П.П. Толочко

НЕСПОВІДИМІ ПУТІ УКРАЇНИ

Вибрані науково-популярні та публіцистичні праці за 1998—2003 рр.

Київ
Видавництво «АртЕк» 2004

Вступ.

I. Мова і «язык» в Україні

II. Історія без міфів.- давня і сучасна

III. Влада, еліта, народ

IV. Україна між Сходом і Заходом

V. Історико-культурна спадщина України і проблеми її збереження

Додаток I.

Додаток II.

ВСТУП

У 1998 році вийшла у світ моя книжка «Від Русі до України». В ній були вміщені науково-популярні й публіцистичні статті, у яких йшлося про проблеми давньої і недавньої історії України, стан і перспективи її державно-політичного розвитку. Відтоді пройшло п'ять років. На жаль, ситуація в Україні змінилася мало. Жодна із піднятих тоді проблем не втратила своєї актуальності і сьогодні.

Позитивні зрушення, звичайно, є, але корінних перетворень так і не відбулося. Ми не навчилися за ці роки толерантності й великодушності, не зуміли сконсолідувати українське суспільство в народ, в монолітну політичну націю, не змогли досягти помітних успіхів у жодній із сфер нашого життя. Таке враження, що суверенність свою ми отримали надто пізно і як скористатися цим, можна сказати, Божим даром, в нинішніх умовах не цілком розуміємо.

Світ все владніше входить в глобалізаційну стадію, а ми — українці лишилися в епосі етнонаціонального романтизму. Замість того, щоб засукавши рукави взятися за реалізацію фундаментальних завдань, зациклилися на проблемах власної ідентичності й окремішності, поринули в спогади про колишню велич, заходилися творити абсолютно не реалістичні міфи про самих себе. При цьому так і не визначили, що для нас має бути головним, що другорядним, а що й зовсім не вартим уваги.

Заходилися реформувати правопис української мови. Несподівано виявилося, що мова, якою ми говорили досі, не дуже то й українська. Ось, якщо поміняти у «совітському» правописі двадцять граматичних правил, а з лексичного фонду вилучити так звані русизми і замінити їх полонізмами і германізмами, тоді ми отримаємо справжню українську мову. Одним ця ідея подобається, іншим — ні. Киплять пристрасті на сторінках періодичної преси. Розколюється суспільство. І роботу маємо, і ніколи нам зосередитись на важливіших проблемах нашого поступу в майбутнє.

Здається, що українська інтелігенція і досі не може зрозуміти своєї ролі в новій Україні. Замість того, щоб усіма можливими засобами консолідувати українське суспільство, вона постійно чіпляється за так звані гострі кути історії, плачеться над своєю лихою долею, шукає винних, засуджує їх, проклинає, ревізує даннє і недавнє минуле. І ніяк не може збагнути, що це безнадійно тупиковий шлях. Досягти злагоди в суспільстві шляхом соціального, ідеологічного чи й регіонального реваншу принципово неможливо.

На превеликий жаль, ми продовжуємо жити за старозавітним законом, скасованим ще Ісусом Христом, згідно з яким взаємини між людьми визначалися за принципом: «Око за око і зуб за зуб». Я розумію всю нереалістичність християнських заповідей: «Любіть ворогів ваших» і «Воздавайте добром за зло». Гріховній людській природі ближчі старозавітні принципи. І все ж, вважаю, що наші перспективи мусять базуватися на засадах взаємного прощення дійсних і уявних гріхів, взаємної терпимості й великодушності. Отже, на засадах християнської моралі, православної духовної традиції.

Першим і життєво необхідним кроком до цього мусить бути пошук шляхів порозуміння в середовищі інтелектуальної еліти нашого суспільства. Адже, не є секретом, що вона роз'єднана навіть більше, ніж саме суспільство. Не хотів би ятрити душі нагадуваннями про наші родимі комплекси. Але цілком очевидно, що не позбувшись їх, еліта не здобуде морального права на загальнонаціональне лідерство. В кращому разі їй вдасться очолити, образно кажучи, кілька колон, які будуть марширувати в різні сторони.

Певна частина наших інтелектуалів, яких прийнято чомусь називати «свідомими», постійно марить входженням України до цивілізованої Європи. Звичайно, нічого поганого в цьому немає. Кожному б хотілося, щоб Україна стала такою як, скажімо, Австрія чи Німеччина. Але ж давайте робити це з достоїнством. Заживемо як слід, а потім вже й інтегруємося. Нам же хочеться, щоб послідовність цих процесів була зворотною, що скидається на шлюб за розрахунком. Цивілізуватися за чужий рахунок — це не надто морально.

Ще менш моральним виглядає наше намагання поріднитися з «новими друзями» за рахунок відмови від «старих». Щоб виправдати таку зрадливість деякі ідеологи ладні не просто забути історію, а й переінакшити її. Чого тільки варті розумування щодо одвічної європейськості українців, які власне не мають нічого спільного з росіянами. Державні мужі, заперечуючи проти приєднання України до Євразійської спільності, заявляють, що вона двох інтеграцій не витримає. В результаті не маємо жодної, коли не вважати входження України до напіввіртуального об'єднання ГУАМ. Враховуючи, що наша економіка зорієнтована переважно на Росію та інші країни, що утворилися в результаті розпаду Радянського Союзу, така політика не може вважатися далекоглядною.

Якщо не вистачає власного розуму, то хоч би позичили в тієї ж таки Європи. Вона не тільки не втрачає економічні (політичні й культурні також) зв'язки з Росією, а намагається ще більше розширити їх. Досить згадати лише зацікавленість Європи у єв-

разійських шляхо- і трубопроводах, що проходять територією Росії і у більшості випадків обминають Україну.

Нормальній людині важко зрозуміти, чому Україна б'ється в альтернативних конвульсіях. Хіба не природно бути там, де це диктують національні інтереси. Отже, на Сході і на Заході водночас. Бажано і на Півдні також. Причому, коли б західний її вектор, як тепер модно говорити, здійснювався не на шкоду східному, а в прийнятній гармонії з ним, позиції України на цивілізованому Заході були б набагато міцнішими. Сьогодні ж не складається враження, що Захід бачить нас рівнорядним партнером і жде не дождеться, щоб ми нарешті прилучилися до нього. Нас повчають, карають санкціями, постійно вказують на те, де наше місце. Щоправда, це нас, начебто, нітрохи і не бентежить. На Сході ми горді та суверенні, а на Заході ладні бути і на становищі бідного родича.

Мусимо бути свідомі того, що нам не вдасться увійти до європейської цивілізації і зберегти свою етнокультурну цнотливість. Немає жодного сумніву в тому, що цей процес супроводжуватиметься значними втратами суверенітету в економіці, політиці, культурі. Про самодостатність у нових умовах доведеться просто забути. Напевно, матимемо компенсацію у вигляді піднесення життєвого рівня. Можливо, вона виявиться для нас достатньою. Але при цьому не потрібно самозаспокоюватися. Сьогодні ми ще сперечаємося щодо пріоритетності в Україні української чи російської мов, а завтра ці пристрасті здадуться дитячими забавами, усім нам доведеться віддати пріоритет мові англійській. Глобалізація ж буде відбуватись не по-українськи, а по-американськи.

На жаль, не маємо єдності і в політичному істеблішменті України. Говорячи це, я маю на увазі не саме по собі загострення протиборства різних політичних сил на владному Олімпі, а те, заради чого ведеться ця боротьба, як вона ведеться і ким стимулюється. На жаль, нічого демократичного і цивілізованого, а ще тим паче морального у цій сфері ми не демонструємо. Вдаємося, переважно, до силових методів вирішення спірних питань. Навіть у Верховній Раді. При цьому конфігурація парламентських об'єднань незбагненно українська. У 2000 році до складу так званих «силовиків» входили депутати пропрезидентських фракцій. «Жертвами» стали ліві — комуністи і соціалісти. У 2002 році альянс «силовиків» утворилили колишні «жертви» та їхні непримиренні ідейні противники (рухівці й реформісти), а новими «жертвами» стали так звані пропрезидентські фракції.

Давній літописець у подібних випадках говорив: «Дивні діла твої, Господи». І справді, за два роки в Україні нічого такого не сталося, що могло б викликати появу настільки неприродного

опозиційного об'єднання. Рухівці не стали комуністами, останні, начебто, також не заявляли про відмову від вічно живого вчення. Соціалісти як були ідейно аморфними, так ними і залишилися. Президент також той самий, а його стратегічна політика ніскільки не змінилася порівняно з 2000 роком.

«Нашеукраїнці» мотивують різку зміну своєї поведінки тим, що вони — найбільша фракція і мусять становити парламентську більшість. Адже не можна зрадити виборців, які вручили їм мандат на політичне лідерство в країні. Оскільки ж через підступність президентської адміністрації реалізувати свої права вони не змогли, то і вдалися до силового методу. <<А що нам лишалося робити?» — заявляють «нашеукраїнські» лідери.

А те, що робили у подібній ситуації 2000 року ліві фракції. У Верховній Раді третього скликання саме вони становили найбільшу політичну силу і саме їх уповноважив народ на політичне лідерство. Нинішні союзники лівих не тільки не зважили тоді на волевиявлення народу, а й взагалі позбавили комуністів і соціалістів будь-яких посад у парламенті. І хоч зроблено це було з порушенням юридичних і моральних норм, ліві, щоб не збурювати обстановку в країні, змирилися з тим, що сталося.

Прикро, що для реалізації своїх владних амбіцій опозиція намагається залучити «вулицю». Звичайно, знедолених у нашій країні немало, але грати на їхніх почуттях і бідності непорядно. Ми всі ще не забули марксистського вчення про революційну ситуацію і мусили б усвідомлювати, що її сьогодні в Україні немає. Викликати її штучно, у тому числі й через своєрідне «демонстраційне благодійництво», аморально. Максимум, чого можна домогтися, це створення ще більшої напруженості та хаосу в Україні, зниження її міжнародного авторитету.

Політична еліта повинна відчувати історичну відповідальність перед своїм народом. Вона не має права розглядати його як простого статиста у дійствах, спрямованих на задоволення її владних амбіцій. Нас мусила б чомусь навчити наша ж власна історія. Повстання і революції, у які еліта щоразу ввергає «вулицю», нічого, крім шкоди народу, не принесли. До речі, і еліті також. Як правило, у їх горнилах згорає і вона сама, якщо не відразу, то обов'язково через якийсь час.

Та й мета цих акцій мізерна: змусити Президента достроково піти у відставку. До того ж і ця «світла» думка заволоділа розумом опозиції не без підказки іноземних наставників. Ми маємо претензії до Президента, але коли високі державні особи на Заході роблять публічні заяви, що вони не ототожнюють народ України з її Президентом, нас це мусить ображати. Так само, як і візити «вождів» опозиції до європейських і заокеанських столиць з «кольчужними» та іншими викриттями. Дивно, що до

європейських та міжнародних структур стали апелювати навіть комуністи, які ще вчора вважали їхнє наставництво і спонсорство принизливим та руйнівним для України.

Нам слід, нарешті, зрозуміти, що вирішення внутрішніх проблем є виключно нашою справою. Думати, що тут нам «заграниця допоможе», на що сподівається певна частина політичної еліти, немає жодних підстав. Навіть, якщо розкриємо не лише «кольчужний», а й усі інші наші технологічні та військові секрети.

Колись Тарас Шевченко мріяв, щоб у нас була своя хата, а в ній «своя правда, і сила і воля». На хату здобулися, а за правдою і волею, як і колись, їздимо «за бугор». Правда, тепер уже за інший. Для мене це неприйнятно ні з якого боку.

За час перебування у політичному житті я дійшов невтішного висновку, що нашими «вождями» рухає не суспільний, а переважно особистий інтерес. Навіть союзники не можуть домовитися про довгострокові спільні дії. Не було б їхніх амбіцій, Верховна Рада четвертого скликання мала б стабільну більшість ще з початку своєї роботи. Адже між блоками «За єдину Україну», «БЮТ» і «Наша Україна» принципової ідеологічної різниці немає. І соціально вони практично тотожні.

Єдине, що не дало їм знайти спільну мову — це комплекс гетьманства. І ніщо не свідчить, що в майбутньому ми його позбудемося. Від одного із чільних лідерів опозиції я почув таке: «Разом доможемося відставки Л. Кучми, а далі кожний сам по собі». Чи не правда, нічого крім суму така опозиційність не може викликати?

Сумно також і від того, що більшості нинішніх політичних поводирів бракує елементарної людської щирості. На вівтар боротьби за щастя народне вони охоче кладуть найкращі слова і нічого більш суттєвого. Коли я чую їхні емоційні запевнення, що у разі приходу до влади вони не пошкодують сил і розуму для докорінного поліпшення добробуту співгромадян, мені постійно спадає на думку відомий біблійний вислів: «Краще хоч раз у житті запалити свічку, ніж все життя проклинати темноту». Наскільки б розсіявся морок нашої бідності, коли б вони наважилися запалити свої свічки. Йдеться про легалізацію капіталів, повернення їх в Україну...

Пропонована увазі читачів книга є результатом авторських роздумів з приводу означених вище проблем. Вони особисті і в жодному разі не претендують на істину в останній інстанції. І все ж автор сподівається, що в Україні знайдеться немало людей, яким його погляди будуть близькими.

Таких, як доктор біологічних наук С.М. Анохіна, якій здалося свого часу означення мене епітетом «інакомислячий» несправедливим. «Почему академик Петр Толочко назван в вашей газете («Киевских ведомостях». — П.Т.) инакомыслящим? Наобо-

рот, он выражает взгляды большинства населения Украины, а инакомыслящие — это Драч, Танюк, Чорновил... Написала, чтобы вы знали, что не один Толочко нормально мыслящий...»* Подібні листи я отримую також і особисто, за що висловлюю щиру подяку усім моїм прихильникам.

Заради справедливості мушу зізнатися, що серед моїх адресатів є немало людей, переважно із західних областей України, у котрих моя позиція викликає несприйняття, а то й рішучий осуд. Це, звичайно, неприємно, але втішає те, що мої статті не лишають їх байдужими, змушують думати і навіть дискутувати, а це вже крок до взаємного порозуміння.

Книга має дещо песимістичну назву «Несповідимі путі України», але що вдієш, коли це відповідає ситуації, у якій перебуває наша країна на сучасному етапі розвитку. Свою історичну дорогу вона, на жаль, так ще і не знайшла.

Киевские ведомости. — 19%. — 24 лютого.

І. МОВА І «ЯЗЫК» В УКРАЇНІ

Хто або що загрожує українській мові?

1. Вступні зауваження

Дискусії з приводу становища української мови в Україні не вщухають впродовж цілого сторіччя. Здавалося б, з набуттям Україною політичного суверенітету і конституційним закріпленням державності української мови, гострота проблеми мусила зникнути. Відтепер, як кажуть, Москва нам не указ, а пріоритетність розвитку саме української мови гарантується нічим не стримуваним потягом народу до власної історико-культурної ідентичності. Незмірно зросла і соціальна престижність мови, що стала мовою міністрів, народних депутатів, Президента. На українську мову масово перейшли вузи і школи, радіо і телебачення, значно збільшилась питома вага україномовних газет, журналів. Українська мова лунає на міжнародних форумах, дипломатичних зустрічах, ввійшла в систему Інтернету.

Мусили б радіти з цього. Тимчасом, нічого подібного не відбувається. Навпаки, плач за українською мовою став навіть голоснішим. Його розводять переважно представники красного письменства як в Україні, так і поза її межами. З'явився навіть новий термін — «добровільне зросійщення» України. Один із наших кращих літераторів Юрій Мушкетик бідкається, що нещасному українському народові буквально ні до кого прихилитися. Таким опертям для нього, начебто, не є ні Уряд, ні Парламент, ні Президент. В унісон йому голосить письменник із діаспори Богдан Бойчук, який вважає, що «постання самостійної (чи пак лише незалежної) України мало далеко більше негативних імпульсів на культурне життя діяспори (та й України), ніж позитивних» (1 Бойчук Б. Українська література між параметрами: Україна й діаспора// Українські проблеми. - К., 1998.-№ 2.-С. 116..

Що ж викликає такий розпач? Насамперед надто повільна переможна хода української мови в Україні, а також ще досить сильні позиції російської. Останньою широко послуговуються не лише на побутовому рівні, але й на офіційному. Окремі міністри, значна кількість народних депутатів говорять по-російськи. Крім того, в Україні виходить велика кількість російськомовних газет, журналів. Недержавні теле- і радіоканали, нерідко, віддають перевагу мовленню російською мовою. Книжковий ринок України заполонила низькопробна література східного сусіда, за висловом Ю. Мушкетика, «російськомовний непотріб». І. Дзюба та-

кож говорить про «цілковите, більше, ніж за радянських часів, панування російської і російськомовної преси, російської книги, російського шоу-бізнесу ».

Чи не правда, є від чого впасти в розпач? Особливо людині із цеху красного письменства. Все настійніше на різних високих нарадах щодо статусу української мови і її впровадження в усі сфери нашого життя виголошується вимога покласти край засиллю мови російської. Ніхто й не заперечує. Ось тільки дати прийнятний рецепт, як це найкраще зробити, не можуть навіть автори такої радикальної вимоги. Видати указ, на зразок Валуєвського, котрий би заборонив вживання російської мови? Але ж це можна було зробити в умовах царського абсолютизму. В демократичній країні, яка сповідує пріоритет загальнолюдських цінностей, подібний адміністративний акт неможливий.

Заклики до почуття гідності і українського патріотизму, яких у нас не бракує, в мовному питанні не дають бажаного ефекту. Адже мова і патріотизм — речі мало пов'язані між собою. Можна бути патріотом України, мати почуття української гідності і не говорити українською мовою. Напевно, ніхто не зможе закинути нашому найвідомішому інтелектуалу, академіку М.М. Амосову, що він не патріот України. Патріот за самими найвищими вимірами. Тимчасом, говорить він російською мовою, пише по-російськи, думки про необхідність інтеграції України із Заходом також висловлює цією мовою. Інший подібний приклад можна навести із царини спорту. Наш видатний футбольний тренер В.В. Лобановський говорить російською мовою, але це не заважає йому бути патріотом України і підносити її міжнародний авторитет. А послухайте, якою мовою виголошуються ультрапатріотичні гасла на Олімпійському стадіоні під час футбольного матчу збірних України і Росії. Часом стає навіть соромно за деяких наших землячків, що вони саме так користуються великою російською мовою, але відмовити їм в українській самоідентифікації ніяк не можна.

Українське радіо транслює авторську передачу професора Анатолія Погрібного під промовистою назвою «Якби Ви вчились так як треба». За винятком окремих спірних узагальнень автора, передача в цілому вартісна і робить добру справу щодо популяризації української мови. Вважаю, що подібні публічні лекції дають для утвердження авторитету української мови значно більше, ніж усі звернення до урядових чинників чи, навіть, до совісті співвітчизників. Треба самим перти плуга, а не плакати, що наша нива не виорана. Пишіть красиво, шановні поети і письменники, і вашими віршами чи романами люди будуть зачитуватися. Робіть високовартісні переклади найкращих зразків світової літератури, і вони, переконаний, не залежаться на полицях книжкових

крамниць. Поки ж що, будемо чесними перед собою, вся творча енергія більшості наших літераторів йде, як кажуть, у гудок. Тому-то й нічого протиставити російськомовному «непотрібу». Якщо немає снаги створити високовартісний літературний твір, пишіть хоч пригодницькі чи детективні романи, історичну белетристику, як це роблять ваші російські колеги. Витісніть з українського ринку їхній «непотріб» своїм, українським.

І все ж з одною тезою шановного професора, яка постійно лунає із вуст і інших наших захисників української мови, дозволю собі не погодитись. Ця теза звучить так: «Без мови немає і народу». Зрозуміло, що не взагалі без мови, а саме без своєї власної. Але ж всі добре знають, що у світі мов менше ніж народів. Латиноамериканський континент, наприклад, цілком послуговується європейськими мовами, але це зовсім не означає, що, скажімо, кубинський, чилійський чи бразильський народи вважають себе іспанцями та португальцями і не усвідомлюють своєї національної окремішності. Те ж саме стосується країн Північної Америки, де панування мови англійської зовсім не означає, що в США або Канаді проживає англійський народ. Ілюстрування цієї очевидної констатації можна продовжити на прикладах арабської, тюркської, німецької та ряду інших мов, але навряд чи в цьому є необхідність. І так зрозуміло, що мова не є єдино визначальною ознакою народу.

Сказаним у жодному разі не підважується пафос просвітницької передачі А. Погрібного, а лише наголошується на некоректності окремих її положень. Адже твердження «без мови немає і народу» — не стільки переконує людей у необхідності вивчення української мови, скільки викликає сумнів щодо цього. Треба шукати інші аргументи.

Наше нетерпіння щодо повільного поширення української мови в усіх сферах можна зрозуміти. Хотілося б бачити її повний тріумф ще за нашого життя. Але ж мова має свої закони розвитку, її утвердження, навіть за умов найбільшого державного сприяння, не може здійснюватись миттєво. Часом для цього потрібна зміна кількох поколінь. Як свідчить казахська мудрість, для оновлення народу потрібно 50 років. Не можна змусити старшу людину, яка все життя говорила російською мовою, негайно перейти на українську. Хтось цього не захоче робити принципово, а комусь уже несила вивчити іншу мову так, щоб не соромно було нею розмовляти. До того ж мусимо рахуватися з тим, що в Україні проживає понад 11 мільйонів етнічних росіян, для яких зречення своєї рідної мови є таким же болісним, як і для українців — своєї. Нетерпимість, а ще гірше — адміністрування не кращі помічники у цій делікатній сфері. Мова мусить об'єднувати людей, а не бути джерелом постійної напруги.

На сучасному етапі нашого розвитку важливішим є не абсолютний показник оволодіння українською мовою, а тенденція цього процесу. Якщо ми проаналізуємо ситуацію саме так, то виявиться, що у нас немає підстав для істерії та розпачу. Українська мова, про що йшлося вище, все впевненіше утверджує себе як державна. Це потрібно помічати і робити все, щоб ця тенденція набула незворотного характеру.

2. Яку українську мову ми маємо плекати?

Коли ми бідкаємося з приводу повільного утвердження української мови, то неодмінно нарікаємо, що основною причиною цього є наше зросійщення. Це значною мірою справедливо. Російська мова справді є конкурентом української, але чи тільки в цьому біди останньої. Чи не містить українська мова внутрішніх суперечностей, котрі не дають їй повнокровно розвиватися?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно звернутися до історії. У 1912 р. в Києві вийшла невелика книга Івана Нечуя-Левицького «Криве зеркало української мови». В ній письменник обурюється тим, що українська літературна мова, сформована на базі придніпровських діалектів, засмічується галицькою говіркою. Ця тенденція набрала особливо загрозливої форми після того, як до Києва повернувся М.С. Грушевський і переніс сюди галицькі журнали: «Село», «Літературний науковий вісник», «Записки київського наукового товариства» та інші. Згідно з І. Нечуєм-Левицьким, М. Грушевський заводить «нахрапом на Україні галицьку книжну мову й правопис», чим, по суті, «копає таку яму, в котру можна поховати українську літературу навіки » (Нечуй-Левицькин Iв. Криве зеркало української мови. — К., 1912. — С. 10.). В іншому місці своєї праці він до цього додає: «Галицькі органи в Києві з їх мовою і правописом наробили українському письменству багато шкоди, може й непоправної» (Там же. — С. 47.).

Обурення письменника викликали не лише численні полонізми і германізми галицької мови, але також і її правопис, який склався на основі латинського або польського. «Вийшло щось таке важке, — писав Ів. Нечуй-Левицький, — що його ні однісенький українець не може читати». «Ця чудернецька мова одбила од української літератури багато українців, котрі читали українські книжки, або мали принаймні прихильність до рідної літератури» (Там же. - С. 7, 48.).

Найбільше непокоїть Ів. Нечуя-Левицького, що тим самим розмивається мова «наших класичних письменників». «Ніхто

про них не дбає й не думає, наче їх і на світі не було»(Нечуй-Левицький Ів. Криве зеркало української мови. — С. 77.). Лякає його й та агресивність галичан, з якою вони не лише утверджують свою мову, але й намагаються витіснити нею мову наддніпрянську. В розпачі він вигукує: «галицька агітація не дрімає й шкодить нам гірше од старої цензури» (Там же. — С. 66.).

Така безцеремонність М. Грушевського й інших галичан в царині української мови пояснювалась, начебто, тим, що Наддніпрянська Україна була цілком зросійщена, а, отже, справжня українська мова збереглася тільки в Галичині. Наддніпрянці не визнавали за галицьким діалектом права на всеукраїнське поширення, оскільки він був цілком спольщений.

Одночасно з Ів. Нечуєм-Левицьким висловив свою тривогу з приводу побутування української літературної мови Ів. Стешенко. Обстоюючи необхідність творення єдиної для усього українства наукової мови, він застерігав від непродуманого втручання в її живий організм, бо будь-які зміни в ньому «вважаються за хитання підвалин самої нації і боротьба межи реформаторами мови та її охоронцями придбовує навіть часом форму державної справи » (Стешенко І. Про українську літературну мову. ЛИВ, 1912. — Кн. 2. — С. 302.).

З ґрунтовною відповіддю Ів. Нечую-Левицькому виступив у 1913 р. Володимир Гнатюк. Згідно з ним, «кожна літературна мова витворюється з такого діялєкту, на якім появилися найвизначніші письменники. Чим більше талановитих письменників, тим сильніше випирають вони з літературної мови інші діялєкти а вводять свій, доки він не запанує цілковито » (Гнатюк В. Справа нашої літературної мови // Діло. — Львів. — № 65. — С. 1.).

Здавалося, після такого, теоретично бездоганного визначення, В. Гнатюк мав би визнати саме за наддніпрянським діалектом право на підґрунтя нормативної літературної мови. Адже саме тут творили найвидатніші українські письменники — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, T. Шевченко, П. Мирний, М. Коцюбинський, Ів. Нечуй-Левицький. Тим часом цього не сталося, навпаки, він закидає Ів. Нечую-Левицькому, що той визнає центром української мови лише наддніпрянський діалект, а всі інші говірки вважає маловартісними, «окраїнними»(Там же. — № 66. — С. 2.). З свого боку В. Гнатюк ставить під сумнів бажання Ів. Нечуя-Левицького й інших українських письменників, щоб основою літературної мови були лівобічні говори, насамперед полтавський. Заради справедливості слід сказати, що він не наполягає й на винятковій ролі галицького діалекту, а вважає, що «треба одним від других переймати усе най-

краще та найліпше, а відкидати погане та непотрібне»(Гнатюк В. Справа нашої літературної мови // Діло. — Львів. — № 69. — С. 1.).I все ж, вважаючи потребу «уодностайнення наукової та публіцистичної літературної мови», В. Гнатюк робив висновок, що белетристика ще довго залишиться при своїх регіональних правах.

На жаль, при своїх регіональних правах лишилися і дві літературні мови — наддніпрянська і галицька. «Уодностайнення» так і не сталося.

Володимир Гнатюк підважував авторитетність суджень Ів. Нечуя-Левицького тим, що той «не має фільольогічної освіти». Але ж письменник був не перший, хто висловив занепокоєння галицизацією української літературної мови. До нього це робили Михайло Драгоманов і Борис Грінченко. Зрештою, це визнавав і В. Гнатюк. «Хоч українські письменники в Росії жалуються на галицьку літературну мову не від нині, але цілих двадцять літ... і витикають їй польські, німецькі та інші впливи, та зовсім не звертають уваги на російські впливи у себе»(Там же.-№ 66. -С. 2).

Згідно з М. Драгомановим, «для російської України поки що та педагогічна література галицька великої вартості мати не може як через різницю обставин шкільних, так і через дуже малу старанність галицьких авторів і перекладачів коло обробки мови. Мова та російським українцям видається важкою, мішаною, часто зовсім варварською»(Грінченко В., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994. — С. 227—228.).

Ще більш виразно характеризує галицьку літературну мову Б. Грінченко. «Деякі галицькі видання, — пише він в одному з своїх листів з України Наддніпрянської, — такі, що в них літературно майже нема чого читати. До того, ще рутенська галицька мова просто відпихає свіжого читача»(Там же. - С. 119.). В цілому, з симпатією ставлячись до галицького національного руху, Б. Грінченко не міг поширити це і на галицьку літературу, яка ніяк не може перейти на фонетичну мову. «Шкода тільки, — зауважує він, — що галичани взагалі (опріч кількох одиниць) своїм літературним розвитком справді стоять дуже низько, і їх писання (опріч повістей Федьковичевих, Франкових та Кобринської) більш нагадують своїм змістом і мовою (часом неможливою!) початок, а не кінець XIX сторіччя. Це перешкоджає гуртовій роботі людей з обох частин Русі-України»\ (Там же. - С. 143.)

Від тих дискусій — Б. Грінченка з М. Драгомановим (1882—1893 рр.) і Ів. Нечуя-Левицького з В. Гнатюком (1912—1913 рр.) —

пройшло багато часу, змінилось кілька історичних епох, а ситуація з існуванням двох українських літературних мов лишається злободенною і в кінці XX ст. Різниця тільки та, що одна з цих мов — наддніпрянська — пішла у своєму розвитку далеко вперед, а інша — галицька (в її діаспорному варіанті) — по суті лишилася на позиціях кінця XIX — початку XX ст.

Як і за часів М. Грушевського, в Україну, тепер уже з діаспори, перенеслись журнали, газети, видавництва, що зовсім не збиралися сповідувати правило, згідно з яким в чужий монастир не гоже йти зі своїм статутом. Причину цього відверто показує поет із Нью-Йорка Богдан Бойчук. Його, очевидно, як і багатьох однодумців у діаспорі, не задовольняла література Радянської України, а тому, як він пише, «ми творили не лише для нас, а також і для них, для України, і то цілком свідомо»(Бойчук Б. Українська література між параметрами: Україна й діяспора // Українські проблеми. - К., 1998.-№ 2. - С. 117.). До появи суверенної України діаспора, начебто, одна несла відповідальність за українську літературу, музику, театр і мистецтво. Тепер це мусили б взяти на себе українські письменники, композитори, діячі театру, яких є тисячі, але повною мірою вони, як здається Б. Бойчуку, своєї високої місії не виконують. Із цього випливає логічний висновок, що діаспора і далі мусить допомагати Україні.

За допомогу, звичайно, спасибі. Але, що стосується української літературної мови, то тут допомагати потрібно не Україні, а діаспорі. Дивно, що цього ніяк не можуть збагнути деякі наші єдинокровні брати із-за океану і з завзяттям, достойним кращого застосування, нав'язують нам мовні форми кінця XIX — початку XX ст., яких уже давно нема і в Галичині.

У діаспорно-українських виданнях, що виходять в Україні, явочним порядком вводяться не лише архаїчні, часто іншомовного походження, лексеми— «амбасада», «кшталт», «шпальта», «терень», «трафити», «наразі», «соціяльний», «тяглість», «спільнота», «відсоток», «летовище», «вояк», «діяспора», «радіюс», «діялектика», — але й цілком чужі для сучасної літературної мови фонетичні й синтаксичні форми.

Незвичним і неприйнятним для вуха українця є закінчення «и» в родовому відмінку однини іменників третьої відміни замість вживаного в Україні закінчення «і». Наприклад, «радости», «смерти», «любови», «вісти», «ментальности» і т. д. Аналогічно сприймається заміна літери «ф» на літеру «т» в іншомовних словах: «катедра», «Атон», «Атанасій», «Теодосій» та ін. З часів наших перших літописів на Русі ці й подібні їм слова писалися з літерою «ф». Яка нагальна потреба змушує нас відмовитися від своїх власних традицій. До того ж у багать-

ох випадках така заміна призведе до втрати змісту понять. Напишіть іноземні слова «Фрідріх», «Фауст», «Фаберже», або й адаптоване українське «Федір» з початкової літери «Т», і ви не впізнаєте цих звичних для нас назв.

Що вже говорити про цілком штучну літеру «г», яка майже не зустрічалася раніше. А тепер ставиться де треба і де не треба. Як кажуть в Україні, «куди кінь з копитом, туди і рак з клішнею». За діаспорними виданнями потягнулися і наші, певно, вважаючи, що у такий спосіб вони стають більш українськими. І чомусь ніхто не поцікавиться думкою читача, зрештою не переймається тим, що нині діючий правопис є обов'язковим в Україні, а відступи від нього свідчать про неграмотність видання.

Кілька слів про історію нормування української літературної мови. Етапним у ній стало видання чотиритомного словника української мови під редакцією Б. Грінченка у 1907—1909 рр., у якому було застосовано принцип фонетичного правопису. У 1918— 1919 роках І. Огієнко, А. Кримський і Є. Тимченко видають «Головніші правила українського правопису», а в 1928—1929 рр. робиться спроба поєднати орфографію галицьку і наддніпрянську в єдиному правописі. Тоді зійшлися на компромісі: українські за походженням слова мають писатися згідно з східнослов'янськими правописними традиціями, а запозичені — згідно з західноукраїнськими. Такий симбіоз виявився нежиттєвим. Проти нього застерігав І. Огієнко, але до його думки так і не прислухались. «Наша літературна традиція, — писав І. Огієнко, — по пам'ятках розпочинається з ХІ-го віку — і в цих старих наших пам'ятках переховується й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... Скажімо, коли ми споконвіку всі писали «Амвросій», «Ірина», «ефир», то яка ж рація міняти ці споконвічні свої форми на латинопольскі «Амброзій», «Ірена», «етер». Коли ми ще з початку своєї літературної мови чужі «g», «1», «і» все передавали через «г», «л», «и» й писали «гигант», «митрополит», «Платон», то чому я тепер повинен на все те махнути рукою й писати та вимовляти «ґіґант», «мітрополіт», «Плятон» (Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису. Популярний науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927. — С. 123.).

Сьогодні наші мовні реаніматори заявляють, що вони користуються правописним словником Г. Голоскевича, виданим у Харкові 1930 року. Насправді це далеко не так. У словнику Голоскевича маємо «Ліван», «Мадрід», «Сірія», «Сіцілія», «Сілезія», «Афон», тим часом у діаспорних і деяких вітчизняних виданнях ці слова пишуться так: «Ливан», «Мадрид», «Сирія», «Сицилія», «Силезія», «Атон». Таких нині модних у нас слів, як «летовище», «тяглість», «наразі», «трафити» у цьому словнику взагалі нема.

Плутанина із вживанням штучної літери «Ґ» призвела до того, що в 1933 р. її було вилучено із нової редакції «Українського правопису». Переконаний, що це був слушний крок, і незрозуміло, чому у 1990 р. вирішили знову повернутися до вживання цієї літери.

Деякі наші ревнителі чистоти української мови буквально п'яніли від захоплення цим актом, називали літеру <<Ґ» не інакше, як реабілітованою. Почали недоладно впроваджувати в сучасну літературну мову, чим різко знизили її принадність не лише для російськомовних, але й для україномовних громадян України. Чого варта тільки рекомендація писати звичне для нас «Хемінгуей» як «Те мішу в ей». Як справедливо зазначила мовознавець С.Я. Єрмоленко, «українці з материкової України сприймають «Ґ» в усіх запозичених словах як вплив чужих мов, як порушення традиційного звукового образу національної мови, бо ж саме звук «г» — дистинктивна ознака української мови»(Ермоленко С.Я. Зміни закономірні, поступові, але не революційні. Український правопис: такіні.-К., 1997.-C.46.).

Колись Друга державна дума Росії прийняла рішення про вилучення з російської книжної мови літер «Ъ» і «ті », як таких, що утруднюють оволодіння граматикою школярами. Аналогічні процеси спрощення й універсалізації спостерігаються практично в усіх розвинених мовах світу, і тільки Україна йде у зворотному напрямку.

Неприродно ускладнюється українська мова й компанійним залученням до її лексики галицьких діалектизмів (як правило, полонізмів, германізмів) кінця XIX — поч. XX ст. Якось у розмові з нашим кращим мовним стилістом, академіком HAH України І.М. Дзюбою я поділився своєю тривогою з приводу цього. Він не розділив моєї занепокоєності і сказав, що насправді має місце процес збагачення мови. Може й так. Але чому ж тоді ми не виявляємо аналогічного інтересу, скажімо, до русинського, сіверського, слобожанського й деяких інших українських діалектів. Збагачуватись так збагачуватись. Боюсь тільки, що в результаті такого збагачення українська літературна мова остаточно втратить свою конкурентоспроможність. Вона стане важкою і малодоступною навіть для етнічних українців. В результаті люди мимоволі потягнуться до мови простішої і легшої, якою може здатися російська. Невже нашим мовним реформаторам не спадає це на думку?

В Україні сьогодні фактично існує два правописи і дві українські літературні мови. Вони не тільки поборюють одна одну, але й розділяють надвоє людей. Не знаю, чи є ще десь у світовій практиці подібне явище. Як можна сподіватися на позитивний

результат від закликів любити рідну українську мову, коли люди розгублені і ніяк не можуть второпати, яку ж саме українську мову їм треба любити. Ту, яка впродовж тривалої еволюції створилась в Україні, чи ту, яку нав'язують із української діаспори.

У 1994 р. при Кабінеті Міністрів України була створена Українська національна комісія з питань правопису, котра мала запропонувати його нову редакцію і покласти край мовно-правописному хаосу в Україні. Пройшло чотири роки, а нової редакції правопису української мови ми так і не маємо. Справа ця виявилась не такою простою, як здавалося. Обговорення нової редакції показало, що серед фахівців-мовознавців немає єдиної позиції щодо того, якою вона має бути. Одні наполягають на мінімальних втручаннях в український правопис, інші ладні змінити його кардинально. Крім філологічного тут, на жаль, присутній і політичний аспект. Ряд дослідників практично не приховують, що необхідність у редагуванні правопису викликана тим, щоб усунути впроваджуване десятиліттями підганяння української мови до вимови і написання спорідненої російської мови, а також вилучити запозичення із російської мови тих слів, яких бракувало в українській.

Отже, головна біда сучасної української літературної мови полягає в тому, що вона схожа на російську. Якщо ми змінимо її фонетику, а також розширимо лексичний фонд за рахунок запозичень із польської, німецької, англійської чи ще якоїсь західної мови, тоді матимемо справжню українську мову, не засмічену русизмами. Не варто надто розгортати цей сюжет, оскільки абсурдність такого мовного антирусизму цілком очевидна. Українська мова, як і російська, веде свій родовід від спільної давньоруської мови, а тому має повне право на весь лексичний фонд, який зберегли для нас пам'ятки писемності часів Київської Русі. Переважна більшість слів, які прийнято вважати «русизмами», в українській мові насправді є «давньорусизмами », котрі такі ж російські як і українські. Усунення їх із вживання сучасною українською мовою було б рівнозначне зреченню від нашої давньоруської спадщини.

Не витримує критики і непереборне бажання деяких реформаторів максимально врахувати особливості мови української діаспори. Не дай Бог, щоб ми пішли цим шляхом. Так ми взагалі можемо втратити мову. В діаспорній українській мові панує такий правописний хаос, що про єдину нормативну мову нічого й говорити. Яр Славутич, критикуючи діаспорних реформаторів української мови, зауважував, що вони «то дивляться на літеру «г» як на священну недоторкану корову, то вживання твердого «л» розглядають як зраду й перехід у московський табір»(Славутич Яр. Запропоновані зміни у «Правописному словнику» Г. Голоскевича // Мовознавство. - 1994. - № 1. - С. 73.).

Неймовірна плутанина спостерігається і в орфографії іншомовних слів діаспорної мови. Крім того, їх натуралізація в українській мові змінює її до невпізнання: «коледж», «гелікоптер», «стейт», «гайвей», «окей» та інші.

Драматичним було б і повернення до правопису 1928—1929 років. Навіть, якби він був ідеальним. Адже з цим правописом Україна прожила лише чотири роки, тоді як правопис 1933 р. (з певними наступними поточненнями), цілком підпорядкований наддніпрянській правописній традиції, юридично чинний і сьогодні. Не рахуватися з цим фактом неможливо. Кілька поколінь творців і користувачів мови послуговувались саме цим правописом. Створилась гарна і достатньо випрацьована українська літературна мова, яку нерідко називають то «солов'їною», то «калиновою». Вся наша літературна спадщина — від Ів. Котляревського до Олеся Гончара — створена і видрукувана цією мовою, то невже ж сьогодні маємо ставити під сумнів її справжність!

Тим часом, правопис 1928—1929 рр. був не тільки не ідеальним, але й взагалі нежиттєвим. Про це говорив його сучасник Ів. Огієнко, це засвідчили і мовознавці наступних поколінь. Надзвичайно цінним у цьому плані є зауваження одного з провідних мовознавців діаспори Ю. Шевельова. Згідно з ним, «правопис 1928—1929 рр., дарма що старанно опрацьований видатними мовознавцями, був нереальний, приречений на невдачу. Від самого початку його прийняли вельми неприхильно, дотримувались неохоче. Бажане поєднання двох правописних мовних традицій не відбулося, та ледве чи й могло відбутися при збереженні їх обох у своєрідному, штучно накиненому компромісі, ... нова норма не відповідала жодній традиції»(Шебельов Ю. Українська мова в першій половині XX ст. (1900—1941). Стан і статус. — Сучасність, [Б.М.], 1987. - С. 160-161.).

Сказане про правопис 1928—1929 рр. має бути слушним і щодо нової його редакції, яку готує нині Українська національна комісія з питань правопису. Навіщо ж двічі наступати на ті ж самі граблі. Не треба бути мовознавцем, щоб зрозуміти, що немає жодної можливості створити систему норм, які б охопили одночасно нормативну сферу української «материкової» літературної мови і діалектів української діаспори. Ми весь час розуміємо під останньою переважно американських чи канадських українців, але ж є ще й ті, які проживають у країнах Західної Європи, Австралії, Аргентині, Росії, Білорусії, Казахстані. Сповідуючи принцип поєднання, мусили б врахувати у новому правописі також мови і цих діаспор.

Насправді, нічого не треба враховувати. І тут доречно знову покликатись на авторитет Ю. Шевельова. Він закликає пам'ятати,

що «правопис не повинен воювати з мовою і накидати їй те, що їй чуже. Посутнє завдання правопису — формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису»(Шевельов Ю. Українська мова в першій половині XX ст. (1900—1941). Стан і статус. — С. 160-161.).

Думаю, що найкращим результатом роботи Національної правописної комісії було б утвердження в правах нині діючого українського правопису. Жодного реформування українська літературна мова не потребує. І не треба шукати собі горя там, де його немає. Адже до всіх бід — економічних, соціальних, екологічних, які переживає сьогодні Україна, ми, наперекір здоровому глузду, намагаємось додати ще й біду з реформуванням мови.

3. Російська мова: іноземна чи рідна?

Ще кілька років тому така альтернатива нікому б не спала і на думку. Як можна віднести до розряду іноземної мову, яку знає і якою користується більшість українців і яка є рідною для майже 25% громадян України. Тим часом сьогодні це реальність. У шкільних програмах російська мова і література прирівняні до іноземних. Кількість годин на їх вивчення зведена до мінімуму. У дев'ятих класах на вивчення О. Пушкіна відведено 14 годин, М. Лєрмонтова •— 5, М. Гоголя — 2. У 85% загальноосвітніх шкіл України російська література вивчається у перекладі українською мовою.

Цікаве пояснення цьому явищу дав І. Дзюба. Згідно з ним, російська мова нині спокутує гріхи її великодержавних носіїв, що завдавали стільки кривди нашому національному розвиткові в минулому. За такого підходу аналогічні історичні порахунки можна пред'явити і до деяких інших мов, наприклад, польської чи німецької. Але ж чи справедливо робити мову і культуру заручниками ображеної історичної пам'яті? До того ж, у нашій минулій історії були не лише втрати, але й високі здобутки. Не потрібно забувати, що саме носіям російської мови і культури ми зобов'язані генієм Тараса Шевченка. А скільки наших земляків стали знаменитими діячами російської культури, науки! Хіба можна сьогодні абстрагуватись від усього цього і називати російську мову «мовою іноземної держави». Таке визначення здалося несправедливим навіть І. Дзюбі, котрий найбільше робить сьогодні для теоретичного осмислення ролі української культури і її утвердження в нашому суверенному бутті.

«Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно, інакше залишиться ущербним, йдеться не про витіснення російської культури (це було б драматичним самозбідненням, і в цьому зв'язку варто сказати про неро-

зумність новомодного українського патріотичного стереотипу про російську мову як «мову іноземної держави»: адже це рідна мова багатьох українських громадян, вона змалку знайома майже всім українцям, подобається це кому чи ні, і тому її нинішній статус не можна порівнювати із статусом англійської чи будь-якої іншої), — отже, йдеться не про витіснення російської культури, а про оптимізацію її взаємин з українською» (Дзюба І. Ідеологічні децибели «діалогу культур»// 36. Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір. — К., 1998. — С. 90. ).

Під сказаним І. Дзюбою, напевно, підпишеться кожний український інтелігент. Шкода тільки, що продовження його думки дещо нівелює пафос наведених вище рядків. Йдеться, зокрема, про необхідність якогось «збалансування» присутності російської культури в Україні присутністю інших культур світу. Отже, виходить, що російська культура таки іноземна, бо інакше навіщо її балансувати.

Тим часом, російська мова, як і культура в цілому, справді не можуть вважатись чужими для українців. З українською мовою і культурою їх пов'язує спільність витоків, етнічна спорідненість носіїв, а також взаємне співавторство росіян і українців у творенні обох культур. Колись Б. Грінченко не міг збагнути, чому М. Драгоманов вважав, що на російській Україні не можуть «батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям літературне образования на самому Шевченкові, без Пушкіна та Лєрмонтова»(Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 133.). Зрештою, він визнавав, що названих письменників годилося б знати українцям, але не більше, ніж будь-якого іншого класика іноземної літератури. «Ніхто не буде сперечатися, — писав Б. Грінченко, — що самого Шевченка для освіти, хоч би тільки й літературної, не стане — так само, як москалям не стає Пушкіна та Лєрмонтова, і беруть вони ще Шекспіра, Гейне, Гете, Данте, Гомера. Так само й нам не стає самого Шевченка. Так само й ми повинні брати і Гете, і Шекспіра, і Гюго, і Пушкіна» (Там же.).

Чи не правда, Грінченкове розуміння місця російської мови і літератури в українському культурно-освітньому процесі близьке до поширюваного нині. О. Пушкін у нього поставлений у ряд іноземних класиків, до того ж не першим, а останнім. Йдучи за цією логікою, нам доведеться віднести до категорії іноземних діячів культури таких знаменитих українців, як Феофан Прокопович, Дмитро Ростовський, Микола Гоголь, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Короленко і багато інших. А як бути нам із Тарасом Шевченком? Невже і його російськомовну творчість — драми, повісті, щоденники — будемо вивчати на уроках іноземної літератури?

Але повернемося до творчості великороса О. Пушкіна. Хіба можна говорити, що він для українців рівнозначний Гейне чи Шіллеру?

М. Драгоманов намагався пояснити Б. Грінченку особливе місце О. Пушкіна для культури українців хоч би тим, що саме він, а не Гейне чи Шіллер, написав поему «Полтава». В ній ідеї вольності українців, їх державної незалежності прозвучали з такою силою, з якою вони ніколи не звучали в українській літературі.

Без милой вольности и сливы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора —
И знамя вольности кровавой
Я поднимаю на Петра.

Не будемо ідеалізувати О. Пушкіна. Він, безперечно, не симпатизував намірам І. Мазепи, але геніально їх оспівав, чітко позначив, що виступ проти Петра І був не спонтанним, а давно виношуваним.

Украйна глухо волновалась,
Давно в ней искра разгоралась.

Мазепа у О. Пушкіна не одинокий змовник, а представник певної політичної концепції державного розвитку України, виразник інтересів козацької старшини, котра вже давно наполягала на відступництві від Москви.

Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Когда бы старый Дорошенко
Иль Самойловин молодой
Иль наш Палей, иль Гордиенко
Владели силой войсковой,
Тогда б в снегах чужбины дальной
Не погибали козаки,
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки.

Коли б у О. Пушкіна була тільки одна ця поема, то і тоді він мав би посідати особливе місце у нашій культурі, а зовсім не рівно-

значне з місцями Гейне чи Шіллера. Але ж крім неї він написав ще «Руслана й Людмилу», «Бахчисарайский фонтан», «Песнь о вещем Олеге», «Гусара» і багато інших творів, у яких опоетизована і оспівана історія та природа нашої землі. То навіщо ж відмовлятися від цієї літературної спадщини про нас тільки тому, що вона належить російському поетові і написана російською мовою.

Українська історія була джерелом поетичного натхнення сучасника О. Пушкіна декабриста К. Рилєєва. Його перу належать думи «Ольга при могиле Игоря», «Богдан Хмельницький», поеми «Войнаровський», «Наливайко». Як і О. Пушкін, К. Рилєєв з симпатією говорить про поривання українців до свободи. Войнаровському він вкладає у вуста такі слова про виступ проти Петра І:

Так мы, свои разрушив цепи,
На глас свободы и вождей,
Ниспровергая все препоны
Помчались защищать законы
Среди отеческих степей...

В поемі «Наливайко» звучить та ж тема вольності України, яка прагне вирватись із братських обіймів Польщі.

Мне ад — Украйну зреть в неволе.
Ее свободной видеть — рай!
Еще от самой колыбели
К свободе страсть зажглась во мне;
Мне мать и сестры песни пели
О незабвенной старине,
Тогда, обьятый низким страхом,
Никто не рабствовал пред ляхом.

Сповідь Наливайка — це висловлена в поетичній формі система ліберально-демократичних поглядів самого К. Рилєєва на історію українських змагань за незалежність, у цьому разі від Варшави.

Не зайве нагадати тут деяким невдячним співвітчизникам і те, скільки доброго зробили для української мови і літератури такі «іноземці», як М. Чернишевський, М.Добролюбов, М. Некрасов та інші російські письменники 60—70-х років XIX ст. У журналі «Современник» друкувалося чимало статей про українську літературу. Серед них «Национальная бестактность» і «Народная бестолковость» М. Чернишевского, «Черты для характеристики русского простонародья » й «Кобзар » Т.Г. Шевченко » М. Добролюбова, «Сказки» Марко Вовчок» М. Салтикова-Щедріна.

Нерідко російські письменники були навіть вищої думки про українську літературу, ніж деякі українські. Показовим у цьому відношенні є вислів М. Чернишевського: «Коли п. Куліш говорить, що в малоруській літературі часто і до цього часу відображається котляревщина, звичайно, не нам проти цього суперечити. Але ми тепер бачимо в ній багато й іншого, уже не схожого на котляревщину, і через те тепер уже ніхто з нас не може відзиватись про малоросійську літературу без поваги і співчуття, коли не хоче заслужити назви невігласа »(Чернишебсют Н.Г. Поли. собр. соч.: В 16-ти т. - М„ 1939-1953. - Т. II. - С. 943. Цитується за працею «Історія українсько-російських літературних зв'язків». — К., 1987. — Т. 1.-С. 182.). В унісон М. Чернишевському висловився також М. Лесков. В одній з своїх публіцистичних статей про Т. Шевченка він писав: «У малороссийского народа, слава Богу, есть теперь своя литература, есть свои ораторы, свои историки...» І далі: «Малороссийское слово приобрело права гражданства, раздавшись впервые в форме ораторской речи над гробом Шевченко»(Лесков Н.С. Русская речь. 1861. - № 19-20.).

Для того, щоб зробити такі публічні заяви в часи панування ідеології валуєвщини, потрібно було мати не лише прихильність до української мови і літератури, але й неабияку мужність.

Не знаю, чи відведено у шкільному курсі «Іноземна література» хоч би кілька годин для ознайомлення з творчістю вже згаданого М.С. Лескова. Він справді був видатним російським письменником, але ж вважати його іноземцем по відношенню до України ніяк не можна. Значна частина його творів присвячена Україні: «Некрещенный поп», «Владычный суд», «Архирейские объезды», «Печерские антики», «Запечатленный ангел», «Фигура», «Заячий ремиз» та ін. Зображувані в них події відбуваються в Україні і Києві, головними персонажами виступають українці, у літературному викладі широко вживаються елементи українського фольклору і української розмовної мови. Для М.С. Лескова, який понад десять років прожив у Києві, знання української історії, культури і мови були природніми. Він, по суті, і сформувався як письменник на українському ґрунті. Будучи вже зрілим письменником, М.С. Лесков писав: «Меня в литературе считают «орловцем», но в Орле я только родился и провел мои детские годы, а затем в 1849 г. переехал в Киев»(Лесков Н.С. Собр. соч.: В 11 т. - М.. 1995. - Т. 7. - С. 134.). У широкому освоєнні української тематики М.С. Лесков виявився гідним продовжувачем літературного напрямку M.B. Гоголя.

Тут знайдуть своє місце також І. Тургенев, завдяки якому Марко Вовчок стала «явищем не лише українського, а й загально-

російського літературного життя»(Крутікова Н.Є., Маевська Т.П. Тургенев та східнослов'янський роман другої половини XIX ст. // Слов'янські літератури: IX Міжнародний з'їзд славістів. — К., 1983. — С. 93.), І. Суріков з його поезіями на українські теми («Слеза косаря», «Прощание», «Из украинских мотивов», «В Украине»), М. Булгаков з його романом «Белая гвардия», М. Волошин з його таврійськими мотивами, а також багато інших російських письменників, у творчості яких оспівані українська історія, етнографія, природа. В. Маяковський заслуговував би до себе доброзичливого ставлення вже за те, що в поезії «Дань Украине» проголосив заклик вивчати українську мову.

Говорю себе:
Товариш, москаль,
На Украйну
шуток не скаль.
Разучите
эту мову
на знаменах —
лексиконах алых, —
Эта мова величава и прости:
«Чуешь, сурмы загралы,
Час расплаты настав...»

І що ж, все це іноземна література? І чим, скажіть будь ласка, її можна збалансувати в нашій культурі? Напевно тільки ширшим вивченням української літератури, а не зведенням питомої ваги російської до англійської чи німецької. Такий баланс дорого обійдеться насамперед для духовного розвитку самих українців. Адже цілий ряд вершинних явищ російської літератури, у яких відбилась історія України, лишаться для них невідомими, а без знання мови і недоступними.

Мусимо також давати собі звіт і в тому, що питання мови не є лише проблемою культури. Це також і серйозна політична проблема. Треба все зробити, аби невміле, часом агресивне заперечення російської мови в Україні, яка, начебто, здавна є знаряддям імперського і тоталітарного зросійщення українців, не призвело до політичного розколу народу. На тиск спрацьовує протитиск. Деякі області, у відповідь на форсування процесу впровадження української мови, оголосили на підвладній їм території офіційною мову російську. Аналогічні реакції спостерігаються й на рівні буденного життя: «Ах, ви вважаєте російську мову іноземною, тоді я із принципу буду послуговуватись тільки нею».

Про внутрішній мир і злагоду в таких умовах нічого й думати. Українці і україномовні громадяни будуть ображені тим, що їх мова не зайняла тих позицій, які визначені їй Конституцією, а українські росіяни будуть дорікати, що ущемлюються права російської мови, які також гарантовані законодавчо. Колись В. Липинський писав, що в часи національно-державницьких змагань 1917—1919 рр. наші провідники розійшлися на правописі, а втратили державу. Щось подібне відбувається й тепер. Нетерпелива нетерпимість до мовних опонентів часом набирає неадекватних форм. Так, на одному із засідань Верховної Ради України (від 21.10.98 р.), де в черговий раз виникло питання української мови, В. Чорновіл виступив із заявою притягти до відповідальності Анатолія Железного, котрий, начебто, стверджує, що українська мова є діалектом поміж російською і польською мовами. Насправді А. Желєзний говорить про наявність в сучасній українській мові великої кількості полонізмів, які проникли до неї в часи входження України до складу Речі Посполитої і зробили її відмінною від мови російської (Железный Анатолий. Происхождение pуccко-украинского двуязычия в Украине. — К., 1998. — С. 81—84.). Можна, звичайно, дискутувати з цим та іншими положеннями, у його праці справді багато дискусійних тверджень, але закликати до покарання — це вже занадто. Після цього, напевно, В. Чорновіл і А. Желєзний уже ніколи не знайдуть між собою порозуміння. У цьому б не було великого лиха, коли б такі переконання мали тільки ці два добродії. Але ж кожний із них має своїх однодумців і, отже, тріщина розділила і їх. А це вже для України біда.

Мова надзвичайно важливий чинник національно-державного розвитку, але не визначальний. Він не повинен йти попереду процесів державотворення і формування громадянського суспільства, інакше ці, справді фундаментальні загальнонаціональні цілі, можуть виявитись недосяжними.

Щоб завершити сюжет про «рідність» чи «іноземність» російської мови в Україні, необхідно наші емоційні сприйняття проблеми звірити з безпристрасними показниками статистики. Вони ж на сьогодні такі. Російськомовне населення України становить понад 50% від загальної чисельності населення. При цьому 49% населення підтримує ідею надання російській мові статусу офіційної, а 20% — статусу державної мови в Україні (Див.: Диалог украинской и русской культур в Украине. Материалы II-ой международной научно-практической конференции (30—31 октября 1997 года в Киеве). — К., 1998. — С. 15.).

Отже, маємо саме такі реальності нашого мовного життя. Подобаються вони нам чи ні, але у своїй державотворчій політиці на ґрунті здорового глузду не рахуватися з ними просто неможливо.

4. Проблеми двомовності 6 Україні

Сьогодні новомодні націонал-патріоти, у тому числі і з російськими прізвищами, вдаються до відвертого глузування над ідеєю української двомовності. При цьому всує згадують видатного мовознавця І.К. Білодіда, звинувачуючи його у пропагуванні двомовності українського народу ще в часи формування «нової історичної спільності — радянського народу». Дай Бог, шановні опоненти, щоб ви знали так українську мову, як її знав І.К. Білодід, і зробили для неї стільки, скільки зробив він. З належною шаною ставився він також і до російської, яку справедливо вважав мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Реально, в умовах існування єдиної держави, народи, які її складали, неминуче мусили бути двомовними. Двомовною була й Україна, біда якої полягала в тому, що через низький мовний бар'єр між двома мовами російська все впевненіше завойовувала позиції першої мови, а українська відходила на другий план.

З розпадом Радянського Союзу і набуттям Україною державної суверенності мовна ситуація об'єктивно перейшла в інший вимір. Вживання російської мови більше не зумовлювалось потребами функціонування великої держави. Натомість українська мова здобула статус державної і почала відвойовувати у російської втрачені раніше позиції. Я переконаний, що вона робила б це значно успішніше, коли б у неї не було таких безкомпромісних ревнителів, як О. Пономарьов, С. Плачинда, П. Мовчан та інші, з їхньою революційною нетерпимістю. Адже нічого, крім відрази, в розумних людей не можуть викликати такі зневажливі найменування російської мови, як «мова сусідньої держави», «мова старшого брата», «мова завойовників», «мова імперська». Як тут не згадати приклад іншого ставлення до російської мови, який нам подав видатний українець І. Франко: «Мы все русофилы... мы любим великорусский народ.., любим и изучаем его язык и читаем на этом языке»(Франко И.Я. Искренность тона и искренность убеждений. Соч.: В 10 т. — М., 1959. — С. 257—258.).

Чи достатні сьогодні завоювання української мови в Україні? І. Дзюба вважає, що ні. Згідно з ним, право українця говорити на своїй землі своєю мовою теоретично є, а практично українець скористатися ним не може, бо на кожному кроці «обставини» змушують його переходити на російську (Дзюба І. Ідеологічні децибели «діалогу культур». — С. 92.). Що це за зловісні обставини, що обмежують суверенне, гарантоване конституцією, право українців користуватись українською мовою, І. Дзюба не сказав. Якщо це тиск державних чинників, то з цим треба рішуче боротися, якщо ж це так зване «внутрішнє добровільне зросій-

щення», тоді цьому немає ради. Кожна людина для побутового спілкування має право обирати ту мову, яку вважає більш адекватною у кожному конкретному випадку.

Насправді в реальному житті мовна ситуація не є такою драматичною, як її намагаються змалювати. Практично усі жителі України — українці і росіяни — добре розуміють один одного. Якби ми припустили неймовірне, що обидві общини перестали володіти мовами одна одної, то й тоді нічого надзвичайного в Україні не трапилося б. Для їхнього офіційного і буденного спілкування перекладачі б не знадобилися. Ні суверенності, ні економічному і культурному розвитку України таке становище жодним чином не загрожувало б.

На щастя, ми маємо іншу і значно кращу мовну ситуацію. Абсолютна більшість етнічних українців не лише розуміє, але й добре володіє російською мовою. Дещо гірше справи з володінням українською мовою в українських росіян. Це цілком зрозуміло, оскільки в умовах існування Радянського Союзу життєвої потреби в цьому не було. З набуттям же Україною статусу суверенної держави і законодавчим закріпленням державності української мови така потреба з'явилася і, будемо справедливі, вже приносить добрі плоди. Українською мовою заговорили люди, які в минулому нашому житті нею не користувалися зовсім. Причому, заговорили швидко і гарно, що є переконливим запереченням тези націонал-патріотів про поголовне зросійщення України. Мову вони чули, знали і коли з'явилася необхідність, заговорили нею. З часом, у чому немає і найменшого сумніву, українські росіяни будуть знати українську мову так, як етнічні українці російську.

Переконаний, що це єдино прийнятний шлях мовного розвитку в Україні. І не потрібно боятися двомовності, оголошувати її засобом русифікації. За державної пріоритетності української мови ніщо не загрожуватиме її повноцінному функціонуванню. У свою чергу, паралельне побутування російської мови, яка у місцях компактного проживання росіян виконуватиме й офіційні функції, сприятиме духовному збагаченню усіх політичних українців. І. Дзюба називає цс дещо розмитим терміном «солідарного ставлення до мови російської і використання також і її культурних можливостей». Хай і так.

Хтось із великих сказав, що людина є стільки раз нею, скільки мов вона знає. Ми, на рівні цілого народу, володіємо двома мовами і було б неприпустимою помилкою відмовитися від цього нашого багатства.

Як відомо, у своїй вітчизні пророків нема, а тому наведемо висловлювання з цього приводу іноземного авторитету. Професор Женевського університету Жорж Ніва, добре обізнаний з

українським життям, сказав, що його «вражає двомовність, дво-культурність України». «Я бачу, що більшість людей думає і говорить по-російськи і по-українськи. Це надзвичайно багате і багатообіцяюче явище. Мультикультурність завжди краще, ніж монокультурність. Це для мене залог європейського шляху розвитку України » (Ніва Жорж. Интервью газете «Стличные новости». - 1998 - №• 40. 13- 20 окт.)

Говорячи про російську мову як другу в Україні, ми не повинні забувати, що вона є однією із шести мов міжнародного спілкування. її відносно широке побутування у світі створює для нас, українців, сприятливі умови нашого входження у світовий науковий і культурний простір. Звичайно, ще ширшими можливостями володіє англійська мова, але ж ми її знаємо мало. Тож було б нерозумним, через відразу до російської мови, по суті, добровільно прирікати себе на ізоляцію. Тим часом, саме цей процес набирає у нас все окресленіших форм, принаймні, у сфері соціо-гуманітарних наук. Наші українські наукові журнали, монографії і статті, практично, ніхто у світі не читає. У цьому можна переконатись, погортавши англомовні, німецькомовні чи, навіть, польськомовні видання з аналогічної тематики. Посилань на наші праці ви там не знайдете, чого не скажеш про російськомовні видання.

Цікава у цьому плані розмова відбулася у Варшаві між відомим польським русистом, професором А. Поппе і молодим українським вченим. На запитання останнього, якою мовою йому краще проголосити свою доповідь — російською чи українською, — він отримав таку відповідь: «Вся справа у тому, яка у нас мета. Якщо хочете, щоб вас зрозуміли, тоді краще говоріть по-російськи, якщо ж хочете, щоб вас не критикували, говоріть по-українськи». Ще б краще, звичайно, було у цій конкретній ситуації виголосити доповідь польською мовою, але ж ми не знаємо і її.

Отже, об'єктивно, російська мова є тим містком, який зв'язує нас з цивілізованим світом. Руйнувати його, не забезпечивши компенсацію впровадженням у наше життя, скажімо, англійської мови, просто безглуздо. Ми вже маємо приклади такої безглуздості в економіці, коли зруйнували одну систему і не створили нову. Тож мусили б чомусь і навчитись.

Підсумовуючи сказане вище, слід визнати, що в Україні реально існує українсько-російська двомовність. Подобається вона, звичайно, не всім, але всі ми, якщо справді хочемо добра нашій державі, мусимо примиритися із цією реальністю.

5. Замість післямови

На превеликий жаль, мовна проблема в Україні зазнає невиправданої політизації. Одні вважають, що українська мова, незважаючи на проголошення її державною, так і не посіла належного їй за Конституцією місця. Іншим здається, що на кращу долю заслуговує в Україні російська мова. При цьому політики і широкий загал російськомовного населення постійно нагадують про передвиборні обіцянки нинішнього Президента Л.Д. Кучми надати російській мові статусу офіційної. Окремі політичні партії зробили це гасло навіть одним із основних пунктів своїх програм. У свою чергу, націонал-патріоти слушно зауважують, що українська мова є мовою титульної нації і знати її і говорити нею повинні усі громадяни України.

Нещодавно мовна ситуація в Україні була ґрунтовно проаналізована О.П. Лановенком, Ю.М. Швальбом і O.A. Кубеліусом (Лановенко О.П., Шбальб Ю.М., Кубеліус O.A. Мовні та соціокультурні чинники консолідації українського суспільства // Зб. Українсько-російські відносини і гуманітарний вимір. - К., 1998 — С. - 46-54.). Виходячи із реально існуючої двомовності, названі автори вважають, «що закон про статус української мови як єдиної «легітимної» мови країни... не має вагомих підстав для існування і за своєю суттю є законом дискримінаційного характеру»(Там же. — C. 47.). Твердження, звичайно, не безумовне, але воно об'єктивно відбиває ставлення до цього закону щонайменше половини населення України. Не звертати на це уваги, а ще гірше — звинувачувати цю половину у відсутності патріотизму і неукраїнстві, як це ми вміємо робити, означає додавати до мовних проблем ще й соціально-політичні. Адже мовна сфера є настільки тонкою і делікатною, що будь-яке адміністративне втручання до неї неминуче призведе до непередбачуваних негативних наслідків. Якщо не негайно, то обов'язково у майбутньому.

Я переконаний, що на шляху конфронтації і взаємного поборювання українська і російська мови і культури не матимуть майбутнього в рамках єдиної держави. Мусимо все зробити, аби ця, не першочергова, проблема нашого розвитку не розвела нас і в головному. Це була б неадекватна плата за нашу обопільну національну гординю і непоступливість. Вищою цінністю, яку нам подарувала історія, є суверенна держава Україна, і всі ми — українці, росіяни, татари, білоруси, угорці, представники інших етносів, маємо консолідувати свої зусилля на її утвердження. Йдеться по суті, про формування в Україні громадянського суспільства, чого в нас ще й досі немає. Одним із суттєвих чинників, який гальмує в Україні ці процеси, є невиправдана актуалізація мовного питання. Переконаний, що визнання двомов-

ності, за якої державною і першою мовою в Україні буде українська, а другою російська, зніме психологічну і соціальну напругу в суспільстві і розблокує шлях до становлення української політичної нації. Законодавча пріоритетність української мови створить усі умови для її повнокровного розвитку і внутрішньої конкурентоспроможності. Але це відбудеться лише за однієї неодмінної умови: якщо ми припинимо недолугі втручання у природний процес її формування і не зруйнуємо її зсередини.

1998 р.

«Наразі над теренами нашої землі з летовища піднявся гелікоптер»

(Репортаж із «шпиталю » )

Так сталося, що один із весняних місяців 2002 р. мені довелось провести на лікарняному ліжку, або, як тепер модно говорити, у шпиталі. Не маючи можливості читати, писати і навіть дивитися телевізор, я перетворився на постійного радіослухача. Радіо було єдиною моєю відрадою, але, на жаль, і печаллю також. Найбільше дратувала мова передач. Ні, не російська, а наша рідна українська. Вона не відповідала ні усталеним нормам літературного стилю, ні діючому нині правопису. Радіоканали немовби змагалися між собою у «збагаченні» не лише лексичного фонду мови, але й фонетики, а також синтаксичної її будови.

Перед початком передач диктор впевненим голосом повідомлявша), що у Києві тепер «двадцять перша година тридцять хвилин». Виникає питання, чому «двадцять перша», а не «двадцять одна»} Адже година ця вже виповнилась. Словоформа ж «двадцять перша» означає незакінчену дію, те, що година ще триває. Натомість з хвилинами ситуація прямо протилежна. Поки диктор їх оголошує, вони спливають. Отже, не «тридцять хвилин», а «тридцята хвилина». Таким чином, повідомлення про час мало би мати таку форму: «Двадцять одна година, тридцята хвилина». Говоримо ж ми: «Тридцята хвилина матчу».

Коли я звернувся до одного із наших реформаторів мови з проханням пояснити граматично новацію з оголошенням часу, зробити цього він не зміг. Натомість покликався на те, що саме так говорять поляки. Чи не правда переконливий аргумент?

А далі ще сумніше. Молодий жіночий голос з піднесенням повідомляв, що державний секретар США наразі прибув до Ізраїлю, а вже в середу планує завершити свою тижневу дипломатичну місію країнами Близького Сходу. Його перемовини з керівниками арабсь-

ких країн широко коментують на шпальтах газет, але, згідно з візією політологів, швидше за все не матимуть успіху.

Що означає слово «наразі»} Ніхто відповісти на це питання не може. В жодному українському словнику такого слова немає, як не було його донедавна і в живій мові. Борис Грінченко записав слово «нараз», але воно означало «раптом», «відразу». Сучасне «наразі» нічого спільного з цими значеннями не має. Фактично, воно взагалі без значення, а вживається нинішніми «щирими» лише для підкреслення особливої українськості їхньої мови.

Щодо «шпальти», то тут дещо ясніше. Слово це, на думку наших знавців мови, означає те ж саме, що й сторінка. Отже, в перекладі українською фраза мала б звучати: «На сторінках газет». Насправді ж німецьке слово «Spalte» означає не сторінку, а лише газетний стовпчик. Тому фраза, у такому разі, читалася б так: «На газетних стовпниках». Звичайно, можна й так, але навіщо адаптувати в українській мові німецьке слово, до того ж не розуміючи його справжнього значення.

Те ж саме можна сказати і про слово «візія», яке прийшло в нашу мову із розмовної говірки діаспорних українців. У наведеній вище фразі воно має означати «бачення», можливо «думку», але ці слова здаються декотрим нашим піклувальниками чистоти української мови надто прозаїчними, а тому вони й силкуються впроваджувати іншомовне — «візія».

«Перемовини» — це те ж саме, що й «переговори», але оскільки друге слово точнісінько так звучить і в російській мові, перше більшою мірою здається українським. Принаймні, воно не нагадує російське, а це вже добре. І не біда, що не повною мірою відповідає суті події.

Що стосується виразу: «Завершити місію країнами Близького Сходу», то журналістка тут стала жертвою нового мовного стереотипу. «Подорож» чи «поїздка» відтепер в українській мові вживаються чомусь не в значенні «куди » — «до країн Близького Сходу», а виключно у значенні «чим» — «країнами Близького Сходу». Але, якщо з «подорожею» ще можна узгодити форму «країнами», хоч змістовно це і не буде точно, то «місію» як і «візит» можна здійснити лише до країн.

Інша радіопрограма з ентузіазмом розповідала про успішне випробування вітчизняного гелікоптера «Ангел», котрий матиме широке застосування не лише на теренах України, але й в інших країнах. При цьому, на летовищі відбувся імпровізований мітинг, на якому гелікоптер дістав високу оцінку спеціалістів.

Немає жодних претензій до пафосу повідомлення. Звичайно, подія варта захоплення. Але якою жахливою українською мовою Про неї повідомлено. Не буду розлого коментувати вживання слів «гелікоптер» і «летовище». Скажу лише, що в літературній ук-

раїнській мові давно прижилися такі терміни, як «вертоліт» і «аеродром», і жодної необхідності шукати їм інші відповідники немає. Що ж стосується слова «терени», то, абстрагуючись від некоректного його вживання у цьому випадку, слід сказати, що нинішня мода на нього просто вражає. Адже його запозичення із польської мови жодним чином не збагачує українську. Походить від латинського «Terra» і означає «земля». То чому ж не говорити «на землях України». І зрозуміліше, і рідною мовою. І мовних недоречностей на зразок — «на теренах української землі» — не було б.

Особливої популярності серед радіожурналістів набуло нині слово «ґатунок». Репортажі із ярмарків вітчизняних товарів неодмінно супроводжуються багаторазовим його вживанням. Таке враження, що слово це є своєрідним еталоном української мови. І мабуть мало хто дає собі звіт, що за походженням воно зовсім не українське, а німецьке: «Gattung» = «порода», «вид», «сорт». Мало поширення в галицькій говірці, а тепер все частіше впроваджується в українську літературну мову. І дарма, адже наше слово «якість» нітрохи не гірше за «ґатунок».

Наслухавшись наших ведучих на загальнонаціональних радіоканалах, вирішили зробити посильний внесок в удосконалення української мови й спортивні коментатори. Запам'ятались лише деякі перли футбольних оглядачів: «нападник», «оборонець», «атакувальний потенціал», «копнув м'яч», «обабіч ігрового моменту». Невідомо, чому втрачають права мовного громадянства такі звичні для всіх нас слова, як «нападаючий», «захисник», «атакуючий потенціал» тощо.

І, звичайно, «найвишуканіша» українська мова лунає на програмі радіо «Свобода». Все наведене вище представлено в ній у концентрованому вигляді. Можна зрозуміти тих працівників радіо, які в Україні не жили і сучасної української мови не знають, хоч вибачити важко. Адже вікову мудрість, що в чужий монастир зі своїм статутом не ходять, ніхто ще не спростував. Якщо працюєте в Україні або на Україну, то вивчіть, будь ласка, її мову. Більше дивує, що аналогічною мовою на цій радіостанції говорять і наші землячки, котрі ще вчора працювали в українських установах. Чи така вже свобода на «Свободі», чи так хочеться догодити своїм хазяїнам і бути більшим католиком від папи римського. Вони рясно пересипають свої повідомлення термінами, які не вживали раніше і які мало відомі та зрозумілі українському широкому загалу, «амбасада» замість одвічно нашого «посольство», «кшталт» замість «зразок», «слухавка» замість узвичаєного «телефонна трубка», «візія» замість «бачення», «етер» замість «ефір», «відсоток» замість «процент», «спільнота» замість «спільність», «тяглість» замість «спадковість» і т.д. Слухаєш таку українську мову, і вуха в'януть. І де,

скажіть будь ласка, у якого класика української літератури вони це все вичитали?

На превеликий жаль, лексичні новації в сучасній українській мові супроводжуються також фонетичними і, навіть, синтаксичними. У цьому я вбачаю згубні наслідки так званого «Проекту найновішої редакції правопису української мови», котрий ніким не схвалений, а його норми вже впроваджуються явочним порядком або, як говорив колись І. Нечуй-Левицький, нахрапом у засобах масової інформації і деяких періодичних виданнях. Нас поступово привчають до закінчення «и» у родовому відмінку іменників третьої відміни замість традиційно вживаного «і»: «любови», «радости», «вісти»; призвичаюють до заміни букви «ф» на букву «т» у словах іншомовного походження: «катедра», «Атон», «Атанасій», «Теодосій»; букви «г» на букву «ґ», що змінює по суті і звуковий образ української мови.

Після прослуховування радіопередач (аналогічна картина на телебаченні і в періодичній пресі) складається враження, що у нас нікому й діла немає до чистоти української мови. Кожен говорить так як хоче, не особливо переймаючись тим, що порушує усталені традиції літературної мови, а головне правопис, відступ від якого в усіх цивілізованих країнах свідчить про малограмотність. Великої шкоди українській мові завдали спроби її реформування. Вони підважили стабільність мови, повернули її до минулих часів. Коли не зупинити цю тенденцію, то замість гарної літературної української мови, яку ми справедливо нагороджуємо епітетами «солов'їна» і «калинова», ми отримаємо, врешті-решт, галицьку говірку кінця XIX — початку XX ст.

Отже, коли ви, шановні добродії-реформатори, будете в черговий раз бідкатись з приводу повільного утвердження української мови в усіх сферах нашого життя, задумайтесь над тим, чи немає у цьому і вашої провини.

2002 р.

Ще раз про реформу української мови

Пропонована увазі читана стаття подана до газети «Дзеркало тижня » відразу ж після публікації у ній матеріалу В. Радчука «Квантова генеза розкопок інтеграла в ортографії». Вчинив так не тому, що не мав де оприлюднити свою відповідь, а тому, що вважав це етичною нормою. Напевно, я помилився. Поважна газета не поспішала з публікацією моєї статті, а спроби зв' язитися з редактором розбилися об не зворушливість секретарки. У зв'язку з цим змушений переадресувати своє звер-

нення до гaзети «Голос України >> і тим самим звільнити редакцію «Дзеркало тижня » від моєї надокучливості.

Ці нотатки — реакція на статтю В. Радчука «Квантова генеза розкопок інтеграла в ортографії», надруковану у «Дзеркалі тижня» 16 листопада 2002 р. їх поява зумовлена не бажанням посперечатися зі «словесником за фахом», як він себе відрекомендував, а винятково повагою до читачів газети.

Власне, й сперечатися нема про що. Жодну граматичну новацію, що її пропонують автори реформованого правопису, він не розглянув, так само, як не завдав собі клопоту пояснити, чи стане кращою українська мова, якщо ми, приміром, писатимемо слова «ванна» з одним «н», «діаспора» і «соціальний» з літерою «я» — «діяспора», «соціяльний», а лексичний фонд збагатимо діалектними словами на зразок «кшталт», «шпальта», «шпиталь», «летовище», «слухавка», «візія»...

Натомість В. Радчук запропонував читачеві малоінтелектуальне чтиво на звичну для «націонал-патріотів » тему: хто більше любить і цінує українську мову. Зрештою, звів надзвичайно серйозну проблему до банального неприйняття вторгнення в «державу слова» нефахівців. Наче всі проблеми реформи цілком залежать від позиції істориків та фізиків.

Але ж В. Радчук, якщо він справді лінгвіст, мав би знати, що поява «Проекта найновішої редакції українського правопису» (К.: Наукова думка, 1999) викликала скандал передусім у благородному сімействі лінгвістів. В Інституті української мови HAH України на цьому ґрунті стався, фактично, розкол. Причому більшість його співробітників відхилила проект. З аргументованою його критикою виступили тодішній директор інституту О. Тараненко (що коштувало йому посади), провідний науковий співробітник С. Єрмоленко і чимало інших визнаних фахівців.

Безсумнівно, знає В. Радчук і про те, який ґрунтовний аналіз пропонованого правопису зробив академік HAH України В. Руса пінський, безперечно, найкращий знавець української мови. З аналізу випливає, що «книга правил із 240 сторінок» містить не кілька граматичних нововведень, як заспокоює нас В. Радчук, а майже 20, їх прийняття тягтиме за собою, крім усього іншого, зміни в написанні 50 тисяч слів, що зробить практично непридатною наявну словникову базу.

Незручно нагадувати про це філологу, але його забудькуватість змушує до цього, щоб у читача й справді не склалося враження про неучасть лінгвістів в обговоренні проблеми реформування українського правопису. Що ж до «чесного, шанобливого діалогу науковців галузі», то жодної провини істориків і фізиків у тому, що він не вийшов, немає. І якесь міфічне «відтирання»

лінгвістів від дискусії про мову «політиками» тут ні до чого. Що завадило, приміром, тому ж таки В. Радчуку вступити в діалог з В. Русанівським чи О. Тараненком? Чому він вважав за краще взяти у співрозмовники фізика та історика? Чи не тому, що для професійного діалогу потрібний інший рівень знань і аргументів?

В. Радчука цікавить питання, «що думає П. Толочко про кванти та інтеграли». Відповідаю. Нічого не думаю, бо ніколи не цікавився цією галуззю знань. А от про українську мову маю суверенне право думати й висловлювати власну думку, як її носій і користувач. Мені не байдуже, чи говоритимемо ми мовою Шевченка—Рильського, чи то мовою заголовку статті пана Радчука. До речі, ліпшої антитези власним висловлюванням про благо реформування правопису, аніж та, що міститься в заголовку, годі й шукати.

Не впевнений, чи цікавить опонента, яку воду він п'є, але точно знаю, що всі нормальні люди вельми занепокоєні наявністю в ній шкідливих «солей з іонами». Для цього й вигадали очисні фільтри. І вже зовсім непереконливий приклад з атомним реактором. Як засвідчив трагічний досвід Чорнобиля, саме це й погано, що фахівці знехтували думкою громадськості.

Історії відоме знамените висловлювання, котре приписують У. Черчіллю: «Війна — надто серйозна справа, щоб довіряти її самим лише військовим». Аналогічна ситуація і з мовою. Це тільки В. Радчукові здається, що її творцями і власниками є винятково лінгвісти. Всі інші знають, що мова — здобуток усього народу. Фахівці-мовознавці не мають права нав'язувати йому свої особисті уподобання, вони лише покликані внормувати те, що в мові встоялося і прижилося. Пошлюся тут на авторитет Ю. Шевельова, який закликав не забувати, що правопис не повинен воювати з мовою, не повинен нав'язувати те, що їй чуже. Сутність правопису в тому, щоб формулювати правила, за якими треба писати те, що є в мові, а не реформувати мову способом правопису.

Бухгалтер, який досконало володіє правилами грошового обігу, не повинен вважати, що він водночас є і володарем грошей. Така омана може коштувати йому довгострокового відрядження у місця, не надто віддалені. Лінгвістові його самовпевненість аналогічною перспективою не загрожує, але мові вона може коштувати дуже дорого.

Мені незрозуміло, чому багатьох, зокрема й В. Радчука, так радує, що деякі наші видавництва (переважно ті, що використовують інтелектуальне й матеріальне спонсорство діаспори) явочним порядком перейшли на так званий «харківський» правопис. Адже якщо мова — це «держава слова», як образно висловився В. Радчук, тоді її конституція — нині чинний правопис — має бути непорушним законом. Інакше яка ж то «держава», якщо в ній

функціонують одночасно дві конституції? І не радіти треба з цього, а сумувати, бо використання різних правописів руйнує українську мову, до того ж робить її носіїв суціль неграмотними. Невже ця проста істина вам, панове реформатори, недоступна?

І ще одне зауваження. Колись І. Нечуя-Левицького, що повстав проти галицізації української мови, звинуватили в тому, що він не має філологічної освіти. Аналогічний прийом узяв на озброєння і пан Радчук. Коли аргументів замало, тоді вдаються до посилань на корпоративне право. «Я сам перекладач і словесник за фахом», а отже, більше знаюся на мові, ніж історик. Можливо, це й так. Та як же тоді бути з посиланням на «кулішівку», автор якої також не мав диплома філолога, або «скрипниківку », й поготів створену під патронатом радянського наркома? І чим автор статті може пояснити надзвичайну любов до радянської «скрипниківки», створеної радянськими ж таки мовознавцями, і неприйняття правопису 1933 р., створеного в аналогічний спосіб? Адже над ним теж працювали найкращі мовознавці України. І також радянські.

Звісно, про жодний диктат «невідомо кого» (лишімо на совісті словесника таку нетактовність) у «державі слова» не йдеться. Важко тільки погодитися з тим, коли люди стверджують, як колись Людовік XIV, що «держава — це я ». В. Радчук вважає за можливе ототожнювати цю державу з В. Німчуком, О. Пономарівим і, очевидно, собою. Я ж гадаю, що на аналогічних правах у ній перебувають В. Русанівський, О. Тараненко, С. Єрмоленко і багато інших. Тому повага до праці «відомих фахівців, що витратили на дослідження правопису багато років» (в іншому місці «десятки років»), не може бути вибірковою. Тож дослухаймося до всіх фахівців і терпляче чекаймо, коли вони, дослухуючись, у свою чергу, до громадської думки, дійдуть згоди щодо українського правопису. На жаль, те, що ми маємо нині, інакше, як мовною анархією, назвати неможливо.

Що ж до мого ставлення до правописних експериментів, то, як і раніше, вважаю їх своєрідною диверсією стосовно української мови. Хотілося б вірити, що вона витримає й це випробування і відторгне нав'язувані їй новації.

2002 р.

Лукава реформа

(Із бесіди з кореспондентом газети «Киевские ведомости » Ганною Удовиченко)

Петре Петровичу, невже всі ці зміни правопису шкідливі? Можливо, хоч щось заслуговує схвалення?

Єдине, що можна ввести, так це букву «ґ». Люди, стривожені долею української мови, цього дуже бажають. Хоч я не вважаю цю букву органічною в українському алфавіті. Вона латинська, а у нас завжди була грецька «г». За її м'якою вимовою завжди впізнають українців. Всі інші зміни непотрібні. Вони лише огрублюють українську мову.

Але прибічники реформи, зокрема віце-прем' єр Жулинський запевняють, що зміни ці неістотні.

Це лукавство. Вони, по суті, змінять структуру мови. Уявіть, що випаде буква «ф», яка в нашому алфавіті існує з X століття. А якщо ввести «и» замість «і» в закінченнях іменників («Любови», «якости») у родовому відмінку, то це вплине навіть на наш вокабулярний апарат! Є лукавство і в тому як сьогодні створюються словники. В них вводять слова, які абсолютно не характерні для української літературної мови: «шпальта», «имбасада», «шпиталь», «трафити», «наразі», «відсотка»... Все це робиться для того, щоб віддалити українську мову від російської: нехай вона буде схожа на польську, німецьку — це наших реформаторів мало хвилює — аби лиш не на російську. Загалом цю акцію я називаю диверсією проти української мови. Адже, по суті, досягається одна мета — розкол у суспільстві. Нам, депутатам, люди пишуть: вам що — нічим займатися?

А компроміс тут можливий?

Компроміси виключені, оскільки необхідності у реформуванні мови немає. У нас склалась гарна літературна мова, яка веде свій родовід від Котляревського і Шевченка. Мова, яку ми називаємо солов'їною і калиновою. Цією мовою, на жаль, ще не навчились говорити всі українці. Але процес її оволодіння набирає темпи. А якщо відразу змінити правопис, мова стане для людей незрозумілою, складною, чужою. Крім того, весь народ України одразу стане безграмотним. І тоді всі вирішать, що краще говорити по-російськи. Я — українець, але якщо «проект» пройде, я новим правописом слугуватись не буду.

Виходить, що головна біда української мови в тому, що вона схожа на російську. Якби замість придніпрянського діалекту прижився галицький, нічого такого і не було б...

Це біда з точки зору наших націонал-патріотів. Вони вважають, Що чим менше наша мова буде схожа на російську, тим ближче ми станемо до Європи. Насправді це не так. Новий правопис стимулюють діаспорні українці, батьки яких виїхали в кінці XIX — початку XX ст. з Галичини і Волині. Правда тоді вони були русинами. Цей мертвий діалект вони тепер намагаються нав'язати материковій Україні. Колись Драгоманов, говорячи про літературний процес у Галицькій Русі, зауважив, що там с декілька справжніх письменників — Франко, Федькович... — але

й ті пишуть такою варварською мовою, яку неможливо читати і розуміти. На мою думку, діаспора тут відіграє негативну роль. Якщо бажають, нехай інтегруються в «неньку Україну», але без спроб її перекроїти на свій лад.

Слід визнати, що у діаспорців непогано виходить впливати на «неньку ». Як, скажімо, HAH України допустила, щоб у неї за спиною групка людей настільки успішно рухала діаспорні ідеї?

Академія не стоїть осторонь, але до її думки не прислуховуються! І насамперед, як це не парадоксально, академік HAH України Микола Жулинський. За його ініціативою була створена нелегітимна комісія, очолювана членом-кореспондентом HAH України Василем Німчуком, що розробила нову редакцію правопису. Все це здійснювалось поза HAH України. Крім того, проект змін комісія має приймати 2/3 голосами по кожному пункту. Кворум Жулинський також вже забезпечив. Все це я ставлю йому в провину. Він не мав права так чинити. Мусить же він мати почуття відповідальності перед Україною, народом, майбутнім, а не потурати групці псевдореформаторів. Це ж псевдореформа. Де це бачено, щоб існувало два правописи. Це все одно, що в Україні буде існувати стара й нова Конституції. А що нам робити з нашою класичною літературою — перекладати і передруковувати? А кошти на це де брати? Якщо вони у нас зайві, то краще видати хороші словники, енциклопедії, підручники, художню літературу...

I все ж позиція ображеної дитини Академії не до лиця. Чи HAH України втратила вплив та безсила змінити ситуацію?

До депутатства я був віце-президентом HAH України. Скільки часу я обіймав цю посаду, стільки тримав ситуацію під контролем: не давав ходу всім намаганням щось змінити у мові. Мені активно допомагав у цьому тодішній директор Інституту української мови Олександр Тараненко. Але я пішов у парламент, а його не обрали директором інституту на новий термін. Проте позицію НАНУ в цьому питанні зараз активно виявляє нинішній віце-президент Академії Іван Курас...

Все ж таки це важко назвати запереченням. Скоріше це намагання нікого не образити.

Просто він це робить досить академічно й інтелігентно. В одному з інтерв'ю виступив проти грядущих нововведень міністр освіти Василь Кремінь. Цікаво, що категорично не згодні із змінами більшість співробітників Інституту української мови! Хіба що знайдуться там 5—7 ортодоксів. Президія HAH України письмово зверталася до М. Жулинського, але він з її думкою не порахувався. Так що ж нам тепер демонстрацію влаштовувати?

Добре, демонстрації беремо на себе. А до вас питання як до депутата. Можливо варто законодавчо захистити мову від реформ або закріпити законом існуючий правопис?

Навряд чи це можливо. Не видавати ж циркуляр про заборону вводити будь-які зміни в український правопис. А що, коли виникне необхідність унормувати орфографію? Але ви маєте рацію в тому, що Верховна Рада не повинна бути осторонь від цього процесу. Ми нині готуємо це питання на розгляд засідання Комітету з питань науки і освіти. Своє рішення передамо в Кабмін, Голові Верховної Ради, Жулинському, авторам проекту. Думаю, це буде вимога: якщо вже бажаєте вносити зміни, то нехай вони будуть мінімальними і не зачіпають структуру мови.

Петре Петровичу, в полеміці з приводу змін з'явилась теорія, ніби-то в Київській Русі не говорили, як прийнято вважати, літописною мовою або мовою «Слова о полку Игореве»... Це мова, як запевняють автори теорії, була книжною, а ось розмовляли тоді по-українськи. Чи так це?

Це неправда. Дійсно, завжди у всіх народів світу літературна мова стоїть вище від народної. І сьогодні так, як Олесь Гончар написав «Тронку» чи «Собор», не говорять, скажімо, у Прикарпатті. Але ж ніхто не каже, що у Гончара не українська мова і що люди так не говорять. Ось так було і в Київській Русі. Ми знаходимо графіті на стінах соборів, археологічних речах, на берестяних грамотах. Причому написи робили не професійні літописці, а прості люди. Ми вважаємо, що ці графіті донесли до нас живі голоси наших предків. Так ось, їхня мова дуже схожа на мову літописів і того ж «Слова...»

А діалектні особливості — звичайно ж були. Але коли мені кажуть: «Так в Київській Русі не говорили », я запитую: «А як говорили?»...

А справді, як говорили?

А ніхто не знає. Думати можна як завгодно, наприклад, що говорили по-німецьки. Проте всі наявні у нас документи свідчать лише про одну мову, яку ми знаємо за літописами і літературними творами. А про німецьку чи про якусь іншу документів немає. Тому версія, що говорили українською — свята неправда. А для мене, спеціаліста з Київської Русі, й образлива, оскільки це — добровільна відмова від нашої давньоруської спадщини. Виходить «Слово...», «Повість минулих літ», «Житіє Феодосія Печерського» та інші твори начебто і не наші. А ось росіяни, руські так не чинять. Ми ж на якомусь етапі відмовились від назви «Русь», замінивши її на «Україну» (від «окраїна»). Потім чухали потилиці, мовляв, москалі реквізували у нас нашу історичну назву. А в XIX столітті нам так сподобалася Україна, що ми забули, як до XVIII ст. були русичами.

Очевидно, не хотіли бути «МАЛОросами».

Але ж малороси — не означає малі чи менші. Це центристська система орієнтації: Мала Русь — центральна Русь. Це не принизли-

во для нас, а навпаки — почесно. Просто в XIX ст. у нас також були «реформатори», які намагались бути несхожими на росіян. А нинішні збираються відмежуватися і від давньоруської мови. А отже — і від давньоруської спадщини. Це небезпечно для народу — він відривається від своїх коренів, стає айсбергом і починає мігрувати в часі й просторі. Ви почитайте, що пишуть: «українська княгиня Ольга», «український князь Володимир», «українська держава X століття »... Але ж не було тоді таких понять. Була Київська Русь, були руські князі.

Ось говорять, що галицький діалект «спольщений», наддніпрянський — «зросійщений », що українська мова народилася разом із незалежністю. Яку мову або який діалект можна назвати чисто українськими?

Українська мова — явище пізнє. Як і російська, білоруська. До

XIII ст., коли існувала єдина Київська Русь, була і єдина літературна давньоруська мова. Потім Русь розпалася: північно-східна опинилася під монголо-татарами, Білорусія — під Литвою, а ми значною мірою — під Польщею. І ось тоді колишні діалекти почали гібридизуватися з мовою свого «сюзерена», внаслідок чого з'явилися нові мови. Тому у нас дуже багато польських слів. Дитинство української мови припадає на другу половину XIII ст., XIV і XV ст.

Прочитала Вашу брошуру «Що або хто загрожує українській мові? >>, яка вийшла два роки тому. Все, що там написано, можна сміло передруковувати тепер — стане якраз до пори у питанні правописного «скандалу>>...

На мою думку, там справді все злободенне. Але якщо у 1998 році я був, по суті, одинаком у боротьбі за бережне ставлення до української мови і її правопису, то сьогодні таких, як я, цілий легіон. Я радий цьому.

2001 р.

Із виступу на семінарі з проблем реформування правопису української мови.

(Київський проект Інституту Кеннана)

Хотів би почати з того, чи є коректною моя участь у дискусії з приводу реформування правопису української мови? «Словесник» В. Радчук у газеті «Дзеркало тижня» висловив щодо цього сумнів. «Держава слова», згідно з ним, є неподільною цариною лінгвістів, і тільки вони мають право порядкувати в ній. Дозволю собі не погодитись з таким вироком. Мову творять не словесни-

ки, а народ, отже, і я у тому числі. І мені зовсім не байдуже, якою вона буде завтра. Коли б нею розмовляли тільки наші реформатори, хай би тішилися на здоров'я своїми вправами, але ж вони експериментують з мовою народу. До речі, зовсім не цікавлячись його думкою. Це неприпустимо.

Насамперед мушу категорично не погодитись із тим плачем, який розводять наші інтелектуали щодо нинішньої мовної ситуації в Україні. Вона, начебто, стала гіршою, ніж була за радянських часів. Це не так. Спостерігаючи за дискусіями у Верховній Раді, я бачу, як все більше і більше депутатів говорять українською мовою. Аналогічна ситуація і з міністрами. Українською мовою говорить Президент України, хай і не надто вишуканою. Українською мовою викладають практично в усіх вузах країни. Маємо україномовне радіо, телебачення. На порядок збільшилася кількість українських шкіл, ліцеїв та гімназій. Хіба це не свідчення того, що українська мова все впевненіше утверджує себе як державна?

Тепер щодо так званого «Проекту найновішої редакції українського правопису». Після ґрунтовного аналізу Віталія Макаровича Русанівського, який ми щойно почули, тут і говорити нічого. «Проект» справді руйнує українську літературну мову і на довгі десятиліття прирікає нас на безграмотність. Але мене тут хвилює інше. Реформатори говорять, що попередній правопис, який вони називають «совітьським», нам був накинутий силоміць, а тому терпіти його в суверенній Україні неможливо. І при цьому нахвалюють так званий харківський правопис (1928 р.), який також «совітський» і також накинутий силоміць радянським прокурором, а потім і наркомом освіти Скрипником. Де ж тут логіка?

Кажуть, що харківський правопис був укладений кращими мовознавцями України. Можливо, це й так. Але ж ми знаємо, що не всіма він був зустрінутий схвально. Критичні зауваження щодо нього висловлював, зокрема, І. Огієнко. А Ю. Шевельов пізніше зауважував, що правопис 1928 р. був неприродній і від самого початку приречений на невдачу. Що стосується правопису 1933 р., то над ним також працювали найвідоміші мовознавці України.

Колись В'ячеслав Липинський зауважив, що українські інтелектуали 17—19 років XX ст. розійшлися на правописі, а втратили державу. Щось подібне відбувається і сьогодні. Ми штучно розігріваємо мовне питання, доводимо його до кипіння, і тим самим розриваємо українське суспільство. Не всі ще як слід оволоділи нинішньою українською мовою, а нам вже говорять, що вона, власне, й не дуже українська. От якщо змінимо 20 правописних правил, а до того ж наповнимо мову галицизмами (полонізмами і германізмами), тоді вона стане справжньою українською.

Один допитливий українець, почувши слово «слухавка», висловив своє щире здивування щодо його відповідності. Чому «слу-

хавка», а не «говорілка», адже половина телефонної трубки має саме таку функцію? Важко також зрозуміти, чому «шпиталь» краще «лікарні», «кшталт» краще «зразка», «шпальта» краще «сторінки», а латинська літера <<и», яку нині полюбили на телебаченні, краща за кириличну «у».

Реформатори заспокоюють, що перехідний період до нового правопису не буде надто швидким. Найближчі 10 років в Україні діятимуть два правописи. Але ж це ще гірше. По суті, це означатиме, що у нас не буде єдиної літературної мови. Суспільство стане тотально безграмотним. Як тоді вчити дітей у школах, як оцінювати їхні контрольні роботи, якими критеріями грамотності керуватись при наборі студентів до вузів?

Отже, якщо сьогодні українська мова, як говорять деякі її піклувальники, ніяк не завоює свої державні позиції, то причину цього слід шукати і в тих недолугих спробах її реформування. Люди, власне, не можуть втямити, якою ж українською мовою вони мають говорити. Російськомовні громадяни України цілком слушно зауважують: «Якщо ви, українці, не можете домовитися, яка у вас мова і як вам говорити, то які претензії ви маєте до нас».

Нещодавно мені принесли брошуру А. Погрібного з трьома заголовками. Читаю її і бачу, що шановний професор вже фактично послуговується новим (старим) правописом. Це неймовірно. Мовознавці не мають права демонструвати такий нігілізм. Діючий правопис — це мовна конституція і поки не прийнята інша, законослухняний громадянин мусить жити за її правилами. Ви ж, шановні реформатори, проводячи політику доконаних фактів, фактично підриваєте українську мову. Прислухайтесь до відомого мовознавця Ю. Шевельова, котрий зауважував, що правопис не творить мову і, тим більше, не воює з нею, а лише унормовує те, що в ній прижилося, і вгамуйте свій реформаторський зуд.

Не хотілося б вірити, але схоже на те, що реформування української мови має не тільки культурологічну мету. Комусь дуже не хочеться, щоб в Україні формувалось громадянське суспільство і панував спокій. Кращого ж детонатора для збурення ситуації, як реформа мови, у чому ми мали можливість переконатись на прикладах Югославії і Молдови, годі й шукати.

2002 р.

Провокація чи здоровий глузд?

На черговому пленарному дні Верховної Ради України 25.11.2003 р. було нарешті поставлено на голосування проект по-

станови депутатів П. Толочка, С. Правденка, О. Ременюка про включення до порядку денного парламентського дня уряду питання про вивчення російської літератури як спільної духовної спадщини східних слов'ян. Тривалий час це питання не могло бути розглянуто, оскільки опозиція блокувала роботу Верховної Ради.

Несподівано для мене, як співавтора проекту постанови, вона викликала бурхливу і неадекватну реакцію народних депутатів із стану «Нашої України». Деякі з них добалакалися навіть до того що П. Толочко вчинив своєрідну провокацію, зумовлену винятково політичними міркуваннями напередодні президентської виборчої кампанії. Це ж треба так марити президентськими виборами, щоб річна дистанція до них здавалася їх передднем, а все, що відбувається у Верховній Раді, сприймалося винятково через їх призму.

Дати відповідні пояснення на засіданні Верховної Ради я не міг, оскільки перебував за межами України, а тому змушений зробити це тепер через засоби масової інформації. Цього вимагає не лише парламентська етика, а й повага до тих наших співвітчизників, кого хвилює ця проблема і хто напевне розчарований рішенням Верховної Рали.

Отже, давайте разом поміркуємо, чого насправді хотіли автори цієї постанови. Бо, послухавши шановних добродіїв Мовчана, Жулинського, Юхновського й інших про якусь «політичну провокацію Толочка», необізнані громадяни можуть подумати, що ми подали на обговорення Верховної Ради щонайменше проект закону про надання російській мові статусу другої державної в Україні. Насправді в постанові йшлося лише про обговорення проблеми вивчення російської літератури як духовної спадщини східних слов'ян на одному із днів уряду у Верховній Раді. Здавалося, що тут поганого. Проблема є, і її треба обговорювати. З'ясувалося, що наші націонал-патріоти, які, до того ж, називають себе ще й демократами, так не думають. Втративши здоровий глузд, вони в стилі польських парламентаріїв часів Речі Посполитої енергійно заявили «не позволяй».

Учора не дозволяли вам, сьогодні не дозволяєте ви, але треба думати і про те, що буде завтра. Російська мова і література справді не є для українців іноземними. Такі визначення багатьом, і не лише етнічним росіянам, цілком природно здаються нерозумними і навіть образливими. Наведу принагідно слова відомого українського літературознавця, академіка HAH України І. Дзюби: «Варто сказати про нерозумність новомодного українського патріотичного стереотипу про російську мову як «мову іноземної держави»: адже це рідна мова багатьох українських громадян, вона змалку знайома майже всім українцям, подобається це кому чи ні, і тому її нинішній статус не можна порівнювати із статусом англійської чи будь-якої іншої».

Ми не були настільки «сміливі», як І. Дзюба, щоб назвати російську мову і літературу рідними, але віднесення їх до духовної спадщини східних слов'ян, як то кажуть, є медицинським фактом. Чому ж цей наш цілком прийнятний компроміс, котрий зняв би напруження в суспільстві, позбавив душевної рівноваги націонал-патріотів?

Хіба ви, шановні добродії, не знаєте, що російську мову і літературу створювали в тому числі і наші знамениті пращури — від Мелетія Смотрицького до Володимира Короленка, а пізніше — багато українських діячів культури радянських часів? І, напевно, вам відомо, що російською мовою послуговувалися Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Михайло Драгоманов і ще багато інших знаменитих українців. Для Миколи Гоголя вона була справді рідною, мовою його геніальних літературних творів. Тож невже і їхню творчість ми вивчатимемо в програмах іноземної чи зарубіжної літератури?

Та й ви, шановні опоненти, які так беззастережно звинуватили нас у політичній провокації, були не тільки споживачами російської культури, а й її творцями. Особливо тоді, коли одні з вас страждали за український народ, довго проживаючи в Москві та Ленінграді, а інші писали свої немеркнучі наукові праці російською мовою тут, в Україні.

Прикро, що, наважуючись на полеміку щодо обсягів східнослов'янської духовної спадщини, мої опоненти навіть не розуміють різниці між східними слов'янами і чехами, словаками чи поляками, які належать до сім'ї західних слов'ян, або болгарами, які разом із сербами, македонцями, словенами й хорватами становлять сім'ю південних слов'ян. І внесок їхній у російську культуру зовсім не співмірний з внеском українців чи білорусів, а отже, російська література не є для західних і південних слов'ян спільною з росіянами спадщиною.

Я погодився б з пп. Мовчаном, Юхновським, Жулинським та іншими депутатами щодо їхнього сприйняття російської літератури, скажімо, як англійської, коли б вони змогли довести, що внесок українців у її розвиток аналогічний їхньому внеску в розвиток російської літератури.

Я не наполягав би на образливості віднесення російської мови (і літератури) до іноземної, коли б в Україні не проживало (навіть за останнім переписом) 8,5 млн. етнічних росіян. Цілком очевидно, що вони є такими ж громадянами України, як і етнічні українці. Тим часом, кваліфікуючи їхню рідну мову як іноземну, ми ставимо під сумнів і їхній громадянський статус в Україні. Невже це так важко збагнути?

Я сприйняв би нетерпиму позицію націонал-патріотів щодо російської мови в Україні, коли б вони не захищали (цілком справедливо) аналогічних прав етнічних українців — громадян Росії.

Немає і найменшого сумніву в тому, що з таким ставленням до російської мови і літератури, а, зрештою, і до своїх співгромадян, нам важко буде консолідувати наше суспільство в єдину українську політичну націю. Перефразувавши відомого російського реформатора, мушу сказати: «Вам, шановні добродії, потрібна вічна боротьба з воріженьками України, нам потрібна мирна і процвітаюча Україна».

Закінчити цю репліку хотів би все ж на оптимістичній ноті. Наш проект постанови зібрав 210 голосів, але це той випадок, коли не скажеш «тільки 210». Адже проти проголосували всього 17 депутатів, а 208 — не взяли участь у голосуванні. Серед останніх, хоч як це дивно, і більшість тих, хто так палко виступав проти проекту постанови і навіть навішував на його авторів політичні ярлики. Отже, не впевнені у своїй правоті, зважають на громадську думку, а це вже дає надію, на те, що нам вдасться-таки досягти порозуміння.

2003 р.

II. ІСТОРІЯ БЕЗ МІФІВ: ДАВНЯ І СУЧАСНА

На фальсифицированных фактах нельзя въехать в завтрашний день

(Із розмови з журналістом газети «Комсомольская правда » Альбіною Петровою)

Истина недостижима. Но какое-то приближение к ней должно быть. Шараханье из одной крайности в другую для меня не приемлемо. Фальсификация фактов истории оскорбляет. Во имя чего, зачем многовековую летопись народа переписывать сегодня, тем самым заменяя его подлинные корни выдуманными мифами?

Я, конечно, понимаю, что создание мифов — это удел молодых народов. И Европа через это прошла. Но уже давным-давно. Мифологизацию истории я объясняю только одним: мы еще не осознали себя как нацию на политическом уровне. История нашего народа драматична. Можно назвать десятки имен, которыми поправу надо гордиться. И то, что некоторые наши «знатоки» чуть ли не Иисуса Христа объявляют галичанином, а Христофора Колумба — коломыйцем, не делает нам чести. Мы — не самый древний народ и не берем начало с Трипольской культуры. Этот факт меня, например, нисколько не унижает. И к тому, что гуннский вождь Аттила и киевский князь Богдан Гатыло Ивана Билыка, — это не одно лицо, — отношусь совершенно спокойно.

Тогда во имя чего складываются такие «мифы»?

В данном случае «во имя чего» звучит несколько неточно. Все это несусветная глупость, стремление доказать, что русские украинцам не только не братья, но даже и не родственники. Эти высказывания, кстати, оскорбили бы новгородского и киевского славянина IX—X веков. Они прекрасно друг друга понимали. Их письмена и грамоты имели практически один и тот же язык с некоторыми диалектными особенностями. И они, по всей видимости, осознавали себя единым народом, носившим название Русь.

Затем было монголо-татарское нашествие. Северо-Восточная Русь оказалась под монголами, меньшая часть Украины отошла к Польше, большая — к Великому Литовскому княжеству. Три наших братских славянских народа начали формироваться со второй половины XIII века и в течение XIV, XV веков. У них была единая древнерусская основа, просто Украина в большей степени слилась с Польшей, Белоруссия — с Литвой, а Россия — с угро-финнами и монголами. И ничего страшного в этом для нас, сегодняшних, нет. Народы не стоят на месте. Они развиваются, меняются. Вообще, проблема этногенеза — очень сложна.

В этом плане что нас может ожидать эдак лет через 500?

Может, на территории Украины возникнут два этноса, а, может, произойдет интеграция. Это совершенно естественное явление, что языки объединяются, развиваются и распадаются. Намного мудрее некоторых из нас, сегодняшних, были и митрополит Иларион, и Владимир Мономах. Трудно представить их в ситуациях, бьющих себя в грудь и доказывающих, что надо сохранять свой язык во что бы то ни стало. Да и потом, когда монголы разорвали Киевскую Русь, не нашлось деятеля, ратующего за неизменность древнерусского языка.

Что-то по Вашему тону не могу понять, плохо это или хорошо?

Ни то и ни другое. Просто это естественный процесс. Думаете, немцы понимают свой старый язык? Если и да, то с превеликим трудом. По-моему, единственный в мире пример «оживления» мертвого языка — это иврит. Но, может, избранному народу это и позволено. Все остальные народы от старого языка уходят.

И трагедии из этого не строят?

Конечно, и русский язык, несмотря на силу, мощь, интеллект, не останется таким, какой он есть сегодня. Некоторые наши лингвисты забывают, что украинский язык — это в значительной степени симбиоз языков древнерусского и польского. Если бы не национально-освободительное движение и если бы Украина не вырвалась из «братских» объятий Польши, была опасность вообще потерять свой язык. Интеллигенция вся интегрировалась в польские структуры. В учебных заведениях преобладал польский с латынью. Православие давилось. А костелы распространялись аж до Сиверщины.

Но существует тенденция этот период идеализировать?

Конечно, в XVI веке проходила интеграция Украины в Европу, но за счет инкорпорации Речью Посполитой. Мы, Польша и Литва входили в это европейское государство. Но автономия Правобережья была невыразительна. Бал правили поляки. И когда я слышу: «Ах, как хорошо было с поляками и как потом плохо стало с москалями», я всегда говорю: «Вы обижаете наших предков. Не от хорошей жизни они превратили Украину в XVII в. в сплошной военный лагерь».

Я обо всем этом много пишу и говорю только по одной причине: сегодня наблюдается стремление на фальсифицированных фактах въехать в завтрашний день. Это невозможно. Надо принять историю такой как она есть.

1998 р.

Сегрегація по-українськи

Останнім часом виконавча влада України виявляє неабияку активність у творенні нових законопроектів і концепцій у гуманітарній сфері. Навіть за великого бажання не можна сказати, що ними заторкуються найневідкладніші і фундаментальні основи нашого життя, а без їх вирішення гальмується безальтернативний курс ринкових реформ. Звичайно, опікуватися проблемами мови, світогляду, етнополітики, книговидання треба постійно, але намагання за будь-яку ціну втиснути їх у прокрустове ложе жорстких законоположень та інструкцій не завжди дає бажаний результат.

Часто-густо проекти таких документів, особливо за неякісної їх підготовки і незваженого публічного коментування високопосадовими чиновниками, створюють лише додаткове джерело напруги і збурюють громадську думку. Тільки-но позначаться тендітні паростки суспільного порозуміння в Україні, як заходжуються зривати їх черговими реформаційними прожектами. То нам конче потрібний новий правопис української мови, то єдина національна православна церква, то закон про ліквідацію тоталітарних символів, то вихід із Міжпарламентської асамблеї країн СНД. Створені в кабінетах відповідних відомств, вони подаються до Верховної Ради у вигляді недосконалих проектів законів, а далі вже довкола них закипають пристрасті в комітетах, експертних інституціях, а зрештою і в суспільстві в цілому. Як з рогу достатку сипляться взаємні звинувачення у відсутності патріотизму або національній обмеженості.

Нинішні керманичі від гуманітарної сфери нагадують іноді одного із героїв А. Платонова, котрий, проінспектувавши стан справ із будівництвом соціалізму в повітовому містечку і з'ясувавши, що ситуація є більш-менш задовільною, заявив: «Слишком все у вас хорошо, как бы не пришлось вам немного горя организовать». При цьому він щиро вірив, що без горя і без ворогів соціалізм буде неповноцінний.

У цій статті хотілося б поговорити про проблеми етнонаціонального розвитку в Україні. Ця тема є актуальною завжди, але для такої розмови є й відповідна нагода. Кабінет Міністрів подав до Верховної Ради проект з цього питання. Йдеться про «Концепцію державної етнонаціональної політики України».

Не претендуючи на єдино правильне розуміння складних етнонаціональних процесів, вважаю за необхідне висловити щодо них свою думку. Мене вже давно непокоїть та обставина, що в Україні все виразніше визначаються сегрегаційні тенденції. Звичайно, добре, що численні національні меншини отримали мож-

ливість створювати свої національно-культурні структури, відроджувати мову, культуру, усвідомлювати свою етнічну ідентичність і сповідувати свою віру. Гірше, що процеси відділення набирають часом гіпертрофованих форм, стають визначальними у суспільній поведінці і окремих громадян України, і цілих етнічних громад. Деякі національні меншини створюють навіть свої внутрішні політичні структури.

Вірус самовизначення поширився вже й на регіони. Виразним його виявом є ідея двопалатного парламенту України, гаряче підтримана нашими губернаторами. А чого вартий поділ нас на західняків і східняків?! Регіональне самоусвідомлення призводить до того, що в столиці України, як виявляється, живуть не просто кияни, а галичани, закарпатці, чернігівці, волиняни тощо. Земляцтва влаштовують численні зібрання, обирають своїх провідників, видають довідкову літературу тощо. Таке враження, що живуть не у своєму рідному місті, а в якомусь там Торонто чи Сіднеї. Так замучила ностальгія за рідним краєм. Загальну картину відокремлення посильно підтримують і козаки з їхнім анахроністичним етнографізмом, поділом на регіональні полки, курені, сотні.

Не переконаний, що подібний сегрегаційний синдром має визначати сферу етнонаціонального розвитку України. Можна було б зробити певний закид щодо цього національним меншинам чи регіональним елітам, але причина не тільки в них. Як на мене, головним провокативним стимулом національного розмежування є намагання поставити у виняткові умови етнокультурного розвитку титульний народ, тобто українців. Причому не так у реальній щоденній практиці життя, як у заявах чи проектах законодавчих актів. Страждає цим і подана до Верховної Ради «Концепція державної етнонаціональної політики України».

Третій її розділ називається «Забезпечення умов для розвитку української нації». Я сподівався, що тут йтиметься про формування української поліетнічної, а відтак і політичної нації. Адже саме це мусить бути нашою перспективною метою, якщо хочемо, врешті-решт, мати в Україні консолідоване громадянське суспільство. На жаль, нічого подібного в концепції немає. А йдеться про етнічну українську націю і про те, яким чином будуть створюватися кращі умови її розвитку. Як заклинання повторюються гасла, що держава зобов'язана сприяти «консолідації української нації», «забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя », «створювати умови для опанування державною мовою всім населенням» тощо.

Особливо вражає твердження, що держава має гарантувати «суверенну національну державність українського народу». Його навіть важко збагнути. Що таке національна державність? Логічно припускати, що оскільки в Україні є лише одна нація і вона етнічно

українська, то і державність проголошується саме такою. Яке ж тоді відношення до цієї державності мусять мати українські — росіяни, татари, білоруси, угорці й інші національні меншини?

Перефразувавши слова відомого героя Ярослава Гашека, можна сказати: «Так, усі ми українці, але навіщо про це так багато говорити». Мусили б розуміти незаперечну істину, що відділяючи себе від інших, ми провокуємо аналогічне відділення інших від нас. Не випадково все голосніше лунає голос етнічного самоусвідомлення національних меншин. Вони такі ж громадяни України, як і етнічні українці, і мають повне право користуватися рівними можливостями у своєму етнокультурному розвитку.

Автори «Концепції», очевидно, це розуміли і намагались якось збалансувати права меншин з правами титульного народу в окремому параграфі. На жаль, і тут не обійшлося без поділу наших громадян на «рівних» і «рівніших».

Виявляється, в Україні проживають не тільки національні меншини, але й корінні народи. Останні відрізняються від перших тим, що не мають за межами України власної державності. Визначення, м'яко кажучи, не коректне, адже ним національні меншини позбавляються статусу корінних народів України, а корінні народи користуються подвійними правами — і національної меншини, і корінних народів. Що й говорити, відчувати себе корінним жителем України набагато приємніше, ніж якимось зайдою.

Підтвердженням сказаного може бути наступна стаття «Концепції». «Виходячи з того, що корінні народи не мають іншої території, де вони могли б підтримувати і розвивати власну етнічність, держава дбатиме про створення умов для забезпечення виживання і розвитку цих етнічних спільнот, збереження їхньої культурно-духовної самобутності». Подібної статті немає щодо національних меншин і, можна думати, що аналогічних умов для них держава створювати не буде. Хай собі розвиваються, як зможуть.

Насправді теза про відсутність «іншої території» для розвитку власної етнічності має стосуватися однаковою мірою і так званих корінних народів, і національних меншин. Адже «власна етнічність» може розвиватися тільки на власній, а не якійсь іншій території. Хіба українські — росіяни, білоруси, угорці, румуни — можуть розвивати свою етнічність у Росії, Білорусії, Угорщині чи Румунії? Звичайно, ж ні. У них там своєї території немає. На цей аргумент часом лунає відповідь, що у них завжди є можливість виїхати до своєї етнічної батьківщини. Але ж тоді вони і українцями не будуть. Не хотілося б думати, що «Концепція» утримує приховану підказку національним меншинам кращої альтернативи їх етнічного і культурного розвитку.

Постає закономірне запитання до авторів «Концепції»: на якій підставі національним меншинам відмовляється в праві бути

корінними мешканцями України? Адже у багатьох випадках не вони прийшли в Україну, а Україна прийшла до них. Йдеться про Південну Україну, Крим, Буковину, Закарпаття. То чому ж, проживаючи на своїх предковічних місцях сотні і тисячі років, вони повинні відчувати себе якимись переселенцями?

Взагалі поділ громадян України на три категорії — «українську націю», «корінні народи» і «національні меншини» є не тільки науково неспроможним, а й морально принизливим. Нічого, крім стимуляції процесів національно-культурної самоідентифікації і взаємного відчуження, це не дасть.

Як говориться у відомій телерекламі: «Краще мовчати, ніж так говорити». Намагання надати етнонаціональним процесам жорсткого регламентування до того ж, як бачимо, далеко не ідеального, практично виключить їх природню саморегулятивність. Найоптимальніше русло річки те, яке вона сама собі знайшла, а не те, яким її змушують текти люди. Іноді це призводить до обміління і пересихання.

Краще, як правило, буває ворогом хорошого. У нас є Конституція, у якій проблеми етнонаціонального розвитку виписані достатньо добре. І не потрібно намагатись їх покращити. Це в нас поки що не виходить. Ні в теорії, ні на практиці. Я б взагалі порадив дещо пригальмувати наш законотворчий раж у гуманітарній сфері. Це не діяльність, а її імітація, небажання брати на себе відповідальність за оперативне управління. Та й не тут усі наші біди. Вони в іншій сфері. Давайте забезпечимо усім нашим громадянам достойний рівень життя, і багато чого з того, на чому вони сьогодні зосереджують свою увагу (самі або з нашою допомогою) вирішиться саме собою. Якщо цього не буде, нас не порятують і найкращі закони.

2000 р.

Ми більше руські, ніж вони. Історія без міфів і сенсацій

(Із розмови з журналістом газети «Зеркало тижня» Д. Киянським з приводу публікації тритомної «Давньої історії України » і «Етнічної історії давньої України»)

Обидві книжки присвячені подіям давно минулих днів. Але ось у чому парадокс: «Перекази давнини глибокої» приваблюють багатьох саме своєю... актуальністю. Чому б це? Чи не тому, що ми самі перебуваємо і на зламі тисячоліть, і на певному історичному перевалі?

Україна досить часто опинялася на таких переломних рубежах. Але, як на мене, це більше з царини психології. Адже ми

самі придумали собі таке літочислення. Хоча сьогодні ситуація в країні дуже складна. Зацікавлення стародавньою історією в суспільстві справді існує, але я сказав би, що воно радше ірраціональне. Своє минуле ми почали явно ідеалізувати. Тож завдання учених — дати максимально об'єктивну картину стародавньої історії, від появи людини на нашій території до Київської Русі включно. Розпочавши створення цих книжок, авторський колектив поставив за мету говорити тільки правду, нічого не перебільшуючи й не прикрашаючи.

Після здобуття Україною незалежності ми відійшли від партійної ідеологізації гуманітарних дисциплін, але впали в не менш небезпечну крайність, підгрібаючи все, що погано лежить, і миттєво проголошуючи це українською історією. Нею вже стала навіть Трипільська культура. Українці не з'явились на світ із ребра Адама, а пройшли довгий шлях еволюції. І його потрібно вивчати крок за кроком. Адже тільки в епосі бронзи ми починаємо вловлювати праслов'янське коріння. Слов'яни з'являються на історичній арені лише на межі нової та старої ер, а українці — ще пізніше етнічне утворення. Звісно, все, що відбувалося на території нашої країни, так чи інакше ввійшло в культуротип і гени наступних поколінь, але не так примітивно, як намагаються подати кон'юнктурники від історії.

Мені здається, зараз ми можемо мати справу з чимось дуже схожим на колишню ідеологічну кон'юнктуру. Тільки навпаки. Представники нової хвилі питання походження країни вирішили надзвичайно просто. Слово «слов'яни» замінили на «українці», Київську Русь оголосили Україною — та й край.

Ви маєте цілковиту рацію. Це ті самі вчорашні кон'юнктурники, але з протилежним знаком. Маятник гойднувся в інший бік і відійшов від середнього положення так само далеко, як і раніше. У результаті різноманітні видання масово вживають такі вислови, як «княжа Україна», «український князь Ярослав Мудрий» тощо. А з деяких телевізійних передач можна дізнатися, що український народ існує мало не з часів палеоліту. Іншими словами, очевидний ухил у бік вульгарної українізації — в найгіршому значенні цього слова.

У нашій розмові ви згадали доктрину «старшого брата». Давайте спочатку поставимо запитання: «А чи був хлопчик?» Я сказав би, що сьогодні ми це занадто спрощуємо. Почнемо з того, що насправді такої доктрини взагалі не існувало. Принаймні в академічних дослідженнях такого терміну ви не знайдете. Це радше жаргон партійних чиновників. Коли наші українські апаратники вирушали в Москву на поклін, вони говорили: «Приймайте нас, старші брати!» По-моєму, ми бачимо тут елементарне ідеологічне підлабузництво.

Тоді, як і тепер, сумлінні вчені вважали, що всі три східнослов'янські народи вийшли з одного кореня — єдиної давньоруської етнічної та культурної спільності, але потім почали розвиватися окремо. І хоч би що доводили наші «патріоти», це впертий факт, від якого нікуди не дінешся.

А що, власне кажучи, тут образливого? Як він може принизити нашу національну гордість?

Такі об'єктивні закони етнічного розвитку. Співтовариства спочатку об'єднуються, потім розпадаються. На базі одного народу й однієї мови виникає кілька інших. Аби побачити в цьому процесі те, що ущемляє національну гордість, потрібно мати воістину скособочені мізки.

Очевидно, тут просто виявляється чийсь комплекс меншовартості. Як інакше пояснити так яскраво виражене прагнення бути кращими, ніж ми є насправді? Звідси твердження, що ми одна з найдавніших націй світу, що мова наша найпра-пра, загалом, губиться в глибині тисячоліть, і багато інших дурниць, яких не варто повторювати.

Навіщо все це? Чи не здається вам, що такі речі лише принижують. У нашого народу на його землі глибоке тисячолітнє коріння. Тут були і фракійці, і кіммерійці, і скіфи, і печеніги, і половці, і сармати, і гуни, і готи — сила-силенна народів, які асимілювались і розчинились у велетенському нуртуючому казані, що зветься життям. У ньому постійно виникали якісь нові етнічні утворення, які розчиняли попередні, але не були на них схожі. Проте все сказане зовсім не означає, що тут не існувало єдиного «стрижня». За будь-яких потрясінь, сутичок, воєн не бувало так, що одні народи повністю зникали, а інші займали їхнє місце. Якась частина населення завжди залишалася на своїх місцях. І саме вона була хранителем духовності й культурного генотипу, що передавався від покоління до покоління. Навіть страшно подумати, в яку безодню часу поринають, приміром, найдавніші найменування річок — Дніпро, Десна, Рось, Дунай, Березина. Народ доніс їх до наших днів завдяки своїй історичній пам'яті. Ми не потребуємо недомовок, пересмикувань і міфів. Україна може по праву пишатися своєю давньою історією.

Чи вважаєте Ви, що в нових виданнях нарешті цілком вибудовано й вичерпно викладено концепцію історичного розвитку України? Чи це ще не фінал, а лише проміжний фініш?

Так, я сміливо можу сказати, що при тому обсязі джерел, який у нас є, вперше дано оптимальну та об'єктивну картину історичного, культурного, економічного й етнічного розвитку населення України з найдавніших часів до Київської Русі. Такої наукової праці досі немає в жодній іншій країні СНД, зокрема й у Росії. Сформулюю коротко свій концептуальний постулат. По-

перше, не варто шукати єдиний народ-прародич. Знайти його в глибині століть ми не зможемо. По-друге, все, що відбувалося на території нинішньої України, що залишено тут народами, які її колись населяли, так чи інакше сформувало етнічну спільність, представники якої називають себе українцями.

Якщо я Вас правильно зрозумів, бачити українця в сучасній етнографічній іпостасі десь у глибині століть — цілковитий нонсенс. Такими, як тепер, ми стали значно пізніше?

Сучасні українці, як і решта народів, багато століть тому перебували, якщо можна так сказати, у цілком інакшому етнографічному й мовному вияві. А щодо формування етнографічних, мовних та інших особливостей українців, росіян і білорусів, то воно почалося відразу після розпаду Київської Русі — у другій половині XIII століття. А українцями в сьогоднішньому розумінні нас усвідомив, по суті, Тарас Шевченко.

Але ж власне поняття «Україна » виникло значно раніше?

Воно походить від слова «окраїна » і згадувалося ще за часів Київської Русі. Коли наприкінці XII століття помер переяславський князь Володимир Глібович, як повідомляє літописець, за ним плакала вся Переяславська земля і «оукрайна много постона>>. Інакше кажучи, йшлося про окраїну князівства. Вдруге ця назва з'являється при описі подій 1213 року. Перелік населених пунктів, відвойованих князем Данилом Галицьким у поляків, літописець закінчує фразою «и другие города оукрайные». У XV—XVII століттях слово «Україна» уже виступає як географічна назва, що охоплює головним чином нинішню Київщину, Чернігівщину, Черкащину, землі між Польською, Литовською та Російською державами. Проте широко вживати в мові слова «Україна» й «українець» у їхньому сьогоднішньому значенні почали тільки в XIX столітті.

Говорячи про Київську Русь, ми супроводжуємо її епітетом «стародавня». Проте за півтори тисячі років до староруської держави існували могутні та блискучі (хоча й рабовласницькі) Греція і Рим. Що ж виходить? Якщо вони були «стародавніми », то Київську Русь (порівняно з ними) слід називати «новою» — принаймні за часом. Ао речі, західноєвропейські держави, що існували водночас із нею, ми зараховуємо до середньовіччя. Ае ж тут логіка? І ще одне «некоректне запитання ». Чи не здається Вам, що і Греція, і Рим, які існували майже за півтора десятка століть до Стародавнього Києва, сягнули в культурному плані значно далі, ніж він? Отже, ті «стародавні» багато в чому обігнали цих, які годяться їм у пра-пра-прабнуки?

Почнемо з того, що назва «Стародавня Русь» виникла зовсім не з визначення її історичного віку, а тому, що після неї ще була пізньосередньовічна Русь. Зокрема й Московська. Насправді ж

наші предки, котрі жили в Київській Русі, й гадки не мали, що вони «стародавні», як, утім, і про те, що їхня держава називається Київською Руссю. Вони вважали себе просто русичами або русами, а свою країну називали Русь. Те, про що ми з вами говоримо, — просто кабінетні терміни, вигадані дослідниками для зручності користування. Як кажуть учені, про терміни не сперечаються, про них домовляються. Ясна річ, Стародавня Русь фактично ніяка не стародавня. Вона цілком вписується в епоху середньовіччя — у проміжок між VII та XIII століттями. Таким чином, справді, точніше було б говорити про Середньовічну Русь.

А якщо судити про рівень її розвитку, то все пізнається в порівнянні. Якщо державу наших предків порівняти з сучасними їй європейськими країнами — Польщею, Чехією, Угорщиною, навіть Францією і Англією, то Київська Русь їм ні в чому не поступалася. А коли говорити про високу цивілізацію Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, то, звісно, порівняння буде не на її користь. Утім, такого порівняння не витримала б і решта сучасних їй європейських країн. Нині ми стали менш наївними, але раніше були впевнені, що історія розвивається по неухильно висхідній прямій. Це далеко не так. Насправді слідом за піками настають спади, часом досить різкі.

Русь — не тільки Росія, а русичі — не тільки росіяни. У давнину на ці назви могли претендувати всі слов'янські племена, котрі населяли величезний обшир від Балтії до причорноморських степів. Але їх чомусь приватизували наші північно-східні сусіди. Чи є для цього достатні підстави? І взагалі, від чого походить саме слово «Русь»?

Запитання ви поставили непросте. Давайте почнемо з назви. За однією з версій, Русь — це шведи, котрих так називали фінно-угорські племена в районі Ладоги й Новгорода. Далі, мовляв, це слово перекочувало південніше й дало назву Київської Русі. Ллє є й інші гіпотези. Відповідно до «південної», «Русь» походить із Середнього Подніпров'я. Прихильники ще однієї вважають, що Русь — соціальна верства населення, верхівка суспільства, яка складалася з воїнів та купців. Я схиляюся до «південної» версії. Очевидно, «Русь» — дуже давнє слово іраномовного походження, пов'язане з назвою сарматських племен (роси, росомани, роксолани). Десь на межі VIII—IX століть воно закріпилося на Середньому Дніпрі й перейшло на слов'ян. Не випадково літописець писав: «...поляне иже ныне завомая Русь». Інакше кажучи, слов'яни з племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але згодом на них поширилася назва «Русь». З часом так почали називати всі слов'янські племена. На початку X століття, коли князь Олег розпочав похід на Візантію, в літописі вже фігурують «руські» міста і «русичі». Ма-

буть, зі словом «Русь» пов'язані і стародавні назви річок — Росі, а також її приток Росави й Роставиці.

Хочу зазначити, що слово «Русь» завжди вживалось у двох значеннях: у широкому — так називали всю територію Давньоруської держави, і у вузькому — Середнє Подніпров'я. У добу пізнього середньовіччя за колишньою Руссю у вузькому значенні слова закріпилася назва Мала Русь, яка означала корінну етнічну територію держави.

А чи не здається Вам, що останнім часом дехто намагається вкладати в поняття «Малоросія » і «малорос » певний зневажливий відтінок, порівняно з «Великоросією» та «великоросом»?

Це абсолютно безпідставно. Назва «Мала Русь» етимологічно пов'язана не з розміром країни, а з її територіальною основою. Вона тотожна терміну візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Внутрішня Русь» — Середнє Подніпров'я. Така географічна орієнтація характерна не лише для східних слов'ян. В історичних документах згадуються «Внутрішня Персія» і «Мала Іспанія». Широко відомі також «Мала Польща», «Мала Греція», «Внутрішня Франція», що в усіх випадках означало корінну етнічну територію держави й нічого іншого.

А тепер спробуємо розібратися з «приватизацією» нашого історичного імені. Росія не захопила його, а зберегла свою стародавню родову назву. Пригадайте: Московська Русь, государ усея Русі, цар Великої і Малої Русі тощо.

Але ж ми такі самі русичі, як і вони?

Навіть більші. Усе спільне надбання — спадщина, що дійшла з глибини століть (літописи, документи, «Руська правда»), передусім наше — адже в Києві сьогодні живемо ми. Але парадокс історії полягає в тому, що вони понесли свою родову назву далі, а ми на якомусь етапі від неї відмовилися. Чому, сказати важко. Приміром, жителі Галичини були «русинами» аж до приєднання до радянської України. Іван Франко називав свою землю Руссю. Пам'ятаєте його знамениті рядки: «Ти, брате, любиш Русь за хліб і кусень сала...» або «Було в батька три сини і всі троє русини»? Проте Тарас Шевченко й діячі українського відродження XIX століття спробували дистанціюватися від тих інших, московських русаків. Мабуть, щоб виокремити себе та протиставити Північно-Східній Русі, наші співвітчизники почали йменуватися українцями.

Тож слово «приватизація» тут, мабуть, недоречне. Росіянам слід подякувати і за те, що вони зберегли нашу спільну стародавню родову назву, і за те, що завдяки їм не втрачено зв'язок часів — від давнини до сьогоднішнього дня. Розумію, що це наївно й неможливо, але колись я навіть хотів, аби наша держава називалася Русь-Україна. З цієї ж причини вважаю глибоко несправедливим,

що наші «патріоти», звертаючись до стародавньої історії, сором'язливо обминають назву «Русь»: не руська княгиня Ольга, а українська, не Київська Русь, а Українська держава у VIII— XII столітті, не хрещення Русі, а хрещення України. Навіщо все ? Щоб власноруч підтяти своє родове коріння? Адже скрізь у джерелах є слово «Русь». У нашому академічному виданні ми намагаємося поставити все на свої місця. Історію за власною міркою перекроїти неможливо. Дослідник не повинен прагнути комусь догодити. Головна мета вченого — її величність Істина.

Деякі наші літератори, що пишуть на історичні теми, не змигнувши оком роблять приголомшливі «відкриття». Від їхніх сенсацій нормальну освічену людину часто лихоманить. Чи не вважаєте Ви, що міфологізація історії не таке вже й невинне явище, яким воно може здаватися на перший погляд? Чи не криються під нею часом вельми нешляхетні цілі?

Якоїсь особливої, старанно вибудуваної системи я тут не бачу. Швидше за все, причина — наше невігластво. Але що правда, то правда. Такі речі далеко не безвинні. Культивуючи та прищеплюючи нестійким умам ідею винятковості, можна догратися до появи дуже небажаних результатів. Якщо ми найстародавніші, найрозумніші й найкультурніші, то на всіх інших можна дивитися зверхньо. І дехто вже це робить. Я маю на увазі зневажливе ставлення до росіян: мовляв, коли вони ще сиділи у своїй Чухоні, Київ уже був столицею могутньої держави. Що тут сказати? Жити минулою славою, а тим паче вигаданою — остання справа.

2001 р.

Искусство жить рядом и вместе

Мое интервью «Мы больше русские, чем они. История без мифов и сенсаций», которое было дано журналисту газеты «Зеркало недели» Д. Киянскому, как и следовало ожидать, вызвало заинтересованную, хотя и неоднозначную реакцию читателей. Спектр суждений чрезвычайно широк — от безоговорочного одобрения до полного неприятия. Во многих корреспонденциях содержится просьба продолжить обсуждение поднятой в том интервью темы.

А тема эта, как помнит читатель, очень непростая, она теснейшим образом связана с этнокультурным развитием Украины в прошлом и теперь. Мое утверждение, что «мы больше русские, чем они», вызвало раздражение многих национально озабоченных украинцев, полагающих, что П. Толочко отказывает, таким образом, нынешним украинцам в праве на историю. В действи-

тельности, мой вывод утверждает как раз обратное — нашу неразрывную связь с ней. Тезис — «мы украинцы едва ли не с доисторических времен» — исповедуемый некоторыми нашими псевдопатриотами, такую связь разрушает. Ведь каждый, более менее грамотный человек знает, что в древних источниках ни этнонима, ни политонима со словами «Украина» или «украинец» нет. Есть «Русь», «Русская земля», «русский», «русич» и др. Отказ от этих понятий, замена их на термины, производные от слова «Украина», применительно к IX—XIII вв., по существу, является признанием того, что украинцы никогда русскими не были, а следовательно и к наследию Киевской Руси отношения не имеют.

Не слишком ли высокая цена за нашу навязчивую идею об исконной украинской идентичности и самобытности? Меня, как историка Киевской Руси, это просто удручает. Иногда бывает стыдно за своих не в меру коньюнктурных коллег. Несколько дней назад я встречался с французским профессором Жан-Пьером Ариньоном, исследующим историю Киевской Руси. Посетив один из элитарных и очень национально ориентированных вузов Киева, он обнаружил, что знаменитый юридический кодекс Киевской Руси «Руская Правда» изучается там под названием «Украинская Правда». Позже, обсуждая это открытие в кругу киевских археологов, французский профессор искренне удивлялся и не мог понять, чем это вызвано.

Я знаю, чем это вызвано, но понять все равно не могу. Ведь осознание нашей рускости в древности не налагает никаких обязательств на нас нынешних. Равно как и признание нашего родства с современными русскими или белорусами. Нам нечего комплексовать по этому поводу. Когда-то были едины, теперь истории было угодно, чтобы три восточнославянских народа обрели каждый свою собственную государственность. И слава Богу. Правьте на здоровье. Старайтесь как можно лучше распорядиться этим подарком истории.

Фальсификация прошлого, проклятия в сторону наших соседей (особенно северного), будто бы постоянно притеснявших вольнолюбивых украинцев и не позволявших им обрести свою государственность, делу не помогут. Надо нам наконец отказаться и от непродуктивной, изнуряющей наши духовные силы, работы по доказательству несхожести украинцев и русских. Ведь чем больше мы говорим об этом, тем меньше верится, что это действительно так. К тому же, в полемическом задоре очень часто преступается грань уважительности друг к другу, что порождает ненужное напряжение не только между странами, но и между родственными этносами внутри их.

Как-то на одной из украинско-русских встреч мне довелось услышать публично произнесенную фразу одного очень мной

уважаемого деятеля культуры, что «русские — это одичавшие украинцы». На окружающих это произвело шокирующее впечатление. Наверное, этот деятель не думал, что наносит оскорбление своему русскому коллеге, прибывшему в Киев с подарком. Ему, видимо, казалось, что тем самым он подчеркивает родственность двух народов. Однако в такой деликатной сфере, как межнациональные отношения, подобные шутки, по меньшей мере, неуместны. Они ведь небезобидны и для 12 миллионов русских граждан Украины.

Убежден, что мы не там ищем причины наших перманентных неудач. Они не вне нас, а внутри. Десять лет мы — суверенная страна. Москали нам больше не указ. Но разве можем сказать, что достигли впечатляющих результатов в деле формирования политической нации и гражданского общества в Украине? Нет и еще раз нет. Во многих отношениях мы оказались отброшенными далеко назад. Причиной этому является непродуманная, дилетантская политика властей в сфере гуманитарного развития. Время от времени на свет появляются такие реформаторские проекты, которые буквально раскалывают украинское общество. При этом официальная пропаганда не устает иронизировать над межнациональной политикой в нашей бывшей стране. Мол, нас заставляли дружить, вот и дружили. Конечно, лучше по любви, чем по принуждению. Но сегодня в Украине нет ни того, ни другого.

Не хотел бы драматизировать ситуацию с разобщенностью украинского общества, но не стал бы и недооценивать этот факт. Мы должны осознать, что даже титульный этнос не представляет собой этнокультурного монолита. Украинцы западного региона Украины ментально отстоят дальше от украинцев восточных и южных областей, чем последние от этнических русских, про живающих рядом с ними в Украине и в соседнем государстве Разными у них являются духовные приоритеты, исторические традиции и современные ориентации. Ничего необычного в этом нет. Так было всегда. И не считаться с тем, что для украинцев востока страны полем притяжения является Россия, а для украинцев запада — соседние европейские страны, — невозможно Надо стремиться не усугублять эти тенденции, но делать этого мы не умеем или не хотим.

Объективно этнокультурный регионализм поддерживается м стимулируется множеством факторов. Далеко не последним из них является поликонфессиональность украинского общества. Раскол христианства, начатый еще Брестской унией 1596 г., продолжился в наше время разделением украинского православия еще на три церкви. И все они имеют или стремятся иметь свой сакральный центр за пределами Украины. Украинская православная церковь канонически связана с Москвой, две другие право-

славные церкви — УПЦ КП и УАПЦ — ищут пути канонического единения с Константинопольским патриархатом. Идеальным для консолидации украинской этнической нации было бы восстановление в Украине единой Поместной православной церкви, но в обозримом будущем надеяться на это не приходится.

Кроме православных в Украине имеются и другие конфессии — греко-католическая, римо-католическая, евангелическая, мусульманская, иудейская и ряд других, которые исповедуются значительной частью украинских граждан. Их сакральные и управленческие центры также находятся за пределами Украины. Правда, в данных случаях нас это как будто и не волнует. В Москве нельзя, а в Риме, Константинополе или Вашингтоне можно.

Если прибавить к духовным еще и идеологические расхождения, свидетельством чему есть, достойное книги Гиннеса число украинских политических партий (более 100), то окажется, что имеем далеко не сконсолидированное общество. Можно сказать: «Вождей много, а единого народа нет».

Совершенно очевидно, что основной нашей задачей на современном этапе является не «розбудова держави», чем неустанно заняты высшие руководители страны, а «розбудова общества» — создание консолидированной украинской политической нации. Это должно быть нашим национальным приоритетом. Государство — лишь один из инструментов достижения этой цели. Его, разумеется, надо постоянно совершенствовать, но ведь надо знать и для чего.

Проблема эта сложная, не имеющая административного решения. Опыт СССР слишком нагляден и свеж, чтобы повторять его, теперь уже в отдельно взятой Украине. Нам не дано предугадать, каким будет этнический облик украинского общества в будущем. И будет ли этот единый облик? Одно только ясно, что неумелое, не дай Бог, насильственное вмешательство в этногенетическую эволюцию народов Украины ничего хорошего не принесет. Объединяющие общество принципы должны утверждаться не посредством так называемого административного ресурса, а через их престижность и конкурентоспособность.

Это предполагает безусловное правовое равенство народов, населяющих Украину. Я не думаю, что деление украинских граждан на «титульных», «коренных» и просто «меньшинств», как это предлагается соответствующим правительственным ведомством, наиболее приемлемый и короткий путь к интеграции украинского общества.

Не содействуют этому и постоянные разговоры, к примеру, о приоритетном обеспечении украинских школьников учебниками, о воспитании их в любви к украинскому языку, о льготном налогообложении украиноязычной литературы. Все это не будет вызывать раздражения неукраинцев, если аналогичной будет

государственная политика и по отношению ко всем остальным этносам. Все мы — равноправные граждане Украины и непонятно, почему украинский школьник должен обеспечиваться литературой в первую очередь, а русский, румынский, венгерский, крымско-татарский и др. — во вторую. Разве их родители не такие же налогоплательщики, как и родители украинских школьников? Совершенно немыслимым кажется и предложение предоставить льготный налоговый режим украиноязычной литературе и не распространять его на издания языками национальных меньшинств. Как будто они не украинские, издаются не нашими издательствами и не для наших же граждан.

Разумеется, аналогичная ответственность должна осознаваться и так называемыми национальными меньшинствами. Их претензии не могут распространяться дальше удовлетворения экономических, культурных и социальных потребностей. Стремление к большему, к политической автономии, в условиях совместного проживания разных этнических групп на одной территории может обернуться драматическим испытанием прочности нашего общества и государства. Поучительные примеры имеем на Балканах и Кавказе.

Многих в Украине волнует проблема русского языка. В одном из писем-откликов на интервью содержатся следующие строки: «Представляется правильным проявить уважение ко всем гражданам Украины и внести дополнения в Закон о языках, которое бы обеспечило равноправное использование в Украине русского языка ».

Я разделяю эту обеспокоенность. Считал и считаю, что украинско-русское двуязычие (можно сказать и двокультурность) является нашим огромным достижением. И было бы драматической ошибкой и невосполнимой духовной потерей отказаться от этого наследия. Оно ведь и наше тоже. Многие выдающиеся украинцы были сотворцами русского языка и культуры. К тому же, русский является не только языком ближайшего соседа и родственника, но также одним из шести международных языков. На современном этапе, когда в Украине еще не получил широкого распространения английский язык, только при помощи русского мы можем заявлять себя миру.

Что касается придания русскому языку статуса второго государственного, то даже для меня, сторонника широкого его бытования в Украине, здесь не все однозначно. Давайте будем честными перед собой и назовем истинную причину нашего опасения придания русскому языку статуса второго государственного. Дело в том, что при равных юридических правах русский язык, будучи родственен украинскому, но более распространенным и международно престижным, в конечном счете, яытеснит украин-

ский из употребления. Опасность эта реальна, и мы не можем с ней не считаться. Мне как этническому украинцу было бы жаль потерять родной язык. Хотелось, чтобы эта наша историческая ответственность перед украинским языком осознавалась всеми гражданами Украины.

Что касается средств, с помощью которых должна решаться проблема русского языка в Украине, то здесь не надо ничего изобретать. Русские граждане Украины имеют полное право на удовлетворение своих языковых потребностей в объемах, равных их удельному весу в общем демографическом потенциале страны. Попытки сузить сферу употребления русского языка, не сообразуясь с численностью русской общины в Украине, неразумны и даже вредны для дела консолидации украинского общества. Равно как и отнесение русского языка к числу иностранных в Украине. Это же надо додуматься до такого!

Справедливости ради следует сказать, что и украинский язык, к сожалению, не является фактором консолидации украинского общества. Собственно, не сам язык, а те страсти, которые вызвала попытка его реформирования. Некоторым не в меру ретивым ревнителям украинской самобытности показалось, что современный литературный язык материковой Украины слишком близок к русскому и должен быть украинизирован за счет включения в него лексических и грамматических норм, сохраненных в языке украинской диаспоры. По существу, предлагается беспрецедентная в мировой практике архаизация языка. К тому же, отчетливо обозначилась тенденция изменить и его диалектную основу. Вместо киевско-полтавской, на которой украинский литературный язык развивался в течение сотен лет, нам предлагают галицкую. Подобная попытка уже предпринималась в начале XX века. Зачем же возвращаться к ней в начале XXI?

Как известно, Президент приостановил этот сомнительный языковый эксперимент, однако нет гарантии, что по истечении двух лет его инициаторы не возьмутся вновь за свое. Им как будто и неведомо, что правописание не создает язык, а только кодифицирует нормы, возникшие в процессе его развития.

У каждого из нас свой образ Украины будущего. Наверное, это нормально. Хуже то, что все мы только свой считаем оптимальным и готовы отдать за него все силы, если не положить головы. Это глубокое заблуждение. Взаимная непреклонность, а часто и нетерпимость способны только отдалить перспективу создания украинской политической нации, а следовательно и единой Украины.

Заканчивая эти раздумья, вызванные письмами читателей, хотел бы заметить, что общество, как и природа, развивается по своим особым законам. Глубокое их изучение и постижение не-

возможно компенсировать псевдопатриотическим неистовством, с чьей бы стороны оно не исходило. Нам надо учиться искусству мирно жить рядом и вместе. В конечном итоге только это и определяет степень цивилизованности страны.

2001 р.

Это наша общая земля

(Із бесіди з журналістом газети «Еврейский обозреватель » Олександром Найманом)

Петр Петрович, евреи живут на территории нынешней Украины свыше 2000 лет. Какую роль они играли в ее истории?

Евреи действительно издревле обитают на территории Украины. Этот этнос всегда играл заметную роль в жизни восточнославянского региона, причем не только в связи с существованием Хазарского государства, о чем чаще всего говорится.

Практически во всех крупных городах Киевской Руси существовали еврейские общины. Об этом свидетельствует, в частности, так называемое, «Киевское письмо» X века, где сообщается о киевской еврейской общине. Один из ее членов задолжал определенную сумму неверному, и община, не имея возможности полностью отдать долг, отправила его в другие общины для сбора необходимой суммы. В летописях и в Киево-Печерском патерике также рассказывается о евреях Киева. Игумен и один из основателей Киево-Печерского монастыря Феодосии неоднократно посещал еврейскую общину и там «их о вере препирал», т.е. вел с ними споры о вере.

Начиная примерно с VIII века, еврейское присутствие было очень заметно в жизни славян. Еврейские купцы были в числе организаторов восточнославянской торговли. Они вели свои дела и в Киеве, где иногда на этой почве возникали конфликты.

Торговый фактор если и не определял характер жизни на Руси, то играл существенную роль, в социально-экономическом развитии восточнославянского общества.

Вы говорите о средних веках, но ведь евреи в Крыму жили гораздо раньше.

Крым является особым регионом, где евреи живут уже около 2000 лет. Но их обитание здесь было достаточно автономным.

Вы упомянули о конфликтах, в том числе и 1113 г.

В летописи не говорится, что конфликт 1113 г. был еврейским погромом. Тогда после смерти великого киевского князя Святополка городская знать хотела, чтобы пришел княжить Владимир

Мономах. Однако он, будучи князем в Переяславе, по старшинству не имел права на это. Поэтому на первое предложение ответил отказом. Делегация, которая пришла к нему вторично, рассказала об ужасах, происходивших в Киеве, о том, что началось восстание, и просила князя утихомирить бунтовщиков. В случае его отказа опасались, что грабить будут не только евреев, но пострадают и князья с боярами. Такие конфликты нередко возникают в период безвластия, но масштабы этого недовольства могли быть сильно преувеличены, чтобы подчеркнуть необходимость прихода Владимира на княжение. В числе пострадавших, очевидно, были и еврейские купцы. Во время таких беспорядков толпа нередко в первую очередь грабит иноверцев.

Есть утверждение, что лет через 10 после этих беспорядков евреи были высланы из Киева. Так ли это?

Думаю, что это не соответствует действительности, поскольку определенного указания на это в оригинальных древнерусских летописях нет. Об этом писал Татищев, но он известен и как выдумщик.

В ряде публикаций муссируется тема Хазарского каганата. В частности, в учебном пособии для студентов (автор — Рубель В.А.) утверждается, что «в первые годы X ст. мудрый еврейский лидер Обадия... осуществил... в Хазарии кровавый государственный переворот. Запуганного хакана заставили жениться на еврейке... В стране господствовала жестокая теократическая иудейская диктатура ». Насколько эта трактовка отвечает действительности и как она может влиять на межнациональные отношения в Украине?

В Хазарском каганате жили мусульмане, иудеи, христиане и язычники. Не думаю, что в IX веке там было какое-либо засилье иудеев, а остальные якобы были изгоями. Мы долго примитизировали представления о Хазарии, представляя ее полукочевым, паразитирующим государством, доставляющим восточным славянам одни только хлопоты и неприятности.

Славяне, действительно, в определенный период платили дань хазарам, но в IX веке этого уже не было. Между прочим, каганат содействовал вовлечению восточнославянского региона в систему экономических связей с Востоком. На Русь приезжали еврейские и хазарские купцы, а их восточнославянские «коллеги» посещали страны Востока.

Михаил Грушевский писал, что каганат служил заслоном для Руси от азиатских орд. Так ли это?

В значительной степени это так. Анализируя период IX—X веков, я вижу, что до тех пор, пока каганат занимал прочное положение на Волге и Дону, степной коридор был перегорожен. Но когда князь Святослав уничтожил Хазарское государство, в

этот коридор массами хлынули кочевники (печенеги и др.), сметая все на своем пути. От этого страдали и славяне, в том числе и те, которые входили в Киевскую Русь.

Играл ли каганат какую-либо роль в основании и становлении Киева?

Для таких утверждений нет данных. Хазары действительно жили в древнем Киеве, но весь облик его материальной культуры чисто славянский. Это была славянская крепость. Хазарские материалы есть на территории Киева, но в очень незначительном количестве " (Про це чит. статтю «Миф о хазаро-иудейском основании Киева».).

Последние исследования отмечают присутствие этноцентризма в ряде учебников по истории Украины, а также рост ксенофобии в обгцестве. Считаете ли Вы необходимым подготовку и издание учебников и учебных пособий по истории этносов Украины, в частности, евреев?

Согласен с тем, что содержание учебников по истории Украины совершенно неудовлетворительно. Если раньше они были заидеологизированы, то сейчас замифологизированы. Появляются учебники, где происхождение украинцев ведут чуть ли не от палеолита или неолита. А как только скажешь, что нужен контроль, тут же обвиняют в ностальгии по цензуре. Однако молодое поколение должно воспитываться на материале, который научно обоснован. А сейчас, к сожалению, встречаются в учебниках элементы ксенофобии и откровенного невежества. Нельзя строить материал учебника на простом отрицании того, что писалось н УССР. Нужно отбрасывать только то, что не соответствует научному подходу, но и тогда были материалы вполне адекватные.

К откровенным вымыслам можно отнести книги типа «Путь Ариев» и «Прародина Ариев». Это пишут люди, не уважающие своих читателей (Каныгин, Шилов). А школьникам и студентам с их неустоявшимся мировоззрением и отсутствием жизненного опыта крайне сложно ориентироваться в потоке дилетантщины, а иногда и откровенной лжи. Когда Каныгину сказали, что его писания опровергаются наукой, он ответил, что и не утверждает, будто так было. Ведь он написал не научное исследование, а ли тературное эссе.

Учебные пособия по истории этносов Украины, безусловно, нужны. Институт археологии HAH Украины уже издал книг\ «Древняя этническая история Украины», где достаточно попу лярно изложена научная история развития различных этносов на территории Украины, от древнейших времен до Киевской Руси включите.\ ьно. Для школ и вузов, безусловно, необходимы поcобия по истории этносов, в том числе и евреев.

В Украине при сохранении межнационального мира все же не прекращают деятельности силы, которые пытаются разжечь межнациональную рознь. Законы против гиовинизма, принятые в стране, в судах почти не применяются, а государственные органы, которые обязаны следить за исполнением этих законов, проявляют странную терпимость к шовинистам. Всем протестующим против проявлений антисемитизма советуют подавать в суд по принципу «Спасение утопающих дело рук самих утопающих». Может ли этот принцип считаться нормальным для Украины? Как сделать, чтобы антишовинистические законы, наконец, начали применяться?

Думаю, что в Украине еще не выработана четкая государственная политика в сфере межнациональных отношений. Украина стала суверенной страной, что накладывает на нее определенные обязательства. Однако некоторые политики считают, что лишь украинцы получили возможность развивать свой язык, литературу и культуру. Украинский этнос, как титульный, дал стране название, государственный язык и атрибутику. Но это не дает основания для постоянного подчеркивания того, что украинцы коренные, что это их земля. Все народы страны живут на своей земле, а не на земле, которая принадлежит исключительно украинцам. Если евреи в Киеве живут с IX века, то они, безусловно, тут на своей земле, как и украинцы. Выделение украинцев как особого этноса и его отделение от остальных провоцирует аналогичные акции со стороны других этносов по отношению к украинцам.

Однако я считаю, что и этнические меньшинства не должны предъявлять завышенные претензии. В частности, выход этносов в сферу политики и создание своих политических структур грозит разрушением государства. Мы должны создать гражданское общество и политическую нацию, чтобы представитель любого нашего этноса за рубежом с гордостью говорил: «Я украинец!», как все граждане Франции независимо от их этнического происхождения считают себя французами.

Что же касается бездействия законов против шовинизма, то, к сожалению, у нас не исполняются и Закон об охране культурного наследия, и Уголовный кодекс и другие законодательные акты. Это зависит от уровня цивилизованности. Некоторые законы принимаются как бы для Европы, которой мы хотим подавиться, но исполнять их мы и не думаем.

2001 р.

Миф о хазаро-иудейском основании Киева*

(Стаття опублікована в журналі «Российская археология». — 2001. — № 2.)Непосредственным поводом для написания этой статьи послужила информация B.C. Флерова о коллоквиуме «Хазары» (Иерусалим, 1999) и «Краткой еврейской энциклопедии» о хазарах, опубликованная в «Российской археологии» № 3 за 2000 г. (Флеров B.C. Коллоквиум «Хазары» (Иерусалим, 1999) и «Краткая еврейская энциклопедия о хозарах» — М., 2000. — С. 229— 234). В ней автор с недоумением приводит утверждение М. Гольдельмана, содержащееся в его обширной энциклопедической статье «Хазары», о том, что согласно «распространенному в исторической науке мнению, Киев был основан около 830 г. как хазарский торговый центр».

Такое впечатление, что М. Гольдельману посчастливилось обнаружить закладной камень столицы Руси. Если бы он потрудился уточнить степень распространенности такого мнения в наше время, то ему пришлось бы ограничиться фактически двумя авторами, написавшими одну работу. Речь идет о Н. Голбе и О. Прицаке, которые издали монографию «Хазаро-еврейские документы X в.»(Впервые книга увидела свет в 1982 г. на английском языке. В 1997 г. она была переиздана в России на русском языке в еврейском издательстве «Гешарим». Норман Голб и Омельнь Прицак. Хазаро-еврейские документы X в. Научная редакция, послесловие и комментарии В.Я. Петрухина. — Москва; Иерусалим, 1997.). Она и послужила источником патриотического вдохновения М. Гольдельмана, хотя и не подвигла его на собственные археологические или исторические розыскания.

Ознакомившись в свое время с книгой названных авторов, я обратил внимание на ряд ее экстравагантных выводов, далеко выходящих за пределы источниковедческих возможностей так называемого киевского еврейского письма. Очевидная несостоятельность многих утверждений, казалось, избавляла научную общественность от серьезного и развернутого критического их анализа (Небольшой комментарий отдельных высказываний О. Прицака был помещен мной в статье: П.П. Толочко «Спорные вопросы ранней истории Руси» в сборнике «Славяне и Русь (в зарубежной исіориографииі» - К., 1990. - С. 104-108.). Теперь же, когда выводы Н. Голба и О. Прицака неожиданно обрели «хрестоматийную» непреложность, нельзя больше относится к ним как к некоей филологической шалости.

Прежде всего о самом письме. Даже если согласиться с его подлинностью (в чем нет полной уверенности) и с тем, что написано оно в Киеве в первые десятилетия X в., то максимум на что уполномачивает оно добросовестного исследователя, это на утверждение о наличии в Киеве в это время иудейской хазарской

общины, вероятно, торговой колонии. Ничего нового, а тем более сенсационного в письме не содержится. О том, что в раннем Киеве была хазарская колония, известно из «Повести временных лет». В ней упоминается урочище «Козары». Подтверждает хазарское присутствие в Киеве и археологический материал, правда, очень незначительный {Каргер М.К. Древний Киев. — М.; Л., 1958. — Т. 1. — С. 92—104; Толочно ПЛ. Древний Киев. — К., 1983. — С. 18—33). Но ведь и киевское письмо не указывает на большую хазаро-иудейскую общину Киева. Она оказалась неспособной собрать 40 монет среди киевских соплеменников, чтобы вызволить из долговой зависимости от неверного (очевидно, славянина) своего товарища и вынуждена была обращаться за финансовой помощью за пределы Руси.

В.Я. Петрухин в одном из примечаний к книге Н. Голба и О. Прицака резонно замечает, что в самом письме не содержится каких-либо свидетельств о хазарском господстве: скорее, зависимость членов еврейской общины от иноверцев свидетельствует, напротив, о господстве в Киеве русских князей (См. комментарии. Примечание к С. 96—217.).

Прозаическое объяснение присутствия в славянском Киеве начала X в. хазарских иудеев показалось неинтересным Н. Голбу и О. Прицаку, и они изобретают сложную конструкцию хазарского приоритета в его основании и ранней истории.

Приведем несколько наиболее характерных утверждений названных авторов.

Н. Голб: «В соответствии с широко распространенным взглядом, Киев был основан хазарами в VIII веке» {Голб, Прицак, 1997. — С. 36.). В справочной отсылке приведена «Jewish Encyclopaedia», vol. 7 (New York, 1904), а также работа Г. Вернадского «Ancient Russia» (New Häven, 1943). Вряд ли это очень убедительное подтверждение широкой распространенности взглядов о хазарском Киеве.

О. Прицак: «Общеизвестно, что Киев управлялся хазарами до того, как был завоеван Русью» {Голб, Прицак, 1997. — С. 64). «Общеизвестность» исторического факта, как казалось О. Прицаку, вообще избавляла его от какого-либо обоснования своего утверждения и ссылок на предшественников.

Утверждая с особым энтузиазмом хазаро-иудейское основание Киева, названные выше авторы несколько расходятся в определении его времени. По Н. Голбу — это конец VIII в. О. Прицак дает две даты: сначала уверяет, что Киев был построен не ранее первой половины IX в., затем относит это событие к VIII в. М. Гольдельману почему-то приглянулась точная дата — 830 г., неизвестно откуда почерпнутая. В письменных источниках ее нет.

Содержание книги Н. Голба и О. Прицака убеждает, что идеологом хазаро-иудейского основания Киева является О. Прицак, выступавший и прежде со статьями на эту тему. Более того, он немало потрудился и над тем, чтобы доказать хазарское происхождение летописных полян. Логика его рассуждений предельно проста. Название «поляне» показывает, что оно понималось в Руси как связанное с аппелятивом «поле». А поскольку в районе Киева, как кажется О. Прицаку, полей нет, только одни горы и леса, то можно предположить, что поляне до прихода на берега Днепра жили в степях к востоку от него (Голб, Прицак, 1997. — С. 68—69). Почему к востоку, а не к западу? Ведь там тоже имеются поля, в том числе и знаменитое Перепетово поле, которое начиналось в сорока километрах южнее Киева. Да потому, что Хазария-то находилась к востоку от Днепра.

Других письменных источников для решения вопроса, кто такие поляне и откуда они пришли, кроме как «Повести временных лет», нет. И не случайно, именно ее свидетельства привлекаются О. Прицаком для обоснования своего вывода. При этом выборочно, а те, которые не вписываются в схему, объясняются позднейшими вымыслами редактора летописи.

О. Прицаку импонирует, что в двух случаях поляне названы в одной группе с северянами и вятичами, из чего он делает вывод, что они были левобережными южными соседями северян и вятичей, то есть хазарами. Строить столь ответственное историческое заключение на основании лишь летописного соседства полян с другими восточнославянскими племенами, конечно, нельзя. К тому же, поляне значительно чаще выступают соседями древлян и северян, а вовсе не вятичей. В ряде мест летописец совершенно определенно объединяет полян и древлян в одну группу, противопоставляя ее другой, которую составляли радимичи и вятичи. «Поляномъ же живущим особіі, яко же рекохомъ, сущимъ от рода словЪньска, и нарекошася поляне, а древляне от словЪнъ же и нарекошася древляне: радимичи бо и вятичи от ляховъ». (Повесть временных лет. 1950. — 4.1. — С. 14).

Нет необходимости приводить все свидетельства летописи о непосредственном соседстве полян с древлянами и северянами. Их много, и все они совершенно определенно указывают на славянство полян. «Аще и поляне звахуся, но словенскаа ртічь б*Ь. Полями же прозвани быша, зане в поле еЬдяху, а язык славенски есть». (ПВЛ. 1950. — Ч. 1.— С. 23).

О. Прицак не стал объявлять и это утверждение летописца вымыслом, но следуя своему предубеждению о хазарстве полян, неожиданно пришел к выводу, что кроме полян, говоривших на славянском языке, были также и поляне, которые не говорили по-славянски. На чем основано это предположение, неизвестно. Летопи-

сец не дает для него никаких данных. Наоборот, он рассматривает полян в ряду тех славян, которые сидели на Дунае, а затем расселились на иные земли. «Бті единъ языкъ славтінескь: словтіни, иже скдяху по Дунаеви, их же прияша угри, и морава, и чеси, и ляхове, и поляне, яже нынЪ зовомая Русь». (ПВЛ. 1950. — 4.1. — С. 21).

Еще более решительно разделался О. Прицак с хазарской данью полян. Действительно, если поляне являлись хазарами, то как-то нелогично, чтобы они платили дань хазарам же. А коль так, то дани этой и вовсе не было: все это позднейшее сочинение редактора «Повести временных лет». Вот только не объяснил О. Прицак, зачем славянину, потомку древних полян, понадобилось возводить на хазар такую напраслину, а заодно и выставлять не в очень привлекательном свете своих далеких предков.

О хазарской дани полян в летописи говорится трижды: в недатированной части и в статьях 859 и 862 гг. Проанализируем эти сообщения и посмотрим, дают ли они основания для обвинения летописца или редактора ПВЛ в намеренном вымысле.

Текст из недатированной части: «По сихъ же лЪтЪхъ, по смерти братьЪ сея (Кия, Щека и Хорива. — П.Т.) быша обидимы древлями и инЪми околными. И наидоша я хазарЪ, сЪдящая на горах сихъ в лЪсЪхъ, и рЪша козари: «Платите намъ дань.» Съдумавше же поляне и вдаша от дыма мечь, и несоша козари князю своему и къ старЪйшиным своимъ». (ПВЛ. 1950. — 4. 1. — С. 16).

4то же смутило О. Прицака в этой статье? Оказывается, мечи, которые поляне преподнесли в качестве дани хазарам. Согласно ему, это не полянская, но русская традиция. Меч, судя по данным арабских географов, играл важную роль среди русов. Совершенно верно: среди русов и среди славян, но не среди хазар, оружием которых была сабля. Если бы поляне киевские являлись хазарами, они должны были дать в качестве символической дани саблю, а не меч.

Статья 858 г. «Въ лЪто в 337. Имаху дань варязи изъ заморья на чуди и на словЪнах, на мери, и на всЪхъ, кривичЪхъ. А козари имаху на полянЪх, и на сЪверЪх, и на вятичЪхъ, имаху по бЪлЪ и вЪверицЪ от дыма». (ПВЛ. 1950. — С. 18).

Здесь О. Прицаку кажется подозрительным упоминание в качестве дани беличьих шкурок. Почему? Да потому, что беличьи шкурки собирались в качестве дани не хазарами на юге Восточной Европы (где это животное не водится), а варягами в Северной Европе (Голб, Прицак, 1997. — С. 68). В действительности, и белки водились повсеместно в лесах Восточной Европы, и беличьи шкурки были традиционным платежным средством у славян, что засвидетельствовано арабским путешественником XII в. Абу Хамидом ал-Гарнати. Однако еще убедительнее отводит обвинение редактора «Повести временных лет» в вымысле тот

76

факт, что аналогичный рассказ о хазарской дани содержится и в Новгородской летописи, что позволяет датировать его временем начального свода.

Статья 862 г. «Они же рЪша: «Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдЪлаша градомъ сь, и изгибоша, и мы сЪдимъ родъ ихъ, платяче дань козаромъ». (ПВЛ. 1950. — 4.1. — С. 18). Так ответили киевляне на вопрос приплывших к Киеву Аскольда и Дира: «4ий се градокъ?» Из контекста ответа совершенно ясно, что киевляне 60-х годов IX в. осознавали себя наследниками рода Кия, попавшими в данническую зависимость от хазар.

О. Прицак считает версию, содержащуюся в Ипатьевской летописи, недостоверной и противопоставляет ей статью Лаврентьевской летописи: «И мы сЪдимъ, платяче дань родомъ их, Козаромъ». (Лаврентьевская летопись. ПСРЛ. — М.; Л., 1962. — Стб. 21). Единственный аргумент в пользу большей достоверности известия Лаврентьевской летописи — ее более ранняя редакция. Если бы речь шла о редакциях древнерусского периода, такое утверждение имело бы смысл. Но и Лаврентьевский, и Ипатьевский летописные своды составлены в позднесредневековое время и нет гарантии, что сводчик XIV в. располагал более древним и достоверным протографом, чем сводчик XV в.

Статья Лаврентьевской летописи внутренне противоречива. Буквальное ее прочтение свидетельствует, что киевляне IX в. по отношению к Кию и его роду совершенно чуждое население. Это туземцы, платящие дань хазарам. Согласовать показания этой статьи нет возможности, да собственно и большой необходимости. Исследователи летописей уже давно пришли к выводу, что правильное ее чтение находится в Ипатьевской летописи. A.A. Шахматов предложил следующую уточненную редакцию этой статьи: «А мы сидим, род их (Кия и братьев. — П.Т.) и платим дань козарам».

Подводя итог сюжету о хазарской дани полян, приходится признать, что сведения «Повести временных лет» в целом верно отражают исторические реалии. К Киеву и полянам хазары не имели другого отношения, кроме того, что на определенном этапе истории, по-видимому, во второй половине VIII в., они распространили на них данническую зависимость.

Теперь обратимся к аргументам О. Прицака о строительстве города Киева хазарами не ранее первой половины IX в. Теоретически такой вариант вполне возможен. Завоевав славянский населенный пункт, хазары могли превратить его в крепость и даже город. Другое дело, есть ли убедительные данные для этого.

Свое путанное повествование о раннем Киеве, как хазарском гарнизонном центре, О. Прицак строит на двух основных посылках. Во-первых, на археологической. Цитируя В.П. Петрова, он

утверждает, что Киев, как город, был основан на Днепре не ранее первой половины IX в. и этот факт, якобы, засвидетельствован археологическими раскопками. Во-вторых, на политико-географической. К этому времени, как кажется О. Прицаку, хазарская граница на западе проходила по Днепру и, следовательно, Хазария с неизбежной необходимостью должна была строить здесь порубежные гарнизонные и торговые городки.

Что касается археологического аргумента, то он на поверку оказывается совершенно несостоятельным. Прежде всего своей некорректностью. В.П. Петров в статье, на которую ссылается О. Прицак, проводит мысль о непрерывном существовании Киева с рубежа старой и новой эр. На этапе VI—IX вв. он представлял собой племенной славянский центр, а затем, уже в X в., превратился в стольный город Древнерусского государства (Петров В.П. Про першопочатки Києва (До 1100-річчя першої літописної згадки про Київ) // Український історичний журнал. — 1962. — № 3. — С. 14—21). Об основании Киева в первой половине IX в., к тому же подтвержденной археологическими раскопками, В.П. Петров просто не писал.

Еще менее убедителен «пограничный» аргумент. Разумеется, у О. Прицака нет данных о том, что западная граница Хазарии проходила по Днепру. Но даже если бы они и были, это ничего не подтверждает. Киев'ведь возник не на «хазарском», а на славянском берегу и, таким образом, является скорее порубежной крепостью славян. Собственно, именно такой и была его роль по отношению к кочевникам степей на протяжении всей его средневековой истории (Толочко П.П. Кочевые народы степей, и Киевская Русь. — К., 1999).

Известия о строительстве крепости Саркел на Дону в 833 г. византийскими инженерами натолкнули О. Прицака на мысль о том, что наверное в это же время или немного позднее был укреплен и Киев (Голб, Прицак, 1997. — С. 70). Подтверждается это, якобы тем, что реальное киевское укрепление (около Берестова) названо «Угорским». Это наименование, очевидно, происходит от оногурского гарнизона (Голб, Прицак, 1997. — С. 71).

Приведенное утверждение вызывает, по меньшей мере, недоумение. Автор не обнаруживает здесь знаний не только киевской археологии, но также и исторической топографии. Урочище Угорское отстоит от центральной части древнего Киева почти на 3 км и было его дальней околицей даже в период расцвета города. К тому же, никаких «реальных» укреплений там никто и никогда не обнаруживал. И если «Угорское» — это Киев в IX в., то как тогда именовалась крепость на Старокиевской горе, которая действительно существовала? Археологические материалы, которые бы давали хоть малейшую возможность

предположить наличие в IX в. в означенном урочище хазарского гарнизона, также не обнаружены.

Обосновывая собственную идею построения Киева хазарами, О. Прицак утверждает, что он имеет типичную центральноазиатскую модель: (1) Цитадель, Гора; (2) внутренний город, Копырев конец; (3) пригород, Подол. Археологические данные свидетельствуют, что киевская цитадель существовала с VIII по XI в., внутренний город появился к началу X в., а пригород Подол начинает существовать по крайней мере в начале X в. (Голб, Прицак, 1997. — С. 77—78).

Здесь что ни утверждение, то откровение, обусловленное незнанием исторической топографии и археологической хронологии. Копырев конец никак не может претендовать на внутренний город, поскольку находился на расстоянии одного километра от киевского детинца, а между ними еще располагался кромный град, вошедший в литературу под названием «Города Ярослава ». Не был пригородом и Подол, в действительности игравший роль киевского торгово-ремесленного посада и, по существу, примыкавший к детинцу.

Построение Киева хазарами по центральноазиатской модели предполагало бы практическую одновременность его структурных частей, однако сам же О. Прицак выстраивает последовательное их появление. Правда, при этом не особенно заботясь точностью хронологических справок и даже не сообразуясь с собственными утверждениями. Заявив в начале исследования, что Киев не мог быть построен ранее первой половины IX в., он затем пришел к выводу о существовании киевской цитадели уже с VIII в. Копырев конец, как городской район, сложился не в начале X в., а скорее в конце его, а может быть и в начале XI в. Что касается Подола, то новые археологические раскопки позволяют предполагать его практическую одновременность с поселением на Старокиевской горе. В IX — начале X вв. Подол имел уже регулярную срубную застройку, что подтверждается дендродатами ряда построек: 887 г., 900 г., 901 г., 903 г. (Сагайдак М.А. Дендрохронология древнего Киева // Новое в археологии Киева. — К., 1981. — С. 449—450).

Конечно, никакой центральноазиатской модели в Киеве не было. Он возникал и развивался как типичный славянский центр — сперва административно-политический, а затем и торгово-ремесленный.

Еще одним важным аргументом в пользу хазарского Киева, как считает О. Прицак, является название «Копырев конец». Произошло оно, якобы, от общеизвестных в хазарском государстве этнонимов Sabar (Савар) и Kabar (Кавар) и является убедительным свидетельством того факта, что внутренний город Киева (шахрис-

тан) первоначально был заселен хазарскими каварами (капырами) (Голб, Прицак, 1997. — С. 78—79). Упоминание в летописи в XII в. «жидов» позволило О. Прицаку прийти к еще целому ряду ответственных выводов. Оказывается, киевские кавары (копыры) исповедовали иудаизм, а Киев, таким образом, через них также имел связь с этой религией (Голб, Прицак, 1997. — С. 79).

Трудно судить, сколь убедительны этимологические разыскания О. Прицака, однако историку они представляются крайне недостаточными для вывода о заселенности Копырева конца хазарскими иудеями-копырами. Нужны археологические материалы, которые бы их подтвердили. Это понимал и О. Прицак, полагавший, что серьезные археологические исследования могут привести к нахождению здесь остатков еврейских религиозных сооружений.

В последние десятилетия Копырев конец неоднократно подвергался стационарным раскопкам, но они так и не оправдали надежд О. Прицака. Здесь найдены археологические слои VI— VII вв. с типичной славянской керамикой, а также древнерусские — конца X—XIII вв. Аналогичные материалы обнаруживаются и во время охранных работ при прокладке различных подземных коммуникаций. И нигде на всей 40-гектарной площади древнего Копыревого конца не выявлено ни одного объекта или предмета салтовского культурного облика. Стоит ли говорить, что без этого разговоры о хазаро-иудейском Копыревом конце древнего Киева ничего не стоят.

Наиболее убедительным доводом хазарскости Киева, как полагает О. Прицак, является его название. Появилось оно незадолго до конца IX в. и происходит от собственного имени хазарского визиря Куйа (Голб, Прицак, 1997. — С. 75). Источники ничего не говорят об этом визире, а тем более о строительстве им Киева, но О. Прицак восполняет этот недочет собственными умозаключениями. В 30—40-е годы X в., когда ал-Масуди составлял свой труд, хазарским визиром был Ахмед бен Куйа. Поскольку в кочевых империях должности министров были наследственными, можно предположить, что Куйа был предшественником Ахмада. На основании этого предположения строится следующее: «Именно Куйа укрепил крепость в Берестове и разместил там оногурский гарнизон».

Дальше еще круче: «Ничто не мешает нам полагать, что хорезмиец Куйа, послуживший прототипом Кия летописей, и был основателем (или строителем) Киевской крепости». (Голб, Прицак, 1997. — С. 77). Таким образом, О. Прицак предлагает уже третью дату основания Киева — конец IX в.

Пользуясь стилем О. Прицака, можно заметить, что если ему «ничто не мешает полагать», то такое же «ничто» не позволяет

и фантазировать. Источники зафиксировали строительство Саркела в 833 г., от чего же тогда они ни одним словом не обмолвились о строительстве Киева? Крепости на Берестове, где будто бы Куйа разместил оногурский гарнизон, не существовало в природе. Наверное, будь Киев построен хазарами, а тем более хорезмийцами, в конце IX в., это событие не осталось бы незамеченным восточными авторами. Они же все согласно говорят о Киеве IX—X вв. как о городе славян и Руси, но не хазар.

Можно было бы продолжить обсуждение эпатажных построений О. Прицака о хазаро-иудейском Киеве, если бы не было киевской археологии. Она делает такое обсуждение излишним. Добытые почти 200-летними раскопками материалы убедительно демонстрируют принадлежность киевских древностей VI—X вв. к кругу славяно-русских. Можно дискутировать о том, когда Киев обрел статус городского средоточия, однако спор об его культурно-исторической принадлежности просто бессмысленен.

2001 р.

Момент истины

(Із розмови з журналістом газети «Московский комсомолец » Олександром Саквою)

Петр Петрович, когда я набрал номер вашего мобильного телефона, то оказалось, что Вы находитесь в Санкт-Петербурге. С чем была связана поездка?

Отвозил рукопись новой работы.

Русско-украинская историческая проблематика остается для вас интересной?

Ну, безусловно, хотя в данном случае говорить следует об истории Киевской Руси.

А если сначала не об истории, а о будущем? Каково оно, по-вашему, у двух славянских народов ■— русского и украинского?

Говоря языком политиков, мы — стратегические партнеры. А проще говоря — родственные нации. Таковыми, надеюсь, и останемся.

Имя Толочко всегда детонирует любую, казалось бы академическую тематику. Чем это можете объяснить?

Это явление — спутник всей моей научной жизни. Когда-то я не вполне устраивал многих власть предержащих в советской Украине, сегодня не устраиваю властных мужей «незалежной» Украины, а еще людей, сделавших патриотизм своей профессией. А все дело в том, что историк должен молиться единственно-

му Богу — историческому факту, исторической правде и следующим из них выводам. Как только мы отступаем от истины — все теряет смысл.

Зачем же отступать?

Так ведь многим это очень хочется делать. В советские времена, по идеологическим причинам, внедряли и марксизм-ленинизм, классовую борьбу и начетничество. Сегодня другая беда, иная крайность — мифологизация нашего прошлого. Когда я защищал докторскую, у меня было восемь ссылок на труды основоположников «вечно живого» учения. «Это недопустимо мало, — говорили мне, — надо минимум 20». Сейчас нам хочется быть древнее всех, умнее всех, лучше других народов. И когда показываешь историю в ее подлинном виде, оказывается, что это никому из новых идеологов не надо.

А они у нас есть?

Во всяком случае их вмешательство в работу мы ощущаем постоянно.

Конкретные примеры имеются?

Как же без них. Вот, скажем, неоспоримое положение, что Киевская Русь — это общее историческое и культурное наследие трех восточно-славянских народов, и все они имеют на него равные права. Во времена СССР эта верная посылка усложнялась (правда, не на уровне науки, а скорее на уровне партийной фразеологии) утверждением о старшинстве русского брата. Сейчас нечто похожее можно услышать от наших национал-патриотов. Киевскую Русь, оказывается, создали исключительно украинцы, а русские и белорусы — это маргиналы, такие себе ославяненные угро-финны и балты. Об этом с умным видом пишут в украинских книгах. То есть невежество изменяет окраску, но не меняет сути. Ведь единый ствол истории и культуры названных народов, что называется, медицинский факт. Было единое государство, единый язык, единая религия, единый митрополит. Киевский князь приезжал в Новгород, обращался на вечевой сходке к новгородцам, и его прекрасно понимали, в Киеве также понимали новгородских или владимиро-суздальских князей. Князья эти фрондировали друг с другом только по одному поводу — каждый удельный хотел сесть в Киеве. Вокруг него и кипели, главным образом, политические страсти.

Ну кто же сейчас обращает внимание на воспаленных радикалов...

К сожалению, их влияние вполне ощутимо. Совсем недавно в Украине побывал один французский профессор. Посетив один из киевских университетов, он был чрезвычайно удивлен тем, что в нем изучают «Украинскую правду». А он — специалист по истории Киевской Руси и хорошо знает, что никакой «Украин-

ской правды» не было, а законодательный свод Ярослава Мудрого и его сыновей назывался «Руской правдой». Это серьезно?

Вполне. Профессор говорил, что понять этого не может и не знает, зачем это делается. Я знаю, зачем это делается, но понять все равно не могу. Отказ от своих родовых названий — наша национальная драма. Ведь распространяя на прошлое позднюю терминологию — «украинский князь Владимир», «украинская княгиня Ольга», «Украинская правда», «украинские летописи» (при том, что в источниках ничего этого нет), — мы рождаем закономерный вопрос: а какое вы вообще имеете ко всему этому отношение?

Скажите, а если из этого контекста изъять детонатор — личность Толочко — и оставить чистую материю, почему история так обжигает? Почему заявления того же Юрия Лужкова по Севастополю нас накаляют?

Генетический код. Наши этнические симпатии во многом запрограммированы. А высказывания Лужкова довольно провокационны. Крым отошел Украине по Указу Верховного Совета Союза ССР — высшего тогда законодательного органа страны, и это решение необратимо. Правда, справедливости ради, следует сказать, что и у нас есть свои Лужковы, желающие видеть в составе Украины Кубань, Воронежскую область.

Какие еще желания гложат наших любителей подправить историю?

В последнее время наметилась тенденция еще больше удревнить украинский этнос, углубить его до энеолитической эпохи. Эта эпоха представлена знаменитой земледельческой Трипольской культурой. И, знаете, если сейчас в национально обеспокоенной аудитории сказать, что трипольцы не имеют непосредственного отношения к украинцам, ты рискуешь...

... не закончить выступление?

Во всяком случае оказаться непонятым. Между тем, Трипольская культура — это такая даль, VII—-V тысяч лет тому назад, и такой широчайший регион — от Балкан и до Днепра. Сейчас на этой территории, по меньшей мере, четыре страны — Украина, Молдова, Румыния и Болгария. Так вот, если трипольцы — это украинцы, то кто же тогда те, кто юго-западнее Черновцов? К сожалению, никакой здравый смысл здесь уже не срабатывает.

Петр Петрович, а чем мы можем гордиться в нашей невыдуманной истории?

В той, которую можем разделить с другими народами?

Об иной Вас спрашивать вряд ли стоит...

Разумеется. Вот сейчас стоят стенания, общий плач: «В Европу! В Европу!» Кстати, в Москве он тоже слышится. Что касается нашего прошлого, Киевской Руси, а затем и украинского

средневековья, там, по существу, такой проблемы не было. Мы и являлись Европой. Киевская Русь, естественно, уступала Византии, но с Польшей, Венгрией, Францией, Германией вполне сравнима. Право, библиотеки, архитектура, искусство находились на высоком уровне. Не случайно Анна Ярославна, уезжая во Францию, уже взяла Евангелие, переписанное славянскими письменами, а это ведь было только начало XI века. Оно до сих пор хранится в Реймском соборе. Ярослав Мудрый, выражаясь образно, был тестем и свекром для многих правящих дворов Европы. Его дочери были замужем за королями Франции, Норвегии, Венгрии, а сыновья женаты на принцессах из Германии, Византии, Польши. Так что, о европейском статусе наши предки позаботились давно. А вот обрести должное самоощущение — уже наша проблема. Не надо только комплексовать.

А что отнесем не к лучшим страницам былого?

Я недавно написал книгу «Дворцовые интриги на Руси». Захотелось посмотреть на нашу историю с изнанки. Лицевая сторона у нас представлена достаточно полно, а вот о скрытых страстях наших пращуров широкий читатель знает мало. Источники свидетельствуют: в коварстве, изменах, заговорах и даже убийствах Русь не уступала Европе. В книге 20 очерков — от первого дворцового переворота на Руси 882 года, когда Олег убил киевских князей Аскольда и Дира, и заканчивая трагической смертью великого киевского князя Михаила Всеволодовича (Черниговского) в ставке Батыя. В этих сюжетах много трагического и нелицеприятного, вплоть до братоубийств, но такова правда тех лет.

Это была борьба за власть?

Да, это страсти вокруг престолонаследия. Счастьем и несчастьем для Руси было то, что политическую власть в ней «приватизировал» один княжеский род Рюриковичей. Разветвляясь, это княжеское древо стало источником постоянной и упорной борьбы. Положительное осознание единого рода все время шло рядом с междоусобицей. Так как даже незначительный удельный князь был порфирородным и считал, что имеет права на Киев...

2002 р.

«Давня історія України» — нове слово про наших пращурів»

(Із інтерв'ю для «Хроніки - 2000» (№ 49-50))

Шановний Петре Петровичу, почнемо з тем сумних і віддамо належне видатному історику Михайлові Юліановичу Брай-

чевському... Які стосунки були між вами? Що цінного Ви взяли з його досвіду?

Постать М.Ю. Брайчевського, поза будь-яким сумнівом, має всеукраїнський вимір. Він видатний історик й археолог, філософ І публіцист, невтомний захисник культурної спадщини і будитель історичної пам'яті народу. А ще — великий громадянин України. Його смерть — непоправна втрата для інтелекту нації. Ікода тільки, що, згідно з усталеною нашою традицією, усвідомлення цього приходить до нас із запізненням, тоді, коли людина уже відійшла у вічність. Віддати належне М. Брайчевському за життя, що здавалось особливо природнім в умовах суверенного нашого буття, ми, на жаль, так і не зуміли.

Для мене смерть Михайла Юліановича це і особиста втрата. Кілька десятиліть ми пройшли з ним, як кажуть, рука в руку. Для мене він був старшим товаришем і вчителем. Можливо я б не наважився атестувати себе його учнем, коли б Михайло Юліанович сам не називав мене саме так. Адже ми знаємо, що у посмертно знаменитих людей з'являється багато таких друзів і учнів, котрі за життя і добрими знайомими не були.

Наші відносини, як вчителя й учня, розпочалися ще в 1958 р., коли М. Брайчевський запросив мене і В.І. Бідзілю (студентів четвертого курсу історичного факультету КДУ ім. Т. Шевченка) до своєї експедиції. Він тоді досліджував поселення знаменитої Черняхівської археологічної культури (II—V ст. н.е.) в селах Завадівка і Черепин на Черкащині. Пізніше працювали разом у відділі археології Києва.

М.Ю. Брайчевський мав дивовижний розум, якому були підвладні практично усі сфери гуманітарних знань. Його нетрадиційні, іноді парадоксальні погляди на вітчизняну історію викликали захоплення, породжували палкі дискусії. Не всі вони витримали випробування часом, але головні — ствердження слов'янства Черняхівської культури, переддержавного рівня розвитку її носіїв, ранньої християнізації Русі (IX ст.), автохтонності державотворчих процесів у східнослов'янському середовищі та інші — стали фундаментальними надбаннями історичної науки.

Важко сказати, що конкретно вдалось запозичити з досвіду М. Брайчевського. У моїй особі він мав не лише шанувальника його яскравого таланту, але й постійного опонента. І що характерно, будучи блискучим полемістом і, в більшості випадків, непохитно впевненим у своїй правоті, він ніколи не абсолютизував свої висновки, завжди визнавав суверенне право опонента на іншу думку. Я не пам'ятаю випадку, коли б Михайло Юліанович не підтримав молодого науковця, навіть і тоді, коли той не поділяв його поглядів. Напевно саме тому до М. Брайчевського завжди тягнулась молодь. До того ж він був щедрий на ідеї.

Отже, не виділяючи щось одне, можу з упевненістю сказати, що у моєму становленні як вченого є безперечна заслуга і М. Брайчевського, за що йому довічна дяка.

Люди сприймають Вас як видатного історика, читають Ваші праці, сперечаються навколо Ваших концепцій. Які з Ваших праць на сьогодні для Вас найдорожчі?

Відповідаючи на подібне запитання, творчі працівники найчастіше порівнюють свої праці з дітьми і говорять, що всі вони їм однаково дорогі. Це справді так. Адже за кожною з них місяці, а то й роки, напруженої праці і ні з чим незрівнянне задоволення від отримання нових знань. Інша справа якість цих праць. Звичайно, не всі вони рівноцінні. Із монографічних досліджень я б виділив своєрідну трилогію з історії Київської Русі. Це — Древній Київ (1982), Давньоруське феодальне місто (1989) і Київська Русь (1996). У цих працях викладено авторське розуміння таких наріжних проблем, як: становлення східнослов'янської держави з центром у Києві, структура давньоруської державності в епоху феодальної роздробленості, етнокультурний розвиток Русі IX—XIII ст., Руська православна церква, виникнення міст і їх роль у політичному, економічному та культурному житті Русі тощо.

Впродовж усього творчого життя я досліджую давньоруську літописну спадщину. Нещодавно завершив монографію «Давньоруські літописи і літописці X—XIII ст.», котра має вийти друком у видавництві «Алетейя» у Санкт-Петербурзі (Вийшла в світ у 2003 р.). Думаю, це буде одна з кращих моїх книг. Захоплююча подорож у світ відомих і невідомих літописців, ідентифікація їхніх текстів, зіставлення поглядів та ідей, сподіваюсь, викличе великий інтерес не лише у спеціалістів, але й у широкого читацького загалу.

У київському видавництві «Альтернативи» готується до друку монографія «Ярослав Мудрий» (Вийшла в світ у 2002 р.), котра продовжує серію історичних портретів видатних державних діячів Русі, започатковану книгою «Історичні портрети: Із історії давньоруської та європейської політики X—XII ст.», яка вийшла у 1990 р.

Що стосується суперечок навколо моїх концепцій, то вважаю це явищем швидше відрадним, ніж сумним. Гірше, коли б мої праці лишали людей байдужими. У порівнянні з часами М.С. Грушевського джерельна база з історії Київської Русі незмірно виросла. Насамперед це стосується археології, відкриття якої нерідко спричиняються до корінного переосмислення усталених поглядів на ті чи інші процеси в історії Русі. І взагалі, це нормально, коли кожне наступне покоління дослідників не вдоволь-

няється зробленим попередниками, а ставить і вирішує історичні проблеми по-новому.

На превеликий жаль, в наш час спостерігається тенденція до невиправданої актуалізації історичного минулого, а часом і відвертої його фальсифікації. Нам хочеться знайти пояснення нинішнім процесам уже в глибокій давнині і водночас компенсувати відсутність вражаючих успіхів у житті нової України розмовами про нашу колишню велич. Так званий «європейський вектор» обґрунтовується не тим, що ми досягли європейських стандартів життя, а тим, що, начебто, одвічно належали до європейської цивілізації. Прямими пращурами українців оголошуються індоарії, з нашими предками пов'язуються найвищі досягнення давньої історії, у тому числі і винайдення писемності.

У більшості випадків подібні міфи поширюють люди не обтяжені знаннями, так би мовити із патріотичних спонукань, але нерідко до цього невігластва долучаються і науковці, що мають спеціальну освіту і, навіть, наукові ступені. У гонитві за сенсаційністю вони свідомо фальсифікують історію. Достатньо назвати тут книги Ю. Канигіна «Шлях аріїв». — К., 1995., Ю. Шилова «Прабатьківщина аріїв». — К., 1995. Вважаю це непростимим гріхом і закликаю вдумливих читачів не брати на віру подібні «одкровення».

Багато палких розмов точиться навколо думки, якої Ви дотримуєтесь щодо Київської Русі як колиски трьох східно-слов'янських народів. Чи вніс час нові корективи в цю концепцію?

Визначення — «Київська Русь — колиска трьох східнослов'янських народів» є продуктом швидше наукової публіцистики, аніж академічної історичної науки. У своїх працях я вживаю інший термін: «Давньоруська народність — спільна етнічна основа трьох східнослов'янських народів». По суті він не відрізняється від першого, але менш екстравагантний.

В останні роки цей висновок, незалежно від словесної його редакції, зазнає нищівної критики і навіть глузування. Він оголошується породженням офіційної радянської історичної науки і відкидається навіть без будь-яких спроб його наукової критики. Найбільш категоричні у своїх судженнях ті науковці, які цією проблемою ніколи професійно не займалися (досліджували радянсько-партійне будівництво), глибоко її не знають, але чітко вловили зміну соціального замовлення. Так проблема давньої історії стала заручницею новітньої політики, може навіть точніше сказати політиканства. Ми чомусь думаємо, що визнання етнічної спорідненості східнослов'янських народів може загрожувати нашій незалежності. А коли скажемо, що українці сформувались ще у трипільські часи (V—III тис. до н.е.), або, в гіршому разі, в антські (V—VII ст. н.е.) і з росіянами нічого

спільного не мають, тоді державна суверенність України матиме надійне історичне підґрунтя і вже ні в кого не з'явиться бажання зазіхнути на неї.

Очевидно, що в короткому інтерв'ю неможливо висвітлити цю проблему вичерпно, а тому я відсилаю читачів (і опонентів також) до моїх праць. Тут зупинюся лише на деяких її аспектах.

Кілька слів про «колиску», котра стала сьогодні об'єктом іронізування націонал-патріотів. Коли погодитись із концепцією існування єдиної давньоруської народності, тоді в уявній колисці справді колисалося лише одне дитя. Якщо ж сповідувати теорію більш раннього (докиєворуського) формування трьох східнослов'янських народів, тоді доведеться визнати, що в колисці була таки трійня. Адже Київська Русь впродовж чотирьохсот років була для всіх східних слов'ян єдиною державою. У такому разі важко зрозуміти таку нашу відразу до цієї києворуської колиски.

На більш серйозний розгляд заслуговує проблема рівня етнічного самоусвідомлення в часи Київської Русі. Ряд вчених, намагаючись знайти щось середнє між науковою концепцією єдиної давньоруської народності і сучасним її несприйняттям, пропонують такий паліатив. Етнічна спільність таки була, але, по-перше, не абсолютна, а з етнографічними і діалектними регіональними особливостями, а, по-друге, усвідомлювала цю єдність лише еліта давньоруського суспільства.

Що стосується першого висновку, то він не новий. Це одне з фундаментальних досягнень радянської історичної (і філологічної) науки. Згідно з провідними вченими-філологами (Р. Аванесов, Ф. Філін, А. Булаховський та інші) на Русі в XII— XIII ст. було близько десятка діалектних зон.

Друге твердження більш свіже, але жодного відношення до існування єдиної етнічної спільності воно не має. Спільність людей існує незалежно від усвідомлення (або неусвідомлення) приналежності до неї кожного індивідуума. В Україні ще в XIX ст. на запитання до жителів різних регіонів — «Хто вони?», етнографи отримували відповіді: «тутешні», «поліщуки», «запорожці», «русини» тощо. Тим часом говорили вони українською мовою (хоч і різними діалектами) і безперечно належали до єдиного українського етносу. Але хіба могли знати ці люди (часто неграмотні), що від часів Т. Шевченка і М. Драгоманова спільність, до якої вони належали, стала називатись українцями.

Аналогічна ситуація була і в часи Київської Русі. Це літописець Нестор і освічені його колеги усвідомлювали, що вони «русини» і «від роду руського». Новгородський чи волинський жителі, особливо з якогось глухого поліського погосту, таких мудрацій не знали. Але хіба від цього вони переставали належати до єдиної східнослов'янської етномовної сім'ї?

Літописець Нестор, характеризуючи східнослов'янські племена переддержавного періоду (насправді, союзи племен), наголошував, що кожне з них: «Имяху бо обычаи свои, и законъ отецъ своих и предания, каждо свой нрав». Але всі вони слов'яни і говорять одною мовою. Переходячи до опису сусідів східних слов'ян, він зазначив: <<А се суть инии языци... си суть свой языкъ имуще». При характеристиці полян Нестор вважав за необхідне зробити таке поточнення: «Полями же прозвани быша, зане в поли екдяху, а языкъ словенски единъ».

Чи варто спеціально доводити, що в умовах чотирьохсотрічного співжиття у складі єдиної держави східнослов'янська спільність стала ще більш сконсолідованою. Вона доповнилась єдністю правлячого князівського роду, незвичайно розгалуженого і мобільного в державних межах Русі, спільною православною вірою і єдиним церковним управлінням, що здійснювалось з Києва, єдиною літературною мовою, єдиним стилем культури («Повість минулих літ» переписувалась у кожному удільному центрі), економічною взаємодією земель і їхніх столиць тощо.

Чи достатньо названих інтеграційних чинників для існування єдиної давньоруської народності? Важко сказати, тим більше, що ми й досі не знаємо, яким критеріям має відповідати ця етнічна категорія. В останніх своїх працях я вживаю термін «давньоруська етнокультурна спільність», що можливо точніше визначає сутність інтегрованості східних слов'ян на всьому величезному просторі їх розселення.

І все ж, незалежно від визначення, я лишаюсь при переконанні, що Київська Русь відіграла вирішальну консолідуючу роль у складанні єдиної давньоруської спільності і що саме вона стала етнічною і культурною основою для нині існуючих трьох східнослов'янських народів — українського, російського і білоруського. Ми справді близькі родичі, у нас спільна історія, ми всі є правонаступниками давньоруської історико-культурної спадщини і цьому, як кажуть в Україні, немає ради.

Із сказаного видно, що «час» не вніс у мої погляди суттєвих коректив. Він взагалі не повинен впливати на наукові концепції. Корективи до них можуть внести нові джерела, але з цієї проблеми за роки нашої незалежності нічого нового не з'явилося.

Українська археологічна наука була однією з провідних у світі. На її рахунку десятки епохальних відкриттів і десятки досліджень, знаних далеко за межами України. З 1987 р. цей передовий загін нашої науки очолюєте Ви. Що можна сказати про останні досягнення української археології?

Українська археологічна школа завжди була однією із провідних не лише в межах Радянського Союзу, але й у світі. її творили такі видатні вчені, як М. Біляшівський, М. Макаренко,

П. Єфименко, М. Рудинський, С. Бібіков, В. Довженок, О. Тереножкін, М. Брайчевський і багато інших. Коли ми говоримо про епохальні відкриття археологів, то маємо на увазі переважно здобутки польових досліджень. В останні десятиліття вони справді вражаючі. Відомими всьому світу стали срібна з позолотою чаша з ґайманової могили (В. Бідзіля), знаменита золота пектораль з Товстої могили (Б. Мозолевський), скарби Братолюбівського і Рижанівського курганів (А. Кубишев і С. Скорий). Справжній переворот у традиційні наші уявлення про Трипільську культуру внесли відкриття поселень-гігантів на Черкащині (М. Шмаглій, В. Круц), площа яких сягає 200—400 га, а кількість населення, що в них проживало, — 10—15 тис. чол. В новітню археологічну літературу вони увійшли під назвою трипільських протоміст. Цілком по-новому визначився образ стародавнього Києва після сенсаційних розкопок на Подолі, які відкрили квартали зрубних будівель X—XIII ст. (П. Толочко, Г. Івакін, М. Сагайдак та інші).

Я сподіваюсь, що мої колеги-археологи з розумінням поставляться до цього короткого пасажу, оскільки у мене немає і найменшої можливості згадати тут усі відкриття і назвати прізвища їх авторів. Адже це не звіт про досягнення української польової археології за останні десятиліття, а лише своєрідне нагадування читачам про те, з чим вони мали неодноразову нагоду познайомитись в музеях, на сторінках наукових та популярних видань.

Археолог завжди виступає в двох іпостасях: як відкривач предметів старовини і як дослідник стародавньої історії. Друге завдання більш складне, але крім нього виконати його не зможе ніхто. Адже тільки археологу під силу проникнути у світ стародавніх речей і відтворити життя тих людей, які їх створили.

Усвідомлюючи це, колектив науковців Інституту археології HAH України поставив перед собою велику і можна сказати, амбіційну мету, написати стародавню історію України. Вона досягнута. Нині з друку вийшла фундаментальна тритомна праця «Давня історія України», обсягом 160 д.а., а також однотомна «Етнічна історія давньої України», обсягом 24 д.а. Без перебільшення, вона увійде в золотий фонд вітчизняної історичної науки. Це найновіше слово про наших давніх пращурів, засноване на величезній джерельній базі і строго науковому її осмисленні. Жодної сенсації читач тут не знайде. Автори передусім дбали про правду історії і професійну відповідальність перед своїми читачами.

Авторський колектив сповідував правило, згідно з яким виключалась можливість пошуку єдиного народу — предка для сучасних українців. Ми не можемо вибирати в давній історії, що є кращого, й оголошувати своїм, а на решту явищ не звертати уваги або великодушно уступати іншим народом. Все, що відбувало-

ся в межах України впродовж тисячоліть, є «наше» і, так чи інакше, генетично успадковане українським народом. Водночас мусимо усвідомлювати, що Україна — це лише невелика частина Європи, і її сучасні державно-політичні межі ні до чого не зобов'язували давні народи. В усі часи, населення території України мало своїх співродичів в інших регіонах, часом і досить віддалених.

Як керівник авторського колективу і один із співавторів цієї праці, вважаю її найважливішим досягненням української археологічної науки за останні десятиріччя (У 2002 р. названі праці були удоcтоені Державної премії України.).

2002 р.

IIІ. ВЛАДА, ЕЛІТА, НАРОД

Не приватизуймо владу

Верховна Рада України у повній відповідності з традиціями європарламентаризму поділяється нині на лівих, правих, центристів обох відтінків і навіть незалежних. Це теоретично. А практично такого розмаїтого ідеологічного спектра український парламент не має. Вибори Голови показали, що депутати Верховної Ради поділилися на дві рівновеликі частини на засадах їх ставлення до існуючого режиму. Одні вважають його провідником вільноринкових перетворень в Україні і беззастережно підтримують, інші, справедливо кваліфікуючи ці перетворення як архаїчно-капіталістичні і жодним чином не зорієнтовані на людину, виступають з його критикою.

У країнах з давніми традиціями парламентаризму структуризацію парламенту здійснюють самі виборці. У нас же це робить, фактично, виконавча влада. При цьому з депутатами відбуваються дивні метаморфози. Деякі з них, отримавши мандат, змінилися до невпізнання. І справа не тільки у формальній самоідентифікації ідеологічних платформ парламентських фракцій. Важливішим тут є їх сутнісна природа. Можна називати себе соціал-демократом чи прогресивним соціалістом і реально підтримувати курс уряду на архаїчну капіталізацію, а можна бути комуністом чи соціалістом і розуміти прийнятність для нової України багатоукладної економіки, у тому числі і ринкової.

Складається враження, що обрання Голови Верховної Ради України перетворилося на поле бою між «правими» і «лівими». Причому, якщо перші мають союзників в особі виконавчої влади і навіть закордонних наставників, то другі можуть апелювати хіба що до народу.

Нещодавно мені довелося почути дивну сентенцію пана 3. Бжезинського. Відповідаючи на запитання кореспондента українського телебачення з приводу перспектив української демократії, він сказав, що на часі рятувати не демократію в Україні, а саму Україну. Ось тільки не уточнив, від кого треба її рятувати. Може, від українського народу? Щось подібне ми потім чули і з вуст деяких наших політиків.

Дивно, але демократія нам, справді, виявилася не зовсім потрібною. Спостерігаючи за тим, що творила виконавча влада і її засоби масової інформації з Верховною Радою минулого скликання (досить згадати політичну публіцистику на телебаченні панів Лапікури і Долганова) і як ставиться до нинішньої, не можна не переконатися в її політичній короткозорості. Невже наші

провідники не в змозі зрозуміти, що насправді проводилася і проводиться цілеспрямована дискредитація не стільки Верховної Ради, скільки ідеї української суверенності й демократії? Адже саме Верховна Рада, хоч якою б недосконалою вона була, є символом нової України. Вона, і ніхто інший, прийняла всі основні документи нашої суверенності, породила нові інститути виконавчої влади, у тому числі і Президента.

То чи варто було витрачати стільки енергії, щоб знову повернутися до тих часів, коли Верховна Рада являла собою суто декоративну інституцію, підпорядковану ЦК Компартії України? Послухаєш деяких нинішніх «демократів», яким вони бачать парламент і його Голову (навіть і не Голову, а такого собі сіренького спікера), — і диву даєшся. Таке враження, що ми нічому не навчились, а світовий досвід і зовсім не обтяжив наш політичний світогляд.

Історично склалося, що парламентаризм народився як антитеза абсолютизму. Відповідно і парламент за своєю природою є інституцією, опозиційною до монарха, канцлера чи президента. Якщо цієї головної функції він не виконує, якщо стає своєрідним продовженням волі президента, тоді він втрачає суверенність у сфері своїх повноважень і не може вважатися парламентом. А без парламенту, як відомо, немає і демократії.

Якщо таку ціну ми хочемо заплатити за категоричну відмову від «лівого» Голови Верховної Ради, то вона буде надто дорогою. Насамперед для українського народу.

Не знаю, чому деяким нашим партіям і парламентським фракціям так подобається визначення «праві». Адже більшість із них за своєю суттю не є такими. Принаймні, не були такими під час виборчої кампанії. До парламенту їхні представники пройшли під лівими гаслами. Можливо, тут спрацьовує ефект заперечення минулого. Ми так обпеклися на колишньому «реальному соціалізмі» (насправді, державному), що сьогодні у критиці лівих ідей стали святішими від Папи Римського. Тим часом скомпрометованість не означає ущербність. Мусимо усвідомлювати, що соціалістичні ідеї будуть принадні доти, доки у світі будуть знедолені і скривджені. Навіть у благополучній Європі, до якої ми так прагнемо, не зрікаються соціалістичних орієнтацій. У країнах Скандинавії, Швейцарії чи у ФРН сьогодні соціалізму більше, ніж його було в СРСР.

В сучасних умовах України, ураженої глибокою системною кризою, «лівизна» є категорією не стільки ідеологічною, скільки моральною. Зупиніть вимирання народу, піднесіть життєвий рівень, сформуйте потужний середній клас, а тоді вже й бавтесь своєю «правизною».

І не треба лякатися «лівих», а тим більше залякувати ними цивілізовану Європу. Мовляв, прийдуть червоні і відновлять усе,

як було. Не відновлять. Хоча дещо з того, що ми мали в минулому (наприклад, соціальні гарантії, безкоштовну освіту, право на працю та інше), таки варто було б повернути людям. Маховик української історії почав обертатися в інший бік і зупинити його або надати зворотних обертів сьогодні неможливо. «Ліві», наскільки свідчать їхні програми, і не ставлять собі такої мети. А ось намагання припинити пограбування України, зробити так, щоб «нові українці», які, за висловом одного депутата, заробили спої мільйони працею у суботу і неділю, не обкрадали своїх співгромадян, які все життя день при дні тяжко працювали, не може не викликати симпатії простих людей.

Непоступливість «правих», які зосередили у своїх руках усі владні важелі, але за сім років урядування не тільки не примножили спадку, залишеного їм «лівими», а й розтринькали його, не має морального виправдання. В умовах тотальної приватизації, яка є не чим іншим, як експропріацією багатств більшості меншістю, давайте хоч владу залишимо у колективній власності.

1998 р.

«Грішно бути правим, коли твій народ лівий»

У сесійній залі Верховної Ради України сьогодні тиша і спокій. Чимало депутатів, роз'їхавшись на літні канікули, поправляють своє здоров'я, аби восени з новими силами поринути у вир політичних баталій.

До того моменту, коли під куполом будівлі найвищого законодавчого органу знову вируватимуть політичні пристрасті, залишилося небагато часу — усього кілька тижнів. Але вже сьогодні можна сказати, що і восени законотворчий процес триватиме бурхливо, полемічно, а тому не завжди спокійно. Що це буде саме так, упевнений не лише я. Адже оті майже два місяці, коли більше чотирьохсот депутатів не могли дійти згоди, щоб обрати Голову Верховної Ради, не залишають ніяких сумнівів. Пригадаймо лишень, скільки побувало на сесійній трибуні авторитетних людей_г гідних очолити найвищий законодавчий орган нашої країни. Я переконаний, що якби ця, на перший погляд, ординарна справа не була так жорстко зрежисована з-поза меж парламенту, або якби фракційна дисципліна не доводилася до абсурду, Верховна Рада ще на початку своєї роботи обрала б Голову. Однак, на жаль, особисті і групові амбіції беруть гору над почуттям відповідальності перед країною і народом, і ми продовжуємо й далі ганьбитись.

Я не належу ні до правих, ні до лівих. І все ж думаю, що претензії лівих доволі часто мають вмотивованіші підстави. І справа

не тільки в тому, що в цьому політичному спектрі Верховної Ради перебуває найбільша фракція, сформована самими виборцями. Значно важливішим є те, що ми просто не маємо морального права зосереджувати усі гілки влади в одних руках. Не треба боятися слова «лівий». Лівизна в сучасних умовах, коли щорічні демографічні втрати сягають 400 тис. осіб, а понад 80% населення ледь животіє, є категорією не стільки ідеологічною, скільки справді моральною. Грішно бути правим, коли твій народ лівий.

Люди вимирають, а ми з впертою затятістю повторюємо, що курс наших реформ правильний. І якщо є люди, які ставлять цей економічний курс під сумнів, треба не звинувачувати їх у всіх смертних гріхах, а негайно коригувати напрямок і зміст нашого руху. Треба нарешті зрозуміти, що без орієнтації на людину, задоволення її насущних потреб реформи в Україні приречені на невдачу.

Мусимо бути свідомі того, що соціалістичні ідеї лишатимуться принадними доти, доки у світі будуть знедолені і скривджені. Навіть у благополучній Європі, до якої ми так прагнемо, не зрікаються соціальних орієнтирів.

В Україні ідеї соціальної держави і соціально-правової громади завжди були домінуючими. Михайло Драгоманов ще в XIX ст. писав: «Будучи соціалістом за своїми ідеалами... я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливо тільки в певній поступовості і за високого розвитку мас». Соціалістами були також батьки Української Народної Республіки — Грушевський, Винниченко, які мало не канонізовані націонал-патріотичною думкою.

Сьогодні, коли давно вже вщухли пристрасті у сесійній залі, я переконаний, що не «лівизна» кандидатів на посаду Голови Верховної Ради завадила їм посісти це місце. Це той, на жаль, непоодинокий випадок, коли маємо «лихо з розуму». Дивно було слухати тоді тих промовців, котрі намагалися довести, що нам, зрештою, потрібний не Голова Верховної Ради, а такий собі посередницький спікер, не обтяжений гідностями державного і політичного діяча. І не дай Боже, щоб він претендував у майбутньому на посаду Президента.

На жаль, орієнтація на пересічні особистості — це наша родова ознака. Ми обираємо не гідних, а в кращому разі — схожих на себе. Згодом з'ясовується, що саме пересічні особи, такі собі посередності, і є найбільш амбіційними. Маємо досить прикладів із нашої давньої і близької історії. Амбіції посередності — це своєрідна компенсація відсутності «сірої речовини».

Другою причиною орієнтації на спікера, а не на Голову є намагання змінити генетичну природу українського парламентаризму, прагнення перетворити його на один із підрозділів виконавчої влади.

Ось чому у мене і нині, коли вже обрано керівника найвищого законодавчого органу, немає сумнівів у тому, що Україні

потрібна особистість неординарна, справжній державник, патріот, великий організатор законотворчого процесу, людина освічена і високої культури, чесна і порядна, до того ж розумно компромісна. Я і тоді, і тепер, уже після обрання Голови Верховної Ради, залишаюся при своїй думці: усім цим якостям повною мірою відповідає не так вже й багато людей в Україні.

...Пристрасті, що вирували в сесійній залі з приводу обрання керівника Верховної Ради, уже стали надбанням історії. На жаль, під час тих політичних баталій інтелект, розум і порядність — ці найвищі людські чесноти — доволі рідко бралися до уваги, коли йшлося про долю та майбутнє України і її народу. Тому в мене немає жодних ілюзій з приводу нашого майбутнього. Але, попри все, нам залишається одне — працювати і сподіватися на те, що колись-то ми доростемо до усвідомлення верховенства у нашому повсякденному житті найвищих людських чеснот.

1998 р.

Україна — не спадкова монархія, і влада в ній не приватизована!

З сумом доводиться констатувати, що Україна все глибше занурюється в трясовину системної кризи. Незважаючи на оптимістичні запевнення виконавчої влади про якісь позитивні економічні зрушення на макрорівні, на рівні щоденного життя їх зовсім не помітно. Держава стає банкротом, люди бідніють і вимирають.

Я не належу до тих, хто вважає, що криза в Україні мало не свідомо спричинена виконавчою владою. Більше того, я переконаний, що це не так. Уряд і Президент, напевно, почувалися б значно комфортніше, коли б Україна була заможною і процвітаючою країною. їхня біда не в тому, що вони не хочуть, а в тому, що не можуть. їхні управлінські дії — хаотичні і безсистемні, реформи не йдуть не тому, що їх гальмує або заважає їм Верховна Рада, а в тому, що невизначеним залишається їх економічний і політичний зміст. Курсу реформ, по суті, у нас немає, дпановні колеги. Є лише декларації вірності ринковому шляху розвитку, а це — різні речі. В дійсності маємо базар, і то поганенький.

Нещодавно в Національній академії наук України відбулося обговорення Програми розвитку України до 2010 року. Зрештою, обговорювалась не сама Програма, якої в завершеному вигляді ще немає, а її інтерпретація у виконанні моїх шановних колег — академіків В. Гейця, І. Кураса і професора О. Белова. За визнанням В. Гейця, котре згоден підтвердити і пан В. Пустовойтенко, програма ця є більшою мірою політичним, ніж еко-

номічним документом. Як відомо, раніше з ініціативою вироблення для України довгострокової Програми розвитку до 2015 року виступив Голова Верховної Ради Олександр Миколайович Ткаченко. Очевидно через деякий час нам доведеться познайомились із цією Програмою. її готує група провідних економістів України. Не знаю, буде ця друга Програма краща за першу чи гірша, але твердо переконаний, що для однієї України двох директивних програм розвитку забагато.

Вже сам факт їх термінової розробки двома різними структурами влади засвідчує неблагополуччя в нашому гетьманстві. Коли б виходили не з амбіцій, а з інтересів народу України, тоді б, напевно, напрацювали єдину Програму нашого розвитку. Нині ж маємо елементарне змагання за публічну першість.

Цікаво, що всі програмні розрахунки до 2010 року виходять із прогнозів демографів, що Україна на той час втратить ще З мільйони і її демографічний потенціал становитиме 47 мільйонів чоловік. На моє запитання, навіщо нам така Програма, котра не зможе зупинити вимирання України, Валерій Геєць відповів, що зменшення демографічного потенціалу не пов'язано безпосередньо з економічним розвитком України і добробутом населення. Дивно, але подібну сентенцію мені вже доводилось чути із вуст деяких наших націонал-патріотів. Поступово вона стає домінуючою ідеологією нашого життя. В складі тоталітарної держави українці вимирали від голоду, а в незалежній Україні просто не хочуть самовідтворюватись. Отак. З жиру бісяться. Отже, згідно з Програмою 2010 року, жити ми з вами, шановні колеги, будемо добре, але недовго.

Ще однією сумнівною ідеологемою в незалежній Україні стала теза, згідно з якою труднощі, які ми переживаємо, є закономірною платою за наше тоталітарне минуле і незалежність. Це особливо цинічно чутно з вуст наших провідників, які добре знають, що Польща, Чехія, Прибалтика і навіть Китай не платять так дорого за відмову від свого тоталітарного минулого і набуття незалежності. Чому ж ми повинні платити за це? Цілком очевидно, що це є просто незграбна спроба виправдати свою структуротворчу нездатність.

Традиції зобов'язують «Громаду» обрати однією із ділянок своєї опіки освіту, науку і культуру. Становище тут просто трагічне. Погіршилися умови для здобуття учнями повної середньої освіти. Швидкими темпами іде ліквідація профтехучилищ, дошкільних і позашкільних закладів. З року в рік зривається випуск підручників і навчальних посібників. В особливо складних умовах перебуває сільська школа. Сьогодні на майже 30 тисяч населених пунктів припадає лише 15 тисяч шкіл. Додайте сюди аварійність будівель, багатомісячні заборгованості по зарплаті

вчителям, і картина нашої освітньої справи буде цілком образною. Ситуація, практично, така, як була в царській Росії: одна школа на два села.

Не більш відрадною є ситуація у сфері науки. Відсутність будь-яких умов для розвитку фундаментальних досліджень змушує наших спеціалістів шукати кращої долі за кордоном. За підрахунком статистів, з незалежної України виїхали 5 тисяч науковців вищої кваліфікації. Ми все більше і більше перетворюємося на інтелектуальний додаток до розвинених країн Заходу.

Я не знаю, яке місце посідають освіта і наука у Програмі до 2010 року, але якщо воно таке, як у нашому бюджеті-99, то можу впевнено сказати, що Україна ніколи не подолає кризи, бо нерозуміння виконавчою владою фундаментального значення для економічного прогресу освіти і науки просто вражає. Адже маємо досвід розвинених країн. їх швидкий розвиток відбувся завдяки потужному інвестуванню в ці сфери. Ми ж дали на фінансування науки до 0,5% від ВВП, чим перетворили наукові установи в такі собі відділи соціального забезпечення. Платимо зарплату, і то нерегулярно. Не зрозуміло, чому Кабмін не виконує Закон України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності». В ньому фінансування фундаментальних досліджень на 1999 рік визначено в розмірі 1% від ВВП. Ще не встигли висохнути чорнила від президентського підпису на цьому законі, як Кабмін його повністю зігнорував.

Що ж це за державу ми таку збудували? Коли законодавча влада функціонує сама по собі, а виконавча — сама по собі. Наведений приклад із законом про науку переконливо доводить, що бідкання виконавчої влади щодо відсутності в Україні необхідної кількості законів є, щонайменше, нещирим. Насправді для неї — чим менше законів, тим краще. Адже працювати за ними вона все одно не хоче або не може.

Нерідко опозиційність «Громади» викликає роздратування сильних світу цього. Я думаю, що це від нестачі політичної культури. Адже в Україні, слава Богу, не спадкова монархія, влада поки що не приватизована, любов до України і розуміння її кращої долі не є монополією тільки правлячого режиму або якоїсь одної сили. Тож мали б бути великодушними. Тим часом влада нервує, сердиться. А як говорили древні: «Юпітеру, ти гніваєшся, отже, ти неправий». Нам залишається зберігати спокій і робити все, щоб плата добробутом наших громадян за наше тоталітарне минуле і нашу незалежність не стала довічною.

1999 р.

Злагода: ідея і реальність

19—20 березня 1999 р. в Києві, в палаці «Україна», відбулася 'подія, яка, хотілося б у це вірити, матиме широкий всеукраїнський розголос. Йдеться про форум єднання демократичних сил і створення Всеукраїнського об'єднання демократичних сил «Злагода».

Відразу скажу, що рішуче і беззастережно підтримую ідею злагоди, ініційовану прем'єр-міністром В. Пустовойтенком. Ми не можемо, не маємо права і далі спокійно спостерігати, як деградує наше суспільство, як роздирається ідейними, соціальними, етнічними і конфесійними протиріччями.

Кілька років тому я звертав увагу усіх нас на необхідність творення української нації. У відповідь почув звинувачення, ніби я заперечую факт існування українського народу. Звичайно, це не так. Народ у нас є і, як ми добре знаємо, не тільки український. Нації ж, на жаль, немає. Нації не етнічної, а політичної, іншими словами — громадянського суспільства. Це наша гірка дійсність і закривати на неї очі, а ще більше заколихувати себе заклинаннями про нашу винятковість, є непростимий гріх.

Злагода нам потрібна, як повітря. Без неї нічого й думати про подолання Україною системної кризи. Але злагода не тільки між гілками влади чи серед демократичних сил, а насамперед в українському суспільстві. Соборна злагода. Як мені здалося, в палаці «Україна» такого широкого розуміння злагоди не було. Підтвердженням цьому є сама назва форуму, а ще більше — витворене ним об'єднання. Воно не просто Всеукраїнське об'єднання «Злагода», що здавалось природним і логічним, а лише об'єднання демократичних сил. Щось на зразок закритого акціонерного товариства. А як же бути із силами «не демократичними»? Хіба з ними не потрібно шукати злагоди? На жаль, ні в залі, ні, тим більше, в розкішній президії форуму представників цих сил я не побачив.

Злагода є категорією не стільки соціально-політичною, скільки моральною. Як на мене, то моральною насамперед. Для її досягнення одних закликів і навіть таких добре організованих зібрань недостатньо. Потрібна реальна платформа злагоди. Адже цілком зрозуміло, що переважна більшість наших співвітчизників, які місяцями не одержують свої мізерні зарплати, пенсії і стипендії, не може бути соціальним партнером влади (в усіх її виявах), рівно ж як і економічної еліти, що так швидко і казково розбагатіла. Значною мірою, завдяки тій же таки владі. Важко уявити злагоду між голодними шахтарями і новими українцями, упакованими в мерседеси і вольво.

Пошук моральної платформи злагоди знову повертає нас до питання про національну ідею. Наша біда не в тому, що вона не спрацювала, а в тому, що у нас її просто не було. Як немає й досі. Ми не змогли визначитись із загальнонаціональним пріоритетом розвитку, котрий би консолідував усі категорії українського суспільства.

Певний час у нас успішно експлуатувалась ідея розбудови незалежної держави. Все інше, як запевняли наші керманичі, було другорядним і могло почекати. Людей просили потерпіти рік-другий, доки станемо на міцні державні ноги, а далі вже й заходимось дбати про економіку, освіту, науку, культуру, нарешті, про людину. Пройшло майже вісім років, а від обіцяного народу добробуту він ще далі, ніж був у 1991 році.

На форумі злагоди я сподівався почути ґрунтовний аналіз наших невдач, вибачення перед терплячим українським народом за його жебрацьке життя, а також запевнення, що відтепер усі гілки влади будуть вважати головним своїм завданням піклування про добробут людей. Мої сподівання справдились лише частково.

Президент Л. Кучма у своєму змістовному і емоційному виступі знову основний акцент зробив на тезі все тієї ж розбудови держави: «Або ми витворимо державу, або втратимо цей останній шанс». Отже, якщо держава ще й досі не «витворена» (з чиєї тільки вини?), то хіба можна нам говорити про якісь там зарплати та пенсії. Давайте будемо творити державу. Це головне. І саме це, треба думати, має бути основою нашої злагоди. А те, що при такому творенні ми вже втратили понад 2 млн. людей, це не біда. Україна знала і гірші часи.

Не більше порадував співвітчизників і прем'єр-міністр В. Пустовойтенко. Весь пафос його виступу, як зрозумів його я, звівся до високої атестації Програми «Україна-2010». Хотілося б вірити, що її реалізація справді витягне Україну з глибокої прірви. Але не можу не погодитись із думкою одного із учасників форуму, що «наше щастя знову десь там за горизонтом». Довгострокові програми (безперечно потрібні) мають ту особливість, що складають їх одні, а виконують (частіше не виконують) інші. Значно складніше і відповідальніше створити програму на два—три роки і в ній закласти реальні зрушення на краще. Та і що це, скажіть будь ласка, за програма, яка ощасливить у 2010 р. вже навіть і не 50 млн. людей, яких ми маємо сьогодні, а тільки 47 млн.

Йдучи на форум, я думав, що Президент і прем'єр-міністр відмежуються від рішення Конституційного суду, котрий відмінив тимчасову заборону Верховною Радою підвищення цін на комунальні послуги, енергоносії і проїзд у громадському транспорті до повного відшкодування заборгованості по зарплатах, пенсіях тощо. Який би це був виграшний крок з позиції зла-

годи. І як би добре він був сприйнятий нашим народом. На жаль, цього не сталося. Навпаки, прем'єр-міністр звернувся до Президента з проханням накласти вето і на новий закон Верховної Ради про призупинення підвищення цін на комунальні послуги.

Шановний Валерію Павловичу! Я щиро зичу Вам, як і Президенту, успіхів у вашій нелегкій роботі, але не можу збагнути, як Ви, ініціюючи ідею злагоди, тут же її руйнуєте. Адже не можете Ви не розуміти, що подібні рішення Конституційного суду є по суті своїй провокативні і загрожують Україні соціальними потрясіннями. Про яку злагоду в суспільстві можна вести мову, коли люди вже обговорюють загрозу їх виселення із квартир за несплату квартплати впродовж шести місяців. Невже й справді ці копійки такі важливі для бюджету держави, що їх треба стягувати з людей навіть ціною соціального миру?

Цілком поділяю позицію І. Драча, заявлену ним з трибуни форуму. Його як завжди образний аналіз ситуації в країні справді вражаючий. Це наша національна ганьба, що у своїй суверенній державі український народ змушений жити на три «К» — картопля, капуста, квасоля.

Давайте, нарешті, перепочинемо від «розбудови держави» і звернемо увагу на нещасний народ. Його добробут, гідне людини життя мають стати головним національним пріоритетом. Йому і повинні підпорядковуватись усі економічні та соціальні перетворення. Будуть заможні і щасливі люди в Україні, буде і злагода між ними.

1999 р.

Выборы и нравственность

Выборы президента страны — это всегда большое испытание, причем не только политическое, но и гражданское, а также нравственное. В первую очередь, разумеется, для самих кандидатов и их единомышленников, но в не меньшей мере и для общества в целом. Это своеобразная лакмусовая бумажка, определяющая уровень его гражданственности и политической зрелости.

То, что происходит в Украине в 1999 г., не дает и минимальных оснований полагать, что мы выдерживаем это испытание без ощутимых нравственных потерь. Такое впечатление, что в одночасье вернулись в прошлое, то ли «дорогого Леонида Ильича», то ли еще дальше.

Задолго до выборной кампании Президент Украины Л.Д. Кучма, как говорили в старину, изронил золотое слово: «Если экономическая ситуация в стране не улучшится, у меня хватит ума

не выставлять свою кандидатуру на новый срок». Это логично и глубоко морально. Ведь если претендент на наивысший пост страны может просто обещать лучшее будущее, то действующий Президент должен его предъявить.

К сожалению, предъявлять оказалось нечего и, тем не менее, Леонид Данилович слова своего не сдержал, но решительно бросился в пучину борьбы за продление своих полномочий. Разумеется, обстоятельства бывают иногда сильнее людей. Не исключено, что это решение далось ему нелегко и, скорее всего, не без давления окружения. Возможно, Л.Д. Кучма искренне полагает, что в течение второго срока ему удастся сделать то, чего он по неопытности не смог исполнить в первый.

Одним словом, при желании объяснить изменение решения можно. Труднее понять необычное отношение Президента к своим конкурентам. Как мне показалось, он видит в них не таких же как и сам соискателей наивысшего титула страны, а чуть ли не агрессоров, посягнувших на его кровное. Поэтому занервничал, наградил их сомнительными эпитетами «немужиков» и даже «нелюдей», ограничил возможность радио- и телеобщения с гражданами страны.

С нравственной точки зрения такая ситуация выглядит удручающе. Ведь ничего необычного не произошло. В стране объявлены выборы Президента. Не переизбрание, а именно выборы. Ведущие политики, будучи обеспокоены бедственным положением украинского народа, решили предложить ему свои услуги. Их необычно много. Но это только потому, что очень уж плохо в стране. Будь она на подъеме, нынешний Президент имел бы значительно меньше конкурентов.

Оправданы ли морально их претензии? Безусловно. Сумеет ли наиболее удачливый из них реализовать свои обещания? Полной гарантии, разумеется, нет. Но есть надежда. Для общества, потерявшего исторический оптимизм и погрузившегося в апатию, это чрезвычайно важно. Надежда способна пробудить в нем творческое начало, консолидировать на сверхусилия. Сохранение нынешнего положения может означать потерю созидательной инерции по меньшей мере на предстоящее пятилетие.

Таким образом, Президент и его команда, борясь за власть, не демонстрируют высокой гражданской ответственности перед народом. Это опасный симптом. Тем более, что под прессингом исполнительной власти болезнь эта поражает средства массовой информации, определенные круги творческой интеллигенции и даже так называемый электорат.

Особенно удручают представители четвертой власти, как они гордо именуют себя. Казалось, вырвавшись из идеологических тисков, они как зеницу ока будут хранить свою независимость.

Но этого не произошло. Идеологический диктат сменился экономическим, и пишущая и вещающая журналистская братия покорно ему подчинилась. Думали, будут служить народу, а пришлось прислуживать власть и деньги имущим. И вновь все, за редким исключением, оказались на одно лицо. Поражает их цинизм. На моей памяти такого еще не было. Ведь это же какую надо иметь совесть, чтобы трубадурить голодным, не получающим месяцами свои скудные зарплаты, пенсии и стипендии согражданам о каких-то успехах, о том, что нынешняя власть денно и нощно печется об их благосостоянии. А о том, что от этой заботы люди вымирают, что нас уже не 52 миллиона, как было при тоталитаризме, а меньше 50, что внутренний валовой продукт Украины сократился по сравнению с 1990 годом почти в три раза, что умирает просвещение, наука, культура, ни слова.

Я не склонен, вслед за некоторыми радикальными оппонентами нынешней власти, утверждать, что деградация происходит чуть ли не по ее злому умыслу. Конечно же, нет. Власть чувствовала бы себя куда более комфортно, если бы наши люди жили хорошо. Она безусловно не хочет, чтобы было хуже, но, к сожалению, и не может сделать лучше. Это надо отчетливо всем нам понимать.

Наверное, вина за трудное наше положение лежит не только на нынешних власть предержащих. Но ведь на них в первую очередь. Не смогли приумножить нажитое предшественниками, то хотя бы не пустили по ветру их наследие. В стране царит хаос управления, казнокрадство, невежественная некомпетентность и никто оказывается, не ответственен за это. Стыдно слушать, когда средства массовой информации услужливо распространяют сетования Президента и его окружения, что реформы были бы еще более успешными, если бы им не мешал консервативный Парламент, а в качестве главного достижения выставляют отсутствие войны.

Мне могут возразить, что от средств массовой информации достается и власти: «Посмотрите, как смело и нелицеприятно критикуют парламент». Это действительно так. Парламент не просто подвергается критике, но бесстыдному шельмованию. Такого нет ни в одной стране мира. Но ведь и до этого журналисты дошли не своим умом. Получили высочайшее благословение. Да и какая наш парламент законодательная власть? Это только по Конституции, а в реальной жизни он низведен, по существу, к положению декоративного органа, с решениями которого никто не считается. Страшно в этом признаваться, но у нас, как говорил один кинематографический герой, «без шума и пыли», произошел конституционный переворот. Де-факто введено президентское правление. Боюсь, что последствия этого для украин-

ской демократии могут быть самые печальные, если общество не найдет в себе силы изменить ситуацию.

Что касается выборов Президента, то средства массовой информации не столько выявляют общественное мнение, сколько формируют его. Стране навязывается безальтернативность выбора. Безусловно достоин лишь ныне действующий Президент, остальные претенденты или вовсе не замечаются, как будто их и нет, или беззастенчиво дискредитируются в глазах избирателей. Это безнравственно, и такую позицию нечем оправдать.

По стране катится массовая кампания «одобрямса». И в первых ее рядах наша интеллигенция. Проходят съезды медиков, педиатров, собрания ректоров, студентов, юбилеи вузов и факультетов и на всех принимаются решения в поддержку Л.Д. Кучмы. Уже появились и воззвания к народу, в которых уважаемые и известные всей стране люди призывают голосовать за нынешнего Президента.

Осознаем ли мы весь драматизм происходящего? Интеллигенция должна быть совестью нации, служить обязана не власти, но народу. Опыт истории, и нашей в том числе, убеждает, что ее конформизм и соглашательство всегда дорого обходились народам. Так неужели мы ничему не научились? Удивительнее всего то, что при победе любого другого претендента интеллигенция дружно станет под его знамена, забудет своих вчерашних кумиров власти и будет также славословить новых. У Л.Д. Кучмы не должно быть на этот счет никаких заблуждений, как, думается, нет их у нашего первого Президента Л.М. Кравчука.

Христианская заповедь гласит, что всякая власть от Бога. В условиях абсолютизма и авторитаризма, когда народ «покорствовал бичам», она была, по существу, печальной констатацией его полного бесправия и бессилия. Но что мешает ему сегодня хоть немного помочь Богу, сделать правильный выбор? Тем не менее он, кажется, вновь готов положиться на Всевышнего. Как и прежде безмолвствует, покорно воспринимает внушаемую ему «безальтернативность» выбора. Хотелось бы ошибиться, но если наше общество окажется податливым к зомбированию и не способным к принятию осознанного решения, оно потеряет моральное право на какую бы то ни было аппеляцию и претензии к власти. Сами выбрали, сами и должны нести за нее ответственность.

Грустно все это, господа и товарищи. Неужели мы вечно обречены повторять собственные ошибки и не можем жить иначе как в атмосфере гражданской безответственности и безнравственности?

1999 р.

Президент і Парламент в Україні

Однією з характерних і, на жаль, драматичних ознак політичного життя в новій Україні є напружені взаємовідносини між у Президентом і Парламентом. Заради справедливості слід сказати, що вони ніде і ніколи не бувають безхмарними. Діалектична суперечливість закладена в самій природі цих владних інституцій. В Україні вони, до того ж, ускладнені ще й конституційними парадоксами.

Як і в країнах з давніми традиціями демократії, у нас проголошений принцип поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Відповідно їх уособленням виступають: Парламент, Кабінет Міністрів, Прокуратура, Верховний та Конституційний суди. Президент формально не належить до жодної з гілок влади, тим часом Конституцією наділений, практично, необмеженими владними повноваженнями.

Навіть коли б президентські амбіції не розходились з можливостями, не було б гарантії, що в усіх випадках його дії будуть бездоганно вивіреними і безпомилковими. Така вже природа монархічної влади, вона завжди тяжіє до авторитаризму, до орієнтації лише на свою думку. Іноді, на думку свого вузького оточення, яка практично завжди трансформується в його власну і ретранслюється на широку громадськість як мудре рішення Президента. Він досить швидко звикає до цього і, нерідко, погоджується з мудрістю «своїх» думок навіть тоді, коли вони не були погоджені з ним. Прикладом цьому є заяви наших численних прем'єр-міністрів, що всі їх дії є ніщо інше, як реалізація курсу Президента.

Часом, правда, трапляються курйози, коли сьогоднішня мудрість, скажімо, домовленість з главою сусідньої держави про направлення до України танкера з нафтою, не узгоджується з мудрістю вчорашньою, за якою країна лишилась взагалі без нафтопродуктів. У таких випадках Президент може з неймовірною легкістю перекласти всю провину на Уряд, міністрів або й самого прем'єра. І вже не має значення, що всі вони до цього дружно клялись, що тільки те й роблять, що виконують вказівки Президента. Вказівки лишаються поза підозрою, а їх виконавці виявляються недолугими. Причому така ситуація може повторюватись скільки завгодно разів і не завдавати жодних збитків авторитетові Президента.

Людство вже давно зрозуміло авторитарну природу влади особистості і придумало їй противагу — парламент. За своєю природою він є представницьким органом, причому не лише обирається народом, але й зберігає постійний зв'язок з ним, підзвітний йому через підзвітність депутатів перед виборцями. Не

випадково, люди з усіма своїми бідами йдуть до депутатів, а часом і до Парламенту, демонструючи своє невдоволення навіть і тими діями влади, до яких він не має жодного відношення. Постійні зв'язки з виборцями дозволяють Парламенту динамічно адаптуватись до тих змін, які відбуваються в суспільстві, а також найбільш адекватно відобрало™ настрої і сподівання людей.

Фактично, лише Парламент, як автономний, незалежний ні від кого орган, може опонувати Президентові і висловлювати сумніви щодо його дій. Він це й робить, що викликає невдоволення Президента та його оточення. І дарма, адже йдеться не про конкретну депутатську критику виконавчої влади, яка може бути і неадекватною, а про консолідовану думку Парламенту, колективний розум якого завжди переважає розум навіть і непересічного Президента. Не випадково, із вуст Голови Верховної Ради України О.М. Ткаченка якось пролунали такі слова: «Верховна Рада не помиляється». Звичайно, це був жарт, але з тих, у яких є велика частка правди. Може помилитись і Верховна Рада, але технологія прийняття нею рішення така, що зводить помилки до мінімуму.

У цьому зв'язку, викликають занепокоєння президентські заперечення законів, які приймає Верховна Рада. За Конституцією Президент має право накладати вето на закони, але явно зловживає ним. Практично кожний п'ятий закон повертається до Верховної Ради. Це дуже багато. І важко припустити, що за тієї ретельності, за якої приймаються закони у Верховній Раді, вони виявляються настільки незбалансованими, що одна людина, чи кілька її радників, бачать це краще, ніж сотні народних депутатів. Складається враження, що президентські вето застосовуються нерідко не для того, щоб покращити закони, а щоб зайвий раз нагадати, хто в домі хазяїн.

На жаль, трапляються випадки, коли Президент не підписує навіть ті закони, щодо яких його вето успішно подолано Верховною Радою. І жодної ради цьому немає. В Конституції нічого не сказано, як бути в такому випадку. Тим часом, коли б право підпису цих законів було у Голови Верховної Ради жодної правової колізії не виникало б.

Мрія кожного диктатора мати слухняний, «кишеньковий» парламент. Історія знає немало прикладів, коли парламенти були буквально зім'яті авторитарними режимами. Найближчий до нас приклад російського парламенту, розстріляного Б. Єльциним. Але, дивна річ, в усіх випадках вони відроджувались, подібно до птаха Фенікс, причому, як правило, на більш міцній організаційно-демократичній основі.

Л.Д. Кучма, маючи на увазі свої непрості взаємини з Верховною Радою, якось заявив, що коли його оберуть Президентом

вдруге, він негайно створить у ній так звану конституційну більшість. Верховна Рада на другий день буде іншою.

Що можна сказати на це? По-перше, Верховна Рада є самодостатньою інституцією і до функцій Президента не входить її структуризація. По-друге, коли б, не дай Бог, справді вдалося, Правдами і неправдами, створити у ній пропрезидентську більшість, це був би болючий удар по українському парламентаризму і демократії. Адже Парламент, який є своєрідним продовженням волі Президента, фактично, втрачає свою парламентську природу. А без Парламенту, як відомо, немає і демократії. Я сподіваюсь, що цього не станеться ні при нинішньому, ні при новому Президентові.

Намагання створити слухняний Парламент об'єктивно є шкідливим для державно-політичного розвитку. У країнах з давніми традиціями парламентаризму баланс владних повноважень завжди на користь Парламенту. Перша особа в країні, Президент чи канцлер, не заявляють вголос претензій на свої переваги, а тим більше не вдаються до шельмування Парламенту. Там це було б сприйнято як нерозуміння природи демократичного суспільства, означало б крах політичної кар'єри.

На жаль, у нас протиріччя між Президентом і Парламентом набули всеукраїнської публічності. Я не пам'ятаю жодної промови чи інтерв'ю Президента, де мова заходила про Верховну Раду, у яких би вищий законодавчий орган України не був підданий нищівній критиці. Не буду акцентувати на окремих надмірностях, чого не скажеш згарячу, зупинюсь на суті. А суть претензій Президента до Парламенту зводиться до того, що саме він є чи не єдиним гальмом успішної реалізації курсу економічних перетворень в Україні. Згідно з Президентом, Верховна Рада не тільки не розуміє завдань, які постали перед суверенною Україною, але й, мало не свідомо, тягне її назад.

Коли це говорилось про Верховну Раду минулого скликання, яку очолював О.О. Мороз, я думав: «То ж треба, так не пощастило Л.Д. Кучмі, а разом з тим і Україні, з Парламентом». Коли ж це саме говориться і про нинішню Верховну Раду, Голова якої О.М. Ткаченко робив все, щоб налагодити парламентсько-президентську співпрацю, мені спадає на думку дещо інше.

Але Бог з нею, з цією моєю думкою. Непокоїть цілком хибна і контрпродуктивна орієнтація політичного життя в Україні, коли Президент-«реформатор» постійно бореться з «консервативним» Парламентом. Причому бореться не сам, а з усією президентською, раттю. Як кажуть у народі: «Куди кінь з копитом, туди і рак з клішнею». За Президентом потягнулися працівники його адміністрації, міністри, керівники комітетів. Виявилось, що і їм усім заважає успішно працювати Верховна Рада. А далі, як у

Т. Шевченка, «аж загуло». До її критики залучились гумористи-віршомази, запопадливі журналісти, люмпенізована челядь. Маючи верховне благословення, вони вважають мало не за честь вилити і свою частку бруду. Особливо недостойно ведуть себе щодо Верховної Ради журналісти першого національного каналу телебачення. Чого тільки варті політичні розумування добродіїв Долганова і Лапікури. Пан Сторожук більш стриманий у своїх емоціях щодо вищого законодавчого органу країни, але робить, фактично, ту ж невдячну (звичайно, не для нього, а для України) справу з його дискредитації, що й попередники.

Основний лейтмотив критики Верховної Ради полягає в тому, що вона марнує час і надто повільно приймає такі потрібні країні нові закони. А без них, бачте, виконавча влада не може належним чином управляти країною і реалізувати економічний курс Президента. Як народний депутат, з усією відповідальністю заявляю, що це неправда. Тільки за останню сесію Верховна Рада прийняла близько 300 законів, усього ж їх нині маємо 1300. Мало це чи багато? Напевно, ще недостатньо. Але ж наша головна біда не в тому, що бракує законів, а в тому, що вони не виконуються. Для прикладу наведу лише «Закон про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». У ньому фінансування фундаментальних досліджень на 1999 р. визначено в розмірі 1% від ВВП. Не встигли висохнути чорнила на президентському підпису, як Кабмін повністю зігнорував закон і зменшив цю цифру до 0,4%.

Подібних прикладів можна наводити безліч, і всі вони переконливо свідчать, що постійні бідкання виконавчої влади на нестачу законів є щонайменше нещирими. Насправді, для неї чим менше законів, тим краще. Адже працювати за ними вона все одно не хоче. Колись Петро І говорив: «Всуе законы писать, коли их не хранить».

Кілька слів про інтелектуальний рівень Верховної Ради. Зусиллями виконавчої влади і підконтрольних їй засобів масової інформації створюється враження, що в законодавчому органі зібрані мало не одні консерватори, а то й просто обмежені люди. Не треба так ображати свій народ, а також і самих себе. Адже всі ми причетні до обрання саме такого Парламенту. Можливо, наш вибір не був оптимальним, завжди хочеться кращого. Але смію стверджувати, що колективний розум Верховної Ради ніскільки не гірший за колективний розум Кабміну чи Президента з його адміністрацією. А той факт, що обидва наші президенти, як і значна кількість міністрів, їх заступників, членів президентської адміністрації пройшли школу депутатства, переконливо свідчить, що саме Верховна Рада є найпотужнішим зібранням політичної еліти України.

На жаль, є свої проблеми і з повноваженнями Парламенту. Вони також закладені в Конституції. Найголовнішою із них є та, що Верховна Рада усунута від участі у формуванні Уряду та Інших органів виконавчої влади, а відтак і не несе жодної відповідальності за їх діяльність. За такої форми участі Парламенту в державному управлінні йому, по суті, і не потрібна парламентська більшість, про яку так мріє Президент.

Останнім часом набуває поширення думка, що суперечності між Президентом і Парламентом були б меншими, коли б останній складався не з однієї, а з двох палат, як скажімо у США чи Росії. Нещодавно це прозвучало і з вуст Л.Д. Кучми. В принципі { ідея продуктивна, але поки що не на часі. Для її реалізації потрібно конституційно змінити форму держави з унітарної на федеративну, а разом з тим визначитись і з новим адміністративно-територіальним поділом України. Із 26 областей слід створити 10—11 земель за давнім історичним поділом — Волинь, Поділля, Галичина, Сівер'я, Слобожанщина, Новоросія і т.д., обрати в них земельні парламенти і уряди, і на цій базі сформувати верхню палату Парламенту. Тоді вона буде не призначеною Президентом, а також представницькою, обраною народом. І невідомо, чи цей самодостатній орган полегшить політичну ситуацію в Україні: швидше за все ще більше ускладнить її. Так що краще вже шукати порозуміння з однією палатою.

Громадська думка України покладає великі надії на наступні президентські вибори, сподіваючись, що новообраний Президент не продовжить сумну традицію протистояння з Парламентом. Відповідні заяви щодо цього уже роблять і кандидати у президенти: мовляв, коли я стану Президентом, обіцяю, що конфліктувати з Парламентом не буду. Можливо, що у якомусь варіанті так воно й станеться, але лишаються і великі сумніви. Адже глибинні причини цього протистояння не стільки в характері, темпераменті і вихованості Президента чи Голови Верховної Ради, хоч, звичайно, і в них також, скільки в конституційній невизначеності форми державного управління. Сьогодні ми маємо аморфний гібрид, чи то президентсько-парламентський, чи то парламентсько-президентський без чітко окреслених меж Компетенції кожної із його складових. Переконаний, що коли ми не визначимось з формою держави конституційно, нам і в майбутньому не уникнути президентсько-парламентського взаємопоборювання. І це незалежно від того, хто буде очолювати ці владні структури.

На закінчення хотів би звернутись до усіх опонентів Верховної Ради піднестись над особистими амбіціями, симпатіями, уподобаннями і припинити її шельмування. Усім потрібно, нарешті, і зрозуміти, що тут можна зажити лише геростратовоi слави. Дис-

кредитується насправді не стільки Парламент, скільки ідея державної незалежності і демократії. Адже саме Верховна Рада стала символом нової України. Вона прийняла всі основні акти нашої суверенності, породила нові інститути влади, у тому числі і президентський. То ж навіщо так бездумно підточувати фундамент нашої ще не надто зміцнілої будови.

1999 р.

Неисповедимы пути Украины

В последнее время украинской общественности все больше и больше внушается либеральная идея, согласно которой главным в жизни общества является самоценность индивидуума, его личная ответственность за свою судьбу, а также отказ от иждивенческого отношения к государству. При этом, как правило, авторы таких теорий не отказывают себе в удовольствии поерничать над вредной привычкой постсоветского человека рассчитывать на патернализм государства и неизжитой ностальгической памятью о дешевой колбасе.

Святое ли это заблуждение или лукавство сытых людей, уже получивших от государства, а в конечном счете от общества, все, что им было нужно (и даже больше) и теперь убаюкивающих это общество россказнями о том, что спасение утопающих — дело рук самих утопающих: «Мы вас обобрали, но вы не отчаивайтесь, дерзайте»? Думаю, что все-таки второе.

Чтобы уяснить, в каком соотношении должны пребывать эти две традиционно оппозиционные друг к другу структуры в будущем, необходимо хоть ненадолго вернуть нашу память к недалекому прошлому. К последним драматическим годам целенаправленного развала великой страны. Абстрагируясь от внешних факторов, сыгравших в этом процессе далеко не последнюю роль, вспомним, какие претензии были у нас самих к этому государству. Нас возмущало, и справедливо, что государство не выполняло своей извечной функции служения обществу в целом и каждому индивидууму в частности. Жили мы хуже, чем люди в странах Запада, гражданских свобод было также заметно меньше, партийно-управленческая бюрократия пронизывала все иерархические структуры общества и, как оказалось, действительно была гнилой.

Нас очень искусно убеждали, что так дальше жить нельзя. Вот на Западе жизнь настоящая. Там государство пребывает в гармонии с обществом и отдельным гражданином. Там даже безработный получает достаточное пособие для нормального существова-

ния. В конце концов, пропаганда преимуществ так называемых цивилизованных государств Запада сделала свое дело. Мы прокляли н$шё прошлое, а заодно наших дедов и отцов, обрели, наконец, вожделенную свободу и свое же национальное государство. Казалось, вот теперь-то заживем по-настоящему. С упоением цитировали слова нашего национального гения Тараса Шевченко, что «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля ». Не учли, однако, что у него есть и другие слова: «гірше ляха свої діти її (Украшу) розпинають».

Прошло десять лет. Пышно отпраздновали юбилей независимости Украины (непонятно только от кого и чего), а надежды на лучшую жизнь так и не сбылись. Да что там на лучшую, никак не можем достичь даже уровня 1990 г., который нам тогда казался нищенским и нетерпимым. Общенациональное богатство, нажитое коллективным трудом многих поколений, как-то незаметно пустили по ветру, а остальное разокрали. Общество не только не обрело инерции возрождения, но наоборот заметно деградировало. Начался процесс его вымирания. На победном марше строительства независимого государства мы потеряли, по одним расчетам, 3 млн., а по другим — 5 млн. этих самых счастливых его строителей.

По существу, если бы мы были честными, то должны признать, что государство, теперь уже наше родное, которым нас ежедневно призывают гордиться, оказалось банкротом. При этом под государством следует понимать не некую абстрактную политэкономическую категорию, но вполне конкретный политический режим, пришедший на смену старому. Олицетворяют его также конкретные члены нашего общества, которые, казалось бы, и должны нести ответственность за столь плачевные результаты своего правления.

Однако не тут-то было. Оказывается, вовсе и не они виноваты во всем, что с нами происходит, а мы сами, то есть общество. По большому счету, как любит выражаться наш Президент, с этим можно и согласиться. Известное выражение классика, что общество имеет такое правительство, которое оно заслуживает, не потеряло своей справедливости и в наши дни.

Но не слишком ли цинично, господа, сваливать свою несостоятельность на сограждан? Делается это, разумеется, не примитивно и в лоб, мол сами виноваты, а по-иезуитски изощренно. Видите ли, общество не дозрело до понимания либеральной идеи, к тому же не очень патриотичное, и от этого все беды. Люди почему-то надеются на государство, а надо бы самим строить свое собственное благополучие, проявлять инициативу, благо государство не мешает творческому самовыражению граждан.

Но ведь это никакой не либерализм. Это закон джунглей, где выживает сильнейший. Человеческое сообщество не может так жить. В нем неравенство возможностей индивидуумов не должно сопровождаться безжалостным истреблением слабых. По Кон-

ституции наше государство объявлено социальным, и его святой долг осуществлять тот самый патернализм, над которым иронизируют ныне доморощенные либералы и национал-патриоты.

Если государство считает себя свободным от социальных обязательств по отношению к своим согражданам, тогда возникает закономерный вопрос, а нужно ли им такое государство? Сегодня украинское общество как будто так вопрос еще не формулирует, за что удостаивается со стороны власть придержащих сомнительных комплиментов «многотерпеливого» и «толерантного», но если государство и дальше будет пренебрегать своей обязанностью гаранта социальной справедливости, или хотя бы равновесия в обществе, он неизбежно встанет.

Либеральной сказкой является и тезис о свободе личности в украинском государстве. Не буду бередить наши души примерами террора. Но проследите хотя бы в продолжении одного дня за письменными и электронными средствами массовой информации, и вы убедитесь, что в нашей стране все совершается по воле одного человека. Под патронатом Президента проходят съезды и конференции, фестивали и спортивные соревнования, его личной заботой повышается зарплата учителям, вводятся в строй новые больницы и школы, повышается урожайность зерновых и т.д. Странно, что президентский патронат угодливые прислужники не распространили еще и на восход солнца.

Я далек от мысли, что Леонид Данилович поощряет такое, мягко говоря, не либеральное и не демократическое поведение своего окружения, но ведь и не возражает же. Стоит ли доказывать, что в такой авторитарной атмосфере не может быть свободы творческой инициативы личности. Как говорил когда-то Владимир Маяковский: «Нам с тобою думать неча, если думают вожди».

Но даже если бы вывод о том, что нынешнее государство не мешает реализации творческих возможностей индивидуума и был верным, главная его функция ведь не в том, чтобы не мешать, а в том, чтобы помогать. Оно должно создавать благоприятные условия для этой самой реализации возможностей, чего у нас и вовсе не делается.

Недавно мне довелось ознакомиться со своеобразной мыслью современного либерала, согласно которой социальной справедливости у нас не будет до тех пор, пока в обществе не будут обеспечены права и свободы человека, пока собственное достоинство не будет выступать моральным критерием государственного суверенитета. В этом несколько затуманенном наукообразной фразеологией высказывании отрадно уже то, что ее автор признает факт отсутствия у нас этих самых свобод. К сожалению, он не говорит о том, кто несет ответственность за это, да, к тому же, выстраивает несколько странную последовательность приорите-

тов гражданина. Сначала достоинство, а за тем уже социальная справедливость. Но о каком достоинстве можно рассуждать, если человек унижен в самом главном — в праве на достойную жизнь. Если все его мысли только тем и заняты, как бы свести концы с концами, если прожиточный минимум в Украине равняется 350 гривнам, а большая часть ее граждан получает только половину этой суммы. Не кажется ли вам, что либеральная телега здесь поставлена впереди лошади?

Не вписывается в либеральную модель общества и постулирование необходимости «создания общегосударственной идеологии», которая бы укрепила эту самую государственность. Из опыта прошлого знаем, что единая государственная идеология не может быть ни толерантной, ни, что уж совсем невероятно, плюралистичной, как заявляют новые украинские либералы. Их надежда на то, что единая государственная идеология поможет функционированию коренного этноса и этнических меньшинств на принципах взаимопонимания и взаимоуважения, действительно не лишена основания. Конечно, поможет и уже помогала, но тогда возникает вопрос: зачем мы в свое время подвергли это явление нашей жизни столь жестокому поруганию и отказались от него? Или то, что было плохо в чужом государстве, в своем очень даже хорошо? Необъяснимый парадокс нашего развития: коммунисты поддержали плюрализм идеологий в новой Украине, а либералы и национал-демократы, оказывается, ностальгируют по единой государственной идеологии. По форме она мыслится другой, но по сути останется все той же, тоталитарной.

Наверное, в этом ряду следует рассматривать и проблему патриотизма, которая неоправданно часто поднимается национал-либералами. При этом, разумеется, вопрос этот они адресуют не себе (их патриотизм, как жена Цезаря, вне подозрений), а нам. Оказывается, не достаточно быть законопослушным гражданином своего государства и даже просто патриотом. От нас требуют еще и беззаветной любви. Будто бы к Отечеству, к Украине, а на самом деле к власть придержащим, к режиму, ко всем тем, кто процвел в эпоху безвременья и беззакония, а теперь отождествляет себя с Украиной. Малейшее критическое замечание в адрес режима вызывает со стороны его адептов упрек в отсутствии патриотизма и любви к Украине.

Позволю себе вопрос. Какую Украину я должен любить? Ту, что обеспечила немногих всем и обездолила большинство? Украина ведь не только географическое понятие. Что-то не слышно призывов к государству любить своих подданных, к власть придержащим — быть моральным примером беззаветного служения своему народу. Любовь ведь требует взаимности, а иначе ее и не будет.

2000 р.

О праве быть учителем

То, чем хотелось бы здесь поделиться с читателями, не имеет отношения к учительству в средней или высшей школе. Тут все предельно ясно. Право быть учителем приобретается в специальных учебных заведениях и имеет четкие профессиональные и нравственные критерии. Учителей, о которых пойдет речь ниже, не готовит ни один, даже и найпрестижнейший, вуз страны. Ими становятся благодаря выдающимся личностным качествам в процессе жизненной практики. Имеется в виду учителя народа.

Есть ли у нас сегодня претенденты на столь высокое звание? Безусловно. Некоторые даже убеждены, что его уже и обрели. Самоуверенно? Наверное, но кто-то же должен брать на себя трудное бремя ответственности за судьбы народа. Весь вопрос только в том, кто предлагает ему свое мессианство.

Опыт отечественной истории, в том числе и новейшей, позволяют констатировать, что учителями нации, чаще всего, стремятся стать политики, мягко говоря, далеко не безупречной политической и моральной репутации. В полной мере это проявилось и в наше смутное время, востребовавшее парадоксальным образом вчерашних пророков.

Стряхнув с себя груз недавних ошибок, как дорожную пыль с платья, некоторые архитекторы прошлой жизни ловко пристроились в авангард глашатаев нового времени. И так быстро вошли в эту роль, как будто всю жизнь только тем и занимались, что звали народ сбросить ненавистные оковы социализма. При этом, они искренне удивляются, что находятся люди, которые не понимают происходящих перемен, кипят благородным гневом и клеймят несогласных. Делают это по-иезуистски мастерски, благо прошли хорошую школу агитации и пропаганды в коммунистической партии. Монополизировав в очередной раз право на истину и патриотизм, они, как и раньше, в белых одеждах.

Удивительно, но те, кого принято называть элитой общества, охотно поверили, или сделали вид, что поверили в искреннее прозрение номенклатурных бонз прошлого и вновь покорно внимают им. Да и как не внимать, если к этому подключены все средства массовой обработки общественного мнения. Некоторым из «гуру» могут позавидовать даже наиболее популярные попзвезды, так часто они мелькают на всех программах телевидения и газетных полосах. Слушаешь этих проповедников и диву даешься, как это с таким ясновидением они никак не спасут родной народ от нищеты и вымирания.

И это при том, что и народ у нас, как они уверяют, талантливый. Его панибратски похлопывают по плечу, хвалят за понима-

ние того, что «главное в жизни не дешевая колбаса, а государственная независимость». К тому же он еще и многотерпеливый, готов выносить очередные временные трудности во имя грядущего благоденствия.

Было бы морально, если бы лишения равномерно распределялись не только на народ, но и на его учителей. Однако учителя так вопрос не формулируют. От независимости, они уже взяли все, что хотели, а народ пусть удовлетворится пока что их сомнительными комплементами об его исключительности.

Ему бы взять да и спросить: «Что же это вы, господа-товарищи, так вылезаете из кожи, расхваливая новый путь. Не вы ли еще совсем недавно вели нас в противоположном направлении. Так же горячо уверяли, что идем правильной дорогой и не за горами светлое коммунистическое завтра. И так же были велеречивы, так же клеймили инакомыслящих, нередко обрекая их на длительные (иногда невозвратные) командировки в места не столь отдаленные?»

Но народ безмолствует. Ни лишних, ни нужных вопросов не задает. То ли забыл прошлое, то ли простил своих заблудшихся учителей. Наверное простил, поскольку «он же у нас добрый и терпеливый». Да и как не простить, учителя ведь тоже люди и от «вольных и невольных» прегрешений не застрахованы. Другой вопрос, готов ли народ признать верительные грамоты своих лжеучителей во второй раз. Скорее всего нет. Об этом он не манифестирует публично (наверное, устал), но и идти за ними не очень спешит. И не потому, что органически не воспринимает новые ценности, а потому, что не верит единожды солгавшим. Не в этом ли первопричина всех наших неудач?

Для украинского народа было бы великим благом, если бы лжеучителя осознали аморальность своих потуг на народное лидерство. Прозрели и слава Богу. Не судит вас народ за прошлые грехи и спасибо ему. Но ради Бога не навязывайтесь ему больше в учителя. Это безнравственно. С такими поводырями у него нет будущего.

2000 р.

Україна на шляху до демократії?

16 липня 2000 року минуло десять років від часу прийняття Верховною Радою України Декларації «Про державний суверенітет України». Серед її наріжних засад були народовладдя, творення демократичного суспільства, республіканська форма державного устрою. За історичним виміром ця вікопомна подія

відбулася не так вже й давно, але в житті українського суспільства це ціла епоха. Користуючись євангельською формулою, можна сказати, що настав уже час збирати каміння.

На превеликий жаль, урожай видався не такий щедрий, як сподівались батьки Декларації і люди, які їм повірили. Сказане стосується практично усіх сфер життя, у тому числі й народовладдя, демократизації системи управління, забезпечення прав і свобод людини.

Здавалось, після ненависного і сторазово проклятого комуністичного тоталітаризму ніщо не могло перепинити шлях України до свободи і демократії. Тим часом, поклавши руку на серце, ми не можемо сказати, що досягли бажаної мети. Поблукавши певний час демократичними манівцями, Україна все впевненіше виходить на звичну дорогу авторитаризму. Можливо, не такого брутального як раніше, добре упакованого в демократичну фразеологію, супроводжуваного деклараціями про національне і духовне відродження, але сутністю своєю мало чим відмінного від уже знайомого нашим людям.

Нещодавно один із моїх колег по Верховній Раді запитав, що таке демократія в суверенній Україні? Не чекаючи поки я зберуся з думками, сам і відповів: «Це ситуація, коли народу дозволено говорити все, що завгодно, а владі — робити все, що завгодно». Як на мене, цей афоризм не безумовний. Принаймні у своєму першому твердженні. Говорити все, що завгодно, дозволено далеко не всім громадянам України.

Щоб переконатись у цьому, достатньо переглянути наші телеканали, прослухати радіопрограми і прочитати газети. За неймовірно малим винятком, усі засоби масової інформації тільки тим і зайняті, що славословлять курс ринкових перетворень в Україні, переконують слухачів і читачів у його безальтернативності. Ні серйозного аналізу досягнень і втрат цього курсу, ні сумнівів щодо вірності обраних шляхів його реалізації в них немає. Більше того, щоб такі сумніви і не виникали, оптимістичні реляції подаються на фоні проклять минулого. На зразок: «Хоч у нас ще не досягнуто цілковитого процвітання, але за те наші діти не гинуть на полях Афганістану і Чечні». Справді, не гинуть і це прекрасно, але ж гинуть у Хорватії, Сербії й інших країнах, де ми справляємо миротворчі місії. Хіба це краще?

«Єдиномисліє» четвертої влади, скупленої оптом і в роздріб владою першою і зрощеною з нею олігархією, це злочин перед українським народом. Його погладжують по голівці, втішають, який він талановитий і багатотерпеливий, а насправді не поважають.

Свого часу я написав статтю «Політична еліта і народ в новій Україні». В ній дійшой маловтішного висновку, що еліта і народ

варті один одного. Ніхто не гірший, але ніхто, на жаль, і не кращий. Одні не вміють правити краще, інші не мають енергії хоч би обуритися недолугим правлінням. Інертність суспільства, заколисаного твердженням, що здобувши незалежність він уже виконав свою історичну місію, просто вражаюча.

За роки суверенного державного існування ми не тільки не створили громадянське суспільство і політичну націю, а навіть зруйнували ту єдність, яку мали раніше. Нові ідеологи кажуть, що міжнаціональний мир в Радянському Союзі був показний, нещирий і тримався на силі примусу. Не переконаний, що ідеологічне забезпечення дружби народів тоді було ідеальним, але ж в наш час воно ще гірше. Культивування пріоритету національних цінностей перед загальнолюдськими призвело до того, що для нас стало важливим якою мовою говорить людина, яку релігію сповідує, до якої конфесії належить, яким є її етнічне самоусвідомлення тощо. Це небезпечна тенденція, яка уже має нецивілізовані «викиди». Чого варте тільки рішення львівської влади про заборону публічного виконання російської пісні і музики. В майбутньому ми можемо мати і серйозніші міжетнічні чи міжцерковні колізії.

Лобова політика у цих сферах, яку демонструє останнім часом влада, неусвідомлення нею всієї делікатності міжетнічних відносин, нерозуміння історичної тривалості процесів творення нових духовних цінностей, намагання діяти силовими методами нічого, крім шкоди, не принесуть. Перефразувавши вислів відомого російського реформатора Петра Столипіна, можемо запитати: «Нам потрібна демократична і процвітаюча Україна, чи перманентні потрясіння?» Мусимо, нарешті, усвідомити, що несконсолідоване, вражене іржею національної і релігійної нетерпимості, суспільство не здатне продукувати структуротворчу енергію.

Одним із основних елементів демократичного устрою країни є парламент. Від давніх часів він покликаний обмежувати абсолютизм королів й імператорів, сприяти доступу до управління країною представників народу. На жаль, і тут нам нічим хвалитися. Так звана «оксамитова революція» 21.01.2000 р., в результаті якої було змінено керівництво Верховної Ради і створена пропрезидентська більшість, по суті, поховала парламент як самодостатній демократичний інститут. Фактично він став своєрідним продовженням президентських структур і тепер слухняно виконує всі рекомендації, що надходять із вулиці Банкової.

Об'єктивно, українська модель структуризації парламенту, яка досягнута не в результаті народного волевиявлення, а політичної змови, нічого спільного з демократією не має. Для майбутнього України це може мати вкрай негативні наслідки. Влада без внутрішніх противаг не може зберегти демократичну

форму правління і неминуче еволюціонує до авторитаризму. Волевиявлення народу, у такому разі, будуть співпадати з волею Президента (в країнах із диктаторськими режимами таке співпа-дання є абсолютним), так, як це трапилось з референдумом щодо майбутньої долі українського парламенту, а Верховна Рада залишиться суто декоративним атрибутом демократії.

Неприємно про це говорити, але нинішня політична ситуація в Україні просто аморальна. У вищих політичних колах відбувається жорстка конкурентна боротьба на ґрунті неправедної приватизації державної, а по суті, всенародної власності. Безпрецедентне цькування Верховної Ради, немислиме в цивілізованому суспільстві, швидкоплинність прем'єр-міністрів і урядів, референдумні пристрасті, ескалація критики тепер уже уряду В. Ющенка — все це незаперечні свідчення того, що Україна знаходиться в стані перманентної внутрішньополітичної війни. Вона руйнівна для країни. Припинити її може тільки «новий» Президент і хотілося б вірити, що йому вистачить на це політичної волі.

Подібний до Верховної Ради і статус Кабінету Міністрів України. Особиста трагедія прем'єр-міністрів і України в цілому полягає в тому, що вони не становлять собою самодостатньої політичної і державної фігури. По суті, прем'єр-міністр у нас — це продовження Президента, виконавець його волі і його курсу реформ, до того ж, людина, на яку можна звалювати всі гріхи невдалого реформування. Чи не через це у нас впродовж одного президентства змінилось вісім прем'єр-міністрів?

Здавалося б, з таким демократичним обличчям нам нічого і думати про європейський «калашний ряд». Ми ж не тільки думаємо, а й заявляємо цю мету як стратегічний вектор політичної орієнтації. Освічена Європа не в захваті від нашого нав'язливого родичання, але боїться різкою критикою підштовхнути Україну в обійми Росії. Я не впевнений, що таке поблажливе ставлення мало б місце, коли б ми і справді пішли на тіснішу співпрацю з Росією. Швидше за все, у такому разі, Україна розділила б участь Білорусії, Югославії, Іраку. Нині ж всі антидемократичні акції нам, як кажуть, сходять з рук і це свідчить про те, що для Заходу рівень демократії не є визначальною умовою майбутнього прилучення України до європейської співдружності націй. Як кажуть у народі в подібних випадках: «Хоч він і сучий син, але ж наш ». Українські провідники це добре усвідомлюють, а тому й не надто переймаються реакцією Заходу на свої неправедні дії.

Отже, маємо достатньо підстав для невтішного висновку, що Україна поки що не скористалась історичним шансом стати демократичною європейською країною. Важко прогнозувати зміни на краще і в майбутньому, оскільки демократія, на превеликий жаль, виявилась не запитаною нашим суспільством. Народ

усі свої зусилля спрямовує на фізичне виживання і йому не до демократичних витребеньок.

2000 р.

Із неопублікованого інтерв'ю для газети «Вечірні Вісті»

1. Ваша оценка политической ситуации в Украине? Неприятно это говорить, но политическая ситуация в Украине

просто безнравственна. В высших политических кругах идет жесткая конкурентная борьба на почве неправедного обладания общественной собственностью. Криминальный капитал все больше сращивается с властью. Беспрецедентная травля и унижения Верховной Рады, немыслимые в цивилизованном обществе, быстрая сменяемость премьер-министров и правительств, референдумные страсти, эскалация критики правительства — все это неоспоримые свидетельства того, что Украина находится в состоянии перманентной внутриполитической войны. Она разрушительна для страны. Прекратить ее может только «новый» Президент и я надеюсь, что ему хватит политической воли адекватно ответить на этот вызов украинскому обществу.

2. Ни Вши взгляд, выборы нового Председителя Верховной Рады произошли в соответствии с Законом страны?

Вхождение в депутатское большинство понуждает меня ответить на этот вопрос утвердительно, но сделать этого я не могу. «Бархатная революция » 21.01.2000 г. в Украинском доме произошла, как бы сказали в старину, «с грехом и неправдою». Ни на каком законе она не основана, господствовало право сильного. С таким же успехом можно было осуществить эту акцию на кухне одного из ее вдохновителей, где, вероятно, и разрабатывалась стратегия создания пропрезидентского большинства в Верховной Раде. Я не был против оптимизации работы Парламента, однако считал и считаю, что все надо было делать в сессионном зале Верховной Рады и в строгом соответствии с существовавшим тогда регламентом.

3. Как Вы думаете, за годы независимости нишей страны научно-технический потенциал Украины возрос или нет?

Научно-технический потенциал Украины за годы независимости понизился катастрофически. Финансирование фундаментальной науки сократилось почти с 3% ВВП в условиях существования СССР до 0,4% ВВП Украины. И это при том, что ее сегодняшний валовой продукт несоизмерим с тем, который она имела в 1990 г. Разрушаются научные учреждения, разваливаются научные школы, квалифицированные специалисты массово

уезжают на Запад. Профессия ученого, в связи с невостребованием его труда в Украине и крайне низкой оплатой, потеряла былую престижность. Украина все больше превращается в интеллектуальный придаток цивилизованных стран. Если мы не осознаем всего драматизма такого положения, о богатой и независимой Украине нечего и думать.

4. Известны ли Вам случаи использования кредитов МВФ на политические цели? (Вопрос Натальи Ревун, г. Днепропетровск)

Чтобы профессионально ответить на этот вопрос необходимо обладать знаниями Счетной палаты Верховной Рады. Таковых у меня, разумеется, нет. Поэтому могу высказать лишь некоторые предположения. Если кредит МВФ используется на поддержание стабильности национальной валюты, то это не только экономическая, но и политическая акция. Тоже самое можно сказать об использовании кредитов МВФ на погашение задолженностей по зарплате и регрессивным выплатам шахтерам Украины. В результате, они перестали стучать касками перед Кабинетом Министров и Администрацией Президента. И это накануне выборов Президента. Я не знаю за какие деньги представители высших эшелонов власти упаковались дорогими иностранными лимузинами, но, видимо, и за кредитные тоже. Конечно, подобное использование займов нельзя назвать экономическим.

5. Может ли Украина считаться по-настоящему независимым государством, если на ее территории доминирует церковь московского патриархата? (Вопрос Игоря Вовка, г. Киев)

Я уже писал, что церковная ситуация в Украине ненормальная. Особенно удручает раскол в православие. Конечно, для консолидации украинского общества было бы идеальным иметь единую поместную православную церковь, которая бы вобрала в себя и все другие христианские конфессии. Но в ближайшее время это не реально. Все, что мы можем сделать в этой деликатной области отношений, это не провоцировать противостояние церковных общин и граждан Украины. В этой связи мне не понятно, почему мы так остро реагируем на каноническое соподчинение УПЦ с РПЦ (независимость в управлении была получена еще в 1990 г.) и совершенно не волнуемся тем, что многие другие религиозные конфессии Украины (римокатолики, грекокатолики, иудеи, мусульмане...) связаны со своими зарубежными сокральными центрами не только канонически, но и административно? Или проблема независимости нас волнует избирательно? К одним попадать в зависимость не желаем, а к другим — с дорогой душой.

6. Конституция Украины гарантирует бесплатное образование. А огромное количество вузов принимает студентов лишь на коммерческой основе. Не является ли это нарушением Закона «Об образовании? »

Вопрос совершенно закономерен и волнует он многих. В Украине действительно осуществляется коммерциализация высшего образования. Происходит это от бедности государства, неспособного содержать эту важнейшую сферу образования. На платной основе обучаются студенты не только в коммерческих вузах, но и в государственных. Бороться с этим явлением бессмысленно. Украине появилось много богатых людей, желающих и способных взять экономические заботы за обучение своих детей на себя. Важно, чтобы от этого нововведения не пострадали бедные люди нашего общества. В связи с этим, Комитет Верховной Рады по науке и образованию внимательно следит за тем, чтобы государственный заказ на бесплатное обучение студентов не снижался по сравнению с советскими временами. Пока что это удается и Закон «Об образовании», таким образом, не нарушается.

7. Как Вы думаете, почему наши левые политические силы не оставили на президентских выборах единого согласованного кандидата ?

_; На этот вопрос мне трудно ответить. Хотя, если бы к каневской четверке присоединился П. Симоненко, а все вместе они приняли консолидированное решение о выдвижении единого кандидата, конфигурация политической власти в Украине сегодня могла бы быть и иной.

8. Кто Вам больше нравился как премьер-министр: Павел Лазаренко, Евгений Марчук или Валерий Пустовойтенко. Почему?

Я бы расширил возможности выбора также именами Виталия Масола, Витольда Фокина, Ефима Звягильского. Ни одному из этих шести украинских премьеров я не могу предъявить претензии в некомпетентности. Однако их личная и украинская трагедия заключается в том, что премьер-министр в Украине не является самодостаточной политической и государственной фигурой. По существу, премьер у нас это продолжение Президента, исполнитель его воли и его курса реформ. Не способствовала проявлению лучших качеств украинских премьер-министров и неоправданно частая их сменяемость. Восемь правительств в продолжении правления одного Президента — это слишком много.

9. Верите ли Вы в правдивость опросов общественного мнения? Не является ли это средством запудрить мозги?

В правдивость опросов общественного мнения я верю, другое дело как их результаты преподносятся той же общественности. Наши социологические структуры давно уже превратили свое ремесло в доходный бизнес. Они не столько объективно выявляют общественное мнение, сколько формируют его. Особенно этим отличается телевидение, попавшее в полную зависимость от власть и деньги придержащих.

2000 р.

Зупиніться!

Відкритий лист до Президента України та Форуму національного порятунку

Шановні добродії!

Побійтеся Бога! Адже пересічним українським громадянам уже не вистачає моральних сил стежити за цією війною без правил, без моралі і, що найдивовижніше, без правових наслідків. Не ганьбіться самі і не ганьбіть Україну, яка волею обставин опинилася у ваших руках.

Що діється сьогодні із засобами масової інформації! Перша програма телебачення стала нагадувати політичного кілера в законі, який щовечора, а особливо у програмі «Сім днів», «вбиває» чергового можливого претендента на посаду президента, викриває незбагненну корумпованість політичних опонентів нинішньої влади. Аналогічну позицію зайняли і газети, з тією лише відмінністю, що окремі з них перейшли на інший бік барикад (за що й страждають). До нашої (точніше — вашої) розборки долучилися вже й сусідні, і навіть не дуже сусідні, країни, що становить небезпеку для нашого суверенітету.

На що ви витрачаєте свої сили? І коли тоді вам займатися державними справами? Якщо маєте безперечні докази такої жахливої корумпованості, як про це повідомляє наша непідкупно-незалежна прокуратура через ті ж таки засоби масової інформації, то нехай суд винесе свій вирок, а не дезорієнтована громадська думка, до якої ви щоразу апелюєте як до морального арбітра. Не вивішуйте перед усім світом свою брудну білизну. У цій війні компроматів, зрештою, переможців не буде. Програє в ній тільки Україна, про честь і достоїнство якої ви, начебто, піклуєтесь.

Ні для кого не секрет, що війна компроматів спалахує у нас щоразу у зв'язку з черговими парламентськими чи президентськими виборами. Така приуроченість взаємних розвінчувань просто аморальна. Адже єдиним її рушієм є намагання прибрати з дороги до трону можливого конкурента, а зовсім не турбота про інтереси народу.

Я звертаюся до опозиції. Не переходьте межу у своїх справедливих вимогах до влади, за якою в Україні може запанувати хаос і безладдя. 9 березня не має повторитися. Ми не повинні спровокувати розвиток подій за югославським сценарієм.

Я звертаюся до Вас, шановний Президенте. Невідкладно розпочинайте переговори з опозицією. Вона є, незалежно від того, конституйована чи ні. Власні амбіції мусять відійти на другий план. Потрібно думати про долю України. Бо держава, як Вам добре відомо, справді перебуває у кризі.

Я звертаюся до всіх, хто так чи інакше причетний до цієї нашої національної ганьби. Необхідно зупинитися. Не сіймо зерна розбрату серед нашого й так розтерзаного суспільства. Не вирішуйте свої проблеми його руками. Необхідно обом сторонам піднестися над взаємними образами і без будь-яких попередніх умов, разом і негайно шукати шляхи до порозуміння, а головне — до виходу України із системної кризи.

2001 р.

Без примирения в Украине не будет согласия

Наверное, нет в Украине человека, который бы не мечтал о мире и согласии в нашем общем доме. Нет недостатка и в призывах на эту тему. Однако приближать торжество этой судьбоносной для всех нас мечты ежедневными конкретными делами мы, к сожалению, не умеем. Иногда кажется, что и не очень хотим. Никак не можем осознать, что путь к согласию невозможен без взаимных компромиссов и уступок. Мы же убеждены, что внутренний мир должен установиться на «наших» условиях, а они, чаще всего, продиктованы понятиями реванша — национального, языкового, социального.

Когда я говорю «мы», я, разумеется, не имею в виду народ, простых украинских тружеников. Не будь нас, кого уважительно и далеко не всегда обоснованно называют элитой, которая в еще большей мере, чем общество, раздираема противоречиями, народ пришел бы к внутреннему согласию быстрее. Это на нас лежит ответственность за то, что общество наше никак не может перейти в гражданское состояние и превратиться в политическую нацию.

Поводом для очередного «крика души» послужило недавнее торжественное заседание Верховной Рады Украины, посвященное годовщине трагической гибели выдающегося полководца Великой Отечественной войны Н.Ф. Ватутина. На меня и, думаю, на многих присутствовавших в зале оно произвело, как бы это помягче сказать, не однозначное впечатление. Я был до слез растроган доброй памятью наших ветеранов о своем полководце и одновременно мне было стыдно за тех наших депутатов, которые демонстрировали свое безразличие к происходящему, а некоторые и вовсе демонстративно покинули зал.

Да, история нередко разводила украинцев, выражаясь фигурально, по разные стороны баррикад. Так было и во время Великой Отечественной войны. В утешение нам скажу, что украинцы не представляют в этом отношении чего-то особенного, чего не знали другие народы. Многие из них прошли через подобные

драматические испытания. Другое дело, что в мирное время они находили в себе нравственные силы отказаться от взаимной вражды, у нас же это не получается.

Когда я слушаю наших национал-патриотов, призывающих уравнять в правах и льготах ветеранов Великой Отечественной войны, спасших мир от фашистской чумы, и «вояков» так называемого национал-освободительного движения в Западной Украине, сотрудничавших с завоевателями, я готов согласиться с разумностью их аргументов. Действительно, не вечно же нам враждовать. Но прощение грехов должно быть взаимным. Это непреложное условие примирения и согласия. При постоянном же поношении советского периода нашей истории, демонстративном неуважении к подвигу народа в Великой Отечественной войне, невозможно рассчитывать на то, что этот призыв будет услышан другой стороной. Научитесь, коллеги, уважать ценности других, а потом уже претендуйте на уважение ваших. Я уверен, что в таком случае вы найдете добрый отклик.

К сожалению, это не единственный камень преткновения, который мы не можем убрать с дороги, ведущей к согласию. Есть и другие, однако прежде чем сказать о них хочу признаться в одной своей слабости. Я всегда имею свое мнение, не боюсь его высказывать, но никогда не утверждаю, что оно единственно верное. Постоянно мучаюсь сомнениями в том, а нужно ли оно — это мое мнение — кому-либо. Многократно убеждался, что существенного влияния на течение нашей жизни оно не оказывает. Разве что усложняет мою собственную, умножает число моих, если и не недругов, то, по меньшей мере, жестких оппонентов, постоянно упрекающих меня в отсутствии патриотизма и других смертных грехах. Я не обижаюсь на них и никогда не отвечаю им тем же. Считаю безнравственным и неприемлемым для себя судить других. Никто мне (впрочем, как и моим оппонентам) такого права не давал. А мысли свои высказываю вслух потому, наверное, что хочется облегчить душу.

Иногда я даже завидую моим одержимым критикам. Послал же им Господь такую уверенность в их правоте. Знают, что стратегический интерес Украины исключительно на Западе и там же ее друзья. Убеждены, что от северного соседа (так теперь в национал-патриотических кругах именуется Россия) исходит одно только зло. И нет им нужды в том, что история неоднократно доказывала, по меньшей мере, сомнительность подобных убеждений. Нынешние, так трудно обретаемые друзья, в прошлом далеко не всегда являлись образцами бескорыстной дружественности, равно как и «северные соседи» (никак не могу понять почему не «восточные»), источали по отношению к нам не только зло. Случалось, что и от неминуемой гибели спасали. Разумеется, там и

там достаточно и других примеров, однако «патриотическая» память не жалует объективностью, она на удивление избирательна.

Каждый народ (или страна) обладает суверенным правом выбирать себе друзей. Оно не нуждается в каком-то обосновании и никем не может быть ограничено. Как древние новгородцы были «вольны в князьях», так нынешние украинцы вольны в друзьях. Однако нашим патриотам (прошу прощение за частое употребление этого слова, в которое я не вкладываю потаенного смысла), оказывается, этого недостаточно. Обретение новых друзей у них сопряжено с отказом от старых, а часто и с поношением последних. Они и неискренние, и имперское начало в них слишком сильно: спят и думают, как бы вновь сделать неньку Украину составной частью «единой и неделимой». Несовершенства некогда общего исторического дома они относят исключительно на счет русских, как будто украинцы к его созданию и вовсе не причастны, а следовательно и не ответственны за него. Не убежден, что этот родимый наш грех, которым мы, к тому же еще и гордимся, улучшает наш партнерский имидж. Переменчивость в отношениях с соседями не может быть причислена к числу достоинств народа.

Как-то мне пришлось услышать от одной, очень мной уважаемой, коллеги изумительное выражение: «В каждом украинце дремлет дух Мазепы». Не правда ли, красиво звучит? И по сути, по-видимому, не так уж неверно. И все же мне почему-то не хочется соглашаться с ним. Подобная констатация не украшает нас. Наших же друзей она может только пугать: «А ну как этот дух в вас проснется». А ведь и просыпается же!

В своем неодолимом желании поскорее влиться в цивилизованную Европу наши патриоты готовы пренебречь не только экономическими интересами собственного народа, но и пожертвовать исторической памятью. Чего только стоят их навязчивые рассуждения об извечной самобытности украинцев, их несхожести с русскими. Оказывается, последние не только не братья нам, как еще недавно утверждали и многие из нынешних отрицателей этого расхожего выражения, но даже и не родственники. И чем больше об этом говорится, тем меньше люди верят в подобные «откровения». И, кажется, не будь русских в природе, национал-патриоты выдумали бы их, иначе как же определить нашу украинскую сущность. Мы отдельный народ не потому, что ответвились на определенном историческом этапе от единого восточнославянского ствола и прошли длительный путь своей собственной эволюции, а потому, что не похожи на русских.

Такие утверждения несостоятельны в научном плане и безнравственны в человеческом. Разве достойно утверждать свою нынешнюю самодостаточность посредством отречения от истории? Я понимаю для чего это делается: этническое родство укра-

инцев с русскими и белорусами не должно пробуждать ностальгическую память о бывшей их государственной общности. Но такой цены за нынешнее суверенное развитие Украины от нас и не требуется. Австрийцы, например, живут своим отдельным государством и не комплексуют по поводу того, что их северный сосед имеет не просто похожий, но точно такой же как и у них язык. И не тратят напрасно интеллектуальные силы, чтобы доказать миру, что они не похожи на немцев. Миру, впрочем, это и не очень интересно. Цивилизованный запад, куда мы стремимся всей душой, озабочен сегодня совсем другими проблемами. Этническими и националистическими хворями он уже давно переболел.

Успокойтесь, господа! Осознание факта нашего этнического родства с русскими (и белорусами) не влечет за собой никаких политических последствий. Нашей нынешней суверенности это нисколько не угрожает. Больше вреда приносят ваши навязчивые рассуждения на эту тему. Они ведь не воспринимаются большей частью наших людей и вызывают у них только досаду и раздражение.

Тоже можно сказать и о национал-патриотическом увлечении развенчиванием пороков прошлой истории. Бередение «былых ран» для многих стало чуть ли не смыслом их пришествия в этот мир. Конечно, мы должны о прошлом знать все, и плохое тоже. Но знать не для того, чтобы испытать садомозахистское сладострастие от своей горькой судьбы, а для того, чтобы ничего похожего не случилось с нами в будущем. А еще, чтобы увидеть зло не только в окружающем нас мире, но и в нас самих. В противном случае, мы не извлечем из прошлого верных уроков.

К сожалению, и здесь в сознании большинства наших правдоискателей господствует все тот же незамысловатый стереотип: на различных исторических этапах миролюбивые украинцы всегда страдали от произвола своих кровожадных соседей — монголо-татар, литовцев, поляков, русских. Поскольку острота давних обид поистерлась в памяти, больше всех достается москалям. Они и только они ответственны за неудавшийся социалистический эксперимент, который принес нам столько испытаний. Об украинских его соавторах стараются не упоминать, хотя если бы были честными перед собой, должны говорить и об этом. И каяться за собственные грехи, если считаете их таковыми для других.

Я много думал, отчего мы так любим ковыряться в старых ранах. Казалось, обрели наконец вожделенную суверенность, избавились от опеки наставников и в добрый путь. Сосредоточтесь, если не на завтрашнем дне, на что у нас не хватает интеллектуального пороха, то хотя бы на сегодняшнем. Ведь прошедшее суверенное десятилетие не продемонстрировало нашего умения жить самостоятельно. Имеется в виду хорошо жить. Наследие

прошлых, много раз поруганных, времен растранжирили и разворовали, а счастливую и богатую жизнь для всех так и не создали. Да что там богатую, никак не можем достичь даже той, которую уже имели в ненавистном социалистическом далеке.

Не худо бы уже и озаботиться вопросом, отчего это у нас «независимых и суверенных» ничего не получается? Да и об ответственности за нынешнее безрадостное положение украинского народа пора бы задуматься. Однако вместо этих естественных вопросов, идеологи новой Украины вновь и вновь возвращают нас в прошлое, извлекают из него одни только пороки и язвы.

А делается это, думается, вовсе и не без умысла. Такая «правда» о прошлом должна отвлечь людей от мрачных раздумий об их нынешнем плачевном положении. «Удовлетворяйтесь, дорогие соотечественники тем, что имеете и молитесь Богу, что нет у нас нынче гулагов и голодоморов. И злые Меншиков и Муравьев не идут крестовыми походами на Батурин и Киев».

Такая обработка общественного мнения мне кажется драматическим заблуждением. Наверное, она избавляет нынешних поводырей Украины от неприятных вопросов народа, но одновременно ведь и лишает его созидательной энергии. Если, как гласит известная телепередача, «Не все так плохо в нашем доме», то чего ж еще и желать. «От добра, — как известно, — добра не ищут».

Это ущербная логика. Аморально приучать людей терпеть сегодняшние лишения только на том основании, что вчера они (или их предшественники) вынесли еще худшие. А что, без лишений нам вообще жить невозможно? И почему это малейшая критика нынешних украинских порядков лишает части наших наиболее сознательных (профессиональных) украинцев, не говоря уже о власть придержащих, душевного равновесия. Самым мягким упреком в адрес сомневающихся в правильности нынешних преобразований является то, что они не патриоты и раскачивают-де наш общий ковчег.

Но ведь на том же цивилизованном Западе, с которого мы вроде бы желаем брать пример, по такой логике не живут. Жизнь там на порядок (если не на несколько) лучше нашей, а люди все равно не удовлетворяются достигнутым. Желают лучшего, и постоянно и достаточно жестко заявляют об этом своим властям. И никто их не успокаивает тем, что когда-то было и хуже, и уж тем более не обвиняет в отсутствии патриотизма.

Нам надо избавляться и, как можно, скорее от деления наших сограждан на сознательных и несознательных, патриотов и непатриотов, на тех, кто знает, как жить, и тех, кто не знает, а еще на тех, кому будто бы и вовсе чем хуже в нашей стране, тем лучше для них. Такое деление не содействует достижению согласия

в обществе. Мы же знаем, к чему это приводило в прошлом. Должны были хоть чему-то научиться.

К сожалению, я не могу завершить эти свои заметки на оптимистической ноте. Скажем, фразой, что «время всеобщего согласия в нашем государстве уже не за горами». И веры у меня нет прежде всего в возможности нашей элиты — правящей и мыслящей. Не может она пока что служить нравственным примером всему обществу. Здесь мы продолжаем не самую лучшую нашу национальную традицию. А рыба, как известно, портится с головы.

2001 р.

Поиск общей идеи

(Із розмови з журналістом газети «Киевский телеграфі » Віктором Аопатіним)

Петр Петрович, хотелось бы начать разговор с Вашего мнения о том, что у нас принято называть «национальной идеей ».

За минувшие годы независимости нам не удалось существенно продвинуться по пути создания консолидированной политической нации. У нас есть группы людей, которые хотели бы консолидировать общество исключительно на украинских этнических ценностях, на русских этнических ценностях, на советских традициях. Но ни первое, ни второе, ни третье в силу объективных обстоятельств реализовать невозможно. Поэтому общество надо консолидировать на тех принципах, которые приемлемы для всех народов, живущих в Украине, и я думаю, что общей для нас может стать идея построения гражданского общества. Общества, в котором реальна власть закона, где права и обязанности каждого абсолютно равны, где нет деления на коренную и некоренную национальность.

Гражданское общество зиждется на желании и возможности граждан влиять на политику своего государства. Десять лет назад такое желание явно присутствовало, но сегодня из общественных настроений наиболее заметна апатия...

Дело в том, что, собираясь уйти от тоталитаризма советского пошива, мы на идеологическом уровне как-то незаметно пришли к тому же самому, но уже с идеологией украинства. В государственных СМИ навязывалось и навязывается единомыслие, идут рапорты о достижениях, клеймятся «враги». Если в тридцатых годах это были враги советского народа, то у нас сегодня — «вороги українського народу», «вороги нашої держави», «антиукраїнські сили». И все это на фоне экономической незащищенно-

сти населения. Понятно, что с такими реалиями и представлениями о гражданственности пока очень далеко и до гражданского общества, и до Европы.

А что Вы думаете по поводу той историософии («триста років у рабстві, триста років у стані колони»), которая стабильно предлагается обществу?

Сегодня во многих наших изданиях и СМИ имеет место совершенно неприемлемое и ненаучное осмысление исторического процесса. Мы демонстрируем этим свою определенную ущербность. Мы хотим себя осознать, но делаем это лишь на негативном отношении к России и русским.

Вот если мы отругали русских за «триста років рабства», значит, мы и осознали себя украинцами. На самом деле, это совершенно не так. Ведь если и было рабство, то такое же, как для самих русских, а среднестатистический украинец жил всегда лучше среднестатистического русского. И Украина никогда не была колонией России. А если говорить о той политической конструкции российской, а потом советской империи, то ее в значительной мере создавали и украинцы. И мы должны уяснить, что также несем ответственность за все, что было в нашей истории плохого. Пока же у нас действует принцип «если хорошо, то это — наше, а если плохо — москали виноваты».

Ведь на протяжении этих трехсот лет как раз шел постепенный процесс формирования украинской нации, собирания украинских земель.

И постепенное вызревание самой идеи независимости. И в случае того же Мазепы на самом деле речь надо вести только о попытке смены подданства, попытке смены одного сюзерена на другого в критический момент.

Но это совершенно не интересует наших сегодняшних «историографов», их интересует только абсолютизация разрыва с Москвой. Кстати, я считаю, что нынешнее возведение Мазепы в ранг национального героя ошибочно, и нельзя воспитывать народ на таком примере... Что же касается настоящей историософии, то есть философского осмысления истории, то надо признать, что в исторической ретроспективе союз с Россией был не худшим, а лучшим по сравнению с другими вариантами. Нельзя забывать, что мы расположены на цивилизационном порубежье, и на протяжении тясячелетий на нашей территории был своеобразный исторический сквозняк, который сдувал, пусть и не до конца, целые народы. Все это надо осознать и перестать плевать в прошлое.

Одна из точек напряженности в обществе — языковые проблемы. ..

Да, эти проблемы неоправданно политизируются. И тут надо делать все, чтобы избегать конфронтации, культивировать взаим-

ную терпимость. Государственный статус украинского языка существенно поднял его социальную престижность. На украинский язык перешли школы, вузы, он стал основным языком политики. Мне кажется, что сегодня важна именно сама эта тенденция. Ее надо развивать таким образом, чтобы она постепенно приобрела необратимый характер.

В заключение давайте еще раз вернемся к перспективе построения у нас гражданского общества.

Я думаю, что все-таки многое будет зависеть от интеллигенции. Если она осознает насущность общегражданских приоритетов, то вполне сможет стать цементирующим ядром гражданского общества. В этом для нее сегодня — исторический вызов времени. Будет ли адекватным ответ?

2001 р.

Момент істини, чи так і будемо жити?

Навряд чи знайдеться в Україні людина, котру б не схвилювала трагічна доля журналіста Георгія Гонгадзе і його родини. На усіх нас війнуло холодком далеких і, здавалось, навічно минулих 30-х років XX ст. Усі, хто в голос, а хто про себе, задаються питаннями: «Як могло таке трапитися в суверенній Україні і хто винен у цій трагедії? Намагання отримати на них відповіді зумовило слухання «справи Гонгадзе» у Верховній Раді і навіть спричинило багатотисячні маніфестації. По суті, в Україні, здетонована політична криза.

Здавалося настав час істини і прозріння. А ще каяття і очищення від гріха. На жаль, нічого цього не відбувається і саме це змусило мене взятись за перо. Безпосереднім приводом до цього стало телеінтерв'ю трьох «ошуканих» студентів, яким, начебто, недоплатили за участь у маніфестації «Україна без Кучми». У ньому мене вразило насамперед те, що студентська молодь, виявляється, бере участь у політичних маніфестаціях не за переконанням, а за гроші. Мотивація трьох молодиків просто обеззброююча: «Ми бідні і хочемо їсти». Звичайно, голодні студенти не прикрашають нашу державу, але ж як низько впала мораль. У мої часи, також не надто ситі, ми заробляли на їжу розвантажуванням вагонів і барж з рибопродуктами, фруктами і овочами, працювали так званими «нічними директорами», тобто сторожами, кочегарили тощо. Чому ж сьогодні молодь шукає такого легкого хліба, що ладна закладати за це навіть душу?

Ким стануть ці хлопці в недалекому майбутньому? Швидше за все аморальними циніками, торгівцями совістю. Зрештою, один із них (той, що говорив російською мовою) таким уже є. Нітрохи не

ніяковіючи перед камерою, він не виключив, що і в майбутньому 'буде заробляти гроші аналогічним чином. І якщо платитимуть сповна, то, напевно, мовчатиме. Нині ж причиною обурення його і колег було не те, що їх втягнули в неправедну акцію, а те, що ошукали матеріально. Про ставлення молодих людей до ситуації, коли у вільній і, здавалось би, демократичній країні вбивають народних депутатів, журналістів, знищують опозиційні засоби масової інформації, в цьому телеінтерв'ю не йшлося.

Не ощасливила журналістка аудиторію і розповіддю про контрманіфестацію «Україна з Кучмою», яка також складалася з тієї ж студентської молоді. І ні для кого не стало секретом, що і вона була заінтересована матеріально, до того ж контрманіфестація базувалась не на волонтерстві, а на адміністративному ресурсі керівництва ряду престижних вузів Києва. Студентів знімали з лекцій ректори і декани. Можливо, і тут були ображені недоплатою «позаурочних», але хто ж їм надасть трибуну для відповідних саморозвінчувань.

Я не думаю, що усі молоді люди, які вийшли на грудневі протестні маніфестації, зробили це винятково з меркантильних міркувань, але витримати випробування на громадянську зрілість у цілому їм не вдалося. А жаль. Молодь мусила б зрозуміти, що йдеться насамперед про її майбутнє.

Ще гірше показала себе у цих подіях виконавча влада, зокрема так звані силовики і Генпрокуратура. Справа журналіста Гонгадзе, незалежно від того хто причетний до його зникнення і знищення, провадиться настільки непрофесійно, втаємничено від громадськості й сім'ї (дружині показали труп для впізнання тільки через два місяці після його знаходження), що у людей мимоволі виникає думка: «Без участі бійців невидимого фронту тут не обійшлось».

А чого варті заяви міністрів і генпрокурора у стінах Парламенту і поза ним. Один із них стверджує, що ідентифікувати обезголовлений труп, знайдений у Таращанському лісі, важко хоч би тому, що в Україні щоденно виявляється до вісьми таких трупів. Нічого собі зізнання! Інший, оговтавшись від шоку, якого зазнав у стінах Верховної Ради, раптом заявляє: «А ви самі (депутати. — П.Т.) хіба чисті?» При цьому додає, що добре знає, хто з депутатів має триповерхові маєтки тут, в Україні, й інвалютні рахунки там, на Заході. Отже зміст заяви недвозначний: «Я вас покривав, а ви мене здаєте». Третій у кращих традиціях барона Мюнхаузена розповідає громадськості байки, що до нього приходили знайомі журналіста Гонгадзе і засвідчували, що бачили його у парику вже після того, як було знайдено таращанський труп. Четвертий клянеться, що митний шмон народних депутатів вчинили бориспільські митники на свій розсуд, ніхто їм

такої вказівки не давав і тепер вони уже звільнені з роботи. Дуже швидко з'ясувалось, що це не так.

Скажіть, будь ласка, хіба можна після таких заяв займати ці ключові урядові посади? Хіба це морально? Незалежно від «справи Гонгадзе», кожне з цих зізнань тягне щонайменше на відставку. Ваші непрофесіоналізм і безвідповідальність спричинили політичну кризу в Україні, кинули тінь на Президента. Хіба цього мало для відставки?

Тим часом, перші особи держави демонструють у цій кризовій ситуації незбагненну нерішучість. Президент заявляє, що він готовий виконати волю Парламенту і відправити у відставку керівників силових відомств, але тільки після того, як прем'єр-міністр зробить щодо цього відповідні подання. За Конституцією, він може зробити це і самостійно. Прем'єр-міністр говорить, що подання такого він робити не буде і що це, начебто, справа особистого сумління кожного з міністрів. Якщо відчувають, що не повною мірою справилися із викликом драматичної ситуації, то мусили б самі прийняти відповідні рішення. Силовики ж, принаймні один із них, на запитання чи готовий він піти з посади, відповів: «Мене на неї поставив Президент і тільки він може з неї звільнити».

Ось і замкнулось коло кругової поруки. Усі чисті, усі благородні і ніхто не хоче брати на себе відповідальність, якщо не за трагічну долю Гонгадзе, то хоч би за політичну кризу в Україні, за її міжнародний позор.

Складається враження, що крайніми хочуть зробити лише О. Мороза і його колег-депутатів. їх звинувачують у надмірній політичній амбітності, намаганні підвищити свій рейтинг перед виборами до Верховної Ради, у розкачуванні човна тощо. Засоби масової інформації нав'язливо говорять про якусь «справу Мороза», хоч добре знають, що такої не має. Відповідні натяки робить і Генеральна прокуратура. Прикро, що до цього неправедного хору додають свій голос і деякі колеги-депутати. Це аморально, панове-товариші.

Дістається від запопадливих журналістів і нашому суспільству. Якесь не таке воно у нас, коли так неадекватно реагує на зникнення Гонгадзе і піддається провокаційній агітації деструктивних сил. Боюсь, що ми не заслуговуємо на таку журналістську атестацію. І реагуємо неадекватно, і піддаємося слабо. Це в США невинний президентський флірт може поставити на диби всю націю. Нас же і відстріл депутатів та журналістів не виводить із душевної рівноваги. Певно, саме за це влада називає свій народ розважливим та мудрим.

І все ж, сподіваюсь, що змістити акценти грудневої драми, переконати громадськість у тому, що нічого екстраординарного в

країні не відбувається, навряд чи вдасться. Адже як можна замовчати трагедію Георгія Ґонгадзе і його сім'ї, як не згадати при цьому, що подібні явища стають трагічною нормою нашого життя. Кажуть, касети, які були оприлюднені у Верховній Раді, підробні. Не знаю. Можливо. Але ж офіцер служби охорони М. Мельниченко є справжнім і з цим фактом доведеться рахуватись навіть нашій прокуратурі.

Насамкінець ще кілька слів про журналістів. Я буквально шокований поведінкою більшості з представників «четвертої влади». Трапилась страшна трагедія з вашим колегою. Здавалось, елементарна цехова солідарність вимагала від вас дружно вдарити на сполох, вимагати відкритого розгляду справи, покарання винних. Адже де гарантія, що подібне не трапиться, не дай Бог, з кимось іще. Зрештою, якщо у вас не вистачило на це власного духу, то хоч би підтримали зусилля у цьому напрямі Верховної Ради. Ви ж, за незначними винятками, навалюєтесь не на зло, а на тих, хто це зло намагається викрити. Це вам належать вислови, що слухання «справи Гонгадзе» у Верховній Раді — дешевий спектакль, що народних обранців цікавить, переважно, жарене і що заради цього, начебто, вони тільки й ходять на свої засідання, та ще й за гарні гроші. Це ви іменуєте грудневу політичну кризу просто «касетним скандалом».

Шановні журналісти, побійтеся Бога. Хіба ж можна так цинічно? Невже вам не приходить природна думка, що у Верховній Раді є люди, які щиро перейнялися трагічною долею Георгія Гонгадзе і його родини? Хіба не можете збагнути, що коли б не було Верховної Ради, то не було б і «справи Гонгадзе». Про неї давно б забули. Верховна Рада заступилась за вашу честь і гідність, а виявилось, що ці поняття вам не дуже й знайомі. Бо як же могли ви відповісти на добро такою чорною невдячністю.

Журналістка, яка брала телеінтерв'ю в «ошуканих» студентів кілька разів повторила одне запитання: «Хіба ж можна за 20 гривень продавати душу?» Інтонаційно це звучало так, що її вразив не сам факт «продавання душ», а та мізерна ціна, на яку вони спокусилися. Слухаючи це апологетичне моралізаторство, важко було відмахнутись від думки, що і сама журналістка нагадувала студентів, яких допитувала, тільки душа в неї, очевидно, значно дорожча.

Отже, ні очищення, ні прозріння не сталося. Які ж іще випробування мають бути послані на наші нещасні голови, щоб ми нарешті зрозуміли, що так жити не можна?

2001 р.

Закон і благодать

(Розмова з журналістом Анатолієм Величенковим)

Яким, ни Вашу думку, має бути патріот України? І що взагалі слід розуміти під цим поняттям?

Це поняття нині девальвовано. У нас патріот — той, хто найбільше кричить: «Ах, як я люблю Україну!» А насправді патріотизм — почуття майже інтимне. Це — любов до свого народу, до місця, де народився, і про це не кричать. Не кричимо ж ми: «Ах, як я люблю мою матусю! Ах, як я кохаю свою дружину!». Це кажуть тихо.

Нині в Україні з'явилося дуже багато людей, які патріотизм зробили своєю професією і стрижуть політичні дивіденди. Але патріот — поняття глибинне. Це людина, віддана своїй країні і в горі, і в радості, котра не змінює свої переконання зі зміною політичного вітру. Не той патріот, хто проклинає попередні 70 або 300 років життя України, а той, хто вважає, що над історією свого народу не можна глумитися.

Я не знаю, чи всі, хто називає себе патріотами, підуть на плаху за Україну. Як свідчить досвід, багато хто з них, отримавши тепленьке місце, одразу забувають свої попередні гасла, прилаштовуються і спокійнісінько служать тим, кого ще вчора ганьбили.

Мені здається, що поняття патріотизм не обов'язково прикладати до всіх громадян. Ступінь патріотизму, обсяг цього почуття — то суто індивідуальна справа. Коли націонал-патріоти нарікають на недостатній патріотизм своїх співгромадян, вони не розуміють, що головне — бути законослухняним. А в нас, виявляється, «патріотом» бути значно легше, аніж законослухняним громадянином своєї країни, що, зокрема, засвідчили й події останніх тижнів.

Чому Ви перебуваєте в опозиції до влади?

Це покликання інтелігенції — бути в опозиції до влади, навіть найкращої. Такої влади, котра на сто відсотків задовольняла б народ, не буває. Влада завжди винна, постійно повинна виправдовуватися перед людьми, бо вони її ставили собі на службу, а вона не завжди справно виконує свої функції навіть у тому ідеальному випадку, коли прагне це робити. Тому я в опозиції до влади, хоча й сам,як це парадоксально,являю собою певну її частину. Я завжди опоную владі, виступаю в газетах і журналах, висловлюю критичні судження з приводу її, як мені здається, неправедних дій.

Ваша оцінка нинішніх взаємовідносин церкви і влади.

Стосовно нашої нинішньої ситуації у відносинах між церквою і владою, то УПЦ КП, вочевидь, злилася з сучасним режимом.

А церква, очолювана митрополитом Володимиром (Сабоданом), поводиться зваженіше, хоча, звичайно, не є опозиційною до влади. Вона знайшла нормальніший модус своєї поведінки.

Якийсь час багато хто доводив, що нам потрібна національна православна церква. А я завжди зазначав у статтях, що церкви національної бути не може. Адже сказано, що для Бога байдуже — іудей ти, грек чи ще хтось. Тому церква наша може бути лише помісна, а в тій церкві можуть бути всі. Мої опоненти з так званого «патріотичного табору» завжди заявляли: «Нам потрібна національна церква!», — розуміючи під цим «державна». Але й вони нині, здається, відійшли від цих шокуючих гасел. І сам патріарх Філарет уже впевнено каже, що Україні потрібна помісна православна церква. Однак сама УПЦ КП, по суті, є державною. Але це аж ніяк не узгоджується з нашою Конституцією, де сказано, що церква відділена від держави. Бачимо майже обов'язкову, майже ритуальну присутність патріарха Філарета на всіх владних заходах. Митрополита Володимира ми нечасто там бачимо, автокефальних владик так само. Я не кажу вже про керівників мусульман, баптистів та інших не традиційних для нас релігій. Патріарх Філарет перетворився на свого роду символ нової влади. Мені здається, що таке беззаперечне, безумовне і граничне злиття з владою не принесе користі ані самій церкві, ані державі. Церкві чужа політична метушня. Вона повинна пробуджувати в людині найкращі якості душі, піклуватися про вічне. А те, що нині відбувається, далеке від цього ідеалу.

Хоч я неоцерковлена людина, але й не войовничий атеїст. Генетично, можна сказати, я православний, і коли наших православних ображають, мене це обурює. А стояти у церкві зі свічкою в руці і без віри, що стало нині модою, не можу. Це було б нечесно.

З Ваших публікацій видно, що Ви розумієтеся на питаннях канонічності й неканонічності церков. Причому Ви наголошуєте, що канонічна — лише Українська православна церква, що перебуває під омофором патріарха Московського і всія Русі.

Гадаю, трохи розуміюся. Хоча, може, це й надто самовпевнено сказано.

Чи має для Вас поняття канонічності значення, пов'язане з благодатністю й істинністю церкви, котру не можна відокремити від інших помісних церков?

Звичайно. Але я не скажу, що глибоко усвідомлюю нерозривність понять канонічності та благодатності. Якби я був віруючий, то для мене це превалювало б. Хоча підсвідомо відчуваю, що неканонічна церква — означає не благодатна, сумнівна. Оскільки я людина традиційних поглядів і переконань, то хочу, щоб була наступність у розвитку суспільства і його різних інсти-

туцій. Тому на мій світський погляд здається, що церква, яка випала з цього традиційного потоку розвитку, втрачає канонічність і благодать. Втрачає вона й довіру до себе, бо перестає бути церквою, а перетворюється на своєрідний політичний департамент режиму. Це дуже погано. Ієрархи повинні усвідомити це собі. Криза православ'я в Україні значною мірою зумовлена тим, що багато хто з них почав політиканствувати, чим відштовхнув від себе віруючих. Одні із завзяттям кинулися в різні релігійно-політичні течії, інші просто відвернулися від православ'я. Тому в нас так багато розвелося нетрадиційних релігій. Тож поняття благодаті, канонічності й законності переплітаються. У Києві й народилося «Слово про закон і благодать», створене видатним церковним діячем, Київським митрополитом Іларіоном.

У Свято-Макар'ївському храмі, який належить до канонічної православної церкви, помічали на молитві й дотриманні таїнств лідери БЮТ Юлію Тимошенко. Значить, її души тягнеться до Боги?

Напевне, це так.

З другого боку, оточення Юлії Володимирівни не може не викликати побоювання у православних християн. Навколо неї згуртувалися люди, вороже налиштовині до канонічного православ'я, вони підтримують хто сектантів, хто протестантів, хто католиків. Але ж ще 1999 року газета «Вечерние вести» (рупор Ю. Тимошенко) визнали, що псевдо питріирх Філирет нині — просто пин Денисенко, ти ще й відлучений за тяжкі гріхи від церкви ( «Вечерние вести», № 086( 132) від 12 тривня 1999 року, стаття «Филарет хочет ни Голгофу? Но чтобы не больно! » ). Прокоментуйте це.

Щодо ідеологічного переорієнтування газети «Вечерние вести», це справді так. Я намагався якось вплинути на цей процес, але до моєї думки не вважали за можливе дослухатися.

Розмов з приводу релігійних переконань Юлії Володимирівни я з нею не вів. Були дискусії з приводу її дедалі визначальнішої орієнтації на західний регіон України. А орієнтація ота рано чи пізно, безперечно, внесе корективи і в її переконання духовні, релігійні. Але Західна Україна — ще не вся Україна, а лише її невелика частина, до того ж із населенням, яке сповідує переважно греко-католицьку віру. Храмів традиційної православної церкви там лишилося небагато. Чи не так?

Юлія Володимирівна — неординарна особистість, безперечно. Хоча багато хто орієнтується на Ющенка, інші — на Мороза, треті — ще на когось.

В її оточенні є різні люди, але, на мій жаль, багато й таких, хто, скажемо м'яко, не надто лояльно ставиться до Росії, а та-

кож і до тих традиційних проявів нашого менталітету, культури, релігії, що ми їх успадкували спільно з росіянами. Це не обов'язково ми від росіян узяли, багато і вони від нас узяли, адже ми зросли з одного кореня. Мені здається, що Юлія Володимирівна поступово починає підпадати під їх вплив. Не можу поділити таку орієнтацію. Вона начебто й суто політична, але поєднана багато з чим у житті. Я не можу зректися своїх батьків, свого минулого, нашої багатої спільної історії, періоду єдиноутробного нашого існування в лоні Київської Русі. Якщо Юлія Володимирівна піде тим шляхом, яким веде її нинішнє оточення, вона не реалізується як загальнонаціональний лідер.

Ваша особистість викликає повагу у православних. Тому багато кого дивує, як Петро Петрович опинився в такому оточенні. Але й Юлія Володимирівна, як православна віруюча, миє відчувати духовне відчуження серед своїх політичних соратників, яких більше влаштовує таки собі релігійни всеєдність, змішана багатоконфесійність. Пріоритет православному світогляду в духовній сфері політики «Блоку Юлії Тимошенко» не віддадуть.

Маєте рацію. Я сам відчуваю у зв'язку з цим душевний дискомфорт і мучуся ним.

Гідним прикладом для жінок-політиків могли б стити велика княгиня Ольга, котра завдяки православній вірі осягла небесну славу і залшиилася у серцях нащадків як свята і рівноапостольна.

Так, по суті, це правда. Інакше вона була б звичайною княгинею, регентшею при синові Святославі, і мало хто про неї знав би. Але Ольга була неординарна особистість, вона усвідомлювала, що Русь уже не повинна залишатися осторонь розвитку європейської цивілізації. Візит до Константинополя і хрещення поставили її серед освічених європейських лідерів.

Тому як нерозумно відмовлятися від православних традицій і не віддавати належне тій вірі, яку зберігали, захищали і за яку гинули наші славні предки!

Для мене це також неприйнятно з жодного боку.

Гадаю, Ваше перебування у фракції «Блоку Юлії Тимошенко», де Ви залишилися єдиним свідомим захисником православних традицій, — все-таки певний промисел.

Мушу сказати, що мені дедалі важче витримувати цей промисел: бути у своїй фракції у становищі не однодумної людини. Недостатній патріот, не рве тільник на мітингах, не бігає блокувати трибуну Верховної Ради, не залишає демонстративно зал. До того ж прихильно ставиться до Росії. Чомусь, дивним чином, вважає себе пов'язаним із канонічною лінією православ'я, хоча й не ходить до церкви, не б'є поклони.

Добре було б бачити в оточенні Юлії Володимирівни оцерковлених помічників-консультантів і привернути її увагу до православних християн, які чекають, що вони засвідчить свою православну віру у справах, зокрема і в політичній царині.

Як це зробити, важко уявити. Можливо, Вам варто зустрітися з Юлією Володимирівною і взяти в неї інтерв'ю. Хай і пояснить православним своє до них ставлення. З греко-католиками вона, здається, вже знайшла спільну мову.

У православних не викликають оптимізму й багато які деталі зовнішньої політики Юлії Володимирівни. Скажімо, фото обнявшись із Мадлен Олбрайт засмутило багатьох, у кого серце болем відгукувалося на бомбардування Югославії та інші негативні результати зовнішньої політики США, яку місіс Олбрайт представляла як держсекретар.

Юлія Володимирівна — не дипломат і, мабуть, не зважає, як відгукнуться в народі ті чи інші її вчинки на міжнародній арені. Вона надто прямолінійно демонструє свою відданість європейському виборові України, можливо, навіть на шкоду власній репутації всередині країни. Звичайно, до цього змушують її й політичні соратники, які розглядають входження України до європейської спільності як антитезу відносинам з Росією.

Західні політики здатні хитро й тонко використати у власних інтересах певну політичну постать, чи то Ющенка, чи Тимошенко, чи Мороза?

Не тільки здатні, а й успішно роблять це. Мені неприємно, що наші політичні лідери, яким я раніше довіряв, понадаються на ці наживки. На жаль, їхня мітингова активність дивовижним чином пов'язана з відвідуванням ними західних столиць.

Попри це, чи збереглися у Вас тісні відносини з Юлією Володимирівною. Скажімо, чи буваєте у неї вдома?

З мого боку, до Юлії Володимирівни завжди було і є шанобливе ставлення, що не заважає моїм критичним поглядам на деякі її дії. Вдома у неї я ніколи не бував і не вважаю це необхідною умовою відносин.

Юлія Володимирівна нагороджена Українською православною церквою орденом Святої великомучениці Варвари. Як відреагува-ло її оточення на те, що, за їхніми словами, «Московська церква » відзначила їх політичного лідера?

Мені важко сказати. Якось не загострював уваги на цьому. Знаю, що вона одержала цей орден, але не знаю реакції на це її нинішнього оточення. Втім, і колишнього також.

Ваша думка про виступи опозиції. Ви їх схвалюєте?

Ні, не схвалюю. Я вважаю, особливо після заяви Президента Л. Кучми (не обговорюватимемо, чому її зроблено лише на восьмому році його правління), в якій він виклав нову модель системи

влади в Україні, вельми близьку до сповідуваної опозицією, що в останньої немає переконливих причин для збурення спокою своїх співгромадян. Розпочинайте реалізацію заявлених пропозицій. Адже ви цього хотіли! З'ясувалося — не зовсім. Із останніх заяв В. Ющенка та Ю. Тимошенко неначе випливає, що система влади їх влаштовує, але тільки без А. Кучми. Можливо, так буде краще для України, я не знаю. Але досягти двоїстих цілей ціною ввергнення країни в хаос і сваволю — аморально. Пам'ятаєте 9 березня 2001 року, коли прорепетирували кровопускання?

Важко позбутися думки, що розігрів політичних лідерів опозиції відбувається не без впливу спецслужб деяких країн Заходу, близького і далекого. Багато кого там не влаштовує А. Кучма. Але якщо ми в результаті всіх катаклізмів одержимо керівника, який з усіх поглядів влаштовує Захід, я не переконаний, що це буде благом для України.

Потерпімо два роки і демократичним шляхом змінимо Президента і його оточення. Силове усунення законно обраного Президента може створити прецедент. Сьогодні ми, висловлюючись фігурально, винесемо на вилах А. Кучму, а завтра така сама доля спіткає інших. А кажемо, що ми європейці, прагнемо ввійти у співдружність цивілізованих країн. Але там так не чинять. Дивно, але те, що неприйнятне для Заходу, не тільки не засуджується ним стосовно нас, а й навіть заохочується. Перманентні демонстрації і багатотисячні процесії — це ще й величезні гроші. В нашій бідній країні вони могли б знайти ліпше застосування.

Ви зустрічалися з митрополитом Київським і всієї України Володимиром?

Одного разу я зустрічався з митрополитом Володимиром, коли вийшла моя книжка «Володимир Святий. Ярослав Мудрий». Я йому подарував цю книжку. Ми вели дуже цікаву розмову. Митрополит подарував мені іконку. Більше у нас зустрічей не було. Потім мені вручили орден Святого Володимира. Але вручав не митрополит Володимир, а намісник Києво-Печерської лаври єпископ Павло. Ще кілька виступів я зробив у духовній семінарії та академії у протоієрея Миколи Забуги. Ось і всі мої зустрічі та контакти.

Із розмови з митрополитом Володимиром я виніс враження, що він людина Божа, не політичний агітатор, а проповідник і вчитель. Вважаю, що його можна поставити серед найвидатніших ієрархів Руської та Української (канонічної) православних церков. У ньому я бачу не від миру сього піднесення над нашою житейською суєтою. І це гідне поваги.

Чи згодні Ви з тим, що церква — сумління народу і держави?

Це якщо в ідеальному сприйнятті... Так має бути. Але, на жаль, і в церкві є чимало негідних людей. Не треба ідеалізувати.

Ви намагалися наводити містки між церквою і державною владою?

Ні, тому що не прагну до політичного лідерства. В науці я хочу бути провідним, а в громадсько-політичному житті у мене немає амбіцій щось очолити, стати на чолі руху. До того ж я завжди побоююся, що на якомусь етапі мета руху чи групи, яку ти створиш або очолиш, може піти врозріз із твоїми власними переконаннями і сумлінням. Мені не хочеться зазнавати розчарувань. Містки треба будувати не між церквою і владою, а між церквою і народом. Але це — завдання церковних служителів.

Політика впливає на долі мільйонів людей, тому особливо важливо, щоб нагиі політичні лідери знаходили основу свого життя в православній вірі. Звісно, просвіта серця людини йде від Бога, але люди, часом і невіруючі, часто сприяють цьому благодатному акту.

У міру своїх сил і здібностей я готовий служити цій благородній меті.

2002 р.

Інтелект — джерело життєдайності нації

(Інтерв'ю газеті «Голос України»)

Що таке інтелект народу, нації у вашому розумінні? Наскільки злободенною, невідкладною є проблема збереження, примноження інтелектуального потенціалу з-поміж інших болючих економічних та соціальних вузлів, які сьогодні млоять Україну?

Інтелект народу — це сукупний розум, який в усі часи знаходив своє виявлення в діяльності його еліти. Чим вищий загальний рівень освіченості й культури народу, тим потужнішою є його інтелектуальна складова, тим більше можливості для виходу найталановитіших представників на рівень світових досягнень.

Україна належить до європейської християнської співдружності націй і впродовж історії зробила достойний внесок у скарбницю християнської духовності і культури. Можливо, наші успіхи тут могли бути і більшими, коли б Україна зберігала неперервність свого державно-політичного самостояння, а не входила, час від часу, своїми частинами до різних держав.

Проблема збереження і примноження інтелекту злободенна для всіх націй. Адже тільки інтелект, у кінцевому підсумку, і визначає їх місце у світі. Перед Україною тут широке поле роботи. Ми безвідповідально розпоряджаємося спадком минулих часів, розтринькуємо його і, як мені здається, не розуміємо: найважче і

найдовше відновлюваним ресурсом нації є її інтелект. Великих збитків завдають тут періодичні ревізії українського інтелектуального олімпу, які дезорієнтують націю щодо її здобутків і героїв. Ми не прирощуємо інтелект, а щоразу «відроджуємо» його на основі нових ідеологічних засад. При цьому, в більшості випадків, зрікаємося сподіяного нашими далекими (і не дуже) пращурами. Це надзвичайно збитковий шлях розвитку. Врешті-решт слід визначитися: якщо нам є що відроджувати, тоді не таким уже безпросвітним було наше минуле, якщо ж від цього стереотипу не можемо відмовитися, тоді не слід говорити і про відродження.

Сфера Ваших наукових інтересів — історія, археологія. Скажіть, будь ласки, в які періоди нашої вітчизняної чи світової історії концентрація інтелектуальних сил народу відігравала вирішальну роль у його долі?

Щодо прикладів концентрації інтелектуальних сил у світовій історії, які відігравали вирішальну роль у долі народів, я б відповів узагальнено. Той факт, що людство впродовж тисячоліть розвивається по висхідній, є свідченням надзвичайно потужних можливостей його інтелекту. Принаймні так було досі. Нині ця висока атестація світового розуму породжує і певні сумніви. Тим же інтелектом зроблено такі наукові відкриття, які несуть у собі також і загрозу цивілізаційного самозаперечення. Йдеться про нагромаджені запаси атомної, хімічної та бактеріологічної зброї, здатної знищити нашу планету. Не є безпечним, як засвідчила Чорнобильська катастрофа, і так званий мирний атом. Цей виклик людству від його ж власного розуму цілком реальний, і проблема сьогодні полягає в тому, чи знайде він адекватну відповідь.

Що стосується вітчизняної історії, то вона знає приклади, коли завдяки концентрації інтелектуальних зусиль народу вдавалося зберегти (або здобути) право не лише на державно-політичну самостійність, а й етнокультурну самобутність. Характерним прикладом цього є Визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. На жаль, маємо також і приклади, коли інтелектуальна еліта України не могла скористатися можливостями, наданими історією. Йдеться, зокрема, про драматичну її безпорадність у роки Національної революції 1917—1920 рр.

Якби визначити п'ять найяскравіших інтелектуалів зи всі чиси Укриїни, кого б Ви назвали і чому?

Вибрати п'ять найяскравіших інтелектуалів за всі часи надзвичайно важко. Зрозуміло, моя відповідь буде суб'єктивною. Першим я б назвав митрополита київського Іларіона, соратника і духовного наставника Ярослава Мудрого. Йому належить видатний твір «Слово про закон і благодать», в якому Русь постає як країна християнської цивілізації, що пізнала Бога і закон.

Другою яскравою постаттю часів Київської Русі був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, перу якого належить знаменита «Повість минулих літ». Цей літописний твір, де розгорнуте широке полотно слов'яно-руської історії, в майбутньому став основою і взірцем для всього давньоруського літописання.

Третім у цьому ряді, безперечно, має стояти Григорій Сковорода, геніальний український філософ і письменник XVIII ст. Сказаного, власне, і достатньо для відповіді, чому я зупинився на цій постаті.

Наступним моїм обранцем є Михайло Драгоманов, європейськи освічений і енциклопедично ерудований український інтелектуал. Його ідеями національно-культурного самоусвідомлення жила вся українська еліта другої половини XIX ст. Впродовж багатьох років він був повпредом України в цивілізованій Європі.

І, нарешті, п'яте місце я віддаю Миколі Амосову, видатному кардіохірургу, кібернетикові, філософу. Незбагненному його розумові були підвладні проблеми філософії, психології, соціології та інших гуманітарних дисциплін. Широке визнання здобув його метод евристичного моделювання.

Отже, Іларіон, Нестор, Сковорода, Драгоманов, Амосов.

Опікою, турботою про зростання талановитої молоді займалися видатні доброчинці нашого народу — багато наших гетьманів, династії підприємців: Ханенки, Терещенки, Симиренки та інші. Як би Ви охарактеризували нинішні настрої ділових кіл щодо здійснення цієї гуманітарної місії? Чи це властиво нинішньому поколінню успішних людей?

Україна, справді має добрі традиції благодійництва. Названі в запитанні постаті, можливо, найяскравіші його представники, але було багато й інших доброчинців: Бродські, Безбородьки, Ґалаґани, Трощинські, Тарновські, Гриневичі... На жаль, нинішнє покоління успішних людей, за невеликим винятком, не поспішає виявляти свою благодійницьку щедрість.

Психологічно це можна пояснити. Багатство у них не спадкове, а набуте завдяки власним старанням. Не завжди чесним, а тому значна частина «нових українців» перебуває на становищі відомого літературного героя Корейка, тобто є підпільними мільйонерами. Легалізуватися через благодійництво вони бояться, адже формально (судячи з декларацій про доходи) навіть на середній клас не витягують.

Ще одною причиною того, що благодійництво в нас у зарод; ковому стані, є законодавча невнормованість цього явища. У нинішніх умовах воно жодним чином не стимулюється.

І останнє: успішні українці — це перевалено молоді люди, перед якими все життя попереду, а відтак, про душу вони ще не думають.

Втім, із цієї когорти вже нині виходять наперед особистості, для яких небайдужі проблеми і біди нашого інтелекту, духовного поступу. Богдан Губський — один із них, поки що небагатьох. У минулому успішний підприємець, а сьогодні відомий вчений і політик, він кілька років тому заснував Фонд інтелектуальної співпраці «Україна — XXI століття». Про добрі справи цієї тепер уже знаної громадської організації важко сказати кількома словами. Відзнаки визначним ученим, митцям, освітянам, новаторам виробництва, сотні грантів на навчання в університетах і стипендій талановитим випускникам шкіл, турбота про обдарованих сільських учнів, повернення в Україну на гостину та організація виставок в кількох містах України гетьманських клейнодів і особистих речей Богдана Хмельницького, які нині є власністю зарубіжних музеїв, видання унікальних книг, фундаментальних наукових праць — усе це аж ніяк не повний перелік напрямів діяльності цього фонду. З його появою в наукових, мистецьких, освітянських колах війнуло справжньою надією на повноцінне творче життя.

Але... Це, на жаль, виняток із гіркої практики сьогодення.

Гадаю, що нові Терещенки, Симиренки, Ханенки, Бродські, Галагани з'являться в Україні із другого-третього покоління багатих людей.

Очевидними є факти, коли талановиті люди України залишають батьківщину, віддаючи свій інтелект іншим державам. Наприклад, Сікорський «дав крила» Америці, Серж Лифар створив за кордоном видатну балетну школу, а Іван Пулюй розкрив таємницю рентгенівського проміння. І сьогодні немало таких прикладів. Як Ви оцінюєте це явище з точки зору сьогодення і майбутнього України? ■

До еміграції інтелекту ставлюся з розумінням і жалем. З розумінням тому, що це явище закономірне. Розумні люди завжди шукали і будуть шукати кращих умов для реалізації своїх потенційних творчих можливостей. Уявіть собі, що Сікорський, Лифар, Тимошенко, Архипенко, Вертинський і багато інших нині знаменитих на весь світ наших земляків лишилися в Україні. Жодної впевненості в тому, що ми б сьогодні пишалися їхньою причетністю до України, немає. Швидше за все на батьківщині вони взагалі не реалізувалися б як творчі особистості. Світова культура (у широкому значенні цього слова) від цього б тільки втратила. А з жалем тому, що українська держава не вміє і, здається, не дуже й хоче створювати атмосферу найбільшого сприяння своїм талановитим людям. Звичайно, ми не можемо забезпечити нашим інтелектуалам той рівень комфорту для творчості і життя, який їм пропонує багатий Захід, але ж елементарно достойний могли б. Однак не робимо й цього.

Зі сказаного випливає невтішний висновок: якщо все залишиться так, як сьогодні, з України і далі будуть «тікати» мізки.

Що необхідно зробити сьогодні, щоб українська нація здобула інтелектуальну перспективу? Які кроки, в тому числі у законодавстві, потрібно здійснити першочергово? Чи може інтелект стити дієвим об' єднавчим чинником для нашого суспільства?

Сказане вище значною мірою є відповіддю на питання і щодо здобуття українською нацією інтелектуальної перспективи. Саме по собі ніщо не робиться. Щоб означена перспектива стала реальністю, потрібне розуміння всіх громадян України, включно з правлячою й економічною елітою, що без розвитку власного інтелекту держава приречена на аутсайдерство.

Що стосується дієвості інтелекту як об'єднавчого чинника суспільства, то тут у мене також особливих ілюзій нема. В ідеалі мусило бути саме так, але практика нашого життя не дає для цього жодних підстав. Інтелігенція ніяк не може зрозуміти своєї ролі в Україні. Замість того, щоб усіма можливими засобами консолідувати українське суспільство, вона постійно чіпляється за так звані гострі кути історії, шукає винних, ревізує давнє й недавнє минуле. 1 ніяк не може збагнути, що це безнадійно тупиковий шлях. Досягти злагоди в суспільстві шляхом соціального, ідеологічного чи й регіонального реваншу не вдасться. Тільки взаємне прощення гріхів, дійсних і уявних, тільки взаємні терпимість і великодушність можуть об'єднати українське суспільство. На жаль, сукупний інтелект нації поки що не усвідомив цих простих істин.

2003 р.

«Я считаю себя интеллектуальным оппозиционером»

(Із бесіди кореспондентами газети «Столичные новости » Сергієм Вейгманом та Ольгою Лебедєбою)

Петр Петрович, в чем, на Ваш взгляд, заключаются достоинства и недостатки политической реформы?

В свое время эту реформу инициировала оппозиция — Мороз, Ющенко, Тимошенко и Симоненко считали, что президентская форма правления изжила себя. Причем коммунисты в принципе были не против ликвидации института президентской власти, а Мороз и остальные считали, что лучшая форма правления — парламентско-президентская, при которой президент является символом нации и государства, а реальная власть принадлежит Верховной Раде и Кабинету министров. В прошлом году Леонид Куч-

ма сказал: «Ладно, я согласен на изменение системы политической власти». К сожалению, вариант, предложенный Президентом, не устраивает не только оппозицию, но и большинство... Тот же двухпалатный парламент был неудачной идеей. Президент правильно сделал, что исключил эту норму из своего законопроекта. Считаю, что ввести его не позволяло деление страны по административно-территориальному принципу. Я, например, предлагал создать десять—одиннадцать земель согласно историческому районированию Украины по принципу расселения древних славян — Сиверию, Полесье, Галичину, Подолье, Слобожанщину — и выбирать местные правительства и парламенты, на базе которых, в свою очередь, создается высшая палата парламента. А пока губернаторы назначаются Президентом, создавать вторую палату парламента из людей, напрямую подчиняющихся главе государства, — нонсенс! Но меня смущает то, что сегодня оппозиция уже не настаивает на реформе системы власти... Каждый из оппозиционеров уже видит себя потенциальным президентом, а ведь пост без полномочий не так уж и привлекателен. «Это Кучму нужно было ограничить, а когда я приду к власти, меня ограничивать не надо», — на мой взгляд, именно так думают Ющенко, Мороз и Тимошенко. И поэтому вокруг этой проблемы такой нездоровый ажиотаж, а оппозиция говорит, что власть делает все, для того чтобы ее обмануть... Кстати, я не уверен, что Ющенко победит — это не так однозначно, как, возможно, нам кажется сегодня...

Депутаты обсуждают предложение Леонида Кучмы о проведении выборов в парламент одновременно с президентской кампанией. Как Вам кажется, приемлем ли такой вариант для Украины?

Лично мне больше импонирует вариант урезания срока пребывания у власти народных депутатов, чем продления президентских полномочий. Таким образом, через полтора года, когда закончится срок пребывания у власти нынешнего Президента, нужно будет избрать и нового главу государства, и новый парламент. С другой стороны, новый состав парламента может проголосовать за импичмент уже через год после совмещенных выборов... И что, в этом случае вновь начинать избирательную кампанию? Так что, на мой взгляд, это предложение не является панацеей. Мне кажется, после окончания срока полномочий Леонида Кучмы в октябре следующего года мы должны избрать нового президента, а парламенту следует продолжить работу в прежнем составе до истечения положенного срока.

Долгое время Вы были в оппозиции...

Я и сейчас считаю себя интеллектуальным оппозиционером. Для меня неприемлема баррикадная оппозиция. Мне кажется, что в двадцать первом веке «на вилах» выносить президента из кабинета

— это не метод. Вот закончится его срок — изберите из своей среды самого гениального и пусть он правит лучше своего предшественника. К сожалению, наша оппозиция еще не определилась с кандидатом на пост президента — один из оппозиционеров как-то сказал: «Ну вот, добьемся отставки Кучмы, а потом каждый сам по себе». Именно по этой причине я с ними и разошелся — мне кажется, это мелко и недостойно. Объединяться против кого-то для того чтобы потом снова каждый работал сам по себе — игра не стоит свеч!

Что стало причиной Вашего выхода из состава Блока Юлии Тимошенко?

Я разуверился в искренности Юлии Владимировны. Долго наблюдал, беседовал с ней, дискутировал, но все равно не поспевал за ее политическими зигзагами — то она с Лазаренко, то она от него отрекается; то требует импичмента Президента, то идет вице-премьером в его правительство и с ним сотрудничает, то она с Россией дружит, то вдруг говорит, что Россия чуть ли не главный враг нашей страны... Солидный политик не может так поступать... Как я ни пытался, мне не удалось найти с ней общего языка. Юлия Тимошенко — женщина яркая, но ей слишком нравится эпатаж, выступления на митингах, борьба...

Как Вы считаете, Тимошенко выдвинет свою кандидатуру на президентских выборах?

Зная ее натуру, могу сказать, что если она этого и не сделает, то наступит на горло собственной песне. Она хотела баллотироваться еще в 1999 году, но тогда мы ей рекомендовали не торопиться. К тому же коррективы в действия оппозиции вносятся не только в Украине, но и за ее пределами — лидеры оппозиции ездят в другие страны, там обещают помощь. К примеру, возвращается один из видных оппозиционеров из Берлина и говорит, что если мы будем вести себя хорошо, то нам, возможно, и денежек дадут. Здесь многое будет зависеть от мнения так называемых «политических наставников» — если они скажут, что баллотироваться должен только Ющенко и больше никто, то остальные, наверное, смирятся, и Юлия Владимировна в том числе.

Кого Вы имеет в виду, говоря о «наставниках?

Мне трудно персонифицировать этих наставников. Но я знаю, что лидеры нашей оппозиции регулярно бывают в Лондоне, Брюсселе, Вашингтоне и их действия в значительной мере зависят от мнения политических кураторов за пределами Украины. Не секрет, что на одного из наших политиков оказывается большое влияние из-за океана...

Почему акции оппозиции, намеченные на тридцать первое мая так и не состоялись?

Я думаю, что одна из наиболее важных причин — отсутствие свежих идей. Чего ради люди должны идти на баррикады? Рань-

ше говорили, что нужна реформа системы власти, а Президент-ретроград этому мешает. Сегодня так уже не скажешь, потому что все знают, что Кучма согласился, — пусть у него одно видение, у кого-то другое, но он дал добро. Кроме того, организация демонстраций требует больших расходов. Когда я был у себя на родине, в Переяславе-Хмельницком, ко мне подходили женщины и говорили: «Скажите руководству «Батьківщини», пусть с нами расплатятся — мы ведь ездили, стояли, мерзли...» Думаю, эти обманутые переяславские женщины уже никогда не придут на акции оппозиции. Если вывести на улицу пятьсот человек, это ничего не даст, а если десять—двадцать тысяч, то для этого нужны огромные деньги. На демонстрации людей привозят со всей Украины, а это расходы на транспорт, суточные и так далее. Кроме того, приближаются выборы, и политики думают, что эти же деньги могут понадобиться для более важных дел. Поэтому демонстрации и отменили. По существу, этим были шокированы все, даже большинство — ведь ждали, что свершится что-то такое, что потрясет основы, а ничего не произошло.

На что оппозиционеры могли бы потратить сэкономленные деньги: российских политтехнологов они приглашать не собираются, на массовых акциях экономят...

Думаю, они копят на президентскую кампанию.

Насколько часто Вам удается реализовывать свои замыслы в парламенте?

Верховная Рада совершенно не похожа на Академию наук. Когда я пришел в парламент, у меня были иллюзии, что мы сможем как-то облагородить этот орган власти. К сожалению, ничего не получается. Люди, которые могли бы сказать что-то по-настоящему важное, молчат, ведь пробиться к трибуне через излишне активных депутатов-бойцов совершенно невозможно. Среди народных избранников встречаются «специалисты по всем вопросам». К примеру, обсуждается какая-нибудь экономическая проблема: я не экономист и не стану давать рекомендации, как вытягивать страну из ямы. Но если обсуждаются гуманитарные вопросы — извините, здесь к моему мнению стоит прислушаться! При этом постоянно находятся абсолютно некомпетентные желающие высказать свое мнение... Правда, в комитетах, где готовятся все законопроекты, обстановка более рабочая...

В Верховной Раде Вы неоднократно говорили о бедственном положении архивов и библиотек...

Как член парламентского комитета по воросам науки и образования могу сказать, что наши архивы находятся в ужасном состоянии: нет приспособленных помещений, большая часть практически не разобрана, не компьютеризирована. Заметьте, речь

идет о коллективной памяти нашей страны! Мы очень болезненно реагируем, если какая-то бумажка «уезжает» из Украины в Москву, забывая при этом, что наши хранилища просто пропадают, горят и разворовываются — достаточно вспомнить недавний пожар в Каменец-Подольском архиве. Можно упомянуть и о так называемой «черной археологии» — несанкционированных и грабительских раскопках. Вот уже три года я веду дискуссии со своими оппонентами, и никто не хочет всерьез заняться решением этого вопроса. Чиновники от культуры утверждают, что закон об охране археологического наследия нам не нужен, а тем временем «черные археологи» торгуют нашим национальным достоянием. Государство у нас аморфное — никто ни за что не отвечает. Мы знаем, что должен делать сосед, но при этом не хотим исполнять собственные обязанности. Для примера возьмем все ту же Юлию Тимошенко. Если она виновата в чем-то, предъявите доказательства и накажите по закону, если не виновата, прекратите ее преследовать! В нормальном государстве такого не бывает...

Насколько нам известно, прежде чем объявить о 1500-летии Киева, Щербицкий советовался с Вами...

Прежде всего, Владимир Васильевич советовался с академиком Рыбаковым. Я готовил научное обоснование о времени возникновения Киева. В 1982 году мы отметили полуторатысячный юбилей, а сейчас многим кажется, что продешевили — можно было отпраздновать 2000 или 2500 лет. Некоторые «сознательные украинцы» говорят, что «мало дали» и потому, что Толочко не патриот. Если честно, тот юбилей мы праздновали действительно с большой натяжкой. По большому счету, и полторы тысячи лет для Киева — это много. Ничего нового за двадцать лет не произошло — мы не нашли новых источников, которые бы свидетельствовали о более раннем основании Киева. Почему праздновали тогда? Владимир Васильевич Щербицкий, да и все остальные говорили: «Давайте отпразднуем при нашей жизни, а потом наследники пусть решают, что еще придумать». Но это была чисто политическая, а не научная акция. Время от времени людям и такое нужно — ведь мы празднуем дни рождения. Вот после 1982 года учредили День Киева. А ваш брат-журналист иногда такие фразы пишет... «Одного погожого травневого дня 482 року на київських горах почали зводити наше місто...»

Сегодня и менее круглые даты отмечаются с размахом...

Конечно, мы ведь поставили на конвейер восстановление храмов. Воссоздана церковь Богородицы Пирогощи, Михайловский Златоверхий, Успенский собор, подбираются к Десятинной церкви... Хорошего в этом мало, потому что сама идея восстановления памятников девальвируется. Реконструировать следу-

ет только то, без чего действительно невозможно представить, себе Киев. Кроме того, если в Успенском соборе, к примеру, сохранились фрагменты кладки, чертежи, рисунки, благодаря которым стало возможным восстановление храма, то о том, как выглядела Десятинная церковь, никто не имеет ни малейшего представления. Даже при наличии десятка графических реконструкций нельзя поручится, что именно такой она и была. Вместо того чтобы засучив рукава восстанавливать разрушенную экономику, сохранить дошедшие до нас памятники культуры, строим копии утраченных храмов. При этом полагаем, что это и есть наш высший долг. Замаливаем в этих храмах наши давние грехи и совершаем новые. Так мы, к сожалению, поступаем и в политике — каемся и грешим одновременно...

2003 р.

IV. УКРАЇНА МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ

Балкани—Русь—Україна

У священному писанні сказано: «На початку було слово». Було це «слово» і в слов'ян, але тільки завдяки видатним слов'янським просвітителям, святим Кирилу та Мефодію, а також їхнім учням, вони увійшли з ним в сім'ю християнських народів. Вже в IX ст. старослов'янська літературна мова стала в один ряд з такими сакральними мовами як давньоєврейська, грецька і латинська.

Після Моравії, де знамениті солунські брати заклали основи слов'янської писемності і духовності, естафета всеслов'янського просвітництва була підхоплена болгарами, македонцями, сербами і хорватами. Один за одним на Балканах складаються потужні центри книжкової справи і духовності. Це Охрід, Преслав, Пліска. Зусиллями Климента Охридського була створена азбука на базі грецького алфавіту, яка згодом дістала назву «кирилиці». Іоанн Єкзарх упорядкував церковнослов'янську мову, адаптувавши до її потреб грецьку граматику Іоанна Дамаскіна.

У X ст. староболгарська мова, завдяки прийняттю Руссю візантійського православ'я, стала мовою церковного богослужіння, а згодом і літературною мовою усіх східних слов'ян. Прилучення Русі до високої культури Візантії відбувалося, значною мірою, завдяки посередництву Болгарії і, ширше, Балкан. На Русь надходили книги церковного чину, перекладені на староболгарську мову, які стали вирішальним імпульсом до створення власної церковно-літературної традиції в Києві, Новгороді, Чернігові та інших містах.

Потяг Русі до Балкан, навіть і в такий, дещо деформований спосіб, який мав місце за Святослава Ігоровича, не в останню чергу був спричинений високим соціально-культурним статусом Болгарії.

З середини XII ст. на Русі набирає популярності культ балканських святих, свідченням чого є, зокрема, фрески північної апсиди Кирилівської церкви в Києві. З кінця XII — початку XIII ст. створюються житійні сказання про святих Кирила та Мефодія. В «Успенському Ізборнику» було вміщено «Поширене житіє св. Кирила і Мефодія» з канонічною датою їх поминання 11 травня (24 травня за новим стилем). Найновіше «Житіє» святих солунських братів уклав у XVIII ст. Дмитрій Ростовський, в миру киянин Дмитро Туптало. Канонізований Руською православною церквою, св. Дмитрій Ростовський мав величезну популярність у Болгарії.

Політичне місце в історії східних слов'ян, і українців у тому числі, посів так званий другий болгарський вплив. Болгарські просвітителі в цей час беруть безпосередню участь у духовному

житті Києва, посідаючи тут високі церковні чини. Так, у 70— 90-х роках XIV ст. митрополитом Київським і всія Русі був болгарин Кіпріян, а в другому десятилітті XV ст. київську митрополичу кафедру обіймав його брат Григорій Цимблак.

У часи турецького поневолення Балкан, гонінь на православну церкву і культуру, східні слов'яни прийшли на допомогу своїм південним братам. Виходці з Балкан навчаються у XVII—XVIII ст. в знаменитій Києво-Могилянській Академії, щоб згодом повернутись на батьківщину і не дати загинути тій високій духовності, яку було започатковано ще в IX ст. св. Кирилом та Мефодієм. Аналогічне становище тривало в XIX ст., коли болгари, серби, хорвати здобували освіту в слов'янських ліцеях і університетах Москви, С.-Петербурга, Києва, Харкова. Одним із блискучих прикладів освітньої і наукової взаємопідтримки слов'ян східних і південних може бути життя і творчість болгарина Марина Дринова. Здобувши освіту у Києві та Харкові, він впродовж 33 років був професором і завідуючим кафедрою слов'янської історії в Харківському університеті. Засвоївши досвід академічної науки в Росії, він заснував Болгарську Академію наук.

Зі сказаного видно, що поняття слов'янської духовної єдності не є якоюсь абстракцією, але впродовж цілого тисячоліття було конкретною і живою справою взаємного історико-культурного розвитку. То ж не дивно, що ця ідея в XIX ст. набула навіть значення своєрідної політичної доктрини. Вона пульсувала в усіх слов'янських країнах, а найвиразніше виявлення знайшла в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, що було створене в Києві.

В умовах царського абсолютизму ідеї федерації слов'янських народів, звичайно, не мали жодних шансів на сприйняття. Кирило-мефодіївці були політичними романтиками, але в основі їхнього романтизму лежали традиції етнокультурної і духовної близькості усіх слов'янських народів.

Коли з'явилась фундаментальна праця чеха Шафарика про історію слов'ян, у якій він показав їхню генетичну й історичну спорідненість, вона дістала захоплені вітання інтелектуалів усіх слов'янських країн. Тарас Шевченко відгукнувся на неї прекрасними рядками:

Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки,
Що звів єси в одне море —
Слов'янськії ріки.

Гуманістичні ідеї рівності народів, які заклали в слов'янську свідомість св. Кирило та Мефодій, а також їхні послідовники, зло-

боденні й сьогодні, коли відбуваються болісні, але історично закономірні процеси становлення суверенних слов'янських держав. Ці процеси ні в якому разі не є антитезою заповітам Шафарика, Шевченка, Міцкевича, Пушкіна про всеслов'янське братство. Навпаки, розквіт кожного слов'янського народу у національно-суверенній оселі створює найкращі умови для духовного єднання слов'ян. Це єднання природне, базоване на історичній пам'яті споріднених народів, до того ж, жодним чином, не спрямоване проти будь-кого. Його не потрібно боятись, а тим більше намагатись виставити у непривабливому світлі як рецидив якогось панславізму.

З огляду на сказане, мусимо бути свідомі того, що слов'янам, принаймні тій їх частині, що увійшла свого часу в сім'ю православних народів, ніколи не будуть байдужими долі грецько-балканських духовних витоків. Адже, висловлюючись метафорично, саме там зарита наша духовна пуповина.

Я не знаю, чи переймаються цими думками стратеги НАТО, котрі, сповідуючи, начебто, загальноцивілізаційні цінності, ладні стерти з лиця землі своїми бомбовими ударами цінності загальнослов'янські. Напевно, ні. Бо інакше не шукали б першої-ліпшої нагоди, щоб побомбити суверенну слов'янську країну. Сподіваюсь, що вони цього не зроблять, але якщо все-таки бомби почнуть падати на сербські села і міста, ми, православні слов'яни, мусимо бути свідомі того, що вони падатимуть і на нашу історичну пам'ять, наше духовне пракоріння.

1998 р.

Югославская трагедия с позиции нравственности и гуманизма

Очередной номер «Вестника Славянского университета» посвящен обсуждению чрезвычайно важной и злободневной темы — югославского Косово. Своими взглядами на драматический конфликт, вовлекший в свою орбиту десятки стран мира, делятся видные политические деятели, ученые. Среди них — Борис Олейник, Живодин Йованович, Гойко Дапчевич, Стивен Пайфер, Юрий Алексеев, Павел Рудяков и другие. Нет смысла пересказывать или комментировать здесь их мысли. Каждый из участников этого своеобразного круглого стола имел суверенное право на свою точку зрения и оценил случившееся на Балканах так, как подсказала ему его совесть. Читатель легко убедится, что единой правды не бывает. То, что одними воспринимается как терроризм и сепаратизм, заслуживает осуждения, другим кажется борьбой за суверенные права и достойно поддержки.

Пользуясь случаем, хотел бы высказать здесь и свое мнение. Наверное, оно также не будет беспристрастным, хотя автор и стремился к этому. Косовская трагедия преподала нам несколько горьких и поучительных уроков.

Первый заключается в том, что развитые страны мира во главе с США присвоили себе исключительное право на определение исторических судеб других народов. Решение о применении силы против суверенной Югославии, а затем и варварские ее бомбардировки, никак не согласованные с ООН, по существу похоронили эту, еще недавно авторитетную, организацию. В продолжении всей военной кампании мир не видел и не слышал голоса генерального секретаря ООН Кофи Аннана, но зато с экранов телевизоров не сходило самодовольное и улыбающееся лицо генерального секретаря НАТО Хавьера Соланы.

Уничтожались югославские города, мосты через Дунай, заводы и фабрики, памятники культуры, гибли тысячи людей, превращалась в пепел и руину цветущая страна, а Солана улыбался. Улыбались также и другие инициаторы этой далеко не гуманной акции. Скажите, нравственно ли это?

Второй урок: по существу не осталось никаких иллюзий у мирового сообщества, что страны, называющие себя бастионом демократии и свободы, в действительности живут по принципу двойной морали. Ведь и у них есть свои «Косово». В Англии — Северная Ирландия, в Испании — Каталония, в Турции — Курдистан. Отчего же НАТО не проявляет такой принципиальности по отношению к членам Альянса. Взяли бы да и побомбили, скажем, Великобританию за то, что не дает свободы Ольстеру, или Турцию, попирающую права многомиллионного курдского народа. Да что там побомбили. Хотя бы высказали осуждение или озабоченность, но и этого нет. То, что в Югославии называется движением народа за свои права, у себя квалифицируется как сепаратизм и терроризм. Это же цинично, господа натовцы. В таком случае уместно воскликнуть вслед за классиком: «А судьи кто?»

Третий урок сводится к тому, что понятие «суверенная страна» все больше становится условным. Суверенитет оказывается не неотъемлемым правом народа, а милостью сильных мира сего. Они могут его признавать, а могут и совершенно не считаться с ним. Суверенитет Югославии, проводящей независимую политику, был буквально растоптан Альянсом. Причем, наказание оказалось вовсе не адекватным проступку. Наверное, Югославия допустила ошибку, когда ликвидировала автономию Косово. Наверное, там не в полной мере соблюдались права албанского этноса. Но ведь, чтобы избавиться от перхоти, не обязательно рубить голову. Многие политики полагали, что в гармонизации косовской проблемы не были исчерпаны политические методы.

К тому же речь ведь шла о внутренней проблеме Югославии. Ничто это не было принято во внимание. Развернув беспрецедентную пропагандистскую кампанию по «защите прав» косоваров-албанцев, страны НАТО раздули тлеющий внутренний конфликт до размеров международного. Не без их помощи была вооружена Армия Освобождения Косово, а когда она начала терпеть поражение, тогда НАТО заторопилось с применением против Югославии военной силы. В эту безнравственную авантюру были вовлечены, к сожалению, и соседние с Югославией страны, вступившие и готовящиеся к вступлению в НАТО, что также свидетельствует о весьма относительном их суверенитете.

Усвоение подобных уроков малыми и даже средними странами иногда приобретает уродливые формы. Не имея достаточно обычных сил для защиты своего суверенитета, они тянутся к обладанию ядерными. Примеров этому достаточно и нет необходимости их перечислять. Попытки США и НАТО установить свой миропорядок оборачиваются расползанием ядерного вооружения, что чревато глобальной катастрофой.

Четвертый урок показывает, что военной силой решить ничего нельзя. До бомбежек Югославии странами НАТО там имел место межэтнический конфликт, уносивший, к сожалению, и человеческие жизни. В результате бомбежек Балканы превратились фактически в зону гуманитарной катастрофы. Жертв оказалось неизмеримо больше, чем от межэтнических столкновений, но к ним прибавились еще и сотни тысяч беженцев. Натовские военные и политические деятели утверждают, что исход албанцев из Косово начался еще до бомбежек. Вероятно, это так, но бесспорным остается факт, что он был ускорен угрозой этих бомбежек. Помнится, одна беженка-цыганка на вопрос, почему она уходит из Косово, сказала: «Потому, что бомбы не разбирают, где албанец, серб или цыган, уничтожают всех одинаково».

Бомбежки вынудили руководство Югославии капитулировать. Из Косово были выведены югославские войска и введены натовские. Казалось бы, цель достигнута, и на косовской земле воцарится мир. Но этого не произошло. Вернулись албанцы и принялись безнаказанно расправляться над сербами. Защитить их натовские миротворцы оказались не в состоянии. Начался массовый исход из Косово сербов. Почти 200 тысяч их вынуждены были покинуть свои дома. Раньше руководители Альянса обвиняли режим Слободана Милошевича в этнических чистках, теперь сами оказались, вольно или невольно, их участниками.

Так что? Ущемление в гражданских правах албанцев — плохо, а геноцид по отношению к сербам, изгнанным со своей исторической родины на глазах у натовских миролюбцев, — нормально? Со всей определенностью можно утверждать, что вмешатель-

ство НАТО во внутренний югославский конфликт не только не устранило межобщинную трещину, но расширило ее до непреодолимой пропасти. Поддержав одних и унизив других, Альянс не справился с непрошенной ролью миротворца. Теперь ему придется десятки лет исполнять на Балканах жандармские функции.

Когда-то в нашей большой стране ходила такая шутка. На вопрос «армянскому радио»: «Будет ли война?», следовал ответ: «Нет, но будет такая борьба за мир, что камня на камне не останется». В этих словах содержалась своеобразная оценка излишнего миротворческого рвения Советского Союза, постоянно влезавшего в какой-то внутренний конфликт в разных частях мира. Сегодня то же самое можно сказать о США и их натовских союзниках. Не пора ли понять, что при современном уровне техники, при наличии у одних стран ядерного и химического оружия, а у других — ядерных реакторов, «миротворческие» операции, подобные косовской, могут иметь непредсказуемые последствия. Отстаивая права меньшинства, можно сдетонировать такую катастрофу, от которой будет плохо огромному большинству.

Конечно, уроков косовской трагедии больше, но если бы мир усвоил хотя бы эти, его будущее было бы более оптимистическим.

1999 р.

«Московский след»

Впервые это словосочетание я услышал несколько лет назад из уст высокопоставленных представителей МВД Украины, когда они знакомили широкую общественность с ходом расследования убийства депутата «Верховної Ради України» Е. Щербаня. Тогда подумалось, что столь ответственное заявление, бросающее тень на репутацию союзной нам страны, не стали бы делать, не будь у них стопроцентной уверенности в этом. Может даже этот «след» им помогли нащупать московские коллеги. Ведь должны же правоохранительные службы соседних стран координировать свою работу по раскрытию таких преступлений.

К сожалению, пройти по «московскому следу» наши сыщики так и не смогли (или не захотели), а ответ на волновавший всю Украину вопрос — «Кто же совершил преступление?» — так и не был получен.

Тем временем случилась новая аналогичная трагедия. Убили В. Гетьмана. Киев был потрясен этим убийством. И вновь все взоры обратились в сторону тех же правоохранительных органов. Что-то они скажут на сей раз? Те не стали долго отмалчиваться и заявили, что расследованием заняты лучшие специалисты

МВД, которые уже отрабатывают несколько вероятных версий. Среди них оказался и уже известный нам «московский след». Теперь подобное заявление не вызвало во мне былого энтузиазма относительно скорой поимки преступников. Наоборот, оно посеяло сильное сомнение в том, что такое желание у правоохранительных органов вообще имеется. И не является ли для них «московский след» чем-то вроде Бермудского треугольника, где теряются всякие следы.

На встрече фракции «Громада» Верховного Совета Украины с министром МВД Ю. Кравченко я спросил у него: «Отдает ли он отчет в том, что заявления его коллег о «московском следе» очень смахивает на попытку оправдать свою беспомощность (или нежелание), к тому же и политически оно не безобидное?»

Министр, как и следовало ожидать, не разделил мое сомнение в отсутствии энтузиазма его подчиненных найти преступников, хотя тут же посетовал, что отработка версии «московского следа » действительно сопряжена с рядом трудностей, в том числе и финансового порядка. Что же касается политического аспекта заявления, то в нем, по мнению министра, повинны не столько его коллеги, по долгу службы обязанные рассматривать все возможные версии, сколько журналисты, неоправданно заостряющие внимание общественности лишь на одной из них.

С момента этой встречи прошло не более двух месяцев и общественность снова была оповещена о «московском (российском) следе». Теперь уже в области наркобизнеса. Оказывается, в одном из коллективных хозяйств Луганской области наши бдительные сыщики обнаружили небольшую плантацию (0,06 га) конопли, предназначавшуюся, якобы, для производства наркотиков. Заказчиками на выращивание конопли, по мнению местных сыщиков, вероятнее всего были российские наркодельцы. Единственным аргументом в пользу такой версии являлась близость плантации к российской границе. Не правда ли, убедительно? То, что она располагалась на украинской земле, как бы и не принималось в расчет.

Согласитесь, это заявление очень похоже на предыдущие. Вместо того, чтобы искать заказчиков и исполнителей у себя дома, компетентные органы указывают пальцем на соседей. У нас, надо думать, нет ни уголовщины, ни криминала, ни наркоманов, ни наркодельцов.

19-го августа по первому каналу украинского телевидения прошла информация о финансовом обвале в России. Со ссылкой на НБУ и Минфин диктор радостно сообщила, что в Украине ничего подобного случится не может. Финансовая ситуация у нас стабильна, хотя российские банки «правдами и неправдами», скупают у нас иностранную валюту. Поразительно, но это ут-

верждение прошло буквально вслед за фразой о том, что НБУ приостановил в Украине торги по российскому рублю до стабилизации финансовой ситуации в России. За что же тогда российские банки, «правдами и неправдами» скупали в Украине валюту?

Логики, а вероятно, и правды в этом сообщении равно как и в предыдущих не много. Но судя по всему, это никого особенно и не заботит. Важно подкинуть согражданам мысль, что с восточным соседом нас связывают одни только неприятности. Хотелось бы верить, что все эти удивительно схожие заявления имеют спонтанный характер, но очень уж похоже, что чья-то, не очень умная голова их все-таки продумывает. Нас постепенно приучивают к мысли, что Россия не столько наш стратегический партнер, сколько источник нашей внутренней нестабильности, и следовательно скорее противник. Посмотрите, какой ажиотаж поднялся в средствах массовой информации по поводу предстоящего футбольного матча Украина—Россия. Его называют матчем века, грандиозным поединком, в котором Украина просто обязана победить. При этом, на телевидении навязчиво повторяется, что россияне, якобы, похваляются «посадить сборную Украины в лужу», а коль так, то все как один на поединок с русскими.

Можно, конечно, отнестись к этим заявлениям, как к неумной рекламе матча, завлекающей зрителей на стадион. Но нужно же и меру знать. К тому же, есть основания утверждать, что реклама имеет вполне определенный политический подтекст. Его, с присущим ему простодушием, обнародовал Председатель федерации футбола Украины В. Пустовойтенко, заявивший, что победа над сборной России станет политическим событием для всей Украины. Спрашивается, а чем тогда станет для «всей Украины» поражение?

Я тоже желаю сборной победы и буду болеть за нее. Но не исключен, ведь, и иной результат. Проиграло же киевское «Динамо» пражской «Спарте» домашний матч вопреки всем нашим желаниям и прогнозам.

Если бы подобное заявление сделал просто футбольный функционер, ему можно было бы и не придавать значение. Но В. Пустовойтенко еще и премьер-министр, а следовательно — политический деятель. Для политика такое заявление непростительно. Когда корреспондент «Комсомольской правды» сказал о нем главному тренеру российской футбольной сборной А. Бышовцу, тот отказался поверить в это: «Я прекрасно знаю украинского премьера, и он просто не способен разжигать антинациональные (видимо имелось в виду межнациональные. — П.Т.) страсти и тем более на почве футбола».

Я также полагаю, что В. Пустовойтенко не имел ввиду того, о чем сказал А. Бышовец. Скорее всего, ему это и в голову не при-

ходило. Но ведь, должно приходить. Политический деятель такого высокого ранга не может говорить, что ему взбредет в голову. Он обязан думать, как отзовутся его слова дома и в той же России, как воспримут их в информационно-пропагандистском ведомстве 3. Кулика. Там же, они однозначно истолкованы как добро на создание в стране неадекватного событию ажиотажа. Уверен, что ничего подобного мы не услышим, когда Украине надо будет играть с Францией или другой страной милого нам Запада. Не ставили же мы честь Родины в зависимость от исхода матча сборных Украина—Германия. А вот он-то, действительно, мог стать судьбоносным для нашего футбола.

Примеров аналогичных приведенным к сожалению, очень много и нет нужды собирать здесь их полную коллекцию. Слишком неприятное занятие.

Можно было бы обратиться к министру информации 3. Кулику с просьбой поумерить пыл вверенных ему средств информации по тиражированию (а часто и сочинению) не очень лояльных по отношению к России заявлений, но зная наперед, что он, улыбаясь, скажет: «У нас же свобода слова, господа», — не уверен в действенности такого шага. Поэтому обращаюсь ко всем, кто, вольно или невольно, содействует внедрению в сознание сограждан антирусских настроений. Давайте подумаем, отвечает ли это нашим национальным интересам. Ведь речь идет не просто о соседях, с которыми приличествует жить в мире и согласии, но и о наших ближайших этнических родственниках. Да и нравственно ли плевать в колодец, из которого сами же пьем воду?

1998 р.

Україна і Європа

Ця конференція присвячена надзвичайно важливій, можна сказати, вічній проблемі нашого буття. Йдеться про місце України в сучасному світі. Хто ми такі? Європейці, азіати чи євразійці? Розуміється, говоримо не про географічні дефініції, а про етнокультурне самоусвідомлення народу, а може, й підсвідому йому природу.

Після набуття Україною державного суверенітету ми стали буквально марити Європою. Як чехівські сестри прагнули в Москву, так ми сьогодні намагаємося за будь-яку ціну увійти в Європу. Згодні бути там навіть і на правах бідної родички, Нас начебто нітрохи не хвилює та обставина, що в європейських структурах нас не визнають за рівного партнера, постійно зневажають, погрожують вилучити з Ради Європи за невиконання

навіть тих норм, які не відповідають нашим національним інтересам і які не виконуються багатьма західноєвропейськими країнами.

Для мене не існує альтернативного вирішення питання де бути Україні, їй належить бути там, де цього вимагають її стратегічні інтереси. По суті, це сакраментальне питання вирішене самою історією. Україна як етнокультурне явище належить водночас до Європи і до Азії. З далекої неолітичної епохи і до пізнього середньовіччя включно територія України була тим регіоном, де зустрічались різноетнічні племена і народи, які, до того ж, належали до різних систем господарювання. Лісостепову зону займали осілі землероби, степову — кочові скотарі, які постійно виливалися сюди з неосяжних степових просторів Азії. По суті, цивілізаційна межа між Європою і Азією проходила не по Уралу, а по лінії розмежування Степу і Лісостепу.

Впродовж тисячоліть ці два етнокультурні світи перебували в постійній взаємодії: воювали, мирилися, торгували, вступали в шлюбні зв'язки, обмінювались культурними досягненнями. Зіткнення різноетнічних масивів супроводжувалось асиміляційними процесами, коли сильніший етнос перемагав слабшого, або на базі кількох етносів і їх культур утворювався єдиний новий етнос, котрий, нерідко, не був схожий на своїх попередників.

Навіть, якщо ми проаналізуємо історичний розвиток народів території України в епоху середньовіччя, то і тут побачимо різноетнічну і різнокультурну картину. В лісостеповій зоні жили східні слов'яни-русичі, в степовій — тюркоязичні народи: гуни, авари, печеніги, торки, половці, монголо-татари. Сьогодні більшості з цих народів (за винятком татар) немає на історичній карті, але вони не зникли безслідно з лиця землі. Розчинилися у східнослов'янському, а пізніше і українському етносах. Це помітно в антропологічному обліку населення України, мові, культурі, світосприйнятті, побуті тощо.

Отже, генетично ми — євразійці. Це, як кажуть, медицинський факт. І як би ми не оголошували себе чистими європейцями, наша природа від цього не зміниться.

Добре це чи погано? Не думаю, що маємо саме так формулювати наше ставлення до своїх витоків. Батьків, як відомо, не обирають. До того ж азійська складова не повинна викликати комплексу нашої неповноцінності. Східна цивілізація має свої фундаментальні досягнення, які не поступаються європейським. І не потрібно нам зрікатись цієї нашої спадщини.

Сказане не означає неможливості інтеграції України в Європейську співдружність націй. Не потрібно тільки, щоб ці процеси відбувались на шкоду нашим історичним традиціям і інтересам. Як в азійстві не все погане, так і в європействі не все добре.

Некритичне ставлення до так званого цивілізованого Заходу призводить до втрати нами почуття реальності, а іноді й гідності.

Хіба ж в інтересах України згортання її економічних і культурних відносин з Росією, Білорусією та іншими країнами СНД, коли не маємо відповідної компенсації на іншому напрямку взаємодії. Політичні амбіції частини нашої правлячої еліти, не обтяженої знаннями історії, дорого коштуватимуть українському народові. Роль біблійного Мойсея їй явно не до снаги.

Запопадливе ставлення до «цивілізованої Європи» призводить до того, що ми ладні виправдати все, що виходить від неї: і варварські бомбардування суверенної, а також європейської країни Югославії, і сповідування подвійних стандартів — одних для себе, інших для своїх бідних родичів.

Скажіть, будь ласка, чому НАТО не бомбардирує Великобританію за те, що вона впродовж десятиліть не надає незалежності Північній Ірландії? Чому не вживаються заходи військового примусу проти Туреччини, яка зневажає права багатомільйонного курдського народу? Чому не надсилаються війська в Іспанію, щоб захистити басків?

Подібні «чому» можна ставити ще і ще, але й наведених достатньо, щоб переконатися у тому, що так звана «цивілізована Європа» (а в це поняття, фактично, входять і США) не є уособленням абсолютного добра, до якого потрібно беззастережно прагнути.

Бомбардування Євро-Атлантичним союзом суверенної країни Югославії, якими були стерті з лиця землі безцінні пам'ятки культури, по суті, поставили під сумнів не лише майбутнє Організації Об'єднаних Націй, але й єдиної Європи. Йдеться не про воєнно-поліцейську структуру старших і молодших партнерів, а про співдружність суверенних і рівноправних держав.

Насамкінець коротко про питання слов'янської солідарності, яке набуло нової злободенності у зв'язку з війною НАТО в Югославії. Можна з гіркотою констатувати, що за винятком Росії, всі інші слов'янські країни не витримали випробування цією цинічною війною. Звичайно, від країн, котрі тільки-но були прийняті до НАТО, важко чекати осуду її неправочинної військової акції, але ж хоч би висловити співчуття жертві агресії можна було. Тим часом, слов'янські родичі Югославії, у тому числі і брати по вірі, зрадливо промовчали. А деякі і надали свій повітряний простір для авіації країн НАТО. Таку позицію важко вважати моральною. По суті, ми зрадили не лише Югославію, але й свою історичну пам'ять, заповіти великих слов'янських просвітителів Караджича, Шафарика, Шевченка, Дринова та інших, які мріяли про всеслов'янську солідарність.

Нам нічого стидатись, а «цивілізованому Заходу» боятись солідарності сім'ї слов'янських народів. Вона нікому не загро-

жує. Навпаки, це крок до загальноєвропейського порозуміння. Адже, якщо будуть ворогувати між собою слов'янські народи, то про яку єдину Європу може йтися.

1999 р.

Будьмо взаємно поступливі

Як один з ініціаторів внесення до порядку денного сесії Верховної Ради питання про приєднання України до Міжпарламентської асамблеї, вважаю за необхідне пояснити свою позицію.

Я — принциповий прихильник багатовекторності зовнішньополітичної орієнтації України. А тому не бачу будь-якого розумного пояснення, чому Україна має входити до різних міждержавних структур на Заході, і не повинна цього робити на Сході.

Розмови про те, що МПА є нібито наддержавною інституцією і входження до неї загрожуватиме нашому суверенітетові, є цілком надуманим. її міждержавний консультативний статус не дає для таких побоювань жодних підстав. Не бояться ж цього Казахстан, Узбекистан, Грузія й інші країни Співдружності, які, переконаний, дорожать своїм суверенітетом не менше, ніж ми. Західні міждержавні структури значно більше обмежують суверенітет своїх членів, тим часом нас це начебто анітрохи не лякає. Згодні там бути хоч би й на таких обмежених правах.

Як колись відомі чеховські персонажі марили Москвою, так ми нині маримо Європою, і це марення зовсім позбавляє нас почуття реальності, а то й розуму. Енергоносії беремо на Сході, нерідко в борг, ринок для своїх товарів маємо там-таки, а брататися хочемо тільки із Заходом.

Під час укладання договору між Україною і Росією ми заявляли, що Росія наш стратегічний партнер і відносини з нею мають бути нашим найголовнішим пріоритетом. Неприєднанням до МПА ми фактично ставимо під сумнів щирість цих заяв. Адже, будемо чесними перед собою і зізнаємося, що до МПА ми не хочемо приєднуватися не через те, що туди входять Киргизстан чи Вірменія, а тому, що там є Росія. Демонструючи таким чином несприйняття Росії на рівні багатосторонньої співпраці країн Співдружності, ми об'єктивно підриваємо і двосторонні відносини. Мусимо давати собі звіт у цьому. Це не на користь Україні.

Ми багато говоримо про злагоду в українському суспільстві, але практично нічого не робимо для її досягнення. Більше того, складається враження, що робимо все навпаки. Ортодоксальність наших позицій, невміння відрізняти головне від друго-

рядного просто вражає. Приєднання України до МПА не є таким принциповим питанням, котре повинне розводити нас по різні боки барикад. Вирішивши його позитивно, ми ліквідуємо джерело непотрібної напруженості, а разом з цим зробимо крок до громадянського порозуміння. Немає і найменшого сумніву в тому, що переважна більшість наших співвітчизників схвально зустріне таке рішення Верховної Ради.

Я закликаю всіх нас до взаємної поступливості: перестаньмо шукати горе там, де його могло і не бути.

1999 р.

Шлях у XXI століття

Розвал Радянського Союзу поклав край соціалістичному експерименту на одній шостій земної кулі. Світла ідея людства, омріяна багатьма поколіннями, зазнала краху і дискредитації через недолугу її реалізацію. Насправді, те, що ми називали соціалізмом, таким не було. Реальне життя знаходилось у кричущій невідповідності з декларованою доктриною загальної справедливості й гуманізму. Деформація ідеї в решті-решт закономірно привела суспільство до її заперечення і майже тотального несприйняття.

Сьогодні говорити про соціалізм стало ознакою поганого політичного смаку, а то й просто виявом назадництва. Парадоксально, але подібні закиди звучать навіть і від тих, хто відкинув Україну ще далі, по суті, в епоху дикого капіталізму з його жорстоким первинним накопиченням капіталу і повною байдужістю до людей праці.

За час суверенно-державного буття Україна втратила 2,5 млн. чоловік, до неї повернулись давно забуті інфекційні хвороби, значна кількість населення опинилась за межею фізіологічного виживання, новою ознакою життя стало безробіття. Зруйнована економіка, занепадають освіта, наука, культура, інтелект народу активно мігрує на Захід.

Тим часом, наша молода буржуазія, привласнивши суспільне добро, нажите кількома поколіннями соціалістичних будівників, буквально купається в розкоші. Причому, робить це демонстративно і навіть зухвало: облаштовує розкішні євроквартири, будує ошатні садиби в Україні і купує ще кращі за її межами, відпочиває на екзотичних курортах світу і роз'їжджає в броньованих мерседесах.

Здавалося б, є над чим серйозно замислитись: і народу, і його провідникам. Адже, цілком очевидною є нова деформація соціально-економічного розвитку України. На жаль, як показують події

останнього часу, думати ми, якраз, і не хочемо. Прикро, але урядовці, які рекрутуються зі стану «нових українців», або становляться такими завдяки доступу до влади, переконують нас у тому, що все гаразд, курс реформ визначений правильно і нічого міняти, або хоч би корегувати, не треба. Вслід за ними з аналогічними заспокійливими заявами виступають і представники засобів масової інформації, скуплених «грошовими мішками » оптом і в роздріб.

Найбільший ентузіазм певних кіл українців викликає теза Президента й Уряду про інтеграцію України у вільноринкове європейське співтовариство. Більше того, стверджується, що така інтеграція є неминучою. На жаль, ніхто не хоче дати собі звіту, що той соціально-економічний гібрид, який з'явився у нас, і найменшим чином не нагадує системи розвинених європейських країн. Капіталізму, до якого ми прагнемо всією душею і намагаємось впроваджувати на своїй землі, вже давно не має. Він еволюціонував, зазнав докорінних змін. Насамперед це стосується одного з наріжних законів ринкового суспільства, згідно з яким приватна власність є абсолютним благом, священною і недоторканною.

У будь-якому суспільстві, звичайно, і в капіталістичному також, є так звані «сильні» і «слабкі» громадяни. Споживають вони приблизно однаково, але виробляють різно. За класичним законом капіталізму, коли кожний має те, що виробив, «слабкі» приречені. Щоб вони вижили необхідний перерозподіл продуктів. Справедливо здійснювати його через ринок, але ж у «слабких» немає грошей, щоб скористатись такою формою перерозподілу. Таким чином, без примусового вилучення продуктів у «сильних», наприклад, через прогресивний подоходний податок, задовольнити хоч би мінімальні потреби «слабких» неможливо.

По суті, йдеться про соціалістичний принцип: «Від кожного за здібностями, кожному за потребою». В розвинених країнах Заходу він знайшов своє втілення навіть більшою мірою, ніж у країнах соціалістичних. У США його послідовним адептом був президент Ліндон Джонсон, котрий заявляв, що «ми збираємось забрати усі гроші, які вважаємо зайвими для витрат у тих, хто має, і віддати їх тим, хто не має, але потребує». Гуманістичні ідеї соціальної справедливості надихнули Бернарда Шоу на такі слова: «Я повністю переконався, що соціалізм означає рівність доходів... і за соціалізму вам не дозволять бути бідними».

Ще більшою мірою цей соціалістичний принцип дістав втілення на рівні окремих регіонів. Конгрес США уважно стежить за тим, щоб кошти для суспільного благополуччя асигнувались лише тим штатам, в яких середній дохід на душу населення менший від встановленого для всієї країни.

У нас в соціалістичному минулому побутувало таке поняття, як «дотаційні області». Південні і східні, більш економічно роз-

винені, постійно примусово ділилися доходами із західними і північними. Цікаво, як би повели себе ортодоксальні апологети капіталістичного шляху розвитку України з Галичини, коли б Уряд у Києві відмінив нині цей соціалістичний принцип перерозподілу доходів. Капіталізм так капіталізм, що виробили, те і споживайте, решту діставайте через ринок.

Глобалізація процесів соціалізації суспільств призвела до того, що марксистський принцип перерозподілу доходів виявляє себе вже й на рівні націй. Римський папа Павло VI в одному з послань заявляв: «У наш час ніяка країна не може утримувати багатство тільки для себе. Для розвинених націй повинно бути нормальним допомагати тим, що розвиваються у вигляді якогось обумовленого процента від свого доходу».

В новій Україні пожвавлено дискутується проблема приватної власності в сільському господарстві й промисловості. Всі біди цих сфер економіки, як вважають президентські й урядові речники, йдуть від того, що в них немає ефективного приватного власника. При цьому, звично кивають на цивілізований Захід, де начебто безроздільно панує приватний власник і в урядів не болить голова, що, скільки і як виробляти.

Насправді це не зовсім так. У США, наприклад, 33,57о земельних угідь перебуває в державному фонді. І хоч це повністю суперечить Конституції, реальність є саме такою. Більше того, уряд США контролює також і ту землю, яка знаходиться у приватному володінні: він видає інструкції щодо її використання, планує обсяги виробництва, ціни на сільськогосподарську продукцію тощо. Іншими словами, в США має місце планове ведення сільськогосподарського виробництва, що, здавалося б, зовсім не вписується в практику чистого капіталізму. Аналогічна плановість у сфері сільського господарства характерна для ФРН та інших розвинених країн Європи.

Не панує індивідуальний приватний власник і в промисловості. У США близько 48% кожної корпорації належить федеральному уряду.

Він же здійснює помітний вплив на структуру і обсяги виробництва, а також на просування товарів на внутрішній та міжнародні ринки.

Американський історик А. Ральф Еперсон, вивчивши стан справ у названих галузях економіки США, дійшов висновку, що вони відповідно на 33,5% і 48% є соціалістичними.

Під опікою і навіть контролем держави в розвинених країнах перебуває сфера освіти. У США цей контроль особливо розширився після того, як СРСР запустив у 1957 р. штучний супутник землі і, як здалося американцям, довів переваги радянської системи навчання. Помітне місце посідає на Заході безоплатна державна освіта, від чого Україна намагається відійти.

Можна з великою долею вірогідності стверджувати, що активна соціалізація капіталістичної системи відбувалася під впливом соціалізму СРСР та інших країн. Якщо не реальні досягнення, то принаймні потужна пропаганда його гуманістичних ідей, не могла не викликати відповідної реакції на Заході. Трапився дивний парадокс історії. Не здобувшись на власне гуманне обличчя, соціалізм стимулював його появу в капіталістичній системі. Зруйнувати і замінити її він тоді так і не зміг, на що сподівалися класики марксизму, але значно модифікував і облагородив.

Збігнев Бжезинський з Цього приводу справедливо зауважив, що марксизм служив механізмом людського прогресу, незважаючи на те, що його практиці часто не вистачало ідеалів.

Характерно, що соціалізація ринкових суспільств відбувається нерідко, навіть поза чітким усвідомленням змісту таких перемін. Свого часу кандидат у президенти США Норман Томас зауважував, що «американці ніколи не зможуть усвідомлено прийняти соціалізм, але під назвою лібералізму вони сприймуть будь-які етапи соціальної програми, поки одного разу Америка не стане соціалістичною державою, навіть не знаючи, як це трапилось».

На превеликий жаль, Україна після набуття державної незалежності пішла в зворотному напрямку і є реальна загроза того, що вона в черговий раз розминеться із стовповою дорогою суспільно-історичного розвитку. Ми з водою вихлюпнули і дитя. Йдеться про основні людські права і гарантії — право на працю, гарантований прожитковий мінімум, безоплатну освіту, медицину, захист «слабких » тощо. З легкістю неофітів ми відмовились від того доброго, що мали, і повірили у байку про чудодійність вільного ринку, котрий сам все відрегулює і зробить усіх нас заможними та щасливими.

Цього не сталося, та й не могло статися, оскільки ми зорієнтувалися на систему капіталістичних цінностей вчорашнього, а можливо, й позавчорашнього дня. Маримо йти туди, звідки розвинені країни вже давно пішли. Жодних успіхів на цьому шляху в минуле ми не здобудемо. Хіба що, трошки погріємось біля залишеного і затухаючого багаття.

Важко сказати, яке визначення дістане соціально-економічна система розвинених країн у XXI ст., але немає і найменших сумнівів, що вона вбере в себе все краще, випрацюване теорією і практикою капіталізму і соціалізму. Економічною основою їх суспільств буде, безперечно, вільний ринок, оскільки саме він є ключем до розширеного виробництва і нагромадження багатства. Напевно, сповідуватиметься право на приватну власність, яка є основним стимулом до вільної праці.

Разом з тим зростатиме роль держави в регулюванні суспільного життя, зокрема його соціальної сфери. Влада, яка в класично-

му капіталістичному суспільстві виконувала функції переважно захисника приватної власності, буде такою ж мірою опікуватись долею «слабких» категорій громадян і, нарешті, реалізує мрію Бернарда Шоу. Соціальною основою суспільства стане середній клас, в економіці запанує дрібне і середнє підприємництво. В духовній сфері визначальною тенденцією буде етно- і віротерпимість. Народи дослухатимуться не до голосу крові, а до голосу совісті й розуму, будуть сповідувати загальнолюдські цінності. Тільки на цьому шляху вони матимуть майбутнє.

Отже, передові суспільства XXI ст. базуватимуть свій поступ на ліберальних і соціалістичних цінностях. Нам, якщо ми справді маємо намір будувати в Україні краще життя, потрібно невідкладно міняти свої погляди І відмовлятися від стереотипів та упереджень. І крайні праві, і крайні ліві мають змиритися з тим, що обидві чисті соціально-економічні системи (капіталізм і соціалізм) вичерпали свій ресурс і відходять у минуле. Наступає ера соціалізованого лібералізму, або ліберального соціалізму, що, зрештою, одне й те ж.

Відповідно до цього необхідно внести суттєві корективи в економічну стратегію Президенту і Уряду України. Заявлена ними програма до 2010 р., котра передбачає зменшення населення в Україні до 47 млн. чоловік, не відповідає тенденціям розвитку передових країн світу і не може стати основою консолідації українського суспільства. Якщо це не буде нами зроблено, якщо і далі, як і всі роки незалежності, ми будемо покладатися лише на ринкову стихію або намагатимемося повернутись до тотальної державної плановості й контролю, Україна в XXI ст. так і залишиться на узбіччі світового прогресу.

Означена вище перспектива суспільно-історичного розвитку України в XXI ст., звичайно, може викликати серйозні сумніви. Цілком слушним видається застереження щодо певної революційності такого поступу. Адже ми вже маємо невдалий досвід перестрибування через історичні етапи.

І все ж, ситуація не виглядає безнадійною. По-перше, тому, що значну частину шляху передових суспільств ми таки пройшли. Не жили в гуманному капіталізмі, зате маємо досвід соціалізації суспільства. По-друге, тому, що живемо в час глобалізації історичного розвитку, коли досягнення одних, завдяки новітнім засобам інформації, стають надбанням інших. І якщо теза про надзвичайно потужний інтелектуальний потенціал української нації, яку ми експлуатуємо впродовж усіх років незалежності, справді вірна, Україна має історичний шанс стати цивілізованою державою.

1999 р.

Интеграция в Европу и проблема национально-культурной идентичности

Как и в предыдущей, в этой сфере в умах наших либералов и национал-демократов господствует полный хаос и неразбериха. С одной стороны, они являются убежденными апологетами немедленной и полной интеграции Украины в цивилизованную Европу, а с другой, — ревностно блюдут национально-культурную, а фактически, этнокультурную девственность

Консолидация украинского народа в единую политическую европейскую нацию, заявляют они, возможна лишь на основе национальных культурных ценностей. Утверждение более чем сомнительное. Но возникает естественный вопрос. На основе чьих национально-культурных ценностей? Этнических украинских; каждого этноса, составляющего украинское общество; или же его интегральных культурных ценностей? Четкого ответа на него не дает никто. Складывается впечатление, что такая туманность устраивает всех: апологеты украинской идеи в ее этническом понимании подразумевают, что будущая нация однозначно сложится на украинских ценностях; борцы за национально-культурное возрождение этнических меньшинств убеждены, что они не только сохранят свою идентичность, но и получат новые возможности для ее развития.

В свое время, пытаясь разобраться в этом непростом вопросе, я пришел к неутешительному выводу, что в Украине не только не сформировалась политическая нация, но и не выработаны принципы ее сложения. Национал-демократы немедленно обвинили меня в отсутствии патриотизма, а нынче сами рассуждают об этой политической нации в будущем времени и, таким образом, признают, что ее все-таки нет.

Никакого удовлетворения от этого их прозрения я не испытываю, поскольку главный вопрос — на каких принципах надлежит консолидировать украинское общество в политическую нацию? — так и не имеет ответа.

Думаю, что в век глобализации наши внутренние споры о национально-культурной идентичности все больше теряют свою злободневность. Нельзя одновременно выйти в открытое цивилизационное море и остаться в национальной гавани. Мы должны осознавать, что глобализация неизбежно сопряжена с потерей не только экономической независимости, но и национально-культурной идентичности. Сегодня мы еще иронизируем по поводу «общепонятного» русского языка, а уже завтра вынуждены будем смириться с «общепонятностью» английского.

Не так давно на презентации книги одного известного диаспорного экономиста, переведенной на украинский язык, счаст-

ливый автор сказал знаменательную фразу: «Как хорошо, что это состоялось сейчас, через три-пять лет надобность в таком переводе вообще отпадет ибо все вы будете говорить на английском языке». Наверное, в этих словах была значительная доля преувеличения, особенно, что касается сроков овладения английским языком Украиной, но в своей сути они, безусловно, верны.

Глобализация безжалостно сотрет не только национально-культурные (и языковые в том числе), но и цивилизационные различия народов. По существу, общество движется по пути создания единой мировой цивилизации, причем вовсе не на основе синтеза культур. Когда-то теоретики нации индустриального общества видели ее объединенной одной культурой, одним языком и даже общими культурными кодами. Еще более выраженной эта тенденция будет в эпоху глобализации. Мы уже видим, как быстро распространяются по миру ценности западной цивилизации, которая, по существу, и стала его глобализатором. Хорошо это или плохо? Скорее плохо, но остановить этот процесс (несмотря на сопротивление, приобретающее апокалиптические формы) уже не удастся.

Не сможет устоять перед всеунифицирующими глобализационными процессами и Украина. Осознание такой перспективы развития, разумеется, не вынуждает нас уже сейчас отказаться от наших национально-культурных традиций и сентиментов, но определенно подсказывает, что они не окажутся в числе приоритетов будущего, а поэтому и не должны сегодня стоять камнем преткновения на пути, если можно так выразиться, внутренней национальной глобализации.

Если мы действительно заинтересованы в консолидации украинского общества, необходимо отказаться от неоправданного вовлечения в нашу мирскую суету церкви. Ничего хорошего, как свидетельствует опыт истории, из этого не выходит. В Украине много конфессий и делить их на наши и чужие значит сознательно сеять разбрат. Ведь все церкви, действующие в Украине, несмотря на каноническую, а часто и административно-управленческую их связь с различными международными сакральными центрами состоят из украинских граждан, а следовательно одинаково наши.

Мы должны отдавать себе отчет, что постоянно выясняя вопрос, выражаясь фигурально, кто в доме хозяин, неизбежно связанный с обострением межэтнических, межкультурных и межцерковных отношений, мы ослабляем Украину как единое государство. Она может оказаться не способной выдержать испытание глобализацией. Так как этого не выдержали уже Югославия и некоторые другие страны, обласканные вниманием глобализаторов.

1999 р.

Кому і чим завинила Переяславська Рада?

Останнім часом, особливо після публікації Указу Президента України Л.Д. Кучми про відзначення 350-річчя Переяславської козацької Ради 1654 р., у певних колах української інтелігенції спостерігається незвичайне нервове збудження. У періодичній пресі почали з'являтись статті й інтерв'ю, у яких абсолютно нормальне і цивілізоване рішення Президента піддається критиці, а козацька Рада, що прийняла історичне рішення, оголошується мало не трагічною помилкою гетьмана Богдана Хмельницького.

Переконаний, подібні погляди, які по суті своїй є образливими для нашої історичної пам'яті, а разом з тим і для нинішніх україно-російських відносин, поділяються незначною кількістю українських громадян. На них можна було б і не звертати уваги, коли б при цьому не фальсифікувалась історія і не вносився розбрат у наше і без цього розтерзане суспільство. Складається враження, що вічні революціонери діють за принципом: «Або Україна буде такою, як ми хочемо, або боротьба до скону».

А тепер давайте неупереджено подивимося не лише на козацьку Раду у Переяславі, але й на ті події, що призвели до неї. Як відомо, у XVI—XVII ст. українські землі перебували у складі Речі Посполитої. Повновладними господарями на них почувала себе польська шляхта, яка нещадно експлуатувала українців й інакше, як хлопами (від давнього «холопи») не називала. Економічні утиски супроводжувались духовним поневоленням. Православна віра була загнана мало не в підпілля. Після Брестської унії 1596 р. вона як певна церковно-ієрархічна структура фактично перестала існувати. Руська (українська) мова вважалась хлопською. Єдиною державною мовою була польська. Значна частина української шляхти зраджувала національні інтереси власного народу і переходила під знамена (політичні й духовні) Польщі. Сейми Речі Посполитої приймали спеціальні закони, які проголошували українські області «одвічно польськими землями». А це аж до Новгород-Сіверського і Путивля. Фактично Україна в кінці XVI — першій половині XVII ст. опинилася перед загрозою повної втрати своєї культурно-історичної ідентичності.

На щастя, на відміну від націонал-патріотів нинішніх, які схильні ідеалізувати польську добу в історії України, патріоти України XVI—XVII ст. давали собі звіт щодо її майбутнього в умовах шляхетсько-католицького поневолення й рішуче піднялися на оборону своєї знедоленої Вітчизни. В кінці XVI ст. по Україні прокотилися селянсько-козацькі повстання під проводом Криштофа Косинського і Северина Наливайка. У Києві, Львові, Луцьку, Дрогобичі та інших містах України розгорнули свою

просвітницьку роботу православні братства. У 30-і роки XVII ст. збройна боротьба проти польського володарювання в Україні набрала ще більшого розмаху. Одне за одним спалахували повстання під проводом Тараса Федоровича (1630 р.), Івана Сулими (1635 р.), Павлюка (1637 р.) та інші. У 1648 р. розпочалася національно-визвольна війна, яку очолив Богдан Хмельницький.

Королівська влада й вельможна шляхта жорстоко розправлялися з повсталими козаками і селянами. Скільки їх сконало на палях? Щасливіше склався перебіг Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, але й вона показала, що без опертя на союз із одною з сильних держав визволення України із цупких обіймів Речі Посполитої так і лишиться недосяжною мрією.

Богдан Хмельницький пішов на союз з Росією. Чи був оптимальним цей його вибір? І чи мав він іншу, кращу альтернативу?

Сьогодні, на відстані 350-и років від того неймовірно драматичного періоду в історії України легко виносити вироки. Можна навіть у стилі оперети, одягнувши шаровари і прив'язавши до пояса бутафорні шаблі, проголосити «відміну» Переяславської Ради, як це на зорі нашої суверенності вчинили рухівці. Але замисліться, шановні панове, над тим, що мав робити у тій ситуації Богдан Хмельницький?

Впродовж трьохсотлітнього перебування у складі Польщі Україна випила гірку чашу своєї холопської долі до самісінького дна і більше не хотіла так жити. Союз з Туреччиною та її васалом Кримським ханством був цивілізаційно неприродним. Та й не бачили вони в Україні, як би ми тепер сказали, стратегічного партнера. В усі часи це були землі для пограбування й вивезення на невольничі ринки Криму і Туреччини рабів.

А ще хто? Молдавія? Але ж вона сама ледь животіла і перебувала під протекторатом Туреччини. Швеція знаходилась далеко і, звичайно, не могла реально допомогти Україні в її намаганнях вийти зі складу Речі Посполитої. Як не вдалося це їй зробити щодо Росії у часи гетьмана Мазепи. До того ж, усі ці альтернативи не мали прогнозованих перспектив. Швидше за все Україна, в такому разі, взагалі втратила б свою культурно-історичну ідентичність.

Отже, союз із Росією у тих історичних умовах був єдино прийнятним. Та й не Богдан Хмельницький був першим його натхненником. Спроби поєднати долю України з Росією здійснювалися впродовж багатьох десятиліть до нього. І завжди ініціатива виходила із берегів Дніпра. І завжди вона базувалась на волі українського народу. Це важливо підкреслити, оскільки із емоційних заяв сьогоднішніх «денонсаторів» рішень Переяславської Ради, котрі не знають історії, складається враження, що це Росія наклала свою «ведмежу » лапу на Україну. Насправді нічого подібного, вона не тільки не ініціювала цього союзу, але й досить довго ухилялась від нього.

У 1620 р. гетьман Петро Сагайдачний звернувся до Михайла Федоровича з чолобитною, у якій заявляв, що Запорозьке Військо хоче служити російському царю. У грамоті-відповіді Михайло Федорович похвалив гетьмана за таке бажання і навіть виділив козакам жалування в розмірі 300 рублів, але під свою високу руку їх не взяв.

Через чотири роки київський митрополит Іов Борецький надіслав російському царю прохання про прийняття українського народу в російське підданство, на що також не надійшла бажана відповідь. Росія тільки недавно відбила польську інтервенцію, була знесилена і, звичайно, не могла піти на нову війну з Польщею заради України. У 1630 р. Іов Борецький повторив своє прохання, але Михайло Федорович і цього разу відбувся ні до чого не зобов'язуючими люб'язностями. Тимчасом російський уряд допомагав козакам і православним єпархіям України грішми, а також розселяв у порубіжних російських землях козаків і селян, які брали участь у повстаннях проти королівської влади. Допомога Росії була досить помітною. У 1648 р., коли українські землі вразила засуха і стався страшний неврожай, тільки безперешкодний вивіз зерна із Росії врятував Україну від голоду. Все це зафіксовано в писемних джерелах, як і те, що у Визвольній війні брали участь на боці повсталих також і «русские люди — козаки».

Немає і найменшого сумніву в тому, що Богдан Хмельницький у своєму протиборстві з польською шляхтою від початку розраховував передусім на допомогу Росії. Вже наприкінці 1648 р. він споряджає до Москви посольство на чолі з полковником Мужиловським, котрому доручалось особисто викласти царю прохання про надання Україні військової допомоги, а також про об'єднання її з Росією. У 1649 р. Хмельницький через російського посла Михайлова ще раз виклав царю своє прохання: «А мы как первые також де и ныне желаем того, чтоб Ваше царское величество нам нанижайшим слугам и подданым своим государем учинился».

За всього бажання російський уряд не міг задовольнити звернення Хмельницького, оскільки це означало б оголошення війни Польщі, з якою у Росії був укладений вічний мир. Олексій Михайлович згідний був взяти «гетмана, и все Войско Запорожское под нашу царского величества высокую руку», але вважав, що це мало б відбутися без порушення миру з Польщею і за умови згоди на це королівської величності.

Тільки у 1651 р., після численних настійливих звернень Богдана Хмельницького, російський уряд наважився публічно висловити своє ставлення до ідеї об'єднання з Україною. На Земському соборі у Москві було заявлено, що якщо польський король і надалі продовжуватиме ворожу щодо Росії політику, то Запорозьке Військо і все населення України будуть прийняті у

підданство Росії. І лише ще через два роки той же Земський собор (1 жовтня 1653 р.) одноголосно прийняв рішення про входження України до складу Росії. Олексій Михайлович негайно відправив до гетьмана послів і велів, щоб ті оголосили Хмельницькому царський указ, у якому, зокрема, говорилось «что мы, великий государь наше царское величество, пожаловали его, гетмана Богдана Хмельницкого, и все Войско Запорожское, велели принять под нашу царского величества высокую руку». Відповідні грамоти цар надіслав також королю польському.

8 січня 1654 р. у місті Переяславі зібралася козацька Рада, на якій були присутні Богдан Хмельницький, Іван Виговський, полковники, асаули, сотники й атамани Війська Запорозького, а також російське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Рада висловила вдячність за царську милість і всі козаки присягнули на вірність царю. На честь цієї події в соборній Успенській церкві Переяслава відбулася служба, де, крім козацької старшини, було багато переяславських міщан.

Не будемо надто довірятися свідченням очевидців, які записали, що «в те поры было в церкви всенародное множество мужского и женского полу и ото многие радости плакали», але маемо погодитись з тим, що наші далекі пращури таки й справді стали свідками й учасниками історичної події. У березневих 1654 р. статтях, підписаних у Москві, були означені права та привілеї Війську Запорозькому, козацькій старшині, українській шляхті й міщанам, даровані російським царем. Очевидно, це менше від того, на що сподівався Богдан Хмельницький і його оточення, але незмірно більше того, що мала Україна у складі Речі Посполитої.

Звичайно, не варто тішитися ілюзіями, що відбулося об'єднання рівнорядних партнерів чи воз'єднання, як це ще недавно вважалось. Насправді козацька держава увійшла до складу Росії на правах автономії. Цар — суверен, гетьман — його підданий. Нічого іншого в тих умовах бути не могло. Становище України у складі Речі Посполитої, незважаючи на високі запевнення Люблінської унії щодо рівноправного об'єднання народів, було значно гіршим. М. Костомаров справедливо вважав, «що це було аж ніяк не воз'єднання, а приєднання. Не було тут ані рівності між обома народами, ані обопільної свободи, хоча й мали місце блискучі фрази як рівний з рівним, вільний з вільним». Насправді Люблінська унія «створила панування одного над іншим, сильнішого над слабшим, того, хто обдурив над обдуреним. Саме проти такої унії, проти її наслідків, проти її духу і сенсу озброївся південноруський народ. Боротьба йшла понад півстоліття. Нарешті, її прапор узяв могутніми руками Б. Хмельницький».

Сьогодні, особливо в умовах нашого суверенного буття, події 350-річної давності сприймаються й оцінюються інакше, ніж

10—15 років тому. Це природно і закономірно. Біда тільки, що ми ніколи не знаємо почуття міри. Колись вдавалися до нестримної ідеалізації Переяславської Ради, нині ладні вважати її мало не чорним днем в історії України. В останньому випадку демонструємо ще й так званий мазепинський комплекс. Думаємо, що відновлюємо історичну справедливість, а насправді зраджуємо нашим далеким пращурам, відрікаємося від їхніх діянь.

Для мене така позиція є аморальною і неприйнятною. Як би хто не ставився до козацької Ради 1654 р. у Переяславі, мусимо давати собі звіт, що ця подія визначила долю України на кілька століть. І, безсумнівно, вона заслуговує на те, щоб нащадки «славних прадідів великих» хоч би зрідка звертались до неї на загальнонаціональному рівні.

2002 р.

Генетично ми — єдиний народ

(Із бесіди з кореспондентом газети «Голос України » Миколою Тимошиним )

Петре Петровичу, охарактеризуйте, будь ласка, нинішнє становище України з наукової точки зору.

Я би сказав, що, незважаючи на 12 років незалежності, Україна ще не відбулася як самостійна європейська держава. Ми багато в чому ще не визначилися зі своєю політикою ні стосовно сусідів, ні стосовно так званої цивілізованої Європи. Ми ще не відпрацювали системи влади в самій Україні — у нас досі, ніде правди діти, правлять не так політики, як грошові мішки.

Які, власне, й стали політиками.

Так, тут парадокс, зачароване коло: вони розбагатіли завдяки доступу до влади і, завдяки багатству, дедалі більше й більше отримують цей доступ. Це — ненормально. Рокфеллери, Ротшільди чи Форди не управляють державою — правлять політики. Звичайно, вони мають вплив, але безпосереднє входження у владу їм і не потрібне. У нас, на жаль, нині все не так. Не налагоджено й внутрішню систему міжнаціональних відносин. Країна багатоетнічна: українці, росіяни, татари, багато інших національностей. Колись ми обурювалися, що в Радянському Союзі переважав російський етнос, нині ми хочему, щоб місце російського народу в СРСР — в Україні посів український народ, а решта опинилися на узбіччі. Це спричиняє невдоволення, протест, і, звичайно, якщо ми наполягатимемо на особливих правах корінної української нації, мовляв, це наша земля, а ви всі в гостях, громадянського суспільства нам не створити. А без грома-

дянського суспільства важко сподіватися на прогрес цивілізаційний. Не розв'язано й проблему духовно-церковного розвитку: в нас поліконфесійна країна. Навіть у сфері, здавалося б, превалюючої православної віри у нас функціонує три церкви. А окрім них, є ще греко-католики, римська католицька церква, мусульмани та інші конфесії.

/ як можна розб' язати церковні проблеми?

їх не розв'язати директивно, з допомогою якогось закону чи указу. Але це можна зробити на основі консолідації суспільства навколо високих цілей, спільних для всієї країни. Має бути якась ідея. До того ж не етнічна, як її розуміє частина нашої політичної еліти, а державно-політична. Для прикладу: зробити Україну цивілізованою країною з найвищим рівнем життя в Європі. Звучить фантастично, чи не так? Але таке завдання суспільство може поставити і докласти надзусиль, щоб його реалізувати. Тоді всі, хто нас роз'єднує, перейдуть у інший вимір. Звичайно, 12 років для держави — це ніщо, особливо без традицій. Адже, якщо не брати до уваги Київської Русі і козацтва, ми не мали своєї безперервної лінії розвитку.

Але ж є країни колишнього соцтабору і навіть СРСР, які в такий короткий термін змогли вийти на певний рівень. їх державний розвиток має дещо давніші традиції. Скажімо, Литва свого часу була великим Литовським князівством, та річ не лише в цьому. Є внутрішні дефекти, які заважають нам так само успішно розвиватися, як країни Прибалтики чи Словаччина й Чехія. Основну причину вбачаю в роз'єднанні нашої нації, у «роздраї», який відчувається у всьому. Ми емоційна нація, ми не прагматичні. Ми акцентуємо увагу на другорядних питаннях, які могли б зачекати. Для прикладу, нас роз'єднує ставлення до російської мови. Але хіба нині це те питання, яке треба негайто загострювати? Хіба мову можна штучно витіснять чи насаджувати? Нас роз'єднують і питання віри — кожний хоче бути патріархом, митрополитом. І так у всьому. Базові проблеми розвитку держави — економіки, освіти і науки — ми не розв'язуємо, зате багато сперечаємося з другорядних питань. Мені здається, в цьому наша трагедія. Причина ще і в тому, що немає історичної перспективи; ще за часів козаччини ми розривалися між Варшавою, Москвою і Стамбулом, Ця трагедія перейшла і в сьогодення. Ми знову не знаємо, де наші інтереси.

Горезвісна багатовекторність?

Багатовекторна політика не така ущербна, як над нею іронізують. Країна не може підтримувати стосунки лише з одним регіоном. Але вона має визначитися зі стратегічними інтересами. А якщо проаналізувати нашу політику, то з'ясується, що коли нам стає важко, нічим платити за газ і нафту, ми вирушаємо до

Москви і називаємо її стратегічним партнером. Коли нам вдається трохи виборсатися із економічних проблем, ми кажемо, що наша стратегічна лінія — Європа, а Москва залишається осторонь. Це стратегічна помилка. Ми, Росія і Білорусь, належимо до єдиної цивілізаційної родини, яка має свої східнослов'янські цінності, замішані на православних традиціях. Генетично ми — єдиний народ. І зректися цього неможливо навіть за бажання влади — це проти природи наших людей. Є східнослов'янський регіон з його величезними можливостями, резервом території та корисних копалин — і три країни, його складові, що мають триматися разом. І просуватися в інші регіони, погоджуючи свої позиції. Так ми впевненіше почуватимемося на міжнародній арені.

До речі, як Ви ставитеся до вступу України до Світової організації торгівлі?

Переконаний, що це саме те питання, в якому позиції слов'янських держав мають бути погоджені. Якщо ми ввійдемо до СОТ поодинці, ми не зможемо не лише диктувати умови, а й щось попросити. А якщо ми погодимо наші дії з Росією і Білоруссю, то разом зможемо відстоювати свої інтереси. Але мені здається, що нас ще й підбивають до внутрішньослов'янської конфронтації. Нам кажуть: подивіться, яка в Європі цивілізація, вам потрібно туди, а Росія — євроазіатська країна. І кажучи це, сама Європа налагоджує тісні контакти з Росією — і культурні, і політичні, і економічні. Європа сполучається з Росією трубопроводами, які вже обминають Україну. Я гадаю, що базовим цінностям не можна зраджувати. І ми приречені борсатися, якщо не змінимо свою політику. Ми маємо, нарешті, визначитися: наш стратегічний партнер — Росія, і виходячи із цього, ми будуємо відносини з Європою, США та іншими країнами.

Після війни в Іраку багато хто з аналітиків кажуть про те, що світ безповоротно змінився, і баланс сил у ньому порушено. Яка Ваша думка}

Світ змінився ще до війни в Іраку, він змінився з розвалом Радянського Союзу. Ще тоді з біполярного він перетворився на однополярний. Одну наддержаву було зруйновано, і світом почала правити друга наддержава — Сполучені Штати. І це, мабуть, погано, бо ця країна, маючи великий військовий потенціал, тепер намагається диктувати світові, як жити. Глобалізація відбувається не звичайним шляхом, а шляхом нав'язування СЩА своїх порядків. Не сподобався Америці режим на Балканах — полетіли бомби, не сподобався режим Саддама Хусейна — знову бомбардування. Але це шлях до апокаліпсису, бо прийняти таку глобалізацію по-американському світ не зможе — це засвідчила й трагедія 11 вересня. Як на мене, США мають усвідомити, що так жити неможливо. Тим паче що перед земною кулею поста-

ють справді глобальні проблеми — виснаження природних ресурсів, нестача води і кисню, епідемії, космічні катаклізми. Все це питання, які можна розв'язувати лише всім світом. Україна своє місце в цьому світі майбутнього досі не визначила. Але ж, якщо мислити завтрашнім днем, то величезні життєві резерви для людства знаходяться не на Заході, а в Росії, і добровільно відсікати себе від цього нерозумно.

Незабаром після бойових дій в Іраку США у себе скасували запровадження проти України санкцій ГАТТ, а 23 українські компанії братимуть участь у тендері на післявоєнну відбудову Іраку. Як Ви вважаєте, це свідчить про визнання України?

Не знаю, наскільки серйозно Україна братиме участь у відбудові Іраку, хоча, як на мене, краще б вона брала участь у відбудові самої себе. Мені здається, зовсім не це свідчить про якесь визнання України, скоріше, це плата за нашу лояльність. Маємо зрозуміти: ми поки що не відіграємо самостійної ролі на міжнародній арені. Тому я не бачу якогось визнання нашого статусу.

Ви кажете про спільні кроки, дії з Росією і Білоруссю. А як бути з негативним іміджем білоруської влади?

Я зустрічався з Лукашенком, коли він робив доповідь у Національній академії наук України. І в мене склалося дуже позитивне враження: енергійна, освічена, знаюча людина, з чудовою пам'яттю і чітким баченням перспектив. Очевидно, він — сильна особистість. Щодо того, чи подобається він комусь чи ні... Вважаю, що це проблема винятково білоруського народу, їм подобається Лукашенко — вони нехай і живуть з ним. Те саме стосується й України. Якщо комусь не подобається наш Президент, це не означає, що до нас можуть приїздити і влаштовувати революції. Нас може цікавити одне: чи спроможні Лукашенко і Путін на спільні кроки з Україною у важливих питаннях взаємного співробітництва і на світовій арені? Відповідь, гадаю, сумнівів не викликає. От і все. Можна працювати. А потім будуть інші лідери. Та й річ не про них, у кінцевому підсумку, а про наші народи, про наше місце під сонцем. Я думаю, людство не може так жити: заглядати через паркан до сусіда, видивлятися, що в нього не так, і намагатися там щось виправляти. Займайтеся своїми проблемами, вдосконалюйте себе — адже всі ми далекі від ідеалу.

2003 р.

V. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА УКРАЇНИ І ПРОБЛЕМИ її ЗБЕРЕЖЕННЯ

Древний Киев: умолкшие голоса

(Із розмови з журналістом газети «Зеркало недели » Д. Киянським)

Тени забытых предков.

П.Т. К сожалению, мы не часто вспоминаем о своих предшественниках, ходивших по этой земле много веков назад, а ведь нас связывают с ними тысячи незримых нитей: предки оставили нам в наследство великую культуру. Мы, сами того не замечая, стали продолжателями многих традиций, рожденных в Древней Руси.

Д.К. Сколько людей за тысячу лет жило на территории нынешнего Киева? Понимаю, что более-менее точно подсчитать их количество невозможно. Но хотя бы приблизительно.

П.Т. Население города в разные периоды истории было неодинаковым. На ранних этапах в Киеве насчитывалось 40 тысяч человек, потом 50. Позже количество жителей стольного града увеличилось до 100 тысяч. Затем — ближе к нашим временам — население Киева удвоилось, а после и утроилось. Но если взять «на круг», скажем, 100 тысяч и умножить на 1000 лет, цифра получится внушительная. И останки всех покоятся на территории, которую занимает сегодня столица Украины.

Д.К. Выходит мы живем на гигантском кладбище?

П.Т. А почему, собственно, это вас удивляет? Подобная ситуация характерна и для других древних городов Европы — Рима, Парижа, Лондона, Москвы. Когда мы говорим, что, например, в таком-то районе Киева строить нельзя — дома будут стоять на костях, мы немного спекулируем на уважении к памяти предков. В нашей столице где ни копни — везде будут кости. Древние кладбища были на территории Софийского собора, в районе Кирилловской церкви, между нынешними улицами Богдана Хмельницкого и Прорезной и там, где сейчас разбиты надднепровские парки...

В Киеве насчитывалось почти 40 древнерусских храмов, из которых сегодня осталось только четыре. А сколько церквей — столько при них было и кладбищ. Сейчас на многих таких территориях проложены улицы и построены дома. Не забудьте еще и о том, что под рядом районов находятся пещерные, катакомбные кладбища. В 60-е годы прошлого века Некоторые из них исследовала общественная комиссия, созданная при городской газете.

Д.К. По характеру застройки ученые делают вывод, что древний Киев строился по определенному плану. Значит ли это,

что в стольном граде имелось лицо, выполнявшее обязанности, как мы теперь говорим, главного архитектора?

П.Т. Да, в городе был человек, который наблюдал за строительством. Назначал его князь. Такой специалист занимал высокое положение и пользовался большим авторитетом. Можно сказать, что он был «княжеской номенклатурой ». Древний Киев имел определенную систему застройки и, как мы теперь выражаемся, модульную планировку. В роли архитектурных доминант выступали Софийский собор, Десятинная церковь и другие храмы, которых было немало. У Верхнего города была четкая радиально-кольцевая планировка. От ворот в оборонительных валах, опоясывающих Киев неправильным кругом, улицы сбегались к центру — Софийскому собору. Ну, а на Подоле планировка в значительной степени зависела от особенностей рельефа.

Городники (как в древности называли архитекторов) должны были следить и за благоустройством. Как и сегодня, тогда много хлопот доставляли оползни. Раскопки на Подоле свидетельствуют, что вдоль берегов более-менее крупных ручьев вбивали дубовые сваи, а их русла обшивали досками. Сейчас мелкие речки упрятаны в бетонные желоба, а в древности они текли в деревянных. Это делалось по общему плану, и, вероятно, каждому хозяину вменялось в обязанность отвечать за подобные объекты возле его усадьбы.

А.К. Где же городники получали необходимые знания, ведь инженерно-строительного института тогда не существовало?

П.Т. Мы подчас очень примитивизируем жизнь своих предшественников. А построить Софию или Десятинную церковь было легко? Разве для этого не требовалось специального образования? На первых порах в древнем граде работали византийские мастера. Вот у них-то и учились наши строители и архитекторы. Это вполне естественно. Прошло некоторое время, и на Руси появились свои специалисты очень высокой квалификации, даже по нынешним меркам. Сейчас в Киеве есть главный архитектор — Сергей Бабушкин. Так вот, начиная с IX—X веков свой Бабушкин был практически при каждом князе.

А.К. Согласно многим источникам, в Киевской Руси было немало образованных людей. Где в те времена можно было учиться?

П.Т. Уже начиная с княжения Владимира Святославича (вторая половина X века) существовали школы, куда отдавали детей, как тогда говорили, «на учение книжное». Но обучали их не только грамоте. Эти школы готовили не дьяконов и пономарей, подчеркивал в свое время академик Б. Греков, а государственных деятелей, которые могли на равных общаться с представителями европейских стран.

Кстати, некоторые князья знали по пять языков. Так, сын Ярослава Мудрого Всеволод, кроме древнерусского и греческого (языка жены-гречанки), очевидно, владел половецким или пече-

негским и какими-то еще сопредельными наречиями. «Сидя дома, изумеи 5 язык», — говорил о нем Владимир Мономах. Иными словами, за границу он не ездил. Школы, где можно было освоить несколько языков, находились в Киеве. Однако не один же он сидел там «за партой». Рядом с ним были дети киевской знати. Впоследствии из этих боярских отпрысков выходили воеводы, тысячские, и те же городники.

Особенно процветало «учение книжное» при Ярославе Мудром. Это были своеобразные древние интернаты при некоторых монастырях. Боярские жены пролили немало слез, когда их любимых чад отрывали от семьи. В данном отношении любвеобильные мамаши, жившие тысячу лет назад, ничем не отличались от нынешних. Такую школу, вероятно, прошел и сам Мономах, бывший прекрасным литератором, даже публицистом. Об этом свидетельствует его знаменитое «Поучение» детям, где он рассказывает о своей жизни, о том, как надо беречь родную страну, заботиться о смердах, неустанно трудиться и, не передоверяя все дела своим помощникам, вникать в них самому. В труде Мономаха содержатся философские обобщения. Князь хорошо понимает, что жизнь.далеко не бесконечна, что сегодня ты живешь, а «заутра в гробе». Поэтому, считает он, следует творить добрые дела.

А.К. А сколько языков знал Ярослав Мудрый, ведь само его прозвище говорит об интеллекте и образованности?

П.Т. Точно сказать не берусь, но несколько — наверняка. Народная молва полушутя окрестила Ярослава Мудрого «тестем Европы». Одна из его дочерей была замужем за французским королем, другая за норвежским, третья за венгерским. Но Ярослава можно было назвать и «свекром Европы». Один из его сыновей женился на дочери могущественного императора Византии Константина Мономаха, второй — на немецкой принцессе, третий — на польской. Представьте себе, какой авторитет должен был иметь этот князь, живший в первой половине XI века, чтобы короли европейских стран почитали за честь с ним породниться.

Д.К. В последнее время некоторые коллеги-журналисты пытаются поставить под сомнение исторические заслуги Ярослава Владимировича, доказывая, что Мудрым его-де сделали наши историки...

П.Т. Их нигилистическое оригинальничание ничего, кроме досады, не вызывает. Исторические факты со счетов не сбросишь, как бы этого не хотели любители литературного и исторического эпатажа.

Д.К. В летописях в основном говорится о деяниях светских и духовных правителей. Но ведь историю делали не только князья и митрополиты... Сохранились ли сведения о каких-то других лицах, например, боярах или монахах?

П.Т. Да, мы знаем кое-что о жизни некоторых монахов, например, Нестора-летописца — автора знаменитой повести «Повести временных лет...». А до него летописцем был Никон Печерский, прозванный Никоном Великим. Есть мнение, что это не кто иной, как митрополит Иларион, ушедший после своего «разжалования» в монастырь и ставший историографом. Еще нам известно о летописце Сильвестре, который в Выдубицком монастыре, по его же собственному уверению редактировал «Повесть временных лет...»

Если же говорить о боярах, то были целые династии, состоящие при князьях, — им служил отец, потом сын, затем внук. К примеру, летопись донесла до нас имя боярина Вышаты, состоявшего при Ярославе Мудром. В 1043 году он с княжеским сыном Владимиром ходил в поход на византийцев. Предпринятая ими кампания окончилась неудачей. Вышата попал в плен и был отпущен лишь через несколько лет. Сын Вышаты — Ян Вышатич прославился как информатор первых киевских летописцев. Записывая с его слов какие-либо предания, они непременно отмечали: «Как сказал Ян Вышатич». По некоторым сведениям, он умер девяноста лет от роду и для многих был, если можно так выразиться, живой историей. По существу, прожив почти все XI столетие, он являлся связывающей нитью между X и XII веками. Ян Вышатич и сам многое видел, и от отца немало слышал.

Д.К. Мы со школьной скамьи помним о былинных богатырях — защитниках Руси. Что положено в основу былин? Можно ли, к примеру, утверждать, что Владимир Красное Солнышко — это Великий Киевский князь Владимир Святославич — креститель Руси?

П.Т. Безусловно. Большинство былинных героев, в частности Алеша Попович, Микула Селянинович, а уж тем более Илья Муромец, — вполне реальные люди. Они, естественно, героинизированы и наделены сверхъестественной силой. Но я уверен, что это не собирательные образы. Их прототипы существовали в действительности. Кстати, как известно, мощи Ильи Муромца покоятся в Киево-Печерской лавре.

Д.К. Несколько лет назад его мумию исследовали два киевских профессора-рентгенолога Т. Топчий и ныне покойный В. Милько. Так вот, они обнаружили ярко выраженные изменения в пояснично-крестцовом отделе позвоночника, что позволяет предполагать: Илья Муромец в течение какого-то времени не мог ходить и был прикован к постели. А ведь в легенде говорится, что богатырь болел и пролежал 33 года, после чего выздоровел и отправился сражаться с врагами. Кроме того, при рентгеновском исследовании мумии ученые выяснили, что витязь страдал редко встречающимся заболеванием гипофиза, которое проявляется так называемым акромегалоидным синдромом, ставшим причи-

ной характерного изменения его внешности. У легендарного богатыря были огромные стопы ног и кисти рук. А на его большом, широком лице выделялись выпуклые губы и крупный нос...

П.Т. Думаю, недаром у слов «былина», «быль» один и тот же корень.

Д.К. До сих пор мы говорили в основном о мужчинах. Но, наверное, кроме прославленной княгини Ольги, и другие женщины оставили след в нашей древней истории?

П.Т. Можно вспомнить Янку Всеволодовну — сестру Владимира Мономаха, основавшую в Киеве в 90-е годы XI века Андреевский, или, как его еще называли, Янчин монастырь и открывшую при нем школу для девиц из боярского окружения ее отца — князя Всеволода. Как пишет историк В. Татищев, они обучались «пению, швению, писанию и иным полезным ремеслам».

Родную сестру Янки — Евпраксию выдали замуж за германского императора Генриха IV, который ей изменял, развратничал и заставлял молодую жену сожительствовать со своими друзьями и собутыльниками. В конце концов Евпраксия обратилась в Церковный собор. Подробности, которые она там приводила, были такими, что святые отцы чуть не падали в обморок. Собор признал, что она права, и разрешил развестись с развратным мужем, после чего Евпраксия возвратилась в Киев и постриглась в монахини.

Очень известной в то время женщиной была и племянница Янки и Евпраксии — дочь Владимира Мономаха — Евфимия. Ее выдали замуж за венгерского короля Коломана, от которого у нее родился сын. Но престарелый монарх заподозрил Евфимию в неверности и отправил домой. Тут, при дворе киевских князей, она воспитывала сына Бориса Коломановича, который затем претендовал на венгерскую корону и участвовал в походах на эту страну, но своей цели так и не добился.

Д.К. Останки людей, о которых Вы рассказали, покоятся на территории нынешнего Киева. Но известно ли, где их могилы?

П.Т. Да, все они тут, под нами. Но где именно — мы не знаем. Сегодня нет и в помине большинства церквей и монастырей, в которых были похоронены князья и их близкие. Остались саркофаг Ярослава Мудрого в Софии и могила Юрия Долгорукого в церкви Спаса на Берестове (да и то условная). В Софийском соборе были погребены Всеволод Ярославич и Владимир Мономах. Но где их могилы, никто уже не ведает.

По роду своих занятий я, пожалуй, больше общаюсь с людьми, чьи голоса умолкли много веков назад, чем с ныне живущими современниками. Я мысленно слышу разговоры, которые вели между собой наши предшественники, знаю всех киевских князей. Они для меня — живые люди. Я написал книгу о Владимире Святом и Ярославе Мудром. А сейчас задумал рассказать о тай-

нах княжеского двора. В древнем Киеве было, конечно, много возвышенного, благородного и героического, но немало и суетного, и низменного, интриг и коварства. Наших предков, их жизнь и деяния не нужно идеализировать.

Эти люди не канули в небытие. Остались их мысли и дела. Мы строим свое независимое государство на мощном фундаменте тысячелетней цивилизации. И подчас только диву даешься, как прошлое неожиданно проявляется в нашей сегодняшней жизни. Без тех, чьи голоса умолкли много веков назад, она была бы намного беднее.

1999 р.

Странные истории случаются в истории

Разговор с ученым на «скользкую» тему.

(Із розмови з журналістом газети «Зеркало недели » А. Киянським)

Д.К. Чуть больше года назад ушел из жизни Василий Бидзиля — талантливый ученый, внесший большой вклад в украинскую ски-фологию. «Василий Иванович сделал выдающееся открытие. С его именем навсегда связана знаменитая чаша из кургана Гайманова могила, — говорил один из коллег умершего археолога. — А скифские цари таких вещей не прощают ». Сначала мне показалось, что мой собеседник шутит, но он утверждал это вполне серьезно. «Так считаю не только я, — объяснил он, заметив выражение недоверия, промелькнувшее на моем лице, — в институте то же самое скажут многие. Ведь несколько лет назад от «тяжелой и продолжительной болезни» умер и Борис Мозолевский, открывший всемирно известную пектораль. Скифолога, которому при раскопках кургана улыбнулось счастье, у нас многие, считают обреченным. Поверьте, это не чепуха и не вздорные суеверия. Вспомните о проклятии египетских фараонов и гибели ученых, открывших гробницу Тутанхамона. Конечно, на официальном уровне никто такие вещи обсуждать с вами не станет, о них говорят только шепотом...»

Лет двадцать за крамольные идеи и всяческий идеализм у советского человека могли быть крупные неприятности. Но сегодня времена, к счастью, другие. Мы можем открыто обсуждать самые еретические предположения. Действительно, в нашей истории немало непонятного, не поддающегося логическому осмыслению. Побеседовать на эту тему я предложил известному украинскому ученому, директору Института Археологии

HAH, академику Петру Толочко, и он, не без некоторого колебания, согласился. Итак, тема сегодняшнего разговора — иррациональное в истории и археологии.

Месть скифских царей?

Д.К. Петр Петрович, предвижу, что вопрос, с которого я хочу начать наш разговор, не вызовет у Вас особого энтузиазма. Что Вы думаете о «мести» скифских царей? Конечно, от подобной темы легко отмахнуться: мол, о чем тут рассуждать. Но ведь и «проклятие фараонов» у многих ученых вызывало только улыбку. А поди ж ты...

П.Т. Я не отношусь к таким вещам мистически и не думаю, что за этим действительно что-то есть.

Д.К. Но ведь о болезнях и гибели людей, осквернивших царские курганы, говорят не обыватели — сами ученые, и в частности, скифологи.

П.Т. Тем не менее они не прекращают исследования и раскопки этих «страшных» объектов. Что же касается двух упомянутых вами археологов, то ведь они ушли из жизни не в юном возрасте — оба были людьми немолодыми.

Д.К. Но и не старыми. Особенно Б. Мозолевский.

П.Т. И все же не думаю, что их смерть каким-то образом связана с открытиями, сделанными при раскопках курганов. Конечно, тревожить прах мертвых, если даже они жили несколько тысячелетий назад, кощунственно. Однако учтите, что мы не просто кладоискатели, а ученые. И зачастую исследуем лишь те памятники, которые и без нас были бы разрушены в связи со строительством ирригационных систем, каналов, дорог или рудников. Скажем, к Чертомлыцкому кургану подошел карьер. А вот находящуюся поблизости 18-метровую Нечаеву могилу — наверное, самый высокий курган, оставшийся в Украине, — никто трогать не собирается. Пусть себе стоит на радость потомкам. Если бы месть скифских царей существовала на самом деле, то разве справедливо было бы наказывать археологов, которые просто выполняют свой долг? К слову сказать, курганы степных владык исследовал и другой наш известный ученый — доктор исторических наук, профессор Алексей Тереножкин, но дожил до глубокой старости.

Д.К. Возможно, его открытия были менее значительными?

П.Т. Не скажите. Во-первых, он тоже имел отношение к Гаймановой могиле, где какое-то время работал вместе со своим учеником В. Бидзилей. Во-вторых, еще в 1949 году руководил раскопками знаменитого Мелитопольского кургана, где был найден уникальный золотой горит (обкладка колчана), который сейчас считается одним из самых знаменитых экспонатов Музея исторических драгоценностей Украины.

Д.К. Насколько мне известно, в результате тяжелых болезней и несчастных случаев нередко погибали и так называемые гробокопатели, грабившие погребения скифов еще до революции. В народе считали, что их смерть — наказание за святотатство.

П.Т. Изучение материальной и духовной культуры предков и осквернение их могил — разные вещи. Если нет оправданной необходимости, уважающий себя ученый раскапывать древние захоронения никогда не станет. Хотя, справедливости ради, должен признать, что до революции скифские курганы вскрывали порой и без особой надобности — скорее просто из любознательности. Однако и египетским пирамидам, а также погребениям инков и майя, в которые проникали ученые, ничего, кроме времени тоже, как будто, не угрожало. Приходится признать, что часто нами движет элементарное человеческое любопытство.

Впрочем, многих влекут к могилам скифских царей легенды о несметных сокровищах, якобы хранящихся в таких степных пирамидах. До сих пор чуть ли не в каждой области бытуют свои легенды о сокровищах, спрятанных в скифских курганах. В Запорожской рассказывают о золотой лодке, в Полтавской — о коне из благородного металла, в других — о золотых диадемах и даже целых каретах. В общем, пищи для ума предприимчивых людей хоть отбавляй. Жаль только, что почти нигде не вспоминают о законах, запрещающих разрушать памятники истории и присваивать достояние государства. Как бы там ни было, большинство курганов давным-давно разграблено. То, что находят ученые, лишь жалкие крохи легендарных сокровищ.

Когда умирал скифский царь, писал древнегреческий историк Геродот, его тело бальзамировали и возили по всей стране. Так продолжалось 40 дней. Потом прах доставляли в местность Геррос и там хоронили. Через год после смерти царя скифы расставляли вокруг кургана, под которым он был погребен, почетную стражу — умерщвленных воинов и коней. Рассказ Геродота многим казался лишь легендой. Но когда несколько лет назад участники украинско-немецкой археологической экспедиции, раскапывающей знаменитый Чертомлыцкий курган, начали расчищать землю вокруг крепиды, они действительно увидели кучки, где человеческие и лошадиные кости были перемешаны с фрагментами конской сбруи. Если не считать воинов-сторожей, в кургане вместе с царем похоронено около двух десятков людей: царица, слуги, оруженосцы, конюхи. Все они были убиты, чтобы сопровождать своего повелителя в загробной жизни.

Д.К. И все же, наверное, существуют причины, в силу которых многое, связанное с этим народом, до сих пор окутано неким мифическим флером?

П.Т. Сказать, что скифы были каким-то особым, мистическим народом, я не могу. Но некоторые вещи, связанные с ними, нам до сих пор непонятны. Возможно, подобные факты и стали причиной рождения легенды о мести безжалостных степных владык. Например, я много думал о скифском погребальном обряде. Он явно не вяжется с тем обстоятельством, что это общество уже по существу стояло на пороге образования классов и государственности. Ведь, спрятав золото в могилу, его на многие столетия изымали из обращения. Перед нами явный анахронизм. А что значит враз, одним махом убить 250 коней, бывших тогда огромным богатством. Здесь мне как раз и видится тот самый элемент иррациональности, о котором вы говорите.

Д.К. Но кроме лошадей, скифы, отправляя в последний путь своего вождя, убивали десятки ни в чем неповинных (ив основном молодых!) людей. Такая жестокость просто необъяснима...

П.Т. Ну, в те далекие времена человеческая жизнь часто стоила меньше, чем лошадиная. Наложниц и рабов у скифских царей было много. Что же касается их мести, то здесь наша беседа может сделать совершенно неожиданный поворот...

Человек никогда не знает, от чего ему суждено умереть. Вспомните пушкинскую историю о смерти вещего Олега. Кстати, некоторые специалисты утверждают, что исследователей гробницы Тутанхамона погубило не «проклятие фараонов», а болезнетворный вирус, содержащийся в помете летучих мышей. Выходит, ученых убили зверьки, гнездившиеся в подземелье. По-моему, такая версия выглядит довольно правдоподобной.

Теперь обратите внимание на следущее обстоятельство. Археологи, копаясь в земле, имеют дело с останками многих людей, живших и несколько тысячелетий, и несколько столетий назад. Но кто знает, от чего они ушли в мир иной, чем болели. Может, их свела в могилу оспа, чума, холера или, скажем, столбняк? Сейчас известно, что некоторые вирусы представляют опасность и через два—три столетия. А вообще сколько живут патогенные микроорганизмы, оставшиеся в курганах, катакомбах и обычных захоронениях, мы просто не знаем. Вот вам и «месть» тех, чей покой мы потревожили.

Д.К. И все-таки, хотите Вы того или нет, главными осквернителями древних могил являются следопыты истории.

П.Т. А вот тут-то вы ошибаетесь. Я легко могу доказать, что этим мало почтенным делом занимаетесь и лично вы.

Д.К. ?!

П.Т. Если бы каждый покойник, чей вечный сон был потревожен, стал мстить, всем нам пришлось бы плохо. Древние города, к числу которых относится и Киев, стоят на костях. Кто может поручиться, что под зданием президиума HAH, в котором мы с

вами сейчас беседуем, в свое время никого не хоронили или что нет старых могил под нашими домами? В нашей столице где ни копни — везде наткнетесь на кости. На территории, которую занимает сегодняшний Киев, покоятся останки миллионов людей.

Подобная ситуация характерна и для других древних городов Европы — Рима, Парижа, Лондона. Конечно, строить дома и целые кварталы на бывших кладбищах — большой грех. Но, скажите, какой у нас выход? Киев не может растянуться до Житомира или Чернигова. Все хорошие места на матушке-земле постоянно кем-то заняты. И, уходя из жизни, одни ее обитатели освобождают пространство другим.

Д.К. Хочу задать Вам еще один «неудобный » вопрос. Если за многие десятилетия в районе Старокиевской горы раскопано, скажем, две сотни погребений, относящихся к древнерусскому периоду, то зачем вскрывать ничем не отличающееся от них двести первое? Лишь для того, чтобы чем-то занять сотрудников Киевской экспедиции Института археологии?

П.Т. Вопрос, и впрямь, едкий, но ответить на него совсем не трудно. Если вы раскопали даже 200 древних могил, то в 201-й можно столкнуться с тем, о чем вы и слышать не слыхивали. Учтите еще то обстоятельство, что на территории Киева встречаются различные погребения — и собственно славян-русичей, и представителей пришлых племен — чуди и мери, и норманов, и хазар, и многих других. Да, мы, действительно, раскапываем похожие друг на друга древние жилища (например, деревянные срубы на Подоле). Но ведь в каждом из них обитала какая-то семья — со своими особенностями, собственными вещами. Изучая их, всегда можно узнать что-то новое. Кроме того, количество, как известно, способно переходить в качество. Особенно сейчас, при компьютерной обработке археологических материалов. Мы получаем ценнейшие сведения об этнографии, антропологии, демографической ситуации и даже об экономическом положении жителей древнего Киева.

Д.К. Несколько лет назад ни раскопках, ведущихся в рийоне Старокиевской горы, мне довелось увидеть жутковатую картину: сквозь скелет и останки гроби проходил рживый железный костыль — словно умершего прибили к его последнему прибежищу. Как сие объяснить?

П.Т. Очень просто. Тут была похоронена ведьма (или мужчина-упырь). Ее прибили к гробу, чтобы не вставала из могилы и не тревожила своих соплеменников, не пила кровь живых. Такие погребения встречаются довольно часто.

Д.ТС". Выходит, наши предки в чисти суеверий могли бы дить ним сто очков вперед?

На полях древних миниатюр и рукописей часто изображены черти и существа с собачьими мордами и диким оскалом...

Д.К. А бывают ли случаи, когда факты и явления, о которых стало известно в результате раскопок, с точки зрения здравого смысла и материалистических представлений, объяснить невозможно?

П.Т. Случается и такое. Неожиданные открытия в истории происходят сейчас, пожалуй, не реже, чем в физике или биологии. В последние годы большой интерес ученых вызывают своеобразные «города », относящиеся к Трипольской культуре. Такие поселения медно-каменного века поражают своими размерами. В них по 2—3 тысячи домов, в каждом из которых жили по 5—6 человек. Перемножим и получим количество для времен энеолита совершенно ошеломляющее — 12—15 тысяч. Зачем древним хлебопашцам нужны были столь внушительные поселения? Ответить на этот вопрос наука сегодня не может. Но с трипольскими «мегаполисами» связана еще одна тайна, возможно, даже более волнующая.

В начале III тысячелетия до нашей эры они вдруг прекратили свое существование. Дома были сожжены, их обитатели куда-то исчезли. Почему? По какой причине? Эти вопросы, что называется, повисли в воздухе. Все 15 тысяч жителей враз умерли? Но тогда должны быть огромные могильники. А их нет. Остается допустить, что люди могли неожиданно мигрировать. Однако жилища брошены со всем скарбом. При раскопках в них находят горшки, зернотерки, различные каменные и костяные орудия труда. А ведь каждое представляло в те далекие времена огромную ценность. Создается впечатление, что все подобные вещи брошены их владельцами, внезапно. С точки зрения здравого смысла, приемлемого объяснения трипольской загадки пока, к сожалению, не существует.

Другой пример — Вельское городище на Полтавщине. Валы этого гигантского скифского укрепления протянулись по периметру на целых 36 километров, а их высота до сих пор достигает девяти метров. Спрашивается, как две с половиной тысячи лет назад их насыпали? При тех примитивных орудиях труда на подобное строительство потребовалось, возможно, несколько десятилетий. Но коль у вас в запасе 20—30 и больше относительно безопасных лет, зачем вам оборонительные валы? Согласитесь, перед нами загадка не хуже предыдущей.

Д.К. Не допускаете ли Вы, что к циклопическому «городу» скифов имеют отношение представители внеземной цивилизации, на которых мы сейчас склонны списывать все, что не поддается логическому осмыслению?

П.Т. Если Вы интересуетесь этим серьезно, то отвечу коротко: не допускаю. Ведь культурный слой там точно такой же, как и на

других аналогичных, но менее масштабных объектах. И почему мы с вами, когда чего-то не можем понять, сразу прибегаем к столь экзотическим объяснениям? Мы привыкли к мысли, что древний мир был замкнутым и самодостаточным, что в ту пору жизнь людей столетиями не изменялась. И вдруг на палеолитических стоянках, открытых на севере Украины, археологи обнаружили раковины каури, попавшие сюда с берегов Средиземного моря или даже далекого южного океана. Спрашивается, как 20 тысяч лет назад подобные вещи могли переместиться на такое огромное расстояние? Так же трудно объяснить, каким образом в памятники более позднего, скифского времени, попали алебастровые чаши, изготовленные в Сирии или Египте.

Д.К. До сих пор мы говорили о труднообъяснимых находках и явлениях, так сказать, материального плана. Однако столь же иррациональными, не поддающимися осмыслению могут быть, очевидно, и поступки конкретных исторических лиц?

П.Т. Вы правы. В качестве примера приведу странную судьбу, а главное, смерть самого храброго труса в истории Киевской Руси — черниговского князя Михаила. Всю жизнь этот мятежный человек провел в поисках лучшей доли. Из Чернигова он ходил в Новгород, затем возвращался и опять уходил на север. Потом ходил в Киев и Галич. В основе большинства его последующих «нелогичных» поступков был панический страх перед татарами. Их боялись и другие князья, но чтобы так, как он... Татары подошли к Киеву, и Михаил тотчас ушел на Волынь. Они приблизились к Владимиру, и он тут же убежал в Польшу, а затем и еще дальше — в Германию. Когда орды завоевателей ушли, черниговский князь возвратился в Киев и какое-то время жил на острове в районе Выдубичей.

И вдруг в 1246 году Михаил решает идти в ставку Батыя за ярлыком на черниговское княжество. В то время на поклон к татарскому хану ходили и другие князья. Например, Данило Галицкий совершенно спокойно выполнил все довольно унизительные для православных требования языческой обрядности: поклонился идолам и кустам, прошел очищение огнем, испил чашу кумыса. Точно так же поступил новгородский князь Ярослав Всеволодович. Конечно, русские люди были обижены, что их князья преклоняют колени перед Батыем, но не осуждали их. Ведь таким способом князья старались сберечь от татар свою землю.

Михаил неожиданно заявил, что в ставку он пойдет, но выполнять языческие обряды не станет (может быть, под влиянием священника, который, снаряжая его в дорогу, предупреждал: если ты это сделаешь, погубишь свою душу). Практически Михаил шел на заклание, понимая, что из ставки татарского хана ему живым не вернуться. Батый, узнав о таком решении, оценил его

смелость и попросил своего воеводу уговорить Михаила, чтобы тот все-таки выполнил языческие обряды. Но черниговский князь стоял на своем. И в результате был обезглавлен.

Само собой разумеется, потом Русская православная церковь провозгласила его святым. По-моему, как это ни кажется странным, он пошел на смерть из-за любви к себе одному — боялся погубить душу. А нужно было в первую очередь, как говорили в старину, «спасать други своя».

Не менее алогичная история произошла в Киеве после известного Любечского съезда, на котором русские князья провозгласили мир и согласие. Сразу же вслед за этим волынский князь Давид Игоревич и киевский Святополк Изяславич совершили невиданное даже по меркам того сурового времени злодеяние — ослепили теребовльского князя Василька. Он ехал из Чернигова к себе домой и по дороге остановился в Выдубецком монастыре. Отсюда его обманом заманили на Старокиевскую гору — во дворец великого князя. А потом скрутили, закатали в ковер, отвезли в городок Звенигород поблизости Киева и там выкололи глаза.

По версии Давида Игоревича, он вроде бы хотел занять «стол» — ив Киеве, и во Владимире-Волынском. Но, во-первых, это было явной ложью. Во-вторых, даже став слепым, Василько оставался князем и, следовательно, все равно мог претендовать на «стол». Получается какой-то абсурд...

Остановлюсь еще на одном труднообъяснимом психологическом феномене. Накануне монголо-татарского нашествия (в 30-е годы XIII столетия) древнерусские летописи были переполнены сообщениями о землетрясениях, страшном море, напавшем на многие города, нашествии саранчи. Люди как бы предчувствовали беду и замерли в ожидании чего-то страшного, неотвратимого. С татарами русские князья познакомились еще в 1223 году на реке Калке. Но вряд ли только этим можно объяснить ожидание грядущей катастрофы. Очевидно, в такие периоды истории действует какой-то другой, не известный нам, биологический механизм. Люди не могут объяснить, отчего их преследует ужас, откуда появляется предчувствие неотвратимой беды.

А.К. Как Вы полагаете, в самой исторической науке существуют «проклятые» темы, не доставляющие ученым ничего, кроме неприятностей?

П.Т. Это прежде всего «вечная» проблема этногенеза — происхождения народа. В советский период справедливо считалось, что русские, украинцы и белорусы происходят от одного корня. Правда, русские, почему-то, считались старшими братьями. С позиций официальной советской идеологии выходило, что народы мы родственные, однако не равноценные. Но парадокс в том, чт

сейчас данная тема столь же «скользкая», какой она была в минувшие годы. То, что у нас в Украине русских не признают старшими братьями, это понятно. Но многие не считают их теперь даже дальними родственниками, доказывая, что общих корней у нас вообще не существует. Мы, мол, происходим от полян, древлян и северян, а они совсем от других племен. К тому же русские «обугрофинились», а украинцы сохранили свою этническую чистоту.

Как видите, тема сама что ни есть «проклятая». Однако здесь, понятное дело, никакая не чертовщина, а чистой воды политика. В прошлом это был ложный патриотизм великорусского толка. Сегодня маятник качнулся в другую сторону.

Д.К. Петр Петрович, имеет ли место иррациональное начало в Вашей собственной жизни? Или Вы считаете диалектический материализм непогрешимым и универсальным — эдакой палочкой-выручалочкой на все случаи?

П.Т. Честно говоря, не считаю, хотя вообще-то я человек рациональный и отношу себя к убежденным материалистам. Если ваш вопрос подразумевает, верю ли я в высшую силу (Бога, Космический Разум), которая управляет миром, сразу отвечу: не верю. К слову, коль все поступки запрограммированы свыше, то ничего иррационального вообще не существует, а значит наша беседа на эту тему бессмысленна.

Однако, если говорить серьезно, то мне кажется, что далеко не все можно объяснить с позиции здравого смысла. Сплошь и рядом именно неожиданный, иррациональный поступок оказывается единственно правильным. Может, такая целесообразная алогичность запрограммирована в подкорке всей предыдущей жизнью. Замечено, что необъяснимые вещи чаще происходят в моменты каких-то личностных потрясений либо общественных катаклизмов. Но, как бы там ни было, убежден, что причины иррационального следует искать не на небесах либо в преисподней — они в нас самих. Человеческая психика — вот самое замечательное и загадочное из всего, что создала природа.

2000 р.

Десятинная церковь: за и против

(Із розмови з журналістом газети «Зеркало недели » Д. Киянським)

Этот храм, построенный тысячу лет назад на Старокиевской горе рядом с княжеским дворцом, возвышался над Подолом и днепровскими далями и до появления Киевской Софии не имел

себе равных. Он погиб в страшную для Руси годину — во время татаро-монгольского нашествия.

Древний храм простоял в руинах почти четыреста лет. И лишь в начале XVII века при митрополите Петре Могиле к одной из его сохранившихся стен пристроили деревянную церквушку. Но через некоторое время разрушилась и она. Только в 1828 году по проекту архитектора Стасова была возведена новая Десятинная церковь. Увы, сооруженная в псевдовизантийском стиле, она не шла ни в какое сравнение со знаменитым древнерусским храмом и ничем особенным не выделялась. В 30-е годы ушедшего века, когда по решению партийного руководства республики уничтожали «культовые сооружения», ее взорвали. Такая краткая биография знаменитого памятника.

В последнее время в Киеве в буквальном смысле возвращены из небытия церковь Богородицы Пирогощей на Подоле, Михайловский Златоверхий собор, сейчас завершается возрождение разрушенного во время войны Успенского собора Киево-Печерской лавры. Естественно, что некоторые специалисты, да и просто люди, интересующиеся историей, не могли не вспомнить об одном из самых древних и знаменитых храмов Киевской Руси. Поэтому распоряжение Президента Украины о воссоздании Десятинной церкви и поручение, данное Кабинету Министров, внести ее в программу возрождения памятников вызвало неоднозначную реакцию общественности. Наряду со сторонниками, у идеи построить новый «древний храм» (будем называть вещи своими именами) есть немало противников.

А.К, Петр Петрович, как Вы относитесь к возрождению древних храмов?

П.Т. У нас их не возрождают, а строят сегодняшние копии в современных материалах. Мы не пытаемся воссоздать, скажем, плинфу, а также камень или шифер, которые применялись во времена Киевской Руси. Подобные сооружения возводятся индустриальным способом — при помощи арматуры, цемента, бетона и крупноформатного кирпича. Иными словами, по материалу такие церкви ничем не напоминают древний памятник. Поставить их воссоздание на строительный конвейер — это* абсурд.

Кроме того, мы не в состоянии решить проблему интерьера. Например, в Михайловском Златоверхом соборе были великолепные древние мозаики и фрески, а также живопись более позднего времени. Сегодня их восстановить невозможно.

А.К. Но ведь часть фресок сохранилась. Почему их нельзя «имплантировать » ?

П.Т. Этого не следует делать ни в коем случае. Сейчас они находятся в музеях. И пусть там остаются. Если попробовать перенести

их на стены, боюсь, мы их окончательно потеряем. Некоторые фрески и мозаики, вывезенные в свое время из Михайловского собора, смонтированы в Киевской Софии. Значит, сначала их придется извлечь, а проще говоря, вырубить из стены. Подобная операция небезопасна. Да и не нужна. Если же говорить об Успенском соборе Киево-Печерской лавры, то здесь были и великолепные фрески, и живопись последующих веков, включая роспись, выполненную В. Верещагиным. Как подобные сокровища воссоздать?

Восстанавливать древние памятники следует в исключительных случаях. Согласен, решение о возрождении Успенского собора — и правильное, и своевременное. Его руины были незаживающей раной. К тому же некоторые фрагменты древнего сооружения сохранились. В данном случае еще можно говорить о реконструкции. А вот в отношении Михайловского храма такое уже не скажешь. Его от начала и до конца построили заново. Как и церковь Богородицы Пирогощи. Всего этого для Киева более чем достаточно. Глубоко убежден, заниматься еще и Десятинной церковью нет ни смысла, ни возможностей. Хотя бы по той простой причине, что исследователи просто не знают, какой она была. Конечно, уничтожение в советское время ее стасовской преемницы — преступление и вандализм. Однако сомнительное «восстановление» этих грехов никоим образом не искупит.

А.К. Но ведь фундаменты знаменитого древнерусского храми все же остались.

П.Т. К сожалению, практически, нет. Существует примерно 7—8 вариантов графической реконструкции. Фундаменты, трассированные на том месте, где стояла церковь, — лишь один из вариантов, не претендующий, как и все остальные, на полную достоверность. К тому же имеется предположение, что храм строился не в один прием и что сначала сооружалось основное ядро, а потом оно обстраивалось галереями. Мы совершенно не представляем себе архитектуру церкви. Ее галереи могли быть открытыми и закрытыми, одноярусными и двухъярусными. Храм мог быть пятикупольным и многокупольным. Скажем, их тут насчитывалось 13 — как в Киевской Софии. А может, как указано в одном из списков «Городов дальних и ближних», чуть ли не 25 куполов. Далее — какой высоты была Десятинная церковь? Сие нам тоже неведомо. Как же воссоздавать то, о чем мы так мало знаем? По всем международным хартиям, регламентирующим восстановление памятников, подобное совершенно невозможно. Что бы мы сегодня на Старокиевской горе ни построили, это лишь отдаленно будет напоминать храм X века.

Даже наш крупнейший историк архитектуры профессор Юрий Асеев, выполнивший графический вариант реконструкции Десятинной церкви, считает, что мы в состоянии предположить,

какой она могла быть, но ни в коем случае не можем утверждать, что именно такой она была. Как честный исследователь, он хорошо понимает, что воссозданное сооружение не сможет быть адекватным тому, которое существовало в действительности.

И еще один серьезный аргумент против. Изменилась вся градостроительная ситуация. Прорезана улица Владимирская, которой в древности не было. Сегодня юго-восточный угол сооружения нависал бы над входом на территорию Национального музея истории Украины. При строительстве церкви пришлось бы снимать гранитное ограждение с лестницей, что сопряжено с потерей привычного нам архитектурного пейзажа. К тому же строительная площадка отрезала бы музей от внешнего мира. Наконец, рядом на более низком холме находится настоящий архитектурный шедевр — Андреевская церковь Расстрели. Как она будет выглядеть по соседству с огромным новоделом? Ведь, Десятинная церковь по своим габаритам не многим уступала Софийскому собору.

Если мы хотим достойно отметить двухтысячелетие рождества Иисуса Христа, мне кажется, следует построить на новом месте современный храм. И пусть он будет памятником, достойным нашей эпохи, шедевром, который останется в Киеве на века. А вот древние церкви, по моему глубокому убеждению, «воссоздавать» больше не нужно. Мы должны лучше сохранять те, что есть. В столице много прекрасных памятников XVII—XIX веков, которые давно пора привести в порядок.

2000 р.

«До основанья, а затем...» — уже проходили

Відкритий лист Голові Верховної Ради України I. С. Плющу

Високодостойний Іване Степановичу!

Звернутися до Вас з цим листом мене змусило рішення парламентської більшості від 21.01.2000 р. про заміну на фасадах будинку Верховної Ради (вул. М. Грушевського, 5) старої символіки на нову. Заяви щодо цього лунають від часу набуття Україною державного суверенітету. Але практично на цей відповідальний крок зважуємося тільки тепер, коли у Верховній Раді відбулася так звана «оксамитова революція».

Не буду наголошувати на сумнівній моральності такого рішення. Руйнувати — не будувати. Звертаю Вашу увагу лише на юридичну його неправочинність. Адже йдеться не про звичайну

будівлю, а про пам'ятку архітектури національного значення, яка внесена до Державного реєстру, увійшла до всіх енциклопедичних і довідково-історичних видань і охороняється законом.

Автором цієї унікальної споруди, зведеної в 1936—1939 роках, є видатний український зодчий В. Заболотний. У розробці проекту брали участь також архітектори Н. Чмутіна, П. Красицький, Г. Граужис, А. Кіріндас, Є. Сарнавський та інженер Ю. Каннібах. Плафон вестибюля «Мальовнича Україна » розписаний художниками В. і Б. Щербаковими. У 1985 році під час виконання реставраційних робіт під керівництвом Н. Чмутіної на бічних ризалітах головного фасаду будинку було встановлено чотири скульптурні групи (скульптор В. Зноба), які передбачалися ще проектом В. Заболотного.

Важливою особливістю споруди, що надає їй завершеності та гармонії, є надзвичайно вдале поєднання архітектурних елементів із скульптурним декором фасадів. Два її парадні парапети прикрашено пластичними композиціями з гербами Української РСР у картушах, обрамленими обабіч нахиленими знаменами. За задумом архітектора, вони є не лише невід'ємною частиною декору, але й безпосередніми формоутворюючими елементами фасадів споруди. Аналогічну декоративно-символічну роль виконують композиції з серпа і молота на ризалітах, в оздобленні залу засідань Верховної Ради, її вестибюлів, переходів, брам. Радянською є і символіка скульптурних груп.

Отже, згідно з необільшовицькою логікою, нам слід відмовитися не лише від старих гербів на парапетах, але й від усіх інших елементів ненависної соціалістичної символіки. Але в такому разі фактично буде знищено одну з найкращих пам'яток архітектури Києва радянського періоду. Складається безпрецедентна ситуація, коли держава, обов'язком якої є охорона пам'яток історії та культури, сама ініціює їх руйнування (На щастя, тотальної заміни старої символіки не відбулося. Українські тризуби в екстер'єрі мирно співіснують із серпами і молотами, а також п'ятикутними зірками в інтер'єрі будинку Верховної Ради України.).

Високошановний Іване Степановичу! Я звертаюся до Вас від імені Українського товариства охорони пам'яток історії та культури з проханням переглянути це неправочинне рішення. Виявіть зваженість і мудрість, не допустіть, щоб Верховна Рада зажила ще й геростратової слави.

Ви можете цілком резонно зауважити, що нині Україна має нові державні символи і вищому законодавчому органу просто негоже працювати під старими. Це справді так. Але з цієї пікантної ситуації можна вийти достойніше.

Найкращим розв'язанням проблеми було б спорудження для Верховної Ради нового будинку. Якщо на це спромоглася свого

часу поневолена республіка, то чому цього не може дозволити собі незалежна держава Україна? Тим паче, що ця споруда призначалася для парламенту іншого типу і зовсім не відповідає потребам нинішнього.

Якщо зводити нову будівлю парламенту України, гідну її суверенно-державного статусу, не маємо наміру і вважаємо, що можемо вдовольнитися й старою (радянською), тоді, не руйнуючи колишньої символіки, можна було б змістовно замінити її нинішньою. Наприклад, виготовити державні герби з тризубом із бронзи, чавуну або якогось іншого матеріалу і встановити над центральним входом до будинку Верховної Ради. У поєднанні з жовто-блакитним прапором над куполом вони були б достатнім державно-політичним визначенням статусу будівлі. Стара символіка в такому разі сприйматиметься як архітектурний декор епохи, що відійшла в минуле. Так, як сприймаються нині царські чи королівські герби на давніх спорудах України.

2000 р.

Еще раз об «Имении»

В газете «Зеркало недели» № 36 (309) за 16—22 сентября 2000 г. опубликована статья Надежды Бойченко «Имение». Целиком разделяю ее озабоченность состоянием сохранности памятников культуры в пределах историко-культурного заповедника «Трахтемиров». Ничего, кроме глубокого сожаления не может вызывать строительство в ландшафтном парке частных дворцов и вертолетных площадок, а также включение в так называемое «Имение» археологических объектов. Вызывает удивление и то, что государственный историко-культурный заповедник оказался, по существу, поглощен частным ландшафтным парком.

Вот только вины в этом нет ни Украинского общества охраны памятников истории и культуры, ни Института археологии HAH Украины, которые я имею честь возглавлять, ни моей личной. Обидно, что журналистка Н. Бойченко, готовя публикацию, не удосужилась поговорить со мной, ознакомиться с документами, а также и уяснить для себя, кто в нашей стране облечен правами давать или не давать подобные разрешения. Институт археологии HAH Украины и УООПИК были инициаторами создания государственного историко-культурного заповедника «Трахтемиров». Предполагалось, что в его территорию войдет прибрежная днепровская полоса от Бучака до Канева, особенно насыщенная археологическими и историческими памятниками. К сожалению, распоряжением Черкасской областной государственной адми-

нистрации от 08.09.1999 г. № 334, подписанным А. Даниленко, заповеднику выделена территория только между селами Бучак и Григоровка Каневского района Черкасской обл., общей площадью 590 га.

Такое территориальное сужение заповедника обуславливалось, по-видимому, тем, что Черкасская госадминистрация параллельно уже готовила еще одно решение о создании «Регионального ландшафтного парка «Трахтемиров». Управление градостроительства и архитектуры Черкасской области 22.07.1999 г. направило в различные центральные инстанции письма с просьбой рассмотреть материалы о создании коммерческой структурой на всей территории существующего государственного заповедника ландшафтного парка и высказать свое мнение о возможности реализации такого проекта.

Институт археологии HAH Украины отослал в Черкасскую областную госадминистрацию ответ от 13.09.1999 г. за моей подписью, в котором утверждалось, что «преобразование заповедника в региональный ландшафтный парк приведет к произвольному использованию земли в хозяйственных целях, а также и к полному уничтожению памятников археологии». В письме от 04.10.1999 г., подготовленном в ответ на обращение Аграрно-экологического объединения «Трахтемиров», Институт по существу подтвердил свою прежнюю озабоченность судьбой историко-культурного заповедника. Ничего «обратного» первому письму, как утверждает Н. Бойченко, в нем нет. Вот как звучит заключительный абзац второго письма: «Институт археологии, как и ранее, настаивает на необходимости информировать научную общественность по поводу перспектив развития заповедника, готов изложить свои рекомендации и оказать научно-методическую помощь в разработке генерального плана, чтобы предотвратить разрушение памятников археологии». Что касается инициативы Аграрно-экологического объединения «Трахтемиров» по созданию ландшафтного парка на территории Григоровского сельского совета, то она была признана нами как заслуживающая рассмотрения.

Таким образом, ни Институт археологии HAH Украины, ни УООПИК не говорили своего «Да!» на предположение частной коммерческой организации о создании ландшафтного парка на Приднепровской возвышенности Каневского района Черкасской области. Да, собственно, у нас это «Да!» никто и не пытался получить. Переписка велась скорее для успокоения общественного мнения: мол, «консультируемся с учеными».

О том, что под ландшафтный парк были отведены также огромные площади Приднепровской возвышенности в пределах Мироновского района Киевской области, Институт археологии

HAH Украины и УООПИК узнали только из публикаций председателя управления АОЗТ Аграрно-экологического объединения «Трахтемиров» А. Слоневского. Государственная администрация Киевской области вообще не сочла нужным хотя бы проконсультироваться с нами по этому поводу.

Удивительными оказались решения советов соседних областей о создании единственного негосударственного ландшафтного парка. Киевский принял его 17.02.2000 г. (№ 168/10), а Черкасский — 26.02.2000 г. (№ 14—14). Трудно отрешиться от мысли, что передача Приднепровской возвышенности в частные руки осуществлялась с благословения очень высокой государственной институции. Ведь речь идет не о каких-то полупустынных и окраинных землях, а о красивейших приднепровских угодьях, богатых памятниками истории и расположенных в самом сердце Украины. И не о десятках или сотнях гектаров, а о нескольких тысячах.

В развитии идеи ландшафтного парка видно, как постепенно росли аппетиты не известного мне хозяина днепровских круч. Сначала предполагалось создать парк на территории государственного историко-культурного заповедника «Трахтемиров» в пределах Григоровского сельского Совета. Затем этого показалось мало и парковые земли распространились на сопредельные территории Киевской области. В результате общая площадь ландшафтного парка в десять раз превзошла площадь историко-культурного заповедника. И теперь уже государственный заповедник оказался на территории приватного парка, а не наоборот, как задумывалось вначале. Впрочем, возможно, так и задумывалось, а только говорилось другое.

Не получилось и широкого разрекламированного возможного сотрудничества заповедника и парка в деле охраны памятников культуры на общей территории. По существу, и общей территории не стало. Земли между Трахтемировым и Григоровкой, отводившиеся ранее заповеднику, теперь оказались в безраздельной юрисдикции ландшафтного парка. Заповедник вытолкнут на его южную периферию и фактически перестал быть ему интересен.

Сама по себе идея парка на Приднепровской возвышенности не является ущербной. Поэтому Институт археологии HAH Украины и предлагал во втором письме открыто ее обсудить. Более того, институт и УООПИК уже давно (начиная с 1984 г.) выступали с подобным предложением. Однако мы имели в виду Национальный историко-культурный ландшафтный парк, а не приватный и, конечно же, не с режимом закрытой зоны. Утверждения Н. Бойченко о необычной режимной строгости — чистая правда. Что уж там говорить о посторонних людях, пусть даже и журналистах, когда не имеют права свободного передвижения по территории парка даже профессиональные археологи. А ведь ин-

ститут заключил с Аграрно-экологическим объединением «Трахтемиров» договор о сотрудничестве в деле исследования и охраны памятников археологии на территории парка.

В заключение хотел бы высказать надежду, что юридический статус регионального ландшафтного парка «Трахтемиров» не является окончательно определенным и наше независимое государство сумеет установить свою долю участия и ответственности в архиважном для развития украинской духовности деле охраны памятников культуры и природы в историческом центре Украины.

2000 р.

Ще раз про чорно-білу археологію

(Стаття, опублікована в газеті «Зеркало тижня")

Дискусія, присвячена важливим проблемам охорони і використання археологічних нам' яток, котра розгорнута на сторінках нашої газети, викликає неабиякий інтерес у читачів. Ми вже знайомили їх з тонкою зору колещіонери археологічних знахідок С. Платонова і голови комітету Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження А. Танюки. Тепер надаємо слово відомому історику і археологу, академіку НАЙ України П.П.Толочку.

Пристрасті навколо проекту Закону «Про охорону археологічної спадщини»

Поділившись своїм враженням від статті п. Танюка «Чорно-біла архіархеологія», надрукованій у газеті «Дзеркало тижня» від 5 квітня 2003 р., з одним із моїх академічних колег, я почув дещо несподівану відповідь: «А що, Ваша стаття була б кращою, коли б довелося писати про стан справ у театральній режисурі? » Напевно, ні. Але я ніколи і не відважусь писати про те, у чому не розбираюсь. Пан Танюк наважився, очевидно, свято вірячи, що і в археології він такий же дока, як в режисурі. При цьому, змішав грішне з праведним. Будь-яка дискусія у зв'язку з цим позбавлена сенсу. її і не буде у цій статті. І все ж, поважливе ставлення до читачів газети змушує мене дати хоч деякі роз'яснення щодо «відверть » п. Танюка.

Почати слід, очевидно, з головного, з проекту закону «Про охорону археологічної спадщини», який покликаний унормувати стан справ у сфері охорони пам'яток археології. Необхідність його викликана самим життям. Адже навіть і п. Танюку зрозуміло, що сьогодні тут правлять бал «чорні археологи» і

пов'язані з ними так звані рятувальники української культури — колекціонери. Проект був схвалений Верховною Радою у першому читанні й жодного намагання з мого боку «протягти» його в цілому, як стверджує п. Танюк, не було. Навпаки, стоячи на трибуні Верховної Ради, я просив депутатів не голосувати в цілому, оскільки добре розумів, що закон потребує широкого обговорення і доопрацювання.

Готувати до другого читання проект закону згідно з регламентом Верховної Ради справді мав комітет з питань культури і духовності. На жаль, у п. Танюка не виявилося жодного бажання займатись цією рутинною роботою. Натомість з незвичайним завзяттям він заходився торпедувати проект. Неймовірно, але спільником його виступило Міністерство культури України, яке покликане охороняти культурну спадщину і, на жаль, навіть найменшою мірою не справляється з цим завданням.

Аргументи проти проекту закону просто неспроможні. Бачте, все у цій сфері вже унормоване іншими законами, у тому числі і «Законом про охорону культурної спадщини ». Новий закон дублює положення попередніх. Пізніше, правда, почали говорити, що основною його вадою є те, що він виписаний із позицій інтересів Інституту археології HAH України, який не є державною установою. При цьому, і п. Танюк, і міністерські чиновники вперто продовжують обговорювати першу редакцію, хоч добре знають, що за два роки, поки вони боролися проти, спеціалісти і народні депутати доопрацьовували проект закону і значно покращили його. Тепер у ньому не лише чітко виписані права і обов'язки Міністерства культури та Інституту археології в сфері охорони і дослідження археологічної спадщини, але й регламентована діяльність колекціонерів, котра може здійснюватися лише на основі державної ліцензії, передбачені міри покарання «чорних археологів» аж до ув'язнення включно.

Коли готувалась ця стаття С. Платонов поділився секретами свого ремесла через газету «Високий замок» від 10.04.2003 р. Виявляється, збирає він свою колекцію «правдами і неправдами», купує свої речі не лише в «чорних», але й «білих» археологів. Причому, таких фактів він начебто знає багато. Останнє він говорив мені й при особистій зустрічі. На моє прохання назвати прізвища таких «білих» археологів відповів, що робити цього не буде.

Але ж, шановний п. Платонов, якщо Ви скуповуєте речі не лише у «чорних», але й «білих» археологів, вони однаково крадені у держави і ця обставина зовсім не звільняє Вас від відповідальності. Ви ж добре знаєте, що покарання заслуговує і той, хто продає крадене, і той, хто його купує.

Змістовно твердження п. Танюка близькі до тих, які проголошує п. Платонов. Він також не розуміє навіщо Толочку такий за-

кон. В розмові зі мною сказав, що він не припинить «чорну археологію» (у Танюка, не стане «панацеєю від чорної археології»), а лише призведе до того, що збирачам старожитностей доведеться більше платити. У калькуляцію «чорні археологи» внесуть і ризик потрапити за грати.

Звичайно ж, такий закон потрібен не п. Толочку, як намагаються довести п. Танюк, чиновники Мінкультури і колекціонер Платонов. Він потрібен Україні. Адже з такими порядками, які існують нині в сфері охорони археологічної спадщини, і з такими горе-захисниками культури ми через якийсь час взагалі не матимемо, що охороняти. Легальна археологія досліджує в рік максимум 400 пам'яток, «чорна» ж нищить близько 1000.

Та й не новація це п. Толочка. Подібні закони діють у багатьох країнах Європи. У Росії їх мають навіть суб'єкти федерації. Вони обумовлені вимогами «Міжнародної хартії з охорони і використання археологічної спадщини», схваленої в Лозані 1990 р. Стаття З Лозанської хартії гласить: «Охорона археологічної спадщини — це моральний обов'язок кожної людини. Разом з тим це й колективна та громадська відповідальність. Ця відповідальність повинна оформлятися відповідним законодавством».

Напевно, п. Танюк не знає змісту Лозанської хартії, але ж його дорадники, а тим більше чиновники Міністерства культури мусили б знати. Якщо вам не подобається проект закону п. Толочка, не кричіть, що він взагалі непотрібний, а запропонуйте свій. Час і сили, витрачені на боротьбу, цілком достатні для створення альтернативного законопроекту. Рівно ж, як і для внесення на ратифікацію Верховною Радою «Європейської конвенції з охорони археологічної спадщини» 1992 р. Але ж ви і цього не хочете робити.

Про Інститут археології HAH України

Неупереджений читач, напевно помітив, що п. Танюк кипить благородним гнівом не щодо «чорних археологів» чи колекціонерів, а до Інституту археології HAH України. Його, бачте, непокоїть, що він великий, що наукові колекції не зараховані до державного музейного фонду України, що науковий архів Інституту не підпорядкований Архівному управлінню Кабміну тощо. Так непокоїть все це п. Танюка, що не втримався і просигналізував Службі безпеки України. Спершу листовно, а потім вже і через газету.

Ось тільки не знає п. Танюк, що Інститут археології як складова частина Національної академії наук України є державною установою, що все його майно, у тому числі й археологічні фонди, є державною власністю і апелювати до СБУ з цього приводу не має жодної потреби. В Інституті ведеться чіткий облік надходжень, все зареєстровано, а особливо цінні предмети (із золота і

срібла) знаходяться ще й на обліку в Пробірній палаті України. Від неї ж Інститут має ліцензію на зберігання і використання таких археологічних знахідок.

Так що, п. Танюк, краще просигналізуйте в СБУ чи мають подібні ліцензії опікувані Вами колекціонери і чи зараховані їхні колекції до державного музейного фонду. До того ж, посилання Ваше на п. Платонова, що археологи «відкопали, описали й десь у себе в підвалі приховали» абсолютно некоректне. По-перше, не десь у себе, а в наукових фондах Інституту археології, котрий має такий же державний статус, як і будь-який музей. Ці фонди є своєрідним архівом для науковців, вони відкриті і доступні для усіх археологів України. А по-друге, зовсім і не приховали. При Інституті працює Археологічний музей, експозиція якого постійно змінюється і поповнюється новими надходженнями. Його відвідують щорічно десятки тисяч киян і гостей міста. У ньому проводять уроки з давньої історії школярі, базовим він є для студентів, які спеціалізуються по археології. І золоті та срібні речі ми демонструємо не лише поза кордоном. Були вони й у Миколаєві, Запоріжжі, Херсоні. Час від часу виставляються у Києві.

До речі, колекції Археологічного музею постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2000 р. № 209 оголошені державною власністю і внесені до державної частини музейного фонду України.

Величезна колекція золотих і срібних речей, здобутих співробітниками Інституту, була передана до Музею історичних коштовностей України і сьогодні становить основу його археологічної експозиції. Прикро, пп. Танюк і Платонов, що Ви нічого цього не знаєте, бо інакше хіба ж можна стверджувати таке.

Що ж до самого Інституту, то, як для України, не такий він вже й великий, хоч і справді науково потужний. У ньому працюють три члени HAH України, близько 30 докторів історичних наук, понад 70 кандидатів наук. Багато з них є дійсними членами і членами-кореспондентами іноземних академій та інститутів. За науковим рівнем він, дійсно, не поступається жодній археологічній установі Європи. До того ж, вчені Інституту читають лекції у вузах Києва і України; на його базі у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» функціонує магістратура.

Наведене п. Танюком порівняння з Польщею слід віднести на рахунок його недобросовісних консультантів, бо жодної різниці в організації археологічної науки між нею і Україною не існує. Там також працює в системі Польської академії наук один великий Інститут археології у Варшаві з філіалами в інших містах. Решта «сім інститутів» — це звичайні кафедри при університетах, які у Польщі називаються інститутами. Такі структури є й в Україні при класичних університетах: Національному ім. Т.Г. Шевченка, Харківсько-

му, Одеському, Львівському тощо. Крім того, при Інституті українознавства HAH України у Львові працює відділ археології, а в м. Сімферополі — філіал Інституту археології HAH України. В Одесі і Керчі ще з початку XIX ст. успішно функціонують Археологічні музеї, співробітники яких провадять дослідження.

Так що, все у нас, п. Танюк, як у «розвинених європейських країнах», на які Ви без знання справ посилаєтесь. До речі, у фізиків, юристів чи біологів аналогічна структура наукових установ. Просто Ви цього не знаєте. Адже і про те, що наша держава «має найбільший у Європі Інститут археології» довідалися лише з газетної публікації.

Як бачите, п. Танюк, не «загнали» в Україні усіх археологів в одну установу.

Від кого ж треба рятувати пам'ятки археології?

Звичайно ж, від «чорних археологів», від господарської діяльності, від невігластва сильних світу цього, від природних катаклізм тощо. Саме так відповість вам кожний, котрий хоч трохи обізнаний з цією проблемою. Кожний, так, але тільки не п. Танюк. Судячи із пафосу його статті, археологічні пам'ятки потрібно охороняти насамперед від легальних археологів, оскільки розкопки призводять до втрати окремих із них. Іноді дійсно призводять, хоч і незрівнянно рідше, ніж від «чорних археологів» або від господарської діяльності. Цілком слушне посилання тут на Європейську конвенцію 1992 р., котра рекомендує застосовувати «де це можливо, неруйнівні методи дослідження». У більшості випадків археологи так і чинять. Я не знаю жодного прикладу, коли б вони копали пам'ятку на знесення, якщо їй не загрожує небезпека фізичного знищення в результаті земляних робіт.

І все ж, лише дилетант може стверджувати, що в результаті легальних розкопок нищаться пам'ятки. Насправді вони продовжують жити, але вже в іншому вимірі: в кресленнях, фотографіях, таблицях предметів матеріальної культури, наукових описах і, нарешті, у книгах і підручниках, доступних усім, хто цікавиться давньою історією.

Чи задумувався п. Танюк завдяки кому і чому стали відомі світу пам'ятки знаменитої Трипільської культури, скіфо-античні ювелірні шедеври із золота і срібла, чудові зразки культури славян і русичів? Завдяки праці багатьох поколінь легальних археологів і, звичайно, розкопкам. Археологічна наука, на жаль, не мала раніше і не має тепер іншого методу пізнання далекого минулого, а ніж через розкопки залишених ним пам'яток.

Без систематичних і цілеспрямованих розкопок неможливо було б створити такі фундаментальні праці, як «Давня історія

України» в трьох томах, «Етнічна історія давньої України», які удостоєні Державної премії за 2002 р., «Історія української культури» том перший. Чи можете Ви, п. Танюк, назвати щось подібне створене «чорними археологами» або колекціонерами?

Та й дарма Ви так переймаєтеся проблемою тематичних руйнівних досліджень легальних археологів. Відколи Україна стала суверенною державою вони у нас практично не проводяться. Не має для цього коштів. Інститут археології здійснює виключно рятівні дослідження пам'яток, котрим загрожує знищення. В аналогічному становищі також археологи, які працюють у вищих навчальних закладах і музеях.

У чому ж причина конфлікту між вченими-археологами і чиновниками Міністерства культури та колекціонерами?

Перефразувавши відомого російського поета, можна сказати: «Якщо конфлікт розгорівся, значить це комусь потрібно». Про інтерес колекціонерів у збереженні «статус-кво» в системі охорони археологічної спадщини я вже сказав вище. А в чому ж інтерес чиновників?

Особливих загадок і тут не має. Пропонований проект закону ґрунтується на чіткому розмежуванні повноважень: державні органи охороняють археологічну спадщину, Інститут археології, археологічні кафедри вузів і музеї її досліджують. Але саме цього і не хочуть чиновники. І причина тут лежить на поверхні. При Міністерстві культури України і обласних адміністраціях засновані всілякі «комунальні господарства», «обласні інспекції», «інститути пам'ятко-охоронних досліджень», котрі справу охорони пам'яток археології перетворили на прибутковий бізнес. Чиновники, зловживаючи своїми правами і не дотримуючись обов'язків, самочинно вирішують питання відведення земельних ділянок, на яких є археологічні пам'ятки, під будівництво. Самі ж проводять попереднє їх дослідження, хоч згідно з «Законом про охорону культурної спадщини» це має робити Інститут археології.

Отх<е, сам охороняю, сам досліджую, сам даю дозвіл на будівельні роботи і сам отримую за це гроші. Чи не здається Вам, що позиція міністерських чиновників нагадує того незадачливого персонажа з анекдоту, котрий із кравця несподівано перетворився на царя. «Ну добре, — сказав він, — буду царювати, але у вільний від царських обов'язків час ще й потроху підшиватиму».

Навряд чи слід доводити, що охорона пам'яток археології і їх дослідження несумісні в одних руках. Скажіть, будь ласка, коли чиновнику займатися справами охорони, що пов'язані з роз'їздами, необхідністю робити приписи нерадивим господарникам, ук-

ладанням охоронних договорів, реєстрів пам'яток тощо, якщо він два чи три місяці досліджуватиме «свою» пам'ятку. Я вже не говорю про те, що в охоронних структурах системи Міністерства культури практично не має для такої роботи кваліфікованих археологів. В них працює лише два кандидати історичних наук.

Я неодноразово звертався до міністра культури Ю.П. Богуцького з приводу нерозуміння чиновниками ввіреного йому міністерства своїх службових обов'язків. Здавалося, знаходив відгук, але жодних змін на краще так і не сталося. Певна надія з'явилася у зв'язку з формуванням спеціальної охоронної служби. Щоправда, дієвість цього органу залежатиме від його статусу. Я завжди вважав, що це має бути незалежна позавідомча державна служба. Якщо цього не станеться, ситуація з охороною культурної спадщини не зазнає принципових змін. Просто матимемо більше чиновників у тому ж таки Міністерстві культури, і з тими ж традиціями.

Замість епілогу, або про «круту вдачу пана Толочка»*

(Редакція випустила другий і третій абзаци цього параграфа, у зв'язку з чим, заявлена у підзаголовку тема, лишилася в газетній публікації не розкритою.) Щоб створити враження «всезагальної» підтримки свого поборювання проекту «Закону України про охорону археологічної спадщини» п. Танюк посилається на думки Міністерства культури, Міністерства юстиції, тієї ж таки милої його серцю СБУ і чомусь нічого не говорить про тих, хто підтримав цей проект. А це не лише науковці Інституту археології HAH України, а практично усі дипломовані археологи України. Звернення до Президента України, Кабінету Міністрів і Верховної Ради на підтримку проекту закону підписали вчені-археологи із Києва, Львова, Чернігова, Чернівців, Полтави, Луцька, Рівного, Харкова, Сімферополя, Сум.

Вони в жодному разі не є «підлеглими академіка П. Толочка». Та і з «підлеглими» вийшов промах. Спершу п. Танюк сказав, що лише вони виступають на підтримку проекту закону, а трохи нижче повідомив сенсаційну новину, що в Інституті археології розпочалися гоніння на інакомислячих. «Коли готувалася ця стаття, — пише п. Танюк, — стало відомо про перші звільнення співробітників, які не підтримують законопроект свого керівника. Вдача у пана Толочка крута...»

Що можна відповісти на це? Звичайно, ніяких «звільнень» в Інституті археології не має. І навряд чи п. Танюка хтось ввів в оману щодо цього. Просто характер у чоловіка такий. У старі добрі часи такого добродія неодмінно б викликали на дуель і, звичайно ж, йому ніколи б більше не подавали руки. В наш час доведеться задовольнитися другим.

Насамкінець хотів би звернутися до всіх, хто, вільно чи невільно, втягнувся в цю недостойну боротьбу проти проекту «Закону про охорону археологічної спадщини», зупинитись. Археологічні старожитності стали сферою чорного бізнесу, держава втрачає свою власність, історична наука джерельну базу, а ми зводимо між собою якісь порахунки. Сором та й годі.

2003 р.

Духовный феникс

Претензии к православию: справедливы ли они?

(Стаття, опублікована в газеті «Київський телеграф»)

В последнее время оживился интерес к вопросу о роли и месте православия в историческом развитии Украины. Ненавязчиво, но последовательно и четко, в наше сознание внедряется мысль, согласно которой отставание Украины от цивилизованного Запада предопределено исторически. И виной этому якобы является православие. В качестве примеров, подтверждающих этот тезис, фигурируют, в том числе, и данные о доходах на душу населения. В странах, входящих в римско-католическую цивилизационную общность, они в десятки раз выше аналогичных доходов в Украине. Иногда можно услышать, что Владимир Святославич, как говорится, поставил не на того коня. Вот если бы он принял христианство не из Константинополя, а из Рима, сегодня и мы находились бы на таком же уровне развития, как западные страны.

Вряд ли подобные рассуждения имеют спонтанное происхождение. Слушая их, невольно вспоминается высказывание одного из заокеанских идеологов развала Советского Союза и стран социалистического содружества: «После разрушения коммунизма единственным врагом Америки осталось русское православие». События 11 сентября 2001 г. показали, что этот идеолог глубоко ошибался. Но жизнь убеждает, что слова эти не были брошены на ветер. Практически во всех православных странах, как по мановению волшебной палочки, стали появляться так называемые автокефальные православные церкви. В Украине их образовалось даже две. В Югославии для развала страны и православия понадобились бомбы с обедненным ураном. Характерно, что новые православные церкви, как правило, самопровозглашенные, очень агрессивно позиционировали себя по отношению к каноническому православию.

Разрушительная для православия работа продолжается. Свое место в ней находит и тезис о неконкурентоспособности восточно-

го христианства, его консервативности, неспособности адаптироваться к новым историческим реалиям. Параллельно с «модернизационными» процессами в православии в духовную жизнь украинцев внедряются также ценности католицизма и протестантизма разных мастей, других нетрадиционных для Украины вероисповедований. Как грибы после дождя появляются на территории канонического православия католические и протестантские храмы. Вокруг них объединяются вчерашние православные. Причем церкви эти не испытывают недостатка в средствах, им покровительствуют иностранные спонсоры, их поддерживают имущие украинцы, в том числе и принадлежащие к политической элите. Отдельные из них позволяют себе неуважительные высказывания в адрес православного клира, якобы малообразованного и погрязшего в пороках. При этом сами далеко не являются примером благочестия. Новые мессии с завидным упорством ведут агитационную работу среди православного люда, пользуясь временным настроением в стане православной церкви и материальными трудностями рядовых украинцев. Региональные религиозные объединения они пытаются превратить во всеукраинские, а их кафедры разместить не где-нибудь, но в Киеве — историческом центре восточнославянского православия.

Я не буду здесь доказывать, что отречение от веры предков не относится к числу человеческих добродетелей. Отмечу лишь, что оно сродни отказу от своих предков, их духовности, обычаев, культуры, в конечном счете, от своего прошлого. Но мы живем в демократической стране, конституция нам гарантирует свободу в исповедовании любой религии, как и неисповедования никакой. Поэтому суверенное право украинских граждан никем и ничем, кроме собственной совести, здесь ограничено быть не может. Я лишь хочу показать, что навешенный на православную церковь ярлык консервативности, обвинение ее в том, что именно она ответственна за наше отставание от цивилизованного католического Запада, совершенно несправедливы.

Разумеется, без исторического экскурса тут не обойтись. Формально церковный раскол в христианстве произошел в 1054 г., но фактически две его ветви окончательно разошлись еще в IX в., при патриархе Фотие и папе Николае I. Здесь не место говорить о причинах раскола. Разумеется, они были не только догматически богословские. Для нас в данном разговоре важен сам факт независимого существования двух христианских церквей с IX в.: Римской католической и Византийской православной.

Исходя из логики современных теоретиков о меньших структурообразующих потенциях православия, следовало бы предположить, что Византия IX и последующих веков в своем развитии должна была отставать от римско-католического Запада. В действительности ничего подобного не случилось. Наоборот, она,

как и раньше, шла впереди Рима. Здесь процветали наука и образование, литература, искусство, архитектура. Императоры Македонской династии, а затем и их преемники из династии Комнинов, ассигновали значительные средства на сооружения дворцов и храмов в Константинополе, других центрах империи. На этот период приходится целый ряд вершинных достижений в живописи, в частности, в создании больших мозаичных комплексов (Новый монастырь на о. Хиосе), в иконописи, в искусстве книжной миниатюры. Византийские шелка были завистью всего мира.

Если сравнивать страны, вошедшие в византийское православное содружество, в частности Болгарию, принявшую восточное христианство в IX в., и Киевскую Русь, крещенную в конце X в., со странами католического Запада, можно с уверенностью сказать, что первые ни в чем не уступали вторым. Такого храма, как св. София Киевская в XI в., не было во всей Западной Европе или, говоря словами митрополита Илариона, «во всем полунощи земном, от востока до запада». Ни в одной стране Запада не было создано и такой цельной истории собственной страны, какой является «Повесть временных лет».

К сожалению, православный мир в первой половине XIII в. подвергся страшному разгрому. И если Русь пала под ударами орд иноверцев монголов, то крушение Византии целиком на совести Римской церкви. Инициатива крестового похода принадлежала папе Инокентию III. В 1204 г. крестоносцы взяли Константинополь штурмом, разграбили город, разрушили его укрепления, дворцы и храмы. В пламени пожаров погибли библиотеки, архивы. Византия была расчленена и фактически превращена в сумму карликовых государств. Ее богатства послужили основой для процветания Венеции и других католических стран Европы. Так папский Рим поквитался с Константинополем за инициированный им раскол христианской церкви, за выход Константинопольского патриархата из канонического и административного подчинения римскому престолу. Месть оказалась слишком жестокой, не адекватной проступку. Только на исходе XX в. папа Иоанн-Павел II принес извинение православным за содеянное своими давними предшественниками.

Довершили разгром Византийского государства и его православной церкви турецкие орды султана Мухамеда II. В 1453 г. Константинополь был взят и сожжен. Большинство его жителей было истреблено или захвачено в плен. Некогда цветущая православная держава прекратила свое существование. Надо ли специально доказывать, сколь невосполнимый урон понесло от этого и мировое православие. Разумеется, оно не погибло, но утратило свой сакральный центр, живительный источник, продолжало жить, но уже без Византии, его породившей.

Западный мир и католическая церковь не подвергались таким суровым испытаниям и не несли столь чувствительных потерь. История не знает сослагательного наклонения, но еще неизвестно, в каком положении пребывала бы сегодня католическая церковь, окажись Рим на месте Константинополя, а римский папа на положении константинопольского патриарха, фактически пленника в бывшей своей стране.

Несколькими десятилетиями позже не менее страшная беда постигла и православную Русь. Монгольский смерч, пронесшийся по русским землям в 1237—1240 гг., буквально разрушил огромную европейскую страну. Были сожжены крупнейшие города, в том числе и столица Руси Киев. Истребленной оказалась, выражаясь современным языком, практически вся правящая элита древнерусского общества, а также значительная часть православного духовенства. Сильно разреженный кривой монгольской саблей, русский народ оказался, по существу, обезглавленным. Это отбросило его в своем развитии на целую историческую эпоху назад.

Что касается русского православия, то оно также сильно пострадало. Монголы надолго отрезали Русь от православной Византии, хотя и ослабленной, но еще живой, оборвали внутренние церковные иерархические связи. Официальной резиденцией митрополитов оставался Киев, но жить им в нем было трудно. Монголы боялись возрождения древней столицы Руси и делали все, чтобы этого не случилось. В первые десятилетия монгольского владычества высшие иерархи Русской православной церкви спасались от террора завоевателей постоянными пастырскими разъездами по русским землям, а в конце XIII в. и вовсе переселились во Владимир на Клязьме, под защиту княжеской власти.

Монгольское завоевание Руси, последующее ее расчленение между Золотой Ордой, Великим княжеством Литовским и Польшей, нарушило естественное течение истории восточнославянских земель. Они оказались на положении колоний названных стран. Понадобилось много времени и усилий, чтобы освободиться от чужеземной зависимости. Раньше это удалось Северо-Восточной Руси, где уже с XIV в. набирал силы процесс формирования централизованного государства. В XVII в. это же сделала и Южная Русь-Украина. Длительная борьба за независимость, вылившаяся в Освободительную войну 1648—1654 гг. под руководством гетмана Богдана Хмельницкого, завершилась победой украинского народа. После длительного перерыва он вновь обрел государственность и защитил свою православную веру.

И, тем не менее, в новый этап своей истории Украина вступила с заметно изменившимся духовным лицом. Теперь в ней наряду с исконным православием, покровительствуемым казаче-

ством, появился и католицизм, пришедший сюда вместе с польской шляхтой. Религиозная ситуация в Украине еще больше усложнилась после Брестской унии, породившей еще одну христианскую церковь...

Риму на исходе XVI в. удалось наконец реализовать свои унийные домогательства, имевшие место еще в середине XIII в. Тогда папский престол пожаловал Даниила Галицкого даже королевской короной, однако склонить к унии с Римской церковью .так и не смог. Даниил никак не отреагировал на унийные предложения Рима, а затем, не получив от него поддержки в борьбе с монголами, и вовсе прекратил с ним какие бы то ни было отношения...

Формально в Бресте 1596 г. было провозглашено объединение православной и католической церквей, в действительности произошел еще один церковный раскол. Теперь уже в русском (украинском) православии. Новообразованную церковь хитро обозвали греко-католической, но фактически она была просто католической, поскольку и канонически, и иерархически целиком находилась в структуре папского престола.

Трудно сказать, руководствовались ли правилом «как лучше» те православные иерархи (Потий, Терлецкий и др.), которые согласились на унию, но совершенно очевидно, что и в то время, и в исторической перспективе их деяния объективно принесли Украине много вреда. Брестская уния разделила не только православную церковь, но и украинский народ. Униаты, пользуясь покровительством Рима и Варшавы, изначально заняли жесткую оппозицию по отношению к православным. Последние подвергались преследованиям и потеряли в это время даже собственную митрополию. Возродить ее удалось только в 20-е годы XVII в. при помощи иерусалимского патриарха Феофана и активной поддержке гетмана П. Сагайдачного. Вековое соперничество православия и католичества, приобретавшее временами весьма уродливые формы, изнуряло духовные силы украинского народа, не позволяло ему консолидироваться.

Сходные процессы происходили и в южнославянском православном мире. В позднее средневековье он подвергся завоеванию Турецкой империи; часть регионов, в разное время, входило в состав соседних католических стран. Не имея государственной защиты, православие здесь было сильно потеснено мусульманством и католицизмом, причем, как и в Украине, границы между ними оказались не только духовными, но и вполне географическими. Впоследствии именно они легли в основу расчленения Евроатлантическим альянсом Югославии на мелкие суверенные государства.

Когда некоторые идеологи новой Украины пытаются предъявить исторический счет православию, им следовало бы вспомнить не только нашу давнюю драматическую историю, но и но-

вейшую, связанную с социалистическим экспериментом в Советском Союзе. За годы советской власти православная церковь понесла чудовищный урон. Безжалостно уничтожался ее клир. Разрушались церкви и храмы, в пламени атеистических костров сгорали иконы, богослужебные книги, церковная утварь переплавлялась в слитки или распродавалась за рубеж. По существу, коммунистическое государство стремилось прервать вековые православные традиции, устранить церковь от участия в созидании духовно здорового общества. Это было трагическое заблуждение. Ведь мы сами рушили одну из опор государства, может быть самую важную.

Сказанное выше убедительно свидетельствует о том, что православие меньше всего ответственно за все то, что происходило с его верными в далеком и недалеком прошлом. Оно само подвергалось невероятным испытаниям и в этом отношении, на всех этапах истории, разделяло драматическую судьбу своих стран и народов.

В беседе с журналистом одной очень уважаемой на Западе украинской газеты я услышал следующее: «Но не станете же Вы отрицать, что все преуспевающие цивилизованные страны Запада находятся в лоне римско-католической церкви?». Разумеется, не стану. Как и не стану вообще отрицать созидательную функцию церкви. Но только не считаю это обстоятельство решающим в достижении ими лидирующего положения в мире.

Когда проводится эта, как полагают ее авторы, достойная наследования параллель, подкрепляется она, как правило, примерами США, Германии, Англии, Франции и других стран Запада. При этом упускается из виду что католический мир не ограничивается ими, он значительно шире. К нему принадлежат также страны Латинской Америки, многие страны черного континента, которые очень далеки от процветания. С другой стороны, ряд развитых стран может быть продолжен Японией, Южной Кореей, Сингапуром, Тайванем, некоторыми странами Арабского Востока. В последнее время впечатляющие успехи демонстрирует Китай. Как известно, их традиционными религиями вовсе не является католицизм, а следовательно и не ему они обязаны своим прогрессом.

Во всех случаях, среди условий, содействовавших опережающему развитию тех или иных стран, религиозный фактор играл далеко не определяющую роль. Говоря о странах так называемого цивилизованного Запада, который неодолимо манит к себе многие народы Центральной и Восточной Европы, не следует забывать, что они достигли столь впечатляющих успехов не только благодаря собственным ресурсам и усилиям. Начиная с эпохи великих географических открытий, почти все они стали крупнейшими колониальными империями со всеми вытекающими отсюда последствиями. В их закрома потекли несметные богатства

Америки, Африки, Индостана, Восточной Европы; природные и созданные народами покоренных регионов. В метрополиях они овеществлялись в величественных храмах, великолепных дворцовых комплексах, произведениях искусства, промышленных предприятиях, научных открытиях. Выражаясь современными терминами, промышленный прогресс и культурное развитие стран Западной Европы в продолжении многих столетий инвестировались всем остальным миром.

В какой-то мере тенденции эти сохранились и в наше время. Они не такие откровенно несправедливые, как были раньше, однако процесс перетекания мировых ресурсов в развитые страны продолжается. Только теперь он осуществляется под лозунгами глобализации и занимаются этим не империи-государства, а империи-компании.

В заключение несколько слов о моральной стороне поднятой здесь проблемы. Допустим, вопреки сказанному выше, западный мир действительно обязан своим процветанием несравненным структурообразующим возможностям католической церкви. Означает ли это, что нам следует оставить веру предков и немедленно присоединиться к той, которая быстрее введет нас в круг цивилизованных стран. Думается, здесь нет проблемы выбора. Для подавляющего большинства украинцев это неприемлемо. «Перезвать» их, как говорили древние летописцы, от православия к католицизму (или протестантизму) не удастся. И, тем не менее, украинскому православию, как и государству, есть над чем задуматься. Не потому, что названные церкви хуже православной, а потому, что исторически мы принадлежим к православной цивилизации. Попытки изменить эту более чем тысячелетнюю традицию, как показывает наш собственный опыт, оборачиваются для украинского народа драматическими потрясениями, духовными и этнокультурными разломами.

То, что происходит сегодня в Украине в религиозной жизни совершенно не отвечает интересам украинского общества. Будем честны перед собой и признаем, что церковные манипуляции в прошлом и настоящем привели фактически к образованию двух украинских народов: западноукраинского, исповедующего католицизм (греко-католицизм), и восточноукраинского, держащегося православия. У них разные традиции, культурно-исторические ценности, различное представление о будущем Украины. Один видит ее исключительно в западноевропейском содружестве, другой — не мыслит ее существования в отрыве от России и Белоруссии.

К сожалению, разлом этот не только не преодолевается в условиях суверенного государственного развития Украины, но еще больше увеличивается. Помогают ей в этом как внутренние,

так и внешние «доброхоты». Одни, не ведая, что творят, другие очень даже ведая. Некоторые заокеанские стратеги разрабатывают даже сценарий разделения Украины по этому цивилиза-ционному разлому.

Из сказанного явствует, что наши неудачи в прошлом, как и нынешние трудности, обусловлены вовсе не принадлежностью к православию. Беда Украины в том, что в продолжении длительного исторического времени, ей пытаются навязать другие вероисповедальные и культурные ценности. Это разрывает украинский этнос на части, не дает ему возможности консолидироваться в единую нацию, сосредоточиться на решении фундаментальных задач своего развития.

2003 р.

Возможно ли общее будущее без общего прошлого?

(Стаття в газеті «Київський телеграф»)

Вопрос, вынесенный в заглавие статьи, как убеждает опыт нашей суверенной жизни, далеко не праздный. Он требует серьезного и не предупрежденного обсуждения. Ведь несмотря на патриотическую патетику и призывы к согласию, которыми наполнены заявления наших политических поводырей, а также средства массовой информации, успехи здесь не очень заметны. Единства и взаимопонимания в украинском обществе меньше, чем было в поруганном нами социалистическом прошлом.

Конечно, свою весомую лепту в деформацию общественных отношений вносит беспрецедентное имущественное расслоение граждан Украины. Трудно достичь социальной гармонии в обществе, когда призывающие к нему упакованы в бронированные мерседесы, а большинство населения еле концы с концами сводит. Но, пожалуй, еще более разрушительными для украинского общества являются взращиваемые нами тенденции отречения от своего прошлого, а также разделения украинцев на «национально сознательных» и «национально несознательных». Последнее определение, чаше всего, относится к населению тех регионов Украины, которые длительное время находились в составе Российской империи, а затем и Советского Союза. Но это почти девять десятых наших сограждан. Не слишком ли много «национально несознательных»?

Тут самое время, вслед за классиком, воскликнуть: «А судьи кто?» Но отвечать на этот вопрос, думается, нет необходимости. И судьи известны, и известно, что никто их на это не уполномочивал. Поэтому лучше поговорим о проблеме по существу.

Исторически сложилось так, что Украина почти всегда была разделена на две части. Восточная пребывала в сфере россий-

ских интересов, западная, в разное время, входила в состав Польши, Австро-Венгерской империи и других государств. Фактически, украинцы жили не только в разных государственно-политических образованиях, но и в различных цивилизационных системах: в восточно-православной и римо-католической. Естественно, это не могло не отразиться на характере украинцев обоих регионов. Он во многом различен. Жители центральной, восточной и южной Украины имеют больше общего с населением сопредельных регионов России и Белоруссии, чем со своими соотечественниками на западе Украины. Последние, в свою очередь, ближе к своим западным соседям. Такова историческая реальность. По существу, имеем две ментальности в рамках единого украинского этноса.

Изменить в прошлом ничего нельзя. И не нужно пытаться это делать. В настоящем и будущем можно и даже необходимо, но дело это очень деликатное, требующее длительного времени, а еще терпимости и уважительного отношения к истории. К сожалению, ничего этого мы и не демонстрируем. Разумеется, никто не против согласия в общем украинском доме, но установиться оно должно, по мнению строителей новой Украины, на определенных условиях. Я бы даже сказал, на условиях реванша — социального, идеологического, культурно-исторического. При этом, обязательно с проклятиями и осуждением прошлого, совершенно не считаясь с тем, что это прошлое может быть кому-то близким, а проклятья — оскорбительными.

Очень показательный в этом отношении пример войны с фашистской Германией. Для одних это Великая Отечественная война, для других — просто Вторая мировая. Одни отдавали миллионы жизней за избавление Советского Союза и Украины от фашистской чумы, другие пытались воспользоваться трагическими событиями, чтобы свести счеты с ненавистными советами.

Сегодня, когда Советский Союз оказался разрушенным, а на карте мира появилась суверенная Украина, действия ОУН-УПА многим кажутся исторически оправданными. Все громче слышны требования признать националистическое движение Западной Украины воюющей стороной и уравнять его вояков в правах с участниками Великой Отечественной войны.

Конечно, здесь не все безупречно с моральной точки зрения. С одной стороны, непризнание освободительной миссии Советской Армии, утверждения, что Советский Союз в такой же мере агрессор, как и гитлеровская Германия, с другой — требование приравнять повстанцев к воинам этого самого «агрессора».

Но Бог с ней, с этой моральностью. Большинство вояков УПА, наверное, искренне верили, что воевали за независимую Украину и теперь, когда их мечта сбылась, они не получили даже

то немногое, что имеют ветераны Великой Отечественной войны. Справедливо ли это? Наверное, нет. Вот только непонятно, как устранить такую несправедливость, если инициаторы реабилитации колабрационистов будут по-прежнему считать Советский Союз агрессором. Ведь не уважая ценности других, трудно рассчитывать на уважения другими ценностей своих.

Украина прошла через социалистический эксперимент. Он оказался драматическим опытом заблудившегося общества. Его следует изучать, чтобы уберечься самим и уберечь других от повторения подобных ошибок. У нас же, к сожалению, преобладает примитивное поругание социалистического прошлого. Осмеянию подвергается даже то святое, что с ним связано: вера наших отцов и дедов. При этом источник зла видится исключительно в России. Это оттуда пришли «несметные» орды Муравьева и навязали бедным украинцам ненавистный ими социализм. О том, что за советскую власть воевали десятки тысяч украинцев под водительством украинских же полководцев — Щорса, Боженка, Пархоменка, Ворошилова, Коцюбинского и др., а власть советов поддержало большинство населения Украины, предпочитаем помалкивать. Очень уж хочется представить Украину жертвой чужого и чуждого ей социального эксперимента.

В действительности, Украина была не только жертвой (как и Россия), но и соавтором социалистической идеи. Свой посильный вклад в ее приближение внесли многие выдающиеся деятели украинской культуры — Шевченко, Франко, Драгоманов, Леся Украинка и др. Социалистами, как известно, были и отцы Украинской народной республики — Грушевский, Винниченко, Петлюра. Конечно, они мечтали не о таком социализме, какой получился в Советском Союзе. Но ведь то же самое можно сказать и о русских интеллектуалах. Никто не предполагал, что осуществленная мечта человечества о социальной справедливости обернется такими чудовищными уродствами — репрессиями и гулагами. Однако и в этих трагических событиях повинны не только «москали». Достаточно погрешили и мы — украинцы. Можно сказать, лучше многих других народов воспользовались «благоприятной ситуацией», чтобы свести счеты друг с другом.

Тоже можно сказать и о трагическом голоде 1932—1933 гг., унесшем миллионы украинских жизней. Кроме Украины, страшная беда постигла и другие зерносеющие регионы Советского Союза: Кубань, Подонье, Поволжье, Северный Казахстан. Признавая это, некоторые украинские историки утверждают, что больше всего жертв было все же в Украине. А коль скоро это так, значит мы имеем дело с явлением геноцида против украинского народа.

Требуем, чтобы это признало и мировое сообщество. Характерно, что особую активность в этом проявляют диаспорные ук-

раинцы, а также те из наших соотечественников, которые происходят преимущественно из западных регионов Украины, где этого самого голодомора не было. Правда, были другие, вытолкнувшие миллионы украинцев западных земель Украины в Канаду, США и другие страны Нового Света, но об этом национал-патриоты предпочитают не вспоминать.

Вполне конкретен и адрес палачей: конечно, это Москва. Нам бы задуматься над тем, почему это с Украины выгребли хлеба больше, чем с других регионов. Не наши ли соотечественники повинны в этом? Из Москвы ведь не было видно крестьянских чуланов или ям с зерном. Но для этого надо хоть немного напрячь мозги, а для обвинения «москалей» ничего напрягать не нужно. Они заведомо виноваты во всем.

Наша национальная особенность и беда заключается в том, что мы не желаем брать ответственность за деяния наших предков. Нам, оказывается проще отречься от прошлого, объявить его не нашим. Так как это происходит нынче с Переяславской Радой.

В январе 2004 года исполняется 350 лет этому событию. Вышел Указ Президента, был образован правительственный комитет, но совершенно ничего не делается, чтобы достойно отметить это событие. Видимо, власти испугались решительного тона некоторых национал-радикалов, развернувших в средствах массовой информации компанию шельмования Переяславской Рады. В прессе были выссказаны и противоположные мнения. Но к ним власти не сочли возможным прислушаться. Это безнравственная позиция. Как бы кто не относился к казацкой раде 1654 г., она была в нашей истории и предопределила судьбу Украины на несколько веков вперед.

Идея объединения не навязана нам Россией, но изначально была украинской. Она исходила от козацкой старшины и являлась злободневной для Украины в продолжении конца XVI— первой половины XVII в. Реализовать ее удалось выдающемуся государственному деятелю Украины Богдану Хмельницкому. Он и казаки провозгласили в Переяславле: «навеки вместе с Россией». Не будь этого исторического решения, не уверен, что сегодня бы имели Украину такой, какая она есть.

«Навеки» не получилось. Истории было угодно, чтобы Украина стала суверенным государством. И слава Богу. Но это не может быть моральным оправданием нашего беспамятства, нашего предательского отношения к «славным прадедам великим», а в конечном счете и к той же России, подавшей нам руку помощи в трудную годину истории.

Право на свое мнение, разумеется, никем ограничено быть не может. Важно только, чтобы при его реализации люди не теряли элементарной порядочности, а главное — сознавали, что такое

же неоднозначное отношение может быть и к событиям милым их сердцу.

Например, к Брестской унии 1596 года. Известно ведь, что она не была встречена столь единодушно, как Переяславская Рада. Наоборот, вызвала раскол в украинском обществе. Параллельно с униатским собором, проходившим под покровительством Рима и Варшавы и управлявшимся представителями короля Сигизмунда III, польскими сенаторами, латинскими иерархами и даже руководством ордена иезуитов, в Бресте происходил другой собор — православный. Он был более представительный, в его работе принимали участие не только высшие православные священнослужители, но и низшее духовенство, объединенные вокруг князя К. Острожского, братчики, миряне. На этом соборе присутствовали также экзарх цареградского патриарха, посланник александрийского патриарха, митрополит белградский.

Православный собор отверг унийные притязания Рима и Варшавы, провозгласил верность вере предков. Об этом как-то не принято говорить, да и прочитать можно только в специальной научной литературе. Но это же исторический факт. И если встать на позицию нынешних национал-радикалов, кстати, принадлежащих в своем большинстве к Украинской греко-католической церкви, можно раздуть такой «пожар», какой просто немыслим в случае с Переяславской Радой.

К чести православных интеллектуалов, они не позволяют себе выплескивать столь безответственно эмоции. В 1996 г. исполнилось 400 лет Брестскому униатскому собору. Юбилей этот прошел вполне достойно. Состоялись научные конференции, в которых принимали участие гости из многих стран, были опубликованы монографии и сборники. Чтобы не омрачать праздничное настроение униатов, старались не заострять внимание на соборе православном. Но он ведь тоже состоялся ровно 400 лет тому и не меньше униатского заслуживал на юбилейную память.

Объективно, Брестский униатский собор 1596 г. не может быть причислен к событиям, которыми следует гордиться украинцам. Хотя победа католической церкви над православием была локальной, ее последствия для Украины оказались весьма драматическими. Фактически Брестская уния положила начало формированию на западноукраинских землях отдельного народа со своей духовностью и культурно-исторической традицией. Ничего, кроме сожаления, этот факт вызвать не может. Мы еще долго будем вкушать его горькие плоды. Но он имел место в нашей истории и с этим необходимо считаться. Не проклинать Рим или Варшаву, а задуматься над тем, почему это немалая часть наших соотечественников так легко отрынула православие, в котором жили они и их предки более шести веков, и приняла католичество.

После обретения Украиной государственного суверенитета обозначилась тенденция нового «прочтения» прошлого. Ее носителями, как ни странно, оказались преимущественно люди, которые еще вчера славословили «ум, честь и совесть эпохи». Теперь они же называют те времена черными в нашей истории. Утверждают, что Украина в составе Российской империи и Советского Союза была на колониальном положении и ничего, кроме горя и страданий, не знала. Настойчиво внедряют в общественное сознание мысль, что это была собственно и не наша история. Постепенно она проникает и в образовательную сферу. То, что совсем недавно было общим, теперь объявляется чужим и если и изучается, то обязательно в курсах или программах «мировая литература», «иностранная литература»... Правда, и тут мы не всегда последовательны: нередко чужое объявляем своим, а свое бездумно отдаем другим.

Ознакомьтесь с новыми трудами по истории Украины, и вы увидите, как по-разному в них трактуется Киевская Русь IX— XIII вв. Для одних авторов это, по-прежнему, огромная восточнославянская страна, раскинувшаяся от Киева до Новгорода и от Карпат до Волго-Окского междуречья, для других украинская держава, не выходящая за границы нынешней Украины. Все, что дальше хутора Михайловского, то уже «Московия». И невдомек этим горе-ученым, что они обкрадывают свою собственную историю. Ведь Черниговское княжество простиралось в XII—XIII вв. до Подмосковья, крайним его пунктом на северо-востоке был город Лопасня. Владимиро-Суздальщина изначально являлась составной частью Переяславского княжества и заселена была в значительной степени выходцами из Южной Руси.

Об этом со всей очевидностью свидетельствует топонимическая и гидронимическая номенклатура Северо-Восточной Руси: Переяславль, Юрьев, Звенигород, Галич, Владимир, Трубеж, Лыбедь, Ирпень, Десна. И князья здесь были киевскими по происхождению. Смешно ведь считать Юрия Долгорукого или Андрея Боголюбского «москалями», а их отца и деда Владимира Мономаха — украинцем. Этнически династия владимиро-суздальских князей ничем не отличалась от галицко-волынской. Обе основаны сыновьями Мономаха — Юрием Долгоруким и Мстиславом Великим, и обе считали себя «единого деда внуками». Древнерусским князьям обоих регионов, как и их подданным, и в страшном сне не могло привидеться, что национально озабоченные потомки поделят их на русских и украинцев, да к тому же еще и обвинят в этническом антагонизме.

Стоит ли доказывать, что отречение от своего прошлого, пусть и в единстве с прошлым других народов, не только безнравственно, но и оскорбительно для украинского народа. Он ведь был не

только объектом истории, но и ее субъектом. Российскую империю, так ненавистную нынешним национал-патриотам, созидали не одни «москали», но и украинцы тоже. Идеологами преобразований Петра I были выдающиеся украинцы Феофан Прокопович, Стефан Яворский, Арсений Сатановский и др. Более двух десятилетий ближайшим соратником Петра являлся гетман Иван Мазепа. В 50-е годы XVIII в. из 10 членов Священного Синода — 9 были выходцами из Украины. Правой рукой императрицы Елизаветы Петровны был украинец Алексей Розумовский. Его брат Кирилл почти два десятилетия возглавлял Петербургскую императорскую академию наук. Сын Кирилла Розумовского Алексей стал сенатором и министром образования России. Князь А. Безбородько занимал должность канцлера в правительстве Александра I. Князь В. Кочубей был председателем Государственного совета и комитета министров при Николае I.

Полный перечень представителей Украины в высших властных коридорах Российской империи занял бы очень много места, и вряд ли есть необходимость утомлять им читателя. Конечно, сказанное никак не вяжется с колониальным статусом Украины. Он был совершенно невозможен уже хотя бы потому, что российская общественная мысль не считала малороссов отдельным от русских народом.

Разумеется, участие просвещенных украинцев в созидании Российской империи не обязывает нас к ее идеализации. В ней было много темного и уродливого, но если будем честны, должны разделить с русскими ответственность за ее несовершенство.

Еще более существенным представляется вклад украинцев в формирование русской культуры. Известно, сколь авторитетной в славянском мире была Киево-Могилянская Академия. Ее воспитанники, позже известные ученые, внесли огромный вклад в развитие русской культуры. По грамматике Мелетия Смотрицкого московские студенты учились вплоть до конца XVIII в. В Ростове Великом жил и творил киевлянин Дмитрий Ростовский (Туптало) — митрополит, канонизированный Русской православной церковью. Воспитанники Киево-Могилянской академии Епифаний Славенецкий и Симеон Полоцкий считались основателями русской поэзии. Арсен Сатановский и Дамаскин Птицкий осуществили по просьбе Русского правительства переводы библии и других церковных книг. В Славяно-греко-латинской академии в Москве в течение XVIII в. преподавало около ста профессоров из Могилянской академии. Уже упоминавшийся Феофан Прокопович был одним из инициаторов основания Императорской академии наук в Петербурге.

Многие выходцы из Украины стали выдающимися русскими музыкантами (М. Березовский, Д. Бортнянский, С. Гулак-Арте-

мовский), художниками (Д. Левицкий, В. Боровиковский, А. Лосенко, И. Мартос, И. Репин, Н. Ярошенко), историками (Д. Бантыш-Каменский, Ю. Венелин, Д. Бодянский), литераторами (Н. Гоголь, В. Короленко)...

Процесс интеграции украинских интеллектуалов в русскую культуру (как и наоборот) продолжался и в советское время — И. Козловский, Г. Олийниченко, Б. Руденко, С. Бондарчук и другие. Он был столь органичным и глубоким, что мы и сегодня не всегда можем с достаточной степенью убедительности, а главное без ущерба для исторической правды и нравственности, разделить многих выдающихся деятелей культуры и науки между Россией и Украиной. Поэтому и обозначаем их прилагательными «русский» и «украинский». Нередко это оказывается справедливым не только по отношению к творчеству, но и этническому происхождению.

Имеем все основания утверждать, что украинцы являются полноправными сотворцами великой русской культуры. Для них она нисколько не чужая, не иностранная, но вторая родная. Только потерей чувства реальности и ответственности перед прошлым можно объяснить сегодняшнее отношение к русским языку и литературе как к иностранным. Как же, в таком случае, прикажите относиться к русскоязычному творчеству Т. Шевченко, кем считать Н. Гоголя или В. Короленко?

Из сказанного выше видно, что деление украинской истории на свою — хорошую и чужую — плохую является драматическим заблуждением. Мы пребываем в нем уже двенадцать суверенных лет. Непреклонны и непримиримы в своих убеждениях и никак не можем осознать, что общего будущего у нас не будет до тех пор, пока мы не признаем наше общее прошлое.

2003 р.

Додаток І

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ОХОРОНУ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ

(* Автори: П.П. Толочко, Б.І. Олійник. Текст закону схвалений Верховною Радою України 11 грудня 2003 р.)

Цей Закон регулює відносини, пов'язані з охороною археологічної спадщини України — невід'ємної частини культурної спадщини людства, вразливого і невідновлюваного джерела знань про історичне минуле, а також визначає права та обов'язки дослідників археологічної спадщини.

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

— археологічна спадщина України (далі — археологічна спадщина) — сукупність пам'яток археології, що перебувають під охороною держави, та пов'язані з ними території, а також рухомі культурні цінності (археологічні предмети), що походять з об'єктів археологічної спадщини;

— об'єкт археологічної спадщини (археологічний об'єкт) — місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, створені людиною, незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінності з археологічного, антропологічного та етнографічного поглядів і повністю або частково зберегли свою автентичність;

— пам'ятка археології (археологічна пам'ятка) — об'єкт археологічної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України;

— археологічні дослідження — науково-пошукова та науково-практична діяльність, спрямована на одержання нових знань про об'єкти археологічної спадщини, закономірності розвитку давніх суспільства і людини;

— охорона археологічної спадщини — комплекс здійснюваних відповідно до законодавства України заходів держави, її органів, підприємств, закладів, установ і організацій, а також громадян, спрямованих на облік (виявлення, нау-

кове вивчення, класифікацію, картографування, державну реєстрацію), захист, збереження, належне утримання, відповідне використання, консервацію, реставрацію, реабілітацію та музеєфікацію об'єктів археологічної спадщини, а також поширення знань про археологічну спадщину; археолог — вчений (громадянин України, іноземець або особа без громадянства), який має відповідні фахову освіту і кваліфікацію, професійно провадить археологічні дослідження і супроводжує їх науковою звітністю та публікацією наукових результатів;

археологічні розкопки — вид наукового дослідження археологічної спадщини, який являє собою вивчення археологічних залишків на території об'єкта археологічної спадщини і включає, зокрема, земляні роботи, які руйнують досліджуваний об'єкт частково або повністю; археологічні розвідки — вид наукового дослідження археологічної спадщини, який не пов'язаний із руйнуванням культурного шару (крім обмеженого шурфування для визначення товщини культурного шару) об'єкта археологічної спадщини і спрямований на виявлення, локалізацію (картографування), інтерпретацію об'єктів археологічної спадщини, уточнення даних про вже відомі об'єкти археологічної спадщини;

наукова експертиза археологічної спадщини — діяльність, метою якої є наукове дослідження археологічної спадщини і підготовка науково обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо використання археологічних об'єктів, а також аналіз програм, проектів містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, за якими передбачається проведення земляних робіт та реалізація яких може позначитися на об'єктах археологічної спадщини; наукове дослідження археологічної спадщини — вид наукової діяльності, об'єктом якої є археологічна спадщина, рухомі культурні цінності, що походять з об'єктів археологічної спадщини, а також документована інформація (публікації, наукові звіти тощо) археологічного характеру; відкритий лист — це єдиний кваліфікаційний документ, який засвідчує фаховий рівень дослідника і дає право на проведення наукового дослідження археологічної спадщини; дозвіл — документ встановленого зразка, виданий центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, який дає право на проведення земляних робіт на об'єкті археологічної спадщини. Дозвіл видається досліднику, який отримав кваліфікаційний документ (відкритий лист).

Стаття 2. Законодавство України про охорону

археологічної спадщини Законодавство України про охорону археологічної спадщини складається з Конституції України, Закону України «Про охорону культурної спадщини», Земельного кодексу України, міжнародних договорів України з питань охорони археологічної спадщини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Закону та інших нормативно-правових актів України.

Стаття 3. Основні завдання законодавства України про

охорону археологічної спадщини Основними завданнями законодавства України про охорону археологічної спадщини є:

— регулювання суспільних відносин у сфері охорони, дослідження та збереження археологічної спадщини;

— забезпечення права громадян на пізнання археологічної спадщини України;

— забезпечення археологам — громадянам України права на проведення археологічних досліджень;

— визначення повноважень органів управління у сфері охорони археологічної спадщини;

— сприяння державній політиці у сфері охорони, дослідження та збереження археологічної спадщини;

— визначення видів об'єктів археологічної спадщини (археологічних об'єктів культурної спадщини);

— регулювання відносин власності щодо об'єктів археологічної спадщини, визначення прав та обов'язків власників і користувачів пам'яток археології;

— створення необхідних умов для забезпечення охорони об'єктів археологічної спадщини;

— створення нормативно-правової бази з охорони, збереження, дослідження археологічної спадщини;

— визначення критеріїв щодо видачі відкритих листів та дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території археологічної пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць;

— правове регулювання фінансування охорони і дослідження археологічної спадщини.

Розділ II. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ АРХЕОЛОГІЧНОЮ СПАДЩИНОЮ

Стаття 4. Органи управління у сфері охорони археологічної спадщини

Державне управління у сфері охорони археологічної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та інші уповноважені органи охорони культурної спадщини.

Спеціально уповноваженим органом охорони культурної спадщини є центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

До інших уповноважених органів охорони культурної спадщини належать:

— орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

— органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій;

— органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Стаття 5. Повноваження Кабінету Міністрів України у

сфері охорони археологічної спадщини До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері охорони археологічної спадщини належить:

— забезпечення здійснення державної політики у сфері охорони археологічної спадщини;

— здійснення державного контролю у сфері охорони археологічної спадщини;

— внесення об'єктів археологічної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України;

— визначення археологічних установ та музеїв, яким надається право утримання археологічних пам'яток, а також їх купівлі;

— затвердження методик і нормативів оцінки археологічних пам'яток.

Кабінет Міністрів України здійснює також інші повноваження, передбачені законодавством України у сфері охорони культурної спадщини.

Стаття 6. Повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини несе відповідальність за схоронність і використання археологічних пам'яток і предметів на території України.

До повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини належить:

— розробка нормативно-правових актів, що регулюють питання обліку, реставрації та використання об'єктів археологічної спадщини;

— ведення державного обліку археологічної спадщини; розробка і встановлення охоронних зон археологічних пам'яток;

— нагляд за веденням будівельних робіт в охоронних зонах археологічних пам'яток;

— погодження відведень земельних ділянок і проектів землекористування, дорожніх, меліоративних і сільськогосподарських робіт;

— надання дозволів на право ведення будь-яких робіт, пов'язаних з діяльністю щодо охорони і вивчення археологічної спадщини;

— призупинення або заборона будь-якої діяльності юридичних або фізичних осіб, що загрожує схоронності археологічних пам'яток;

— направлення подань щодо застосування санкцій за діяльність, яка загрожує схоронності археологічної спадщини, призупинення фінансової діяльності юридичних і фізичних осіб, які порушують законодавство про археологічну спадщину;

— розробка методичної бази і документації з питань охорони і використання археологічної спадщини;

— організація і проведення експертиз з охорони і використання археологічної спадщини;

— організація діяльності з продажу, скупки, ввозу і вивозу археологічних предметів на територію та з території України та контроль за цією діяльністю.

Стаття 7. Повноваження інших уповноважених органів охорони культурної спадщини

До повноважень органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської

міських, районних державних адміністрацій, органів охорони культурної спадщини місцевого самоврядування належить:

— здійснення контролю за виконанням цього Закону, інших нормативно-правових актів щодо охорони археологічної спадщини;

— забезпечення в межах відповідної території (Автономної Республіки Крим, області, району) належного захисту та утримання об'єктів археологічної спадщини;

— погодження на стадії проектування відведення земельних ділянок під містобудівні, шляхові, меліоративні та землевпорядні роботи після їх археологічного дослідження;

— здійснення постійної інспекції за станом схоронності археологічних пам'яток регіону;

— реєстрація дозволів та відкритих листів на право проведення досліджень на археологічних пам'ятках.

Стаття 8. Державшей облік археологічної спадщини

Археологічні пам'ятки і предмети підлягають державному обліку незалежно від підпорядкування і форми власності.

Державний облік археологічної спадщини здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Державний облік археологічної спадщини включає її виявлення, фіксацію, визначення наукової та культурної цінності, картографування і паспортизацію, складання списку і зводу археологічних пам'яток, облік та інвентаризацію археологічних колекцій незалежно від відомчої належності і форми власності.

Порядок проведення Державного обліку археологічної спадщини визначає Кабінет Міністрів України.

Розділ III. НАУКОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ

Стаття 9. Види та принципи наукових досліджень

археологічної спадщини Наукові дослідження археологічної спадщини включають:

— вивчення історико-архівних даних щодо об'єктів археологічної спадщини;

— польові дослідження, що передбачають проведення земляних робіт (розкопки та розвідки), дослідження, що не передбачають проведення земляних робіт (розвідки без здійснення земляних робіт, геомагнітна зйомка, аерофотозйомка тощо);

— всі види післяпольових досліджень.

Принципами наукового дослідження археологічної пам'ятки

є:

— застосування, де це можливо, неруйнівних методів дослідження;

— завдання якнайменшої шкоди об'єктам археологічної спадщини та запобігання тому, щоб об'єкти археологічної спадщини залишалися розкритими після завершення польових досліджень без забезпечення їхнього належного збереження, консервації та раціонального використання;

— проведення наукової фіксації усіх етапів дослідження і всіх виявлених знахідок та інших матеріальних залишків;

— публікація результатів наукового дослідження археологічної пам'ятки.

Стаття 10. Право на проведення наукових досліджень археологічної спадщини

Право на проведення наукових досліджень археологічної спадщини надається виключно археологам, які мають практичний досвід проведення археологічних робіт (розкопок, розвідок), виконують вимоги законодавства України про охорону культурної спадщини.

Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюється за дозволом, виданим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання археологом вимог охорони археологічної спадщини та наявності у нього відкритого листа — кваліфікаційного документа, виданого Інститутом археології Національної академії наук України.

Використання будь-якою особою металодетекторів та інших приладів для пошуку об'єктів археологічної спадщини або рухомих предметів, пов'язаних з культурним шаром, без наявності відкритого листа і дозволу на проведення археологічних досліджень є незаконним.

Стаття 11. Науковий звіт дослідника археологічної спадщини Археолог, який здійснює археологічні дослідження на території України, зобов'язаний до початку наступного польового

сезону подати до наукового архіву Інституту археології Національної академії наук України науковий звіт про здійснені археологічні дослідження, який є однією з умов одержання таким археологом відкритого листа на наступний строк проведення археологічних досліджень. Звіт про проведені археологічні дослідження є обов'язковою науковою документацією і підлягає довічному зберіганню. Вимоги до складання наукового звіту затверджуються Вченою радою Інституту археології Національної академії наук України.

Наукові звіти про археологічні дослідження, проведені на території України, зберігаються в науковому архіві Інституту археології Національної академії наук України. Підприємства, установи, організації, що володіють науковими археологічними архівами або будь-якою звітною документацією про археологічні дослідження на території України, зобов'язані надавати їх оригінали або повні копії на запит Інституту археології Національної академії наук України.

Стаття 12. Функції та повноваження Інституту археології Національної академії наук України у сфері наукового дослідження археологічної спадщини Інститут археології Національної академії наук України як державна археологічна наукова установа відповідно до законодавства України:

— є єдиною науковою установою, яка видає кваліфікаційні документи (відкриті листи) на право проведення археологічних досліджень в межах усієї території України;

— організує і здійснює наукові та науковорятівні дослідження археологічних об'єктів;

— координує археологічні дослідження в наукових установах та організаціях незалежно від їх підпорядкування та форм власності на території України;

— розробляє, затверджує та впроваджує наукові методики дослідження археологічної спадщини;

— на замовлення спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини здійснює наукову археологічну експертизу та погодження програм і проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках археології, у зонах охорони археологічних пам'яток, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах місць, занесених до Списку історичних населених місць України;

— готує кваліфіковані кадри у сфері дослідження, охорони і використання археологічної спадщини;

— збирає повний науковий архів звітів про археологічні дослідження в Україні;

— забезпечує збереження та облік рухомих предметів, що походять з об'єктів археологічної спадщини України (далі — знахідки) і відповідно до законодавства передані до його фондів;

— провадить наукові експертизи досліджень археологічної спадщини та наукових звітів.

Стаття 13. Участь громадськості в охороні археологічної спадщини

Громадські організації, громадяни сприяють органам охорони культурної спадщини у проведенні практичних заходів з виявлення, вивчення, обліку та охорони об'єктів археологічної спадщини, популяризації серед населення знань про них та пам'ятко-охоронного законодавства, здійснюють громадський контроль за станом збереження, використанням, консервацією та музеєфікацією пам'яток археології.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування сприяють діяльності Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, Українського фонду культури, інших громадських організацій, а також громадян з охорони археологічної спадщини.

Стаття 14. Правовий статус археологічної експедиції

Археологічна експедиція за своїм правовим статусом може бути як окремим підрозділом юридичної особи (наукової установи, навчального закладу, музейної установи тощо), так і юридичною особою державної або комунальної форми власності, статутна діяльність якої передбачає проведення наукового дослідження археологічної спадщини.

Керівництво діяльністю археологічної експедиції у сфері дослідження археологічної спадщини здійснює археолог, який одержав відкритий лист та дозвіл на проведення земляних робіт на об'єкті археологічної спадщини.

Археологічна експедиція може бути утворена Інститутом археології Національної академії наук України, науковими установами Національної академії наук України, в яких є археологічні відділи, вищими навчальними закладами III або IV рівня акредитації державної форми власності в межах програм підготовки студентів, музеями, заповідниками, музеями-заповідниками державної та комунальної форм власності, штатний розпис яких містить посади археологів.

Археологічні експедиції, загони і групи очолюються дослідником, який отримав відкритий лист, і перебувають під охороною держави. Органи державної влади, місцеві органи виконавчої

влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і громадяни надають допомогу і сприяють проведенню археологічних досліджень.

Розділ IV. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ДОСЛІДНИКІВ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ

Стаття 15. Права та обов'язки дослідника археологічної спадщини

Дослідник археологічної спадщини (археолог) є вченим і має відповідні права, встановлені цим Законом, законами України «Про охорону культурної спадщини » і «Про наукову і науково-технічну діяльність».

Дослідник археологічної спадщини:

— має привілейоване право на поновлення наукових досліджень об'єкта археологічної спадщини, який він досліджував раніше, крім випадків призначення на цьому об'єкті археологічної спадщини охоронних досліджень відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини »;

— має пріоритетне право доступу до предметів археології, виявлених ним під час археологічних досліджень і переданих до державних установ і закладів;

— зобов'язаний здійснювати археологічні дослідження відповідно до цього Закону, дотримуватися вимог інших актів законодавства України, а також інструкцій (методик, правил), затверджених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;

— зобов'язаний забезпечувати схоронність виявлених об'єктів культурної спадщини та передачу рухомих предметів після їх вивчення визначеній у відкритому листі та у дозволі установі, здійснювати консервацію об'єктів культурної спадщини, упорядкування території після завершення робіт, а в разі потреби — на договірних засадах взяти участь у приведенні зазначених об'єктів до експозиційного стану та підготовці матеріалів для їхньої державної реєстрації як пам'ятки;

— зобов'язаний супроводжувати свої дослідження обов'язковою документацією (описовою, креслярською, фото-, кіно-, відеофіксацією) та дотримуватися принципів наукового дослідження археологічної спадщини, визначених цим Законом.

Стаття 16. Реалізація прав на наукове дослідження і одержання наукового результату

Одержана в результаті археологічних досліджень наукова інформація є об'єктом права інтелектуальної власності відповідно до законодавства України.

Підставами виникнення права інтелектуальної власності на одержану в результаті археологічних досліджень наукову інформацію є: одержання такої інформації в результаті польових або інших археологічних досліджень; створення інформації своїми силами і за свій рахунок; виконання будь-якого договору, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Право інтелектуальної власності на одержану в результаті археологічних досліджень наукову інформацію регулюється цим Законом, законами України «Про науково-технічну інформацію», «Про авторське право і суміжні права» та іншими актами законодавства України. Право власності на наукову інформацію, одержану або створену кількома громадянами або юридичними особами, визначається договором, укладеним між співвласниками цієї інформації.

Спори про право інтелектуальної власності на одержану в результаті археологічних досліджень інформацію вирішуються відповідно до законів України.

Стаття 17. Право на публікацію результатів наукових досліджень археологічної спадщини

Археолог, який здійснив археологічні дослідження, має виключне право на публікацію одержаної в результаті польових і післяпольових досліджень наукової інформації впродовж п'яти років після завершення польових досліджень. Якщо за цей термін археолог не скористався своїм виключним правом, право на публікацію одержаної в результаті археологічного дослідження наукової інформації переходить до установи, з якою археолог був пов'язаний трудовими відносинами під час проведення таких досліджень.

Стаття 18. Знахідки, одержані в результаті археологічних досліджень

Знахідки, одержані в результаті археологічних досліджень (нерухомі та рухомі предмети, які були пов'язані з об'єктом археологічної спадщини і виявлені та задокументовані під час археологічних досліджень), є державною власністю. Вони підлягають обліку та класифікації відповідно до методики, затвердженої спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Правовий режим скарбу визначається законодавством України.

З моменту виявлення і до передачі на зберігання згідно із законодавством України знахідки охороняються державою нарівні з об'єктами музейного фонду України.

Знахідки підлягають передачі на зберігання до фондів Інституту археології Національної академії наук України, до фондів музеїв та/або навчальних закладів, наукових установ, закладів культури державної або комунальної форми власності, де забезпечені належні умови їх зберігання, вивчення, експонування тощо. Установи та організації, до яких передаються знахідки, вказуються попередньо у відкритому листі і відповідному дозволі, при цьому має бути визначений пріоритет утворення центральних, регіональних або місцевих (в археологічних заповідниках) цілісних колекцій.

У тому випадку, коли досліджені елементи археологічної спадщини залишаються на місці (in situ), археолог разом з відповідним органом охорони культурної спадщини вживають заходів щодо їх консервації або музеєфікації. Фінансування таких заходів провадиться відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Стаття 19. Обов' язки юридичних і фізичних осіб,

у користуванні або власності яких перебувають ирхеологічні об'єкти Юридичні і фізичні особи, у користуванні або власності яких перебувають археологічні об'єкти або предмети, зобов'язані:

— дотримуватися всіх правил охорони і використання археологічних об'єктів або предметів;

— виконувати всі необхідні роботи виробничого характеру згідно із дозволом;

— негайно інформувати про нововиявлені об'єкти або предмети в межах території, що використовується для своєї діяльності;

— сприяти і не перешкоджати будь-яким роботам з виявлення, обліку та вивчення археологічних об'єктів або предметів.

Розділ V. ФІНАНСУВАННЯ ОХОРОНИ, ЗАХИСТУ, ДОСЛІДЖЕННЯ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ

Стаття 20. Джерела фінансування охорони, захисту, дослідження археологічної спадщини

Фінансування охорони археологічної спадщини здійснюється за рахунок загального і спеціального фондів Державного бюджету України, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, місцевих бюджетів.

Джерелами фінансування заходів у сфері охорони, захисту, дослідження археологічної спадщини можуть бути кошти власників археологічних об'єктів чи уповноважених ними органів або осіб, які набули права володіння, користування чи управління пам'ятками, кошти замовників робіт, благодійні внески та пожертвування, у тому числі валютні, на охорону археологічної спадщини та інші джерела, не заборонені законодавством.

Розділ VI. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ

Стаття 21. Принципи та види міжнародного

співробітництва України у сфері охорони археологічної спадщини

Археологічна спадщина України є невід'ємною складовою археологічної спадщини Європи і людства в цілому. Україна заохочує міжнародні обміни інформацією про археологічні дослідження, сприяє міжнародним контактам археологів.

Держава дбає про налагодження і розвиток співробітництва з іноземними державами та міжнародними організаціями для запобігання незаконним археологічним розкопкам, незаконним ввезенню, вивезенню і передачі права власності на рухомі предмети, що походять з об'єктів археологічної спадщини.

Держава створює необхідні правові та економічні умови для здійснення у сфері охорони археологічної спадщини вільних та рівноправних відносин з іноземними науковими установами та організаціями, іноземними та міжнародними науковими товариствами і об'єднаннями, якщо ці відносини не суперечать законодавству України.

Міжнародне договірно-правове, інформаційне, наукове співробітництво у сфері охорони археологічної спадщини здійснюється у формах, що не суперечать законодавству України.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Розділ VII. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ АРХЕОЛОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ

Стаття 22. Відповідальність за порушення законодавства про охорону археологічної спадщини

Юридичні і фізичні особи, дії або бездіяльність яких завдали шкоди археологічній спадщині України, несуть відповідальність відповідно до цього Закону.

Стаття 23. Відповідальність за проведення розкопок і розрить Незаконними є будь-які розриття, які призвели до псування або знищення археологічного об'єкта, а також розкопки, що проведені без відкритого листа Інституту археології Національної академії наук України і дозволу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Стаття 24. Відповідальність за незаконні скупку, продаж або передачу археологічних предметів

Безліцензійні купівля—продаж або передача археологічних предметів є незаконними.

Ліцензія на право купівлі—продажу або передачі археологічних предметів видається і реєструється у встановленому законом порядку.

Держава має переважне право на придбання археологічних предметів, які пропонуються на реалізацію на законних підставах.

Розділ VIII. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

2. Кабінету Міністрів України протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом:

— подати до Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законів України у відповідність із Законом України «Про охорону археологічної спадщини»;

— розробити і привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

— відповідно до компетенції забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;

— забезпечити перегляд і скасування міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади України їхніх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.

3. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1) у Земельному кодексі України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 3—4, ст. 27):

а) частину дев'яту статті 118 викласти у такій редакції:

«9. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини (після отримання висновку від державних установ археологічного профілю) та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування»;

б) частину шосту статті 123 викласти у такій редакції:

«6. Проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природо-охоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини (після отримання висновку від державних установ археологічного профілю) і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки»;

в) у статтю 151 включити частину восьму у такій редакції: «8. Юридичні особи погоджують найбільш доцільне місце

розташування об'єкта, розміри намічуваної для вилучення земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) з власником землі або землекористувачем, районним (міським) органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини (після отримання висновку від державних установ археологічного профілю) і подають відповідні матеріали до сільської, селищної, міської ради, місцевої державної адміністрації, які погоджують місце розташування того об'єкта, під який ці юридичні особи мають право самостійно вилучати земельну ділянку»;

2) статтю 298 Кримінального кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25—26, ст. 131) викласти у такій редакції:

«Стаття 298. Знищення, руйнування або пошкодження пам'яток — об'єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам'ятці 1. Умисне незаконне знищення, руйнування або пошкодження

пам'яток археології — караються штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо пам'яток національного значення, — караються позбавленням волі на строк до п'яти років.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені з метою пошуку рухомих предметів, пов'язаних із пам'яткою, у тому числі знахідок археологічного характеру, — караються позбавленням волі на строк до п'яти років.

4. Діяння, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища, — караються позбавленням волі на строк до восьми років.

5. Діяння, передбачені частиною третьою цієї статті, вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або організованою групою, — караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років».

Президент України
Л. КУЧМА

м. Київ
11 грудня 2003 року
№ 1380—IV

Додаток II

Фрази, почуті у Верховній Раді України

1. У залі засідань лунає передзвін мобільних телефонів. Репліка одного із депутатів: «Чи не забагато обрано до Верховної Ради мобільних телефонів? »

2. Репліка при обговоренні кандидатури В. Черепа на посаду голови Верховної Ради: «Верховній Раді потрібний Голова, а не Череп ».

3. Виступ Є. Кушнарьова нагадує президентські висловлювання. Хтось із депутатів вигукує: «Давайте прислухаємося до депутата Кучмарьова».

4. Кандидат на посаду голови Верховної Ради з трибуни говорить: «У кожному українцеві дрімає дух Мазепи». Голос із залу: «Побажаємо йому міцного сну».

5. О. Ткаченко: «Хто косить язиком, у того поперек не болить».

6. О. Ткаченко: «Голосуйте як хочете, але голосуйте правильно».

7. О. Ткаченко: «Один дивиться в річку і бачить чисту воду, інший — грязь на її дні».

8. О. Ткаченко: «У нас двоє—троє працюють, а решта хекають».

9. О. Ткаченко: «Рііиення мудре, але не підтримується».

10. Фраза, що приписується О.М. Ткаченку: «Мені вдалося розплющити Мороза і заморозити Плюща ».

11. Л. Кравчук: у відповідь на висунення його кандидатури на посаду голови Верховної Ради комуністами висловив їм своєрідну подяку: «Спасибі моїм лютим друзям за таку честь».

12. Л. Кравчук: «Формально ми участі у виборах голови Верховної Ради не беремо. Але це було б так, коли б ми не пояснювали причин своєї неучасті. Ми ж пояснюємо причини, а відтак фактично беремо участь у виборах».

13. С. Головатий: «Оскільки ми не зареєструвалися, то юридично нас у залі немає, але ж фізично ми присутні, а тому маємо право брати участь у дискусії».

14. В. Ющенко: «Опосередкований тиск на гривню девальвації російського рубля може бути мінімізований, якщо валютна система України отримає комплексний позитивний сигнал».

15. С. Чукмасов: на коментар свого виступу з боку Н.М. Вітренко вигукнув: «Наталія Михайлівна, я від Вас балдію». Миттєва реакція Наталії Михайлівни: «/ не тільки Ви».

16. П. Симоненко: «Свого часу наші люди йшли виборювати свободу на Берлін, тепер ходять на Київ».

17. І. Заєць: «Сьогодні я ще не ти фігури, яка може посісти крісло голови Верховної Ради ». Репліка із залу: «Але ж фігуру Вам вже не змінити».

18. В. Черняк: «Іван Олександрович тільки за прізвищем Заєць, насправді ж він є левом української політики».

19. Б. Олійник: «Я все життя намагався прислужитися рідному народу і переконаний, що знявши свою кандидатуру на посаду голови Верховної Ради я хоч трохи віддим йому свій борг».

20. Після того як усі претенденти на посаду голови Верховної Ради, крім М. Сироти, зняли свої кандидатури, один із депутатів сказав: «Тепер український Парламент може осиротіти».

21. К. Ситник з трибуни Верховної Ради: «У нас у залі сидить дуже багато розумних людей». Репліка із залу: «Може від цього і всі наші біди? »

22. Д. Чобіт: «Парламент у нас такий, як народ, а народ у нас мудрий».

23. Коли відомого банкіра — одного із претендентів на посаду голови Верховної Ради запитали, як йому вдалося заробити мільйонні капітали, він відповів: «Яж працюю не лише в будні, але й у вихідні».

24. О. Мороз: «Одні депутати прийшли в Парламент через тюрми, інші завдяки тюрмам, а за деким із депутатів плачуть тюрми».

25. Чільний представник виконавчої влади, виступаючи з трибуни Верховної Ради, заявив: «Україна має занадто багато розумних людей». Репліка із залу: «У 30-іроки XX ст. влада думала точнісінько так».

26. П. Толочко: «Люди обирають до Верховної Ради не кращих, а схожих на себе».

27. П. Толочко: «Найбільше проклинає минуле той, хто найменше йому прислужився».

28. П. Толочко: «Грішно бути правим, коли твій народ лівий».

29. В. Гуров: «У нас плохой уголь, поэтому мы вынуждены покупать его в Польше и России. Мы же не виноваты, что нам заложил такой некачественный уголь первобытный человек».

30. В. Луценко: «Сьогодні у нас усі пани, але ж комусь і свиней треба пасти».

31. Відоме гасло народного Руху «Злодіям тюрми» було доповнене депутатом І.Д. фразою: «А великим злодіям Верховну Раду».

32. Після так званої оксамитової революції 2000 року про Верховну Раду стали говорити: «Це вже не Парламент, а департамент».

33. Характеристика Верховної Ради України четвертого скликання: «Верховною Радою править більшість, а управляє меншість ».

34. Фраза про одну із парламентських пассіонарій: «В її голові такі незбагненні лабіринти, що розум там зовсім заблукав».

35. В. Яворівський: «За В. Ющенка на президентських виборах будуть голосувати не лише українці, але й євреї, бо у нього єврейська головка».

36. С. Правденко. Під час чергового блокування депутатською меншістю роботи Верховної Ради перефразував відомий вислів: «При єдиній дії депутатської більшості і керівництва Верховної Ради продуктивна робота Парламенту можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».

37. С. Шевчук. При обговоренні питання про перспективи утворення україно-російського газотранспортного консорціуму сказав: «Свого часу Україна була поділена по Збруч, тепер може поділитись іще й по трубі».

38. О. Усенко: «Ніщо так не позбавляє душевного спокою українця, як добробут його сусіда».

39. І. Плющ: «Де б не знаходився народний депутат, він завжди на роботі ».

Громадсько-політичне видання

Толочко Петро Петрович НЕСПОВІДИМІ ПУТІ УКРАЇНИ

Вибрані науково-популярні та публіцистичні праці за 1998-2003 рр.

Редактори Н.І. Гриценко, С.П. Барандич Коректор М.В. Ролько Комп'ютерна верстка О.В. Луценко

Підписано до друку 19.01.2004. Формат 60x90 1/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 15. Тираж 1000 прим. Зам. № 8.

Видавництво «АртЕк». 01133, Київ, вул. Івана Кудрі, 38-6. Тел.(044)295-71-18.

Кольороподіл, виготовлення фотоформ Дизайн-центр «Сова» 01133, м. Київ, вул. Івана Кудрі, 38-6. Тел.(044)295-81-83.

Друк

Друкарня видавництва «АртЕк». 01013 , Київ, вул. Деревообробна, 5.