Францішек Духінський та його вплив на українську політичну думку

Францішек Духінський — майже невідома історична постать. Навіть ті декілька вчених, які протягом останніх десятиліть виявляли інтерес до його особи, не усвідомили його ролі в українській інтелектуальній історії. Але як показано в цій статті, Духінський насправді мав великий вплив на формування новітньої української політичної думки.

Францішек Генрик Духінський народився 1816 р. в збіднілій польській шляхетській родині на Правобережній Україні. Учився в середніх школах у Бердичеві й Умані, які належали орденам кармелітів і василіан відповідно. У 1834 році поселився в Києві, де протягом наступних дванадцяти років заробляв на прожиття вчителюванням у родинах польських аристократів. Духінський дуже зріднився зі стародавньою українською столицею; пізніше свої праці польською мовою він часто підписував ’’Duchinski Kijowianin”, а французькою — ’’Duchinski de Kiew”. У 1846 р. він нелегально виїхав із Російської імперії на грецькому кораблі, який відпливав з Одеси. Прибувши до Парижа, Духінський зблизився з "некоронованим королем польської еміграції" князем Адамом Чарторийським. У газеті Чарторийського "Trzeci Maj" (1847-1848 рр.) Духінський, окрім декількох програмних статей, опублікував повідомлення про арешт і судову розправу царської влади над членами Кирило-Мефодіївського Братства в Києві. Духінський належав до гуртка ’’українських" співробітників князя Чарторийського. Двома іншими членами гуртка були Міхал Чайковський (1804-1886) і Іполіт Терлецький (1808-1888). Кожен із них був сам по собі цікавою особистістю. Як і Духінський, вони походили з правобережної польсько-української шляхти й дотримувалися виразної українофільської орієнтації. Під час революції 1848 року Духінський був представником Чарторийського в Італії, а також їздив до Сербії. 1849 р. він прибув до Стамбула, де залишався аж до 1855-го. Саме тоді, в 1849 р. у Духінського виникла ідея створити український журнал, який сприяв би українсько-польській співпраці проти Росії. Журнал мав друкуватися на о.Корфу (в той час він належав Британії) і таємно переправлятися в Галичину через Угорщину, а на підросійську Україну — через Одесу. Проте князь Чарторийський відмовився підтримати цей план. Під час Кримської війни Духінський працював на цивільній посаді у британських військах у Туреччині. 1856 р. він повернувся до Парижа. Наступні п'ятнадять років стали найпродуктивнішими в його житті. Він опублікував величезну кількість праць польською і французькою мовами, прочитав низку публічних лекцій (у Гуртку наукових товариств (Cercle de Societes Savantes) і Польській вищій школі в Парижі), нав'язав контакти з французькими вченими та літераторами. Цю діяльність перервало падіння Другої імперії. Тоді Духінський переїхав до Швейцарії, де 1872 р. став директором Польського національного музею в Рапперсвілі поблизу Цюріха. Зі Швейцарії він кілька разів їздив до Галичини. Сучасники описували його як людину благородну, м'яку, делікатну в справах особистих, але догматичну й непохитну в теоретичних побудовах. Його праці засвідчують старанність і чималу ерудицію автора. Проте як самоук із вузьким світоглядом він зовсім не був поважним ученим. Духінський не вагаючись добирав факти так, щоб підігнати їх під свої упереджені концепції.

Францішек Духінський помер 13 липня 1893 року у віці 77 років. Він похований на польському цвинтарі в Монморансі у Франції, Епітафія на його надгробку написана українською мовою латинськими літерами, що можна вважати за символ його подвійної польсько-української лояльності.

Посмертне видання праць Духінського польською мовою планувалося в п'яти томах, з яких вийшли тільки три. Можливо, про це й не варто шкодувати, бо він надзвичайно часто повторювався, маючи звичку вставляти висновки і цитати зі своїх попередніх творів у наступні. В доробку Духінського також декілька книжок і численні статті французькою мовою, а також кілька творів німецькою та українською.

Ці твори грунтувалися на расовій філософії історії. Духінський поділяв усе людство на дві великі групи: "арійці" (або індоєвропейці) і "туранці". До другої групи він відносив фіно-угрів, тюрків, монголів, китайців і навіть семітів, африканських негрів, американських індіанців та австралійських аборигенів. Згідно з Духінським, основна різниця між двома расовими групами полягяє в тому, що арійці є осілими землеробами, а туранці — переважно кочовиками. Ця відмінність стосується всіх сторін соціального і культурного життя, і її не можна викорінити. Не дивно, що всі позитивні риси, наприклад, любов до свободи і здатність до інтелектуальної творчості, Духінський приписував арійцям, а негативні — туранцям.

Ці універсально-історичні поняття послужили інтелектуальною системою відліку для розгляду тих питань, які його по-справжньому цікавили. Духінський був одержимий проблемою польсько-російських відносин, у якій вирішальну роль він визначав Україні. В автобіографічному відступі в одному зі своїх творів Духінський зазначав, що в юності найбільший вплив на нього мало польське повстання, яке вибухнуло в 1830-1831 рр., тобто коли йому було тільки тринадцять років. Але, писав він, "відтоді живемо війною [проти Росії] і Руссю [тобто Україною]". Він був твердо переконаний, "що Русь — це сильніша і доблесніша Польща і що [майбутнє] польське повстання не матиме успіху, якщо не почнеться на Русі".

Духінський пояснював польсько-російський конфлікт з расового погляду. Для нього Польща представляла арійську расу, а Московщина-Росія — туранську. Звідси випливала теза про расову, (а відповідно й культурно-політичну) єдність Польщі та Русі-України. Згідно з Духінським, арійська Європа простягається аж до Подніпров’я. Цей європейський регіон охоплює Україну (для якої він послідовно застосовує термін "Русь"), Білорусь, Литву, балтійські землі, район Смоленська та територію колишньої республіки Великий Новгород. Далі на схід лежить чужий туранський світ, який географічне відповідає Поволжю. Духінський категорично заперечував слов'янський характер російського народу: "Москалі не є ані слов'янами, ані християнами в дусі [справжніх] слов'ян та інших індоєвропейських християн. Вони залишилися кочовиками до наших днів і залишаться кочовиками назавжди". Він твердив, що москалі, по суті, більше споріднені з китайцями, аніж зі своїми українськими чи білоруськими сусідами. І навпаки — ці останні ближчі до ірландців і португальців чи до європейських поселенців в Америці, аніж до москалів.

Духінський уважав за велику помилку починати історію Московщини зі слов'ян Києва і Новгорода, а не з фінських племен Поволжя. Всупереч твердженням російських істориків, заявляв він, ніколи не було масової міграції слов'ян із Дніпра на Волгу, і Московське Царство не можна вважати продовженням чи законним спадкоємцем Київської держави. Прийняття правителями Московщини назви "Росія" — історична узурпація. Що правда, під впливом династії Рюриковичів і церкви фінські й татарські жителі Московщини поступово прийняли слов'янську мову, але зберегли свій первісний расовий характер. Доказом цього можуть бути їхні кочові звички. комунізм (маються на увазі російські сільські розподільчі комуни), автократична форма правління та релігійні секти. Російська імперія ніколи не стане федерацією тому, що туранцям не властиві прив'язаність до землі і почуття локально-регіонального патріотизму, які є передумовою федерального устрою.

Духінський представляв історію українсько-російських відносин (в його термінології — русько-московських відносин) як постійну конфронтацію: починаючи від Володимира Великого (який підкорив волзькі племена), через сплюндрування Києва суздальцями в XII ст., аж до часів Мазепи й самого Духінського. Війни польсько-литовської Речі Посполитої проти Московщини були продовженням попередніх конфліктів русичів Києва й Новгорода з Суздалем і Москвою. Він уважав неправильним твердження, що москалі правлять Малоросією (Лівобережною Україною) з добровільної згоди цієї країни. Насправді Переяславська угода, укладена 1654 р. між гетьманом Богданом Хмельницьким і царськими послами, встановлювала лише вільні зв'язки між Малоросією та Московщиною, аналогічні до відносин між Волоським і Молдавським князівствами й Османською Портою. "Москалі правлять Малоросією внаслідок їхньої перемоги над нею 1708 р. [так у Духінського] у битві під Полтавою".

Зворотною стороною цього нібито вічного українсько-російського конфлікту, твердив Духінський, є органічна єдність українців і поляків. Доказом цього була, мовляв, сама назва полян - слов'янського племені біля Києва, яку він уважав тотожною з назвою "поляки". Ця первісна єдність слов'ян Вісли та Дніпра була тимчасово розірвана варязькою династією Рюриковичів і татарською навалою, але, на щастя, відновлена в XIV столітті під зверхністю династії Ягелонів. Всупереч очевидному Духінський твердив, що поляки й українці не розділені ні мовою, ні релігією. Польська й українська мови ближчі одна до одної за духом, аніж польська до чеської чи українська до російської. Папський престол визнав католицизм старого руського християнства, погодившись із канонізацією київських святих Ольги, Володимира, Антонія та Феодосія. Русини завжди мали нахил до союзу з римською церквою, але цій природній спрямованості перешкодила Москва. Духінський доводив концепцію польсько-української єдності до логічного завершення:

"Потрібно включити до польської історії все історичне минуле Литви і Русі. Середньовічна історія Польщі до об'єднання її народу у XIV ст. належить сьогодні всім жителям Польщі, так само як провінційні історії князівств і королівств, що існували у Франції до XV ст., належить сьогодні всім жителям Франції".

Своєрідно поводився Духінський з історичними фактами, які не вдавалося легко узгодити з його концепцією визначеної Провидінням польсько-української злагоди. Особливо це стосується його трактування великого козацького повстання проти Польщі в XVII столітті: козаки не були справжніми слов'янами, а ослов'яненими татарами, і козацькі банди насправді гнобили українське селянтво. Проте Духінський одразу забуває "туранство" козаків, коли мова заходить про їхню боротьбу з Москвою. Він схвально відгукується про повстання Мазепи проти Петра І. Таким чином, для Духінського козаки були лихими "туранцями", коли воювали проти Польщі, але добрими "арійцями", коли виступали проти Московщини.

Було б спокусливо начепити на Духінського ярлик поляка-націоналіста, що бажав відновити польське панування над Україною і переманити українців на бік Польщі в її боротьбі проти Росії. Однак така інтерпретація не справедлива щодо його позиції. Не може бути жодного сумніву в тому, що він щиро любив свою українську батьківщину і вірив у рівноправне партнерство і братерський союз слов'ян з-над Вісли та Дніпра. Духінський рішуче виступав проти польського етнічного націоналізму як "мазовського провінціоналізму". На його думку, майбутні польсько-українські відносини мали будуватися за зразком Гадяцької унії 1658 р., що була спробою Польське-Литовську Річ Посполиту перетворити на федерацію трьох держав, додавши Велике Князівство Руське. Але на противагу до угоди XVII ст. майбутня автономна Русь-Україна мала включати й Галичину. "Піднесення русинської національності в Галичині — природне явище, що його не можна зупинити будь-якою силою". Духінський намагався розвіяти побоювання поляків, буцімто український національний рух є загрозою для історичної Польщі. Він вірив, що вільна Україна непереборно прямуватиме до союзу з Польщею і твердив, що "найлегший спосіб роззброїти русинів у їхній боротьбі з Польщею і наблизити їх до Польщі — це визнати їхню незалежність".

Духінський зі співчуттям, а навіть з якимось ентузіазмом спостерігав за тогочасним українським національним відродженням. У його працях часто знаходимо покликання на історично-політичний трактат "Історія Русів", написаний близько 1820 і опублікований у 1846 р., "в якому яскраво зображено ненависть Малоросії до Москви", на діяльність українських письменників і вчених, наприклад, на публікацію козацьких літописів; на намагання дворянства Чернігівської та Полтавської губерній зберегти, на противагу централізаторській політиці Миколи І, традиційний кодекс цивільного права, т.зв. Литовський статут. Духінський був перший, хто в польській емігрантській пресі повідомив про розгром Кирило-Мефодіївського Братства. Щоправда, часом твердження Духінського про український рух були перебільшені, але це траплялося тоді, коли у своїх думках він видавав бажане за дійсне. Так, він переконував французьких читачів: "Гоголь і Шевченко зовсім не москалі. Вони малороси і першими палко протестували проти московського панування над Малоросією. Вони мріяли про повну самостійність цієї країни". Це твердження доволі точно характеризує національно-політичну позицію Шевченка, але навряд чи справедливе щодо позиції Гоголя!

У своїй історично-політичній теорії Духінський обстоював ідею загальноєвропейської федерації, очолюваної Францією і спрямованої проти Росії. Щоб посприяти формуванню такої європейської спільноти, він прагнув загасити тліючу німецько-польську ворожість. Згідно з Духінським між німцями і поляками немає підставової расової несумісності. Протягом століть два народи мирно жили біч-о-біч, і в конфліктах минулого брали участь тільки окремі німецькі держави (як, наприклад, Тевтонський орден чи Пруссія Фрідріха Великого), а не німецька нація в цілому. На жаль, після 1848 року німецько-польські відносини загострилися, але ця напруженість мала зменшитися, "щойно поляки та німці збагнуть ті небезпеки, які загрожують їм зі сходу".

За словами самого Духінського, все життя його надихала одна провідна ідея, що її він сформулював у зверненні, адресованому народам Європи: "На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європейської цивілізації".

Погляди Духінського творять курйозне сплетіння очевидних помилок і доктринерських перекручень, перемішаних зі справжньою прозірливістю. Розплутування ниток цього клубка виходить поза межі даної статті. Натомість я розглядатиму теорію Духінського як ідеологію, історичний вплив якої можна оцінити незалежно від того, чи витримує вона наукову критику.

Наприкінці 1850-х і протягом 1860-х років прихильники Духінського з'явилися серед французьких інтелектуалів: Еліа Реньйо, Шарльє де Штейнбах, М.Брульє (декан факультету природничих наук університету в Діжоні); історик Анрі Мартен (автор популярного підручника з французької історії) і мандрівник, географ, етнограф Огюст Вікенель. Додамо також політика й економіста Казіміра Делямара (1796-1870), члена правління Французького банку і видавця газети "La Patrie" ("Батьківщина"), який "став завзятим апостолом ідей Духінського". У 1868 році Делямар опублікував брошуру, адресовану Законодавчим зборам Французької імперії, в якому запропонував перейменувати кафедру слов’янської мови й літератури Коллеж де Франс на кафедру "слов'янських мов і літератур": така множинна форма мала "знищити [російський] панславізм у його основі". Ініціатива Делямара увінчалася успіхом. Законодавчі збори обговорили його пропозицію і прийняли схвальну резолюцію. 20 листопада 1868 року Наполеон ІІІ підписав декрет про зміну назви слов'янської кафедри. На другий рік Делямар видав другу брошуру, цього разу спеціально присвячену українському питанню, під назвою "П'ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією". Це було звернення до французького сенату із закликом провести реформу у викладанні історії в середніх школах, прийнявши нову програму навчання, в якій підкреслювалася б різниця між русинами й росіянами та неслов'янське походження цих останніх. У вступі до німецького перекладу брошури Ш. де Штейнбах визнавав за Духінським такі заслуги: "Якщо ми у Франції протягом останніх дванадцяти-п'ятнадцяти років знали на цю тему ["правду про східні частини Європи"] більше, ніж будь-який інший народ, то завдячуємо цьому лише дослідженням п. Духінського..."

Успіх Духінського у Франції був нетривалим. Крах Другої імперії в 1870 році звів нанівець вплив його пропаганди. Розбиті і принижені Бісмарковою Пруссією-Німеччиною, французи не могли далі тішити себе мріями про гегемонію на континенті чи про втручання у східноєвропейські справи. Традиційні для Франції пропольські симпатії зникли безслідно. Громадська думка у Франції почала подивлятися на Росію радше як на потенційного союзника проти Німеччини. До того ж розвиток наукових слов'янознавчих досліджень в останній чверті століття здискредитував ідеї Духінського. Відомий французький славіст Луї Леже (1843-1923), який упродовж багатьох років посідав кафедру славістики в Коллеж де Франс, знищив Духінського кількома презирливими фразами, навіть не називаючи його на ім'я.

Деякою популярністю теорія Духінського користувалася в Польщі наприкінці XIX століття, але й там її вплив був скороминущим. Інтелектуально Духінський належав до віку польського романтизму. Він не пасував до нового позитивістичного настрою що охопив польське суспільство після поразки повстання 1863 р. Його дилетанство та брак академічної респектабельності викликали замішання серед польських інтелектуалів, серед яких термін "духінщина" набув іронічного значення. Навіть видавці посмертного видання його праць змушені були вставити у передмову слова відречення: "Духінський не є вченим у стислому значенні цього слова". Що стосується його політичної програми, то треба пам'ятати, що Духінський був спадкоємцем традиції Польсько-Литовської Речі Посполитої; Україна була його батьківщиною, і він не міг уявити собі Польщі без України. Піднесення польського етнічного націоналізму (що його Духінський засуджував) та поступове віддалення інтересу від колишніх східних кордонів зробили його теорію для польського суспільства недоречною.

Єдиною національною спільнотою, на інтелектуальний розвиток якої теорія Духінського мала глибокий і далекосяжний вплив, була Україна. Коріння деяких уявлень, поширених у новітньому українському суспільстві, можна знайти в його теорії, хоча їхнє справжнє авторство забуто.

Треба визначити, коли Духінський мав контакти з тогочасним українським національним рухом. В 1870-72 роках він написав серію статей і коротких заміток до української газети "Основа", яка виходила у Львові. У статтях, які він тепер підписував "Киянин", наново переповідалися його старі ідеї. В той самий час, тобто на початку 1870-х, Духінський підтримував зв'язок із групою галицьких українських студентів політехнічного інституту в Цюриху. Освічені українці також читали польські твори Духінського і знали про відгуки та полеміку, яку вони викликали в польській і російській пресі.

Варто відзначити, що українське сприйняття ідей Духінського було вибірковим. Та частина його теорії, що стосувалася українсько-польських відносин, не торкала чутливих струн свідомості українців. Весь перебіг українського національного відродження в Галичині, від 1848 року до першої світової війни і далі, визначався дедалі гострішою боротьбою проти польського панування у краю. Окремі спроби компромісу, одну з яких започаткував 1869 року видавець "Основи" Юліан Лаврівський, незмінне зазнавали невдачі. Взаємини між поляками й українцями в Російській імперії були менш напружені, ніж у Галичині. Але польську національну меншість на Правобережній Україні представляла місцева землевласницька знать, тоді як український рух мав народницьке забарвлення й ототожнював себе з інтересами селянства. Жоден відповідальний український політик, ні в російській Україні, ні в Галичині, ніколи не стояв на позиції відновлення Польської Речі Посполитої з автономною Україною в її складі. Тому улюблена ідея Духінського про польсько-українську федерацію не могла витримати випробування реальністю.

Звертаючи увагу на інший бік теорії Духінського, пов'язаний з українсько-російськими відносинами, натрапляємо на цілком іншу ситуацію. Його думки з цього питання знайшли сприятливе середовище серед певної частини українського суспільства.

Серед ідеологічних проблем, які стояли перед українським національним рухом у XIX столітті, мабуть, не було важливішої, ніж визначення української позиції щодо Росії. Очевидна практична невідкладність цього питання диктувалася потребою виробити політику стосовно російської імперської держави, присутність якої так тяжко відбивалася на всіх аспектах українського життя. Теорія мала відповісти на питання, як співвідносяться між собою українці та росіяни як народи: чи вони творять єдину за своєю суттю національну спільноту з невеликими племінними і мовними відмінностями, чи являють собою два цілком різні національні організми, а чи слід прийняти якийсь проміжний погляд. Фактично всі українські суспільно-політичні мислителі тієї доби сушили голову над цією проблемою, і в пошуках національної тотожності щораз радикальніше стверджували відмінність України як етнічної та історичної реальності.

На ранніх стадіях українського національного відродження — на початку й у середині XIX століття — українські інтелектуали зазвичай не сприймали українсько-російські стосунки як непримиренний етнічний антагонізм. Український патріотизм у їхніх головах часто співіснував з ідеєю ширшої всеруської ідентичності, що охоплювала й українців (південно- або малоросів), і москалів (північно- або великоросів). Цю концепцію, що була спробою зрівноважити українську й російську лояльності, найвиразніше сформулював Микола Костомаров (1817-1885) у програмовій статті "Дві руські народності" ("Две русские народности"), опублікованій 1861 року. Протиставивши українську традицію індивідуалізму та свободолюбства великоруській традиції колективізму й авторитаризму, Костомаров дійшов висновку, що дві гілки руського народу істотно доповнюють одна одну. Пізніше Костомаров коротко висловив свої переконання таким чином: "Малороси і великороси доповнюють одні одних своїми розвинутими історичними й географічними особливостями, справжнього добра малоросам і великоросам слід шукати у тісному злитті і взаємодії цих двох слов'янських народностей". Один із сучасних істориків сказав, що стаття Костомарова "Дві руські народності" "була дуже популярна і довгий час вважалася "євангелієм українського націоналізму".

Але в українському суспільстві існував — спочатку тільки на емоційному рівні — також інший, альтернативний напрямок, що його можна окреслити як сепаратизм. Натхненно висловив ці погляди співець українського відродження Тарас Шевченко. Однак сепаратистський напрям наражався на неабиякі інтелектуальні труднощі: він ішов проти усталеної думки про близьку етнічну спорідненість українців і росіян, вкоріненої в спільній спадщині давньої Русі й підтримуваної спільною православною релігією. Знаменно, що навіть в "Історії Русів", яка так промовисто протестувала проти ліквідації московською владою автономії козацької України, часто говорилося про росіян як про "народ однакового походження й однакової віри". Теорія Духінського пропонувала засоби, щоб подолати ці інтелектуальні труднощі. Це пояснює її привабливість для тих українців, які шукали аргументів на користь своєї окремішної національної ідентичності.

Антиросійських ідей, що грунтувалися на теорії Духінського, не можна було відверто висловлювати в публікаціях, які проходили царську цензуру. Ми знаємо, проте, що вони мали послідовників на Наддніпрянській Україні — для прикладу назву письменника та громадського діяча Олександра Кониського (1836-1900). Такі ідеї могли вийти на поверхню тільки в австрійській Галичині. Вони часто з'являлися в пресі народовців, особливо в їхній полеміці з москвофілами, що обстоювали поняття "єдиної руської нації від Карпат до Тихого океану". Михайло Драгоманов (1841-1895) у 1889 р. з жалем відзначав, що "офіційні галицькі українофіли з певного часу почали поширювати... підновлену теорію Духінського... у своїй популярній літературі, думаючи тим служити інтересам української національності". Добрим зразком такої пропагандистської літератури була брошура Лонгина Цегельського (1875-1950) "Русь-Україна а Московщина-Росія", надрукована в 1900 році товариством "Просвіта" і поширювана десятками тисяч примірників по селах у Галичині. За спогадами сучасника, мета брошури полягала в тому, щоб "спопуляризувати серед нашого народу назву "українець" та "Україна" і побороти москвофільство, виказуючи історичні, етнічні, ідеологічні та культурні ріжниці між обома народами".

Микола Костомаров і Михайло Драгоманов, два визначні українські політичні мислителі XIX століття, виступали проти поширення теорії Духінського як з інтелектуальних, так і з політичних причин. Як сумлінні вчені, вони не могли погодитися з перекрученнями історичної правди, до яких удавався Духінський. Так, Костомаров твердив:

"Великороси — не фіни, а слов'яни, тому що не знають фінських діалектів, а розмовляють слов'янським. Правда, крові фінської багато ввійшло в великоруську, але асимілювалась на слов'янську. Домішка фінського племені не залишилась без певного впливу на матеріальний та інтелектуальний лад великоруського народу, але панування залишилося за слов'янською стихією. Ми не можемо назвати слов'янами маклембуржців на тій лише підставі, що їхні предки були колись слов'янами".

Драгоманов послідовно виступав проти розповсюджених кліше про національний характер і проти пояснення расовими ознаками певних рис російського життя, які насправді зумовлювались історично-соціальними факторами, тобто були не природні, а здатні змінюватися. До питання про міру спорідненості українців і росіян Драгоманов вимагав підходити неупереджено. Він уважав, що тогочасний рівень знань не дозволяв дати однозначної відповіді на це питання: "при такому стані речей відкриваний простір одинаково і для теорії повної відрубності українців від великорусів, і для теорії панруської".

Костомаров і Драгоманов виступали проти вчення Духінського і з політичних мотивів. Як переконані федералісти вони вірили, що справа національного й соціального визволення українського народу пов'язана з еволюцією Росії в цілому, тобто з перебудовою імперської держави на демократично-федералістичних засадах. (Ми не будемо тут розглядати відмінностей між костомарівською та драгоманівською версіями федералізму). Це потребувало співпраці з ліберально-демократичними елементами російського суспільства і виключало етнічну ненависть до російського народу. Але майбутнє федералістичних програм залежало від відповіді з російського боку, а ця відповідь, здається, не могла бути більш невтішною. Не тільки царський режим залишався затято централізаторським і репресивним, але також і російська ліва інтелігенція, включаючи її революційне крило, ставилася до вимог неросійських національностей зі зневагою і ворожістю. Цікаво, що самих теоретиків українського федералістичного напрямку, Костомарова та Драгоманова, російські діячі часто критикували, приписуючи їм "сепаратизм". Такий стан справ сприяв поширенню серед українців ідей Духінського та його однодумців. Драгоманов якось писав з обуренням до свого галицького товариша: "Дурень Катков таки прищепив до українофільства Духінського!"

Цей діагноз Драгоманов поставив у 1889 р. Майбутній розвиток подій повністю підтвердив його правильність. Вирішальний перехід в українській політичній думці від федералізму до ідеї незалежної держави відбувся в Галичині приблизно на зламі століть, а в середньо-східній Україні — в 1917-1920 рр., як результат болісного досвіду з Росією Корейського, Леніна та Денікіна. Те що українські патріоти розуміли раніше як конфронтацію передусім із царським режимом, тепер стало для них конфронтацією з російською державою як такою — незалежно від форми правління чи навіть як етнічну конфронтацію з російським народом. У міжвоєнну добу в українському суспільстві поза межами СРСР (яке охоплювало українське населення в Польщі, Румунії і Чехословаччині, а також українську діаспору) набула поширення ідеологія войовничого антиросійського націоналізму. Найвпливовіший публіцист міжвоєнної доби Дмитро Донцов (1883-1973) у праці "Підстави нашої політики" (1921) сформулював теорію вічної боротьби між Росією і Європою, визначивши Україні історичну місію бути форпостом Європи проти Росії.

Подібність між поглядами Донцова та Духінського вражає, хоча ми не знаємо, чи йдеться про безпосередній вплив. Патріотичною догмою стали тепер серед нерадянських українців деякі інші положення теорії Духінського: теза про те, що середньовічна Київська Русь була творінням лише українського народу і що росіяни не мають законних підстав претендувати на цю спадщину; наголос на тому, що в етнічному складі російського народу є неслов'янське, фіно-угорське підґрунтя. Навіть після другої світової війни лінгвіст і літературний критик Юрій Шевельов (Шерех) вважав за потрібне виступити проти расистських забобонів, поширених серед українських емігрантів:

"Чому кровні зв'язки з фінами можуть компрометувати росіян?.. Чи поводився за останні роки який-небудь народ героїчніше від фінів?.. Воістину вчитися нам і вчитися у фінів... Зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви. Наївну теорію нашої історичної ролі як заборола Європи від Сходу ми позичили у Варшаві... Провінційна національна пиха завжди смішна, її наслідки — тільки катастрофи".

Незважаючи на персональні ідіосинкразії Францішек Духінський був представником особливого соціального типу — поляка-українофіла. Польська меншість на Правобережній Україні протягом XIX — початку XX ст. дала цілу низку особистостей, які стояли на межі між польською й українською національностями. Деякі поляки-українофіли навіть перейшли на український бік. Духінський не зробив цього кроку. Він завжди вважав себе поляком, але зберігав і українську лояльність. Вже в старшому віці він гордо заявляв: "...мого київського прапору, тобто [прапору] незалежної України... я не зрадив!" Поляки-українофіли й українці польського походження (лінія поділу між цими двома категоріями була дуже хисткою) зробили певний внесок у творення новітньої України, внесок, якого не поспішали визнавати історики. Вийшовши з національного суспільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву чужоземному гнітові, вони змогли передати щось із цих якостей українському рухові, їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися понад рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість. Неважко збагнути, чому вони не отримали належної уваги в науковій літературі. Поляки-українофіли мали нещастя потрапити в "білу пляму". З погляду польської національної історії вони здавалися маргінальними і не вартими уваги; водночас, схоже, вони не належали повністю до українського історичного процесу, принаймні в розумінні істориків народницької школи.

Примітки

Цей біографічний нарис базується головним чином на статті: Grabski S. Zycie i dzialalnosc literacka Franciszka Duchinskiego Kijowianina, надрукованій як вступ до зібрання праць Духінського: Pisma Franciszka Duchinskiego, Rapperswill, 1901, T.1, s. VIII-XXIV. Спогади про юність Духінського можна знайти у його публікації Drogi moj XXV-e letni jubileusz, Paryz 1885. Додаткову інформацію взято з досліджень: Handelsman M. Ukrainska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojna krymska, Warszawa, 1937 (планами автора сайту передбачається публікація в майбутньому її четвертої глави - прим.); Борщак І. Україна в Парижі, ІХ. Францішек Духінський//Україна 1953, №9, с. 701-709).

Цитується за Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есеї, Т.1.