Мы рассмотрели три сквозные идеи Шевченко:
-- " І тут, і всюди - скрізь погано";
-- во всем виноваты нелюди - враги;
-- их нужно истребить.
Фундаментом этого "мировоззрения" являются
"религиозные" взгляды кобзаря, если можно так выразиться. Первая и
наибольшая заповедь христианина - любовь к Богу. Об этом можно
прочитать в первой части. Вторая заповедь - "Возлюби ближнего своего,
как самого себя". Но для этого нужно доброе сердце. А не то, о котором
написано:
Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите, - а люд навісний
Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.
(1844)
Шевченко признается, что в его сердце - пустыня:
Невеликії три літа
Марно пролетіли...
А багато в моїй хаті
Лиха наробили.
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо... (1845 )
Особенно трудным выдалось, как мы видели во
второй части, лето 1843 года, когда Шевченко входил в "товариство
мочемордів" со всеми вытекающими из этого членства обязанностями, а
параллельно "скрізь був й все плакав: сплюндрували нашу Україну катової
віри німота з москалями - бодай вони переказилися". Плюс ресторан
Излера, плюс Адольфинки из дома терпимости и т.д.и т.п. Какое же сердце
выдержит такие перегрузки? В итоге- наступила развязка:
Серце люди полюбило
І в людях кохалось,
І вони його вітали,
Гралися, хвалили...
А літа тихенько крались
І сльози сушили,
Сльози щирої любові;
І я прозрівати
Став потроху... Доглядаюсь, -
Бодай не казати.
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії...
І засохли мої сльози,
Сльози молодії.
І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю,
А вию совою.
Так Шевченко познал истину: люди - это змеи. Он
стал лечить свое разбито сердце ядом и начал выть совой. Такая вот
самохарактеристика. Дальше - больше:
.... Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте...
Не так тії вороги,
Як добрії люди -
І окрадуть жалкуючи,
Плачучи осудять,
І попросять тебе в хату
І будуть вітати,
І питать тебе про тебе,
Щоб потом сміятись,
Щоб с тебе сміятись,
Щоб тебе добити...
Без ворогів можна в світі
Як-небудь прожити.
А ці добрі люде
Найдуть тебе всюди,
І на тім світі, добряги,
Тебе не забудуть.
Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль великий,
На просвіщенних християн.
... І звір того не зробить дикий,
Що ви, б'ючи поклони,
З братами дієте... Закони
Катами писані за вас,
То вам байдуже; в добрий час
У Київ їздите щороку
Та сповідаєтесь, нівроку
У схимника!... (1848)
Затем у мыслителя рождается концепция перевоплощения душ:
Мені здається, я не знаю,
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню абощо та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.
І справді так. (1850)
В конце жизни делается обобщение:
Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало. (1859)
Ой, мало...Твоя правда.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивим устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть.
Неужели Шевченко занялся самокритикой? Да нет,
показалось. Это он не о себе (он скромный). Таким образом, мы видим,
что и со второй заповедью обстоит не лучше, чем с первой.