116. Маніфест Головної Української Ради.

В дні 3. серпня 1914. р. появив ся отсей маніфест Головної Української Ради у Львові:

„Український Народе!

Надходить важна історична хвиля. Важить ся доля держав і народів. Нічого не вдіяли всі зусилля дипльоматії, щоб вдержати в Европі мир. Буря війни суне на Европу і нічо її не спинить.

Суне отся буря передовсім на держави, в склад яких входить український нарід. Український нарід належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше. В таку хвилю нарід, що хоче жити, мусить мати одну думку і одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би в історії держав і народів.

І тому в сій хвилі представники українського народу в Галичині, всіх політичних напрямів, які лучить один національний ідеал, зібрали ся в Головну Українську Раду, яка має бути висловом одної думки і одної волі українського народу і показувати йому дорогу до діла, яке жде його в теперішній хвилі.

Ми не є прихильники війни, ми разом з цілим культурним світом уважаємо мир найціннійшим добром людскости. Але бувають в історії держав і народів хвилі, коли війна являєть ся неминуча. І коли не можемо війни відвернути, то мусимо старати ся, щоб ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли марно, щоби кров батьків принесла добро дітям.

Дорога, яка веде до сього, ясна.

Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обовязали ся були — шанувати самостійність України,— і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за

ціль відобрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частею російського народу. Царський уряд відобрав українському народови його найсвятійше право,— право рідної мови. В царській Росії нинішного дня найбільше поневолений — український нарід.

І коли Росія хоче війни, то говорить з неї та ненаситність, яка червоною ниткою тягне ся через усю історію сеї імперії, що з московського князівства, загарбуючи все нові землі, поневолюючи народи,— розросла ся в кольос, який від ряду літ загрожує загально-европейському мирови і загально-людському поступови, культурі і життю народів.

Та ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивити ся, що не вся Україна в його руках, що не весь український нарід стогне поневолений під його пануваннєм, що істнує часть української землі, де український нарід не є винятий зпід права, де він може жити своїм національним життєм...

Ідучи війною на австро-угорську монархію, Росія грозить загладою також українському національному життю, яке знайшло охорону в конституційнім ладі австрійської держави. Побіда Росії мала би принести українському народови австро-угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне 30 міліонів українського народу в російській імперії.

І тому наша дорога ясна.

Вже підчас попередного австрійсько-російського напруження — зїзд найвизначнійших діячів усіх українських партій Галичини, який відбув ся у Львові 7. грудня 1912. р. заявив, що з огляду на добро і будучність українського народу, на випадок оружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією, ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане по стороні Австро-Угорщини, проти російської імперії, як найбільшого ворога України.

Так і теперішна хвиля кличе український нарід стати однодушно проти царської імперії, при тій

державі, в якій українське національне життє знайшло свободу розвитку.

Дотеперішна пассивність австо-угорської політики супроти затій російського царизму була все визискувана на шкоду інтересів австро-угорської монархії і її народів, а передовсім на шкоду самостійного національного розвитку нашого народу. І тому тепер нашим святим обовязком є покласти всі свої сили на жертвеннику боротьби за будучність рідної країни.

Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше вибє година визволенння України.

Український Народе!

Тільки той нарід має права, що вміє їх здобути. Тільки той нарід має історію, що вмів її творити рішучими ділами.

Головна Українська Рада кличе Тебе до діла, яким Ти здобудеш нові права, утвориш новий період в своїй історії, займеш належне місце в ряді народів Европи.

Нехай же сей поклик знайде відгомін в кождім українськім серци! Нехай збудить в нашім народі давне козацьке завзяттє! Нехай вся наша суспільність буде не тільки видцем, але як найдіяльнійшим учасником грядучих подій! Нехай віддасть всі свої матеріяльні і моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий!

До бою — за здійсненнє ідеалу, який в теперішну хвилю зєднює ціле українське громадянство!

Нехай на руїнах царської імперії — зійде сонце вільної України!

Львів, 3. серпня 1914. р.

За Головну Українську Раду: д-р Кость Левицький, голова,— Михайло Павлик, Микола Ганкевич, заступники голови,— д-р Степан Баран, секретар. Члени: Микола Балицький, Іван Боберський, Іван Кивелюк, д-р Микола Лагодинський, д-р Михайло Лозинський, Теофіль Мелень, Володимр Темницький, д-р Кирило Трильовський, д-р Володимир Старосольський, д-р Льонгин Цегельський“.

Отсе був наш заповіт політичний, яким ми виряджали наш нарід на війну...

Рівночасно видав Coюз українських парляментарних і соймових послів з Буковини відозву до українського народу на Буковині. Сю відозву підписали: Микола Василько, президент,— Єротей Пігуляк, Юрій Лисан, заступники президента,— та о. Теофіль Драчинський, віцемаршалок краю.

Опісля видав наш гр. кат. Епископат — пастирський лист, з огляду на воєнні події.

Президія Кола Польського проголосила деклярацію, в котрій між иншим сказала: ...вірмо, що нарід наш, котрий стільки перетерпів, верне до своїх всеживих і однаких прав, як живе та постійне почуттє справедливости.

А визначнійші руссофіли, як Дудикевич, Глушкевич і инші втікли до Росії... Отсе була їх воєнна диспозиція...

Вкінці, в дні 6. серпня 1914. р. поєднала Головна Українська Рада начальні управи наших стрілецьких орґанізацій в одну Українську Боєву Управу. Вона стала одинокою старшиною орґанізації українських добровольців, які одержали назву: Українських Січових Стрільців. Начальником секції акційної установлено Теодора Рожанковського, а секції орґанізаційної д-ра Кирила Трильовського.