Малорусская Народная Историческая Библиотечка
история национального движения Украины 
Главная Движения Регионы Вопросы Деятели
Смотрите также разделы:
     Движения --> Державники (Скоропадский, Павел)
     Деятели --> Скоропадский, Павел (Павел Скоропадский)

ХЛІБОРОБСЬКА

УКРАIНА

КНИЖКА ЧЕТВЕРТА

Рік 1922-1923  Збірник VII і VIII

Відень

ВИДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СОЮЗА ХЛІБОРОБІВ ДЕРЖАВНИКІВ


Уривок зі „Споминів" Гетьмана Павла Скоропадського.

З ласкавого дозволу Пана Гетьмана по- даємо нашим читачам оцей уривок з його »Споминів«, які в цілости мають вийти піз- ніще окремим виданням.

Редакція »Хліборобської України«.

»1-ий Український Корпус«.

.... Багато товаришів, приятелів, знайомих, які не були при мені і разом зі мною не переживали перших часів революції, не розу- міли, яким чином я, прослуживши ціле життя у війську і далекий од всякої політики, раптом починаю брати активну участь в українському політичному рухові. Як завжди буває в таких випадках, почались жорстокі і часом образливі нападки на мене зо всіх боків. Не вважаю потрібним згадувати тут всі ці нападки і відповідати на них. Скажу лише, що для людей мого світогляду, з хвилиною, коли Імператор, зрікшись престола за себе і свого сина, звільнив тим самим нас од присяги, настала можливість і необхідність для кожного вибірати свій дальший шлях життя і праці. Зрозуміло, що я пішов тим шляхом, до якого близче всього лежало моє серце. Цей шлях вів до України. Йшов я без честолюбних замислів, од етапу до етапу, поступово все більше і більше приймаючи той український світогляд, який і привів мене до ідеї української державности.

Мене завжди цікавило минуле України, але я ніколи не приймав участи в новітнім українськім русі.

Коли в лютім і березні 1917 року, перебуваючи з 34-м корпусом на позиції у Стохода в Углах, я вперше довідався з »Кіевской Мысли« про українську демонстрацію, я подумав в той час, що це робота ворогів з метою завести розбрат в нашому тилу. Памятаю, що з цього приводу мені довелося сперечатись зі своїм адютантом, який вихову- вався раніще в Київськім Універсітеті і тепер, довідавшись про українські демонстрації, надавав їм велике значіння. Адютант Чер- ницький, як Поляк, був таємним ворогом Росії і тому в цих питаннях я не мав до нього довірря. Згадую також, що при кінці квітня їздив якось в штаб командуючого армією Валуєва і по дорозі зупинився в Сарнах, де провів кілька годин в Кінній Гвардії, яка там охороняла залізницю. В розмові зі старшинами мені один з них, Поляк Ходкевич, сказав, що я мусів би прийняти участь в українськім русі, що я міг би бути видатним українськім діячем, Гетьманом навіть, і памятаю,

як все це мені здавалося мало цікавим. В травні і червні місяцях я ні разу не згадав про український рух, опріч одного випадку. В початку травня, проїздючи автомобілем зі штабу 16-го корпусу до Коломиї, де стояв мій штаб, я підвіз по дорозі якогось солдата, що був посланий од Українців депутатом на перший Військовий Український Зїзд. Цей солдат мене спитав, як я дивлюсь на питання, чи потрібно тепер Українцям відокремлюватись з частин і організовувати окремі ча- стини. Я йому відповів, що вважаю це небезпешним з погляду нашої військової сили і що переформування військових частин майже під вогнем ворога йому може дослужити на користь, а нам може остаточна зруйнувати армію. Він пішов од мене, коли я підїздив до Коломиї і я забув про цю розмову. Вже після нашого останнього наступу, коли корпус мій одійшов в резерв і штаб мій був в Мужилові — було це біля 29-го липня — до мене приїхав один поручник, на призвище Скрипчинський, український комісар при штабі фронту, і пропонував мені, за згодою головнокомандуючого Гутора, українізувати корпус. Людиною він мені здався достойною, дуже поміркованих поглядів. Я з ним розговорився і спитав, через що він саме до мене звернувся. Biн відповів, що українізації співчувають зверху, бо це рух національ- ний, а не виключно соціялістичний, а ще через те, що українська солдатська маса більше дисциплінована і більш здатна воювати. Звер- нувся ж Скрипчинський до мене тому, що мій корпус в той час був малим числом (дійсно, при останньому наступі він потерпів великі втрати, особливо 23-я дивізія) і тому, що я — Скоропадський — сам Українець. Я добре памятаю, що відповів, йому майже неґативно, по- кликуючись на те, що боюся як би українізація не зруйнувала оста- точно мого корпусу. Що ж до того, що я — Українець, то вірно це, що я дуже люблю Україну, але замало знаю і зовсім не співчуваю тому українському соціялістичному рухові, який тоді панував; що цей рух занадто лівий, що з нього ніякого добра не вийде, що я сам »пан«, а весь цей рух іде проти панів і що таким чином я ніколи не зможу обєднатись з провідниками цього руху. Я памятаю також, що рішуче не одмовив, а сказав, що поміркую і у всякім разі, раніщ ніж дати остаточну відповідь, мушу особисто довідатись, що думає про це питання мій командуючий армією Селівачев і головнокоман- дуючий Гутор. Скрипчинський відїхав.

-

Я тоді Скрипчинському рішуче не одмовив по слідуючій при- чині: в той саме час я закінчив нашу сумну наступательну операцію (останній наступ Керенського). Трудно собі уявити, скільки тяжких хвилин мені тоді прийшлося пережити через той розклад, до якого

дійшла наша солдатська маса, завдяки революції. На жаль старшини теж приймали участь в цих бешкетах, особливо з числа тих, що ніколи не були під вогнем. Мені приходилось тоді атакувати дуже важкий участок, Обренчовський ліс. У мене було чотирі дивізії: мої дві, 104-та і 153-я, та доданих мені для атаки і дальшого наступу 19-та Сибірська стрілкова і 23-я піша. Остання була на початку в дуже гарному стані, вона довго стояла на цій позиції, зжилась з нею і готова була атакувати; мої ж дві дивізії та 19-та Сібірська, які тільки що прибули, не знали міцевости і заявили, що атака важка. Але одкладати атаку було не- можливо. Я не один раз писав безпосередне головнокомандуючому, що атака без ґрунтовної підготовки пляцдарма не може мати успіху. Після останнього мого листа головнокомандуючий особисто приїхав і сказав, що одкладати атаку не може, що атака має бути. Наступ спочатку призначений був на 12, потім перенесений на 17 липня.

            Частини на позицію йти не хотіли, енергійно взятися за під- готовку окопів теж не хотіли; приходилось їх переконувати. Озвірілі солдати, збившись до купи, мітінґували; необхідно було вїздити, або входити серед юрбу і переконувати. Звичайно, при цьому треба було забути про всяке самолюбство. Тоді я вперше зазнайомився з соціялі- стом-революціонером Савінковим, що був під той час комісаром 7-ої армії, в склад якої входив і мій корпус. Два полки 104-ої дивізії рішуче відмовлялись виконати наказ. Савінков і я разом з началь- ником дивізії Люповим поїхали їх переконувати. Савінков говорив дуже добре, але в решті решт тільки невелика частина цих полків пішла до бою, більша частина залишилась, посилаючи нам цілу ко- пицю лайки. З натовпу виходили агітатори і промовляли. Лейт-моти- вом цих промов було, що начальство про них не турбується, це їхню кров і т. и. Савінкову теж добре влетіло. Коли ми відїздили, юрба проводила нас гиком і свистом. Подібні сцени мені не раз доводилось переносити перед атакою. В решті решт мій корпус пішов в атаку і взяв три лінії окопів, потім, замість того, щоби зараз же йти далі, частини почали обшукувати окопи і, не дивлячись вже ні на які уговори, далі йти не схотіли. В наслідок цього, на другий день ми знову вже були на попередніх позиціях. Взагалі цей період керму- вання в бою революцийним військом залишив в мені один із най- огидніщих споминів. За моє життя мені доводилось часом бувати в ду- же неприємних положенях, але ніколи ще не було таких моральних стражданнь, стільки несправедливого до мене відношеня і такої жор- стокої невдячности.

Я багато працював над своїм корпусом і дбав завжди про те, щоби улегчити становище солдат, постійно бував на позиціях і, ви-

6

магав від своїх підлеглих того самого, через те, коли мені довелося почути всі ці докори од людей, що самі, до речі, в огні ніколи не бували, мене це пригнічувало. Цих почуваннь я досі зовні не виявляв, але тепер, коли до мене зявився Скрипчинський, з пропозицією позба- витись всіх цих панів, я подумав, що це було б не погано, але одно- часно я не бажав змішуватись з прихильниками Центральної Ради. Я рішив зпочатку особисто вияснити точку погляду вищого коман- дування і почав з того, що написав листа мойому доброму знайомому ще по японській війні ґенерал-квартирмейстеру фронта, ґенералу Рателю з проханням цей мій лист подати до відома головно- командуючого Гутора і його начальника штабу ґенер. Духо- ніна. В цьому листі я писав, що погоджуюсь з тим, що в цей час Українці уявляють кращий елємент в бойовому відношеню, але не можу заплющувати очей на це, що українізація корпусу сполучена з великими труднощами. Останнє я особливо підкреслював. Не памя- таю, при кінці листа чи окремою телеґрамою я прохав дозволу головно- командуючого поїхати на кілька день до Київа для виясненя питання. Днів через два я одержав телєґраму, якою головнокомандуючий мене повідомляв, що дозволяє мені на кілька день виїхати до Київа, але прохає зпочатку заїхати до нього в штаб для обговореня цієї справи.

-

Я виїхав в супроводі В. В. Кочубея і старшини штабу корпусу, капітана Кизиль-Баша, Злочатку я заїздив до командуючого армією Селівачева. Він українському рухові не дуже співчував, але до мене особисто ставився дуже добре і тому готовий був терпіти українізацію мого корпусу. Начальник штабу граф Каменський, дуже, симпатична людина, надзвичайно прямий і енергійний, дуже хвилювався, лаючи страшенно Гутора за його думки про українізацію. Він одначе не робив перешкод і видав папір, що я командірований до ставки головнокомандуючого і далі до Київа для виясненя всіх питаннь, звязаних з українізацією корпуса.

-

Здається 1-го липня почалась моя автомобільна подорож з Му- жилова до Київа з заїздом до головнокомандуючого в Федорові. Я знайшов його штаб в досить пригніченому настрою. Здається за день перед тим ворожий снаряд уцілив в один з наших складав, де по- чалися вибухи і, судячи по вибитим в потягу головнокомандуючого шибам і пробоїнам в стінах вагонів, кілька, осколків влучило в потяг. Зпочатку я побачився з Рателем і нагадав йому про лист, що я йому написав і прохав цей лист передати в діло штабу, вважаючи його офіціяльним. Потім я одвідав Духоніна. Останній дуже прохав мене

прискорити українізацію, вказуючи на те, що він десь бачив україн- ські частини і що вони на нього зробили добре вражіння і що необ- хідно, щоб я швидче українізував корпус. Проти всіх висловлених мною сумнівів він відповідав, що при бажанні можна всі труднощі перемогти і повів мене до головнокомандуючого, який запрохав мене на снідання. Під час цього снідання Гутор не один раз вертався до розмови про мій корпус, підкреслюючи, що питання про його україні- зацію вирішене і мені вагатися вже нічого. На моє запитання, чи читав він мого листа, Гутор відповів, що читав, але погляду свого не пере- мінив. Я прохав з остаточним вирішеням цього питання зачекати до повороту мого з Київа і негайно після сніданку виїхав автом до Київа.

-

Ніколи ще мені не приходилось робити такої тяжкої подорожі автом. Дорога була дуже погана. Хоч машина була дуже добра, силь- ний Бенц, але для такої дороги не можна було настачити шин, вони швидко репались, приходилось їх латати. Таким чином замість одного, максімум півтора дня, ми їхали чотирі доби. Памятаю, ночували в Бродах першу ніч. Місто було під обстрілом. Наші батареї мали по- зиції в самім місті. Ночували в якімсь чистенькім готелі, господиня якого була дуже перелякана положеням в Бродах. Другого дня ми продовжували подорож при тих самих умовах, зупиняючись по кілька разів на дві-три години. Нарешті пізно в ночі ми добилися до якогось хутора, верстов 16 од Новгорода-Волинського (Звягля), де провели цілу ніч, латаючи шини. Шофер латав шини, а ми в трьох натягали на колеса і надували.

Тут в хаті я розмовляв з господарем. Це був хутір столипінської реформи. Вранці рано обійшов я з селянами весь їх хутір і був за- хоплений тим, що бачив. Такого порядку і достатку в селянськім господарстві я ще не зустрічав, хоч багато обїхав і подовгу жив серед селян, особливо під час війни. Хуторяне причину зросту свого до- статку бачили в тім, що їх виділили на одруб. Мій госдадар весь час мені повторював, що тепер є для чого працювати, бо ніщо даремно не пропадає і хозяйнуєш як сам знаєш. Вранці ми виїхали далі, але через дві верстви вся наша нічна праця пропала. Шини враз тріснули на обох обіддях, тоді ми їх начинили ріжним старим убранням і білизною і так ледви-ледви добилися до Новгорода-Волинського. Тут я не міг ніяк знайти иншого авта. Мої офіцери обійшли все місто. Нарешті Кочубей якось то довідався, що на краю міста живе якийсь шофер-Українець. Він поїхав до нього, розбалакався з ним, сказав, що він Українець, що їде з ґенералом Скоропадським до Київа до Ради в справі українізації корпусу, але на велике нещастя не можуть

8

доїхати, позаяк наше авто не має шин, а справа дуже пильна. Украї- нець-шофер, прізвища його на жаль не памятаю тепер, дійсно віднісся співчуваючи до нашого становища. Він негайно порозумівся з якимсь iнжиніром, добув авто, сам відвіз нас до Житоміра, турбувався щоби у нас було авто на другий день для подорожи далі до Київа і ні ко- пійки з мене не взяв, заявивши, що робить це все через те, що я Українець і що Українці мусять один одному допомагати.

Ми ночували в Житомірі у Франсуа. В реставрації — памятаю — сиділи якісь пани і розмовляли про пана Грушевського, якого, видко було, вони дуже не любили. Другого дня тільки аж над вечір ми до- бралися до Київа, де я зупинився у В. К. Він на мої запитання, що таке Центральна Рада, висловився проти неї вважаючи, що »це купка підкуплених австрійцями осіб, які провадять українську агітацію«, що »в народі ця агітація не зустрічає співчуття«, що »тут замішана ще таємна робота Шептицького, який стремить до того, аби наших малоросіян повернути до унії« і т. д.

На другий день я пішов до Генерального Секретаріяту по вій- ськовим справам. В той час всі особи, що там засідали, ще не вбралися в пірря. Всі вони робили вражіння неуків у своїм ділі. Власне ка- жучи, ніякого діловодства ще не було і, здається, вся їх увага була звернута на боротьбу з командуючим військами київської військової округи соціял-революціонером Оберучевим. Настрій у них тоді був по- міркований що до політичних і соціяльних реформ; головним чином проводилась національна ідея. Там я вперше зустрів Петлюру. Ото- чений він був масою молодих людей, що бігали весь час з якимись паперами. Взагалі типовий революцийний штаб, які пізніще приходи- лось мені часто зустрічати. В помешканню був великий непорядок і бруд. Було видко, тцо справи у Центральній Раді йшли ще не дуже добре. Почувалась якась непевність. Але, що мені подобалось, це ви- кристализоване почуття любови до всього українського. Признаюся, що це мене зворушило. З Петлюрою я дуже мало розмовляв, він зовсім не був в курсі військових справ, а більше займався київською політи- кою. Був привітний, тоді ще розмовляв зі мною по російськи, а не по українськи, взагалі тоді українська мова ще не накидалася силоміць. Опріч Петлюри там ще був ґенерал Кіндратович, що намагався при- стосувати себе до оточеня, але йому видко не довіряли і він був на третіх ролях. Душею всієї справи і найбільш досвідченим був поруч- ник Скрипчинський. Загалом на мене вся ця організація не зробила такого одштовхуючого вражіння, про яке мене попереджували инші. Говорилося про дисципліну, про необхідність воювати. Не знаю, чи було це щиро, во всякім разі, на мене, тоді прибувшого тільки що з

9

фронту, українська справа поганого вражіння, відповідно до моїх поглядів, не зробила. Я бачив тільки, що українізувати корпус — це дуже складна операція і ця складна операція може пошкодити його боездатности.

-

Другого дня почалася в Київі стрілянина. Був виступ так званих Полуботківців. Подробиць цієї справи я не знаю. Мені казали, що цей виступ було заздалегідь підготовано з метою поваленя влади Цен- тральної Ради і захопленя влади, здається, полковником Капканом, що ніби збірався проголосити себе Гетьманом, але що в останню хвилю він на це не зважився. Полуботковці були здебільшого заарештовані. Не знаю, оскільки це поясненя подій правдиве. Та це й не так важно, але правда була в тому, що рух цей мав ознаки большовицького характеру: арештували офіцерів, зривали погони і т. д.

Я побував в штабі військової округи. Командуючий військовою округою, до призначеню Корейського, був тоді Оберучев, начальником штабу ґенерал генерального штабу А. Самого Оберучева я не бачив, він був десь за містом. Судячи по тому, що мені оповідали, особа командуючого була досить цікава. Оповідали про нього, що він освi- чений, розумний і енергійний соціял-революціонер, бувший гарматний полковник, років за десять до останньої революції приймавший участь в якійсь офіцерській змові, утік за кордон, де перебував до початку революції. З перших же днів революції він відограв визначну ролю в Київі. Коли він дійсно, як оповідають, розумна людина, то мені цілком не зрозуміло, яким чином він, бувши ще сам до того військовим, дослуженим до ранґи полковника, думав, що кермуючись принціпами, покладеними в основу кермування військами з часів Керченського, можна було примусити їх підлягати наказам. Його зпо- чатку слухали, робив він вражіння смілими і умілими промовами; через якийсь час, як це завжди трапляється в такому положеню, його вже sа ніщо брали і він ніякого впливу не мав. Мені оповідали, та Оберучев і сам про це писав в »Кіевской Мысли«, що він був запеклим ворогом всього українського, а українізації армії тим більше. Началь- ник штабу ґенерал А. зробив на мене таке вражіння, що вся справа цілком в руках Оберучева і що з поглядами начальника штабу зовсім не рахуються.

До корпусу я повертав залізницею.

-

Вже на київськім двірці я довідався, що Німці і Австрійці пере- йшли в наступ. Тому, щоб не шукати довго корпусу, я рішив їхати на Камянець-Подільський, а відтіль автом вже до свого штабу. В

10

Камянці був штаб головнокомандуючого, який мав дати мені всі по- трібні відомости. Другого дня, себ то 7 липня, я прибув до Камянця- Подільського. В штабі головнокомандуючого метушня: якраз прибув Корнілов, призначений замість Гутора. Бувший головнокомандуючий Гутор прощався зі штабом. Німці прорвали фронт, подробиці невідомі.

Я одвідав Рателя, Духоніна і пішов до Корнілова. У останнього мені завжди було приємно бувати. Я його знав, коли я командував тимчасово ґвардейським кавалерійським корпусом замість Хана-Нахі- чеванського, а потім34-им корпусом, Корнiлов же командував 25-им. Нам тоді часто приходилось зустрічатись на нарадах в Луцьку у Валуєва і Корнілов завжди робив на мене сильне вражіння. Це була чесна, пряма і сильна людина. Він до мене ставився добре. Ще тижднів за два до призиаченя його головнокомандуючим Південно-Західного фронту, він кликав мене до себе в VIII-у армію, де пропонував мені 23-ій корпус. Я згодився було, бажаючи служити під командою Корні- лова, але по кількох днях довідався, що Корнілов розсварився зі своїм комітетом і рішив здати командування армією. Тому я відмовився покинути 34-ий корпус, з яким я вже звикся і покинути якого міг тільки для того, щоби служити з Корніловим....

Корнілов зустрів мене приязно і сказав: »Я од Вас вимагаю українізації Вашого корпусу. Я бачив Вашу 56-у дивізію, яка в VIII-ій армії частинно вже українізована, вона чудесно билася в останньому наступі. Ви українізуйте Ваші останні дивізії, я Вам поверну 56-у і у Вас буде чудесний корпус«. Ця 56-а дивізія була часово од мене одір- вана і прилучена до VIII-ої армії Корнілова, я ж з двома дивізіями входив в склад VII-ої армії.

Корнiлову я відповів, що оце тільки що повернув з Київа, де знайомився з українськими діячами. Моє вражіння таке, що в україн- ськім русі є здоровий національний підйом, тільки бракує серйозних державних людей. Через це українізація частини армії буде дуже трудна. У всякім разі — додав я — український корпус стане серйоз- ним фактором в українському рухові, з яким Росії прийдеться раху- ватись.

На це Корнілов мені сказав, дуже добре памятаю його слова, бо вони мене вразили: »Все це пусте, головне війна. Все, що в таку кри- тичну хвилину може збільшити нашу силу, ми повинні брати. Що ж до української Ради, то пізніще ми це все розберемо. Українізуйте корпус«. Мене ці слова вразили через те, що загальне вражіння від українського руху примушувало думати, що рух цей серйозний. Легковажне ж відношена Корнілова до українського питання показу- вало його неосвідомленість, або нерозуміння. Я намагався звернути

11

його увагу на серйозність питання, розуміючи, що до такого націо- нального почуття, яке було в Українців, треба відноситись з тактом і без експльоатації з огляду на його щирість і моральну чистоту. Памя- таю, виходячи од Корнілова, я подумав: не може ж бути, щоб Корнілов не продумав питання і прийняв рішення таке важливе, як націоналі- зація армії, не прийнявши на увагу всіх наслідків. Звичайно, тепер згадуючи всіх цих ґенералів, я инакше їх оцінюю. Це були цілковиті діти в питаннях політики, але тоді, сам не маючи инших думок, як тільки продовженя боротьби на полях битви, я не мав сумніву що до їх авторітету. На прощання Корнілов сказав мені ще раз: »Корпус Ваш буде українізуватися, а тепер поспішайте до нього; він сьогодня мабуть рушив в бій«.

-

Я негайно роздобув собі авто і поїхав в Бучач до командуючого армією в супроводі якогось французького офіцера, що недавно при- був. До командуючого Селівачева я приїхав над вечір. Це був один з гарних чесних російських ґенералів. Взагалі як во всьому, так і серед ґенералів, в Росії траплялись самі яскраві протилежности. Розповсюд- жений погляд, що російський вищий командний склад був недобрий, мені здається несправедливим. Серед російського ґенералітету були дійсно світлі особи і до таких, між иншим, я відношу Селівачева. Але при істнувавіній у нас вічній анархії і з права і з ліва, чесним людям приходилося перемагати без порівнання більше перешкод при про- явленіо власної волі та ініціятиви в добрий бік, ніж де б то не було в иншім краю.

Прибувши до Бучача, я зразу побачив, що справа стоїть зле, Бучач, де довго перебував штаб VII-ої армії, і тепер кипів життям, але почувалося, що вже минули часи, коли була віра в перемогу. Тепер настрій у всіх був пригноблений, Німці прорвали фронт в кількох місцях, наші війська, видко було, відступали по всій лінії. Мій корпус зранку був уже виведений з резерву в північно-західному напрям- кові, але через те, що корпуси, що находилися на фронті, вже від- ходили, мій корпус одержав наказ скупчитись в околицях Барнакова, куди він мусів прибути на ранок. Од Селівачева я мав всі потрібні вказівки і пішов добувати авто. Памятаю, що відходячи зустрів комі- сара VII-ої армії, замінившого Савінкова. До цього часу я його бачив двічі і він вражав мене своїм виглядом непогрішимого Папи. Все, що він робив, або говорив на його думку було прекрасне, він рахував, що власне він являється рішаючим голосом во всіх справах, на нас він дивився згори. На вигляд це була людина років 55, з довгою бородою, по фаху, здається, лікарь, бувший політичний каторжанин. Тепер,

12

коли я його зустрів, у нього був зовсім заляканий вигляд. Він звер- нувся до мене з запитом, чи можемо ми вдержатися і чи не є це почат- ком розгрому армії. Розлючений всіма порядками, заведеними у нас в армії цими людьми, я йому різко відповів, що в звичайний час ми б досить легко льокалізували прорив і зупинили ворога, але тепер з новими порядками не знаю, що з цього вийде. Він од мене одскочив.

-

До Барнакова приїхав пізно вночі. Штаб і частини мої ще туди не прибули. Я переночував в селянській хаті. На ранок підійшли зпочатку паші обози, а потім і штаб. Почався так званий Тернопіль- ській відхід, який був однією з найсумніщих, до одчаю тяжких сто- рінок російської військової історії. Я не буду зупинятися на подро- бицях бойової праці мого корпусу, бо це зовсім нічого не дасть для вияснення дальших політичних подій, в яких мені прийшлося брати участь. Обмежуся лише коротким реєстром подій. На протязі двох війн мені доводилося попадати в дуже неприємні положеня, але, як я вже згадав, таких моральних отражданнь, які я переживав з 8 по 18 липня, себ то коли ми остаточно вже опинились в Сатанці над Збручем, я ніколи не зможу забути.

9-го у Барнакова був бій при дуже тяжких для мене обставинах, з яких головна: перерив звязку по фронту і вглиб з командуючим армією. Памятаю, що коли звязок був відновлений, я в той день обїхав всі свої частини, видвигаючи їх на позицію, прискорюючи і підбадьо- рюючи, а потім повернувся до Барнакова задоволений своєю працею i думав, що Селівачев, одержавши у вечері мій рапорт, буде теж цілком задоволений. Як же я був здивований, коли, прийшовши до апарату, я несподівано прочитав: »Ви рухаєтесь повагом, будь ласка виявіть більше енергії.... і т. д.« Я зовсім не зрозумів, якої ще енергії він від мене вимагає. Не маючи ніякого звязку я був примушений розіслати всіх своїх ординарців і адютантiв. Особисто я, коли частини підходили, об'їздив усі полки і розмовляв з ними, потім перед виходом на позиції знову розмовляв з начальствуючими особами і, як я це відчував, частини розверталися не погано завдяки мойому особистому впливові. Я був задоволений, а тут докоряють, та ще й як. Згодом, при спокійних обставинах, вже в Меджибожі, якось раз, коли Селівачев був у мене, я спитав його, чому він так на мене тоді нарікав. Селівачев уважно мене вислухав, ми розібрали всі деталі розвертання корпусу. Вияснилось, що він помилився, думаючи, що вже дивізії були роз- ставлені проти свого фронту і що їх треба було тільки висунути на- перед. В той час справжнє становище було таке, що дивізії були частинно скупчені у самого Барнакова, частино ж ще не підійшли

13

з нічного маршу, через те обставини для розвертання були дуже складні і вимагали при найбільшому напруженю значно довшого часу. Селівачев, розібравши все це, згодився. Взагалі це була на рід- кість правдива людина.

9 липня під вечір обози кількох корпусів, перемішані між собою, проходили через Барнаків. Тут я ясно побачив, що уявляє з себе революцийна дисципліна. Прийшлося розіслати весь штаб, щоб хоч який небудь лад дати цьому рухові, що загрожував кожну хвилину катастрофою через можливу при таких обставинах паніку від кожної дрібнички. 10-го ранком ми були вже в Хмілівці. В цім поході під моєю командою перейшло 7 або 8 дивізій, але більшість з них битися не хотіла, инші тільки вдавали з себе, що быоться, але під малесеньким напором вже відходили. Моя 104-та дивізія на чолі зі славним ґенералом Гандзюком билася, себ то більшість полків добре держалась, особливо 4-ий полк. При кінці бою обидва начальники дивізій, ґенерал Ольшев- ський 153-ої дивізії і Гандзюк 104-ої, були поранені, особливо останній. Я думав що він загине, але міцна його вдача і на цей раз витримала. Після страшної контузії вже через два місяці він знову стояв на чолі дивізії. Це був справжній лицарь. Девять разів ранений і закінчив- ший війну все таки працездатним, бідний Гандзюк був убитий в січні 1918 р. большевиками.

В бою біля Хмілівки бували то хвилини радости, то страшного одчаю. Часами, бачучй, як билися декотра частини під командою за- взятих офіцерів, мені здавалося, що і з таким військом можна ще боронити честь своєї держави. Але там же поруч я бачив найогидніщі видовища втечі инших частин. Памятаю, одну частину при 45 офі- церах підбив до відступу якийсь демаґоґ-поручник. Частину цю мені вдалося зупинити, а того офіцера я віддав під суд. Инші частини разом не тікали, а поволі розставали через утечу по одинці негідників. Зпочатку я ще так сяк боровся, наказував заарештовувати і т. д., але потім вже стало неможливим стримувати. Люде кількох дивізій пере- мішалися і вже нічого не можна було зробити. На фронті держалися до вечора два полки 174-ої дивізії і, здається, один полк 3-ої Амур- ської дивізії. 11-го мій штаб був в Лясковцях. Там же збіралися також штаби першого корпусу Мельгунова і шостого корпусу Нотбека,

-

В бою у Лясковець становище було дуже погане, не хотілося відходити за річку та й наказу на це я ще того дня не мав. Більшість частин слабо билася. Головним чином приводилося держатись від- вагою тих частин, які так добре вели себе напередодні. Біля другої- третьої години для становище було ніби зовсім погане, в цей час мені

14

передали два полки Туркестанської дивізії, не памятаю її номера. Генерал Нотбек, бачучи ситуацію, прийшов до мене з пропозицією: »Я — каже — ці полки знаю, одним з них я командував, вони за мною підуть, я сам поведу їх в атаку«. Пішов і дійсно часово зупинив на- ступ. Треба погодитись з тим, що не кожний ґенерал на четвертому році війни, не бувши обовязаний іти в атаку, взявся би охотником і з чужими частинами кинутись в огонь, та ще в безнадійне діло і з революційним військом. За це я перейнявся до нього повагою. Тим більше я був здивований, що цей чесний Нотбек тепер командує яки- мись частинами у большовиків і мусить переносити те, що підлеглі йому люде розстрілюють масами його ж товаришів-офіцерів і инших невинних людей. Це для мене незрозуміло.

Памятаю, що при всіх цих боях мені дуже допомогли броневики, особливо англійські. Наші броневі відділи вже почасти були здемора- лізовані революцією. За найменше діло вони зявлялися прохати пред- ставити їх до нагороди. Англійці вели себе по лицарськи, часто за- ходили в тил ворога і робили йому велику шкоду.

В ночі на 11-го я одійшов через Косів до Яблонова. Було приємно вранці, після нічного маршу опинитись в гарному домі графині Ч., яка нас дуже гостинно приймала і частувала чаєм. Великих зусілль мені коштувало, щоби проходяче військо не грабувало її і мешканців околиць, але не дивлячись на всі мої заходи, другого дня, коли ми були в Копичинцях, я довідався, що після мого відїзду наші мародери до щепту ограбували графиню і гірше того, як оповідали, чоловіків катували, а жінок насилували. 12-го ворог на нас не налягав і це нас врятувало. Де дало нам можливість трохи навести порядок в обозах чотирьох корпусів. Не дивлючись на цілком точний наказ, яким обо- зові кожного корпусу був указаний окремий шлях, всі обози скуп- чились на участку шоси Копичинці-Гусятин. Тут робилося щось та- кого, чого не можна собі уявити. Тільки після великих зусилль ко- мандуючого армією в Гусятині і моїх в Копичинцях, над вечір нор- мальний рух був більше або менше налагоджений.

-

В ніч па 13-е мені було наказано враз одірватися від ворога і ніч- ним маршем пересунутись до Збруча і тут зайняти позицію на Захід від річки. Бажаючи перешкодити частинам робити надсильства над мешканцями містечка Копичинці, я залишився зі штабом до повного відходу частин і тут мені прийшлося бути свідком звірячого поводженя наших революцийних солдат. Це були цілковиті звірі. Грабунок, убив- ства, надсильства і всякі инші огидні вчинки були звичайним зяви- щем. Не жаліли жінок і малих дітей. І це серед населеня, яке відноси-

15

лось до нас співчуваючи. Що міг зробити штаб і я, коли »комітети« рахувалися справжніми хозяінами! Під час бою »комітети« кудись зникали і тоді було значно легше працювати. Як тільки небезпека минала — ці інституції знову зявлялися і робили свою паскудну, роз- кладову роботу. Я зустрівав дивних людей, які казали, що було би гірше, як би не було комітетів. Це на мою думку цілковита нісенітниця. Комітети слабим начальникам були зручні, це правда, бо ці панове мали можливість завжди частину відповідальности скидати на комі- тети. Бували, правда, випадки, коли до комітету попадали гарні, добрих намірів люде і тоді їм иноді вдавалося приносити користь, але такі випадкі були дуже рідкі і ще питання, чи виправдувала ця користь ту шкоду, яку вони приносили, допомагаючи розкладові армії. Про ці користі випадки зараз же починали кричати, доносити до відома вищого командування і деякі ґенерали навіть починали вірити, що дійсно комітети не такі вже лихі. А на ділі це було най- більше зло, яке нас і загубило. Всяку демократизацію можна було завести иншими мірами зверху, але підрив влади командного складу, та ще під час війни, коли ті ж революційні діячи вимагали від нас наступу, просто показує на глибінь темноти цих діячів. Скільки без- цільних жертв ми понесли серед наших кращих громадян за цей гріх нашої інтелігенції, так безграмотно почавшої правити державою.!

В ніч на 13-е я з корпусом одійшов до Збруча і тут почав старанно зміцнювати позицію. Це була остання позиція, на якій мені приходи- лося стояти. Тут для мене вже скінчилася війна.

В Сатанові розташувався мій штаб. Мойому корпусові дісталась дуже добра позиція. Я з захопленям почав її зміцнювати. Спереду чисте поле, тил наш захований в густім лісі, фланги забезпечені, до- сить добрі шляхи і до того чудесний, надзвичайно гарний краєвид. Ось, думаю я, тут можна добре почастувати ворога, коли наступатиме на мене. Але ворог посувався на Гусятин, а на мене що дня з тилу напірали комітети і всякі инші люде свої й приїзжі, навіть з Петро- граду — якісь члени, депутати робітничі, солдатські і т. д.

-

18 липня вийшов наказ Корнілова про українізацію 34-го корпусу. 23 липня я одержав наказ про вивод з фронта 153-ої і 104-ої дивізій, при тім всіх старшин і солдат Великоросів передати в 41-ий корпус—мій сусіда з правого флангу. Я почав з того, що всіх членів комітетів, всіх Великоросів і Жидів солдат передав в 41-ий корпус, зоставляючи кращих у себе, слабих же передав усіх. Так само було зроблено з унтер-офіце- рами. Може бути, що тут я помилився, але мені було тяжко відсилати кращий елємент з корпусу, не устроївши його відповідним способом.

16

Опріч того я хотів скористатися при організації українського корпусу досвідом кращих старшин. Це моє рішеня пізніще утворило для мене великі труднощі.

-

24 липня з одним тільки кадром корпусу я вийшов в Меджибож, передавши позицію 41-ому корпусові. Для мене перехід з Iванковець до Меджибожа, здається біля 150 верст, залишився одним з найприєм- ніщих спогадів 1917 р. Ми їхали верхи. Компанія наша складалася з гарматного інспектора Аккермана, адютанта Черницького, Зеленев- ського і двох-трьох вістових. Зеленевський, бувший дідич в цій губер- нії, добре знав ці околиці. Ми їхали дуже швидко і другого дня були вже в Меджибожі. Незабаром підїхав і мій штаб і з того дня почалася моя вже чисто українська робота, яка довела мене до Гетьманства.

Я зі штабом розташувався в замку, частини в самому Меджи- божі і в лагері 12-го корпусу.

Українських поповнень було мало, але вони були дуже добрі. У мене, судячи по цим людям, зросла надія, що українізація може дати дійсно добрий бойовий континґент. Було особливо приємно те, що серед українського елєменту не було озлоблених, незадоволених, розпропаґандованих людей. Всі виглядали весело і хотіли працювати. Завзяті націоналісти і нічого більше. Але коли начальство українське і український корпус — то все добре. Праця у нас закипіла і моя віра в добрі наслідки почала зміцнюватись.

Але першому захопленю швидко довелося зменшитись. Поперше згодом зявились поповненя зовсім иншого складу, все більш політи- канствуючі з соціялістичною підкладкою. Потім недостачу україн- ських старший зразу довелося відчути. Мені все надсилали з попов- ненями одних лише прапорщиків, дуже гостро національно настроє- них, але зовсім несвідомих у військових справах. В частинах зараз же пішов розбрат між новими українськими старшинами і старим, голов- ним чином великоросійським елєментом. Це були якраз ті елєменти, які я задержав, бажаючи використати їх як досвідчених старшин, а потім улаштувати в инших частинах. Але позаяк з поповненнями при- бували лише самі прапорщики, яких на вищі командні посади я при- значити не міг, то мені доводилося задержати довше старих неукраїн- ських старшин, поки не знайдуться більш досвідчені українські. По- бачивши настрій прибуваючих молодих прапорщиків, я зрозумів уже спочатку, що сварки мусять початись і що в кожній частині буде два ворожих табори.

Обіцяне постачання також не приходило. Мені ж відповідно до пляну Корнілова на українізацію мого корпусу було дано всього один

17

місяць і дійсно: щось біля 15 серпня я одержав наказ пересунути корпус в Ларгу-Липкин. Я бачив, що в тім становищі, в якім тоді знаходився корпус, ні про який похід не могло бути й мови і тому з дозволу Селівачева рішив проїхати в Бердичів до головнокоман- дуючого.

-

12 серпня, прибувши до штабу фронту, перш за все зайшов до генерала Маркова. Я одразу помітив у нього надзвичайно недобро- зичливе до мене відношеня і повне недовірря до всього того, що я оповідав про становище корпусу. Після цього я пішов до ґенерала Денікіна, який знав мене ще раніш, бо я тимчасово командував його 8-им корпусом. Я примітив знову теж саме відношеня: коректне, але холодне і недовірливе. Потім вже з розмов вияснилось, що вони вва- жали, що питання українізації корпусу вигадане мною, що вище на- чальство до цього не втручалося, що таким чином я зявляюся якимсь авантюрником. Звичайно, цього всього вони мені не казали, але це ясно виходило з їх розмов і поводженя. Я немов би передчував все це i тому доручив адютантові взяти з собою »діло« про українізацію корпусу. За цим ділом в штабі я особисто стежив і знав, що там під- шитий кожний, навіть маловажний папірець і телефонна розмова. Через те, коли Марков в присутности головнокомандуючого звертався до мене з питаннями: »А на якій підставі Ви це робите?«, я тільки мовчки показував на відповідний папір, підшитий до мого діла.

Обидва ґенерали, одначе, були надзвичайно незадоволені з українізації корпуса, особливо Марков. Марков скаженів од злости, але нічого не міг сказати, позаяк кожне моє розпорядженя в справах українізації було основане на писаному, або телєфонному розпоряд- женю вищого командування. В решті решт було вирішено, що украї- нізація буде проводитись тільки в тих частинах, де вона була вже розпочата, що ж торкається гарматних і підсобних частин, то зали- шити все по старому. Це рішеня протирічило категоричному наказові бувшого головнокомандуючого Корнілова, теперішнього верховного командуючого, який навпаки вимагав повної українізації включно до лазаретних команд. Вияснивши, при таких обставинах, тільки друго- рядні питання, я повернув до свого корпусу, але самого головного питання про великоросійський елємент, себ то, що робити з Велико- росами-офіцерами і солдатами, які мали вийти з корпусу і відкіль мені добути досвідчених українських офіцерів, це все так і не було вияснене.

З часів мого перебування в Бердичеві у мене залишилось пре- красне вражіння од зустрічи з капітаном Удовиченком. Це була мо-

18

лода людина, освічена і широких поглядів, разом з тим переконаний Українець. Згадую про це, бо таке сполученя мені доводилось рідка бачити. Удовиченко замінив тоді при штабі фронту Скрипчинського на посаді українського комісара фронту. Останнього усунув Марков.

-

Повернувшись до себе в корпус я зовсім засумував: відносини між старшинами ще більш загострилися; прапорщики почали вислов- лювати своє політичне кредо, при чім багато з них були противниками війни. Вищого старшинства, яке б розуміло становище, не було, лише згодом повернувся ґенерал Гандзюк і прибули новопризначені до мене ґенерали Клименко і Крамаренко. По їх приїзді мені, звичайно, стало легше, але всеж таки не було під рукою стройового начальника, на якого можна було б цілковито покластись, не тому, щоби ці ґенерали були недобрі, навпаки, я їх дуже високо ставлю, яко чесних, совісних, енергійних і прекрасно знаючих своє діло військових людей, але вони не могли бути надійними помішниками при тих складних революций- них обставинах, бо зовсім не звикли розбіратися в справах, де необ- хідно було торкатись політики. Обіцяне постачання теж прибувало не в тій кількости, що належало. Памятаю, як важко було з одягом. Цілі баталіони швендяли в якихось шматтях замість штанів, але дисци- пліна всеж підтримувалась і люде на заняття виходили веселими.

При цих тяжких умовах удалось мені одначе налагодити стар- шинську школу з прекрасним складом учителів. Особливо багато праці поклали на неї наш гарматний інспектор ґенерал Аккерман, полковник Єрмолов і капітан Кузнєцов. Мені радісно було одвідувати цю школу. Я ясно спостерігав зміну, що відбулась у багатьох прапор- щиків під час проходженя курсу. Приходили вони туди, звичайно, з думкою, що їх вже нічому вчити, що це просте одбуття »чергового номера«. Більшість із них перейнята була поверховим захопленям крайніми соціалістичними ідеями і до військової справи відносилась вороже. На початку були дуже неакуратні, але завдяки умінню і тактовности керманичів школи все це швидко минулося і старшини з великою цікавостю та захопленям працювали, не покладаючи рук. Через півтора місяця цих людей вже неможна було пізнані: дисциплі- новані і знаючі своє маленьке, але важне діло. Ми значно розширили курс школи, порівнюючи з установленим для прапорщиків. Памятаю, які цікаві лекції читав по військовій психольоґії капітан Кузнєцов —  дуже освічена людина.

Після закінченя курсу був урочистий акт і потім сніданок. Наші старшини вийшли зі школи духово перероджені, дисципліновані, з гарячим бажанням працювати. Це був потім самий надійний елємент

19

во всіх частинах. Залишаючись Українцями, вони позбавлялися тієї вузькости і нетерпимости, якою були раніш перейняті.

Підстаршинські школи були також дуже гарні. Опріч того були орґанізовані спеціяльні вправи по бомбометанню, мінометанню, учеб- ний городок і т. и. ....

Приїздив присланий головнокомандуючим ґенерал Шейдеман для виясненя готовности корпусу. Зостався задоволений роботою, але всеж визнав, що без старших офіцерів і при недостаточнім снаря- женні виступити в похід корпус не може. Залишати корпус далі в тилу було одначе недобре через тe, що тут розкладова агітація прова- дилась далеко більша ніж на фронті. Тому я рішив зробити все мож- ливе, щоби приготуватись до виступу на фронт.

-

Питання про агітацію стояло вже тоді досить гостро. Не тільки серед наших прапорщиків було багато в цьому відношеню небезпеш- ного елєменту, але ще на нещастя поруч наших частин стояв 14-ий за- пасний полк, серед якого вештались справжні, мабуть австрійського походженя, шпики, які зпочатку таємно, а потім і одверто пробували вести агітацію серед моїх солдат. Один раз якийсь агітатор встиг на- віть зібрати мітінґ, що в той час під оздоровлюючим впливом Корні- лова було заборонено. Але тут українська національна спайка мого корпусу вже показала себе. Прапорщики і солдати всіх наших комі- тетів зараз же поїхали на мітінґ; зпочатку пробували умовляти, а кінчили тим, що самі викликали військову силу і мітінґ розігнали. Після того, поки ми стояли.в Меджибожі, мітінґи не повторювалися, але підпольна робота очевидячки провадилась далі.

-

Я рішив за згодою Селівачева їхати в ставку просто до Корни- лова, який, мені було відомо, цікавився моїм корпусом і один тільки міг мені допомогти в питанню полінщеня мого українського офіцер- ського складу, і взагалі в ділі належного закінчена переформування корпусу. 26 серпня я, в супроводі свого адютанта Черницького, виїхав автом до Бердичева, 27 ранком був у Київі, а у вечорі виїхав на Мо- гилів. На другий день, підїздючи до Могилева, чую я, як в коридорі вагона кондуктор читає для публіки телєґраму. Я підійшов послухати. Оказалося, що телеґрама переказувала маніфест Корнілова, яким той оповіщав, що Батьківщина гине, що міністри зрадники і що він бере владу на себе: Декларація та всім відома і я її переказувати не буду. Пасажири переполошились, почулися голоси і за і проти, але коли за

20

— теж всім відома — схвильованя публіки дійшло до найвищої точки. В сусіднім купе почалася вже якась лайка, але видко було, принаймні в нашому вагоні, корніловці брали гору. Я мовчав і думав лише про те, якби швидше можна було повернути до корпусу, бо ясно собі уявляв, що всі ці декларації не пройдуть там без сліду.

Приїхали в Могилів. На станції маса вартових. Караули всі ви- правлені, чисто одягнуті, дисципліновані. Щоби проїхати до міста, треба було дійти до якогось урядовця, який в подробицях допитував мене про мету приїзду і сказав, що мені необхідно зявитися до комен- данта ставки раніш, ніж одержу дозвіл проїхати до штабу. Я так і зробив.

Помешкання коменданта знаходилось поруч з палацом, де меш- кав Корнілов. Підїздючи я бачив зібрані війська. Перед самим пала- цом становився Георгієвський полк і Корніловський ударний бата- ліон, кінні Туркмени проходили повзводно і становилися за ґратами. Штабові старшини частинно строїлись, а частинно були розіслані в ріжних напрямках з наказами. Я зрозумів, що тут діється щось значно- го і рішив почекати та подивитись. Підійшов хор музики, очевидячки чекали на якесь начальство. Нарешті під згуки зустрічного маршу зявився Корнілов. Здавалось він був хворий. Всі були без пальто, а він в шинелі; нервовою ходою обійшов фронт, поздоровкався, став на якесь підвищена і звернувся до війська з промовою. Всього розчути я не міг, але по окремим фразам:, ».... я казакъ, такой же простой чело- вЪкъ, какъ и вы, братцы .... у теперешнихъ министровъ звенитъ иностранное золото въ карманахъ....« і т. д., мені здалося, що Кор- нілов повторив те саме, що я чув у вагоні в відозві до народу. За- кінчивши промову, він звернувся до Корніловців: »Ну, что, Корни- ловцы, вы пойдете со мною?« — »Такъ точно, господинъ генералъ!« — була однодушна відповідь. »А вы, молодцы Георгiевцы, пойдете со мной?« Кілька голосів відповіли згодою, инші мовчали. »Что-же, по- йдете?« — перепитав їх Корнілов. »Такъ точно, пойдемъ!« Але від- повідь була не дружня і далеко не однодушна. Початок не обіцяв добрих наслідків.

Я пішов заявитися до коменданта. Через годину я сидів у Лу- комського, начальника штабу Корнілова. Ми розмовляли про корпус, але видко було, що Лукомському було не до нього. Хоч з вигляду він був спокійний, але внутрішній неспокій виявлявся в різкому стуканні ножем о прес-папє, що лежало на столі. »Къ сожалінію, Вы прiЪхали въ такой моментъ, когда Вы сами видите, что у насъ происходить«. — »Я понимаю — відповів я — что Вамъ не до меня. Постараюсь какъ

21

нибудь съ Вашими подчиненными разрЪшить всЪ вопросы и по- скорЪе уЪхать въ корпусъ, дабы предупредить всякія осложненія«.

У вечорі я його знову бачив при обідi. Він був цілком спокійний. Ця людина у всякім разі добре вміє володіти собою. Виходячи од нього я вже бачив, що до Корнілова тепер піти не час і рішив за по- міччю генерал-квартирмейстера і вартового ґенерала вияснити всі мої корпусні питання. Я так і зробив. Мені було обіцяно все, про що я прохав: і Українців-старшин прислати, і уходячих Великоросів улаш- тувати, а поки вони одержать нові посади, виплачувати їм утриманя по останній посаді. Снаряження повинно було прийти мені навіть по- верх комплекту; моя гарматна частина повинна бути збільшеною.... Я був надзвичайно задоволений наслідками переговорів: через яки- хось два-три тиждні мій корпус міг би бути наново оборудований і міг би виступити на позицію, але мене гнітила думка про те, чим за- кінчиться розпочатий переворот. Судячи по початку, менi чомусь зда- валось, що з того нічого не вийде.

Я пішов до штабу, де у мене було багато знайомих, довідатись про подробиці перевороту. Всі вважали його своєчасним і дуже гарно задуманим. Сьогодня мусіли у всіх напрямках виїхати старшини- ординарці, кожний в супроводі двох Туркменів на автомобілях з на- казами. Один такий автомобіль повинен був їхати до Київа для пере- дачи наказів Драгомірову Абраму, у якого була підготована старшин- ська організація; другий їхав до Бердичева до Денікіна, решта в инших напрямках. Я бачив в штабі старшин, зібраних для розсилки по всій Росії. Генерал Кримов — як казали — посувався зі своїми частинами. Думали, що Петроград вже на другий день буде в руках корніловських військ. »А скажiть, будь ласка — питав я — в аван- ґарді у Корнілова хто йде? Чи є якісь старшинські баталіони, чи може туземні війська в дусі корніловських Туркменів?« — »Війська у Кри- мова чудесні, не зрадять ні в якім разі«. Це мені вже не подобалося. Було ясно, що раз у Кримова не було переконаних людей в аванґарді — а таких, розбіравшихся в питаннях внутрішньої політики, у нас серед звичайних реґулярних військ не було, позаяк в душі всі наші солдати більш менш наближалися до большовиків — експедиція могла скінчитися повною невдачею: аванґард буде зустрінутий парламен- таріями Керенського, почнуться переговори, а після переговорів я ні разу не бачив, щоб бралися за зброю. Здається так в решті решт і вийшло.

У всякому разі мені постановка всієї справи здалася непроду- маною. »На кого ж спіраеться главковерх, бо в армії ми нічого не знаємо?! Скажім, ми —вище начальство — майже всі будемо з ним,

22

а що торкається рядового старшинства, то чи зустріне декларація Корнілова у них потрібне співчуття? Чи обдумано це питання?« Від- повідь була непевна, але видко, всім хотілося вірити в успіх. »А чи єсть, серйозні громадські організовані ґрупи, на які главковерх опі- раєтъся?« — »О так! головним чином »кадетські« круги, та й другі ще« — радісно відповідали мені. Для мене тоді значіння »кадетів« і поскільки вони були тими людьми, на яких можна було покла- датись в таких  питаннях,    було   зовсім  неясне. Всеж  я не розумів, хто   в   тилу   буде   битись за   Корнілова.   Невже  »ка- дети«?   Де-ж ця груба,   фізична;   але необхідна   сила?.... Вза- галі цього дня я почував у душі, що з цього нічого не вийде.   У всякім разі, коли вияснялося питання, як мені швидше добратися до мого корпусу і мені в штабі запропонували їхати автом разом з офіце- рами, що розвозили накази, я одмовився і рішив їхати демонстративно в штабному вагоні, ніби нічого й не трапилось. Потім вияснилось, що ні один автомобіль не дійшов до призначеного місця: всі були захо- плені і пасажири їх заарештовані. На другий день лише по полудні, а не в ранці, як нам було обіцяно, я рушив в поворотну путь.

Памятаю, лежу на верхнім місці в купе. Чудесний серпневий ранок.... і корпус мій задоволений у всьому .... все гарно .... Потяг підійшов до Гомеля. Чую біля вагону якісь голоси. Мимоволі прислу- хаюся. — »А что, товарищъ, генералъ тутъ сидитъ?« — »А тебЪ на что?« — »А такъ надо!« Я насторожився і подумав, що це щось не- добре. Підвівся, вийшов на платформу. Бачу все спокійно, але коли повернувся, чую знову те ж запитання: »ГдЪ генералъ?« Тоді не гублячи часу, я видер з діла, що віз Корнілову, кілька таємних папе- рів, подер їх на дрібні шматочки і вкинув в простінок, куда опуска- ються рями вікон у вагонах.

Через чверть години увійшов молодий чоловік жидівського типу, в супроводі кількох конвойних зі зброєю і обявив мені, що він при- мушений мене заарештувати, позаяк я їду в штабному вагоні і, оче- видячки, з Могилева. Ми вступили в суперечку. »Невже ви думаєте, що я поїхав би одверто в штабному вагоні, коли би був замішаний в чім небудь?« — »Так, вірно, ми вчора заарештували автомобіль з Могилева«.... В решті решт зброї, яку хотіли в мене одібрати, я не віддав, а папери дозволив на швидку передивитись у вагоні, що вони і зробили. Потім після довгих розмов по телефону з якимсь паном в Гомелі, зпочатку було рішено одіслати мене в місто Гомель, потім на- думали залишити мене у вагоні, вигрузивши всіх пасажирів, вагон відчепити, поставити вартових і чекати розпорядженя Керенського з Петрограду. Так і зробили, поставивши цілих вісім вартових. Зпочатку

23

мене здивувала ця честь, але потім виявилось, що це мені не пошко- дило, а може й небуло зайвим. Видко розійшлася по станції чутка, що заарештовано якогось значного заговорщика, ворога народу, крово- пийцю і т. д. Велика юрба збіглася до вагону. Чулися на мою адресу далеко неприхильні одзиви. Вартові досить добродушно заспокою- вали публіку. Мій адютант поводився вище похвали. Він хоч і був в однім зо мною вагоні, але користувався правом вільно виходити. Бачу він збірається йти. »Куди?« — питаюся. — »У мене зявщася блискуча ідея.« І вийшов. Через якийсь час повертається сияючий. — »В чім річ?« — »Ми їдемо слідуючим поїздом до Київа. Я довів, що безглуздо держати тут такого важного злочинця, як Ви, коли є можливість не- гайно направити Вас для розсліду в центр революцийности на півдні, в Київ, де швидко розберуть справу. Крім того я умовив, щоби нам дали їнтеліґентного провожатого. Коли такого дадуть, я його під час подорожи оброблю.« Дійсно трохи згодом прийшов знову комісар- жид і заявив, що гомельський комітет пересилає мене до Київа під стражою і що там буде вирішена моя доля.

У вечорі причепили мій вагон до поштового поїзду і я з Черниць- ким, в супроводі якогось то унтера, який, як вияснилося потім, був артистом, виїхав до Київа. Я був дуже задоволений, бо боявся, щоби мене не завернули до Могилева, де я був би напевно заарештований. По приїзді до Київа слідуючим ранком, я взяв парну коляску і ми в трьох поїхали, але не до ради робітничих депутатів, а до Українського Генерального Секретаріяту. За ніч Черницький переконав унтер-офі- цера в тому, що для нього цілком однаково, яка революційна влада перейме мене від нього. В Українськім Секретаріяті я був негайно звільнений од опіки провожавшего мене співака.

В Секретаріяті я побачив, що там скаженіли проти Корнілова. Вони через щось бачили в ньому людину несклонну на ніякі уступки українському рухові, хоч я напевно знав, що це неправда. Не знаю чи свідомо, чи не здаючи собі з того справи, але Корнілов був цілком на боці Українців в питанню утвореня української армії.

-

2 вересня я повернувся до корпусу. Як і треба було сподіватись, там за час моєї відсутности во всіх комітетах піднявся страшенний хаос в звязку з подіями в Ставці. Через щось вони вирішили, що тепер український корпус буде розігнано і постановили проти цього повста- ти. На моє щастя мій корпусний комітет був инший. Тут головою була прекрасна і розумна людина, з якою я міг спокійно розмовляти. На жаль і на сором мені я тепер не можу пригадати собі його призвища, бо мусів би бути йому вдячним. Не один раз за цей важкий час він,

24

завдяки свому тактові і розумові заспокоював своїх колєґ. Це був Українець, що переселився в Оренбургську губернію. Я його покликав до себе і переконав, що треба працювати в напрямку заспокоювання, а ні в якім разі не в бік розбурханя. Він мене послухав і спільними зусиллями ми якось зуміли паралізувати ту дезорганізацію, яку ви- кликали у нас в корпусі події в Ставці. Не так було, як відомо, в штабах фронту, армії та більшости инших корпусів, де все начальство було скинуто. Ці події в Ставці мали для мого корпусу ще ті важливі наслідки, що всі добрі результати, осягнені мною в Ставці у Корні- лова, були зведені до нуля; все було забуто. Старшин Українців мені не присилали, снаряження також, а що саме головне — зовсім не ду- мали про те, що робити зо всіма офіцерами і солдатами Великоросами, становище яких ставало все більш і більш тяжким. В даному випадку обидві сторони були винні: Великороси глузували з Українців, останні відповідали тим самим, а часто бувало і навпаки.

До мене в перших числах вересня знову приїхав ґенерал Шейде- ман, командирований розпорядженям нового головнокомандуючого, Генерала Володченка. Побував на муштрі в деяких полках, розмовляв з солдатами. Я йому показав, в яких шматтях ходять наші частини. Він виніс добре вражіння що до підготовки і духу в корпусі, але ви- знав, що до присилки постачання корпус на позицію виступити не може. Шейдеман постійно посилався на ревізії по корпусам і через те, надивившись на безчинства в инших корпусах, видко не ставив і до мого корпусу особливих вимог. Але я ясно бачив той головний дефект — внутрішній розбрат, що все дужче і дужче давав себе почувати во всіх частинах. Через те я рішив не чекати поки мені пришлють україн- ських старшин і заберуть Великоросів і поки надішлють снаряжения, і поїхав зпочатку до новопризначеного командуючого армією Генерала Циховича. Селівачев був заарештований і усунений з посади під час Корніловського перевороту. Цихович не міг мені нічого в цій справі сказати, через те я 5 жовтня виїхав у Бердичів до Володченка. Цей генерал був зовсім иншого типу, ніж його попередник. У нього вешта- лись комісари, говорили довгі промови. Взагалі як військовий він мені не подобався, хоч кажуть він був хоробрим і діловим в бою. Видно посада головнокомандуючого під такий мент йому не підходила, і він старався пристосовуватись. На всі мої прохання він відповів повним співчуттям, але мене здивувало, що в справі призначеня стар- шин запропонував він мені самому поїхати до Київа і в Генеральному Секретаріяті вибрати собі підходящих. Мені це було на руку, але я дивувався, що Володченко мені це пропонує.

-

25

6 жовтня, коли ще я був у себе в номері, до мене зайшов капітан Удовиченко і заявив, що в Бердичеві засідає Український Військовий Зїзд, що сього дня має бути доклад представників мого корпусу і що багато з українських старшин і козаків прохали мені переказати, що вони бажали б мене бачити на Зїзді. Я рішив туди пійти.

Прийшов я на Зїзд і сів серед натовпу. Все, що тут говорилося, носило поміркований і приємлемий характер. Між иншим головував ще тоді цілком дисциплінований штабс-капітан Шинкарь, що пізніще був командуючим військами київської військової округи, а ще піз- ніще, яко представник крайніх лівих ідей, кермував Звенигородським повстанням. Через деякий час хтось з промовців, довідавшись, що я тут, привітав мене. Я мусів вийти зі свого кутка і відповісти. Потім, побувши ще трохи і послухавши представників мого корпусу, які най- більше говорили про штани, що їх дійсно бракувало в корпусі, я вийшов, виносячи з собою добру згадку про зїзд. Більшість присутних на зїзді були соціялісти-революціонери, трохи соціял-демократів і зовсім мало самостійників — здається — всього чотирі. Ця пропорція партийного розпреділеня згодом дуже перемінилась. Мене це зібрання »соціалістів« привітало тому, що я командував українським корпу- сом, бо ж я завжди і кожному заявляв, що я не соціаліст.

Того ж дня я виїхав з Бердичева автом до Київа.

-

Другого дня, бувши в Секретаріаті, я одержав через Скрипчин- ського телеґраму про те, що 6 жовтня на Всеукраїнському Козачому Зїзді в Чигрині мене одноголосно вибрано Отаманом всього Вільного Козацтва.

Про цю організацію »Вільного Козацтва« були такі відомости:

                Швидко після початку революції у декотрих Українців, вихо- ваних в старих традиціях, зявилося бажання відновити українське козацтво. Ця думка виявлялась в ріжних місцях, але реально вперше була здійснена в Звенигородському повіті, де ще в червні місяці орґа- нізатором козацтва стала людина на призвище Гризло. Потім подібні ж козачі орґанізації повстали і по инших місцевостях, головним чином на Київщині. В перших часах оце козацтво не мало певної політичної партийної масти. Творилося воно з головною метою підтриманя поряд- ку. Селянська молодь, почасти і старші селяне, охоче приставали до козачих орґанізацій — менше свідомі рада шапок з »китицею« і »жу- панів« — більше свідомі захоплювались романтичними малюнками минулого. Було багато козачих організацій хоч-би на Полтавщині, що складалися з хліборобів, переважно заможніх. Ці останні були цілком різко антисоціялістично і антиреволюцийно настроєні. Поруч з цим

26

деякі сотні приймали характер розбишацьких орґанізацій. На чолі останніх звичайно стояли всякі авантюрники, рідко ідейні, здебіль- шого такі, що мали в тому свої особисті інтереси, а то й просто шукали зручного випадку поживитись чужим добром. Таким чином завжди все залежало від того, хто стояв на чолі частин, будь то сотня, полк, чи кіш. Люде здебільшого на початку ще не були попсовані пропа- гандою і їх можна було справити в бажаному напрямку. Коли ці козачі орґанізації розповсюдились по Київщині, Катеринославщині, Поділлю, Полтавщині і Чернігівщині — був скликаний в Чигрині зїзд, що і обрав мене 6 жовтня Отаманом всього Українського Вільного Козацтва.

Мене цей вибір дуже здивував, бо до того часу, опріч справ чисто військових і орґанізацийних в свому корпусі, я нічим иншим ближче не цікавився. Одначе цей вибір показав мені, що для Україн- ців праця моя над утвореням сильної реґулярної української частини мала велике значіння і сприяла популяризації мого імени. Пізніще я також дізнався, що коли я прибув до Українського Генерального Се- кретаріату під конвоєм після Корніловського перевороту, то власне завдяки моїм прихильникам був так швидко звільнений від опіки унтер-офіцера співака. Якби там не було, а в Генеральному Секрета - ріяті це моє обрання зробило надзвичайно неприємне вражіння. Це мені зразу кинулося у вічі. На моє запитання, що цей вибір означає, Скрипчинський відповів мені, що це так собі »почесна посада«.

Пізніще, коли мені довелося близче придивитись до цього ко- зацького руху, у мене зародилась думка, що козача орґанізація, коли зуміти її як слід направити, може стати такою здоровою силою в націо- нальнім русі, яка може і змогла б врятувати Україну від загального розкладу, що сильно вже давав себе почувати не тільки серед війська, але і в ріжних верствах громадянства.

-

В Генеральному Секретаріяті я сам підобрав значну кількість старших ранґою старшин і поїхав з ними назад.

11 жовтня я повернувся до корпусу. Володченко здержав своє слово: постачання, дякуючи його напорові на інтендантство, почало появлятись. З цього боку справи в корпусі ніби пішли краще. Але тут почалася нова біда: 2-ий ґвардейський корпус, страшенно грабуючи населеня і винищуючи огнем і мечем двори дідичів, пройшов з фронту через усе Поділля. Звістки про масові безчинства, які творили частини цього корпусу доходили до моїх полків і головне, що їх в цім при- манювало, це грабунки горілчаних заводів. На нещастя мій корпус займав район, де зконцентровано було чимало цих заводів. Коли ко-

27

мандiри частин доложили мені, що в деяких частинах є неспокій і намір розгромити винокурні, я, бажаючи упередити безчинства, наказав випустити спірт. Робилося це з відома командуючого армією. Але тут то й почалися безчинства. Коли спірт випускався — однаково чи в річку, чи в купу гною — все місцеве населеня кидалося з відрами і умудрялося добувати той спірт, хоч і в неописуємо поганім стані. Ставилася сторожа, але рідко вона була на висоті свого положеня. Памятаю раз мені самому довелося наглядати за випуском 50.000 відер спірту. Я бачив при цім таку сцену. Од заводу був прокопаний рів до річки. Це робилося вночі, щоб селяне не дізналися. Команда інжинір- ного полку почала проробляти дірки в чанах, вздовж рова була по- ставлена варта. Почався проток спірту. Я стежив за вартовими. Стоять струнко, ніхто не ворушиться. Думаю — добре. Подякував їм. Через якийсь час прихожу — стоять, але якось дико вперлися очима в рів, по якому протікав спірт. Нічого, думаю, стоять, дисципліна є. Ще через якийсь час надхожу і бачу: один з вартових стоїть і немов за- гіпнотизований дивиться на спірт. Раптом — це було кроків десять від мене — з криком »була не була« підбігає до рова, просто кидається до нього й починає жадно пити. Це було неначе знаком і ціла варта йде за прикладом першого вартового. їх відтягли і віддали під суд, хоч я переконаний в тому, що це були гарні люде. Один з них потім мені казав: »сам знаю, що негарно, але сили немає дивитись, як гине таке золото«. Потім я вже покинув випускати спірт, лише охороняв його, але цим не можна було нічого осягнути. Все населеня і частини добували спірту до схочу, наслідком чого пішли грабунки і підпали дворів дiдічів. Звичайно баби підбивали солдат, ті починали, а тоді вже все село йшло грабувати дідича. Иноді частини не піддавалися на соблазн, але все ж садиб із 15 було розбито. На щастя хоч забитих не було при цьому. Я вважав, що єдиний спосіб врятувати корпус — це яко мога швидче вивести його на фронт.

Приблизно в цей час стався переворот в Київі, після якого влада од тимчасового уряду перейшла до рук Українців і большовиків. Обидві партії в той час готувалися до боротьби поміж собою. До мене зо всіх боків приходили відомості, що серед молодшого офіцерства йдуть розмови про те, що на фронт іти не треба і що необхідно ряту- вати Київ. Власне кажучи, багато з тих, що так говорили, кермувалися виключно власними шкурними інтересами, просто боялися окопів. Потім, памятаю, як в половині жовтня командір 611-го полку доложив мені, що прапорщик Кожушко, повернувшись з Київа, розповсюджує чутки, що Центральна Рада хоче зробити з Німцями сепаратний мир. ІІе була одинока звістка про відносини Центральної Ради до Німців,

28

яка дійшла до мене за весь період мого командування корпусом. Через якийсь час я довідався, що між Генеральним Секретаріатом і деякими впливовими ґрупами корпуса істнують постійні зносини, що з Київа приїздять ріжні панове умовляти офіцерів і солдат не йти на фронт. Після зробленого розсліду вияснилось, що ця агітація виходила од Петлюри, бувшого тоді  Генеральним Секретарем, себ то міністром.

Я одержав наказ од 5 листопада бути приготованим до походу. Скрізь частини немов би роздвоїлися: одна половина була за те, щоби виконати наказ і йти на фронт, друга — переважно молоді офіцери — страшно аґітувала, щоби не йти. Петлюра ж підсилав всяких аґентів переконувати, щоби йшли в Київ, а мені, як, Генеральний Секретар, присилав офіціальні накази цілком иншого змісту, аби спішно ви- ступити на фронт. Тут ще трапився такий інциндент: раптом у вечорі одержую секретний папір »у власні руки«. Одчиняю. Якийсь »рево- люцийний виконавчий український комітет« наказує приготовити корпус до походу і по отриманю від цього комітету наказу, негайно рушити на Київ. Я, до речі, так ніколи й не міг довідатись, що це був за комітет. Потім другого дня у вечорі мені докладають, що прапорщик Віденко (такий дійсно служив в 153-ій дивізії, великий путаник, але через щось його завжди вибірали у всі комітети; хоч він там і чув иноді гірку для себе правду) в супроводі двох якихось осіб, бажає мене бачити на одинці. Я прийняв їх самих, як вони хотіли, в порож- ній понурій салі замку. »Що вам треба.?« — »Ми, пане Отамане, зяви- лися до Вас, щоби Вам докласти, що по вимозі Петлюри Вам належить негайно вести корпус пішим порядком на Київ«. — »Я виконую на- кази головнокомандуючого і такого розпорядженя не одержував, та мабуть і не одержу, бо вести тепер корпус більше трьохсот верст пішки, значить остаточно його дезорганізувати«. — »В такім випадку проти Вас будуть вжиті примусові засоби«, — раптом заявляє мені солдат, років 35, довгий, худий, хворий на вигляд. — »Як Ви смієте говорити мені такі речі! Я протягом 4 років не раз був в смертельній небезпеці, а Ви вздумали мене лякати. Хто Ви такий?« — »Я канди- дат київського універсітету, доктор прав Сорбони, член такого то і такого то наукового товариства.... — одним словом, ціле ізверження якихось наукових титулів — Макаренко.« — »В такім разі мене ще більше дивує, як це Ви, людина інтеліґентна, пропонуєте мені такі речі!« Потім я з цим Макаренком зазнайомився близче, він здався мені найнешкідливіцою людиною, завзятий Українець, ідеаліст, хворий, ледве живий, він кинув якусь добру посаду і пішов в солдати на 5 руб. на місяць, коли, довідався, що дозволено українізувати, здається, 10-ий корпус, чи якісь в ньому частини. Як потім виявилось,

29

ці панове були послані теж якимсь комітетом для того, щоби пропону- вати мені прийняти вищу команду над усіма українськими частина- ми, що формувалися на фронті, і йти з цими частинами боронити Київ. Я рішуче відмовився підлягати незчислимим анонімним комі- тетам і поїхав до головнокомандуючого прохати його зупинити цю вакханалію, яка відбувалася у мене в корпусі через присилку Петлю- рою всіляких агітаторів, що переконували мені людей не слухатись наказів і йти до Київа, а не на фронт. В той мент, як я сідав вже в авто, приїхала з тою ж пропозицією ще депутація від Богданівського полку. Всім їм я відповів, що мушу наперед одержати наказ від головнокомандуючого, а тоді вже подивимось. Це було 2 падолиста. Головнокомандуючий, не бажаючи сваритись з Центральною Радою, запропонував мені їхати до Київа і самому умовитись з Петлюрою.

Я поїхав до Київа, Петлюра запевняє, що він не посилав до мене агітаторів, навпаки, він прихильник того, щоби я йшов на фронт, в доказ чого він і послав мені телеграму з найліпшими побажаннями в моїй майбутній дiяльности на фронті. Я бачив, що він ухиляється од правди, але думав, що після розмови зі мною підбурювання моїх людей не повторюватиметься. Для мене, власне кажучи, було однаково йти на фронт, чи в Київ, навіть останнє я готовий був признати більш потрібним. Я не міг лише дозволити того, щоби в мойому корпусі була яка небудь инша влада опріч моєї, бо инакше загинула б всяка боє- здатність корпусу, а ці посилки Петлюрою підпольних агітаторів в кінець убивали всяке поняття про порядок.

Я повернув до головнокомандуючого в Бердичів. Туди ж другого дня приїхав Петлюра і тут, після великого торгу, не дивлячись на всі мої протести, рішили розєднати мій корпус: 153-ю дивізію послати в околиці Київа, а 104-у на фронт, мені ж їхати зо штабом на фронт. Я повернувся до себе зовсім морально знесилений, розуміючи, що в такий час повного розвалу і відсутности елєментарного розуміння дисципліни, такий крок остаточно губить корпус; що підуть зараз розмови про те, що таке рішеня вигадало начальство для того, щоби розділити корпус, а потім зовсім його знищити, що 104-та дивізія не схоче йти на фронт, почнуться скандали і т. д. Так воно й вийшло.

-

Почались страшні часи: командiри частин щодня докладали мені про розруху в частинах, комітети настоювали на невиконанні наказу про вихід на фронт. Приходилося їздити по полках, умовляти. Зовні дисципліна як ні як підтримувалася, але в середині вона па- дала. Це давалося відчувати все більше й більше. А тут ще з одного боку Петлюра продовжував свою розкладову діяльність — так на-

30

приклад: він поминувши мене, дав дозвіл одному баталіонові зали- шитися в Летичеві і не йти на фронт, тоді й решта баталіонів цього полку відмовилась виступити.   З другого боку, за мою відсутність, поки я  їздив до головнокомандуючого, депутація Богданівського полку — підіслана, як видно буде потім — зформувала революційний комі- тет, самочинно поназначала своїх представників з числа співчуваю- чих їм в полках старшин і почала розпоряжатись. Одначе, як тільки я повернувся од головнокомандуючого, одним з перших моїх діл було розпустити цей комітет і предложити Богданівцям негайно забратися геть, що ці і зробили. Але зла робота в масах вже була зроблена.

        Побачивши, що таке становище довго протягтися не може і що, коли не прийняти якогось рішеня, розклад може дійти до геркулєсо- вих стовпів, я телєґрафував головнокомандуючому — а копію Петлюрі — що з огляду на те, що Петлюра за моїми плечима продовжує свою пропаганду, а не маючи змоги це паралізувати, я прошу звільнити мене од командування корпусом. Головнокомандуючий мені відповів, що цілком розуміє мов становище, що прийме всі залежні від нього міри, але мене прохає тимчасом залишитись.

      Опріч Петлюри з його інтриґами, армейський комісар теж почав робити мені всякі прикрости. Справа з цими великоросійськими елє- ментами, що їх необхідно було перевести з мого корпусу, ускладни- лась до краю. В цім напрямку головнокомандуючий, не дивлячись на всі мої прохання, нічим мені не допоміг. Всі обіцянки, які мені були дані відносно задовольняючого улаштування цих старшин і солдат Великоросів, не були виконані. А комісар, мабуть бажаючи здобути собі популярність, почав давати їм всякі обіцянки, що суперечили наказам стройового начальства. Тим самим незадоволеня цих елємен- тів було звернене проти мене. Взагалі цей період командування кор- пусом для мене був дуже тяжким. Моє моральне становище погіршу - валося ще тим, що начальники штабу, а їх змінилося вже два, хоч і були поважні і достойні люде, одначе, як Великороси, не користалися довіррям української маси. Приходилося розбірати всі дрібниці. Пер- ший з начальників штабу був полковник П., людина надзвичайно здібна, енерґiйна, без краю самолюбна. Як видко цей старшина служив в штабах, де начальство не мішалося до справ і тому звик все робити самостійно. На цім ґрунті у нас часто виходили непорозуміння. Зі своїми підлеглими він також через щось раз у раз мав сутички. Мені здавалося смішним те роздратування, якe він виявляв, коли помічав що він ніякого успіху у комітетів не має, тоді як до мене вони від- носилися з повагою. П. був прихильником лівих, соціялістйчних ідей. На значіння, наприклад, комітетів ми мали цілком протилежні по-

31

гляди. Він визнавав комітети користними, а я дивився на них, як на найбільше зло, якого я ніяк не міг позбутись. Він справді страждав, коли бачив які дурниці творяться в комітетах, йшов до них і подовгу з ними сперечався, а я нічого доброго від комітетів не чекав і тому старався просто всі їх безглузді постанови зробити нешкідливими, не вступаючи з ними в більшости випадків ні в які суперечки. П. обурю- вався,   що   комітети часто займалися тільки поліпшеням власного добробуту, а я вважав, що це ще найменше шкідливий прояв їх діяль- ности: поки вони просижували цілі засідання наприклад над питан- ням, як осягнути те, щоби члени комітетів могли їздити автами, яких до речі у нас майже не було, я був задоволений, бо вони мені тимчасом не заважали. Скінчилося тим, що комітети П., — соціяліста і пере- конаного їх прихильника — зненавиділи, а мене слухали. Мене П. чомусь називав аристократом, хоч я перед ним ніколи не висловлював- своїх політичних переконань, а в моїм простім і однаковім поводженю зо всіми людьми, навіть мої найбільші вороги не можуть знайти даних для того, щоби докоряти мені в чванстві. Через всі ці дрібніці П. рішив перейти до иншого корпусу. Як за помішником у військових справах я за ним жалкував, як за людиною — ні. В ньому було щось такого озлобленого, якесь таке постійне незадоволеня, чого причини я не міг знайти.

Замінив його полковник, пізніше ґенерал Сафонов, дуже сим- патичний, товстий, добродушний. Більшість старшин в штабі його полюбила. Я з ним жив добре. Він не міг терпіти комітетів і тому всі зносини з ними залишались на мені. В ньому був одначе один значний дефект. Він дуже легко, при трохи складніщих обставинах, губився, але для мене, в цій тиловій обстанові, це не було небезпешно. Я не наважуюся висловити це з повним переконанням, але мені здається, що бідний Сафонов загинув через цю хибу своєї вдачі. Поза тим він завжди сліпо виконував всі мої роспорядженя і я мав великий жаль, здаючи корпус, що розстаюсь з таким чесним і совісним робітником.

-

Паралєльно, з розвитком агітації проти виступу, на фронт, збiль- шувалися й непорядки в частинах. Одначе вони обхопили далеко не всі частини. Більшість солдатської маси мого корпусу добровільно і свідомо всетаки старалася підтримувати порядок, хоч від населеня місцевих околиць ішли сильні розкладові, підбурюючі впливи. За- гальний малюнок того що навкруги робилося був гидкий. Як відомо, в падолисті Коренський упав i в Петрограді засів большевизм. Хоч у нас, у фронтовій армії, большевизм зразу не прищепився, одначе всі анархістичні елєменти дуже зміцнилися. Я був трохи в ліпших умо-

32

вах, завдяки командуванню українським корпусом, але в шшіих кор- пусах робилося щось страшне. В оборону своїх прапорщиків-Україн- ців скажу, що ці самі прапорщики, котрі зіпсували мені чимало крові, рішуче стали тепер проти большевизму, краще сказати проти боль- шовизму російського, позаяк ті непорядки, що у мене в деяких части- нах траплялися, мало чим відріжнялися від вакханалій, що захопили большовицьку Росію.

На початку другої половини падолиста корпусові було остаточно наказано виступити. В полках почалися мітінґи, але на погрузку пішли. На початку стали грузитись частини 104-ої дивізії. Але тут трапилося таке: деякі ешелони входили в порозуміння з українськими залізничними комісарами і простували не на фронт, а в бік Київа. Таким способом були направлені два полки, при чім, хто давав наказ по залізницям на пропуск цих ешелонів, не дивлячись на дослід, зроблений штабом фронта, не удалося вияснити. Штабові мойому на- казано були рушити разом з останніми полками, які виходили з Мед- жибожа, просто на фронт.

              В містечку все вже було настроєне більше менше на большовиць- кий лад. Коли ми підїхали туди — це було коло 15 падолиста, вночі — чую крики, стріли, біганину. Вияснилося, що це погром. Але слава Богу, силами штабної команди та деяких відділів інжинірного полку, розташованого в самім Меджибожі, вдалося припинити його без про- лиття крови, хоч усі жидівські крамниці були розбиті. У мене на щастя ще зберіглася дивізийна унтер-офіцерська школа, унтер-офі- цери якої були цілком дисциплінованими, і я міг придушувати вибухи подібної гидоти. Але цей розгром Меджибожа, в звязку з переходом влади до большовиків, був яскравим показчиком того, що становище остаточно погіршало.

В цей час почали до мене надходити телєґрами з наказами Кри- венка. Головнокомандуючий Володченко пішов, його місце тимчасово зайняв ґенерал Стогов. 22-го я зі штабом поїхав грузитись. По приїзді на станцію Деражня, я довідався, що 2-ий ґвардейський корпус, про- йшовши з фронту, як я вже згадував вище, по Поділлю під керму- ванням агітаторки Бош, весь скупчився в Жмеринці і що ходять чутки про його намір іти на Київ.

Я став роздумувати над становищем, яке оце складається, коли фронту вже фактично нема і коли збольшовичені фронтові частини збіраються йти на Київ і його навіть нікому буде від них оборонити. Тоді я прийняв рішеня, що я до Криленка на фронт не піду, а рушу енергійно на схід для того, щоби ставши в Козятині могти недопустити

33

2 ґвардейського  корпусу   до   Київа.   Рішеня   це   мені  далося  не легко.          

-

Ми з начальником штабу генералом Сафоновим ходили по плат- формі. Потяг вже було подано, чекали тільки відходу. Я обявив Сафо- нову, що я корпус не веду на фронт, а рішив пробиватись на Козятин, Вапнярку і де дати 2-му корпусові розгромити Київа. Сафонов, дуже дисциплінований ґенерал, мені відповів: »Як же, Ваше Превосході- тельство, ми ж одержали ясний наказ од главковерха«. - »Киньте, Яків Василевич, подумайте, хто тепер главковерх.« — »Так, правда ... але все таки....« Не тільки Сафонову, але й мені самому важко було непослухати даного мені наказу — хоч би навіть такого Криленка, але все ж главковерха — настільки у нас військових прищеплено було почуття необхідности виконувати накази начальства. Памятаю, як важко було мені рішитись на цей крок, але я на це пішов розуміючи, що йдучи на фронт я нічого доброго не зроблю і остаточно корпус зруйную, а тут я можу принести реальну користь.

Я негайно покликав українського комісара залізниць Ш. і, роз- повівши йому про свій плян, спитав, чи може він мені допомогти ви- тягти мій корпус на Козятин. Він згодився з великою радістю і став до моєї роспорядимости. Це була чудесна людина, енергійний, від- даний справі до самозабуття, надзвичайно спритний і зарадний, за- взятий Українець і ненавистник большовиків. Він був для мене весь час користний. Зразу він дав наказ по лінії, паровіз в моїм потязі перечепили на другий бік. Для предостороги я свій корпусний комі- тет, щоби не перешкоджав мені, посадив у другий штабний потяг, туди ж погрузив всіх і все, що мені під той час було непотрібно і, не міняючи маршруту, одіслав їх на фронт. Зробив це, бо боявся, щоби комітет не взяв гору і агітацією за похід на Київ не перешкодив мойому плянові боротьби з большовицькими силами, які готувались до наступу на Київ з західного фронту. В той час мій добрий голова комітету вже пішов, а його замінив якийсь слабовольний і нерозумний прапорщик Г., яким, мов играшкою, гралися всякі демагоґи.

І так другого дня ми почали пробиватися на схід. Тут до мене посипалися телєґрами, дуже страшного змісту, од Криленка і його штабу. Мене він віддавав, під суд революцийного трибуналу, усував з посади і прилюдно кляв. Бідний Сафонов страшенно хвилювався, все мене питав, що з нами буде. Стогову я послав донесеня в самій корект- ній формі. Він не відповідав, видко, не знаючи, що зі мною робити. Одночасно з цим я послав телєґраму до Київа, Українському Військо- вому Секретаріату, в якій зясував те завдання, що взяв на себе і про-

34

хав умовитись зі Стоговим, аби я був переданий в роспорядженя Секретаріату для оборони Київа. Відповіді не одержав. З величезними труднощами, з зупинками по кілька діб на маленьких станціях, під непреривні прокльони Кріиленка я нарешті через 8 діб дотяг свій корпус до ст. Козятин, міцно її обсадив і тут тільки одержав телеґраму од Петлюри, що мене передано в розггорядженя Українського Ґенераль- ного Секретаріату, що мені доручена вся оборона Правобережної України, що мені мають підлягати всі частини (українські і неукраїн- ські) і що мені, також передається Український Січовий Корпус, виділений із 6-го корпусу. Я негайно обсадив всю залізницю од Гнівані до Козятина частинами 153-ої дивізії, а також лінію Шепетівка-Козятин- Христинiвка-Ваниярка. Опріч мого корпусу, инші частини, згадані в телеграмі Петлюри,   фактично в моє розпорядженя не поступали, здається всі вони істнували тоді вже тільки на папері.

-

Як показалося рішеня моє було вірне. Вже по двох днях після того як я обсадив Козятин, зі Жмеринки рушив 2-ий ґвардейський корпус в напрямку на Київ. 4 чи 5 падолиста стали наближатись еше- лони Волинського полку, зовсім збольшовичені. На зустріч їм був двинутий Український Стрілковий Дивізіон і команди залізничих охотників. Вночі, в балці близько Вінниці, Волинці були зненацька захоплені, розоружені, негайно погруженi в потяги і відіслані на Північ, до Великоросiї. Потім почали розоружати всі розбольшовичені частини, розташовані в тилах. В самім Козятині стояли Кавалєрґарди для охорони станції, але замість того вони тільки грабували склади. Після зробленого підрахунку вони протягом одного місяця привлас- нили собі всякого добра більш як, на 300.000 золотих карбованців. Як не тяжко було мені, прослужившому молоді літа в Кавалєргардському полку, але я мусів наказати два ескадрони, що були в Козятині, розоружити і видалити на Північ. Така ж доля швидко спіткала еше- лони Кеґсгольмського полку і всі инші частини, що пробували про- риватись на Київ. Таким чином Першому Українському Корпусові вдалося цей перший напор большовицких сил в напрямку на Україн- ську Столицю цілком паралізувати і коли большовики не зявилнсь у Київі ще в падолисті 1917 р., то це сталося тільки завдяки Першому Українському Корпусові.

-

Я все більше і більше переконуюся в тому, на скільки оцінка діяльности окремої людини з боку власть імущих і громадянства часто буває несправедливою. Я це спостерігав і відносно инших, і відносно

35

себе. В миріний час, а особливо під часи двох війн, я часто мав на- городу і похвали за діла, яким сам не надавав жадного значіння і в той же час за дійсно щасливі рішеня і вчинки не тільки не дякували, а часами і лаяли. Памятаю один епізод на Дубіссі в 15 році: я коман- дував 3-ою кавалєрійською дивізією;   становище  було  трудне;   мої частини, стоючи на флангу загального бойового порядку, захитались. Я перейшов з одним полком в контр-атаку, деякі частини пішли за мною, становище зміцнилось і дало нам можливість перейти в наступ. Діло було невелике, одначе хаотичний відхід, який вже було почався, міг загубити не тільки мою дивізію, але й крупні частини піхоти, на флангу якої я стояв. Покійний Орановський і начальник штабу За- лєсський, обидва видатні ґенерали, не тільки спасибі не сказали, а ще у вечорі за якісь дрібнiці зробили мені вимову. Так бувало часто. Теж саме і в даному випадку: не прийми я швидкого і самочинного рішеня, 2-ий ґвардейський корпус ще в падолисті напевно був би в Київі. Настрій же його і його командірки пані Бош далеко був не миро- любивий. Між тим мені не раз потім доводилося іменно за цей вчинок чути осуд.

Для мене цей період перебування в корпусі був дуже тяжкий в боку праці, але давав моральне задоволеня, позаяк я бачив, що приношу користь. До того ж, з менту відходу корпуса з Меджибожа, всі комітети притихли, всяка пропаґанда в перші часи припинилась. Частини жили по вагонам, навіть не »теплушкам«, бо Київ не давав нам грубок і, не дивлячись на стужу, ніякого незадоволеня не про- являлось. Особливо в перші часи, всі слухняно виконували накази і дуже охоче йшли на бій з большовиками. Весь штаб свій я одіслав до Білої Церкви, сам весь час розїздив в вагоні по лініям і кермував частинами. Головне місце мого перебування було в Козятині. Ми обеззброїли масу напливаючих з фронту частин, пропускаючи солдат Великоросів на Північ.

-

На станції Козятин я був на зїзді Вільних Козаків бердичів- ського повіту і побачив, на скільки місцеве населеня цікавилось цією орґанізаціею. Цей зїзд нагадав мені про те, що час вже і мені зясувати свої відносини до козацтва і я рішив при першій можливости проїхати до Білої Церкви, де опріч мого штабу на чолі з ґенералом Сафоновим, перебувала також обрана на Чигринському зїзді Вільного Козацтва — Козача Рада.

Під час цих моїх мандрівок по залізницям Правобережної України я переконався в тій величезній роботі, самозабуттю і дійсній любови до України, яку виявляли всі служачі залізничих шляхів —

36

Українці. Я не хочу зменшувати заслуг служачих инших національ- ностей, але скажу, що найбільших противників безладдя під ті часи загальної руїни я зустрічав іменно серед Українців. Вони згоджува- лись на всяку працю, на всяку жертву, аби налагодити справу і часто ризикували своїм життям. У всіх Українців-залізничників був вели- кий підйом духа. Тоді ж я мав діло з знаменитим інститутом залізни- чих комісарів. Цей інститут, встановлений Центральною Радою, далеко не притягав до себе найбільш культурні сили з числа залізиичих служачих, але по чистій совісті скажу, що в той період революції для боротьби з анархією ці українські комісари були дуже користні. Як це так трапилося, я не знаю, але фактично вся залізнодорожна влада була у них в руках і кермували вони залізницями по диктаторськи. Що робила нормальна, законом установлена влада на залізницях України — всі ці управляючі, інжиніри всяких відділів і рангiв — при кінці 17-го і початку 18-го років, я не знаю.

-

Поступово район моєї діяльности розширювався. Бої біля Вапнярки, Гнівані, Шепетівки, Ново-Костянтинова при кінці падо- листа і в грудні скрізь були успішні. Корпус працював енерґійно. Правда і большовики того часу не мали ще такої організації, як їх наступники червоноармейці пізніщого часу. В переговори з большови- ками ми не входили. Всякі переговори були мною заборонені, бо я вже знав чим такі переговори кінчаються.

В початку грудня мені треба було проїхати в Бердичів для по- баченя з комісаром фронту Певним, щоби умовитись відносно частин 6-го корпусу, які мали прибути в моє розпорядженя. Приїхавши в Бер- дичів, я згадав, що тут знаходиться штаб головнокомандуючого пів- денно-західного фронту ґенерала Стогова і що мені випадає зайти туди. Мене трохи турбувало, як Стогов і його штаб до мене поставлять- ся після того, як я, все ж таки самочинно, вийшов з під їх команди. Чекати на приємну зустріч, здавалося, не було підстав. Як же я був здивований, коли, ледве я війшов у штаб, мене зустрів, ґенерал-квар- тирмейстер Петін вигуком: »Вы нашъ спаситель!« і додав — »Мы здЪсь можемъ служить только благодаря Вамъ«. Потім я пішов до Стогова. Останній страшенно ремствував на большовиків.

-

1 грудня до мене у Васильків зявилася делєґація представників од Вільних Козаків з привітанням. В той же день я поїхав до Білої Церкви, де знаходився мій штаб. Приїхав над вечір. Полтавець завів там зовнішній порядок. На станції була вистроєна почесна варта од

37

сформованої Полтавцем сотні, яку він називав отаманською. Люде були добре одягнуті і взагалі були зовсім в порядку.

Мене запросила графиня Браницька, запропонувавши оселитись в її дворі, в Олександрії. Я думав, що мені відведуть простеньке по- мешкання де небудь в офіцинах і що матиму можливість швидче лягти спати, нікого не побачивши. Яке ж було моє здивування, коли авто графині, вислане по мене на станцію, підвезло мене пізним вже вечором до палацу і мені сказали, що донька графині, княгиня Радзі- вілл, мене чекає. Коли я увійшов до залі, то був вражений парадним виглядом жінок і чоловіків, яких я там застив. Всі жінки в полу декольте з дорогоцінностями, чоловіки у фраках і смокінґах. Мого приїзду чекали, і зробили щось на зразок парадної зустрічі. Я почував себе ніяково, по перше тому, що після трьохтижневого перебування в орудних вагонах я був сам такий брудний, як тільки можна було бути брудним після такої мандрівки, коли у нас ніде було навіть умитись і доводилося це робити на дворі, на морозі, біля крана. По друге я добре розумів, що вся ця зустріч робилася не мені особисто, а як такому, від котрого чекали, що він порятує і що тепер, раз він прибув, можна бути безпешними, як у Христа за пазухою. Через останнє мені особливо було ніяково, бо, хоч мої частини ще й билися з большовиками, але це зовсім не означало, що, попавши до Білої Церкви, вони будуть обороняти маєтки графині Браницької. Зі мною були надзвичайно ласкаві і я гостро відчував, що ці люде запевнені в тому, що іменно я можу їх врятувати і оберегти. Я старався їм пояснити, як жорстоко вони помиляються, докладаючи на мене такі великі надії. Але арґументи мої мало впливали. Памятаю, що я навіть радив господарям виїхати в більш безпешне місце. Але родина Радзі- вiллiв в небезпеку не вірила. До кожного обіду і сніданку всі зявля- лися гарно убрані, всі були веселі, задоволені і вірили, що нічого не трапиться, що все щасливо минеться. Все це було весело і мило, але несвоєчасно....

Я налагодив працю в свому штабі, звязався Юзом зо всіма вели- кими залізничними вузлами, і це все примусило мене провести кілька день в Білій Церкві. За той час я близче став до козачого питання і тоді ж ще більше переконався, поскільки ця ідея користується спів- чуттям серед деяких частин населеня. Я бачив ходоків, що приїздили до Генеральної Козачої Рада з Полтавщини, Катеринославщини і Херсонщини.

-

18 грудня я знову виїхав на лінію, або як тоді казали на вну- трішній фронт: Шепетівка-Козятин-Валнярка, який обороняли части-

38

ни мого корпусу. Люде жили в неможливих умовах, у велику зимову стужу в неопалених вагонах. Як я не просив Київ допомогти мені хоч присилкою грубок, але рішучо нічого осягнути там не міг. Мені ця байдужість здавалась підозрілою і мимоволі приходила думка, чи не хоче Секретаріат, побачивши, що справи у мене налагоджуються, псу- вата мені і добитись того, щоби і мій корпус при таких умовах почав розкладатись і бешкетувати. Тим більше зміцнювались у мене ці підозріння, що в цей приїзд я помітив і в корпусі значну переміну настрою. Пішли знову комітетські засідання, почались розмови про те, що час вже переїхати до Київа, або в инше місце на відпочинок. Начальники дивізій і командори полків мали настрій далеко не бадьо- рий, почуваючи, що все знову піде по старому, як в Меджибожі. Між тим большовицький уряд проголосив похід на Україну. В той час, як я командував військами на Правобережній Україні, обо- рона всієї Лівобережної України була доручена полковникові Кап- канові.

На Україну робився натиск з обох боків. Бачучи, що умови, в яких живуть мої частини погані і що в залежностей од цього і їх моральний настрій помітно погіршується, я рішив покористатись Вільними Козаками і розіслав відозву в Звенигородський і Бердичів- ський повіти. В ній оголосив я добровільний призив козаків. Козаки мене цікавили як допомога, а опріч того, я дуже хотів в дійсности побачити, що вони з себе уявляють як елємент бойовий і який їх полі- тичний настрій.

Дійсно козаки на відозву відгукнулися і за кілька день кілька сотень зявилося зі Звенигородки до Вінниці. Я їх прилучив до 610-го полку. Як елємент бойовий вони показали себе з доброго боку, але на чолі наприклад Смілянської, здається, сотні опинилась якась темна особа — Водяний, надзвичайно енергійна, але безумовно не- певна людина. Взагалі я переконався, що з козацтва тільки тоді може щось вийти, коли на чолі його буде не виборне, а призначене згори старшинство. В цьому напрямку я й вів далі діло.

У Вінниці я добув дані про ту кольосальну аґітацію, яку нама- гаються вести большовики серед моїх частин. Я послав тоді телєґрами до Київа, в Секретаріат і у всі українські національні товариства з проханням надіслати людей, що могли би вести контр-аґітацію. Але Київ залишився глухий і до цього мого прохання. Тоді я рішив осо- бисто туди проїхати.

По приїзді ще на станції я довідався, що Петлюра пішов, а за- мість нього військовим міністром став Порш, якого я тоді ще не знав. Головнокомандуючим всіма силами на Україні було призначено пол-

39

ковника Капкана. Це мене обурило. Я вже знав, що думають призна- чити головнокомандуючого і сам знаходив це необхідним для обєд- нання всіх наших військових рухів і сил. Чув, що на цей пост намі- чається ґенерал Кирей, талановитий гарматний інспектор 6-го корпусу, видатний бойовий ґенерал, відомий своїми працями по масіровці арти- лерії. Я з ним зустрічався на війні, він мені подобався і, хоч він був молодший, від мене ранґою і по командуванню крупними частинами, я його призначеню цілком співчував. Але Капкан.... з цим призна- ченям я примиритись не міг, по причинам і службового і особистого характеру.

-

Порш, видко, нічого в військовім ділі не розумів і ні на одну законну мою вимогу не дав мені остаточної відповіді, хоч для мене було ясно, що при бажанню ці прості і ясні вимоги навіть незнаюча людина могла зрозуміти і виконати. Я зрозумів, що тут на перешкоді моя особа і побоювання зростаючого значіння, яке я починав придба- вати. Мої вражіння од Київа в цей приїзд загалом зводились до того, що круги Центральної Рада не довіряють людям з вищого командного складу і думають опертися виключно на роботу в армії молодшого старшинства і отаманів-аматорів. Особисто до себе я почував з одно- го боку також недовірря, з другого не було відваги, аби згори усунути мене од командування. Наслідком такого відношеня був певного роду саботаж мого корпусу з боку українського політичного центру. Я ясно бачив, що цей саботаж поведе до розвалу корпусу і до катастрофи цілого того політичного центру. Тому я вважав своїм обовязком одійти од командування корпусом, аби таким способом облегчити установленя більш нормальних відносин між українським політичним центром і тією збройною силою, на яку цей центр мав опертися в першій війні за Українську Державність.

Це рішеня я прийняв з великим болем в серці, бо руйнувалися мої мрії, яким я віддав стільки невсипучої, тяжкої праці; руйнувалася надія покласти міцний фундамент для будови реґулярної української армії і тим утворити умови, без яких Держава Українська не могла істиувати.

Обдумавши все це, я тут же в другій кімнаті Секретаріяту на- писав рапорт про моє звільненя од командування разом з наказом тимчасово вступити в командування начальнику 104-ої дивізії — генералу Гандзюку.

Того ж вечора, я виїхав до Білої Церкви, куди й прибув другого дня. Це був день Різдва, 25 грудня.

40

29 грудня я здав корпус Гандзюковi. Сафонов залишився на- чальником штабу. Я передчував, що з комбінації цих двох осіб нічого доброго не вийде. Обидва чудесні люде. Гандзюк рідкий бойовий командір, але обидва ці начальники звикли тільки виконувати накази і не вміли самі дати собі ради при складних обставинах. Обидва ці чесні лицарі, судячи по уривочним відомостям, які я мав, загинули на своїх постах, не спробувавши навіть рятувати себе перед купкою осатанілих збольшовичених розбишак....

Того ж 29 грудня мені штаб корпусу улаштував прощальну вечерю. Дуже сердешне було моє прощання з людьми, з котрими прийшлося багато пережити. Більшість з них були прекрасні люде. Того ж вечора я виїхав до Київа.


Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.