Драгоманов про украiнське питання - Украинские Страницы
  Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Деятели --> Драгоманов, Михаил (Другие об Драгоманове)
     Деятели --> Петлюра, Симон (Петлюра, Симон)


Симон Петлюра


ДРАГОМАНОВ ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ



(Михайло Драгоманов. «Чудацькі думки про українську національну справу». Київ, 1913. Видавниче Товариство «Криниця». Ц. 60 коп.)


«Мысли чудака об украинском национальном вопросе» - так у російському перекладі треба назвати одну з найяскравіших і зрілих праць видатного українсько-російського політичного діяча, що він написав українською мовою, і тому мало хто з російських читачів про неї знає. Та й не лише російських читачів. Масовий український читач так само вперше може познайомитися з працею свого ідеолога, бо перші два видання були надруковані за кордоном - перше на сторінках радикального «Народу» 1891 року, друге - у Галичині; його видав ідейний послідовник Драго-манова, український письменник і вчений Ів. Франко 1892 року; тому ці видання не мали широкого обігу. Проте «Чудацькі думки», як бібліографічна рідкість, до того ще й нелегальна, були дуже популярні поміж українців, і автор цих рядків ясно пригадує піднесення і захоплення в гуртках української молоді наприкінці 90-х років минулого сторіччя, викликані читанням цієї книжки. «Чудацькі думки» разом з іншими працями Драгоманова з українського національного питання, як, наприклад, «Историческая Польща й велико-русская демократия», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Вільна спілка» та низка інших статей, надрукованих у женевській «Громаді» і інш., були у той час найціннішим і чи не єдиним освітнім матеріялом з цього питання. Погляди, висловлені у «Чудацьких думках», викликали гарячі дебати і палкі суперечки. Після смерти Драгоманова українська політична думка пішла в дечому далі, зміцніла, розвинулася, але багато з того, що він говорив, залишилося і до наших днів повним глибокого значення і не втратило своєї ваги. Тому треба вітати українське видання цієї праці українського політичного мислителя, якого, хоч і великі його заслуги у справі національно-політичного формування свідомости українців,- мало знає українська суспільність. Нема сумніву, що праці Драгоманова, коли стануть надбанням рідної йому спільноти, будуть мати великий вплив на розвиток її політичного самоусвідомлення і будуть сприяти встановленню нормальних взаємин між росіянами і українцями, бо питання цих взаємин широко і багатобічно висвітлив Драгоманов у згаданих працях. Відбилося це питання і в «Чудацьких думках».
Висловлені у цій книзі погляди Драгоманова були нові для українського суспільства і, до певної міри, не сходилися з усталеними твердженнями українського національного катехизису; звідси стає зрозумілою назва книжки, що самим заголовком зміцнювала дещо незвичний її зміст. Провідна Думка книжки - боротьба проти національної виключ-ности, що її культивувало українське суспільство, і з'ясування питання про культурні запозичення з російської культури з метою успішнішого політичного і культурного розвитку українців. Тон книжки - полемічний; автор висловлюється проти органу українських націоналістів «Правда», що, проповідуючи ідеї національного самовизначення, неґативно ставився до російської культури взагалі і до російської літератури як найяскравішого вияву останньої, зокрема, викликаючи в українців упередження проти неї. В той самий час «Правда» посилено пропагувала культ власних національних «святощів». «Правду», як орган з яскравим націоналістичним забарвленням, відзначала політична поміркованість; вона захищала льояльність і так звану «угоду» між українцями і поляками, власне кажучи, урядовими колами їх у Галичині, висловлювалася проти соціялістичних і радикальних гасел і вороже ставилася до Драгоманова, бо бачила в ньому головного оборонця їх і дис кредитувала його в очах українського суспільства обвинуваченнями в «об'єди-нительстві» і «обрусительстві». Скориставшися приватною справою, Драгоманов виступив з полемікою проти «Правди», надавши їй принципового характеру і громадського інтересу: Він вилучив з неї, скільки можна було, особисті моменти, показав хиткість позиції супротивника у національному питанні і яскраво скритикував сучасне йому українство з його невисоким рівнем політичного розвитку, культурною відсталістю, опортунізмом і браком ясної мети в національній політиці. У противагу до цього Драгоманов уводить читача у коло космополітичних ідей і інтересів загальнолюдського розвитку, приходячи до висновку, цими ж таки ідеями обгрунтованого, про природність, життєвість і право розвитку окремих національностей, в тому числі і української. Влучно користуючися порівняльною методою, він робить екскурси до історії національних рухів, показуючи в них співзвучні моменти з українським рухом, наводить багато фактів і історичних ілюстрацій з метою переконати українців, що «сама по собі думка про національність не може довести людей до волі і правди», що «думка про людськість вище думки про націю», що остання може навіть стати причиною насильства над людьми і що лише глибока перейнятість ідеями космополітизму може ушляхетнити національні прагнення окремих народностей, надавши цим прагненням моральних і соціяльних рис, прийнятних і конечних для кожної культурної людини. Драгоманов у різних місцях своєї книжки кілька разів вертається до цієї думки, доповнюючи й розгортаючи її та ілюструючи прикладами суперечносте між цією ідеєю і тогочасною українською ідеологією. Популярно написані, ці сторінки книжки Драгоманова читач сприймає з непослабним зацікавленням, вони  свідчать про широку обізнаність автора у цьому питанні. Інтерес зростає там, де автор пристрасно полемізує, обеззброюючи супротивника непереборними аргументами ерудиції, гармонійности і наукової обгрунтованости своїх поглядів. Якщо для українського читача «Чудацькі думки» цінні суттю думок, що їх розгортає автор, то для російського читача не позбавлені інтересу будуть ті сторінки праці Драгома-нова, де він говорить про ставлення українців до росіян і російської культури. Тут не зайвими будуть кілька ілюстрацій.
«Правда», обурюючися захопленням російською літературою на Заході, висловлювала думку, що література ця «не підходить до європейського духу», бо «замість того, щоб радіти з життя... росіяни все говорять про нещасних та бідних»... це «люди не нашого духу, не нашої навіть крови, в азіятської жовтої, перейняті наскрізь не нашою вірою, а буддистською» (ст. 10-11). Показуючи необґрунтованість критерію, до якого звернулася «Правда», оцінюючи літературні явища, Драгоманов захищає російську літературу і бачить цінні якості в тих рисах її, які осуджує «Правда». На його досить своєрідну думку, «російське письменство через те найбільше цікаве для чужинців з усіх слов'янських, що воно найменше національствує, найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім по одежі тих думок, по тих пригодах, котрі воно описує, це письменство само собою виходить національне і осібне» (ст. 25). Визнаючи величезне значення російської літератури, Драгоманов висловлює думку, що і українська література, щоб бути цікавою, мусить іти таким самим шляхом, тобто висвітлювати по-своєму ті життєві питання, що хвилюють тепер культурні народи. Розгортаючи далі цю думку, Драгоманов робить висновок: «українське письменство доти не стане на міцні, свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західньої Європи, а не через Петербург і Москву» (ст. 33). Відзначивши неосвіченість українців, недостатнє поширення між ними знання європейських мов, Драгоманов запитує: «подумайте ж тепер, яка мусить бути просвіта в такій громаді (тобто в українській.- С. П.), коли вона ще збунтується й проти російського письменства?» (Ibid.)
Звичайно, Драгоманов був надто освіченою людиною і мав досить наукового такту, щоб, гостро оцінюючи культурний стан сучасного йому українства, могти обмежитися самим лише констатуванням факту, не давши відповідного якщо не виправдання, то пояснення його. Але і визначаючи історичні причини, що показують сумне явище української дійсности, він, однак, значну частку провини за нього перекладає на самих українців, докоряючи їм, дещо перебільшено, бездіяльність,, недостатню рухливість, брак активної ініціятиви і широких громадсько-наукових інтересів. Він називає «лицемірством» з боку москалененависницького українолюбства розпалення упередження проти російської літератури, бо те краще, що написане з українознавства, написане російською мовою, в той час, як логіка і інтереси розвитку рідної культури вимагали, щоб українська мова якнайшвидше стала органом і знаряддям вищого наукового знання, щоб нею створити українську науку і журналістику. Цей докір Драгоманова вченим, що писали свої праці з українознавства російською мовою, ми зрозуміємо краще, якщо згадаємо, що Драгоманов був одним з перших, хто скористався українською мовою як мовою науки і журналістич-ної публіцистики, і в цьому його мало підтримали інші українські вчені. Вбачаючи занепад .культур ного рівня українців у художній літературі і наукових працях з українознавства, Драгоманов з більшою увагою спиняється на оцінці найвизначніших літературних і наукових явищ в українстві, розглядаючи белетристичні твори Мирного, Нечуя-Ле-вицького, Кониського і наукові твори таких "українсько-російських учених, як Потебня, Костомаров, Сумцов, В. Антонович, Житецький, Дашкевич і Куліш. Якщо не можна повністю погодитися з цією оцінкою, якщо часом Драгоманов перебільшує і не завжди лишається науково об'єктивним, то все ж у ролі критика культурно-наукового доробку сучасного йому українства він виявляє великий критичний розум, і обсяг наукових інтересів цілком нарівні європейського знання, і виняткову ерудицію. Загальний висновок Драгоманова - це конечність оновлення українства через нав'язування безпосередніх зносин з європейською наукою, літературою і політикою (ст. 56), але на даній стадії найближчий до цього шлях таки пролягає «через Москву і Петербург»: «зовсім не думаючи голосити «смерти українському письменству»... а, власне, бажаючи добра українському письменству, вважаю тепер потрібним виступати проти тих, ¦ хто відкидає російське письменство, як буцімто нічого не варте, і тим відкидає найприступніший для нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода, й хоче засудити цю громаду на виключне вживання загнилої вже водиці, а то ¦ц й просто мертвої, котра бучно зве себе «патріотичною» Ц українською наукою, белетристикою й т. і.» (ст. 58).
Особливо цікавий читачеві IV розділ «Чудацьких думок», присвячений історичному висвітленню обрусіння на Україні. Щоб висвітлити питання, Драгоманов притягає аналогії з історії державно-національного централізму старих і середніх віків, латинської централізації у римській церкві і таких самих прагнень з практики східних церков, прослі-джуючи при цьому розвиток цієї ідеї за нових віків аж до пореволюційної Франції і Німеччини. Драгоманов небезпідставно відзначає, що «французькі республіканці-якобінці виробили логічну, свідому систему, підперту навіть формально прогресивними аргументами, і розширили попередні заходи французьких королів «до офранцуження окраїн». Вони конечні батьки новішого державно-національного централізму, усяких германізацій, мадяризацій, обрусіння і т. д.» (ст. 103). Переконаний, що обрусіння не є системою і що в ньому не винні прогресивні кола російської суспіль-ности, Драгоманов присвячує окремий (V) розділ своєї книжки виясненню питання про доконечність для українців спільної боротьби з політико-адміністративною централізацією в Росії і як союзника називає ліберальні шари російської суспільности, зокрема земства. На жаль, Драгоманов не досить розгорнув і обгрунтував свої думки в цьому розділі, а пізніше уже ближча до нас сучасність довела і помилковість деяких з них. Надаючи перебільшеного значення російському лібералізмові, Драгоманов помилився, покла-даючися на нього. Якщо він думав, що після того, як скинуть цензурні кайдани з українського слова і в Росії прийде політична свобода, «в які-небудь 5-10 років однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас стали б національними», то події, свідками яких ми були кілька місяців тому, свідчать про дещо інше: підтримка лібералів в українському питанні виявилась далеко не одностайною, при чому деяка частина їх не тільки не визнала за українцями політичних прав, а навіть почала боротися проти них, а питання про українську народню школу взяли під сумнів навіть під поглядом педагогічним.
Яскраво і сильно написаний розділ про українські «національні святощі», що проти них різко повстає Драгоманов, вбачаючи в них небезпеку для розвитку здорової національної самосвідомости. Виходячи з основної думки, що «національність є тільки фунт, форма та спосіб», він переконливо доводить потребу переглянути закорінені в українському суспільстві погляди на мову, звичаї і національні відмінності, як на щось варте консервування і глибокої поваги.
«Мова - не святощі, не пан людини, народу, а слуга його. Література мусить нести в маси народу просвіту якнайлегшим способом» (ст. 152).
«Чудацькі думки» Драгоманов висловив і розвинув ще 1891 року. Як я відзначив вище, вони суперечили тим поглядам на національне питання, що переважали серед українців. Але хоч і незвичні, і для того часу парадоксальні, вони відзначалися такою здоровою свіжістю і науковою обґрунтованістю, так були перейняті щирістю почуття любови до рідного народу, що ідейні супротивники Драгоманова, які порушували навіть питання про вилучення його з української родини, як «об'єдинителя і обрусителя» (ст. 27), не могли не зважати на них і, до певної міри, не засвоювати їх. Такою є сила справжнього знання і непідкупного почуття. Ця риса зберігається за працею Драгоманова в значній частині її і дотепер, коли її вперше видано на терені російської України. Щоправда, видавництво зробило пропуски і відзначило трьома крапками ті місця, які здавалися йому кримінальними. Але і дещо пошматовані «Чудацькі думки» все ж дають можливість пізнати кращий публіцистичний твір Драгоманова українською мовою. Велика провина видавництва - неохайність видання: велика кількість друкарських і коректурних помилок. Бракує ознак редакторської праці: нема ані пояснень до імен, ані приміток, хоч вони і потрібні читачеві.
Наприкінці не можна не побажати, щоб слідом за «Чудацькими думками» надрукували і інші твори Драгоманова, написані українською мовою. Неувага до пам'яті і науково-публіцистичної спадщини визначного українського ідеолога - сором для українців. Багато з того, що Драгоманов написав з українського національного питання, тепер бібліографічна рідкість, і потреба перевидати ці твори на російській Україні є справді пекуча.. Чим швидше це буде зроблено, тим краще для розвитку політичної думки на Україні, бо спадщина Драгоманова і до цього часу не втратила свого значення, і, ставши приступною ширшим колам читачів, вона сприяла б увічненню пам'яті свого творця, який так прислужився і російському, і українському суспільствам у пробудженні серед них інтересу до питань політичного життя.



Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.