Уривок зі „Споминів" Гетьмана Павла Скоропадського.

Цей розділ „Споминів"єсть продовженям попереднього, поданого нами нашим читачам в IV-ій кн. „Хліборобської України".

Редакція »Хліборобської України«.

Від початку 1918-го року до проголошеня Гетьманства.

Віддавши команду над I-им Українським Корпусом ґенералові Гандзюкові, я оселився в Київi як приватна людина. А між тим 1918-ий рік почався при таких обставинах, при яких залишатися байдужим глядачем подій було неможливо. Мені залишалась одна тільки можливість так чи сяк впливати на події, а саме: працювати далі в тій охотницькій військовій роботі, яка під прапорами Вільного Козацтва намагалася мілітарно зорґанізувати більш активні і мілі- тарно настроєні українські елєменти.

Я сподівався, що уряд Центральної Ради не буде, принаймні, перешкоджати нашій роботі у Вільному Козацтві, з огляду хоч-би на критичне становище перед очевидною вже тоді загрозою большовиць- кого нападу і ще більш очевидною слабою боєздатностю військ Цен- тральної Ради. Але швидко виявилось, що уряд нашій праці не тільки не допомагає, а ще перешкоджає. Так, ми раз у раз натикалися на розкладову діяльність урядових аґентів, які просто анархізували вільних козаків, агітували проти старшинства, проти всякої дисци- пліни, намовляли козаків не слухати наказів Генеральної Козачої Ради і потурали самим низьким інстинктам в козацьких низах, стараю- чись цим притягти їхні симпатії на свій бік. Розвалюючи орґанізацію Вільного Козацтва, уряд разом з тим паралєльно намагається створити урядову козацьку орґанізацію, для чого заводить при військовому міністерстві Особливий Козачий Відділ з прапорщиком Певним на чолі. Він робив тільки те, що роздавав зброю без пуття всякому зброду, який звичайно ні про яке військове діло навіть і думати не хотів, а творив безчинства та всяку шарпанину іменем Вільного Козацтва, тільки дискредитуючи останнє. Надаремне я вимагав од Певного при- пинити це шкідливе озброєня непевного елєменту, ввести систем поручительств, завести суворий постійний контроль над поведінкою козаків, вести точну реґістрацію і організувати наперед кадр старшин- інструкторів, який-би замістив собою самочинних, часто в моральному і військовому відношеню непевних, отаманів. Тако-ж надаремне я

32

старався, аби було призначено в Особливий Козачий Відділ старшин, які вже довший час працювали в організаціях Вільного Козацтва, мали певний досвід і вироблені погляди в змислі необхідности заводити порядок, а не анархію.

Коли неможливість працювати в контакті з урядом виявилась, я рішив працювати на власну відповідальність. Перш за все ми зробили вербовочне бюро старшин. В цій справі багато мені допо- магав полковник Каракуца, Українець, ґеоргієвський кавалєр.

Ми зорґанізували інструкторську школу для старшин. Началь- ником її я призначив капітана Секрета, те-ж національно настроєного. Були розроблені досить повні інструкції. Наш перший набір старшин негайно почався.

В той час справа організації Вільного Козацтва представлялася так.

Найбільш численні організації були в звенигородському і сусідніх повітах Київщини. Вони підлягали обібраній на Чигиринсь- кому зїзді козацтва Генеральній Козачій Раді, яка перебувала в Білій Церкві. Сепаратно почали орґанізацію козацтва на Полтавщині пол- ковник Олександр Сахно-Устимович і Милорадовичі. Тепер Сахно- Устимович увійшов в склад Козачої Ради і таким чином полтавські орґанізації були приєднані. В самім Київі був полк Вільного Козацтва, набраний з київського повіту Павлюком. Цей Павлюк був самостійни- ком, але не вузько-фанатичного напрямку. Він мені подобався своєю енергією і ентузіазмом. Він любив оповідати про дивовижні пригоди свого полку, які траплялись в боротьбі з большовиками. Його люде зовні виглядали, як військова частина, яка може воювати. Не вистар- чало тільки одягу й зброї. Павлюк одного разу запрохав мене на засі- дання самостійників. Я пішов. Засідання збіралося в помешканю одного з Макаренків. Був там і той сухітний солдат Макаренко, що колись в Меджибожі являвся до мене. Були опріч того: кілька укра- їнських старшин з Сердюцької дивізії Капкана, ґенерал Греків, Пав- люк, Полтавець і ще якийсь Остапенко, здається адвокат. Ця орґані- зація самостійників була мені симпатична тим, що у неї соціяльна програма була більше поміркована ніж в инших партіях, а головне тим, що вона стояла за безумовний порядок у війську. Вони вважали, що козача орґанізація мусить іти разом з ними і тому, мабуть, було і мене запрошено на це засідання. Особливо цікавого на засіданні нічого не було. Головним чином обговорювали питання про необхід- ність домагатися зміни військового міністра Порша. Висовували

33

самостійники кандидатуру, ще дуже на такий пост порівнюючи моло- дого, кадрового старшини Болбочана, що також був присутний на цім засіданні.

Був я на засіданнях самостійників тільки цей один раз. Вони, при близчім пізнанні, здалися мені неурівноваженими фанатиками, які зовсім не вміли рахуватися з реальними обставинами. Мабуть я теж не дуже прийшовсь їм до вподоби.

-

В перших числах січня мені довелося познайомитись з фран- цузською військовою делеґацією в Київі. Ще на фронті, коли я командував російським корпусом, у мене були льотчики Французи і декого з них я знав особисто. Пізніще в Меджибожі, як я вже командував українським корпусом, до мене навідувались фран- цузські старшини. Я також користався з того, що недалеко в Проску- рові розташовані були французські анґари, надсилаючи туди моло- дих прапорщиків з свого українського корпусу. Ці екскурсії добре впливали на наше, вже почасти здеморалізоване революцією, молоде старшинство, бо вони бачили там зразковий порядок.

Мені відомо було, що у французській місії я мав непогану репу- тацію, що там цікавились моїми докладними записками до військового міністра в справі реорґанізації армії.

Тепер мені довелося увійти в безпосередні зносини з француз- ською місією й її начальником Генералом Табуї ось з якого приводу. На початку січня вже починався розклад в Центральній Раді. Соціял- демократи провалилися, брали гору соціял-революціонери. Анархія все збільшувалась всюди. Перед загрозою большовицького наступу всі загубили голову. Французів турбували неясні чутки про заклю- ченя українським урядом сепаратного миру з Німцями. Ходили чутки про дуже невигідні умови миру, про повну капітуляцію.

Ясно було, що небезпека большовицького завойованя примусить всіх шукати миру з Німцями якою будь ціною. Між тим на Україні тоді ще було досить військової сили, щоби одбитись од большовиків, треба було тільки ці сили обєднати і прибрати до рук, а для цього необхідно було опертися на якийсь ще не порушений революцією авто- ритет. Таким авторитетом, після упадку російської державної влади, залишались ще союзники - Французи, принаймні в очах культурних класів і особливо у офіцерства. Та і в масі ще була не порушена повага до Франції, як держави, яку й Німці досі не перемогли. В ті часи збольшовичена маса »узброєного народу« ще дуже оглядалась на

34

союзників і не переставала побоюватись, що »Француз прийде на усмирення«. Я гадав, що цим настроєм мас і цим авторитетом союзни- ків можна було скористатися, щоб довести до ладу розпочаті фронто- вим командуваням і українським урядом військові українські форму- вання, щоб паралізувати чим раз більший розкладовий вплив серед українського війська самого українського уряду і щоб мати реальну допомогу з боку як польського корпусу — досить добре зорґанізова- ного — так і чехо-словацьких лєгіонів. Страшним нещастям було те, що український уряд був здатний тільки поглиблювати революцію, а не будувати й боронити державу. Він не тільки не допомагав нам, що хотіли зброєю боронити свій край від анархії і большовиків, а на кожнім місці був для нас перешкодою, намагався і перед своїми і перед чужими дискредитувати нашу військову роботу. Серед війсь- кових людей підтримував він свідомо найбільш нікчемні елєменти, думаючи, очевидячки, що для »революцийного уряду« військова справа це остання справа, ні для чого не потрібна.

На чолі всіх українських військ було поставлено тоді полковника Капкана, який зовсім не придатний був здійснити це завдання обєд- наня всіх своїх і чужих, на українській території тоді перебуваючих, сил. Я був переконаний, що рішучими заходами в напрямку обєднаня всіх цих сил, при однодушній підтримці національно настроєних українських елєментів, тоді ще можна було врятувати і Київ і цілу Україну. Поки що старався робити, що міг, в справі орґанізації Віль- ного Козацтва: послав зброю більш певним людям, надсилав в ріжні місця інструкторів, але це було краплиною в тім морі заходів, які належало зробити. Зпочатку мені здавалося, що всі ці ліві і праві, соціялістичні і власницькі кола України зможуть обєднатися біля уряду, ставши в одну лаву перед большовизмом; що вони зможуть заімпонувати своєю однодушностю і місіям союзників, і польським та чеським легіонам, і що таким чином сотвориться та відпорна сила, яка зможе захистити край од большовицької стихії, поки встане на свої ноги сама внутрішня стихія порядку, підрізана було першим несподіваним поривом революції. Але такого обєднаня протианархіч- них, лівих і правих українських сил не сталося. Залишився другий, більш тяжкий, шлях: опертися на співчуття »союзницьких місій« і при допомозі залежного од цих »місій« польського корпусу та чехо- словацького лєгіону кинутись з кращими українськими частинами на боротьбу з большовизмом і з внутрішньою анархією та успіхом своїм потягти за собою й ліві соціялістичні елєменти з їх Центральною Ра- дою. Коли-ж би вона і тоді за нами всетаки не пішла, то створити

35

військову диктатуру, може навіть не розвязуючи Центральної Ради, бо в самій Раді вже почався розклад революцийних елєментів і помі- чався початок протверезіння.

Коли я рішився приступити до діла, то за посередництвом В. В. Кочубея улаштувалось моє побаченя з ґенералом Табуї і комен- дантом Суаньє. Перше побаченя було в канцелярії французької військової місії десь біля Левашовської вулиці, потім, днів через два, наша нарада продовжилась при обіді в ресторані »Континен- таль«. Табуї і Суаньє уважно мене вислухали, де-що записали, згоджувались зі мною, але якось не йшли на зустріч, тоб-то увесь час обмежувались загальними фразами, а я хотів перейти одразу до діла. Це було 2-го, або 3-го січня. Час не ждав. Необхідно було прийти до згоди з польским корпусом і Чехо-Словаками, а це було не легко. В наслідок такого поводженя Французів я почав думати, що з цього нічого не вийде і вже кілька днів цим планом більше не займався.

В ці дні до мене приходило багато всякого люду:   старшини, дідичі, громадські діячі . . .  Багато зверталося з проханням оборо- нити їх, врятувати їхнє майно ... Приходив також Петлюра. Йому хотілося  зорґанізувати  окремий   відділ з козаків,    щоб виступити з ними в напрямку на Полтаву.  Це йому більше менше вдалося, і через кілька днів він був призначений отаманом Слобідського Коша. З частиною цього Коша він не без успіху приймав участь в бою біля арсеналу в памятні січневі дні 1918 року. Опріч того заходили до мене представники ріжних  українських орґанізацій.   Тоді в Київі вславився боротьбою з большовиками полк, набраний з робітників київських заводів. Полк цей   був різко антибольшовицький з не менш різко виявленим українським націоналістичним настроєм. Заправляв ним Ковенко.  Це була  енергійна і смілива людина.   За часів мого гетьманування цей Ковенко приходив до мене кілька разів з ріжними проектами боротьби з большовизмом, але після даних роз- відки він в той-же час сам  підготовлював повстання проти мене. Скільки тут правди, я не знаю. У всякім разі в січні місяці Ковенко виявляв багато особистої відваги, енергії і орґанізаторської ініціятиви, а його полк з київських заводських робітників був одною з кращих частин  Вільного  Козацтва. Подібна орґанізація  вільних  козаків, набрана  виключно з заводських робітників, була в Єлисаветграді, тільки ще більш численна. Голова її приїздив до мене в Київ. Судячи по ньому, там теж були сильні українські національні тенденції, але багато було ще й революцийного чаду. Мене зацікавила і вразила

36

проява національних тенденцій в робітничих масах України при дуже поміркованих тенденціях соціяльних, і то в самий розгар революції. Ці робітники були готові зі зброєю в руках поборювати большовицьке завойованя свого краю. Поруч з цим яскраво виступала трухлявість того, що репрезентувало »старий режим«. Ці шукали тільки посад, безпечного місця, де-б заховатись, пересидіти завирюху революції, яка на їх думку сама пройде, пронесеться, як якийсь ураган і прийде знов ясний день тихого щастя, спокійного життя.

Приходило до мене теж багато літніх старшин в високих рангах, які до революції несли дуже відповідальну роботу в реґулярній армії, але не мали вже здоровля, щоб працювати в диких умовах партизан- ської боротьби. Становище їх було тим більш страшне, що большо- вики не довіряли їх невтральности і не знали для них пощади. Особ- ливо боляче було для мене бачити головнокомандуючого західним фронтом Валуєва. Приходило багато людей прохати охорони для таких річей, руїна яких означала-б повну катастрофу для всього народнього господарства: власники і керовники цукрових заводів, кінних заводів, броварів, ріжних фабрик, найкультурніщих госпо- дарств і т. д. Все це благало порятунку од безглуздого і нічим не- оправданого нищеня. Я допомагав чим міг, але у мене тільки почи- налася справа, треба було багато попрацювати раніш, ніж я з пев- яостю міг-би зказати, що ті люде, яких я пішлю, дійсно будуть користні. Тоді я мав ще віру в людей, пізніще на фактах пере- конався, як швидко революція розхитувала моральні основи і то не тільки серед низчих, некультурних шарів громадянства, а й серед вищих, найкультурніщих.

В той час князь Віктор Сергієвич Кочубей прислав до мене з рекомендацийною карткою Котова-Коношенка, який розповів мені, що він Українець, дідич з Харківщини, орґанізував там вільних козаків, був десь українським комісаром. Пізніще я довідався, що до революції він належав до якоїсь крайньої правої орґанізації. З Котовим приходив його приятель, подільський дідич Ґіжицький. Вони прохали у мене зброї для якихось козачих частин, ними зорґа- нізованих. Обидва вони потім брали участь в приготовлені перевороту 29-го квітня.

В українських залізничих колах грав тоді досить помітну ролю С. К. Моркотун. Після революції він займав посаду начальника заліз- ничої міліції, засідав в якомусь комітеті при управі південно-західних залізниць і був добре поінформований во всіх питаннях, які тоді хвилювали не тільки Київ, але й цілу Україну. Моркотун заявляв себе Українцем поміркованих поглядів. Він організовував тоді з мо-

37

лодих інтеліґентних людей українську національну орґанізацію під назвою »Молода Україна«. Моркотун був досить заможною людиною, його мати мала чудову садибу з великим садом на Володимирській вулиці. Він був близький до французької військової місії. Я мав деяке довіря до нього тому, що знав його батька, що був лікарем при Великому Князеві Георгію Олександровичу і, яко такий, був прий- нятий в домі мого дядька графа Олександра Олсуфьєва.

В ці неспокійні дні з початку січня Моркотун вчащав до нашої козачої орґанізації. Він, яко представник залізничників, приймав участь в нарадах і очевидячки був втаємничений і в наші плани притягнути до  спільної   акції проти  большовиків   польський корпус і Чехо- Словаків. Одного разу він явився з дорученям від французької місії запросити мене на нараду з представниками польського корпусу. Нарада ця відбулася в конспіративнім місці, бо в Київі починали вже стежити за мною і Французами. Мені відомо стало, що мої, напри- клад, побаченя з Генералом Табуї в »Континенталі« викликали за- непокоєня в Генеральнім Секретаріяті. В нараді на цей раз приймав участь Суаньє, який зустрів мене дуже привітно і взагалі тон розмови вже цим разом був инший, в дусі рішимости почати щось робити. Але тут виявилось, що Поляки не настільки готові слухатись Фран- цузів, як я думав. Річ в тім, що я вимагав од них, щоб корпус їхній розташувався між Минськом і Гомелем,  спустившись на початку в район Ворожби, Конотопа, Бахмача. Польське-ж командуваня хотіло йти на правий берег Дніпра, а це нашій справі зовсім не допомагало, бо, по перше, зі сходу для большовиків залишалися відчиненими всі підступи, по друге, прибуття польського корпусу на Правобережну Україну зробило-би  скрізь як найгірше  вражіння. Я готовий був послати для охорони маєтків наших правобережних дідичів кілька невеличких військових українських відділів, але вводити польський корпус на Правобережну Україну вважав за річ абсолютно небажану.

Опріч розходженя з представниками польського корпусу, не налагоджувались відносини і з Чехо-Словаками, представники яких навіть не зявилися  на організовану французькою місією   нараду. Таким чином ця нарада конкретних наслідків не дала. За кілька днів з ініціятиви Французів відбулося нове побаченя,  але  конкретного нічого і це побаченя не дало.

Було вже 15—17 січня. Новини надходили одна другої гірші. Українці відступали під натиском большовиків по всій лінії. Попу- лярний командір Богданівського полку Ластовченко був убитий в Полтаві большовиком-терористом. За кілька днів після того Полтава

38

була захоплена большевиками; така сама доля спіткала Миргород, потім Ромодан, Лубні ... В Київі стрілянина на вулицях не пере- пинялась, велася безупинна агітація на користь большовикам, полки тодішньої Сердюцької дивізії воювати не хотіли, селянські розрухи починалися всюди. В Центральній Раді йшли страшні сварки. Міні- стерство Винниченка впало. Настало есерівське міністерство Голубо- вича. Під цей саме час була проголошена самостійність України. Це, між иншим, дуже не подобалось Французам.

Нерішучість Французів в справі притягненя польського корпусу і чехо-словацьких легіонів до спільного з Українцями протибольшо- вицького фронту, і взагалі небажання і неуміння союзників дати правдиву оцінку внутрішньому становищу на Україні і підтримати тероризовані революцією та позбавлені досвіду в справах самоорганi- зації благонадійні і нереволюцийні елєменти населеня, мали фатальні наслідки. Вже тоді, на початку січня 1918-го року, Центральна Рада не відбивала в собі суми настроїв і стремліннь населеня України. В народній масі, як і в ріжних війскових формаціях, було два елє- менти : елєменти порядку, спокійної праці і елєменти руїнницькі, революцийні. Я був завжди того погляду, що на Україні перших значно більше, ніж других, що вони і числом і моральною силою більші і сильніщі од других. Але з початком революції руїнницькі елєменти все мали сильну підтримку зовні, з боку російських боль- шовиків, і тільки при допомозі цієї зовнішньої сили вони перемогли. Я думаю, що коли-б в той момент перших днів 1918-го року, коли большовицька військова сила була ще дуже слаба, союзницькі війскові місії всіми засобами, які були в їх розпорядженю — техніч- ними і орґанізованими війсковими — підтримали на Україні елє- менти, що були за порядок і проти революції, то на Україні з рево- люцією вже тоді будо-би скінчено і правовий порядок та безпечність зовні були-би забезпечені самими внутрішніми силами краю. Але, цього не сталося. Елєменти порядку на Україні не мали ні сторонньої підтримки, ні — підготовленої в дореволюцийний період — своєї ор- ґанізації, тому у них опустилися руки, тому не могла зявитися у них віра в свої сили, в свою перемогу, тому елєменти порядку були по- биті і тому прийшла німецька окупація, бо анархія на Україні од- няла-б у Німців останню надію поповнити свою недостачу в харчових продуктах.

Чи могли, хоч і як численні елєменти порядку на Україні, при- голомшені першими успіхами революції, незвиклі за часів »старого режиму« до якої будь самоорґанізації, — чи могли вони хоч трохи

39

підвести  голову,   коли з західного фронту і з півночі  насувались зреволюціонізовані військові банди, коли, чуючи в них підтримку, місцеві руїнники сміліли, коли йшла шалена, ніким і нічим не стри- мувана большовицька агітація, коли революцію робили ті, що ціле життя своє готовили себе до того, а їм нікого було протиставити, бо всяка самодіяльність у контрреволюційної більшости була цілком паралізована політикою старого уряду,  що все хотів робити сам, а благонадійні елєменти привчав тільки підлягати та виконувати »предложенiя« уряду.    Так ми, котрі не хотіли большовизму, на Україні без сумніву були в більшости, але ми не зуміли подолати цього самого большовизму, бо не готувались до того,  щоб самим, з власної ініціятиви свої інтереси і своє життя захищати.

Між тим ось що тоді  робилося на Україні. В самім Київі, в осередку скупченя українскої національно свідомої інтелiгенції, большовицька московська агітація розкладала одну військову націо- нальну частину за другою, виривала в українського уряду одну опору за другою. Сердюцька дивізія полковника Капкана розпалася. В козацькому полку Павлюка теж почався розклад, і в той мент, коли Павлюкові хотіли дати наказ виступити, він почав доводити, що потрібно те, та друге, а нарешті заявив, що у нього в полку не добре.

Наша інструкторська школа вже працювала і старшин вже почали висилати ґрупами до Білої Церкви, але відтіль теж надходили недобрі вісти.  Центральна Козача Рада зовсім вже не мала грошей. Я вислав їм сто тисяч карбованців. Ці гроші одержані були од Різни- ченка і Капкана. Одного разу Капкан і Різниченко зявилися до мене, несучи якийсь великий пакет.  »Ось ми прийшли до Вас, Пане Отамане, щоб Україну рятувати, а то все загине!«   »В чім річ?« Виявилось, що вони були у тодішнього міністра хліборобства Кова- левського і той їм одсипав враз 200.000 карбованців. Вони хотіли на ці гроші набрати  людей  для боротьби з большовиками і тепер прийшли просити допомогти їм в орґанізації цього діла. Я згодився, але поставив умову, щоб за ці гроші відповідальність на мене не падала, запропонувавши їм ту частину, яку визнають самі потрібною, віддати на орґанізацію Вільного Козацтва і передати присутньому тут д-ру Луценкові.   Луценкові було передано 100.000 карбованців, які він доставив до Білої Церкви і передав Козачій Раді.

-

40

Між тим в Київі ставало все гірше і гірше. Робилися якісь без- підставні труси українською владою, при чому, як завжди буває в таких випадках, зникали дорогоцінні речі обшуканих. По вулицях стрілянина зростала все більше та більше. По ночах греміли чомусь гармата. Я хотів їхати до Білої Церкви, побачивши, що тут однаково нічого не зробиш,  але потяги з 19-го числа перестали ходити.  Всі українські частини поспішно одходили на Київ, деякі полки ще до приходу  большовиків  висловлювали  їм своє співчуття.   В полках взагалі залишалося зовсім мало людей, решта розійшлася.  В цьому теж можна бачити доказ того, що активних прихильників серед української маси большовизм мав дуже мало, бо при повній дезорга- нізації української влади, при повній її беззахистности на місці, на самій Україні не знаходилось большовиків навіть стільки, щоби зайняти покинуті українською владою місця.

Уряд засідав і радився безперестанно, але це ніякого практич- ного значіння не мало.

Що робив під той критичний час призначений Центральною Радою головнокомандуючий української армії Капкан, я не знаю, бо єдиний раз, коли мені довелося його бачити і чути, це, коли він разом з Різниченком принесли до мене гроші. В самім Київі командуючим військами був відомий потім орґанізатор Звенигородського повстання Шинкарь.  Він здавався мені зо всіх революцийних діячів того часу самим порядним і здібним. Мені здавалося, що з ним більше ніж з другими можна було займатися серіозним ділом.  Начальником його штабу був ґенерал Греков — людина безпринципна, але з великим бажанням відогравати ролю, хоч для того не мав потрібних волєвих якостей. Підчас мого гетьманування він загравав на обидва боки. Зпочатку не пішов зі мною і залишився без всякої посади,  але за кілька день почав домагатися призначеня, використовуючи всякі протекції. Коли в осені вже організувалося міністерство з більше лівих і націоналістично настроєних  українських кругів, я спро- бував призначити Грекова начальником головного штабу. Він за- певняв мене, що поділяв в усьому мої погляди, що він честно виконає свої обовязки супроти мене, але це не перешкодило йому, коли вже виявився успіх повстання, перейти на бік Директорії і зайняти там пост головнокомандуючого. Я не маю злоби проти цієї частини солдат- ської маси,  котра пішла проти мене,  ні проти хиткого  молодшого старшинства,   яке  пішло з Петлюрою,  ні проти самого Петлюри. Першим обіцяли золоті гори, для других загальне політичне стано- вище було зовсім незрозуміле.   Та й правда, становище було таке, що розібратися в ньому було зовсім не  легко.   Але  коли ґенерал

41

зраджує свойому слову, вільно даному, це для мене незрозуміле ... Був у нас, наприклад, холмський староста Скоропис-Йолтуховський, переконаний самостійник.  Коли обставини склалися так, що я по- бачив себе приневоленим проголостити Грамотою з дня 14-го падо- листа федерацію з Росією, то другого дня міністр внутрішніх справ отримав телєґраму, де Скоропис його повідомляв, що будучи само- стійником, він не може продовжувати своєї служби і прохав знайти йому заступника, до приїзду якого нестиме свої обовязки.  Я гадаю, що Скоропис повівся честно.  Так само честно,  на мою думку, по- ступили і ці урядовці та старшини, що остались мені особисто вір- ними,  але пішли служити Україні та рятувати державність і при новім уряді, після того, як я їм дав на це вільну руку. Але не можу те саме сказати про вчинок ґенерала Грекова, що зрадив мені потайки після того, як стільки присягався, що поділяє у всьому мої погляди і буде вірно при мені служити...

Вертаюся до особи Шинкаря. Памятаю, що він зробив на мене вражіння людини далеко не лівих переконань. Він був націоналістом і вважав,   що для осягненя  національних завданнь можна посту- питися хоч тимчасово своїми лівими ідеями і в цьому відношеню він часто  йшов в супереч з своїми  однопартийниками  есерами — фанатиками і доктринерами. Мені довелося зустрічатися з ним кільки разів.   Молодий, енерґійний, добре вихований, він робив гарне вра- жіння, але звичайно не придатний був займати становище головно- командуючого військової округи, бо не мав ні потрібної військової освіти, ні військового досвіду, що й довів своєю нікчемною орґані- зацією оборони  Київа. З ранку 19-го січня по вулицях почали зявлятися барикади. Українські частини громили арсенал, де засіли большовики, а ці палили з гармат по місту. Під вечір стрілянина звичайно збільшувалась. Залишатися в »Універсалі« було небез- печно і я переселився до приватного помешканя, навідуючись в день до »Універсалу«,    який все  більше  опорожнявся  од  мешканців. 20-го числа я рішив, щоб там не було пробратися до Білої Церкви. В той день прийшов до мене з Білої Церкви пішки посланець, один дуже  симпатичний   Галичанин-архитект  на  прізвище Мартинович. Його дійсне ймення було Стракон.  Підчас большовицької навали мені довелося пережити разом з ним багато важкого.

Мартинович оповів, що Олександрія (палац Браницъких в Білій Церкві) спалена і що наша козача орґанізація підпадає впливу за- гальної анархії. Я рішився того-ж дня виїхати до Білої Церкви. У мене був шофер, але бракувало автомобіля. У Шинкаря був служ-

42

бовий автомобіль, але бракувало шофера. Я довідався, що Шинкарь хоче їхати до Звенигородки, щоб там зорґанізувати сили для акції проти большовиків. Я послав до нього сказати, що дам шофера, коли він мене довезе до Білої Церкви. Скінчилось тим, що Шинкарь, забравши мого шофера, одурив і шофера і мене, сам виїхав, а мене покинув у Киіві. Хоч це й дрібниця, але при тих обставинах, в яких всі ми тоді перебували, така дрібниця свідчить, що це людина не дуже совістна.

21-го у вечері я зібрав кількох старшин, що були при мені, і сказав їм, що вони вільні, хай про мене не думають і самі себе рятують. Сам я з Мартиновичем пішов з Київа пішки. Безперечно вже був час мені покинути Київ. Пізніще я довідався, що зараз як я пішов, большовики обшукали цілий готель і розшукували мене також по цілому місту.

Коли ми проходили вулицями, місто робило огидливе вражіння. Повна темрява, стрілянина по всіх напрямках. Важко було зорієнту- ватись, де свої і де большовики. Ми йшли, перебігаючи од одного захисту до другого. Прорізною і Великою Володимирською дійшли до Львівської, а відтіль до церкви Св. Феодора. Недалеко од неї була казарма, де проживали полонені Галичане. Ми рішили там заночу- вати. Галичане поставились до мене дуже привітно, відступили свої ліжка, напоїли чаєм і цілу ніч мене оберігали. Перед світом мене збудив один з них і оповів, що вночі ходив на розвідку, при чім до- відався, що большовики посуваються на Київ з боку Житомирського шосе, що всі огороди і передмістя обсаженi ними. Галичане радили мені швидче йти, бо инакше буде пізно. Я одягся і вийшов. Було темно. Я став прислухатися. В ріжних напрямках чути було стріля- нину, десь здалеку чулися самітні вистріли. Вулиця, якою я йшов, була зовсім порожня. Я пішов вздовж вулиці, стараючись добратися до огородів. Я знав, що за огородами місцевість була порита кана- вами, в яких можна було знайти захист. Прийшлося пройти з верству, поки нарешті вдалося вибратись на огороди. На той час стрілянина стала значно сильніщою. Я зустрів ріденькі лави Українців. Коли я звернувся до них з запитаннями, щоб як небудь зорієнтуватися, я одержував непевні відповіді, які мені нічого не розяснювали. Тоді я рішив йти навпростець, що буде, те буде. За пів години я вже був в безпечному місці. Стріли чулися далеко ззаду. Я дійшов до шосе, воно було вільне. Зрідка зустрічалися селяне, які вказували мені охоче місця, обсажені большовиками. Ці місця я обминав і так дійшов до Жулян, а там вже пішов вздовж залізниці. Над вечір

43

прийшов у Васильків. Од Київа до Василькова, здається 36 верстов. Я був дуже перетомлений. Заночував у одного жида, а другого дня найняв пару шкап і над вечір був вже в Білій Церкві. Зразу зайшов до штабу корпусу, знайшов там лиш останки штабу під командою капітана Андерсона. Сам командір корпусу з штабом виїхали в на- прямку до Київа.

Большовики, обсадивши Хвастів, посувалися на Київ. У бід- ного Андерсона настрій був пригнічений. Найбільше його турбувало те, що у нього були скарбові гроші і він не знав, що з ними робити. Андерсон мені оповів,  що Козача Рада розігнана, що Олександрія спалена селянами і пограбована, в чому брали участь і наші частини; що родини Враницьких і Радзівіллів одначе  врятовані і живуть у Білій Церкві по ріжних хатах, так що ніхто напевно не знає, де вони перебувають. Мені було дуже шкода будинку Браницьких і чудової Олександрії з її художніми скарбами, які всі марно загинули. Я знаю наскільки важкі подібні втрати, бо саме тоді-ж особисто пережив подібну втрату, коли довідався, що мій Тростянець зо всіма збірками рідкостей і малюнками спалений. Браницькі обвинувачували в не- дбальстві Сафонова і Полтавця. Полтавець доводив, що навпаки, він був героєм і рятував, скільки міг. Я думаю,  що загальні умови склалися так, що нещастя неминуче мусіло счинитися. Місцеві селяне, сотня Полтавця і навіть найблизчі служащі графіні приймали участь в цих огидливих подіях.

Андерсон мені переказав, що з хвилини на хвилину ждуть приходу большовиків до Білої Церкви і радив мені виїхати, бо в Білій Церкві є багато місцевих большовиків, що мене вже роз- шукують. Од Андерсона я також довідався, що всі старшини Козачої Ради поїхали до Звенигородки, де сподівалися знайти козаків, охочих йти битися з большовиками. Я мусів перечекати ніч у Білій Церкві. Кімнату знайшов у милій і сердечній родині одного гарматного пол- ковника. Ніколи не забуду тих сердечних відносин, які ця родина виявила до мене.

Я не зумів уникнути зустрічі з знайомими, тому чутка про мій приїзд швидко розійшлася по місту, і до мене почало приходити багато ріжних людей, між ними одвідав мене й полковник Лось, що орґанізував оборону. За кілька день пізніще він був вбитий. При- ходило й кілька підозрілих типів, очевидячки з метою розвідати і повідомити большовицьку орґанізацію, на чолі якої стояла якась жидівка.

44

Всі находили, що тут я вже нічого зорґанізувати не зможу і радили швидче виїздити. Після деякої внутрішньої боротьби я рішив їхати до Звенигородки. Хитання мої походили з того, що Звениго- родка була далеко, а я думав, що зможу ще щось зробити в україн- ськім корпусі. Потім я рішив, що здавши корпус, мені було незручно втручатися в розпорядженя Гандзюка і тому я зупинився на першому рішеню. Можливо, що краще було-б залишитись при корпусі, бо і Гандзюк, і Сафонов зовсім не орієнтувалися в тодішніх обставинах і, мабуть, тільки через це й загинули.

22-го, чи 23-го січня Гандзюк і Сафонов з своїм штабом опи- нилися вже під самим Київом. Тут вони обидва рішили їхати до Генерального Секретаріату за інструкціями. їхали автомобілем. Коли їх перестріли десь большовики, вони не спробували навіть одбріху- ватись, а просто сказали хто вони, куди і чого їдуть, їх витягли з автомобіля, знущалися, а днів через два розстріляли і тіл не по- ховали. Вже як я був Гетьманом, приїздили нещастні жінки їхні до мене, і я допоміг їм, чим міг. Вони розшукали тіла своїх чоловіків страшенно покалічені. Про цю подію є посвідченя самовидця, одного старшини Генерального штабу Краєвського, якого разом з Гандзюком i Сафоновим ставили до стінки на розстріл, але тільки поранили і він втік. Коли мені довелося з ним бачитись, то психічний стан його був такий, що важко було одержати більш точні вiдомости про по- слідні хвилини цих двох найкращих офіцерів української служби.

Як я вже сказав, треба було мені виїздити як найшвидче з Білої Церкви до Звенигородки. Я дуже зрадів, коли довідався, що мої верхові коні зберіглися в конюшнях штабу корпусу. Другого дня я зробив всі приготовленя до відїзду. Тим часом одержані були вiдомости, що большовики вже просунули невеличкий свій відділ в напрямку Білої Церкви ї що їхні комісари вже вештаються по місту. Позаяк мене в Білій Церкві всі знали, то було вирішено, що я пройду пішки до сусіднього села, а пізніше туди надїде старшина 1-го кор- пусу прапорщик Убійський і з ним два моїх вістових з кіньми і возом. Прийшлося знову пройти пішки верст з двадцять. В селі я зайшов до хати одного селянина дожидати своїх. Чудно і сумно було слухати спокійне і ділове оповідання цього селянина про те, як він грабував сусіднього дідича. Ніяких сумнівів що до законности свого вчинку. При чому виявилось, що йому дістався самий низ якогось великого столу, та кілька листів заліза. Я запитав, чому він так мало взяв. »Та — каже він — все більше палили та нищили, потім вже хопились брати, так було пізно«. — »А ви що-ж, дуже

45

злі були на дідича, мабуть дуже тіснив вас«? — »Ні, пан був добрячий і ми з ним по доброму жили, та так вже якось воно вийшло.« Більш ясного поясненя причини руйнування доброго, видко, господарства я од цього селянина отримати не міг ...

В полудень надійшли коні. Підгодувавши їх, ми поїхали далі. Я був одягнений, як робітник. Ґеоргієвський хрест і вінчальну каблучку прийшлося зашити в рукав кожуха.

Дорога була тяжка. Було вогко і холодно. Ми часто зупинялися по селах, заходили до хат, щоб погрітися і випити чаю. Мали нагоду зустрічати багато людей, розмовляти з ними, чути їхні балачки між собою. Настрій селян був зовсім спокійний, большовикам скоріще співчували, але чисто платонично. Активно ні допомагати, ні боро- тися з ними ніхто не збірався.  Над вечір зупинилися ми в якомусь маленькому хуторі. Я постукався до одної хати. Селянська дівчина неохоче відчинила і ні за що не згоджувалась пустити нас підночу- вати. Після невдачі моїх переговорів пішов розмовляти один з вісто- вих — Мазанка, унтер-офіцер Кінного полку, родом з Полтавщини, писаний красунь. Він умовив дівчину і нас пустили до хати. Коли я потім її запитав, чому зпочатку не хотіла нас пускати до своєї хати, то почув відповідь:  »Та я думала, що всі такі старі, як Ви«. Другого дня вдосвіта ми виїхали далі. В полудень одпочили в якімсь селі у батюшки. Батюшка, видко,  був »політик«. Прийняв нас привітно, але почав висловлювати якісь большовицькі ідеї, коли-ж примітив наше здивування, то враз обявив, що він монархіст, старо- режимник і т. п.  Він нас добре нагодував.  По обіді поїхали далі. Над вечір були вже в Листвянці. Тут ми зупинились у жида, який розповів нам, що всі маєтки навкруги спалені, що большовицький режим без сумніву настане. Мене гнітила свідомість, що підняти народ на боротьбу з большовиками при тодішніх обставинах було неможливо. Протибольшовицького елєменту, елєменту порядку і тут на Правобережній Україні було в сути діла досить, не було тільки зовсім в народніх низах, як почасти й серед вищих класів, ясної свідомости того, що кожен мусить активно, з ризиком життя приймати участь в обороні потрібного йому соціального порядку, і що цьому соціяль- ному порядкові, якого в дійсности українські маси хотіли, смертельно загрожує большовизм. Одначе для того, щоб зорганізувати ці маси для   боротьби з большовиками, потрібна була підготовча праця. Час для підготовки було упущено ...

Дорога становилася все тяжчою, розтавало. Приходилось їхати по грязюці, майже весь час шагом. Ми доїхали до Звенигородки тільки 26-го січня, ледве на третю годину по обіді. Дорогою при-

46

ходилось весь час обминати цілі обози з ріжним добром, пограбо- ваним у дідичів. В Звенигорода ми швидко відшукали наших старшин з Вільного Козацтва в невеличкому готелі »Анґлія«. Там-же мешкав і Шинкарь з своїми помічниками.

Від своїх старшин я довідався, що Шинкарь присвоїв собі владу, заарештував голову місцевої орґанізації Вільного Козацтва Гризлу, ніби за якісь негарні вчинки, і взагалі утруднює їм роботу. Я побачився з Шинкарем, стараючись направити відносини між ним і нашою організацією. На мій докір за його поводженя відносно мене в справі з автомобілем, Шинкарь виправдувався тим, що не міг ждати, бо мусів рятувати пораненого старшину; що він ніби вислав по мене другого автомобіля, якого я даремно не дочекався і т. и. Він також оповів мені, що збірає тут людей і формує частини, щоби йти визволяти Київ. Я вже знав, з ким маю діло і віднісся до нього з обережностю.

Підчас цієї своєї подорожі я на власні очі переконався, на- скільки козача наша організація хибно поставлена і наскільки вона знаходиться ще в зачаточному стані. Я бачив, що успішно боротися з большовиками вона ще не могла і розумів, що Шинкарь, який він там ні є, всетаки тим цінний, що він не загубив ще віри в свої сили. Тому я рішив йому не перешкоджати, а навпаки допомогти, бо я бачив, що він щиро хоче боротись з большовиками. Решту грошей, яка ще була у Козачої Ради, я наказав передати Шинкареві на формування частин. Сам Шинкарь був цінний своїм національним настроєм, але при ньому безотлучно перебував і погано на нього впливав прапор- щик Демерлий. Цей Демерлий весь час нахиляв Шинкаря в бік крайнього лівого соціялізму і Шинкарь піддавався його впливу. Це для мене особливо стало ясно, коли ми з Шинкарем одного разу об- говорювали справу формування сил для боротьби з большовиками. Шинкарь обмірковував справу цілком розумно і реально, але зявився Демерлий, почав перечити, покликаючись на приписи свого ліво- соціялістичного катехізису і збив Шинкаря з його реальної позиції. Тоді я побачив, що наші шляхи на далі мусять розійтись.

Тоді-ж я мав з Шинкарем розмову, яку він пізніще хотів ви- користати, щоб настроїти проти мене Німців. Річ в тому, що людям близьким до урядових кругів вже було, очевидячки, відомо про мирні перемови з Німцями. З цим всім досить добре таїлися, бо я, наприклад, певного про це нічого ще не знав. Я був тоді настроєний проти Німців, бо нещодавно воював з ними, був розлючений їх полі- тикою з большовиками, і тому не міг з ними примиритись. Памятаю,

47

що коли Шинкарь якось-то зазначив, що нам необхідно йти разом з Німцями, зробивши з ними мир, я не погоджувався з ним, доводячи йому, що в решті решт вони мусять бути побиті. Про цю розмову я зовсім забув. Пройшло місяців з девять. Я був Гетьманом. Як раз в той час Великороси, щоб мені пошкодити, кричали в Ясах про моє ґерманофільство. В цей саме час зявилось в Київі нелєґальне видання есерів »Боротьба«, в якому Шинкарь вмістив одвертий лист до мене.  Після звичайних докорів, що я кровопийця, що хочу оді- брати у народа всю землю і віддати її панам (саме в той час я вів тяжку боротьбу з панською опозицією за проведеня єдино можли- вого при тодішніх обставинах земельного закону) і т. и., він звертається до мене з запитом:  »Та хто-ж Ви такий, Пане Гетьмане? Тепер ніби Ви ґерманофіл, а коли я розмовляв з Вами в Звенигородцi, в готелі »Анґлія«, памятаєте, що Ви говорили тоді . . .«

Ці люде не хотіли зрозуміти, що я ні ґерманофіл, ні франкофіл, ні анґлофіл, а просто люблю свою Батьківщину, бажаю їй добра, вважаю себе зобовязаним використати всяку можливість для її по- рятунку і з усяким, хто честно готовий допомогти моїй Батьківщині, я готовий працювати.

-

З Звенигородки, бажаючи особисто переконатися, чи не вда- лося-б підняти вільних козаків села Ольховці, я проїхав до одного з діячів Козацької Ради,   але,   перебалакавши з ним, побачив,   що нічого зробити не вдасться і повернувся назад.   До Звенигородки з Київа надходили самі непевні  вiдомости. Одні оповідали, що в Житомирі збіраются українські частини, які хотять битись з боль- шовиками ; другі, що під Київом йдуть бої. Побачивши, що в Звени- городцi нічого не вдається зорґанізувати з козаками, я рішив послати деяких старшин на Кубань, щоб довідатись, чи не можна там зібрати яку небудь  силу. Сам я хотів  їхати до Житомира і взяти  участь в боях, або проїхати до Київа і там довідатись точно про стан річей.

29-го січня я залишив на хуторі одного старшину з кіньми і вістовими, забезпечивши їх грішми.  З собою взяв лише Мартино- вича. Шинкарь прохав мене підвезти ще якогось Галичанина; опріч того, до мене  приєднався ще один солдат, що служив у головно- командуючого румунським фронтом і їхав тепер  одшукувати  для чогось д-ра Луценка.  Ми всі рушили в дорогу возом, який я взяв з штабу корпусу. Ми не хотіли сідати в потяг в Звенигородцi, тому було вирішено їхати до Тального, а там вже залізницею прямувати далі.

48

Сумні думки снувались в моїй голові, коли я з Мартиновичем сиділи вночі в маленькій, порожній хатині і дивились, як бувший начальник поліції з якогось сібірського містечка фальшує для мене пашпорт і ловко підробляє печатки поміччю сажі з напаленого цукру. Чи міг-би я себе уявити при подібнім ділі кілька місяців перед тим?

30-го ще вдосвіта ми виїхали.  В Тальному я мав нагоду пере- конатися, що пашпорти сфальшовані добре, бо при ревізії їх місце- вим начальством,  чи то  большовицьким,   чи  дуже  близьким  до нього, нас без затримки перепустили. Ми сіли до потягу,  їхали полонені Австрійці. Я прислухався до їхньої розмови; вони чудесно розмовляли по російському, і були зовсім по большовицьки настроєні: їх улюбленою забавкою було підвішувати за шию якусь ляльку; похваляючись, що так саме вони зроблять свойому Цісареві Карлові. Пізніще я перенісся до другого вагону, де сиділи Мадяри.  Ці були таких саме переконань. Другого дня ми  приїхали   до  Козятина, а над вечір я вже дістався до Бердичева. Зупинилися в невеличкому жидівському готелі.  Я послав Мартиновича і того солдата, що това- ришував нам в дорозі,  на розвідку.  Цей останній   здавався мені якимсь дивним типом. Він висловлював різко-самостійницькі думки, коли розмова торкалася українських справ. Розмовляли ми в дорозі про все.  Видко він  багато читав, був добре вихований і охайний. Я ніяк не міг вгадати,  що у нього за професія. На моє запитання, він мені відповів: »Ви здивуєтесь, але це так — я офіціянт по вдачі; мені це діло подобається. Я бачу в реставрації багато людей, роз- мовляю з ними і почуваю себе чудесно. Адже-ж нічого ганебного немає бути офіціянтом?« — »Ні, звичайно,   але одначе є-ж більш цікаві професії для людини так розвиненої, як Ви.« — »Може й є, але це мені по душі.«   Зрештою цей »офіціянт по вдачі« став мені у великій пригоді.  Хоч я зпочатку намагався триматись на зовсім рівних правах,  одначе якось так сталося, що він взяв до своїх рук все моє господарство і все у мене було в порядку. Він знав Шевченка на память і, видко, надзвичайно любив все українське щирою любовю.

Мої розвідники повернули дуже засмучені. Виявилось, що коли ми вїздили до міста з одного боку, з другого входили большовицькі частини. Вже в штабі головнокомандуючого зявився якийсь комісар Гусарський, що прибірав все до своїх рук. Жидочки в готелі гляділи на нас підозріло. Побачивши, що тут нас можуть зрадити, я послав Мартиновича довідатись, чи не тут ще полковник Петін. Через короткий час прийшов сам Петін і з великою обережностю перевів мене до свого мешкання. Я у нього підночував. Жив він дуже бідно,

49

в одній кімнаті разом з жінкою, але був такий до мене уважний, що улаштував жінку десь инде, а мені дав можливість переспати у нього. Я хотів їхати на Житомир, але Мартинович розвідав, що большовики захопили шосе і нікого не перепускають. Тоді я рішив спробувати проїхати на Київ і там, вияснивши загальне становище, обміркувати, що далі робити. Мартинович залишився в Бердичеві, аби дочекатись можливости пробратися на Житомир, а я з офіціянтом пішов на двірець.

Тут мені знову прийшлося пережити неприємні хвилини.   На двірці було повно всякого зброду большовиків, між  ними багато кавалєрґардів із кінної ґвардії, з тих саме ескадронів, які були мною розформовані в грудні місяці. Багато з них добре знали мене осо- бисто, бо я все своє життя прослужив в цій бригаді, пізніще коман- дував їхньою дивізією, але моє убрання і небрита довший час борода мене врятували. Я сидів між ними години зо дві, розмовляв з ними, вони мені оповідали про свої пригоди; я себе видавав за майстра- елєктротехніка, що їде до Київа шукати праці. Хвилини здавалися мені без краю довгими, але все обійшлося щасливо.  Прийшов потяг і я, залізши в якийсь вагон з дровами, спокійно виїхав з Бердичева. В Козятині ціла ніч таких самих турбот, як і в Бердичеві. Всі мене там знали ще з часів боротьби українського корпусу в осені проти большовиків. З обережности я помістився серед гуртка Німців поло- нених, які вертались до Німеччини. Німці запевняли,  що у них ніякий большовизм не можливий. Прибув потяг на Київ, але він був такий переповнений,  що ніякими  зусиллями до вагону не  можна було протиснутись. Нарешті, десь в хвості потягу, у одного з вагонів, де стояв менший натовп »товаришів«, я рішив спробувати дістатись до вагону. По великих зусиллях дістався я до дверей  товарового вагону, підняв руки, аби покласти свої речі, запаковані в сухарних солдатських мішках і в цей час почув, що з обох боків з кешень моїх рейтуз хтось вибірає, що там було.  Я вихопив назад з вагону свої речі, поклав їх на платформі і схопив за комір малесенького мирша- вого солдата, що стояв біля мене.  Він почав вириватись і лаятись. Я обшукав його, але нічого не знайшов. Безперечно, це була шайка і він покрадені речі передав другому, а той втік. Позаяк річей у нього не знайшлося, то натовп став обурюватись проти мене, деякі кричали: »Чого ти на солдата напав?  Він кров свою проливав, а ти на пічці сидів!«  Побачивши, що правди тут не добєшся, я одійшов.

Таким чином у мене було покрадено все коштовне майно разом з пашпортом. Я почував себе дуже зле. У мене було три тисячі рублів отриманої платні, револьвер, годинник і пашпорт. Більш за

50

все я жалкував за пашпортом. На моє щастя у офіціянта було трохи грошей. Я повернув знову до буфету і дочекався на ранок другого потягу. Таке-ж переповненя; влізти неможливо. Тоді ми сіли на буфера і поїхали. Стужа була страшенна. Сидячи на буферах, я думав про змінливість людської долі. Справді становище було непевне: без грошей, без зброї та ще за відсутностю пашпорта ризику- єш, що кожний може тебе затримати. їхали так кілька перегонів, нарешті становилось зовсім неможливо витримати: руки замерзали, рукавиць теж не було, їх вкрали; приходилось триматися за якесь залізо . . . Ми примостились врешті на якійсь одкритій платформі, переповненій солдатами. Серед них їхала якась молода, видно замож- ня, жінка, в селянському вбранні. їхали ми страшенно довго, зупи- няючись годинами навіть на кожнім полустанку. У вечері холод становився нестерпимий. Тоді відкілясь добули залізний лист, по- клали на платформі і розвели на ньому вогонь. Всі по черзі сідали біля вогню і так грілися.

Я прислухувався до розмов. Хоч більшість солдат засвоїла вже большовицьку фразеологію, але були й такі, що з ними не по- годжувалися. Цікаво буде зазначити, що всі солдати з запілля були вже цілком натаскані на большовизм; вони то, головним чином, обвинувачували офіцерство в ріжних звірствах, розповідали про сол- датські страждання, хоч самі були гарно вбрані, мали годований і викоханий вигляд. Окопники в більшости випадків не погоджу- вались з ними, або мовчали; перші збивали їх по всіх пунктах. Бажаючи підтримати окопників, я почав ставити ріжні болючі питання. Памятаю, що одного унтер-офіцера, справжнього прово- катора, мені вдалося підняти на сміх. Коли-ж той розлючений, звернувся до мене з запитанням: »А ти чого тут, борода, серед нас солдатів?« — я згадав про своє становище безпашпортного і покинув сперечатись, тим більше, що кондуктори на станціях все обходили потяг, вимагали, аби цивільні з цим потягом не їхали і я побоювався, щоб мене в випадку якого скандалу не висадили і не запитали доку- менту. Нарешті біля 12-ої години вночі ми підїздили до Жулян. Я стояв з краю платформи, бо боявся дуже розігрітись полумям вогню на платформі і остудитись. Паротяг засвистів і враз дуже сіпнув, потяг раптово рушив. Біля мене стояв якийсь жид-солдат, він з переляку схопив мене за плече, я загубив рівновагу, хитнувся, з розмаху злетів на бік насилу на якесь каміння і втратив притом- ність. Коли за якийсь час одійшов, побачив, що біля мене метушаться люде і почув сильну біль в руці. Ось тут то, вперше, я відчув себе сильно приголомшеним. Думаю собі: без пашпорту, рука зломана,

51

одвезуть до Київа, там  пізнають. Потім, почав трохи  ворушити пальцями,  бачу пальці працюють,   рука теж, ну, слава Богові, рука ціла.

Хоч і буяла навкруги большовицька лютість, але людська маса ще була людяна: моє становище викликало загальне співчуття. Коли я впав з платформи, пасажири стали гукати, поки не почув машиніст паротягу; платформа наша була недалеко від нього, потяг зупинився і мене винесли назад на платформу. Жінка, що їхала з нами, проявила велику сердечність, вона підійшла до мене і стала мені допомагати. В руці дуже боліло, як потім виявилось, я мав сильне розтягненя жил. Годині о третій вночі ми приїхали до Київа. Жінка мене спитала, де я маю намір ночувати. Я відповів, що де небудь в готелі. »Ай, ні. Туди не ходіть, там тепер погано!« — »А куди-ж?« — »Та переночуйте у мене.« — »Але-ж чоловік Ваш за це Вам не подякує, подумає Бог зна що!« — »Ні, чоловік у мене добрий. Ходім.« Пішли. Мені довелося нести ще деякі речі цієї жінки ; вона їхала з села і везла продукти, була мала і слаба і не зду- жала нести всього. Йшли довго. Рука страшенно боліла. Нарешті прий- шли; в Златоустовськім проулку вони мешкали. Чоловік зустрів нас дуже мило. Він страшенно зрадів жінці. Це був швець, свідомий Украї- нець. У нього було двоє помічників, які мешкали тут-же. Всі вони були баптисти. Цілими днями працюють, у вечері читають Євангеліє, жиють по приятельськи, чисто і гарно. Мені пощастило; зовсім ви- падково я знайшов найліпший захист при тодішніх небезпечних умовах. Мене зворушили відносини між чоловіком і жінкою. Я рідко бачив таке зворушуюче виявленя любови між чоловіком і жінкою. Після тих обставин, в яких доводилось мені жити в останні часи, було приємно попасти в таку теплу, сердечну атмосферу.

Хазяїн зробив мені зараз якийсь лубок на руку, жінка пере- вязала і напоїла чаєм. Підчас вечері хазяїн придивлявся до мене, а коди робітники пішли до своєї хатинки, сказав мені, підкреслюючи кожне слово: »Ви бережіть себе; тут в Київі тепер винищують офіцерів і ґенералів. Ви краще поживіть у мене«. Багато часу пізніще, коли большовиків вже не було, цей баптист-швець якось мене одвідав; я пригадав йому про цю пересторогу мені і запитав, через що він знайшов тоді потрібним про це мені сказати. »Та я, коли Ви почали їсти, зразу зрозумів, що Ви не мастеровий, як казали, а офіцер, або дідич« — відповів він мені. Весь другий день я за- лишався в гостинній родині баптистів, на вулицю не виходив, а свого добровільного джуру офіціянта послав до пані М. довідатись, чи не міг-би я з нею побачитись. Одержав відповідь, щоб прийшов на

52

другий день. В цей день трапилась велика неприємність: мій вірний джура занедужав. Виявилось, що у нього сильне запаленя легенів. Він цілу ніч був в бреду, губив притомність. Хазяїн і я доглядали за ним, як могли.

Мені потрібні були гроші і другого дня, як стемніло, я пішов до пані М. Яке-ж сумне вражіння робив тепер вигляд її будиночка, що ще так недавно, коли я у них мешкав, був такий затишний. На- вкруги пустка, вікна повибивані, сад зруйнований. Виявилось, що большовики зробили у них трус і все це поруйнували. Стара по- коївка одчинила мені двері і назвала дім і вулицю, де я мав зустрі- нути її господиню. Я поїхав туди. Сердобольна пані М. з власної ініціятиви вже пришукала для мене схованку і негайно мене туди повела. Прийшлось пішки перейти майже через все місто; вона йшла попереду, а я за нею на деякому віддаленю. Мені було ніяково, що така поважна пані зза мене мусіла пішки йти таку далечінь. На- решті добралися до Л., якого пізніще, в часи Гетьманства, я при- значив своїм секретарем. У нього я й оселився. Л. — молода людина, з вищою освітою, добре вихована. Ще при Центральній Раді він займав посаду комісара залізничної міліції, залишився на посаді і при большовиках і, завдяки цьому, мав можливість врятувати масу людей в цей страшний, особливо для нашого брата-офіцера, час. Такі люде приносили тоді велику користь. Під цей час в одному Київі було замордовано коло трьох тисяч офіцерів. Багатьох мучили. Це було справжнє пекло. Вже за часів Гетьманства я хотів точно устано- вити число розстріляних офіцерів і цивільних, але зробити це було не- можливо. Во всякім разі їх кількість треба обчислювати тисячами. Особливо багато загинуло офіцерів, які ліберальничали і думали, що зможуть порозумітись з большовиками по людськи. Мені переказали тоді, що мене шукають і що тому обшукували готель »Універсаль« з гори до низу. Хтось пустив чутку, що мене розстріляно. Я жив у Л. так, що опріч самих близьких і вірних людей ніхто про це не знав і не бачив мене. Дружина Л., дуже мила пані, добувала для мене все, що було потрібно, а потрібно було багато дечого, бо опріч того, що було на мені, я нічого не мав.

Так пережив я днів з десять, нарешті вияснилось, що самому Л. залишатись у свойому помешканю було небезпечно. В цей час большовики під напором Німців почали вже готуватись до відступу і зі злости творили всякі нечувані злочинства. Л. залишив свою посаду, вона вже була для нього морально дуже тяжка; видобув собі і мені документи і через знайомих вишукав десь на краю міста підходяще приміщеня.

53

Біля 6-го лютого я разом з Л.,  обидва одягнені  робітниками, перейшли на нове помешканя, при чому нам було сказано, що нас там не знають і називати свої справжні прізвища нам не слід. Коли ми позвонили, двері одчинила стара пані.   Вона  познайомила нас з своєю донькою, дорослою вже дівчиною.  Ніякої покоївки,  не ди- влячись на велике помешканя і очевидну заможність, не було.  Все, в тім числі і приготовлена страви, робила пані Д. з донькою. Я про- був у них кілька днів. Обидві пані були дуже уважні до нас. Працю- вали вони з ранку до вечера. Під такі часи, як тоді були, обходитись без прислуги — це майже єдиний спосіб бути більш менш спокійним за своє істнування.  Більшість розгромів, убивств і насильств в приват- них помешканях було наслідком зради прислуги.  Так ми улашту- вались на новому помешканю дуже вигідно,  дякуючи надзвичайно милим і уважним турботам пані Д. з донькою, але швидко я був не- приємно вражений таким випадком. Коли ми сиділи за чаєм, входить якийсь молодий чоловік, — вигляд непевний — підходить до мене і здоровкається:   »Здравствуйте, Ваше Превосходительство!«   Мене це стурбувало, тим більше, що я тільки що перед тим мусів, як було умовлено, оповідати хазяйкам про свою елєктротехнічну діяльність. Я зробив вигляд, що не звернув на сказане уваги, а сам рішив швидче зясувати собі, що це за людина і в разі потреби після чаю покинути це помешканя.  Але за кілька хвилин зясувалось, що цей молодий чоловік  офіцер,  який  приймав участь в боротьбі з большовиками, і тепер ховається так само, як і я. Потім він мені сказав, що служив в 125-ій пішій дивізії в той час, коли вона входила в склад гвардей- ського кінного корпусу, а я тимчасово командував ним.  Тепер він зразу пізнав мене. З фаху це був музика.

Цілими днями я читав, з хати не виходив. Ми одержували лише неясні вiдомости про те, що робилося в місті, головним чином через хазяйську дочку, яка добувала ці відомости на базарі при за- купні провізії. Нарешті якось то дійшла до нас звістка, що Українці наближаються до міста і з ними Чехо-Словаки. Останні спішно тікали од Німців, Українці-ж йшли на Київ. Тут зясувалося, що коли Німці почали наступ, все українське підбадьорилося і почало теж наступати. Большовики похапцем тікали. Ріжні українські частини, конкуруючи між собою, старалися першими увійти в місто, щоб за- служити собі овації. За українськими частинами, в безпосереднім контакті, йшли Німці. Памятаю те радісне почування, яке мене охопило, коли я побачив першого українського кінного козака. Я по- вернувся до дому, негайно взяв свій маленький багаж, подякував господиню і вийшов на вулицю. На дворі була вже весна, було тепло,

54

ясно і весело. Після мого сидіння в маленькій кімнатці Київ здався мені раем. Я взяв візника і наказав їхати в »Кане«, де сподівався дізнатися щось про 3. На вулицях ще було далеко до спокою. Чутно ще було де-не-де стрілянину. Я бачив по дорозі кілька трупів. На Львівській вулиці на моїх очах український козак забив когось, за- певняючи публику, що то переодягнений большовик. Бог їх розбере. Але на наш сором багато з Українців підчас большовицької навали перейшли на бік большовиків й не менше злодійствували, ніж боль- шовики-Великороси; це не перешкодило їм за деякий час знову запевняти, що у них одна свята мета на думці — боронити Україну.

Я приїхав до готелю »Кане«. 3. теж тільки що перед тим там оселився і дудлив вже якийсь алкоголь. Я надзвичайно зрадів зустрічі з ним, бо довідався од нього про свою родину. Я оселився в »Кане«. Ми разом зайняли три кімнати. Таким чином, кожний з нас мав по опочивальні, хата для гостей була спільна. Першою думкою моєю було більше менше відповідно зодягтись і причепу- ритись. Всі мої речі, які я залишив в »Кане«, були большовиками пограбовані. У мене нічого не залишилося, приходилося заново все заводити.

Другого дня ранком Німці входили до міста. На мене це зробило подвійне вражіння. Я думав про те, щоб я відчував, коли-б пів року назад мені сказали, що Німці, з якими ми стільки билися, входять до Київа. Я-би тоді не міг цьому повірити і не міг-би цього спокійно перенести. До такого сорому ми тепер дійшли, що ця звістка тепер нас не тільки не обурює, а потайки навіть викликає радість, бо це-ж звільняє нас од огидливого гніту большовиків. З огляду на прихід Німців, я рішив убратися в цивільну одіж. Хоч я вдавав з себе, що дивуюся, чому це всі цікавляться Німцями і подробицями їхнього приходу, признаюся, мене це теж цікавило. Я хотів швидче дові- датись, в якому стані їх військо, озброєня, дисципліна і мав тверде переконаня, що все це вже в страшному занепаді. Дивлючись на проход війська всіх родів зброї, я був вражений виправкою людей, збереженям навіть дрібниць снаряження, загальним порядком. Все це виглядало у них, ніби вони вчора оголосили війну. Памятаю, якось то глядячи з вікна на гусарський полк, що в блискучому порядку входив до Київа, я згадував наші полки Кінної Гвардії, Кавалєргардів, в яких я провів майже ціле своє життя. Згадав я, в якому блиску- чому порядку Кінна Гвардія була на війні, які чудесні були люде, красуні і молодці, не то що ці худосочні Німці! І чим тепер це все скінчилося? Все повернулося в бандитів. Мене обхопило почуття

55

одчаю і безсилля. Це мене гнітило, я зачинив вікно, ліг в ліжко і про- лежав до самісенького вечера. Хто-би сказав, що ця блискуча ні- мецька армія, під кермом прекрасних вождів, що з такою методич- ностю і швидкостю розгорталась по Україні, через 8 місяців повер- неться в отару якихсь балакунів, яких кожний большовик мав мож- ливість обеззброювати.

-

Почався зовсім новий період в мойому життю. Я був вільний. Зі справою орґанізації Вільного Козацтва, після повного розчаро- вання, яке вона в останніх часах мені дала, я рішив тимчасово здер- жатися. Я думав тепер, що козацтво можливе тільки як цілком планомірна і урядова робота, а як приватна організація вона не можлива. Тепер, коли стали звертатись до мене мої бувші помічники по козачій організації і стали намовляти мене знову взятись за це діло, я одмовився повторювати невдалу спробу, рішив вичекати, роз- дивитися і обдумати: що і як можна буде робити. Одначе біля мене почала збіратися знов невелика ґрупа близьких мені людей.

Перші дні я нічого не робив, радів, що большовицького гніту більше вже нема. Я згадав про того сердобольного шевця-баптиста,, у котрого знайшов захист в часи большовизму, запросив його до себе, частував, замовив йому чоботи. Він був не мало здивований. Потім, в часи Гетьманства, він часто мене одвідував.

Я одвідував багатьох людей з ріжних шарів суспільства. При цьому я зробив дивний для мене винахід, що між »свідомими« Українцями, яких я досі пізнав, істнують тільки одні соціялістичні партії. Всі російські партії нічого не робили, а коли й робили, то щось таке, що ніякого відношеня до істнувавших тоді обставин не могло мати. Кадети наприклад все співали своєї, а життя уносило їх зовсім в инший бік. Вислухуючи ріжні міркування, спостерігаючи ту повну розгубленість, яка істнувала тоді між всіма групами більше менше заможних класів, можна було подумати, що з політичних орґанізацій у нас істнували одні тільки українські соц.-демократи i соц.-революціонери, а решта це була неорганізована і лолітично не- означена маса.

Німців я тоді зовсім не знав, але чув, що вони висловлювали своє здивованя, не знаходючи ніяких ознак роботи несоціялістичних партій. Ця повна пасивність несоціялістичних елєментів приводила Німців до невірного висновку, ніби соціялістичні партії виявляють волю і настрої цілої України і що з ними необхідно і можливо упорядкувати державну організацію і урядування краєм. Я-ж думав

56

инакше. Протягом десяти місяців мав я постійно діло з діячами цих партій і переконався наскільки, при всій щирости і бажанню щось творити у багатьох із них, вони безсилі були вивести країну на творчий шлях. Опріч того, для мене було ясно, що головною пере- шкодою для участи в державному будівництві більш культурної частини місцевого суспільства був український шовінізм, якому на- родні маси далеко не так співчували, як то здавалося тогочасним українським проводирям. Всі ці думки привели мене до свiдомости, що необхідно створити народню партію (бо кожний Українець мусить бути народником), але не соціялістичну. Ця партія мусіла-б ставити на першім місці справу державну та ісповідувати українську націо- нальну ідею, але без крайнього шовінізму, без виховуваня зненависти до всього російського, твердо стоючи на завданнях розвитку україн- ської культури. Я думав, що в такій партії зможуть обєднатися всі власницькі елєменти, без ріжниці відтінків, для боротьби з руйнуючи- ми соціялістичними гаслами, за які одні, на жаль, тільки й велась доти орґанізована пропаганда. Я був переконаний, що тільки міцна органі- зація великих, середніх і дрібних власницьких елєментів зможе поста- вити нашу Державу на правдивий шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціялістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до большовизму. Наша демократична і соціялістична інтеліґенція не розуміла завданнь державности і не тямила в орґанізації влади; не менш анархістичні поняття панували в народніх масах. Потрібні були довгі роки політичного вихованя раніш, ніж ці елєменти без явної шкоди могли-б управляти державою.

Пригадується мені один випадок. Ще в 1905 році, одного разу в Харбині у начальника Заамурської залізниці, генерала Хорвата, довелося мені чути, як Михайло Стахович говорив, що нашому селянинові потрібен або Цар, або анархія. Я думаю, що він казав правду, що селянинові нашому більш зрозуміла монархія, або боль- шовизм, ніж наприклад програма соціялістів-революціонерів і їм по- дібних. В роки великої війни мені багато довелося прожити по селян- ських хатах, багато розмовляти з селянами і я переконався, що це так. Мало того, я думаю, що тільки сильна державна влада в стані була примусити наші вищі маючі класи, наприклад дідичів, піти на необхідні уступки. Наша-ж неімуща інтеліґенція, або проповідувала маниловщину, перейняту сентиментальною наївностю, або проти- державні, анархістичні ідеї і, що надзвичайно характерно, була перейнята такою лютою заздростю до всіх маючих, якої у немаючого європейського інтелігента рідко можна зустріти. В цій заздрости, може, головний секрет соціялістичних настроїв нашої інтелігенції,

57

яка на практиці, за часи революції, виключаючи нечисленні ідейні одиницi, соцiялiзм розумiла, як просте привлсненя чи то державного чи »соціялізованого« добра.

-

Я думав про орґанізацію такої партії, яка в основу своєї дiяльности поклала-б: 1. компроміс в соціяльних питаннях; 2. демо- кратизацію державного устрою в розумінню притягненя до участи в правлінні державою нових, вийшовших з народу, сил, але в межах нешкідливих для розвитку самої держави; 3. українізацію зросій- щених культурніщих верств, яка була-б можлива тільки шляхом повільного втягненя їх в державну і культурну роботу, уникаючи всяких ексцесів шовінізму. Програма, зложена мною, потім кілька разів перероблялась, поки була установлена остаточна редакція.

В той час в кругах Центральної Ради був повний розбрід і нерозуміння, що треба робити далі. Уряд намагався переводити в життя універсали Центральної Ради, на місцях-же просто грабу- вали і влади Центральної Ради не визнавали. Німці і Австрійці були новим елєментом, що збільшував плутанину. В той час як Австрійці в своїй зоні на півдні України зразу взялися наводити проядок страшно суворими мірами, Німці у внутрішнє життя майже не втручалися, а тільки брали у населеня те, що їм потрібно, не питаючись уряду.

В центральних державних інституціях був повний хаос і не було жадної надії, щоби правильна робота могла налагодитись, бо це були  швидче   не державні    інституції,   а   партийні   »ячейки«, зложені  з людей здебільшого мало освічених  і зовсім  не  досвід- чених в тих справах, які їм були доручені. Разом з тим для рево- люцийних  спроб  і  вишколеня цього  »апарату«  не було часу,  бо в зносинах з Німцями треба було зразу практично вирішати дер- жавні  справи. Всі ці невдалі спроби революційним методом на- лагодити державні фінанси, організувати весняний обробіток поля, міліцію  для охорони порядку і  т.  д.  — тільки дискредитували справу української державності в очах Німців.  В військовому ділі зовні справа виглядала ніби трохи краще, бо біля неї почало тоді працювати кілька старшин ґенерального штабу. Проектувалося організувати  вісім корпусів  і  була заснована офіцерська школа, хоч в ній, правда, вся увага  звернена була на національне вихо- ваня, а військовій справі і вихованю офіцера, як такого, не відда- валося потрібної уваги. Опріч того її шеститижневий курс був-би

58

закороткий, щоби виробити майбутніх основоположників україн- ської армії. До того вся ця орґанізація вісьмох корпусів робилась тільки на папері, теоретично, і зовсім не брався в рахунок той факт, що Німці на Україні і що вони зовсім не хочуть цих корпусів.

Відносини   між Німцями і українським урядом   Центральної Ради  були цілком  ненормальні:   Німці  просто  не  рахувалися  з урядом, а уряд,  який сам покликав Німців і про це розголосив, не знав тепер, як викрутитись перед народом, якого сам він же привчив нікого не слухатись і нічим для держави не жертвувати. Зпочатку уряд  запевняв   всіх  і   себе, що  Німці   прийшли  тільки  помогти вигнати большовиків і зараз-же підуть геть з України, як тільки український уряд  того  вимагатиме.  Коли-ж  для  німецької  армії селяне мусіли поставляти продукти,   то уряд почав ширити серед населеня поголоску,  ніби  Німців покликали дідичі.  Коли-ж Німці стали вимагати виконаня умови і населеня зрозуміло, що треба дава- ти хліба ще й для одсилки до Німеччини, то почало ширитись незадоволеня супроти уряду, і він став хитрувати з Німцями, стара- тися щось урвати з договора і всякими способами відтягати його виконаня.  Почались тертя між Німцями і урядом,  який зі страху на  словах у всім  уступав Німцям,   а   на ділі  наказував  своїм підлеглим свої-ж накази гальмувати. Німці обурювались, брали силою, своєвільно, а престіж уряду падав все низче. Взаглі господарська розруха   збільшувалась,   положеня  сільського   господарства   було загрожене, цукрова промисловість — ця гордість України — мала всі шанси залишитись без буряків, значить і без жадної продукції. Тим часом уряд господарські справи цілком легковажив,   думаючи тільки про те, щоби далі поглиблювати революцію слідом за большо- виками.   Готовились нові »великі реформи«,  наприклад про соціялі- зацію будинків і т.н.   В культурних справах провадилась тільки поверхова українізація, наспіх, і такими заходами, які тільки одштовхували од української ідеї  більш культурні верстви краю замість того, щоби притягати їх.  Мимоволі вставало питання: що-ж буде далі? Німці все міцніще і планомірніще прибірали до своїх рук фактичну владу в краю.    Робили це вони педантично і планомірно. Я бачив, що Україна швидко попаде просто в становище колонії, як що не обеднаються ті державницькі культурні круги,  яких немало було  на Україні,  але вони були розпорошені.   Вже  можна було помітити й небезпечні ознаки,  бо,  не дивлячись на універсали,  які касували приватну власність на землю, ходили чутки, що Німці скуповують землі.

59

З готовою вже програмою вищезгаданої орґанізації я пішов в »Союз Землевласників«, бачився там з правителем діл — Вишнев- ським, з Вас. Пет. Кочубеем і Мих. Вас. Кочубеєм і розповів їм про свої сумніви, а також про проект організації. Вони видко цим заці- кавились і було вирішено, що за кілька днів збереться невеличкий гурток, перед яким я мав-би зясувати справу більш детально.

Я ніколи не відчував такого розчарованя в політичних здіб- ностях наших вищих класів, як в той раз, коли за кілька днів в маленькій вибраній компанії, в помешканю »Союза Землевласників«, я почав викладати свої думки.  Я хотів окреслити становище, потім перейти до того, що треба робити, зясувати необхідність організації з певною широкою програмою через те, що, коли ми залишимось на вузькій позиції,  занятій »Союзом«,  то життя обмине нас.  Я хотів зясувати, що український національний рух не є вигадкою Німців, що він живе в народі, і хоч це, може, багатьом з присутніх неприєм- но, але це треба  мати на увазі;  що Німці  рахуватимуться тільки з силою, а силою ми будемо тільки тоді, коли уявлятимем з себе добру орґанізацiю; що пропонована мною орґанізація ясно стоїть за реформи, але і за збережаня принципа власности.  Опріч політичних свобод,   прийнятих  в культурних  державах,   програма  орґанізації намічає сильний здвиг в аґрарному питанню. . . .

Я ще й десятої частини не сказав того, що мав намір сказати, а вже побачив, що тут успіху моя програма не матиме. Коли я натякнув на необхідність аґрарної реформи, проти мене виступили майже всі присутні. Памятаю, який я був лютий на покійного тепер гр. Мусін-Пушкіна. Він сидів мовчки, але видко було, що все, що я говорив, йому не подобалось. Нарешті він почав різко спростову- вати мої доводи, весь час виставляючи свою вищість, покликаючись на те, що у нас, мовляв, в »Государственномъ СовЪтЪ« на аґрарну реформу дивилися так-то. При чім тут »Государственный СовЪть« — думав я — коли з вашим »Государстаеннымъ СовЪтомъ« докоти- лися ми до такої революції і такого розгардіяшу, яких ще світ не бачив! Помітивши настрій товариства, я свій доклад скоротив, яко міг, і пішов з зібрання.

У більшости членів »Союза Землевласників« чомусь було пере- конаня, що увесь світ буде за них; що Німці, як тільки прийдуть, негайно відновлять все старе; що все, що тоді переживалося, було лише тимчасове; що хтось обовязково мусить повернути все до старого і для чого — мовляв — робити уступки, коли можна одержати

60

все своє назад. Так зрештою думали не тільки дідичі, а й селяне; тому останні самі почали вертати все, як тільки почули, що на Україну йдуть Німці. Як-би там не було, а все-ж »Союз Землевласни- ків« рішуче не одкинув моїх доводів і пізніше, коли наша організація почала вже функціонувати, дехто з його членів записався до неї.

-

Як вище вже було зазначено, я оселився в готелі »Кане«. Зовні життя моє виглядало ніби досить безжурним, одначе до мене при- ходило багато всякого люду і весь час було багато діла. Знову зяви- лись Коношенко і Ґіжицький. Вони були завжди на диво добре поінформовані. Заходили також великі правобережні землевласники: Степан Подгорський і гр. Здзіслав Ґрохольський. Вони приходили досить часто, інтересуючись тим, що у нас робиться. Я пропонував їм вступити до нашої організації, але вони вагались. Думаю, що й наші правобережні пани в той час також мало уясняли собі загальне становище. Тоді-ж заходив до мене Микола Міхновський. Ось про нього хочу розповісти детальніще.

Ще з самого початку революції,  здається  ще в  березні  17-го року, Міхновський виступив в Київі, як орґанізатор українського національного руху в  військах:  орґанізував військове  товариство імени  Гетьмана  Полуботка, яке  при  перших спробах  орґанiзації українських військових  частин  відогравало ролю   імпровізованого штабу.   Міхновський  був ініціятором  організації  першого україн- ського полку імени Гетьмана Богдана Хмельницького і ініціятором скликаня  »Першого Всеукраїнського Військового  Зїзду«.   В  своїй політичній програмі Міхновський на перший план видвигав інте- реси національної української державности і боровся за те, щоби всі инші інтереси підпорядкувати завданню української національно- державної  самостійности.    Проти   Міхновського   зєднались    обидві українські соціялістичні партії: есдеки і есери. Винниченко,  Пет- люра і Грушевський спільними силами старалися вирвати з його рук   провід   над   національним   рухом  в   війську,    але  це   їм удалося зробити тільки за поміччю Керенського, який, як я чув, на   просьбу   Петлюри   заслав   Міхновського   (що   був,   як  адво- кат,  прикомандировании до київського військового суду)  в  дальній кут румунського фронту. Після цього Міхновський довгий час не міг приймати участи в політичному життю в Київі.  В Київі він знову зявися тільки після приходу Німців. Він був родом з Пол- тавщини, син священника, мав невеличкий родовий клаптик землі в Прилуччині, значить, був одного зо мною повіту. Був він адво-

61

катом в Харкові, але мав значну популярність серед селян на Полтавщині, бо раз-у-раз виступав оборонцем їхнім в політичних процесах. Може за це саме, а особливо за крайній націоналізм і різку та неуживчиву вдачу, полтавське панство, так само як і українська соціялістична інтеліґенція, його дуже не любили. Ті і другі за часів Гетьманства агітували проти нього, упереджаючи мене, що коли я покличу його в уряд, то він, мовляв, весь уряд розжене. Особисто-ж на мене Міхновський робив гарне вражіння, не похваляв я тільки в ньому крайностів шовінізму, який багато йому шкодив. Соціяльна-ж програма його і тієї партії, до якої він належав, була мені завжди по душі. Ця партія, на жаль нечисленна, одкидала крайности в питаннях соціяльних, обстою- вала принцип приватної власности і взагалі, уникаючи всякої демаґогії і теоретичности, дбала про цілком реальну постановку справи. Ще будучії в корпусі в Меджибожі я чув про Міхнов- ського і замітив, що його політична робота зоставляла в людях добрий слід.

Одного разу в Меджибожі до мене явилося двох офіцерів од Богданівського полку, орґанізованого з ініціятиви Міхновського: Павелко і Лукянів. Обидва з вищою освітою, добре виховані молоді люде, зробили на мене добре вражіння. У них був якийсь папір, в котрому висловлювалось побажання, аби я прийняв команду над всіми українськими частинами. В той час до мене часто звертались з подібними пропозиціями і тому я особливого значіння цьому не надав. Мою увагу звернуло те, що ці молоді люде не були соціялі- стами і тому Петлюра і центральні українські власти ставились до них вороже. На мене-ж вони через те саме робили добре вра- жіння. Обидва, як виявилось, були помічниками Міхновського по його праці в Київі, боготворили Міхновського і були переконані, що він має бути українським Бісмарком. Я не певний, одначе, чи це не є переоцінкою талантів Міхновського, за яку молодим людям можна й вибачити. Павелка і Лукянова я забрав до свого корпусу, приділивши їх до 153-ої дивізії. Иноді з ними бачився і розмовляв. Лукянів робив на мене вражіння людини прямої і щирої, Павелко-ж здавався підозрілим що до тісніщих звязків з крайніми елєментами, які зовсім не співчуваючи ставились до того напрямку, якого я тримався і тому я до нього ставився з обереж- ностю. Через якийсь час він прохав його перевести і зник. Тепер, коли я вже почав дещо підготовлювати в Київі, Павелко знову зявився і привів до мене Міхновського. Тут я з ним вперше особисто познайомився і він зробив на мене добре вражіння.

62

Цю партію, до якої належав Махновський, особливо ненави- дів »Союз Землевласників«. В яких тільки злочинах він її не обвинувачував, — але завжди після перевірки все це виявлялось вигадкою. Партія ця звалася »Українською Демократично-Хлібо- робською«, мала головним чином успіх на Полтавщині, була не- численна, але сильна своєю організованостю і однодушностю. Во- на відограла велику ролю в справі поваленя Центральної Ради, завдавши їй перший тяжкий удар.

-

У нас праця закипіла, Стали прибувати члени до нашої організації, ми остаточно виробили програму. Луценко, страшний пронира, оселився теж в готелі »Кане« і, користуючись тим, що він колись був в Генеральній Козачій Раді, намагався розвідати тепер про нашу роботу. Ми не зовсім втаємничували його в наші справи, бо гадали, що він, хоч-би і без злого умислу, все оповідав потім в Центральній Раді. В цей самий час я зазнайомився з одним українським еміґрантом Донцовим, який зпочатку зробив на мене добре вражіння тим, що, бувши национально настроєним, відкидав соціялістичні крайности. Він записався також до партії Хліборобів-Демократів, але все підкреслював в розмовах зі мною свої окремі, і не такі як у всіх в партії, індивідуальні переконаня. Містив він в українській пресі бойкі статті, які мені подобались. Потім, в часи Гетьманства, я призначив його начальником україн- ського пресбюро, але він не показав себе добрим організатором цієї дуже важної справи; все жалівся на всіх, а сам сотворити нічого не зумів. Пізніще в роботі я також помітив, що духове обличчя цієї людини зовсім не було таке, яке він намагався показувати при першому знайомстві. Його відношеня до ідей і фактів було чисто революційне, необачне і за його націоналістичним фразьорством ховалась часто проста демаґоґія. Одначе до самого кінця, власне за його націоналізм, я боронив його од його-ж безпосереднього начальства. На другий день після упадку Геть- манства, Донцов надрукував статтю повну самих різких і неспра- ведливих проти мене випадів, але я, пізнавши вже його, не був цим ні огірченїїй, ні здивований.

Як видко з вищесказаного, у мене не було великого числа людей для вибору співробітників, та й ті, що були більш підходящі, не могли ще тоді, в так швидкім часі, злитися в однородну політичну орґанiзацію. Я всетаки не губив надії покласти підвалини для бу- дучої державної праці і намагався обєднати тих, хто готовий вже

63

був йти разом зі мною, сподіваючись, що решта прийде сама пізніще. Перші установчі збори нашої орґанізації ми улаштували у Миколи Николаевича Устимовича. Це був чудесний тип старого Українця, що дійсно любив Україну не за якісь вигоди, а як добрий син любить свою матір. В ідеалізмі і благородстві цієї людини я мав нагоду не раз переконатися. Тепер тут пройшла чутка, ніби його розстріляли Українці-республиканці за те, що він був за мене і бився в Дарниці в грудневі дні. Поки я не хочу цьому вірити. Коли-ж цьому правда, то хай найтяжчою ганьбою це злодійське убивство ляже на тих, що його вдіяли!

Перше наше зібрання не пройшло зовсім гладко; видко, за- прошені були особи без належного вибору. Коли я перечитав про- граму, то трапилась деяка замінка, почулися заяви, які зовсім не відповідали нашим планам ні нашому світогляду. Виявилось, що хтось привів на зібрання кількох членів крайніх правих російських партій. На наступних зборах їх вже не було.

Наша »Українська Громада« — так ми назвали нашу орґані- зацію — збільшувалась швидко, але все це були люде до політичної орґанізації не призвичаєні, а в справах партийних і зовсім недосвідні. Власне справою орґанізації »Громади« займалися зпочатку мало, а потім і зовсім нею займатися покинули, бо всі скупчили всю свою увагу і енерґію на одній конкретній, черговій цілі: позбутися соція- лізуючого всіх і все і анархізуючого країну уряду Центральної Ради. Таким чином якось вже так само собою вийшло, що справа орґані- зації сталого політичного обєднаня повернулася в справу осягненя чергової політичної цілі. Тому, коли ціль ця пізніще, дякуючи ініціятиві і праці членів »Української« Громади«, була осягнута, сама »Українська Громада« вже фактично не істнувала.

-

Німці все більше й більше становилися господарями в Київі. В початку березня нас сповістили, що Німці реквірують наш готель. Тоді мені довелось вперше розмовляти з Німцями. Я поїхав з 3. в Ґранд-Отель і розмовляв з якимсь німецьким майором. Той мило нас прийняв і дав дозвіл залишитися в готелі ще на 10 днів, після чого весь готель мав бути зайнятий Німцями. Київ був тоді пере- повнений приїзжими з сіл, де панувала анархія. Найти якесь при- становище було не легко. Прийшлосъ поїхати з моїм осавулом до київського коменданта, Генерала Цицовича. Поки я з ним розмовляв, мій осавул познайомився з якимсь молоденьким офіцером. Комен- дант одвів нам дві поганющі кімнати в »Петербургськім Готелі«.

64

Осавул доложив мені, що розмовляв у коменданта з адютантом австрійського посла, що адютант питав про мою адресу, бо посол хоче у мене бути. Справді, другого дня приїхав до мене австрій- ський майор Флейшман, який зовсім не був послом, а тільки військо- вим аґентом. Це був блискучий офіцер, пробувший два роки при штабі Гінденбурґа, дуже ловкий і не дурний. Він наговорив мені тисячу компліментів. Про політику ми не розмовляли, але тоді вперше з окремих виразів я зрозумів, що між Німцями і Австрійцями далеко не такі лагідні відносини, як це зовні уявляється.

Флейшман робив вигляд, ніби дуже цікавиться нашою козачою орґанiзацією. Взагалі з козачою орґанізацією було багато куріозів. Деякі мої помічники, особливо Полтавець, страшенно блєфірували, стараючись показати, ніби вони стоять біля величезної і сильної орґанізації. Здається і сам уряд вважав вільних козаків небезпечною контрреволюцийною силою. Славу сильної організації особливо ствердив за Вільним Козацтвом один випадок.

В грудні 17-го року, коли большовики вже наступали на Київ, Капкан, що командував тоді військами на лівім березі і в Київі, і мав у себе дуже мало сили, прохав Козачу Раду про присилку помочі. Несподівано для Капкана Козача Рада вислала кілька тисяч, для яких не було приготоване приміщеня. Це викликало багато непо- розуміннь, але в Київі залишилось прибільшене уявленя про органі- зацію козацтва. На ділі це було зовсім инакше і це було джерелом великого огірченя для мене, бо до козачого питання я ставився серіозно і на Вільне Козацтво покладав великі надії. Не дивлячись на це, як вияснилось з розмови з Флейшманом, моя робота в 1-му корпусі і в Вільному Козацтві зробили моє імя в Австрії відомим і це було причиною його візита до мене. Пізніше цей самий Флейшман, прикриваючись зовні наймиліщими відносинами, співчуттям і добро- зичливостю, вів проти мене найсильніщу підпольну агітацію так, що вже бувши Гетьманом, я змушений був вжити заходів, аби він був з України відкликаний.

-

Мої вороги все обвинувачують мене в безмежному честолюбстві, якого ради тільки, ніби, й пішов я на Гетьманство. Кажуть, що я керувався не ідейними мотивами — принести користь свому народові і своїй Батьківщині, а жадобою почоту, слави . . . Слава Богу, що других обвинувачень навіть вороги не вигадали. Я люблю людей честолюбних, бо вони вміють бажати і осягати мети своєї. Може це й є одна з наших хиб, що у нас замало людей з великим честолюб-

65

ством. Зрештою, яке нам діло до того, яке особисте почуття дає людині імпульс, аби вона робила добре діло. Ми терпіли через брак людей, які-б намагалися осягнути чогось більшого. Все якась дріб- нота. Головне її бажання, щоби ніхто не турбував її спокою, а коли й турбуватись, то тільки для того, щоби як небудь спекульнути ради свого дрібного міщанського благоденствія.

Я хотів-би точно установити, коли саме прийшло мені на думку захопити владу на Україні, стати Гетьманом, і воли зародились у мене широкі плани про майбутнє, звязані з цим кроком. Мушу од- верто сказати, що ще в початку березня я про Гетьманство не думав. Коли в зимі, перед приходом большовиків на Україну, я думав про спільну акцію 1-го корпусу і Вільного Козацтва при піддержці чехо- словацького і польського легіонів, то я тоді зовсім не думав про відновленя на Україні Гетьманства, а тільки про дуже коротку дикта- туру на час, поки вдасться сформувати иншу, більше помірковану владу.

                Біля мене були розмови ще в 1-му корпусі між старшинством, що треба відновити Гетьманство і, що-я мав-би бути Гетьманом, але серіозно над цим я тоді не думав. Навіть в першій половині березня 18-го року я ще не мріяв про відновленя Гетьманства,  як не думав і про те, щоби взяти владу в свої руки. Я томився через те, що нічого не робив, обурювався неробством других. Бачив навкруги повну роз- губленість, або якийсь зовсім безпідставний оптимізм:  ось, мовляв, Німці прийшли, налагодять порядок і все буде добре.   Обурювався тим, що Україна все більше і більше   наближалася до становища колонії і то головним чином через невміння самого її населеня собі самому дати раду. Я не уявляв собі добре психології наших влас- ницьких класів, як великих так і дрібніщих. Я думав, що треба тільки енергійно взятися за справу і все це зєднається в одну організовану силу, до голосу якої будуть прислухатися і Німці і всі соціялістичні партії.  В національному питанню  вважав  потрібним  найсильніще підтримувати українські національні змагання, але не культивувати в Українцях особливої зненависти до Росії, і не накидати силоміць української культури,    знаючи,   що для  розвою всякої  культури далеко  більше   кориотний її повільний орґанічний   зріст,   ніж поверхове  і примусове прищеплюваня.    Засвоєня    Українцями шовіністично-націоналістичних  тенденцій   я   вважав   з    держав- ного боку шкідливим, бажаючи натомість розвитку територіяльно- державницького патріотизму.   При умові  підпорядкування україн- ського націоналізму територіяльно-державницьким інтересам, я го-

66

товий був   всіма силами   підтримувати  національний рух і тому старався надати  національного українського характеру орґанізації власницьких елєментів.  В цих   своїх змаганнях я зустрів  сильну опозицію великого числа людей великоросійської культури і світо- гляду, які дивились на Україну так само, як на якусь тульську губер- нію і не хотіли в орґанічному українському національному рухові ба- чити нічого иншого,   як »німецьку інтриіґу«.   Заїлість цих україно- ненавистників була,  на мою думку, одною з головних причин,  яка перешкодила власницьким елєментам зеднатися в обєднану органі- зовану силу, яка дала лівим антидержавницьким уґрупованям моно- поль над українським національним рухом і яка мусить бути пере- борена в наших культурно вищих верствах, або вони більше вже до свого краю, як впливова верства, ніколи не повернуться.

В той час, як вище було зазначено, в Центральній Раді був повний розгардіяш. Висовувались ріжні комбінації. Німці теж робили заходи, аби досягнути переміни міністерства. По місту ходили ріжні списки нових міністрів, в деяких фіґурував і я, як військовий міністр, але моя кандидатура виставлялася без мого відому. При такім хаосі в політичних відносинах проста зміна мінінстрів зарадити державній справі не могла. Вся моя увага була звернена на організацію елє- ментів, яких революція позбавила була всякого впливу в державі і без участи яких державне діло не могло нормально розвиватися.

-

В цей час я жив в тісному гурті офіцерів, що були найблизчими моїми помічниками при орґанізації 1-го корпусу і Вільного Козацтва. По заведеному ще при службі звичаю ми вставали рано і всі разом пили чай. В штабі корпусу був у мене капiтан Богданович; він тепер теж мешкав з нами в тім самім готелі. Ми жартували, що його обовязком було добувати добрі вершки до чаю і довідуватись про всі мійські новини. Одного разу він приніс нам журнал Українського Правничого Товариства, в якому була стаття з сильною критикою уряду, оглядом внутрішнього політичного становища і вимогами, аби влада була передана одній особі з повновластями диктатора, що один тільки, на думку автора статті, міг-би врятувати край з критичного становища. Памятаю, що стаття ця зробила на мене сильне вражіння. Написана вона була Парчевським і я з ним в швидкім часі познайо- мився. Це був переконаний і гарячий Українець консерватор, що мріяв про відновленя старих часів Гетьманщини. Він записався в нашу організацію, не погано міг промовляти і був одним з тих, що

67

все сильніще пропагували у нас ідею возстановленя Гетьманства. Це було в початку другої половини березня місяця.

Мені теж здавалося, що тільки сильна і доброзичлива для народу влада може тепер принести користь; що і Німці, і Австрійці з такою владою будуть рахуватись. Коли я став думати про те, хто-би міг взяти на себе обовязки такого диктатора, то прийшов до висновку, що з числа діячів ріжних національне активних українських груп ні один не міг-би ним бути, бо всі вони для так численних на Україні кол російського напряму були занадто крайні або в своїх соціяль- них, або в національних стремліннях. Так само всякий кандидат російського напряму викликав-би найгостріщу опозицію українських національно свідомих кол всіх категорій. В решті решт я прийшов до думки, що я сам мушу взяти на себе цей обовязок заспокоєня і орґанізації краю. Я відчував, що зо всіх можливих кандидатів я мав найбільше шансів знайти підтримку, як з боку українських націоналістів, так і з боку наших українських людей, прихильних до Росії. Так само сподівався я і на прихильне відношеня земле- власників-католиків Правобережної України. Я ще тоді не обмір- ковував одначе конкретного плану захопленя влади; я гадав, що події самі складуться так, що це зробиться, бо иншого виходу не було.

-

В »Петербургському Готелі« було дуже погано. Я послав Бог- дановича до ґенерала Цицовича попрохати перевести нас в краще мешкання. Не знаю, яким побитом — думаю, що закон не був на на- шому боці — в наслідок заходів Богдановича, ми одержали чудове маленьке помешканя на Хрещатику. З переїздом туди ми могли працювати більше вільно. Тим часом програма організації була над- рукована, стали записуватись нові члени, відбувалися часті періо- дичні засідання. Звичайно збіралися у д-ра Любинського на Володи- мирськiй вулиці, бо він був одним з діяльніщих членів організації. Я гадав, що організація розівється, зміцниться, що голос її буде чути во всім краю, а потім поволі ідея возстановленя Гетьманства завоює загальне визнання і реалізується. Ніякого перевороту в той час я не хотів i не підготовлював. В засіданнях організації, рядом з такими національно активними Українцями, як Шемет (приходив од Хлібо- робів-Демократів, членом нашої організації не був), Парчевський, Полтавець і другі, брали участь і наші українські общероси. Всіх їх вязали між собою загальні державні принципи, положені в основу нашої програми. Мене це заспокоювало і я думав, що це ознака того, що шлях вибрано вірно. На початку багато попрацював для органі- зації Ґіжицький. Цей чоловік, мало здатний до постійної буденної

68

праці, був дуже користний в той гострий момент, який переживало українське суспільство. Я не знав, коли він встигав одпочивати. Він був надзвичайно поінформований про всі події, які для нашої праці тоді мали значіня.

-

Моя родина ще в жовтні місяці 17-го року, після недовгого по- буту в Меджибожі, оселилася в Орлі. Потім, з часів большовицького перевороту, я про неї не мав жадних відомостей. Я не знав навіть, де моя дружина і діти: в Орлі, в Москві чи в Петербурзі. А вiсти з Росії надходили одна сумніще другої. Це мене страшенно гнітило, я посилав людей, але довгий час не міг одержати ніяких відомостей. Підчас побуту большовиків в Кийві 3. з власної ініціативи пробрався до Орла і умовив мою дружину виїхати звідти. Це було цілком своєчасно, бо вже за кілька днів по відїзді моєї сімї в Орлі почались большовицькі безчинства. За це я почуваю велику вдячність 3., що з власної інiціятиви допоміг мені в настільки дорогому для мене ділі. З часу повороту 3. з Орла я більше жадних відомостей про мою дружину, ні про дітей не мав. А між тим всі дані були за те, що становище їх могло тільки погіршати. Думаючи весь час про те, як-би допомогти сімї, я прийшов до думки, що може Німці, які швидким маршем перейшли через Україну, вже наблизились, або наблизяться до Орла. Я рішив розвідати в подробицях все, що до цієї справи стосується, і пішов, як мені радили, до полковника фрайгера фон Штольценберґа. Це було перше моє знайомство з Німцями. Прийняв мене полковник дуже ласкаво і відповів, що в напрямку Орла Німці не посуваються. Розмова якось сама собою перейшла на політику, при чім Штольценберґ, розмахуючи одною рукою — другу він втратив на війні — сказав мені, що Німці тут тільки тимчасово, що вони тільки гості, що ніякого наміру втручатися у внутрішні справи України у них немає, що на Україні опріч соціялістів других партій немає, але, що-ж робити, вони, Німці, в цьому не винні, і т. и.

Я вийшов з німецького штабу з переконаним, що при таких умовах треба рахувати тільки на себе, бо може бути, що анархія в краю, яка швидко збільшувалась в той час, на руку Німцям. Не прийшли-ж вони — думав я — витрачати і гроші і людське життя ради чарівних очей наших соціялістів, або для того, щоби допомагати їм гратися і в соціялізм і в революцію ...

-

В початку квітня, або при кінці березня, точно не памятаю, відбулася подія, яка завдала з одного боку сильний удар тодіш-

69

ньому українському урядові, а з другого ясно вказала той напрямок, которим необхідно було нам повести нашу організацію.

З Полтавщини від кількох повітів прибуло кількасот хлібо- робів що належали до Української Демократично-Хліборобської Партії, на чолі з С. Шеметом і рішучо вимагали відкликаня третього універсалу, яким, як відомо, власність на землю була скасована. Поява цих дійсних селян — людей дійсно од плуга, які були до крайности обурені заведеними Центральною Радою земельними не- порядками і які одверто та в дуже різкій формі оце своє невдоволеня урядові висловили, — зробила в Кийві на всіх дуже сильне вражіння, З одного боку — всі противники Ради осміліли і зараз-же почали навязуавати з прибувшою селянською опозицією контакт; з другого - в колах Ради це викликало велике замішаня. Вже не можна було казати, ніби увесь народ задоволений цим третім універсалом; вияви- лось, що частина дійсного народу — працьовника біля землі — зовсім не поділяє поглядів Центральної Ради. Не можна було також цю селянську опозицію звати каверзою місцевих »Росіян«, бо вона складалася з самих найбільш переконаних Українців-самостійників школи Міхновського. Ріжні члени Центральної Ради стали піддобрю- ватись до полтавців, намагаючись перетягти їх на свій бік. Одначе ці підходи ніякого вражіння не справляли. Полтавці непохитно стояли на свойому. З другого боку насідали на них ріжні праві ор- ганізації до »Союза Русскаго Народу« включно, але їм також була дана рішуча одсіч. Зміцненя Української Держави і забезпеченя дрібної та середньої земельної власности — були їх девізом; всю решту питаннь вони тим часом одхиляли. Поява цих людей та їх рішучі вимоги були настільки несподівані, що на них ходили ди- витись, як ходять до театру, або на якесь дивовисько. Для мене стало ясно, що іменно в цім класі заложенi здорові підвалини української державности. Я постарався побачитись з Мiхновським, Шеметом та иншими членами цієї партії. »Союзъ Земелъныхъ Собственниковъ« був зпочатку захоплений цими хліборобами і хотів з ними обєднатися, але вперті полтавці не пішли на це обєднаня через той напрям в полі- тиці »Союза«, який тоді провадила його головна краєва київська управа, складена з елєментів дуже вже непримиримих що до уступок як в аґрарному, так і в культурно-національному питаннях.

Полтавці, головним чином, боялися того, щоби »Союзъ Земель- ныхъ Собственниковъ«, грошовитий і численний, не позбавив їх після злуки всякого впливу. Тоді, на жаль, багато впливових членів »Союза Земельныхъ Собственниковъ« зайняли рішуче ворожу по-

70

зицію супроти »Хліборобів-Демократів«, обвинувачуючи їх »в край- ньому соціалізмі« і в тому, що Шемет і Мiхновський — »пособники Німців та уніатського Митрополита графа Шептицького«. Я вважав, що все це нісенитниця і що »Союзъ«, не йдучи за прикладом Хлібо- родів-Демократів,  робить  велику і  нічим  невиправдану  помилку. »Союзъ Земельныхъ Собственниковъ« головним чином дратувало те, що вони були  за  парцеляцію велико-земельної екстензивної власностм. Я-ж цілком погоджувався з цим пунктом програми Хлібо- робів-Демократів, тим більше, що вони визнавали тільки цілком за- конні шляхи до парцеляції лятифундій.  Я був теж  сторонником подробленя сільских господарств, на Україні і не один раз зазначав, що мій конечний ідеал був:   бачити Україну, вкриту невеликими власницькими високопродуктивними господарствами,  постачаючими буряки до цукроварень, які повинні стати акцийними;   при тому заводи мусіли-б мати частину капіталу в дрібних акціях, аби дрібні хлібороби мали можливість їх купувати. Зрозуміло, що такого по- рядку важко було осягнути зразу і що він не міг бути заведений одним розчерком пера, але я вважав, що це той ідеал, до якого треба було йти, вживаючи, звичайно, самі тільки законні міри і зберігаючи, наскільки можливо, ту високу сільсько-господарську культуру, якої осягли деякі великовласницькі господарства, особливо у панів като- ликів   Правобережної   України.  Одначе    і    »Союзъ   Земельныхъ Собственниковъ«, і така-ж організація правобережних хліборобів-ка- толиків: »Рада Земян«, були проти такого напряму політики в земель- ній справі. Але опозиція цих двох організацій  виявилась далеко пізніще,  вже за часів Гетьманства,   коли був відновлений  спокій і порядок.   За часів-же  Центральної Ради, — коли універсалами власність на землю була скасована,  коли  господарства  нищились, коли наближалася весна і було видко, що як тепер не зупинити ан- архії, то непорядки, заведені Центральною Радою, все збільшувати- муть руїну господарства, і коли Німці, на яких дідичі зпочатку так рахували, зовсім не виявляли охоти втручатися в земельні справи України, — в ті часи дідичі були куди більше здатні піти на згоду. »Аби викуп хоч який небудь одержати« — ось лейт-мотив мрій їхньої більшости того часу.

-

Полтавські хлібороби, полаявши добре уряд і зробивши великий ефект, поїхали, але думки, ними кинуті, залишилися.

Памятаю, якось-то приходе до мене К. і каже, що на 12-е травня, аби протиділати вражінню, зробленому полтавською делєґацією, за- думав уряд скликати Українські Установчі Збори. Для кожного

71

було ясно, що це були-б за Установчі Збори і наскільки при тодішніх умовах це зібрання виявляло-б погляди населеня. Разом з тим одна назва »Установчих Зборів« так чи инакше імпонувала-би і нада- вала-би рішеням цієї скороспілої інституції видимість законности, освяченої в очах профанів ніби свідомою волею народу. Відкіля К. про це довідався, я не памятаю. Він взагалі мав звязки во всіх партіях і урядових інституціях.

Делеґація полтавських хліборобів не здобула від уряду Цен- тральної Ради ніяких уступок. Виїздючи з Київа, полтавці рішили покликати до Київа представників хліборобів з цілої України. Наша організація, яка тоді вже назвала себе »Українською Народньою Громадою«, рішила підтримати ініціятиву полтавців всіми силами. Я делєґував Кочубея до »Союзу Земельныхъ Собственниковъ« про- пагувати ідею всеукраїнського хліборобського зїзду. Вишневський і другі рішуче пішли на зустріч цій справі. Було вирішено скликати з'їзд обовязково до 12-го травня, аби упередити скликаня Українських Установчих Зборів. В цей час зявилася друкована відозва полтавців, що днем скликаня загального хліборобського зїзду призначала 29-е квітня. З цього видко вже було, що потрібного обєднаня між Хліборобами-Демократами і Союзом Землевласників не було. Наша Громада між цими двома хліборобськими організаціями зайняла середню позицію, намагаючись всіма силами наблизити одну до другої. Але зробити цього перед з'їздом на жаль не вдалося. Я більше був по стороні Хліборобів-Демократів, але мусів в той час рахуватись з далеко сильніщим »Союзом«. Тому і »Українська Народня Гро- мада« приймала участь в з'їзді, скликаному Союзом Землевласників.

Більш діяльними членами Громада в той час були: Мик. Мик. Устимович, Ґіжицький і Мацько, останній — людина дуже працьо- вита, але дуже вже якихсь дореформенных переконань. Ми збірались, як і раніш у Любинського. Офіціяльно в Громаді нічого не говорилось ні про Гетьманство, ні про мою кандидатуру на Гетьмана, але думка ця, очевидячки, роїлась вже в головах багатьох. Я також нікому своїх поглядів на це не висловлював. Тоді офіціяльно говорилося тільки про переміну міністерства та про необхідність замінити тодіш- ніх політичних діячів більш культурними і роботоздібними. Списки нових міністрів складалися ріжними групами і партіями, пред- кладалися, очевидячки, Центральній Раді і, мабуть, Німцям. Для багатьох ставало ясним, що в той період Німці вже зрозуміли, що дальша праця з урядом Центральної Ради ні до чого доброго не до- веде і вони, бажаючи вияснити дійсне становище місцевих громад-

72

ських сил, звертались до ріжних осіб і ґруп. Про реорґанізацію міні- стерства зі мною радився Вас.  Пет.  Кочубей;   здається з його-ж ініціятави  це питання   обговорювалось і в Союзі  Землевласників. Бачив я список правого крила української соціялістичної інтеліґенції: соціялістів-федералістів. Це був, здається, єдиний український список, до якого Німці поставились серйозно.  M. M. Устимович все старався скласти   міністерський список »Української Громади«. Кожна ґрупа, звичайно, і не думала порозуміватися з иншою. Кожна складала свій власний список виключно з своїх членів.    І в нашій Громаді обговорювались кандидатури тільки своїх членів: Мик. Мик. Устимовича призначали головою ради міністрів. Любинського міні- стром здоровля.  Дуже хотів бути міністром Ґіжицький, але завдяки його вдачі його кандидатура не проходила.  Виставляли мою канди- датуру на військового міністра, але я одмовлявся, зазначивши, що волію командний пост у війську, ніж міністерський.  Пропонувалась кандидатура Б. А. Бутенка на посаду міністра шляхів.  Яким чином і хто провів до нашої Громади Бутенка, я не памятаю. Він часто навідувався до мене,  ми близче познайомилися,  робив він на мене добре вражіння, на инших членів Громади теж. Таким чином він став нашим кандидатом на міністра шляхів.

-

В моїм правлінню були помилки. Головні з них походили з того, що події розвинулися  занадто швидко і тому не було досить часу, аби відповідною організацією державно-думаючої частини суспільства підвести готові підвалини під Гетьманську владу.  Через те, беручи владу до своїх рук, я не мав біля себе людей, котрих-би давно і добре знав.  Ці люде, що були біля мене, не знали добре ні мене, ні моїх переконань.  Я не був з ними звязаний ні ідейно, ні організацийно. Не кажу, щоби я не передбачав, що на Україні в будуччині може бути Гетьманство. Навпаки, я був переконаний, що Гетьманство буде, але я міркував, що наперед утвориться сильна і розповсюджена орґані- зація, яка буде бачити в сильній владі порятунок Батьківщини і по- ставить собі мету: таку владу утворити. Що ця організація наперед підготує відповідною пропаґандою широкі кола населеня,   що вона добере, зорґанізує та ідейно обєднає значне число відповідних людей, які й візьмуться за установленя сильної влади в краю. І мені здава- валося, що ця сильна влада найшвидче зреалізується в історичній формі Гетьманства. Одначе підготовити все так, як думалося, на ділі не вдалося. Наша Громада тільки починала жити і розвиватися, ми один другого ще мало знали. Ідея сильної одноособової влади цілою

73

нашою організацією офіціяльно не проголошувалась, а тільки від- чувалася. Здавалося, що час на це ще не прийшов, а тут вже треба було складати список міністрів . . .

»Союзъ Земельныхъ Собственниковъ«, який був тоді найбіль- шою організованою силою з нереволюцийного табору, і який був не- обхідним як для скликаня Всеукраїнського Хліборобського Зїзду так і для організації на місцях надійної адміністрації, зразу на- магався все прибрати до своїх рук. Я користався з його помочі, але з застереженями.

Важно тепер було довідатись, що думають Німці, а вони цього виявити не хотіли і мовчки старалися розпізнати обставини та гро- мадські відносини в краю.

                В цей час, приблизно біля 10-го квітня, я якось-то зустрів князя Карла Радзівілла на вулиці. Ми з ним розбалакались. Між иншим я сказав йому, що тепер служити у війську не можна, що мені сумно без діла.  На це він мені загадково відповів:   „Voutez Vous parier que Vous allez jouer un grand role en Ukraine?" *) [»Хочете об заклад, що Ви будете відогравати велику ролю на Україні?«] Я йому відповів, що не знаю, яким чином це може здійснитись.  Того-ж дня, не па- мятаю хто саме, мені переказав,  ніби німецьке командуваня ціка- виться мною і  бажає зі мною познайомитись. Я згадав тоді, що Радзівілл бачиться з Німцями в домі своєї матері, у якої збіралось тодішнє київське товариство,  і поставивши поруч ці дані,  подумав, що може ця звістка не є вигадана.  Дійсно через 1—2 дня до мене приїхав офіцер в російському уніформі, заявився як служащий в якімсь відділі Оберкоманди і повідомив, що начальник розвідоч- ного відділу Оберкоманди, майор Гассе,  прохає дозволу приїхати до мене в дуже важній справі. Того-ж дня у вечері я бачився з Гассе. Він  виявив  до  мене   надзвичайну прихильність.  Розмова   йшла, головним чином, про нашу організацію.  Я висловив свій погляд на політичні відносини і на політичні ґрупіровки на Україні.  Памятаю, що він чомусь дуже уважно  розпитував про Імператора і про по- передню мою   військову службу.    Більше ні про віщо ми не роз- мовляли, але я всетаки мав вражіння, що відносини Оберкоманди до моєї особи прихильні і що при потребі з Німцями можна буде по- розумітися.  Це побаченя дало мені одначе відчути, що чекати далі нічого;   що обставини складаються так, що необхідно   рішуче йти наперед і що, коли чекати, поки виросте наша організація, то буде

74

вже запізно. До того всіх моїх прихильників турбували скликані Радою на 12-е травня Українські Установчі Збори і вони ждали вже від мене рішучих кроків.

Офіцерства та цивільних людей, співчуваючих і рішучих, в той час зібралось вже біля мене досить.  Треба було тільки, щоби Німці не стали на перешкоді. Після побаченя з Гассе, я вже мав надію, що вони заховувались-би невтрально в разі мого активного виступу. Я цілу ніч не спав, обдумуючи це все, а на ранок я вже був готовий приступити до діла рішучо і негайно.  Зараз-же покликав я до себе полковника Сахна-Устимовича і полковника Каракуца і доручив їм негайно набірати офіцерів, не розяснюючи цим офіцерам поки що конкретної цілі наших заходів, бо необхідно було зберігти наш план в повній тайні, аби уникнути арештів і провалу цілої справи. Ґіжиць- кому також було доручено вербувати офіцерів і зібрати вiдомости про всіх   тодішніх   видатніщих громадських діячів. Парчевський взявся перебалакати зі школою прапорщиків.   Вишневський, що енергійно працював в Союзі Землевласників, взявся зробити потрібні приготовленя до зїзду хліборобів, який був скликаний на 29-е квітня.

-

13-го та 15-го я знову бачився з Німцями.  Ці рази розмовляв з майорами:  Гассе і Ярошем.   Я їм одверто  накреслив свій план, при чім зазначив, що не потребую од них  ніякої допомога,  тільки невтралітету; коли-ж вони настільки співчувають мойому планові, що хотять допомагати і своїми силами,   то я був-би дуже вдячний, коли-б ця допомога обмежилась тільки тим, щоби зробити непотріб- ним даремне пролиття крови, на випадок коли-б  галицькі Січові Стрільці, що оберігали тоді Центральну Раду і були єдиною певною військовою  силою, якою розпоряжав уряд,  схотіли цей уряд обо- роняти.   Німці нічого певного мені не сказали, хоч досить одверто виявляли своє співчуття.  Один з них замітив, що начальник штабу генерал Ґренер, мабуть, запропонує мені з ним переговорити.  Я ви- словив свою згоду на ці переговори.

Після того я далі вів свої приготовленя. В мойому помешкані постійно товклася маса народу. Я мешкав разом з кількома своїми офіцерами. З ранку до вечера до мене приходили всякі люде: офі- цери, члени партій, ріжні журналісти, члени Союзу Землевласників. Проводилось з цими людьми вести балачки, конкретно виясняти справу тільки тим і настільки, наскільки це було необхідно; біль- шости конкретно справа зовсім не була відома, а од багатьох при- ходилось її старанно ховати. В цілях конспірації приходилося всю

75

працю будувати на персональному довірю. Всетаки я дивуюся, яким чином ми тоді не звернули на себе уваги уряду. Видко ніякої роз- відки у нього не було. Один тільки австрійський агент майор Флейш- ман щось пронюхав; в саму гарячу хвилю, цілком для мене не- сподівано, зявився до мене його осавул, довго у мене без потреби сидів і зрештою переказав мені тільки, що майор мені передає поклін і хоче довідатись про моє здоровля. Позаяк я ніколи в життю не хворів, то мене цей візит дуже здивував. Я мав найменше довіря до цього майора і хотів, щоб він знав як найменше про нашу справу.

-

Перше ніж оповідати далі, я хочу згадати про деякі заходи, які я робив, аби звязатись з українськими национально свідомими але поміркованими кругами і знайти серед них солідних та авторитет- них помічників для своєї справи.

Трохи раніще ніж приступити до задуманого діла, я, шукаючи людей, рішив звернутись до Петра Яковлевича Дорошенка, який постійно жив в Чернігові, займаючи посаду директора дворянського пансіону.

Петра Яковлевича я любив і поважав, як я уже згадував на початку моїх записок. Він мав на мене великий вплив, коли я був молодим, в напрямі розвитку любови до історичного минулого нашого краю. Дуже розумний, добре освічений, знавець нашої історії і старо- вини, власник гарної книгозбірні, він ще був зовсім молодим мійським лікарем Глухова, коли я постійно зустрічався з ним за часи моїх приїздів до нашого маєтку Полошки, що були в пяти верстах од міста. Наші бесіди про минуле України продовжувались цілими годинами. Він зовсім не схожий був до типу сучасних наших рево- люцийних українських діячів, дуже низько їх розцінював, але до минувшини нашої відносився з величезною любовію. В його опо- віданнях кожний момент з історії нашої ставав яскравим і цікавим, а особливо цікаво оповідав він біоґрафії діячів минулих часів Геть- манщини. Я дуже любив бувати у нього, а з часом наше знайомство перетворилося в міцне приятельство, що за ці 25 років нічим не було порушене. Де-б я не був, поскільки це було можливе, підтримував я з ним тісний звязок. Не раз гостював він у мене, в мойому полтав- ському маєтку Тростянці, в Царському Селі і Петербурзі, коли я там проживав. Мені завжди здавалося, що ця людина, невідповідно свойому розумові і здібностям, занадто скромна. Скільки бачиш людей без всяких здібностей, які роблять карієру. А це була людина

76

дійсно видатна, яка ціле життя працювала по закутках громадської арени виключно через свою скромність, хоч часами він ніс на своїх плечах відповідальні обовязки, хоч-би підчас своєї праці в земстві.

                Тепер, коли обставини складались для мене так,  що приходи- лось, не відкладаючи, приймати відповідальні постанови,  я рішив його викликати.   В загальних   рисах я зясував   Петру Яковлевичу становище і свої  міркування про можливий вихід з нього.  Петро Яковлевич, звикши до сільського, провінціяльного життя, де рішеня всяких питань  визріває мало не роками, був дуже схвильований і ясно свого погляду не висловив.  Одначе, виїздючи він мені сказав: »Ну, дай Вам Бог успіху!«  Рішучі кроки не відповідали його вдачі. Для мене, одначе, особливо в такий мент, думка Петра Яковлевича була дуже цінна, бо він займав авторитетне соціяльне становище і погляди наші в головних питаннях сходились. Відносно національ- ного питання ми були цілком солідарні. Його відносини до задуманої мною справи були тим більше важні, що він користався повагою і в українських і в місцевих  російських колах.    Після балачки з ним я одначе переконався,   що в  політичних  справах,  які вимагають рішучости,   годі  шукати активної  підтримки у старого   покоління Українців ...

-

Час йшов.  Підготовка до зїзду хліборобів посувалась далі, всі взагалі приготовленя велись далі енергiйно.  В той-же час відбулася подія, яка не мала  ніякого звязку з нашими приготовленями,  але кинула на них згодом небажану тінь. Це був ввод німецької частини в »Центральну Раду«   підчас засідання і арешт там членів уряду. Причиною такого поступованя Німців були заміри уряду Централь- ної Ради підняти проти Німців селянське повстання з метою при- мусити Німців піти геть з України. Цьому повстанню мав допомагати польський корпус, розташований тоді біля Черкас. Члени Централь- ної Ради почали одверто з  катедри вести агітацію проти Німців. Ніби для того, щоби одночасно   налякати »буржуїв«,   уряд   почав арештовувати деякі особи, що були в ділових зносинах з німецьким командуваням, обставляючи ці арешти якоюсь таємницею, і якимись чудними, нігде в законах не передбаченими порядками.  Одного дня було заарештовано, ніби в імени орґанізації, доти в Київі невідомої, »Союза спасенння України«, багатого   київського банкіра Доброго, якого вивезено потім невідомо куди. Оповідали, що він був один з видатніщих фінансових діячів, що працювали з Німцями, і тому він обурив проти себе цей Союз. Думаю, що Добрий такого особливого значіння у Німців не мав,   він  просто   обробляв свої комерцийні

77

справи. Все це примусило Німців перейти до активої оборони. Вони взялись за справу Доброго, почали її розсліджувати, виявили при- четність до неї урядових осіб і заарештували, найбільш по їх даним винуватих: премієра Голубовича, військового міністра Жуковського, і хотіли ще заарештувати міністра внутрішніх справ Ткаченка, той одначе утік.

Але неприємно було те, що Жуковського заарештовано в самій Центральній Раді підчас засідання. Підійшла озброєна німецька рота до Педаґоґічного музею, караулами обсадила всі виходи, а офіцер з кількома жовнірами зайшов до зали засідання і заарештував мі- ністра. Цей арешт зовсім не був звязаний з планами нашого пере- вороту, але тому що самий переворот відбувся через кілька днів після арешту, то обидві ці події і публика, і преса сполучили між собою, яко дві части одної і тої самої справи. Вийшло так, ніби Німці арештували міністрів, щоб хлібороби могли зробити потім переворот. Пізніще Німці спростовували цю поголоску, але в таких випадках, спростовуваня рідко осягають мету.

-

В мені все більше і більше зміцнялася думка, що коли я не зроблю перевороту тепер, то у мене залишиться на завжди гнітюча свідомість, що я несмілива і слабодуха людина і що я ради власного спокою пропустив можливість врятувати край. Я не мав сумнівів, що переворот потрібний і користний, навіть в тому випадку, коли-б нова влада не змогла довго утриматись. Я вважав, що владу я по- долаю взяти в свої руки і що те, що удасться мені зробити, у всякім разі дасть відпочинок, відновить в краю порядок, а в населені силу для нової боротьби. Але у мене були і сумніви, хитання в думках... Я думав: навіщо мені йти в це болото злости, зненависти й заздрости. Тепер-же тільки той зможе добути популярність, хто візьме лівий на- прям, вживатиме демаґоґії, а мені для того, щоб зробити дійсне добро для краю, прийдеться йти самому проти течії і других перекону- вати . . . переконувати без кінця про потребу взаємних уступок. Треба було шукати людей, що могли-би провадити діло в тому на- прямку, в якому треба було його провадити. Треба було відшукати людей однаково зі мною думаючих, а цих людей через технічні умови перевороту, який вимагав пильної конспірації, за короткий час від- шукати було неможливо. В питаннях, як соціяльних, так і національ- них, треба було шукати компромісних рішень; завдання тим більш важке, що все поділилося ході на різко протилежні уґрупованя: одне — українське, різко шовіністичне, друге — рішучо не хотіло знати ніякого українства; одне — зо всіма крайностями і утопіями

78

соціалізму, друге — без всякого політичного чуття необхідносте де- яких соціяльних реформ. Була, правда, одна партія на чолі з В. П. Науменком, партія поміркованого націоналізму, але була вона мало- людна, мягкотіла і неактивна, — до помітного впливу, до провідної ролі, особливо в таку добу загострених відносин, нездібна. Пізніще, за добу Гетьманства, українська національна ідея стала захоплю- вати чим раз ширші кола людей, які поважно трактували національ- ний рух, готові були працювати для нього без галасу і тієї шові- ністично-злобної піни, яка тільки збільшувала число ворогів україн- ства серед свого-ж українського населеня. Але до кінця Гетьманства ні українські націоналісти, ні місцеві общероси до моєї тактики в масі не прилучилися.

Особливо тяжкими уявлялись мені тоді відносини з Німцями. Я почував, що ці відносини вимагатимуть від мене великого такту, колосального напруженя і саможертви. До того часу я Німців не знав в обставинах мирного життя. Коли а подорожував перед війною по Анґлії, Франції, Німеччині, то як раз серед Німців мав найменше знайомих. Пізніще була розповсюджена брехлива чутка, ніби фельд- маршал Ейхгорн був одружений з родичкою моєї дружини і таким чином доводивса й мені родичем. Це була брехна. Ніяких родинних звязків ні з мого боку, ні з боку моєї дружини з фельдмаршалом Ейхгорном, або з якимсь иншим Німцем не було. Я не знав нікого, ні серед німецьких політиків, ні серед військових чи бюрократичних верхів. Це надзвичайно утрудняло тепер моє становище, особливо при перших кроках мого виступу. Мушу признатися, що я не без хитаннь рішився вийти на політичну боротьбу. Еґоїстичні міркування все тягнули мене в инший бік. Перспектива зненависти зо всіх сторін, яку я усвідомлював собі заздалегоди, не могла на мене не впливати. Важко було мені пристосувати себе до цілком нових умов життя і не- звичайного дла мене оточена. Вихований в тепличних умовах, від- давши ціле житта праці виключно військовій, я мало знав всі ці дрібниці буденного політичного життя, ідеалізував людей більше, ніж в моїм віці і в моїм становищі це було допустимо. Я відчував всі ці труднощі і небезпеки, але мене приваблювала грандіозність завдання; мене захопило пробуджене революцією в масі солдат і молодих старшин українське національне почуття. Я повірив, що оце молоде національне почуття допоможе Україні швидче позбутися анархії і стати на ноги. Моя програма була проста : створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміні- страцийний апарат, аких в той час фактично не істнувало і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні

79

політичні і соціальні реформи. Політичну реформу а уявляв собі так: — ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролєтаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному життю краю. Соціяльні реформи а хотів проводити в напрамку збільшена числа самостійних господарств коштом зменшеня обширу найбільших маєтків. Я бачив, що соціялістичні ідеї чужі народній масі, що їх держиться тільки невелика купка одірваної від народу інтеліґенції. Я ясно собі усвідомлював, що соціалістичні експерименти привели-би неминуче до большовизму, до знищеня духової і матеріальної культури, повернули-би наш чудовий край в висохшу пустиню, на якій з часом усівся-би знову капіталізм. Але який!... Не той кволий, мягкотілий, що животів у нас досі, а всемогучий всесвітній золотий телець, в ногах якого буде повзати наш-же нещасний, соціялістичними провідниками обдурений, »революцийний народ« ...

Швидко одначе мої сумніви і хитання зникли. Перші-ж кроки показали, що досить людей іде мені на зустріч. Післа 10-го квітня події вже розвивалиса самі собою, чиплаючись одна за другу.

-

Йшли енергiйні приготовлена до з'їзду хліборобів. Працювали паралєльно дві хліборобські організації: більш права і сильніща — »Областной Союзъ Земельныхъ Собственниковъ«, організований задовго до революції, і більш радикальна як в земельному так і національному питанню, але молодша і слабіща »Українська Хлі- боробсько-Демократична Партія«, яка зорганізувалася вже підчас самої революції.

Провадилась організація серед війська. Як я згадував вище, з Німцями я вже бачився кілька разів. Я був повідомлений, що зі мною хоче мати розмову начальник штабу німецької Оберкоманди ґенерал Ґренер. В той час моя зовнішня політика мусіла виходити з двох фактів: німецько-австрійські армії зайняли весь край; на півночі були большовики, які ждали відповідної хвилини, щоб кинутись на Україну. Відносно Німців а мав складні почування. З одного боку вони врятували Україну од повної руїни та анархії, і вони були потрібні Україні доти, поки вона не привчиться стояти на своїх власних ногах. Як відомо, народности, що не мають своєї держави довгий час, гублять здібність до організації себе власними силами і повертають собі знову це уміння поволі, при щасливому збігу обставин. Такий щасливий збіг обставин для України як раз і наступив тоді, коли німецька армія оборонила край од зовнішніх і внутрішніх руїнницьких сил за дуже дешеву, порівнюючи, ціну:

80

експорт кількох десятків міліонів пудів хліба в обмін на потрібні краєві фабричні вироби. Але з другого боку роки жорстокої боротьби привчили всіх нас дивитися на Німців, як на ворогів.    Безрезульта- тність німецьких змаганнь на їх західному фронті вказувала на неможливість їх остаточної перемоги і примушувала оглядатися на те, як кінець війни одібється на долі краю,  коли настане мент для підрахунку остаточних ітогів. Значить  треба було, користуючись поміччю Німців в так критичних обставинах, берегти позицію невтральну. Треба було зразу відокремити дрібниці од важних річей і, уступаючи в справах, які особливої шкоди краєві не приносили, міцно боронити більше поважні інтереси. Я усвідомлював собі з самого початку, наскільки це буде важко. Не маючи ні серіозних збройних   сил,   ні   однодушної   підтримки з боку тих, що тоді репрезентували національну свідомість   і   національну активність України, я мусів покладатися тільки на свій такт.

Біля 27-го квітня у мене зявився капітан Альвенслєбен.  Він прийшов, здається, з власного почину.   Мабуть в німецькому штабі були розмови про мене. Альвенслєбен їх чув і прийшов до мене познайомитись. Він належав до аристократичної пруської родини, грав деяку ролю в »Оберкоманді« (де офіцерство було здебільшого не родовите) і зайняв визначне становище в київськім вищім колі суспільства. Він одверто висловлював свої погляди, які   нашим великим земельним власникам дуже подобалися,  але вони далекі були од поглядів німецької »Оберкоманди« і її шефа Генерала Ґренера. Він прийшов до мене гарний, стрункий, рішучий і заявив, що душею і   тілом   стоїть   за   переворот і враз мов-би зайняв становище приділеного до мене аташе. Зпочатку я до нього ставився з недовірям, потім упевнився, що  він тип щирого і  доброго німецького юнкра.

                Незадовго до назначеного для перевороту дня, Альвенслєбен повідомив мене, що в урядових колах помічається деякий неспокій; можливо, що там дещо довідались і можуть мене заарештувати. Тоді я переселився в мешкання свого старого товариша по полку Б., який мешкав в окремому будинку, ні в яких політичних справах участи не приймав і був поза всякими підозріннями.   Тепер я жалкую,  що скористався гостинностю свого старого однополчанина, бо тепер, після поваленя Гетьманства,  нова влада мститься за мене на Б.,   його заарештовано і замкнено до вязниці.    Чув я, що його обвинувачують в участи в перевороті і в політиці мого уряду, але в цьому немає й тіні правди, бо за часи моєї влади Б. ніякого політичного значіння не мав; вязали мене з ним тільки старі товариські відносини. В питаннях-же;

81

політичних у мене з ним було дуже мало спільного. Він належав до людей крайнього правого світогляду. Ми з ним взагалі дуже мало розмовляли про державні справи. Але, що мене дивувало, так це те, що, не дивлячись на свої крайні праві переконаня, він стояв за досить радикальну земельну реформу.

-

24-го квітня у вечері відбулося моє побаченя з ґенералом Гренером. В спільному засіданні приймали участь: Ґренер, Ярош, Гассе з одного боку, я з другого, і тому що я невправно розмовляю по німецькому, то були присутні перекладчики. Ґренер почав з заяви, що Німці не втручаються до наших внутрішніх справ, одначе, з огляду на істнуючі відносини в краю і повну непрацездатність уряду Цент- ральної Ради, вони тим намірам, які я збіраюся реалізувати, співчувають, але перше ніж остаточно свої відносини до них зясувати, прохають мене ознайомити їх точніще з програмою мого майбутнього уряду. Я устно в кількох пунктах представив свій політичний план. Представники німецького командуваня внесли од себе деякі додатки. Після цього вони представили мені проект умови зі мною.

Цей проект складався з десяти пунктів. Я рішучо одхилив і власноручно повикреслював з представленого мені тексту слідуючі місця:

1. Додаток до пункту 6-го, який встановлював тільки для Німеччини і Австро-Угорщини монопольне право користання віль- ною торговлею харчовими продуктами.

2. Пункт 9-й, який зобовязував прийняти до виконаня вже вироблені з Центральною Радою умови по фінансовим і валютним питанням. Я побоювався взяти на плечі Гетьманського Уряду зобовязаня недосвідченого фінансового відомства Центральної Ради.

3. Останній абзац, який зобовязував віддати на кілька років Німеччині і Австро-Угорщині всю остачу харчового продукту і сировців і дати для тих держав виключні митні льгота.

По деякій словесній боротьбі Німці уступили і од згаданих пунктів відмовилися. Після цього проект умови зі мною виглядав так:

Першим пунктом підтверджувалось визнання пактів Берестей- ської Умови. Другий пункт говорив про те, що Центральна Рада роз- пускається, Установчі Збори не скликаються, нові вибори до Законо- давчих Установ відбудуться не раніш повного заспокоєня краю і срок їх скликаня встановлятиметься по згоді з Німецьким Команду- ваням. Третій пункт установляв, що розміри українських військо-

82

вих формуваннь і способи іх використовуваня мають бути установ- лені по згоді з Німецьким Командуваням. Четвертий пункт говорив про негайну відбудову правильного судового апарату і обмежував компетенцію німецьких військових судів тільки тими злочинами, що були поповнені проти німецького війська.  Пятий пункт зобовязував привести до порядку весь адміністративний апарат, очистити його від невідповідних по культурному і моральному рівню елєментів, також розпустити земельні  і инші   революцийного   походженя комітети. Шостий пункт установлював зобовязаня що до задоволеня  потреб німецького війська. Сьомий говорив про відновленя вільної для всіх торговлі харчовими припасами і підкреслював збереженя для Союз- них Держав льгот,  встановлених  Берестейською Умовою.   Восьмий пункт заявляв про відновленя власности, збереженя до певної норми великих господарств в цілях забезпеченя експортної здатности хлібо- робства, парцеляцію великих, вище встановленої майбутнім земель- ним законом норми,   маєтків,  передачу землі   селянам  за викуп. Останній пункт декларував принципову згоду повернути Німеччині видатки на військову допомогу Україні.

Я прохав перекласти всі ці пункти і прислати переклад мені до дому на остаточне вирішеня. Ґренер погодився.

На мене цей Генерал зробив дуже гарне вражіння.    Спокійний, урівноважений,   прямий,   без   бажання   безсовістно   експлуатувати наше скрутне становище і урвати все, що здумається.  На прикінці Ґренер підкреслив, що я можу рахувати на їх допомогу по відбудові порядку і на їх підтримку тільки після того, як своїми власними засобами захоплю владу.  До того-ж моменту німецьке військо буде невтральне, але значних вуличних розрухів не допустить. Тому радив він мені як найкраще  обдумати  всі  мої заходи що до захопленя урядових ійституцій.    Він весь час повторював, що вони до наших внутрішніх   справ   не  втручаються.   На   цьому   наші   переговори закінчилися.

-

Після розмови з Генералом Ґренером пізно вночі я повернувся до дому і став в думках перевіряти  степінь  пiдготовлености своєї справи.  Мене турбувала відсутність біля  мене досвідчених людей, здібних обняти міністерські посади.  Намічений на посаду голови ради міністрів — Микола Миколаєвич Устимович був відданий нашій справі і був мені особисто симпатичною людиною, але я бачив, що для цієї ролі він не підходив.   Підходящої людини я в Київі не бачив. Рішив взяти Устимовича на короткий час з тим, щоби знайти иншого, коли можна буде вже лєнгально працювати і вибірати людей не з

83

вузького кола конспіративної організації. Опріч того далеко не всі портфелі були розпреділені навіть тимчасово. Це мене дуже непокої- ло. Не мав я ще начальника для свого штабу. Не було також ні військового міністра, ні міністра хліборобства. Події йшли дуже швидким ходом, за кілька днів я мав обняти владу, а людей для веденя головніщих справ урядових я ще не мав. Я пригадав собі ґенерал - майора Дашкевича - Горбатського, що командував 24-ю дивізією в 1-му армейському корпусі. Особисто я його знав мало, але в корпусі, памятаю, його хвалили, як видатного і рішучого командора полку. Він був офіцером ґенерального штабу. Я запросив його до себе і призначив начальником свого штабу.

Того-ж дня я познайомився з Олександром Олександровичем Палтовим. Обдумуючи свою першу відозву до населеня, яку необхідно буде випустити в день перевороту, я хотів порадитись з юристом і про це сказав Ґіжицькому. Він привів до мене Палтова. Я розповів Палтову про наші плани i про ті цілі, які майбутній уряд собі ставить. Палтов з моїх слів записав головні точки відозви, а через півтори години приніс вже готову Грамоту, яка після кількох редакцийних виправок і була оповіщена в день проголошеня Гетьманства. Палтов зробив на мене вражіння дуже освіченої і здібної людини, яких як раз тоді мені було потрібно. Він виявив повну охоту працювати далі, не ставлячи при тім ніяких своїі політичних умов. Вже після перевороту він був призначений товаришем міністра закордонних справ і на цій посаді працював весь час Гетьманства, вийшовши до димісії за місяць перед перемогою повстання.

Потім я часто чув докори за те, що наблизив до себе Палтова. Оповідали, що у нього були якісь грошеві непорозуміння за часів його дореволюційної служби, що він ніби був під судом. Може цьому й правда, але по справедливости мушу, сказати, що за часів Гетьманства Палтов честно і енергійно працював для добра Української Держави. Це була людина видатна по розуму, по здатности до праці і по всебічній своїй освіті. Звичайно до пізньої ночі він бував на засіданнях ради міністрів, що відбувалися в Гетьманському Двірці, а о восьмій рано він вже приходив з приготованими до підпису паперами. Він дійсно працював над утвореням Української Держави не страха ради, а по совісти. Ніякої затаєної думки у нього не було, він брав питання завжди сміливо і широко, не звужував його і не боявся новаторства, коли це було доцільно. У нього був широкий, але при тім державний розмах, якого на жаль багатьом нашим діячам бракувало.

-

84

Вся та толкучка, яка зпочатку була в мойому мешканню на Хрещатику перенеслася тепер до мешкання Б. З ранку до вечера повно там було військових, ріжних діячів, що одержували якесь призначеня, або чекали на нього.  Все це здебільшого  була молодь, або люде, які ніякими иншими достоїнствами не відзначалися опріч одного:  моторности.    В   переходові моменти  революції  такі люде завжди являються першими, поспішаючи захопити поста,  яких в нормальних умовах вони ніколи осягнути не могли-би.   Я  був в страшенно тяжкому  становищі,  шукаючи  підходящих  людей для відповідних постів в майбутньому уряді, бо до перевороту і  аж поки нова влада сяк так не підобрала віжки в свої руки, всі старі значніщі організації і видатніщі особи сиділи по своїх норах і не хотіли заанґажовувати себе в непевне діло. Особливо-ж важко було підшукати міністра хліборобства,  бо всі пропоновані кандидати або не підходили зовсім для наміченої мною аґрарної політики,   або-ж як по своїм поглядам здавалися вони мені підходящими, то не хотіли ризикувати,   хотіли вичекати і подивитись, що ще з цього всього вийде.

Я вже згадав, що милий господар теперішнього мого притулку Б. в наші оправи зовсім не втручався. Одначе одного разу, після того як всі мої заходи розшукати підходящого міністра хліборобства не дали бажаних наслідків, я запитав Б., чи не міг-би він кого-небудь мені порадити. Він відповів, що подумає і через якийсь час запро- понував кандидатуру Значко-Боровського. Мене познайомили з ним. Як людина він справив на мене цілком добре вражіння, але по своїм поглядам на аґрарне питання виявився для нас цілком непідходящим.

У вечері того-ж дня в моїм новім помешкані відбулося останнє підготовче засідання, на яке були покликані люде, без котрих обій- тися не можна було і з котрих більшість з конспіративних причин до того моменту в конкретну ціль всіх наших заходів втаємничена не була. Навіть сам Микола Николаевич Устимович не знав, що справа йде про проголошеня Гетьманства і розпуск Центральної Ради. Він все ще думав, що справа йде тільки про новий склад міністерства. Більшість присутніх також не догадувалась, що їх покликано да участи в рішучих кроках. Коли наша конкретна ціль була вияснена, дехто в першій хвилині виявив нерішучість, хитання, але швидко хитання відпадали і присутні становились прихильниками наміче- ного плану.

Все вже було готове для перевороту. Було сформовано охотни- цький полк переважно з офіцерів; у всі українські частини була

85

послано агітаторів. Полковники: Глинський, Олександр Сахно- Устимович і підполковник Бєнєцький керували окремими відділами для захопленя інституцій. Зброї було досить. Я прохав Альвенс- лєбена довідатись, яке в останній хвилині буде становище Німців. Німці обіцяли підтримувати дружній невтралітет. Цього вистачало, тим більше, що в обороні уряду ніхто не думав виступати.

Головою хліборобського зїзду було намічено Вороновича. Хлі- бороби масами зїздились до Київа на зїзд з усіх місць. На жаль повної єдности між ними не було. З загальної маси виділилась найбільш національно настроєна частина полтавців — »Партія Хліборобів-Демократів«, яка з національних і тактичних мотивів все ще шукала компромісу з Центральною Радою. Цю їхню компромісову тактику я вважав хибною і тому мусів в своїй акції опертися виключно на переименований в »Союз Хліборобів«, »Союз Землевлас- ників«, хоч я й симпатизував більше національним і соціяльним ідеям »Хліборобів-Демократів«.

Загальне число делеґатів обох з'їздів обчислялося в 6 до 7 тисяч; переважаюча більшість — селяне. »Хлібороби-Демократи« складали шосту, або сьому частину. Якогось розходженя між дрібними і вели- кими землевласниками не помітно було, всі були обєднані ідеєю оборони права власности і порятунку краю від анархії. Мені довелося розмовляти з селянами, які мали по півтори, дві десятини і всі вони свідомо йшли проти Центральної Ради, в оборну своїх прав власности. Ця повна однодушність великих панів з малоземельним селянином була результатом 3-го універсалу з його соціялізаціею.

-

26-го або 27-го квітня я поїхав у вечері в »Союз Хліборобів« на засідання. Ціла вулиця перед будинком, де містився Союз, була повна селян — представників хліборобських орґанізацій — що прибу- вали з потягів, реєструвались в Союзі і відсіль розпреділялись по приготованих мешканнях. Те, що потім писалося і говорилося людь- ми вороже настроєними до хліборобського руху, ніби весь цей зїзд був штучною інсценіровкою, було неправдою. Треба було тільки бачити цей натовп дядьків в сіряках, уважно поставитись до їх настрою, прислухатись до їх розмов, щоби зрозуміти, що це був природний щирий протест дрібного земельного власника проти того наглого порушеня його права власности, яке вчинила йому рево- люція. Дрібний і великий власник обєднались спільностю недолі, яка їх однаково спіткала.

86

Тоді в »Союзі« було намічено, що зїзд продовжиться два дні і що проголошена гетьманської влади відбудеться при кінці другого дня. В дiйсности вийшло инакше, як про це буде мова далі.

В той-же час мав зібратися окремий зїзд »Хліборобів- Демо- кратів«. Я вже згадував, що »Союз Хліборобів Власників« зпочатку був захоплений виступом »Хліборобів-Демократів« проти Централь- ної Ради, але нізніщі переговори про злуку цих двох орґанізацій не дали позитивних наслідків. Через хибну політику »Союза Хлібо- робів Власників« два хліборобські зїзди не злилися в один. Але загалом на обох цих зїздах були заступлені міліони наших хліборобів, що творять той хребет національного організму, який один тільки й може надати безформенній етноґрафічній масі форми державної організації. В цій частині населеня — вся міць нації і вона власне була представлена на цих з'їздах.

-

З 28-го квітня моя особиста робота обірвалась. Все вже було намічено, завдання розпреділені, потрібні на перший мент розпоря- дженя зроблені. Приходилося тільки спокійно чекати вислідів хлі- боробських нарад. Я далі мешкав в родині Б. Дружина Б. Єлена Миколаївна була завзятою прихильницею старого режиму. Мабуть я з своїми осавулами і близчими помічниками, з котрих дехто мусів безотлучно залишатись при мені, не був дуже приємним гостем для господині тим більше, що разом з нами в цей ста- росвітський дім вривалася відновлена українська стихія. Молоді, гарячі голови з мого оточеня не завжди вміли стримувати себе і рахуватись з настроєм господині, починали з нею спори і часом дратували нашу милу господиню всякими дотепами на зразок того, наприклад, що Володимир Святий, як Українець, голив бороду, яку йому пізніще на іконах було прироблено в угоду великору- ським впливам . . . Бідна наша господиня тільки кривилася, але нас терпіла і свою увагу до наших потреб ще збільшувала.

28-го квітня після обіду я замінив свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання, упередив ординарця, що повернуся години через півтори, щоб мене не шукали, вийшов з дому і візником поїхав до скверу, де стоїть памятник Святому Воло- димирові. Мені хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах. Я почував, що переживаю дуже важні моменти свого життя; усвідомлював собі, що поки це все схоже

87

на якийсь  кавалєрійський рейд і я переживаю тільки  цікаві по- чуття риску, але потім мусить початись зовсім инше, инша праця і инші переживання. Колосальна відповідальність ляже на мене і  я вже змушений  буду забути про  особисте життя  і  особисті інтереси. Я наблизився до памятника і сів на лавку близько від нього. Народу майже не було. Тихий світлий весняний день нага- дував  про  народженя нового життя.  Переді  мною чудово  вима- льовувався наш Дніпро,  свідок  не таких ще переворотів!  Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити собі його будуччину. Я відчував, що починаю якусь нову сторінку в історії мого народу і хотілося усвідомити собі всі об- ставини цього початку.  »Хай буде, що буде,  а йти на це діло я мушу.  Потраплю врятувати мій край —  буду щастливий, не здолаю цього зробити — буду мати чисту совість, бо не маю я особистих цілей«. Особистих цілей я не мав, або, краще сказати, я усвідомлював собі ясно, що почуття дрібного самолюбного задо- боленя не окупило-би тих жертв і тих трудів, які од мене буде вимагати мов нове становище.

                Коли  я повернув  до  дому, Б.   сказав  мені, що  заступник убитого большовиками Митрополита Володимира,   архієпископ Ни- кодим, приїде у вечері. У вечері приїхав Никодим. Я його раніще зовсім  не   знав,   довго  з ним  розмовляв  і втаємничив  в  план перевороту. вiн мене благословив. Пізніще, на початку Гетьман- ства,   я  мав  нагоду   часто  з   ним   бачитись   і   жалкую,  що   на Україні на чолі церкви був цей архипастир, хоч він може й мав всі  високі монашеські чесноти. Можливо, що коли-б  був инший архипастир, більш здібний зрозуміти ту тяжку драму, яка в нашім державнім і церковнім життю тоді відбувалася, то ми-б уникнули багатьох помилок.

-

Весь вечір в мешканні Б. йшла напружена праця. Господарі в наших справах ніякої участи не приймали, не виходили з зад- ніх кімнат і в душі може вже й жалкували, що прийняли до себе таких неспокійних гостей.

Дашкевич-Горбатський робив останні розпорядженя началь- никам відділів, робилась остання коректа »Грамоти« до громадян і козаків України. Обдумувалось питання про склад кабінету міні- стрів. Закінчити цієї справи до моменту проголошеня Гетьманства

88

так і не вдалося. Думали, думали і рішили, що буде призначений тільки голова ради міністрів Мик. Мик. Устимович, а весь склад міністрів буде оголошений пізніще. Пізно вночі було принесено перші відбитки »Грамоти«. Я підписався »Павло Скоропадський« і ліг спати.

Настало 29-е квітня. Мене стомив водоворот людський, що за останні дні все крутився біля мене. Мені хотілося довше за- лишитися самому відпочити від людей, аби набратися сили; я відчував, що пізніще вже не матиму часу на відпочинок, тому я довше звичайного задержався в своїй кімнаті.

Зїзд »Союза Хліборобів-Власників« одчинився біля одинад- цятої ранку. Було намічено, що 29-го квітня я ще не поїду на з'їзд, бо хотіли вияснити протягом першого дня наскільки всі ці люде, що вперше зібралися на спільну нараду з ріжних закут- ків України, дійсно готові до участи в перевороті. Він міг-би відбутися і не так успішно, як на ділі це вийшло. Треба було мати людей, на котрих можна було з певностю опертися.

Головою зборів був Воронович. Я залишався в помешкані Б. раз-у-раз отримуючи точні інформації через своїх осавулів. Мені доносили що велика саля київського цирку переповнена до краю. Переважають прості селяне, дуже мало людей, одягнених в піджаки, все більше в свитах. З початку вислухані доклада з місць, які змальовували розпучливу картину повного хаосу, безправности і безвладности на місцях. Настрій все підвищується й підвищується, критика поводженя уряду становиться все жорстокіща й жорстокіща. Після докладів з місць починаються дебати. Всі промовці надзви- чайно однодушно говорять про те, що далі так жити неможна, що необхідно передати владу одній особі, яка мусить оборонити принцип власности і відновити правний лад. Зовсім не чути яких будь дисонансових нот.

Тоді я рішив, що нема чого відкладати на завтра те, що можна зробити сього дня. До того-ж погляду пристав і Воронович. Я наказав всім військовим організаціям, яких в сумі було кількасот люду, не чекати ночі, як це було раніш намічено, а негайно приступити до виконаня своїх завданнь, сам-же поїхав на зїзд з двома осавулами. Ми увійшли через бічні двері до коридору. Всюди були розставлені наші караули. Стоючи в коридорі я чув, як якийсь промовець казав: »Нам потрібна для порятунку краю сильна влада, нам потрібний диктатор, нам потрібний по старому звичаю Гетьман«. Загальним співчуттям були зустрінуті ті слова... Я увійшов до салі і сів у

89

маленьку бічну ложу.  Наступний промовець говорив те саме, що й попередній. Коли він назвав моє прізвище і сказав,  що пропонує мене проголосити Гетьманом, вся маса людська, що була на зборах, як один підвелась і голосним криком почала виявляти своє співчутті. Такого   однодушного  підйому  я  не  сподівався.  Ця  зустріч мене глибока зворушила. Я не належу до людей, котрих легко зворушити, не почуваю в собі багато сентименталізму, але я бачив сльози на очах простих людей, яких доля привчила не виявляти своїх почуваннь і терпеливо переносити лихо, їх погляди, звернені до мене з надією, го- ворили, що вони бачать в мені оборонця своїх прав і спасителя од того зла, яке принесла їм соціялістична революція. Я ніколи не забуду цього менту.

Коли зібрання трохи заспокоїлось і настала тиша, я піднявся на якесь вище місце і сказав кілька слів.   Що саме я тоді сказав, пригадати дословно не можу.  Що  заздалегоди  я  знав,  що мені доведеться промовляти i я готовив промову, але я не сподівався, що проголошеня мене Гетьманом відбудеться саме цим способом, як це відбулося в дійсности. Я уявляв собі, що настрій буде більш діловито- спокійнbй, що відбудеться голосування,   що перед тим доведеться виступати з програмовою промовою. На ділі все відбулося при такому підвищеному настрою, при якому всі умовности щезають. Я казав, що владу приймаю,  що мені дорога Україна, що владу беру для того, щоби допомогти змученому народові. На закінченя підкреслив, що в хліборобах бачу головну силу України і що у них шукатиму я опертя во всіх потрібних випадках. Після цього знов овації.   Нарешті хтось крикнув: »Молебен на Софійській площі!« Пропозиція була зустрінута голосними   окликами  згоди.  Вирішено  було  йти всім  з'їздом  на Софійський майдан.

Перед молебном я заїхав на своє помешканя. Тут зустріла мене Єлена Миколаївна Б.,  зворушуюче поблагословила і дала каблучку од раки  Великомучениці  Варвари.  Видко було,  що  воскресша в Гетьманстві  стара українська традиція порушила її обшеруський консерватизм і недовірчиве відношеня до сучасного українства. Після того я поїхав до Софійського Собору, де мене зустріло духовенство. Преосвященний   Никодим   поблагословив   мене,   а   потім   разом   з хрестним  ходом   я вийшов  на  майдан. Тут  одправили  молебен. Преосвященний Никодим сказав дуже чуле слово. Хор співав: »Многая літа Гетьману Всієї України«.   Дзвони Святої Софії відгукувались голосно на це торжество.  Це були хвилини, яких забути не можна. Скільки   світлих,  чистих надій,   скільки  бажання працювати!   Я старався зовні не виявити тих сильних хвилюваннь, які в дійсности

90

переживав. Але я бачив задоволена в обличчях не тільки членів хліборобського зїзду, але й у всіх, кого зустрічав на вулиці. Я мав вражіння, що переміна влади, зроблена мною, зустрінута загалом з задоволеням. Віра моя в успіх мого діла росла, я надіявся зробити свойому краєві добро. Після молебну я повернув до дому.

Тим часом наші військові відділи виступили і почали займати інституції згідно виробленому планові. Вони мали відзнаку: біла перевязь на лівій руці і малинова на правій. Всі відомости збірались у мене в помешканю. Роботою військових орґанізацій керував Генерал Дашкевич-Горбатський, в це діло я не мішався. Біля Центральної Ради охорона Ради, яку несли Галичане-Січовики, убила трьох моїх офіцерів. Це були одинокі жертви перевороту. В других пунктах ніде опору не було зроблено. Мені здавалося, що військові відділи працюють не досить енергійно. Надходив вечір, а ще далеко не все було в наших руках. Німці трималися нейтрально, але очевидно готові були-б вмішатися, коли-б на вулицях виникли більші розрухи. Це, мабуть, також до певної міри паралізувало прихильників старого уряду, бо який не був анемічний і осоружний уряд Центральної Ради, а всетаки трудно якось уявити собі, щоби ці люде абсолютно таки не мали охоти за свою владу поборотись. Центральна Рада ще засідала в той час, коли ми служили біля Святої Софії молебен, од- наче з наближеням нашого військового відділу члени її самі ро- зійшлися.

До вечера були захоплені тільки другорядні урядові установи, головні-ж залишались ще в руках аґентів старої влади. Пізніще діло пішло більш швидким темпом. Я був заклопотаний иншими справами і не простежив всіх дрібніщих подій цього дня. Памятаю, що у вечері, години біля 8-ої, прийшов до мене начальник Січовиків, що охороняли Центральну Раду, Коновалець. Я його прийняв. Він хотів знати, чи я будуватиму Українську Державу. Я відповів, що для того самого й беру владу на себе і поставив йому вимогу, або перейти на мій бік, або роззброїтись. Коновалець відповів, що нічого не має проти того, щоби служити Гетьману, але за своїх Січовиків може відповісти тільки переговоривши з ними. Він пішов од мене, а потім я довідався, що люде його частиною розійшлися, частиною замкнулися в казармі. Одначе того дня і пізніще вони вже більше не виступали проти мене. Мені шкода, що з цим військовим відділом, при однаковости наших тодішніх цілей, мені не вдалось, ізза метушні, дійти до повного по- розуміння. Треба одначе зазначити, що руїнницькі елєменти весь час намагалися нас розієднуват.

91

Вже у вечері першого-ж дня проголошеня Гетьманства почалась моя напружена горячкова праця, почався ряд подій, що швидким темпом  приходили  одна   за  другою.  Кількість люду,  що  хотіла працювати зі мною швидко збільшувалась. Багато прийшло в перший- же вечір таких, що ще за день перед тим обминали нас десятою вулицею. Настала ніч. В наших руках не було ще важніщих урядових інституцій.   Альвенслєбен переказав мені, що німецьке командуваня починає якось більш песимістично задивлятися на нашу справу і буде рахувати справу програною, коли ми не захопимо до ранку головніших міністерств і державного банку, Я дав наказ, зібрати все, що  можна,  і   захопити  обовязково  участок в Липках,  військове міністертво, міністерство внутрішніх справ і державний банк.   Біля другої години вночі це було зроблено.   В той-же час було одержано відомости, що виконувавший обовязки військового міністра ґенерал Греков кудись зник, а що начальник ґенерального штабу полковник Сливинський   заявив,   що  переходе  на  мій  бік.    Кінний  відділ Центральної Ради з полковником Аркасом на чолі також заявив, що переходить на мій бік.

Як тільки була одержана звістка, що бувший будинок генерал- губернатора захоплено, я рішив туди негайно переїхати.   За кілька хвилин повний віри і охоти до праці я входив в дім, в якому провів потім вісім місяців тяжкої муки. Зі мною було чоловік 10—15, вся решта була розіслана на зміцненя відділів, що обсаджували ріжні інституції. Я оглядав частину будинку, щоби рішити, як нам всім розташуватись на першу ніч, коли до мене зявився Демченко з кількома членами Протофіса, пропонувати мені прийняти зложений ними кабінет міністрів.    Я прийняв од них заяву на папері, але був такий перетомлений, що, не роздивляючись її, ліг в якійсь хаті і заснув. За яку небудь годину мене збудив 3., докладаючи, що чутно часту стрілянину на Банковській вулиці, що у нас всього залишилося пять чоловік охорони і що оставатись тут небезпечно, бо нас можуть захопити.   Я не хотів покидати цього дому, рахуючи, що це було-б ознакою невдачі; відповів 3., що нікуди звідци не піду, наказав приймати міри, які знайде потрібними і мене більше не будити. Трівога показалася даремною. Я заснув і що далі було в точности не знаю. Памятаю, що потім мені було доложено, що Василь Устимович зібрав  кількох   офіцерів  і   заарештував   караул при   державному банкові і таким чином ліквідував останню позицію старого уряду в Липках.

92

Я прокинувся другого дня пізно, біля 9-ої години ранку, одягся і вийшов до їдальні. Я не вірив своїм очам. За ніч все було приведено до повного порядку. Все прибрано, вичищено, набраний повний штат людей, люде розставлені по своїх місцях.   Чайний стіл був гарно сервірований. До мене підійшов полковник Богданович і доложив, що все готове і чи не маю я яких наказів по господарчій частині. За ніч, як я довідався, всі посади по гетьманському двору вже були розпреділеиі участниками перевороту, так що мені залишалось тільки їх передивитись і затвердити.

В великій прийомній салі Гетьманського будинку було вже повно всяких депутацій і ріжних прохачів. Духовенство, селяне хлібороби, громадські діячі, генерали, офіцери і инші чекали на прийом.

Так почався перший день мого гетьманування.

-

Багато людей критикують мій крок і злим оком дивляться на возстановленя Гетьманства.   Зовсім зрозуміло, чому так відносяться до   цього   факту   вороги   української   державности. Оправдувати возстановленя і зміцненя державної української традиції не можуть ці, що хочуть, аби не було української держави.  Відповідати їм на роблені мені закиди — безцільно. Але тим, що звуть себе Українцями, мені хочеться поки що сказати лиш одно:  памятайте, що коли-б не було мого виступу, Німці, кілька тижнів пізніще, завели-б на Україні звичайне ґенерал-губернаторство.    Воно було-б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством воно, розуміється, не мало-б.   Тим самим не було-б Української Держави, яка реально появилась   на   світовій   арені   хоч   в   цьому   короткому  періоді Гетьманства. А це значить, що ідея української державности в очах чужих і своїх здавалась-би й досі нездійснимою утопією.    Від часів Гетьманства 1918 р. державність українська стала фактом, з яким світ вже рахувався і буде рахуватись. Тепер тільки від нас самих, Українців, залежать докази, що факт цей здатний до життя.

Писано III-V 1919 року в Лозанні.