БІБЛІОТЕКА „НОВОГО ЧАСУ" Ч. 1.

ЛЬВІВ, 1924

З ДРУКАРНІ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ „ДІЛО", ЛЬВІВ, РИНОК 10.

О Ґ Л А В.

Стор.

1. Спадщина по Польщі. 3—5

2. За освіту українського духовенства. 5—10

3. Народини українського австролюбства. 10—13

4. По прикрих досвідах на правий шлях. 13—18

5. Стан народньої освіти наприкінці XVIII в. 18—21

6. За українську мову в народній школі. 21—28

7. Польські „носії культури" й українські „простаки". 28—33

8. Перемиське Товариство священиків. 33—36

9. Іван Могильницький. 36—39

10. Безідейність освічених верстов. 39—41

11. Перемишль яко культурний осередок. 41—47

12. Відродження Славян і пня української нації. 48—56

13. Панщина й польські „славянолюбці"-дурисвіти. 57—67

14. На порозі москвофільської реакції. 67—75

15. Під стягом народництва. 75—91

16. Маркіян Шашкевич — веснівка відродження. 91 — 109

17. Слідами Маркіяна Шашкевича. 109 — 122

18. За українську пресу. 122-125

19. Нові події — стара історія. 125—135

20. Перша політична організація. 135 — 148

21. Перший український часопис. 148—151

22. Справа народньої освіти. 151—165

23. Почуття національної єдності. 165—174

24. Від розчарування до рутенства й москвофільства. 174—178

1. Спадщина по Польщі.

При першім розборі Польщі в 1772 р. перейшла Галицька земля до Австрії. Українську націю творив тоді темний селянин і священик. Не було ні маєтного міщанства ні багатих торговців і купців; ремесла стояли низько, а торговля була в жидівських руках.

В крайній матерїяльній нужді, темноті й без ознак свого окремого національно-культурного життя перейшли Українці Галичини з польської неволі під панування Австрії. В другім році по прилученню Галичини до Австрії загостив до нашого краю Йосиф II й відразу запримітив, щй крім польських магнатів усе населення було дуже вдоволене із зміни, яка зайшла в його політичній долі в 1772 р. „Всі ждуть від нас справедливости — одні магнати невдоволені" — таке було в Иосифа загальне вражіння від подорожі, з яким він поділився листовно з своєю матірю Марією Тересою.

Перший губернатор Галичини ґр. Перген вручив у Львові Йосифові подрібне звідомлення зо стану краю. Між иншим зазначив тут ґр. Перген, що велику більшість сільського населення творили Українці й що між українським і польським духовенством була велика ворожнеча. Губернатор радив австрійському урядові звернути пильну увагу на економічне положення селян, щоб притягнути їх цим робом на свій бік. Не дораджуючи простягати якусь особливу опіку над Українцями, ґр. Перґен підносив, що вони все таки можуть :у разі потреби бути дуже пригожим знарядом проти польської пануючої кляси.

Що ґр. Перґен відраджував австрійському урядові виявляти якусь особливу опіку над Українцями, це не диво, бо не тільки перед галицьким ґубернатором, але й перед центральним урядом у Відні обвинувачували Поляки Українців, що це непевний елемент. Навіть щодо віри — говорили вони — Українці непевні, бо симпатизують із Росією. Тому — виводили далі — краще для Австрії підпомагати в Галичині зріст латинського обряду коштом грецького. А що Поляки уважали завсіди латинський обряд признакою польської народности, а грецький обряд признакою української народности, то замаскована чисто релігійна просьба польських магнатів і духовенства була просьбою, щоб австрійський уряд помагав Полякам винародовлювати Українців.

І в обороні українського народу перед його латинщенням і польщенням виступив енергійно львівський єпископ Лев Шептицький, найзнаменитіший із єпископів, що їх дала уніятській церкві родина Шептицьких у XVIII в. Лев Шептицький доказував перед австрійським урядом, що Українці це самостійний народ, окремий від Поляків, що Українцям належаться рівні права, тим більше, що політичне значіння Українців для Австрії велике: вона моглаб злучити всі українські землі під своєю владою.

Епископові Льву Шептицькому лежала також дуже на серці справа заснування епархіяльної семинарії. Цю справу пригадували єпископові й уряд і вороги. Коли в 1775 р. вніс він просьбу до Маріі Тереси про потвердження капітул львівської, галицької й камянецької, спротивився цьому латинський архиепископ Вячеслав Сєраковський, підсмішкуючися, що „львівський єпископ має в своїх трьох епископствах і єпархіях понад тисячу дуже вбогих парохіяльних церков, які благають у нього помочи, їм нехай поможе. Має стількиж парохів темних, без оглади й науки, котрі не вміють учити божого стада правд віри. Нехай залежить семинарії для освіти свого клиру". Не велика буде користь, коли уніятська церква одержить десятьох каноніків більше, а його парохи будуть простаками й невіжами.

Створити освічене духовенство для уніятськоі церкви лежало й у державнім інтересі Австрії. Один із ступнів австрійського уряду на цім шляху наступив у 1775 р., коли Марія Тереса утворила 14 місць для молодих Українців Галичини, по шістьох із перемиської та львівської єпархії, а два місця для василіян, в генеральній духовній семинарії у Відні, в так званім „Барбареум" від латинської назви св. Варвари, при церкві котрої й містилася згадана семинарія. 3 неї вийшла ціла низка вищих достойників уніятської церкви в Галичині й на Закарпатській Україні.

Для духовної семинарії вспів Лев Шептицький збудувати окремий будинок при церкві св. Юра, але справа заложення семинарії знову відтягнулася, а незабаром (1779р.) і помер Лев Шептицький, приготовивши все для заложення семинарії, що й наступило в 1779 р. за його наслідника на львівськім владицтві Петра Білянського.

Крім львівської єпархіальної семинарії були ще дві на просторі Галичини: галицько-крилоська й перемиська. Галицько-крилоська семинарія перестала істнувати з кінцем 1785 р., а дві инші проістнували до 1792 р.

Одначе справжню духовну семинарію на західно-європейський лад заснував щойно Йосиф II в 1783 р. у Львові, зразу епархїяльну, а в два роки пізніше перемінив її на генеральну так, що до неї приймалися унїятські кандидати духовного стану не тільки з Галичини, але й споза неї.

В 1784 р. заложив Йосиф II у Львові також університет. Але з цього культурного добродійства не багато могли зразу користати Українці. Всі виклади на університеті відбувалися в латинській мові. Згідно з приписами повинні були виховатися найперше ученики, котрі моглиб слухати на філософії підготовних предметів у латинській мові, складати з них іспити й опісля користати з латинських богословських студій, де тільки пастирське богословє пояснювано по польськи.

Тимчасом Йосиф II потрібував зараз освічених священиків, що мали виконати в цілім краю, майже в кождім селі назначену собі задачу. Шлях через університетські латинські студії був за довгий. Та й звідки було взяти таких, котріб покінчили середню школу? З трудного положення найшовся вихід. В 1787 заснував Йосиф II т. зв. „studium ruthenum" на львівськім університеті, себто тимчасовий український філософічний і богословський інститут. Його тимчасовість, причина й ціль мотивувалися в цісарськім рішенню з 9 марта так: „Доки нема достаточного числа українських духовних кандидатів, обзнайомлених із латинською мовою та спроможних покінчити в цій мові філософічні й богословські студії в такім обємі, як вони викладаються на тамошнім університеті, без сумніву треба конче заложити "окремий тимчасовий науковий інститут в українській мові для тих, котрі знають тільки цю краєву мову".

Обсяг і час студій вихованців цього інституту мав бути такий самий, як вихованців латинських студій: „Вихованці, обзнайомлені тільки з краєвою мовою, мають нарівні з иншими вихованцями української генеральної семинарії, обзнайомленими з латинською мовою, котрі вчаться в цій мові теології на університеті, зоставатися пять літ у генеральній семинарії та вчитися там таким самим способом, як инші вихованці, всіх частин теології, приписаних для університету".

Український інститут проістнував до 1809 р. Дві причини склалися на його короткотрівалість: його тимчасовість і слабе матеріяльне забезпечення вихованців, котрі покінчили його. Хоч вихованці українського інституту виконували ті самі душпастирські обовязки, що й вихованці університетських латинських студій, їх поставлено нарівні зо священиками давнього типу (з епархіяльних семинарій, холмчаків і луцаків), без університетських студій, і вони мали тільки половину того доходу, який побирали ті духовники, котрі покінчили латинські студії. Крім того їх не допускано до ніяких вищих становищ у церковній єрархії й вони не діставали жадних кращих парохій. З таких причин проістнував український інститут тільки до 1809 р., коли вже було достаточне число кандидатів, що знали латинську мову з гимназійних студій.

Український інститут на львівськім університеті заснував Иосиф II, щоб „із стану упадку підняти наш народ". Він бо, мандруючи по краях своєї держави, побачив упадок українського народу, „которий чрез нісколко столітій в глубоком невіжестві погружен бити принуждашеся". Тому український інститут став неоціненим скарбом для нашого народу — таке писав у передмові до свого перекладу тодішнього підручника морального богословя Петро Лодій, родом із Закарпаття. І Лодій і перекладчик двотомової історії церкви, вживаної як підручник в українськім інституті, Хведір Захаріясевич просили в передмовах до своїх книг вибачення в читачів, що вжили в своїх перекладах тут і там „вираженій простих", себто народніх слів, що їх певно частіше мусіли вживати вчителі інституту в устних викладах.

Щира вдячність для австрійського уряду пробивається з передмов і Лодія і Захаріясевича, що називає Иосифа II „многолітне достопамятним" і гідним безсмертної слави. Обидві передмови були висловом українського австролюбства, що зродилося зразу серед українського духовенства. Й не диво. Воно порівняло своє недавнє безправне становище й теперішнє життя в культурній державі й це порівняння на кождім полі вливало вдячність і прихильність для австрійського уряду.

А коли додати до того заходи арстрійського уряду коло освіти українського духовенства, легко пояснити тон і зміст промови крилошанина Михайла Гарасевича на синодальнім зїзді українського духовенстйа 1806 р. „Ото бачимо, — говорив він, — що наше світське духовенство було в найбільшій темноті, що парохи ледви вміли читати й писати та жили в загальнім пониженню. І дійсно, яку пошану могло мати священство у світських людей вищих верстов, коли воно ледви одягом різнилося від простонароддя? Який вплив воно могло мати на нього, коли само ледви знало перші основи релігії?... А подивімся на теперішнє положення священства!

Переконаємося, що воно ніколи не стояло так високо. А звідки це походить? З ласки найлагіднішого австрійського уряду. Бо відколи ми прийшли під розумний, справедливий і лагідний австрійський уряд, що кермується ліберальними думками, відтоді з нами поводяться по батьківськи нарівні з иншими; ми вільні від усякого гнету, признана рівність нашого обряду з иншими, признані наші привилеї та права, зроблено все, що потрібне для відповідної освіти й нашого удержання... І колиж наше священство було таке освічене, щоб його члени могли бути публичними професорами на університеті, щоб мали стільки нагоди й засобів для освіти в науках, як тепер?... І які обовязки лежать за те все на нас? О! наші обовязки це: незломна вірність, привязаність і любов до найліпшого монарха. Ці обовязки сповнимо найкраще тоді, коли... повірений нашій опіці народ виховаємо нашими науками та власним прикладом на добрих христіян і горожан. Отже будьмо, дорогі браття, вірні... та при кождій нагоді впоюймо в наш народ, що послух найвищим приказам і бажанням... конче потрібний".

Коли на синоді українського духовенства в 1806 виславлювано австрійську опіку над Українцями й вислано адресу вірности цісареві, одно й друге не дуже відповідало тодішньому відношенню австрійського уряду до Українців, що різко змінилося по смерти Йосифа II. Зазначене відношення українського духовенства було швидче висловом того настрою, котрий запанував серед нього по перших заходах, котрі поробила австрійська державна влада в перших десятиліттях австрійського панування в Галичині. Ті заходи зробили епоху в її життю в повнім значінню цього слова, відбилися глибоко на всій будові її суспільного життя й суспільних відносин і врилися глибоко у вдячнім серці в першій мірі українського духовенства, щонайкраще вийшло на переміні Польщі на Австрію.

В тім часі вдалося українській уніятській єрархії виклопотати одну річ, що зрештою довго не підносила й не огрівала українського народу в Галичині. Це було відновлення галицької митрополії й піднесення Львівського єпископа до ступня митрополита. Вже Лев Шептицький просив 1774 р. через свого уповноваженого каноніка Івана Гудза відновити галицьку митрополію. Одначе папські буллі в справі цього прийшли з Риму щойно в 1807 р.

Немалі заслуги в цій історичній події з історії української церкви поклав генеральний вікарій др. Михайло Гарасевич, що й привитав першого митрополита Антона Ангеловича при його вїзді на святоюрське подвіря у Львові латинською промовою.

В церкві знову говорив Гарасевич по польськи. проповідь, де підкреслив значіння відновлення митрополії: „Пять століть минає вже від тої пори, коли зникла гідність галицького митрополита. Різні події зложилися на те, що цю єпархію прилучено до київської єпархії. Майже через три століття не Мав цей край свого архипастиря, щойно 1539р. на бажання клиру й народу назначено митрополичим заступником у Львові Макарія Тучапського. За ним слідувало в 266 літах 13 архипастирів, а саме: Арсеній Балабан, Іван Осталовський, Гедеон Балабан, Єремія Тисаровський, Арсеній Желиборський, Атанасій Желиборський, Єремія Свистельницький, Йосиф Шумлянський, Варлаам Шептицький, Атанасій Шептицький, Лев Шептицький, Петро Білянський і Микола Скородинський, усі, підчинені митрополитові київському, а заразом і галицькому". Ніхто не дочувся українського слова в часі згаданого свята: урядові промови виголошено по латинськи, проповідь у церкві відбулася в польській мові, новий митрополит видав своє посланіє по польськи, а вихованці духовної семинарії привитали митрополита польським панегіриком.

Такі події не повинні минати безслідно в життю людини. Та митрополит був за старий, щоб витягнути послідовности зо своїх тажких пригод. Пять літ пізніше він помер, нічим не зазначившися для розбудження українського життя свого народу. Свої брошури й посланія писав він по французьку по німецьки, по латинськи й по польськи, тільки не по українськи. Не диво, що не знайшлося вдячне серце серед Українців — навіть слід не лишився, де він похований.

За те в душу молодшого від митрополита Гарасевича глибоко врилися події 1809 р. й він, хоч у роках 1792—1794 був редактором польського Денника патріотичних Поляків, старався тепер погодити своє австролюбство з приналежностю до свого народу. Знаючи про його велику вченість в історії української церкви, поручила йому віденська нунціятура написати історію української уніятської єрархії. Гарасевич виконав поручення нунціятури й виготовив твір, що без нього не обійдеться жаден будучий історик української церкви. Його працю, написану по латинськи, з додатком великого числа документів, видав, на жаль не в цілости, щойно Михайло Малиновський в 1863 р. (обімає 1184 сторін).

Летів орел дубровою,

бистре око в сонце гнав,

гнав за світлом, за правдою,

глянув ще раз — та й упав.

Ой, нема вже, руська мати,

твого орла красоти!

Пішов від нас спочивати

там до сонця — чистоти...

Нема кому віднайти славу й імя української дитини, сказати правду, заступитися за нею сиротою, побідити силу ворога, дати пораду в лихій долі, а в щастю науку.

Хоч у 1776 р. зорганізовано першу окрему шкільну комісію для Галичини, справа з народнім шкільництвом не поступила наперід. Освіти українського селянина не бажали собі польські пани, бо народня освіта йшла в розріз з їх інтересами. Тому, де було можна, просто не допускали до відкриття народньої школи, а коли не були в силі жадним способом спинити заведення школи, тоді старалися, щоб бодай народня школа не була українською. В таких випадках знову ставала їм до помочи латинська консисторія й польська інтелігенція, що при помочи школи загортали українських дітей до латинського обряду й польської народности.

З браку потрібних підручників і відповідних кандидатів на вчителів справа народньої освіти довго не посувалася наперід. Серед такого лихоліття ціла освіта, народніх мас починалася й кінчилася катехизаційними поученнями в церкві, наскільки до них були здатні або мали охоту тодішні парохи. Коли найшовся охочий до просвіти парох, а при нім дяк із сякою-такою освітою, він учив у дяківці з букваря або ще частіше з писаних табличок азбуки та трохи писати й рахувати. Ціла наука не переступала читання Псалтирі й Апостола.

Заміських шкіл, в котрих наука відбувалася в українській мові, відомі до кінця XVIII в. тільки дві: братська школа при церкві Успення у Львові й народня школа при василіанській гимназії в Дрогобичі, котру заснував ігумен три роки по прилученню Галичини до Австрії. Ця школа проістнувала до 1830 р.. Брак українських шкіл по містах був тим болючіший, що в 1805 р. піддав уряд тривіальні школи під нагляд латинської консисторії.

Треба було передовсім подбати про вчителів для парохіяльних шкіл. Епископ закликав духовенство перемиської єпархії, щоб приступило до заложення дяко-вчительського інституту, де сини селян, дяків ї священиків, не маючи засобів до дальшої освіти, виховувалибся на дяків, здатних заразом бути вчителями в сільських школах. Не тільки священики, але й народні маси зрозуміли значіння такої народньої інституції й піддержали плян консисторії щедрими датками. Завдяки цьому вже в жовтні 1817 р. увійшов інститут у життя. Пізніше єпископ Іван Снігурський закупив за власні гроші й дарував на фонд цього інституту село Новосілки під Кальварією, щоб із його доходів удержувано що року 24 вихованців в інституті. Коли згадані доходи не вистарчали, постановив фундатор у своїй останній волі, щоб решту потрібної суми покрити з инших його легатів.

Про зазначені вище свої спостереження з канонічної візитації самбірського округа й повідомив у червні 1816 р. митрополит губернію, підкреслюючи, що селяне зробили жертви на школи залежними від того, чи діти будуть учитися в таких школах по українськи. На це одержав місяць пізніше відповідь, що уряд не думав заводити по селах німецької мови, але заходить немала перешкода завести українську мову, бо багато громад належить до римського та грецького обряду, отже требаб було окремої української науки. До того українська мова не вживається в письмі й ледви чи найшлибся вчителі, що моглиб учити цією мовою.

Вказуючи місяць пізніше на свої заходи та працю коло побільшення шкіл, доказував знову Левицький потребу української мови в них, зокрема до науки віри, бо через це упадає релігійність між українським народом, а далі українська мова не те саме, що польська, й самі урядники бачуть потребу говорити з народом по українськи, а польської мови треба Українців учити. Коли українська наука впала, то причиною цього польський уряд і єзуїти. Також не треба буде установляти двох учителів, польської й української мови, бо далеко більша частина громад складається з самих Українців. А як що й зайшлаб де потреба, можна постаратися про вчителя, що вмітиме вчити по українськи й по польськи; до української науки можнаб ужити також дяків. Місяць пізніше відповіла губернія, що української мови не можна завести в народніх школах, бо в ній нічого не пишеться й у ній не видаються ні цісарські закони ні обіжники. Та й з української мови не мав би Українець великої користи, навпаки вона булаб тягаром у школах, але устно можна вживати української мови до науки віри. Значні трудности справляє й кирилиця, що її вживають тільки в церковних книгах. А що український селянин у Галичині розуміє по більшій частині по польськи, хай застановиться митрополит, чи не булоб краще вчити читати й писати в польській мові, щоб іще більше не піддержувати духа сепаратизму між мешканцями одного й того самого краю, одного й того самого села. Якби митрополит не згодився на це, чи не булоб краще завести для української народньої мови латинську азбуку, бо кирилиця цілком не вживається в звичайнім життю й не принеслаб народові иншої користи, як ту, що він міг би розуміти кілька молитовників.

Одначе віденський уряд не дуже схилявся на підшепти зо Львова. Велів губернії скликати шкільну комісію для вирішення справи й поручав запросити до неї архиепископів і верховних надзорців народніх шкіл обох обрядів. Рівночасно звелів не забороняти надалі вчити по українськи читати й писати, бо це моглоб викликати невдоволення між Українцями. В нараді взяло участь 11 губерніальних радників, архиепископ Анквіч і надзорець шкіл Мінасєвич із польського боку, а з українського боку митрополит Левицький і Могильницький.

З виїмкою обох Українців, котрі признавали краєвою мовою свою рідну українську мову, всі инші члени комісії прихилилися до погляду референта, що краєвою мовою в Галичині є польська мова. Ворожа українству більшість комісії ухвалила, що при катехизації треба вживати української мови, що парохам або їх помічникам не забороняється вчити українську молодь по українськи читати й писати, але й що в усіх народніх школах також українські діти мусять учитися по польськи, бо на думку ворожої українству більшости комісії тільки польська мова є краєвою мовою в Галичині й нею говорить монарх до народу. А коли хто хоче дати нагоду селянинові греко-католицької віри (в польських головах не було Українців чи по тодішньому Русинів у Галичині) читати свій катехизм і свої богослужебні книги, треба тільки перекласти їх на польську мову або хоч надрукувати латинською азбукою, щоб без потреби не помножувати для селян числа мов і письма.

А в тім, колиб українські громади хотіли залежити українські школи, удержуватимуть їх власними коштами. Українці домагалися також українських окружних шкільних надзорців. На це домагання відповіла губернія, що українські надзорці ще не на часі, бо мало є шкіл і нема священиків, що булиб до цього здатні. Коли цісарь згодився на українських шкільних надзорців, тоді комісія ворожою українству більшостю голосів ухвалила; що тільки там може Українець мати нагляд над школою, де в громаді є українська церква, а де є костел, там має бути польський надзорець. Одначе над українською наукою віри має наглядати український декан і консистор. До цих ухвал застеріг собі митрополит Левицький дати пояснення. В останніх підніс, що надвірна канцелярія ще в 1787 р. признала краєвою мовою Галичини українську мову, в котрій відбувалися навіть філософічні й богословські студії. Як що закони не писалися по українськи, то для польських доміній, котрі все таки пояснювали їх по українськи, до того саме тому, що народ не мав законів у своїй мові, знав про них мало. Галичина не польська земля. Вона була тільки під польським пануванням, але передтим було тут українське галицьке й володимирське князівство. Та й Австрія прилучила ці краї як українські. Чи тому, що Франція володіла багатьома європейськими краями, стали ті краї вже французькими? Сама Польща признавала наш край за український (руський). За самої Польщі вживали суди української мови й урядові документи писалися по українськи. Навіть є привилеї польських королів, писані по українськи. Трибунал справедливости для польських: земель у Пйотркові уживав польської мови, а люблинський для українських земель української мови. До XVII в., як свідчать акти бернадинського архиву, вживалася в Галичині українська мова. Потім настало в Галичині переслідування українського народу з боку польського уряду та єзуїтів і Польща зачала тяжко й не по христіянськи кривдити Українців. Тепер сподіваються Українці від австрійського уряду правди й визволення з такого гнету, рівности в усім. Вияснення митрополита, що обіймало 33 параграфи, протестувало також проти заведення латинської азбуки в українські книги та предкладало назначувати шкільного надзорця залежно від того, яка є більшість, українська чи польська, дітей у школі.

Ра'зом зо своїми ухвалами видала губернія приказ окружним урядам, аби в усіх громадах із населенням обох обрядів обраховано число учеників одного й другого обряду при помочи обох священиків. На підставі такого виказу знатиме губернія, котрій консисторії поручити нагляд над школою. Крім того поручила губернія повідомляти її при переговорах над заснуванням нових шкіл, чи в громаді є латинське приходство, чи тільки українське, а при закладанню школи в місцевости з українським приходством — чи всі діти є греко-католицького обряду або чи є в селі ще й діти латинського обряду.

На жаль український нарід у Галичині мав проти себе увесь польський табор з усіма його махіявельськими штучками, як позбавити Українців найменшої одробини прав, дуже часто такиж при помочи Юд споміж власного народу — наскрізь спольщених тоді українських освічених верстов.

Коли під впливом польських поривів перед третім розбором Польщі появилася гадка, чи не датиб місце в шляхетськім галицькім соймі й селянам, „котрі несуть на своїх плечах усі тягари суспільности, котрі мають найбільше землі й взагалі всю землю управляють", вона швидко пішла в забуття, бо „булоб небезпечно в селян, що мають перевагу фізичних сил, викликати живе моральне почуття". А в тім, з огляду на невдатну польську конституцію й третій розбір Польщі не почував себе вже загроженим і австрійський уряд та зложив подібні проєкти, як думку про селянське представництво в галицькім соймі, спокійно до архіву на кількадесять літ — до 1848 р.

Ступінь за ступнем вели польські дідичі вперту й послідовну боротьбу з народньою освітою й витрівало нищили всякі українські змагання й пориви. Боротьба була нерівна й забезпечувала успіхи польським дідичам тому, що рука в руку з ними йшло латинське духовенство й усе польське шовіністичне громадянство, а розбори Польщі незвичайно розпалили польський шовінізм.

Друга штучка дідичів і латинського духовенства мала на ціли загарбати Українцям і ті одробини прав, котрі полишали їм ґуберніяльні постанови. Щоб мати більшість і здобути польську викладову мову в школі, в часі комісій, що їх завданням було означити більшість учеників одного з обрядів, безсоромно виганяли учеників Українців із школи так, що в школах із дітьми обох обрядів звичайно виходила більшість учеників Поляків. На підставі такого „ствердження" діставалася школа під нагляд латинської консисторії.

З останньою бодай лучила українську дитину рідна школа з дяком. Не було тут деколи й букваря, тільки дяк учив читати на старих церковних книгах, що вийшли з ужитку, а азбуку писав високим на стопу уставом на величезних дошках. Але за те в таких місцевостях, напр. на Лемківщині, майже в кождій церкві читали хлопці Апостола, а й багато старих читали Псалтирю або Часослови зо своїх власних книжок.

Незвичайно гарно малює справу української народ тої школи просьба селян із Залуча з 1840р. до городенського шкільного надзорця, зазначена вже в адресі: Будьте ласкаві, причинітся за нами бідними і поратуйте, аби наша наука в школі на завше наших дітей була".

А в середині була така просьба, підписана тридцять-шістьома громадянами Залуча:

„Пречестний уряду намістниче гр. кат. городенский і надзерателю школний!

„Громада наша сама поклала школу і обіцялася платити учителеви і платит, аби наші діти учив читати, співати і писати. І 15 літ ми сами школу, будинок, утримуємо і діти посилалисми. Ни знати, що ся значит, же наші теперішні дідичі ни любять на нашу школу.

1. Зараз, як прийшли В. В. П. Айвас, Григора Воєвудку, котрий в Княжу дякував, і діти зачав учити, казали зловити з рекрутами, хоц він горбатий; кричали на него, же без оповіди панскої учит діти, а же він казав, же тоє длятого робит, же му духовний каже, бив го і кайдани вковав.

2. Сего року на нашего учителя Даниїла Воєвудку, котрий 4 роки наші діти учит, післав двірских слуг з вітом в ночи до школи, запровадив в двір, а рано взяв до арешту і меже рекрутами окував. А належит, аби сес зоставився в громаді і учив діти, бо вже трох братів в жовнірах. До сего разу таке ни віробяли пани нашому учителеви, аж теперішний пан — видимо, же раді би, аби школи ни було.

3. Хлопців, котрі уміют читати, берут до плуга і насміваются, мовят: забудеш азбуку. Від плуга ни можут ходити до церкви і через тото видят сами пани, же мусят призабувати. І длятого так говорят.

4. Видимо, же ми, бідні простаки, ни вмілисмо добре отченашу, а хоц котрий умів, то забув, так тепер учинилисмо школу — хочут, аби, котрії уміют читати, і тото забували.

5. Нас, бідних простаків, відав ніколи ни допустят, абисмо хоц тілко вміли читати, абисмо Бога і царя чтити знали.

6. Чуємо, же німих і глухих учат читати, а ми ні глухі ні німі, і сами платимо за школу. Ни знаємо, що ся значит, же так ни любят нашу школу; каждому, котрий до сего разу навчився, допікают, а ми, бідні простаки, нікому нічого ни кажемо, що хто вміє.

7. Ни маємо пасовиска, до каждої худобини діти ниволимо, аби пасли. Через тото відриваются на літо від школи і богато забувают. Ни знаємо, що ся значит, же наш духовний і наш намістник снятинский на тоє мовчут. Ми видимо, же духовні видят і знают, хто перескажає, аби школи в простаків ни було. Длячого нічого ни кажут, ми того ни знаємо, — нам ся здає, же наші духовні за нами повинні ся упімнути.

Цей статут був готовий і мав підпис епископа Михайла Левицького вже 20 січня 1816 р., а 5 липня тогож року затвердив його цісарь на предложення надвірної канцелярії. Тодіж і вийшов він по латинськи друком у Відні.

Головою товариства був надзорець епархіяльних шкіл і референт шкільних справ Іван Могильницький, тоді ще парох у Дроздовичах і нижанковицький декан. Зразу стали членами товариства парохи: перемиський катедральний Петро Назаревич, дарожівський Данило Качановський, любачівський Василь Созанський і корманицький Іван Турчманович. Пізніше стали членами: парох Себечова й белзький декан Іван Трильовський, парох Радимна й порохвицький декан Гнат Давидович і парох церкви св. Варвари у Відні доктор богословя Іван Снігурський.

Споміж членів перемиського товариства розвинув найбільшу діяльність його голова Іван Могильницький. Зокрема на полі шкільництва поклав він дуже великі заслуги, довівши до того, що на 697 парохій в перемиській єпархії було в 1832 р. 385 парохіяльних шкіл 24 тривіяльні й головна школа в Лаврові.

В тіснім звязку з працею над засновуванням народніх шкіл стояла праця Івана Могильницького над укладанням підручників для них, як гарно уложений Букварь, що вийшов першим виданням в 1816 р. в Буді й діждався низки дальших видань, катехизм, не заступлений новим протягом більше ніж сімдесятьох років (перше видання його Науки христіянської вийшло в Буді 1816 р., перше видання Катехизиса малого у Львові 1817 р.), книжечка про обовязки підданих (Повинности підданих, Львів, 1817, 1827) й шкільні правила (Львів, 1817).

Згадана Відомість це перша на галицькім грунті наукова розвідка в 19 віці про українську мову, її минуле й відношення до инших славянських мов. Українську мову уважав Могильницький рівнорядною славянською сестрою, як мова чеська, польська, московська й инші. Може бо якийсь нарід утратити свою політичну самостійність, але народности й мови він не тратить. Зникла держава Володимира Великого, але українська мова заховалася досі. Сьогодні вона зберігається під сільською стріхою, але колись вона була урядовою мовою Великого Князівства Литовського й Польщі. Доля української мови під польським пануванням вязалася нерозлучно з долею українського народу, хоч польська мова багато зо свого багатства завдячує українській мові, а так само й московська.

Своїм життям, виповненим ідейним змістом, Іван Могильницький різко відбивав від сучасних собі освічених верстов. Як сам Могильницький дивився на ролю освічених верстов, про це маємо цікаве свідоцтво Юстина Желехівського, одного з пізніших діячів перемиського гуртка: „Яко знавець історії знав він (Могильницький), що нарід без шляхти й інтелігенції ніколи не може піднестися, а знаючи, що українська шляхта перейшла на польську шляхту, тодішняж українська інтелігенція, що походила з середнього стану, священиків, мандаторів і економів, була цілком байдужою, як що не ворожою розвиткові української народности, звернув покійний наш патріот усю свою діяльність на освіту простого народу, що лишився вірним свому обрядові й українській мові та зберігав свої традиції й історію в народніх піснях. Отже просвічувати при помочи народніх шкіл селян і міщан і творити з них інтелігенцію з українським духом було його одиноким задушевним змаганням".

А в тім на саму освіту мало українське громадянство викривлений погляд. На працю дивилося воно як на велике нещастя, а школу уважало інституцією, що має. видавати упривилейованих людей. І тоді й довго-довго ще потім батько страшив сина, що дасть його до купця або до ремісника, як що він не буде вчитися. Правда, гірка наука для сина,, але за те пізніше син заживе солодко й не потребуватиме працювати. Щож дивного, що йдучи слідами освічених верстов, і селянин посилав свого сина до школи, щоб син не працював так тяжко, як батько, й став священиком, що живе з живого та вмерлого.

В парі з такими поглядами на освіту витворився серед українського духовенства своєрідний псевдо-аристократизм. Духовенство звичайно відбилося від народу, говорило по польськи й нарівні з дідичем і Жидами використовувало народні маси. Коли повставав торг за треби, священик старався мотивувати свої вимоги тим, скільки то грошей стояла його освіта й скільки літ сушив він собі голову, заки дійшов до своєї мети. Та звичайно небагато варта була священикова наука в приложенню до потреб його парохіян. Раз був випадок, що селянин обвинуватив свого пароха перед консисторією, що не хоче видати йому метрики його батька. І обвинувачений парох боронився перед консисторією тим, що він не в силі перечитати давньої метрики, писаної по українськи, бо в школах учився він по польськи, по німецьки, по латинськи, по грецьки, по єврейськи, по халдейськи й по італійськи та має з усіх тих мов шкільні свідоцтва зо знаменитими поступами, але по українськи його ніде в Галичині не вчили.

Опікувався дуже народнім шкільництвом і й заповіті утворив 50 стипендій для бідних учеників. Колиж до цього додати його записи на дяко-вчительський інститут і нарешті те, що він придбав 1829 р. друкарню в Перемишлі, виступить у виразних рисах гуманність і любов до своєї нації в цього зразкового єпископа. Все таки його заповіт написаний по польськи.

Очевидно незатерті сліди лишив по собі Снігурський скрізь і на полі церковного життя й станової організації. Заложив фонд для бідних удів і сиріт по священиках, увертав пильну увагу на проповіди й катехизації, увів урядову українську мову в конкурсові іспити, перемиської дієцезії, позаписував чисто церковні легати в заповіті й т. і. Перемиським єпископом був Снігурський до 1847 р., коли вмер у вересні. Вродився 1784 р. в Берестянах, самбірського повіту. Гимназію скінчив у Самборі, вищі студії у Львові й Відні, де й осягнув ступінь доктора богословя. Від осени 1808 р. був сотрудником, а від 1813 р. парохом церкви св. Варвари у Відні, де й одержав 1818 р. назначений на перемиського єпископа.

В звязку з обороною прав народньої мови бути мовою літератури запустився Осип Лозинський в дуже небезпечне тоді для Українців Галичини новаторство, а саме виступив із проектом увести латинську азбуку до українського письменства. Свій проект надрукував Лозинський у Всячині (Rоzmaіtоsсі), літературнім додатку до Газети Львівської, й розбудив публичну опінію українського громадянства проти себе. Йому відповів Маркіян Шашкевич польською брошурою п. н. Азбука й абецадло 1836 року, а ще в осени 1834 року Осип Левицький, що надрукував відповідь у перемиській епископській друкарні, а редактор урядової львівської газети Михалевич (Українець) долучив відбитки відповіди до розсиланих чисел газети.

Осип Левицький також написав граматику буцімто української мови й видав ііцпо німецьки в "1834 р.. Уважав себе поетом і знавцем мистецтва складання віршів. Писав несмачні панегірики (епископам Снігурському та Яхимовичеві, митрополитові Левицькому), ще поганіше перекладав дещо з Ґете, Шіллера й т. д. Його переклади були такі незугарні, що з нагоди перекладу Шіллерового „Дзвона" кружив дотепний двовірш:

Батько Шіллєр зажурився,

що його „Дзвін" в Шклі розбився.

Парохом бо Шкла в Яворівщині був саме від 1834 р. Левицький, що для своїх парохіян видав молитовник і початковий підручник рахунків.

Передтим жив у Перемишлі, де зразу, висватавшися безженно, став капеляном єпископа Снігурського, що нераз виявляв йому свою ласку, хочби винагороджуючи його за відповідь Лозинському. Не без впливу Снігурського вспів також Левицький одержати конкурсову нагороду за переклад граматики німецької мови для народніх шкіл, для котрих видав із початком конституційного життя граматику української мови. Мова церковних книг не дала йому уложити граматики живої народньої мови, навпаки тут є багато церковнославянщини. Все таки оця граматика є значним ступнем наперед у порівнянню з його першою граматикою, виданою

1834 р. по німецьки, задля котрої називали його в своїм часі „знаменитим язикословом". Одначе таким він не був ніколи, хоч видав іще й церковнославянський слівник. Першу граматику буцімто нашої мови переробив із граматики московської мови й через те не давав підручника української мови, а якоїсь Московське-польсько-церковнославянсько-української сумішки. Хоч його погляди пізніше в дечім прочистилися, одначе на справжнім науковім грунті не став до кінця свого життя. Умер в 1860 р. яко парох Нагуевич, родинного села Івана Франка, доставивши теми для його повісти Великий Шум.

Франко оповів про причину його смерти ось що. В Нагуєвичах межує ерекціональний грунт із громадським. Терплячи часто шкоду від громадської худоби, Левицький хотів відгородитися. А передирався Левицький завзято з місцевим писарем Костем Думяком, що його він назвав мантою, себто шахраєм. Протягом кількох років, як оповідали в Нагуєвичах, кожду свою проповідь кінчив Левицький менше-більше так: ,„А коли де найдеться чоловік хитрий, підступний, злосливий, пяниця, дерун, лизун, кривдитель і ізверг (кат) роду людського, то такий чоловік називається — манта". За його прикру вдачу громада не любила Левицького, називаючи його „ксьондзом грубим". І саме Думяк розпочав в їмени громади з ним сварку за те, що ставив пліт не на межі, а на громадськім грунті. Був це гарячий день літа. Суперечка на полі протяглася трохи не до полудня. Думяк довів Левицького до лютости й він вхопив кіл, підбіг на те місце, де хотів поставити пліт і, вдаривши затесаним кінцем об землю, крикнув: „Ось поти моє!" й у тій же хвилині впав на землю ражений параліжем.

Із діячами перемиського гуртка прийдеться ще зустрітися. Про дотеперішніх діячів треба сказати, що всі вони були священиками. Призвичаєні до церковно-славянської мови богослужебних книг і вважаючи її святостю, звичайно й хотіли її мати літературною мовою для нашого народу. Священиче становище потягало за собою те, що їх світогляд обертався головно коло духовних справ, а віру й народність вони утотожнювали. Перестерігав перед таким утотожнюванням уже Іван Могильницький, висловлюючи розумну думку, що греко-католицький обряд і українська народність не покриваються. Українцем є той, хто почуває себе Українцем і говорить по українськи без огляду на те, чи він є уніятом, чи римокатоликом, чи й ісповідує иншу віру. Все таки обставини тодішнього українського життя в Галичині склалися так, що навіть праця тільки в інтересі церкви, напр. хоральний спів у перемиській катедрі, що його завів Левицький, була вже початковою працею над національним освідомленням чи то працею над задержанням людей при українській народности. В такій самій мірі можна говорити про народність тодішнього народнього шкільництва.

життя народу, його звичаїв і обичаїв. Любов до свого народу піддала Караджічеві домагання, щоб книги істнували для народу й щоб тому писалися мовою народу. Таке поставлення справи потягало за собою розрив із церковнославянською мовою яко сербською літературною. А що й дотогочасний етимологічний правопис сербських книг випливав із потреб церковно-славянської, а не сербської народньої мови, Вук Караджіч зреформував і правопис, уводячи фонетику.

Навмисне ширше згадано про Вука Караджіча, бо, так сказатиб, його слідами йшов у Галичині діяч, що хоч його імя не загомоніло так по всій Европі, як Караджіча, хоч і не лишив по собі такої багатої спадщини, як Караджіч, бо й злиденне життя й короткість його стали на перешкоді цьому, але для галицької галузи українського народу має таке саме значіння, як Караджіч для сербського народу. Це мова про Маркіяна Шашкевича, що, як і Караджіч, на народніх масах опер усю свою діяльність, збирав пісні й инші твори устної словесносте, її мову вводив свідомо в письменство, на неї перекладав Св. Письмо, зложив читанку для народніх шкіл і для української літературної мови придумав фонетичний правопис на зразок зреформованого сербського.

Не обійшлося без довгих спорів за мову та правопис, одначе палка любов Чеха до свого віднесла блискучу побіду над ворогами поступового розвитку.

Щоб підбадьорити земляків до пильнішої й завзятішої праці над відродженням свого народу, пригадувано, що в минулому були славні часи, була могучість, багатство, освіта, пошана в сусідів, були великі люде, полководці, письменники, святі тощо. Для прославлення давньої чеської культури й піднесення значіння сучасного чеського народу доконано вдатного фальсифікату, відомого під назвою Короледвірського Рукопису, підробленого в хвилинах захоплення. Буцім то відкрив його в 1817 р. Вячеслав Ганка, правдоподібно один із найвизначніших учасників по мистецьки довершеного підроблення. Гаряче відданий чеській народности, що їй служив усіма засобами, він став першим діяльним бібліотекарем бібліотеки заснованого в 1818 р. Народнього Чеського Музею й, посвятившися науковим зайняттям, видавав підручники, христоматії й давні памятки. До Музею прислано таємним способом другий фальсифікат, Любушин Суд, у підробленню котрого підозрівав Добровський Ганку на спілку з Йосифом Юнгманом. Для чеської мови довершив останній величезної праці, що нею займаються звичайно цілі академії, зібравши в своїм Слівнику всі відомі факти чеської мови, й дав таку саму капітальну Історію чеської літератури від найдавніших часів до своїх днів у сухім бібліографічнім матеріялі з короткими історичними увагами про політичні події, освіту, мову й літературу. Книги того роду були для Чехів і инших Славян літературними подіями. Такою подією була й знаменита чеська історія Франтішка Паляцького, що й доброю історичною методою, виробленою сучасною наукою, й прегарним мистецьким викладом, характеристичним для сильного літературного хисту автора, й теплою симпатією до предмету без зайвої сентиментальности значно перевищила подібну працю Карамзіна з російської історії. Паляцький був довгий час редактором періодичного видання Чеського Музею п. н. Часопис, в котрім Яків Головацький надрукував на початку 40 рр. опис своєї мандрівки по Галичині й Закарпаттю.

Зокрема Ізмаїл Срезневський був бажаним гостем для молодих Українців Галичини. Приготовляючися до катедри славістики, він відбув у рр. 1839—1842 наукову подорож по Славянщині. Привезений дитиною з Московщини до Харкова, він полюбив Україну неначе рідний край, тим більше, що це був час, коли романтизм всесильно запанував у письменстві й науці східно-славянських народів. З початком 1842 р. познайомився з ним Іван Головацький у Відні. Із захопленням згадував Головацький свою зустріч із Срезневським, як доказують слова його листу: „Ніколи, док життя мого, не позабуду тих хвиль, що-м із вами пересидів, перебесідував тутки; якось мені й мило і гарно було із вами укупці, та й на серці полегшало, і за свою журбу нераз чоловік забував, слухаючи ваших розговорів о Русинах, о Словенах". Видавця Запорозької Старовини взяв Головацький за Українця, як виходить із йогож вірша:

Ой, десь над Дунаєм в далекій чужині

зійшлися було люде сусідні.

— Помагайбіг! — Здоровлє всій вашій, дружині!

— А як собі живете? — Ми бідні.

— А звідки? — Знад Дніпра. — Я з низького Буга.

— І в нас та повість самая:

вже годі на світі, ні коси, ні плуга,

присіла нас нужда гіркая! —

Такую си бесіду мали краяне,

пізнавшися серцем, душею.

Такеж сильне вражіння зробив Срезневський і на Якова Половецького, що про його діяльність довідався вже у Відні від його брата Івана, а в Празі від Шафарика й Ґанки. З розмов із Срезневським вияснив собі Яків Головацький багато питань щодо славянської справи взагалі та Росії й української літератури зокрема. Свідоцтвом вражіння може послужити вірш, що його присвятив Яків Головацький Срезневському:

Руський з руським повстрічався,

руський з руським повитався,

хоть з далекой України,

хоть з далекої родини, —

вже один другому брат!

Ізвяжімся, рідні діти!

Час вже нам відмолодніти!

Свою пісню заспіваймо,

своєй сили добуваймо, та все піде в лад!

І вірш Якова Головацького доказує, що в Срезневськїм бачив він Українця, гостя з Наддніпрянщини.

Нема сумніву, що Срезневський міг тільки утвердити молодих галицьких Українців у постанові держатися в книгах народньої мови. Бож Срезневський і сам був енергійним діячем харківського гуртка й ще в 1834 р. у відкритім листі п. н. „Погляд на памятки української народньої словесности" уважав зайвим доводити, що „українська мова (або, як люблять инші називати її „малоросійська") це окрема мова, а не наріччя московської або польської Мови, як дехто доводив". „Багато людей певні, — додавав Срезневський, — що ця мова одна з найбагатіших славянських мов і, хоч іще невироблена, може вже зрівнятися з виробленими мовами щодо гнучкости й синтактичного багатства, мова поетична музикальна, артистична".

На цій мові й виросла органічно з попереднього розвитку української літератури й під подувами європейських течій, котрим підлягали європейські літератури, нова українська література з її батьком Іваном Котляревським, його продовжателем Петром Гулаком-Артемовським, із Грицьком Квіткою, Євгеном Гребінкою, Амвросієм Метлинським, Тарасом Шевченком і иншими письменниками. Складена ще на початку ХІХ в. граматика української мови Олексія Павловського, мови, що буцімто на його думку вимирала, вийшла 1818 р., одначе увесь дальший хід розвитку українського письменства був голосним запереченням мильности такої песимістичної думки. Про працю на полі збирання й видавання творів української устної словесности низки діячів, як князя Миколи Цертелева, Михайла Максимовича, Платона Лукашевича, що в 1839 р. відвідав Галичину й у Львові познайомився особисто з Яковом Головацьким, Осипа Бодянського й инших, знав прегарно Срезневський, бо сам брав у ній живу участь у Запорозькій Старовині.

І саме нова українська література пня нашого народу була тією іскрою, котра запалила призбираний в Галичині хворост. А цінне свідоцтво про ролю згаданої літератури при вході Маркіяна Шашкевича на шлях народньої літератури дав кілька літ по його смерти Яків Головацький в першій частині віденського Вінка в статтейці: Память Маркіяну Руслану Шашкевичу. Ось що пише один із найближчих товаришів плянів і праці Маркіяна Шашкевича: „Розваживши все (себто відродження Славянщини) і роздивившись, предці не знаходив (Шашкевич) ніде того, що дух єго віщий перечував, а душа так сильно бажала; все він тужив за чимсь, шукав, чого у школах не учили, чого не знаходив ні в старих ні в нових словесностях, бо він шукав своєї народної — банував за своєю родимою. Як півсонно снувалася перед умом якась нова, питома, своя народна словесність, — але не було відваги без приводу самому пуститися в незнакому путь! — Пригодою лучилась Котляревского Енеїда, малоросійскі пісні Максимовича та либонь Павловского граматика; урадований найшов тоє, за чим так давно глядів, зобачив живий приклад, переконався о можности народної рускої словесности — загадав великую гадку: утворити чистонародну словесність южнорускую і сесій гадці вірен остав до кінця.

Хоча в Гребінчиній Ластівці було чотирі поезій Тараса Шевченка, а саме: Вітре буйний, Причинна, На вічну память Котляревському й перша глава Гайдамаків, Шашкевич не підкреслив присутности Шевченкових творів у Ластівці, хоч ширше розписався про збірку поезій Метлинського-Могили. Це тільки доказ, що до того часу Шашкевич не бачив Шевченкового Кобзаря з 1840 р.

Для такої мети не цуралися Поляки жадного способу. Навіть панщизняне пекло, залежне на українських і білоруських землях головно від польських панів, зробили вони хитрим знарядом своєї пропаганди. Те панщизняне пекло перейшло з Галичиною зпід Польщі під Австрію. З своєї мандрівки по Галичині писав Йосиф II в 1773 р. до своєї матери Марії Тереси, що галицький селянин тільки фізичним життям пригадував людину. Тому Йосиф II старався своїми гуманними реформами улекшити тяжку селянську долю, а головно обмежити необмежену досі владу дідича.

І гуманність Йосифа II відчуло українське селянство. По віковім пониженню воно перший раз побачило в австрійськім уряднику оборонця своїх людських прав. Навіть польські селяне з Великого Князівства Краківського почали щиро уважати себе Австрійцями й дріжали на саму думку про відбудову Польщі. Щож говорити щойно про українське селянство?

Одначе Йосиф ІІ панував дуже коротко. Головно наслідком цього й не встоялися його реформи. По його смерти наступила реакція, що крок за кроком нищила зміст і духа реформ попереднього часу. В часі цієї реакції дідичі потрапили обернути на свою користь ті закони, котрі мали забезпечити селян від покривдження з боку дідичів. Очевидно селяне не могли не відчути такої зміни на власній шкірі. Посипалися майже від усіх громад скарги до цісаря. Але вони не принесли успіху й селяне, не хотячи закладати ярмо на свої шиї, почали ворохобитися, одначе військові екзекуції повчили їх, що марні їх золоті сни про волю.

Пригадані жахливі сцени це один із рубців панщизняного порядку, основаного на повній суспільній нерівности, наслідком чого найтяжчі кривди спадали на українське селянство. Селянин мав буцім то поле й хату, одначе зверхню власність над усім неначе опіку мав пан, що без його дозволу не міг селянин ані продати ані заміняти ані ділити ні побільшити ні зменшити свого маєтку. Панського дозволу потребував навіть селянин, коли хотів женитися. З того дуже користали розпустні польські пани в роді графа Бонковського, що не пропускав ні одної дівчини, ні одної гарної молодиці без замаху на її жіночу честь, або сліпого Потоцького (в Бучачі), що держав цілий гарем гарних підданок. А таких Бонковських, Потоцьких, Калиновських був у бідній Галичині легіон, Головацький згадав, що про дідича Убиша зложилася приповідка й пісня: Ой, ти пане Убиш, і громаду гнетеш і сам себе згубиш." Були й такі випадки, що панки не годилися пустити дівчину під чужого пана без умови на право першої ночи. Й дівчина говорила. „Хочби прийшлося мені досидіти й до сивої коси, а не піду до двора". „Таких повістей можнаб написати цілі томи" — запримітив Головацький.

Згідно з австрійськими законами селянський грунт не був і власностю пана. Селянин мав на нім жити, відроблювати з нього панщину, давати данини й платити урядовий податок, так звану урбарію. Крім 150 законних днів панщини мусіло селянство відбувати ще мало що не 150 других незаконних, а крім того обложене було шарварками й державними тягарами. В часі відбування панщини часто знущалися панські посіпакш над панщизняками. Ось одна квітка, що про неї згадав Головацький. В Червоногороді управитель панського маєтку звелів виходити на панщину досвіта, а передтим приказав розложити снопи у велике коло (так зване „польське кулко"). До них приставив шістьох молотників, щоб, поступаючи один за другим, били безнастанно ціпами по колоссю. Поки молотники обійшли кругом, уже гайдуки обернули снопи на другий бік. Молотник хоче розвязати сніп, але управитель говорить до нього: "Ні, молоти! ти на це молотник, снопи розвяжуть гайдуки". Баба принесла обід, селянин хоче пообідати, але чує слова управителя: „Ні, ще не полуднє, молоти!" І так не дав віддиху до полудня. Бий і бий ціпом! Гайдуки відгребували вибиті снопи й солому та підкладали свіжі снопи. А якеж було відживлювання нашого селянина при такій тяжкій праці? Тільки багатіші селяне їли чорний хліб разовий, змішаний з гречки, вівса, ячменю й трохи жита; бідніші не знали иншої страви як тільки бараболі, без усякої омасти— говорить один із сучасників (Кубракевич).

Панщизняний порядок був тим страшніший для нашого селянина, що дідич був першим і безпосереднім, його начальником політичним і судовим. Пан сам або через свого мандатора стягав із селян податок, ставляв рекрутів, іменував громаді війта й судив дрібніші справи. Крім того мав пан патримоніяльне (батьківське) право над селянами, себто міг їх карати на тілі. Словом — панщина віддавала наше селянство на повну ласку й неласку пана.

І чого не витерпіло наше селянство в руках тих посіпак? З найбільшою суворостю виконувалася панщина, підводи, толоки, шарварки, облави, варти, зажинки, обжинки, закіски, обкіски, заорки, оборки, витягалися урбари, чинші, жорнове, десятина від бджіл, мітки, осипи вівсом, буквою й жолуддям, рогове, безфожне, кури, каплуни, яйця, гриби, оріхи, малини й безмежні инші данини та здирства. Найможливіші продукти мусіли зносити селяне в ріжних порах року до панських дворів або економських домів. Даровою працею селянина користувався не тільки дідич, але й мандатор, комісар, ключник, писарь і инші подібні підпанки.

А поважився хто не послухати, за те була гостра кара. Коли селянин обізвався: „я маю право", почув: „мудю, хаме, гадюко, котюго, гайдамако, твоє собаче право слухати!" І вхопивши за чуприну, нуж обкладати селянина, чим попало: цибухом, канчуком, палкою. „До арешту бунтівника!" І посадив на два, три дні до арешту.

Після невдатного польського повстання в 1831. р. ще тяжчим стало панщизняне пекло для селян: насильства, захоплювання селянських грунтів і всілякі надужиття мандаторів, економів і инших посіпак почали множитися. Тверде панщизняне ярмо почало ще дужче гнести шиї українського селянства. Сильна течія польських повстанців приплила з Конґресівки до Галичини неодин із них душив наше селянство, приповідаючй: з селянина дери шкіру, як з липи, — друга наросте. Не дивно, що цілком безправним, прибитим, придавленим і темним масам і в голову не приходили питання про народність, про розбудження народнього життя. Міркою їх народньої приналежности було тільки віроісповідання.

І пірвалися в 1846р. і в мазурській різні польської шляхти довідалися, якої Польщі й рівности бажав польський селянин. Що для українського селянина сама думка про поворот Польщі була страшна, про це й нема що говорити. Доказом цього була цілковита безуспішність польської революційної пропаганди серед українського селянства, що про неї з кількох причин треба тут згадати.

Сам Кульчинський не писав віршів, тільки ширив їх між селянством. Свою пропаганду вів у 1839 р. в околицях Лопатина. Окружний комісар не встиг його арештувати, бо Кульчинський саме в хвилині, коли комісар велів розбити колодку від комірки лісничого в Смаржеві, де він укривався пізньої осени, застрілився, спаливши передтим усі свої папери.

З давен давних во недолі

і в нещастю Русин все,

з давен давних во неволі

перед паном карку гне.

Пани в пута нас вбивают

і волочут у свих ніг,

пани в ярма нас впрігают -

і прогнівав вже сі Біг...

Відкиж панок має мати

тото право за собов:

на панщину виганяти,

нашу пити, нашу кров?

Як волами все ворати

свої ниви і свій лан?

Нас коль схоче і продати,

відкиж має тото пан?

Чи він в той світ не приходит

слабий і смертельний враз,

чи він ту ся так не родит

голий, як і кождий з нас?

Га! єму дав на папіру

міць над нами змія-царь!

Далі, браття! сучу віру

вигубити до сто мар!

Хоч пан, як і селянин, має ноги й руки, щоб працювати й заробити на хліб, а коли слабий, піти на кулях прошаком,

та він нами робит, гонит

і всьо бере і всьо дре,

потім тото пусто трвонит (пускає),

а ми бідні — в біді все.

А хоч автор голосить загладу панам, його слів не треба поважно брати, бо в нього пан „свій". Виступи проти панів і панщини були йому потрібні для замилення очей і всю біду звалив він на Німця, що йому й присвячена більшість поеми, хід гадок котрої передає висновок автора:

Витнім Німців наїздників,

а щасливих діждем віків.

Очевидно в теревенях дурисвіта Українці й Поляки жили завсіди в згоді. А в тім ця брехня потрібна була йому, щоб тим чорнішим змалювати Німця, себто Австрію що їй усе таки завдячувало селянство деяке облекшення економічного положення. Бодай жили ще люде, котрі памятали кращі часи за Австрії, заки не наступило зближення австрійської бюрократії й польської аристократії й не потягло за собою важкого ярма на селянські шиї. Й саме використовування панщизняної дійсности як агітаційного засобу за Польщею й викривлення славянолюбських думок для різкої протинімецької пропаганди творять дальші причини, чому ось тут говориться про цю справу.

Спольщений Попель робив те саме й так само, як Поляк родом із Городенки Каспер Ценґлєвич, що яко судовий практикант у Самборі належав із Попелем до того самого таємного товариства. Хоч уродився й вчився (у Самборі й Львові) на українській землі, його писання зложені страшно покаліченою мовою. Брав участь у польськім повстанню 1830—1831 р. Після того вернув до Галичини й усією душею віддався конспіраторській пропаганді. Арештований 1836 р. за неї, утік із поліційного арешту у Львові, перебрався за селянина й прожив як ковальський челядник у Деревлянах до 1838 р., коли зловив його уряд, як він спав у пасіці місцевого дідича. Й тут знову бачимо, якою щирою була протипанщизняна агітація польських конспіраторів, що ховалися по панських дворах. У часі між одним і другим арештуванйям узяв собі до помочи емігранта Петра Коткевича, що також складав українські вірші. Після другого арештування засуджено його на довголітню вязницю, що її відсидів у Куфштайні до 1848 р., коли користаючи з політичної амнестії, вийшов із тюрми. Відтоді виступав дуже ворожо против Українців.

Від Ценглєвича вийшла 1834 р. „Інструкція" або „Вказівка для вчителів руського народу", себто для пропагандистів, пять уступів, названих листами, з указанням способів, як звільна доводити українських селян до ненависти проти цісаря, дідичів і духовенства. Варто зазначити, що польські конспіратори зверталися тільки против українського духовенства, а не проти польського, що з свого боку дуже їх підпирало. В будові й укладі свого писання наслідував Ценґлєвич найголосніший твір польської революційної пропаганди, яким були Міцкевичеві Книги польського народу. Крім того написав низку поганеньких віршів, що не всі досі й відомі. До невідомих належить і вірша „Червон-Когут", такаж велика, як Попелеве складання, або й дещо більша (300-400 рядків), характеристична, як оповідають свідки, для пропаганди Ценґлевича.

Як і Попель, малював Ценґлєвич панщизняну недолю селян. Ось що віршував він у пісні п. н. Затужім:

Ой, ролеж, бідна кервавизно моя, чому ти не моєю?

За тебе роблю, за тебе плачу, не зову тя своєю.

Панський лан що день, тебе що тиждень гірким потом зливаю,

за тебе що рік, за тебе ввесь вік як віл ярмо впрєгаю,

За тебе мій отець, я ще молодець, за тебе-сь ми мучили,

за тебе мій дід, за тебе мій прадід як воли все робили.

І я тягну як віл, що но маю сил, — ані тя відробити!

І подушне даю і плачу, що маю, — ані тя відкупити.

Ой, панеж мій, пане, колиж того стане, колиж тому годі?

Пусти нас з панщини, пусти нас з данини, пусти нас в свободі!...

Як і Попель, звертався Ценґлєвич проти панів і царів, а головно Німців. В одній пісенці завзивав він ось як:

Далїй, браття, в руки коси!

Лях нам красний приклад дав.

Вже вольности брнят (гомонять) голоси —

довго Русин, довго спав!

Далій, хлопці, на врага!

Гурра — га! Гурра — га!

Ми ся цілий день мозолим,

ти податки від нас дреш;

лиш як ми тя ту підголим,

то, плюгавий Німче, вздреш!

Далій, хлопці, і т. д.

Руска земля наша мати,

а наш отець со небес:

всі Славяне суть нам брати,

тілько Німець то є пес.

Далій, хлопцї, і т. д.

Не забереш нас в рекрути,

не поженеш в чужий край,

бо ми вмієм коси кути, —

утікай же, утікай!

Далій, хлопці, і т. д.

Лях нам хоче братом бути,

з Ляхом, браття, з Ляхом враз!

А не буде навіть чути,

що пси Німці були в нас.

Далій, хлопці, і т. д.

Український народ відповів на зазиви революційної пропаганди за відбудовою Польщі тим способом, що не тільки не вхопив за коси, але й не рушив пальцем. Навідворіт заклики Поляків викликували впрост протилежні думки в Українців. Невідомий автор передробив Ценглєвичеву революційну пісню за Польщею на поклик до крівавої розправи з Поляками, бо

руска земля наша мати, отец наш во небесах,

і Мазури наші братя, токмо оден Лях єсть враг!

Далеко цікавіший і цінніший инший відгук Ценглєвичевої революційної пісеньки. Свою пісеньку зложив він на зразок пісні, що повстала в часі польського повстання на Волині 1831 р. та співалася в полку Ружицького (Гей, козаче, в імя Бога, вже голосит в церкві дзвін). На зазиви Ценґлєвича до братерства, звернені в бік Українців, відповів і Шашкевич 1834р. віршем: Болеслав Кривоустий під Галичом 1139. Свої думки прибрав Шашкевич у легку історичну заслону, відносячи їх буцім то до 1139 р., коли Українці побили під Галичем польського короля Болеслава Кривоустого (це не є історичним фактом), але сучасні Українці, що читали або чули вірш Шашкевича, певно розуміли вірно його оцей текст:

Не згасайте, ясні зорі,

не темніте, красні звори,

не вій, вітре, з низ Дністра,

днесь, Галиче, честь твоя!

Бо, хто Русин, підлітайте

соколами на врага,

жваво в танец заспівайте

піснь веселу: гурра — га!

Побарися, облак тьмистий,

ще годинку, ще постій;

тобі прийде розповісти

славний руский з Ляхом бій.

піснь весела загула,

від запада, аж де зоря,

чути голос: гурра — га!

Покрай Дністра край бистрого

ясний сокіл там жене:

Ярополка Києвского

скоропадний кінь несе.

Гей, хто Русин, за ратище,

в крепкі руки меч ясний,

шпарка стріла най засвище!

Гордий Ляше! день не твій.

Не оден ти город красний

лютим мечом розметав,

руки не оден нещасний

по родині заломав.

Нині щезла пуста слава,

скверний розірвавсь вінец,

сороквосьма крвава справа

гидкий дала ти конец,

Бач, Болеслав гордовитий

поклоном низеньким впав,

враг, напастник сановитий

на чужім кони втікав.

Радость, радость, Галичане!

Не загостит більше враг.

Греми, Дністре, шуми, Сяне!

Не прискаче вовком Лях.

Польське повстання й польська революційна пропаганда після нього не тільки веліли Українцям призадуматися, чи по дорозі їм із Поляками, але й піддавали декому, хто потрапив глибше вдуматися в справу, думки про визволення свого народу. Доказ цього маємо вже з 1832 р. в листі богослова Миколи Кмицикевича, члена одної таємної організації в Перемишлі, до иншого члена тогож таємного товариства. А саме читаємо тут; „Великий дух волі опанував мене, а привід до цього дивний: наперід Суліковський (польський священик-конспіратор) із своїм ультралібералізмом, а потому сон, після котрого я відкрив у собі велику зміну. Снилося мені, що я визволив Українців і дав їм незалежність. В цій справі найшла на мене така манія, що я про ніщо инше не думаю. В приступі захоплення напирав я до Лужецького (Антона, віршороба), але він звернув мені увагу, щоб я думав про літературу, щоби Мінерва не прибрала постаті богині війни. На мою думку булоб найкраще, якби повстала Польща. Маю великі пляни. — Найбільше в голові мені Українці, — хай Поляки думають собі про себе, а я думаю про своїх, цього ніхто не може мені за зле взяти".

Мрії молодого ідеаліста Миколи Кмицикевича (в грудні 1832 р.!) про політичну незалежність Українців ще найясніший момент із усієї чистоукраїнської реакції на польські задуми відбудовувати Польщу також на українських землях. Звичайно реакція з українського боку на польську пропаганду вязалася тісно зо свого

роду москвофільством, вимовним свідоцтвом чого є згаданий вище польський віршик. Цю москвофільську примішку легко пояснити, коли взяти під увагу хочби поміч Росії для Австрії в 1809 р., голосні розмови в часі віденського конгресу та в часі польського повстання про те, що Австрія може відступить Галичину новій польській державі, й т. ин. Такі можливости вказували на грізну небезпеку українському духовенству й воно старалося як найтісніше звязатися з австрійським урядом безумовною вірностю й, щоб позискати його

Членом Ставропигії став Денис Зубрицький в 1829 році. Це важна дата в його життю. Відтоді посвятився в цілости історії й почав учитися московської мови, в 53-ім році життя, як признався до цього в листі до Михайла Максимовича з 1839 р. Вродився 1773 р. в Батятичах коло Жовкви, де його батько був посесором. Скінчивши гимназію у Львові, не пішов на університет, але на магістратську службу в Сяніччині. Його побут у Сяніччині й Перемищині дав йому можність слідити за етнографічним розмежуванням між українським і польським народом, висловом чого й була пізніше його розвідка про межі між одним і другим народом, видана по польськи (1848) й по німецьки(1849) в звязку з домаганням Українців відділити українську Галичину в окремий край австрійської корони.

Хто був прихильником такого ладу, щоб селянин робив панщину, той не міг захоплюватися думками про просвічений того селянина. Український селянин міг просвітитися тільки в своїй рідній мові, а її називав Зубрицький „базіканням якогось простолюдина пасічника Грицька й пастуха Панька". В другій частині своєї „Історії давнього галицько-руського князівства" з 1852р., що її силкувався написати по московську виступив Зубрицький дуже гостро проти тих, котрі намовляли його написати Історію українською мовою, в таких словах: „Є темні шаленці або швидче низькі недоуки, котрі в лінивстві жили досі, гордили всякою наукою рідної (себто московської) мови, вживали чужої мови, прислухувалися тільки простонародній розмові своїх слуг і робітників і бажали тепер, щоб ми писали свою Історію в місцевій мові галицької черні. Дивне й смішне домагання! Історії пишуться для класи народу, що освічена або освічується. Для простолюдина досить молитовника, катехизму й Псалтирі. Деж це пишуться історії на мові простого хлібороба?"

Як останнє питання свідчить, що Зубрицький не зрозумів істоти славянського відродження, так його туга за панщиною в десять літ по її скасуванню вказує, що в його світогляді не лишили сліду й подув весни в 1848 р. й тодішні події європейського життя. Такіж думки він мав і надовго перед 1848 р., вже від початку своїх пильних зайнять історією. Нахил до історії виніс уже з гимназії. Некролог історикові української церкви Михайлові Гарасевиневі пера Зубрицького й теплі згадки про нього в писаннях останнього промовляють правдоподібно за тим, що Гарасевич чимсь причинився до того залюбування до історії, котре виявив Зубрицький. І там, де свої праці побудував він на джерельнім історичнім матеріялі, показався безперечно солідним істориком, як напр. у Літописі львівського Ставропигійського Братства, Хроніці міста Львова та згадуваній уже найдавнішій Історії Галичини, незаступленій на жаль і досі дуже потрібним новим обробленням. Одначе скоро відбився від твердого берега історичних актів і пустився на глибоке море думок, подиктованих його аристократизмом і реакціонерством, плів дурницю за дурницею, головно в справах мови.

Не зважаючи на те, що Зубрицькйй говорив про справи мови мало що з більшим авторитетом, як сліпий про барви, він нераз висловляв свою думку в справах мови. В 1843 р. він писав до Поґодіна з іронічним насміхом про намір видавати український часопис (з такою думкою носився від 1842 р. віденський уряд): „У Відні задумують видавати періодичні записки в руській мові — хай радуються й веселяться ваші малоруські оборонці". Правда, в батька Зубрицького говорили по українськи, але спольщений син, почувши московську мову від російського війська в 1809 р., купив собі кілька московських книжок, більше таких книг допав у ставропигійськім архиві, де й роздобув Карамзінову історію, пізніше знову мав нагоду вчитися живої мови від російського війська в 1849 р. й на підставі свого знання московської мови був її перекладчиком, при апеляційнім суді. Й хоч в опануванню московської мови робив щораз кращі поступи, до кінця життя в січні 1862 р. не писав добре нею, заміняючи щораз частіше давню польську й німецьку мову своїх писань на московську, що на неї вийшла перекладом низка його розвідок в Росії. Твір свого життя — найдавнішу історію Галичини написав також по московськи, хоч був свідомий того, що, як признавався в листі до закарпатського москвофіла Івана Раковського, його земляки по більшій частині не розуміли мови його твору. Зубрицький видавав свій твір у тисячці примірників для будучини, переконаний, що по кількох літах московська, мова запанує в Галичині. Доля зажартувала над його думкою й твором, друга й третя частина котрого ще досі не розійшлися саме з причини своєї мови.

В однім листі з 1844 р. звертав Зубрицький увагу Поґодіна, що автори, котрі досліджують московську мову, повинні познайомитися „з нашою малоруською мовою, котрої уживає 13 міліонів одноплемінних душ". Він радив Головацькому й Вагилевичеві уложити слівник галицько-української мови, піддав Головацькому думку його пізнішої „Розправи о язиці южнорускім", але все те тому, щоб приготовити матеріял для дослідників московської мови. Тому, не зрозумівши наголовку книжечки Панька Куліша Граматка, він узяв її за граматику й, уважаючи злочином писати українську граматику, виливав ось як своє невдоволення в листі до Поґодіна з 1858 р.: „Добре, що він (Куліш) займається збиранням народніх пісень, билиць, казок і ин.; це може придатися на що; але якаж ціль укладати граматику? В одній Руси дві руські граматики, послідовно дві мови, дві літератури, два народи й запевне дві держави. Хай патякає простолюдин, як його навчила мати, а мова літератури повинна бути одна в цілім народі. Добрий патріот повинен збирати, зєдиняти й зливати в одну цілість усі народні елементи, а не росколювати, розділювати. Булоб корисніше вчити своїх земляків, скільки можливо, великоруської мови".

І саме подібні настрої кращої частини українського освіченого громадянства в Галичині були тією іскрою, .з котрої розгорівся вогонь національної свідомости та праці гуртка львівської молоді, головно богословів, що його найвизначнішим членом і духовим провідником був Маркіян Шашкевич. В 1832 р. в осени був Шашкевич на другім році філософії (це відповідало сьогоднішній восьмій гимназійній клясі). Він живо займався українською мовою й історією України. Побачивши, що в подібнім напрямку працював і слухач першого року філософії Яків Головацький, Шашкевич заприязнився з ним, відкрив щиро перед ним те, що лежало йому на серці, сказав, що він Українець (Русин), і заявив рішуче, що молоді Українці повинні зєднатися в гурток, оправлятися в церковнославянській і українській мовах, вводити в українських кругах розмовну українську мову, відняти народній дух, просвічувати народ і, борючися з польщиною, відродити українське письменство в Галичині.

Головацького, що захопився цими думками, познайомив Шашкевич із Іваном Вагилевичем, товаришем Головацького з першого року філософії. Відтоді стали всі три найсердечнішими приятелями. Зустрічаючися постійно вдома, у викладових салях, на прогульках, усюди вони в трійку говорили, вияснювали, спорили, читали, критикували, розправляли про літературу, народність, історію, політику й ин. А що вони завсіди говорили по українськи, насміхаючися з них, товариші називали їх „руською (українською) трійцею".

Найсміливішим із усіх був Маркіян Шашкевич, готовий на всякий подвиг. Тому й міг зєднати багата товаришів для своїх думок. Хто вступав в український гурток, мусів подати руку й заявити словом чести, що обіцяє усе життя працювати в користь свого народу та для відродження народнього українського письменства. Щоб освятити обіцянку, члени гуртка прибрали славянські імена: Шашкевич — Руслана, Іван Вагилевич — Далибора, Яків Головацький — Ярослава, його брат Іван — Богдана, Григорій Ількевич — Мирослава, Михайло Бульвінський — Ростислава, Лопатинський — Велеміра, а крім того зявилися Всеволоди, Мстислави, Володарі й инші подібні імена. Шашкевич утворив альбом „Руська (українська) Зоря", куди вписувалися члени гуртка зо своїми віршиками або девізами українським, письмом і мовою. Шашкевич навів слова традиційної пісні: „Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде", Головацький написав: „Г-ню-омега-тета-і сигма-епсілон-альфа-ню-тау-о-ню, пізнай себе, буде з тебе", Острожинський завирокував: „Час уже Ляхам, перестати, а нам Русинам зачинати"; подібним способом вписалися філософи й богослови: Покинський, Урицький, Минчакевич, Кульчицький, Охримович, Гадзинськйй, Білинський і инші.

Такі вістки про цей рух подав у 80 рр. XIX віку в своїх споминах Яків Головацький. Одначе правдивість цих вісток потверджують слова Головацького, вийняті з його статті Память Маркіяну Руслану Шашкевичу, написаної пару літ по смерти Шашкевйча. Зазначивши, що Шашкевич назвався Русланом, приобіцявши собі в душі працювати під цим іменем у користь свого народу, писав Головацький: „Живко взявся він до свого діла, зачав зберати пісні народні, випитувати за звичаї і обряди народні, шукати, Питати за стародавними рукописями і другими памятниками старовини, розберав народний язик, зрівнаючи з другими словенскими, сам без учителя учився свого язика, своєї історії і пр. Не споро іде така наука, особливо, коли у нас із рущини тілько знаємо, що з рідного дому принесемо, бо в школах нічого не прибуде; але чоловік-родолюбець, пінявши тую великую мисль, полюбивши серцем і душею свою народність, готів на все, посвятити і час дорогий і здоровлє і маєток і все для хісна свого любого народа. Що сам поняв наш Маркіян, о тім бесідовалося і голосило межи побратимами і соучениками і не чудно, що маючи за собою добриї докази та й уміючи до серця промовити, знайшлися межи молодими побратимами одномислящиї і сочувствующиї з ним, мав бо Маркіян дароване когось научити, переконати, духа в другім обудити, піднести, мав дар відкривати заумерлий талан".

Свій перший збірний доказ праці над відродженням рідної літератури дали молоді ентузіясти в збірочці віршів, що мала оцей наголовок: „Син Русі іли собраніє стихотворов в рускім язику от клєру семинарії єнеральної в Львігороді, руского краю метрополії, року 1833". Ця рукописна збірка кільканадцятьох у більшій частині під кождим оглядом слабеньких віршів стала відома щойно в новіших часах. Чисельно вибився тут на перше місце Михайло Минчакевич, що, вмішаний у процес польських конспіраторів, пересидів у львівській тюрмі й на Шпільберзі від жовтня 1838 по 1842 р. Вірші Минчакевича можуть бути цікаві з двох оглядів, поперше з огляду на звязок із старою українською лірикою, — недурно дякував Шашкевич йому в Русалці Дністровій за доставлений старого співаника, — подруге з огляду на його наївно-романтичну любов до рідної землі, висловлену залюбуванням до українського танцю:

Ідім колом днесь Русина.

Так дід гуляв і родина.

Ту зріс Русин, проживає,

отцов поля плугом крає.

І хоч автор закінчив свій „Роксолян" запевненнями, що

ту лицарі наші жили,

рускі князі ту княжили,

ту-сь рад кождий днесь ховати,

бо Русь — край наш, наша мати, —

все таки іронія долі зламала його життя не за українські, а за ворожі рідній землі ціли.

Та для нас цікавий „Син Русі" чим иншим — виступом Маркіяна Шашкевича. Він дав сюди свою Думу (пізнішу Погоню), пристаючи до романтичної течи в європейськім письменстві, що черпала теми, думки й слова з пісень, переказів і поглядів рідного народу, й оцей віршований зазив до товаришів п. н. „Слово до чтителей руского язика":

Дайте руки, юні други,

серце к серцю най припаде,

най щезают тяжкі туги,

ум охота най засяде...

Разом, разом, хто сил має,

гоніт з Руси мраки тьмаві!

Зависть най нас не спиняє.

Разом к світу, други жваві!

Головацький пригадував собі в пізній старости, що цей віршик вписав Шашкевич у згаданий вище альбом, що його він знищив по поліційнім трусі.

Там ти скаже дуб старенький

і єден і другий, як там живєм ще маленький

без журби, без туги.

Там ти скаже та соснина

й всяка деревина,

як там грало серце моє,

свитала година.

У садочку соловійчик

щебетав пісеньки,

розвивав ми пісеньками

літа молоденькі.

Там колодязь студененький,

а дуб воду тягне;

не так щастя, як той води

душа моя прагне.

Підлисецка горо біла!

Як тебе не бачу,

так ми тяжко, так ми сумно,

що трохи не плачу.

Веселая сторононько,

до серця-сь припала;

душа тебе як милого

мила забажала.

Нормальну школу скінчив у Золочеві, перші дві гимназійні кляси в домініканській гимназії у Львові, а, дальші чотирі в Бережанах. В 1823 р. бачимо підпис Маркіяна серед підписів усієї, рідні, зібраної на Великдень тогож року на святі золотого весілля й 50-літньої річниці священства Авдиковського в Підлиссю, під Вінком зичливих сердець, уплетеним із віршів у польській і мішанині церковнославянської й української мови; останні вірші мовою й змістом наслідують давні святкові вірші мандрівних студентів на Україні.

Колиб в радости

вік тихо, весело єму проживати,

в гаразді, здоровлю, любій солодости

цвітами щастя житє огортати —

плило бажання з серця доброго сина й він в розпуці прохав вибачення:

Отче, ох, отче! сли ся мені придало

дні житя твоєго полином згірчити,

сли коли око твоє жальом запало,

слим був нещасен серце закервлити, —

прости ми, отче, прости, бач, я ся каю,

жальом серце бідне моє прозябає,

твої ноженьки сльозами зливаю.

Ах, прости синови, най не загибає.

Одно нещастя веде за собою инщі. Проживши чотирі роки в журбі, зданий на власні сили, набавився Маркіян Шашкевич грудної недуги, що точила його організм і передчасно загнала в могилу. Мати небагато могла йому помогти, помагав йому дідусь із Підлисся й певно рідний брат матери Захар Авдиковський, управитель міського шпиталю Дому вбогих побіч костела св. Лазаря при вул. Копернйка у Львові. У нього якийсь час мешкав Маркіян, живучи на світі поза семинарією, бодай певно жив у нього від вересня 1830 до половини жовтня 1831 р., учачи дітей і помагаючи Авдиковському в канцелярійних справах шпитальної управи.

В жовтні 1833 р. позволено Маркіянові Шашкевичеві тимчасово, а в січні найближчого року повідомлено його про дозвіл ходити на богословські студії, очевидно як екстерністові. В рр. 1834/5-1836/7 жив уже Шашкевич у семинарії. Коли був на другім році богословя, виголосив у лютім 1835 р. з приводу дня уродин австрійського цісаря Франца І по українськи в семинарії промову перед богословами й семинарськими наставниками. Попереднього бо року у вересні вийшло поручення, щоб богослови виголошували в присутности президійних урядників губернії промови про обовязки супроти цісаря. Мав це бути лік проти ширення революційної пропаганди між молоддю, очевидно цілком хибний. Згадані промови виголошувалися по польськи, німецьки й латинськи. Аж ось Маркіян Шашкевич виголосив свою промову но українськи та зробив велике вражіння, тим більше, що й прикрасив її віршом п. н. Голос Галичан, що правда, більше риторичним ніж поетичним. Цей панегирик і вийшов тоді друком.

Згадуючи в своїй старости про це, Микола Устіянович писав: „І ось ця одна ода, надрукована тільки в 250 відбитках, зробила повну зміну на землі Галича в українськім народнім життю; вона, можна сказати, збудила Русь із глибокого сну". „Ця ода задзвеніла в українських серцях неначе позавна, що закликувала мерців із гробу". А Яків Головацький написав у своїх споминах із приводу цієї чи иншої подібної промови таке: „Він (Шашкевич) написав статтю в такій мові, в якій писав свої твори, ректор апробував і вийшла блискуча промова; вся семинарія була захоплена й український дух піднісся на сто відсотків".

Одначе заклекотіло між спольщеними богословами по промові Шашкевича. Польські бо конспіратори вели там свою енергійну пропаганду та здобули багато українських семинаристів для неї. Із споминів Івана Хризостома Сінкевича, котрий був у часі промови Шашкевича на першім році богословя, відомо, що в кімнаті ч. 43, названій з причини нестерпного холоду в зимі Камчаткою, жило 12 богословів. Під підлогою тієї кімнати було на один метер порожнє місце, де був склад заборонених, доставлених польськими емігрантами-конспіраторами книг, що їх богослови читали цілими ночами. Правда, управа семинарії догадувалася чогось, Камчатка була політично підозріла й її часто трусила поліція, витрясаючи навіть солому з сінників, але не находила нічого. Зносини з польськими конспіраторами удержували богослови тим способом, що виходячи на прохід, заходили до бернадинського костела буцім то на молитву, а в дійсности переходили через костел бічними дверми до монастиря, де в одній келії жив Каспер Ценґлевич, що вчив богословів теорії польського демократизму, диктував їм такі інструкції, як про ведення партизанської війни й ин., читав книги, пояснював засади соціалізму й т. д. Й польська конспіративна пропаганда мала великі успіхи. „Ми, ученики Ценглєвича, — писав Сінкевич, — до того ступня перейнялися польським фанатизмом, що наших товаришів, котрі уважали себе Українцями (Русинами), ми почали до краю ненавидіти. Приведу до цього ілюстрацію. В 1836 р. (мильно, 1834) звелів митрополит ректорові з припоручення губернії, щоб кождого місяця в четвер котрийсь вихованець мав у музею промову, де вихвалював би ласки австрійського уряду для галицько-українського народу. На таку промову приїздив завсіди митрополит із кількома крилошанами й державний комісар.

Розуміється, такі промови виголошувалися по польськи. Аж у 1837 р. (мильно, 1835) виходить назначений ректором Маркіян Шашкевич і промовляє по українськи! Це розсердило мене до того ступня, що половину року я засідався на Шашкевича, щоб кинути його в канал; колиб він був і погиб у моїх руках, то я не уважав би цього злочином, навпаки, колиб мене були й повісила за вбійство, то я уважав би був себе мучеником за святу польську справу, а вбійство заслугою, тим більше, що був би згинув один „Москаль"".

Щойно польська нахабність у 1848 р. зробила з Сінкевича-Савла Павлом, як і з багатьох инших, затуманених польською пропагандою.

Вводячи в тодішню атмосферу в українській духовній семинарії у Львові та вказуючи на труднощі, що з ними зустрічалася праця Шашкевича й товаришів, оповідання Сінкевича свідчить, як легко було семинаристам, отже й Шашкевичеві, знати зміст пропаганди Ценґлєвича. Правдоподібно з ролі Ценглєвича яко звязкового між вихованцями української духовної семинарії й польськими конспіративними кругами виробилася думка про українське походження Ценґлєвича, про що не свідчить ні його імя ні прізвище ні життеписець. А в тім були й між українськими богословами, замотаними в польські конспіративні організації, одиниці, що відчували свою національну окремішність і запротестували, коли Стоваришення польського люду не взяло в своїй назві під увагу українського народу (історик польського повстання з 1846 р. Саля).

Шашкевич задумав здобути для рідної мови право горожанства в проповіди й виголосив першу українську проповідь у семинарії перед феріями 1836 р. По феріях тогож року виголосив Шашкевич по українськи проповідь разом із двома своїми товаришами в трьох львівських церквах: Шашкевич у святоюрській, Юліян Величковський у волоській, а Микола Устіянович у пятницькій церкві. Вони обдурили семинарійний ректорат, предложивши йому для затвердження польські тексти проповідей, а виголосили їх дійсно по українськи одного й того самого дня — на Покрови. Польські тексти проповідей предложила згадана трійка правдоподібно тому, що більшість богословів четвертого року мала за собою польська течія, а не українська. Що й проповідання українською мовою не йшло гладко, свідчить факт, про котрий оповів Яків Головацький, а саме, що пасторалисти дали собі слово не говорити проповідей навіть у львівських церквах инакше, як тільки по українськи. Перший приготовив Маркіянів товариш Семен Плешкевич українську проповідь для волоської церкви. Та як же тяжко було переламати звичку! Проповідник вийшов на амвону, перехрестився, сказав церковнославянський текст і, подивившися на інтелігентну публику, не міг видобути з себе українського слова, але до краю збентежений, узяв рукопис і загикуючися, з бідою переклав свою проповідь до кінця.

Та заходячися, щоб українська народня мова здобула собі права на місці польської, й думаючи про народню освіту, молоді ідеалісти почали призадумуватися над тим, що властиво знають вони про свої на родні маси, як оповів про це Яків Головацький у своїх споминах: „Ми далі розправляли, розмірковували та, спорили; перебирали всякі теорії й гипотези, — нарешті переконалися, що про народ ми знаємо тільки те, що чули від инших, а народньої мови, народнього побуту цілком не знаємо. Постановлено, що треба йти між народ, досліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, тисячі котрих народ зберігає в памяти, записувати його приповідки й приказки, його повісти й перекази, — словом, нам філософам (ученикам сьогоднішньої сьомої й восьмої кляси) треба йти в народ і вчитися у нього його мудрости. По таких міркуваннях стало на деннім порядку питання про те, хто готовий поконати всі перешкоди й труди такого підприємства, і я перший зважився йти в народ".

До Львова вернув Головацький із масою записаних пісень, приповідок і иншого етнографічного матеріялу. Тут оповів він товаришам про свої щасливі пригоди й усі з цікавостю та вдоволенням прислухувалися його оповіданню. Один Вагилевич був невдоволений, що Головацький не ширив між народом самосвідомости.

Він залишив іспити й пішов просвічувати народ, але його арештовано й відставлено до Станиславова, а відти під догляд батька, щоб не волочився по селах і не ворохобив народу. Та й Головацький наслідком тритижневої неприсутности пропустив багато. Переписавши записані пісні на чисто, взявся до науки, але через мінералогію мав іще рік лишитися на першім році філософії. Піддавшися долі, він на запросини Вагилевича пішов через Наварію, Щирець у підгірські сторони й зайшов у село Ясень, де саме прийшов на світ Іван Вагилевич у серпні 1811 р. (одноліток Маркіяна). Побувши у Вагилевича, пішов Головацький через Болехів, Долину, Боднарів, і перейшовши майже все стрийське та станиславівське підгірря, відвідав знову Верещинського в Коломиї й відти пішов через Гвоздець, Підгайці, Поморяни, Золочів до Чепелів, свого родинного села, де прийшов на світ у жовтні 1814 р. (одноліток Шевченка).

І Головацького, що виріс серед атмосфери, де панувала вповні народня мова, дуже вдарила зміна на гірше, коли його віддано до шкіл до Львова, як виходить із оцих його слів із часу, коли приготовляв до друку альманахи та збірку пісень, записаних із уст народу: "Братя любезниї! чи тямите літа молодости, літа дитинячі! Ох! бо я їх добре тямлю. Пригадайте, як вам було, коли вас привезено до великого міста із рідкого села меже чужі люде, а молоденька дитина вирвалася із словом руським, як всі сипнули на тебе, як шершуни: а фе! по хлопськи! хлоп! хлоп! І перший раз, брате, зарумінивєсься за свій рідний язик, личко твоє спаліло, а оченята слізьми залялися. Від тої хвилі чи раз треба було слухати посмівки і поруганя за народність від твоїх подругів, чи раз гірке слово прослухати від старших, чи раз знести треба було при кладку та докладки у світі висшім? Ох, істинно, брате, треба твердої руської душі, аби із сего заблуженя винести свою народність, не скалявши, треба горячого аби не погас огонь народний, аби не перейти того Цигана, що богато слабосильних і слабодушних, що упадают на сій тяжкій дорозі або подрані переходять через тото колюче терне. Молодий молодче, надіє родини! коли перебродиш щасливо через тую повінь, коли перенесеш твою народність цілу і любов ко ней, храни святий огонь!"

Коли в 1832 р. вступив Яків Головацький на перший рік філософії, новий рух між молоддю захопив його так дуже, що першого року філософії не скінчив він і по двох роках. Щоб не зустрічатися зо знайомими, сидячи третій рік на тім самім курсі, вибрався Головацький по феріях 1834 р. зо Львова через Городок на Сянік до Кошиць, де скінчив перший піврік, а звідти знову пішов до Будапешту, де скінчив другий піврік злощасного першого року філософії. Можливе це було тому, бо тут і там відбувалися виклади в латинській мові. В Пешті зайшов до Колляра, що поставився дуже приязно до нього, давав йому читати книги й познайомив його з иншими вченими Словаками, Хорватами й Сербами. Зокрема поміж сербськими студентами найшов Головацький приятелів, що пізніше стали в пригоді при виданню Русалки Дністрової. По скінченню курсу вирушив через Закарпаття до Коломиї, де відпочив у Верещинського, й новим шляхом через Бучач, Микулинці, Тернопіль вернув у своє рідне село.

Запозичивши концепцію у старовинного Анакреонта, що його поезії були тоді в моді (перекладу їх збірки уа українську мову не допустив цензор), поети часів Шашкевича й перед ним переспівували давній мотив із свого становища, але в нікого не бачимо того, що в Шашкевича: тут доля веснівки стала символом усього виступу Шашкевича для праці над відродженням галицького відломку українського народу. Переживши перше розчарування, Шашкевич угадав долю свого виступу, таку подібну до долі веснівки, прегарно схопленої в оцій його поезійці:

Цвітка дрібная

молила неньку,

весну раненьку:

"Нене рідная!

Вволи ми волю,

дай мині долю,

щоб я зацвила,

весь луг вкрасила,

щоби я була

як сонце ясна,

як зоря красна,

щобим згорнула

весь світ до себе".

— „Доню-голубко!

Жаль мині тебе,

гарная любко,

бо вихор свисне,

мороз потисне,

буря загуде:

краса змарніє,

личко счорніє,

головоньку склониш,

листоньки зрониш, —

жаль серцю буде".

Та обставина, що значну, коли не головну частину Зорі виповняли записані з уст народу пісні, відповідала загальній моді збирати пісні за часу Шашкевича й перед ним. У Галичині збирали українські пісні Українці й Поляки; тексти пісень розвідки про них і поетичні їх перерібки пера поодиноких польських поетів друкувалися по літературних часописах і альманахах.

Станьмо, браття, в коло й т. д. Записуючи пісні завсіди в часі своїх мандрівок по Галичині й Закарпаттю, мав Головацький багатий двотомовий збірник пісень, що його вислав у 1845 р. за посередництвом Шафарика Осипові Бодянському. Очевидно вже тоді втратив надію видати в Австрії свою збірку, хоч єпископ Снігурський обіцяв Головацькому надрукувати її в своїй друкарні в Перемишлі й дав йому 50 гульденів на приготування рукопису до друку (перший авторський гонорар Головацького).

Багато з пісень, що їх записав Ількевич, увійшло в збірник Вацлава Залєського, а так само правдоподібно дещо з записів Маркіяна Шашкевича, як свідчилиб його папери з такими самими текстами пісень, що надруковані в Залєського, дарма що Головацький заперечував поміч Шашкевича згаданому польському етнографові. Записи всієї „трійці" ввійшли до Зорі й пізнішої Русалки. Пізніше багато пісень видобув від них Мазур Жегота(Гнат) Павлі, що студіюючи на львівськім університеті, піддурив їх своїм славянолюбством закриваючи ним у дійсности свою конспіраторську діяльність за відбудовою Польщі. Українські пісні видав Павлі в двох томах у 1839 і 1840 рр., включивши туди в своїй незнайомости речі також пісні, що їх переписав Головацький з першого збірника Максимовича. В пізнішій чотиротомовій збірці пісень Головацького, що її видав Бодянський у Москві, знайшлося багато також і записів Шашкевича.

В околиці, звідки походив і Шашкевич і Головацький, жив батько Вацлава Залєського, що в 1833 р. видав поважну збірку українських і польських пісень. І як Енеїда Котляревського та Максимовичів збірник пісень показали шлях Шашкевичеві, так поява збірника Залєського вплинула на Шашкевича в такім самім змислі, як польські претенсії до українських земель викликували цілком протилежні думки в Українців, що потрапили вдуматися в справу.

Вказуючи на аналогію сербської мови, бажав Вагилевич ввести до своїх статтей є замісць я і писати честь (чясть), тєжко (тяжко); але ми не згодилися і чясть, тяжко зосталися для всіх одноманітно; тільки в простонароднії піснях зоставили є. Поки я приготовляв рукопис до цензури, Шашкевич відніс до цензури копію малюнку Хмельницького, відрисовану одним семинаристом, і вияснивши цензорові, що це дуже заслужений чоловік і полководець, в ту саму мінуту одержав дозвіл друкувати. Не тільки на тему правопису велися завзяті спори, але й на тему мови. Як подає історик польського повстання з 1846 р.. Саля, з огляду на ріжнородність говорів народньої мови по кількох нарадах прийшло до згоди, шо треба вибрати діялект, котрий лежить по середині українських земель, положених між Київом і Новим Санчом, а саме покутський діялект (між Коломиєю й Чортковом) повинен би бути зрозумілим Українцям усіх земель між Київом і Новим Санчом.

„Не журися, Русалочко знад Дністра, щось не прибрана в наряді, який від природи і простодушного і добросердного народа твойого приймилась, стаєш перед твоїми сестрицями. Они добрі, вибачят ти, приймут тя і прикрасят".

В наведених словах маємо ствердження, що Шашкевич ішов слідом за відродженими вже західнославянськими й південнославянськими народами, пристаючи до відродженого письменства пня українського народу, як виходить із відсилок на Енеїду Котляревського, збірник пісень Цертелева, перші дві збірки пісень Максимовича, Запорозьку Старовину, оповідання Квітки, приказки Гребінки й словарно-граматичні твори.

Далі є мова в передмові про правопис Русалки. „Хочемо зачинати, — писав Шашкевич, — проте знати нам конче, яке теперішному язикови істинноє лице; задля того держалисмося правила: пиши, як чуєш, а читай, як видиш". Таким робом Шашкевич завів фонетичний правопис, приймаючи навіть сербський знак для дж (ц). Нарешті кланялася Русалка Миколі Верещинському, що її „звелів родитися", й усім тим, що прибрали її піснями й старовиною: за пісні Ількевичеві, Білинському й Кульчицькому, за стару грамоту з 1424 р. Кавбкові, а за старий співаник Минчакевичеві. „Честь їм най буде і слава, а в руских дітех найусерднійша подяка" — закінчив Шашкевич свою передмову.

По передмові йдуть „народні пісні" з „передговором" Івана Вагилевича. Пісні поділені на „думи й думки" (числом 20), себто пісні історичного й балядового змісту, й обрядові, а між ними є 7 колядок, 4 гагілки (запису Шашкевича) й 21 ладкань, себто весільних пісень. Обидві групи розділює „леліяльна пісонька", себто колискова: Ой, ходит сон коло вікон. Далі йдуть „складання", зразу віршом: з виїмкою Вагилевичевих Мадея й казки про Жулина й Калину й Двох віночків Головацького все инше Шашкевичеве: Згадка, відома з „Сина Русі", Погоня, Розпука, Веснівка, Туга за милою й Сумрак вечерний, а прозова частина заступлена Оленою Шашкевича. По оригінальних писаннях ідуть переклади Шашкевича (б) й Половецького (2) сербських пісень і 4 Шашкевичеві уривки з Короледвірського Рукопису, а закінчує Русалку відділ старовини з поетичною статтею Шашкевича про неї, трьома піснями зо старого співаника: піснею про Пятигори, про Варну й Казав ми батенько пігнати кози, з грамотою з 1424 р., з Короткою відомостю Головацького про славянськії й українські рукописи у василіянській бібліотеці у Львові й Шашкевичевою рецензією на „Рускоє весілє" Лозинського.

Із старовини без сумніву рецензія Шашкевича й статейка перший раз зявилися в Русалці й не було їх у Зорі. Правдоподібно новинкою була тут і Шашкевичева Олена, бо Копітар не згадав ні словечком про неї. Тут справляє багатий господарь весілля, на котре запрошує молодий — Семен) пана старостича. Почувши в часі запросин щось неприємне, вирвався з двора й побіг до опришків, шо поділилися на дві групи: одна напала на замок, розграбила й підпалила його, а друга засілася з самим ватажком у ліску на пана старостича, що, вхопивши на весіллю молоду, саме вертав із нею. Опришки відобрали Олену, а його вбили. Хоч панська самоволя не минулася й за часів Шашкевича, тему свого оповідання, назвавши його казкою, переніс Шашкевич у старі польські часи, коли коло половини 18 віку розбійник Бойчук (це прізвище приходить також в Олені) нападав на панів і різав їх немилосердно.

Треба зазначити, що теми з часів гайдамаччини належали до звичайних у тодішнім польськім письменстві й що Шашкевич мав багато нагод познайомитися з неодним явищем письменського життя Поляків, а на віть був особисто знайомий із деякими молодими польськими письменниками. З польських видавництв довідувався Шашкевич деколи й про нові українські твори або такі, що торкалися України, на Наддніпрянщині й Московщині та про рух славянських народів. У 1836 р. видав Лукіян Сємєнський у Кракові свій переклад Короледвірського Рукопису; в передмові, зазначеній 1832 р., згадав він, що згаданий твір перекладає по українськи Шашкевич. Очевидно це відноситься не до цілости, тільки до уривків, що увійшли до Зорі, а звідти до Русалки. Та признаючи вплив польської літературної атмосфери на Шашкевича, в усякім разі не більший між вплив старої української лірики, зокрема пісні в устах народу, не треба шукати його там, де подібні настрої випливали з тяжких життєвих обставин Шашкевича. Торкається це передовсім сумного й навіть розпучливого настрою в низці поезій Шашкевича. Вагилевич, що познайомився з Шашкевичем 1829 р., оповів, що тоді був Шашкевич веселим юнаком і писав польські вірші. Та прийшла нелюдська кара за молодечу нерозважність, батько вирікся сина й веселий настрій Шашкевича пропав раз на завсіди або, як співає поет у Роспуці,

щастє моє, гаразд милий,

на— віки зниділо.

Особисте положення ЦІашкевича після 1830 р. можна змалювати словами з йогож Нещасного:

Лиш хто в посестру взяв тяжку недолю,

що давит серце як відьма кощава,

хто вражій нужді попався в неволю,

кому з журбами і сон і забава, -

тому ніт місця ані супокою,

нудит си світом, нудит і собою,

туга до серця як гадь ся всилила,

зїдае мисли як звізда зірочки,

ґруди зсушила, здоровля знорила,

Хліб му немилий, не терпит сорочки.

І коли в Шашкевича „сплинули радощі, як Дністер спливає", йому стало весело з музикою бурі, буйного вітру, блудних мар, як співав він у Сумраці вечернім із Русалки Дністрової. Дальші чи ближчі аналогії в чужих поетів до подібних картин могли тільки впевнити Шашкевича, що саме може щиро виплинути з глибини його наболілої душі, а не бути рубаними віршами.

й ми також не дикі люде

і ми знаєм, де цілують:

межи очі удовиці,

а дівчата межи цицї.

Соблазнився також цензор Левицький змістом балядової пісні, де синова українського священика, Текля, вбиває свого нелюбого чоловіка Андруся, а коли за кару закопують її живцем у могилу, вона не хоче лягти в одній могилі з чоловіком, а хоче лежати з Івасем, кажучи: „Я Івася полюбила і з Івасем ляжу". Ні тут ні там не добачив жадного злочину Копітар, зазначивши в сербській пісні характер жарту, а в українській чисто людський бік справи, бо навіть іще сьогодні може пригодитися те саме попові". Занюхав цензор Левицький і поганство в таких іменах, як Далибор-Вагилевич, і згадках про Святовида, Купайла, Ладу й Коляду в Згадці Шашкевича, в котрій налякало цензора порівняння кращого минулого, коли

Києва золота глава

під небеса ся звела,

З сумною сучасності, коли тільки тужна згадка летить за Дунай і Дніпро.

Заспіваю, що минуло,

передвіцкий згану чяс,

як весело колись було,

як то сумно нині в нас! —

починав свою Згадку Шашкевич і малював сумну картину сучасности:

Понад Дністра берег крутий

гамір галич розлягат, —

там сум думку хапле лютий,

в безвість гадка пропадат.

До того в Русалці була згадка про Кульчицького і Минчакевича, заплутаних у польські конспіративні організації й засуджених, першого на рік, другого на три роки тяжкої вязниці в Шпільбергу. Такі причини зложилися, що цензор Левицький заборонив Русалку й висилку 800 примірників до Галичини задержано, не зважаючи на те, що по львівськім цензорові цензурував Русалку ще Копітар і перепустив її. За свій злочин супроти рідної культури діждався цензор Левицький і уряд подяки від Осипа Левицького, що свій по польськи написаний перший лист у справах українського письменства закінчив такою хамською подякою: „Отже хай буде дяка урядові, що уважає пильно не тільки на політичні відносини, але й на непотрібні новости та не позволив Русалці Дністровій поширюватися в тій формі, в котрій вона вийшла з рук триюмвірату".

Що торкається особи цензора Венедикта Левицького, був це шляхтич з роду, вихований у польськім дусі аристократ, котрий ще в 1848 р. не міг стерпіти, що в театрі вивели простих селян на сцену. Заборонивши в червні Русалку, переслухав Венедикт Левицький як ректор семинарії „трійцю"в днях 13—15 червня 1837 р. Шашкевич був у розпуці. Йому грозило виключення з семинарії й духовного стану. З біди вирятував його по приятельськи Яків Головацький, що прийняв на себе всю вину, заявляючи, що буцім то будучи в Пешті, побачив там можливість видати Русалку, не знаючи про те, що в Галичині є инші закони як на Угорщині. Шашкевича переслухувано 13 й 14 червня.

Справа покінчилася розмірно лагідно, бо Шашкевич і Головацький одержали гостру нагану. В маю 1838 р. висвятився Шашкевич, оженившися з Юлією Крушинською, донькою пароха з Деревні, і від 9 липня 1838 р. адміністрував Гумниська, буського деканату, від 16 листопада тогож року Нестаничі, холоївського деканату, а від 3 мая 1841 Новосілки, глинянського деканату, де-й помер 7 червня 1843 р., займаючи від 12 мая 1842р. становище пароха. До самої смерти находився на списі політично підозрілих людей.

На думку Шашкевича, висловлену в його брошурі про азбуку й абецадло, література є необхідною потребою цілого народу, її ціллю є ширитиі освіту. 3 такими думками зложив він читанку длй народніх шкіл, щоби прислужитися своїй „дорогій українській нації". В руках цензора була читанка вже в перших днях грудня 1836 р. На жаль вона вийшла щойно кільканадцять літ пізніше двома виданнями, в 1850 і 1853 рр.

Багато перетерпів Шашкевич із приводу своїх виступів, але зніс терпеливо всі докори, нарікання й насмішки тих, котрі або не розуміли його або не могли піднятися до висоти його гадок. Не перестав служити літературно своїй ідеї, але більше не видавав нічого й писав для маленького круга особистих приятелів і прихильників своєї ідеї, як і Микола Устіянович, одноліток Шашкевйча, син бурмістра Миколаїва. Товариш Шашкевича Михайло Козанович признався в 50 рр., що „безсмертний Маркіян" в його грудях „зажег огонь, котрий лише гробова персть загасити може". Це торкається передовсім ролі, що її відограв Шашкевич у відпольщуванню товаришів, бо

руська мати нас родила,

руська мати нас повила,

руська мати нас любила.

Чомуж мова єй не мила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?

Колиж пригноблення охоплювало товаришів, він потішав їх:

Відкинь той камень, що ти серце тисне!

Дозволь, в той сумний тин

най свободоньки сонічко заблисне:

ти не неволі син!

Грудна хороба, що вже в семинарії приневолювала Шашкевича часто виїздити на село для порятування здоровля, щораз більше точила його організм по його виході з семинарії, а втрата слуху й зору попередила його вічний спочинок. А до хороби долучувався вічний брак засобів до життя. Беручи одно й друге під увагу, легко добачити глибоко життєписний зміст його поезії Лиха доля. Остання неначе гадина переїла його щастя, розлучила його з гараздом і запустила в його душу журбу й розпуку та приневолила його зїдати своє серце. Самі чорні барви, закінчені проклоном безнадійности:

Ой, надія!... таку долю

най то громи тріснуть!

Перенести горе помагала йому сильна віра й любов, що випливала з неї. В трьох псалмах дав він одному й другому вислів, що його можна зібрати в оцих словах: „Сполошиш ми долю і проженеш щастя, день ми споморочиш і світ ми западе, ну ж до в мя вдариш - і нашлеш ми злидні, світ ми спустіє і йме ворогувати, знидіє радость і плач мя огорне, туга ми ранком і вечером журба, і ніч ми несонна і горйованє з сонцем, вирвеш ми очі і душу ми вирвеш, а не возмеш милости і віри не возмеш, а не видреш любови і віри не видреш, бо руске ми серце тай і віра руска!"

Розраду находив у письменській праці: переклав Слово про похід Ігоря, Короледвірський Рукопис і Любушин Суд, частину Євангелія Матія і в цілости Євангеліє Івана, закінчивший переклад ентузіястичним віршом Слава Богу, й ще дещо. Як із перекладів не все вийшло на яв із рук родини, напр. переклад Слова про похід Ігоря, так і багато з його оригінальних віршів невідомі або й не заховалися. З оригінальних віршів треба згадати мистецький уривок п. н. Бандурист і присвяту Устіяновичеві „Побратимови, посилаючи ему пісні українскі", себто наддніпрянські видання з піснями й віршами.

Довше ніж Яків Головацький був вірний ідеї Шашкевича Микола Устіянович. Замолоду захопився він так польським революційним рухом, що мало що не опинився між польськими повстанцями під Варшавою, а на старість попав у другу скрайність — став москвофілом. Вдячна згадка нашого народу належиться йому за період його життя між згаданими двома скрайностями, коли він причинився до культурного й політичного відродження свого народу. З 1848 й 1849 рр. походять найкращі твори Устіяновича: Месть верховинця, Страстний четвер, Старий Єфрем і багато поезій, що їх містив у „Галичо-рускім Вістнику" під власною редакцією.

По висвяченню одержав він сотрудництво в Микитинцях, але митрополит піддав його заразом під нагляд пістинського пароха Левицького, у котрого було стільки всього значіння та всієї заслуги, що був свояком митрополита Левицького.

Ще перед своїм висвяченням, приготовив до друку й видав у 1841 р. Головацький накладом Миколи Верещин-ського приповідки, що їх зібрав один із товаришів початкового Маркіянового гуртка Мирослав із Городенки — Ількевич. У збірці впадає в очі не тільки фонетичний правопис, але й мягке т (ть) у третій особі однини та множини. Тимчасом із листування обох братів Головацьких, Якова й Івана, що пильнував видання приповідок у Відні, відомо, що вони спорили між собою за правопис, котрим мали друкуватися приповідки. Іван дораджував латинку, а Яків виписав йому довгий лист в обороні свого правопису, закінчений тим робом, що хоч видавець і згодивбися на правопис Івана, книга мусить вийти тим правописом, котрого бажає накладчик Верещинський. Іще в 1848 р. заступав Верещинський ідею Шашкевича, заклинаючи іменем „безсмертного Руслана" Якова Головацького, щоб він боронив народньої мови й фонетичного правопису в нашій літературі на з'їзді сотки „руських учених", себто на першім просвітнім конгресі Українців Галичини.

Ще за життя Шашкевича в 1842 р. приготовляв Головацький матеріяли до нового альманаха, що його хотів назвати Галичанкою. Ці матеріяли увійшли щойно у Вінок, що його перша частина появилася 1846, а друга 1847 р. у Відні. Зокрема перша частина Вінка, надрукована сфонетизованим правописом (о, викинення ъ), продовжала гідно традицію Зорі й Русалки Дністрової як своїм змістом, куди ввійшла між иншим і нераз згадувана вже тепла стаття Головацького про Шашкевича з додатком псалмів, пятьнадцяти оригінальних і десяти перекладених поезій і Олени, так і передмовою, де видавець Іван Головацький, згадуючи про славянські голоси, що Українці Галичини здрімалися, тяжко хроплять, а може й позавмирали, ставав на всеукраїнськім грунті: „Не льзя і не тут місце доходити жерела і розберати причини сих кривовязих мніній; не нам то з декотрими осужувати долю галицьких Русинів і їх язика. Але гляньмо лиш на просторонь нашої Руси, від Сяна, Висли й Буга аж по Дін і Донець, а зпоза Бескида, Дністра й Чорноморя ген-ген горі по Припеть і Десну, вдивімся в се здорове, чисте ядро безмаль не тричі пять міліонного народа, пригляньмося в зеркалі єго величественних діяній і недолей, зрівнаймо єго глубокоумноє, так разительно розвинуте житє і образованє народне, а з радосним восхищенєм зголосимо: Сей нарід живе в цілости народній і ніколи не замре, а єго доля — то відземная парість всемірної судьби предвічної Словенщини!"

Одначе на жаль та Славянщина, заступлена нарешті одним московським морем, пхнула за кілька літ і романтика Івана й трохи тверезішого практика Якова на шлях національної зради. Маленьким ступнем до неї була зміна правопису в другій частині Вінка(ъ і дике в нашій мові закінчення минулого часу на л: думалъ), а привели його до того „наші Славяне", а саме „приятелі й ровесники" його, як говорить у передмові. В другій частині Вінка появилися між иншим вірші Антона Могильницького, Івана Вагилевича, Якова Головацького, Миколи Устіяновича й ин. З писань Антона Могильницького, однолітка Шашкевича й сина священика в Підгірках, калуського повіту, поданий тут вірш „Згадка старини" й виїмки зо „Слова о повинностех підданих" із 1839 р.; тут пішов він слідами Шашкевича й накликував товаришів, аби присвоїли собі знання рідної мори, бо будуть учити український народ, а не вміють із ним розмовитися, будуть його провідниками, а не знають відповісти його мовою, коли про дорогу їх питає. Тогож року видав Могильницький панегирик у честь одного австрійського архикнязя, що саме тоді обїздив Галичину. Цей вірш не замітний поетичною стійностю, а тільки тим, що цензура перепустила його, а сконфіскував митрополит Левицький. Він велів забрати увесь наклад і тримав його довгі роки з причини народньої мови вірша, бож „не можна такою простою мовою такого достойника витати". Пізніше зазначився Могильницький у нашім письменстві своїм недокінченим епосом Скит Манявський ы низкою віршів, між останніми найпопулярнішим „Русином-вояком".

Поза чисто церковними справами Митрополит Левицький і його оточення були цілком байдужі до всякої народньої справи. Коли Іван Головацький післав один примірник Вінка з листом митрополитові, він прочитав лист, але на пакеті написав власноручно, що не приймає його. По виході приповідок Ількевича приніс їх Головацький до семинарії. Префект Михайло Малиновський показав його ректорові Григорієві Яхимовичеві, що переглянув примірник, дещо перечитав, але ніяк не хотів купити, кажучи по польськи: „Не можу й не можу, тому не можу, що не хочу". Коли Головацького не хотіли висвятити, пішов він до Яхимовича й щиро оповів йому про свої мрії, свої заходи коло розвитку літератури та свою участь у літературнім русі. Яхимович вислухав його холодно та сказав, що він нічого не знає й не може нічого помогти, бо все те залежить від поліції й уряду. Колиж Головацький зо сльозами в очах просив його порадити йому, до кого має звернутися, він відвернувся й повторив свій стереотиповий вислів: „Не знаю, порадьтеся в адвоката". Тоді поклонився Головацький і відійшов, думаючи собі, як то його професор, його ректор, його духовний отець не може дати йому ради, безсердечно ставлячися до нього.

Українській освіченій верстві уявлялася духова смерть як ідеал найвищої культури, явище, що на жаль іще сьогодні стоїть на перешкоді більшости освічених Українців у Галичині стати справжньою інтелігенцією свого народу. На особі Яхимовича, що пізніше став єпископом і показався добрим сином свого народу, можна ствердити ще одно явище, котре сьогодня мститься на поступі нашої справи в Галичині. Добрим Українцем став Яхимович тоді, коли побачив, що австрійський уряд бодай не противний розвиткові українського (руського) руху. В освічених верстов Українців Галичини виробився бездушний урядовий патріотизм. Здаючися цілком на уряд, привикла наша інтелігенція бачити в тім уряді, отже поза собою й народом, а не в собі й народі, движучу силу, котра порядкувалаб народнім життям, і послідовно пізніше зідентифікувала інтереси свого народу з інтересами несвого уряду.

Живо змалював час, обставини й людей глухих часів Яків Головацький у 1846 р. Досвідчивши багато на собі та знаючи ще більше з оповідань, він написав по німецьки статтю до Літопису славянської літератури, мистецтва й науки (Jahrbuche fur slavische Lіtеrаtur, Kunst und Wissenschaft), котрий виходив у Липську. Виходячи з засади, що коли знає двох людей про якусь річ, це вже не є таємницею, він не виявив нікому таємниці до 1885 р. Статтю підписав псевдонімом „Гаврило Русин". Щоб іще більше затерти сліди, додав автор, що писав її на руїнах колишньої столиці Галича, що було правдою тільки в переноснім значінню. Тисячу примірників відбитки прислано з Липська до Галичини. Брошура зробила незвичайно сильне вражіння. Чех Піхлєр говорив Головацькому, що він сам купив коло 600 примірників для ріжних осіб: Українців, Поляків і Німців. Поляки й Німці, прочитавши брошуру, нищили її. За те Українці захоплювалися, а львівські семинаристи переписали в одну ніч сотку примірників і розіслали на провінцію.

Як же виглядають у дзеркалі Головацького обставини й передові люде його часів. Стаття починається ствердженням найбільшого занепаду Українців між усіма славянськими народами. Хоч український нарід най більший по московськім між Славянами, він не має літератури, котра вїдповідалаб його чисельности. Московщина придавила українську літературу в Росії, а що до Австро-Угорщини то „від кількох десяток літ уже пробудилися більші й менші славянські народи Австрії до нового життя; кождий із них підносить мову своїх предків, розвиває свою літературу, поширює знання між своїм народом. Чехи й Хорвати, Словінці й Дальматинці, Серби та Словаки йдуть навзаводи з собою. Горстка людей, як Словінці, Дальматинці, Лужицькі Серби й Словаки, видає часописи; а три міліони Українців не можуть нічим виказатися, що булоб ознакою їх літературного життя. Навіть Болгаре, що стогнуть під мусульманським ярмом, виявляють сліди духової діяльности; а Українці під лагідним берлом Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл — як дикуни".

Похлинувши в собі українську шляхту, почала польська аристократія щораз більше польщити Українців, головно при помочи шкільних директорій. Цісарський декрет із 1818 р. в справі мови в народніх школах ніколи не увійшов у життя. Правда, митрополит Левицький подавав деякі надії, коли під його проводом заснувалося товариство священиків у Перемишлі для видавання й поширення популярних книжок, але відколи він звязався з польською родиною Станкевичів, пішов цілком відмінним шляхом. За гроші, що їх він витратив на маєток Збору, можна було протягом часу створити літературу; „колиб цей капітал, крівавий піт його підданих і вірних, що його він марнує на речі, про котрі згадувати соромно, ужити на добродійні заведення, для учительських кандидатів, шкільні книжки й т. д., він уже тепер приніс би дуже гарні плоди". Митрополит Левицький це головна причина й чинник національно-культурного занепаду Українців. Він іще ніколи не відозвався до народу в його рідній мові, хоча сам попович із роду. При візитаціях декани водили гурток школярів від села до села, щоб відограли перед митрополитом шкільний жарт — іспит. Даремне допитуватися за великою сумою грошей, що їх зложило українське духовенство на фонд для сільських учителів і передало митрополитові. „Кажуть, що за них звелено побілити святоюрську катедру" — додавав іронічно автор.

Митрополит висилає часто посланія, де підлещується високій шляхті або з пристрастною ненавистю виступає проти свого товариша — барона Гарасевича. Недавно здобув у римській курії місце для 13 українських юнаків у колегії поширення віри в Римі. „По довгім шуканню знайдено нарешті шістьох хлопців, що їх навіть дійсно вислано до Риму, щоб вивчилися тамошнього духа й защепили його в Галичині, бо єзуїти не можуть защепити його в твердих українських головах. Кажуть, що коли не можна розрубати дерева залізною сокирою, то беруть деревляний клин і вбивають його в зарубину, зроблену сокирою. Митрополит післав українське дерево до Риму, щоб порубати його римською сокирою на клини, а ці деревляні клини мають колись розрубати український національний пень, бо залізні сокири працювали безуспішно й поробили тільки зарубини".

Замітна річ, що й автор анонімного листу до цісаря до Відня з чорним малюнком життя українських народніх мас, написаного кільканадцять літ перед статтею Головацького, не поставився з симпатією до митрополита Левицького, признаючи його відповіднішим для військового стану ніж духовного, тим більше, що він дбає про власне приватне добро, а не про загальне добро й релігію.

Далі нарікав Головацький, що від найвищих не відбігли далеко доктори й професори, котрі зо страху перед утратою хліба задивилися на свої власти та сплять на тяжко здобутих лаврах. Ставропигійський інститут має капітал, друкарню, бурсу, та не має спосібних людей, що повелиб справу кращим шляхом. У тривіяльних школах по містечках учать по німецьки й по польськи, ніде по українськи, хоча далеко більша частина дітей у шкільнім віці й майже всі дотичні громади — українські.

Нижче українське духовенство, понижене в порівнянню з латинським і далеко гірше дотоване, веде нужденне життя й ділить радість і горе з народніми масами. Не зважаючи на те, заслуга це нижчого духовенства, що досі зроблено на полі національної літератури й освіти.

Автор радив піднести середній стан в Українців, увільнити народ із пазурів лихварів-Жидів і від гнету шляхти. Ширенням корисного знання в рідній мові треба піднести освіту, промисл і добробут. Мову треба науково обробити й викладати її яко звичайний предмет публично в високих школах для всіх тих, що матимуть якісь зносини із українським народом. Найбільше треба вчити молодь краєвої української мови, щоб одержати бодай у найближчих десятиліттях людей, здатних гідно виконувати урядову службу. Піднесенням літератури, історичними згадками й часописами треба скріпити національність, аби згодом назад приєднати вищі стани. Не мішаючися до національного життя, віри й мови народу, держава повинна підняти акцію визволення селян від панщини, скасувавши її або давши її на викуп, бо тільки таким робом можна зробити раз на завсіди кінець притіснюванню селян.

На страшне положення українського населення в Галичині звертав увагу й німецький Авґсбурзький Загальний Часопис (Аugsburgеr Аllgemeine Zеіtung) з тогож року в статті п. н. Знад Дністра.

Між членами Шашкевичевого гуртка та його оточенням зродилася також думка про український часопис. Микола Устіянович згадав у своїх споминах, як у самих початках 40 рр. він із Михайлом Куземським, тодішнім канцлером львівської митрополичої консисторії, та з істориком Денисом Зубрицьким задумували видавати у Львові українську газету. В 1842 р. задумав австрійський уряд видавати у Відні під редакцією Івана Головацького український часопис в обємі двох-трьох аркушів чвертьрічно. В його програму мали входити описи народнього життя, звичаїв, обичаїв, забобонів, обрядів, порівнюючі студії про українську мову, археологія, збірки устної словесности, порівнюючі досліди над нею, докладні викази місцевих імен і родинних прізвищ, відомости з географії, статистики, історії України й т. ин., крім того кращі прозові й віршовані твори красної літератури. Словом плянований часопис мав бути науковим журналом у чистій українській мові, неперемішаній ні польщиною ні московщиною, для оборони окремішности й самостійности мови й народности Українців.

Як справа українського часопису, задуманого австрійським урядом, застрягла головно через те, що уряд домагався, щоб його часопис для Українців виходив латинкою (вперта думка Копітара), так справа чисто духовного часопису, що його задумував видавати Осип Левицький в 1843 р., розбилася наслідком недовіря, котре вспів у влади засіяти митрополит Левицький до Осипа Левицького, що буцім то він не друкуватиме статтей докладно в такій формі, як дозволила їх цензура. Дальші заходи видавати український часопис не здійснювалися або через те, що ініціатори не могли погодитися на мову часопису, або найчастіше з браку фондів на видавання газети. З оповідання пароха церкви св. Петра й Павла Івана Жуківського, гарячого оборонця окремішности української мови й народности, відомо, що він, Михайло Куземський, урядник Семаш і правник Павенцький зійшлися перед 1848 р., щоб нарадитися над видаванням часопису, й ніяким способом не могли погодитися, в якій мові мав би виходити часопис. Жуківський був за мовою Шашкевича й Квітчиної Марусі, Куземський за мовою Біблії, виданої в Перемишлі, дуже близькою до церковнославянщини, а Семаш за чистою церковнославянською мовою, бо в своїм незнанню уважав він її матірю української мови. Про Куземського згадав Яків Головацький, що він яко канцлер львівської святоюрської капітули перший почав публично говорити по українськи та всіх священиків, що приїздили з села до консисторської канцелярії, стрічав рідною мовою, хоч до митрополита й каноніків говорив старим звичаєм — по польськи.

А в тім нелегка була також річ вишукати редактора, „На кінці 1847 р. — писав Денис Зубрицький в 1853 р. до Товариства Історії й Старовини в Москві — або на початку 1848 року, коли революційні хвилі почали зростати в головах галицьких мешканців польського походження, скликав тодішній губернатор граф Стадіон до себе кількох людей із нас, галицьких Русинів (Українців), запитував, чи є у нас галицька історія, література й ин., радив вправлятися в народній мові й домагався від мене зайнятися видаванням журналу в українській мові. Я подякував за довіря, але відмовився з причини старости й, коли вже вибухла революція, за намовою тогож губернатора та з його підмогою почав молодий кандидат права (Антін Павенцький) видавати кирилицею журналець під наголовком „Зоря Галицка" на мішанині з простонародньої галицько-української й польської мови, бо й він сам і його читачі не знали иншої.

Таким робом знову польський рух почав впливати на Українців негативно, приневолюючи їх своєю безоглядностю призадуматися над своєю національною приналежностю, й позитивно, подаючи їм зразок організації, як що вони нарешті додумаються до неї. А поки що Українці приглядалися польській активности. Окрема депутація в оточенню великої маси народу понесла адресу з підписами до губернатора графа Стадіона, що згодився тільки на дві точки петиції: дав дозвіл на створення польської народньої гвардії та згодився ви пустити на волю політичних арештантів за порукою двох визначних громадян. Шал Поляків протягом двох дальших днів не мав меж, тільки в ночи з 20 на 21 березня поприбивано урядову відозву на мурах міста з забороною всяких політичних сходин на публичних місцях і по домах, усяких публичних походів, промов на вулицях і публичних місцях, дальшої ілюмінації міста, словом усього того, що могло викликати збіговище людей.

Події, що їх викликав дозвіл губернатора на польську народню гвардію, швидко відкрили Стадіонові польські задушевні ціли. Коли він хотів заприсягнути на університеті студентів-гвардистів на вірність австрійському цісареві й конституційному королеві Галичини, заявив професор Рібенбавер в імени професорів і студентів, що ні він ні студенти не присягатимуть на таку роту, бо яко Поляки вони можуть присягнути тільки свому конституційному монархові. Перед рішучою волею молоді змінив Стадіон у роті присяги „короля Галичини" на „короля Поляків". Іще не встиг призадуматися над тим, що зайшло, вхоплений на руки молоді й обношений навкруги серед криків радости губернатор, як до нього донісся вислів нового етапу польських бажань: „Хай живе Польща в межах перед роком 1772!" Так кричав несений на руках публики Ян Добжанський, голова нововибраного „публичного комітету" з 40 людей, що хотів захопити всю владу над Галичиною в свої руки. Від крику зомлів Добжанський, одначе комітет проістнував усього кілька годин. Зашвидко відкрили Поляки карти й Стадіон відніс легку побіду. Навіть скасування цензури добилася делегація польських письменників по довгих торгах аж 26 березня 1848 р.

Чого не осягнули Поляки у Львові, того добитися задумали у Відні, куди вислали депутацію при кінці березня. Тон предложеної цісареві адреси був далеко різкіший від тону львівської петиції: вона грозила повстанням, а її домагання небагацько ріжнилися від повного відірвання Галичини від Австрії. Вся адміністративна влада мала перейти в руки „тимчасового комітету", а вся законодатна влада в руки сойму; крім того були домагання окремого війська, окремого скарбу, окремого судівництва так, що віденський уряд не мав мати навіть номінального значіння. Ціллю Поляків було відокремити Галичину й Познаньщину від держав, до котрих належали, так, щоб наразі лишилися під протекторатом дотичних монархів, очевидно до того часу, доки політичні обставини Европи не позволилиб Полякам відбудувати польське королівство. Такі сподівання зродилися в них під впливом тих німецьких, зокрема берлінських симпатій до Поляків і відбудови польської держави, котрі викликала мартівська революція в Берліні. Польські симпатії Берліна передалися й Відневі, що з захопленням вітав польську делегацію, не зважаючи на її різкі домагання. Гостинне прийняття у Відні використала польська делегація для себе в чисто польськім дусі: поскаржилася в міністерстві на Стадіона за те, буцім то він викликує домашню незгоду, й інформувала віденську публику таким способом, що зродилася легенда про те, що Стадіон винайшов Українців у Галичині, як подав столичній публиці віденський гуморист Жид Сапфір.

Далі протестував автор проти думки Камінського, що Українці є польським народом, пишучи: „Авжеж маска братерства, що її ви, вп. пане, слідом за иншими взяли на себе, не має таких великих дір на очі, щоб ви могли прозріти, що Українці це нарід, нарід великий, нарід український, нарід, котрий не стидається свого імени, але навпаки величається цим іменем, котрий не більше бажав і бажає бути польським народом ніж турецьким або китайським.

Оце цілком вірогідне оповідання не лишає сумніву, що спізнена політична організація Українців п. н. „Головна Руська (Українська) Рада" у Львові повстала при помочи львівської губернії, отже Стадіона, що задумав менше небезпечний для Австрії український рух протиставити більше небезпечному для неї польському рухові. Не диво, що сам уряд спонукував українських священиків і світських українських інтелігентів заявляти себе Українцями.

Українська Головна Рада завязалася 2 мая, коли польська Рада Народова, завязана ще 15 квітня, покрила цілою сіттю своїх організацій Галичину з очевидною шкодою для українського народу. Тимчасом надійшов і закон про конституцію з 25 квітня, що позволяв збиратися всім мешканцям краю, оголошений три дні пізніше, в день уродин цісаря Фердинанда. Не від речі буде тут згадати, що згадані уродини відсвяткувала й львівська духовна семинарія в присутности представників духовної влади, епископа Яхимовича, визначніших урядників губернії та всіх університетських професорів. Це свято замітне тим, що тоді перший раз відспівав семинарійний хор уповні безідейну й наскрізь назадницьку пісню з початком: Мир вам, браття, всім приносим. Як ця пісня стала відтоді національним гимном рутенців і москвофілів, так її автор Іван Гушалевич, досить поганенький віршороб без більшого поетичного хисту, став героєм дня й національним поетом галицької рутенії.

А в тім 1848 рік викинув узагалі на поверхню українського життя масу мірнот, поставлених на визначні становища, що до них цілком не надавалися й мали дуже малі кваліфікації або й жадних не мали. „Вистарчила одна в пору сказана промова, — каже дуже влучно Франко, — одна гучна фраза, сама фігура та постава, щоб із невідомого нікому чоловічка зробити „історичну особу". Історія 1848 р. роїться від таких осіб, їх духова мізерність була виплодом попереднього часу меттерніхівського режіму. Їх коротка „історична" діяльність у р. 1848 була неперерваним пасмом помилок і джерелом пізнішого лихоліття". Обставини вимагали багато людей, а на них була посуха, бож 1848 р. застав Українців цілком неприготованими до громадського життя.

І ось 2 мая о 6 год. увечері зібралося звиш триста Українців ріжного стану й віку. Нарада почалася відомою вже Згадкою за Маркіяна Шашкевича. Тимчасовий голова Куземський сказав коротко про способи й ціли Ради, а ширший виклад на таку тему дав петропавлівський парох Жуківський. На салі зявилося також багато Поляків, що стояли гуртами й вели гарячі спори з Українцями, намовляючи їх усякими способами не розривати „польсько-національної єдности" й не основувати окремої Ради, а вступити до польської Ради народової. Коли Жуківський зачав говорити про збереження й піднесення української народности, на салі повстав шум, і крики. „Не потрібні дві Ради у Львові, — кричали Поляки, — один край і один нарід, Українці це частина польського народу, українська мова це тільки наріччя польської". Щоб покінчити з хаосом, згодилися збори вибрати двох промовців, польського й українського, Поляка Суського й Українця Олексія Заклинського, богослова четвертого року. Суський нарікав, що Українці, завязуючи свою Раду, роблять між „братніми" народами незгоду. Тоді Заклинський вказав на польську нещирість і хитрість і підкреслив, що Українці повинні самі дбати про своє добро. Тепер щойно відкрив Суський, про що йому ходило: Поляки хочуть відновити Польщу в давніх межах і бажають, щоб Галицька Україна належала до Польщі. Це до живого обурило зібраних Українців, що з усіх боків відповіли: „не може бути Польща в давніх межах; Русини (Українці) вже ніколи, ніколи до Польщі не хочуть належати". Тоді пан Суський, програвши вже передтим справу заведення латинки в українські книги, винісся, побачивши сильну й непохитну волю Українців, а за ним забралися й всі инші Поляки, що прийшли на збори тільки з метою не допустити до завязання окремої української Ради. Тоді вибрали зібрані Українці споміж себе з усіх станів і кляс львівських мешканців 30 членів до Головної Ради, постановили попросити єпископа Яхимовича на голову, врадили видати відозву до українського народу та скрізь тільки по українськи говорити.

Австрія впевнилася вже щодо щирого австролюбства Яхимовича, На вістку, що Поляки хочуть у Львові окликати польську республіку й мають зажадати від святоюрських крилошан згоди й підписів, приказав Яхимович, аби ніхто з крилощан не важився підписати такої заяви, доки на це не позволить митрополит. Знав Яхимович, що за відмову підпису грозить йому смерть, тому написав завіщання, одначе своєю рішучою поставою успокоїв сильно затрівожених крилошан.

На найближчім засіданню Головної Ради зявився її голова Яхимович і, вітаючи Раду, оповів ось що в приложенню до Українців: „Літо було, самі жнива. Я вийшов трохи в поле, як уже ранішня роса висохла. Сонце стояло високо. Бачу, всюди пильно роблять, бо це гарний час. Аж там стоїть кількох разом і чогось дуже сміються. Йду до них і питаю, що сталося. Кажуть вони: глянь, там Українець іще спить тепер у час роботи, а на знак, що він добрий жнець, положив серп при собі. Прикро стало мені дуже, що з Українця сміялися, приступив я й торкнув його легенько. Збудився, протер очі, аж за серце стиснуло його, що вже сонце так високо, що так довго спав сьогодні. І зібрався, перехрестився, ухопив за серп і вже жне. Оглядаються сусіди й говорять собі: переспав найкращий час, не догонить він уже нас. Українець не вважає на це, завсіди пильно жне та жне, що поступить, шагне серпом, уже сніп лежить готовий. Піт ллється, нема часу обтерти його. Аж нараз усміхнувся. Щож думає собі? що пригадав собі? Я вам скажу: подумав над тим, що йому давно снилося. А сон був дуже милий. Десь там Українців хвалили. Часом також боком гляне та зітхне собі легенько, бо там сусід і сват, що вчора запросив його на гостину і не дав йому цілу ніч спати, до того ще сміється тепер із нього, що він устав так пізно.

Вже сусіди посідали відпочивати на полудне, сонце пече, спека велика, а наш Українець жне та жне. Як похилилося сонце, порівнявся з сусідами, а заки ще заходило, вже перегнав усіх женців. Таких Українців нам треба. Бо сонце стоїть високо, бо сусіди давно в полі, а чим довше ми заспали, тим пильніше берімся до роботи, щоб вони не насміхалися з нас і щоб ми порівнялися з ними".

Вітаючи таким робом Раду, Яхимович ішов не тільки за привичкою проповідника користуватися притчею й порівнянням, але й за поширеною модою в 1848 р. уживати прозових і віршованих притч, байок, алегорій тощо в прйложенню до політичних відносин.

„Цим саме почуванням народности напоєні та в цім намірі зібралися ми, Українці, котрим добро й щастя народу лежить на серці, й будемо поступати таким робом:

а) першим нашим завданням буде заховати віру й поставити обряд наш і права церкви й священиків наших нарівні з правами инших обрядів;

б) розвивати й підносити нашу народність у всіх її частинах: видосконаленням нашої мови, заведенням її в нижчих і вищих школах, видаванням часописів, удержуванням кореспонденцій як із нашими письменниками, так і з иншими славянського племени, поширенням добрих і корисних книжок в українській мові та всесильним старанням впровадити й нарівні з иншими поставити нашу мову в публічних урядах і т. д.;

в) будемо пильнувати наших конституційних прав, пізнавати потреби нашого народу й шукати поправи нашого буття на конституційній дорозі й наших прав перед усякою напастю й нарушенням постійно й сильно хоронити".

Повідомляючи просце український нарід, закликувала відозва до вірности австрійському цісареві, до згоди з сусідами одної землі й до закладання менших рад на провінції. Відозва про спосіб зявязування таких рад читалася на шостім засіданню Ради в одній із музейних саль духовної семинарії, де відбувалися дальші засідання Ради. При кінці липня було місцевих рад 34; де не було відповідної салі на засідання, вони відбувалися в церкві. Закладання місцевих рад виплинуло з того, що зразу тимчасова „Головна Руська (Українська) Рада" перемінилася в постійну, про що окрема депутація Ради повідомила губернатора 13 мая.

Тодіж відчитано запросини на славянський зїзд у Празі. Цією справою займалася Рада на трьох засіданнях і, поінформувавшися у Стадіона, що зїзд дозволений, ухвалила вислати до Праги заступника голови Ради Івана Борисикевича, перемиського крилошанина Григорія Гинилевича й окінченого богослова Олексія Заклинського. Вислати свою делегацію уважала Рада тому за відповідне, що „наш нарід руский другим славяньским народам мало є знаний і доси від чужосторонних то за часть польского, то за часть російского народа неправо був уважаний", отже „аби від несприяющих рускій справі, котрі на той собор з Галиції мали їхати, инакше не булисьмо виставлені, як правда вимагає". Участь української делегації в славянськім зїзді в Празі не принесла Українцям найменшого практичного значіння. На засіданню 2 червня говорив Іван Борисикевич, що хоча досі не було українського народу навіть на папері, але це самостійний нарід, котрий домагається для себе всіх свобід і прав, що їх мають инші народи, і жадає гарантії всіх славянських народів для своєї самостійности й волі. Наразі положення українського народу сумне, бо гнетуть його самі Славяне — говорив Борисикевич.

Все таки деяке теоретичне значіння мав для Українців славянський зїзд у Празі, перерваний революційними подіями. Славянський світ довідався про Українців у Галичині та їх тяжку працю над своїм відродженням наслідком перешкод на кождім ступні з боку Поляків. Колиб було виїхало велике число Українців, булиб бодай навчилися вони любити так рідну справу, як любили її Чехи. Гинилевич писав у листі,, що багато треба попрацювати Українцям, щоб воня дорівняли Чехам. Тому взивав земляків вправлятися в українській мові, говорити по українськи, призвичаювати діти до рідної мови. Гинилевич щойно в Празі за короткий час привик до рідної мови, отже взивав і земляків, щоби в їх хатах не було чути иншої, мови крім української, „між славянськими найгарнішої мови". „Хай жаден день не мине, щоб ваші діти не зробили поступу в українській мові; не говоріть инакше до них як тільки по українськи, щоб призвичаїлися до цієї мови... Не тільки Поляки закидали нам, але й Чехи дивуються нам, що ми так занедбали нашу мову. Я бажав би собі, щоб усі наші, особливо священики, були в Празі, щоб навчилися шанувати й любити свою народність, як тут любить свою народність кождий із славянських народів, хоча ні так історичних ні так великих — пятьнадцять міліонів! (сьогодні сорок кілька!). Серб, Хорват, Словінець і ин. не питає, чи його розуміє Чех або Українець, він говорить тільки своєю мовою, хоча має нагоду й иншою мовою порозумітися з иншим. Чому тільки наші Українці не лише з Поляком, але навіть самі з собою розмовляють по польськи або по німецьки?"

Ясніше писали польські газети про ціль Собору „не тільки підпомагати загальні змагання народні (очевидно польські), але крім того нищити всяке роздвоєння". Автор цих слів (Супінський) сподівався, що настане „стоплення в одну масу братніх діялектів одного племени" й що Українці приймуть польську мову й латинську азбуку й тим самим це буде „першим ступнем до того, що цілком зіллються два братні племена".

Собор видавав і свій орган кирилицею й латинкою п. н. „Дневник Руский". Доказувалася тут на всі лади необхідність „удержуваня згоди і одности з миром сполної отчини". Цього першого польського часопису українською мовою вийшло всього 9 чисел (перше 30 серпня, останнє 25 жовтня 1848 р.). На редактора Дневника заманили польські пани Івана Вагилевича обіцянкою визначити йому 1200 золотих ринських річно за редакцію та платити йому до смерти пенсію в квоті 600 зол. рин., колиб часопис перестав виходити. Колиж Вагилевич вагався взятися за редакцію з огляду на те, що консисторія не дасть дозволу, тоді польські пани порадили йому „плюнути на консисторію", бо Австрія незабаром розпадеться й панами стануть Поляки, а не українська консисторія. Легковірний Вагилевич покинув адміністрацію капелянії Нестанич, став редактором і зостався без шматка хліба, коли головний комендант львівського корпусу Гаммерштайн збомбардував 2 листопада Львів, наслідком чого розвязано польську Раду Народову та її причіпку „Руский Собор" і закрито видавання польських газет і їх сестри — Дневника. Вагилевич бажав вернути на свою капелянію, одначе митрополича консисторія хотіла наперід побачити його каяття й поправу на реколекціях. Настрашений польськими приятелями, не прийняв Вагилевич кари, перейшов на протестантизм і в тяжкій нужді провів життя, закінчене в маю 1866 р. Так змарнувався для нашого народу цей високоталановитий фантаст.

Свій орган почав видавати Собор під редакцією Івана Вагилевича против органу Головної Ради Зорі Галицької, що її перше число вийшло 15 мая під редакцією Антона Павенцького. Говорячи, що від осени минулого року носилися визначніші Українці й Ставропигійськйй Інститут із думкою видавати український часопис, заявив Павенцьккй, що обовязок редактора вложив на нього Ставропигійський Інститут, отже що його органом була Зоря. Що або недовго так малася справа або Ставропигія давала тільки фірму, видко з того, що рік пізніше перейшла Зоря до друкарні Поремби з огляду на менші в ній кошти друку ніж у ставропигійській друкарні; Не можна припустити, щоб власний орган випустив Ставропигійський Інститут зо своєї друкарні. а в, тім у самій Зорі є признання, що вона була органом Ради (напр. в 15 ч.).

Зоря була тижневиком. У 1848р. вийшло 33 чисел. У першім числі обіцяла редакція подавати нашому народові те, щб може цікавити Українця як людину та члена краю, що Рада для освіти й добра свого народу урадила та зробила, розвідки й розмови про наше народне й політичне життя, про наш нарід, його історію його мову, релігію, обичаї, домове життя, про становище й обовязки до уряду й инших народів у краю, про шлях, яким іти в конституційнім життю, щоб осягнути як найбільші користи, далі господарський відділ і відділ красного письменства.

Багато є статтей у Зорі з закликом говорити скрізь по українськи та з обороною української мови й письма, далі йде низка звідомлень із засідань Ради й віденського та кромеризького парляменту, статті про грунтові та громадські справи, про пропінацію й холеру, нарешті маса дрібних вісток і низка красного письменства, звичайно з політичним забарвленням.

Пізніше почали думати визначніші одиниці над заснуванням окремого освітнього товариства на зразок сербської (1828) чи чеської (1830) Матиці, що мала на діли видавати книги й часописи та загалом ширити народню освіту. Вже з березня 1847 маємо вістку про думки заснувати, таке товариство. Львівських ініціаторів спомагали своїми порадами й жертвами два Чехи, приятелі нашого народу: Яхім і Піхлер, Між ініціяторами Українцями були Іван Гуркевич, Лев Сосновський, Михайло Куземський, Іван Лотоцький і Михайло Малиновський. Подаючи нарис історії заснування „Галицько-руської Матиці", мотивував Яків Головацький ось як потребу такого товариства: „З щирої любови до спільного добра, з ревности до рідної мови й піднесення народносте загадали Українці у Львові заснувати товариство, що малоб на ціли видавати добрі й загальнокорисні книги та по можливо низькій ціні поширювати їх між народом. Немалою перешкодою в поступі нашого письменства був при малім числі читачів брак накладу на наукові твори, передовсім ширшого обєму, неодин учений не брався писати, коли не бачив можливости видати свій твір, неодин корисний твір із браку потрібних на наклад грошей лишився в рукописі без користи для народу. Цим робом і закістнювався х умовий розвиток нашої Руси. Тільки дружно подавши собі руки, можна злученими силами переламати ці перегони, помогти пийьменникам видати їх твори й прислужитися читачам, добрими, корисними й до того дешевими плодами рідної словесности".

Наради зїзду відбувалися між 19 і 26 жовтня в музейній салі духовної семинарії, прибраній синьо-жовтими прапорами; вікна й стовпи були також розмальовані в народніх барвах. На синіх щитах були намальовані народні герби; „Лев, що спинався на скелю, означав силу, народню міць і ту певність, що не зважаючи на перешкоди, хоче осягнути свою мету. На все те звисока дивився наш поважний князь Лев, син Данила, будівничий цього города, що, здавалося, гордів задля своїх дітей, котрі так сміливо, так зусильно обставали за своїми правами, котрі так діяльно бралися розвивати свою народність". Цей науково-освітній конгрес відомий звичайно під назвою „зїзду сотки вчених", хоча в дійсности на з'їзд приїхало найменше 118 учасників, а булоб приїхало й більше, колиб саме в ту пору не лютувала холера.

Своїм красномовством збирав лаври парох Славська Микола Устіянович. Іще сьогодні роблять сильне вражіння поетичні слова його промови: „Родимці! на широкій картині святої Славяньщини лежит земля красная, богатая, текущая медом і молоком, земля; на ко-торій віками не забракло ні хліба ні соли! Над Вислоком і Доном суть еї границі, а Бескид і море єї сторожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красниї єї посестриці, як состави тіла средоточне серце. Тим осередком величественного дерева, тим серцем Славяньщини єсть руская земля, а на ней мешкає нарід, славний колись богацтвом і силою, но стораз славнійший судьбами своїми. Бувальщина єго записана кервою і слезами, а серце роздертеє кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорниї хмари горд азіятских, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в чувственную грудь єго тяженькоє горе смутку і розпуки, а на уста студеную печать смерти. Гляньмо на того сина рускої землі.

„О немаш народа в Славяньщині, которий би з так високого щебля богацтва і слави, як колись Русь сіяла, так низко грянув в недолю, так глибоко запав в безіствіє! Відлучен від всего, що духа оживити, достоїнство чоловіческоє двигнути, серце розвеселити, надію піднести возможе, загирив в собі огень божества і стався німим служебником сліпоти ума і довольним, орудєм самолюбія сильнійших.

„А дно єстества єго так красноє; а душа єго так чесними питомстви обдарована! О придивімся ще і душі тій, гляньмо і на дно єстества єго, а знайдем там не єдноє золотоє зерно, котороє лиш тілько вправної требує руки, аби розсвітати ясним клейнотом заранної зріздки.

„Правий серцем і усти, доволен своїми, незнужден в праці, скорий в милости, повольний в мести, мужественний в борбі, мирний в покою, твердий в додержанію повзятого заміру, вірний в дохованю отеческих преданій, вірний церкві, незломлен свому владітелю, становит він найчеснійший тип достойного Славяньщини сина і образ тихого, безмятежного, боголюбивого обивателя краю.

„Родимці! В краснім животнім світлі душі величаєся каждая отросль славяньского велита; а серце єго, Русь красавая, той син недолі, маєж во віки гробовим сумовати сумом, во віки носити сором сліпоти на чолі, остатись потиром чужого довольства і нікогда не спізнати власної чести, власних народних прав і небесного Божества в своєй груди?

„Родимці! Европа подала світу новую бувальщини карту, а на ней золотими буквами стоїт виписано: Восскресеніе! Кождий нарід потряс підвалинами єстества свого... зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі; а миж на тоє переболіли найтяжшую в Европі неволю, аби і надаль віддихати тяжким віддихом скону, мов під тягаром могили?!"

Тяжка праця жде Українців, заки дійдуть до свого відродження. Одначе ні ворожий польський табор ні жмінка його українських прихильників не може відстрашити їх від цієї праці. Осередком народнього життя стане рідна мова, „що в вікових боротьбах трохи не останнім лишилася для нас майном". Тільки на власних підвалинах підноситься честь народу. „Родимці! — кликав Устіянович — єсть в ріднім слові урок великий, неописаний, которому не знайдеш імене і в которім, як в найдрібнійшій частині лучі сонця, всі світа находятся барви. На голос того слова воздрожат всі состави скитальця на чужині, розвяжут в єго голоднім серцю цілий пасемник минувших дній щастя. Єсть в народі пісня, що мати дітині над колискою співає, проста і непоказьна, а звук єї товаришит нам солодкими наповидами до гробу і милійшая над всякиї согласи чудесних напівів. Тим словом нам промавляти треба, таковими піснями нам співати належит, аж нам розсвіт народної душі, аж нам жизнь Руси лежит насерцю!... Славяньщина аж занадто велика, аби помістити в ширінях своїх голос жизни 15 міліонів народа. Залишивши бесіду нашую, учинимо святокрадство найсвятійших прав чоловічества, обдирство народного престола Руси, а може, а може і цілої Славяньщини".

Зїзд поділився на девять секцій: богословську, правничу, філософії й наук природи, історії й географії, шкіл, господарства, української мови, давньої й нової української літератури й церковнославянщини. Кождий учасник міг записатися й до кількох секцій відповідно до свого зацікавлення. 3 ухвал богословської секції цікава ухвала, щоб поза щоденними молитвами та псалмами всі молитви в молитовнику були уложені з українській народній мові. Господарська секція піднесла між йншим потребу введення підручника господарства по школах і потребу заснування господарського товариства. На секції історії й географії жадав Куземський уложення в як найкоротшім часі короткої історії України для шкіл. Осип Лозинський домагався перекладу історії України Миколи Маркевича й видання її для шкільної й домової науки, а Микола Синовідський предложив плян заведення окружних читалень; перша така читальня (для інтелігенції) й повстала в 1848 р. в Коломиї. Крім того була нарада над заложенням історичного товариства, що займалобся обїздом і переглядом нашого краю та вишукувало все, що придалобся історикові рідної країни.

Наради шкільної секції не так важні ухвалами про будучу будову шкільництва, бо вони лишилися без практичного значіння, як більше ствердженням причин малого успіху українського народнього шкільництва в попереднім розвитку. Стверджено, що слабих успіхів треба шукати головно в тім, що не було засобів для учителів ні шкільних будинків ні здібних учителів, а далі й у тім, що українські священики при частих переносинах, лихім матеріяльнім стані й господарських працях не мали народнього духа. Зрештою не було потрібних до науки книжок, а як які й були, тяжко було їх спровадити. А в тім не учено таких предметів, які заохочувалиб народ і приносили йому матеріяльну користь, А вже найбільші перепони робили дідичі.

Мох ъ прогнав;

віде приняв,

люде не хтів,

чорта би зїв.

„Віде" (в) прийняв, а „люде" (л) не хотів Мох тому, що бажав, щоб писати: напр. вовк, ходив, а не: волкъ, ходилъ. На дотеп відповів Мох більшим дотепом, а саме Плачем йорофілів:

Уви, уви нам, азбуча мати!

на тім нужденнім, лукавім світі

приходит марне всім загибати.

Вороги люті не дают жити!

Уви всім вірним, що ся тримали

хвоста старого! Ах! ъ конає!

Уви, чого ся ми дочекали!

Ворог вже вічну памать співає.

Йоре прекрасний, кривий хвостаче,

чорні на тебе круки спадают:

не дость, же люде на віде плаче,

а ту ще хвостик, ъ, відтинают.

Ах, як то було красно і мило,

хвостиком кожде кінчити діло.

Ох, ой, рахуйте, хто лиш ъ знає!

Гірка годино, хвіст відпадає!

Не виливайте гірких слез, люде!

Чи-м ся не досить ще наволочило?

Як осудили, так нехай буде,

бо мені жити уже не мило.

Назад мя всегда як дурня пхали,

всім без пожитку, мені без хвали.

На щож вас має гризти в утробі?

Ґвалту, пустіт мя, най ляжу в гробі!

А цур на тебе, невдячний сину!

Ми за тобою плакали, мліли,

з жалю музику котячу піли,

а ти нам кажеш: пустіт, най гину!

Отож пізнаймо, щосьмо робили:

за пазухою гадину гріли.

А пек му, Цур му!

Руки си даймо, де хто ъ має,

подобуваймо з кишень, з холяв повитрисаймо

і вічну память враз заспіваймо.

Наведенням оцього гумористичного віршу не понизується повага зїзду, що його характеризують такі куріозні думки, які підносили члени церковнославянської секції, а саме напр. щоб видавати книги й часописи для українського народу в церковнославянській мові. По всякій правдоподібности завзятим прихильником задержання ъ був Михайло Малиновський, один із прибічної гвардії Дениса Зубрицького, й у нього ціляв Мох, велючи з холяв повитрясати ъ, бо саме Малиновського назвали богослови „холявою" в часі його управи духовною семинарією.

Та й взагалі на зїзд фатальний вплив мала присутність львівських рутенських псевдоаристократів із св. Юра й Ставропигійського Інституту, бо наслідком холери й инших перешкод багато розумних людей не явилося на зїзді, напр. Антін Могильницький. Зокрема жаль, що не було на зїздї такого щирого патріота, як Микола Верещинський. Перед зїздом він удався до Ґоловацького, знаючи про авторитетність його голосу на зїзді, й заклинав його "во імя розуму чоловіческого, аби не творено нового ученого язика, аби народний язик зостав ненарушений і був подставов нашого письменництва. Для народа нашого шукаємо світла і гаразду, най же буде язик єго органом, котрим до него говорити, єму одвічні правди уділяти маєм... Ми вже вступили на злу дорогу, ми аккомодуємося вже до церковного, вже до польского, вже до російского язика, і другим Славянам невелику прислугу робимо, а собі шкодимо. Тото 8 (Ляхов), одказує (місто: відказує), ходилъ (місто: ходив) серце мині роздирає. Почитаю ви-соко Кирила нашого і єго азбуку, узнаю її заслуги, але тим одннакож не грішу, же ъ викидаю на віки і пишу, як мовю. Любителі древности, котрі для почтеній заслуг високих мужів не важутся відступити від правил, ними установлених, сут ідолослужителі, білше бо люди й ніж Бога, которий єст найвисішим розумом, поважают. Наша словесность єст народна, не даваймо прото історичному праву приступу до неї, будьмо чистими демократами, то єст за розумом, за натуров і за правдов ідім".

Справою, що нею так турбувався Верещинський, зайнялися злучені секції української мови та старої й нової української літератури. На спорах за мову та правопис зійшли всі засідання. Щодо мови одні дули за живою народньою мовою, инші навіть за церковно-славянщиною. Так само й щодо правопису було велике число фонетиків, а инші, етимологи, по найбільшій частині держалися сліпо церковнославянщини. З оґляду на велику розбіжність думок поручено Іванові Жуківському виготовити проект правопису. Його реферат п. н. „Розправа о писовни рускій" з проєктом фонетичного правопису відлітоґрафовано, роздано членам і ухвалено правопис, опертий на правописі Михайла Максимовича.

Яків Ґоловацький не завів надії Берещинського на зїзді. На спільнім засіданню відчитав він свою „Розправу о язиці южнорускім і єго нарічіях", прийняту гучними оплесками, бож був це науковий гимн у честь української народньої мови. Його становище соборницьке, як свідчить оця дослівна виписка з його розвідки: "Нарід, заселяющий Южну Русь, Галичину і сіверо-восточний закуток угорского королівства в вишеописаних гряницях, говорит одним і тимже язиком, котрий називався у себе і у сусідів українским, малоруским (южноруским) або таки руским (руським)".

Коли нововибраний голова Матиці Куземський покінчив урядово зїзд, не покінчили його ще учасники. "Розентузіязмований Українець не вдержав в так урочистій хвилині свого глибокого почування". Один за другим виступали промовці: Осип Левицький викидав переслідування укіраїнської мови й українського патріотизму з боку самої консисторії, Устіянович у гарній промові бажав викресати в учасників силу волі й віру в свої сили, промовляли Мох, Гушалевич і Лозинський, нарешті сьомий з черги виступив на мовницю, як написав у сівоїх записках Василь Ільницький, „красний молодець з лицем білим, румяним, з чолом високим, ясним, вдохновений щирим незвичайним чувством висшим, одітий в сину шемровану чамарку. Говорив він з жаром красним україньским язиком" про великість, великі здібности й велике політичне значіння українського народу в будучині серед семї славянських народів. Свої виводи опирав на географічнім положенню, на українських піснях, думах, казках, переказах і приповідках, де малюється ясно геній українського народу, на історії козачини, що боролася за волю й славу, й заключив із цього, що Українці мусять відограти колись у славянськім світі світлу й першу ролю, групуючи довкола славянські народи. Ця промова цікава поперше тим, що в останнім тоні можна бачити відгомін думок Кирило-методіївців, а по друге вражінням, котре зробила

вона на учасників, що прийняли її довгими гучними оплесками, й на автора записок Ільницького, що закінчив своє звідомлення з його промови ось чим: "Старі сідоголові священики, окужаючі мене, били оживлено в долоні. Лиш оден св. Юр затревожився. Бачивєм виразно, як поблідли. От. Малиновский відозвався тихцем до от.Жуковского: "А то що за оден?.. не треба єго було сюда пускати!" Був то Українець, поет, котрого назвище призабувєм" (Генрик Яблонський).

Що кирилометодіївські думки передісталися до Галичини, доказ цього маємо також у статтї Карла Падуха в львівськім польськім Поступі з перших днів мая 1848р. Доказуючи, що в інтересі Польщі є підносити та спомагати Українсікий рух, автор виводив, що московський дух слабо защепився на Україні, як "бачимо з широко розгалуженої, особливо за Дніпром, між козаками, вченими й чиновниками останньої конспірації".

Воно й не дивно. Галичина в своїх кращих представниках завсіди відчувала єдність із иншими українськими землями, відділеними австрійсько - російсіьким кордоном на півночі або річкою Збручем на сході. Це виявлялося, скільки разів хто з Галичан подавав загальну скількість нашого народу, напр. у вступах до граматик української мови, в статтях і працях про минуле України, в зацікавленні новою літературою Наддніпрянщини та листуванню й особистих звязках Наддністрянців із Наддніпрянцями.

Не можна сказати, щоб листовні звязки - давали те, чого потребувала Галичина. Напр. Михайло Максимович дораджував у листі до Зубрицького з квітня 1840 р. молодому поколінню Галичини писати на своїй рідній мові, але для для української літератури в Наддніпрянщині не бачив він виглядів. „У нас - писав він по московськи — не може буги словесности на українській мові, а тільки можуть бути і є окремі твори в ній"'(Котляревського, Квітки, Гребінки й инших).

Твердження Максимовича, що українська мова є тільки памятником, із котрого можна збагачувати московську мову, підхопив у Галичині Зубрицький. В протиставленню до Наддніпрянщини „для Українців австрійської імперії — виводив Максимович — жива мова українська; пора великоруської мови для них іще не наступила". Такі думки Максимовича дали пізнішим москвофільським крутіям, зокрема Якову Головацькому після того, як він зрадив ідею, котрій служив до 1850 р., матеріял вимовлятися виводами Максимовича, що, мовляв, уже прийшов час завести московську мову також у Галичині.

комусь-то десь-там повідає:

як-то колись-то красою засяє,

як при Чорнім морі

себе заквітчає,

в степах на просторі

весело заграє,

як в водах, Дніпрі,

змиєсь, прибереся,

легеньким крильцем

на Дністр занесеся,

в тихенькім Дністрі

собі приглянеся,

крилоньками сплесне,

стрясе, злопотит,

під небо, по сонця

ген-ген полетит,

під небом край сонця

сонічком повисне:

і буде літати

і буде співати

і о руській славі

скрізь світу казати.

Вплив Максимовича на Шашкевича легко пояснити, бо його збірка українських пісень із Енеїдою стала для Шашкевича дороговказом при його вході на шлях народництва. Що торкається Енеїди Котляревського, вона припала в Галичині так до вподоби, що її переписувано, а в 1848 р. посол до віденського парляменту Кирило Блонський носився з думкою видати її. Він навіть оголосив передплату на Енеїду Котляревського, що її ставив вище від Блюмаверової травестії. „Сміливі помисли, живими барвами намальовані картини з українського народнього життя, скромність у вислові, чиста українська народня мова так притягають тебе

до себе, що, прочитавши раз або два рази його книжку, ще хочеться читати". А хоча видавець відбивався до земляків: „Браття! ми не маловажний нарід. Нас всіх... є пятьнадцять міліонів", хоча накликував збудитися з твердого сну й заохочував „познайомитися з першим нашим поетом", задумане видання Енеїди Котляревського не побачило світу.

Більше пощастилося драматичним творам Котляревського в звязку з першими прилюдними українськими драматичними виставами в Галичині в 1848 р. Початок вийшов із Коломиї, де тамошній парох Іван Озаркевич, дід письменниці Наталі Кобринської, не жалуючи труду ні коштів, зложив гарну аматорську трупу, що в червні 1848 р. дала на першу виставу перерібку Озаркевича з Наталки Полтавки Котляревського п. н. "Дівка на вїдданю або На милованє нема силованє". Перерібка оперетки Котляревського дуже сподобалася коломийській публиці й її виставляли кілька ріазів. Крім того грали водевіль Котляревського Москаль чарівник правдоподібно в перерібці Озаркевича п. н. Жовнір Чарівник, здається, також дві инші перерібки Озаркевича: Квітчиного Сватання на Гончарівці й Купала на Івана Степана Писаревського п. н. "Весілє або над Цигана Шмагайла нема розумнішого". Як остання переробка вийшла латинкою в Чернівцях у 1849 р.і так тамже вийшла латинкою й Дівка на відданню.

Виставою перерібки Наталки Полтавки зробив Озаркевич несподіванку на закінчення зїзду „вчених". Вистава відбулася в однім із музеїв семинарії й защепила любов до драматичних вистав учасникам зїзду, що понесли її на провінцію. Зокрема в Перемишлі зорганізувалася театральна аматорська трупа на більші розміри ніж у Коломиї та Львові. Поза Сватанням Квітки дуже захоплювалася Галичина його Марусею, що й вийшла друком 1849 р. у, Львові накладом Борисикевича, з додатком на вступі статті Сементовського про життя й твори письменника. За те на жаль не появилася антологія нового українського письменства, котру плянував п. н. „Сборник южноруський" і до котрії призбирав матеріяли Яків Головацький.

Видати згаданий збірник заохочував дуже Головацького Кирило Блонський у 1848 р., коли розуміння й відчування національної єдности Галичини з пнем української нації осягнуло свій кульмінаційний пункт і вилилося навіть у бажанню соборної самостійної держави з українських земель.

Спольщених Українців усього кілька соток, а загал признають самі Поляки противним Польщі; „цей загал, захопивши владу, перекричить прихильників Польщі, хочби й Українців". Поляки приписують Українську народню свідомість на селі намовникам, називаючи село темнотою, одначе хай Поляки підуть на село з пропагандою польщини, а переконаються, що не така то велика темнота українських селян. „Стотисячне військо можна поконати, але одного українського села не можна спольщити". „Не чужі держави, але Українці завалили Польщу". Поляки вірять у прихильність українського селянина до Польщі, тимчасом „хто хоче попсувати національну справу, хай тільки говорить Українцям про Польщу й хай заохочує їх до неї, а певно завалить у них її". Тільки ароганція велить Полякам не знати нічого про Українців на українській землі.

Відколи український нарід увійшов в історію, завсіди уважав себе окремим від польського. Хоча Росія висипала вже кілька тисяч бочок доказів на те, що Українець і Москаль — то одно", це даремна праця, тим більше даремні польські подібні зусилля. Та й Поляки протирічать собі, коли будують на українській землі демократію й позволяють Українцям бути всім, чим хотять, тільки не самими собою. Тимчасом „ніодин Українець не буде зрадником України". Так само Українці знають добре, що в чімсь инщім, а не в релігії, міститься народність, бо Українець може бути католиком, православним і поганином, а завсіди зостанеться Українцем.

Подолинський був свідомий того, шо недовга буде поміч австрійської бюрократії українській народности. Прочував також, що Українцям іще далеко до справжньої волі; а хоча Полякам ближче, таки не дуже близько. Дехто жадає приступлення до якогось клюбу на доказ українського чи польського патріотизму. „А я - писав Подолинський - на це відповім, що клюб це секта; я же не сектам, але народові служу. Дві тисячі голов, колиб їх мав на шиї, дам повідтинати собі за український нарід і за свободу якогось народу, але за секту не позволю обтяти собі навіть нігтя". Ці слова вказують, як далеко визволився Подолинський із колишнього свого сектярства, коли був членом польського революційного союза Вільних Галичан; стаючи тепер на службу власного народу.

Василь Подолинський уродився 1815 р. в Билинах, самбірського повіту. Був сином священика. Народню школу скінчив у Перемишлі, де й розпочав гимназійну науку. Ставши в часі гимназійної освіти вбогим сиротою, дальшу освіту побирав у колегії піярів на Спішу, а на філософію вибрався пішки до Львова, потому до Чернівців, там і тут заробляючи лекціями на вдержання. В рр. 1837-1841 скінчив духовну семинарію у Львові. До осени 1852 р. був парохом Ветлина, а потім перейшов у Манів, тогож ліського повіту, де запровадив першу й одиноку на цілий повіт народню школу. Помер 1876 р.

Думка про Київ серед Українців Галичини в 1848 р., видко, не була така рідка, коли граф Ґолуховський, заступник Стадіона по його виїзді до Відня й губернатор по короткім губернаторстві колишнього видавця українських і польських пісень Вацлава Залєського, дослужився нею в своїм доносі - звідомленню до Відня: „Поконав цісарський уряд польську шляхту, що простувала до окремої держава за столицею у Варшаві, а тепер хоче підпирати українську окремішність, що простує до окремої держави зо столицею в Київі". Про Київ згадав і Вацлав Залєський послові до парляменту Евстахієві Прокопчицові, стрінувши його в Кракові по закриттю державної ради в Кромерижі. Він сказав щиро, що Австрія розлітається й Польща мусить бути. „А ви, Українці, — додав він, — коли не хочете бути з нами, то оглядайтеся на Київ або куди хочете".

І донос Ґолуховського й порада Залєського звязані з бурхливим перебігом справ Австрії в 1848 р., що з нею так тісно звязали свою долю й недолю Українці Галичини. У Відні зібрався 22 липня перший австрійський парлямент. У салі засідань зацікавилися Віденці галицькими селянами в народніх убраннях. Вибори в Галичині випали зле для Українців. Польські агітатори відмовляли наших селян від участи у виборах. Одні говорили: все те брехня, що вам читали комісар і піп у церкві; не вибирайте тому, що кождого, хто попробує поїхати до Відня, будуть там без милосердя бити й уже він певно назад не вернеться, Инші говорили: не йдіть до виборів, добрі люде, й инших відмовляйте, бо у Відні збирають підписи за панщиною. Страх перед панщиною вплинув так на народ, що в деяких околицях вибори не відбулися, наслідком чого до Відня поїхала більшість Поляків: на 96 послів із Галичини було 27 українських селян і 8 священиків. Із послів-селян зробив дуже сильне вражіння Капущак своєю промовою про страшне положення українського селянина.

В жовтні вибухло у Відні повстання. Цісарь Фердинанд шукав захисту в Оломунці, а в грудню зрікся трону в користь Франца Иосифа. Ще перед віденським повстанням зворохобилися Мадяре в часі, коли Австрія була зайнята війною з Сардинією в Італії. Зараз по віденськім повстанню вибухло в листопаді повстання у Львові, здушене коротким бомбардуванням Львова. Для втихомирення держави зібрався австрійський парлямент у Кромерижі на Моравії й вів далі наради над устроєм держави. В 1849 р. прийшлв кінець короткої волі австрійських народів.

Робітників і щирих патріотів мала наша справа виключно серед простого провінціяльного духовенства. На перемиську єпископську катедру щойно збирався йти Яхимович, а на митрополичім престолі сидів Левицький, що про нього писав згаданий уже Бірецький у вересні до Головацького: „знаємо ми всі добре, що він нічого для нас не зділав доброго", але не треба огірчувати останніх хвилин його життя, хай умирає собі в спокою. Що було біля митрополита ще не спольщене, те мало викривлені погляди на свою народність, мову, правопис тощо.

Крилошанам зо св. Юра й панам із Ставропигії треба приписати витворення галицької тарабарщини, що про неї в 1848 р. писав Подолинський: „Ті, котрі сьогодні пишуть буцім то по українськи, пишуть якимсь справжнім жаргоном, що ні не істнував на світі ні не існуватиме; пишуть бо якось по чудацьки, варваризмами, макаронізмами, мортуалізмами, занехуючи живі слова, що живуть у цілім народі, а латаючи діри, що наслідком цього повстали, словами, котрих жодин Українець не розуміє, а може й вони самі, і якби для пакости калічать цю бідну й без цього нагу Українку, держачися як видко, засад того селянина, котрий сказав: „Якиї тоті ксєнжа глупиї, що вони так бесідують, же їх каждий і дітина навіть розуміє; та я, кобим був так вчений як вони, то бим так бесідував, жеби мня певно ніхто не розумів"". Слова Подолинського торкаються мови 1848 р., коли все ще звертано увагу на народню мову, а що щойно говорити про мову школи, церкви, преси та книг 50 рр. коли святоюрські й світські псевдо-аристократи погордили цілком народньою мовою?! Прості свяшеники саме згрупувалися коло Головної Ради й потягли за собою масу населення й нечисленних світських інтелігентів українського походження, що в більшости також вийшли з духовенства. Вони й дали головну масу діячів у 1848 р. Алеж це були люде під матеріальним оглядом бідні, щодо свого положення залежні під кождим оглядом: від консисторії, дідичів і світської влади. Добре ще було, поки були плечі австрійського уряду. Але коли Австрія відвернулася від Українців, а за Збручем настав антракт у розвитку українського письменства наслідком трагічної долі Кирило-методіївців, найкращі одиниці були здані на св. Юр із його рутенцями й москвофілами. Рутенство було дитиною українського австролюбства, а москвофільство було вислідом розпуки у виборі між Польщею, що щораз сильніше будувалася в Галичині при помочи завзятого ворога Українців Голуховського, й Московщиною-Росією.