ЖИТТЯ І БЛАГОСЛОВЕННІ ТРУДИ СХІАРХІМАНДРИТА ВАСИЛІЯ ПРОНІНА

Архімандрит Василій, в миру Володимир Пронін, народився 8 вересня 1914 р. у Києві, за походженням – із древнього дворянського руського роду.

При святому хрещенні він отримав ім’я Володимир, можливо, в честь святого князя Володимира Київського. Вже з дитинства він проявляв слухняність в родині, приязність до церковних традицій, доброзичливість до оточуючих та набожність. Любов до храму Божого появилася у нього з ранніх літ духовними трудами його батьків – глибоковіруючих Василі та Іраїди Проніних. Саме вони постаралися вкласти в душу дитини духовну іскорку віри і любові до Спасителя нашого Господа Ісуса Христа. У процесі виховання батьки намагалися не дати їй згаснути у бурхливому морі життя, а, навпаки, прикладали всі сили, щоб дух віри в Бога розгорівся в серці їхнього чада. Цю любов Володимир (Василій) зберіг на все життя, а своїм божественно-духовним теплом завжди зігрівав друзів і знайомих, а ще пізніше – свою багаточисельну духовну паству. Ще в дитинстві спільна сімейна молитва, звернення до Господа Ісуса Христа, Пресвятої і Преблагословенної Діви Богородиці і до Святих Божих угодників допомагали розкривати перед дитиною світ Божесвтенного, сповнювати радістю серце юного Володимира. Духовне виховання вселяло в його душу благогоговіння перед подвигом духовного служіння, до якого Господь покликав його пізніше. Володимир розумів, що свої побажання, печалі, хвилювання у морі життя він може без сумніву вручити Єдиному Всемилостивому Господу і що Бог не залишить його без Своєї помочі на важких життєвих дорогах...

Насувалася тривожна, грізна пора. Прийшла Велика Смута в жовтні 1917 р., в час предтечей Антихриста. Взятий був із середовища "Стримуючий" – православний цар Микола ІІ, якого ( разом з його сім’єю, в тому числі і маленькими дітьми – по-звірячому, ритуально), більшовики вбили 17 липні 1918 року в Єкатеринбурзі. Цікаво, що, як свідчать документи, один з катів був угорець. 1 листопада 1981 року цар-мученик св. Миколай зі своєю сім’єю був причислений до лику святих: спершу Руською Зарубіжною Православною Церквою, а в 2000 році – і Руською Православною Церквою. У багатьох єпархіях Руської Православної Церкви в Росії проходили в останні роки місцеві канонізації святої Царської Сім’ї. Ще до їх канонізації постійно проявлялися чудеса в час молитви до святих страстотерпців. Стали мироточити ікони святих страстотерпців. ...Тоді, ще після жовтневого більшовицького антиправославного перевороту, сім’я Проніних вимушено опинилась за кордоном. Вона розділила долю мільйонів російських біженців, переважно, православних, які мусили залишити свою Батьківщину через незгоду із сатанинським більшовицьким режимом, що установився тоді в Росії за планами світової злої закуліси. До речі, саме цей режим, заявивши про мир, свободу і землю, планомірно розпочав: геноцид православних народів, в першу чергу – російського і українського; нищення мільярдів духовних книг, мільйонів святих ікон, сотень тисяч храмів і монастирів, сотень тисяч духовних осіб, десятки тисяч справжніх трудолюбців та газдів (із тавром “куркуль”); тисячі вчених та більшу частину інтелігенції. Залишилися більшовики будувати “светлое будущее” із сп’янілим пролетаріатом. Море мученицької крові потекло по східних православних землях. Геноцид і голодомори –ось у що вилилися сатанинські заклики: Свобода (від Бога), Рівність (з усіми жебраками), Братерство (з безбожниками). В еміграції опинився майже весь цвіт російського, українського на інших східно-православних народів; багато князів, титулованих осіб, дворян, офіцерів, простих руських православних людей – цивільних і військових. Хоча, як показали пізніші події, по Промислу Божому духовна армія православних не випадково була розселена по католицько-протестантській Європі і Америці. Вони понесли в Європу світло святого Православя.

Спочатку, на жаль, ні одна європейська нація не хотіла приймати руських православних біженців у свої країни. Руських першими прийняли серби (хоча й самі перетерпіли страшне лихо: німецька армія пройшла через Сербію і опустошила її), та Чехословацька республіка, до складу якої тоді входила Підкарпатска Русь. По волі сербського короля Петра, а потім і Олександра, Сербія прийняла руських емігрантів, надавши їм християнський притулок, за що, можливо, західні необільшовики помстилися їй недавно. Посильну духовну допомогу подали російські і інші емігранти і нашому підкарпатському краю, оскільки повсюдно організовували оркестри, театри та навіть допомогали будувати православні храми, зокрема архімандрит Андрій (Коломацький).

Емігранти на перших порах не мали можливості працювати за кордоном за своєю професією, хоча більшість з них були висококваліфікованими спеціалістами, прекрасно володіли іноземними мовами. Траплялося, що високоосвічені інтелігенти, колишні високопоставлені чиновники, воєначальники виконували найпростіші, але важкі роботи... Навіть сам майбутній Святитель Іоанн Шанхайський і Сан-Франциський, який вийшов із малоросійського старовинного дворянського роду Максимовичів (до котрого належав і Святитель Іоанн Тобольський), опинившись за кордоном, змушений був заробляти собі на життя в період навчання на богословському факультеті в Белграді, продаючи газети.

ВПЛИВ ДОБРОГО ПАСТИРЯ

У Сербії відбулася по Божому Промислу зустріч Святителя Іоанна Максимовича з молодим студентом Володимиром (Василієм) Проніним. Святитель Іоанн був викладачем і керівником Сербської православної семінарії св. Іоанна Богослова в Бітолі з 1929 року. Він був тоді в сані ієромонаха. В Бітольську семінарію поступив також і Володимир (Василій) Пронін, на якого особлива вплинула постать святої людини – його наставника і учителя о.Іоанна.

У Благодарственному акафисті "Слава Богу за все" є прекрасні слова: "Слава Тобі за промислительні зустрічі з людьми!" Воістину, що могло бути ліпшим для молодого семінариста Проніна, ніж зустрітися з майбутнім святим Православної Церкви, перейняти духовний досвід особисто! Навіть архієрей Охридської єпархії (під чиїм керівництвом знаходилась тоді Бітольська семінарія) своїй пастві часто говорив: "Хочете бачити живого Святого? Ідіть в Бітоль, де знайдете його – отця Іоанна...". Думається, що єпископу Миколаю – проповіднику і натхненнику народного релігійиого відроджения в Сербії про святість отця Іоанна – відкрила його духовна інтуїція, а бітольські семінаристи спийняли це через особисте спілкування з благодатним учителем.

Так, деякі із них, зокрема, і Пронін, примітили, що їх викладач не спав ще довго після того, як вони засинали, і мав звичку обходити навіть вночі приміщення, де відпочивали учні, поправляючи ковдри і осіняючи їх по-батьківськи хресним знаменням. А згодом вони зробили ще одне відкриття: їхній наставник міг і зовсім не лягати спати, дозволяючи собі протягом ночі не більше як на годину - другу трохи відпочити, і то сидячи в непрестанній молитві перед святими іконами. Тільки пізніше Святитель Іоанн признався, що з тих пір, як прийняв чернецтво (а це було в 1926 році), майже не відпочивав на одрі. Це все почуте юний Володимир (Пронін) складав у серцю своєму.

Подвиги бітольського духівника були схожими, за оцінками семінаристів, з подвигами святого праведного о.Іоанна Кронштадтського. Подібно йому і о.Іоанн в Бітолі старався щоденно здійснювати Божественну Літургію. Про його духовну зосередженість ума під час принесення Безкровної Жертви під час Літургії семінаристи, серед яких були і вихідці із Підкарпатскьої Русі, часто розповідали вдома своїм близьким та родичам.

Розповідали вони і про суворий піст тілесно не такого вже й дужого учителя. Готуючись до недільної Літургії, він уже в четвер споживав їжі менше, як звичайно.

В п’ятницю і суботу він взагалі майже не вживав їжі. У першу і останню седмиці Великого Посту утримувався від їжі повністю, і тільки Пасхальна Літургія оживляла його до краю виснажене постом тіло, і обличчя його осяювалося небесним сяйвом вічної Пасхальної духовної радості. Молодий семінарист Володимир (Василій) Пронін цю пасхальну радість перейняв від свого вчителя, залишаючись в ній до кінця свого життя.

Бітольські семінаристи знали, що о. Іоанна можна було в будь-який час застати за читанням Слова Божого та творінь Святих Отців і подвижників Церкви. Він уособлював у собі образ того праведника, про якого сказано: "Але в законі Господньому воля Його, і в законі Його поучиться день і ніч" (Пс.1,2).

Отець Іоан Максимович прослужив духівником у Бітолі з 1929 по 1934 рр. Своїх вихованців та улюбленого учня Володимира (Василія) Проніна він наставляв перед усім власним подвигом духовного життя та особистим духовним прикладом для пасомих. З 1934 р. Володимир Пронін успішно навчався на богословському факультеті Белградського університету, який з відзнакою закінчив у 1937 році.

Коли ієромонаха Іоанна (Максимовича) возвели в 1934 році в сан єпископа і він виїхав у далекий Шанхай, дружні, сердечні, духовні відносини з Володимиром (Василієм) Проніним не припинялися. Така сила Божественної любові духовного отця до свойого чада. Якою б великою не була відстань між ними, вона не може ослабити щирість, теплоту та пастирську опіку духовника про душу духовного чада, довірену йому Господом. Про це свідчать листи святителя Іоана Максимовича до архімандрита Василія Проніна.

ПОЧАТОК ЧЕРНЕЧОГО ЖИТТЯ

10 березня 1939 року – день монашеського постригу Володимира Проніна. коли в Підкарпатській Русі відбувалися трагічні події. При прийнятті ангельського чернечого образу йому було наречено ім'я Василій – в честь св. блаженного Василія, Христа ради юродивого. Монашеський постриг і посвячення в священний сан здійснив тодішній преосвященний Володимир, єпископ Мукачівський (Любомир Миколайович Раїч), який багато зробив для духовної підтримки молодого ієромонаха Василія Проніна.

Правячий архієрей Карпаторуської Автономної Православної Церкви Сербського Патріархату на Підкарпатській Русі преосвященний Володимир народився 11 лютого 1882 в Югославії. Навчався в Росії: спочатку – в духовній семінарії, а потім – в Московській Духовній Академії. Після повернення в Сербію він викладав Закон Божий у різних школах протягом 30 років. У 1937 році прийняв чернечий постриг у сербського патріарха Варнави. 30.10.1938 його висвятили в єпископи в Белграді. При його висвяченні були присутні: сербський патріарх Гавриїл, митрополити: Анастасій /Грибановський/ - Першоієрарх Руської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ), майбутній священномученик Досифей і єпископи: Бачський Іриней і Алабацький Симеон. Владика Володимир був останнім єпископом Мукачево-Пряшівської єпархії, яка належала до сербської юрисдикції до 1945 року. Коли Підкарпатська Русь (Закарпатська Україна) була приєднана до Радянського Союзу, православні Підкарпаття, перебуваючи до цього в канонічному Сербському Патріархаті, побажали перейти в юрисдикцію канонічної Руської Православної Церкви. Нині православні Закарпаття, як дві православні єпархії, входять до складу Української Православної Церкви також канонічної. Про цей принцип можливості спасти свою душу тільки в Церкві канонічній-законній завжди відстоював і покійний старець.

Отже, архімандрит Василій Пронін був спочатку кліриком Сербської Православної Церкви. 19 листопада 1945 року останній єпископ Мукачево-Пряшівської єпархії Сербського Патріархату Володимир (Раїч) за згодою Священного Синоду Сербської Православної Церкви та духовенства і народу Божого Карпаторуської Автономної Православної Церкви на Підкарпатській Русі офіційно, згідно з вимогами канонічних правил Церкви, передав Мукачівську єпархію в юрисдикцію РПЦ. Частина православної Мукачево-Пряшівської єпархії (тобто територія Пряшівської Русі, що залишилася і надалі в складі Чехословацької республіки) ввійшла пізніше до складу канонічної Православної Церкви Чеських Земель та Словаччини.

Чудесний поклик до чернецтва.

Звичайно, у кожного із тих, хто прийняв чернецтво, – своя дорога до тихого пристанища. Але кожному властиве особисте чуття до поклику Божого. Різні обставини можуть сприяти тому, що людина раптом почує цей поклик і зрозуміє, що її покликання – на духовній ниві – в монастирі.

Дехто вважає, що й отця Василія Проніна на рішення про прийняття чернецтва спонукала одна незвичайна подія, яка трапилася ще в Кишиневі.

Батьки архімандрита Василія Проніна були поховані в цьому місті в крипті, в яку можна було увійти, відкривши двері ключем. Тожі ще юний Володимир увійшов усередину крипти, щоб помолитися за усопших батьків. Раптом двері крипти чомусь зачинились так, що вийти звідти було майже неможливо і його чекала неминуча смерть. Він став на молитву до Бога і Божої Матері. І тут його осяяла думка дати обіцянку Богу: якщо має померти тут, то краще, коли вийду звідси, то присвячу своє життя Господу. Звершилося чудесне. Після молитви та даної Проніним обіцянки прийнти чернечий постриг, двері крипти чудесно відчинилися. Це був, на його думку, особливий небесний знак про покликання на служіння Церкві Христовій саме на важкому тернистому чернечому путі.

Без сумніву, світлий життєвий приклад святителя Іоанна Максимовича міг також допомогти Проніну прийняти рішення піти дорогою, якою пройшов його вчитель. Це також було небесним знаком. Святитель Іоанн Максимович був, без сумніву, тим духівником юного Володимира Проніна, який зіграв вирішальну роль у обранні ним чернечого подвигу. Це підверджується тим фактом, що і отець Василій Пронін відразу після свого постригу повідомляє про це першим святителя Іоанна, який у той час служив єпископом у далекому Шанхаї, і святитель Іоанн висловлює сильну й щиру радість з приводу чернечого постригу Володимира у своєму листі до молодого інока: "Вітаю Вас перед усім з прийняттям чернецтва і священства...Від душі порадувався я, одержавши Ваш лист.

Прийнявши чернецтво і ставши на службу Церкви в багатостраждальному русинському краї, Ви пішли правильним шляхом, корисним Вам й іншим". Про справді турботливе, бережливе ставлення святителя до архімандрита Василія свідчать корисні, слушні настанови і застереження про те, що може чекати і зустріти його на чернечому шляху.

"Звичайно, будуть у Вас й уже були спокуси і тут... Аще приступавши работати Господу, уготовай душу Твою во искушение",– сказано Премудрим. Спокуси неминучі і в чернечому житті. Диявол особливо озброюється проти тих, хто бореться з ним і відходить з-під його влади.

Святитель Іоанн не тільки описує скорботи, сум, тугу, які кожен інок, ідучи тернистим шляхом скорбот до неба, повинен неминуче пережити, але і дає пораду, як поступати при напливі смутку і печалі.

"У таких обставинах залишається звернутись до Самого Бога і розкрити Йому всю свою душу. При цьому ліпше молитися не за подолання скорботи, а молитися за тих, від кого вона пришла. Господь швидко приходить на допомогу тоді зміцнює нашу душу і дарує сили до діяльної роботи.

Молитва – головна зброя інока, священика та кожного християнина, бо кожному вона необхідна".

Святитель Іоанн Максимович хоче більш детально знати, що діється у Карпатах. Він зізнається в своїй щирій любові до цього краю:"Карпатський край мені дуже близький, як древній русинський край, а також по моїх учнях". "Карпатський край століттями зберігав віру і народність, незважаючи на всі спроби замінити їх іншими. Він був завжди і залишиться близьким моєму серцю, з любов’ю згадую своїх учнів, яких готував до служіння Церкві".

Або ще одне щире зізнання: "Згадую всіх своїх учнів-карпаторосів і душею, як і раніше, я завжди з ними. Хай дасть Господь Вам і всім їм попрацювати для краю, де русинський народ так потребує пастирів, з користю для Святої Церкви". Святитель Іоанн як люблячий батько турбувався про душу молодого інока: "Дуже буду радий отримати вісті про Вас".

"Як внутрішньо живете и спасаєтесь? Радий бути Вам корисним, якщо буде потрібно. Не ганьбіться задавати мені запитання, які у Вас народяться".

Про щиру відданість і любов о. Василія до свого наставника можна судити і з його старання поширювати слова наставлення святителя Іоанна Максимовича серед русинського народу в Карпатах. Отець Василій займався, наприклад, перекладом “Слова про молитву” святителя Іоанна на російську мову. Ще будучи молодим ієромонахом, він займався в міру можливостей місіонерською видавничею діяльністю і пересилав екземпляри видань святителю Іоанну в Шанхай. Після отримання однієї з посилок святитель Іоанн захоплено пише: "Хай поможе Вам Господь і далі трудитися в Його Святе Ім’я і приносити користь душам тих, хто буде довірений Вашій опіці". Ієромонах Василій Пронін служив у різних приходах Мукачівської православної єпархії. Всюди він турбувався про спасіння душ людських із сітей диявола, зміцнюючи Православ’я. Важко було священнослужителю, у котрого серце горіло любов’ю до Бога,до людей з бажанням покликати їх до храму, але навколо вирувала атеїстична пропаганда. Не міг упізнати цей суєтний світ ту істину, що саме ті, кого цей світ зневажає і цурається, або навіть вважає божевільними, саме ці вимолюють і омивають своїми кривавими сльозами кожен новий день нашого сьогосвітнього життя...

АЛЕ ГОСПОДЬ ОБЕРІГАВ ВОЇНА ХРИСТОВОГО.

В 1946 році архімандрит Василій Пронін був призначений духовником Мукачівського православного жіночого монастиря. Майже 50 років він окормляв духовно сестер обителі, прихожан Свято-Миколаївського храму в Мукачівському православному жіночому монастирі, та десятки тисяч паломників Чернечої Гори. По всьому бувшому Радянському Союзу розійшлися його духовні чада, які проводили свою місіонерську роботу. Його, як колись преп. Серафима Саровського, знали тисячі людей і заочно просили на його молитвенну поміч, а тисячі звершали паломницьку подорож у Мукачівський монастир, щоб отримати настанови і утіху від святого старця. Він був авторитетним духівником (і для архієреїв і для священиків) Закарпаття.

Архімандрит Василій Пронін був високоосвіченою людиною – володів 14 мовами, досконало знав латинську, грецьку; вільно читав і розмовляв англійською, французькою, німецькою, словацькою, угорською, румунськоюм, сербською і іншими мовами. Дані йому від Господа численні таланти він примножив во славу Божу і приносив ними користь Церкві, державі і народу, яким по-пастирськи віддано служив усі роки з часу прийняття священного сана.

Ще у 1958 році архімандриту Василію Проніну Московською Духовною Академією за роботу "Історія Мукачівської єпархії з найдавніших часів до Першої світової війни 1914 року" був присвоєний учений ступінь кандидата богословія. Як відзначає один дослідник, “це – глибоко наукова праця, яка всебічно і повно відображає духовну історію Подкарпатської Руси, З цієї проблематики за все двадцяте століття не появилося наукової праці такого рівня і всеохоплення. І тому цілком очевидною є необхідність видання цієї праці, яка є великим духовним трудом архімандрита Василія Проніна. В цій благословенній Богом праці автор, зокрема, говорить про те, що історія Подкарпатської Руси, як історія древнього славянства –це насамперед історія православного християнства на Подкарпатській Русі, настільки доля народу нерозривно зв’язана із святою вірою.

У книзі близько сотні статей, присвячених різним подіям, періодам, особистостям, згадується величезна кількість історичних діячів, документів, фактів. Та найголовніше – чуйне, уважне ставлення автора до душі підкарпаторусинського народу, що проявляється не тільки у багатьох поданих у книзі народних піснях, приказках, яскравих мовних зворотах, але і в тому, що автор, як правосланий християнин, відкриває світу чисту душу віруючого русина в найрізноманітніших її проявах з великою любов’ю, яку неможливо не помітити. Величезна історична заслуга архімандрита Василія Проніна в тому, що він не ізольовано показує історію Подкарпатської Руси в самій собі, а прослідковує її великий вплив на довколишні краї і народи навіть у найважчі часи. Читаючи “Історію Мукачівської єпархії...”,– підсумовує той же дослідник,– православний русин довідується і твердо переконується, що його християнська батьківщина під Карпатами – це частина великої Святої Русі визнана і возвеличена кращими людьми епохи, серед яких особливе місце займає блаженної пам’яті архімандрит Василій Пронін”.

Так, багато чим ми зобов’язані ученим монахам і монашеству взагалі!

Монастирі були завжди оплотом віри Христової, центрами духовної культури для населення краю. Вони сприяли поширенню грамотності, в їх стінах велися літописи і хронології, переписувалась богослужбова й інша література. Із монастирських стін вийшло немало церковних і наукових діячів, письменників, які залишили своєму народу неоціненне духовне спадкоємство.

Работа про історію Мукачевської єпархії – не єдине наукове дослідження наділеного Богом талантами вченого – архімандрита Василія Проніна. Назвемо хоча б декілька його богословських та наукових праць: "Чернецький устав", "Обряди Мукачівського монастиря", "Біблія і математика", "Відродження і воскресіння", “Гравітація і відродження", "Лінгвістика Закарпаття"... Він невтомно займався також археологією і написав прекрасну працю "Палеоліт Чернечої гори". Уже цей неповний перечень наукових та богословських праць свідчить про всебічний розвиток даних Богом щедрих талантів архімандрита Василія Проніна.

Його келія була переповнена книгами, рукописами, археологічними знахідками, науковими журналами, філософською і історичною літературою.

Архімандрит Василій Пронін цікавився також живописом і сам дуже талановито намалював картину "Явлення Ангела на ріці Латориці князю Феодору Корятовичу". Але найважливіше місце в його житті, звичайно, займала молитва. Він сподобився від Господа дару непрестанної молитви. Коли душа зосереджується винятково на божественному, Господь дарує завзятість і слова молитви виходять із самого серця. Архімандрит Василій Пронін склав Акафист Преподобному Мойсею Угрину, частина Святих мощей якого почиває в монастирі з 1996 року, і декілька молитв.

Архімандрит Василій Пронін володів і даром слова. За вченням Святих Отців, "тільки той сповна володіє даром слова, хто не вимовить ні одного слова надаремно". Він не мав звички судити інших і з його уст не чути було слів обурення. Він усіх любив, усім прощав, усіх зігрівав своєю любов’ю духівника.

До нього приходили люди різних професій і віку, з різною освітою, різного рівня духовної зрілості, щоб послухати духовну настанову, добру пораду. І, як звичайно, всі виходили із його келії утішені, зміцнені духом і вдячні Богови за такого наставника. До серця кожного із них духівник архімандрит Василій знаходив дорогу і з любов’ю зціляв їх недуги душі.

Про свою дивну зустріч з архімандритом Василієм Проніним згадує і учителька з Перечина Ганна Михайлівна Й.. Її маленький внук, визнаний лікарями інвалідом від народження, страждав серйозною хворобою, у зв’язку з чим затримався його ріст, загальний фізичний й інтелектуальний розвиток. В які тільки медичні установи не зверталися батьки і найближчі рідні хворої дитини, аби подолати недугу, але безрезультатно. Та хтось із медиків порекомендував родичам звернутись за допомогою до монаха в Мукачево. Ось так дорога привела Анну і її внука до архімандрита Василія Проніна. Він прийняв їх дуже тепло, сердечно, ласкаво. Почувши від бабусі і її внука слова привітання і не маючи якоїсь попередньої, додаткової інформації про хворобу дитини, він чітко і зразу визначив стан здоров’я дитнини, рівень складності захворювання, різні його прояви та порекомендував методи лікування та засоби профілактики. І лагідний голос, його приємний тембр, і неспішний темп мовлення, і довершена логіка суджень, і задумливий погляд його глибоких розумних очей – все це знімало душевну напругу, заспокоювало, вселяло надію родичів, що Господь Бог змилувався над їх хворою дитиною, давши їй суттеве полегшення.

Життя архімандрита Василія Проніна було переповнене випробуваниями і печалями, які він терпеливо переносив, покоряючись Всеблагому Промислу Божому. До середини 90-х років минулого століття він помітно ослаб, здоров’я його, і до того слабке, погіршилось. Останні 2 роки земного життя він був практично прикований до ліжка, але, пересилюючи тілесні недуги, ще приймав на сповідь духовенство і сестер монастиря. Він знав час своєї кончини.

Напередодні Різдва 1996 року в стані здоров’я архімандрита Василія Проніна стався різкий спад. За декілька днів до блаженної кончини він причастився Святих Христових Тайн. Господь сповістив Праведника про його відхід в інший, кращий світ. За тиждень до смерті, коли лікар навістив архімандрита, той несподівано спитав: "Чи бачили Ви, лікарю, що при вході в монастир на воротах обителі великими буквами написані для мене слова: "Идеже несть болезнь печаль и воздыхание, но жизнь безконечная” (Треба збиратися йти туди, де нема хвороби, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне). Лікар відповів, що не бачив, а, точніше, не порозумів що духівник дав зрозуміти і йому, про наближення смерті подвжника.

За кілька годин до своєї кончини архімандрит передав сестрам, що він помирає і попросив запросити до нього всіх для прощання. З великим болем у душі насельниці й ігуменія монастиря прощались із своїм духовником, отримавши останнє його святе благословіння. Опівночі з 4 на 5 січня 1997 монастирський дзвін сповістив скорботну вість про кончину подвижника Христової Церкви архімандрита Василія (Проніна).

У прозорливості старця можна пересвідчитися і на такому прикладі. Перед кончиною архімандрит Василій Пронін декілька разів нагадував про те, що, коли його будуть віддавати землі, необхідно зробити нішу і туди поставити його труну. Місце свого захоронення він сам завчасно визначив. Священики монастиря намагались пояснити святому старцю Проніну, що це неможливо, оскільки навколо вказаного місця знаходяться старі могили, і його заповіт не може бути виконаний. Після кончини передвіщення архімандрита Василія Проніна збулось. Під час копання могили на глибині більше метра були виявлені залишки старої труни. Копати могилу в іншому місці було неможливо, оскільки земля була дуже промерзла і до того ж залишалось лише дві години до поховання. Високопреосвященнійший Евфимій - архієпископ Мукачівський і Ужгородський (нині покійний) – не знав про заповіт архімандрита Василія Проніна, але коли його проінформували із монастиря про ситуацию, що склалася, він благословив викопати в могилі нішу (!) і туди поставити залишки старої труни, як про це передбачив святий подвижник.

Чин чернецького і священницького поховання архімандрита Василія Проніна здійснив високопреосвященнійший Євфимій із собором духовенства. Тіло старця було похоронено в день Різдва Христового. СвященнослужителІ, настоятельниця з сестрами після похорону проспівали тропар Різдва Христового і Різдвяні колядки на могилі в Бозі почившого архімандрита Василія Проніна, поділившись з ним радістю духовною як з живим.

Пам’ять про архімандрита Василія Проніна в монастирі свято шанують. За його заповітом у келії, котра йому служила скромним пристановищем, знаходиться монастирська бібліотека. На його могилі горить незгасаюча лампада, сестри і прихожани обителі ставлять свічки, приходять помолитися за упокій святого старця архімандрита Василія Проніна, а також звертаються до нього з просьбою молитвенного предстательства перед Господом.

Тепер, у цей воістину апостасійний передантихристовий час, особливо гостро відчувається відхід у вічність істинного світильника Церкви. Їх не так уже й багато в сучасному світі, але завдяки саме їх Святим молитвам Господь ще довготерпить. Але у вірних православних дітей Божих є вічна радість Пасхи - Воскресіння Христового. Господь переміг смерть і з переходом у вічність ми не втрачаємо, а набудемо нових якостей, подібних тим, які мав спаситель Христос після Воскресіння, ставши членами Небесної Церкви. А тут, на землі, молімо Бога, щоб всемилостивий Господь воздвиг нам таких святих подвижників Церкви, яким був святого життя старець-схіархімандрит Василій Пронін.

Деякі думки із бесід зі старцем Василієм Проніним.

Доля чернецька висока, тому вона і тяжка тут, на землі. Блаженний, хто досягає великих успіхів у стриманості і чернечому подвижництві.

Подвиги ченців, які достойно несли взятий на себе хрест, переборюючи спокуси, зберегли непорочність, можна оспівати словами Святих Отців:

“О девство–богатство неоскудеваемое!
О девство–венец неувядаемый!
О девство–храм Божий и жилище Святого Духа!
О девство–честный бисер, многими невидимый и редко кем обретаемый!
О воздержание, невидимое многими и познаваемое достойными тебя!
О воздержание, избегающее смерти и суда и венчаемое славным бессмертием!
О воздержание–радость пророков и хвала апостолов!
О воздержание–жизнь Ангелов и венец святых людей!

Блажен держащий тебя, блажен ревнующий о тебе с терпением, ибо будет обрадован в тебе!

Блажен постившийся в короткое время сие, ибо он вселится в вышнем Иерусалиме, составит хор с Ангелами и упокоится со святыми пророками и апостолами.”

Помяни Господи, душу усопшого
архімандрита Василія і його Святими молитвами прости наші гріхи!

УРИВКИ ІЗ ЩОДЕННИКІВ АРХІМАНДРИТА ВАСИЛІЯ ПРОНІНА

(Подається мовою оригіналу)

"Сегодня берусь читать Св.Писания-Библию сначала. Прежде всего обращусь с молитвой к Спасителю,чтобы Он открыл мне ум разумети Писания, как открыл Своим апостолам в Эммаус по Воскресении".

"Люди идут своими путями, они забыли пути Божии". "В человеческом сердце заложена одинаковая возможность: стать святым или разбойником. А от разбойника до святого только один путь – покаяние, примирение. Создав свободным человека, нарушившего заповедь Божию, и не желая нарушить свободу человеческую, Бог примирил человека с Собой... жертвою Своего Сына". "Большое падение есть падение помышлением. Кто легкомысленно относится к греху в мысли, тот далёк от Истины".

"Монастырская жизнь укрепила во мне здоровье телесное, которое было очень сильно расшатано хроническим голодом и наконец малярией и простудой. Точно также укрепилось моё здоровье душевное и духовное. За глубокой верой в милосердие Божие и со смирением без конца предался я Его святой воле".

"Борьба за Церковь! Сколько разочарований, сколько боли! Сколько боли от своей собственной слабости и от обстоятельств. Люди против, история против, обстоятельства против! Но Христос с нами! Он поможет нам выйти на новую дорогу, на новый путь. Господи, если придёт время пострадать за Имя Твое Святое, то укрепи меня Ты, Твоею благодатию, да не ослабеет мой грешный язык и да не пошатнутся уставшие колени. Господи, сохрани меня силою Твоею. Церковь Божия поругана и осквернена. Она унижена, и кощунственные крики и слова сопровождают Её. Но,Господи, сохрани веру в сердцах, любящих Тебя. Я отдаю своё сердце в полное рабство Тебе, Господи, Боже мой. Если я прошу помощи, то потому, что сам бессилен. Ты рек: без Меня не можете делать ничесоже. Храни меня,Господи, моё сердце и душу. Пусть будут страдания в этой жизни и горести, но укрепи веру".

ПРИКЛАД ЧУДЕСНОГО ЗЦІЛЕНИЯ, ЩО СТАЛОСЯ ПІСЛЯ МОЛИТВ АРХІМАНДРИТА ВАСИЛІЯ ПРОНІНА

(Подається мовою листа автора)

" Я, Опенчук Юрий Андрееович, родился 9 июня 1945 года в г. Лебединое Сумской области. Мой отец был военным. Мама - глубоковерукщая женщина. С самого детства я верил в Бога и в силу молитв, которым меня научила мама. И с тех пор, где бы я не 'был и что бы я не делал, я за все благодарил Господа нашего и никогда не забывал о молитвах, молился всегда и везде.

Впервые в Мукачевском монастыре я побывал в 1992 году. С тех пор, когда бы я не приезжал в г.Мукачево, я всегда приходил в монастырь. Моя душа стремилась туда. В храме мне всегда было легко, уютно, светло.

Я познакомился с монашками, приходил и с огромным удовольствием беседовал с ними. В 1994 году летом я приходил в монастырь, и матушка Леонида попросила О.Фёдора, чтобы он отвёл меня к о.Василию на благословение. Отец Василий благословил меня. И только через 3 года, когда я снова приехал в этот город и пришёл в монастырь, я узнал, что архимандрит Василий Пронин умер. Мне никто не говорил, где находится его могила и как её найти. Но я прошёл на кладбище и увидел там холмик земли, крест. Не было никаких надписей и указателей, но будто сама душа привела меня именно к могиле архимандрита Василия Пронина. Я опустился на колени, положил свои руки на холмик могилы, заплакал и стал молиться. Я просил , чтобы его душа молилась обо мне грешном, о моей семье, о моём ребёнке.

В этот же день я молился перед сном и когда взял молитвенник, но не нашёл увеличительного стекла, которым обычно пользовался, я вдруг увидел, что могу читать.

С самого детства у меня было плохое зрение. Мне всегда приходилось пользоваться при чтении очками. С возрастом читать становилось труднее и я стал пользоваться увеличительным стеклом. Но вот я смог читать без его помощи и без помощи очков. Впервые в жизни я читал молитвенник, не ощущая своей слепоты. Так помог мне архимандрит. Василий Пронин.

И вот после этого случая мы с семьёй решили переехать в этот город жить. Мы жили в Донецке. Теперь живём в г.Мукачево. Часто приходим в монастырь и на могилу усопшого старца и всегда благодарю его в молитвах за моё исцеление. Опенчук Юрий”.

Прот. Димитрій Сидор, настоятель св. Хресто-Воздвиженського кафедрального православного собору в м. Ужгород, кандидат Богословія, член Спілки журналістів України.

Використані також матеріали книги “Василий Пронин” (Составители: Архимандрит Феодор, духовник Мукачевского Свято-Николаевского православного м-ря. Лия и Мария Беловичовы. Братислава – 1999).