Вiд Русi до України.

У трагiчнi днi ганебного розстрiлу росiйськими танками росiйського-таки парламенту серед демократично-патрiотичних сил України панувало пiднесення: нарештi буде покiнчено з Хасбулатовим, Руцьким та їхнiми прибiчниками, якi в разi перемоги затягнули б Україну назад, до комунiстичної iмперiї. Як iсторику, менi дивно було чути такi сентенцiї iз вуст, здавалося б, досвiдчених полiтикiв. Не знаю, чи названi державнi дiячi Росiї справдi виношували такi плани, але твердо переконаний, що нi в них, нi в будь-яких iнших полiтичних сил не було й немає бодай найменшої можливостi реанiмувати "Союз нерушимый". Історичний процес вiдбувається за своєю внутрiшньою логiкою i не пiдвладний волi окремих осiб. Формування нової полiтичної карти на територiї колишнього Радянського Союзу — явище iсторично закономiрне й незво-ротне.

Україна як суверенна держава постала всерйоз i надовго. Факт цей не повинен викликати жодного сумнiву. Маємо виявлену волю народу, визнання спiвдружностi нацiй, всенародно обраного президента, парламент, герб, прапор, гiмн, збройнi сили, визначенi кордони.

Я звертаюсь до тих полiтичних дiячiв, якi час вiд часу заявляють з трибуни Верховної Ради, що Україна ще не є державою:

— Чого вам, панове, iще бракує для усвiдомлення своєї державної незалежностi? Хiба що власного прiзвища у рядку "Президент України".

Інша справа — рiвень нашого урядування. З досвiду iсторiї знаємо, що такi кардинальнi змiни неминуче супроводжуються спадами економiки та соцiальною нестабiльнiстю. Глибина соцiально-економiчного падiння значною мiрою залежить вiд рiвня професiоналiзму нових керманичiв нацiї. Ситуацiя, в якiй опинилась Україна, свiдчить, що тут нам хвалитись нiчим. Гiрше становище тiльки в країнах Закавказзя, але ж там два роки палає пожежа вiйни. Єдиний наш козир — Україна зберiгає громадянський мир. Заслугу цього я б подiлив мiж Президентом Л.Кравчуком (тут треба вiддати належне його розважливостi) i українським надзвичайно терплячим народом, який є європейською цивiлiзованою нацiєю i, будемо сподiватись, нiколи не вдасться до середньовiчних методiв боротьби за свої права.

Що стосується наших труднощiв, то мене бiльше, нiж наслiдки, непокоять їхнi причини. Прислухайтесь уважно до пояснень драматичного соцiально-економiчного становища, якi лунають iз вуст офiцiйних осiб, i ви переконаєтесь, що всi причини об'єктивнi i мiстяться тiльки за межами України. Це тяжка спадщина, яка дiсталась вiд тоталiтарної системи (можна подумати, що тiльки нам), неприхильне ставлення до України роз-

винених країн i, звичайно ж, пiдступи Росiї, яку стало правилом доброго дипломатичного тону називати "пiвнiчним сусiдом". Виходить, як у того невдахи — лiтературного героя: "Нiхто нас не любить, нiхто не жалiє". Але ж задумаймось, чи є нас за що любити? Цивiлiзований свiт лякає наша непослiдовнiсть у ставленнi до ядерного статусу. То ми заявляємо, що наша мета — без'ядерна Україна i вiддаємо тактичнi ракети, то так ратифiкуємо "Старт-1", що фактично спростовуємо попереднi заяви i рiшення. Тепер мусимо щоденно тлумачити свою позицiю. Мабуть, в Українi не знайдеться жодної людини, яка б вiдмовилась вiд того, щоб нам заплатили за тi клятi ракети. Але ж не платять. Запiзнились ми з висуненням цiєї справедливої умови. Переконаний, що зволiкання з вирiшенням питання лiквiдацiї ядерної зброї, яку ми не вмiємо утримувати та обслуговувати, — наша стратегiчна помилка. Мине ще кiлька рокiв, i Росiя не захоче утилiзувати українськi боєголовки через їх небезпечнiсть для розбирання. Отже, моральнi i матерiальнi збитки, якi вже маємо i матимемо в майбутньому, набагато переважать можливу грошову компенсацiю.

Не додає нам авторитету i проблема Чорнобиля. Переживши таку страшну бiду, наслiдки якої Україна видихатиме цiлi столiття, ми спокiйно продовжуємо експлуатувати Чорнобильську АЕС. Таке враження, що нас перестали турбувати i недосконалi атомнi реактори, i злочинне розмiщення станцiї у водному басейнi, з якого п'ють воду 35 мiльйонiв людей. Викликає розчарування розвинених країн наш поступ у сферi реформування економiчної системи. Вiн практично непомiтний. Ринок маємо поки що тiльки чорний. Нещодавно одна iз київських газет радiсно повiдомила, що голова українського парламенту І.Плющ пiсля п'ятигодинних вiдвiдин її редакцiї нiбито заявив: "Язики треба виривати тим людям, якi говорять, що у нас не йдуть реформи". Розумiю, це був жарт. Але розвиваючи його, мушу сказати, що в такому разi цiлковита бiльшiсть громадян ризикує своїми язиками.

Не кращi справи iз безпекою та законнiстю в Українi. В рiзних галузях життя править бал мафiя. Багатство України широкою рiкою тече за кордон. Рекет став реальною загрозою для приватного пiдприємництва i бiзнесу. Кримiнальна хронiка газет нагадує фронтовi зведення. Здається, ще нiколи за мирного часу людське життя не цiнувалось так низько, як тепер. Хто ж за таких умов наважиться обрати Україну зоною своїх економiчних iнтересiв? Але, як казав вiдомий поет: "Якщо зiрки запалюються, отже, це комусь потрiбно". Ось тiльки питання, кому?

Головним лейтмотивом полiтичних заяв i декларацiй нацiо-нал-патрiотичних сил є теза про потребу iнтеграцiї України в Європу. Для всiх тверезо мислячих людей нездiйсненнiсть такої мрiї на сучасному етапi цiлком очевидна. Але складається враження, що розмови про iнтеграцiю з європейським спiвтовариством переслiдують не стiльки цю засадничо прогресивну iдею, скiльки настiйно впроваджують у свiдомiсть людей знане ще з мiтингових пристрастей гасло: "Геть вiд Росiї!".

На емоцiйному рiвнi зрозумiти таку позицiю можна. За тривалу спiльну iсторiю етнiчно спорiднених народiв можновладцi Москви i Санкт-Петербурга завдали своїм українським пiдданим немало лиха. І все-таки було б несправедливо цей iсторичний грiх вiдносити на рахунок росiйського народу. Хiба не його кращим представникам Україна зобов'язана створенням умов для розквiту генiя Г.Т.Шевченка? І чи не полягли мiльйони росiян за визволення України вiд фашистської чуми? Історiя знає також кривди, заподiянi Українi iншими сильними сусiдами: Кримським ханством, Туреччиною, Польщею. Напевно, свої рахунки мають до України i її сусiди. Але чи можна жити лише цiєю сумною пам'яттю? Нам треба якомога швидше позбутися комплексу стражденної нацiї. На землi не було народiв-щасливцiв, усi випили свою гiрку чашу. Розвиток людства позначений не тiльки зведенням взаємних порахункiв, але й взаємним прощенням грiхiв.

У теперiшнiх вiдносинах України з Росiєю, на превеликий жаль, переважають не прагматизм i вищi iнтереси народiв, а емоцiї та амбiцiї урядовцiв. Чого вартi заяви деяких наших державних дiячiв, що ми не станемо на колiна перед керiвництвом Росiї? Україна справдi не повинна ставати "на колiна" нi перед Росiєю, нi перед Туреччиною (що нас начебто не так шокує), нi перед будь-якою iншою країною. Але щоб цього справдi не сталось, її провiдники мусять виявити вищу мудрiсть у взаєминах iз сильними партнерами. Інодi, якщо це в iнтересах народу України, можна i поступитись своєю гордiстю.

Прикладiв такої поведiнки в iсторiї достатньо. Могутнiй i гордий наш пращур князь Данило Галицький їздив до Золотої Орди на поклiн до хана Батия. Його сучасник, великий князь київський Михайло Всеволодович, не виявив хановi належних почестей. Як наслiдок, Галицько-Волинське князiвство процвiтало, а Середнє Поднiпров'я стало ареною жорстокого мон-голо-татарського терору. Михайло загинув у ставцi Батия i був проголошений православною церквою мучеником. Україна знає й iнших подiбних мученикiв, але чи не задосить їх нам?

На щастя, сьогоднi доля київського князя нашим урядовцям

не загрожує, а ось невмiння або небажання шукати розумний компромiс у взаєминах з Росiєю можуть дорого коштувати народу України. Дозоване телебачення i холоднi помешкання — не найстрашнiшi випробування, якi на нього чекають. Напевне, прохолоднiсть у вiдносинах мiж полiтичним керiвництвом України i Росiї взаємна. Та коли Б.Єльцин це може собi дозволити (що, звичайно, не характеризує його з кращого боку), то Л.Кравчук просто не має права на таку розкiш.

Не додають росiйському керiвництву стимулiв для надання Українi статусу найбiльшого сприяння i нашi заяви про однакову прiоритетнiсть зв'язкiв з усiма сусiдами. Нам треба нарештi визначитись i чiтко та недвозначно заявити, що стратегiчним партнером України в усiх сферах вiдносин є Росiя.

Особливий статус їхнiх взаємин визначений iсторiєю. Думаю, що до цього з належним розумiнням поставилися б усi нашi сусiди. Адже нiкому не спаде на думку ставити пiд сумнiв право Канади на особливi вiдносини з США або Австрiї з ФРН.

На прес-конференцiї, присвяченiй результатам сесiї Парламентської асамблеї Чорноморського економiчного спiвробiтництва, І.Плющ визначив, що взаємодiя в рамках цiєї органiзацiї допоможе знайти спiльну мову з Росiєю. Дай Боже, але сумнiви беруть великi. Хiба нам потрiбнi посередники? Бiлорусь не є членом ПАЧЕС, а тим часом непогано спiвпрацює з Росiєю.

Ми чомусь були переконанi, що Росiя не може обiйтись без України i живе ностальгiйною думкою про нове возз'єднання або приєднання. Цей мiф розвiяла iсторiя. Обходиться i господарює краще вiд нас. Середня заробiтна плата в Росiї у сiм разiв вища за українську. Структурна перебудова економiки вiдбувається незмiрно швидше, нiж в Українi, приватизацiйнi процеси набули незворотного характеру. Якщо ми й далi так бездумно марнуватимемо час, то не тiльки не iнтегруємось у Європу, а й станемо нецiкавi для Росiї.

Сподiваюсь, що цього не станеться. Оптимiзму додає створення Мiжнародного фонду гуманiтарних та економiчних зв'язкiв України з Росiєю на чолi з колишнiм прем'єр-мiнiстром України В.Фокiним. Поважний список фундаторiв фонду та його широка географiя засвiдчують, що iнiцiативу взаємовигiдних партнерських зв'язкiв мiж двома сусiдами беруть у свої руки дiловi кола, громадськiсть. Упевнений, що цей рух матиме двостороннiй характер i зупинить дрейф України та Росiї у протилежних напрямках. Адже вiн неприродний, руйнiвний для обох країн. У протистояннi український i росiйський народи нiколи не будуть. Цю iстину мусять нарештi усвiдомити державнi дiячi в Києвi та Москвi.

1994 рiк