Дуже б мені хотілось просто приступити до деяких поважних
речей, про котрі остатніми часами говорив «Народ» та й другі руські
видання, так деякі причини примушують мене почати з переднього
слівця. Бачите, мені судилось переносити мою розмову з одної хати
в другу, то й треба не тільки представитись перед новою компанією,
а ще й пояснити їй, через що й про що ведеться моя розмова.

Ну, так,— за дозволом,— починаю!

Років з два тому назад прочитав я одну допись в «Зорі». Певно,
багато з читачів «Народу» зна оцю газету, що виходить у Львові.
В тій дописі говорилось про справу дуже важну взагалі й дуже
близьку до мого серця, та й звісну мені трошки більше, ніж звичайно-
му галичанину, а власне, про справу українського письменства в
Росії. Дописач наводив, що в Росії цензори, царські урядники, що
мусять переглядати рукописи перед друком, звичайно не дозво-
ляють друкувати українських книжок. На це горе дописач радив
спосіб — дивоглядний: посилайте цензорам, казав він, більше руко-
писів, то вони хоч багато заборонять, а все-таки дещо зостанеться,
то й ви будете мати більше українських книжок, ніж тепер.

Мені така рада видалась так, якби хто радив людям виставляти
вовкові найбільше овець: мовляв, хоч вовк і поїсть більше, та й вам
зостанеться. Ну, а як вовк ненажерний трапиться, або й два вовки
з лісу вийдуть? Я й надумавсь на іншу раду: коли вже нема сили
ні хіті вовка прогнати, то хоч овець замкнути та перевести в другу
кошару, і не давати зовсім ні одної книжки цензорам російським, а
всі друкувати, напр., в Галичині.

Надумавшись на таке, я схотів і свою думку поставити на суд
громадський. Хто-небудь подума, що це так легко. В Галичині, мов-
ляв, є чимало газет, котрі, знай, одно кажуть, що раді б всяку руську

думку подавати до громади, а «Зоря» навіть щороку молить всіх
русько-українських писачів підпирати її як «єдину літературну
газету русько-українську» своїми працями. І видається «Зоря» не-
мов від Товариства імені Шевченка, котре повстало за гроші, да-
вані з умовою, щоб усяка русько-українська думка без огляду на
те, чи людина належить до якого гурту чи кружка, могла виходити
на світло. Так на ділі ж це зовсім не так. І Товариство імені Шевченка,
і «Зорю» держать в своїх руках люди, про котрих досить буде сказати,
що вони не схотіли в своїй друкарні печатати творів самого Шев-
ченка, бо вони бояться його думок. Тож ті люди печатають у себе
тільки таке, що ні в чім не йде проти їх думок і інтересів, і майже тіль-
ки твори таких людей, котрі їм завше були покірливі, мов вівці
пастухові.

Я ж, бачите, провинився перед тими людьми, між іншим, тим, що
не раз виступав проти них з думками Шевченковими, то мені зав'я-
зані двері в усі їх видання. Тільки на той раз впорядчиком «Зорі»
був чоловік особисто добренький, — я й зважився післати йому мою
думку про українські книжки і цензорів у Росії. Та тільки я не смів
підписувати своєї думки своїм іменем, ні навіть викласти її просто, а
сказав її так, мов чудацтво, над котрим я ж перший посміюсь, коли
почнуть з неї кепкувати.

В такій одежі пройшла моя думка в «Зорі» і навіть звернула
на себе увагу декого. Осмілившись, я і в другий раз посунувсь з
моїми думками у «Зорю». Пригода була така, що важко було промов-
чати. Бачите, якийсь землячок, назвавшись Турист (тобто Подорож-
ній), надрукував у «Правді» допис мовбито з Іспанії про те, як один
іспанський писач ганьбив російське письменство. Кажу: мовбито з
Іспанії, бо в допису тому таке пороблено з іспанськими словами,
якого не зробить ніхто, хто навіть два дні походить по вулицях
першого іспанського містечка. Дописач просто витяг кілька уступів
зо старого іспанського писателя, котрі були переказані в однім
російськім же виданню, та й послужився тими витягами, щоби від-
бити в наших русинів охоту читати російські книжки. (Вже один
такий захід кілько вартий!) Подивіться, мовляв, що каже про ці
книжки такий освічений чоловік, та й покиньте читати писання таких
з натури нікчемних людей, як росіяни!

Справа, зачеплена д. Туристом, досить цікава й сама по собі, й по
способу, як вона була виложена, так що вп'ять важко було про-
мовчати, і я вп'ять, надівши маску чудака, написав свої думки в
«Зорі», а добренький редактор «Зорі» вп'ять її напечатав. На цей раз
моя допись наробила багато галасу: «Правда» кинулась на мене
з піною коло рота, деякі земляки листами й словесно виступили про-
ти моїх думок. Я допевнивсь, що майже усі, хто проти мене виступав,
зовсім не зрозуміли моїх думок: одні через те, що не схотіли зрозу-
міти, другі, може, через те, що я не вмів їх розказати, треті, певно,
через те, що справа занадто складна і деякі боки її потребують зовсім
нового підходу, а не такого, до якого в нас звикли. Були, впрочім,
і такі, до котрих можна було прикласти слова Возного в «Наталці
Полтавці»: «Лукавиш, теє-то як його, моя галочко, а добре розумієш»
і котрі навмисне переносять спір на таке поле, де б нічого не могло
вирости, окрім будяків. Найгірше було те, що багато людей були під-
бурені проти моєї статті, а самої її вони не бачили. Так одному дуже
щирому чоловікові сказано було, буцімто я просто раджу занехаяти
усяку українську письменську працю і захвалюю усе,— таки усе,—
що написано по-московськи. Добре, що я мав пригоду розмовитись з
тим чоловіком і що він мені щиро, без усяких викрутасів, пере-
казав те, що він чув про мою статтю. Розмова наша скінчилася
так, що ліпшого не можна було й ждати: земляк, довідавшись, що
я справді маю на думці, передав мені 1000 франків на запомогу
письменській справі в напрямку, котрого я боронив, і позаяк коло
того часу д. Павлик казав мені, що хоче закласти газету «Народ»,
то я й зараз же назначив ті гроші на це діло.

Очевидно, що з усяким земляком, що зацікавився моєю допис -
сю в «Зорі» й нападом на неї в «Правді» й деінде, не можна було
розмовитись усно, то я мусив уп'ять послати нову допись у «Зорю»,
де обговорював нові боки поважної для нас справи відносин україн-
ського письменства до російського й узагалі України до Росії.

Післав я свою допись у «Зорю» та й жду місяць, другий, третій:
нема ні статті моєї в «Зорі», ні звістки. Нарешті, прошу одного
приятеля спитатись в редакції «Зорі», що сталось з моєю
допис сю, і взяти її, коли вона не буде там печатана.

Відповідь дістав я таку, що моя стаття надійшла якраз перед
тим, як сталась пригода в Галичині: арештування кількох гостей із
Росії й трьох галичан (дд. Франка, Павлика й Скородинського,
урядника «Просвіти»). Тож редактор «Зорі» й собі налякався й,
порадившись з товаришами, спалив мою працю, не читавши її.
Остатньому я тим скорше вірю, бо навіть найполохливіша людина,
прочитавши мою працю, встидилась би свого переполоху, бо в ній не
було аж нічогісінького політичного, нічого страшного навіть для Ро-
сії, а тим паче для конституційної Австрії.

Ну, що робити з такими панами?! Хіба видати процес перед
судом за страчене добро, котре було їм вручене. Якби я давав паку-
нок, а редактор був капітан корабля, що, почувши вітрець, подумав,
що то вже буря, й покидав усю вагу в море, то я б, може, й
виграв процес, а тепер ще біг зна!

Найгірше для мене й для моєї справи те, що я не тільки втратив
час, але перенісся в місто, де в мене навіть нема джерел, по котрим
я писав спалену допись.

А тим часом противники моїх думок не вгавають і рвуть їх і мене
особисто з усіх боків.

Особисті напади й лайки можна залишити без відповіді. Скажу
тільки про одну і то найбільше через те, що сама редакція «Народу»
зачепила одну з тих лайок, котрими мене обсипають різні добродії
в «Правді». Вони мене лають, між іншим, обрусителем і об'єдни-
телем. Про моє обрусительство говорити не буду {1-1} , а про моє об'є-
динительство скажу, що слово це само по собі порожнє: важно,
коло чого, коло кого й як хто хоче об'єдиняти. Я ж справді завше
хотів побачити об'єдинення освічених, добрих і чесних людей в нашій
країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й
добробиту всіх тамошніх людей і завше боровсь проти всякого роз'-
єдинення, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе
своєлюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються одежа-
ми народолюбства.

Але, окрім особистого спору, єсть незгоди в думках, і незгоди
щирі, котрі можна всунути, хоч іноді не в самих суперечників, так
між тими, хто, не чуючи голосу другої сторони, гнеться на той бік,
звідки чує слово. Так ось з огляду на таких людей не можу я залишити
спору, що почав було у «Зорі», і мушу його тепер перенести у
«Народ».

Бачу я добре, що це не так-то вигідно й для мене, й для читачів
«Народу», між котрими єсть багато таких, що не бачили попередніх
дописів у «Правді» ні в «Зорі», й котрі не так учені, щоб розуміти
все в їх викладі. Через це все я мушу почати з того, що виложу, про
що був у мене спір з «Правдою», а далі зупинюсь на нових точках
спору.