Петро Толочко.

BIДРОДЖУЮЧИСЬ, НЕ ЗРIКАЙМОСЯ СВОЇХ ТРАДИЦIЙ

Безпосереднiм приводом до цих роздумiв стала розмова про принципи пiдготовки бiографiчного енциклопедичного словника видатних учених України. Звертаючись до вiдомого професора iз дiаспори, наш науковець запитав: "Як ви вважаєте, чи правильно ми вчинимо, коли вiдмовимось вiд традицiйної повної форми назви вченого i обмежимося лише iм'ям i прiзвищем?" "Звичайно, - з пiднесенням вiдповiв той, - адже саме така форма побутує на Заходi".

Не переконаний, що перехiд на захiднi бiобiблiографiчнi норми - найнагальнiше завдання нашої iнтеграцiї в сiм'ю цивiлiзованих країн Заходу, але, як кажуть, "процес" таки справдi "пiшов". На радiо й телебаченнi, в iнших засобах масової iнформацiї настiйно впроваджується так звана захiдна форма (в її польсько-галицькому варiантi) звертання до спiвбесiдника: "пане Петре", "панi Галино". Офiцiйна газетна хронiка ряснiє повiдомленнями: "Президент України Леонiд Кучма", "Прем'єр-мiнiстр Вiталiй Масол" тощо.

Характерно, що такi новацiї набирають форми обов'язковостi, стають ознакою нашої беззастережної вiдданостi новiй Українi. Старi форми звертання - "товариш" або "Iван Петрович", - як доводять ревнителi захiдних зразкiв, нiколи не були притаманнi українському народовi. Вони увiйшли до його мови за часiв росiйського i радянського поневолення, а тому й не вартi подальшого вживання.

Навiть коли б це було справдi так, то й тодi вiдмовлятись з бездумною легкiстю вiд традицiї, за якою жили нашi батьки, дiди i прадiди, не зовсiм морально. Адже нiхто не закидає галичанам за їхню призвичаєнїсть до форм "панi" i "пан", якi увiйшли в життєву практику за часiв входження краю до складу Польської держави.

Але в тiм-то й рiч, що форми цi нам нiхто не нав'язував, вони нашi з дiда-прадiда. Звертання "товариш" було особливо популярне в козацькi часи. Воно наявне в офiцiйних документах, думах i пiснях. За буремних революцiйних рокiв ним з однаковим успiхом користувались i бiльшовики, i дiячi Української Народної Республiки.

Що ж до звертання за iменем та по батьковi, то воно ще давнiше i сягає часiв Київської Русi. В давньоруських лiтописах читаємо: "Иванъ Творимиричь", "Йван Воитишичь", "Рагуило Добрыничь", "Роман Михайлович", "Сбыслав Жирославич", "Борис Захарьинич". Аналогiчне повне найменування мали i князi, спершу в архаїчнiй формi - "Володимеръ, сынъ Ярославль", а потiм i в сучаснiй "Изяславъ Володимеричь", "Давидъ Игоревичь", "Василко Ростиславичь", "Ярослав Ярополчичь" i так далi.

Отже, якщо вважати Київську Русь та козацько-гетьманську Україну нашою невiд'ємною спадщиною, а це справдi так, тодi теза про нав'язування нам невластивих українському народовi форм звертання, не витримує жодної критики.

Сказане не означає, що я проти будь-яких змiн в етикетi спiлкування, але вони мусять бути природними, виробленими життєвою практикою нашого народу, а не занесенi ззовнi чи нав'язуванi згори.

На грунтi незбагненного негативiзму щодо Росiї ми ладнi пожертвувати навiть нашими власними традицiями, добровiльно вiддати їх тiй самiй Росiї, що робили впродовж iсторiї не раз. Менi вже доводилося писати про наше суперечливо-неви-значене ставлення до власних традицiй. Декларуємо одне, а робимо зовсiм iнше. Тенденцiя нехтування iсторичною пам'яттю захопила навiть таку консервативну, в кращому розумiннi цього слова, структуру, як церква. Пiд натиском обставин православна церква України обох патрiархатiв - Київського i Московського - вiдмовилась вiд своєї тисячолiтньої назви i навiть вiд церковнослов'янської мови лiтургiї. Україна щось подiбне вже переживала. З приводу цього знаменитий галичанин Iван Вишенський у XVI ст. писав: "Книги церковные все и уставы словенским языком друкуйте... Евангелие и Апостола в церкви на литургии простым языком не ворочайте; по литургии же для выразумения людского попросту толкуйте и выкладывайте".

На жаль, до заклику цього великого українця i сьогоднi дослуховуються зовсiм не всi. Церковнослов'янська мова, не знати на якiй пiдставi, ототожнюється з росiйською, а вiдтак i вiдкидається. Тим часом, це та мова, яка вiрою i правдою служила нашим пращурам упродовж тисячi рокiв, на якiй (або близькiй до неї лiтературнiй) написанi нашi лiтописи, житiйнi оповiдi, богослужебнi молитовники. Невже ми уподiбнимо її до ролi латини в захiдноєвропейських країнах i не вважатимемо за свою? Якщо нi, то чому тодi добровiльно зрiкаємося її?

Як тут не згадати iнший приклад ставлення до своєї давньої мови. Я маю на увазi гiдне подиву й глибокої поваги вiдродження практично забутого iвриту, який став однiєю з найважливiших iнтегруючих засад єврейського народу, державною мовою Iзраїлю.

У свiдомостi певних кiл людей "Руська православна церква" ототожнюється зi словом "Росiйська", хоч насправдi це зовсiм не так. "Руська православна церква" набула такої назви ще за часiв Володимира Святославича, коли росiян не було, як кажуть, i в згадцi. Прикро, що це неправильне розумiння пiдтримують деякi представники української iнтелiгенцiї, котрi знають, що церкви з назвою "Росiйська" нiколи не iснувало. До речi, Росiя зберiгає давню назву своєї церкви - "Руська православна", чим демонструє органiчний зв'язок з iсторiєю. Ми ж, хай i з добрих намiрiв, цей зв'язок руйнуємо. А потiм знову скажемо, що нас ошукали.

Спостерiгається парадоксальна закономiрнiсть. Найбiльш вiдчутних втрат нашi глибиннi традицiї зазнають за перiодiв так званих вiдроджень.

У XVI - XVII ст. ми втратили генетичну спадковiсть вiд часiв Київської Русi в багатьох сферах життя, у тому числi i в царинi народної культури, запозичивши звичаї сусiдiв - полякiв i татар. Забули, що столицею нашої давньої держави Київської Русi впродовж майже 400 рокiв був Київ i заходилися засновувати новi столицi за мiсцем проживання чергового гетьмана. У державнiй титулатурi не змогли вийти за межi рангу польського гетьманату, хоч мали великих київських князiв, окремi з яких титулувались навiть царями.

У другiй половинi XIX - на початку XX ст. ми остаточно вiдмовились вiд своєї родової етнiчної назви "Русь", замiнивши її на географiчну "Україна". Пiзнiше схаменулися, почали приторочувати до слова "Україна" слово "Русь", але штучний, кабiнетний термiн "Україна-Русь" так i не здобув прав громадянства.

Тотальний розрив iз давнiми традицiями стався пiсля так званої Жовтневої революцiї, яка проголосила гасло "вiдродження i розквiту радянських народiв", побудову "нового свiту".

Нинi ми без особливого жалю прощаємося з радянським минулим, а фактично зрiкаємось його як явища, принесеного на нашу землю росiйськими бiльшовиками. Ми начебто тут нi при чому. Договорюємося навiть до того, що не було i Великої Вiтчизняної вiйни. I, як наслiдок, спродуємо бойовi нагороди - славу i честь наших батькiв i дiдiв - за "зеленi". От уже воiстину "славних прадiдiв великих правнуки поганi"!

Дивно, що на кожному новому поворотi iсторiї ми, по сутi, вiдкриваємо й усвiдомлюємо себе заново i все починаємо вiд початку. Перший унiверсал 1917 року, хоча до цього їх були сотнi, перша рiчниця незалежностi 1992 року, хоч iсторiя наша знає цiлi столiття незалежностi. Перший президент 1918 року i перший президент 1991 року. Нещодавно почув по радiо, що Україна вперше святкує день фiзкультури i спорту... Все в нас робиться вперше. Згадаймо, що i понад 70 рокiв радянської влади ми були першопрохiдниками.

Мене постiйно непокоїть проблема глибини iсторичної пам'ятi нашого народу. На пiдставi тривалих спостережень, у тому числi i за театралiзованими дiйствами пiд час нацiональних

свят, можна дiйти висновку, що ми пам'ятаємо себе лише вiд козацьких часiв. На штандартах, якi прикрашають центральнi вулицi Києва, - зображення українських гетьманiв. На театральних пiдмостках - козацькi пiснi i танцi. На вулицях - рядженi ватаги новiтнiх козакiв з оселедцями i шаблями. Все це миле нам, але чому ми так збiднюємо себе? А хiба там, перед козацькими часами, у нас не було нiчого вартого нашої шани? А блискуча iсторiя Київської Русi хiба не наша?

Вiдважусь на вельми непопулярну сьогоднi рекомендацiю уважно придивитись до практики наших сусiдiв i найближчих етнiчних родичiв - росiян. У днi нацiональних урочистостей їхня iсторiя воскресає в образах билинних героїв Iллi Муромця, Альошi Поповича, Добринi Никитича, Садка тощо. Навряд чи варто доводити, що таке вiдчуття своєї iдентичностi заслуговує на бiльшу повагу.

Не скажу, що ми цiлком байдужi до iсторiї Київської Русi. Часом виявляємо неабиякий iнтерес, часом навiть дивуємося, що своєю її вважають росiяни й бiлоруси. Пам'ятаєте, як сполошилися нашi засоби масової iнформацiї, та й окремi урядовцi, коли росiяни поставили "нашому князю Ярославу Мудрому" пам'ятник у мiстi Ярославлi. Дехто розцiнив це мало не як акцiю iмперського зазiхання на нашу iсторiю. Тим часом нiчого неприродного в цьому не було. Ярослав упродовж низки рокiв був князем Ростовського князiвства, мав безпосередню причетнiсть до заснування на Волзi мiста Ярославля. За часiв великого київського князювання Ярослава Мудрого Ростовське князiвство було однiєю зi структурних частин його держави - Київської Русi. Цiлком природно, що вдячнi нащадки поставили йому пам'ятник у Ярославлi. Можуть поставити i в Новгородi, бо i там вiн князював багато рокiв. Дивуватись тут треба не тому, що Ярославу поставили пам'ятник у мiстi на Волзi, а тому, що ми не спромоглися вшанувати пам'ять свого знаменитого пращура аналогiчним чином у Києвi.

У травнi цього року ми вiдзначали свято слов'янської писемностi. За вiдгуками преси, усi дiйства, якi вiдбувалися в Києвi, - науковi конференцiї, виставки книги, концерти в залах i на київських площах, урочисте зiбрання i концерт в Нацiональнiй оперi - гiдно вшанували пам'ять великих слов'янських просвiтителiв Кирила i Мефодiя. Як голова органiзацiйного комiтету знаю, чого це нам коштувало. Спасибi ентузiастам Мiнiстерства культури України i Київської мiської адмiнiстрацiї, якi винесли на собi весь тягар пiдготовчої роботи. Що ж стосується внеску до цiєї справи ряду iнших поважних органiзацiй, якi були представленi в оргкомiтетi їх керiвниками, то вiн був мiнiмальний. Мiнiстерство освiти України, якому личило взяти найбiльшу участь у цьому святi, фактично проiгнорувало його. Дуже прикро, що ми не вiдчуваємо духовної спорiдненостi з тими часами, коли зароджувалась наша писемнiсть, наше слово.

Вважаю за потрiбне привернути увагу ще до однiєї проблеми, яка має безпосереднiй зв'язок iз усвiдомленням нашої iдентичностi. Колись, дивлячись на численнi вивiски, назви установ, шкiл, вузiв, крамниць, перукарень Києва й iнших наших мiст, складалося враження, що перебуваєш не в українському, а в росiйському мiстi. Ми справедливо нарiкали на це, сподiвались, що за умов незалежностi ситуацiя змiниться докорiнно. I це справдi сталося. Але замiсть росiйської, хоч i не рiдної, але близької до нашої, українськi мiста заполонила англiйська мова. Навiть для корiнних жителiв мiст стає не по собi, коли вони постiйно натикаються очима на рiзнi латиноабетковi "шо-пи", "мiнi- i супермаркети", "сатурни", "ротманси", "енерго-поли", "текоси"... Що ж тодi говорити про сiльських жителiв, якi потрапляють до мiст. Для них вони стають просто незнайомими i чужими. Дивно, що нiкого це не турбує. Невже вiдродилися? Коли я подiлився своїм занепокоєнням з одним гостем iз дiаспори, то почув несподiвану вiдповiдь: "Про мене, хай київськi вивiски будуть виготовленi хоч i китайською мовою, аби тiльки не росiйською". Але чому ж не українською?

Хiба не цього всi ми домагалися на зорi нашого нового вiдродження?

Задумуючись над перманентним переживанням Україною процесiв незавершеного вiдродження, одну iз головних причин цього я вбачаю саме в нашому нехтуваннi власних традицiй. Сподiваюсь, що гiркi уроки iсторiї, зрештою, пiдуть нам на користь, i Українi не доведеться згодом вiдроджуватись у черговий раз.