуток в нашій загальній прані за кордоном, що ми його придбали після прийняття нас до Міжнароднього Товариства Прихильників Ліґи Націй, має, безумовно, велике значення для поступу нашої справи,— треба тільки дальшою участю нашої делеґації в згаданому Товаристві дати докази цінности нашої праці в стремліннях йоґо.
ПРАЦЯ В ОКРЕМИХ ДЕРЖАВАХ
А проте не може обмежувати українська еміґрація своєї праці в напрямку придбання прихильників нашої державної незалежности апеляціями тільки до асоціяцій міжнародньо-го характеру. Не завжди цей шлях до мети провадить. Часто коротшою дорогою до неї буде послідовно-систематично переведена праця в межах даної країни чи певної групи держав і придбання серед її політичних та громадських кругів певних впливових друзів, прихильність яких до нашої справи, оперта на поінформованості в ній, може свій вплив, але уже більш забезпечений, організований на міжнародньому форумі мати.
В зв'язку з цим мусимо шукати собі отаких прихильників в кожній країні, особливу увагу звертаючи на те, щоб відповідна праця наша в цьому напрямку не обмежувалась окремими угрупованнями партійними. Коли ми поведемо цю роботу тільки серед соціялістичних, скажемо, кругів, а занедбаємо серед демократичних чи консервативних, то на Цьому обмеженні самі тільки потерпимо. В 1919 році деякі недалекозорі наші політики гостро нападали на тих наших представників офіціяльних, що ширше на справу дивились і не виключали з своїх заходів дипломатичних установлення зв'язків з опозицією парляментарною даної країни, одночасно провадячи таку ж працю і з урядовими на той час фракціями парляменту. Так було в Парижі, де на цьому ґрунті чимало різних комплікацій повстало, дуже шкідливих для наших успіхів.
З огляду на те, що наша еміґрація не уявляє та й не може уявляти собою чогось однолитого з погляду партійного, найдоцільнішим було би, коли б вона провадила згадану вище працю в напрямку установлення зв'язків з співзвучними собі партійними угрупованнями даних країн, скрізь прихильників шукаючи. Кожне партійне угруповання нашої еміграції, очевидячки, переслідувати буде при установленні таких зв'язків і свої власні партійні завдання, та кожне з них пам'ятати повинно, що над ними верх мати мусять і цілі державні, загальнонаціональні, отже, промовчувати їх під час таких зносин, нехтувати ними було би нерозумним і надзвичайно шкідливим. Европейські партійні угруповання, від крайніх правих почавши і крайніми лівими скінчивши, так поважно ставляться кожне зокрема до своєї держави, так бережуть її, так уміють долагоджувати суперечності між партійними інтересами з одного боку і державними з другого, настільки взагалі суть державними по своїй тактиці, що наш якийсь доморощений політик, який би вважав для себе «добрим тоном» провадити з ними переговори, поза межами державного, показався б їм недозрілим як з погляду державного, так і з погляду партійного.
Ясною річчю є, що ми не використали б усіх можливостей, коли б шукали зв'язків та допомоги тільки серед співзвучних політичних партій і угруповань. Організоване життя нації не обмежується її політичними інтересами, а виявляється на різних дільницях і в різних галузях культурно-освітніх, наукових, релігійних, професійних, господарчих і всяких інших змагань. Скрізь воно пропливає організовано, скрізь направляється асоціяціями, інтереси яких та діяльність не є чужими, навпаки, дуже близькими і деяким колам нашого еміграційного громадянства. Отож ми поширили б межі своєї діяльности аґітаційно-інформаційної, якби і в зазначених галузях певну активну працю розпочали.
Довідуючись з українських газет або з наших урядових джерел про ту невтомну працю, що її провадить наша стара, а все юна душею, заслужена діячка Софія Русова, маніфестуючи на жіночих міжнародніх конгресах права української жінки, а одночасно і нашу щербату долю національну; вичитуючи з тих газет про неперестанну невсипущу працю консула Оренчука, що уперто і не без успіху в мюнхенських кругах провадить лінію економічного заінтересування господарчих кругів Европи в справах України; пізнаючи з тих же самих джерел про енерґійні виступи українських соціял-демократів Мазепи або Безпалка перед міжнародніми соція-дстичними конференціями, звернені проти окупантської та соціялістичноі влади на Україні,— ми тільки можемо вітати подібні заходи наших активних діячів і радіти, що з-поміж еміграційних кругів нашого громадянства виробляється тип діяча європейського ґатунку, освіченого, енерґійного і одночасно патріота своєї нації, який починає використовувати для нашої державної справи відповідні можливості і ситуації.
А проте, слід признатись, що таких виступів зареєструвати зможемо небагато, що цілий ряд принагідних для нас можливостей лежить ще облогами і чекає од нас пильної уваги до себе та рухливої ініціятиви.
ПРАЦЯ СЕРЕД МІЖНАРОДНІХ НАУКОВИХ ОБ'ЄДНАНЬ
Зокрема: потреба і можливість використання для нашої справи наукових асоціяцій і міжнародніх і поодиноких країв з боку наших наукових кваліфікованих сил стає черговою проблемою і для нашого уряду, і для еміграції цілої. Коли б наші учені-еміґранти зміцнили свою організацію професійну і увійшли в зносини з своїми колегами в поодиноких країнах, то через них вони чимало могли б зробити і для української науки, і для самих себе, і для цілої справи української. Правда, лише частина наших наукових сил знайшла собі відповідну працю, решта живе в злиднях страшних і марнує та поне-віряє свої знання. Організація наукових діячів емігрантів буде першим етапом до полагодження їхнього тяжкого становища; за цим етапом одкриваються можливості ширшого використання ними наукових огнищ і асоціяцій міжнарод-нього характеру для нашої державної справи. І тим більше такої активної ініціятиви од наших наукових діячів треба побажати, що серед них є люди кваліфікованого високого знання, які своїми виступами перед міжнародніми ареопагами молодої української науки не скомпромітують. 
УЧАСТЬ В ЕВРОПЕЙСЬКІЙ ПРЕСІ І ЖУРНАЛІСТИЦІ
Таким самим незораним облогом, а навіть не розпочатим майже оранкою лежить перед українською еміграцією поле європейської журналістики, преси і літератури, ще дуже мало використане українськими літераторами. В європейській пресі чимало інформаційних звісток надибати можна про українські справи, про заходи уряду нашого, про становище України під окупантською владою, про голод і повстанчі рухи на ній. Досить часто інформації ці мають правдивий характер, але досить часто друкуються й неймовірні брехні, провокації. Зфальшовані навмисне всілякими ворогами нашої державної справи, відомості, які безкритич-но приймаються європейськими органами преси од ворожих нам телеграфних аґенцій і з легкою вірою друкуються там для затуманювання європейського читача.
Та все ж коли біжучих хронікерських інформацій про українські справи не бракує органам європейської преси, то поважних артикулів, совісно і ширше опрацьованих розвідок з обсягу українського ми рідко коли можемо в поважніших європейських журналах і газетах надибати. Правда, суть певні перепони для «завоювання» цих органів в наших цілях, а проте й вони не є непереможними: при певній енергії і зручності їх можна подолати і таким чином використати ці великі можливості і джерела впливу на європейську громадську опінію. Та праця, що її Провадять з успіхом для нашої справи в швайцарській пресі д. Ге, а в італійській пані Липовецька та д. Шебедів, проказують дорогу і для інших наших літераторів-еміґ рантів. І коли на цю дорогу щодо польської преси став д. О. Саліковський, а щодо румунської преси проф. К. Мацієвич, то треба тільки побажати, щоб за їх зразком пішли і інші діячі нашого друкованого слова з авторитетними артикулами в визначніших органах окремих країн, правдивому з'ясуванню нашої проблеми присвяченими. В загальному підсумкові праці нашої еміграції ця форма її свою питому вагу матиме, а ті зв'язки, що їх окремі наші літератори на цьому ґрунті сьогодні зав'язали б з європейською пресою та журналістикою, корисними були б і надалі, після того як українська держава увійде чинним фактором до міжнародніх відносин, а її розвиток, придбання, культурні та творчі шукання потребуватимуть правдивої про себе інформації й серед чужих народів.
Не можна не зазначити такого прикрого факту, як той, що деякі з наших публіцистів, що так успішно виступали раніш на сторінках європейської преси, сьогодні не дають тут знати про себе. До таких належить Д. Донцов, один з найталановитіших сміливих публіцистів та ідеологів української держав ности, виступи якого тепер особливо б були на часі і безумовно дещо нового, яскравого додали би до освітлення нашої проблеми перед європейським громадянством.
Так само не можна не пожалувати, що наші офіційні дипломати занедбують можливості поширення своєї політичної праці серед чужинців і не виступають з ширшими артикулами в поважніших європейських журналах чи газетах на теми українського міжнарод нього характеру. Цього засобу і не цурались, і не цураються фахівці дипломати, а в наші часи ним не раз користувався Пуанкаре, Бенеш, небіжчик Таке-Іонеску. З українських дипломатів його використовували, тільки рідко, на жаль, О. Шульгин і проф. К. Мацієвич. Таке «упередження», коли воно є до згаданої форми політичної праці наших представників за кордоном, є помилковим, і його слід направити, тим більше, що серед наших дипломатів маються такі визначні теоретики національної проблеми взагалі, як М. Славинський та Б. Боч-ковський, які дещо нового, солідного могли б і європейському громадянству та науці в цій справі сказати.
Отже, вся наша еміґрація в міру своїх сил повинна знайти собі дорогу до європейського слова друкованого і використати трибуни його для пропаганди, обґрунтовання і всесторон-нього з'ясування ваги української проблеми, не яко проблеми, що торкається одного тільки народу нашого, а як такого питання, проволіканням з позитивним вирішенням якого  гальмуватись буде справа усталення політичної рівноваги Европи, а натомість підживлятись буде балканізація її, з усіма, що випливають звідси, висновками. 
ОРГАНІЗАЦІЯ ЛЕКЦІЙ НА УКРАЇНСЬКІ ТЕМИ
Користуючись друкованим словом, не слід забувати в нашій інформаційній праці і того значення, що його має в Цій справі живе слово, мовою зрозумілою для чужоземця промовлене. Організація публічних лекцій, рефератів, ширших повідомлень повинна до програми нашої праці, 'як інте-ґральна частина її, увіходити. Що ширше розвинемо нашу Діяльність в цій галузі, тим ширший розголос дамо нашій справі серед активних кругів європейського громадянства.
Що активнішу працю в цьому напрямку розвинемо, тим швидше розвіємо упередження до нашої проблеми і тим горливіших — чинних прихильників її серед чужоземців придбаємо). 
БОРОТЬБА ПРОТИ «ВЕЛИКОЇ ЄДИНОЇ РОСІЇ»
Не будемо ігнорувати ваги інформаційної та апологетичної праці в цій справі. Інертність європейської політичної думки в деякому відношенні є так міцна, а заскорузли-вість — нерухлива і нечутлива до життьових логічних аргументацій, що в сьогоднішніх умовинах тільки систематичною, послідовно переведеною працею на різних, зазначених вище, ділянках зможемо коли не остаточно цю перешкоду подолати, то принаймні ширші виломи в ній пробити. Доказати європейцеві необхідність визнання за українською нацією прав на її самостійне державне життя, це значить найщільніше підійти до справи фактичного поділу колишньої московської імперії, нині сонєтської «федеративної» республіки. Ні факт існування прибалтицьких держав — Фінляндії, Латвії, Естонії, Литви,— ні прилучення деяких земель бувшої Росії до Польщі не можуть поважним політиком розглядатись за акти тривкі, що знаменують собою остаточну одірваність названих земель од бувшої Росії. Всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу. Тільки вона одна, як найсильніша численністю свого населення, матеріяльними ресурсами і мілітарною відпорні-стю, може бути базою, підставою більш-менш незахитного життя державних новотворів, з бувшої Росії організованих. Тільки повстання і зміцнення цієї держави може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її. Оцю вагу Української Держави в долі новітніх прибалтицьких і кавказьких державних формацій добре відчувають розумніші, реальні політики їх, не заколисані ілюзіями сучасносте, яка, як показав брутальний досвід, пророблений комуністичною Москвою над Грузією, що була визнана і де-факто і де-юре європейськими державами, розвіює тимчасові самообмани політично-державного порядку і творить фікції з'явищ ніби реального характеру. Не будемо і себе заколисувати ілюзіями в дійсній та незломній реальності актів фактичного чи юридичного визнання згаданих держав з боку Европи і Америки. Ці акти мають своє значення доти, доки московська брутальна сила не розтопче творчої праці бувших «інородців» і наново не підіб'є під своє копито земель з «інородчеським» населенням, що одірвались од неї. Сподіватись допомоги і підтримки цим державам з боку тих держав, що визнали їх,— було б даремно. Бо, в суті діла, реальний європейський політик не може не дивитись на ці державні новотвори як на тимчасові, «сезоновими» державами їх називаючи. Тим-то й можна пояснити ту зарезервованість, що її виявляють в справі стосунків до них «поважні» діячі і представники європейської політичної думки.
Авсігіції і гороскопи останньої в справах російської проблеми ще й досі живляться давніми джерелами, старими критеріями і засвоєними раніш оцінками величности Росії. Одіюм чи маєстат імени її ще й досі високо кваліфікується на міжнародній політичній біржі, принаймні тією школою дипломатів і політичних діячів, що цинічно переходять до порядку дня над надокучливими претенсіями не досить сильних прохачів або що не вміють розпізнати в цих «пре-тенсіях» неоправданих і «проханнях» елементів наростаючої сили нових факторів міжнароднього життя.
Власне, в таких, об'єктивно кажучи, умовинах перебуває сьогодні наша справа в опінії одповідальних, від яких залежить рішення, кругів європейської та американської політичної думки. Оптимізм в оцінці цих умовин був би зайвим і зле свідчив би про нашу здатність орієнтуватись в складній ситуації міжнародніх відносин. А проте їх змінливість, що лежить в самій природі їх, їх сейсмографічна чуйність до змін, що наближаються в політичних перегрупіровках і комбінаціях, не дає нам права бути і непоправними песимістами щодо реальних наслідків од наших змагань, на з'ясування ваги нашої справи перед європейцями направлених. Не забуваючи ані на одну мить, що ми знаходимось у стані боротьби, ми повинні реально зважити вагу тих чинників, що нам не сприяють і за всяку ціну, всякими гідними нас засобами значення їх обезсилити.
Отже, наперед мусимо рахуватися з тим, що, знаходячи навіть теоретичне признання, обґрунтованість і справедливість наших змагань, не так легко знайдемо практичне, реальне підтвердження теоретичної чи академічної солідар-ности з нами. Можна з пошаною ставитись до заяви президента Чехословацької Республіки Масарика про те, що, мовляв, він і його уряд будуть розглядати однині українську проблему нарівні з російською, можна бачити в такій заяві показник зміни, що розпочалася, настроїв серед рафінованих «москвофілів», якими до недавнього часу були чехи, але ця заява не може нами розглядатись, як реальна величина, що переважує на міжнародніх терезах в певний бік становище нашої справи. Подібні заяви — це «музика майбутнього», що наближається, яку відчував і раніш других ніби побачив розумний професор,— голова молодої слов'янської держави, прихильник реалізму не тільки в філософії, але й в політиці. Але вона має більш моральну вагу для нас, а не політичну. Вона, як та «ластівка», що весни не робить,— по відомому прислів'ю, а проте все ж весну віщує! З огляду на сьогоднішню групіровку держав і значення в міжнародній політиці Англії і Франції нам багато залежало б на тому, щоб почути аналогічні чи похожі заяви із уст Лойд-Джорджа або Пуанкаре. На жаль, їх не маємо і, певно, не почуємо доти, доки не проробимо праці, що ебов'язала б їх таку заяву скласти. Ясна річ, що найголовнішою працею буде та, яку на Україні своєю кров'ю, жертвами і упертістю в напрямку здобуття власної держави проробить наш народ. Але й ця праця буде неповною, а може, й не вистачаючою, коли одночасно ми, українська еміґрація, не переконаємо політичну опінію великих держав, їх пресу, їх громадянські круги в тому далтонізмові, що вони його допускаються, сподіваючись воскресіння колишньої могутности великої Росії. Ми повинні доказати, що це помилка, самообман, що до цього ми — українці — разом з іншими колишніми «інородцями» не допустимо і що резервова позиція великих держав в стосункові до наших державних домагань дорого коштуватиме в першу чергу цим же державам.
Проводячи певну працю в цьому напрямку, ми повинні скомпромітувати ідею реставрації великої Росії, як ідею нереальну, штучну і невигідну для Европи, натомість виставляючи плян поділу її, як найбільш доцільне розв'язання остогидлої, неспокійної справи, що все таїла в собі погрозу і небезпеку для Европи, що й тепер таїть в собі ті ж самі тенденції.
Справа з оцією компромітацією не є така легка, як дехто думає,— отож з тим більшою енергією за неї українська еміґрація взятись повинна, використовуючи для цього той багатий матеріял, який ми, зазнавши на собі і таємничі ін-тенції, і всі вияви московського «я», посідаємо. 
БОРОТЬБА ПРОТИ ІДЕЇ ФЕДЕРАЦІЇ
Не можемо при цій нагоді не пригадати і певного нахилу європейської політичної думки приклонити нас, як і інші народи бувшої Росії, до федеративного співжиття з нею. Дехто з європейських політиків гадав, що федеративна реконструкція Росії була би найкращим вирішенням російської проблеми взагалі, а одночасно це вирішення розв'язало б національні домагання інших народів, що заселяють бувшу Росію, в тому числі українського. Наскільки ілюзорним і поверховим є такий погляд,— про це нема чого довго розводити. Практика переведення ідеї федерації Росії сучасною московською владою найкраще доказує нежиттєвість цього методу, штучність цієї форми вирішення складної справи. А тому українська еміґрація в своїй праці, щодо критики проектів полагодження національного питання на Сході Европи, не повинна забувати і проекту федеративного, викриваючи його необґрунтованість і політичну та економічну наївність. Звичайно, що перш усього вона повинна дати собі раду з власними «москвофілами», модерний тип якого бачимо хоч би в особі В. Панейка, цього яскравого ідеолога «непротивлення» московському лихові і теорії «не тратьте, куме, сили, спускайтесь на дно!» . 
БОРОТЬБА ПРОТИ ОКУПАНТСЬКОГО УРЯДУ
Поруч з цими завданнями інформаційно-агітаційної праці української еміґрації стоїть також справа чинного проти-ділання заходам совєтської Москви і її експозитури — совєтської України. Це протиділання повинні поставити ми як одну з найголовніших точок програми діяльности нашої серед закордонного громадянства і роз'язати остаточно ілюзію можливосте співробітництва Европи з ними, коли така ілюзія ще живиться у людей непоінформованих та легковірних. Правда, той туман, ті спекулятивні комбінації, що на них хорували до недавнього часу деякі пролетарські і торговельно-промислові круги Европи, почав розвіюватись, і сьогодні ні реальний політик, ні купець, ні фінансист чужоземець не заколисують себе надіями поважних успіхів чи реальних якихось результатів од установлення зв'язків з представниками «комуністичного царства». Феноменальне крутійство, нахабність, безсоромна брехня большевицьких дипломатів і політиків, а, головна річ, з'ясована безрадність
господарки в совєтській Україні і Росії, доти, доки там панують большевики, стали остільки відомими й ясними поважним кругам Европи, надто після красномовних дипломатичних маніфестацій большевицької політики в Генуї та Гаазі, що ледве чи має реальні вигляди справа про юридичне визнання совєтських республік і про уділення їм кредитів на економічне відновлення «зфедерованої» московської потвори. Европа, зайнята своїми власними справами або більш для неї пекучими питаннями міжнародньої політики, скоріше за все буде деякий час вичікувати закінчення процесу розкладу, який відбувається на землях, що їх ґвалтом утримують ще під собою большевики. Та мусимо передбачити наближення певного перелому в такій, що чогось ще вичікує, пасивності і з свого боку всіх сил та рук прикласти, щоб він скоріше наступив. В умовинах нашого перебування за кордоном свій обов'язок в цій справі тоді виконаємо, коли допоможемо остаточній компромітації большевицьких експериментів в очах світу. Занадто добре «на своїй шкурі» знаємо ціну і якість їх, а тому з більшим запасом знання і завзяття можемо це завдання виконати. Большевики не раз ще будуть свої сили напружувати, щоб задурити голову легковірним, і або шантажем, або обманом певні вигоди у них вирвати. Мусимо їхні пляни в цій справі на чисту воду виводити і за всяку ціну розбивати! 
ВІДНОШЕННЯ ДО ПЕРЕКИНЧИКІВ
Нас од цієї праці не може утримувати факт переходу на бік ворога декого з членів нашої еміґрації. Коли ми пригадаємо моральну вартість, політичну нікчемність, а подекуди і мотиви своєрідного «неофітства» перекинчиків, то переконаємось, що те «большевицьке обрізування», на яке вони зважились піддатись, недавнього свого святого святих цураючись та «дуючи й плюючи» на нього, пояснюється або політичною несталістю перекинчиків, або їхньою здемора-лізованістю, до якої вони, і серед наших рядів перебуваючи, зрештою нахил мали. Це все здебільшого люди, що «легким хлібом» або з «казенного пирога» привичку засвоїли харчуватись. Доки вони мали добрі платні посади в установах урядових, доти вони й «характер витримували». Коли ж їх «скоротили» або за бездарність чи невідповідність звільнили, вони деякий час ще «вольними художниками» перебували, проживаючи «збереження», в вигоднішу валюту заздалегідь їх перетворивши, а коли й валюту «просвистіли», то тоді з легким серцем в большевицьку Каносу почвалали і в наймити їх пошились.
Ясна річ, що й там на них дивляться косим оком і тільки як запроданців трактують, здебільшого виплачуючи їм певні «квоти» за те тільки, щоб вони дальшу розкладову працю серед еміґрації провадили.
«Уряд Раковського», як відомо, великого «движения по службе» цим перехрещеним в большевицьку віру перекинчикам не дає, може, тільки в цьому одному маючи рацію. Ніде і ніколи ні Юда, ні донощик, ні політичний пахолок пошани і довір'я не викликав! Не будемо ж і ми жалкувати за ними, тим більше, що не за одним з них «вірьовка плаче» або карне слідство чекає за державні розтрачені гроші чи не відчитані аванси. Прикладом і зразком для наслідування не ці здеморалізовані елементи повинні для нас бути, а те велике мученицьке довготерпіння, яке народ наш на Україні виявляє, і та певність його щодо швидкої загибелі окупантської влади, про що він через своїх посланців повідомляє, і од нас вимагаючи такої ж витривалосте та віри в конечну перемогу нашої державної справи. Чисте діло і рук чистих потребує, як казав колись Драгоманів, а наші перекинчики, коли вони політичне чесними захочуть бути, то чистими руками працювати для добра України, поїхавши туди, не зможуть, а будуть вони або безсило поглядати на ті ґвалти, розстріли і грабіжництво господарства національного, що його по-хижацькому, по-дурному провадять большевики, або й самі до цієї нечистої справи руку прикладатимуть. Та й те ще слід пам'ятати, що такої «еволюції» в поглядах наших перекинчиків громадянство українське, що під большевиками перебуває, не пошанує, а оцінить його так само гостро-суворо, а може, й глузливо, як оцінило воно свого часу «ракетну еволюцію» Винниченка, коли він попробував поїхати в ролі «переконаного комуніста» до Троцького і Раковського для того тільки, щоби скоріше од них утекти, переконавшись в неможливості співпраці з ними. Коли ця наївна подорож Винниченка коштувала йому компромітації і загублення кредиту політичного діяча серед всіх поважних кругів українського громадянства, то новітні прочани до большевицької Каноси нічого, крім презирства і недовір'я до себе, викликати не зуміють ні там, на Україні, ні тут, на еміграції.
От через що не будемо підпадати впливові явищ деморалі-зуючого характеру, що, на жаль, трапляються в нашому еміґраційному житті, а всіх сил, обачности і педагогічного напруження уживемо на те, щоб атмосферу і умовини цього життя морально очистити і організаційно зміцнити.
Виконати це завдання, якщо не зовсім, то хоч почасти, зможемо тоді, коли подбаємо поважно про те, щоб наше перебування на чужині напоїти глибоким змістом і продуктивною працею, що одповідає вимогам національної програми будівництва держави.
Не забуваючи про цей свій обов'язок перед Батьківщиною, а в міру свого хисту, знання і фаху його виконуючи, ми тим самим поглибимо і загартуємо в собі одпорну силу, для переборення розкладових явищ еміграційного життя, і повернемося на Україну з певними цінностями, потрібними для будівництва, повернемось з більшим життьовим досвідом і повернемося досвідченішими, розважнішими та практичнішими будівничими нашої Держави. 
УМІЙМО ШАНУВАТИ ЧАС!
І перше, чого на еміграції повинні ми навчитись, це шанувати час і використовувати його не по-дурному, а з користю і для справи і персонально для нас самих.
Маємо од росіян тяжку спадщину: нахил до безконечних, що одурманюють і виснажують, розмов і дискусій, що здебільшого повертаються в пусту балаканину, безпредметне патякання і безплідне «словоблудие». Товариська розмова, поважне обговорення тієї чи іншої теми, обмін думок потрібні для кожного свідомого і організованого громадянина, але одночасно потрібна і жива праця, чин та діяльна, в певні факти обернена, енергія. Без них словесні вправи і беззмістовні дискусії повертаються у своєрідний, непотрібний і шкідливий спорт, для розумного життя абсолютно непридатний. Будемо учитись в європейців, як з часом собі раду давати та продуктивно його зужитковувати, пам'ятаючи, що «час — гроші», що уміти мовчати, думати, на самоті щось обмірковувати часто більше значення має, як до само-виснаження патякати. 
ВИВЧЕННЯ МОВИ ТОГО НАРОДУ, СЕРЕД ЯКОГО ЖИВЕМО
Повинні вивчити ми найперше за все мову того народу, серед якого живемо, для того, щоб: 1) пізнати його краще і глибше і 2) щоб нас краще, правдивіше той народ зрозумів і пізнав. Знання живої мови цього народу дасть нам можливість увійти з ним в тісніші повсякденні зносини, а знання літературної мови — мови його преси, науки, письменства,— уведе нас в обсяг творчих змагань і культурних інтересів його. Завдяки цьому ми отримаємо можливість глибше, докладніше вивчити життя даного народу на різних ділянках і в різних галузях, а результатами такого пізнання покористуватись і для власного вжитку, і для того, щоб для будівництва нашої держави їх прикласти.
Здоровий розум, певні критерії, з якими повинні підходити ми до оцінки того, що слід позичати, накаже нам необхідність обачности і додержання вимог критицизму в цій справі. Безоглядне, безкритичне перенесення на наш ґрунт чужоземних ніби цінностей може бути часто таким самим шкідливим для нашого розвитку, як і цілковите нехтування їх або замкнення в свої тільки власні межі і здобутки.
Коли будемо керуватись зформульованими вище вимогами, то зуміємо пересадити на наш ґрунт найцінніші елементи чужоземного знання та досвіду і засвоїти їх з добрим пожитком нашому народові. Здорові щепи не тільки в світі рослинному, а і в громадському житті, науковому, культурно-освітньому та політичному є потрібними, а часом необхідними для буйного розвитку первотного пня. 
ВИВЧЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ МОВ
Ставлячи завдання вивчити мову того народу, серед якого ми живемо, повинні одночасно поставити собі за обов'язкове завдання вивчити хоч одну мову з таких: англійську, французьку, німецьку чи італійську. Нема чого довго спинятись над доцільністю та пожиточністю засвоєння їх, бо це зрозуміло само собою. Для нас таке засвоєння є просто необхідністю з погляду культурного, бо одкриє нам глибокі здорові криниці різноманітного знання, з яких ми справді свій голод, свою горливість до науки зможемо «здоровою водою» задовольнити. Ми досі примушені були користуватись для Цього здебільшого російськими джерелами, бо наші власні, як відомо, навмисне засипались і притлумлювались. Каламутними, навіть вонючими і нездоровими були ці московські джерела: на протязі віків цілих отруювались ми ними, засвоюючи нездоровий сморід і гнилизну московської азіятчини з її рабською покорою або максималістичними тенденціями. Впливом такого примусового і на протязі віків користування джерелами московської культури можна пояснити не одну хибу, якої допустились ми в нашому державному будівництві. Коли тепер, після комуністичних експериментів, криниця московської культури ще більш засмерділа, то нам з тим більшою жагою слід припасти до джерел європейської культури і утолити наш голод знання і науки, що його ми завжди відчували, посилаючи в 17 і 18 віках наших дітей до європейських університетів або власні огнища для розвитку науки створюючи.
Знання головних європейських мов потрібне нам не тільки для цілей науково-просвітніх, а ще й для практичних, особливо для комерційних зносин України з цілим світом, що без знання згаданих мов все буде шкутильгати і шкоду для нас же самих завдавати. В умовинах незалежности державної Україна стане місцем частих відвідувань її чужоземцями, що приїздитимуть до нас почасти для звичайних цілей подорожників, а почасти для того, щоб знайти тут ґрунт для певних реальних інтересів. В обох випадках наше «без'язи-чіє» вийде з шкодою для нас. Навпаки, знання нами світових мов сприятиме в майбутньому і тому, що нашу рідну українську мову уведемо в круг тих мов, знання якої буде потрібним і необхідним чужинцеві.
Дорогу в цьому напрямку повинна показати наша еміґрація. 
ПРАЦЯ НАД СТВОРЕННЯМ ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Нам потрібна перекладна література з різних галузів науки, мистецтва і просвіти. В творчих змаганнях нашого народу піднятись на вищі щаблі культури, зробити себе вартим власної держави і чинної участи в міжнародньому житті, наших власних сил, може, й не вистачить на початку для цього. А проте, коли взяти на увагу велике значення в цій справі розумної доброї книжки, взагалі друкованого слова, то вже сьогодні українській еміґрації треба думати про те, щоб необмежені потреби народньої освіти і науки на цьому полі задовольнити, між іншим і за допомогою перекладної літератури. Отже, ті члени нашої еміґрації, що знають як слід нашу рідну мову і .вивчили добре якусь чужоземну, прислужились би задоволенню згаданих вище потреб, коли б ретельно взялись за переклад кращих творів з чужоземних мов. Чуття краси (з обсягу красного письменства) чи оцінка наукової якости творів підскаже, які саме з них на нашу мову перекладати. Ясна річ, що скаля тут може бути дуже широкою і різноманітною, як широкими та різноманітними суть потреби нашої перекладної літератури. Одного тільки побажати можна, щоб перекладчики не давали нам літературного мотлоху і не засмічували нашого слова друкованого творами маловартими, що на літературну «січку» скидаються. І нехай нас при цьому не спиняє в праці те, що наші перекладні зусилля, може, невідомо коли світ побачать та друком оголошені будуть. Навпаки, хай стимулом в праці буде розуміння великої потреби її для добра і розвитку української культури і зрозуміння великої ваги в нагромаджуванні заздалегідь тих засобів, за допомогою яких перетворюється з етнографічного матеріялу свідомий своєї волі державний народ. Ті потенції, що їх виявила наша інтеліґен-ція за час-1917—1919 рр., особливо в цьому напрямку, безперечно, були великі, а проте, в порівнянні з колосальністю потреб многомільйонової нації, що до широкого життя повстала,— незадовольняючі. Не можемо не звернути при цій нагоді уваги нашої еміґрації на ту величезну, принаймні щодо кількости книжок, продукцію, що нею позначається діяльність російської еміґрації: мусимо не тільки дорівняти їй, а ще й перевищити в цій справі. Не може бути оправданням тут для нас, що, мовляв, москалі мають і більше фондів видавничих і більше інтелігентних сил для писання та видавання книжок. Коли взяти на увагу кількість нашої еміґрації і наявність серед неї досить поважних літературних сил, то це оправдання не матиме ґрунту, а видаватиметься тільки для «оправдання зла» ужитим: і з тими силами, що їх маємо, могли би на цій ділянці зробити куди більше!
В створенні літератури, і популярної і для задоволення потреб більш освічених кругів інтелігенції, полягає одно із головніших завдань, що його ставить перед українською еміґрацією на цей час ціла нація. Адже ж там, на Україні, окупантська чужа влада все робить для того, щоб українська книжкова продукція була притлумлена, щоб книжка, мовою нашою написана, світу не побачила. Українські видавництва там ледве-ледве животіють і не можуть розвинути своєї діяльности через різні заборони і обмеження, що їх спеціяльно для цієї мети окупанти московські вживають. Академія наук позбавлена можливосте друком оголосити величезну кількість наукових розвідок-монографій, що їх наші люди науки в різних комісіях та відділах академічних понагро-маджували,— знов же ж через зазначені вище причини. Створюючи руїну економічну з нашого краю, окупанти хочуть залишити нам з України нове «дике поле» і в ділянці культурній. Що вони справу власне так і до цього провадять — видко хоч би з тенденційної діяльности офіційних большевицьких видавництв русифікувати наш край шляхом видання для вжитку української людности московських книжок, а не українських. Коли змагання наших культурних сил, що під большевиками перебувають, не можуть витворити опору новій хвилі москалізації нашого краю завдяки різним репресіям і обмеженням,— то з тим більшою увагою нашаемі Грація поставитись повинна до виконання тієї праці, яка в сьогоднішніх обставинах на Україні перепроваджена бути не може і в значній своїй частині падає на еміґрацію. 
ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ В СПРАВІ ПЕРЕКЛАДІВ
Відповідні сили її, спеціяльно організувавшись для цієї мети та певну програму діяльности опрацювавши, зазначать ті галузі письменства і науки, може, навіть і титули творів, переклади яких з чужоземних мов потрібні по-українському. Ясна річ, що в цій програмі найдуть собі належне місце і красне письменство, і праці з обсягу гуманітарних та прикладних наук. Та для того, щоб ця перекладна праця була продуктивною, позбавленою паралелізму і непотрібної затрати енергії, треба внести до неї певні і корективи. Коли опрацювання плянів того, що саме слід перекладати, належало б авторитетним людям чи спеціяльно організованим для цього об'єднанням по кожній колонії "окремо, з певним регулюванням програми кожної з них міністром освіти, то одним із головніших корективів для уникнення паралелізму в перекладній праці було би оголошення в органах нашої преси відомостей про те, хто саме і над перекладом якої чужоземної книжки працює. Спеціяльна рубрика, заведена в еміграційних пресових виданнях і такій інформації присвячена, не одного од зайвої праці утримала б, на інші потрібні теми увагу його, як перекладчика, направивши. 
ПРАЦЯ НАД СТВОРЕННЯМ ОРИГІНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Ясна річ, що перекладами одними не можуть вичерпуватись наші творчі змагання в справі створення української книжкової лектури. Поруч з працею в цьому напрямку, повинна провадитись напружена робота і в галузі створення власної оригінальної літератури. Розміри, характер і якість її залежати будуть од якости та підготовлености наукової тих авторів, що ми їх маємо серед нас. Не будемо зменшувати тих потенцій, що можемо тут зареєструвати; занадто часом себе понижуємо і поневіряємо тенденційним нахилом до несміливости та перебільшеною оцінкою нашої, мовляв би, непідготовлености. Краще подбаємо про розвиток тих можливостей, які посідаємо, і в реальні чини попробуємо з більшою енергією їх перетворити.
Широким полем стелиться перед нами справа розпочатого вже створення оригінальної української літератури в різних галузях науки; А проте, ніколи не повинні ми забувати про необхідність популярних книжок для народу, підручників для наших шкіл, од нижчих почавши та вищими кінчаючи, і відповідної лектури для цілей самоосвіти і позашкільного виховання. Потреба в такій літературі колосальна; вона неймовірно зросте, коли впадуть кайдани насильства і обману, якими поки що тримається на Україні чужинець-окупант. От через що в цьому напрямку треба з особливим напруженням працювати тим елементам еміграції, що мають і відповідну підготовку наукову, і хист бути авторами путящих підручників та книжок з обсягу загальноосвітньої літератури. 
ОПРАЦЮВАННЯ ТВОРІВ ПРО КРАЇНИ, ДЕ ПЕРЕБУВАЄМО
Зокрема в серії книжок, з цього обсягу, що власне на еміграції можуть бути понаписувані, слід згадати про книжки, присвячені історії та сучасному становищу тих країн, де перебуваємо. Умовини перебування нашого на еміграції, можливість безпосереднього пізнання і ознайомлення з різними сторонами життя даної країни, одночасно з знанням мови її та літератури народу, що її заселює, одкриває можливість користування ширшим і різноманітнішим ма-теріялом для цієї мети. А тому було би дивним і непробаче-ним, коли б ми повернули до себе «додому» без заготовлених рукописів на згадані теми і не поділились там своїми враженнями та всебічними знаннями в цій справі перед найширшою авдиторією, яку уявляє собою читач України. Не кажучи про популярну літературу для народнього чи шкільного вжитку, треба мати на увазі і ширші праці, чи збирання матеріялів до них, монографічне опрацьованих та присвячених різним явищам громадського, політичного, економічного, промислового і т. д. життя даного народу. Ми так мало знаємо, як собі прав добували інші народи, як вони живуть тепер, що відповідні інформації, в формі монографій чи журнальних розвідок виложені, у великій пригоді стануть поширенню круга наших відомостей та запізнаним українського читача з чужими країнами і народами. 
 ЗБИРАННЯ КНИЖОК, ГАЗЕТ І ІНШИХ ДРУКОВАНИХ МАТЕРІЯЛІВ ДЛЯ НАШОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ
Ще кориснішу працю в цьому напрямку ми перепровадили б, коли б по змозі привезли з собою якнайбільше книжок і інших друкованих матеріялів на різних мовах, як подарунок для нашої національної бібліотеки чи якихось українських наукових інституцій. Про це заздалегідь так само треба думати і кожну зручність використовувати, щоб цей обов'язок перед Батьківщиною виконати. Привезені книжки не будуть тільки збагаченням наших книгохранилищ, а не раз стануть до послуги нашим ученим і нашим студентам в їхніх чи наукових студіях, чи підготовчих до них вправах. Ясна річ, що для виконання цього обов'язку не треба мати тих підготовчих даних, що Їх мусить мати автор-емігрант для самостійного написання книжки. Тут треба тільки почуття обов'язку, на яке здобудеться кожен морально здоровий патріот, член нашої еміграційної сім'ї!
. А зокрема було би дуже цінною річчю систематизувати той друкований матеріял, який знаходимо в чужоземній пресі чи літературі в питаннях, присвячених українській справі. Відповідні вирізки з часописів, статті по журналах і окремі книжки, присвячені їй,— коли їх перевезти на Україну та до відповідних науково-публічних інституцій передати, неоціниму прислугу дадуть авторам майбутніх монографій, розголосові чи історії нашої справи в міжнарод-ніх стосунках присвячених. І для історії, і для ближчої су-часности матеріяли ці мають велику вагу,— тим більше про збирання їх треба пам'ятати нашій еміґрації. 
АРХІВНІ ПОШУКУВАННЯ 
Ми не використали б всебічно нашого перебування за кордоном, коли б не вжили відповідних заходів для ознайомлення з тими матеріялами, що маються в тутешніх архівах і бібліотеках і торкаються історії України. Ясна річ, що для такої праці треба мати спеціяльну наукову підготовку і інші відповідні дані. А проте, ті наші невільні емігранти, що науковим фахом своїм мають щось спільного з інтересами науки української історії, мусять використати б слушну нагоду для висвітлення не одного явища нашої минувшости, принаймні, як вона переломлялась у свідомості колишніх наших спільників, або ворогів, або так чи інакше заінтересованих в нашій минулій боротьбі за державність міжна-родніх обсерваторів. Пошукування, пороблені в свій час в шведських державних архівах небіжчиком Молчановським, а В. Липинським в польських архівах, як відомо, дали значні наслідки для нашої історичної науки і одкрили нові джерела для більш всебічного пізнання нашої минувшини. Коли І. Борщах, один з наших сучасних емігрантів, ідучи слідами згаданих вище істориків, використовує тепер своє перебування у Франції, віднаходячи в тамошніх архівах цінні матеріяли щодо епохи гетьманів Б. Хмельницького і П. Орлика, то треба тільки побажати, щоб і інші, підготовлені до таких архівних пошукувань, члени нашої еміґрації використали архіви інших країн для аналогічної мети. А ці архіви, як виявилось, таять у собі високої ваги наукові документи і кличуть до себе наших дослідників. Не будемо ж упускати слушної нагоди, щоб із столітніх сховищ на денне світло витягти те, що нам досі було не відомим, а що таке велике значення для нашої історії має! 
 ПРАЦЯ НАД ЗАСВОЄННЯМ НАУКОВИХ УДОСКОНАЛЕНЬ
Світова наука і під час Великої Війни, і особливо після неї збагатилась великими здобутками. На різних ділянках її осягнено цікавих відкрить, пороблено сміливі досліди, що відкрили нові перспективи, нові можливості, використовування сил матерії природи для потреб чоловіка. І українському технікові, інженерові, хемікові і агрономові є чому повчитись, Щоб свої знання поглибити і «останнє» нове слово науки пізнати. Відбудова промислового, господарчого життя України вимагає од нас великого напруження сил і творчо-сти, а найбільш продуктивне і економне витрачання їх може бути переведене тоді, коли за допомогою засвоєних нашими фахівцями останніх наукових дослідів і методів будемо уникати уживання старих способів і знаряддя. Пильні студії наших фахових сил в зазначеному вище напрямку будуть реалізовані після нашого повороту на Україну не тільки для цілей господарчої відбудови її, а також і для потреб оборони, нашої Батьківщини, а ця проблема, з огляду на деякі прикмети наших кордонів, а також в зв'язку з новими завданнями і методами захисту їх, повинна притягти до себе увагу не тільки наших військових кругів, але й всіх фахових сил нації. Досвід Великої Світової Війни показав, що стратегія, як вище військове мистецтво, тільки тоді може пожиточних наслідків осягнути, коли широко використовує придбання наукових дослідів і відкрить. Мільйонна армія без діяльної участи в її чинних операціях інженера, техніка, хеміка, в сьогоднішних умовинах військової боротьби, свого завдання виконати не може. От через що нам треба вже тепер про справи, зв'язані з обороною Батьківщини, думати, а фаховим силам еміграції чуйно стежити за розвитком тих наукових дослідів, що їх можемо для цієї мети зужиткувати. Коли ж ми захотіли б спинитись над окремими галузями господарчої відбудови України, то тут прийшлося б висловити побажання, щоб не одна з них не щезла з поля нашої уваги і щоб уже сьогодні ті фахові сили, що ми маємо серед нас, опрацювали пляни праці в відповідних напрямках, взявши на увагу висловлені вище міркування про потребу підготовчої наукової праці в огнищах європейської науки.
* * *
 
Є дві актуальні справи, що вимагають до себе пильної уваги з боку нашої еміґрації,— це справи заопікування нашим інтернованим військом і студентством. 
ЗАОПІКУВАННЯ ІНТЕРНОВАНИМИ
Вище вже згадувалось, що наші інтерновані вояки, не дивлячись на тяжкі умовини свого життя, схоронили в собі велику моральну відпорну силу супроти різних розкладових впливів і готові кожної хвилини стати до виконання своїх обов'язків перед Батьківщиною. Такий настрій наших інтернованих великого занепокоєння завдає ворогам нашої дер-жсавности, особливо ж большевикам, і вони всіх сил вживають, аби здеморалізувати їх та розкласти. З цією метою витрачаються величезні гроші: закладаються «ком'ячейки», розповсюджуються агітаційні листки, газети, ширяться неймовірні провокації; переводиться загалом деструктивна праця, до розбиття нашої сили направлена? Та вороги наші не можуть похвалитися великими і бажаними для них наслідками своєї розкладової праці. В цілому і командири частин, і козацтво тримаються непохитно і по-лицарському переносять тяжкі умовини свого інтернування. З огляду на велику вагу наших інтернованих частин, як кадрів майбутньої армії, так потрібної для будівництва Української Держави, наше еміграційне громадянство повинно оцю моральну силу інтернованих вояків ще більше зміцнити та своєю увагою до потреб їхніх, своєю опікою над ними її поглибити і незламною зробити. Інтерновані повинні знати ту велику відповідальність, що її вони понесуть перед Батьківщиною, коли заломляться-захитаються, а відповідні групи еміграційного громадянства не повинні забувати, що їх байдужість до долі інтернованих і до тієї ролі, що її ці мають виконати в будівництві держави нашої, буде рівною, коли не більшою, в злочинності своїй.
Нашим інтернованим потрібна і матеріяльна і моральна підтримка. Форми останньої можуть бути різноманітними:
матеріяльна допомога, постачання книжок, газет для бібліотек інтернованих, шкільного приладдя для освітніх і спортивних вправ їх, читання лекцій, рефератів тощо,— аби тільки була охота до цього і активна любов до братів наших, що стільки крови, праці і жертв поклали для нашої святої справи і що мають ще покласти їх в майбутньому для добра нашої Батьківщини! Та тільки коли беремось до цієї справи, то мусимо пам'ятати її державну вагу і уникати в заопіку-ванні потребами інтернованих партійної чи якоїсь спеціяль-ної тенденції. Військо не може бути знаряддям певної партії чи угруповання; воно є здобутком цілої нації, цілої держави, знаряддям Ті і чинником державного будівництва. Оцю рису в державній ролі війська і на еміґрації ми повинні виплекати перш усього в. своїй свідомості, щоб потім, після повороту на Україну, ще більш ідею цю цілому народові нашому прищепити.
Отже, заопіковуючись потребами нашого війська в умовинах інтернування, ми не маємо права керуватися в цій справі партійними мотивами, а тільки державні завдання понад усе повинні поставити. Той, хто такої вимоги не додержував би, показав би свою нерозвиненість державну і замість добра шкоду б загальній справі завдавав! Хоч би навіть удавав при цьому «вовка в овечій шкурі»,— все одно його розпізнають і на чисту воду нечисту працю виведуть! Здоровий інстинкт державности, що його не раз уже виявляло наше військо, поможе йому на майбутнє по-державному орієнтуватись в облудливих заходах партійної тенденційности або, ще гірш, персональних амбіцій, хоч би в гру увіходили і певні «авторитети» чи зловживання ними, які в таких випадках фатально свій «вплив» і перебільшене ними самими «значення» гублять.
Зробити з нашого вояка фанатика української державности, але свідомого, освіченого,— ось що повинно бути завданням не лише Головної Команди нашої, але й цілого громадянства, яке в міру сил своїх згаданій команді повинно в цьому напрямку сприяти і допомагати. 
ЗАОПІКУВАННЯ СТУДЕНТАМИ
Подібно до інтернованих вояків і наше студентство заховало в собі моральну силу перед різними розкладовими впливами. Воно відчуло той обов'язок, що на нього Батьківщина в цей момент поклала і ретельно за науку взялось, щоб використати примусове своє перебування за кордоном з найбільшою користю для національної справи. Цей напрям і настрій серед нашого студентства не можна не привітати:
він свідчить про зрозуміння ним і сучасного моменту в долі нашої державности і тих завдань, які спеціяльно ставить перед ними програма будівництва української державности. А програма ця вимагає великої кількости свідомих, інтелігентних і працездатних будівничих, між іншим, і науково підготовлених до творчої державної праці. Становище науки на Україні взагалі, а шкільно-наукових огнищ її зокрема, ось уже кілька років є загроженим, бо большевицька система і на них свою руйнуючу руку поклала, завдавши великий удар самій можливості функціонування університетів, інститутів, гімназій тощо. Почасти завдяки цьому спеціяль-ному «попечению» большевицької влади над долею нашої науки, а почасти завдяки еміґрації з України за кордон значної кількости її наукових сил, умовини розвитку там науки погіршали, а одночасно погіршали і можливості нормального навчання нашої молоді в гімназіях, університетах, інститутах тощо. Коли все оце взяти на увагу, то матимемо певні браки, недостачі, надщерби і щодо кількости, і щодо якости тих молодих діячів, що їх за цей час московської окупації видадуть наші вищі та середні школи. І ці браки та діри знов же ж повинна в міру сил своїх заповнити емі Грація, власне, молодші елементи її. За всяку ціну студентство мусить іти до чужоземних університетів, політехнік і спеціяль-них академій, щоб пройти систематичний курс наук і повернути иа Україну підготовленими до тієї ролі, яка їх там чекає.
Старші елементи нашої еміґрації повинні в цій справі якнайбільшу допомогу й матеріяльну й моральну подати молодшим, а останні мусять дати собі звіт в тому великому обов'язку, що на них падає в цей переломовий період нашої історії, і не гаяти часу для всебічної підготовки до виконання обов'язку.
Справа навчання нашої студентської молоді за кордоном остільки широка, що вимагала би спеціяльних, ширше уло-жених міркувань. Тут можна обмежитись тільки побажанням, зверненим до студентства: учіться, не гайте часу! Візьміть з закордонних огнищ науки якнайбільше, перетворіть засвоєне і набуте якнайглибше! Пам'ятайте, що ви відновляєте давню і світлу традицію 16—17 вв. нашої історії _ безпосереднього контакту України з культурними країнами на ґрунті науки і освіти, а тому додавайте до відновленої традиції і ентузіязму молодечого, і нашої національної упертости, щоб створити симбіозу емоції і розумової праці, яка може видати прекрасні і пожиточні наслідки. Для молодої держави нашої потрібен інженер і аґроном, педагог-навчитель і лікар, дослідувач з обсягу гуманітарних наук і працівник в дільниці прикладного знання,— скрізь чекає величезне поле праці. 
ПРАЦЯ СЕРЕД НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШОСТЕЙ — ЕМІГРАНТІВ З УКРАЇНИ
Ставлячи перед собою завдання аґітаційно-інформаційні про наші державні змагання серед чужинців, перепроваджуючи певну працю над собою для здобуття освіти і громадського досвіду в цілях найдоцільнішої участи нашої в будівництві Української Держави, наша еміґрація повинна не забути ще про одне завдання великої державної ваги. Маємо на увазі перебування за кордоном численної еміґрації, що територіяльно є українською, а належить до національних меншостей населення України. Серед цих кругів еміґрації певні елементи живуть ще старими поглядами та надіями на єдину Росію, гадаючи, що українська справа не може бути розв'язана в тій формі незалежної Української Держави, за яку ми обстоюємо та за яку стільки жертв поклали. Згадані елементи часом навіть ворожу агітацію серед чужинців проти наших змагань провадять, гадаючи, що таке поводження може безкарно для них минути. Коли діяльність одних з цієї групи пояснити можна егоїзмом, що часом добре оплачується з принципіяльно ворожих нам кіл (хоч би авантурника Моркотуна пригадаємо), то негативна позиція інших знаходить своє зрозуміння просто в ізольованості їхній від нашого організованого життя та в нехтуванні з нашого боку тієї уваги, яку ми повинні цій групі присвятити. Завдання української еміґрації в стосункові до них полягатиме в тому, аби повернулись вони на Україну не явними чи тайними ворогами нашої державности, а дер-жавно підпорядкованими та чесними громадянами Української Держави. Інтереси державної педагогіки цього вимагають од нас, незалежно од інших мотивів, ще й через те, що з-поміж цієї групи емігрантів є чимало різних фахових сил, як-от: інженерів, техніків, промисловців-фабрикантів, фінансистів тощо, участь яких у державній будівничій праці була би корисною не тільки там, на Україні, а вже й тут, на еміґрації,— в тій підготовчій праці, яку емігранти для повороту на Україну повинні провадити. Додержуючи певного такту, ми могли би ближче до них поставитись, а далі втягти їх в круг наших плянів, інтересів державних і вже тут поволі зробити їх чинними в переведенні тієї програми праці, яку накреслено вище і яку за їхньою участю можна би було де в чому поширити. Завдання це не є непо-боримим для нас — отже, і його треба на увазі мати в загальній програмі нашої діяльности на еміґрації. Ясна річ, що піднятись реалізації цього завданння повинні ті особи чи угруповання наші, які мають більше співзвучних точок і інтересів з названими групами територіяльно української еміґрації, а тому скоріше знайдуть спільну мову для установлення зв'язків з ними.
Не виключеною була би можливість, після доконання відповідної праці в стосункові хоча би до окремих осіб чи угруповань з цієї категорії, практичної участи їх в деяких справах невідкладної ваги. 
ВИДАВНИЦТВО КНИЖОК
Однією з таких справ є організація видання українських книжок. Правда, дещо в цій справі провадиться нашими видавництвами, що не припинили своєї діяльности за кордоном, а в міру сил своїх підживляють її. А проте, сказати треба, що в цілому її не можна не визнати малозадоволь-няючою наші потреби в своїй книжці. Та воно й не дивно:
наші видавництва не мають великих оборотних капіталів для ширшого розвитку своїх видавничих операцій; коли ж узяти на увагу, що значний відсоток накладу вони повинні тримати на складах до ліпших часів, бо ринок збуту виданих книжок через валютові ріжниці та обмеження в перетран-спортовці їх на Україну є дуже звуженим, то зрозумілою стане та млявість, яку треба признати загалом за видавничим рухом нашим на еміґрації. Енергія окремих людей, як проф. Огієнко (видавництво «Українська Автокефальна Церква») або Є. Вировий («Катеринославське Видавництво») , часом переборює труднощі і дає доказ, що й з малими грошовими засобами можна велике діло провадити і значних наслідків осягти, а проте, ці приклади небагато мають наслідування. Тим часом потреба видання українських книжок, як зазначалось раніш, набуває значення державної загальнонаціональної проблеми, і може бути в цьому маштабі доконана тільки тоді, коли еміґрація дасть собі ясний звіт в тих наслідках, що з сучасного становища видавничої справи випливають. З огляду на це,— притягнення до цієї справи уваги заможніших кругів «фінансової», мовляв би, еміґрації, може відкрити для неї певні можливості реалізації своїх капіталів для справи з комерційного боку певної, але щодо зисків, то пристосованої до повороту на Україну. В кожному разі, певні пошукування і енергія в цьому напрямку повинні бути пророблені принаймні окремими рухливими одиницями нашого громадянства, і не можна думати, що передчасний песимізм тут був би оправданий.
Очевидячки, що не можна тільки на цих можливостях будувати програму видавничої діяльности. Згаданий вище приклад успішних зусиль окремих осіб, що з самопосвятою і незначними засобами уміють значних наслідків доходити, може бути за вказівку і для праці інших наших прихильників та робітників на полі видавничої діяльности. Зрозуміння ваги цієї справи, почуття обов'язку перед Батьківщиною, ініціятива рухлива підскаже певним кругам нашої еміґрації ті технічно-організаційні засоби, за допомогою яких можна видавничий рух оживити і таким чином одну з великих потреб нашої національної програми коли не цілковито задовольнити, то хоч принаймні дещо значнішого в цій справі зробити.
* * *
 
Організація справи видавництва книжок є остільки справою великої ваги, що центральні і місцеві об'єднання нашого еміграційного громадянства повинні б спеціяльний податок на своїх членів покласти і обов'язати їх до виконання цього обов'язку. Правда, живемо ми в страшних злиднях, не маючи часом засобів матеріяльних для задоволення елементарних життьових потреб. Та проте, і в таких умовинах перебуваючи, колективними зусиллями зможемо певних, цілком реальних наслідків досягти. В наших таборах для інтернованих в цьому напрямку зроблено чимало цінного. Нехай же приклад наших вояків потягне за собою здорове наслідування і серед інших груп нашої еміґрації, що в кращих умовинах життя перебувають! А найпаче треба звернути увагу на тих членів української еміґрації, що зуміли орієнтуватись в обставинах перебування на чужині і навіть зручно приспособитись до них. Дехто з таких «американізованих» емігрантів, і не їдучи в країну долярів, досить добрий заробіток для себе знайшов, з якого не тільки на прожиття вистачає, а ще й лишки великі залишаються. Є окремі особи, що кинулись у вир спекуляції, комісійних операцій тощо і «грубі гроші» на цьому заробили, не перестають і далі на чужоземному полі «комерційний геній» нашої нації виявляти. Громадянською опінією, моральною пресією можна поставити таких людей в умовини, серед яких виконання ними податку на потреби організованого життя нашої еміґрації взагалі, а на видавничу діяльність її зокрема, буде для них актом обов'язковим, само собою зрозумілим, а нехтування ним — потягло б неприємні, небажані для них наслідки. Під загрозою громадянського суду чи бойкоту, в разі непідпорядкування обов'язуючим постановам еміґ-раційних об'єднань чи їх екзекутив,— такі заможніші особи примушені будуть думати не тільки про свої власні грошові інтереси, а й про виконання обов'язків своїх перед Батьківщиною. 
ЗАХОДИ БІЛЯ ВЛАСНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЕМІГРАЦІЙНОГО ГРОМАДЯНСТВА
Ясна річ, що всі завдання, які стоять перед українською еміграцією в праці її за кордоном для добра Батьківщини, можуть бути успішно доконані тоді, коли ми будемо організовану, а не розпорошену емігрантську масу з себе уявляти. Не можна сказати, щоб ми не мали такої організації. Емігрантські наші колонії, що існують в різних державах, мають свої комітети, ради і інші екзекутиви, за допомогою котрих нормують своє життя і почувають себе більш-менш не розбитими на чужині. Деякі емігрантські об'єднання, як-от Національний Союз або Товариство Прихильників Ліги Націй, Спілка Українських Інвалідів і Союз Українських Жінок, виявляють ширшу діяльність і чимало корисного зробили серед співзвучних угруповань міжнароднього характеру для нашої справи. Деякі місцеві еміграційні об'єднання, як-от в Чехії, Польщі і Німеччині, зуміли виявити активну ініціятиву в справі приміщення нашої молоді до місцевих вищих шкіл і спромоглися дістати для цієї справи грошові засоби. В Чехії досягнено навіть згоди уряду на організацію Української Агрономічної Академії в Подєбра-дах, яка й почала функціонувати з половини 1922 року, давши можливість побирати фахову науку більше як 300 студентам з нашої еміграційної молоді. Український Центральний Комітет в Польщі розпочав енергійні заходи в справі організації курсів українознавства для тих наших студентів, що побирають науку в польських вищих школах Варшави. Все це факти позитивного характеру, які тільки привітати треба. А проте, поруч з такими фактами в житті наших еміграційних колоній маються і такі, що не відповідають інтересам здорового співжиття та незакаламученої атмосфери. Не одно, для прикладу кажучи, з діяльности Українського Празького Комітету слід направити та з ужитку вивести. Втручання дріб'язкове декого з екзекутиви згаданого комітету в керування Академією Агрономічною закаламучує ту атмосферу, яка створилась біля цієї корисної і цінної справи, а тому, коли такі факти мають місце, то їх громадською дорогою треба усунути. Не завжди під плащиком «безпартійности» та «аполітичности» справді таяться об'єктивність і толерантність. Не зовсім відповідає вимогам Цим, напр., орган Празького Комітету «Нова Україна», що фактично в значній мірі відбиває на собі ідеологію та тактику певного українського угруповання, представники якого відограють активну ролю і в екзекутиві комітету,! в редакції згаданого органу. Нічого не можна мати проти видавничої діяльности окремих політичних партій чи угруповань. Вони потрібні і мають певну цінність, як вияв їхньої дійсної сили і життєздатности, як показник тих творчих ферментів, різ-нородність яких тільки збагачує життя нації взагалі, а еміграції її зокрема. Для ілюстрації пригадаймо хоч би видання «Соціялістичної Думки» (органу У. С.-Д. П.) заходами українських соціял-демократів або видань «Союзу Української Державности» («Проект Конституції Української Держави» або цінний «Економічний Збірник»). А проте, прикре враження справляють ті об'яви життя громадського даної еміграційної колонії, де люди, користуючись технічними сприятливими умовинами, надуживають їх, не той характер надаючи цим об'явам, що їх в дійсності дана наша колонія має.
Більш пляново переведена організація еміґраційних сил, розташованих в даній країні, безумовно внесе корективи в дотеперішні хиби організації еміграції і полагодить чи усуне не одну дисгармонію її життя та діяльности. Як ідеальне завдання для своєї праці кожна еміграційна колонія повинна поставити собі: а) точний підрахунок своїх членів і б) установлення постійного зв'язку з ними. При осягненні цих умовин екзекутивні органи з меншою затратою сил зуміють перевести спеціяльні практичні завдання в справі: а) філантропічно-громадської допомоги незабезпеченим своїм членам; б) підшукування їм заробітку; в) уділення їм медичної допомоги і допомоги для переїздів з однієї країни до другої, коли це потрібно; г) уділення їм своєчасно інформації про загальноукраїнські справи або про справи, що торкаються життя даної еміграційної колонії, і т. д. Ясна річ, що міцніша організація еміграції вплине на піднесення моральної якости її і створить серед неї здорову атмосферу, в якій легше і з більшими позитивними наслідками можна буде переводити всі ті відповідальні обов'язки, що, як частина загальної програми нашого державного будівництва, покладаються українською нацією на еміграційні її об'єднання, що їх в загальних рисах зформульовано було вище.
При умовинах контактного зв'язку між екзекутивами окремих еміґраційних центрів можна досягти і більшої єдности в діяльності усієї еміграції та максимального напруження цієї діяльности по зазначених раніше напрямках. Завданням уряду буде надати цій діяльності ясний державний характер, але умовини, необхідні для цього, полягають перш за все в усталенні організаційних підстав еміграційного життя. Отож до цих точок і повинна увага морально здорових елементів еміграції бути направлена. На щастя — зіпсуті, державне недисципліновані елементи уявляють собою порівнюючи незначний відсоток нашого громадянства, а через це йому легше собі раду дати з тим угрупованням чи особами, що своєю непідпорядкованістю, хворою амбіцією і підозрілою тенденцією закаламучують ясні цілі еміґраційних завдань.
Так звані «авантури», яких підіймалися різні пройдисвіти на еміґрації або «невмєняємі» політичне особи з метою внести замішання в наше життя або підкопати провокаційними засобами повагу до здобутих нами державних цінностей, не дивлячись на певну енергію з боку цих осіб, знаходили швидко опір з боку більшости нашої еміґрації і суворий осуд для себе. Можна бути певним, що, при більшому ступені організованости її, повторення таких явищ буде неможливим, а коли б хтось і пробував їх відновити, то швидко переконався б в недоцільності подібних заходів.
 
* * *
 
Висловленими вище увагами не можна звичайно вичерпати всіх завдань, що стоять перед нашою еміграцією. Та автор і не ставив собі універсальної мети в цій справі, поминувши свідомо деякі моменти великої ваги, як-от установлення зв'язків з Україною та технічно-організаційна допомога нашому рідному населенню в боротьбі його з окупаційною московською владою і подібні йому, що вимагають інших шляхів і іншого місця для свого освітлення. Той, кому близько на серці лежить власне ця форма праці на еміґрації для увільнення нашої Батьківщини, зуміє свій інтерес в цьому напрямку здійснити і свою любов, почуття обов'язку перед нею в чинні акти втілити.
«Героїзм» ширших кругів нашої численної еміґрації в справі наближення так бажаного для всіх нас часу, коли впадуть кайдани московське-большевицької неволі, що ними скуто волю українського народу, полягає в тому, аби Ця еміґрація не розклалась морально, а навпаки, зміцнила свою одпорну силу і ужиткувала пожиточне час свого примусового перебування за кордоном.



Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.