ХТО ТАКІ КОЛАБОРАЦІОНІСТИ

Хто був колабораціоністом під час війни

Ми не будемо всебічно визначати цю проблему, а тим більше теоретизувати з приводу поставленого питання. Колабораціоніст, як відомо, - зрадник, особа, яка співробітничала з окупантами. Відповімо на поставлене питання лише положеннями й оцінками дослідника із діаспори С. М. Горака із його статті "Українці i друга світова війна".

Тут треба застережити увагу читача на тому, що в заголовку статті, як і в тексті, йдеться не про українців, не про український народ, а про українських націоналістів. Така форма "писань" властива всім минулим і нинішнім націоналістам - представляти себе і говорити від імені України та її народу.

Вже у вступі до статті С. Горак переконує нас, що "українські маси перед лицем наступаючої німецької армії не уважали себе оборонцями совєтської системи і тим самим доказали штучність совєтського легалізму, який не видержав першої проби...".

Але ж Радянський Союз захищали всі його народи, в тому числі й українці, недарма ж серед них 2070 Героїв Радянського Союзу! Однак пана Горака важко переконати, бо він має натуру агресивну. Мало того, що він судить про весь український народ, розуміючи під ним українських націоналістів, він ще й поширює свої судження на всю Україну та її народ, маючи на увазі, зрозуміло, Галичину, яку у свій час покинув.

Тому він так безапеляційно заявляє:

"...Величезна більшість населення в початковій стадії війни не ставилась до нового окупанта як ворога, з яким режим був у стані війни. Поведінка українського народу в тих обставинах рівнялася масовому плебісцитові проти совєтського режиму і терору як форми володіння." (Виділено мною - В.М.). Але ж, незважаючи на сталінщину, переважна більшість українського народу самовіддано захищала свою батьківщину від фашистів.

Далі автор подає таке: "У кінцевій аналізі форм реакції українців до совєтського режиму та відношення до війни відмітити три основні групи:

1. "Комуністична верхівка" разом з частиною суспільства, числа якого не можна визначити". А далі автор додає: "Та все ж таки знання історії і події в Україні в роках 1941 -1944 дозволяє ствердити, що число українців льояльних до режиму в його відсутності не було більшим за 15 до 20 відсотків всього населення..."

"2. Частина населення, ще займала нейтральну позицію" (Горак зазначає, що цю частину, як і першу, також не можна визначати).

3. Національно-активна група". Останню частину "українців" Горак називає "групою". Що це за група?

Автор пояснює так: "Це - націоналістична еліта". Вона вбачала в гітлерівській Німеччині" природного та певного союзника та силу, здібну знищити СРСР".

Правда, тут же Горак визнає, що з ходом війни їхнє число маліло в користь першої, а ще більше в користь нейтральних". І завершує думку так: "Стрижнем тої частини були середовища націоналістів, демократів, консервантістів і, звичайно, церкви".

Горак виразно говорить про співпрацю ("коляборацію") третьої частини населення з гітлерівцями. І водночас всіляко вигороджує, захищає, виправдовує ту "коляборацію". Треба віддати належне: пан Горак чесно говорить, не приховуючи, як це часом роблять інші націоналістичні автори, про зрадництво третьої "групи" населення.

Проте висновок робить п. Горак цілком несподіваний: за ту "коляборацію" "відповідальною була тільки Москва".

А ле ж, пане Горак, коляборували ж то в основному в Галичині, де Москва аж ніяк ні при чому (хіба що хвиля репресій сталінсько-берієвського режиму в 1940 - 1941 рр., яка торкнулась, якраз третьої частини населення).

І ще:

"Українська "коляборація" являється категорично відмінною по формі і цілі від ситуацій, відомих у Норвегії, Франції, Голляндії і в інших державних народів після окупації їхніх країн німецькою армією. Для українців національної орієнтації (тобто: для українських войовничих націоналістів - В.М.) Німеччина без огляду на режим мусіла стати союзником, бо ворогів для них вистачало в Москві, Варшаві і Будапешті".

Цілком зрозуміло, що під "українцями національної орієнтації автор розуміє українських інтегральних націоналістів, і аж ніяк не зачислює їх до квісоінгівців. Отже, всі вони, як і націонал-демократи, і націонал-клерикали в Галичині, активно "коляборували". І з них пан Горак знімає всяку відповідальність і цінує той "досвід", який вони здобули у своєму зрадництві:

"Не є виною українців (тобто українських націоналістів - В. М.), ані доказом їхньої політичної незрілості, що Берлін відмовився від природного партнерства, бо вони, а не Берлін, вірно зрозуміли класичне примінювання союзів до дипломатів в мирі і у війні".

Горак жаліє, що "моральна, політична та військова поміч була для Сталіна, а не для тих, що уважали його смертельним ворогом" (мається на увазі допомога Радянському Союзу з боку країн антигітлерівської коаліції -В.М.) . Однак, тут же заспокоюється, коли говорить, що "всі українські середовища - від націоналістів... до клерикалів" були єдині "в одному переконанні - в необхідності ставки на гітлерівську карту". (Виділено мною- В.М.)

Далі пан Горак стверджує, що ця орієнтація на гітлерівську Німеччину часто створювала умови співпраці, яку сьогодні можна назвати "несвятим союзом". Цей "несвятий союз", як відомо, добре відомий галичанам, як і всьому українському народові.

Горак акцентує свою увагу на так званому "демократичному таборі" (який також активно й запопадливо коляборував): "З приходом німецьких військ партії були заборонені, а демократичні зокрема (тут і далі автор пише, звичайно, про Галичину, але це не перешкоджало провідним членам

передвоєнних партій включитися активно в політичне й громадське життя та займати керівні пости в новостворених інституціях, установах і організаціях. Таким чином, українська демократія стала також чинником, хоч у відмінній формі та в інших обставинах. Німецька окупаційна влада не тільки що їх толерувала, але радо їх бачила на різних керівних постах, оцінюючи їхнє знання, досвід і довір'я населення до тих відомих одиниць".

"Ото демократія!" - скаже читач. Скільки спекуляцій навколо тої нещасної демократії в минулому і сьогодні!

Далі пан Горак ріже правду-матку, ту рравду, яку так хотіли б приховати колишні і нинішні націоналісти:

"...Симпатії ОУН до нацистської Німеччини можна пояснити подібностями форми і змісту, які створювали логічні підстави для співпраці...". (Виділено мною - В.М.)

Кого ж числисть пан Горак до того "демократичного табору", функціонери якого так відкрито коляборували з гітлерівцями? Це -львівська Рада сеньйорів на чолі з митрополитом А. Шептицьким, перетворена затим в Українську національну раду в тому ж Львові, київська Українська національна рада, керована професором Величківським, Український крайовий комітет (УКК) у Львові на чолі з К. Паньківським, якого згодом замінено львівським відділом Українського центрального комітету (УЦК), керованого В. Кубійовичем.

Наприкінці пан Горак зазначає, що в повоєнний час "багато українців" (читай: українських націоналістів - В.М.) захворіли амнезією (тобто втратою пам'яті - В.М.). Один тільки К. Паньківський "відтворив правдиве тло". Автор має, звичайно, на увазі книги спогадів К. Паньківського "Від держави до комітету", "Роки німецької окупації" та "Від комітету до державного центру", де автор досить рельєфно описав усіх "українців", та ту "коляборацію", яку вони так запопадливо чинили. Ми нижче наведемо уривки із цих непересічних "творів".

Що ж до "коляборації" ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців, то Горак однозначно зауважує, що перша незмінно стояла на позиції "пронімецької орієнтації", друга, тобто ОУН-б, дещо маневрувала, хоч і не змінювала суттєво своєї зовнішньо-політичної орієнтації на гітлерівську Німеччину. Проголошуючи "Акт 30 червня 1941-го", бандерівці прославляли "героїчну німецьку армію" та її "фірера", "вітали побідоносну німецьку армію, як визволительку від ворога". Така відверта оцінка подана в статті:

"...В нашому акті признання (мається на увазі, звичайно, "Акт 30-го червня 1941-го" - В.М.) ОУН-б в той час не добачала принципових суперечностей, оскільки до того часу її діяльність німецький уряд толерував, сприяв на нижчому рівні зв'язків, симпатизував її цілям, а військові круги надіялися на корисну співпрацю в часі війни. В Генеральній Губернії ОУН, а після розбиття - обидві фракції, діяли півлегально в системі Українського центрального комітету в Кракові.

Також і творення "похідних груп" було добре відоме німцям. Дозвіл армії і її піддержка при творенні двох легіонів ("Нахтігаль" і "Роланд") впевняли провід ОУН-б в ставці на Німеччину і тому намагання створити протинімецький міт становища ОУН-б перед 1942 роком є зайвим та неповажним переписуванням історії..." (Виділено мною - В. М.)