Іспанський писатель, за котрого почавсь у мене спір з «Правдою»,
осердивсь на свою публіку й узагалі на західноєвропейську за те, що
вона борзо чита тепер твори російських писателів (Гоголя, Тургенєва,
Достоєвського, Л. Толстого й ін.) в перекладах французьких і інших.
Він схотів показати іспанцям і взагалі західним європейцям, що їм
не личить звертати увагу на російські писання, бо вони, мовляв,
не підходять до європейського духу, а надто іспанського. Замість
того, щоб радіти з життя,— каже він,— росіяни сумують. Вони все
говорять про нещасних та бідних та оступаються навіть за пока-
раних в криміналах. (Бачите, росіянам мало того, що людина за-
суджена сидить в криміналі; вони довідуються, за що засуджено?
що довело людину до вини, навіть коли вона справді винна? і підні-
мають питання, чи не була яка загальна причина вини, котра тільки
виявилась на тій людині, та чи не можна б усунути ту причину:
горе, бідноту, темноту й т. ін.?) Покиньте, каже той іспанець своїм
землякам, читати такі книжки: їх пишуть люди не нашого духу, не
нашої навіть крові, а азіатської, жовтої, перейняті наскрізь не нашою
вірою, а буддівською. (Остатні слова, бачите, натяк на те, що в породу
росіян увійшло чимало народів фінських та турецьких, котрих старі
вчені, що ділили всіх людей на світі на п'ять пород, прозвали були
жовтошкірими, як європейців прозвали білошкірими. Так на лихо, віра
має мало спільного з породою й шкірою. Напр., Будда, царевич в азій-
ській Індії, що виробив віру, котра справді з сумом погляда на життя
людське та при тім навчає, як вменшувати сумні боки життя брат-
ством та взаємною поміччю між людьми, був, як і всі його земляки,
не жовтої, а також нашої, білої шкіри.)

Вже з того, що ми сказали вище про суд згаданого іспанця про
російське письменство, видно, що він, власне, не різнить нас, русинів-
українців, від москалів, що він і в нас бачить ту ж саму кров, хоч
виразно й не говорить про нас, а про всіх людей на сході Європи.
Та й справді, хіба наші селяни, що склали такі пісні, як «Та
нема в світі так нікому, як бурлаці молодому», або наш Шевченко
не так само оступаються за бідноту, навіть за арештантів? От я й хотів
нагадати оце нашому землякові, котрий хотів відбити судом іспанця
наших людей від найліпших книг російських, котрі тепер перекладаю-
ться на різні мови та читаються по всім світі, і показати йому і подіб-
ним йому, що, засуджуючи російське письменство за те, що в нім є
найліпшого, він засуджує заодно й найліпше, що єсть у нашім пись-
менстві. Я навів приклад другого іспанського ж таки писателя, ко-
трий зовсім інакше дивиться на російське письменство і, власне,
цінить у ньому те, що перший ганьбить.

Я спинивсь на прикладі першого писателя іспанського і його дум-
ках про кров російську, буцімто інакшу від крові іспанської, бо це
давало мені нагоду розібрати одну справу, про котру частенько
говориться в наших часописях, та, як мені видається, дуже неслушно,
тобто про народний, або породний дух, характер і таке інше.

Справу оцю я й тепер попробую обговорити знову й навіть з но-
вими додатками і почну з основ її, оглядаючись на тих читачів
«Народу», котрі не бачать «Зорі», і до того ж на менше вчених читачів
«Народу», бо тепер частенько вже й у книгах і часописях, писаних
навіть для селян, говориться про такі речі, як народний дух і відпо-
відні йому народні святощі, котрі б то всі мусять поважати і т. ін.

Подібні намови ведуться з різних поводів, з котрих одні слушні,
а другі зовсім неслушні. На світі дійсно є різні народи, або людські
породи, котрі відрізняються одні від других найбільше мовою, почасти
лицем і тілом, звичаями, одежею, струментами і т. д. В старі часи,
коли люди були менше розсудні, ніж тепер, то між різними народами
були часто сварки не тільки за здобич, а просто через те, що неподібне
в однім народі вважалось людям другого за щось смішне або й відраз-
ливе, і народи жахались один одного або ворогували проміж себе
от так, як, напр., кінь жахається верблюда або собаки ворогують з ко-
тами й т. д. Коли серед деяких народів повстало попівство і впоряд-
ковані віри, то ті народи стали вважати других, що їхньої віри не дер-
жались, за нечисті, прокляті богами. Тоді й сварок між різними на-
родами стало ще більше, бо такі попівські народи вважали навіть
обов'язком своїм попереду зовсім нищити, а потім силою повертати
чужі народи в свою віру. Через такі й другі сварки між народами
стало так, що в деяких сторонах один народ став паном над другим,
от, напр., як у Чехах німці над чехами або в нас у Галичині поляки над
русинами.

В новіші часи по наших сторонах, у Європі, вже не робиться так,
щоб пануючий народ вибивав підданого, а все-таки панування по-
казується в тім, що, напр., людей підданого народу примушують
говорити в школах, судах, а то й у бесідах мовою пануючого народу,
а мову підданого, а також і звичаї його висміюють і т. ін.

Згодом розумніші люди стали думати, що й такий нагніт одного
над другим — річ неправедна та й нерозумна, невигідна для загалу
народу навіть пануючого, бо, по найменшій
мірі, дражнить людей —
сусідів і відводить їх від спільної праці над добробитом. З таких думок
почались в усій Європі рухи, котрі йдуть до того, щоб кожна людська
порода у своїй країні або навіть у своїм місті чи селі сама порядкувала
свої справи й жила собі, як сама хоче. Коли який народ був поді-
лений між кількома державами і це перешкоджало частинам цього
народу жити вільно, то люди в тих частинах змагались до того,
щоб поєднатись у одну державу.

З таких рухів до вільності й поєднання різних частин одного
народу остатніми часами найголосніший був рух серед італьянців.
Довго вони напружались, поки не повиганяли неприязних людові кня-
зів та королів, увільнили дві свої країни (Ломбардію й Венецію)
від Австрії, а третю (Римську околицю) — від попівського уряду
папи і склали одне королівство з досить вільними порядками.
(Певно, між читачами «Народу» є люди, котрі добре пам'ятають
війну між австріяками й італьянцями в 1859 і 1866 рр., після кот-
рої Австрія відступилась від Ломбардії з містом Міланом і Вене-
ції.)

Усі освічені люди похваляли змагання італьянців до вільності
й до єдності державної і ставили італьянський рух у приклад другим
подібним у других народів. Такі рухи прозвано національними,
від латинського чи італьянського слова націо, націоне, т. є. порода,
народ.

Тільки ж і в італьянськім національнім руху була й є одна
приключка, а власне та, що не всі італьянці зібрались в одну державу,
італьянське королівство. Зостались осібно від нього, між іншим, ті,
що живуть у Швейцарії, в країнах Тессінській і Граубюнденській.
Вони в свій час дуже помагали братам своїм в Італії добути волі та
єдності, а все-таки ніколи й не думали й не думають прилучатись до
них в одну державу. Через що це? А через ті порядки, в яких вони
живуть у Швейцарії.

Швейцарія — це спілкова всенародна держава, тобто спілка малих
країн, в котрих увесь народ вибирає собі на час (звичайно на 2,
на 3 роки) уряди. Там депутати від усіх країн і той уряд, що вони ви-
бирають, порядкують справи, спільні всім країнам, як військо, цло,
пошту, залізні дороги і т. ін., а всі краєві справи, в тім числі всі
школи, порядкують крайові уряди. Від того там не тільки в кожній
країні, але в кожнім місті й селі люди беруть науку в школах, пишуть
до всіх урядів, говорять в судах тою мовою, якою сама країна або гро-
мада хоче, тобто такою, якою в країні або в громаді говорять. До
спільного ж уряду швейцарці згодились дати волю обертатись на
всіх головних мовах, якими говорять у Швейцарії, тобто на німецькій,
французькій і італьянській.

От через те, коли б швейцарські італьянці пристали до королів-
ства Італії, то нічогісінько не виграли б як люди національності
італьянської, а стратили б, принайменше тепер, немало: перемінили б
свої виборні крайові уряди на королівські, мусили б служити по кіль-
ка років солдатами та відбувати походи в далекі краї, тоді як тепер у
Швейцарії постійного війська нема, а всі молодші люди по кілька
тижнів у рік муштруються з офіцерами, а потім дістають додому
гвери та й стріляють ними чи самі, чи по товариствах, а воювати
швейцарці на чужині не можуть, а тільки тоді б воювали, якби хто
напав на їх державу. Всю оту волю тепер би стратили швейцарські
італьянці, коли б прилучились до держави Італії, та до того мусили б
платити більше цло і всякі податки, щоб удержувати королівський
уряд та військо. От через що швейцарські італьянці радо братаються
з королівськими у спільнім письменстві, всяких умілостях та штуках,
а все-таки не думають відділятися від Швейцарії, котру вони поряд-
кують вкупі з людьми чужої мови й інших звичаїв — з німцями та
французами.

З цього прикладу виведемо собі таку думку, що національність
сама по собі одно, а державна єднота національності — друге.

Цю різницю багато людей забуває в другій породі людській,
котра після італьянців майже вся зібралась у одну державу,— в
німців. Ще тридцять років назад в Європі було кілька німецьких
держав, котрі були сполучені в одну спілку, в котрій старшим ува-
жався цісар Австрії. Після нього найбільше землі мав король прус-
ський. Німці ті не були, властиво, під чужими урядами, як колись
італьянці міланські та венеціанські,— і в деяких малих державах
мали більше волі й освіти, ніж у більших, як Прусси або Австрія.
А все-таки багато з німців хотіли бути в одній державі, щоб дорів-
нятись великим сусіднім державам: Франції та Росії.

Після довгого часу вагання сталось так, що Прусси побили Ав-
стрію, виключили її з німецької спілки, і прусський король став ці-
сарем і над меншими німецькими державами й командиром над усім
їх військом. Прусські підходи до цісарства німецького не подобались
панству й цісареві французькому, і з цього вийшла війна між нім-
цями й французами, після котрої німецьке цісарство відібрало від
Франції дві країни — Ельзас і Лотарінгію. Країни ті залюднені
переважно німцями, та тільки французька держава давно вже прилу-
чила їх до себе. Люд німецький там не дуже тому протививсь, бо
французькі королі, щоб прихилити його до себе, вменшили силу панів
над селянами й міщанами, скасували державні уряди попівські, а
сто років тому назад селяни та міщани в Ельзасі і Лотарінгії вкупі з
усіма французькими повставали проти тяжкого уряду королів та
проти останків панщини, тоді як військо королів прусських та менших
німецьких князів приходило до Франції оступатись за її короля та
за панів. З того часу ельзасці та лотарінгці, хоч все-таки говорили
по-німецькому і хоч де в чому терпіли від французького уряду,
а все-таки були радніші належати до французької держави, ніж до
німецьких, і привикли звати себе французами.

От тепер німецькі державники відібрали від Франції Ельзас і Лота-
рінгію, не питаючи її людей і явно проти їх волі. Як тільки можна, ель-
засці І лотарінщі кажуть, що вони хочуть вернутись до Франції,
а німці їм на те відповідають: ви німці по нації, ви наші брати поро-
дою та мовою, то й мусите бути в одній державі з нами, а не з фран-
цузами. Добре братерство проти волі!

Але цісарство німецьке не стало на тім тільки, щоб прилучити
до себе насильно німців в Ельзасі й Лотарінгії, воно забрало й кілька
міст, де людність дійсні французи, принайменше говорить по-фран-
цузьки, а по-німецьки не вміє. Про ті міста німецькі державники
кажуть, що вони потрібні для німецької держави, бо там можна
держати добрі кріпості проти Франції. І по такій рації тепер ні-
мецький уряд усяко тіснить французів по тих містах і взагалі в
Ельзасі й Лотарінгії, перешкоджає тамошнім людям їздити у Фран-
цію, а французам до них, виганяє французьку мову зі шкіл ель-
заських і т. ін. І все це робиться для користі німецької національності.

Подібне ж робиться в німецькій державі і з поляками. Ще давно
королі прусські забрали частину польських земель, але обіцялись
залишити полякам їх національність і навіть волю приймати до себе
поляків з других країн, відходити до них, торгувати з ними і т. ін.
Хоч згодом прусський уряд почав ламати ті обіцянки, та все-таки
дещо з них зоставалось, напр., в школах, а надто в нижчих, в прус-
ській Польщі учено по-польському. Аж тепер, коли прусський ко-
роль став німецьким цісарем, то й польські країни, що йому піддані,
прилучено просто до німецької держави, і там заведено німецькі
порядки, і, між іншим, майже зовсім вигнано польську мову із шкіл,
а щоб польська мова і в громадах не піддержувалась перед німецькою,
то виганяють з німецької Польщі людей, зарібників, що прийшли
туди з Польщі російської та австрійської, і таких, що там живуть
змалечку, і навіть, що служили прусськими вояками. З того вигнання
багато родин дізналось недавно великого горя. І все це робиться
для того, щоб уберегти німецьку національність від польськості.

З цих прикладів про німецьку державу можна вивести, що на-
ціональна єднота в державі не завше може вести до більшої віль-
ності і що думка про національність може бути причиною і насилу-
вання людей і великої неправди.

А з італьянцями так виходить ще інший клопіт: між іншим,
італьянців є чимало в Австрії, в країнах понад Адріатичним морем,
найбільше по містах, бо по селах там живуть майже самі серби. До
якої національної землі треба застосувати ті країни? Багато італь-
янців кажуть, що ті країни мусять належати до Італії раз через те,
що вони колись були підданими венеціанської держави, а вдруге,
через те, що коли ті італьянці, що живуть там в містах, найосвіт-
ніші, а виділити міста від сел важко, то вся сторона мусить бути
італьянською. Знов же багато сербів кажуть, що як по селах людей
більше, ніж по містах, то вся та сторона й з містами мусить бути
сербською. Де можна, по містах італьянські ради місцеві перешко-
джують закладати школи сербські та примушують і сербів учитись
по-італьянськи. Якби сила в крайових радах дісталась сербам, то
вони так само робили б з італьянською мовою. І обидві сторони по-
кликуються на національність і її потреби.

Звівши докупи всі ці приклади, як італьянські, так і німецькі,
правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка
про національність ще не може довести людей до волі й правди
для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть дер-
жавних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало
вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть
одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була
спільною всім національностям.

Так всесвітню правду люди почали виробляти собі вже давно.
Років уже за 500 до Христа була в Азії держава персидська,
котра обнімала кілька національностей, досить освічених. В тій дер-
жаві перси панували над другими, та все-таки піддані народи вже не
вважались за бидло персів; закони писались не на самій персид-
ській мові, а на кількох, котрими говорили головніші народи в дер-
жаві; уряд порядкував дороги, канали, будинки не в самій персидській
землі, а й по других. Коло того ж часу в Індії виробилась віра буддів-
ська, котра навчала, напроти старій вірі індійських попів, що всі люди
рівні з природи, й котра проповідувалась різним народам, а не одно-.
му тільки індійському. Трохи згодом у нас, у Європі, серед греків
розумніші люди, філософи (любомудри) стали навчати, що всі люди
однакові та що треба любити не тільки свою батьківщину, своє місто,
а весь світ, усіх людей. Такі філософи звали себе космополітами,
тобто світовими горожанами [громадянами].

Про грецького філософа Сократа розказується, що коли його
питали, де його батьківщина, то він відповів: уся земля, даючи тим
знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тільки
є люди. Від греків космополітичні думки перейшли до римлян, котрих
держава обняла багато різних народів у Європі, в Африці й Азії.
Римський філософ Ціцерон, викладаючи науку учеників Сократових,
казав, що «вони думали, що люди родились на світ, щоб поєднатись
з подібними їм і витворити з ними вкупі товариство цілого роду
людського». Ціцерон так викладає думку про природній зріст у лю-
дини такого космополітичного почуття: «Проміж усім, що є почесно-
го в людей, нема нічого славнішого і такого, що б так далеко йшло,
як товариство людей з подібними їм. Це товариство і ці взаємини ін-
тересів, ця любов до людського роду починається з прихильності
батьків до своїх дітей, далі обіймає родичів, приятелів, сусідів,
росте в горожанина, котрий дбає о добро цілого міста і свого народу,
розширюється на подружні нашому народи і закінчується това-
риством усього роду людського».

Така космополітична наука перейшла у віру християнську. Ста-
ра жидівська віра рахувала на самих тільки жидів і домагалася,
щоб усякий, хто пристав до неї, приймав жидівські національні зви-
чаї, напр. обрізування. Того ж хотіли і від християн перші апосто-
ли, чисті жиди, як Петро. Апостол Павло, жид погречений, навчав,
що перед Христом нема жида, ні грека, ні обрізаного, ні необріза-
ного, ні варвара, ні скіфа, як нема й ні пана, ні раба, ні мужа, ні
жінки,—а все одно (Лист до галатів, III, 28—29. До колосян, III,
11). Павлове християнство взяло гору над Петровим і пішло по вся-
ких народах Азії, Африки й Європи, і з нього виросла віра, котра
себе стала звати по-грецьки католицькою, тобто загальною, а по-
римськи — універсальною, тобто світовою, і тим себе й відрізняла
від старих вір, що їх звала крайовими, або народними, національними,
або, як говориться на мові, що вживається в наших церквах, язиче-
ськими. (Язик-бо значить по-церковному те, що по-нашому мова і
народ або нація).

Християнство стало, значить, другою вже світовою, а не національ-
ною вірою після буддівства. З того часу, як розійшлось христи-
янство по великій частині світу, між різними народами християн-
ськими, не глядячи на їх мови й звичаї, виробилось щось загаль-
не, початок братерства. Окремі нації стали себе вважати частинами
одної родини і звались: християни мови або нації італьянської,
французької, англійської, німецької і т. ін., і навіть коли люди одно-
го народу робили щось негарне людям другого, то перші жалілись на
весь християнський світ, що, мовляв, з нами поступають не по-хри-
стиянськи.

Після християнської віри в Західній Азії виробилась ще нова віра
арабина Магомета, котра теж хотіла бути світовою, а не національною
і теж обняла різні народи: арабів, єгиптян, персів, турків і др.

З цих трьох світових вір дві, християнська та магометанська,
ворогували проміж себе, а коли всередині їх теж почались незгоди,
то різні церкви ворогували проміж себе та нищили людей не менше,
коли не більше, як нищили їх війни національні. Аж ось розумніші
та добріші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатись
до других за різні церковні звичаї та думки, а що треба поставити
над усіма церквами людськість і всіх людей всіх вір признати бра-
тами. Подібні думки вже проявлялись давно серед буддівців, а років
з дві сотні тому назад почали часто проповідатись і серед християн,
найбільше серед так званих протестантів, що відпали від римської
церкви. По всіх освічених сторонах повстали нові філософи, ко-
трі впять стали звати себе космополітами, або світовими горожа-
нами і проповідади братство всіх народів. Коли навіть повстали в
Європі рухи національні, то і ті рухи оперлись, власне, на космопо-
літичні думки: мовляв, коли всі народи однакові брати, то не слід,
щоб один народ панував над другим. Так думка про людськість по-
ставлена була вище над думкою про націю та віру, з їх осібними
звичаями, урядами та інтересами, і стала таким суддею посеред су-
перечок проміж націями й вірами та основою до волі кожної нації
й віри в тих границях, поки нація чи віра не неволить других.

Аж ось саме тоді, коли нові філософи вже років 100 тому назад
досить виробили думку про світове горожанство [громадянство], або
братство, всіх людей, по деяких країнах Європи, ближчих до нас,
справа почала повертатись назад, до старих національних думок. Об'-
явилось це перше в німців через осібні обставини, в котрих жили
німці сто років назад. Німці були поділені між різними державами,
а на заході мали сусідою велику французьку державу, котра часто
вступалась в німецькі внутрішні справи. Окрім того, багате фран-
цузьке королівство служило й німецьким князям прикладом розкоші,
й французька мова почала вживатись серед німецьких князів і пан-
ства замість рідної, котру панство німецьке почало навіть зневажати.
Коли французи сто років назад скасували в себе панство й королів-
ство і через те почалась війна між німецькими князями й французами,
то багато освічених німців раді були, що французи побивають ні-
мецьке військо, і почали навіть прилучати німецькі міста до нової
французької держави.

Але незабаром старі вояцькі й королівські звички знову проки-
нулись у французів; вони завели собі замість вільної держави цісар-
ство зручного вояка Наполеона, а той почав завойовувати німецькі
землі та обдирати їх, як старі вояки.

Тоді в німців прокинулась ненависть до французів, а далі до всього
французького. Поскільки німці хотіли скинути з себе французьке па-
нування та підняти пошану до своєї мови, цей німецький національ-
ний рух мав рацію й не тільки не йшов проти космополітичної думки
(про всесвітнє братство), а навіть просто опирався на ній. Але по-
скільки в німцях пішла ненависть до всього французького затим
тільки, що воно французьке, і прихильність до всього німецького
тільки через те, що воно німецьке,— німці звертались до старих,
навіть захристиянських національних думок.

Згодом серед учених німців виробились такі думки, що націо-
нальність — це річ найголовніша для людини, а що всесвітня люд-
ськість — то щось навіть гидке; що німець мусить тільки й думати
об тім, щоб в усьому бути цілком німцем: в усяких стосунках з чу-
жинцями дбати перш усього про німецьку користь і, мало того,
жити, як кажуть, тільки німецьким духом, мати завше німецький ро-
зум, німецьке серце, німецькі звичаї і т. д. і тим плекати в собі той
осібний національний характер, чи дух, котрий би то бог чи природа
навіки присудили німцям. І давніше серед німців, як, впрочім, і серед
других народів, проскакувала думка, що вони — найперші люди на сві-
ті. Так, сотню років тому назад німецький писатель Гердер втішав
своїх земляків, котрі не мали великої національної держави, тим,
що німецька національна вдача й є, власне, в усесвітній людськості,
в плеканню науки й письменства. В часи ж Наполеона німець Фіхте
казав своїм землякам: «Будьте якнайбільше німцями, тоді ви будете
справжніми людьми».

Так в німецьких думках про національність виробились два
круги: один — думки про вільність кожної національності вправля-
тись дома, як хоче, й про потребу викладати всяку світову річ на-
ціональною мовою, а другий — якесь примусове національство,
котрого мусить держатись кожна людина з певної національності,
чи хоче вона того, чи не хоче, і також примусова ненависть до дру-
гих національностей. Кажу: якесь національство, бо ніхто не може
точно сказати, що то таке німецький розум, німецьке серце {2-1}. Ніхто
не може навіть точно показати в тих звичаях, які віками увійшли в
життя німців, які звичаї справді німецькі, а які чужі. А нарешті, ніхто
не може допевнити людей, щоб вони безпремінно держались старих
своїх звичаїв, коли ті звичаї вважаються невідповідними, і не брати
нових, чужих, коли ті розумніші, і т. ін. От через це німецьке
примусове національство дуже затемняло думки німців і причинилось
до того, що багато недоладних порядків у німецькому житті держав-
ному, громадському, родинному, таких, що вже давно філософи по-
казали їх неслушність, задержались надовго. Окрім того, це на-
ціональство підняло в німцях погорду до других народів і підперло
неправедні вчинки самих німців над другими народами.

Власне, подібне до того, що діялось між французами та німцями
на заході Німеччини, робилось між німцями та різними народами,
переважно слов'янами (чехами, поляками, словінцями й др.) на
сході Німеччини. Віддавна різні князі — найбільше прусські та ав-
стрійські — то позавойовували різні слов'янські країни, то інакше
поробились в них державцями, а затим потроху уряди й панство
поробились там німецькими. Коли до слов'янських людей дійшли дум-
ки космополітичних філософів про рівність і потребу вільності
усіх націй, то й слов'янські народи, піддані німцям, стали також ви-
ступати проти німецького панування, як німці проти французького.
Позаяк і слов'яни були також роздражнені німецьким пануванням,
як німці французьким, і позаяк слов'яни були менше вчені, ніж нім-
ці, то вони поновили в себе всі хиби німецького національства і
навіть деякі просто навчились всяким думкам у німецьких національ-
ців. На лихо, й серед самих слов'ян ще здавна виробились свої
пануючі й піддані народи, напр., поляки й москалі стали панами
перед нашими русинами-українцями. То думки, подібні до німецького
й західнослов'янського національства, мусили вирости й серед
слов'ян, котрі дістались у такий стан, як наші галичани. До того й
сюди дійшов вплив німецького національства через книги.

З цього, що зараз сказано про національство у німців і слов'ян,
можна побачити, скілько хибного, а в усякім разі темного є в тім,
що тепер ще говориться національниками про такі речі, як націо-
нальна вдача, національний характер, дух, відносини між різними
націями й т. ін. Отже, той іспанець, на котрого суд про російське
письменство покликується дописач «Правди», є один із іспанських
національників, котрий противуставить іспанську національну вдачу,
а за нею взагалі латинську (бо іспанська мова, як і французька та
італьянська, пішла від латинської) вдачам німецькій і слов'янській.
Оглянувши, подібно як ось тепер, звідки пішло національство і
яку воно має вартість, я хотів показати в «Зорі», на який хисткий
грунт станемо ми, як залишимо ясні думки всесвітньої людськості,
котрі можуть дати найміцніший грунт нашому прямуванню до націо-
нальної вільності, а пристанемо до старозаконного примусового
національства. Почастно я попробував звести розмову про вартість
письменства російського для західних європейців і для нас на грунт
вселюдських справ.

Я доводив,   що,   дякуючи  тому,   що  москалі, котрі  переважно
склали російську державу, віддавна мали собі державу дужу, ніко-
му не піддану й ніким дома не загрожену, в них не мало грунту
дражливе національство. Через те письменство російське, хоч і по-
встало пізніше других слов'янських, а зразу стало здоровіше, ніж
другі слов'янські, бо зразу приступило до того, щоб обговорювати
справи людського життя,— громадського, родинного, особистого,—
не з тим заміром, щоб непремінно сказати яку національну думку,
щоб показати свою російську вдачу, а щоб дійти до правди. А поза-
як росіянин бачив перед собою прояви життя, хоч в основі подібні
до тих, що є, напр., і в Англії, Франції, Німеччині, та все-таки де
в чому відмінні, то західним європейцям тим цікавіше читати ро-
сійські книжки, бо вони там знаходять своє, та інакше сказане.
Виходить, що російське письменство через те найбільше цікаве для
чужинців з усіх слов'янських, що воно найменше національствує,
найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім по одежі
тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, це письменство са-
мо собою виходить національне й осібне, оскільки відмінне життя
російське. 3 того виводив я, що й наше українське письменство,
щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши
туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорю-
вати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі осві-
чені народи. При цім я показував, що найліпше, що було писане на
нашій мові, напр. твори Квітки, Шевченка, М. Вовчка, Федьковича,
Мирного, Франка, писане було, власне, таким же способом, як і
твори нових російських письменників від Пушкіна й Гоголя, а що
все, писане національством, виходило мертвим.

Нарешті я доводив, що та увага, яка тепер піднялась по За-
хідній Європі й Америці до російського письменства, зовсім не
шкідлива для нас, українців, а навіть могла б бути дуже корисною,
бо вона свідчить про те, що європейці й американці зацікавились
Росією й слов'янами взагалі і через те звертають увагу почастно
й на нас. Коли б ми були більше рухливі, менше ліниві, то б ми
на цей час цікавості західних народів до Росії могли б пускати до
них і звістки про нас ураз із перекладами ліпших творів і наших
письменників.

Отаке-то я розказував у «Зорі». І за таке-то мене лаяли й лають
по різних газетах русько-українських послідніми словами, які тільки
можна вживати в друкованій мові, так буцімто я зробив найгірший
гріх проти батьківщини.