ВСТУП

У 1998 році вийшла у світ моя книжка «Від Русі до України». В ній були вміщені науково-популярні й публіцистичні статті, у яких йшлося про проблеми давньої і недавньої історії України, стан і перспективи її державно-політичного розвитку. Відтоді пройшло п'ять років. На жаль, ситуація в Україні змінилася мало. Жодна із піднятих тоді проблем не втратила своєї актуальності і сьогодні.

Позитивні зрушення, звичайно, є, але корінних перетворень так і не відбулося. Ми не навчилися за ці роки толерантності й великодушності, не зуміли сконсолідувати українське суспільство в народ, в монолітну політичну націю, не змогли досягти помітних успіхів у жодній із сфер нашого життя. Таке враження, що суверенність свою ми отримали надто пізно і як скористатися цим, можна сказати, Божим даром, в нинішніх умовах не цілком розуміємо.

Світ все владніше входить в глобалізаційну стадію, а ми — українці лишилися в епосі етнонаціонального романтизму. Замість того, щоб засукавши рукави взятися за реалізацію фундаментальних завдань, зациклилися на проблемах власної ідентичності й окремішності, поринули в спогади про колишню велич, заходилися творити абсолютно не реалістичні міфи про самих себе. При цьому так і не визначили, що для нас має бути головним, що другорядним, а що й зовсім не вартим уваги.

Заходилися реформувати правопис української мови. Несподівано виявилося, що мова, якою ми говорили досі, не дуже то й українська. Ось, якщо поміняти у «совітському» правописі двадцять граматичних правил, а з лексичного фонду вилучити так звані русизми і замінити їх полонізмами і германізмами, тоді ми отримаємо справжню українську мову. Одним ця ідея подобається, іншим — ні. Киплять пристрасті на сторінках періодичної преси. Розколюється суспільство. І роботу маємо, і ніколи нам зосередитись на важливіших проблемах нашого поступу в майбутнє.

Здається, що українська інтелігенція і досі не може зрозуміти своєї ролі в новій Україні. Замість того, щоб усіма можливими засобами консолідувати українське суспільство, вона постійно чіпляється за так звані гострі кути історії, плачеться над своєю лихою долею, шукає винних, засуджує їх, проклинає, ревізує даннє і недавнє минуле. І ніяк не може збагнути, що це безнадійно тупиковий шлях. Досягти злагоди в суспільстві шляхом соціального, ідеологічного чи й регіонального реваншу принципово неможливо.

На превеликий жаль, ми продовжуємо жити за старозавітним законом, скасованим ще Ісусом Христом, згідно з яким взаємини між людьми визначалися за принципом: «Око за око і зуб за зуб». Я розумію всю нереалістичність християнських заповідей: «Любіть ворогів ваших» і «Воздавайте добром за зло». Гріховній людській природі ближчі старозавітні принципи. І все ж, вважаю, що наші перспективи мусять базуватися на засадах взаємного прощення дійсних і уявних гріхів, взаємної терпимості й великодушності. Отже, на засадах християнської моралі, православної духовної традиції.

Першим і життєво необхідним кроком до цього мусить бути пошук шляхів порозуміння в середовищі інтелектуальної еліти нашого суспільства. Адже, не є секретом, що вона роз'єднана навіть більше, ніж саме суспільство. Не хотів би ятрити душі нагадуваннями про наші родимі комплекси. Але цілком очевидно, що не позбувшись їх, еліта не здобуде морального права на загальнонаціональне лідерство. В кращому разі їй вдасться очолити, образно кажучи, кілька колон, які будуть марширувати в різні сторони.

Певна частина наших інтелектуалів, яких прийнято чомусь називати «свідомими», постійно марить входженням України до цивілізованої Європи. Звичайно, нічого поганого в цьому немає. Кожному б хотілося, щоб Україна стала такою як, скажімо, Австрія чи Німеччина. Але ж давайте робити це з достоїнством. Заживемо як слід, а потім вже й інтегруємося. Нам же хочеться, щоб послідовність цих процесів була зворотною, що скидається на шлюб за розрахунком. Цивілізуватися за чужий рахунок — це не надто морально.

Ще менш моральним виглядає наше намагання поріднитися з «новими друзями» за рахунок відмови від «старих». Щоб виправдати таку зрадливість деякі ідеологи ладні не просто забути історію, а й переінакшити її. Чого тільки варті розумування щодо одвічної європейськості українців, які власне не мають нічого спільного з росіянами. Державні мужі, заперечуючи проти приєднання України до Євразійської спільності, заявляють, що вона двох інтеграцій не витримає. В результаті не маємо жодної, коли не вважати входження України до напіввіртуального об'єднання ГУАМ. Враховуючи, що наша економіка зорієнтована переважно на Росію та інші країни, що утворилися в результаті розпаду Радянського Союзу, така політика не може вважатися далекоглядною.

Якщо не вистачає власного розуму, то хоч би позичили в тієї ж таки Європи. Вона не тільки не втрачає економічні (політичні й культурні також) зв'язки з Росією, а намагається ще більше розширити їх. Досить згадати лише зацікавленість Європи у єв-

разійських шляхо- і трубопроводах, що проходять територією Росії і у більшості випадків обминають Україну.

Нормальній людині важко зрозуміти, чому Україна б'ється в альтернативних конвульсіях. Хіба не природно бути там, де це диктують національні інтереси. Отже, на Сході і на Заході водночас. Бажано і на Півдні також. Причому, коли б західний її вектор, як тепер модно говорити, здійснювався не на шкоду східному, а в прийнятній гармонії з ним, позиції України на цивілізованому Заході були б набагато міцнішими. Сьогодні ж не складається враження, що Захід бачить нас рівнорядним партнером і жде не дождеться, щоб ми нарешті прилучилися до нього. Нас повчають, карають санкціями, постійно вказують на те, де наше місце. Щоправда, це нас, начебто, нітрохи і не бентежить. На Сході ми горді та суверенні, а на Заході ладні бути і на становищі бідного родича.

Мусимо бути свідомі того, що нам не вдасться увійти до європейської цивілізації і зберегти свою етнокультурну цнотливість. Немає жодного сумніву в тому, що цей процес супроводжуватиметься значними втратами суверенітету в економіці, політиці, культурі. Про самодостатність у нових умовах доведеться просто забути. Напевно, матимемо компенсацію у вигляді піднесення життєвого рівня. Можливо, вона виявиться для нас достатньою. Але при цьому не потрібно самозаспокоюватися. Сьогодні ми ще сперечаємося щодо пріоритетності в Україні української чи російської мов, а завтра ці пристрасті здадуться дитячими забавами, усім нам доведеться віддати пріоритет мові англійській. Глобалізація ж буде відбуватись не по-українськи, а по-американськи.

На жаль, не маємо єдності і в політичному істеблішменті України. Говорячи це, я маю на увазі не саме по собі загострення протиборства різних політичних сил на владному Олімпі, а те, заради чого ведеться ця боротьба, як вона ведеться і ким стимулюється. На жаль, нічого демократичного і цивілізованого, а ще тим паче морального у цій сфері ми не демонструємо. Вдаємося, переважно, до силових методів вирішення спірних питань. Навіть у Верховній Раді. При цьому конфігурація парламентських об'єднань незбагненно українська. У 2000 році до складу так званих «силовиків» входили депутати пропрезидентських фракцій. «Жертвами» стали ліві — комуністи і соціалісти. У 2002 році альянс «силовиків» утворилили колишні «жертви» та їхні непримиренні ідейні противники (рухівці й реформісти), а новими «жертвами» стали так звані пропрезидентські фракції.

Давній літописець у подібних випадках говорив: «Дивні діла твої, Господи». І справді, за два роки в Україні нічого такого не сталося, що могло б викликати появу настільки неприродного

опозиційного об'єднання. Рухівці не стали комуністами, останні, начебто, також не заявляли про відмову від вічно живого вчення. Соціалісти як були ідейно аморфними, так ними і залишилися. Президент також той самий, а його стратегічна політика ніскільки не змінилася порівняно з 2000 роком.

«Нашеукраїнці» мотивують різку зміну своєї поведінки тим, що вони — найбільша фракція і мусять становити парламентську більшість. Адже не можна зрадити виборців, які вручили їм мандат на політичне лідерство в країні. Оскільки ж через підступність президентської адміністрації реалізувати свої права вони не змогли, то і вдалися до силового методу. <<А що нам лишалося робити?» — заявляють «нашеукраїнські» лідери.

А те, що робили у подібній ситуації 2000 року ліві фракції. У Верховній Раді третього скликання саме вони становили найбільшу політичну силу і саме їх уповноважив народ на політичне лідерство. Нинішні союзники лівих не тільки не зважили тоді на волевиявлення народу, а й взагалі позбавили комуністів і соціалістів будь-яких посад у парламенті. І хоч зроблено це було з порушенням юридичних і моральних норм, ліві, щоб не збурювати обстановку в країні, змирилися з тим, що сталося.

Прикро, що для реалізації своїх владних амбіцій опозиція намагається залучити «вулицю». Звичайно, знедолених у нашій країні немало, але грати на їхніх почуттях і бідності непорядно. Ми всі ще не забули марксистського вчення про революційну ситуацію і мусили б усвідомлювати, що її сьогодні в Україні немає. Викликати її штучно, у тому числі й через своєрідне «демонстраційне благодійництво», аморально. Максимум, чого можна домогтися, це створення ще більшої напруженості та хаосу в Україні, зниження її міжнародного авторитету.

Політична еліта повинна відчувати історичну відповідальність перед своїм народом. Вона не має права розглядати його як простого статиста у дійствах, спрямованих на задоволення її владних амбіцій. Нас мусила б чомусь навчити наша ж власна історія. Повстання і революції, у які еліта щоразу ввергає «вулицю», нічого, крім шкоди народу, не принесли. До речі, і еліті також. Як правило, у їх горнилах згорає і вона сама, якщо не відразу, то обов'язково через якийсь час.

Та й мета цих акцій мізерна: змусити Президента достроково піти у відставку. До того ж і ця «світла» думка заволоділа розумом опозиції не без підказки іноземних наставників. Ми маємо претензії до Президента, але коли високі державні особи на Заході роблять публічні заяви, що вони не ототожнюють народ України з її Президентом, нас це мусить ображати. Так само, як і візити «вождів» опозиції до європейських і заокеанських столиць з «кольчужними» та іншими викриттями. Дивно, що до

європейських та міжнародних структур стали апелювати навіть комуністи, які ще вчора вважали їхнє наставництво і спонсорство принизливим та руйнівним для України.

Нам слід, нарешті, зрозуміти, що вирішення внутрішніх проблем є виключно нашою справою. Думати, що тут нам «заграниця допоможе», на що сподівається певна частина політичної еліти, немає жодних підстав. Навіть, якщо розкриємо не лише «кольчужний», а й усі інші наші технологічні та військові секрети.

Колись Тарас Шевченко мріяв, щоб у нас була своя хата, а в ній «своя правда, і сила і воля». На хату здобулися, а за правдою і волею, як і колись, їздимо «за бугор». Правда, тепер уже за інший. Для мене це неприйнятно ні з якого боку.

За час перебування у політичному житті я дійшов невтішного висновку, що нашими «вождями» рухає не суспільний, а переважно особистий інтерес. Навіть союзники не можуть домовитися про довгострокові спільні дії. Не було б їхніх амбіцій, Верховна Рада четвертого скликання мала б стабільну більшість ще з початку своєї роботи. Адже між блоками «За єдину Україну», «БЮТ» і «Наша Україна» принципової ідеологічної різниці немає. І соціально вони практично тотожні.

Єдине, що не дало їм знайти спільну мову — це комплекс гетьманства. І ніщо не свідчить, що в майбутньому ми його позбудемося. Від одного із чільних лідерів опозиції я почув таке: «Разом доможемося відставки Л. Кучми, а далі кожний сам по собі». Чи не правда, нічого крім суму така опозиційність не може викликати?

Сумно також і від того, що більшості нинішніх політичних поводирів бракує елементарної людської щирості. На вівтар боротьби за щастя народне вони охоче кладуть найкращі слова і нічого більш суттєвого. Коли я чую їхні емоційні запевнення, що у разі приходу до влади вони не пошкодують сил і розуму для докорінного поліпшення добробуту співгромадян, мені постійно спадає на думку відомий біблійний вислів: «Краще хоч раз у житті запалити свічку, ніж все життя проклинати темноту». Наскільки б розсіявся морок нашої бідності, коли б вони наважилися запалити свої свічки. Йдеться про легалізацію капіталів, повернення їх в Україну...

Пропонована увазі читачів книга є результатом авторських роздумів з приводу означених вище проблем. Вони особисті і в жодному разі не претендують на істину в останній інстанції. І все ж автор сподівається, що в Україні знайдеться немало людей, яким його погляди будуть близькими.

Таких, як доктор біологічних наук С.М. Анохіна, якій здалося свого часу означення мене епітетом «інакомислячий» несправедливим. «Почему академик Петр Толочко назван в вашей газете («Киевских ведомостях». — П.Т.) инакомыслящим? Наобо-

рот, он выражает взгляды большинства населения Украины, а инакомыслящие — это Драч, Танюк, Чорновил... Написала, чтобы вы знали, что не один Толочко нормально мыслящий...»* Подібні листи я отримую також і особисто, за що висловлюю щиру подяку усім моїм прихильникам.

Заради справедливості мушу зізнатися, що серед моїх адресатів є немало людей, переважно із західних областей України, у котрих моя позиція викликає несприйняття, а то й рішучий осуд. Це, звичайно, неприємно, але втішає те, що мої статті не лишають їх байдужими, змушують думати і навіть дискутувати, а це вже крок до взаємного порозуміння.

Книга має дещо песимістичну назву «Несповідимі путі України», але що вдієш, коли це відповідає ситуації, у якій перебуває наша країна на сучасному етапі розвитку. Свою історичну дорогу вона, на жаль, так ще і не знайшла.

Киевские ведомости. — 19%. — 24 лютого.