20
— теж всім відома — схвильованя публіки дійшло до найвищої точки. В сусіднім купе почалася вже якась лайка, але видко було, принаймні в нашому вагоні, корніловці брали гору. Я мовчав і думав лише про те, якби швидше можна було повернути до корпусу, бо ясно собі уявляв, що всі ці декларації не пройдуть там без сліду.
Приїхали в Могилів. На станції маса вартових. Караули всі ви- правлені, чисто одягнуті, дисципліновані. Щоби проїхати до міста, треба було дійти до якогось урядовця, який в подробицях допитував мене про мету приїзду і сказав, що мені необхідно зявитися до комен- данта ставки раніш, ніж одержу дозвіл проїхати до штабу. Я так і зробив.
Помешкання коменданта знаходилось поруч з палацом, де меш- кав Корнілов. Підїздючи я бачив зібрані війська. Перед самим пала- цом становився Георгієвський полк і Корніловський ударний бата- ліон, кінні Туркмени проходили повзводно і становилися за ґратами. Штабові старшини частинно строїлись, а частинно були розіслані в ріжних напрямках з наказами. Я зрозумів, що тут діється щось значно- го і рішив почекати та подивитись. Підійшов хор музики, очевидячки чекали на якесь начальство. Нарешті під згуки зустрічного маршу зявився Корнілов. Здавалось він був хворий. Всі були без пальто, а він в шинелі; нервовою ходою обійшов фронт, поздоровкався, став на якесь підвищена і звернувся до війська з промовою. Всього розчути я не міг, але по окремим фразам:, ».... я казакъ, такой же простой чело- вЪкъ, какъ и вы, братцы .... у теперешнихъ министровъ звенитъ иностранное золото въ карманахъ....« і т. д., мені здалося, що Кор- нілов повторив те саме, що я чув у вагоні в відозві до народу. За- кінчивши промову, він звернувся до Корніловців: »Ну, что, Корни- ловцы, вы пойдете со мною?« — »Такъ точно, господинъ генералъ!« — була однодушна відповідь. »А вы, молодцы Георгiевцы, пойдете со мной?« Кілька голосів відповіли згодою, инші мовчали. »Что-же, по- йдете?« — перепитав їх Корнілов. »Такъ точно, пойдемъ!« Але від- повідь була не дружня і далеко не однодушна. Початок не обіцяв добрих наслідків.
Я пішов заявитися до коменданта. Через годину я сидів у Лу- комського, начальника штабу Корнілова. Ми розмовляли про корпус, але видко було, що Лукомському було не до нього. Хоч з вигляду він був спокійний, але внутрішній неспокій виявлявся в різкому стуканні ножем о прес-папє, що лежало на столі. »Къ сожалінію, Вы прiЪхали въ такой моментъ, когда Вы сами видите, что у насъ происходить«. — »Я понимаю — відповів я — что Вамъ не до меня. Постараюсь какъ
21
нибудь съ Вашими подчиненными разрЪшить всЪ вопросы и по- скорЪе уЪхать въ корпусъ, дабы предупредить всякія осложненія«.
У вечорі я його знову бачив при обідi. Він був цілком спокійний. Ця людина у всякім разі добре вміє володіти собою. Виходячи од нього я вже бачив, що до Корнілова тепер піти не час і рішив за по- міччю генерал-квартирмейстера і вартового ґенерала вияснити всі мої корпусні питання. Я так і зробив. Мені було обіцяно все, про що я прохав: і Українців-старшин прислати, і уходячих Великоросів улаш- тувати, а поки вони одержать нові посади, виплачувати їм утриманя по останній посаді. Снаряження повинно було прийти мені навіть по- верх комплекту; моя гарматна частина повинна бути збільшеною.... Я був надзвичайно задоволений наслідками переговорів: через яки- хось два-три тиждні мій корпус міг би бути наново оборудований і міг би виступити на позицію, але мене гнітила думка про те, чим за- кінчиться розпочатий переворот. Судячи по початку, менi чомусь зда- валось, що з того нічого не вийде.
Я пішов до штабу, де у мене було багато знайомих, довідатись про подробиці перевороту. Всі вважали його своєчасним і дуже гарно задуманим. Сьогодня мусіли у всіх напрямках виїхати старшини- ординарці, кожний в супроводі двох Туркменів на автомобілях з на- казами. Один такий автомобіль повинен був їхати до Київа для пере- дачи наказів Драгомірову Абраму, у якого була підготована старшин- ська організація; другий їхав до Бердичева до Денікіна, решта в инших напрямках. Я бачив в штабі старшин, зібраних для розсилки по всій Росії. Генерал Кримов — як казали — посувався зі своїми частинами. Думали, що Петроград вже на другий день буде в руках корніловських військ. »А скажiть, будь ласка — питав я — в аван- ґарді у Корнілова хто йде? Чи є якісь старшинські баталіони, чи може туземні війська в дусі корніловських Туркменів?« — »Війська у Кри- мова чудесні, не зрадять ні в якім разі«. Це мені вже не подобалося. Було ясно, що раз у Кримова не було переконаних людей в аванґарді — а таких, розбіравшихся в питаннях внутрішньої політики, у нас серед звичайних реґулярних військ не було, позаяк в душі всі наші солдати більш менш наближалися до большовиків — експедиція могла скінчитися повною невдачею: аванґард буде зустрінутий парламен- таріями Керенського, почнуться переговори, а після переговорів я ні разу не бачив, щоб бралися за зброю. Здається так в решті решт і вийшло.
У всякому разі мені постановка всієї справи здалася непроду- маною. »На кого ж спіраеться главковерх, бо в армії ми нічого не знаємо?! Скажім, ми —вище начальство — майже всі будемо з ним,
22
а що торкається рядового старшинства, то чи зустріне декларація Корнілова у них потрібне співчуття? Чи обдумано це питання?« Від- повідь була непевна, але видко, всім хотілося вірити в успіх. »А чи єсть, серйозні громадські організовані ґрупи, на які главковерх опі- раєтъся?« — »О так! головним чином »кадетські« круги, та й другі ще« — радісно відповідали мені. Для мене тоді значіння »кадетів« і поскільки вони були тими людьми, на яких можна було покла- датись в таких питаннях, було зовсім неясне. Всеж я не розумів, хто в тилу буде битись за Корнілова. Невже »ка- дети«? Де-ж ця груба, фізична; але необхідна сила?.... Вза- галі цього дня я почував у душі, що з цього нічого не вийде. У всякім разі, коли вияснялося питання, як мені швидше добратися до мого корпусу і мені в штабі запропонували їхати автом разом з офіце- рами, що розвозили накази, я одмовився і рішив їхати демонстративно в штабному вагоні, ніби нічого й не трапилось. Потім вияснилось, що ні один автомобіль не дійшов до призначеного місця: всі були захо- плені і пасажири їх заарештовані. На другий день лише по полудні, а не в ранці, як нам було обіцяно, я рушив в поворотну путь.
Памятаю, лежу на верхнім місці в купе. Чудесний серпневий ранок.... і корпус мій задоволений у всьому .... все гарно .... Потяг підійшов до Гомеля. Чую біля вагону якісь голоси. Мимоволі прислу- хаюся. — »А что, товарищъ, генералъ тутъ сидитъ?« — »А тебЪ на что?« — »А такъ надо!« Я насторожився і подумав, що це щось не- добре. Підвівся, вийшов на платформу. Бачу все спокійно, але коли повернувся, чую знову те ж запитання: »ГдЪ генералъ?« Тоді не гублячи часу, я видер з діла, що віз Корнілову, кілька таємних папе- рів, подер їх на дрібні шматочки і вкинув в простінок, куда опуска- ються рями вікон у вагонах.
Через чверть години увійшов молодий чоловік жидівського типу, в супроводі кількох конвойних зі зброєю і обявив мені, що він при- мушений мене заарештувати, позаяк я їду в штабному вагоні і, оче- видячки, з Могилева. Ми вступили в суперечку. »Невже ви думаєте, що я поїхав би одверто в штабному вагоні, коли би був замішаний в чім небудь?« — »Так, вірно, ми вчора заарештували автомобіль з Могилева«.... В решті решт зброї, яку хотіли в мене одібрати, я не віддав, а папери дозволив на швидку передивитись у вагоні, що вони і зробили. Потім після довгих розмов по телефону з якимсь паном в Гомелі, зпочатку було рішено одіслати мене в місто Гомель, потім на- думали залишити мене у вагоні, вигрузивши всіх пасажирів, вагон відчепити, поставити вартових і чекати розпорядженя Керенського з Петрограду. Так і зробили, поставивши цілих вісім вартових. Зпочатку
23
мене здивувала ця честь, але потім виявилось, що це мені не пошко- дило, а може й небуло зайвим. Видко розійшлася по станції чутка, що заарештовано якогось значного заговорщика, ворога народу, крово- пийцю і т. д. Велика юрба збіглася до вагону. Чулися на мою адресу далеко неприхильні одзиви. Вартові досить добродушно заспокою- вали публіку. Мій адютант поводився вище похвали. Він хоч і був в однім зо мною вагоні, але користувався правом вільно виходити. Бачу він збірається йти. »Куди?« — питаюся. — »У мене зявщася блискуча ідея.« І вийшов. Через якийсь час повертається сияючий. — »В чім річ?« — »Ми їдемо слідуючим поїздом до Київа. Я довів, що безглуздо держати тут такого важного злочинця, як Ви, коли є можливість не- гайно направити Вас для розсліду в центр революцийности на півдні, в Київ, де швидко розберуть справу. Крім того я умовив, щоби нам дали їнтеліґентного провожатого. Коли такого дадуть, я його під час подорожи оброблю.« Дійсно трохи згодом прийшов знову комісар- жид і заявив, що гомельський комітет пересилає мене до Київа під стражою і що там буде вирішена моя доля.
У вечорі причепили мій вагон до поштового поїзду і я з Черниць- ким, в супроводі якогось то унтера, який, як вияснилося потім, був артистом, виїхав до Київа. Я був дуже задоволений, бо боявся, щоби мене не завернули до Могилева, де я був би напевно заарештований. По приїзді до Київа слідуючим ранком, я взяв парну коляску і ми в трьох поїхали, але не до ради робітничих депутатів, а до Українського Генерального Секретаріяту. За ніч Черницький переконав унтер-офі- цера в тому, що для нього цілком однаково, яка революційна влада перейме мене від нього. В Українськім Секретаріяті я був негайно звільнений од опіки провожавшего мене співака.
В Секретаріяті я побачив, що там скаженіли проти Корнілова. Вони через щось бачили в ньому людину несклонну на ніякі уступки українському рухові, хоч я напевно знав, що це неправда. Не знаю чи свідомо, чи не здаючи собі з того справи, але Корнілов був цілком на боці Українців в питанню утвореня української армії.
-
2 вересня я повернувся до корпусу. Як і треба було сподіватись, там за час моєї відсутности во всіх комітетах піднявся страшенний хаос в звязку з подіями в Ставці. Через щось вони вирішили, що тепер український корпус буде розігнано і постановили проти цього повста- ти. На моє щастя мій корпусний комітет був инший. Тут головою була прекрасна і розумна людина, з якою я міг спокійно розмовляти. На жаль і на сором мені я тепер не можу пригадати собі його призвища, бо мусів би бути йому вдячним. Не один раз за цей важкий час він,
24
завдяки свому тактові і розумові заспокоював своїх колєґ. Це був Українець, що переселився в Оренбургську губернію. Я його покликав до себе і переконав, що треба працювати в напрямку заспокоювання, а ні в якім разі не в бік розбурханя. Він мене послухав і спільними зусиллями ми якось зуміли паралізувати ту дезорганізацію, яку ви- кликали у нас в корпусі події в Ставці. Не так було, як відомо, в штабах фронту, армії та більшости инших корпусів, де все начальство було скинуто. Ці події в Ставці мали для мого корпусу ще ті важливі наслідки, що всі добрі результати, осягнені мною в Ставці у Корні- лова, були зведені до нуля; все було забуто. Старшин Українців мені не присилали, снаряження також, а що саме головне — зовсім не ду- мали про те, що робити зо всіма офіцерами і солдатами Великоросами, становище яких ставало все більш і більш тяжким. В даному випадку обидві сторони були винні: Великороси глузували з Українців, останні відповідали тим самим, а часто бувало і навпаки.
До мене в перших числах вересня знову приїхав ґенерал Шейде- ман, командирований розпорядженям нового головнокомандуючого, Генерала Володченка. Побував на муштрі в деяких полках, розмовляв з солдатами. Я йому показав, в яких шматтях ходять наші частини. Він виніс добре вражіння що до підготовки і духу в корпусі, але ви- знав, що до присилки постачання корпус на позицію виступити не може. Шейдеман постійно посилався на ревізії по корпусам і через те, надивившись на безчинства в инших корпусах, видко не ставив і до мого корпусу особливих вимог. Але я ясно бачив той головний дефект — внутрішній розбрат, що все дужче і дужче давав себе почувати во всіх частинах. Через те я рішив не чекати поки мені пришлють україн- ських старшин і заберуть Великоросів і поки надішлють снаряжения, і поїхав зпочатку до новопризначеного командуючого армією Генерала Циховича. Селівачев був заарештований і усунений з посади під час Корніловського перевороту. Цихович не міг мені нічого в цій справі сказати, через те я 5 жовтня виїхав у Бердичів до Володченка. Цей генерал був зовсім иншого типу, ніж його попередник. У нього вешта- лись комісари, говорили довгі промови. Взагалі як військовий він мені не подобався, хоч кажуть він був хоробрим і діловим в бою. Видно посада головнокомандуючого під такий мент йому не підходила, і він старався пристосовуватись. На всі мої прохання він відповів повним співчуттям, але мене здивувало, що в справі призначеня стар- шин запропонував він мені самому поїхати до Київа і в Генеральному Секретаріяті вибрати собі підходящих. Мені це було на руку, але я дивувався, що Володченко мені це пропонує.
-
25
6 жовтня, коли ще я був у себе в номері, до мене зайшов капітан Удовиченко і заявив, що в Бердичеві засідає Український Військовий Зїзд, що сього дня має бути доклад представників мого корпусу і що багато з українських старшин і козаків прохали мені переказати, що вони бажали б мене бачити на Зїзді. Я рішив туди пійти.
Прийшов я на Зїзд і сів серед натовпу. Все, що тут говорилося, носило поміркований і приємлемий характер. Між иншим головував ще тоді цілком дисциплінований штабс-капітан Шинкарь, що пізніще був командуючим військами київської військової округи, а ще піз- ніще, яко представник крайніх лівих ідей, кермував Звенигородським повстанням. Через деякий час хтось з промовців, довідавшись, що я тут, привітав мене. Я мусів вийти зі свого кутка і відповісти. Потім, побувши ще трохи і послухавши представників мого корпусу, які най- більше говорили про штани, що їх дійсно бракувало в корпусі, я вийшов, виносячи з собою добру згадку про зїзд. Більшість присутних на зїзді були соціялісти-революціонери, трохи соціял-демократів і зовсім мало самостійників — здається — всього чотирі. Ця пропорція партийного розпреділеня згодом дуже перемінилась. Мене це зібрання »соціалістів« привітало тому, що я командував українським корпу- сом, бо ж я завжди і кожному заявляв, що я не соціаліст.
Того ж дня я виїхав з Бердичева автом до Київа.
-
Другого дня, бувши в Секретаріаті, я одержав через Скрипчин- ського телеґраму про те, що 6 жовтня на Всеукраїнському Козачому Зїзді в Чигрині мене одноголосно вибрано Отаманом всього Вільного Козацтва.
Про цю організацію »Вільного Козацтва« були такі відомости:
Швидко після початку революції у декотрих Українців, вихо- ваних в старих традиціях, зявилося бажання відновити українське козацтво. Ця думка виявлялась в ріжних місцях, але реально вперше була здійснена в Звенигородському повіті, де ще в червні місяці орґа- нізатором козацтва стала людина на призвище Гризло. Потім подібні ж козачі орґанізації повстали і по инших місцевостях, головним чином на Київщині. В перших часах оце козацтво не мало певної політичної партийної масти. Творилося воно з головною метою підтриманя поряд- ку. Селянська молодь, почасти і старші селяне, охоче приставали до козачих орґанізацій — менше свідомі рада шапок з »китицею« і »жу- панів« — більше свідомі захоплювались романтичними малюнками минулого. Було багато козачих організацій хоч-би на Полтавщині, що складалися з хліборобів, переважно заможніх. Ці останні були цілком різко антисоціялістично і антиреволюцийно настроєні. Поруч з цим
26
деякі сотні приймали характер розбишацьких орґанізацій. На чолі останніх звичайно стояли всякі авантюрники, рідко ідейні, здебіль- шого такі, що мали в тому свої особисті інтереси, а то й просто шукали зручного випадку поживитись чужим добром. Таким чином завжди все залежало від того, хто стояв на чолі частин, будь то сотня, полк, чи кіш. Люде здебільшого на початку ще не були попсовані пропа- гандою і їх можна було справити в бажаному напрямку. Коли ці козачі орґанізації розповсюдились по Київщині, Катеринославщині, Поділлю, Полтавщині і Чернігівщині — був скликаний в Чигрині зїзд, що і обрав мене 6 жовтня Отаманом всього Українського Вільного Козацтва.
Мене цей вибір дуже здивував, бо до того часу, опріч справ чисто військових і орґанізацийних в свому корпусі, я нічим иншим ближче не цікавився. Одначе цей вибір показав мені, що для Україн- ців праця моя над утвореням сильної реґулярної української частини мала велике значіння і сприяла популяризації мого імени. Пізніще я також дізнався, що коли я прибув до Українського Генерального Се- кретаріату під конвоєм після Корніловського перевороту, то власне завдяки моїм прихильникам був так швидко звільнений від опіки унтер-офіцера співака. Якби там не було, а в Генеральному Секрета - ріяті це моє обрання зробило надзвичайно неприємне вражіння. Це мені зразу кинулося у вічі. На моє запитання, що цей вибір означає, Скрипчинський відповів мені, що це так собі »почесна посада«.
Пізніще, коли мені довелося близче придивитись до цього ко- зацького руху, у мене зародилась думка, що козача орґанізація, коли зуміти її як слід направити, може стати такою здоровою силою в націо- нальнім русі, яка може і змогла б врятувати Україну від загального розкладу, що сильно вже давав себе почувати не тільки серед війська, але і в ріжних верствах громадянства.
-
В Генеральному Секретаріяті я сам підобрав значну кількість старших ранґою старшин і поїхав з ними назад.
11 жовтня я повернувся до корпусу. Володченко здержав своє слово: постачання, дякуючи його напорові на інтендантство, почало появлятись. З цього боку справи в корпусі ніби пішли краще. Але тут почалася нова біда: 2-ий ґвардейський корпус, страшенно грабуючи населеня і винищуючи огнем і мечем двори дідичів, пройшов з фронту через усе Поділля. Звістки про масові безчинства, які творили частини цього корпусу доходили до моїх полків і головне, що їх в цім при- манювало, це грабунки горілчаних заводів. На нещастя мій корпус займав район, де зконцентровано було чимало цих заводів. Коли ко-
27
мандiри частин доложили мені, що в деяких частинах є неспокій і намір розгромити винокурні, я, бажаючи упередити безчинства, наказав випустити спірт. Робилося це з відома командуючого армією. Але тут то й почалися безчинства. Коли спірт випускався — однаково чи в річку, чи в купу гною — все місцеве населеня кидалося з відрами і умудрялося добувати той спірт, хоч і в неописуємо поганім стані. Ставилася сторожа, але рідко вона була на висоті свого положеня. Памятаю раз мені самому довелося наглядати за випуском 50.000 відер спірту. Я бачив при цім таку сцену. Од заводу був прокопаний рів до річки. Це робилося вночі, щоб селяне не дізналися. Команда інжинір- ного полку почала проробляти дірки в чанах, вздовж рова була по- ставлена варта. Почався проток спірту. Я стежив за вартовими. Стоять струнко, ніхто не ворушиться. Думаю — добре. Подякував їм. Через якийсь час прихожу — стоять, але якось дико вперлися очима в рів, по якому протікав спірт. Нічого, думаю, стоять, дисципліна є. Ще через якийсь час надхожу і бачу: один з вартових стоїть і немов за- гіпнотизований дивиться на спірт. Раптом — це було кроків десять від мене — з криком »була не була« підбігає до рова, просто кидається до нього й починає жадно пити. Це було неначе знаком і ціла варта йде за прикладом першого вартового. їх відтягли і віддали під суд, хоч я переконаний в тому, що це були гарні люде. Один з них потім мені казав: »сам знаю, що негарно, але сили немає дивитись, як гине таке золото«. Потім я вже покинув випускати спірт, лише охороняв його, але цим не можна було нічого осягнути. Все населеня і частини добували спірту до схочу, наслідком чого пішли грабунки і підпали дворів дiдічів. Звичайно баби підбивали солдат, ті починали, а тоді вже все село йшло грабувати дідича. Иноді частини не піддавалися на соблазн, але все ж садиб із 15 було розбито. На щастя хоч забитих не було при цьому. Я вважав, що єдиний спосіб врятувати корпус — це яко мога швидче вивести його на фронт.
Приблизно в цей час стався переворот в Київі, після якого влада од тимчасового уряду перейшла до рук Українців і большовиків. Обидві партії в той час готувалися до боротьби поміж собою. До мене зо всіх боків приходили відомості, що серед молодшого офіцерства йдуть розмови про те, що на фронт іти не треба і що необхідно ряту- вати Київ. Власне кажучи, багато з тих, що так говорили, кермувалися виключно власними шкурними інтересами, просто боялися окопів. Потім, памятаю, як в половині жовтня командір 611-го полку доложив мені, що прапорщик Кожушко, повернувшись з Київа, розповсюджує чутки, що Центральна Рада хоче зробити з Німцями сепаратний мир. ІІе була одинока звістка про відносини Центральної Ради до Німців,
28
яка дійшла до мене за весь період мого командування корпусом. Через якийсь час я довідався, що між Генеральним Секретаріатом і деякими впливовими ґрупами корпуса істнують постійні зносини, що з Київа приїздять ріжні панове умовляти офіцерів і солдат не йти на фронт. Після зробленого розсліду вияснилось, що ця агітація виходила од Петлюри, бувшого тоді Генеральним Секретарем, себ то міністром.
Я одержав наказ од 5 листопада бути приготованим до походу. Скрізь частини немов би роздвоїлися: одна половина була за те, щоби виконати наказ і йти на фронт, друга — переважно молоді офіцери — страшно аґітувала, щоби не йти. Петлюра ж підсилав всяких аґентів переконувати, щоби йшли в Київ, а мені, як, Генеральний Секретар, присилав офіціальні накази цілком иншого змісту, аби спішно ви- ступити на фронт. Тут ще трапився такий інциндент: раптом у вечорі одержую секретний папір »у власні руки«. Одчиняю. Якийсь »рево- люцийний виконавчий український комітет« наказує приготовити корпус до походу і по отриманю від цього комітету наказу, негайно рушити на Київ. Я, до речі, так ніколи й не міг довідатись, що це був за комітет. Потім другого дня у вечорі мені докладають, що прапорщик Віденко (такий дійсно служив в 153-ій дивізії, великий путаник, але через щось його завжди вибірали у всі комітети; хоч він там і чув иноді гірку для себе правду) в супроводі двох якихось осіб, бажає мене бачити на одинці. Я прийняв їх самих, як вони хотіли, в порож- ній понурій салі замку. »Що вам треба.?« — »Ми, пане Отамане, зяви- лися до Вас, щоби Вам докласти, що по вимозі Петлюри Вам належить негайно вести корпус пішим порядком на Київ«. — »Я виконую на- кази головнокомандуючого і такого розпорядженя не одержував, та мабуть і не одержу, бо вести тепер корпус більше трьохсот верст пішки, значить остаточно його дезорганізувати«. — »В такім випадку проти Вас будуть вжиті примусові засоби«, — раптом заявляє мені солдат, років 35, довгий, худий, хворий на вигляд. — »Як Ви смієте говорити мені такі речі! Я протягом 4 років не раз був в смертельній небезпеці, а Ви вздумали мене лякати. Хто Ви такий?« — »Я канди- дат київського універсітету, доктор прав Сорбони, член такого то і такого то наукового товариства.... — одним словом, ціле ізверження якихось наукових титулів — Макаренко.« — »В такім разі мене ще більше дивує, як це Ви, людина інтеліґентна, пропонуєте мені такі речі!« Потім я з цим Макаренком зазнайомився близче, він здався мені найнешкідливіцою людиною, завзятий Українець, ідеаліст, хворий, ледве живий, він кинув якусь добру посаду і пішов в солдати на 5 руб. на місяць, коли, довідався, що дозволено українізувати, здається, 10-ий корпус, чи якісь в ньому частини. Як потім виявилось,
29
ці панове були послані теж якимсь комітетом для того, щоби пропону- вати мені прийняти вищу команду над усіма українськими частина- ми, що формувалися на фронті, і йти з цими частинами боронити Київ. Я рішуче відмовився підлягати незчислимим анонімним комі- тетам і поїхав до головнокомандуючого прохати його зупинити цю вакханалію, яка відбувалася у мене в корпусі через присилку Петлю- рою всіляких агітаторів, що переконували мені людей не слухатись наказів і йти до Київа, а не на фронт. В той мент, як я сідав вже в авто, приїхала з тою ж пропозицією ще депутація від Богданівського полку. Всім їм я відповів, що мушу наперед одержати наказ від головнокомандуючого, а тоді вже подивимось. Це було 2 падолиста. Головнокомандуючий, не бажаючи сваритись з Центральною Радою, запропонував мені їхати до Київа і самому умовитись з Петлюрою.
Я поїхав до Київа, Петлюра запевняє, що він не посилав до мене агітаторів, навпаки, він прихильник того, щоби я йшов на фронт, в доказ чого він і послав мені телеграму з найліпшими побажаннями в моїй майбутній дiяльности на фронті. Я бачив, що він ухиляється од правди, але думав, що після розмови зі мною підбурювання моїх людей не повторюватиметься. Для мене, власне кажучи, було однаково йти на фронт, чи в Київ, навіть останнє я готовий був признати більш потрібним. Я не міг лише дозволити того, щоби в мойому корпусі була яка небудь инша влада опріч моєї, бо инакше загинула б всяка боє- здатність корпусу, а ці посилки Петлюрою підпольних агітаторів в кінець убивали всяке поняття про порядок.
Я повернув до головнокомандуючого в Бердичів. Туди ж другого дня приїхав Петлюра і тут, після великого торгу, не дивлячись на всі мої протести, рішили розєднати мій корпус: 153-ю дивізію послати в околиці Київа, а 104-у на фронт, мені ж їхати зо штабом на фронт. Я повернувся до себе зовсім морально знесилений, розуміючи, що в такий час повного розвалу і відсутности елєментарного розуміння дисципліни, такий крок остаточно губить корпус; що підуть зараз розмови про те, що таке рішеня вигадало начальство для того, щоби розділити корпус, а потім зовсім його знищити, що 104-та дивізія не схоче йти на фронт, почнуться скандали і т. д. Так воно й вийшло.
-
Почались страшні часи: командiри частин щодня докладали мені про розруху в частинах, комітети настоювали на невиконанні наказу про вихід на фронт. Приходилося їздити по полках, умовляти. Зовні дисципліна як ні як підтримувалася, але в середині вона па- дала. Це давалося відчувати все більше й більше. А тут ще з одного боку Петлюра продовжував свою розкладову діяльність — так на-
30
приклад: він поминувши мене, дав дозвіл одному баталіонові зали- шитися в Летичеві і не йти на фронт, тоді й решта баталіонів цього полку відмовилась виступити. З другого боку, за мою відсутність, поки я їздив до головнокомандуючого, депутація Богданівського полку — підіслана, як видно буде потім — зформувала революційний комі- тет, самочинно поназначала своїх представників з числа співчуваю- чих їм в полках старшин і почала розпоряжатись. Одначе, як тільки я повернувся од головнокомандуючого, одним з перших моїх діл було розпустити цей комітет і предложити Богданівцям негайно забратися геть, що ці і зробили. Але зла робота в масах вже була зроблена.
Побачивши, що таке становище довго протягтися не може і що, коли не прийняти якогось рішеня, розклад може дійти до геркулєсо- вих стовпів, я телєґрафував головнокомандуючому — а копію Петлюрі — що з огляду на те, що Петлюра за моїми плечима продовжує свою пропаганду, а не маючи змоги це паралізувати, я прошу звільнити мене од командування корпусом. Головнокомандуючий мені відповів, що цілком розуміє мов становище, що прийме всі залежні від нього міри, але мене прохає тимчасом залишитись.
Опріч Петлюри з його інтриґами, армейський комісар теж почав робити мені всякі прикрости. Справа з цими великоросійськими елє- ментами, що їх необхідно було перевести з мого корпусу, ускладни- лась до краю. В цім напрямку головнокомандуючий, не дивлячись на всі мої прохання, нічим мені не допоміг. Всі обіцянки, які мені були дані відносно задовольняючого улаштування цих старшин і солдат Великоросів, не були виконані. А комісар, мабуть бажаючи здобути собі популярність, почав давати їм всякі обіцянки, що суперечили наказам стройового начальства. Тим самим незадоволеня цих елємен- тів було звернене проти мене. Взагалі цей період командування кор- пусом для мене був дуже тяжким. Моє моральне становище погіршу - валося ще тим, що начальники штабу, а їх змінилося вже два, хоч і були поважні і достойні люде, одначе, як Великороси, не користалися довіррям української маси. Приходилося розбірати всі дрібниці. Пер- ший з начальників штабу був полковник П., людина надзвичайно здібна, енерґiйна, без краю самолюбна. Як видко цей старшина служив в штабах, де начальство не мішалося до справ і тому звик все робити самостійно. На цім ґрунті у нас часто виходили непорозуміння. Зі своїми підлеглими він також через щось раз у раз мав сутички. Мені здавалося смішним те роздратування, якe він виявляв, коли помічав що він ніякого успіху у комітетів не має, тоді як до мене вони від- носилися з повагою. П. був прихильником лівих, соціялістйчних ідей. На значіння, наприклад, комітетів ми мали цілком протилежні по-
31
гляди. Він визнавав комітети користними, а я дивився на них, як на найбільше зло, якого я ніяк не міг позбутись. Він справді страждав, коли бачив які дурниці творяться в комітетах, йшов до них і подовгу з ними сперечався, а я нічого доброго від комітетів не чекав і тому старався просто всі їх безглузді постанови зробити нешкідливими, не вступаючи з ними в більшости випадків ні в які суперечки. П. обурю- вався, що комітети часто займалися тільки поліпшеням власного добробуту, а я вважав, що це ще найменше шкідливий прояв їх діяль- ности: поки вони просижували цілі засідання наприклад над питан- ням, як осягнути те, щоби члени комітетів могли їздити автами, яких до речі у нас майже не було, я був задоволений, бо вони мені тимчасом не заважали. Скінчилося тим, що комітети П., — соціяліста і пере- конаного їх прихильника — зненавиділи, а мене слухали. Мене П. чомусь називав аристократом, хоч я перед ним ніколи не висловлював- своїх політичних переконань, а в моїм простім і однаковім поводженю зо всіми людьми, навіть мої найбільші вороги не можуть знайти даних для того, щоби докоряти мені в чванстві. Через всі ці дрібніці П. рішив перейти до иншого корпусу. Як за помішником у військових справах я за ним жалкував, як за людиною — ні. В ньому було щось такого озлобленого, якесь таке постійне незадоволеня, чого причини я не міг знайти.
Замінив його полковник, пізніше ґенерал Сафонов, дуже сим- патичний, товстий, добродушний. Більшість старшин в штабі його полюбила. Я з ним жив добре. Він не міг терпіти комітетів і тому всі зносини з ними залишались на мені. В ньому був одначе один значний дефект. Він дуже легко, при трохи складніщих обставинах, губився, але для мене, в цій тиловій обстанові, це не було небезпешно. Я не наважуюся висловити це з повним переконанням, але мені здається, що бідний Сафонов загинув через цю хибу своєї вдачі. Поза тим він завжди сліпо виконував всі мої роспорядженя і я мав великий жаль, здаючи корпус, що розстаюсь з таким чесним і совісним робітником.
-
Паралєльно, з розвитком агітації проти виступу, на фронт, збiль- шувалися й непорядки в частинах. Одначе вони обхопили далеко не всі частини. Більшість солдатської маси мого корпусу добровільно і свідомо всетаки старалася підтримувати порядок, хоч від населеня місцевих околиць ішли сильні розкладові, підбурюючі впливи. За- гальний малюнок того що навкруги робилося був гидкий. Як відомо, в падолисті Коренський упав i в Петрограді засів большевизм. Хоч у нас, у фронтовій армії, большевизм зразу не прищепився, одначе всі анархістичні елєменти дуже зміцнилися. Я був трохи в ліпших умо-
32
вах, завдяки командуванню українським корпусом, але в шшіих кор- пусах робилося щось страшне. В оборону своїх прапорщиків-Україн- ців скажу, що ці самі прапорщики, котрі зіпсували мені чимало крові, рішуче стали тепер проти большевизму, краще сказати проти боль- шовизму російського, позаяк ті непорядки, що у мене в деяких части- нах траплялися, мало чим відріжнялися від вакханалій, що захопили большовицьку Росію.
На початку другої половини падолиста корпусові було остаточно наказано виступити. В полках почалися мітінґи, але на погрузку пішли. На початку стали грузитись частини 104-ої дивізії. Але тут трапилося таке: деякі ешелони входили в порозуміння з українськими залізничними комісарами і простували не на фронт, а в бік Київа. Таким способом були направлені два полки, при чім, хто давав наказ по залізницям на пропуск цих ешелонів, не дивлячись на дослід, зроблений штабом фронта, не удалося вияснити. Штабові мойому на- казано були рушити разом з останніми полками, які виходили з Мед- жибожа, просто на фронт.
В містечку все вже було настроєне більше менше на большовиць- кий лад. Коли ми підїхали туди — це було коло 15 падолиста, вночі — чую крики, стріли, біганину. Вияснилося, що це погром. Але слава Богу, силами штабної команди та деяких відділів інжинірного полку, розташованого в самім Меджибожі, вдалося припинити його без про- лиття крови, хоч усі жидівські крамниці були розбиті. У мене на щастя ще зберіглася дивізийна унтер-офіцерська школа, унтер-офі- цери якої були цілком дисциплінованими, і я міг придушувати вибухи подібної гидоти. Але цей розгром Меджибожа, в звязку з переходом влади до большовиків, був яскравим показчиком того, що становище остаточно погіршало.
В цей час почали до мене надходити телєґрами з наказами Кри- венка. Головнокомандуючий Володченко пішов, його місце тимчасово зайняв ґенерал Стогов. 22-го я зі штабом поїхав грузитись. По приїзді на станцію Деражня, я довідався, що 2-ий ґвардейський корпус, про- йшовши з фронту, як я вже згадував вище, по Поділлю під керму- ванням агітаторки Бош, весь скупчився в Жмеринці і що ходять чутки про його намір іти на Київ.
Я став роздумувати над становищем, яке оце складається, коли фронту вже фактично нема і коли збольшовичені фронтові частини збіраються йти на Київ і його навіть нікому буде від них оборонити. Тоді я прийняв рішеня, що я до Криленка на фронт не піду, а рушу енергійно на схід для того, щоби ставши в Козятині могти недопустити
33
2 ґвардейського корпусу до Київа. Рішеня це мені далося не легко.
-
Ми з начальником штабу генералом Сафоновим ходили по плат- формі. Потяг вже було подано, чекали тільки відходу. Я обявив Сафо- нову, що я корпус не веду на фронт, а рішив пробиватись на Козятин, Вапнярку і де дати 2-му корпусові розгромити Київа. Сафонов, дуже дисциплінований ґенерал, мені відповів: »Як же, Ваше Превосході- тельство, ми ж одержали ясний наказ од главковерха«. - »Киньте, Яків Василевич, подумайте, хто тепер главковерх.« — »Так, правда ... але все таки....« Не тільки Сафонову, але й мені самому важко було непослухати даного мені наказу — хоч би навіть такого Криленка, але все ж главковерха — настільки у нас військових прищеплено було почуття необхідности виконувати накази начальства. Памятаю, як важко було мені рішитись на цей крок, але я на це пішов розуміючи, що йдучи на фронт я нічого доброго не зроблю і остаточно корпус зруйную, а тут я можу принести реальну користь.
Я негайно покликав українського комісара залізниць Ш. і, роз- повівши йому про свій плян, спитав, чи може він мені допомогти ви- тягти мій корпус на Козятин. Він згодився з великою радістю і став до моєї роспорядимости. Це була чудесна людина, енергійний, від- даний справі до самозабуття, надзвичайно спритний і зарадний, за- взятий Українець і ненавистник большовиків. Він був для мене весь час користний. Зразу він дав наказ по лінії, паровіз в моїм потязі перечепили на другий бік. Для предостороги я свій корпусний комі- тет, щоби не перешкоджав мені, посадив у другий штабний потяг, туди ж погрузив всіх і все, що мені під той час було непотрібно і, не міняючи маршруту, одіслав їх на фронт. Зробив це, бо боявся, щоби комітет не взяв гору і агітацією за похід на Київ не перешкодив мойому плянові боротьби з большовицькими силами, які готувались до наступу на Київ з західного фронту. В той час мій добрий голова комітету вже пішов, а його замінив якийсь слабовольний і нерозумний прапорщик Г., яким, мов играшкою, гралися всякі демагоґи.
І так другого дня ми почали пробиватися на схід. Тут до мене посипалися телєґрами, дуже страшного змісту, од Криленка і його штабу. Мене він віддавав, під суд революцийного трибуналу, усував з посади і прилюдно кляв. Бідний Сафонов страшенно хвилювався, все мене питав, що з нами буде. Стогову я послав донесеня в самій корект- ній формі. Він не відповідав, видко, не знаючи, що зі мною робити. Одночасно з цим я послав телєґраму до Київа, Українському Військо- вому Секретаріату, в якій зясував те завдання, що взяв на себе і про-
34
хав умовитись зі Стоговим, аби я був переданий в роспорядженя Секретаріату для оборони Київа. Відповіді не одержав. З величезними труднощами, з зупинками по кілька діб на маленьких станціях, під непреривні прокльони Кріиленка я нарешті через 8 діб дотяг свій корпус до ст. Козятин, міцно її обсадив і тут тільки одержав телеґраму од Петлюри, що мене передано в розггорядженя Українського Ґенераль- ного Секретаріату, що мені доручена вся оборона Правобережної України, що мені мають підлягати всі частини (українські і неукраїн- ські) і що мені, також передається Український Січовий Корпус, виділений із 6-го корпусу. Я негайно обсадив всю залізницю од Гнівані до Козятина частинами 153-ої дивізії, а також лінію Шепетівка-Козятин- Христинiвка-Ваниярка. Опріч мого корпусу, инші частини, згадані в телеграмі Петлюри, фактично в моє розпорядженя не поступали, здається всі вони істнували тоді вже тільки на папері.
-
Як показалося рішеня моє було вірне. Вже по двох днях після того як я обсадив Козятин, зі Жмеринки рушив 2-ий ґвардейський корпус в напрямку на Київ. 4 чи 5 падолиста стали наближатись еше- лони Волинського полку, зовсім збольшовичені. На зустріч їм був двинутий Український Стрілковий Дивізіон і команди залізничих охотників. Вночі, в балці близько Вінниці, Волинці були зненацька захоплені, розоружені, негайно погруженi в потяги і відіслані на Північ, до Великоросiї. Потім почали розоружати всі розбольшовичені частини, розташовані в тилах. В самім Козятині стояли Кавалєрґарди для охорони станції, але замість того вони тільки грабували склади. Після зробленого підрахунку вони протягом одного місяця привлас- нили собі всякого добра більш як, на 300.000 золотих карбованців. Як не тяжко було мені, прослужившому молоді літа в Кавалєргардському полку, але я мусів наказати два ескадрони, що були в Козятині, розоружити і видалити на Північ. Така ж доля швидко спіткала еше- лони Кеґсгольмського полку і всі инші частини, що пробували про- риватись на Київ. Таким чином Першому Українському Корпусові вдалося цей перший напор большовицких сил в напрямку на Україн- ську Столицю цілком паралізувати і коли большовики не зявилнсь у Київі ще в падолисті 1917 р., то це сталося тільки завдяки Першому Українському Корпусові.
-
Я все більше і більше переконуюся в тому, на скільки оцінка діяльности окремої людини з боку власть імущих і громадянства часто буває несправедливою. Я це спостерігав і відносно инших, і відносно
35
себе. В миріний час, а особливо під часи двох війн, я часто мав на- городу і похвали за діла, яким сам не надавав жадного значіння і в той же час за дійсно щасливі рішеня і вчинки не тільки не дякували, а часами і лаяли. Памятаю один епізод на Дубіссі в 15 році: я коман- дував 3-ою кавалєрійською дивізією; становище було трудне; мої частини, стоючи на флангу загального бойового порядку, захитались. Я перейшов з одним полком в контр-атаку, деякі частини пішли за мною, становище зміцнилось і дало нам можливість перейти в наступ. Діло було невелике, одначе хаотичний відхід, який вже було почався, міг загубити не тільки мою дивізію, але й крупні частини піхоти, на флангу якої я стояв. Покійний Орановський і начальник штабу За- лєсський, обидва видатні ґенерали, не тільки спасибі не сказали, а ще у вечорі за якісь дрібнiці зробили мені вимову. Так бувало часто. Теж саме і в даному випадку: не прийми я швидкого і самочинного рішеня, 2-ий ґвардейський корпус ще в падолисті напевно був би в Київі. Настрій же його і його командірки пані Бош далеко був не миро- любивий. Між тим мені не раз потім доводилося іменно за цей вчинок чути осуд.
Для мене цей період перебування в корпусі був дуже тяжкий в боку праці, але давав моральне задоволеня, позаяк я бачив, що приношу користь. До того ж, з менту відходу корпуса з Меджибожа, всі комітети притихли, всяка пропаґанда в перші часи припинилась. Частини жили по вагонам, навіть не »теплушкам«, бо Київ не давав нам грубок і, не дивлячись на стужу, ніякого незадоволеня не про- являлось. Особливо в перші часи, всі слухняно виконували накази і дуже охоче йшли на бій з большовиками. Весь штаб свій я одіслав до Білої Церкви, сам весь час розїздив в вагоні по лініям і кермував частинами. Головне місце мого перебування було в Козятині. Ми обеззброїли масу напливаючих з фронту частин, пропускаючи солдат Великоросів на Північ.
-
На станції Козятин я був на зїзді Вільних Козаків бердичів- ського повіту і побачив, на скільки місцеве населеня цікавилось цією орґанізаціею. Цей зїзд нагадав мені про те, що час вже і мені зясувати свої відносини до козацтва і я рішив при першій можливости проїхати до Білої Церкви, де опріч мого штабу на чолі з ґенералом Сафоновим, перебувала також обрана на Чигринському зїзді Вільного Козацтва — Козача Рада.
Під час цих моїх мандрівок по залізницям Правобережної України я переконався в тій величезній роботі, самозабуттю і дійсній любови до України, яку виявляли всі служачі залізничих шляхів —
36
Українці. Я не хочу зменшувати заслуг служачих инших національ- ностей, але скажу, що найбільших противників безладдя під ті часи загальної руїни я зустрічав іменно серед Українців. Вони згоджува- лись на всяку працю, на всяку жертву, аби налагодити справу і часто ризикували своїм життям. У всіх Українців-залізничників був вели- кий підйом духа. Тоді ж я мав діло з знаменитим інститутом залізни- чих комісарів. Цей інститут, встановлений Центральною Радою, далеко не притягав до себе найбільш культурні сили з числа залізиичих служачих, але по чистій совісті скажу, що в той період революції для боротьби з анархією ці українські комісари були дуже користні. Як це так трапилося, я не знаю, але фактично вся залізнодорожна влада була у них в руках і кермували вони залізницями по диктаторськи. Що робила нормальна, законом установлена влада на залізницях України — всі ці управляючі, інжиніри всяких відділів і рангiв — при кінці 17-го і початку 18-го років, я не знаю.
-
Поступово район моєї діяльности розширювався. Бої біля Вапнярки, Гнівані, Шепетівки, Ново-Костянтинова при кінці падо- листа і в грудні скрізь були успішні. Корпус працював енерґійно. Правда і большовики того часу не мали ще такої організації, як їх наступники червоноармейці пізніщого часу. В переговори з большови- ками ми не входили. Всякі переговори були мною заборонені, бо я вже знав чим такі переговори кінчаються.
В початку грудня мені треба було проїхати в Бердичів для по- баченя з комісаром фронту Певним, щоби умовитись відносно частин 6-го корпусу, які мали прибути в моє розпорядженя. Приїхавши в Бер- дичів, я згадав, що тут знаходиться штаб головнокомандуючого пів- денно-західного фронту ґенерала Стогова і що мені випадає зайти туди. Мене трохи турбувало, як Стогов і його штаб до мене поставлять- ся після того, як я, все ж таки самочинно, вийшов з під їх команди. Чекати на приємну зустріч, здавалося, не було підстав. Як же я був здивований, коли, ледве я війшов у штаб, мене зустрів, ґенерал-квар- тирмейстер Петін вигуком: »Вы нашъ спаситель!« і додав — »Мы здЪсь можемъ служить только благодаря Вамъ«. Потім я пішов до Стогова. Останній страшенно ремствував на большовиків.
-
1 грудня до мене у Васильків зявилася делєґація представників од Вільних Козаків з привітанням. В той же день я поїхав до Білої Церкви, де знаходився мій штаб. Приїхав над вечір. Полтавець завів там зовнішній порядок. На станції була вистроєна почесна варта од
37
сформованої Полтавцем сотні, яку він називав отаманською. Люде були добре одягнуті і взагалі були зовсім в порядку.
Мене запросила графиня Браницька, запропонувавши оселитись в її дворі, в Олександрії. Я думав, що мені відведуть простеньке по- мешкання де небудь в офіцинах і що матиму можливість швидче лягти спати, нікого не побачивши. Яке ж було моє здивування, коли авто графині, вислане по мене на станцію, підвезло мене пізним вже вечором до палацу і мені сказали, що донька графині, княгиня Радзі- вілл, мене чекає. Коли я увійшов до залі, то був вражений парадним виглядом жінок і чоловіків, яких я там застив. Всі жінки в полу декольте з дорогоцінностями, чоловіки у фраках і смокінґах. Мого приїзду чекали, і зробили щось на зразок парадної зустрічі. Я почував себе ніяково, по перше тому, що після трьохтижневого перебування в орудних вагонах я був сам такий брудний, як тільки можна було бути брудним після такої мандрівки, коли у нас ніде було навіть умитись і доводилося це робити на дворі, на морозі, біля крана. По друге я добре розумів, що вся ця зустріч робилася не мені особисто, а як такому, від котрого чекали, що він порятує і що тепер, раз він прибув, можна бути безпешними, як у Христа за пазухою. Через останнє мені особливо було ніяково, бо, хоч мої частини ще й билися з большовиками, але це зовсім не означало, що, попавши до Білої Церкви, вони будуть обороняти маєтки графині Браницької. Зі мною були надзвичайно ласкаві і я гостро відчував, що ці люде запевнені в тому, що іменно я можу їх врятувати і оберегти. Я старався їм пояснити, як жорстоко вони помиляються, докладаючи на мене такі великі надії. Але арґументи мої мало впливали. Памятаю, що я навіть радив господарям виїхати в більш безпешне місце. Але родина Радзі- вiллiв в небезпеку не вірила. До кожного обіду і сніданку всі зявля- лися гарно убрані, всі були веселі, задоволені і вірили, що нічого не трапиться, що все щасливо минеться. Все це було весело і мило, але несвоєчасно....
Я налагодив працю в свому штабі, звязався Юзом зо всіма вели- кими залізничними вузлами, і це все примусило мене провести кілька день в Білій Церкві. За той час я близче став до козачого питання і тоді ж ще більше переконався, поскільки ця ідея користується спів- чуттям серед деяких частин населеня. Я бачив ходоків, що приїздили до Генеральної Козачої Рада з Полтавщини, Катеринославщини і Херсонщини.
-
18 грудня я знову виїхав на лінію, або як тоді казали на вну- трішній фронт: Шепетівка-Козятин-Валнярка, який обороняли части-
38
ни мого корпусу. Люде жили в неможливих умовах, у велику зимову стужу в неопалених вагонах. Як я не просив Київ допомогти мені хоч присилкою грубок, але рішучо нічого осягнути там не міг. Мені ця байдужість здавалась підозрілою і мимоволі приходила думка, чи не хоче Секретаріат, побачивши, що справи у мене налагоджуються, псу- вата мені і добитись того, щоби і мій корпус при таких умовах почав розкладатись і бешкетувати. Тим більше зміцнювались у мене ці підозріння, що в цей приїзд я помітив і в корпусі значну переміну настрою. Пішли знову комітетські засідання, почались розмови про те, що час вже переїхати до Київа, або в инше місце на відпочинок. Начальники дивізій і командори полків мали настрій далеко не бадьо- рий, почуваючи, що все знову піде по старому, як в Меджибожі. Між тим большовицький уряд проголосив похід на Україну. В той час, як я командував військами на Правобережній Україні, обо- рона всієї Лівобережної України була доручена полковникові Кап- канові.
На Україну робився натиск з обох боків. Бачучи, що умови, в яких живуть мої частини погані і що в залежностей од цього і їх моральний настрій помітно погіршується, я рішив покористатись Вільними Козаками і розіслав відозву в Звенигородський і Бердичів- ський повіти. В ній оголосив я добровільний призив козаків. Козаки мене цікавили як допомога, а опріч того, я дуже хотів в дійсности побачити, що вони з себе уявляють як елємент бойовий і який їх полі- тичний настрій.
Дійсно козаки на відозву відгукнулися і за кілька день кілька сотень зявилося зі Звенигородки до Вінниці. Я їх прилучив до 610-го полку. Як елємент бойовий вони показали себе з доброго боку, але на чолі наприклад Смілянської, здається, сотні опинилась якась темна особа — Водяний, надзвичайно енергійна, але безумовно не- певна людина. Взагалі я переконався, що з козацтва тільки тоді може щось вийти, коли на чолі його буде не виборне, а призначене згори старшинство. В цьому напрямку я й вів далі діло.
У Вінниці я добув дані про ту кольосальну аґітацію, яку нама- гаються вести большовики серед моїх частин. Я послав тоді телєґрами до Київа, в Секретаріат і у всі українські національні товариства з проханням надіслати людей, що могли би вести контр-аґітацію. Але Київ залишився глухий і до цього мого прохання. Тоді я рішив осо- бисто туди проїхати.
По приїзді ще на станції я довідався, що Петлюра пішов, а за- мість нього військовим міністром став Порш, якого я тоді ще не знав. Головнокомандуючим всіма силами на Україні було призначено пол-
39
ковника Капкана. Це мене обурило. Я вже знав, що думають призна- чити головнокомандуючого і сам знаходив це необхідним для обєд- нання всіх наших військових рухів і сил. Чув, що на цей пост намі- чається ґенерал Кирей, талановитий гарматний інспектор 6-го корпусу, видатний бойовий ґенерал, відомий своїми працями по масіровці арти- лерії. Я з ним зустрічався на війні, він мені подобався і, хоч він був молодший, від мене ранґою і по командуванню крупними частинами, я його призначеню цілком співчував. Але Капкан.... з цим призна- ченям я примиритись не міг, по причинам і службового і особистого характеру.
-
Порш, видко, нічого в військовім ділі не розумів і ні на одну законну мою вимогу не дав мені остаточної відповіді, хоч для мене було ясно, що при бажанню ці прості і ясні вимоги навіть незнаюча людина могла зрозуміти і виконати. Я зрозумів, що тут на перешкоді моя особа і побоювання зростаючого значіння, яке я починав придба- вати. Мої вражіння од Київа в цей приїзд загалом зводились до того, що круги Центральної Рада не довіряють людям з вищого командного складу і думають опертися виключно на роботу в армії молодшого старшинства і отаманів-аматорів. Особисто до себе я почував з одно- го боку також недовірря, з другого не було відваги, аби згори усунути мене од командування. Наслідком такого відношеня був певного роду саботаж мого корпусу з боку українського політичного центру. Я ясно бачив, що цей саботаж поведе до розвалу корпусу і до катастрофи цілого того політичного центру. Тому я вважав своїм обовязком одійти од командування корпусом, аби таким способом облегчити установленя більш нормальних відносин між українським політичним центром і тією збройною силою, на яку цей центр мав опертися в першій війні за Українську Державність.
Це рішеня я прийняв з великим болем в серці, бо руйнувалися мої мрії, яким я віддав стільки невсипучої, тяжкої праці; руйнувалася надія покласти міцний фундамент для будови реґулярної української армії і тим утворити умови, без яких Держава Українська не могла істиувати.
Обдумавши все це, я тут же в другій кімнаті Секретаріяту на- писав рапорт про моє звільненя од командування разом з наказом тимчасово вступити в командування начальнику 104-ої дивізії — генералу Гандзюку.
Того ж вечора, я виїхав до Білої Церкви, куди й прибув другого дня. Це був день Різдва, 25 грудня.
40
29 грудня я здав корпус Гандзюковi. Сафонов залишився на- чальником штабу. Я передчував, що з комбінації цих двох осіб нічого доброго не вийде. Обидва чудесні люде. Гандзюк рідкий бойовий командір, але обидва ці начальники звикли тільки виконувати накази і не вміли самі дати собі ради при складних обставинах. Обидва ці чесні лицарі, судячи по уривочним відомостям, які я мав, загинули на своїх постах, не спробувавши навіть рятувати себе перед купкою осатанілих збольшовичених розбишак....
Того ж 29 грудня мені штаб корпусу улаштував прощальну вечерю. Дуже сердешне було моє прощання з людьми, з котрими прийшлося багато пережити. Більшість з них були прекрасні люде. Того ж вечора я виїхав до Київа.
| Украинские Страницы,
http://www.ukrstor.com/ История национального движения Украины 1800-1920ые годы.
| |