ПРИЛОЖЕНИЕ
(на галицко-русском наречии).

Богдан Світлинскiй

Австро-Угорщина і Талергоф

(В 25-літіе всемірної войни).

Поставлені в заголовку рядом ті два понятя: Австро-Угорщина і Талєргоф — так тісно з собою звязані і так остро врізались в памяти руского народа Прикарпатя, що розділити їх трудно. А зілялись они воєдино і правдивим пеклом записались навсегда в нашій народній душі підчас всесвітної войни 1914—1918 літ, коли на полях безконечних воєнних фронтів рішалась судьба держав і народів і перекроювалась карта Європи вичеркненєм із неї австро-угорскої імперії.

Для нас, руских Прикарпатя, Талєргоф був таким ударом, як в старину, нпр., нашествіє татар чи упадок руско-княжескої держави, а для Австро-Угрії єї послідним: прощайте! смертельним — як по руски говорится — „будьте здоровы !, поминай какъ звали ! приказали долго жить!", но только з тим розличієм, що за тою недоброї памяти покойницею нікто із руских не уронив слезинки, не затужив хвилинку, а лиш вздохнув облегченно: слава Богу, наконец-то єї не стало!

А случилась з нею така, таки нею справедливо заслуженна погибель аж підчас тої всемірної войни, котру она сама на себе накликала і напастливо начала, в котрій, із-за неї одної, схватились і бились чотири года майже всі європейскі і гдеякі позаєвропейскі держави.

Як могло прійти до тої всемірної катастрофи? -- питаются люди нині і будут питатись многі грядущі поколіня. Визвали єї — принято відповідати — многі політичні і економічні причини і суперечности інтересів поодиноких держав і народів, причім до політичних зачисляются національні, общественні (суспільні), расові і культурні в широкім смислі слова, і они над економічними все мали і мают верх.

Німецкій імперіялізм (великодержавність), відомий під німецкою назвою „Дранґ нах Остен", натиск, напор на Восток (Всхід), через союзну Австро-Угрію, на Балкани, Константинополь, Малу Азію, до нафтяного Багдада, хоть внішнє (на зверх) був економічного свойства, бо мав за ціль добувати сирі матеріяли для німецкоі промишленности, визивався і диктувався німецкими політичними інтересами: німецкою жаждою заволодіти славянским міром, запрячи народи Востока в своє німецке ярмо, змусити їх стати лиш підстілкою - навозом для насадженя там німецкої культури і вла- сти. Таж Германія (Нiмечина) і так мала многі і просторні колонії на океанских островах і в поодиноких частях світа, добувала із них много всякого сиря (сирих продуктів) і, во всякім случаю, тісно їй не було. Но она перла на Восток, щоби — як німці співают в своїй національній пісні — „Дайтшлянд, Дайтшлянд ібер аллєс, ібер аллес ін дер Вельт" (Німечина понад всіх і все на світі) — заволодіти міром, і з тою цілю і ідеєю она кинулась воювати з цілим світом.

Но славянскі народи на всході і полудни боронили своєї свободи і державної независимости, а держави Запада (Франція, Англія, Бельгія, Італія і др.) чули себе загроженими германскою перевагою, і в результаті, одні і другі обєдинились против „центральних держав" (Австро-Угрія і Германія) для воєнної схватки.

Ціле 19-те столітє пройшло в приготованях до тої схватки на жизнь чи смерть, головно під впливом національного самосознаня і самопочутя народів. Від Наполєоновских воєн, на єго початку, національні інтереси поодиноких народів все брали верх над всіми іншими во всіх державах і їх відношенях. Особливо в Австро-Угрії, від революції 1848 г., відомої під назвою „весна народів", націоналізм дістав первенствующе значенє. Знесенє панщини, обявленє повної свободи і рівноправія всіх націй в імперії, підписанє конституції імп. Фердинандом, в Кромерижі, куда утік із революційного Відня, і засіданя там першого парлямента, откритє першого общеславянского зїзда в Празі 2 червня 1848 г. — все то цілковито змінило положенє в імперії і відношенє до неї поодиноких народів.

Но та їх „весняна" радість була дуже коротка. Вступившій на престол того ж года 18-літній Франц-Іосиф, слухаючи найблизших совітників-абсолютистів і опасаючись відорваня Угорщини, где Людвиг Кошут підняв возстанє, начав скоро відбирати раз уже данні свободи і рівноправіє. В Варшаві, публично цілуючи в руку руского імператора Николая І., Франц Іосиф просив єго дати воєнну поміч на подавленє мадярского возстаня. Літом 1849 г. руска армія, під начальством ген. Паскевича, перейшла через Галичину в Угрію і возстановила там австрійску власть, совершенно даром. Росія нічого за ту услугу від Австрії не дістала і не просила. Но Австрія уже в кілька літ пізнійше, підчас кримскої войни 1853—4 гг., коли войска кількох європейских держав майже весь год добували на Криму кріпость Севастополь, виставила свою армію в Галичині против Росії, щоби тою угрозою відтягнути рускі сили від Крима, і тим — як принято в рускій історії писати — „удивила весь міръ своей неблагодарностью".

Почувши себе в силі, Франц Іосиф жестоко розправився з мадярскими возстанцями, головні вожді їх були по єго приказу повішені чи розстріляні, а Кошут спасся утечею заграницю. Конституція в цілій імперії була скасована і настав абсолютизм (неограниченна самодержавна власть) на повних 10 літ.

Но потерпівши страшне пораженє в 1859 г. в Італії, а єще більше в 1866 г., під Садовою (в Чехії) від прусаків, Франц Іосиф винужден був знов давати своїм народам конституцію. Він і давав єї від 1860 г., но постепенно, кусочками і помалу, все з своїми „милостями" сильно спізняючись і торгуючись, — а що найгірше — постоянно спекулюючи на спорах і борьбах межи поодинокими народами, щоби їх використати для укріпленя над всіми ними своєї центральної власти. А між тим, при такій пестроті населеня, множестві націй і розличности условій бита, які були в імперії, тілько політика найширших свобод, повного рівноправія і справедливого розмежованя, могла заставити єї вірноподданних бути справді заiнтересованними в єї существованю, цілости і могуществі. Таку політику якраз тогди видвигнув і предлагав правительству вождь руских в Австро-Угрії — Адольф Иванович Сачуров-Добрянскій.

Син угро-руского священника, незвичайно даровитий, пламенний патріот, вірний Руси і Австро-Угрії, А. И. Добрянскій вскорі заняв пост (уряд) рівний мiністерскому, в 1849 г. був уповномоченним посередником межи австрійским правительством і рускою армією ген. Паскевича, і за свої великі заслуги дістав від Франца Іосифа дворянство (шляхетство) з титулом „Сачуров", а затим став депутатом угорского сойма і наконец членом палати господ. В своїй записці, поданній імп. Фердинанду в 1848 г., в своїх парляментских бесідах і газетних статях, він сформулував і розвив проєкт такої конституції, котраби, основуючись на территоріяльно-національній системі, давала всім націям на їх рідній землі, однаково повні свободи і права, з застереженєм, однако, рівноправія і національних меньшинств на данній территорії, і відповідним поділом імперії. Отже так мали би бути поділені на части: Буковина на руску і румунску, Галичина на руску і польску, Чехія на чешску і німецку, Угорщина з Семиградією на угорску, словацку, руску, хорватску і т. д., причім виділені національні части все мали составляти осібну цілість, все і всюда з повною автономією, осібними соймами, краєвими язиками як урядовими, но з відповідним управненєм для язика данного меньшинства. Той проєкт Добрянского був не лиш реально легкій для осуществленя, но і приктично і на ділі уже введений в житє в Швейцарії. Тому і хватались за него поодинокі народи в Австро-Угрії, особливо славянскі.

Та під впливом своїх нiмецких совітчиків-міністрів і зі взгляда на династичні, шляхетско-магнацкі, клєрикальні і др. под. інтереси, Франц Іосиф, весь час своєго предовгого, бо 68-літного царствованя держався цілком противної політичної системи, відомої під латинскою назвою: „дівіде ет імпера", т. є. розділяй і властвуй (володій), значит: використуй суперечности, распрі і борьбу межи народами, давай перевагу одному над другим, щоби обох тим способом ослабити і тим легче над обома держати свою верховну власть.

В дусі тої системи в імперії перше всего введено дуалізм (двойственність, двоякість) осібного, відрубного правленя в обох єї половинах, іменно в австрійскій і угорскій, причім перевагу все мала австрійска над угорскою. Від того дуалізма і пiйшла назва: двуєдина імперія. Притім, як би нарочно, переведено той поділ так, що поодинокі нації сплошною масою находились i в одній і другій половині, підлягаючи в одній таким, а в другій іншим законам, адміністрації, політичним експериментам і прочим „благодатям", як нпр., русини, румуни, словаки, серби і др.

Як-би того еще було мало, в каждій половині з осібна все давалась перевага одній нації над другими, хотя були будто би цілком рівноправні, отже така система практиковалась в Буковині, в Галичині, в Чехії, в Істрії і Дальмації, в Стирії і Каринтії і т. д. Так само в угорскій половині пановали угри  (мадяри) над всіми прочими. Таким способом одні мали все держати за чуб других, а  всі разом iпоодиноко вічно  ждати  милостей і рішеня всяких спорів із Відня. По волі і хитрости Відня гдекуда і гдеколи перевага мінялась і переходила на іншу чи нову группу або сторону. В Буковині, нпр., вибились румуни із-під німців і взяли верх над русинами, в Галичині українствующі самостійники на то, щоби тормозити і задавити руске національне движенє, а якійсь час даже дальматинскі самостійники мали  підривати сербске національне движенє.

Послі того як уже раз в 1848 г., народи імперії дістали всі свободи і рівноуправненє, а пізнійше їх лишились, при постояннiм рості у сих народів самосознаня, в період демократизма і лібералізма, така політична  система  підривала устої імперії і утрудняла єї положенє навні в єї відношенях з заграницею і вообще була самоубійственна.  Австро-Угрія держалась  єї до самої всемірної войни і своєго розпада і завернути від неї ніяк не змогла, бо правительство єї що до тої системи находилось якби в якімсь самообмані. Перше всего правительство  такої великої, довговічної і могучої держави як Австро-Угрія все мало в своїх руках великанскі средства, способи і возможности проводити в житє і дійствіє, єсли хотіло, хотьби і цілком безсмисленну і явно вредну політику, а відь оно все таки нею добивалось гдеяких успіхів, так, що внішнє здавалось, що все в державі в порядку. Таж упослідженні народи откритих бунтів не піднимали, бо все держали їх в їжових    рукавицях перемогаючі їх народи; Таж правительственна адміністраційна   машина дійствувала ісправно. Таж виривающіся на поверхність всякі самостійники аж горіли патріотичним завзятєм прислужитись імперії: наші українофіли відорвати від Росії Малоросію, а полудневі завоювати Сербію і т. д. Таж гдеякі реформи, хоть з опізненєм і кусочками, все таки   переводились. А голоси чи писаня о тім, що в імперії  майже всі народи  незадоволені, що вся та система веде єї до пропасти, що назрівают і грядут такі ураганні собитія, як зъудар славянского  міра з германским, віроятно на теренi імперії, і що покривдженне єї славянске населенє може в своїй лояльности захитатись і т. п., хотя і піднимались і появлялись, но розголоса ні увзглядненя не находили, бо заглушувались  і душились карами,  конфіскаціями, террором. Даже єсли такі опозиційно-критичні погляди, мисли і предостереженя висказувались лиш научно і чисто теоретично, они відгомона в державі не мали і одобреня чи уваги на верхах не удостоювались

Впрочім такої погибельної системи держалась твердо найвисша власть в імперії — сам єї монарх Франц Іосиф. Він считав чоловіком достойним єго довіря тілько того, кто носив титул барона або висшій. Вступивши юношею на престол і будучи по природі чоловіком приліжним, трудолюбивим і упрямим, він став на троні сухим бюрократом-формалістом, як і всякій чиновник в імперії, недоступним в своїх переконаних і привичках ніякій новій живій мисли, ні основній реформі в державі, ні даже якійсь переміні в своїм частнім житю і окруженю.

Він любив армію, і знаючи єї недостатки, лично єї надзирав, но она ні перед ним, ні при нім, ніколи не була ні хороброю, ні надежною. Єще від Наполєонских воєн, заграницею, в воєнних кругах, установився такій погляд, що „австрійска армія на то єсть на світі, щоби все була бита!" І справді, весь XIX вік, єї все і всюда били. Лична опіка Франца Іосифа скорше їй вредила чим помагала, бо він завидував слави iне довіряв талантливим вождям і командирам єї, а ставив во главі єї своїх бездарних родственників ерцгерцогів. І вообще він не любив окружати себе спосібними і мудрійшими чим сам генералами і міністрами, а, напротив, окружав себе послушними єго волі мірнотами і такими бюрократами як сам.

Будучи по натурі чоловіком безсердечним і прямо таки жестоким, він любив від часу до часу якимсь в сущности пустяшним своїм виступленєм, снискати собі дешеву популярність о своїй доброті, доступности і щедрости (випив часом з простими віденцями, в трактирі, склянку пива, на якімсь польованю перекинувся кількома любезними словами з крестянами і т. п.), вся печать в імперії сейчас о тім громко бубнила, так, що аж єго діла і розпорядженя показували єго настояще лице. Колись якійсь надворний поет, несомнінно з єго відома і волі, написав прекрасне стихотворенє (вірш), під чувствительним заголовком; „Слеза монарха", о тім, як він, Франц Іосиф, мав раз підписати смертний приговор (вирок) на якогось убійцю, но так єму єго жаль було, що тяжко передумав над тим документом всю ніч, і аж над ранком розплакався, відкинув перо на бік i дарував тому преступнику житє. То стихотворенє було із німецкого переведене на всі язики, во всіх народних школах в імперії діти виучували его напамять і — так чи сяк — также над ним плакали. А пізнійше повироставши, уже в висших клясах гімназії, узнавали iз iсторii, газет i книжок, як жестоко той сам Франц Іосиф розправлявся з революціонерами 1848 г. як дуже не по семейному обходився він із своею женою цісаревою Єлисаветою і своїм сином престолонаслiдником Рудольфом, русини вспоминали, як він потрактував А. И. Добрянского, митрополита Iосифа Сембратовича, припоминали кроваві вибори і много іншого, а поляки своїх патріотів, погибших в кріпостях Куфштайна і Шпільберга і, указуючи на то стихотворене, в тіснім кружку, одні питались: „Чи то була слеза монарха?" — „Ні, — відповідали другі — то була слеза крокодили"!

Свою природну скупість він прикривав невеликими пожертвованями „із своєї личної шкатулки" — як то шумно в печати все називалось. Межи прочим, і на постройку якоїсь рускої церкви чи школи він відпускав по 300, 200, а то і всего 100 корон. Такій „цісарскій "дар" не дуже виділявся із других пожертвовань хотьби іногда зажиточних містцевих селян, но зато був досить хлопотливий: треба було за ним звертатись з прошенями, телєграмами, діставати єго і благодарити за него через староство, уміщувати відповідну памятну таблицю і пр., так що особливо лакомитись на него не було чого. А ми рускі і подавно мали особливу причину відноситись до „цісарских дарів" здержанно і осторожно. В 1848 г., осеню, бомбардацією Львова був зруйнован Тринітарскій монастирь, руїни єго в центрі города страшилищно валялись довшій час, бо нікто не хотів їх усунути, отже год-два пізнійше, Франц Іосиф, своєю монаршою, тогди уже абсолютною властю, подарував ті руїни разом з невеликою площадю під ними, тогди основанному Рускому Народному Дому. Они були положені під єго стіни як основи (підвалини) постройки, бо для стін они не годились, а стіни і вообще вся постройка була воздвигнута лиш на пожертвованя всего руского народа (підчеркуєм pуского, бо о тім, щоби у нас тут колись могла появитись мазепія, і на догадку нікому не приходило). Но пізнійше, коли Рускій Народний Дом во Львові обзавівся рядом домів і став богатою інституцією, австрійска бюрократія взялась предъявляти на него якісь свої претензії, і все покликуватись на той „цісарскій дар", як на титул таких претензій. Нераз приходилось нам той цісарскій дар тяжко проклинати і на будучність твердо зарікатись колинибудь щось подібного принимати від „найяснійшого пана" — на свою біду та горе.

Хотя Франц Іосиф конституційність устрою і правленя своєї держави часто і виразно підчеркував, всеж на  ділі  считав двуєдину  імперію  якби собственностю (власностю) своєю і своєї династії (володіючої фамілії)  Габсбургів. А тому що він оставався на  троні ізо всіх монархів найдовше і самолично во всі діла правленя вмішувався, то у всіх єго підданних установився такій погляд (тайний, розумієтся), що двуєдина імперія держится на світі лиш ним одним і пока він жіє і володіє, а  по єго смерти навірно розпадется. Покривдженним і поневоленним хотілось якоїсь переміни на лучше, отже  они, знаючи єго добре, ждали єго смерти. Но судьба якби нарочно, держала Франца Іосифа на сім світі довго-предовго. Для ілюстрації відношень наведем такі факти: Ми, рускі в Австро-Угрії, хотя по конституції і значились єї повноправними гражданами, но значились тілько під  назвою „рутени" (нім. „рутенен"), а не під назвою „рускі", „руси" (нім. „руссен"), бо тою другою назвою, т.є., „руссен",  називаются рускі в Росії,  „росіяне",  а  ми мали  бути    по наіціональности непремінно іншими, відрубними від них, бо того требували політичні інтереси двуєдиної імперії і династії Габсбургів.  Що до нас обовязувала бюрократична формула і  фікція, що руских, „росіян" в Австро-Угрії нема, они не  существуют, нема рускої нації ні даже єї назви, она не признаєтся законами, а слідовательно  нема  права гражданства для руского літературного язика, ні pуcкої літератури. Отже — спекулювали дальше на австрійских висотах за підшептом нашої мазепії — для несуществующої рускої нації не може бути ніяких прав, нія- ких шкіл, урядів — нічого. Даже внесение просте прошенє на рускім літер. язиці в урядах відкидалось без прочитаня, бо той язик не єсть „краєвим". Щоби добитись для того язика  якихсь  прав, потреба би руским найперше вибороти собі право законного существованя в імперії. Но добитись того ніяк не було возможно. В тім ділі всякі наші стараня і ходатайства були даремні. Но зложилось так, що, на кілька літ перед войною, один високій сановник, ознакомленной прекрасно з нашим вопросом і положенєм і гдеколи буваючій на авдієнції у Франца Іосифа,    використав  відповідний момент і раз в своїм докладі, межи прочим, намекнув єму, чи не належало би руских („руссен") в Австро-Угрії признати і тим способом замирити Прикарпатє і поправити відношеня Австро-Угрії з Росією. Учувши то, Франц Іосиф витаращив очі, мотнув заперечуючи головою і сказав остро: „найн; німальс уцд німмер!" (ні; ніколи в світі). Хотя та єго відповідь собственно нічого не зміняла в нашім  положеню, все таки була для нас тяжким ударом, бо показувала, що при Францi Іосифі нам ніколи  не стане лучше, і так она і була у нас в тіснім кружку із кількох осіб принята. Один із присутствующих  в нім, старик,  так і  заключив, що нам, очевидно, остаєтся дальше существувати не признанними, і притім "сказав: „Що значит таке єго „німальс унд німмер"? таж він сам — не вічний!" А на то другій, кстати адвокат і їдкій сатирик, перервав живо: „Що, ви ждете єго смерти? Він не умре ніколи! То — Кощей безсмертний!"

Впрочім, Франц Іосиф не любив, просто, ненавидів славян вообще. Хотя, нпр., до поляків він єще відносився наилучше, однако, він ніколи не заступився за переслідованних поляків в Познанщині перед своїм найблизшим другом, кайзером Вільгельмом. Та ненависть монарха до славян була тим паче фатальна для двуєдиної імперії, що в ній, хотя ні одна нація не мала абсолютного большинства, все ж славяне разом составляли майже половину єї населеня (свише 45%). Правда, слабість славян була в тім, що они все гризлись межи собою і австрійске правительство ту гризню всячески підогрівало, но і правительству приходилось наконец считатись з возможностю, що колись в імперії возьмут верх славяне і що Франц Іосиф, волею-неволею, стане славянским Імператором. Раз міністри о тім єму осторожно і намекнули. Він погордливо відповів: „Я волів би стояти перед дворцем пруского короля (германского кайзера) часовим (т. є. на варті простим солдатом), чим бути славянским імператором!" А треба знати, що за послідні сто літ перед войною прусаки відняли у Габсбургів германо-римску імператорску корону (1806 г.), побили Австро-Угрію  під Садовою (1866 г.), викинули Австро-Угрію із германского  державного союза (1867 г.), звязали єї (від 1879 г.) тройственним (австро-германо-італіянским) союзом,  намовили  єї до анексії Боснії і Герцеговини (1908 г.) і тим поставили єї в два огні межи Сербією і Росією, і наконец запрягли єї в свою завоєвательну колесницю, направленну на Балкани і Малу і Серединну Азію. І все таки они єму були близші і милійші чим славяне.

Раз єго генерали звернули єму увагу на то, що в случаю войни з Сербією і Росією, мусіли би битись славяне против славян, значит братя против братів, отже армія може захитатись. Він їм відповів на то різко: „Дисципліна в нашій армії мусит бути така строга, щоби тогди братя братів, одні других, розривали в кусочки (,,айнандер церфляйшен"). Розумі єтся, за него і єго династію Габсбургів.

Такі проявленя личної монаршої несправедливости в політиці, розпорядженях і заявленях тим більше дразнили і огірчали людей, що Франц Іосиф считався і представлявся ревностним католиком, майже каждий ранок бував в дворцевій каплиці на „мши" і носив прастарий, папами римскими наданний Габсбургам титул: „апостольске величество".

Якби на довершенє опасности і риска, із всіх народів в двуєдиній імперії, в найгіршім положеню все находились: рускій на півночи і сербскій на полудни.

Так стояли діла Австро-Угрії, коли все грознійше нависав над нею неминуємий зъудар романо-славянского міра з германским і коли в печати і парляментах всіх держав постоянно на єго угрозу указували. Знаменитий рускій учений, общественновід і славянофіл, Николай Яковлевич Данилевскій (1822—1885) випустив в 1871 г. свою незвичайно інтересну книгу п. з. „Россія и Европа", в котрій, як провидец і пророк, висказуючись докладно о тім будущім зьударі, віщував, що Австpo-Угрія навірно розпадется і ісчезне з карти Европи. З подібними поглядами і предсказанями появлялись статі, брошюри і книжки также в Англії, Франції і Америці. Они в Австро-Угрії строго запрещались і конфіскувались, но населене єі о них все таки знало.

Опасаючись національно-культурного єдинства своїх руских з рускими в Росії, австро-угорскі власти намотались всевозможными способами і средствами відділяти — відгороджувати одних від других китайскою стіною. Всякі рускі виданя із Росії в Австро- Угрію не допускались, єсли ж они якимсь чудом все таки сюда проникали, то ті що їх читали і у себе держали, уже тим самим були під підозрінєм. Рускі путешественники (туристи) і учені, єсли остановлювались хотьби тілько проїздом через Геличину і Буковину, часто відставлялись під жандармским конвоєм назад дограниці, іногда даже як „шпіони". Переписка відси наших з рускими в Росії, виписуванє сюда із Росії газет і журналів, держанє у себе бібліотеки із російских видань і т. і. потягали за собою підозрінє в шпіонстві і головній державній ізміні (здрада, „гохферрат"), караємих по австрійским законам висілицею (повішенєм). Із осторожности наші учені виписували для себе чисто научні книги із Росії через Германію (Лейпціґ-Липск) посредством німецких книгарень або чешских учених. Бували случаі, що даже якійсь польскій книгарник попадав у властей під підозрінє за то, що виписав собі якісь рускі книжки із Варшави. Наших селян власти старались не перепускати на російеку сторону на добрі полеві зароботки в Бесарабії, Подолі і Волині, на богослуженя в Почаєвску Лавру і т. д. Які в тім взгляді, у австрійских властей бували дикі і просто дивацкі помисли, свідчит той факт, що они довгій час запрещали нам щонибудь печатати т. зв. ,,гражданкою" (нинішним руским світским письмом), бо гражданкою від Петра Великого печатались книжки в Росії, а лиш позволяли печатати церковно-славянскою кирилицею, а то в один час (около 1860 г,) пробували даже єi замінити латинкою, но на  тім постидно зрізались. Но все то було даремне: рускій народ в двуєдиній імперії считав себе національно і культурно єдиним з остальним руским народом і то єдинство проявлялось у него все живо і ярко. Та хотя ми і здорово мислящі посторонні очевидці  положеня і відношень считали таку політику відокремленя і відрізаня  Галицкої Руси від остальної безумною, то австрійске правительство считало єї дуже мудрою, бо она давала єму в руки такі вигоди:  рускій  народ в Австро-Угрії був  від великої і богатої общерускої культури відтятий, а своєї містцевої культури не має і може і не буде мати, бо перше всего єї витворити скоро невозможно, а по друге він для єї витвореня не буде мати ні средств, ні способів, ні сил, — о то уже адміністраційна машина добре старалась — а остаючись малокультурним, той народ не зможе мати ні претензії на всі гражданскі права, ні на рівноправність з другими висококультурними народами в імперії. І заступатись за него нікто не зможе, бо то і не рускій, а цілком іншій народ еще не розвитий, не означенний, що  до   своєї  национальности, єще на дуже низкій ступени культури, без літературного язика, без письменности, без інтелігенції, даже без найменьшого понятя   і   спосібности управляти хотьби самим собою. І єсли вчитуватись та вдумуватись в викрутаси і затії тої австрійскої політики за все 19-те столітє, до самої войни, то можно видіти, що штучно она переводилась і піддержувалась з гдеяким  успіхом. Та ж відомо, що пізнійше, за більше чим 40 літ досить широкого розмаха украінофільского движеня, єго сторонники, всеодно, остались таки, без літературного язика, без  прочної   правописи,   без  літератури,   словом, без культури, бо і то, що они в тім взгляді сфабрикували, на стілько убоге, невисоке і слабе, що претензій на признанє повноправія у предержащих властей і вообще сильнійших міра сего не могло мати. Но руске єдинство ішло у нас своїм путем, укріплялось і проявлялось по своєму, як і о скілько то було возможно.

Откритий 19 жовтня 1848 г. во Львові „Зїзд руских учених" був того єдинства краснорічивим і громким заявленєм. Правда, на нім признано необходимом просвіщати народ на галицко-рускім нарічію, — і то було цілком понятним і оправданним — но разом з тим підчеркнута була і важність образованя в середних школах (гімназіях) посредством церковнославянского і общеруского літературного язика. Розумієтся, галицко-рускі учені признавали і висказували і виказували характерні признаки малоруского нарічія осібні від руского літературного язика і нарічія великоруского чи білоруского — бо у якоїж нації на світі їх нема? - і приналежність галицких русинів до малоруского племени вообще і нарочно підчеркували то виразно, щоби тим перед властями себе обезпечити і оправдати, но притім они все твердо вірили, що тим єще не стают сепаратистами-самостійниками, бо і так все малоруске племя входит в состав (склад) всего великого руского народа. Коли тогдашній намістник Галичини гр. Стадіон пригрозив галицко-рускій делегації, що, єслиби галицкі русини признавали себе таким самим народом, що і рускі в Росії, австрійске правительство того би не стерпіло і взялось би їх переслідувати, делегація та признала таку галицко-руску відрубність від великорусів і вообще „росіян", щоби намістника успокоїти i напасть від себе відвернути, но розумувала собі так: все одно, сяк чи так, хоть і належачи до общого малоруского племени ми составляем з великоросами і білоросами один рускій народ, хотьби власти собі то представляли і розуміли інакше. Но замітивши скоро потім, що австрійскі власти, на основі того єї заявленя намагаются обявити руских галичан народом осібним від всего руского народа, члени тої самої делегації і другі видні представителі нашого народа, уже три місяці пізнійше, рішительно запротестували против такого толкованя того заявленя делєгації гр. Стадіону, і то запротестували не тілько в Австро-Угрії, но і заграницею, напечатавши свій відповідний протест-отзив на німецкім язиці в Липску (Саксонії).

Всі галицко-рускі виданя, відколи они лиш стали появлятись більше і частійше, т. є. від 1848 г., своїм язиком і содержанієм все свідчили о тім общерускім національнім єдинстві. Даже в літах абсолютизма виходили із львовскої Ставропигійскої  печатні   на   чисто рускім літературнім язиці, »Галичо-русскій ВЪстникь« (1849—50 г. г.), »Исторія Галичско-русскаго княжества« Д. И. Зубрицкаго (1 і 2 чч. 1852 г., 3 ч. 1855 г.), »Семейная Библіотека« (1855—6 г. г.) і др. Під угрозою закритя чи конфіскації властями, правда, они винуждені були пізнійше в своїм язиці відступати в гдечім від чистого   руского  літературного   язика, но відступали немного, так, що і нині язик тих видань мало відходит від язика тогдашних общеруских видань.

По пораженю Авсгро-Угрії під Садовою, в галицкім соймі, в 1866 г., проголосив то наше національно-культурне єдинство з рускйм державним народом торжественно о. Іоанн Наумович. То була якби відповідь на перші тут, правда, дуже слабі українофільскі виступленя, піддержанні австрійскими властями. В звязи з заключенєм в 1879 г. воєнного тройственного союза Австро-Уґрії, Германії і Італії, німецкій історик проф. Гартман обявив політичний прінцип, що Австро-Германія повинна відорвати від Росії Малоросію і создати на ній під властю  Габсбургів „велике  кіевске княжество" („Гросфірстентум фон   Кіеф"),   як   „самостійну Україну". З того часу і з тою цілю українство в Галичині, за піддержкою Відня і Берліна, стало рости в силу і в 90-тих годах уже брати верх над рускйм движенєм, котре рівночасно переслідованями і террором всячески тормозилось і душилось.

Ухватившись за факт перехода в православіє села Гниличок, збаражского повіта, где о. І. Наумович був парохом, австрійскі власти арестовали єго, руско-народного предводителя, славного A. И. Добрянского, єго дочку Ольгу Грабарь, і цілий ряд видних руских народних діятелей і селян, і устроїли во Львові, в 1882 г., шумний політичний процес, ізвістний під назвою „процес Ольги Грабарь" о головну державну ізміну (гохферрат), а засудили тілько за возможне нарушене публичного спокою о. Наумовича і єще кількох обвиненних на кількамісячний арест. В Австро-Угрії була така судебна практика, що, єсли когось не було возможно засудити за державну ізміну, то засуджували єго на кількамісячний арест за то, що будто єго діятельність могла нарушити публичний спокій. А о тім, що австрійскі власти самі, своїм постоянним нарушенєм конституційних законів монархії, таки справді нарушуют публичний спокій, не вільно було ні писати, ні говорити.

А. И. Добрянского освободили, но приказали єму покинути раз навсегда руску землю, і він на вигнаню (в Інсбруку) так і умер в 1901 г., і відти тілько єго тіло було перевезене в рідні Карпати. Так само мусів также виїхати о. І. Наумович і, виїхавши в Росію, там, як православний протоієрей, писав і видавав поучительні книжки для народа до своєї смерти в 1891 г. Впрочім, по процесі переселилось много наших видних інтелігентів в Росію, чим руске движенє также було в гдеякій мірі ослаблене. Власти заточили также в Рим навсегда і митрополита Іосифа Сембратовича, василіянскі монастирі в Галичині дали єзуїтам на зреформованє в латинскім дусі, а во всіх школах взялись учити і воспитувати нашу молодіж на українско-самостійницкій лад (скорше нелад). Старе духовенство оставалось єще руским, но в духовні семинарії уже руских не принимали. Наконец, в 1894 г., власти закрили руске студенческе О-во „Академическій Кружокъ", щоби руске движенє в краю лишити притока (доплива) молодих сил. Дійшло до того, що по 1895 г. руске движенє в краю могло держатись тілько нашими старшими діятелями, а по їх смерти оно мало цілком упасти. Но і старші діятелі — по більшій части люди зависимі і запуганні переслідованями, раболіпні (невольничі) „старорусини" (знімецка: „альтрутени"), в своїй політиці подчинялись властям предержащим і вели єї в дусі того своєго „альтрутенства", значит, покірної услужливости правительству. Они, правда, в душі і сердці оставались рускими і ісповідували єдинство Руси, но навні того не виявляли, Росії і єї культури не знали, говорили і писали мішанним, єще дозволенним „язичієм" і своєю ультралояльностю показували, що їх політичні і національно-культурні стремленя і потреби простираются тілько до ріки Збруча і города Сокаля.

На счастє, однако, молодше руске поколінє  не дало себе живим  погребати в могилу. Під  проводом талантливого адвоката д-ра Владиміра Феофіловича Дудикевича, переселившогося в  перших 90-тих  годах із Відня в Коломию, оно енергічно взялось за „новий курс" в нашій політиці, від чого і пішла назва єго сторонників — „новокурсники". В краю, під єго проводом, началось  і пішло живо нове,  чисто  руске  народне движенє викоріненя у нас рабского альтрутенства  і насадженя на  Галицкій Руси общерускої культури і руского націоналізма, в настоящім,  откритім і повнім виді. В програмі того нового движеня на першім містці стояли:   усвоєнє  собі   нашими земляками руского літерат. язика, общерускої літератури і іскуств (штук), знакомство з Росією і руским народом, воспитане і образованє молодежи в рускім національнім дусі. Не лиш общественне, но і частне житє у нас мало по  тій програмі   носити   настоящій   рускій характер. Тим способом ми єще не ставали великоросами і москвичами — як то нам закидали українофіли — бо того і не було потреби і було би невозможно, як невозможно гуцулу чи бойку, стати лемком, і тим еще ми не ставали „росіянами" і „москалями", — бо „росіянином" єсть житель і гражданин Росії, а москалем (москвичем) житель Москви, но тим способом раз навсегда ми вибивали  із   рук   і голов наших противників  послідні претексти і способи спекулювати на якійсь нашій відрубности (окремішности) від наших братів на то, щоби таким діленєм Руси  ослабляти  і підривати  положенє нашого народа в Австро-Угрії.

В порївнаню і сопоставленю єго з альтрутенством существенна разниця була в тім, що альтрутени, правда, признавали і проголошували єдинство Руси, но на практиці і в житю, під угрозою і натиском ізвні, ішли на уступки в єго проявленю і осуществленю, а новокурсники то єдинство проявляли і осуществляли фактично і явно. А прямим результатом (наслідком) такої нової постановки і осуществленя ідеї єдинства Руси було то, що наш народ, під проводом новокурсників, ставав нерозривною частю всєї рускої нації на світі вообще і перше всего в державній Руси, отже, тим самим, мав за собою заступниками своїх кровних братів в Росії, подібно як другі австро-угорскі народи являлись частями і мали своїх заступників поза границями двуєдиної імперії: німці, поляки (тогди розділені аж помежи три імперії), румуни, серби, італіянці. Всім тим народам в Австро-Угрії таке національне єдинство з своїми одноплеменниками в сосідних державах дозволялось і допускалось, а тілько рускому народу то було запрещено і віднято із-за безтолкової боязни, що оно може довести до відорваня руских земель від двоєдиної імперії і прилученя їх до Pociї. В ворожій нам печати стали нападати на нове руске движенє, що оно „російщиною" і православієм переводит „русифікацію" (обрусінє) нашого народа, так якби то руского чоловіка, чи рускій народ можно би, чи потреба би русифікувати. Сама та фраза — така смішна безсмислиця, що — як то говорится — кінь би над нею сміявся. Таж говорити, чи писати о русифікації руских то така глупота, як і сказати, що: поляки польонізуются (полячатся), румуни румунізуются, німці нiмчатся і т. д. Сама та фраза показувала таку саму безпомощність та безтолковість наших противників в поборюваню того нашого нового движеня, як і в їх попереднім противоставленю назви „рутени" назві „руссен". Так само дурацким виходило їх обвиненє новокурсників в „москалефільстві" (москвофільстві), чи ,,русофільстві"? Таж ті назви не означают национальности, а лиш симпатію і склонність до Москви чи Руси, так, що москвофілом і русофілом могут бути і бувают люди всякої національности: поляки, чехи, англичане, французи і т. д., а між тим наше нове движенє було, просто, ярко національним руским.

Та єго уже не могла ні убити, ні хотьби остановити ніяка нагонка, ніякі репресії і обвиненя зі сторони властей, ворожої печати, політиків-противників, доносчиків і провокаторів, бо оно було ідейним і геройским здвигом молодого інтелігентного поколіня, группующогося около новооснованного в 1894 г. студенческого О-ва „Другъ" во Львові. Оно полонило і повлекло за собою маси нашого селянства і міщанства. Перше всего сам рускій літер. язик дав єму новий і могучій, богатирскій облик (вигляд) і прочну основу. Наша молодіж взялась єго собі усвоювати прилежно і любовно, виучуючи єго дома, в бурсах і пансіонах, кружках і сходках. В тім язиці у нас уже говорилось на собраніях і писались протоколи засідань, виходили газети, брошюри і книжки.

Ряд історичних  собитій внутрі  і вні  Австро-Угрії причинявся до укріпленя у нас новокурсного движеня.

Під ударом руско-японскої войни і першої революції в Росії рускій царь Николай II видав в 1905—6 гг. основні державні закони з ограниченем царского самодержавія, введенєм Государственної Думи (палати депутатів) і Государственного Совіта (верхної палати) предоставленєм і забезпеченєм всему населеню рівноправія, свободи віроісповіданя, собраній, печати і т. д. Під впливом тих реформ в Росії также Франц Іосиф був винужден розширити права своїх вірноподданних, щоби они не дорікали своїм гіршим положенєм чим єсть положенє у „всхідних варварів" — як в двуєдиній імперії принято було прозивати руских. Отже по довгих  і горячих спорах в віденскім парляменті видана була виборча ординація 1906 г., з так називаємою „четирехвосткою" в тім смислі, що голосованє на парляментских послів має бути: рівне, тайне, пряме (безпосереднє) і всеобще (загальне), і оно справді таким було для всіх народів  в  Австро-Угрії,  лиш  не  для одного в ній народа — руского. В тій виборчій ординації находився цілий ряд таких осібних і додаткових постановлень що до Галичини і Буковини, котрі весь той виборчій закон так переіначували, що для руских то голосованє було цілком іншим — як то прямо таки на наших вічах і говорилось — „ні рівним, ні тайним, ні прямим, ні всеобщим, а лихо знає яким!" Після такої „куцої ординації, киненної   нам,  як   собакам кидают огризанну кість", — говорилось у нас на вічах — самі вибори переводились по злодійски (кража голосів, допушенє до агітації і комісій т. нзв. „виборчих гієн", а недопущенє управненних, підкупство, террор і др. под. австрійскі штучки) і даже кровавим способом (убійство 5 селян в Горуцку, повіти дрогобичского), весною 1907 г., українофіли вибрали свише 30-ти послів до парлямента, а ми, рускі, хотя на наших кандидатів подано було свише 180.000 голосів — всего лиш 5 послів. Но і в тій пятерці найшлись три альтрутена, котрі сейчас в парляменті попали в „рутенскій" (притім українофільскій) клуб, а лиш два: Д. А. Марков і Н, П. Глібовицкій були щирорускі. Правда, під натиском новокурсників скоро вилетіли із „рутенского" клуба альтрутени, но надежно шмагатись на них не було можно. А собственно говорячи, тілько один Д. А. Марков держався строго і неуклонно новокурсної лінії в своїй діятельности парляментскій (в Відні) і соймовій (во Львові). Правда, єму не давали возможности проголошувати там свої бесіди на рускім літер. язиці, но і ті єго проби, хоть і безуспішні, уже мали огромне значенє і в краю і заграницею, бо показували і нашим і чужим, що рускій новий курс бере у нас верх над альтрутенством, і що, незадовго, він заговорит таким pуским язиком, що відмахнутись і викрутитись від него австрійским предержащим буде трудно.

Впрочім же на успіх наших послів в парляменті і соймі надіятись можно було мало. Даже єсли би їх там було і більше і они би були не знати які генїяльні, єдинодушні і енергічні, они, все одно, не могли би там много добитись, бо до них як руских там відносились упривілєйованні посли крайнє ворожо, погордливо і оскорбительно. Як лиш начинав якій наш посол говорити, в салі сейчас начиналась ярмарка: магнатерія, колтунерія і мазепія піднимала пекольний крик і шум, виходила із лавок, тріскала пульпітами, громко перекликалась, збиралась группами по середині і з хохотом, визгом та свистом передавала собі взаїмно якісь їдкі замітки, будто би забавні історії, шутки і т. п., словом, вели себе гірше якихсь недорослих свавольників. В салі наставав такій бедлам, що бесіди нашого посла не міг чути даже той, кто возлі него сидів. Та Ярмарка поражала даже всякі види в своїм житю видавших чужинців. Раз якось проїздом із Росії в Відень і відти во Францію встановився во Львові iзайшов в редакцію нашої ежедневної газети „Прикарпатская Русь" французскій аристократ, талантливий публицист і сотрудник великої парижскої газети „Матен", но жившій довго в Росії і прекрасно говорившій по руски, граф Арман дю-Шайля. Від наших друзей в Росії і руских кореспондентів в Відні він много знав о нашім положеню і досить добре в нім розбирався, но ніяк не міг зрозуміти одного: чому ми, будучи по конституційним законам свободними і повноправними гражданами австро-угорскої держави, не можем, єсли хочем, дістати своїх руских шкіл, стати, кто хоче православними в зорганізованних собі православних приходах, — кстати, граф сам був православний — звертатись до властей и рускім літер. язиці, свободно зноситись з рускими в Росії і т. д. — „Та ж ви — заключав він — все таки маєте кількох своїх послів в парляменті і соймі, чи они не піднимают там що до того всего своєго голоса?" Редактор (Й. Л. Гриневецкій) вздохнув тяжко, як той носильщик, котрий має підняти кількапудову скриню, подумав, усміхнувся і відповів, що они мусіли би піднимати свій голос занадто високо, аж до єго надрива, і однако не були би вислухані. І тут спохватившись, живо предложив графу пійти в сойм на вечернє засідане, бо як раз буде там говорити наш посол о. Корнилій Сеник. І тут же велів одному із сотруднйків повести французского графа в соймову ложу журналістів. Підчас прекрасної бесіди о. Сеника аккурат в салі творилось все то, що висше представлено, і зачудованному заграничному гостю відразу все стало понятним. Він потім, розуміется, в Парижі, винесенними відси сильними вііечатлінями поділився публично з другими і, видно, удачно, бо як лиш в другій раз із Росії, через Новоселицю, прибув в Чернівці, сейчас там его жандарми схватили і відставили до границі (в Чехії), з тим, щоби більше сюда не показувався.

   Уже підчас передвиборчої кампанії, весною 1907 г., наші українофіли мали много хлопот з нашою студенческою — як они називали — „чорною сотнею" (на ділі же їй до повної сотки еще много не хватало !). Результат виборів оказався для нас весьма скромним, поляки, українофіли і даже наші альтрутени считали егo нашим цілковитим пораженєм, но новокурсники і вообще наша молода генерація, напротив, розважаючи всі условія і обстоятельства, считали єго блестящою побідою, і окриленна нею, з удвоєнною енергією і пилом взялась за роботу, ошеломлюючи нею тих, котрі єще так недавно хоронили все наше движенє в краю. І пізнійше бували такі случаї, що то, що наші противники считали цілковитим нашим пораженем, у нас то считали побідою, і в результаті таке непорозумінє — виходило нам на здоровє.

Послі виборів наша університетска молодіж мусіла кудась свою накопленну енергію і розмах направити і направила на організацію себе самої і меньшої братії, учеників середних шкіл. Перше всего она живо взялась за самообразоване в рускім дусі і по приміру того самообразованя молодіжи, яке тогди було приняте і сильно розвинене в Росії. В О-ві „Другъ" получався і жадно перечитувався его членами „ВЪстникь Знанія", зі всіми приложенями. Приходили туда із Росії майже всі газети і журнали або зовсім даром, або тілько за оплатою ничтожних почтових розходів. Бібліотека „Друга" росла. Начинаючи від около 1900 г., наша молодіж все видавала якійсь свій журнал, під разними назвами, но на рус. літер. язиці. Постановлено і принято в тім язиці вести свої засіданя, читати лєкції, переписуватись і говорити межи собою. Стало для всіх обязанностю основательно і повностно знати Росію минувшу і нинішню. По приміру і під руководством студенчества пішла така сама організація середно-шкільної молодежи (гімназій і реальних училищ) во Львові і провінції, в таких самих самообразовательных кружках, і жива переписка з кружками молодежи в Росії.

Понятно, що тепер і зближенє Галицкої Руси зРосією носило уже іншій, ярчій і прочнійшій характер. Не тілько для славянофільских кругів, для котрих руске населенє Прикарпатя було тілько „славянорусскимъ племенемъ, похожимъ на нашихъ малороссовъ на югЪ", но і для ширших націоналістичних кругів „русскіє Прикарпатья" були кровними сородичами, та сама руска нація, та сама Свята Русь в двуєдиній імперії, як і другі в ній нації. Даремно наші противники, особливо українофіли, з австрийскою та своєю статистикою в руках, брались виказувати і доказувати їм, що руских тут дуже мало, а таких, котрі говорят правильно по руски, горстка. Iх обривали на півслові вразумительним окликом: „Ахъ, оставьте, мы знаемъ, и объяснимъ вамъ хорошенько, почему ихъ тамъ нынЪ мало и въ какомъ они положеній по вашей же винЪ ! "

До того їх знакомства з нами причинялись найбільше таки наші виданя на рускім літер. язиці, все більше поширювані в Росії. В Відні наш земляк (із Городка возлі Львова), корреспондент петроградской газети „Новое Время", Дмитрій Николаевич Вергун, непосидющій і смілий, видавав в 1900—1905 гг. журнал „Славянскій ВЪкъ", но, відсидівши якійсь час в австрійскій тюрьмі, виїхав в Росію і поміщав в „Новім Времени" по понедільникам передові статі об австроугорскій політиці. Много помогали нам в тім взгляді і наші земляки-галичане в Росії, вольні чи невольні переселенці відси, на Холмщині, Волині, Подолі та Кавказі, та в столицях: Петрограді, Москві і Кієві. Особливо ж оживлялись ті взаїмовідношеня поїздками, правда, рідкими, наших делєгацій в Росію і видних представителей Росії сюда до нас.

В 1899 г. із Галичини їздила в Росію наша делєгація на Пушкинскі юбілейні торжества (100-літіє народженя Пушкина), і та поїздка мала для нас велике значенє. В революційні в Росії годи 1905—06 временно перебували у нас немногі біженці відти, як поміщики, так і революціонери, все таки з пользою тут для руского діла. Зимою 1907—08 гг. славянскі посли обновленного австрійского парлямента їздили в Росію, в гості до Государственної Думи, і в їх числі находився д-р Н. П. Глібовицкій. Тогди в Государственній Думі уже возникла группа членів, живо iнтересующихся положенєм Галицкої Руси, во главі єї стояв видний рускій націоналіст, граф Владимір Алексiєвич Бобринскій.

Та группа весною тогож (1908) года поїхала в чешску Прагу, на Славянскій Зїзд, і встрітилась на нім, з галицко-рускою делєгацією, во главі з д-ром В. Ф Дудикевичем. Погостивши по пути также в Варшаві, рускі делєгати узнали много о положеню в Галичині і від тамошних наших земляків і поляків. В составі галицко-рускої делєгації находились і альтрутени і новокурсники. На З'їзді хозяевами вообще були чехи, з д-ром К. П. Крамаржем во главі, а представлені були всі славяне: серби, болгаре, поляки, словенці і др. В польскій делєгації були тілько представителі із Конгресової Польщі і Познанщини, галицкі же оставались лиш посторонними наблюдателями. Кажде національне представительство составляло собою одноцільну группу, отже чешску, польску, сербску, болгарску і т. д., а тілько, при составленю одноцільної рускої группи із галицко-руских і державно-руских делєгатів, вийшла суперечка, но конфлікт уладився мирно рішительиим заявленєм гр. В. А. Бобринского, що рускі делєгати від одноцільности своєї національної группи з рускими галичанами не відступят. Совіщанія Зїзда і приняті на нім резолюції поставили ясно і твердо принцип, що всі славяне в поодиноких державах і краях повинні користати повностю із всіх національних прав і свобод в одинаковїй мірі і що ніяка славянска нація не має угнетати і кривдити другу. Зїзд своїми постановленями дав почин до нового славянского движеня, ізвістного під назвою неославізма (новославянства). Осуществленє єго принципів видавалось тогди нам і др. славянам возможним, бо і австро-угорске правительство віднеслось до Зїзда досить приклонно. Аж пізнійше вияснилось, що то була з єго сторони тілько тактика в підготовці почви для близкої анексії Боснії і Герцеговини.

Із Праги (в конці червня) рускі націоналісти, члени державнорускої делєгації, іменно: гр. В. А. Бобринскій, А. С. Гижицкій, член Імператорскої Академії Наук Е. М. Дементьев, ген. В. М. Володиміров і редактор петроградскої єжедневної газети „СвЪтъ" Г. В. Комаров — поїхали в Галичину. По пути остановились в Кракові, где їх гостинно принимали поляки, в Перемишлі, на желізнодорожнім дворці, їх торжественно привітствували містцеві рускі, а во Львові, на головнім дворці, рускі і поляки. Остановились в отелі Жоржа. Вечером тогож дня поляки чествували їх осібним своїм банкетом в французскім отелі, відки наші державні братя-гості прибули в Ставропигію і в ній, на торжественній гостині, і конференції, оставались далеко за північ. Во Львові провели кілька дней, заняті офіціяльними візітами і звидженєм руских інституцій і О-в, новими знакомствами i переговорами, остаючись весь час гістьми рускої общественности, а затім поїхали в провінцію (в Журавенщину к о. К. Сенику та о. Савюку, в Коломию к д-ру В. Ф. Дудикевичу) і через Буковину (Чернівці і др. містцевости), всюди знакомячись і бесідуючи не тілько з інтелігентами, но і крестянами і молодежю, вернулись в Росію. Вся та їх подорож по Галичині і Буковині була пізнійше описана Г. В. Комаровим в осібній, в Росії ізданій книжці Австрійскі власти все і всюда відносились до них корректно і даже любезно. Но уже осеню того ж года, коли гр. В. А. Бобринскій, повертаючи із Сербії і Хорватії, проїзджав через Львів, він ледви мав возможність провести в нім кілька годин, котрі використав так, що провів їх на милій бесіді з нашими бурсаками в „Народнім Домі" і Свято-Владимірскій „Селянскій Бурсі", до самого своєго відїзда на головний дворец. А ще пізнійше, коли із-за анексії Боснії і Герцеговини відношеня Австро-Угрії з Росією значно погіршились, австро-угорскі власти розіслали за гр. В. А. Бобринским „гончій лист", щоби єго арестувати як „преступника".

Тим коротким побутом у нас державно-руских гостей навязані були прочно наші прямі зношеня з національною частю рускої общественности в Росії і членами Государственної Думи.

Єще більше значене мала для нас наступивша весною 1909 г. поїздка галицко-рускої делєгації в Москву і Петроград, на Гоголевскі юбілейні торжества (столітє народженя А. В. Гоголя) По желанію наших російских друзей наша делєгацій була не лиш досить многочисленна, но і весьма разнообразна — в єї составі були: альтрутени і новокурсники, мужчини і женщини, старики і студенти, два селянина (Черняк із с. Чех в Бродщині і соймовий посол із Мишина в Коломийщині Миронюк-Заячук) і даже один гімназист VII кл. в своїм мундурку (г. Кулявчик, нині адвокат в Закарпатскій Руси). Межи делєгаціями iз всего культурного міра нашій, галицко-рускій було предоставлене видне містце і при откритю памятника Гоголю і на торжественній академії і на гостинах і прійомах.

Переїзд нашої делєгації із Москви в столицю Росii мав уже стати рішающим поворотним пунктом і в наших внутренних відношенях і особливо в відношенях до нас найбільше впливових кругів Росії, причім приходилось все мати на увазі, що анексією Боснії і Герцеговини межи Австро-Угрією і Росією установилась явна неприязнь. Делєгація сама відказалась від гдеяких почестей і предложень, весьмя важних і лестних і для неї і для руского діла, щоби тілько не дати якогось претекста до кривого істодкованя єї лояльности до двуєдиної імперії. Против того даже в єї составі була гдеяка опозиція, з указанем на то, що приїхавші тогди в Росію на славянскі торжества австрійскі чехи і то більше свободні в проявленю своєго русофільства, чим ми, рускі галичане, в проявленях нашого общеруского братства. Предсідательствующій делегації В. Ф. Дудикевич то признав, но закінчив свої аргументи на засіданю цитатою із книги Данилевского „Россія и Европа", поставленною там, як мотто, а зложенною із слів, котрі колись сказав один російскій сановник до руских в Австро-Угрії: „Вамъ не прощають Россіи — Россіи не прощають вась!" І в результаті стало на тім, що торжества в честь нашої делегації в столиці мают носити неофіціальний характер, хотя в них могут участвувати і державні достойники, но лиш як частні особи. На головнім торжестві в честь нашої делегації не був ісполнен гимн: "Боже, царя храни", бо  прийшлось би по нiм  ісполнити  австрійскій: „Боже,  буди покровитель", для задоволеня австро-угорского посольства   в  Петрограді. Впрочім, як раз тогди, пріїзд в Петроград боснійскої делєгації визвав в тім посольстві такій переполох, що єму уже було не до нас. Ті боснійці мали на слідующій день відїхати в Лондон і тому уже на тім торжестві виступили з протестом против анексії Боснії і Герцеговини  і жалобами  на австрійскі   переслідованя. В салі, среди публики, находився тогди і австро-угорскій посол  гр. Берхтольт, но по уході з естради боснійців, также вийшов.  Більше офіціяльний характер носила тілько гостина нашої делєгації в кріпости Кронштадті. Там лежит умершій в 70-х годах галицко-рускій патріот М. А. Качковскій. На єго могилі Галицкоруске О-во в Петрограді, під предсідательством тр. В А.  Бобринского,    устроїло    торжественну панихиду, сперва католицку, відслуженну  одним білоруским ксендзом, бо М. А. Качковскій умер греко-католиком, а потім православну, совершенну єпископом і др. священниками  і  монастирским  хором,  послі  чого  наша делєгація возложила  на могилу свій вінок  і затим участвувала   в   торжественній академії-гостині. Хозяїном і устроiтелем    торжеств був комендант кріпости ген. Артамонов, і они, розумієтся,  по неізбіжности, носили більше воєнний характер. Но вся та корректність і вздержність нашої делєгації нічого не помогли, — все одно, ворожа нам печать люто біснувалась по єї повороті до краю.

Від тогди галицко-рускій вопрос в Росії став справді популярним. О Галицкїй Руси писала частійше і ширше тамошня печать. О ній заговорили в Государственній Думі. Із пожертвовань, які впливали в Ґалицкоруске О-во від многих людей получалась у нас так-же матеріяльна піддержка нашій печати, но головно ішла на воспитанє молодежи. Она далеко не була така значна, як то нашим противникам видавалось, но важна як на наші потреби і наше трудне положенє. Та і для Росії популярність в ній галицкоруского вопроса мала велике значенє, бо причинялась до розбудженя руского національного самосознанія в широких кругах тамошної общественности. Нераз на благодарність з нашої сторони із уст високопоставлених осіб давалась така відповідь: „Вопросъ еще, кто кого долженъ благодарить. СкорЪе мы въ долгу передъ вами — обязаны вамъ гораздо большимъ !" Вскорі Галицкоруске О-во відкрило свої відділи (філії) в Кієві, Москві, Одесі, Казані і др. великих городах.

Понятно, що під впливом всіх тих собитій і перемін альтрутенщина уже у нас не могла удержатись на поверхности. Під напором новокурсників єжедневна газета „Галичанинъ" перейшла з 1900 г. в своїх статях на чистий рускій літер. язик. Но того уже було мало. З осени 1908 г. во Львові начала виходити велика єжедневна газета, орган новокурсників, "Прикарпатская Русь", а пізнійше на народнім нарічію также єженедільний „Голосъ Народа". В многочисленных наших бурсах і пансіонах давали науку в живім рускім слові присланні Галицкоруским О-вом із Росії учительницi. Для поширеня знаня руского літер. язика межи нашими селянами видана була в 1909 г. граматика того язика, котру написав С. Ю. Бендасюк. Наш народ устроював паломничества в Почаєвску Лавру і в Кієв і в гдеяких селах принимав православіє і організував православні приходи, насамперед на Лемковщині, під проводом о. Максима Сандовича, в Сокальщині (с. Теляж, о. Іоанн Ілечко) і в Снятинщині (с. Залуче, о. Ігнатій Гудима).

Таке саме чисто руске національне движенє пішло i на Буковині і Угорщині, розумієтся з конечними відмінами: в виду того, що буковинці і так православні, там оно було тілько світским національним, а на Угорщині, где майже не було рускої інтелігенції, оно велось самим простим народом і носило бiльше віроісповiдний характер — масового перехода руского селянства в православіе.

Вскорі австро-угорскі власти взялись всюди то руске движенє тормозити, угнетати і душити, всякими способами і средствами; конфіскаціями руских видань, обисками (ревізіями) і арестами причастних до того движеня осіб і наконец всякого рода насильствами i террором. Замикали поодинокі бурси і пансіони, разгоняли з богослуженя православних і закривали, опечатуючи, православні молитвенні доми і часовні, розвязували поодинокі а то і всі (на Буковині в 1910 г.) рускі О-ва, забирали ученическі рускі бібліотеки і т.п. Но все то було дарємно. Тому хватились за своє крайнє средство -- політичні процеси.

В звязи з анексією Боснії і Герцеговини такій процес против сербів затіяв доносчик і провокатор австро-угорского посольства в Белграді Фрідюнг. Кількадесять видних сербів засудили на довголітню тюрьму. Но присутствувавшій на процесі професор пражского університета і посол австрійского парлямента Т. Г. Масарик (будущій чехословацкій президент) описав правдиво той процес в парляменті і в статях, вийшов скандал на весь світ, так що заграницею стали називати „фрідюнговским" всякій несправедливий і для держави паскудний процес, і — австрійскі власти винуждені були сербів освободити.

Тайним циркуляром 7 лютого 1912 г. намістник Галичини Мих. Бобржинскій поручив старостам составити і до 8 дней прислати списки в повіті находящихся руских, як „уміркованих старорусинів", значит, альтрутенів, так і „русофілів-радикалів партії'' Дудикевича"), т. є. новокурсників, іменно число членів, поіменні списки їх предводителів („лідерів") з адресами, указанєм їх общественного положеня і т. д.

В послідних днях марта 1912 г. поліцією були арестовані: журналіст, організатор бурс і пансіонів С. Ю. Бендасюк, студент університета, організатор руских народних читалень, В. А. Колдра і два православні священника; оо. Максим Сандович і Ігнатій Гудима, і осаджені в тюрьмі при краєвім карнім суді во Львові, по ул. Баторія. Немного пізнійше і на Буковині власти арестовали ряд руских общественних діятелей, но в тюрьмі остались окончательно два брата Геровскі в Чернівцях. На Угорскій Руси арестовали многих руских православних селян. Слідство велось і арестованних в тюрьмі держали довго, по інструкціям із міністерств слідчим судям. В результаті устроєні були два політичні процеси, продовжавшіся по три місяці: Мараморош-Сиготскiй (грудень 1913 — лютий 1914 г.) і Львовскій (9 марта — 6 червня 1914 г.). О них прійшлось би і належало би написати цілу книгу, тут лиш можно гдещо о них замітити.

Офіціяльно оба процеси значились о шпіонстві і головній державній ізміні, а на ділі були тілько штучно видвигнутою фікцією обвиненя. В Мараморош-Сиготі 94 чоловік православних узників-крестян обвиняли за то, що они „незаконно'' творили православні общини (громади), устроювали молитвенні доми і часовні, принимали у себе православних монахів з Афона (в Греції), мали у себе молитвослови і богослужебні книги із Росії, їздили в Почаєв і Кієв, переписувались з гр. В. А. Бобринским, зносились з братями Геровскими в Чернівцях і т. п., а все то, разом взяте „могло бути шпіонством і державною ізміною". Свідками ж обвиненя були всякі доносчики, „шпіцлі" (детективи) і провокатори, во главі з мадьяроном Дулішковичем. Свідків оборони майже що не допускали. Тому що все обвиненє вертілось около особи гр. В. А. Бобринского, граф письменно предложив суду визвати єго на свідка, но суд єго предложенє відкинув. Тогди граф пішов з своїм паспортом в австро-угорске посольство в Петрограді за візою на вїзд в двуєдину імперію добиватись там допущеня єго на свідка і, тому, що австрійскі власти колись-то розіслали за ним „гончій лист", дати їм добру нагоду єго арестовати. Посольство єму в візі відказало. Тогди він взяв паспорт на інше назвиско і з секретарем Государственноi Думи Димитрієвим виїхав в Австро-Угрію, представляючись на границі (у Сосновиц) австрійским властям якби служащим (льокаєм) Димитрієва, проїхав в. Мараморош-Сигот і потребував там в суді допустити єго на свідка. Порозумівшись з міністерством, суд допустив єго. На двох засіданях суда гр. В. А. Бобринскій свідчив о тім, що весь переход в православіє угроруских крестян має чисто і ісключительно релігійний характер, і опроверг всі фальші і клевету провокатора Дулішковича. По скінченю допроса (зізнань) граф попросив суд, щоби ему позволив сказати на прощанє кілька слiв до обвинених. Суд не позволив. Тогди гр. В. А. Бобринскій обернувся до обвинених, мовчки поклонився їм до самої землі і вийшов. То зділало на всіх в салі дуже сильне впечатлінє. В той самий день, в супроводі поліцейских агентів граф мусів виїхати в Росію, но уже через румунску границю, а через якійсь час процес в Мараморош-Сиготі закінчився засудженєм всіх обвинених руских православних крестян на довголітню тюрьму !

Процес у Львові відбувся перед судом присяжних засідателей: 9 поляків і 3 жидів, также по обвиненю 4 підсудимих в шпіонстві і головній державній ізміні. Перше відпало само собою таки на вступі, а друга будто би заключалась в їх дiятельности. Отже С. Ю. Бендасюк відповідав перед судом що до своєї граматики руского літер. язика, організації бурс і пансіонів, піддержки православія, лекцій і газетних статей, зношеия і переписки з особами в краю і в Росії, оо. Максим Сандович і Игнатій Гудима що до своєї пастирскої діятельности, богослужень, проповідей і поїздок в Росію. В. А. Колдра що до організації читалень і лекцій в них з волшебним фонарем, читаня там крестянам повісти Николая Вас. Гоголя і т. п. Все то, розумієтся, було законне і дозволене, но трибунал держався того погляда, що „все то могло вести до шпіонства і головної державної ізміни в виді відорваня від Австро-Угрії руских земель і прилученя їх до Росії". Так само і тут свідками обвиненя виступали жандарми, поліцейскі явні і тайні агенти, доносчики і провокатори, во главі з тим же Дулішковичем, спровадженим із Угрії. Против них оборонці, адвокати В. Ф. Дудикевич, М. Ф. Глушкевич, Л. Ю. Алексевич, К. С. Черлюнчакевич і поляк Е. Солянскій видвигнули наших свідків і многі із них були допущені, так, що вислуханих було більше ста свідків. На адвокатів-оборонців, за їх виступленя, трибунал від часу до часу накладав досить високі грошеві кари. В один час нашим адвокатам-оборонцям также угрожало арештованє. В виду того, що головним обвиненєм считалось ширенє православія, воспитатель і настоятель оо. Сандовича і Гудими, тогдашній волинскій архієпископ Антоній (Храповицкій), як екзарх для православних руских в Австро-Угрії по назначеню зі сторони вселенского константинопольского патріярха, заявив письменно суду свою готовність стати свідком, но трибунал то предложенє відкинув. Во главі українофільских свідків-обвинителей виступав адвокат з Коломиї, д-р К. Трильовскій.

На процесі присутствовали сотрудники всіх львовских газет і корреспонденти многих заграничних, так-же більших російских. О нім заговорили в австрійскім парляменті і в Росії, в Государственній Думі і Государственнім Совіті. В результаті во Львов на процес прибули чотире члена Государственноi Думи, як делєгати чотирох найбільших в ній партій: о. Якубович від правих, о. М. Митроцкій від націоналістів, г. Макогон (малорос) від октябристів і г. Лашкевич від кадетів, і присутствовали на двох засіданях суда, прислухуючись уважно розбирательству діла.

Чим дальше, тим виразнійше процес ставав для австрійских властей постидною компромітацією. В суботу, 6 червня 1914, присяжні засідателі, всіми голосами, признали всіх підсудимих невинними і на слідующій день они вийшли на свободу. Тогди же як-би для завершеня скандала прилучився куріозний інцідент: як раз ночю з 6-го на 7-го червня, підкупивши одного тюремного надзирателя, в Чернівцях вирвались із тюрьми братя Геровскі і утекли в Росію разом з тим надзирателем. Но той процес весьма характерний для общого тогдашнього положеня: він закінчився нашою побідою і показав правительству, що такими способами і средствами подавити руского національного движеня не удастся.

Чужа і даже ворожа нам печать єдинодушно і открито признавала, що процес скінчився компромітацією австрійских властей. В своїй посвященій єму передовій статі львовске „Слово Польске" виразилось, межи прочим, так: Процес мав доказати підсудимим, оіо они, за російскі рублі, вели агітацію за відорванє від Австрії і прилученє до  Росії Галичини,  Буковини і Угорскої Руси, но того він не доказав. Зато, однако, тим самим процесом зроблено тут для рускої („русофільскої") агітації стілько, що таких успіхів Росія не могла  би добитись  і за  міліони рублей.  Підсудимим, в случаю їх засуджена,   угрожало би   повішенє,  а  на ділі і  справді  належало  перше   всего  повісити того, котрий піддав властям диковинну мисль затіяти весь той скандальний для Австро-Угрії процес.

Сейчас по процесі Бендасюка і тов., наші альтрутени, хотя і ободренні его благополучним закінченєм, но все таки перестрашенні самим єго содержанєм і ходом, відправили свою  делегацію, з  о. В. Давидяком во  главі,  к престолонасліднику, ерцгерцогу Францу Фердинанду, в Конопішт (в Чехії), где він около того часу принимав кайзера  Вільгельма  II,  перед  самою своєю несчастною  поїздкою в  Сараєво. Хотя на процесі всі 4 подсудимі  були оправдані і увільнені, всє таки делєгація заявила престолонасліднику, що нічого не має з ними общого і що, в своїй лояльности і преданности династії і прочим рішающим сферам, готова їм служити вірно і жертвовати своїми животами. Франц Фердинанд приняв делєгацію любезно і она, тою любезностю  осчастливленна,  вернулась во Львов, хоть і строго секретно,  но в явно великоднім настрою, котрий, однако, на головнім дворці омрачився неожиданним, пренепріятним інцідентом: якось довідавшись оїх повороті, наші студенти там їх обкидали яйцями і чорнилами — як потім говорилось — „аж до державних (чорно-жовтих) кольорів".  О  любезностях і  милостях ерцгерцога делегація  бесідувала  охотно і  широко,  но результат поїздки держала в строгій тайні, а чому, всі у нас єдинодушно догадувались — „бо нема що сказати".

Та догадка, віроятно, була правильна, бо недільку чи півтора потім спустя, намістник Коритовскій довіренно заявив представительству новокурсників, що правительство готово миритись з новим руским („російским") движенєм в краю, і в частности з его рускостю („російскостю"), а тілько особливою труднистю і перепоною впоперек дороги стає православiє, котре рішающим клєрикальним кругам на австрійских висотах до крайности ненавистне. На то могло новокурсне представительство тілько здвигнути плечами: що порадити на то, коли комусь щось в нашій національній ідеології не подобаєтся? Очевидно, і в сім случаю на тих висотах пробували примінити принцип: „розділяй і властвуй!" Впрочім саме заявленє їх готовности, без фактичного єго виповненя, для нас було — трин-трава. Оно считалось у нас несеріозним і без значеня. Пізнійше вияснилось, — як низше буде указане — що австрійске правительство справді уже рішилось пійти нам на уступки і щось в тім взгляді зробити, но — спізнилось, як спізнялось всегда і в каждім подібнім ділі.

По процесі всі 4 бувші підсудимі мали виїхати заграницю, і для возстановленя своєго підорваного тюрьмою здоровя, і, просто, тому що, подібно, як по всіх таких процесах, хотьби і оправдательних, бувшим підсудимим не було возможно оставатись в двуєдиній імперії: они находились під постоянним поліцейским надзором, доносами, провокацією і угрозою поновного заключеня в тюрьму. Живущі во Львові і приналежщі до Львова С. Ю. Бендасюк і В. А. Колдра дістали заграничні паспорти в дирекції львовскої поліції і виїхали в Росію еще перед убійством Франца Фердинанда в Сараєві, но живущі і приналежні до своїх повітів: о. М. Сандович до горлицкого, а о. І. Гудима до бродского, не успіли до того убійства дістати із тамошних староств заграничних паспортів, а пізнійше їм в видачі їх ті староства відказали. То опізненє оба священники переплатили своєю тяжкою судьбою: на початку войни австр. власти о. М. Сандовича розстріляли, а о. І. Гудиму заключили в Талєргоф, где він від страшних переживань душевно заболів.

В Росію виїхали Бендасюк і Колдра з облегченєм, що процес скінчився благополучно, но і з тяжким чувством, що в Галичину не змогут вернутись або, єсли і змогут, то не скоро. Остановились у предсідателя Галицко-руского О-ва, гр. В. А. Бобринского, в єго помістю (містечко Богородицк, тульскої губернії). Він їм сказав, що за кілька неділь возьме їх з собою на отдих на свою дачу на Кавказі (Красная Поляна), куда пізнійше і виїхали, а осеню жде їх много роботи в Галицко-рускім О-ві: будут устроєні торжественні собранія не тілько в Петрограді, но і в філіях О-ва, розїзди з лєкціями по більшим городам, підготовка і випуск брошюр і книг і мн. др. З удивительною енергією і живостю він виготовлював програму осінної діятельности О-ва і, в звязи з тим, зносився з міністерствами. Раз якось, уже по убійстві Франца Фердинанда, но єще підчас ізвістного кільканедільного затишя, коли всім здавалось, що войни все таки не буде, гр. В. А. Бобринскій, в особливо добрім настрою, сказав живо до Бендасюка і Колдри: „ А вы оба все-таки сможете вернуться въ Галичину!" І на їх радостно здивованне питанє, коли і як, він додав: „Конечно, черезъ нЪкоторое, но, кажется, недолгое время и — уже въ другихъ тамъ, лучшихъ условiяхъ!" — підчеркнув многозначительно. I тут же дальше передав, що межи обома міністерствами іностранних діл уже їдут переговори що до положеня руских в Австро-Угрії, що поручено составити докладні записки: проф. Будиловичу об общім положеню руского діла у Карпат, а архієпископу Антонію (тогди уже в Харькові) о православію в Галичині і Угорскій Руси, послі чого оба правительства обміняются відповідними нотами, причім зазначив, що сам факт тих переговорів указує на благопріятний поворот в тім ділі. Ті відомости графа свідчили о тім, що попереднє заявленє намістника Коритовского опиралось на гдеяких реальних основах.

Діло було на добрій дорозі і дальші собитія могли пійти інакше, єсли би — Австро-Угрія була хоть в своїй внутреннiй політиці самостоятельною, но, на жаль, так не було — нею руководив кайзер Вільгельм II. То і до войни уже довго всім було відомо. І на войну Австро-Угрія рішилась під єго командою. Подібно як по анексії Боснії і Герцеговини, так і по відправленю Сербії ультімата, в російских рішаючих кругах заявляли: „Ключъ къ развязкЪ не во ВЪнЪ, а въ БерлинЪ", — і думали, що Вільгельм не рішится нарушити свише столітні мир і дружбу межи Росією і Германією. Но він їх нарушив. Нині уже добре і безповоротно вияснено, що двуєдина імперія обявила войну Сербії 28 липня 1914 г., по волі і указу із Берліна.

Не містце тут писати о воєнних собитіях на Прикарпатю. О них пишется тепер немало в звязи з їх 25-літіем і єще більше буде писатись пізнійше. Трудно также писати тут о самім Талєргофі. Єму спеціяльно посвященні, вийшовші дотепер 4 випуски „Талєргофскаго Альманаха", представляют ярко жутку картину мученичества руского народа в Австро-Угрії в годи войни, а єще много матеріяла жде напечатаня. Тут лише слідує зазначити, що назвою „Талєргоф" обнимаются і покриваются страданя тих свише 10.000 руских, котрі мучились і погибали в теченію трех літ в бараках около містечка Талєргофа, в Стирії но і тих премногих руских, котрі томились і умирали во многих других містцях їх заключеня в Австрії і Угрії і особливо неісчислиме множество руских жертв звірски убитих на землях по обох сторонах Карпат, в Галичині, Буковині і північній Угорщині. В своїх воєнних споминах польскій генерал Розвадовскій, котрий як полковник австрійского генерального штаба мав нагоду знати близше ті масові убійства, виразно заявляє, що тих жертв тут, в краю, погибло навірно значно більше, чим в самім Талєргофі і що, просто, їх число не піддаєтся ніякому учету.

Підчас війни відбулись в Відні два політичних процеса з обвиненєм руских в державній ізміні. Першій з 11 червня по 21 серпня 1915 г., в котрім обвинялись:

1) Дмитрій Андреєвич Марков, депутат парлям.
2) Владимір Михайлович Курилович, деп, парл.;
3) Кирил Сильвестрович Черлюнчакевич, адвокат в Перемишлі;
4) Іван Николаєвич Драгомірецкій, адвокат в Золочеві;
5) Дмитрій Григорієвич Янчевецкій, віденскій корреспондент „Нового Времени" в Петрограді;
6) Фома Дяков,  селянин із  с. Вербіжа;
7) Гавриїл Мулькевич, кузнец (коваль) із Каменки Струмілової.

Подібно, як на процесі Бендасюка і тов. во Львові виступали свідками-обвинителями українофіли, з адвокатом із Коломиї, д-ром Кирилом Трильовским во главі, так і тут, но в єще значно більшім числі свідками-обвинителями відзначились самі „чільні" українофіли: адв. із Золочева Федор Ваньо, проф. львов. унів. д-р Кирил Студинскій, проф. Львов унів. д-р Александр Колесса, депутат парлям. Семен Вітик, адв. із Перемишля д-р Феофіл Кормош, деп. парл. о. Стефан Онишкевич, деп. парл. Вячеслав Будзиновскій, деп. парл. Євг. Петрушевич, деп. парл. д-р Кость Левицкій і др.

А в обороні руских обвинених виступав свідком чех, проф. віден. унів. д-р Вацлав Вондрак.

В другім же віденскім процесі, в 1916 г., судились як обвинені:

1) Свящ. о. Касіян Богатирец, православний настоятель прихода с. Версиченка, на Буковині;
2) Іларіон Цурканович, редактор, Чернівці;
3) Д-р Семен Вулик, адвокат в Мушині;
4) Свящ. о. Гавріїл Гнатишак, наст. прих. в Криниці;
5) Свящ. о. Роман Прислопскій, наст. прих. в Жегестові;
6) Д-р Александр Гассай, адв. кандидат в Мушині;
7) Д-р Іван Черлюнчакевич, адв.в Скалаті;
8) Д-р Александр Савюк, адв. в Сяноку;
9) Д-р Ярослав Сьокало, адв. кандидат в Галичі;
10) Свящ. о. Маркил Раставецкій, Громко;
11)     „        ,,    Николай Винницкій, Галич;
12)      „        „    Корнилій  Сеник, Бережниця Корол.;
13) Дмитрій Вислоцкій,  студент унів., Лабова;
14) Свящ. о. Іоанн Мащак, с. Липиця верхня;
15)      ,,        „   Іоанн Станчак, с. Висоцко;
16) Евстафій Цюк, Самбор;
17) Іван Андрейко, студент унів., с. Тилич;
18) Федор Мохнацкій, поміщик, с. Мохначка;
19) Алекс. Милянич, учитель, с. Поворозник;
20) Мефодій Трохановскій, учитель, Криниця
21) Свящ. о. Феодосій Дуркот, с, Ждиня;
22) Николай Громосяк, крестянин, Криниця;
23) Лука  Старицкій, дяк із Знесеня возлі Львова;
24) Яков  Гадзюк, крестянин, с.  Шипота.

В сім процесі свідками-обвинителями виступали українофіли: д-р Евген Олесницкій, д-р Евген Петрушевич, д-р Степан Баран, д-р Лонгин Цегельскій, д-р Лев Бачинскій, ден. парл. Николай Василько, д-р Кость Левицкій, о. Плятон Філяс, о. Стефан Онишкевич, Лев Гузар, Іля Семака, д-р Альфред Говикович, Омелян Константинович і др.

Під судимі в обох тих віденских процесах були засуджені на кару смерти через повішенє майже всі, бо за ісключенєм сих 7 осіб із другого нроцеса: Я. Сьокало, Е, Цюк, Ф. Мохнацкій, А. Милянич, М. Трохановскій, о. Ф. Дуркот і Я. Гадзюк - котрі були засуджені на пожизненну або вообще довгосрочну тюрьму. В тюрьмі умер о. Г. Гнатишак.

Всі засуджені в обох процесах на кару смерти були пiзнійше, по ходатайству царя Николая II, через іспанского короля Альфонса XIII, помиловані Францем Іосифом на пожизненну тюрьму, а по єго смерти (осеню 1916 г.), імп. Карлом увільнені із тюрьми. Молодий імператор созвав на сесію парлямент, но то був не парлямент, а „лямент" - жалоби і стони покривджених народів на безчисленні вопіющі о пімсту до неба воєнні убійства і цивільні злодійства. І посли-українофіли підняли „бучу" в обороні прав ,,українців". Лиш за руских не було кому заступитись, бо їх посли одні томились в Талєргофі, другі в кріпостних тюрьмах. За них заступився чешскій депутат і вождь Стржібрний, розсказуючи всю правду о невиннім мученичестві руского народа в двуєдиній імперії і рисуючи потрясающу картину Талєргофского пекла. Сесію парлямента прійшлось як найскорше закрити, но молодий імператор уже знав, що належит перше всего зділати: він випустив на свободу всіх засуджених в обох віденских процесах і в маю 1917 г. роспустив і закрив Та- лєргофске узилище.

В послідних днях жовтня 1918 г. Австро-Угрія начала розпадатись: поодинокі народи, в своїх краях, стали творити независимі від Відня держави. Молодий імператор давав їм повну автономію і даже федеративність лиш би они признавали его своїм монархом. Но то уже було запізно і даремно. Наступив конец — по австрійски „капут!" (тим словом „капут" австро-мадярскі насильники все грозили руским). Ніхто уже не оглядався на Відень. Послідними прійшли до премієр-міністра за інструкціями що до Галичини наші українофіли, з Костем Левицким во главі. Премієр-міністр здвигнув плечами і відправив їх коротким: „Нема ніяких інструкцій — робіт собі там, що хочете!"

Оставшася єще около Відня невелика австрійска республика 20 літ просила-молила, у великих держав, Ліги Націй і вождя Германії Гiтлєра, для себе признаня, оборони і — грошей, но не могла від них добитись нічого — як ми колись від Відня. Аж весною посліднього (1938) года розлючений Гітлєр взяв єї всю, в один день, без одного вистріла, і включив єї в германску державу, касуючи даже саме єї імя „Австрія". Чи то кара за то, що двуєдина імперія всіми силами намагалась майже півтораста літ скасувати у себе імя Руси? Він перекрестив Австрію на „Остмарк", що в буквальнім переводі з німецкого („ост" — всхід, „марк" — окраїна, україна) значит: „Всхідня україна!" Видно, всемогуща судьба также з державами строїт собі іногда свавольні комедії.

Говорит латинска пословиця, що історія — учительниця жизни. Наша руска історія особливо многому нас учит. Треба тілько уважно в ню вчитуватись і глубоко вдумуватись. Она показує нам, що, в своїм геройскім подвижничестві за свою національну ідею, рускій народ в Австро-Угрії все памятав і соблюдав заповідь Священного Писанія: „ПретерпЪвый до конца спасенъ будетъ".