Ще раз про чорно-білу археологію

(Стаття, опублікована в газеті «Зеркало тижня")

Дискусія, присвячена важливим проблемам охорони і використання археологічних нам' яток, котра розгорнута на сторінках нашої газети, викликає неабиякий інтерес у читачів. Ми вже знайомили їх з тонкою зору колещіонери археологічних знахідок С. Платонова і голови комітету Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження А. Танюки. Тепер надаємо слово відомому історику і археологу, академіку НАЙ України П.П.Толочку.

Пристрасті навколо проекту Закону «Про охорону археологічної спадщини»

Поділившись своїм враженням від статті п. Танюка «Чорно-біла архіархеологія», надрукованій у газеті «Дзеркало тижня» від 5 квітня 2003 р., з одним із моїх академічних колег, я почув дещо несподівану відповідь: «А що, Ваша стаття була б кращою, коли б довелося писати про стан справ у театральній режисурі? » Напевно, ні. Але я ніколи і не відважусь писати про те, у чому не розбираюсь. Пан Танюк наважився, очевидно, свято вірячи, що і в археології він такий же дока, як в режисурі. При цьому, змішав грішне з праведним. Будь-яка дискусія у зв'язку з цим позбавлена сенсу. її і не буде у цій статті. І все ж, поважливе ставлення до читачів газети змушує мене дати хоч деякі роз'яснення щодо «відверть » п. Танюка.

Почати слід, очевидно, з головного, з проекту закону «Про охорону археологічної спадщини», який покликаний унормувати стан справ у сфері охорони пам'яток археології. Необхідність його викликана самим життям. Адже навіть і п. Танюку зрозуміло, що сьогодні тут правлять бал «чорні археологи» і

пов'язані з ними так звані рятувальники української культури — колекціонери. Проект був схвалений Верховною Радою у першому читанні й жодного намагання з мого боку «протягти» його в цілому, як стверджує п. Танюк, не було. Навпаки, стоячи на трибуні Верховної Ради, я просив депутатів не голосувати в цілому, оскільки добре розумів, що закон потребує широкого обговорення і доопрацювання.

Готувати до другого читання проект закону згідно з регламентом Верховної Ради справді мав комітет з питань культури і духовності. На жаль, у п. Танюка не виявилося жодного бажання займатись цією рутинною роботою. Натомість з незвичайним завзяттям він заходився торпедувати проект. Неймовірно, але спільником його виступило Міністерство культури України, яке покликане охороняти культурну спадщину і, на жаль, навіть найменшою мірою не справляється з цим завданням.

Аргументи проти проекту закону просто неспроможні. Бачте, все у цій сфері вже унормоване іншими законами, у тому числі і «Законом про охорону культурної спадщини ». Новий закон дублює положення попередніх. Пізніше, правда, почали говорити, що основною його вадою є те, що він виписаний із позицій інтересів Інституту археології HAH України, який не є державною установою. При цьому, і п. Танюк, і міністерські чиновники вперто продовжують обговорювати першу редакцію, хоч добре знають, що за два роки, поки вони боролися проти, спеціалісти і народні депутати доопрацьовували проект закону і значно покращили його. Тепер у ньому не лише чітко виписані права і обов'язки Міністерства культури та Інституту археології в сфері охорони і дослідження археологічної спадщини, але й регламентована діяльність колекціонерів, котра може здійснюватися лише на основі державної ліцензії, передбачені міри покарання «чорних археологів» аж до ув'язнення включно.

Коли готувалась ця стаття С. Платонов поділився секретами свого ремесла через газету «Високий замок» від 10.04.2003 р. Виявляється, збирає він свою колекцію «правдами і неправдами», купує свої речі не лише в «чорних», але й «білих» археологів. Причому, таких фактів він начебто знає багато. Останнє він говорив мені й при особистій зустрічі. На моє прохання назвати прізвища таких «білих» археологів відповів, що робити цього не буде.

Але ж, шановний п. Платонов, якщо Ви скуповуєте речі не лише у «чорних», але й «білих» археологів, вони однаково крадені у держави і ця обставина зовсім не звільняє Вас від відповідальності. Ви ж добре знаєте, що покарання заслуговує і той, хто продає крадене, і той, хто його купує.

Змістовно твердження п. Танюка близькі до тих, які проголошує п. Платонов. Він також не розуміє навіщо Толочку такий за-

кон. В розмові зі мною сказав, що він не припинить «чорну археологію» (у Танюка, не стане «панацеєю від чорної археології»), а лише призведе до того, що збирачам старожитностей доведеться більше платити. У калькуляцію «чорні археологи» внесуть і ризик потрапити за грати.

Звичайно ж, такий закон потрібен не п. Толочку, як намагаються довести п. Танюк, чиновники Мінкультури і колекціонер Платонов. Він потрібен Україні. Адже з такими порядками, які існують нині в сфері охорони археологічної спадщини, і з такими горе-захисниками культури ми через якийсь час взагалі не матимемо, що охороняти. Легальна археологія досліджує в рік максимум 400 пам'яток, «чорна» ж нищить близько 1000.

Та й не новація це п. Толочка. Подібні закони діють у багатьох країнах Європи. У Росії їх мають навіть суб'єкти федерації. Вони обумовлені вимогами «Міжнародної хартії з охорони і використання археологічної спадщини», схваленої в Лозані 1990 р. Стаття З Лозанської хартії гласить: «Охорона археологічної спадщини — це моральний обов'язок кожної людини. Разом з тим це й колективна та громадська відповідальність. Ця відповідальність повинна оформлятися відповідним законодавством».

Напевно, п. Танюк не знає змісту Лозанської хартії, але ж його дорадники, а тим більше чиновники Міністерства культури мусили б знати. Якщо вам не подобається проект закону п. Толочка, не кричіть, що він взагалі непотрібний, а запропонуйте свій. Час і сили, витрачені на боротьбу, цілком достатні для створення альтернативного законопроекту. Рівно ж, як і для внесення на ратифікацію Верховною Радою «Європейської конвенції з охорони археологічної спадщини» 1992 р. Але ж ви і цього не хочете робити.

Про Інститут археології HAH України

Неупереджений читач, напевно помітив, що п. Танюк кипить благородним гнівом не щодо «чорних археологів» чи колекціонерів, а до Інституту археології HAH України. Його, бачте, непокоїть, що він великий, що наукові колекції не зараховані до державного музейного фонду України, що науковий архів Інституту не підпорядкований Архівному управлінню Кабміну тощо. Так непокоїть все це п. Танюка, що не втримався і просигналізував Службі безпеки України. Спершу листовно, а потім вже і через газету.

Ось тільки не знає п. Танюк, що Інститут археології як складова частина Національної академії наук України є державною установою, що все його майно, у тому числі й археологічні фонди, є державною власністю і апелювати до СБУ з цього приводу не має жодної потреби. В Інституті ведеться чіткий облік надходжень, все зареєстровано, а особливо цінні предмети (із золота і

срібла) знаходяться ще й на обліку в Пробірній палаті України. Від неї ж Інститут має ліцензію на зберігання і використання таких археологічних знахідок.

Так що, п. Танюк, краще просигналізуйте в СБУ чи мають подібні ліцензії опікувані Вами колекціонери і чи зараховані їхні колекції до державного музейного фонду. До того ж, посилання Ваше на п. Платонова, що археологи «відкопали, описали й десь у себе в підвалі приховали» абсолютно некоректне. По-перше, не десь у себе, а в наукових фондах Інституту археології, котрий має такий же державний статус, як і будь-який музей. Ці фонди є своєрідним архівом для науковців, вони відкриті і доступні для усіх археологів України. А по-друге, зовсім і не приховали. При Інституті працює Археологічний музей, експозиція якого постійно змінюється і поповнюється новими надходженнями. Його відвідують щорічно десятки тисяч киян і гостей міста. У ньому проводять уроки з давньої історії школярі, базовим він є для студентів, які спеціалізуються по археології. І золоті та срібні речі ми демонструємо не лише поза кордоном. Були вони й у Миколаєві, Запоріжжі, Херсоні. Час від часу виставляються у Києві.

До речі, колекції Археологічного музею постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2000 р. № 209 оголошені державною власністю і внесені до державної частини музейного фонду України.

Величезна колекція золотих і срібних речей, здобутих співробітниками Інституту, була передана до Музею історичних коштовностей України і сьогодні становить основу його археологічної експозиції. Прикро, пп. Танюк і Платонов, що Ви нічого цього не знаєте, бо інакше хіба ж можна стверджувати таке.

Що ж до самого Інституту, то, як для України, не такий він вже й великий, хоч і справді науково потужний. У ньому працюють три члени HAH України, близько 30 докторів історичних наук, понад 70 кандидатів наук. Багато з них є дійсними членами і членами-кореспондентами іноземних академій та інститутів. За науковим рівнем він, дійсно, не поступається жодній археологічній установі Європи. До того ж, вчені Інституту читають лекції у вузах Києва і України; на його базі у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» функціонує магістратура.

Наведене п. Танюком порівняння з Польщею слід віднести на рахунок його недобросовісних консультантів, бо жодної різниці в організації археологічної науки між нею і Україною не існує. Там також працює в системі Польської академії наук один великий Інститут археології у Варшаві з філіалами в інших містах. Решта «сім інститутів» — це звичайні кафедри при університетах, які у Польщі називаються інститутами. Такі структури є й в Україні при класичних університетах: Національному ім. Т.Г. Шевченка, Харківсько-

му, Одеському, Львівському тощо. Крім того, при Інституті українознавства HAH України у Львові працює відділ археології, а в м. Сімферополі — філіал Інституту археології HAH України. В Одесі і Керчі ще з початку XIX ст. успішно функціонують Археологічні музеї, співробітники яких провадять дослідження.

Так що, все у нас, п. Танюк, як у «розвинених європейських країнах», на які Ви без знання справ посилаєтесь. До речі, у фізиків, юристів чи біологів аналогічна структура наукових установ. Просто Ви цього не знаєте. Адже і про те, що наша держава «має найбільший у Європі Інститут археології» довідалися лише з газетної публікації.

Як бачите, п. Танюк, не «загнали» в Україні усіх археологів в одну установу.

Від кого ж треба рятувати пам'ятки археології?

Звичайно ж, від «чорних археологів», від господарської діяльності, від невігластва сильних світу цього, від природних катаклізм тощо. Саме так відповість вам кожний, котрий хоч трохи обізнаний з цією проблемою. Кожний, так, але тільки не п. Танюк. Судячи із пафосу його статті, археологічні пам'ятки потрібно охороняти насамперед від легальних археологів, оскільки розкопки призводять до втрати окремих із них. Іноді дійсно призводять, хоч і незрівнянно рідше, ніж від «чорних археологів» або від господарської діяльності. Цілком слушне посилання тут на Європейську конвенцію 1992 р., котра рекомендує застосовувати «де це можливо, неруйнівні методи дослідження». У більшості випадків археологи так і чинять. Я не знаю жодного прикладу, коли б вони копали пам'ятку на знесення, якщо їй не загрожує небезпека фізичного знищення в результаті земляних робіт.

І все ж, лише дилетант може стверджувати, що в результаті легальних розкопок нищаться пам'ятки. Насправді вони продовжують жити, але вже в іншому вимірі: в кресленнях, фотографіях, таблицях предметів матеріальної культури, наукових описах і, нарешті, у книгах і підручниках, доступних усім, хто цікавиться давньою історією.

Чи задумувався п. Танюк завдяки кому і чому стали відомі світу пам'ятки знаменитої Трипільської культури, скіфо-античні ювелірні шедеври із золота і срібла, чудові зразки культури славян і русичів? Завдяки праці багатьох поколінь легальних археологів і, звичайно, розкопкам. Археологічна наука, на жаль, не мала раніше і не має тепер іншого методу пізнання далекого минулого, а ніж через розкопки залишених ним пам'яток.

Без систематичних і цілеспрямованих розкопок неможливо було б створити такі фундаментальні праці, як «Давня історія

України» в трьох томах, «Етнічна історія давньої України», які удостоєні Державної премії за 2002 р., «Історія української культури» том перший. Чи можете Ви, п. Танюк, назвати щось подібне створене «чорними археологами» або колекціонерами?

Та й дарма Ви так переймаєтеся проблемою тематичних руйнівних досліджень легальних археологів. Відколи Україна стала суверенною державою вони у нас практично не проводяться. Не має для цього коштів. Інститут археології здійснює виключно рятівні дослідження пам'яток, котрим загрожує знищення. В аналогічному становищі також археологи, які працюють у вищих навчальних закладах і музеях.

У чому ж причина конфлікту між вченими-археологами і чиновниками Міністерства культури та колекціонерами?

Перефразувавши відомого російського поета, можна сказати: «Якщо конфлікт розгорівся, значить це комусь потрібно». Про інтерес колекціонерів у збереженні «статус-кво» в системі охорони археологічної спадщини я вже сказав вище. А в чому ж інтерес чиновників?

Особливих загадок і тут не має. Пропонований проект закону ґрунтується на чіткому розмежуванні повноважень: державні органи охороняють археологічну спадщину, Інститут археології, археологічні кафедри вузів і музеї її досліджують. Але саме цього і не хочуть чиновники. І причина тут лежить на поверхні. При Міністерстві культури України і обласних адміністраціях засновані всілякі «комунальні господарства», «обласні інспекції», «інститути пам'ятко-охоронних досліджень», котрі справу охорони пам'яток археології перетворили на прибутковий бізнес. Чиновники, зловживаючи своїми правами і не дотримуючись обов'язків, самочинно вирішують питання відведення земельних ділянок, на яких є археологічні пам'ятки, під будівництво. Самі ж проводять попереднє їх дослідження, хоч згідно з «Законом про охорону культурної спадщини» це має робити Інститут археології.

Отх<е, сам охороняю, сам досліджую, сам даю дозвіл на будівельні роботи і сам отримую за це гроші. Чи не здається Вам, що позиція міністерських чиновників нагадує того незадачливого персонажа з анекдоту, котрий із кравця несподівано перетворився на царя. «Ну добре, — сказав він, — буду царювати, але у вільний від царських обов'язків час ще й потроху підшиватиму».

Навряд чи слід доводити, що охорона пам'яток археології і їх дослідження несумісні в одних руках. Скажіть, будь ласка, коли чиновнику займатися справами охорони, що пов'язані з роз'їздами, необхідністю робити приписи нерадивим господарникам, ук-

ладанням охоронних договорів, реєстрів пам'яток тощо, якщо він два чи три місяці досліджуватиме «свою» пам'ятку. Я вже не говорю про те, що в охоронних структурах системи Міністерства культури практично не має для такої роботи кваліфікованих археологів. В них працює лише два кандидати історичних наук.

Я неодноразово звертався до міністра культури Ю.П. Богуцького з приводу нерозуміння чиновниками ввіреного йому міністерства своїх службових обов'язків. Здавалося, знаходив відгук, але жодних змін на краще так і не сталося. Певна надія з'явилася у зв'язку з формуванням спеціальної охоронної служби. Щоправда, дієвість цього органу залежатиме від його статусу. Я завжди вважав, що це має бути незалежна позавідомча державна служба. Якщо цього не станеться, ситуація з охороною культурної спадщини не зазнає принципових змін. Просто матимемо більше чиновників у тому ж таки Міністерстві культури, і з тими ж традиціями.

Замість епілогу, або про «круту вдачу пана Толочка»*

(Редакція випустила другий і третій абзаци цього параграфа, у зв'язку з чим, заявлена у підзаголовку тема, лишилася в газетній публікації не розкритою.) Щоб створити враження «всезагальної» підтримки свого поборювання проекту «Закону України про охорону археологічної спадщини» п. Танюк посилається на думки Міністерства культури, Міністерства юстиції, тієї ж таки милої його серцю СБУ і чомусь нічого не говорить про тих, хто підтримав цей проект. А це не лише науковці Інституту археології HAH України, а практично усі дипломовані археологи України. Звернення до Президента України, Кабінету Міністрів і Верховної Ради на підтримку проекту закону підписали вчені-археологи із Києва, Львова, Чернігова, Чернівців, Полтави, Луцька, Рівного, Харкова, Сімферополя, Сум.

Вони в жодному разі не є «підлеглими академіка П. Толочка». Та і з «підлеглими» вийшов промах. Спершу п. Танюк сказав, що лише вони виступають на підтримку проекту закону, а трохи нижче повідомив сенсаційну новину, що в Інституті археології розпочалися гоніння на інакомислячих. «Коли готувалася ця стаття, — пише п. Танюк, — стало відомо про перші звільнення співробітників, які не підтримують законопроект свого керівника. Вдача у пана Толочка крута...»

Що можна відповісти на це? Звичайно, ніяких «звільнень» в Інституті археології не має. І навряд чи п. Танюка хтось ввів в оману щодо цього. Просто характер у чоловіка такий. У старі добрі часи такого добродія неодмінно б викликали на дуель і, звичайно ж, йому ніколи б більше не подавали руки. В наш час доведеться задовольнитися другим.

Насамкінець хотів би звернутися до всіх, хто, вільно чи невільно, втягнувся в цю недостойну боротьбу проти проекту «Закону про охорону археологічної спадщини», зупинитись. Археологічні старожитності стали сферою чорного бізнесу, держава втрачає свою власність, історична наука джерельну базу, а ми зводимо між собою якісь порахунки. Сором та й годі.

2003 р.