Розділ І
Потреба правди

Одним з політичних виявів антиукраїнської кампанії в Польщі... є відкопування проблеми українського націоналізму і наголошування його так званої "небезпеки". Це - слова українського історика й політолога зі США, проф. Ярослава Пеленського, опубліковані у редагованому ним же журналі "Віднова" № 3/1985, Мюнхен, стор. 247. Хоч і ціную проф. Я. Пеленського за його в деяких випадках об'єктивність, проте не можу з ним погодитися щодо того, що: а) проблему українського націоналізму не слід відкопувати, б) що український націоналізм не становить небезпеки, в) що він ототожнює проблему українського націоналізму з українським народом ("антиукраїнська кампанія").

Вважаю, що проблему українського націоналізму слід не тільки "відкопати", а й вивернути її догори корінням, щоб можна було збагнути злочинну суть українського націоналізму. Без зрозуміння суті українського націоналізму ніколи не дійде до примирення між українським і польським народами. Всупереч твердженню проф. Я. Пеленського, український націоналізм надалі становить велику й реальну небезпеку як для українського, так і для польського народів хоч би тому, що в його суті є перегляд на сьогодні існуючих кордонів, національна ненависть, і в дальшому - імперіалістична експансія.

Проф. Я. Пеленський під впливом багаторічної націоналістичної пропаганди невиправдано ототожнює український націоналізм з українським народом, а це - дві різні речі, два різні поняття. Український народ у своїй масі ніколи не прийняв українського націоналізму, відкидає його й сьогодні та засуджує його діяльність під час II світової війни. Саме це й є предметом цієї книжки.

Один доброзичливець сказав мені:

- Чоловіче, облиш писати цю книжку, припини цю затію, вони ж тебе вб'ють! Я їх пізнав, я їх знаю - націоналістів, бандерівців - я бачив як вони вбивали, я знаю на що вони спроможні!

-Ні, не вб'ють, - відповів я. - Не той тепер час, не той тепер Миргород, Хорол-річка не та..

Проте й справді, перед тим, як взятися за написання цієї книжки, я аналізував проблему можливих наслідків для мене особисто й для моєї родини, які могли б настати з цієї причини. Я знав і знаю, що ОУН, тобто Організація Українських Націоналістів, поборювала своїх ворогів терором - індивідуальним і масовим. Але ж від початкової стадії діяльності ОУН, від апогею терору років війни, минуло багато років і, що найголовніше, змінилися обставини, які примусили ОУН припинити в цей час фізичний терор, відмовитися від убивств. В ОУН завжди панувала жорстока дисципліна, чи вона була свідома, ота дисципліна, а чи ні, тут не так уже суттєво. Тут скажу лише, що всі вчинені оунівцями вбивства відбувалися з наказу, або ж з ініціативи організації, тобто ОУН.

Після війни, опинившись на Заході в демократичних країнах, ОУН, не відмовляючись від мети, змінила методи своєї боротьби. Тепер вона не вбиває, що не означає, що вона, відмовилася від убивств у майбутньому.

Отже, з власної ініціативи жоден оунівець не наважиться мене вбити за цю книжку, а проводи (від: провід) усіх трьох фракцій ОУН сьогодні не підуть на такий крок, це йшло б урозріз сьогоднішнім заявам про демократизм, навіть про гуманізм в ОУН. За таких умов, коли б мені щось сталося внаслідок публікації цієї книжки, то це б тільки ще більше пошкодило ОУН, це був би ще один доказ злочинності цієї організації. А таких доказів сьогодні ОУН хоче уникнути, хоче їх позбутися. Хоч був час, коли ОУН неприховано пишалася скоєними злочинами.

Тож повторюю: Я не боюся, що мене бандерівці (бо це їхня спеціальність від часу розламу в ОУН) вб'ють мене. В них вистачить розуму, щоб застосувати тактику промовчування цієї книжки. Я не боюся не тільки смерті, а й погроз, не боюся зневаг, яких можу сподіватися від українських націоналістів. Якщо вони матимуть місце, то вони будуть оприлюднені в наступному виданні цієї книжки, як додаток до неї.

Пишу цю книжку всупереч становищу моїх близьких, зокрема моїх дітей. Тож, гадаю, вони залишаться поза погрозами й іншими наслідками моєї діяльності. А якщо ні, то й про це напишу в наступному виданні.

Правду мовлячи, в цій книжці я не написав нічого досі незнаного. Бандерівці проти мельниківців писали ще й не таке, і - навпаки, мельниківці проти бандерівців. І

незаангажовані в політику українці писали про звірства ОУН-УПА тут, на Заході, хоч би згадати книжку українського протестанта, мабуть, баптиста, Михайла Подворняка з Вінніпегу, про яку говоритиму далі. Писали теж інші українці, як от Григорій Стецюк, Данило Шумук, про котрих теж говоритиму в цій книжці. Про звірства ОУН-УПА писали теж польські автори - історики, публіцисти, мемуаристи. І їх не вбивали, то чому ж мене мали б убити? Чи не останніми жертвами індивідуального терору ОУН були Ярослав Галан та отець Гавриїл Костельник, та це було в 1948-1949 роках, коли в Західній Україні діяла ще УПА.

І ще: Оунівці сьогодні, хоч вони й фанатики, проте не такі, як фундаменталісти з-під стяга Хомеїні.

Чому я взявся за цю тему? І чому саме тепер?

Минає рік, як розвалилася держава під назвою СРСР, на її руїнах постали незалежні національні держави, в тому й Україна. Ще раніше постала незалежна Польща. Постала нова геополітична ситуація. Україна й Польща стали сусідами. Сусідів не вибирають, вони, просто є. У загальному як Польща, так і Україна спочатку дивилися на Захід, як на панацею, з допомогою якої всі, породжені соціалістичним ладом, клопоти й болячки щезнуть протягом короткого часу. Тим часом, як виявилося (і годі було розумним людям сподіватися іншого) Захід активно допоміг лише повалити пануючі в Східній Європі державні устрої. Захід, зокрема ж США, Великобританія, Франція, має свої клопоти, західні держави дбають про свої стратегічні інтереси. Ні Польща, ні Україна у цій констеляції не є і не можуть бути центром західної політики. США, наприклад, ще довго дбатимуть про стабілізацію в Росії, бо це ж вона стоїть на кордонах ще й досі червоного Китаю. А як він і перестане бути червоним, то й так, взявши до уваги експансивність жовтої раси (мілітарну й економічну), Захід мусить думати про небезпеку зі Сходу. В цій стратегічно-політичній грі ні Україна, ні Польща ніякої ролі не грають. Треба, отже, мати свідомість того, що, коли Захід піклується про Росію, то робить це не конче з любові чи симпатії, а з чистого розрахунку.

За таких умов Україна і Польща мусили б подумати про те, як знайти власне місце у цьому скомплікованому світі. Я тут не підказуватиму - в якому напрямку повинні б ці дві держави, ці два народи йти: на зближення з Західною Європою, на створення якогось блоку від Балтики до Чорного моря, а чи шукати ще якихось розв'язок. Але я певен одного:

між цими двома країнами, отже народами й державами, має панувати злагода. Будь-яка конфронтація між Україною і Польщею буде використана нашими недругами, вона пошкодить перш за все обом народам. Де Голь якось сказав, що у націй немає приятелів, що в них є тільки інтереси. Погодьмося з цим. В інтересі України і Польщі є жити в злагоді.

Але ж злагода мусить спиратися на взаємне довір'я, стан злагоди можна досягнути за умов усунення усіх елементів пануючого й досі недовір'я, підозри у нещирості заяв. Щоб усунути ворожнечу, треба досягти згоди, а згода можлива тільки тоді, коли обі сторони скажуть про свою вину в минулому, коли визнають її, ту вину.

Заторкну тут побіжно проблему взаємного вибачення вини. Існує думка, що, за прикладом польських єпископів, слід сказати на адресу українців: Вибачаємо і просимо теж нам вибачити.[1] Так, це правда, що польські єпископи вийшли з таким зверненням від імені польського народу на адресу німецького народу. Однак, у цій матерії існує основна різниця між польсько-німецькими й польсько-українськими (чи українськими? - про це говоритиму далі) відносинами: Німеччина після війни визнала свою вину, визнала, що від її імені проводилося народовбивство поляків, німецькі суди видали чимало вироків на воєнних злочинців, вони, німці, покаялися. Тому й можна було сказати: "вибачаємо". Не можна, натомість, вибачати, коли винен заперечує скоєння злочину, коли не існує хоч би крихітка покаяння. І ще: хоч ОУН-УПА далеко не весь український народ, проте у відчутті пересічного поляка вину за злочини 1941-1945 років несуть українці. Однак в дійсності це не так - весь український народ не несе відповідальності за діяльність ОУН-УПА. А сама ОУН ніколи не визнала свою вину за скоєні злочини. Тож не можна на її адресу складати заяв: "вибачаємо". А українському народові, як цілості, вибачати нічого. Не можна бо робити аналогії між повстанням Богдана Хмельницького, Коліївщиною, Гайдамаччиною і діяльністю ОУН-УПА. Це - зовсім інші речі.

Однак, хоч ідеться не про весь український народ, то все ж таки наслідки діяльності ОУН-УПА й досі стоять на перешкоді нормалізації стосунків між Польщею і Україною. Маю на думці не формальні міждержавні, складені урядами, домовленості, порозуміння. Маю на думці прочищення атмосфери між народами.

Йдеться, отже, про вияснення того, що діялося на захід від Збруча в 1941-1945 роках. Без такого вияснення не може бути й мови про прочищення атмосфери між обома народами.

Який же підхід до цієї проблеми репрезентують сторони? ОУН, всі три її фракції, не почуваються до жодної вини, вони енігматично визнають, щоправда, що була "взаємна різанина", але не ОУН-УПА її почала, почали поляки, тож нема про що говорити. Є польські автори, як хоч би незрозумілий для мене Тадеуш Олынанський, котрі вважають, що все, що було, слід забути, не слід входити в причини того, що було, покласти хрест на всьому й перейти до нормалізації стосунків. Інші польські автори, а їх більшість, домагаються, щоб "українці" визнали свою вину. Пишу "українці" в лапках, бо саме так говорять поляки.[2] Є поляки, котрі вважають, що без повернення Польщі територій до Збруча не може бути порозуміння між обома народами. Їх я назвав би максималістами. Але є й українці, зокрема ОУН репрезентує таку думку, котрі вважають, що Україна, як держава, має бути побудована на всіх українських етнічних землях, тобто, за твердженням ОУН, Україна має включати Лемківщину, Холмщину, Підляшшя. Не згадую тут про інші територіальні претензії ОУН, бо це зовсім інша тема.

Яка ж позиція в цій справі автора цієї книжки? Скажу про неї прямо, і не в образу котрої-небудь названих тут груп. Вважаю, що територія, яку називатиму Західна Україна, це етнічно українські землі, на яких від століть жили й творили культуру поляки. Вважаю, що існуючий між Україною і Польщею кордон має бути непорушний, недоторканий, а свої міркування основую передусім на Заключному акті Гельсінки, в якому сказано: Держави-учасниці погоджуються щодо того, що кордони між ними, як і кордони всіх інших держав в Європі є недоторкані і тому вони будуть тепер і в майбутньому стримуватися від посягань на ці кордони. У згоді з цим вони будуть теж уникати будь-яких дій чи домагань, які б йшли у напрямі оволодіння чи узурпації частини або цілої території якої-небудь держави-учасниці (мій переклад з польської).[3] Будь-яке домагання перегляду існуючих кордонів веде до війни.

Вважаю, і буду це доказувати, що ОУН-УПА жахливими методами знищила фізично, тобто вчинила злочин народовбивства, щонайменше ста тисяч польського населення, беззахисного населення. І що це народовбивство було заплановане кільканадцять років перед його скоєнням.

Саме тому ОУН розцінюю як злочинну організацію, а УПА й інші українські націоналістичні воєнізовані відділи безпосередньо допустилися злочину народовбивства - на поляках, євреях, росіянах і на десятках тисяч українців, котрі були проти ОУН-УПА. Вина, отже, тверджу, цілковито на боці ОУН-УПА. Поляки в цій неправильно названій "українсько-польській війні" були тими, хто захищався. Переважно безуспішно. В цій книжці говориться в основному про злочини проти поляків, нема бо в мене матеріалу про злочини проти євреїв, росіян і українців. Хоч я переконаний, що такі злочини мали місце, в мене є навіть докази на це, проте не стільки, щоб говорити про них у подробицях.

Між українцями й поляками існує спір не тільки щодо того - хто почав, але також між самими поляками нема згоди у поглядах на те, які були причини різанини поляків відділами УПА, СКВ, УНС. І, на мою думку, жоден автор, навіть А. Щенсняк і В. Шота, навіть Р. Тожецький, не вказали на цю причину, хоч кружляли довкола неї, неначе інстинктом відчували її. А вона, причина мордів, існує, вона виразна, чітка. Про неї говоритиму далі, посилаючись на документи. Натомість українські націоналістичні історики свідомо оминають цю причину, бож, вказавши на неї, треба, щоб ОУН взяла на себе вину за геноцид польського народу. Проте й між українськими націоналістичними істориками існують у цій справі розбіжності. Тоді, коли одні цілковиту вину приписують полякам, наприклад Петро Мірчук [4], то такі, як Ярослав Пеленський, вагаються у визначенні причини мордів, хоч всі вони не заперечують їх.[5]

Існує потреба сказати правду. Гірку правду для українців, для українського народу. І про неї скажу я -українець. Ця правда гірка для українців, бож ОУН-УПА це не тільки західноукраїнське явище, ОУН-УПА у своїй пропаганді намагалася проповідувати, що вона діє від усього українського народу, від його імені, що вона, ОУН, є виразником інтересів усіх українців, що УПА - це армія українського народу. Тому я, українець, хочу цьому заперечити. ОУН ні мені, ні для кількадесяти мільйонів українців ніколи не була рідною. УПА ніколи не була армією всіх українців. Кого і як вона репрезентувала - про це говоритиму в цій книжці.

Абсолютна правда, крім абсолюту правди Бога, не існує. Проте здорове суспільство завжди намагається наблизитися до правди - філософської, історичної. Я не претендую на

абсолютну правду в цій книжці. Може в дечому я помиляюся, проте не в суттєвих справах, не в суттєвих твердженнях. Те, що тут скажу, це не мої видумки, це лише підсумовування фактів, з яких я роблю висновки. Про події в Західній Україні в 1941-1945 роках треба говорити не з ідеологічних позицій, а з позицій інтелектуальних, об'єктивних.

Ця книжка адресується передусім тим мільйонам українців, які ніколи не зіткнулися з діяльністю ОУН-УПА, хоч про неї чули, часто чули неправду, викривлену або більшовицькими пропагандистами, або ж націоналістичними. Ця книжка адресована також до тих українців Волині, Полісся, Галичини, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, які знають ОУН-УПА з часу найбільшого посилення міжнаціональної ненависті. Книжка адресована до тих українців, котрі народилися після 1935 року і котрі знають ОУН-УПА з пофальшованої історії. Книжка адресована також до поляків, з метою переконати їх, що ОУН-УПА, це не весь український народ. Щоб вони знали оцінку тих страшних подій пера українця, котрий останніх 12 років жив в українському націоналістичному середовищі. Нехай ця книжка стане спробою очищення українського народу від злочинних дій частини його племені. Тому книжка повинна вийти у світ українською й польською мовами. Мені здається, що існує потреба перекладу книжки на російську мову, щоб мали змогу прочитати її ті, котрі живуть в Україні, а не володіють українською мовою, щоб мали змогу прочитати її російськомовні євреї. І переклад на англійську мову спричинився б до зміни некорисного ставлення до нас з боку англомовного світу, який дивиться на українців крізь призму справи Івана Дем'янюка.

Я свідомий гніву й ненависті на мою адресу з боку свідомих і несвідомих оунівців, упістів. Проте я плекаю надію, що й серед них знайдуться такі, що визнають за мною рацію. Адже маса українських націоналістів і досі живе тим, чим її кормили й надалі кормлять націоналістичні бонзи. А в рядах ОУН і УПА опинялося багато українців не зі своєї волі, а якщо й з власної волі, то несвідомо. І вони згодом жалкували свого кроку, та не було вже вороття. З огляду на розмір книжки, я був вимушений пропустити два її розділи - про власний досвід на праці в видавництві "Новий шлях", у 'Народній волі", також під час видавничої практики, а також розділ про людей, з якими я зіткнувся. А були й є

серед них люди гуманні, розумні. Та їх - справді вельми мало.

Я свідомий того, що ця книжка буде лише причинком до проблеми ОУН-УПА. Те, що натворила ОУН, вимагає багатосторонніх, інтердисциплінарних студій, вивчення багатьох архівних матеріалів. Маймо надію, що вони, ті матеріали з архівів Москви, України, Польщі, Німеччини, Великобританії, США стануть врешті доступними. Вважаю, що ще за мого життя прийде до заснування спільного, українсько-польського інтердисциплінарного інституту для вивчення того явища, яке декотрі невиправдано називають "українсько-польською війною 1941-1945 років". В такому інституті матимуть роботу не тільки історики, а й психологи (шкода, що не живе вже вчений-українець, професор Варшавського університету, Степан Балій, визначний знавець психології тлуму), географи, етнографи, філологи. Одній людині, зокрема старшій, без доступу до архівних матеріалів - нема можливості всеохоплююче вияснити тему.

Про злочин і кару однієї людини, яка мала на своєму сумлінні одну смерть, Федір Достоєвський написав великий роман, в якому в досконалій формі проаналізував психічний стан злочинця ("Злочин і кара"). А де ж наш, український письменник, котрий описав би "вільні й невільні", тобто свідомі й несвідомі вбивства беззахисних людей, причому застосовуючи винахідливі методи тортур? Де ті українські письменники, котрі зуміли б показати глибину (або мілкість) злочинної душі вбивника з УПА? З допоміжної поліції, яка активно помагала у винищуванні євреїв? Тих душ, котрі, хоч і неповинні у вбивствах, котрі дивилися на звірства, але не мали змоги протидіяти їм.

Не мали змоги, бо боялися не стільки за себе, скільки за дітей своїх, за своїх онуків. Гадаю, що це міг би, коли б жив, зробити Михайло Стельмах. Він, мабуть, був би спроможний описати це, хоч серце його обтікало б кров'ю, бо це ж про єдинокровних братів треба було б писати. Але він вірив у перемогу Добра над Злом, правди над кривдою.

А раз нема серед нас Михайла Стельмаха, котрий не випадково ж одному зі своїх творів дав наголовок: "Кров людська - не водиця", то невже не знайдеться інший український письменник? Олесь Гончар вже, мабуть, не подужає, вже не ті роки. Але ж є, я його навіть бачу: це Володимир Дрозд! Письменник він ще молодий, він проникливий знавець душі людської. Він прекрасний майстер

українського слова. І, на мою думку - чесний. Тож чекатиму, а як не я, то мої діти, мої онуки може дочекаються роману на мiру глибокої, трагічної теми. Це нам, українцям, вийде тільки на добро. У родині не без виродка. Таким виродком була ОУН-УПА у здоровій, хоч і зболілій сім'ї українського народу.

Я б, може, і не писав цієї книжки, хоч завжди мав на це охоту. Та, бачу, йде наступ ОУН, всіх її фракцій, на Україну. Послуговуючись фальшованими й підмальованими гаслами, злочинно підмінюючи поняття патріотизму націоналізмом, ОУН опановує щораз ширші кола письменників, політиків, навіть військових. І далеко не всі свідомі того, що ОУН ніколи не відмовилася від свого стратегічного плану: побудувати на всіх етнічних українських територіях (за оцінками ОУН) державу, в якій влада належатиме до "ініціативної меншості", до "луччих людей" - до "вождів". Від цієї стратегічної мети досі не відмовилася жодна фракція ОУН, а це означає війну в недалекому майбутньому, яка може стати початком III світової війни. Жодна фракція ОУН досі не засудила теж індивідуального і масового терору, практикованого ОУН упродовж багатьох років. З вуст чільних діячів ОУН раз по раз можна почути висловлені між рядками істини про теперішню суть цієї організації, про що говоритиму далі. Реалізація стратегічної мети ОУН - у міжнародних і внутрішніх відносинах становить реальну загрозу для України, як демократичної держави, для українського народу. Оце і є головна причина, задля якої я зібрав і проаналізував матеріал, викладений з моїми висновками у цій книжці.

Декілька слів про стиль, про манеру писання цієї праці. Тому, що її тема торкається мене особисто, як українця, я не можу писати її неначе збоку. Тим більше також, що від березня 1946 року (чому саме від того часу - напишу згодом) я ходив неначе обпльований. Я знав свій народ, знав свою найближчу родину, знав волинське село, знав теж Наддніпрянщину. І, дізнавшися з абсолютно вірогідних уст про злочини українців, я від того часу не зазнав спокою. Ось чому достосована до публікації версія цієї книжки часто писана від першої особи. Крім бо об'єктивних даних, тверджень, я хочу вилити в цій праці свій біль, хочу відверто сказати: мені соромно за те, що серед мого народу постала фашистського типу, тоталітарна, расистська організація -ОУН, яка ставила собі за мету побудувати імперіалістичну

Україну, і яка породила УПА й інші мілітарні з'єднання, які допустилися злочину народовбивства.

Достосована до публікації, адресована до широких читацьких мас книжка, скидається на публіцистичний стиль, проте ті, котрі схочуть знати джерела моїх думок, знайдуть їх у численних примітках, уміщених на кінці книжки. Кого вони не цікавлять - не треба до них заглядати. Вернуся ще до того, що від березня 1946 року я ходжу по цьому світі, неначе обпльований. Збірна пам'ять поляків здомінована стереотипом українця-різуна, українця з ОУН-УПА. Крім того, що треба шляхом правди про ОУН-УПА й інші з'єднання змінити громадську думку поляків про українців, я хочу особисто, теж своїх дітей та онуків, які почувають себе українцями, очистити від тієї скверни, яка да нас пристала через дії ОУН-УПА. Я хочу, щоб шляхом цієї правди очистилися мільйони українців, котрі не відали й не гадали про існування УПА.

Зло запам'ятовується більше, ніж добро. Чи слід дивуватися полякам, що в них склався саме такий, обережно кажучи - негативний стереотип українця? Вважаю, що не можна їм дивуватися. Поляки й українці останніх 75 років, це - Західна Україна, тобто Волинь, частково Полісся, і Галичина. Навіть ті поляки, що жили до війни в Західній Україні, не знали, або майже нічого не знали про дійсне життя українців на схід від Збруча. То що вже казати про поляків з центральних і західних земель Польщі? Польсько-українські відносини формувалися саме там, в Західній Україні. Українці ж з так званої підрадянської України мало що знали про поляків, навіть про тих, котрі жили на так званих Кресах. І їм нічого дивуватися - вони переживали штучний голод, насильну колективізацію, розкуркулювання, масовий терор єжовщини-беріївщини. Про те, що діялося в Західній Україні від 1943 року, вся Польща дізналася від тих поляків, котрим вдалося втікти перед бандерівцями. Це вони, які вціліли, ще під час війни, і після неї, розповсюдившись по всій Польщі, несли вість про українців, як про різунів, ґвалтівників, убивників, грабіжників. Казали: українці вбили, українці спалили, українці пограбували. Казали: українці, хоч мали на думці - бандерівців, різних націоналістів з-під знаку ОУН. Бож до війни співжиття українців і поляків складалося нормально: одні з одними родичалися, ставали кумами, іноді сварилися, але не тому, що той поляк, а той

українець, а так, як і всі люди між собою. Національність не Відігравала жодної ролі.

І ось, починаючи від 1943 року, поляки, що жили в Західній Україні, несли по всій Польщі вість про українців, як про різунів. Поляки з центральних земель Польщі не мали причини, щоб не вірити своїм землякам. Вірили, спрощено ототожнюючи тих, що мордували, з українцями. Отже й зі мною. А мене це болить. Болить ось уже скоро 50 років. І діти мої, які в Польщі вчилися в українському ліцеї в Легніци, теж зазнавали образ з того приводу, що вони українці. Однак повторюю: полякам я не дивуюся. Тобто звичайним людям. Бо, слава Богу, за малими винятками, польські автори, які пишуть на тему польсько-українських відносин від 1943 року, не узагальнюють, вони пишуть: українські націоналісти, або бандерівці, або українські фашисти тощо. Хвала їм за це.

Я, хоч і був вимушений обставинами скривати свою національність упродовж десяти років (від 1946 по 1956 рік), проте я завжди був українцем, я завжди думав по-українськи. Я не соромлюся ні свого українського походження, ні того, що моя прабаба по батькові, Олена, була кріпачкою, я не соромлюся теж Хмельниччини, Коліївщини чи Гайдамаччини. Деякі польські автори першопричину масових убивств вбачають у тих історичних часах. А це -кривдяче для українців. Це - досить-таки мілке бачення подій. Це - результат незнання суті ОУН, як організації, сформованої на тоталітарній ідеології виключності українців. Деякі євреї навіть Тараса Шевченка звинувачують в апології насильства, неправильно пояснюючи його "Гайдамаків". Ті події, хоч і справді жорстокі, не мають нічого спільного з українським національним характером. Тоді українці були поставлені в екстремальні умови, поставлені, зрештою, не тільки самими поляками чи євреями, а й такими українцями, як Ярема Вишневецький, шляхи походів якого рясніли палями, на які настромлювали українських селян. Не можна від доведеної до відчаю людини вимагати контрольованої поведінки. Тим більше не можна вимагати контрольованої поведінки мас. Хай про це скажуть своє слово психологи. Хмельниччина, Гайдамаччина, Коліївщина - це був крик відчаю, це було піднесення руки на ближнього, спричинене загрозою геноциду українського народу.

Такої ситуації не було по українському боці перед і під час останньої світової війни. Точніше - не було з польського

боку такої загрози. Така загроза існувала, але з боку гітлерівської машини.

Отож вертаюся до того, що я не соромлюся свого українсько-селянського походження, хоч мій батько був інтелігентом у першому поколінні, але мій дід з бабою, мої дядьки й тітки від самого світанку й до смеркання в поті чола трудилися. І я їх ніяк не соромлюся. Не соромився я їх ніколи, теж після війни, бо ніхто з моєї родини не брав участі в УПА, ні в подібних до неї організаціях.

Я не соромлюся теж тих українців зі степової зони України, котрі (а серед них я жив деякий час), гнувши шиї в колгоспах і радгоспах, збирали кизяки (коров'ячі лайнаки), щоб мати чим топити, аби щось зварити й нагріти взимку хату.

Я не соромлюся тих українців-поліщуків, котрі все своє життя перед війною пройшли босоніж, або в лаптях-личаках, з ними ж на плечах ходили на прощу в Почаїв, а йшли тиждень туди й тиждень назад.

Навпаки, я горджуся тим, що мої предки - волелюбні козаки, що серед мого народу триста-чотириста років тому майже всі, в тому й селяни, вміли читати й писати, теж жінки, що було евенементом у всій Європі. Я горджуся працьовитістю мого народу, що з-посеред нього вийшли Григорій Сковорода - босоногий філософ, Тарас Шевченко -народжений кріпаком; ціла плеяда вчених, які підсилили спершу Москву, згодом Петербург. Я горджуся своїм народом таким, яким він є, бо я - його частка.

Але я соромлюся того, що вчинили мої земляки в час війни. Я соромлюся за тих, котрі вели євреїв на страту. Соромлюся дій УПА, соромлюся ОУН, яка винна смерті поляків, євреїв, росіян, українців. Я скажу за В. Коротичем, що я соромлюсь людей, які з національності роблять професію. Моє українство має єднати, зокрема з поляками, нашими сусідами, а не протиставляти мене іншим.

Я готовий був мовчати про злочинність ОУН і злочини УПА, я хотів про це забути, надіючись, що разом зі смертю тих, хто організував злочини, хто брав у них участь, перестане існувати проблема. В мене була надія, що молоде покоління українців і поляків житиме в злагоді, в мирі. А тим часом... Ті зі старого покоління не тільки не ведуть до злагоди, але й зі злочинів роблять предмет геройства.

Мені можуть сказати: не каляй свого гнізда, не плямуй свого народу! Тоді я відповім: Не народ свій каляю, не

плямую його, а очищую від тієї скверни, яку спричинила ОУН-УПА.

Бо що ж це виходить: всі українці вбивці? Які ж вони фактично? В підрадянській Україні жило коло 30 мільйонів українців. Їх більшовики мучили, морили голодом, русифікували, катували по тюрмах, депортували, відбирали в них тяжкою працею придбане майно. А проте вони, коли настала війна, коли Україну окупували гітлерівські війська, коли, неначе, й "час відплати настав", як співалося в "Інтернаціоналі", вони, ті 30 мільйонів українців, не різали, не вбивали більшовиків, росіян, не вбивали партапаратників, комісарів. Не згадуючи вже простих людей, серед яких було теж багато поляків. І поляки, мордовані упівцями, втікали за Збруч, у Житомирщину, втікали до українців, котрі їх там переховували, зберегли.

Тож чи справа в українцях?

А націоналісти? Скільки смертей заподіяли поляки українцям в міжвоєнний період? Проф. Ярослав Пеленський у згаданому вже інтерв'ю каже, що під час пацифікації деяких галицьких сіл 1930 року закатовано 9 чи 19 українців. Різниця є результатом нечіткого запису в документах. І ще ось таке: котрим українцям між війнами жилося гірше - там, під більшовиками, чи тим під Польщею? Пам'ятаймо й таке, що хоч і була Береза Картузька, то вона була не тільки для українців-націоналістів. У тому концтаборі ніхто не вмер, нікого в ньому не замучили, хоч і дошкульно мучили. Але не тільки українських націоналістів. І ще пам'ятаймо: Коли почалася війна 1939 року - польська влада випустила на волю всіх в'язнів, у тому й політичних, у тому й Степана Бандеру. І ще пригадаймо у зв'язку з цим - що зробили більшовики з в'язнями, відступаючи перед німецькою армією? То що ж, треба запитати, також поляків запитати: чи те, що почалося на Волині восени 1942 року і розпалилося весною й влітку 1943 року, що поширилося 1944 року на Галичину, а скінчилося геть аж після поновного приходу більшовиків, десь аж 1947 року, - то це справа національного характеру українців? Чи це справа природи українців? А чи це результат злочинної ідеології ОУН? Бо ось білоруси: вони теж жили під Польщею, і жили ще бідніше, ніж українці. То чому ж у них не постала якась БПА? Чому ж вони не Мордували поляків?

Не в народі справа. Причина всьому - злочинна ідеологія ОУН, про яку й писатиму детальніше.

Ще вертаюся до питання: Чому треба врешті сказати правду? Чому цю правду має сказати українець? Треба її, на мою думку, сказати полякам, щоб вони змінили недобру громадську думку про нас. Та й почуття людської кривди у світлі християнської моралі наказує не мовчати про злочин, наказує сказати правду. Вона, ця правда, спричиниться може до цього, що український націоналізм не пошириться на Україні, бо коли б таке сталося, то вся Європа відвернеться від нас. Сильні світу цього нічого дармо не дають. Треба самому подбати про добрі відносини з сусідами. А таке можна досягнути тільки на основі демократії, взаємної пошани, відкинувши всякий тоталітаризм не тільки з дій, а й з думки. Минув час фашизму-нацизму, минув час марксизму-більшовизму. То невже тільки Україна мала б заново намагатися стати на ноги, спираючись на український різновид фашизму - на донцовський націоналізм, утілений 1929 року у форму Організації Українських Націоналістів? А від програми ОУН з 1929 року й досі не відмежувалися всі три фракції ОУН, жодна з них не засудила тоталітаризму цієї програми, не засудила стосованих ОУН методів. Чи ми знову маємо бути винятком серед демократичних країн Європи, світу? Німці, італійці, іспанці, португальці засудили фашизм-нацизм, а в нас, бачте, й досі провідною ідеологією є донцовський націоналізм. І хай мені не перечать, що починаючи від 1943 року, ОУН перейшла на демократичний шлях, бо це був тільки тактичний перехід, зміна гасел. Про це говоритиму далі. Цей перехід мав, неначе, статися в ОУН Бандери, але те саме зробили після війни й в ОУН Мельника. На документах III Надзвичайного великого збору українських націоналістів-бандерівців з серпня 1943 року, на документах Української головної визвольної ради (УГВР) базує неначе свою ідеологію ОУН-з - "двійкарі". Та все це - слова, слова, слова. А практика - своєю донцовсько-націоналістичною дорогою. Про цю розбіжність проголошуваних гасел і практики говоритиму далі. А тим часом пригадаймо собі: який сьогодні за кордоном імідж України? Для росіян упродовж віків ми були малоросами, сьогодні ж вони не без рації ставлять нам у закид грубий націоналізм. Для поляків імідж українця склався, сформувався під впливом діяльності галичан, ОУН, УПА. Для пересічного поляка, українець, це різун. В очах американців ми - малокультурна нація. А чи й нація? Адже нас десятиліттями називали "рашен". Німці

завжди вважали нас предметом своєї політики. До цього часу такий імідж не змінився.

Щоб цей стан змінити, щоб Україна стала суб'єктом у міжнародних відносинах, треба їй стати на шлях демократизму, гуманізму, інтелектуальності. Треба рішуче, і то якнайшвидше, відкинути навіть натяки на можливість панування на Україні націоналізму, отже тоталітаризму. Україна Р.Б. 1992 почала робити намагання увійти у коло суверенних держав, до європейських і світових структур. Хоч людський і матеріальний потенціал ставить її у ряд найбільших держав Європи, проте, з огляду на геополітичну ситуацію, яка склалася, самотужки трудно їй буде швидкими темпами стати рівною серед рівних. Входячи до будь-яких міждержавних структур, треба входити до них з якимось балансом: позитивним й негативним. На цей баланс складається минуле народу, зокрема ж найновіша його історія. Світ кінця ХХ-го століття визнає одну універсальну філософію: гуманізм. А чи ми, частка нашого народу, частка найбільш відома світові, чи ми, входячи в міждержавні структури, не маємо за собою гріха антигуманності?

Були в нас такі гріхи. Багато з-посеред українців активно будували тоталітарний лад червоного кольору. Вони, колишні більшовики, як представники червоного тоталітаризму, через засудження їхньої ідеології, вже відійшли, можна сказати, у минуле, більшовицька ідеологія обтяжує українців не в більшій мірі, як росіян, білорусів та інші народи колишнього СРСР.

Але за нами ще один гріх, гріх українського націоналізму, розквітлого як різновид нашого-таки фашизму. На українському націоналізмі - гріх екстермінації польського мирного беззахисного населення, на ньому гріх убивств стариків, жінок, дітей - звірячих убивств!

Як на сьогодні склалася геополітична ситуація посткомуністичних країн Східної Європи? Литва, Латвія й Естонія дивляться на Захід, розраховують на нього. А тим часом не дуже видно кінець, коли російські війська покинуть ті країни. Не тут місце пояснювати що це означає. Польща і Чехо-Словаччина (незабаром: Чехія і Словаччина) розраховують на Західну Європу. Румунія збирається самотужки розв'язувати свої проблеми. Молдавія - дивиться на Румунію. Росія вважає, що Америка мусить їй дати мільярди, щоб не допустити до експансії Китаю. Україна ж необгрунтовано споглядає на США й Канаду, як на ті

держави, звідки прийде панацея на всі наші болячки Українська діаспора не тільки за моєю оцінкою не рахується, як чинник, що економічно чи навіть політично спричиниться до покращання долі України. США і Канада мають свої інтереси. Їм доля України, як і інших держав - байдужа, хіба що вони побачать в Україні свій бізнес. Україна веде оком теж на південь, на ісламські країни, але це не може подобатися саме Америці, на яку Україна розраховує.

Геополітична ситуація кінця ХХ-го століття у Східній Європі склалася так, що не на Москву нам задивлятися, але й не йти нам самотужки. Крім України, в подібній ситуації опинилася теж Польща, тож передусім цим двом країнам; треба зближуватися. Але цього не можна досягнути без "очищення" від гріхів недалекого минулого. З них, гріхів, треба очиститися, щоб вільніше ввійти в близькі відносини а чистим балансом в європейське і світове товариство. Очиститися можна лише одним шляхом: визнати вину частини нашого народу й прохаючи за це прощення. І ще одна умова: треба офіційно, негайно відкинути й засудити антигуманну ідеологію ОУН.

Гріх цей можна (і треба) змити з душі, засуджуючи злочинну ідеологію ОУН і одночасно вказуючи на винних осіб: на організаторів злочину народовбивства, на ідеологів злочинного націоналізму. А дехто з них ще й досі живе посеред нас, навіть їздить в Україну, виступає публічно на захист УПА, прославляючи її. Одним з-посеред них є Микола Лебедь, котрий очолював ОУН Бандери від липня 1941 року, тобто від арешту Ст. Бандери німцями, аж до серпня 1943 року, коли провідником ОУН-б було вибрано Романа Шухевича. Мова тут про провід ОУН-б в Західній Україні. Не хто інший, а саме він, Микола Лебедь, був організатором УПА, це він очолював сумнозвісну С.Б. - Службу Безпеки ОУН, яка постала ще в так званій "матірній" ОУН Євгена Коновальця. Це про очолювану Миколою Лебедем С.Б. Григорій Стецюк пише, що була вона гірша, ніж гестапо чи НКВД.[6] Гріх цей треба змити з душі ще й тому, що він тяжить на релятивно невеликому відсоткові українського народу, переважаюча кількість якого зовсім непричетна до злочинів.

Хто знає суть українського націоналізму? Тільки вузьке коло спеціалістів і кілька тисяч дійсних членів ОУН. Суті націоналізму не знала більшість членів УПА, СКВ, УНС, вояків СС дивизії "Галичина", не знали (а чи знають тепер?)

суті українського націоналізму "східняки". Хто читав "Націоналізм" Дмитра Донцова?

На підставі спостережень життя в Україні, можливих через читання преси з України, можу здогадуватися, що суті українського націоналізму ніхто не знає, поза, може, Степаном Хмарою й кількома іншими. Зокрема ж не знає її, суті українського націоналізму, письменник і публіцист, лідер Української селянсько-демократичної партії - Сергій Плачинда. Він бо ставить знак рівняння між націоналізмом і патріотизмом. Підміна цих понять - одна з найбільших небезпек для сьогоднішньої України.

Ось чому існує потреба правди. Правди про ОУН-УПА. Повторюю: не можна налагодити добросусідських стосунків з польським народом, не визнавши вини за ОУН-УПА. Поляки, як видно з їх писань, не домагаються покарання винних, вони лише вимагають справедливості в моральній, так би мовити, площині. Ось улітку 1992 р. в Замостю відкрито пам'ятне місце, присвячене жертвам УПА на Волині. Учасниця цієї сумної події, тієї урочистості, Кристина Смик свої спостереження з розмов з прибулими з тієї нагоди до Замостя людьми, так підсумувала: Це був трагічний час, проте ми не хочемо викликати будь-яких ворожих почуттів до українського народу, з котрим під сучасну пору налагоджуємо співпрацю. Нам не йдеться про притягання до відповідальності виконавців злочину. Нам йдеться лише про визначення розмірів тих злочинів, поки ще живуть свідки тих подій, ідеться про те, щоб вшанувати память по загиблих. Якщо ми зуміли остаточно вияснити й підвести підрахунки мордування польських офіцерів у Катині, що сталося ще за існування радянського уряду, то для добра розвитку відношень з Україною намагаймося таким же чином вияснити правду Волині [7]

Для поляків справа злочинів ОУН-УПА на Волині й Галичині є такою ж болючою, як для німців був "Берлінський мур", як для японців Курильські острови, і як для поляків Катинь. Поки українці не визнають виразно і, мабуть, офіційно вини за злодіяння невеликої частини свого народу, Доти не буде, не може бути щирого порозуміння. Без того визнання поляки не забудуть мордів, як вірмени не забули туркам різанини своїх співвітчизників у 1915 році. А забудуть, переболіють, коли, як і німці визнали вину гитлеризму, ми визнаємо вину ОУН-УПА. Не було б,

здається, важко це зробити, коли б ті злочини не пов'язувалися безпосередньо з потребою засудити ідеологію ОУН, якої "збройним рам'ям" (термінологія ОУН-б) була УПА.

Тим часом всі три фракції ОУН надалі, і щораз наполегливіше, захищають цю ідеологію. Цю ідеологію, дії УПА, захищають, як видно, навіть такі діячі демократичних сил на Україні, як Іван Драч, котрий пожертвував 1.000 карбованців на пам'ятник УПА на Рівенщині.

Згадка про відношення Івана Драча до ОУН і УПА не просто інформація, це - тривожний симптом того, що починає діятися на Україні. Відношення українських письменників до українського націоналізму не може не викликати тривоги, воно не сприяє нормалізації між Україною і Польщею. Мені не зовсім зрозуміло, чи Іван Драч й іже з ним не розуміють суті українського націоналізму (а повинні б збагнути його злочинну суть), чи теж їхнє ставлення до ОУН подиктоване коньюнктурністю. Вони, деякі українські неначе й демократи, захищають ідеологію, яка давно зазнала поразки на політичній арені Європи: Німеччина А. Гітлера, Італія Б. Муссоліні, Іспанія ген. Франко, Португалія Салазара. Пов'язані з тими країнами й прізвищами рухи, ідеології давно вже народи викинули на смітник історії, народи позбулися тоталітарної влади більшовиків. А на Україні фашистська ідеологія ОУН відроджується, ставлять пам'ятники Є. Коновальцеві, С. Бандері.

Ні! Український народ не заражений націоналізмом, його, націоналізм, намагаються насадити на Україні. Навіть найчесніші, як от Олесь Гончар, не наважуються на явне засудження націоналістичної потвори. А йдеться ж про невеликий відсоток репрезентантів українського націоналізму, котрі розпоряджають мільйонами доларів, внесених чесними українцями на національні, а фактично на націоналістичні цілі. Йдеться про тих - з-за Океану, з Мюнхена. В них, повторюю, гроші. Гроші, які не в одного викликали прискорене биття серця, а які по суті не є великими грішми. І ось тепер, спостерігаючи відьомський бал ОУН на Україні, я побоююся, що поляки справді подумають, що всі українці - різуни.

Тим часом, знов повторюю, йдеться про невеликий відсоток українців з-під знаку ОУН, які спричинилися до необгрунтованого в поляків негативного стереотипу українця-різуна. Тому ще раз вернуся до справи стереотипів.

Закріплена, утривалена громадська думка - це сила, яка впливає не тільки на долю окремих людей, а й, іноді, на державну політику. Всі знаємо, що коли до людини в селі "прилипне" якесь прозвисько, то воно за нею залишається аж до смерті, інколи переходить і на дітей. Ці факти відзначає література, зокрема українська, в якій часто зустрічаємо визначення персонажу за ім'ям і прізвищем, доповнене "по-вуличному". Тому не можна нехтувати явищем стереотипів, тим більше, коли вони негативні, і тим більше, коли вони не виправдані об'єктивністю. З боку євреїв "прилипла" до українців назва "погромщики", в очах пересічного поляка українець, - це різун. Треба бути свідомим того, що з громадською думкою боротися важко, тим важче, коли хоч в деякій мірі вона, громадська думка, виправдана.

Розгляньмо коротенько справу стереотипу українця, який сформувався у євреїв і поляків. Насамперед треба сказати, що ці уявні стереотипи - вельми кривдячі для українців, як для народу. Бож, хоч і були єврейські погроми (ніде правди діти), то вони були інспіровані ворожими українському народові силами, в тих погромах брало участь, як правило, шумовиння, яке є в кожному народові. Свідомі, об'єктивні євреї погодяться з тим, що погроми євреїв, коли йдеться про українців, то це справа саме шумовиння суспільства, або ж зовсім несвідомого елементу, який дав себе підбурити недругами нашого народу. Власне розкриття тих ворожих нам сил повинне б бути предметом дослідів українських істориків. А тим часом вони, як правило, обмежуються до заперечення фактів. Самим запереченням багато вдіяти не можна, зокрема не можна вплинути на зміну громадської думки.

Були ж факти звірячих масових убивств мирного й беззахисного польського населення, вчинені руками часто зовсім несвідомих українців. Організаторами тих мордів була ОУН. Це - гірка правда. І треба сьогодні, коли постала незалежна Україна, спричинитися до вияснення, що участь у тих звірствах кільканадцяти, чи навіть кількадесяти тисяч українців, це становить не більш 1/3 відсотка від цілого народу. У 1943 р. УПА нараховувала максимум 40 тисяч вояків і мала коло 60 тисяч помічників - селян, разом, отже, було їх 100 тисяч. Тоді на цілій Україні жило ЗО міл. українців, а в Західній Україні 5 міл. Це означає, що ОУН-УПА становила 1/3% всіх українців або 2% від українців

Західної України. То чому ж українські політичні діячі вільної вже України не йдуть на те, щоб відмежуватися від злочинів? Чому не пишуть, не говорять про кривду, яку заподіяла українському народові ОУН? Чому не наводять аргументи, що, говорячи про позитиви чи негативи якогось суспільства, треба керуватися масовістю і масштабами явища, типовою поведінкою більшості, а не поведінкою релятивно невеликої групи народу? Для оцінки українського народу кількість і часова обмеженість діяльності ОУН, в історичних масштабах, це спавді релятивно незначущі явища, хоч вистачило українських рук, аби по-звірськи вбити щонайменше сто тисяч беззахисних поляків, в тому й дітей, жінок, стариків.

Українська політична й письменницька еліти мають багато аргументів на виправдання народу. Народу, а не жменьки злочинців, які намагалися виступати від імені цілого ураїнського народу. Коли, наприклад, говоримо про екстермінацію, тобто масове винищування євреїв, то не можемо забувати й про те, що й серед євреїв були гітлерівські вислужники, що була єврейська поліція в гетто, що деякі "Юденрати" відіграли неславну роль. Проте слід тут на виправдання єврейських вислужників сказати, що вони опинилися в екстремальній ситуації, вони, видаючи на смерть своїх співвітчизників, рятували на деякий час себе.

Я свідомий того, що ложка дьогтю псує бочку меду. Тією ложкою дьогтю в українській бочці меду була УПА. Україна в моїй уяві, це цілющий світ краси. А ОУН-УПА - крапля яду. Зло діє навіть тоді, коли воно в маленьких дозах. А маленького добра немає, добро - завжди велике. Нема такого ліку, якого б один грам оздоровив смертельно хвору людину. А от частка грама миш'яку вбиває найздоровішого.

Оунівську ложку дьогтю сьогодні намагаються замішати в бочці вже встояного українського меду. Не можна до цього допустити. Стереотипи постають, між іншим, через брак знань історії народу. Саме це веде до схематичного мислення: німці - гітлерівці, росіяни - більшовики, українці - різуни, бандерівці. У цій праці ставлю собі завдання спричинитися до відфільтрування оунівської ложки дьогтю від української бочки меду, маючи надію, що вона спонукає інших українців до того ж.

Пишучи цю працю, я "не відкриваю Америку", хоч і маю надію багатьом відкрити очі на те, чого досі не

зауважили дослідники проблеми польсько-українських відносин на Західній Україні під час II світової війни.

Весною 1992 року Ярослава Стецько, голова Проводу ОУН-б, сказала в Києві під час конференції націоналістів на тему "Український націоналізм - минуле, сучасне, майбутнє": Наш. український націоналізм - це антифашизм, антиімперіалізм, антиколоніалізм, антитоталітаризм... Я ж буду тут доказувати, що український націоналізм - це фашизм, імперіалізм, тоталітаризм, а навіть расизм.

Гадаю, що в цій праці дам переконливу відповідь на питання: хто, коли і чому почав на Західній Україні події, які вилились у масове вирізування поляків, беззахисного мирного населення.

Пишу цю працю, спираючись на засаду: народ має визнати вину, заподіяну своїми співвітчизниками. Досі поляки в основному визнали вину своїх співвітчизників, натомість не зробили цього українці. Пишу так, щоб не сказали:

І чого ти в оці брата свого скалку бачиш, колоди ж у власному оці не бачиш?

Або як ти скажеш до брата свого: дай вийму я скалку з ока твого, коли он колода у власному оці? - Матвія 7:3,4.

У праці цій - мій біль, мій сором за злочини моїх співвітчизників. Одна тільки розрада - їх, організаторів, ідеологів, було не так вже й багато, хоч свідомих виконавців злочинів було чимало, а ще більше було тих, кого втягнули в безодню кровопролиття. Метою праці не є спричинитися притягнути до кримінальної відповідальності численні ряди членів УПА, інших формацій ОУН. Вони бо, коли приглянутися до них, самі стали жертвами. Однак не можна не засудити ідеологів, організаторів, теж свідомих сьогоднішніх апологетів злочинного українского націоналізму-фашизму.

Засудити - не означає покарати. Та й не карають же у вільній Україні більшовицьких злочинців: лікарів психіатрів, котрі запроторювали здорових людей до "психушок", тих, хто наказував нищити цвіт нашого народу -Василя Стуса і йому подібних. І, мабуть, нема вже кого з-посеред націоналістичних убивників карати, гадаю, що Деяких з-посеред них сама доля покарала, якщо в них були якісь залишки того, що називаємо совістю. Вона, совість, мучила й надалі мучить їх на старості літ. Адже вони торкаються теплих рученяток своїх онуків і пригадують, що позбавляли життя таких малих істот. А в кого совісті не було,

тому ніяка кара тепер уже не поможе. Хоч іншої думки у подібній справі дотримується ярий націоналіст, на диво -лікар, Степан Хмара. Він в інтерв'ю для преси сказав: ... я керуюся не почуттям помсти, а потребою справедливості. Адже є велика моральна проблема - будь-яке непокаране зло породжує ще більше зло. Поки воно не покаране - відсутня гарантія, що таке зло не повториться?

Ця думка Степана Хмари не відноситься до злочинів ОУН-УПА, тільки до органів "правосуддя", хто над ним знущався. Цікаво було б знати думку Степана Хмари - чи він застосував би свої слова також до вбивців поляків? Мабуть, ні, в нього в цих справах подвійна мораль, характерна всім "теоретикам" українського націоналізму, котрі з одного боку домагаються (і правильно!) покарання злочинців з КДБ, а з другого боку виправдовують злочини УПА, фальшують факти.

Праця, хоч задумана тема досить вузька, не може обмежитись доказами фактів народовбивства. Вона мусить сягнути до причин постання ОУН, до її формування, розвитку, щоб правильно прослідкувати безпосередні й найголовніші причини народовбивства. Зрозуміло, що, з огляду на предмет, родовід ОУН буде подано в скороченій формі. У такій же формі буде подано сучасний організаційний стан ОУН, трьох, неначе, окремих організацій.

Висловлюю надію, що в умовах незалежності України, коли відкрилися або відкриються досі недоступні архіви КДБ, українські історики займуться темою вбивств оунівцями українців, євреїв, росіян, щоб дати повну картину того, що діялося на очах сучасних нам людей. Розкриття злочинів ОУН-УПА - таке ж важливе, як розкриття більшовицьких і нацистських злочинів.

Метою цієї праці є також намагання перешкодити відродженню українського націоналізму. Був час, коли я, з болем у серці, примирився з тим, що було, намагався забути зло, скоєне українськими націоналістами. А тепер бачу, що це зло відроджується. Тому й не можу надалі мовчати.

Був час розкидати каміння, тож, гадаю, має настати час його збирати. Існує бо потреба правди. Це - треба сказати. Бо гірка правда краще лікує, ніж солодка брехня.

Восени 1992 р. приїхала до Торонто колишня наша сусідка з Дубна, українка Віра Корецька. В розмові зі мною вона повторила думку простого селянина з-під Дубна: ОУН-

УПА так зганьбила наш український народ, що цієї плями з нас уже ніколи не змити. А я кажу: 3 українського народу можна і треба цю пляму змити, сказавши правду про злочини ОУН-УПА. Не весь бо народ був винен, а невелика його частка.